id stringlengths 3 8 | url stringlengths 31 795 | title stringlengths 1 211 | text stringlengths 12 350k |
|---|---|---|---|
168396 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D1%83%D0%B7%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%28%D0%A4%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29 | Грузьке (Фастівський район) | Грузьке (Фастівський район)
Грузьке — село Бишівської сільської громади Фастівського району Київської області, центр Гружчанського старостинського округу. Розташоване в межах південно-західного крила Дніпровсько-Донецької западини за 30 кілометрів на захід від залізничної станції Фастів та за 15 кілометрів на південь від автомагістралі «Київ — Чоп» (Е-40). Через Грузьке двома струмками протікає невеличка річка Сивка. Населення за переписом 2001 року становило 1092 людини. Станом на 1.01.2013 в селі мешкало 862 особи.
Походження назви
Згідно з легендою:
Клімат
Клімат помірно континентальний, літо тепле, зима не дуже холодна, часто бувають відлиги. Весна починається рано, осінь пізно. Середня температура січня −7 °C, липня +18 °C. Опадів 500 мм/рік. В селі часто бувають бездощів'я, коли сума опадів за 10 днів чи більше становить 0 — 1 мм/добу. Бездощові періоди бувають з травня по вересень.
Природа
Ґрунти дерново-підзолисті, чорноземи, супіщані, піщані, глиняні. Ліси мішані. Тварини і птахи характерні для цих лісів. Іноді на грузецьких болотах можна зустріти рідкісні види перелітних птахів. Так, 9 травня 2012 року поблизу Грузького було зафіксовано могильника з Угорщини на ім'я Panni, віком близько одного року.
Історія
Зі східного боку від села тягнеться четвертий змієвий вал, виникнення якого, як захисної споруди на шляху до князівської столиці Києва, датується VIII століттям (згідно з дослідженням А. С. Бугая).
Згідно з легендою, записаною Едвардом Руліковським, в Грузькому мешкали жінка й діти героя руського епосу Солов'я Розбійника, який звив собі гніздо на дванадцяти дубах в пущі, де нині село Соловіївка, біля Брусилова (тепер — Житомирська область). Вбивши Солов'я, Ілля Муромець поклав його в труну і їхав через Грузьку.
Аж до 1648 року, коли в Україні вибухнуло Велике повстання під проводом Богдана Хмельницького, власники містечка Рожева Цетнери намагалися у всякий спосіб повернути собі землі, захоплені власником містечка Бишева Щесним Харлінським. Він нібито на ґрунтах дідичного урочища Лозків, що звалося Коркоші, та на річці їхній Манці заклав слободи Грузька та Ястребна. Можливо, на те були певні підстави, адже в розмежуванні земель між Василем Лозою (власником Рожева), Богушами Гулькевичами (власниками Ясногородки) і Харлінськими (власниками Бишева) від 1574 року знаходимо належні до Рожева Загрузні озера. 1 червня 1578 року згадано урочище Грузькі Руди між Бишевом і Брусиловим. Поселення під назвою Грузька у власності Харлінських вперше згадано 30 липня 1604 року.
18 століття
1700—1706 — козаки Семена Палія та місцева громада побудували в Грузькій дерев'яну трибанну церкву в ім'я Архистратига Михаїла.
1755 — поміщик Діонісій Харлінський побудував нову церкву з дзвінницею.
1768 — під час «Коліївщини» Грузька стає центром діяльності гайдамацького загону Івана Бондаренка. Саме тут 12 липня 1768 року козацька рада обирає його полковником повстання надвірних козаків і Грузька ненадовго стає столицею Війська Запорозького.
19 століття
22 січня 1824 — поміщик Леонтій Харлінський дав Францішці Соколовській на рік заставний документ на частину його села Грузької під позику в 4000 рублів сріблом. Після смерті дворянки у 1825 році, її брати Станіслав та Микола Петровські були обмануті Харлінським і отримали замість Грузької іншу маєтність, за якою був борг сумою в 106400 рублів. Петровські змогли відстояти своє право на спадок лише 8 вересня 1828 року. Харлінський був зобов'язаний виплатити свій борг у 4000 рублів та відшкодувати моральні збитки.
1840 — після смерті Л. Харлінського грузецький маєток переходить у власність Дарини Феліксівни Фрейґанґ.
1841 — суд виділяє частину села Грузької учаснику Польського повстання А. Павші.
1842 — судовий акт на розподіл маєтку. Села Козичанку, Пусту Вольшку та Соснівку з грузецького маєтку купує Гаврило Кржижанівський.
1843 — продаж з грузецького маєтку сіл Юрівки — Йосипу Блоцькому та Ястребної — Анні Жмієвській.
1844 — остаточні розподільчі акти. А. Павша продає свою частину села Д. Ф. Фрейґанґ.
Жовтень 1850 — заснування хутора Весела Слобода.
1851 — перші дані про наявність винокурного заводу в поміщиці Фрейґанґ. Він працював лише в зимовий період, бо влітку всі люди були зайняті сільськогосподарськими роботами.
1852 — ремонт церкви Архистратига Михаїла коштом прихожан.
1857 — відкриття у селі Грузька церковно-приходської школи.
1861—1864 — Селянські заворушення у Грузькій після виходу царського маніфесту про скасування кріпацтва.
1862 — єврейські купці придбали у поміщиці 1465 десятин орної землі, 925 неорної, 1114 десятин лісу та винокурний завод.
1864 — 216 десятин землі біля Грузької купує Мар'яна Мегедь з Мотовилівки. У другій половині XIX століття за рахунок переселенців із Грузької населення хутора Мар'янівки (Мегедів) становило 46 осіб.
1866 — Дарина Феліксівна Фрейґанґ продає маєток у Грузькій своєму чоловікові Василю Васильовичу Фрейґанґу.
1866 — село Грузька до 1880 року стає центром Грузецької волості.
1867 — селяни вперше після 1861 року викупили у поміщика частину земель.
1873 — пожежа на винокурному заводі.
70-ті роки XIX століття — заснування на північно-західних грузецьких землях німецької колонії Старицьке.
1882 — надання приходській школі окремого будинку.
80-ті роки XIX століття — село придбали поміщики Бетулинські.
1888 — Ольга Михайлівна Мольська купує винокурний завод.
З 1890 до 1897 року настоятелем Михайлівської церкви в Грузькій був Михайло Оксентійович Стельмашенко — засновник Гімназії Стельмашенка в Києві. За його каденції архітектором Володимиром Ніколаєвим було спроєктовано нову будівлю церкви, яка була освячена в 1900 році.
У 1896 році вчителем церковно-парафіяльної школи в Грузькій був Олександр Кошиць.
Початок 90-х років XIX століття — п'ять козацьких сімей (Корній Дорошенко, Середняк-Козак та інші) орендують 25 десятин поміщицьких земель, на яких засновують хутір Чемерешень (Черемошень). На цьому хуторі, серед численних черемх, проходили майже всі грузецькі весілля кінця XIX — початку XX століття. В той же час навколо села виникають хутори: Перекопане (Перекоп), Зіняк (Зіньок), Князьке, Василівка (Василівщина). На 1900 рік на всіх цих хуторах проживало всього 27 осіб.
На 1900 рік в Грузькій було 159 дворів, проживало 2449 чоловік. Землі було 4976 десятин, з яких поміщикам належало 2654 десятини, церкві — 53, селянам −2259 десятин. Господарство у поміщиків велося за дев'ятипільною системою, у селян — за трипільною.
В селі на 1900 рік діяли: православна церква, каплиця, приходська школа, винна лавка, пивна лавка, п'ять торговельних лавок, винокурний завод поміщиці Ольги Вікторівни Бетулинської з вісьмома робітниками під керівництвом Івана Адамовича Саницького, водяний млин, що належав поміщикам, три вітряки, що належали селянам: Михайлу Машовцю, Василю Іванченку, Ємельяну Мирончуку (на кожному млині по одному робітнику), паровий млин поміщиків з двома робітниками. Пожежна частина села Грузька мала чотири бочки та два багри (довга жердина з гаком), що належали селянам, а також насос та три бочки поміщиків. На догляд і ремонт пожежної частини поміщики витрачали п'ять рублів на рік. Сільська громада мала один запасний хлібний магазин.
Метричні книги, клірові відомості, сповідні розписи церкви св. Михаїла с. Грузьке Бишівської волості Київського пов. Київської губ. зберігаються в ЦДІАК України.
20 століття
Листопад 1903 — виступ селян села Грузька проти поміщиків.
Початок XX століття — відкриття у Грузькій цегельного заводу. Робочий день на ньому був від чотирьох годин ранку і до заходу сонця. На цеглі, яку виготовляв завод, було викарбувано В. Г. М. (ініціали поміщика — Віктор Генріхович Мольський). Відкриття поміщиками бібліотеки для селян, де кожен охочий міг читати газети та книжки.
30.07. 1904 — пожежа у Грузькій. Згоріло 35 будинків.
1904—1905 — розповсюдження в селі робітниками Київських заводів прокламацій РУП «Страйкуйте», РСДРП «Ко всем. Граждане протестуйте против войны. Требуйте мира», «Царская конституция», «Ко всем рабочим города Киева», «Уроки войны» та інших.
Літо 1904 — селянські заворушення. 10 чоловік, на чолі з Володимиром Михайловичем Машовцем почали палити скирти, рубати ліс і закликати людей до загального страйку. Вони побили урядника, який намагався їх заарештувати, знищили бібліотеку для селян. Повстання було придушене каральним загоном поліції, у складі 50 чоловік. 30 липня 1907 року суд постановив вислати всіх учасників повстання до Архангельської губернії під нагляд поліції. Причому, В. Машовця на три роки, а всіх інших — на два роки кожного (ЦДІАК України ф.442, оп.857, спр.298, арк.1—27).
Перше десятиліття XX століття — поміщики відкривають вапельню.
20.05.1904 — селянин Аким Коваль підпалив цегельний завод О. М. Мольської. Збитки оцінено в 700 рублів.
1907 — після Столипінської реформи заможні селяни купують землю за селом, кількість населення на хуторах швидко зростає, утворюються нові хутори та урочища. Загальна їх кількість досягала 50, населення — майже 500 осіб.
Квітень 1912 — пожежа, у якій згоріло 12 будинків селян.
1914—1916 — Віктор Генріхович Мольський закриває вапельню та цегельний завод, продає обладнання винокурні у Червону Слободу, готується до виїзду за кордон.
Жовтень 1917 — селяни намагаються увірватися до поміщицького маєтку, про що було повідомлено телеграмою в Губернський комісаріат. Родина Мольських від'їздить до Польщі.
Грудень 1917 — в Грузьку прибули Вільні козаки Центральної Ради. На загальних зборах селян вони отримали перелік людей, які заважають нормальному життю в селі. Згодом, у новорічну ніч, було розстріляно 15 чоловік у Грузькому та чотирьох братів Каратюків на Мар'янівських хуторах.
1918 — в селі створено революційний комітет, який очолив Кирило Васильович Лобань. Ревком керував сільською громадою і селом до створення сільської ради. Наприкінці року було утворено Грузьківську сільську раду. Її очолив Іван Сергійович Петрусь.
В період визвольних змагань в Грузьку неодноразово входили різноманітні озброєні загони. Постійний неспокій не давав змоги встановити нормального життя в селі.
1919 — Грузьку зайняли денікінці. Під загрозою розстрілу вони наказали селянам зібрати 250 пудів вівса. Овес було зібрано, але в той час з боку села Фасової наступали більшовики. Денікінці покинули все і стали спішно відступати на село Козичанку. Пилип Петрович Голубовський вказав червоним шлях відступу білих, але останні через кілька днів знову зайняли село порубали на цвинтарі, за зраду, голову сільської ради і П. П. Голубовського.
Травень 1921 — утворено комітет незаможних селян, головою якого обрали спочатку Свирида Антоновича Новика, а незабаром Назара Панасовича Новохатнього. Розподіл поміщицьких земель. Вся земля поділялась на п'ять категорій (п'ята — піщаний горбок). Замість однієї десятини землі першої категорії можна було брати, наприклад, п'ять десятин п'ятої. Заможним селянам було доручено обробляти землю бідним вдовам, бо останні не мали необхідного інвентарю. У приватному секторі працювала маслобойня та шість вітряків.
Після трирічної перерви відновила роботу школа, з метою подолання неписьменності серед дорослого населення було відкрито хату-читальню.
1923 — вперше, під час адміністративно-територіальної реформи, вжито назву Грузьке.
1923 — Н. П. Новохатній був обраний головою сільської ради. Вже тоді з його ініціативи починається запекла боротьба із заможними селянами. Людей, які мали в господарстві дві корови або одного, але гарного коня, називали «куркулями», забирали все майно і лишали помирати голодною смертю. Тих, хто опирався, мазали смолою, посипали пір'ям і замикали у сільській раді, глузуючи доти, доки не згодяться віддати майно. Сільська верхівка заохочувала ледарів, які замість того, щоб працювати, грабували своїх же односельців. Відчайдушні спроби трудящих людей чинити опір встановленню нових порядків так ні до чого і не привели. Кількох було репресовано, дехто спродував майно і їхав назавжди до міста. В 1925 році люди, що були доведені до відчаю, підпалили хату Н. П. Новохатньго, вбили першого комсомольця села Івана Лобаня, але це вже практично нічого не змінило.
1925 — реєстрація земельних громад: «Обирська», «Петрівська», «Брусилівська», «Юрковицька», «Новоселицька», «Друге земельне товариство».
1927 — у Гружчанській початковій школі створено піонерський загін.
Кінець 20-х років XX століття — відкриття фельдшерського пункту.
1929 — земельні громади Грузького об'єдналися у колгосп «Серп і молот», який очолив Яків Григорович Новик. Під час колективізації почали переносити до села численні хутори. Їх мешканці, селяни-середняки, виступали проти і були вислані з України. Одноосібники О. Л. Азаренко, Я. В. Машовець та вчитель О. В. Коломієць за спротив колективізації були заарештовані й засуджені до тюремного покарання.
1930 — утворено школу-семирічку.
3.02. 1931-22.01. 1935 — територія Гружчанської сільської ради належала до Брусилівського району.
1932—1934 — на Старцевому Хуторі (Перекопі) діяв колгосп «Красний Перекоп», організований вчителем Петром Кожедубом, який до того навчав дітей з хутора у своїй хаті, бо до школи було далеко ходити. За свідченнями старожилів, під час Голодомору на хуторі ніхто не помер.
1932—1933 — голодомор. Через неврожай та величезний продовольчий податок в Грузькому померло 300 осіб (1/15 населення села). Були випадки навмисних вбивств та поховань заживо. Чверть села (керівники колгоспу, «актив», деякі заможні селяни) взагалі не голодували.
1934 — постанова про закриття церкви в ім'я Архістратига Михаїла і перебудування її під клуб.
1935 — відкрито десятирічну школу та піонерський клуб.
1936 — відкриття клубу в церковній будівлі. Там була зроблена сцена, відбувалися регулярні кіносеанси.
1937 — в Грузькому, як і в інших селах, шукають «ворогів народу». Ними стали: І. С. Цируль-Машовець, В. І. Яремчук — засуджені до розстрілу, колгоспники В. О. Левань, К. С. Чикал та одноосібники П. П. Хоменко, О. Л. Азаренко та інші — на різні строки тюремного ув'язнення.
Кінець 30-х років XX століття — в селі з'явився радіоприймач.
1938 — колгосп «Серп і молот» за територіальним принципом розформовано на три окремі господарства: «Серп і молот», пізніше імені Молотова, що займав вулиці Петрівський Хутір, Слободу, Юрковицю, Стару Новоселицю і частину вулиці Обирської, «Нове життя», пізніше імені Любченка, пізніше імені Фрунзе, за яким були закріплені вулиці Нова Новоселиця і Перекоп та імені Ворошилова, до якого відносились вулиці Брусилівська та частина Обирської.
Весна 1939 — з церковної будівлі зрізали куполи і зробили в її приміщенні колгоспну комору.
Перші дні війни — будівництво біля села військового аеродрому, який було зруйновано в перші дні липня, під час відступу радянських військ.
8 липня 1941 — Грузьке окуповано німецько-нацистськими військами.
853 дні тривав окупаційний період. За цей час 12 чоловік мирного сільського населення були розстріляні окупантами і померли на примусових роботах в Німеччині. Всього ж на примусові роботи до Німеччини, Австрії та інших країн-завойовників було направлено понад 120 чоловік.
Під час окупації були зруйновані колгоспні будівлі, спалено понад 50 будинків селян, школу. Було розграбовано сільську бібліотеку, зруйновано приміщення піонерського клубу.
У приміщенні школи знаходилась грузецька комендатура. Комендант-мадяр, якого за руде волосся назвали «Соняшником», управляв, окрім Грузької, так званим «Грузецьким кущем»: Соснівкою, Веселою Слободою, Мар'янівкою, Козичанкою, Юрівкою, Вільним. Комендатура підпорядковувалась Брусилівській жандармерії, яку очолював німець Гофман.
Під час окупації було відновлено роботу церкви, у селі діяв осередок Організації Українських Націоналістів. Жителі села активно долучалися до партизанського руху. В навколишніх лісах діяли партизанські загони Григорія Кухаря та Григорія Обухівського.
9 листопада 1943 — Грузьке було відвойоване радянськими військами. Відновила роботу сільська рада. На братській могилі в селі поховано 175 радянських воїнів (з них ідентифіковано — 87). На фронтах Німецько-радянської війни загинуло близько 200 мешканців села.
До 25 грудня на захід від села проходила лінія фронту. Грузьке кілька разів переходило з рук у руки. В селі було розміщено далекобійну артилерію.
Багато жителів села нагороджені орденами та медалями за виявлений на фронті героїзм.
Осінь 1945 — відновлено семирічну школу.
1946—1947 — повоєнний голод. За кількістю жертв у Грузькому його порівнюють із 1933 роком.
1946 — Відновлено бібліотеку, відкрито дільничну лікарню на 10 ліжок.
02. 02. 1950 — рішення № 167 виконкому Київської обласної ради про вилучення у Михайлівської релігійної громади села Грузького Бишівського району «клубного» приміщення і пропозиція підшукати для проведення богослужінь молитовний будинок.
1953 — електрифікація і радіофікація села Грузького.
1954 — закриття церкви і відновлення в її стінах клубу. Богослужіння почали проводити у звичайній сільській хатині.
1958 — три існуючі на території села колгоспи з'єднали в один, що отримав назву «Комуніст». Голова колгоспу Яворський захистив дисертацію на гружчанському господарстві.
07.03. 1959 — після розформування Бишівського району, Гружчанську сільську раду зараховано до Макарівського району.
60-ті роки XX століття — відкрито щоденне автобусне сполучення з селом Бишів.
30.12. 1962 — утворено Фастівський район. Грузьке відійшло до нього.
12.12. 1966 — населені пункти колишнього Бишівського району було передано у Макарівський район. Відкрито автобусний маршрут «Грузьке-Макарів».
1967 — колгосп «Комуніст» перейменовано на «Прапор Комунізму».
1970 — до гружчанського колгоспу приєднано весело-слобідський колгосп імені Шевченка.
В «Історії міст і сіл Української РСР» про Грузьке початку 1970-х було подано таку інформацію:
1971 — припинено проведення богослужінь.
1974 — почато будівництво комплексу з вирощування нетелів.
1975 — збудовано нове приміщення Будинку культури. Стару церковну будівлю назавжди зрівняно із землею.
24.05. 1976 — до Гружчанської сільської ради приєднано село Веселу Слободу.
1979 — до колгоспу «Прапор комунізму» приєднано козичанський колгосп імені Леніна.
1981 — на садибі колишнього колгоспу імені Фрунзе було відкрито підсобне господарство НВО «Електронприлад» під назвою «Гвардія». Воно працювало до середини 90-х років, коли його придбало місцеве КСП.
1985 — до Старцевого Хутора підведено гілку газопроводу.
1.09. 1986 — будинки двох нових вулиць: Івано-Франківської та Дружби Народів прийняли 220 переселенців із сіл Куповате та Городище, потерпілих від наслідків Чорнобильської катастрофи. До 18 березня 1993 року вони належали до окремої Куповатської сільської ради Чорнобильського району, яка знаходилася на території Грузького.
1987 — до села Козичанки із забрудненої зони евакуйовано колгосп імені Першого Травня. Його територія знову відділилася від гружчанського колгоспу.
1986—1990 — Споруджено нове приміщення школи, колгоспну їдальню, поліклініку, магазин «Верховина», основну частину вулиць Молодіжної та Авіаційної.
1989 — трудівники села вперше вибороли абсолютну першість по Макарівському району в галузі тваринництва.
1990 — відкрито автобусний маршрут «Грузьке-Київ» від АС «Дачна».
Початок 90-х років XX століття — Молодь зруйнувала місцевий пам'ятник В. Леніну.
1991 — Закриття осередків комсомолу та піонерської організації.
Січень 1993 — розформовано колгосп «Прапор комунізму» і утворено на його базі КСП «Світанок».
1995 — за кошт КСП і добровільних пожертв селян збудовано нову Михайлівську православну церкву.
Середина 90-х років XX століття — відкриття в Грузькому молитовного будинку християн-баптистів.
1998 — завершення газифікації села.
21 століття
У 2000 році, після розпаювання землі та аграрної реформи в Україні на базі КСП утворено ТОВ «Агрофірма „Світанок“».
21 листопада 2000 року в селі відбулася презентація книги Євгена Букета «Історія українського села. Грузьке».
В січні 2003 року в селі закрито Гружчанську дільничну лікарню.
29 липня 2003 року, другою в Макарівському районі, VI сесія XXIV скликання Гружчанської сільської ради затвердила символіку (герб та прапор) села Грузького за проектом Євгена Букета.
20 травня 2004 року в селі зареєстровано громадську організацію «Грузецьке земляцтво імені Івана Бондаренка» (діяльність припинено 17.10.2017).
28 квітня 2005 року відкрито будинок для проживання одиноких пристарілих громадян «Доглянута старість». В урочистостях взяв участь голова Макарівської райдержадміністрації О.Безугленко. Ремонт приміщення здійснений за рахунок місцевого бюджету і спонсорських внесків.
1 квітня 2023 року релігійна громада храму Святого Архістратига Михаїла ухвалила одностайне рішення перейти до складу Православної церкви України.
Загиблі під час російсько-української війни
Давидчук Олександр Васильович (1966—2014) — український військовик, боєць батальйону територіальної оборони «Айдар» МО України. Загинув у ході війни на сході України поблизу містечка Лутугине.
Трухан Олександр Миколайович (06.05.1985 — 07.12.2022)
Видатні люди
Іван Бондаренко (?—8 серпня 1768) — ватажок гайдамацького загону, один із лідерів Коліївщини.
Литвин Лука (1851—?) — лірник.
Чмир Павло Іванович (1920—1986) — журналіст, поет.
Кухарчук Микола Макарович (1934—2009) — професор НТУУ «КПІ», доктор фізико-математичних наук.
Хоменко Микола Іванович (* 1945) — друкар, лауреат Шевченківської премії 1983 року.
Каран Дмитро Борисович (* 1970) — український громадський діяч, кандидат історичних наук, заступник голови Синодального управління військового духовенства Православної церкви України по роботі з волонтерами, ветеранами та їхніми сім'ями.
Букет Олександр Іванович (* 1973) — український технолог-винахідник.
Букет Євген Васильович (* 1981) — український краєзнавець, журналіст та громадський діяч. Головний редактор газети «Культура і життя». Член правління Національної Спілки краєзнавців України.
Вихідцями з села є генерал-майор Микола Григорович Павленко, віце-адмірал Микола Дорофійович Машовець, полковники Федір Якович Середняк, Михайло Григорович Лобань, Володимир Демидович Корненко, Михайло Іванович Дяченко, брати Микола і Василь Спиридоновичі Новики.
Галерея
Вулиці села
У січні 2002 року, у відповідь на пропозицію ВУТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка збори селян ухвалили рішення про повернення історичних назв вулицям села, проте рішення громади тоді було проігнороване сільською радою.
Брусилівська — перша вулиця села. Виникла на Брусилівському торговому шляху
Обирська — дорога до урочища Обирки
Зарічна (Юрковиця) — назву вулиці, імовірно, дало гучне юркотіння води неподалік
Шевченка (Слобода) — на сільських Слободах після 1861 року оселяються вільні селяни
Слобідський провулок (Козаківщина) — першими поселенцями були козаки
Обирська (Хулапівщина, Казанківщина) — від прізвища перших поселенців
Берегова (Берег, Хоменків куток) — за легендою, у березняку на березі Сиївки Д. Фрейґанґ селила кріпаків і примусово давала їм прізвище Березовий
Берегова ((Стара) Новоселиця) — відносно нова вулиця. Виникла у 90-х роках XIX століття. Першим оселився Петро Середняк-Козак
Новоселиця (Нова Новоселиця) — першими оселились Куліченко Роман та Новик Григорій в 1907 році
Новоселиця + Авіаційна (Козакова вулиця) — першим оселився Ничипір Середняк-Козак в 1907 році
Київська (Старців Хутір, Герой Перекоп) — хутір виник на початку 20-х років XX століття. Походження назви Герой Перекоп точно невідоме. Можливо, воно пов'язане з Перекопсько-червоноармійською операцією генерала Фрунзе 1918 року проти денікінців або походить від урочища Перекопаного. Є перекази, що наприкінці XIX століття на цій землі жили старці (жебраки), які шукали милостині чи роботи на німецькій колонії Паулинівці, що була неподалік, хоча є й інші версії походження назви Старців Хутір
Світанкова (Петрівський Хутір) — виник у 1924 році на місці поміщицької пасіки. Першим оселився Марко Ткаченко. Назва — на честь комуніста Г. І. Петровського
Шевченка (Шпаків хутір) — виник у 20-ті роки. Першим оселився Макар Кухарчук — «Шпак».
Світанкова (Загороди) — вулиця виникла на межі між городами жителів Юрковиці та Петрівського Хутора
Українських Героїв (до 2024 — Дружби народів)
Івано-Франківська
Молодіжна
Копилова вулиця, нині — переїзд з Берега на Юрковицю. Там жив Микита Машовець (Копил)
Форичева вулиця, нині — переїзд з Брусилівської на Обирську і далі аж до дубини. Назва походить теж від прізвиська її колишнього мешканця
Ціпінюкова вуличка, нині — переїзд зі Старої Новоселиці на Юрковицю. Там була лише одна хата, тому постійної назви вона так і не мала
Ганова вулиця — вулиця в центрі села біля території школи.
Відповідно до Закону України від 09.04.2015 року № 317-УІІІ «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» 20 листопада 2015 року Гружчанська сільська рада ухвалила рішення (№ 12-02- VIІ) перейменувати назви вулиць в селі Грузькому, а саме: «Леніна» на «Брусилівська», «Пролетарська» на «Обирська», «Червоноармійська» на «Берегова», «Фрунзе» на «Новоселиця», «Піонерська» на «Шевченка», провулок «Піонерський» на провулок «Слобідський».
Джерело «Криничка»
«Криничка» — лікувальне джерело в урочищі Пилипонському, що входить до числа природно-історичних святинь Київщини і потребує заповідання.
Наприкінці XIX століття за наказом поміщика Михайла Бетулинського біля кринички в урочищі Пилипонському, де було видіння Богородиці, встановлено позолочений хрест і побудовано каплицю. Згодом там посадили фруктовий сад, місцину навколо обгородили. Богослужіння біля кринички проводилися на дев'яту й десяту неділі після Великодня до кінця 30-х років XX століття.
Ікону Богородиці у воді Пилипонської криниці бачили ще кілька разів по тому. Гружчанці кажуть, що востаннє вона з'явилася 1986 року, в переддень Чорнобильської катастрофи.
У 1999 році групою місцевих ентузіастів біля кринички було встановлено дерев'яного хреста, який виготовив спеціально для цього святого місця народний майстер з села Комарівки Стефан Борук.
Джерелом нині опікується релігійна громада Михайлівської церкви с. Грузького.
Населення
Фольклор
Збереженню традиційного фольклору в Грузькому завдячують учасникам фольклорного колективу «Живиця», заснованого в жовтні 1975 року. На початку 1990-х років у селі відродилося масове відзначення народних свят, ініціаторами якого виступили також учасники колективу «Живиця».
У 1994 році в Грузькому етномузиколог Ганна Коропніченко проводила запис пісень правобережної Київщини. У музичному фольклорі знайдено риси, притаманні поліській, подільській і подніпровській традиціям. На початку 2001 року у світ вийшов компакт-диск «Ой, як же було ізпрежди віка — традиційні пісні Правобережної Київщини» із цими записами. Серед них — колядка «Ой як же було ізпрежди віка», що набула значного поширення завдяки її обробкам.
Пісні про село
Гімн села Грузького
Автор Лідія Бабенко
У Макарівськім краї
Поля, мов водограї,
Із вишневих садів
виглядає Грузьке.
Люди щирі, привітні,
Хлібом-сіллю зустрінуть,
Заведуть до господи,
Розпитають про все.
У Грузькому дівчата
Пахнуть краще, ніж м'ята,
Ну а хлопці неначе
Чорнобривці цвітуть.
Тут безмежні простори,
І пташинії хори
У гаях прибережних
Свою пісню ведуть.
Жартівливі, веселі,
До роботи завзяті,
Обробляють земельку
Від зорі до зорі.
Ці завзяті гружчанці
Завжди скрізь устигають,
Щоб святий хліб лежав
Щодня в них на столі.
Та прийшов тихий вечір,
Ліг Грузькому на плечі,
І від важкої праці
Засинає село.
В клубі пісня поллється,
Над ставком розіллється,
То відлуння Живиці
Пливе над селом…
Пісня про рідне село
Автор Анатолій Букет
І
Коли їдеш по дорозі,
З Козичанки виїжджа,
А Весела Слобода по лівий бік,
Ти побачиш за пригірком,
Що без краю, без кінця,
Білі хатки не тускніють
Цілий рік.
Новоселиця, як струнка,
Паралельно їй Франка,
А Петрівський хуторець
Як по прямій,
Є такі, як та Обирська,
Де жив старий Кузьма,
Коли дощ, то не побачиш ліхтарів.
Приспів:
Ой, Грузька, село велике,
Рідне ти моє село,
Де б я не блукав по світу,
Рідніше тебе не було.
ІІ
Взимку підійдіть до клубу,
Що побачите ви там ? —
Одні хлопці, серед них одне дівча.
Так до березня триває,
Поки сніг лежить в кущах
І по вулицях всі ловлять сторчака.
Та ось літечко приходить,
З ним приходять і жнива,
Усі хлопці на роботі у полях.
Підійдіть в обідню пору
На ставок скупатися —
Да менше дівок
Біля моря на пляжах.
Приспів.
Див. також
Перелік населених пунктів, що постраждали від Голодомору 1932—1933 (Київська область)
Примітки
Посилання
Сторінка Грузького в Інтернеті
Букет Є. Історія українського села Грузьке. — К.: Логос, 2001
Облікова Картка на сайті Верховної Ради України
Відеокліп про Грузьке
Інформація про Грузьке на Сайті Макарівської РДА
Історія села в проекті «Міста і села України»
Букет Є. Історія кожного поселення — сягає коренями у глиб століть // Макарівські вісті. — 2012. — 3 лютого. — № 5 (10705). — С. 4-5.PDF
Села Київської області
Грузьке (Фастівський район) |
1120420 | https://uk.wikipedia.org/wiki/6463%20%D0%86%D1%81%D0%BE%D0%B4%D0%B0 | 6463 Ісода | 6463 Ісода (6463 Isoda) — астероїд головного поясу, відкритий 13 січня 1994 року.
Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,354.
Примітки
Див. також
Список астероїдів (6401-6500)
Посилання
Інформація про малі планети на сайті minorplanetcenter.net
Астрономічні об'єкти, відкриті 1994
Головний пояс астероїдів |
2069503 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B5%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%B0%D1%80%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%B3%20%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87 | Беженар Олег Васильович | Беженар Олег Васильович
Олег Васильович Беженар — солдат Збройних сил України.
З життєпису
Бейсболіст чернівецької команди «Соколи».
Мобілізований весною 2014-го. В часі війни брав участь у обороні Донецького аеропорту. Поранений осколком гранати Ф1 у голову — 16 січня 2015-го, прикриваючи товариша Тараса Павленка. Вижив після застосування противником снарядів зі вмістом у них бойового газу. Перебував у реанімації, лікувався у дніпропетровському госпіталі, за одужанням слідкували мама, брат, дядько.
Нагороди
За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, відзначений — нагороджений
орденом «За мужність» III ступеня (31.7.2015).
Джерела
У Донецькому аеропорту поранено ще одного кіборга з Чернівців
Бейсбол: Чемпіонат України (вища ліга, дивізіон Б) 2011 р. (календар, результати)
Буковинцю вручили Орден «За мужність» ІІІ ступеня
Уродженці Чернівців
Бейсболісти |
1204126 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D0%BE%D0%BD%D1%87%D0%B5%D1%88%D1%82%D1%8C | Деончешть | Деончешть, Деончешті — село у повіті Алба в Румунії. Входить до складу комуни Соходол.
Село розташоване на відстані 318 км на північний захід від Бухареста, 51 км на північний захід від Алба-Юлії, 70 км на південний захід від Клуж-Напоки, 149 км на північний схід від Тімішоари.
Населення
За даними перепису населення 2002 року у селі проживали особи, усі — румуни. Усі жителі села рідною мовою назвали румунську.
Примітки
Села повіту Алба |
4520100 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%81%D1%8C%D1%8F%D0%BD%20%D0%AF%D0%BA%D1%96%D0%B2%20%D0%AF%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87 | Касьян Яків Якович | Касьян Яків Якович
Яків Якович Касьян (листопад , село Хитці Полтавської губернії, тепер Полтавської області — розстріляний , місто Харків) — радянський діяч, керуючий справами Ради народних комісарів Української СРР, голова виконавчого комітету Прилуцької окружної ради. Член ВУЦВК.
Життєпис
З 1914 по 1917 рік служив у російській армії, учасник Першої світової війни.
Член Української комуністичної партії (боротьбистів) у 1919—1920 роках.
З 1919 по 1920 рік служив у Червоній армії.
Член РКП(б) з 1920 року.
На 1922 рік — голова товариства «Сільський господар» (Прилуки); на відповідальній роботі у виконавчому комітеті Полтавської губернської ради.
У 1923—1927 роках — голова виконавчого комітету Прилуцької окружної ради.
У січні 1927 — лютому 1932 року — керуючий справами Ради народних комісарів Української СРР.
У лютому 1932—1933 роках — начальник Управління водного господарства при РНК УСРР.
У 1933—1936 роках — голова Маріупольської міської ради Донецької області; директор Вовчанської машинно-тракторної станції (МТС) Харківської області.
З березня по грудень 1936 року — начальник відділу Харківського обласного земельного відділу.
21 грудня 1936 року заарештований органами НКВС. Засуджений до розстрілу, страчений 8 липня 1937 року. Посмертно реабілітований.
Джерела
Касьян Яков Яковлевич
Члени КПРС
Репресовані в СРСР
Реабілітовані в СРСР |
363747 | https://en.wikipedia.org/wiki/Long%20QT%20syndrome | Long QT syndrome | Long QT syndrome (LQTS) is a condition affecting repolarization (relaxing) of the heart after a heartbeat, giving rise to an abnormally lengthy QT interval. It results in an increased risk of an irregular heartbeat which can result in fainting, drowning, seizures, or sudden death. These episodes can be triggered by exercise or stress. Some rare forms of LQTS are associated with other symptoms and signs including deafness and periods of muscle weakness.
Long QT syndrome may be present at birth or develop later in life. The inherited form may occur by itself or as part of larger genetic disorder. Onset later in life may result from certain medications, low blood potassium, low blood calcium, or heart failure. Medications that are implicated include certain antiarrhythmics, antibiotics, and antipsychotics. LQTS can be diagnosed using an electrocardiogram (EKG) if a corrected QT interval of greater than 450–500 milliseconds is found, but clinical findings, other EKG features, and genetic testing may confirm the diagnosis with shorter QT intervals.
Management may include avoiding strenuous exercise, getting sufficient potassium in the diet, the use of beta blockers, or an implantable cardiac defibrillator. For people with LQTS who survive cardiac arrest and remain untreated, the risk of death within 15 years is greater than 50%. With proper treatment this decreases to less than 1% over 20 years.
Long QT syndrome is estimated to affect 1 in 7,000 people. Females are affected more often than males. Most people with the condition develop symptoms before they are 40 years old. It is a relatively common cause of sudden death along with Brugada syndrome and arrhythmogenic right ventricular dysplasia. In the United States it results in about 3,500 deaths a year. The condition was first clearly described in 1957.
Signs and symptoms
Many people with long QT syndrome have no signs or symptoms. When symptoms occur, they are generally caused by abnormal heart rhythms (arrhythmias), most commonly a form of ventricular tachycardia called Torsades de pointes (TdP). If the arrhythmia reverts to a normal rhythm spontaneously the affected person may experience lightheadedness (known as presyncope) or faint which may be preceded by a fluttering sensation in the chest. If the arrhythmia continues, the affected person may experience a cardiac arrest, which if untreated may lead to sudden death. Those with LQTS may also experience seizure-like activity (non-epileptic seizure) as a result of reduced blood flow to the brain during an arrhythmia. Epilepsy is also associated with certain types of long QT syndrome.
The arrhythmias that lead to faints and sudden death are more likely to occur in specific circumstances, in part determined by which genetic variant is present. While arrhythmias can occur at any time, in some forms of LQTS arrhythmias are more commonly seen in response to exercise or mental stress (LQT1), in other forms following a sudden loud noise (LQT2), and in some forms during sleep or immediately upon waking (LQT3).
Some rare forms of long QT syndrome affect other parts of the body, leading to deafness in the Jervell and Lange-Nielsen form of the condition, and periodic paralysis in the Andersen–Tawil (LQT7) form.
Risk for arrhythmias
While those with long QT syndrome have an increased risk of developing abnormal heart rhythms, the absolute risk of arrhythmias is very variable. The strongest predictor of whether someone will develop TdP is whether they have experienced this arrhythmia or another form of cardiac arrest in the past. Those with LQTS who have experienced syncope without an ECG having been recorded at the time are also at higher risk, as syncope in these cases is frequently due to an undocumented self-terminating arrhythmia.
In addition to a history of arrhythmias, the extent to which the QT is prolonged predicts risk. While some have QT intervals that are very prolonged, others have only slight QT prolongation, or even a normal QT interval at rest (concealed LQTS). Those with the longest QT intervals are more likely to experience TdP, and a corrected QT interval of greater than 500 ms is thought to represent those at higher risk. Despite this, those with only subtle QT prolongation or concealed LQTS still have some risk of arrhythmias. Overall, every 10 ms increase in the corrected QT interval is associated with a 15% increase in arrhythmic risk.
As the QT prolonging effects of both genetic variants and acquired causes of LQTS are additive, those with inherited LQTS are more likely to experience TdP if given QT prolonging drugs or if they experience electrolyte problems such as low blood levels of low potassium (hypokalaemia). Similarly, those taking QT prolonging medications are more likely to experience TdP if they have a genetic tendency to a prolonged QT interval, even it this tendency is concealed. Arrhythmias occur more commonly in drug-induced LQTS if the medication in question has been rapidly given intravenously, or if high concentrations of the drug are present in the person's blood. The risk of arrhythmias is also higher if the person receiving the drug has heart failure, is taking digitalis, or has recently been cardioverted from atrial fibrillation. Other risk factors for developing torsades de pointes among those with LQTS include female sex, increasing age, pre-existing cardiovascular disease, and abnormal liver or kidney function.
Causes
There are several subtypes of long QT syndrome. These can be broadly split into those caused by genetic mutations which those affected are born with, carry throughout their lives, and can pass on to their children (inherited or congenital long QT syndrome), and those caused by other factors which cannot be passed on and are often reversible (acquired long QT syndrome).
Inherited
Inherited, or congenital long QT syndrome, is caused by genetic abnormalities. LQTS can arise from variants in several genes, leading in some cases to quite different features. The common thread linking these variants is that they affect one or more ion currents leading to prolongation of the ventricular action potential, thus lengthening the QT interval. Classification systems have been proposed to distinguish between subtypes of the condition based on the clinical features (and named after those who first described the condition) and subdivided by the underlying genetic variant. The most common of these, accounting for 99% of cases, is Romano–Ward syndrome (genetically LQT1-6 and LQT9-16), an autosomal dominant form in which the electrical activity of the heart is affected without involving other organs. A less commonly seen form is Jervell and Lange-Nielsen syndrome, an autosomal recessive form of LQTS combining a prolonged QT interval with congenital deafness. Other rare forms include Andersen–Tawil syndrome (LQT7) with features including a prolonged QT interval, periodic paralysis, and abnormalities of the face and skeleton; and Timothy syndrome (LQT8) in which a prolonged QT interval is associated with abnormalities in the structure of the heart and autism spectrum disorder.
Romano–Ward syndrome
LQT1 is the most common subtype of Romano–Ward syndrome, responsible for 30 to 35% of all cases. The gene responsible, KCNQ1, has been isolated to chromosome 11p15.5 and encodes the alpha subunit of the KvLQT1 potassium channel. This subunit interacts with other proteins (in particular, the minK beta subunit) to create the channel, which carries the delayed potassium rectifier current IKs responsible for the repolarisation phase of the cardiac action potential. Variants in KCNQ1 that decrease IKs (loss of function variants) slow the repolarisation of the action potential. This causes the LQT1 subtype of Romano–Ward syndrome when a single copy of the variant is inherited (heterozygous, autosomal dominant inheritance). Inheriting two copies of the variant (homozygous, autosomal recessive inheritance) leads to the more severe Jervell and Lange–Nielsen syndrome. Conversely, variants in KCNQ1 that increase IKs lead to more rapid repolarisation and the short QT syndrome.
The LQT2 subtype is the second-most common form of Romano–Ward syndrome, responsible for 25 to 30% of all cases. It is caused by variants in the KCNH2 gene (also known as hERG) on chromosome 7 which encodes the potassium channel that carries the rapid inward rectifier current IKr. This current contributes to the terminal repolarisation phase of the cardiac action potential, and therefore the length of the QT interval.
The LQT3 subtype of Romano–Ward syndrome is caused by variants in the SCN5A gene located on chromosome 3p22–24. SCN5A encodes the alpha subunit of the cardiac sodium channel, NaV1.5, responsible for the sodium current INa which depolarises cardiac cells at the start of the action potential. Cardiac sodium channels normally inactivate rapidly, but the mutations involved in LQT3 slow their inactivation leading to a small sustained 'late' sodium current. This continued inward current prolongs the action potential and thereby the QT interval. While some variants in SCN5A cause LQT3, other variants can cause quite different conditions. Variants causing a reduction in the early peak current can cause Brugada syndrome and cardiac conduction disease, while other variants have been associated with dilated cardiomyopathy. Some variants which affect both the early and late sodium current can cause overlap syndromes which combine aspects of both LQT3 and Brugada syndrome.
Rare Romano–Ward subtypes (LQT4-6 and LQT9-16)
LQT5 is caused by variants in the KCNE1 gene responsible for the potassium channel beta subunit MinK. This subunit, in conjunction with the alpha subunit encoded by KCNQ1, is responsible for the potassium current IKs which is decreased in LQTS. LQT6 is caused by variants in the KCNE2 gene responsible for the potassium channel beta subunit MiRP1 which generates the potassium current IKr. Variants that decrease this current have been associated with prolongation of the QT interval. However, subsequent evidence such as the relatively common finding of variants in the gene in those without long QT syndrome, and the general need for a second stressor such as hypokalaemia to be present to reveal the QT prolongation, has suggested that this gene instead represents a modifier to susceptibility to QT prolongation. Some therefore dispute whether variants in KCNE2 are sufficient to cause Romano-Ward syndrome by themselves.
LQT9 is caused by variants in the membrane structural protein, caveolin-3. Caveolins form specific membrane domains called caveolae in which voltage-gated sodium channels sit. Similar to LQT3, these caveolin variants increase the late sustained sodium current, which impairs cellular repolarization.
LQT10 is an extremely rare subtype, caused by variants in the SCN4B gene. The product of this gene is an auxiliary beta-subunit (NaVβ4) forming cardiac sodium channels, variants in which increase the late sustained sodium current. LQT13 is caused by variants in GIRK4, a protein involved in the parasympathetic modulation of the heart. Clinically, the patients are characterized by only modest QT prolongation, but an increased propensity for atrial arrhythmias. LQT14, LQT15 and LQT16 are caused by variants in the genes responsible for calmodulin (CALM1, CALM2, and CALM3 respectively). Calmodulin interacts with several ion channels and its roles include modulation of the L-type calcium current in response to calcium concentrations, and trafficking the proteins produced by KCNQ1 and thereby influencing potassium currents. The precise mechanisms by which means these genetic variants prolong the QT interval remain uncertain.
Jervell and Lange–Nielsen syndrome
Jervell and Lange–Nielsen syndrome (JLNS) is a rare form of LQTS inherited in an autosomal recessive manner. In addition to severe prolongation of the QT interval, those affected are born with severe sensorineural deafness affecting both ears. The syndrome is caused by inheriting two copies of certain variant in the KCNE1 or KCNQ1 genes. The same genetic variants lead to the LQT5 and LQT1 forms of Romano-Ward syndrome if only a single copy of the variant is inherited. JLNS is generally associated with a higher risk of arrhythmias than most other forms of LQTS.
Andersen–Tawil syndrome (LQT7)
LQT7, also known as Andersen–Tawil syndrome, is characterised by a triad of features – in addition to a prolonged QT interval, those affected may experience intermittent weakness often occurring at times when blood potassium concentrations are low (hypokalaemic periodic paralysis), and characteristic facial and skeletal abnormalities such as a small lower jaw (micrognathia), low set ears, and fused or abnormally angled fingers and toes (syndactyly and clinodactyly). The condition is inherited in an autosomal-dominant manner and is caused by mutations in the KCNJ2 gene which encodes the potassium channel protein Kir2.1.
Timothy syndrome (LQT8)
LQT8, also known as Timothy syndrome combines a prolonged QT interval with fused fingers or toes (syndactyly). Abnormalities of the structure of the heart are commonly seen including ventricular septal defect, tetralogy of Fallot, and hypertrophic cardiomyopathy. The condition presents early in life and the average life expectancy is 2.5 years with death most commonly caused by ventricular arrhythmias. Many children with Timothy syndrome who survive longer than this have features of autism spectrum disorder. Timothy syndrome is caused by variants in the calcium channel Cav1.2 encoded by the gene CACNA1c.
Table of associated genes
The following is a list of genes associated with Long QT syndrome:
Acquired
Although long QT syndrome is often a genetic condition, a prolonged QT interval associated with an increased risk of abnormal heart rhythms can also occur in people without a genetic abnormality, commonly due to a side effect of medications. Drug-induced QT prolongation is often a result of treatment by antiarrhythmic drugs such as amiodarone and sotalol, antibiotics such as erythromycin, or antihistamines such as terfenadine. Other drugs which prolong the QT interval include some antipsychotics such as haloperidol and ziprasidone, and the antidepressant citalopram. Lists of medications associated with prolongation of the QT interval such as the CredibleMeds database can be found online.
Other causes of acquired LQTS include abnormally low levels of potassium (hypokalaemia) or magnesium (hypomagnesaemia) within the blood. This can be exacerbated following a sudden reduction in the blood supply to the heart (myocardial infarction), low levels of thyroid hormone (hypothyroidism), and a slow heart rate (bradycardia).
Anorexia nervosa has been associated with sudden death, possibly due to QT prolongation. The malnutrition seen in this condition can sometimes affect the blood concentration of salts such as potassium, potentially leading to acquired long QT syndrome, in turn causing sudden cardiac death. The malnutrition and associated changes in salt balance develop over a prolonged period of time, and rapid refeeding may further disturb the salt imbalances, increasing the risk of arrhythmias. Care must therefore be taken to monitor electrolyte levels to avoid the complications of refeeding syndrome.
Factors which prolong the QT interval are additive, meaning that a combination of factors (such as taking a QT-prolonging drug and having low levels of potassium) can cause a greater degree of QT prolongation than each factor alone. This also applies to some genetic variants which by themselves only minimally prolong the QT interval but can make people more susceptible to significant drug-induced QT prolongation.
Mechanisms
The various forms of long QT syndrome, both congenital and acquired, produce abnormal heart rhythms (arrhythmias) by influencing the electrical signals used to coordinate individual heart cells. The common theme is a prolongation of the cardiac action potential – the characteristic pattern of voltage changes across the cell membrane that occur with each heart beat. Heart cells when relaxed normally have fewer positively charged ions on the inner side of their cell membrane than on the outer side, referred to as the membrane being polarised. When heart cells contract, positively charged ions such as sodium and calcium enter the cell, equalising or reversing this polarity, or depolarising the cell. After a contraction has taken place, the cell restores its polarity (or repolarises) by allowing positively charged ions such as potassium to leave the cell, restoring the membrane to its relaxed, polarised state. In long QT syndrome it takes longer for this repolarisation to occur, shown in individual cells as a longer action potential while being marked on the surface ECG as a long QT interval.
The prolonged action potentials can lead to arrhythmias through several mechanisms. The arrhythmia characteristic of long QT syndrome, Torsades de Pointes, starts when an initial action potential triggers further abnormal action potentials in the form of afterdepolarisations. Early afterdepolarisations, occurring before the cell has fully repolarised, are particularly likely to be seen when action potentials are prolonged, and arise due to reactivation of calcium and sodium channels that would normally switch off until the next heartbeat is due. Under the right conditions, reactivation of these currents, facilitated by the sodium-calcium exchanger, can cause further depolarisation of the cell. The early afterdepolarisations triggering arrhythmias in long QT syndrome tend to arise from the Purkinje fibres of the cardiac conduction system. Early afterdepolarisations may occur as single events, but may occur repeatedly leading to multiple rapid activations of the cell.
Some research suggests that delayed afterdepolarisations, occurring after repolarisation has completed, may also play a role in long QT syndrome. This form of afterdepolarisation originates from the spontaneous release of calcium from the intracellular calcium store known as the sarcoplasmic reticulum, forcing calcium out of cell through the sodium calcium exchanger in exchange for sodium, generating a net inward current.
While there is strong evidence that the trigger for Torsades de Pointes comes from afterdepolarisations, it is less certain what sustains this arrhythmia. Some lines of evidence suggest that repeated afterdepolarisations from many sources contribute to the continuing arrhythmia. However, some suggest that the arrhythmia sustains through a mechanism known as re-entry. According to this model, the action potential prolongation occurs to a variable extent in different layers of the heart muscle with longer action potentials in some layers than others. In response to a triggering impulse, the waves of depolarisation will spread through regions with shorter action potentials but block in regions with longer action potentials. This allows the depolarising wavefront to bend around areas of block, potentially forming a complete loop and self-perpetuating. The twisting pattern on the ECG can be explained by movement of the core of the re-entrant circuit in the form of a meandering spiral wave.
Diagnosis
Diagnosing long QT syndrome is challenging. Whilst the hallmark of LQTS is prolongation of the QT interval, the QT interval is highly variable among both those who are healthy and those who have LQTS. This leads to overlap between the QT intervals of those with and without LQTS. 2.5% of those with genetically proven LQTS have a QT interval within the normal range. Conversely, given the normal distribution of QT intervals, a proportion of healthy people will have a longer QT interval than any arbitrary cutoff. Other factors beyond the QT interval should therefore be taken into account when making a diagnosis, some of which have been incorporated into scoring systems.
Electrocardiogram
Long QT syndrome is principally diagnosed by measuring the QT interval corrected for heart rate (QTc) on a 12-lead electrocardiogram (ECG). Long QT syndrome is associated with a prolonged QTc, although in some genetically proven cases of LQTS this prolongation can be hidden, known as concealed LQTS. The QTc is less than 450 ms in 95% of normal males, and less than 460 ms in 95% of normal females. LQTS is suggested if the QTc is longer than these cutoffs. However, as 5% of normal people also fall into this category, some suggest cutoffs of 470 and 480 ms for males and females respectively, corresponding with the 99th centiles of normal values.
The major subtypes of inherited LQTS are associated with specific ECG features. LQT1 is typically associated with broad-based T-waves, whereas the T-waves in LQT2 are notched and of lower amplitude, whilst in LQT3 the T-waves are often late onset, being preceded by a long isoelectric segment.
Schwartz score
The Schwartz score has been proposed as a method of combining clinical and ECG factors to assess how likely an individual is to have an inherited form of LQTS. The table below lists the criteria used to calculate the score.
Other investigations
In cases of diagnostic uncertainty, other investigations may be helpful to unmask a prolonged QT. In addition to prolonging the resting QT interval, LQTS may affect how the QT changes in response to exercise and stimulation by catecholamines such as adrenaline. Provocation tests, in the form of exercise tolerance tests or direct infusion of adrenaline, can be used to detect these abnormal responses. These investigations are most useful for identifying those with concealed congenital Type 1 LQTS 1 (LQT1) who have a normal QT interval at rest. While in healthy persons the QT interval shortens during exercise, in those with concealed LQT1 exercise or adrenaline infusion may lead to paradoxical prolongation of the QT interval, revealing the underlying condition.
Guideline cutoffs
International consensus guidelines differ on the degree of QT prolongation required to diagnose LQTS. The European Society of Cardiology recommends that, with or without symptoms or other investigations, LQTS can be diagnosed if the corrected QT interval is longer than 480ms. They recommend that a diagnosis can be considered in the presence of a QTc of greater than 460 ms if unexplained syncope has occurred. The Heart Rhythm Society guidelines are more stringent, recommending QTc cutoff of greater than 500 ms in the absence of other factors that prolong the QT, or greater than 480 ms with syncope. Both sets of guidelines agree that LQTS can also be diagnosed if an individual has a Schwartz score of greater than 3 or if a pathogenic genetic variant associated with LQTS is identified, regardless of QT interval.
Treatment
Those diagnosed with LQTS are usually advised to avoid drugs that can prolong the QT interval further or lower the threshold for TDP, lists of which can be found in public access online databases. In addition to this, two intervention options are known for individuals with LQTS: arrhythmia prevention and arrhythmia termination.
Arrhythmia prevention
Arrhythmia suppression involves the use of medications or surgical procedures that attack the underlying cause of the arrhythmias associated with LQTS. Since the cause of arrhythmias in LQTS is early afterdepolarizations (EADs), and they are increased in states of adrenergic stimulation, steps can be taken to blunt adrenergic stimulation in these individuals. These include administration of beta receptor blocking agents, which decreases the risk of stress-induced arrhythmias. Nadolol, a powerful non-selective beta blocker, has been shown to reduce the arrhythmic risk in all three main genotypes (LQT1, LQT2, and LQT3).
Genotype and QT interval duration are independent predictors of recurrence of life-threatening events.
Sodium channel blocking drugs such as mexiletine have been used to prevent arrhythmias in long QT syndrome. While the most compelling indication is for those whose long QT syndrome is caused by defective sodium channels producing a sustained late current (LQT3), mexiletine also shortens the QT interval in other forms of long QT syndrome including LQT1, LQT2 and LQT8. As the predominant action of mexiletine is on the early peak sodium current, there are theoretical reasons why drugs which preferentially suppress the late sodium current such as ranolazine may be more effective, although evidence that this is the case in practice is limited.
Amputation of the cervical sympathetic chain (left stellectomy). This therapy is typically reserved for LQTS caused by JLNS, but may be used as an add-on therapy to beta blockers in certain cases. In most cases, modern therapy favors ICD implantation if beta blocker therapy fails.
In patients considered at high risk of life-threatening arrhythmic events, ICD implantation may be considered as a preventive step.
Arrhythmia termination
Arrhythmia termination involves stopping a life-threatening arrhythmia once it has already occurred. One effective form of arrhythmia termination in individuals with LQTS is placement of an implantable cardioverter-defibrillator (ICD). Also, external defibrillation can be used to restore sinus rhythm. ICDs are commonly used in patients with fainting episodes despite beta blocker therapy, and in patients having experienced a cardiac arrest. As mentioned earlier, ICDs may be used also in patients considered at high risk of life-threatening arrhythmic events.
With better knowledge of the genetics underlying LQTS, more precise treatments hopefully will become available.
Outcomes
Genotype and QTc interval duration are the strongest predictors of outcome for patients with LQTS. 2022 European Society of Cardiology clinical practice guidelines have endorsed the use of independently validated risk score calculator, called 1-2-3-LQTS-Risk Calculator, which allows to calculate individual 5-year risk of life-threatening arrhythmic events.
For people who experience cardiac arrest or fainting caused by LQTS and who are untreated, the risk of death within 15 years is around 50%. With careful treatment this decreases to less than 1% over 20 years. Those who exhibit symptoms before the age of 18 are more likely to experience a cardiac arrest.
Epidemiology
Inherited LQTS is estimated to affect between one in 2,500 and 7,000 people.
History
The first documented case of LQTS was described in Leipzig by Meissner in 1856, when a deaf girl died after her teacher yelled at her. Soon after being notified, the girl's parents reported that her older brother, also deaf, had previously died after a terrible fright. This was several decades before the ECG was invented, but is likely the first described case of Jervell and Lange-Nielsen syndrome. In 1957, the first case documented by ECG was described by Anton Jervell and Fred Lange-Nielsen, working in Tønsberg, Norway. Italian pediatrician Cesarino Romano, in 1963, and Irish pediatrician Owen Conor Ward, in 1964, separately described the more common variant of LQTS with normal hearing, later called Romano-Ward syndrome. The establishment of the International Long-QT Syndrome Registry in 1979 allowed numerous pedigrees to be evaluated in a comprehensive manner. This helped in detecting many of the numerous genes involved. Transgenic animal models of the LQTS helped define the roles of various genes and hormones involved, and recently experimental pharmacological therapies to normalize the abnormal repolarization in animals were published.
References
Citations
General and cited references
Cardiac arrhythmia
Cardiogenetic disorders
Channelopathies
Cytoskeletal defects
Single-nucleotide polymorphism associated disease
Syndromes affecting the heart
Wikipedia medicine articles ready to translate |
68503950 | https://en.wikipedia.org/wiki/Ilya%20Moskalenchik | Ilya Moskalenchik | Ilya Moskalenchik (born 4 May 2003) is a Belarusian professional footballer who plays for Russian club Zenit Saint Petersburg.
Club career
On 13 March 2022, Moskalenchik signed a contract until the end of the 2024–25 season with Russian champions Zenit Saint Petersburg and was assigned to the farm club Zenit-2.
On 29 December 2023, Moskalenchik moved on loan to Tyumen until the end of the season.
References
External links
2003 births
People from Minsk District
Footballers from Minsk Region
Living people
Belarusian men's footballers
Belarus men's youth international footballers
Men's association football forwards
Football Center Brest players
FC Dynamo Brest players
FC Zenit-2 Saint Petersburg players
FC Zenit Saint Petersburg players
FC Tyumen players
Belarusian Premier League players
Russian Second League players
Russian First League players
Belarusian expatriate men's footballers
Expatriate men's footballers in Russia
Belarusian expatriate sportspeople in Russia |
13453011 | https://en.wikipedia.org/wiki/Apalachia%20Dam | Apalachia Dam | Apalachia Dam is a hydroelectric dam on the Hiwassee River in Cherokee County, in the U.S. state of North Carolina. The dam is the lowermost of three dams on the river owned and operated by the Tennessee Valley Authority, which built the dam in the early 1940s to provide emergency power for aluminum production during World War II. While the dam is in North Carolina, an underground conduit carries water from the dam's reservoir to the powerhouse located downstream across the state line in Polk County, Tennessee. The dam and associated infrastructure were listed on the National Register of Historic Places in 2017.
Apalachia Dam is named for the crossroads community of Old Apalachia, located near the dam site in North Carolina, and the community's L&N railroad stop, known simply as Apalachia, which was further downstream on the Tennessee side of the state line.
Location
Apalachia Dam is located nearly upstream from the mouth of the Hiwassee River, which flows northwestward through Northern Georgia and Western North Carolina before emptying into Chickamauga Lake in East Tennessee. The dam is situated near the center of a scenic and relatively isolated valley sliced by the river as it winds its way through the southwestern fringe of the Blue Ridge Mountains. The Unicoi Mountains rise to the north of the dam, and the Nantahala National Forest surrounds the dam and its reservoir on all sides.
Apalachia Dam's powerhouse is located downstream from the dam at the base of a steep-walled gorge formed as the river flows between two mountain formations. The dam's conduit— all but of which is underground— passes behind the cliffs on the south side of the river.
Capacity
Apalachia Dam is a concrete gravity diversion-type dam high and long, and has a generating capacity of 93,600 kilowatts. The dam's spillway is controlled by 10 radial gates with a combined discharge of . Apalachia Lake stretches for to the base of Hiwassee Dam, and contains of shoreline and of water surface.
A steel penstock connects the reservoir intake at the dam site to the conduit. The conduit emerges from a cliffside overlooking the dam's powerhouse, where it splits into two smaller tunnels which carry the water to a valve house. From the valve house, the water drops through two steel penstocks to the powerhouse turbines below. The total elevation drop from lake surface to power house discharge is to , depending on the lake level.
Background and construction
Private and public entities had been aware of the hydroelectric potential of the Hiwassee River since the early 1900s. The U.S. Army Corps of Engineers identified several potential dams sites, including Apalachia, in the 1920s, and by the time the Tennessee Valley Authority was formed in 1933, several companies had bought up land and flowage rights in the Hiwassee Valley. TVA took the initiative in the valley, however, with the construction of Hiwassee Dam in the late 1930s. By 1941, the outbreak of World War II in Europe brought a drastic increase in the demand for electricity— especially to support aluminum production in the Tennessee Valley— and TVA quickly put together a plan to build several new dams, including Apalachia, all of which were authorized July 16, 1941. Work began on Apalachia the following day.
The construction of Apalachia Dam and its reservoir required the purchase of of land, most of which was in possession of three private entities— the Union Power Company, the Hiwassee-Nolichucky Power Company, and the Hiwassee River Power Company, with Union holding nearly half of the . After the initial purchase, the Hiwassee-Nolichucky Power Company sold TVA an additional , nearly tripling the reservation size. Land for the conduit was transferred by the U.S. Forest Service. Since most of the land was in possession of private companies, only 22 families and of roads had to be relocated.
The construction of the conduit was necessary to exploit the stretch of river immediately downstream from the dam site in which the river drops on average per mile. The conduit's tunnel was built using blasting and a drill jumbo, and its surge tank was excavated into the rock near the valve house.
Apalachia Dam was completed September 15, 1942, and its gates were closed February 14, 1943. The tunnel was completed April 1, 1943. The dam's first generator went online September 22, 1943, and a second went online November 17 of the same year. The total cost of the project was just over $24 million (equivalent to $ in ).
Ecology
The construction of the Apalachia Dam eliminated the natural water flow on the Hiwassee River, causing the decline of Ruth's golden aster (Pityopsis ruthii), a major reason why the plant was placed on the Endangered Species List in 1985.
See also
New Deal
References
External links
Apalachia Reservoir — official TVA site
Dams on the Hiwassee River
Tennessee Valley Authority dams
Buildings and structures in Cherokee County, North Carolina
Buildings and structures in Polk County, Tennessee
Dams in North Carolina
Hydroelectric power plants in North Carolina
Dams completed in 1943
Energy infrastructure completed in 1943
Dams on the National Register of Historic Places in North Carolina
National Register of Historic Places in Cherokee County, North Carolina
1943 establishments in North Carolina |
50768301 | https://en.wikipedia.org/wiki/Shadowsocks | Shadowsocks | Shadowsocks is a free and open-source encryption protocol project, widely used in China to circumvent Internet censorship. It was created in 2012 by a Chinese programmer named "clowwindy", and multiple implementations of the protocol have been made available since. Shadowsocks is not a proxy on its own, but (typically) is the client software to help connect to a third-party SOCKS5 proxy, which is similar to a Secure Shell (SSH) tunnel. Once connected, internet traffic can then be directed through the proxy. Unlike an SSH tunnel, shadowsocks can also proxy User Datagram Protocol (UDP) traffic.
Takedown
On 22 August 2015, "clowwindy" announced in a GitHub thread that they had been contacted by the police and could no longer maintain the project. The code of the project was subsequently branched with a removal notice. Three days later, on 25 August, another proxy application, GoAgent, also had its GitHub repository removed. The removal of the projects received media attention, with some speculating about a possible connection between those removals and a distributed-denial-of-service attack targeting GitHub which occurred several days later. Danny O'Brien, from Electronic Frontier Foundation, published a statement on the matter.
Despite the takedown, collaborators of the project have continued the development of the project.
Server implementations
The original Python implementation can still be installed using the Pip Python package manager, but the contents of its GitHub repository have been removed. Other server implementations include one in Go, Rust, and C using the event loop library; C++ with a Qt GUI; and Perl. The Go and Perl implementations are not updated regularly and may have been abandoned.
Client implementations
All of the server implementations listed above also support operating in client mode. There are also client-only implementations available for Windows (shadowsocks-win), macOS (ShadowsocksX-NG), Android (shadowsocks-android), and iOS (Wingy). Many clients, including shadowsocks-win and shadowsocks-android, support redirecting all system traffic over Shadowsocks, not just applications that have been explicitly configured to do so, allowing Shadowsocks to be used similarly to a VPN. If an application doesn't support proxy servers, a proxifier can be used to redirect the application to the Shadowsocks client. Some proxifiers, such as Proxycap, support Shadowsocks directly, thus avoiding the need for a Shadowsocks client, but some require a client.
Net::Shadowsocks
Net::Shadowsocks is name of the Perl implementation of Shadowsocks protocol client and server available on CPAN.
ShadowsocksR
ShadowsocksR is a fork of the original Shadowsocks project, claimed to be superior in terms of security and stability. Upon release, it was found to violate the License by not having the source code of the C# client available. It was also criticized for its solution to the alleged security issues in the source project. Shadowsocks is currently under development, while development of ShadowsocksR has stopped.
Similar projects
Shadowsocks is similar to The Tor Project's Pluggable Transport (PT) idea. PT makes it hard for Internet Service Providers to detect Tor traffic. They also both use a socks proxy interface. Whereas Shadowsocks is simpler, Obfs4 used in PT is more obfuscated. Unlike Obfs4, Shadowsocks is not resistant to Active Probing. The most similar PT to Shadowsocks is Obfs3.
See also
Great Firewall
Internet censorship in China
Outline VPN
References
External links
Internet censorship in China
Free proxy servers
2012 software
Computer network security
Free software programmed in C
Free software programmed in C++
Free software programmed in C#
Free software programmed in Go
Free software programmed in Perl
Free software programmed in Python
Free software programmed in Rust |
7502081 | https://en.wikipedia.org/wiki/Valentin%20Yanin | Valentin Yanin | Valentin Yanin
Valentin Lavrentievich Yanin (6 February 1929 – 2 February 2020) was a leading Russian historian who authored 700 books and articles. He had also edited a number of important journals and primary sources, including works on medieval Russian law, sphragistics and epigraphy, archaeology and history. His expertise was medieval Rus' especially Novgorod the Great, where he had headed archaeological digs beginning in 1962.
Early life
Yanin was born in Vyatka. His maternal grandparents were arrested in 1937 and died in a prison camp in 1938. His father was apparently on a list to be executed but escaped this fate and moved with his family to Moscow. Yanin finished his secondary education in 1946, graduating with a Gold Medal; he matriculated at Moscow State University in 1951.
Research
In 1954, he defended his Kandidat thesis on the monetary systems of pre-Mongol Rus. This was published as The Monetary and Weight Systems of Medieval Russia ("Денежно-весовые системы русского средневековья") and has become a classic. His doctoral thesis on the posadniks of Novgorod followed in 1962 and significantly changed our understanding of the constitution of the Novgorod Republic. The book demonstrated that the office of posadnik, while subject to election every year, was often held by one man for several consecutive years, sometimes more than a decade, and then passed on to his sons or other members of his clan. It shattered the earlier image of Novgorod as a more democratic republic and showed it to be ruled by a boyar aristocracy (not unlike other medieval republics).
Yanin's monograph about the seals of Ancient Rus (2 volumes, 1970) summed up half a century of Soviet sphragistics research. After that, Yanin turned his attention to the birch bark documents of Novgorod, on which he was considered the greatest living authority (alongside Andrey Zaliznyak).
Honours and positions
In 1964, Yanin became professor in the department of archaeology in the Faculty of History at Moscow State University.
Since 1978, Yanin had held the chair in archaeology at the Moscow University.
He was a member of the President's Committee for the Defence of the Material Culture of the Russian Federation and a member of the Consultative Committee of the Ministry of Culture of the Russian Federation.
In 1962, he was elected a corresponding member of the Soviet Academy of Sciences; he became a full academician in 1990. In 1999, he became the first historian to be awarded the Lomonosov Gold Medal.
His other awards included:
Order of Merit for the Fatherland 4th class
Order of Lenin
Order of the Red Banner of Labour
Order of Friendship of Peoples
Medal "Veteran of Labour"
USSR State Prize (1970)
Lenin Prize (1984)
Demidov Prize (1993)
State Prize of the Russian Federation (1996)
Triumph Prize (2002)
Solzhenitsyn Prize (2010).
He was an honorary citizen of Novgorod the Great and an honorary member of the Novgorodian Society of Lovers of Antiquities. He died in Moscow on 2 February 2020 at the age of 90.
References
1929 births
2020 deaths
20th-century Russian historians
Soviet historians
Archaeologists from Moscow
Soviet archaeologists
Moscow State University alumni
Academic staff of Moscow State University
Historians of Russia
Full Members of the USSR Academy of Sciences
Full Members of the Russian Academy of Sciences
Demidov Prize laureates
Solzhenitsyn Prize winners
Recipients of the Lenin Prize
Recipients of the USSR State Prize
Recipients of the Lomonosov Gold Medal
Recipients of the Order of Lenin
Russian scientists |
83932 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BD%D0%B3%D1%96%D0%BE%D0%B3%D1%80%D0%B0%D1%84%D1%96%D1%8F | Ангіографія | Ангіографія (судина і — пишу) — метод медичної візуалізації, що полягає в рентгенологічному дослідженні кровоносних судин різних органів шляхом введення в артеріальну чи венозну систему речовин, які дають різку тінь на рентгенівських знімках. Ангіографія без контрастної речовини також можлива за допомогою МРТ.
Процедури
Залежно від основного методу візуалізації розрізняють різні методи ангіографії:
КТ-ангіографія
Магнітно-резонансна ангіографія
Флуоресцентна ангіографія сітківки з індоціаніном
Доплерографія та дуплексна сонографія — для додаткової інформації про приплив крові.
— розроблена в 1927 р. португальським лікарем Антоніо Егашем Монішем та його колегою Педро Мануелем де Альмейдою Лімою, її було легше використовувати, коли на початку 1950-х було винайдено катетер Зельдінгера.
Окрім артеріальної (артеріографії) та венозної (флебографії) судин, також можуть відображатися лімфатичні судини (лімфографія) та неанатомічні судини, такі як судинні протези чи діалізні шунти. Дослідження коронарних артерій називають коронарною ангіографією, ангіографію варикозно-розширених вен після пункції — варикографією.
Показання
Ангіографії в основному використовують для діагностики важливих судинних захворювань.
Артеріальні захворювання:
Артеросклероз та його ускладнення
Вазоконстрикції, наприклад ІХС, каротидний стеноз, облітеруючий атеросклероз судин кінцівок
Гострі закупорки судин, наприклад при інфаркті
Аневризми
Травми судин
Патологія ангіогенезу
Захворювання вен:
Тромбоз
Варикоз
Іноді ангіографію використовують, щоб побачити хід важливих судин при плануванні операції.
Див. також
Медична візуалізація
Нейровізуалізація
Рентгенологія
Радіологія
Примітки
Література
Uchino, Akira (2022). Atlas of the supraaortic craniocervical arterial variations: MR and CT angiography. Singapore: Springer. ISBN 978-981-16-6803-6
RISPOLI, MARCO. LUMBROSO, BRUNO (2022). PRACTICAL HANDBOOK OF FLUORESCEIN ANGIOGRAPHY: posterior pole and retinal periphery. — JAYPEE BROTHERS MEDICAL P. ISBN 978-93-5696-010-7.
HANDBOOK OF ANGIOGRAPHY: INGRAM PUB SERVICES. 2021. ISBN 1-63927-072-8
The new role of diagnostic angiography in coronary physiological assessment / Ghobrial M, Haley HA, Gosling R, Rammohan V, Lawford PV, Hose DR, Gunn JP, Morris PD. — Heart. 2021 May;107(10):783-789. doi: 10.1136/heartjnl-2020-318289
Berenstein, Alex; Brugge, K. G. ter (2001-). Surgical neuroangiography (2nd ed). Berlin: Springer. ISBN 978-3-540-68320-9.
ANGIOGRAPHY: techniques and practices: HAYLE MEDICAL. 2020. ISBN 1-63241-906-8
Strife, Brian; Elbich, Jeff (2020). Vascular and interventional radiology: a core review. Philadelphia. ISBN 978-1-4963-8439-3
Bradač, G. B. (2017). Applied cerebral angiography: normal anatomy and vascular pathology. ISBN 978-3-319-57228-4
Huang, David; Lumbroso, Bruno; Jia, Yali; Waheed, Nadia K. (2017). Optical coherence tomography angiography of the eye. Thorofare, NJ. ISBN 978-1-63091-283-3
Журнали
Journal of the Society for Cardiovascular Angiography and Interventions
ECR: Angiography
Посилання
Ангіографія | Ангіокардіографія // ВУЕ
Рентгенологія
Томографія
Медичні процедури
Медична візуалізація
Медична діагностика
Катетери |
2732832 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B2%D1%80%D0%B0%D0%BA%D0%B0%D1%80%D0%B8%D1%86%D1%8F | Швракариця | Швракариця — населений пункт у Хорватії, в Сисацько-Мославинській жупанії у складі громади Двор.
Населення
Населення за даними перепису 2011 року становило 53 осіб.
Динаміка чисельності населення поселення:
Клімат
Середня річна температура становить 10,56 °C, середня максимальна – 24,70 °C, а середня мінімальна – -5,82 °C. Середня річна кількість опадів – 1072 мм.
Примітки
Населені пункти Хорватії |
696810 | https://en.wikipedia.org/wiki/Edward%20Tuckerman | Edward Tuckerman | Edward Tuckerman (December 7, 1817 in Boston, Massachusetts – March 15, 1886) was an American botanist and professor who made significant contributions to the study of lichens and other alpine plants. He was a founding member of the Natural History Society of Boston and most of his career was spent at Amherst College. He did the majority of his collecting on the slopes of Mount Washington in the White Mountains of New Hampshire. Tuckerman Ravine was named in his honor. The standard botanical author abbreviation Tuck. is applied to species he described.
Early life and education
Tuckerman was the eldest son of a Boston merchant, also Edward Tuckerman, and Sophia (May) Tuckerman. He studied at Boston Latin School and then at his father's urging at Union College in Schenectady, which he entered as a sophomore and where he completed a BA in 1837 and to which he returned for his MA after taking a law degree at Harvard in 1839, traveling in Germany and Scandinavia, and making the first of his botanical studies in the White Mountains. In 1846, he returned to Harvard as a senior (telling the President he intended to correct his father's error in breaking the family tradition), completed a second BA in 1847, then two or three years later entered the Divinity School and graduated from there in 1852. His brother was Frederick Goddard Tuckerman (1821–1873), the American poet and his first cousin was Henry Theodore Tuckerman (1813–1871), an American writer, essayist and critic. His sister was the writer and spiritualist medium Sophia May Eckley (1822-174).
Career
When Meriwether Lewis and William Clark went on their 1804-1806 expedition across the western United States, they collected many plant, seed, and flower species that had never been seen before. Lewis wrote notes about these species and they were put on scrap book paper. After Lewis supposedly committed suicide in 1809, dozens of his scrapbook pages were stolen by a botanist who was supposed to draw and classify the plants collected on the expedition. He took the papers to England to sell for money at an auction in 1842. Tuckerman noticed the auction and the significance of these papers. He bought them and then donated them to the Academy of Natural Sciences in Philadelphia.
After teaching at Union College, Tuckerman was a professor at Amherst College from 1854 until his death, successively Lecturer in History, Professor of Oriental History, and from 1858 Professor of Botany. Amherst awarded him an LLD.
He was elected a member of the American Antiquarian Society in 1855.
His first paper, on New England lichens, was given in 1838 or 1839. In 1843, he published privately the first serious systematic analysis of the genus Carex, Enumeratio Methodica Caricum Quarundam. Tuckerman liked to write his botanical studies in Latin. He also made the first systematic study of native Potamogeton, and after becoming Professor of Botany at Amherst, began preparing A Catalogue of Plants Growing without cultivation within 30 miles of Amherst College (published in 1875). However, his main focus was lichens. He published a number of important studies in the field, drawing on both his own collecting and specimens sent to him from elsewhere, in particular by Charles Wright from Cuba. His career culminated in the publication of Genera Lichenum: An Arrangement of the North American Lichens (1872) and Synopsis of the North American Lichens, Part 1 (1882). Between 1847 and 1863 Tuckerman edited three exsiccata-like series, one of them being Lichenes Americae septentrionalis exsiccati, curante Edvardo Tuckerman. His last botanical publication was in 1884, and he may have published anonymous theological articles after that. Tuckerman did not accept that lichens are a combination of fungi and algae, a theory advanced late in his life.
Honours
He was honoured in the naming of several plant taxa including;
Tuckermania (family Ericaceae) now a synonym of Corema. and Tuckermannia (Asteraceae family) now a synonym of Coreopsis.
In 1933 Hungarian lichenologist Vilmos Kőfaragó-Gyelnik circumscribed the lichen genus of Tuckermannopsis.
Tuckneraria is a genus of lichen-forming fungi, which was published by Randlane & A.Thell in 1994.
Lastly, Esslinger in 2003 published Tuckermanella, a genus of lichen-forming fungi in the family Parmeliaceae.
Personal life
Tuckerman was married to Sarah, daughter of Thomas Parkman Cushing, who was his father's business partner. They had no children.
Tuckerman died on March 15, 1886.
See also
:Category:Taxa named by Edward Tuckerman
References
External links
Edward Tuckerman Botanical Papers at the Amherst College Archives & Special Collections
Edward Tuckerman Materials at the Amherst College Archives & Special Collections
Fred Burchsted, New England Naturalists: A Bio-Bibliography
Guide to Edward Tuckerman, A Synopsis of the Lichenes of New England, the Other Northern States, and British America 1853-1870 at the University of Chicago Special Collections Research Center
American lichenologists
Pteridologists
1817 births
1886 deaths
American mycologists
Botanists active in North America
Botanists with author abbreviations
Amherst College faculty
Union College (New York) alumni
Harvard Law School alumni
Harvard Divinity School alumni
Members of the American Antiquarian Society
19th-century American botanists
Scientists from New York (state) |
46657828 | https://en.wikipedia.org/wiki/Gda%C5%84sk%20Port%20P%C3%B3%C5%82nocny%20Lighthouse | Gdańsk Port Północny Lighthouse | Gdańsk Port Północny Lighthouse (Gdańsk North Port Lighthouse) is a lighthouse in Gdańsk, located on the Polish coast of the Baltic Sea, by the Bay of Gdańsk. It is the youngest lighthouse in Poland; located between the lighthouse in Hel, and the lighthouse in Krynica Morska.
The lighthouse houses the admiralty of the Port of Gdańsk and is not open for the public. The lighthouse is the only lighthouse in Poland to have a lift to get to the top command deck. The lighthouse was built in 1984.
Technical data
Light characteristic
Light: 0.5 s.
Darkness: 1.5 s.
Light: 0.5 s.
Darkness: 1.5 s.
Light: 0.5 s.
Darkness: 4.5 s.
Period: 9 s.
See also
List of lighthouses in Poland
References
External links
Urząd Morski w Słupsku
Lighthouses completed in 1984
Resort architecture in Pomerania
Lighthouses in Poland
Tourist attractions in Pomeranian Voivodeship |
1374119 | https://en.wikipedia.org/wiki/Pathein | Pathein | Pathein, formerly called Bassein, is the largest city and the capital of the Ayeyarwady Region, Myanmar (Burma). It is located 190 km (120 mi) west of Yangon within Pathein Township on the bank of the Pathein River (Pathein), which is a western branch of the Irrawaddy River, the city had a population of 172,923 in 2019. Although once a part of the Mon kingdoms, Pathein has few ethnic Mon residents today. The majority are of Bamar with a significant Karen, Burmese Indian, Rakhine and Burmese Chinese populations .
Etymology
The city's name is believed to derive from the Old Mon name, . "pha" means great or wide and sī/sɛm means river or sea. Pha-sɛm means a big sea. The name was corrupted to Bassein during the British colonial period.
An alternate theory holds that the city's name comes from the classical name of Pathein, Kusimanagara, a name used by ancient writings and the Kalyani inscriptions. Pathein itself is a corruption of Mon "Kuthen," which itself is a contraction of Kusima or Kusimanagara, a Pali name for the city. This is supported by the fact that the Portuguese call Pathein "Cosmim."
Another theory is that modern name Pathein potentially derives from this time period based on the word Patkain, a version of the archaic Burmese word for Muslims pathi, based on either the growing presence of Arab traders in Pathein during the 16th century or on a purported Muslim Indian who ruled the city around 1233 CE.
History
According to local history, the city was first a town called Thinsawanargara was founded in 325 BCE by a King "Sri Dhammasoka". The first extant record of a settlement in the location called Kusima in the Pali language comes from a Sri Lankan rock inscription dated to 1165 CE. It is often mentioned that the city was part of Buddhist Mon kingdoms prior to the expansion of the Bagan Empire, however detailed research into the city's history is not extensive.
Pathein was raided in 1180 CE by Parakramabahu I of the Kingdom of Polonnaruwa in modern-day Sri Lanka, as attested by the Devanagala Rock inscription during the Polonnaruwa-Pagan War. The raid was retaliatroy against diplomatic incidents and hostility by Sithu II of Bagan, implying that Pathein was under Bagan rule by this time. The Bagan conquest of Lower Burma occurred earlier in 1057 under the reign of Anawrahta. However, various historians disagree on the extent of the empire and the his military campaigns. The latest date that Pathein could have become part of the Bagan empire is in 1265 CE where we have the oldest Burmese record of the city's existence.
Until the 15th century, most of Lower Burma was largely jungle and swamp land with little development. Burmese ports like Pathein were known by traders as early as the 10th or 11th century. However, it was only in the 14th century during the rise of the Hanthawaddy Kingdom, a Mon kingdom based on Pegu that brought Lower Burma to prominence as a trading hub.
In 1852, the British established a fort and garrison in the city after the First Anglo-Burmese War. The city grew during the colonial period as the terminus of a railroad line, becoming a rice-milling and export center as a port accessible to large vehicles.
Geography and economy
Lying at the western edge of the Ayeyarwady River delta, on the Pathein (Ngawan) River west of Yangon, Pathein is accessible to large vessels and despite its distance from the ocean, it is the most important delta port outside of Yangon. The city is also a terminus of a branch of the main railroad line which connects it to Hinthada, Letpadan and Yangon. In the 1990s, the road network along the Irrawaddy to Monywa was improved.
The coastline along the Bay of Bengal is surrounded by the Arakan Mountains. In the area is Inye Lake, long and wide, which is known for its fishing. There is also an offshore reef at Diamond Island that is popular with bathers. Diamond Island is also noted as a turtle breeding ground.
The city is a rice-milling and export centre. Aside from several rice mills, the town has numerous sawmills and umbrella workshops. The colourful handmade parasols made in Pathein are widely known throughout Burma. They are known locally as "Pathein hti". Pathein is also known for its pottery and colourful hand-made baskets and buckets. Among Pathein's most prominent industries also include production of salt, mats, and Pathein halawa. The textiles produced in Pathein Industrial Zone is, however, the largest industry economy of the city. After textiles, the main industry is the various rice mills that process agricultural produce from nearby villages and towns.
The surrounding area outside Pathein are employed in agriculture and primarily cultivates rice. Other crops include sesames, groundnuts, jute, maize, pulse (legume)s, tobacco, chilies as well as a wide variety of fruits like banana and tamarind.
Climate
Pathein has a tropical monsoon climate (Am) according to the Köppen climate classification system. Pathein experiences a sustained period of extraordinary rainfall from June through August. The dry season which runs from December through April, begins with noticeably cooler temperatures than the remainder of the year, but becomes sweltering as the wet season approaches in March and April.
Demographics
2014
The 2014 Myanmar Census reported that Pathein had a population of 169,773, representing 59.1% of Pathein Township's total population. In 2019, the population was reported as 172,923. Pathein is subdivided into 25 urban wards
Landmarks
Pathein has a scenic waterfront and many Buddhist temples, including the main sight of Shwemokhtaw Pagoda.
Tagaung Mingala Pagoda
Settawya pagoda
Phaung Daw U Pagoda
Clock Tower
St Peter's Cathedral
Pathein University
Pathein Cultural Museum
Pathein Bridge No.2
Education
The city is home to the Pathein Education College for elementary teachers and Pathein University for arts and science students. The Computer University (Pathein) which is administered by Ministry of Science and Technology offers both undergraduate and graduate programs in computer science, and computer technology. Technological University (Pathein) which was founded in 1999, offers engineering courses.
Sports
The 6,000-seat Ayar Stadium is one of the main venues for popular local football tournaments. The stadium is the home of Ayeyawady United F.C., a Myanmar National League (MNL) football club.
Health care
Pathein General Hospital serves people in Pathein and its surrounding districts.
Notable people
Ba U, 1st Chief Justice of the Supreme Court of Burma and 2nd president of Myanmar (1952–1957) was born in Pathein in 1887.
8th president Thein Sein was born in a village nearby Hainggyikyun Subtownship in 1945 and studied his high school education in Pathein.
10th president Win Myint was born in Danubyu in 1945 and started his political life in Pathein, winning the Pathein Township seat within the Pyithu Hluttaw in a 2012 by-election.
See also
Phaung Daw U Pagoda
Pathein Airport
Ngwesaung Beach
Chaungtha Beach
References
Populated places in Ayeyarwady Region
Township capitals of Myanmar |
63677 | https://en.wikipedia.org/wiki/336%20BC | 336 BC | 336 BC
Year 336 BC was a year of the pre-Julian Roman calendar. At the time, it was known as the Year of the Consulship of Crassus and Duillius (or, less frequently, year 418 Ab urbe condita). The denomination 336 BC for this year has been used since the early medieval period, when the Anno Domini calendar era became the prevalent method in Europe for naming years.
Events
By place
Achaemenid Empire
The young king of Persia, Arses, objects to being controlled by Bagoas and attempts to poison him. Instead, Arses and all his children are killed by Bagoas.
Bagoas then seeks to install a new monarch who will be easier to control. He chooses Codomannus, a distant relative of the royal house, who takes the name Darius III. When Darius tries to assert his independence from Bagoas' control, Bagoas attempts to poison him, but the king is warned and forces Bagoas to drink the poison himself.
Macedonia
Following Philip II of Macedon's marriage to Eurydice, Alexander and his mother, Olympias, flee to Epirus, with Alexander later moving to Illyria. However, shortly afterward, father and son are reconciled and Alexander returns; but his position as heir is tenuous.
Macedonian troops, commanded by Parmenion, trusted lieutenant of Philip II, arrive in Asia Minor, but are driven back by Persian forces under the command of the Greek mercenary Memnon of Rhodes.
At a grand celebration of his daughter Cleopatra's marriage to Alexander I of Epirus (brother of Olympias), Philip II is assassinated at Aegae by Pausanias of Orestis, a young Macedonian bodyguard with a bitter grievance against the young queen's uncle Attalus and against Philip for denying him justice. Pausanias is killed on the spot.
Following his assassination, Philip II of Macedon is succeeded by his son Alexander III. Suspecting the princes of the Lynkestis region of killing Phillip II, Alexander executes them all. The League of Corinth promotes Alexander to general of a unified Greek army for its planned invasion of Asia Minor.
Alexander immediately has Amyntas IV, son of King Perdiccas III and his cousin, executed.
Alexander puts down a rebellion in Macedonia and crushes the rebellious Illyrians. He then appears at the gates of Thebes and receives the city's submission. After that he advances to the Corinthian isthmus and is elected by the assembled Greeks as their commander against Persia.
Conscription is introduced in Athens. Young men are required to perform duties which are part military and part civic.
Aeschines brings a suit against Ctesiphon for illegally proposing the award of a crown to the Athenian leader Demosthenes in recognition of his services to Athens.
Births
Demetrius I of Macedon
Deaths
Amyntas IV, usurper king of Macedon
Arses, King of Persia
Attalus, Macedonian general (b. c. 390 BC)
Bagoas, Vizier of Persia
Eurydice, 7th wife of Philip II, queen of Macedonia
Pausanias of Orestis, personal bodyguard of Philip II of Macedon
Philip II, King of Macedonia (b. 382 BC)
References |
11882266 | https://en.wikipedia.org/wiki/Sensweiler | Sensweiler | Sensweiler is an Ortsgemeinde – a municipality belonging to a Verbandsgemeinde, a kind of collective municipality – in the Birkenfeld district in Rhineland-Palatinate, Germany. It belongs to the Verbandsgemeinde Herrstein-Rhaunen, whose seat is in Herrstein.
Geographie
Sensweiler lies in the Upper Idarbach valley in the Hunsrück. The municipal area is 61.1% wooded.
Constituent communities
Also belonging to Sensweiler are the outlying homesteads of Sensweiler Mühlen and Waldhof.
Neighbouring municipalities
Sensweiler borders in the north on the municipality of Bruchweiler, in the east on the municipality of Kempfeld, in the southeast on the municipality of Hettenrodt, in the south on the municipality of Siesbach, in the southwest on the municipality of Allenbach, in the west on the municipality of Wirschweiler and in the northwest on the municipality of Langweiler.
History
Old Celtic stone walls are to be found within municipal limits, and there is a reconstruction of a village such as the ones built by the Treveri, a people of mixed Celtic and Germanic stock, from whom the Latin name for the city of Trier, Augusta Treverorum, is also derived. Indeed, there have been archaeological finds right near the village centre dating back to 400 BC.
On 7 June 1969, part of Wirschweiler's municipal area containing 325 inhabitants was transferred to Sensweiler. On 1 January 1992, Sensweiler's outlying centre – Ortsteil – of Langweiler with its 290 inhabitants was demerged from Sensweiler to become a self-administering municipality in its own right.
Politics
Municipal council
The council is made up of 12 council members, who were elected by majority vote at the municipal election held on 7 June 2009, and the honorary mayor as chairman.
Mayor
Sensweiler's mayor is Axel Brunk.
Coat of arms
The municipality's arms might be described thus: Per bend vert a church Or with windows and doors sable, the steeple to sinister, and two ears of wheat slipped bendwise in fess, the one to dexter bladed, of the first seeded of the second, and Or a lion rampant gules armed and langued azure.
Culture and sightseeing
Buildings
The following are listed buildings or sites in Rhineland-Palatinate’s Directory of Cultural Monuments:
Evangelical church, Hauptstraße 14 – quire tower possibly from the 12th century, nave essentially possibly mediaeval, given a Baroque makeover in the 18th century; three bells: 12th century (?), 1615 by Master Daniel, 1671 by Matias Cromel
An der Kirche 2 – house, partly timber-frame (slated), 1862
Auf dem Hauel 3 – Quereinhaus (a combination residential and commercial house divided for these two purposes down the middle, perpendicularly to the street), latter half of the 19th century; smithy, marked 1869, technical equipment
Hauptstraße 31 – stately Quereinhaus, marked 1835
Graveyard, east of the village – Emilie Kürschner tomb, cut-off oak log, late 19th century
Museums
The Geologisches Freimuseum im Krahlochwald (“Open-Air Geological Museum in the Krahloch Forest”) features natural mineral formations, erratics, broken and carved boulders from all geological time periods (some 550,000,000 years old). These sample stones lie in a row along a roughly 1.5 km-long walking path, each with an exhaustive information plaque. Well-kept furniture sets of wood and stone and a small children's playground encourage visitors to linger. Admission is free.
Art
Sensweiler is home to an art workshop and a painting school, which features a creative cradle by the WEIBER-ART group.
Sport and leisure
Sensweiler has two campgrounds (Oberes Idartal and Sensweiler Mühle) as well as an angling pond in the Krahloch Forest right nearby, and also near the open-air geological museum.
Notable people
Gerd Edinger (b. 1951), German artist
References
External links
Sensweiler in the collective municipality’s webpages
Birkenfeld (district) |
17174248 | https://en.wikipedia.org/wiki/Hamburg-Nord | Hamburg-Nord | Hamburg-Nord (meaning Hamburg North) is one of the seven boroughs of the Free and Hanseatic City of Hamburg, in northern Germany. In 2020, according to the residents registration office, the population was 315,514 in an area of 57.5 km2.
Geography
Starting from the north and continuing on clockwise, Hamburg-Nord borders on the state of Schleswig-Holstein and the Hamburg boroughs of Wandsbek, Mitte, and Altona. The borough is divided into 13 localities, namely Alsterdorf, Barmbek-Nord, Barmbek-Süd, Dulsberg, Eppendorf, Fuhlsbüttel, Groß Borstel, Hoheluft-Ost, Hohenfelde, Langenhorn, Ohlsdorf, Uhlenhorst, and Winterhude. Hamburg-Nord has a total area of .
Demographics
As of 2007, there were 280,229 people residing in the borough. The population density was . 12% were children under the age of 18 and 17.8% were aged 65 or older.
In 2006, 31,617 criminal offences were committed in the borough (113 crimes per 1000 people).
Politics
Simultaneously with elections to the state parliament (Bürgerschaft), the borough council (Bezirksversammlung) of Hamburg-Nord is elected. It consists of 51 representatives.
The political leader of Hamburg-Nord is the borough manager (Bezirksamtsleiter). From 1949 to 2019, every borough manager (except for Kurt Braasch, who sat 1955 to 1973 for the German Party) has been a member of the SPD. Since 2019 the borough manager is Michael Werner-Boelz (The Greens).
|-
! colspan="2" style="text-align:left;" | Parties
! %
! ±
! Seats
|-
| style="background-color:" |
| style="text-align:left;" | Alliance 90/The Greens
| 35.7
| 14.6
| style="text-align:center;" | 19
|-
| style="background-color:" |
| style="text-align:left;" | Social Democratic Party
| 20.8
| 13.1
| style="text-align:center;" | 11
|-
| style="background-color:" |
| style="text-align:left;" | Christian Democratic Union
| 17.5
| 6.2
| style="text-align:center;" | 10
|-
| style="background-color:" |
| style="text-align:left;" | The Left
| 9.6
| 3.1
| style="text-align:center;" | 5
|-
| style="background-color:" |
| style="text-align:left;" | Free Democratic Party
| 7.7
| 3.4
| style="text-align:center;" | 4
|-
| style="background-color:" |
| style="text-align:left;" | Alternative for Germany
| 4.6
| 0.9
| style="text-align:center;" | 2
|-
| style="background-color:#b5152b" |
| style="text-align:left;" | Die PARTEI
| 2.4
| 2.4
| style="text-align:center;" | 0
|-
| style="background-color:" |
| style="text-align:left;" | Pirate Party
| 1.1
| 2.4
| style="text-align:center;" | 0
|-
| style="background-color:#eeeeee" |
| style="text-align:left;" | Others
| 0.6
| 0.2
| style="text-align:center;" | 0
|-
! colspan="2" style="text-align:left;" | Total
! style="text-align:center;" colspan="2"|
! style="text-align:center;" | 51
|}
At the federal level, Hamburg-Nord is split between the Hamburg-Mitte and Hamburg-Nord single-member constituencies for the German parliament.
Infrastructure and public services
The borough has 30 elementary schools and 26 secondary schools.
Healthcare systems
Several hospitals are located in the borough Hamburg-Nord, among others the University Medical Center Hamburg-Eppendorf (UKE), Martinistr. 52, in the quarter Eppendorf, with 1,369 beds and 109 day-care places in 21 departments. The UKE is a general hospital and teaching hospital for the University of Hamburg and provides the capacity to dispatch emergency medical services. The hospital Asklepios Klinik Nord with its branches Heidberg and Ochsenzoll is located in the quarter Langenhorn. It is a general hospital and provides the capacity to dispatch emergency medical services. The part Ochsenzoll is also specialized for psychiatric problems. The hospital Asklepios Klinik Barmbek is also a general hospital. The Bethanien hospital, Martinistr. 41-49, is specialized for diabetical disease with 20 day-care places for geriatric cases.
There were 154 day-care centers for children and 733 physicians in private practice and 92 pharmacies.
Transportation
The borough is serviced by the rapid transit system of the underground railway and the city trains with several stations.
There are several exits of the Bundesautobahn 7 in Hamburg-Nord. According to the Department of Motor Vehicles (Kraftfahrt-Bundesamt), in the borough Hamburg-Mitte were 99,440 private cars registered (359 cars/1000 people). There were 1,733 traffic accidents total, including 1,420 traffic accidents with damage to persons.
The Hamburg Airport is located in the quarter Fuhlsbüttel. Hamburg International, a private airline, had its head office in the borough before closing down.
Sights
Notes
References
Statistical office Hamburg and Schleswig-Holstein Statistisches Amt für Hamburg und Schleswig-Holstein, official website
Hospitals in Hamburg 2006, Government Agency for Social Affairs, Family Affairs, Health and Environment of Hamburg website
External links
Nord |
70747421 | https://en.wikipedia.org/wiki/UEFA%20Euro%202024%20Group%20D | UEFA Euro 2024 Group D | UEFA Euro 2024 Group D
Group D of UEFA Euro 2024 is taking place from 16 to 25 June 2024. The group contains Poland, the Netherlands, Austria and France.
Teams
Notes
Standings
In the round of 16,
The winner of Group D will advance to play the runner-up of Group F.
The runner-up of Group D will advance to play the runner-up of Group E.
The third-placed team of Group D might advance to play the winner of Group B, Group C or Group E.
Matches
Poland vs Netherlands
Austria vs France
Poland vs Austria
Netherlands vs France
Netherlands vs Austria
France vs Poland
Discipline
Fair play points will be used as a tiebreaker if the head-to-head and overall records of teams are tied (and if a penalty shoot-out is not applicable as a tiebreaker). These are calculated based on yellow and red cards received in all group matches as follows:
yellow card = 1 point
red card as a result of two yellow cards = 3 points
direct red card = 3 points
yellow card followed by direct red card = 4 points
Only one of the above deductions will be applied to a player in a single match.
See also
Austria at the UEFA European Championship
France at the UEFA European Championship
Netherlands at the UEFA European Championship
Poland at the UEFA European Championship
References
External links
UEFA Euro 2024
France at UEFA Euro 2024
Netherlands at UEFA Euro 2024
Poland at UEFA Euro 2024
Austria at UEFA Euro 2024 |
14505456 | https://en.wikipedia.org/wiki/Canyelles%20%28town%29 | Canyelles (town) | Canyelles (town)
Canyelles is a town in the northeast of the Garraf comarca (county) in the south of Barcelona province, Catalonia, Spain. It is home to a 15th-century castle.
Culture
Main festivals include:
Xatonada Popular
Festa Major de Canyelles (July 22)
Petita Festa Major (September 10)
Fira de Santa Llúcia (1st Sunday in December)
References
External links
Official site (in Catalan)
Historic and artistical buildings (in Catalan)
Government data pages
Municipalities in Garraf |
4272664 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%84%D0%B3%D0%BB%D0%B8%D0%BD%D0%BE%20%28%D0%92%D0%B0%D0%BB%D0%B4%D0%B0%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29 | Єглино (Валдайський район) | Єглино (Валдайський район)
Єглино — присілок у Валдайському районі Новгородської області Російської Федерації.
Населення становить 0 осіб. Належить до муніципального утворення Костковське сільське поселення.
Географія
Населений пункт розташований на півночі району на Валдайській височині.
Історія
До 1927 року населений пункт перебував у складі Новгородської губернії. У 1927-1944 роках перебував у складі Ленінградської області.
Згідно із законом від 22 грудня 2004 року № 371-ОЗ року належить до муніципального утворення Костковське сільське поселення.
Населення
Примітки
Населені пункти Валдайського району
Присілки Новгородської області |
2580737 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D0%B3%D0%B0%D0%BC%D0%B5%D0%B4%20%D0%9A%D0%B0%D0%B4%D0%B5%D1%80 | Могамед Кадер | Могамед Кадер
Могамед Абдель-Кадер Кубаджа-Туре (8 квітня 1979, Сокоде) — тоголезький футболіст, що грав на позиції нападника. Виступав за національну збірну Того.
Володар Кубка Італії. Володар Кубка УЄФА.
Клубна кар'єра
У дорослому футболі дебютував 1995 року виступами за команду клубу «Етуаль Філант», в якій провів два сезони.
Згодом з 1997 по 2002 рік грав у складі команд клубів «Бізертен», «Парма», «Лугано», «Шабаб Аль-Аглі», «Парма» та «Віченца». Протягом цих років виборов титул володаря Кубка Італії, ставав володарем Кубка УЄФА.
Своєю грою за останню команду привернув увагу представників тренерського штабу клубу «Серветт», до складу якого приєднався 2002 року. Відіграв за женевську команду наступні три сезони своєї ігрової кар'єри. Більшість часу, проведеного у складі «Серветта», був основним гравцем атакувальної ланки команди. У складі «Серветта» був одним з головних бомбардирів команди.
Протягом 2005—2011 років захищав кольори клубів «Сошо», «Генгам», «Аль-Джазіра», «Аль-Дхафра» та «Аджман».
Завершив ігрову кар'єру у клубі «Сошо-2», за команду якого виступав протягом 2012—2016 років.
Виступи за збірну
1996 року дебютував в офіційних матчах у складі національної збірної Того. Протягом кар'єри у національній команді, яка тривала 14 років, провів у формі головної команди країни 86 матчів, забивши 54 голи.
У складі збірної був учасником Кубка африканських націй 1998 року в Буркіна Фасо, Кубка африканських націй 2000 року у Гані та Нігерії, Кубка африканських націй 2002 року в Малі, Кубка африканських націй 2006 року в Єгипті, чемпіонату світу 2006 року в Німеччині.
Статистика виступів
Статистика клубних виступів
Досягнення
Володар Кубка Італії:
«Парма»: 1998–1999
Володар Кубка УЄФА:
«Парма»: 1998–1999
Посилання
тоголезькі футболісти
Гравці збірної Того з футболу
Футболісти «Етуаль Філант»
Футболісти «Бізертена»
Футболісти «Парми»
Футболісти «Лугано»
Футболісти «Віченци»
Футболісти «Серветта»
Футболісти «Сошо»
Футболісти «Генгама»
Футболісти «Аль-Джазіри»
Футболісти «Аль-Дафри»
Футболісти «Аджмана»
тоголезькі футбольні легіонери
Футбольні легіонери в Тунісі
Футбольні легіонери в Італії
Футбольні легіонери у Швейцарії
Футбольні легіонери у Франції
Футбольні легіонери в ОАЕ
Уродженці Сокоде |
12538130 | https://en.wikipedia.org/wiki/Railer%20bat | Railer bat | Railer bat
The Railer bat (Mops thersites) is a species of bat in the family Molossidae. It is found in Cameroon, Central African Republic, Republic of the Congo, Democratic Republic of the Congo, Ivory Coast, Equatorial Guinea, Gabon, Ghana, Guinea, Kenya, Liberia, Nigeria, Rwanda, Sierra Leone, and Uganda. Its natural habitats are subtropical or tropical dry forests and subtropical or tropical moist lowland forests.
One of the unique features of the Molossolid bats such as the railer bat is that they have two sets of parotid glands. This is uncommon as most species of bats have two sets of submandibular glands.
References
Mops (bat)
Taxonomy articles created by Polbot
Taxa named by Oldfield Thomas
Mammals described in 1903
Bats of Africa |
14445588 | https://en.wikipedia.org/wiki/Prokineticin%20receptor%202 | Prokineticin receptor 2 | Prokineticin receptor 2 (PKR2), is a dimeric G protein-coupled receptor encoded by the PROKR2 gene in humans.
Function
Prokineticins are secreted proteins that can promote angiogenesis and induce strong gastrointestinal smooth muscle contraction. The protein encoded by this gene is an integral membrane protein and G protein-coupled receptor for prokineticins. PKR2 is composed of 384 amino acids. Asparagine residues at position 7 and 27 undergo N-linked glycosylation. Cysteine residues at position 128 and 208 form a disulfide bond. The encoded protein is similar in sequence to GPR73, another G protein-coupled receptor for prokineticins. PKR2 is also linked to mammalian circadian rhythm. Levels of PKR2 mRNA fluctuate in the suprachiasmatic nucleus, increasing during the day and decreasing at night.
Mutations in the PROKR2 (also known as KAL3) gene have been implicated in hypogonadotropic hypogonadism and gynecomastia. Total loss of PKR2 in mice leads to spontaneous torpor usually beginning at dusk and lasting for 8 hours on average.
PKR2 functions as a G protein-coupled receptor, thus it has a signaling cascade when it's ligand binds. PKR2 is a Gq-coupled protein, so when the ligand binds, beta-type phospholipase C is activated which creates inositol triphosphate. This then triggers calcium release inside the cell.
See also
Prokineticin receptor
Kallmann syndrome
References
Further reading
External links
GeneReviews/NCBI/NIH/UW entry on Kallmann syndrome
G protein-coupled receptors |
1899348 | https://en.wikipedia.org/wiki/Furazolidone | Furazolidone | Furazolidone is a nitrofuran antibacterial agent and monoamine oxidase inhibitor (MAOI). It is marketed by Roberts Laboratories under the brand name Furoxone and by GlaxoSmithKline as Dependal-M.
Medical uses
Furazolidone has been used in human and veterinary medicine. It has a broad spectrum of activity, being active against:
Gram-positive bacteria
Clostridium perfringens
Corynebacterium pyogenes
Streptococci
Staphylococci
Gram-negative bacteria
Escherichia coli
Salmonella dublin
Salmonella typhimurium
Shigella
Protozoa
Giardia lamblia
Eimeria species
Histomonas meleagridis
Use in humans
In humans, it has been used to treat diarrhoea and enteritis caused by bacterial or protozoan infections, including traveler's diarrhoea, cholera, and bacteremic salmonellosis.
From the early 1970s, it has been used in China to treat peptic ulcers, where the mechanism is treatment of the causative Helicobacter pylori infection. In 2002, a journal article suggested its use in treatment of H. pylori infections in children.
Furazolidone has also been used for giardiasis (due to Giardia lamblia), amoebiasis, and shigellosis, also though it is not a first-line treatment.
Use in animals
As a veterinary medicine, furazolidone has been used with some success to treat salmonids for Myxobolus cerebralis infections.
It has also been used in aquaculture.
Since furazolidone is a nitrofuran antibiotic, its use in food animals is currently prohibited by the FDA under the Animal Medicinal Drug Use Clarification Act, 1994.
Furazolidone is no longer available in the US.
Use in laboratory
It is used to differentiate micrococci and staphylococci.
Mechanism of action
It is believed to work by crosslinking of DNA.
Side effects
Though an effective antibiotic when all others fail, against extremely drug resistant infections, it has many side effects. including inhibition of monoamine oxidase, and as with other nitrofurans generally, minimum inhibitory concentrations also produce systemic toxicity, resulting in tremors, convulsions, peripheral neuritis, gastrointestinal disturbances, and depression of spermatogenesis. Nitrofurans are recognized by FDA as mutagens/carcinogens, and can no longer be used as of 1991.
See also
Nitrofurazone
Nitrofurantoin
Norwich Pharmacal Co. & Others v Customs and Excise Commissioners
Peptic ulcers and Helicobacter pylori
References
Acetaldehyde dehydrogenase inhibitors
Antibiotics
Antiprotozoal agents
Nitrofurans
Monoamine oxidase inhibitors
2-Oxazolidinones
Hydrazones |
61747463 | https://en.wikipedia.org/wiki/Uzytamak | Uzytamak | Uzytamak (Uźıtamaq) is a rural locality (a selo) and the administrative centre of Alkinsky Selsoviet, Chishminsky District, Bashkortostan, Russia. The population was 222 as of 2010. There are 4 streets.
Geography
Uzytamak is located 22 km northeast of Chishmy (the district's administrative centre) by road. Alkino is the nearest rural locality.
References
Rural localities in Chishminsky District |
2908603 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%96%D0%BC%D1%96%D1%94%D0%B2%D0%BE-%D0%97%D0%B0%D2%91%D1%80%D0%BE%D0%B1%D0%B8 | Жмієво-Заґроби | Жмієво-Заґроби — село в Польщі, у гміні Трошин Остроленцького повіту Мазовецького воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Остроленцького воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Остроленцького повіту |
922131 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D1%82%D0%B0%D1%80%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29 | Чоботар (значення) | Чоботар (значення)
Чоботар, швець — ремісник, що шиє і ремонтує чоботи та інші види взуття.
Чоботар, шилодзьобка (Recurvirostra avosetta) — прибережний птах ряду сивкоподібних (Charadriiformes).
Прізвище
Чоботар (Чоботарь) Валерій Георгійович (1976) — український тренер |
1463087 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%80%D1%96%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%20%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87 | Фріновський Михайло Петрович | Фріновський Михайло Петрович
Фриновський Михайло Петрович (4 лютого 1940) — діяч радянських органів держбезпеки, командарм першого рангу (1938). член ЦВК СРСР 7-го скликання, депутат Верховної Ради СРСР 1-го скликання. Один з безпосередніх організаторів «Великого терору».
Дитинство та юність
За офіційною біографією, Михайло Фріновський народився на початку 1898 року в місті (нині село) Наровчат Пензенської губернії. За даними архівів — 25 січня 1900 року. Один із восьми дітей у сім'ї викладача російської мови Петра Фриновського. Мати — Ольга Семенівна Желєзникова, дворянка. До Першої світової війни вчився в духовному училищі.
У січні 1916 року вступив до кавалерії, служив у чині унтер-офіцера. У січні-серпні 1916 року дезертирував. Був пов'язаний з анархістами, брав участь у вбивстві генерал-майора М. А. Бема.
З березня 1917 року Фріновський працював рахівником-бухгалтером військового госпіталю. Учасник липневого повстання 1917 року в Москві. У вересні того ж року вступив у Червону гвардію в Хамовниках (Москва), командував групою червоногвардійців, брав участь в штурмі Кремля, був важко поранений. Аж до лютого 1918 року — на лікуванні в Лефортовському госпіталі.
Революція та кар'єра в органах держбезпеки
У березні-липні 1918 року працював помічником доглядача Ходинської лікарні. Вступив в РКП (б), працював у партійному осередку та місцевкомі Ходинському лікарні. У липні 1918 року записався в Червону армію, служив командиром ескадрону, начальником Особливого відділу 1-ї Кінної армії.
1919 року після важкого поранення переведений на профспілкову роботу, а потім в органи ВЧК. У другій половині 1919 року служив помічником начальника активної частини Особливого відділу Московської ЧК. Брав участь в найважливіших операціях ЧК — розгромі анархістів, ліквідації анархістських та повстанських загонів в Україні і т. д.
З грудня 1919 по квітень 1920 року служив в особливому відділі Південного фронту. 1920 року був начальником активної частини особливого відділу Південно-Західного фронту, заступником начальника Особливого відділу 1-ї Кінної армії. В 1921—1922 роках — заступник начальника Особливого відділу, заступник начальника оперативного загону Всеукраїнської ЧК.
В 1922—1923 роках Фріновський — начальник загальноадміністративної частини та секретар Київського відділу ДПУ (з 23 червня 1923 — начальник повпредства ОДПУ по Південному Сходу).
У листопаді 1923 року його переводять на Північний Кавказ на посаду начальника Особливого відділу Північно-Кавказького військового округу. З березня 1924 року Фріновський — перший заступник повпреда ОДПУ по Північному Кавказу. У 1925 року — начальник прикордонної охорони Чорноморського узбережжя Північно-Кавказького краю, з січня 1926 року — перший заступник повпреда та начальник військ ОДПУ.
8 липня 1927 року був переведений до Москви на посаду помічника начальника Особливого відділу військового округу. У 1927 року він закінчив курси вищого командного складу при Військової академії РСЧА імені Фрунзе. З 28 листопада 1928 по 1 вересня 1930 року був командиром та комісаром дивізії особливого призначення імені Ф. Е. Дзержинського при колегії ОДПУ СРСР.
1 вересня 1930 року Фріновський отримує підвищення та призначається на посаду голови ДПУ Азербайджану. Був одним з організаторів розкуркулення в Азербайджані. 8 квітня 1933 року став начальником Головного керування прикордонної охорони ОДПУ СРСР, в яка якість керував операцією НКВС по придушенню повстання в Сіньцзяні. 10 липня 1934 року був призначений начальником Головного керування прикордонної та внутрішньої охорони НКВД СРСР.
Великий терор
Після падіння Г. Г. Ягоди та призначення главою НКВС Єжова Миколи Івановича Фріновського призначили заступником наркома внутрішніх справ СРСР (16 жовтня 1936 р.), а потім — першим заступником наркома внутрішніх справ СРСР (15 квітня 1937 р.).
З 15 квітня 1937 р. по 9 червня 1938 р. Фріновський очолює Головне управління державної безпеки, а з 28 березня 1938 р. — Управління державної безпеки НКВС СРСР. З 1937 року депутат Верховної Ради СРСР. Один із найближчих співробітників Єжова та головних організаторів Великого терору. Один із головних організаторів репресій в РККА, брав безпосередню участь в організації Московських процесів.
Падіння та загибель
8 вересня 1938 року був призначений наркомом Військово-Морського Флоту СРСР.
6 квітня 1939 року знятий з усіх посад та заарештований за звинуваченням в «організації троцькістсько-фашистської змови в НКВС» (у чому зізнався). Утримувався в Сухановській особливій в'язниці. 4 лютого 1940 року Військовою колегією Верховного Суду СРСР засуджений до смертної кари. Тіло кремоване в Донському монастирі.
Реабілітований не був.
12 квітня 1939 року арештована і 3 лютого 1940 року розстріляна його дружина — Ніна Степанівна Фріновська за звинуваченням у приховуванні злочинної контрреволюційної діяльності ворогів народу. Реабілітована.
12 квітня 1939 року заарештований і 22 січня 1940 року розстріляний його син — 17-річний учень 10-го класу Олег Михайлович Фріновський за звинуваченням в участі в контрреволюційній молодіжній групі. Реабілітований.
Нагороди
Орден Леніна (14.02.1936)
три ордена Червоного Прапора (1924, 20.12.1932, 3.02.1935)
Орден Червоної Зірки (22.07.1937)
медаль «ХХ років РСЧА» (22.02.1938)
Орден Червоного Прапора Монгольської Народної Республіки (25.10.1937)
Орден Трудового Червоного Прапора Азербайджанської РСР (4.03.1931)
Орден Трудового Червоного Прапора ЗРФСР (7.03.1932)
Нагрудний знак "Почесний працівник ВЧК-ОГПУ (V) " (1925)
Нагрудний знак "Почесний працівник ВЧК-ОГПУ (XV) " (26.05.1933)
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 січня 1941 року позбавлений державних нагород та військового звання.
Сім'я
Брат - Фріновський Георгій Петрович (1908-1942) - з січня 1937 виконував посаду начальника штабу, з 7 жовтня 1937 командир 225 конвойного полку; керував конвоюванням ув'язнених Соловецького табору особливого призначення до місць розстрілу, майора держбезпеки.
Дружина - Фріновська Ніна Степанівна (1903, Рязань - 3 лютого 1940) - російська, безпартійна, освіта вища, аспірантка Інституту історії Академії наук СРСР. Заарештовано 12 квітня 1939 року. 2 лютого 1940 року за звинуваченням у «приховуванні злочинної контрреволюційної діяльності ворогів народу» (тобто власних чоловіка та сина) Військовою колегією Верховного суду СРСР засуджено до страти. Розстріляно 3 лютого 1940 року. Реабілітована Пленумом Верховного Суду СРСР 12 січня 1966 року.
Син - Фріновський Олег Михайлович (1922, Харків - 21 січня 1940, Москва) - член ВЛКСМ, освіта незакінчена середня, учень 10-го класу 2-ї московської спеціальної артилерійської школи. Заарештовано 12 квітня 1939 року. 21 січня 1940 року за звинуваченням у участі в «контрреволюційній молодіжній групі» засуджений Військовою колегією Верховного суду СРСР до страти. Розстріляний того ж дня. Реабілітований Пленумом Верховного Суду СРСР 12 січня 1966 року.
У Москві Фріновський займав 9-кімнатну квартиру (Кропоткінська вулиця, будинок 31, кв. 77), в яку після його арешту вселилася родина високопоставленого співробітника НКВС Веніаміна Гульста.
Література
Державна влада СРСР. Вищі органи влади та керування та їх керівники. 1923—1991 гг. Історико-біографічний довідник./Сост. В. І. Івкін. Москва, 1999. — ISBN 5-8243-0014-3
Примітки
Посилання
Александр Волков, Командарм Фриновский. Без права на реабилитацию (18.05.2013)
Уродженці Наровчата
Персоналії каральних органів СРСР
Народні комісари Військово-морського флоту СРСР
Начальники ГУДБ НКВС СРСР
Репресовані воєначальники
Страчені військовики
Депутати Верховної Ради СРСР 1-го скликання
Жертви Великого терору з Росії
Організатори Великого терору
Нереабілітовані |
15538845 | https://en.wikipedia.org/wiki/Shogun%20%28Trivium%20album%29 | Shogun (Trivium album) | Shogun (Trivium album)
is the fourth studio album by American heavy metal band Trivium. The album was released worldwide on various dates between September 23, 2008, and October 1, 2008, through Roadrunner Records. It is their last release to feature original drummer Travis Smith. Work on the album is noted to have begun with producer Nick Raskulinecz in October 2007, with the band stating that they chose not to work with Jason Suecof again as they wanted to explore new ideas.
Background
In an interview with Metal Injection, Matt Heafy stated:
In an interview with Revolver, Corey Beaulieu stated:
Composition
Influences, style and themes
Shogun largely features a continuation of the band playing thrash metal, metalcore, and progressive metal, the latter exhibited by technical instrumentation and longer song lengths. It sees a prominent return of Matt Heafy's screaming vocals, which were a rare occurrence on The Crusade. The album is also the band's first album produced by Nick Raskulinecz. In an interview for About.com, Heafy described the album's musical direction as a combination of various aspects including: "the past, present, and future of Trivium, all on one CD" and that is the "next evolutionary step". When asked about the change in his singing style, he said: "It's the kind of thing that happened naturally." Shogun heavily features 7-string guitars and 5-string bass guitars, which had been used sparingly on The Crusade.
The group did not want to make an album where all songs had the same singing style, like in The Crusade, and decided to just let their music flow naturally and unbiased. Unlike The Crusade, which had some songs focusing on famous and controversial murders/crimes, this album has a few songs that deal with ancient Japanese military customs and several regarding Greek mythology, some serving as metaphors to be interpreted by the listener. "Into the Mouth of Hell We March" and "Torn Between Scylla and Charybdis" detail the story of Odysseus choosing whether to face the giant whirlpool Charybdis or the 6-headed monster Scylla. "He Who Spawned the Furies" is about the Titan Cronus devouring his children and castrating his father Uranus, creating Aphrodite and the Erinýes (the Furies). "Of Prometheus and the Crucifix" references the daily torment of Prometheus and alludes to crucifixion of Jesus Christ, serving as a metaphor for enduring torment by the public for daring to contribute something new to society. "Like Callisto to a Star in Heaven" is written from the perspective of the nymph Callisto, detailing her rape and impregnation by Zeus and her transformations into a bear and into Ursa Major. "Down from the Sky" features a contemporary theme, chastising those who spark wars for profit or religion, and warning of nuclear holocaust.
With a duration of over 11 minutes, the album's title track is the longest Trivium have ever recorded.
Release and promotion
On June 16, 2008, Trivium posted a bulletin on their MySpace profile titled "New Album Update" with an embedded YouTube video, implying that the album would be released on September 30, 2008, by Roadrunner. On July 31, the first track from the new album, "Kirisute Gomen", was made available as a free digital download through the Roadrunner Records website for 24 hours only. On August 8, the cover art for the album was revealed. On August 12, the fourth track from the new album, "Into the Mouth of Hell We March", was made available for purchase on iTunes. On September 1, the third track and first single from the album "Down from the Sky" was made available for purchase on iTunes, as well as in stores. On September 2, the music video for "Down from the Sky" was released (exclusively) on MySpace. The band would later upload "Throes of Perdition" to their MySpace page on September 17 and on September 23 the complete album was added.
Critical reception
The album received mostly positive reviews, with Chad Bowar of About.com praising the band's progress on songwriting, as well as their musicianship. Bowar finishing its review stating: "Shogun won't silence Trivium's legions of critics, but I think most fans will like the harsh vocals along with the great riffs and memorable melodies." Eduardo Rivadavia of AllMusic described Shogun as "Trivium's most challenging and ambitious album yet." IGN's Ed Thompson wrote that with the release of their fourth full-length album the "band have done what absolutely needed to be done." The band's ideas and influences were praised by Thompson, and considered Shogun the best of their first four albums. Thompson also defined Shogun as the band's "best effort to date."
Commercial performance
Since its release, Shogun has sold over 300,000 copies worldwide. In the United States in its first week of release sold 24,000 copies and debuted at number 23 on the Billboard 200 chart, and the top 100 in 18 other countries, including number 6 on the Japanese international charts, number 4 on the Canadian Hard Rock Charts, number 1 on the UK rock charts and number 4 on the Australian charts.
As of March 2009, the album has sold around 70,000 copies in the United States since its late September release, according to Nielsen SoundScan.
Track listing
Special edition DVD
The Making of Shogun (A behind-the-scenes documentary capturing the making of the album)
Shogun: The Riffs (Instructional videos for guitar and bass)
Notes
"Into the Mouth of Hell We March" was featured on the soundtrack for the 2008 video game Madden NFL 09.
"Down from the Sky" was featured on the WWE SmackDown! Vs Raw 2010 soundtrack.
In the special edition of the album, the song "Shogun" fades out earlier, making it a length of 11:22.
Personnel
Trivium
Matt Heafy – lead vocals, guitars
Corey Beaulieu – guitars, unclean backing vocals
Paolo Gregoletto – bass, clean backing vocals
Travis Smith – drums, percussion
Production
Nick Raskulinecz – producer
Paul Fig – engineer
Nick Raskulinecz – engineer
Ben Terry – engineer
Colin Richardson – mixing (1–11)
Jeffrey Rose – mixing (12–14), mixing engineer
Martin "Ginge" Ford – mixing engineer
Matt Wiggins – assistant engineer
Mark Lewis – pre-production engineer
Ted Jensen – mastering
Charts
Certifications
References
External links
2008 albums
Trivium (band) albums
Roadrunner Records albums
Albums produced by Nick Raskulinecz |
343652 | https://en.wikipedia.org/wiki/Lapland%20longspur | Lapland longspur | Lapland longspur
The Lapland longspur (Calcarius lapponicus), also known as the Lapland bunting, is a passerine bird in the longspur family Calcariidae, a group separated by most modern authors from the Fringillidae (Old World finches).
Etymology
The English name refers to the long hind claws. The genus name Calcarius is from Latin calcaria, "spurs", and the specific lapponicus refers to Lapland.
Description
The Lapland longspur is a robust bird, with a thick yellow seed-eater's bill. The summer male has a black head and throat, white eyestripe, chestnut nape, white underparts, and a heavily streaked black-grey back. Other plumages have a plainer orange-brown head, a browner back and chestnut nape and wing panels.
Measurements:
Length: 5.9-6.3 in (15-16 cm)
Weight: 0.8-1.2 oz (22.3-33.1 g)
Wingspan: 8.7-11.4 in (22-29 cm)
Distribution and habitat
It breeds across Arctic Europe and the Palearctic and in Canada and the northernmost United States. It is migratory, wintering in the Russian steppes, the southern United States, Northern Scandinavian arctic areas and down to coastal Southern Sweden, Denmark and Great Britain. This is the only Asian species of the longspur buntings, and while it probably did not evolve there, it has been present in Eastern Europe for at least about 30,000 years.
Behaviour
Call
The most common flight call is a hard "prrrrt" usually preceded by a more nasal "teeww". When breeding, it also makes a softer "duyyeee" followed by a pause and a "triiiuuu"; both sounds alternate.
Breeding
It breeds in wet areas with birch or willow, and or bare mountains, and winters on cultivated land or coasts. The bird is often seen close to the tree line, and likes to feed in mixed-species flocks in winter. Its natural food consists of insects when feeding young, and otherwise seeds. The nest is on the ground. 2–4 eggs are laid.
Food habits
The food habits of the Lapland longspur are quite simple: mostly seeds in winter and arthropods in the summer, when they are in activity.
During the winter, the longspur feeds on seeds. They pick them on the ground, rarely feeding directly on plants. They will forage around the same area for a period varying between a few minutes and an hour, then fly away looking for a new foraging area. Their seed diet is composed mainly of seeds from grass, foxtail, cultivated millet, crabgrass and wheat. During the breeding season, the birds migrate to the north, where their diet switches to arthropods. Nestlings are only fed arthropods, which also constitute the diet of the parents at that time of the year (June to July). The birds often catch insects in mid-air, but do forage through vegetation when climatic conditions prevent the insects from flying. Longspurs can consume between 3000 and 10,000 prey items (insects or seeds) per day, depending on their energy needs ; they may need to increase this number by 3000 when feeding the young. Dipteran larvae and adults form the major part of their insectivorous diet.
Gallery
References
External links
Lapland Longspur Species Account - Cornell Lab of Ornithology
Lapland Longspur - Calcarius lapponicus - USGS Patuxent Bird Identification InfoCenter
(for Canada) with Circumpolar Range-Map at bird-stamps.org
Lapland Longspur images at Oriental Bird Images - A Database of the Oriental Bird Club (see pulldown menu at page bottom)
Lapland longspur
Birds of the Arctic
Birds of Scandinavia
Holarctic birds
Lapland longspur
Taxa named by Carl Linnaeus |
3111119 | https://en.wikipedia.org/wiki/Peter%20Sejna | Peter Sejna | Peter Sejna (born 5 October 1979) is a Slovak former professional ice hockey center.
Biography
Sejna was born in Liptovský Mikuláš, Czechoslovakia. As a youth, he played in the 1993 Quebec International Pee-Wee Hockey Tournament with a team from Poprad. Sejna attended Colorado College, and in 2003 won the coveted Hobey Baker Award, given annually to the most outstanding collegiate hockey player. Sejna also won the bronze medal with the Slovak national ice hockey team in the 2003 Ice Hockey World Championship.
Career statistics
Regular season and playoffs
International
Awards and honors
References
External links
1979 births
Living people
Colorado College Tigers men's ice hockey players
Hobey Baker Award winners
Ice hockey people from Liptovský Mikuláš
Peoria Rivermen (AHL) players
St. Louis Blues players
Slovak ice hockey left wingers
Undrafted National Hockey League players
Worcester IceCats players
ZSC Lions players
AHCA Division I men's ice hockey All-Americans
Slovak expatriate ice hockey players in the United States
Slovak expatriate ice hockey players in Switzerland |
1039822 | https://en.wikipedia.org/wiki/Lenterode | Lenterode | Lenterode is a village and a former municipality in the district of Eichsfeld in Thuringia, Germany. On 1 January 2024 it became part of the municipality Uder.
References
Former municipalities in Thuringia
Eichsfeld (district) |
5980963 | https://en.wikipedia.org/wiki/United%20States%20of%20China | United States of China | United States of China is a political concept first devised in the early 1920s by Chen Jiongming of a federalized China modeled closely after the United States of America. Given the political, social and linguistic realities of China in the warlord period, Chen Jiongming believed that a federalist approach was the only feasible way to eventually establish a united, democratic republic. Beginning with Guangdong as a model state, he wanted to organize a "United States of China in the manner of the American experience" through negotiation with federalists from all parts of the country.
The introduction of Special Economic Zones since the 1980s have led to the development of several distinct regional economies within the People's Republic of China, such as the Pearl River Delta, Yangtze River Delta, and the Bohai Circle. Several of these regions have economies the size of small developed nations. Some scholars who use the term United States of China argue that during the process of Chinese economic reform the People's Republic has evolved into a de facto federal state in which these economic regions have wide discretion to implement policy goals which are set by the PRC central government and in which provinces and localities actively compete with each other in order to advance economically.
See also
Federal Republic of China
New Federal State of China
References
External links
Allen T. Cheng "The United States of China: How business is moving Taipei and Beijing together" - Asiaweek, July 6, 2001
Davis, Michael C. "The Case for Chinese Federalism"
Chen Jiongming and the Federalist Movement
Weingast, Barry R. "Federalism, Chinese Style: The Political Basis for Economic Success in China".pdf version
Democracy and Its Limits in Greater China
Constitutional law
Politics of China
Federalism in China
Proposed countries |
4800575 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%D0%A2%D0%B5%D0%BF%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%BA%D0%B0 | Нова Тепловка | Нова Тепловка — село у складі Бузулуцького району Оренбурзької області, Росія.
Населення
Населення — 336 осіб (2010; 392 у 2002).
Національний склад (станом на 2002 рік):
росіяни — 47 %
Джерела
Примітки
Населені пункти Бузулуцького району
Села Оренбурзької області |
4171958 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%96%D0%B4%D0%BE%D1%81%D0%B8%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D1%86%D1%8C%20%28%D0%9D%D1%96%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29 | Підосиновець (Нікольський район) | Підосиновець (Нікольський район)
Підосиновець — селище у складі Нікольського району Вологодської області, Росія. Входить до складу Краснополянського сільського поселення.
Населення
Населення — 131 особа (2010; 107 у 2002).
Національний склад (станом на 2002 рік):
росіяни — 100 %
Джерела
Примітки
Посилання
На Вікімапії
Населені пункти Нікольського району (Вологодська область)
Селища Вологодської області |
1555177 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%96%D0%BF%D0%BE%D1%82%D0%B5%D0%B7%D0%B0%20%D0%BF%D0%BE%D1%85%D0%BE%D0%B4%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%20%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B8%20%D0%A4.%20%D0%95%D0%BD%D2%91%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D1%81%D0%B0 | Гіпотеза походження мови Ф. Енґельса | Гіпотеза походження мови Ф. Енґельса — одна з теорій про походження мови, запропонована німецьким філософом та істориком Фрідріхом Енґельсом, що викладена у дослідженні «Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину». Набула широкого розповсюдження у країнах, які перебували під впливом комуністичної ідеології.
Загальна характеристика
За цією гіпотезою, багато тисячоліть тому в Південній Азії жила високорозвинена порода людиноподібних мавп — австралопітеки. Відрізнялися вони від інших тим, що їм була притаманна вертикальна хода, мали укорочену щелепу і великий мозок. Пряма хода відіграла вирішальну роль у процесі перетворення мавпи в людину. Мавпа більше бачила, що впливало на розвиток мислення, а вивільнені передні кінцівки використовувала для виготовлення знарядь праці, що, в свою чергу, впливало на удосконалення руки. Жили мавпи гуртом, що вимагало взаємної підтримки, а отже, зумовлювало необхідність спілкуватися.
Спочатку вони використовували звукові сигнали. Поступово розвивалася гортань. Вживання м′ясної їжі впливало на розвиток мозку. Думка з часом відривалася від конкретного предмета, з′являлося абстрактне мислення. Праця, мова і думка формувалися одночасно і в єдності.
Критика
На думку академіка АН Росії Ю.А. Овчинникова, в людині, на відміну від приматів, є ген мови. Тому, як стверджує дослідник, людина походить від людини, а не від мавпи. Жодну мавпу навчити мови неможливо.
Література
Кочерган М. П. Загальне мовознавство: підручник / Михайло Петрович Кочерган. — Київ: Академія, 2003. — С.43
Інтернет-джерела
Теорії постання мов
Мовознавчі теорії |
2783749 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%8F%D0%B4%D0%B0%D1%87 | Бядач | Бядач
Населені пункти та їхні частини
Бядач — село в гміні Лубняни Опольського повіту Опольського воєводства
Бядач — село в гміні Ключборк Ключборського повіту Опольського воєводства
Бядач — частина села Вендзіна в гміні Цясна Люблінецького повіту Сілезького воєводства
Примітки |
255682 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D0%BF%D0%BE%D1%80%D1%82%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F%20%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%86%D1%96%D0%B2%20%D0%B7%20%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%89%D1%96%20%D0%B4%D0%BE%20%D0%A3%D0%A0%D0%A1%D0%A0 | Депортація українців з Польщі до УРСР | Депортація українців з Польщі до УРСР
Депортація українців з Польської республіки до УРСР — акція масового примусового переселення населення у 1944—1946.
Правове оформлення
9 вересня 1944 в Любліні Польський комітет національного визволення (ПКНВ) уклав три міжнародні угоди (Республіканські договори) з трьома радянськими республіками: БРСР, УРСР і Литовською Радянською Соціалістичною Республікою. Офіційна назва договору між ПНР і УРСР: «Угода між Урядом Української РСР і Польським Комітетом Національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі та польських громадян з території УРСР». З польської сторони договір підписав голова ПКНВ Едвард Осубка-Моравський, з української — голова Ради Народних Комісарів УРСР Микита Хрущов. Договір передбачав добровільне переселення українців (у тому числі лемків), білорусів, росіян з 4 повітів Галичини і 7 повітів Холмщини до УРСР і повернення до Польщі поляків і євреїв, які станом на 17 вересня 1939 р. були громадянами Польської держави. Щодо корінного українського населення в ще 11 повітах Галичини і 4 Холмщини, його існування заперечувалась формулюванням «в інших районах Польщі, де можуть виявитися», але також підлягало добровільному переселенню.
Договір містив і таємну частину — детальну інструкцію виконання, яку переказав польському уряду 22 вересня 1944 р. представник СРСР при ПНВК — генерал Микола Булганін.
Організація
Радянська сторона визначила Головного Уповноваженого, а польська — Головного Представника. Їхні резиденції були в Любліні й Луцьку. У допомогу їм надали по два заступники, а також регіональних представників і уповноважених, експертів і допоміжний технічний персонал.
Головними представниками польського уряду у справі евакуації українського населення з Польщі були: консул Рогальський (до 30 квітня 1945) і Юзеф Беднаж (з 1 травня 1945 по 11 березня 1947). Головними уповноваженими уряду УРСР виступали Микола Підгорний і М. Ромащенко (від 1 січня 1946)
Визначено представництва районних уповноважених у регіонах:
з польського боку кордону — Володава, Холм, Замостя, Красностав, Білґорай, Грубешів, Любачів, Ярослав, Перемишль, Лісько, Томашів
з українського боку кордону — Броди, Володимир-Волинський, Дрогобич, Дубно, Золочів, Кам'янка-Бузька, Ковель, Кременець, Луцьк, Львів, Рава-Руська, Рівне, Самбір, Станіслав, Стрий, Тернопіль, Ходорів, Чортків
Обидві сторони застерегли для себе можливість утворення регіональних пунктів і в інших місцях.
І етап переселення
Територія, на якій відбувалась акція, охоплювала землі Ряшівського, Люблінського і Краківського воєводств. Усю її поділили на 15 районів, у кожному з котрих діяла окрема, так звана польсько-українська комісія. До повноважень цих комісій входило збирання заяв від місцевого населення, щодо виїзду, підготовка списків переселенців і евакуаційних карт, організація транспорту, тощо.
Комісії співпрацювали з місцевою адміністрацією, а також із Державною Репатріаційною Установою. Оскільки комісії не розуміли, яка загальна кількість осіб підлягає переселенню, наприкінці 1944 р. було проведено перепис населення. Критерії перепису не були ясно сформульовані, в основному національність ототожнювалася з релігійно-конфесійною належністю (греко-католики — українці, лемки, римо-католики — поляки). Він виявив існування української меншості чисельністю близько 500 тисяч осіб. Така кількість осіб стала для влади несподіванкою.
Угоди з Україною і Білоруссю передбачали, що в термін від 15 вересня до 15 жовтня 1944 року буде проведена реєстрація осіб, які хочуть переселитися, а сама операція обміну населенням продовжиться від 15 жовтня 1944 до 1 лютого 1945, що виявилося зовсім нереальним.
Заохоченнями до виїзду мало стати звільнення від всіх податків і страхових оплат, а також анулювання всіх прострочених платежів. Було обіцяно, що за залишене майно і посіви (які були описані) буде надано еквівалентом, а також гарантовано отримання землі (до 15 га) у новому місці.
Польською стороною були передбачені інші методи впливу: українське населення виключалося з аграрної реформи ПНВК, ліквідовувалося навчання в школах українською, було відмовлено у визнанні Української Греко-католицької Церкви (майно розкрадалося та руйнувалося; церкви перетворювали на склади), а діяльність Польської Автокефальної Православної Церкви значно обмежувалася.
Незважаючи на ці методи впливу, українське населення не дуже охоче наважувалося на виїзд з етнічних земель. Попри те — при добровільному чи промусовому виселенні Польська влада не захищала від грабунку особистого майна, після чого населення (також не забезпечене житлом та продовольством і від приймаючої сторони) було змушене самостійно пристосовуватися на нових територіях обмінюючи худобу, одяг та елементи побуту на їжу житло.
І етап репатріації тривав від 15 жовтня до 31 грудня 1944. За цей період з Польщі виїхало 19 899 українців (5 035 родин), серед яких: — 4 025 осіб з Холмського повіту, — 3 902 особи з Грубешівського повіту, — 3 380 осіб з Томашівського повіту, — 1 862 особи з Замойського повіту.
Це були в основному мешканці тих сіл, котрі були спалені весною і влітку 1944 року польськими партизанськими загонами.
ІІ етап переселення
Другий етап тривав з 1 січня до кінця серпня 1945.
Взимку репатріація була призупинена через складні погодні умови. Навесні 1945 р. виїхали мешканці зруйнованих при відступі німецьких військ та сусідніх сіл поблизу Лупківського і Дукельського перевалів. Це була, практично, остання група осіб, які добровільно зголосилися на виїзд до СРСР. До половини 1945 (доки ще застосовували засади добровільності) виїхало близько 80 000 осіб.
У зв'язку зі слабким відгуком серед українців влада згодилася на перемовини. 24 липня 1945 організовано зустріч представників польського уряду з кільканадцятьма представниками українського населення (Й. Константинович, М. Королько, П. Дудка, В. Войтович, Й. Чолій, І. Візерук, А. Назаревич, Й. Масляк та інші), яких запросив особисто польський прем'єр Едвард Осубка-Моравський. Українські делегати заявили, що:
не мають бажання залишати землю, на якій проживали споконвічно;
вважають себе польськими громадянами й очікують ставлення до себе згідно з Конституцією Речі Посполитої;
вимагають рівності в доступі до земельної реформи;
вимагають свободи відправляти релігійні потреби;
вимагають відкриття шкіл з українською мовою навчання;
вимагають дозволу на відновлення українського кооперативного руху;
просять згоди на створення української демократичної партії;
просять про амністію для звинувачених за політичними статтями.
Польський уряд взяв на себе зобов'язання виконати більшість пунктів заяви після закінчення акції.
Проте, згодом у Варшаві було прийнято рішення про примусове переселення українців, котрі залишились на території Польщі. Задля ефективності операції до українського населення були застосовані статті з довоєнного права, котре давало можливість виселення з прикордонних районів держави осіб, чия присутність там «загрожувала безпеці Польщі». Під депортацію також підпадали українці, котрі в той час служили у Червоній Армії, причому це було зроблено також на основі довоєнного розпорядження, котре позбавляло польського громадянства осіб, які служать в іноземній армії.
22 серпня 1945 відбулась нарада у міністра громадської адміністрації Польщі, в якій взяв участь начальник Генштабу генерал Кориця і на якій вирішено оголосити українському населенню про 14-денний термін його виїзду в УРСР. В іншому випадку передбачалося застосування примусових засобів виселення.
ІІІ етап переселення
22 серпня 1945 польська комуністична влада направила в райони виселення частини третьої, восьмої і дев'ятої дивізій польської армії. До їх завдань входило забезпечення процесу виселення та конвоювання виселених до збірних пунктів, а також охорона залишеного майна. Дивізії розпочали свою діяльність з вересня 1945.
Третій етап тривав з 1 вересня по 31 грудня 1945. На даному етапі польською владою виселено 81 806 осіб (22 854 сімей).
Насильницька депортація спочатку охопила чотири повіти: Ліський, Перемишльський, Сяноцький і Любачівський. У міру розвитку акції депортації військові підрозділи передислоковувалися до решти повітів, населених українцями. На Лемківщині розпочато виселення з місцевості, котра лежала в приграничній смузі, використовуючи як правову підставу розпорядження міністра внутрішніх справ Польщі від 22 січня 1937 року про прикордонну зону держави.
3 вересня до південно-східної Польщі вирушили 3, 8 і 9-та дивізії Війська Польського, на яких покладалося виселення українців, причому Управління безпеки в Ряшеві дав вказівку виселяти навіть мішані родини, якщо батько не був поляком.
6 вересня 1945 в с. Тисова Перемишльського повіту Ряшівського воєводства вночі загін УПА (30 осіб) атакував батальйон Війська Польського, який здійснював депортацію українського населення; попри значні втрати повстанцям вдалося на деякий час припинити переселенську акцію.
Депортація супроводжувалась репресіями. 10 вересня єпископ Перемиський Й. Коциловський передав двома посланцями в американське і британське посольства інформацію про характер польсько-українського трансферу, надужиття утисків й порушення прав громадян, які при цьому мали місце, а також прохання про допомогу. 21 вересня 1945 року був уперше заарештований греко-католицький єпископ Перемишльський Йосафат Коциловський. Влада безуспішно намагалась примусити його видати відозву, яка б закликала вірних і духовенство УГКЦ до виїзду в УРСР.
У відповідь на примусове переселення провідник УПА в Польщі полковник «Орест» 9 вересня 1945 видав наказ про наступ проти комісій з переселення і польських військ, що супроводжували депортованих, а також спалювання спорожнілих поселень з метою затримки їх заселення поляками. Також нападам піддавались залізничні лінії, станції, мости і шляхопроводи. Аналогічні накази видавав провідник УПА «Стяг».
Це рішення викликало в польському суспільстві відчуття реальної загрози й дало польській владі додатковий аргумент на користь примусовості виселення. Відчувши загрозу з боку УПА, польський уряд інтенсифікував дії щодо депортації українського населення.
11 вересня в містечку Лісок провідник ОУН 5-го району Ігор і пропагандист цього ж району «Сокіл» провели конспіративну зустріч з головою комітету Польської робітничої партії Станіславом Гером і обговорили можливості протидії переселенській акції.
11 жовтня в Грубешівському повіті (Польща) українські повстанські підрозділи, протидіючи акції переселення, підпалили пусті села Черничин, Черничинок, Теребінь, Теребінець, Масломичі, Метелин з хуторами.
IV етап переселення
Четвертий етап тривав з 1 січня по 15 червня 1946.
Після підписання 14 грудня 1945 додаткового протоколу до Угоди й закінчення 15 січня 1946 остаточного терміну реєстрації, поновлено виселення українського населення. В 1946 загони Польської народної армії здійснювали акції пацифікації, або придушення, зокрема у наступних селах: Терка (30 жертв) , Березовець коло Чашина (9 жертв), Поляни Суровичні (9 жертв), Карликів (14 жертв), Мхава (кількість жертв невідома)). Найкривавішою була Різня в Завадці Мороховській де 96 жителів села було замордовано солдатами 34-го піхотного полку.
5 квітня 1946 створена Оперативна група «Ряшів» під командуванням генерала Яна Роткевича. Цій організації були підпорядковані 3-я, 8-а і 9-а піхотні дивізії, 14-й та 18-й піхотні полки, і всі сили Пограничної сторожі, Корпусу Внутрішньої безпеки, міліції, та Міністерства Громадянської Безпеки. 26 квітня 1946 генерал Стефан Моссор наказав групі «Ряшів», Люблінському військовому округу та Краківському військовому округу, щоб до 15 червня депортувати 14 045 сімей в Україну, які, за даними комісій з переселення, все ще залишалися в цьому районі. Для досягнення цієї мети було збільшено число депортованих сімей від 100 до 500 на день. 26 червня 1946 (тобто після закінчення терміну угоди) було з єпископського палацу силою викрадено єпископа Йосафата Коциловського і віддано до рук НКВС, яке ув'язнило його й вивезло до СРСР. 27 червня 1946 був заарештований допоміжний єпископ Перемишльської єпархії Григорій Лакота та члени перемишльського греко-католицького капітулу. Обидва єпископи загинули на чужині.
Наслідки
Загалом, під час проведення акції, було переселено 482 109 осіб (122 454 українських родин), у тому числі:
з Краківського воєводства — 21 776 осіб
з Ряшівського воєводства — 267 795 осіб
з Люблінського воєводства — 190 734 особи
6 травня 1947 р. уряди ПНР і УРСР оголосили спільну заяву про закінчення переселення поляків з території УРСР до Польщі і українського населення з території Польщі до УРСР.
Вшанування пам'яті
8 листопада 2018 року Верховна Рада України ухвалила Постанову «Про відзначення на державному рівні 75-х роковин початку депортації українців із Польщі у 1944—1951 роках". За ухвалення відповідного проекту постанови № 8603 проголосували 234 депутати, при мінімально необхідних 226. Так парламент встановив відзначити на державному рівні 75-і роковини початку депортації автохтонних українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944—1951 рр.
Другим пунктом постанови парламент встановив другу неділю вересня Днем пам'яті примусового виселення автохтонних українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944—1951 роках. (Прив'язка до неділі відірвала поминання депортованих від дати угоди про депортації — 9 вересня).
Третім пунктом парламент рекомендує Президенту „оголосити в Україні 2019 рік роком пам'яті депортованих українців“ із цих територій у 1944—1951 рр. Кабінету міністрів Рада рекомендує забезпечити відзначення у 2019 році на державному рівні 75-х роковин початку депортації автохтонних українців.
Світлини
Див. також
Люблінська угода
Операція «Вісла»
День пам'яті українців - жертв примусового виселення у 1944-1951 роках
Радянсько-польський обмін ділянками територій (1951)
Депортації західноукраїнського населення із земель, що відійшли до Польщі
Оптація українців Чехословаччини
Українці Польщі
Примітки
Джерела
Eugeniusz Misiło, „Repatriacja czy deportacja t. I i II“, Warszawa 1996, ISBN 83-86112-00-X
Євген Місило. Репатріація чи депортація. Переселення українців з Польщі до УРСР. Збірник документів (пер. Іван Сварник) . — Л. : Каменяр, 2007. — ISBN 978-966-607-110-4.
Aldona Chojnowska, „Operacja Wisła“, „Zeszyty Historyczne“ nr 102, Paryż 1992, ISBN 83-85521-16-X
Karol Grunberg, Bolesław Sprengel, „Trudne sąsiedztwo“, Warszawa 2005, ISBN 83-05-13372-9
Jan Pisuliński — „Przesiedlenie ludności ukraińskiej z Polski do USRR w latach 1944—1947“, Rzeszów 2009, ISBN 978-83-7338-475-0
Тернопільський державний обласний архів. Фонди переселенців.
- спогади і джерела (Internet Archive)
Приватний архів родини Сердюк.
Архів Кубійовича. Канада.
Нові джерела щодо примусового переселення українців у 1944-1946 роках (за матеріалами Державного архіву Львівської області)
Література
Сердюк В. А. Історія села Яблінки (1496—1946). — К., 2014.
Посилання
Угода між Урядом Української Радянської Соціалістичної Республіки і Польським Комітетом Національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР
Цаль Андрій. Етапи переселення українців з Польщі у 1944—1946 рр.
Володимир Середа: „Польські комуністи хотіли моноетнічної держави“ // Історична правда», 10 вересня 2013
Оксана Мельник. Володимир СЕРЕДА: «Метою масових депортацій було прагнення вирішити українське питання» // «Урядовий кур'єр», 3 липня 2012 року.
Інститут історії України
Теплий Ярослав. Українська Атлантида // Червоне і чорне
Пам'ятаймо про депортації 1944–1951 років
Історик Роман Кабачій про долю депортованих у 1944–1951 роках
З постанови Політбюро ЦК КП(б)У про реалізацію угоди між Радою народних комісарів УРСР та Польським комітетом національного визволення стосовно евакуації українського населення з території Польщі і польських громадян із території УРСР. (19.IX.1944)
План розподілу в областях УРСР евакуйованого українського населення із Польщі на 01.ХІ.1944 р. Із постанови РНК та ЦК КП(б)У. (1.XI.1944)
Постанова Раднаркому УРСР і ЦК КП(б)У №1548 «Про контроль за ходом евакуації українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР». (15.XI.1944)
Лист радянської делегації у змішаній радянсько-польській комісії по евакуації до голови Херсонської комісії по евакуації щодо прискорення переїзду колишніх польських громадян до Польщі. (19.I.1946)
Цілком таємно. Довідка Міністерства державної безпеки СРСР до Л.Берії про переселення українців з території Польщі (витяг). (6.VIII.1946)
Закерзоння
Польська Народна Республіка
Україна в Другій світовій війні
Історія Лемківщини
Історія Холмщини
Надсяння
1946 в Україні
Історія Галичини
Депортації в СРСР |
56458726 | https://en.wikipedia.org/wiki/Gertrude%20Pressburger | Gertrude Pressburger | Gertrude Pressburger (11 July 1927 – 31 December 2021) was an Austrian Holocaust survivor.
Life
Gertrude Pressburger was born in Vienna, Austria. She and her two younger brothers grew up under modest circumstances. Her father was a carpenter. The family converted from Judaism to Roman Catholicism in the early 1930s, but this would not protect the family of five. Immediately after the Anschluss, Gertrude and her brother were no longer allowed to visit the school and the father lost his job. Without ever having been politically active, her father was arrested and tortured by the Gestapo "for underground activity as a communist".
After his release, the family managed by chance to get a visa for Yugoslavia. The trip ended in September 1938 in Zagreb and went from there via Italy, from where France was to be controlled, but mislang. Back in Yugoslavia, the family was arrested in 1944 and deported to Auschwitz.
Her mother and both brothers were murdered on arrival, and her father died on the way to another camp. After the liberation, Gertrude Pressburger arrived in Sweden via Denmark, where Concentration Camp survivors were cared for on the initiative of the Swedish king. On her 18th birthday, she met Bruno Kreisky, who at the time was chairman of the "Austrian Association in Sweden". The return to Vienna was initially not easy. The Belghofergasse in Vienna-Meidling, the old place of residence of the family, was never again entered.
Death
Pressburger died in New Year's Eve 2021, at the age of 94.
Public work
She got known as Frau Gertrude when she warned in a video message against exclusion and hatred in the 2016 presidential election in Austria. The trigger was her annoyance over the statement of the FPÖ leader and now Vice-Chancellor Heinz-Christian Strache that "in the medium term, a civil war is not unlikely". The video was clicked and shared millions of times.
Publications
Gertrude Pressburger, Marlene Groihofer: Gelebt, erlebt, überlebt Autobiographie, Verlag Zsolnay 2018
References
External links
1927 births
2021 deaths
People from Vienna
Auschwitz concentration camp survivors
Austrian expatriates in Yugoslavia
Austrian women writers
Jewish emigrants from Austria after the Anschluss |
2311780 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D1%82%D0%B5%D1%80%20%D0%9C%D0%B5%D1%94%D1%83%D0%B2%D1%81 | Вальтер Меєувс | Вальтер Меєувс
Валтер Меєувс (11 липня 1951) — бельгійський футболіст, що грав на позиції захисника. По завершенні ігрової кар'єри — тренер.
Виступав, зокрема, за клуб «Беєрсхот», а також національну збірну Бельгії.
Триразовий чемпіон Бельгії. Триразовий володар Суперкубка Бельгії. Чемпіон Нідерландів. Володар Кубка Бельгії. Володар Кубка Бельгії (як тренер). Володар Суперкубка Бельгії (як тренер).
Клубна кар'єра
У дорослому футболі дебютував 1970 року виступами за команду «Расінг Мехелен», в якій провів два сезони.
Своєю грою за цю команду привернув увагу представників тренерського штабу клубу «Беєрсхот», до складу якого приєднався 1972 року. Відіграв за команду з Антверпена наступні шість сезонів своєї ігрової кар'єри.
Згодом з 1978 по 1985 рік грав у складі команд клубів «Брюгге», «Стандард» (Льєж) та «Аякс». З першою з цих команд виборов титул чемпіона Бельгії у 1980, згодом ще двічі ставав чемпіоном Бельгії у складі «Стандарда», з «Аяксом» також вигравав національну першість — чемпіонат Нідерландів.
Завершив професійну ігрову кар'єру у клубі «Мехелен», у складі якого вже виступав раніше. Прийшов до команди 1985 року, захищав її кольори до припинення виступів на професійному рівні 1987 року.
Виступи за збірну
1977 року дебютував в офіційних матчах у складі національної збірної Бельгії. Протягом кар'єри у національній команді, яка тривала 8 років, провів у формі головної команди країни 46 матчів.
У складі збірної був учасником чемпіонату Європи 1980 року в Італії, де разом з командою здобув «срібло», чемпіонату світу 1982 року в Іспанії.
Кар'єра тренера
Розпочав тренерську кар'єру відразу ж по завершенні кар'єри гравця, 1987 року, очоливши тренерський штаб клубу «Лірс».
Надалі очолював національну збірну Бельгії, а також команди клубів «Антверпен», «Гент», «Раджа» (Касабланка) та «Аль-Іттіхад (Доха)».
Останнім місцем тренерської роботи був клуб «Беверен», головним тренером команди якого Валтер Меєувс був до 2007 року.
Досягнення
Як гравця
Чемпіон Бельгії:
«Брюгге»: 1979-1980
«Стандард» (Льєж): 1981-1982, 1982-1983
Володар Суперкубка Бельгії:
«Брюгге»: 1980
«Стандард» (Льєж): 1981, 1983
Чемпіон Нідерландів:
«Аякс»: 1984-1985
Володар Кубка Бельгії:
«Мехелен»: 1986-1987
Віцечемпіон Європи: 1980
Як тренера
Володар Кубка Бельгії:
«Антверпен»: 1991-1992
«Лірс»: 1998-1999
Володар Кубка бельгійської ліги:
«Ломмель»: 1997-1998
Володар Суперкубка Бельгії:
«Лірс»: 1999
Посилання
Бельгійські футболісти
Бельгійські футбольні тренери
Гравці збірної Бельгії з футболу
Гравці чемпіонату Європи з футболу 1980
Гравці чемпіонату світу з футболу 1982
Футболісти «Расінг Мехелена»
Футболісти «Беєрсхота»
Футболісти «Брюгге»
Футболісти «Стандарда» (Льєж)
Футболісти «Аякса»
Футболісти «Мехелена»
Тренери ФК «Лірс»
Тренери збірної Бельгії з футболу
Тренери ФК «Антверпен»
Тренери ФК «Гент»
Тренери ФК «Раджа»
Тренери ФК «Аль-Гарафа»
Тренери ФК «Беверен»
Бельгійські футбольні легіонери
Футбольні легіонери в Нідерландах |
5125060 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B8%D0%BD%20%D0%AF%D1%80%D0%BE%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2%20%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87 | Олексин Ярослав Васильович | Олексин Ярослав Васильович
Ярослав Васильович Олексин (нар. 12 квітня 1957 м. Івано-Франківськ, УРСР) — український історик та педагог, кандидат історичних наук. Відмінник освіти України. Заслужений працівник освіти України. Провідний дослідник церковного та релігійного життя в Західній Україні в другій половині XX-го та XXI століттях.
Біографія
Народився 12 квітня 1957 року. В 1984 році після закінчення історичного факультету розпочав педагогічну роботу. В 1993 році очолив Ліцей № 5 Івано-Франківська як директор школи. Під час своєї роботи перетворив школу на провідний заклад освіти Івано-Франківської області. Розпочав впровадження європейських стандартів освіти зокрема шляхом поглиблення співпраці з освітніми інституціями Австрії, Німеччини, США та Польщі. У 2003 році нагороджений почесною відзнакою Відмінник освіти України. З 2006 року впровадив в школі курси програми підготовки до екзаменів з німецької мови, внаслідок чого школа№ 5 Івано-Франківська стала лідером України за кількістю дипломів з німецької мови. З 2009 року Заслужений працівник освіти України.
У 2012 році захистив кандидатську дисертацію на тему: Державно-церковні відносини в західному регіоні України 90-х років XX — початку XXI ст.
Приватне життя
Кандидат в депутати Івано-Франківської міської ради від Блоку Петра Порошенка 2015 р. Проходив стажування під егідою лівого політичного фонду Сороса
Нагороди
Відмінник освіти України (2003);
Грамота Міністерства освіти і науки України (2008);
Заслужений працівник освіти України (2009);
Премія імені Богдана Ступарика (2014);
Знак імені Василя Сухомлинського (2017);
Медаль За заслуги перед Прикарпаттям (2017);
Грамоти Івано-Франківської ОДА (2005, 2007, 2012, 2013, 2015);
Подяки міського голови Івано-Франківська (2006, 2008, 2010, 2011)
Вибрані праці
Пріоритетні напрями державної політики у сфері етноконфесійних відносин. Етнос. Культура. Духовність. Чернівці, 2006 р. Матеріали Міжнародно-науково-практичної конференції.
Національне відродження і релігія: історична роль церкви в українському суспільстві. Питання історії України, Чернівці, 2007 р. Збірник наукових статей, том 10.
Релігійні організації в незалежній Україні та пріоритети громадянського суспільства. Івано-Франківськ, 2007. Вісник Прикарпатського університету. Випуск ХІІ-ХІІІ Історія
Історична роль церкви в формуванні етнокультурної ідентичності українського суспільства" Українська державність: історія і сучасність. Збірник матеріалів ІV всеукраїнської науково-практичної конференції студентів і молодих науковців 30 листопада 2007 р. Частина 1. Маріуполь, 2007 р.
Державно-церковні відносини в незалежній Україні: історіографія проблеми. Вісник Прикарпатського університету. Випуск ХVI історія Івано-Франківськ, 2009 р. — Державно-церковні відносини в західному регіоні України 90-х років ХХ — початку ХХІ ст. Івано-Франківськ, 2011 р.
Примітки
Випускники історичного факультету Прикарпатського університету |
1928249 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%B0%D1%83 | Бестау | Бестау — село у складі Хобдинського району Актюбінської області Казахстану. Адміністративний центр та єдиний населений пункт Бестауського сільського округу.
До 2007 року село називався П'ятигорка.
Населення — 483 особи (2021; 651 у 2009, 920 у 1999, 987 у 1989).
Примітки
Джерела
Посилання
На Вікімапії
Населені пункти Хобдинського району
Села Актюбінської області |
1610440 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D0%B7%D0%B8%D0%BA%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D1%87%20%D0%92%D1%96%D0%BA%D1%82%D0%BE%D1%80 | Мазикевич Віктор | Мазикевич Віктор
отець Віктор Мазикевич (Диниска) — галицький релігійний та громадсько-політичний діяч на рубежі ХІХ та ХХ століття. Священник УГКЦ. Посол Галицького краєвого сейму. Довголітній парох села Диниска (тоді Равський повіт, Королівство Галичини і Володимирії, Австро-Угорщина), громадський діяч.
Життєпис
Народився в 1840 році.
Висвячений на священника в 1866 році. Отримав призначення на адміністратора парафії в селах Липсько і Белжець (1867–1869), а згодом в 1869–1873 роках у с. Тенятиська (нині Томашівський повіт, Польща). У 1873 році став парохом в селі Диниска Угнівського деканату Перемишльської єпархії.
Віце-маршал Рава-Руської повітової ради (Австро-Угорщина), москвофіл, член «Равської руської ради». Посол до Галицького сейму 8-го скликання від округу Рава-Руська — Немирів: обраний від IV курії, входив до складу «Руського соймового клубу»; склав мандат 29 жовтня 1903 року, повторно обраний 14 червня 1904 року.
Помер у с. Диниска, тоді Рава-Руський повіт, Королівство Галичини і Володимирії, нині гміна Ульгувек Томашівського повіту Люблінського воєводства Польщі.
Примітки
Джерела
Блажейовський Д. Історичний Шематизм Перемишльської Єпархії з включенням Апостольської Адміністратури Лемківщини (1828—1939). ― Львів : Каменяр, 1995. ― 1008 с.
Чорновол І. 199 депутатів Галицького Сейму. — Львів : «Тріада плюс», 2010. — 228 с.; іл. — С. 155. — (Львівська сотня).
Священники УГКЦ
Посли Галицького сейму 8-го скликання
Москвофіли
Персоналії:Рава-Руська
Померли в Люблінському воєводстві |
3998332 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D1%82%D0%B0%D1%80%D0%BE%20%28%D1%8E%D0%B4%D0%B8%D0%BA%20%D0%93%D0%B0%D0%BB%D0%BB%D1%83%D1%80%D0%B8%29 | Сальтаро (юдик Галлури) | Сальтаро (юдик Галлури)
Сальтаро I (д/н — 1113/1116) — юдик (володар) Галлурського юдикату у 1112—1113 роках.
Життєпис
Походив з династії Зорі. Син Торкіторіо I, юдика Галлури, та Падулеси ді Гунале. Десь після 1080 року оголошений спадкоємцем трону і молодшим співюдиком. З 1110 року все більше долучався до державних справ. Відомо, що зробив пожертву пізанській церкві Віттіте (Св.Віта).
1112 року після смерті батька успадкував трон, але 1113 року його співюдиком став вуйко Іттокор, який фактично відсторонив Сальтаро від влади. Сальтаро помер до 1116 року.
Джерела
Manno, Giuseppe. Storia di Sardegna. 2005.
Галлурські судді |
1325668 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%BC%27%D1%8F%D1%82%D0%BA%D0%B8%20%D1%96%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%97%20%D0%91%D0%B0%D0%BB%D0%B0%D0%BA%D0%BB%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%D1%83 | Пам'ятки історії Балаклійського району | Пам'ятки історії Балаклійського району
У Балаклійському районі Харківської області на обліку перебуває 82 пам'ятки археології.
Джерело
Лист Харківської Облдержадміністрації на запит ВМ УА від 28 березня 2012. Файли доступні на сайті конкурсу WLM .
Балаклійський район
Балаклійського району |
32804 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%83%D1%85%D0%B0%D1%80%D0%B0 | Бухара | Бухара — місто обласного підпорядкування в Узбекистані, центр Бухарської області.
Географія
Місто розташоване в низинах річки Зеравшан, у центрі Бухарської оази, на каналі Шахруд. Бухара з'єднана лінією (13 км) із залізничним вузлом Бухара-1 (м. Каган).
Назва
Місто виникло не пізніше I століття н. е. Назва походить від санскрит. «віхара», що означає «монастир».
Історія
Давня історія
VI—VII ст — Бухара — велике місто Мавераннахра;
VII вв — початок вторгнення арабів;
VII вв — Спорудження Арка;
709 — Взяття міста намісником Хорасану Кутейбою;
775—783 — повстання «людей у білих одежах» у Бухарі проти арабів (повстання Муканни);
Середньовіччя
830 — перша літописна згадка про Бухару;
849—850 — спорудження навколо Бухари стіни з одинадцятьма воротами для захисту від набігів ворогів;
820—892 — роки життя історика Тарабі;
860—941 — роки життя поета Рудакі;
870—950 — роки життя філософа та енциклопедиста Фарабі;
?-977 — роки життя поета Дакікі;
IX—Х ст — спорудження мавзолею Ісмаїла Самані;
875—999 — Бухара — столиця феодальної держави, утвореної після розпаду Арабського халіфату;
943—944 — «Історія Бухари М.Наршахі»;
980—1037 — Роки життя великого вченого-енциклопедиста, уродженця Бухари Абу Алі ібн Сіни;
999 — Бухару захопили караханідскі правителі;
1127 — Збудовано мінарет Калян;
1220, лютий — Бухару захопили орди Чингісхана;
1238 — Повстання Махмуда Тарабі проти монгольських завойовників;
1318—1389 — роки життя шейха Бахоуддіна Накшбанді;
XIV ст — побудова мечеті та мавзолею Сайфітдіна Бохарзі, побудова пам'ятника Чашма Аюб;
1370 — Бухара увійшла до складу імперія Тимура;
1417 — Збудовано медресе Улугбека;
XVI—XVIII ст — Бухара столиця Бухарського ханства;
1535 — Будівництво медресе Мір-Араб;
XVI ст. — Будівництво мечеті Баланд та ансамблю Чао-Бакр;
1557 — посольство з Бухари до Москви з проханням дозволити вільну торгівлю з Московією;
1583—1600 — П'ять Бухарських посольств до Москви для встановлення дипломатичних стосунків;
1599—1753 — Аштарханкульська династія ханів Бухари;
XVIст — будівництво шатрів Токі Заргарон, Токі Тельмакфурушон, Токі Саррофон;
1652 — Будівництво медресе Абдулазіз-хана;
XVII ст. — Будівництво ансамблю Лябі-Хауз;
XVIII століття
1752—1753 — Реконструкція Бухари; зміцнення міської стіни;
1753—1920 — Мангітська династія ханів Бухарського емірату;
XIX століття
1807 — Будівництво медресе Чор-Мінор;
1810 — Повстання у Бухарі проти дорожнечі, голоду та крадіжок;
1821—1825 Небачене за потужністю повстання міської бідноти та сільського населення;
1826 — Публікація в Парижі книги Г.Мейендорфа «Подорож з Оренбургу в Москву»;
1827—1897 — Роки життя письменника та філософа Дониша;
1836 — Вихід у світ роботи сходознавця П. С. Савельєва «Бухара у 1835 році»;
1853 — Публікація книги О. М. Попова «Стосунки Росії з Хівою та Бухарою»;
1862 — Виход у світ роботи сходознавця Н. Залесова «Нариси дипломатичнихстосунків Росії з Бухарою з 1836 по 1843 рік»;
1868—1869 — вивезення з Бухари в Росії 250 тисяч пудів бавовни;
1869 — Війна між Росією та Бухарою;
1868, 23 червня — укладення миру між Росією та Бухарою;
1873 — Договір між Росією та Бухарою, який уточнив кордони між Туркестанським краєм та Бухарським еміратом;
1885 — Заснування у Бухарі «Російського імператорського політичного агенства»;
1877—1888 — Перша залізниця на території Бухари (від Красноводська до Самарканду);
1878—1954 — роки життя письменника та вченого С.Айні;
1888 — Велике народне повстання землевласників та тваринників (повстання Восе);
1890 — Ввезення з Росії в Бухару 660 тисяч пудів зерна та борошна;
1894 — Прийняття закону про включення Бухари в єдину з Росією митну межу;
1894 — Відкриття відділення Державного банку з капіталом 90 млн рублів;
1894 — Відкриття російсько-туземної школи;
1896—1939 — Роки життя видатного державного діяча Ф.Ходжаєва;
Початок XX століття
Кінець XIX-початок XX ст Будівництво палацу Мохі-Хоса;
1905 — Приєднання робітників всіх залізничних станцій Бухарського ханства до Всеросійського політичного страйку;
1905—1907 — Виступи бухарських ремісників;
1909 — Побачила світ книга Д.Логофета «Країна безправства. Бухарське ханство і його сучасний стан»;
1911 — Відкриття у Бухарі жіночої лікарні з пологовим відділенням;
1912 — Страйк бухарських ткачів;
1912 — Перша у Бухарі газета узбецькою мовою «Туран»;
1912 — Перша у Бухарі газета таджицькою мовою «Бухороі Шаріф» («Священна Бухара»);
1912—1975 — Роки життя видатного композитора М.Ашрафі;
1914 — Відкриття магазину «Товариство мануфактурної торгівлі»;
1914—1916 — Великі селянські виступи в еміраті;
1917, 7 березня — Великий мітинг в Кагані у зв'язку з лютневою революцією.
Бухара між І та ІІ Світовими війнами
1920, 28 серпня — початок боїв у Бухарі;
1920, 6-8 жовтня — більшовиками та їх прихильниками проголошено так звану Бухарську Народну Радянську Республіку;
1921, 4 березня — Підписання в Москві союзної та економічної угоди між РСФСР та БНСР;
1922 — Відкриття музичного училища;
1923, лютий — Створення російсько-бухарського державного товариства «Держбавовна»;
1923, 25 серпня — Виставка БНСР у Середньоазійському павільйоні у Москві;
1923, вересень — Перше кооперативне об'єднання кустарів Бухари «Бухарська будівельна артіль»;
1924, 19 вересня — Проголошення на П'ятому Всебухарському з'їзді Ради БНСР соціалістичної республіки;
1924, жовтень — Включення БНСР до складу утворених Узбецької, Туркменської, Таджицької РСР у зв'язку з національно-державним розмежуванням;
1925, 12 квітня — Рада у Москві між БНСР та «Севзапкіно» з питання організації російсько-бухарського кінотовариства;
1925, червень — Організація товариства «Геть неграмотність»;
1925 — Вихід на екрани фільму «Башти смерті», який знімався у Бухарі російсько-бухарським кінотоварситвом спільно з «Севзапкіно»;
1925 — Відкриття Старогородського жіночого клубу;
1926 — Відкриття інвалідного будинку;
1927—1930 — Введення в експлуатацію шовкомотальної та швейної фабриик, шкірзаводу;
1930 — Заснування першого вищого навчального закладу — Педагогічного інституту;
1931 — План розвитку комунального господарства Бухари. Початок будівництва кількох 2-поверхових 28-квартирних будинків;
1935 — Введення в експлуатацію Центральної електростанції;
1935 — Відміна карткової системи;
1937, грудень — Вибори до Верховної Ради СРСР, у яких взяли участь 95,9 % виборців Бухари;
1938 — Перший номер газети «Бухоро хакікати» («Бухарська правда»);
1939 — Вибори до міської ради в яких взяли участь 95,5 % виборців
1942, листопад — Бухара прийняла і розселила 9327 евакуйованих чоловік;
1942 — Внесок колективів промислових підприємств у фонд оборони, у фонд танкової колони 200 тисяч рублів;
1945 — Учні та вчителі передали 225 тисяч рублів на будівництво бойового літака «Бухарський школяр»;
Бухара від завершення ІІ Світової війни до проголошення незалежності Узбекистану
1948 — Рух за підвищення якості продукції;
1950 — Побудова 16-ти км водопровідної мережі;
1954, 10 березня — мітинг молоді міста з якого 130 юнаків та дівчат виїхали на освоєння цілинних земель;
1955, вересень — Конференція раціоналізаторів та винахідників;
1955 — Організація Бухарського відділння союзу письменників Узбекистану;
1956 — Початок будівництва міського озера;
1957 — Перший випуск газети Державного педагогічного інституту «За передову науку» («Ілгор фан учун»);
1957, серпень-вересень — Рішення виконкомів обласної та Бухарської міської Рад про розвиток житлового будівництва на 1959—1960 рр.;
1958, 5 листопада — початок газифікації Бухари;
1959 — Поява перших продовольчих магазинів самообслуговування;
1959 — Відкриття першого народного університету культури, слухачами якого було 200 робітників та службовців;
1959, грудень — Зустріч з учасниками тижня таджицької літератури та мистецтва в Узбекистані;
1967 — Початок систематичного розвитку туристичної галузі у Бухарі;
1967, серпень — Перебування у Бухарі учасників декади індійської культури;
1970 — Відкриття Будинку зв'язку;
1970 — Завершення будівництва Будинку Рад;
1970 — Здача в експлуатацію нового комплексу будівель педінституту;
1970, травень — Будівництво торговельного центру «Бахт»;
1971, жовтень — Початок будівництва Бухарського бавовняного комбінату;
1972 — Завершення будівництва першої черги харкурського водогону;
1973 — Перша черга текстильного комбінату потужністю 253 тисячі прядильних веретен та 1600 верстатів;
1974, 10 січня — Мітинг текстильників у зв'язку з пуском в експлуатацію черги бавовняного комбінату;
1974 — Бавовноочисний завод з випуску та переробки бавовни-волокна вийшов на перше місце в СРСР;
1974, грудень — Республіканський конкурс любительських фільмів;
1974 — Введення в експлуатацію комфортабельного готелю «Інтурист» на 378 номерів;
1975 — Відкриття бюро подорожей та екскурсій;
1975 — Відкриття технікуму культури;
1976 — Відкриття готелю «Зарафшан» на 400 місць;
1976, квітень — Землетрус у Бухарі;
1976—1977 — У ході ліквідації наслідків землетрусу місто отримало 288 квартир від ферганських будівельників, 484 від андижанських, 220 від ташкентських;
1977, 31 серпня — Відкриття в Бухарі технолгічного інституту харчової та легкої промисловості;
1978, 1 червня — Перший номер багатотиражки «Текстильник Бухари»;
1978 — Відкриття Палацу культури ім. Абу Алі ібн Сіни;
1979 — відкриття Бухарської народної філармонії;
1979, грудень — Відкриття іподрому;
1979 — Готель «Гулістан» на 315 місць;
1980 — Завершення будівництва одного з найбільших східних базарів;
1980 — Святкування 1000-ліття ібн Сіни (Авіцени);
1980 — Прямий рейс Ту-154 Бухара-Москва;
1980,травень — випуск першої продукції хлібокомбінату;
1981, березень — Перші 22 тонни пряжі другої прядильної фабрики текстильного комбінату;
1982 — Відкриття дитячого лялькового театру;
1982, серпень — відкриття нового колгоспного ринку;
1983, березень — введення в експлуатацію Другої ткацької фабрики на текстильному комбінаті;
1984, квітень — Землетрус у Бухарі;
1984 — Введення в експлуатацію водогону Кую-Мазар — Бухара, довжиною 30 км;
1984 — Створення при науково-методичному центрі любительської кіностудії «Сітора»;
1985 — Завершення будівництва водоочисних споруд Шахрудського вузла;
1985 — Створення міського культурно-спортивного комплексу;
1986, травень — Студенти інженерно-педагогічного факультету держпедінституту вирішили долучитись до ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС;
1986 — Створення спецавтогосподарства на 250 автомашин;
1986 — Відкриття нового корпусу ниркового санаторію;
1986 — Відкриття Будинку знань;
1986 — Здача в експлуатацію Будинку радіо;
1986 — Здача в експлуатацію поліклініки на 350 відвідувань у зміну;
1986, грудень — Початок тролейбусного руху в Бухарі;
1987 — Введення в експлуатацію нової взуттєвої фабрики;
1987, серпень — Відкриття культурно-спортивно побутового комплексу;
1987 — Відкриття центрального універмагу;
1988, 11 грудня — Бухарці надали допомогу населенню Вірменії, яке потерпіло від землетрусу;
1989, січень — Бухарці надали допомогу мешканцям Таджикистану, яке потерпіло від землетрусу;
1989, квітень — Фестиваль дружби з Туркменською РСР;
1989, 24 серпня — Відкриття меморіалу на честь військових, які загинули в Афганістані;
1989 — Організація в Бухарі наукового центру інституту сходознавства Академії наук Узбекистану;
1989 — Відкриття медичного інституту;
1990 — Відкриття аспіратнтури у Бухарському держпедінституті;
1990 — Організація таджицького культурного центру;
У незалежному Узбекистані
1991, квітень — Дні пам'яті великого поета Навої у Бухарі;
1993, травень — Організація спільного підприємства «Бухороі-шариф електронік корпорейшн» з корейською фірмою «Голдстар» з виробництва телевізорів;
січень 1995 — Новий паспорт громадянина Узбекистану з номером 0000001 вручено Герою СРСР Азіму Рахімову;
5 липня 1995 — В бухарі відкрито перший супермаркет;
листопад 1995 — у Бухарі запроваджено мобільний зв'язок
січень 1996 — Постанова КМ Республіки Узбекистан «Про підготовку до святкування 2500-річчя м. Бухари»
Економіка
Легка (каракулевий, бавовноочисний заводи, бавовняний комбінат та ін.) та харчова промисловість. 2 виші, театр.
Транспорт
У місті діє аеропорт звідки здійснюються регулярні рейси до Ташкента та Фергани а також до російських міст Москва та Санкт-Петербург. Бухара має регулярне залізничне сполучення із столицею Узбекистану Ташкентом.
Пам'ятки архітектури
Історичний центр Бухари включено до Списку світової спадщини ЮНЕСКО
Укріплення
Архітектурні ансамблі та комплекси
Мавзолеї
Медресе та ханаки
Мечеті
Торгові бані
Інші визначні пам'ятки
Культура
Музей художньої кераміки, історико-краєзнавчий музей та ін. Центр старовинних художніх ремесел.
Населення
Спорт
У місті базується професійний футбольний клуб «Бухара», який виступає в узбецькій суперлізі. Клуб засновано у 1960 році. Найвищим досягненням клубу було 2 місце у чемпіонаті Узбекистану 1994 року.
Видатні люди, що народилися чи жили в Бухарі
Мухаммед аль-Бухарі (810—870) — мусульманський вчений-мухаддиса (збирач і дослідник хадисів), коментатор Корану
Наср II Щасливець (906—943) — володар (емір) Саманідської держави у 914—943 роках
Айні Садріддін — узбецький та таджицький поет, засновник сучасної таджицької літератури
Рудегі — перський поет IX століття
Авіценна — вчений-енциклопедист, філософ, лікар, хімік, астроном, теолог, поет
Сеїд Алім-хан (1880—1944) — останній емір Бухарського емірату, що правив до захоплення Бухари більшовиками 30 серпня 1920 року
Ашрафі Мухтар Ашрафович (1912, — 1975, Ташкент) — узбецький композитор, диригент, народний артист СРСР (1951).
Галерея
Примітки
Посилання
Офіційний сайт
Історичний центр Бухари . Світова спадщина ЮНЕСКО
Міста Бухарської області
Міста Шовкового шляху |
11569869 | https://en.wikipedia.org/wiki/Radetzky%20%28disambiguation%29 | Radetzky (disambiguation) | Radetzky (disambiguation)
Radetzky may refer to:
People
House of Radetzky von Radetz, a Czech noble family originating in 14th century Kingdom of Bohemia
Joseph Radetzky von Radetz (1766–1858), Czech nobleman and a general in the Habsburg military
Fyodor Radetzky (1820-1890), Russian general
Sascha Radetsky, American Ballet Theatre soloist
Art
Radetzky March, march by Johann Strauss I, dedicated to the Habsburg general
Radetzky March (novel), named after the march
Other uses
, battleship named after Joseph Radetzky
Radetzky-class battleship, ship class named after the battleship
Radetzky (steamship), named after Joseph Radetzky
Radetski, a village in Sliven Province, Bulgaria, named after the steamship |
2741612 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BB%D0%B8%D1%87%20%28%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%BE%29 | Клич (село) | Клич (село)
Клич — село у складі Жанааркинського району Улитауської області Казахстану. Входить до складу Актауського сільського округу.
Населення — 56 осіб (2009; 67 у 1999, 108 у 1989).
Національний склад станом на 1989 рік:
казахи — 100 %.
У радянські часи село також називалось Килиш.
Примітки
Джерела
Посилання
На Вікімапії
Населені пункти Жанааркинського району
Села Улитауської області |
829590 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D0%B1%D0%BE%D0%BA%20%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D1%97%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%96%20%D0%B7%20%D1%84%D1%83%D1%82%D0%B1%D0%BE%D0%BB%D1%83%202008 | Кубок Волинської області з футболу 2008 | Кубок Волинської області з футболу 2008
Учасники
У цьому розіграші Кубка взяли участь 8 команд:
Чвертьфінали
Матчі 1/4 фіналу відбулися 26 жовтня і 2 листопада 2008 року.
Півфінали
Матчі 1/2 фіналу відбулися 9 листопада 2008 року.
Фінал
Підсумкова таблиця
|}
Джерела
За матеріалами газети «Волинь»
Див. також
Чемпіонат Волинської області з футболу 2008
Кубок Волинської області з футболу
Кубок Волинської області з футболу
2008 у футболі |
2826242 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BE%D0%BD%D1%83%D0%B2%20%28%D0%9B%D1%8E%D0%B1%D1%83%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5%20%D0%B2%D0%BE%D1%94%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%29 | Бонув (Любуське воєводство) | Бонув (Любуське воєводство)
Бонув — село в Польщі, у гміні Битом-Оджанський Новосольського повіту Любуського воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Зеленогурського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Новосольського повіту |
1250224 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B5%D0%BA%D1%82%D0%B8%D1%82%D0%B8 | Тектити | Тектити («розплавлений») — шматочки темно-зеленого, зеленого, жовтого, іноді чорного чи коричневого скла різноманітної форми розміром до декількох сантиметрів невстановленого походження.
Термін «тектит» уведений австрійським геологом Е. Зюссом у 1900 році. Народні назви тектитів: місячні камені, чортові кулі, екскременти зірок тощо.
Знайдено тектити на всіх континентах. В залежності від місця виявлення їх називають молдавітами (Молдава — німецька назва річки Влтави) або влтавітами (чеський варіант назви), австралітами, африканітами, філіппінітами (різновиди останніх — бедіасити та різаліти — за назвою племен з Філіппінського архіпелагу), яванітами, індошинітами (з Індокитаю), американітами. Аналоги тектитів — лівіти і тасманіти.
Гіпотези про походження
Загальновизнаної гіпотези походження тектитів немає. Основні гіпотези генезису тектитів:
Одна з найпоширеніших гіпотез полягає в тому, що тектити — уламки скла метеоритного походження (тобто сформовані при ударі великих метеоритів об поверхню Землі). Ця точка зору обґрунтовується тим, що тектити завжди знаходять тільки у формі кульок неправильної форми. Досі ніде не знайдено тектитову кору, попри те, що склоподібна поверхня тектиту стійка до ерозії.
Згідно з іншою гіпотезою, скляні тектити є частинами метеоритів, що пройшли крізь атмосферу Землі, розплавились та затверділи.
Вулканічна гіпотеза припускає, що тектити можуть мати вулканічне походження.
Допускається також неземне походження тектитів. Версії цієї гіпотези:
тектити виникли внаслідок викиду матеріалу з гравітаційного поля Місяця під впливом метеоритного бомбардування її поверхні;
тектити є результатом вулканічної активності на Місяці.
Існує також гіпотеза, що активно розроблялася російським ученим-геологом Е. П. Ізохом. про неземне походження тектитів з «транспортом» їх у складі комет.
За однією з альтернативних гіпотез, тектити — продукт людської діяльності.
Особливим інтересом для досліджень походження тектитів користується кратер Жаманшин в Казахстані, у якому тектити і продукти удару небесного тіла присутні сумісно.
Хімічний склад
Складаються головним чином з SiO2 (70-90 %, за іншими даними — до 88,5 %), Al2O3(до 20,5 %), FeO(до 11,5 %), CaO (до 8,5 %). Вміст води у тектитах (у зв'язаному стані) в 100 разів менший, ніж у обсидіані та в 10 разів менше, ніж у імпактитах (різновидах природно утвореного скла). Маса зразків тектитів переважно від 0.065 до 3200 г. Середня густина 2,4. Характерною особливістю тектитів є флюїдальна структура, що свідчить про умови швидкого плавлення і такого ж швидкого охолодження скла. Середній хімічний склад тектитів різко відрізняється від складу природного скла земного походження надзвичайно низьким вмістом води і незмінно низьким відношенням Fe3+ : Fe2+.
Мікропорожнини тектитів заповнені сумішшю з вуглекислого газу, водню, метану і рідкісних газів. Винятком є лівіти, що зустрічаються в Лівійській пустелі і є майже чистим кременистим склом, що містить невелику кількість води.
Встановлено, що тектити протягом свого існування піддавалися температурному впливу, який спричиняв їх «переплавку» (для американітів це відбулося 15 млн років тому, африканітів — 1,25 млн, австралітів — 0,6 млн років тому).
Зовнішній вигляд
За зовнішнім виглядом і властивостями вони трохи нагадують обсидіан, однак відрізняються від нього за хімічним складом. Деякі з тектитів нагадують маленькі гантелі або блюдця, інші схожі на груші, цибулини, пальці, ґудзики, порожнисті сфери, човники, краплі, ядра, диски, пластини, монети, боби і трилобіти. Деякі зразки мають складну скульптуру, як ніби їх поверхня була роз'їдена. Неспеціаліст цілком може сплутати їх з осколками звичайного пляшкового скла. Розміри їх різні — від крихітних скляних намистин до шматків, порівнянних за величиною з курячим яйцем і важать майже пів кілограма.
Різновиди
Знахідки тектитів відомі на всіх континентах, у тому числі і Антарктиді, і називаються вони найчастіше відповідно до назви тієї місцевості, де їх знаходять. Найвідоміші різновиди та їх вікові дані:
молдавіти (інакше — «влтавіни» — від назви річки Влтава від ) знаходять тільки в Південній Чехії між Чеське Будейовіце та Каплице — 14,7 млн років;
індочініти (знаходять у В'єтнамі, Лаосі, Таїланді і Південному Китаї;
філіппініти — на Філіппінах — близько 500 тис. років;
іворити — в Кот-д'Івуарі — від 100 до 500 тис. років;
ґеоргіаніти — в штаті Джорджія, США — 34 млн років;
австраліти — в Австралії — від 600 до 850 тис. років;
яваніти — на Яві — 800 тис. років;
бедіасити — в штаті Техас, США — 36 млн років;
лівіти (лівійське скло) — в Лівії — декілька десятків тисяч років;
та ін.
Використання
Серед стародавніх народів поширювалося чимало легенд, пов'язаних з тектитами. Вони слугували магічними атрибутами, амулетами, їх використовували для лікування тощо. У наш час тектити:
мають попит у колекціонерів;
мають велике наукове значення;
мають попит і високо цінуються як дорогоцінні камені для ювелірних виробів.
Тектити «найсухіші» матеріали з відомих науці, оскільки вміст води, пов'язаної в кристалічній структурі, становить лише близько 0,001 %.
Примітки
Джерела
Воробьев Г. Г. Что вы знаете о тектитах? М.:Изд-во «Наука», 1966.
J. Baier Zur Herkunft und Bedeutung der Ries-Auswurfprodukte für den Impakt-Mechanismus. — Jber. Mitt. oberrhein. geol. Ver., N. F. 91, 9-29, 2009.
Посилання
Tektite Information. Solving The Tektite Puzzle. на сайті The meteorite exchange network.
The Night the Tektites Fell on Georgia by Louis Varricchio Middlebury — Jul 16, 2002
Introduction to Tektites!
Скло
Мінерали і породи імпактного походження
Аморфні тіла |
1717057 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D0%B9%D1%81%D1%82%D1%80%D0%B8%20%D1%80%D0%BE%D1%81%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D0%B1%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D1%82%D1%83 | Майстри російського балету | Майстри російського балету
«Майстри російського балету» — фільм режисера Герберта Раппопорта, в якому демонструються фрагменти з трьох класичних балетів: «Лебедине озеро» П. І. Чайковського, у постановці Льва Іванова та Маріуса Петіпа, в редакції Костянтина Сергеєва.
Партії виконують: Галина Уланова (Одетта), Наталія Дудинська (Оділлія), Костянтин Сергеєв (принц Зігфрід), Володимир Баканов (Ротбарт, злий чарівник).
Фрагменти з балету Бориса Володимировича Асаф'єва «Бахчисарайський фонтан», лібрето Миколи Волкова, постановка балету Ростислава Захарова, виконавці: Галина Уланова (Марія), Майя Плісецька (Зарема), Петро Гусєв (Гірей), Юрій Жданов, Ігор Бєльський.
Фрагменти з балету Бориса Володимировича Асаф'єва «Полум'я Парижа», лібрето Миколи Волкова, Володимира Дмитрієва, постановка — Василь Вайнонен, виконавці: Вахтанг Чабукіані, Муза Готліб, Віктор Цаплін, Ядвіга Сангович, Віктор Смольцов.
Зміст
Фільм належить до суспільного надбання і складається з фрагментів трьох класичних балетів — «Лебединого озера» Петра Ілліча Чайковського, «Бахчисарайського фонтану» і «Полум'я Парижа» (Тріумф республіки) Бориса Володимировича Асаф'єва.
Знімальна група
Художник-постановник фільму — Семен Мандель
Прем'єра фільму відбулася 16 квітня 1954 року.
Фільм перейшов в суспільне надбання на території Росії.
Посилання
Фільми-балети
Фільми СРСР 1953
Фільми кіностудії «Ленфільм»
Фільми Герберта Раппапорта |
18981829 | https://en.wikipedia.org/wiki/Frieschepalen | Frieschepalen | Frieschepalen is a village in the municipality of Opsterland in the east of Friesland, the Netherlands. It had a population of around 1,015 in January 2017.
History
The village was first mentioned in 1622 as Vriesche Palen, and means "Frisian border poles" which refers to the border with the province of Groningen. A sconce was built in 1593 on the border to guard against the Spanish. The sconce was conquered in 1672 by Christoph Bernhard von Galen, the Prince-Bishop of Münster.
In 1650, the Drachtster Compagnonsvaart was dug and Frieschepalen developed into a peat colony. In 1927, a Reformed Church was built in the village.
Gallery
References
External links
Populated places in Friesland
Geography of Opsterland |
3131414 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%96%D0%BD%D1%81%D0%BF%D0%BE%D0%BD%D0%B3 | Фінспонг | Фінспонг — містечко (tätort, міське поселення) на Півдні Швеції в лені Естерйотланд. Адміністративний центр комуни Фінспонг.
Географія
Містечко знаходиться у північній частині лена Естерйотланд за 140 км на південний захід від Стокгольма.
Історія
Фінспонг — традиційне промислове містечко. Перші підприємства були засновані в 1580 році, коли стала до ладу Королівська ливарна фабрика для виготовлення гармат і гарматних ядер.
Замок Фінспонг був побудований Луї де Геєром (1622–1695), а навколо нього розвивалися промисловість і оранжерея до містечка Фінспонг.
У 1942 році Фінспонг отримав статус чепінга (торговельного містечка),
Герб міста
Герб було розроблено для торговельного містечка (чепінга) Фінспонг: щит перетятий, у верхньому червоному полі алхімічний знак заліза, у нижньому срібному полі — п’ять червоних ромбів у балку, поверх середнього — три золоті лілії у стовп. Щит перетятий, у верхньому червоному полі алхімічний знак заліза, у нижньому срібному полі — п’ять червоних ромбів у балку, поверх середнього — три золоті лілії у стовп. Герб отримав королівське затвердження 1944 року.
Після адміністративно-територіальної реформи, проведеної в Швеції на початку 1970-х років, муніципальні герби стали використовуватися лишень комунами. Цей герб був 1971 року перебраний для нової комуни Фінспонг.
Населення
Населення становить 13 279 мешканців (2018).
Економіка
У 1913 році в місті було засновано турбінний завод STAL, оскільки тут були доступні як хороші металоконструкції, так і кваліфікована робоча сила. У 1916 році фірма стала дочірньою компанією ASEA.
Сьогодні основними галузями промисловості є виготовлення турбін та обробка металу.
Спорт
У поселенні базується спортивний клуб Фінспонг АІК, який має секції хокею з мячем, футболу, хокею, гандболу та інших видів спорту.
Галерея
Покликання
Сайт комуни Фінспонг
Див. також
Фінспонг (комуна)
Лен Естерйотланд
Населені пункти лену Естерйотланд
Населені пункти Швеції |
4167456 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BD%D0%B4%D1%80%D1%96%D1%81%D1%81%D0%B5%D0%BD | Андріссен | Андріссен — нідерландське прізвище. Відомі носії:
Віллем Андріссен — нідерландський піаніст, композитор і педагог
Марі Андріссен — нідерландський скульптор
Франс Андріссен — нідерландський політик,
Нідерландські прізвища |
39139013 | https://en.wikipedia.org/wiki/Rachel%20Zilberberg | Rachel Zilberberg | Rachel Zilberberg
Rachel (Sarenka) Zylberberg (5 January 1920 – 8 May 1943; 3 Iyar 5703 in Hebrew calendar) was an underground activist and participant in the Warsaw Ghetto Uprising. She held a key role in rousing the rebellion. Zylberberg was a member of Hashomer Hatzair, the Zionist-socialist youth movement. After the German invasion of Poland at the onset of World War II, she left the capital for Wilno in northeastern part of prewar Poland (now Vilnius, Lithuania), then returned to Warsaw together with Chajka (Chaikeh) Grossman and was actively involved in the Jewish resistance.
Sarenka (Little Roe deer, or Fawn in Polish) was one of the few leaders who actually reentered the besieged ghetto, rather than flee it. She was among the first to set out on an impassioned journey to spread knowledge of the Nazi plan to eradicate the Jews in the Holocaust. Sarenka confronted her peers repeatedly with this information, until she convinced Mira Fuchrer, Mordechai Anielewicz' partner, and eventually Anielewicz himself, as well as other leaders of the movement, of the severity of their situation.
In order to reenter the besieged ghetto and rejoin the Hashomer Hatzair Combat Unit, she gave up her daughter Maya, whose later history is unknown. She died in the bunker called Miła 18 beneath the 18 Miła Street in Warsaw, where her name is engraved on a memorial headstone together with those of other Jewish fighters. Rachel was more familiarly known as Sarenka, which translates into Hebrew as Ofra.
Early life and education
Rachel Zylberberg was born Rachela Zylberberg on 5 January 1920 in Warsaw, interwar Poland, to Orthodox Jewish parents: Alexander (Sender) and Masha née Nordwind. Her parents owned a dairy-goods store at 37 Nowolipki Street, and later at 40a Nowolipki. Rachela Zylberberg studied at the Jewish Gymnasia and joined Hashomer Hatzair, where she became member of the "Frontline Brigade" eventually, along with Mordechai Anielewicz, Commander of the Warsaw Ghetto Uprising. While in school, she excelled at her studies and sports, and was known for her strong organizational abilities. As of 1938, she became a group leader for the younger students who greatly admired her. She received her matriculation certificate just as the Second World War broke out on 1 September 1939 with the German invasion of Poland. Two weeks later, the USSR invaded Poland from the east.
In Soviet Lithuania
Sarenka escaped to eastern Poland ahead of the German advance, together with her sister Ruth. She initially arrived in Kaidani, which at the time was under the Russian control, joining Ha-Manof Kibbutz, and eventually relocating to prewar Wilno (Vilna) and joining the Hashomer Hatzair Kibbutz there. With her good education, she immediately adopted an important role in kibbutz life. She lived in Vilna with her partner, Moshe Kopito who himself was a close friend of Mordechai Anielewicz; the two men had joined the movement together much earlier.
On 22 February 1941, Sarenka's daughter Maya was born. On 22 June 1941 the German army attacked the Soviet positions in eastern Poland under the code-name Operation Barbarossa. Sarenka later described the 'deportation' of Jews from the Ghetto to nearby Ponary in the suburbs of Vilna, where the Ponary massacre was carried out by Nazi Germans and their Lithuanian collaborators. She wrote:
Sarenka moved into hiding at the Polish Dominican Convent of the Little Sisters in a forest some outside of Vilna (see: Anna Borkowska (Sister Bertranda), the Polish Righteous Among the Nations who saved them). Reportedly, Sarenka stayed there together with Abba Kovner and Joseph Shamir. In all, some fifteen to 20 comrades hid in the convent together. There, the idea of the uprising took shape, and became based around Kovner's declaration: "Let us not go like lambs to the slaughter!" The connection between the Hashomer Hatzair insurgents and the Catholic convent was arranged by Yodviga Dudezits with the assistance from Irena Adamowicz, later acknowledged as the Polish Righteous Among the Nations by Yad Vashem. Both women belonged to the Polish Scouts Democratic Movement, and both had been hidden by Hashomer Hatzair activists when the city was destroyed by the Russians.
After Moshe Kopito was murdered by the Nazis while attempting to buy milk and supplies for their daughter, Sarenka placed Maya at an orphanage in Vilna, under the name Yodviga (Jadwiga) Sogak. Maya (whose whereabouts are not known) is still being sought to this day. At that time, the Hashomer Hatzair leadership in Vilna decided to return Sarenka to Warsaw for partisan action. Chaikeh (Chajka) Grossman was sent by the movement to bring Sarenka back to the capital. Sarenka dressed up as Chaikeh's child even though they both were young, but Chaikeh was the elder of the two. Chaikeh later wrote: "This time I didn't come to Warsaw alone. I came with Sarenka. I needed to get Sarenka from Vilna to Warsaw, after the catastrophe with Moshe Kopito, her friend. We decided to transfer her to a family in Warsaw and have her join the action there." The purpose of Sarenka's return was to continue leading the youth remaining inside the ghetto, and to assist her family with their grocery store inside the Warsaw Ghetto.
Death in the Warsaw Ghetto
Sarenka reentered the Warsaw Ghetto in January 1942, with two objectives. The first was to bear the message, as an eyewitness, of the methodical extermination of Jews in Punar, near Vilna; her fellow Jews had not heard these details until then. The second was to arouse and motivate rebellion against the Nazis from inside the ghetto. On her return to the ghetto, a group of youth united around her, some of whom she had instructed as a counselor. She detailed the Nazi massacre.
One day we were called to our brigade meeting with the new young woman delegate from the Vilna Ghetto. I think her name was Sarenka (or perhaps Rachel)? We all sat on the floor and before us stood a young woman, about 22 years old, whose hair already showed white streaks. In the twilight she looked so pretty and noble, but her eyes seemed extinguished.
She described her experience of the removal of Jews by the Nazis for massacre.
She died in the bunker under Miła 18, where her name is engraved.
References
Sources
The Book of Jewish Partisans, Volume 2: 707
Chiakeh Grossman, "The Underground Activists". Moreshet Publishers, 1965: 109
Aliza Vitis Shomron, "Youth In Flames", pgs. 74-75
Moshe Domb, "Schmelzownik", Moreshet Publishers, 2000
Professor Dinah Porat "Holocaust and War", pg. 71
Melech Neustadt "Destruction and Rebellion of the Warsaw Jews", 1946 pgs. 294-295
Interview with Jack Fliederbaum, Tel Aviv, 2002
Interview with Moshe Domb, Kfar Menahem, 2001
External links
Polska article about Zylberberg
United States Holocaust Memorial Museum article
article about Sarenka in a polish news website
1920 births
1943 deaths
Hashomer Hatzair members
Jewish military personnel
Jewish resistance members during the Holocaust
Polish women in World War II resistance
Polish Zionists
People from Warsaw
Warsaw Ghetto Uprising insurgents killed in action |
3857153 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D0%BD%D1%83%D1%88%20%D0%A2%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D1%88%20%D0%A1%D0%B2%D1%8F%D1%82%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%BA-%D0%A7%D0%B5%D1%82%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%82%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9 | Януш Томаш Святополк-Четвертинський | Януш Томаш Святополк-Четвертинський (*1743 — 15 вересня 1813) — державний та військовий діяч періоду остаточного занепаду Речі Посполитої, поет.
Життєпис
Походив зі спольщеного українського князівського роду Святополк-Четвертинських зі Нової Четвертні гербу Погоня Руська. Син Феліціана Стефана Святополк-Четвертинського, старости дуніжевського, та Катерини Маріанни Єловицької. Народився 1743 року. Здобув гарну освіту. Після смерті батька 1756 року розділив з братами родинні маєтки.
1765 року разом з братом Антонієм Яном призначається королівським шамбеляном (на кшталт камергера) Станіслава II Августа. 1767 року стає підкоморієм королівським. 1768 року стає полковником (очільником військ) Звенигородського повіту барського конфедерації.
1770 року в Комаргороді фундував костел і кляштор францисканського ордену. 1777 року нагороджено орденом Святого Станіслава. 1785 року призначено каштеляном чернігівським (номінально, оскільки Чернігів не входив до Речі Посполитої), що дозволило стати членом Сенату. 1788 року стає членом Чотирирічного сейму. 1789 року отримав орден Білого Орла.
Після 1792 року Януш Томаш Святополк-Четвертинський відійшов від державних справ. Помер 1813 року.
Творчість
Автор поеми на прибуття короля Станислава II Августа до Брацлаву та скорбного вірша на страту французького короля Людовика XVI.
Родина
Дружина — Яна, донька Дмитра Александра Яблоновського, старости ковельського.
Діти:
Юзеф (д/н — після 1791) камергер королевський
Людовик (1775—1844)
Дмитро (1777—1859)
Примітки
Джерела
J. Nieć, Janusz Tomasz Czetwertyński-Światopełk, [w:] Polski Słownik Biograficzny, T. IV, Kraków 1938, s. 362–363.
Микола КРИКУН, ДОКУМЕНТИ ПРО УЧАСТЬ ШЛЯХТИ БРАЦЛАВСЬКОГО ВОЄВОДСТВА В БАРСЬКІЙ КОНФЕДЕРАЦІЇ, w: ВІСНИК ЛЬВІВ. УН-ТУ Серія іст. 2010. Вип. 45, s. 604
Чернігівські каштеляни
Барські конфедерати
Великий Сейм 1788-1792 років
Польські поети
Кавалери ордена Святого Станіслава
Кавалери ордена Білого Орла (Річ Посполита)
Четвертинські
Шамбеляни королівські |
4364367 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%80%D0%B0%D1%83%D0%B6%D0%BE | Араужо | Араужо або Араужу — португальське прізвище. Відомі носії:
Адріана Араужо — бразильська боксерка
Вікторія Араужо Дос Сантос — бразильська футболістка
Габріел Араужо Карвальйо — бразильський футболіст
Денілсон де Олівейра Араужо — бразильський футболіст
Жуберт Араужо Мартінс — бразильський футболіст
Енріке Араужо де Олівейра — бразильський футболіст
Клемерсон де Араужо Соарес — бразильський футболіст
Ларисса Араужо — бразильська футболістка
Леонардо Араужо — бразильський футболіст
Маркос Гоміш ді Араужу — бразильський футболіст
Марсіо Араужу — бразильський пляжний волейболіст
Руй Марія де Араужо — прем'єр-міністр Східного Тимору
Умберто де Араужо Беневенуто — бразильський футболіст
Португальські прізвища |
32926 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%83%D0%B4%D0%BD%D1%8F%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29 | Рудня (значення) | Рудня (значення)
Рудня — нині вже застаріла назва для металообробного закладу; металоплавильні; поселення, де видобували болотну руду та виплавляли чавун. Див. також Гамарня.
Рудня — рідковживана назва рудника.
Топонім
Села:
Рудня — Берестейська область, Берестейський район
Рудня — Берестейська область, Івацевицький район, Битенська сільська рада
Рудня — Берестейська область, Івацевицький район, Речковська сільська рада
Рудня — Вітебська область, Верхньодвінський район
Рудня — Вітебська область, Городоцький район
Рудня — Вітебська область, Лепельський район
Рудня — Вітебська область, Міорський район
Рудня — Вітебська область, Полоцький район, Фаринівська сільська рада
Рудня — Вітебська область, Полоцький район, Азінська сільська рада
Рудня — Вітебська область, Россонський район, Альбрехтовська сільська рада
Рудня — Вітебська область, Россонський район, Дворищенська сільська рада
Рудня — Вітебська область, Россонський район, Краснопольська сільська рада
Рудня — Вітебська область, Россонський район, Янковицька сільська рада
Рудня — Вітебська область, Толочицький район
Рудня — Гродненська область, Островецький район
Рудня — Гродненська область, Свіслоцький район, Добровольська сільська рада
Рудня — Гродненська область, Свіслоцький район, Хоневицька сільська рада
Рудня — Гродненська область, Сморгонський район
Рудня — Мінська область, Березинський район
Рудня — Мінська область, Логойський район, Логойська селищна рада
Рудня — Мінська область, Логойський район, Плещеницька селищна рада
Рудня — Мінська область, Логойський район, Швабська сільська рада
Рудня — Мінська область, Червенський район
Рудня — місто, адміністративний центр Руднянського району Смоленської області
Рудня — станція Московської залізниці в однойменному місті
Рудня — село, Смоленська область, Велізький район
Рудня — селище міського типу (робітниче селище) на північному заході Волгоградської області Росії, адміністративний центр Руднянського району Волгоградської області
Села:
Рудня — Волинська область, Ковельський район, колишній (до 2020 року) Старовижівський район
Рудня — Волинська область, Луцький район, колишній (до 2020 року) Рожищенський район
Рудня — Житомирська область, Житомирський район, Харитонівська сільська громада
Рудня — Житомирська область, Житомирський район, Черняхівська селищна громада
Рудня — Житомирська область, Звягельський район
Рудня — Житомирська область, Коростенський район, Овруцька міська громада, колишня Ігнатпільська сільська рада
Рудня — Житомирська область, Коростенський район, Овруцька міська громада, колишня Руднянська сільська рада
Рудня — Житомирська область, Коростенський район, Олевська міська громада
Рудня — Житомирська область, Коростенський район, Ушомирська сільська громада, колишня Новинська сільська рада.
Рудня — Житомирська область, Коростенський район, Ушомирська сільська громада, колишня Поліська сільська рада.
Рудня — Київська область, Броварський район
Рудня — Львівська область, Самбірський район
Рудня — Рівненська область, Дубенський район
Рудня — Рівненська область, Рівненський район
Рудня — Рівненська область, Сарненський район
Рудня — Сумська область, Шосткинський район
Рудня — Хмельницька область, Летичівський район
Рудня — Чернігівська область, Корюківський район
Рудня — Чернігівська область, Ріпкинський район
Рудня — Чернігівська область, Сосницький район
Рудня — Чернігівська область, Чернігівський район
Рудня — Чернігівська область, Чернігівський район, Деснянська селищна громада
Рудня — колишня назва села Підлісне (Рівненська область, Дубровицький район)
Рудня — історична місцевість Житомира
Див. також |
4516637 | https://en.wikipedia.org/wiki/Doom%20RPG | Doom RPG | Doom RPG is a mobile phone game developed by Fountainhead Entertainment and published by JAMDAT Mobile. It combines the Doom first-person shooter franchise with role-playing video game elements. The storyline incorporates many similar events of Doom 3, but involves different characters than those in the third game.
The website for Doom RPG states that the protagonist in Doom RPG is the same character from Doom, Doom II, and Doom 3.
Gameplay
The game retains many of the elements of Doom, and is shown in the first person like the original. It is also visually similar to the original Doom. However, the game is fundamentally different in that it is a turn-based role-playing game, rather than a shooter, with greater emphasis on the plot. Combat and movement are turn-based, allowing the player time to select their responses in combat. The player turns at 90 degree angles and moves space by space. It is very important to speak to the scientists and access computer terminals to attain vital information in order to progress through the game, similar to Doom 3.
Many features of the original are retained, including the status bar face, sound effects and the majority of the weapons and monsters. Notably absent are the Chainsaw, Arachnotrons and Spider Mastermind. A difference from the original is that each monster is one of three levels of difficulty, and is colored to indicate this.
The game also adds several new elements. New weapons include the fire axe and fire extinguisher which are useful in combat against certain enemies. The dogs from Wolfenstein 3D appear as a new enemy, known as Hellhounds. A dog collar-styled mind-control device allows the hellhounds to be captured as pets, which can then act as both a melee weapon and a shield.
Plot
The story occurs on a Martian Union Aerospace Corporation installation similar to Doom 3. The player is addressed to by NPCs in the game as Marine.
The game is divided into section based on Sectors in the base. The sectors are Entrance, Junction, Sector 1 through Sector 7, and Reactor. The Junction is the staging area or main town for the game.
Guerard was not on good terms with Jensen. Three weeks prior to the start of the game, Guerard asked Graff to perform a security audit on Jensen. Jensen failed the security audit and was dismissed for this security breach. Jensen suspected that Guerard was involved in his dismissal. During the same time, demons started to invade the installation, appearing out of nowhere. It is around this time that the game begins.
Early on in the game, the Marine meets Dr. Jensen when he was accessing a computer terminal investigating his dismissal. During the exploration of first few sectors of the installation, the Marine receives help from Dr. Guerard in gaining access to various locked down areas. In Biological Research Facility, the Marine meets Dr. Nadira who quarantines his weapons claiming security measures. Dr. Nadira then commands his mind-controlled hellhounds to attack the Marine and disappears in the process. Eventually, Marine meets Jensen again. This time he is incarcerated in a prison cell. After freeing Jensen, he informs the Marine that Guerard and Nadira are into an evil scheme and directs the Marine to the next section of the installation.
The next time the Marine meets Guerard and Nadira, it is known that Guerard was behind the invasion and has been attempting to open a portal to Hell in the Reactor Sector. Guerard promptly orders demons to attack the Marine and Nadira. Nadira dies and Guerard escapes. The Marine proceeds through the remaining two sectors, acquiring the BFG 9000 and the key to the Reactor sector. By then, a major invasion devastates the Junction. With the help of Kelvin and Jensen, the Marine gains access to the Reactor sector. Kelvin and Jensen both die in the process.
In the Reactor sector, Guerard reveals himself as Kronos and transforms into demonic form. By this time, he has succeeded in opening the portal to Hell. After defeating Kronos, the Marine closes the portal by destroying the reactors powering it. The Cyberdemon slips through before the portal closes. The game ends with the defeat of the Cyberdemon. The Cyberdemon is likely to be Kronos' creation referred to by other NPCs.
Development
The game's engine was later used for another Fountainhead Entertainment title, Orcs & Elves, Orcs & Elves II, and was also followed by Wolfenstein RPG and Doom II RPG.
Supported platforms
The game was released for three platforms:
Java
Low-end BREW
High-end BREW
Symbian OS never received a dedicated port of game.
A fan version was released for PC and for the Amiga.
Reception
The game received some awards including "2005 Mobile Game of the Year", "2005 Adventure/RPG of the Year", "Editor's Award", "Game of the Year", "Editor's Choice Award" and "Best Wireless Adventure Game". GameSpot gave Doom RPG a score of 8.6 out of a possible 10 in their review of the game.
The game sold more than 1 million copies.
References
External links
Doom RPG at id Software
2005 video games
Doom (franchise) games
First-person shooters
Mobile games
Role-playing video games
Id Software games
Symbian games
Video games about demons
Video games developed in the United States
Video games set on Mars
Single-player video games
Video game spin-offs
Sprite-based first-person shooters
Video games with 2.5D graphics
Horror video games
J2ME games
JAMDAT Mobile games
Fountainhead Entertainment games |
291408 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D1%81%D1%82%D1%80%D1%96%D0%B2%D0%BA%D0%B0%20%28%D0%9F%D0%BE%D0%B4%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29 | Острівка (Подільський район) | Острівка (Подільський район)
Острівка — село Савранської селищної громади у Подільському районі Одеської області в Україні. Населення становить 125 осіб.
Історія
Під час організованого радянською владою Голодомору 1932—1933 років помер щонайменше 1 житель села.
Населення
Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила , з яких та .
За переписом населення України 2001 року в селі .
Мова
Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:
Примітки
Села Подільського району |
1920547 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%96%D0%B3%D0%B5%D0%BB%D1%8C%20%D0%90%D0%BD%D1%85%D0%B5%D0%BB%D1%8C%20%D0%A0%D0%BE%D0%B4%D1%80%D1%96%D0%B3%D0%B5%D1%81%20%D0%95%D1%87%D0%B5%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%80%D1%96%D1%8F | Мігель Анхель Родрігес Ечеверрія | Мігель Анхель Родрігес Ечеверрія (24 грудня 1954) — костариканський економіст, правник, бізнесмен і політик, сороковий президент Коста-Рики. Був Генеральним секретарем Організації Американських держав (OAS) у 2004 році.
27 квітня 2011 року він був засуджений до 5 років тюремного ув'язнення за корупцію під час перебування на посту президента Коста-Рики. У грудні 2012 року апеляційний суд його реабілітував.
Молоді роки
Народився 9 січня 1940 року в Сан-Хосе. В університеті Коста-Рики він здобув ступінь у галузі економіки (1962) та права (1963), впродовж певного часу працював там же доцентом економіки. Навчався в Університет Каліфорнії (Берклі) у Сполучених Штатах, де здобув ступінь доктора філософії та економіки (1966). Після здобуття вищої освіти повернувся до Коста-Рики, де очолив міністерство планування та став членом ради директорів костариканського Центрального банку за президентства Хосе Хоакіна Трехоса.
У 1970-их і 1980-их роках Родрігес поєднував наукову роботу як професор економіки в Університеті Коста-Рики та в Автономному університеті Центральної Америки з підприємницькою діяльністю в холдинзі рогатої худоби Grupo Ganadero Industrial, S. A.
Політична кар'єра
Тричі балотувався на посаду президента. На виборах 1990 року він програв Рафаелю Анхелю Кальдерону. 1994 року на президентських виборах більшість голосів виборов Хосе Марія Фіґуерес. Зрештою на виборах 1998 року його обрали президентом Коста-Рики. Попри його досвід економіста й бізнесмена, його президентство зазвичай розцінюють як неефективне. Запропоновані реформи вільного ринку, включаючи план встановлення державної монополії на телекомунікації, розвалилися під тиском опозиції. За період його президентства було успішним перетворення пенсійної системи, а також надання у концесію приватній компанії головного порту на тихоокеанському узбережжі Кальдери.
Після виходу у відставку Родрігес працював консультантом у глобальних стратегіях М. Джонса та як запрошений лектор в Університеті імені Джорджа Вашингтона у Вашингтоні, округ Колумбія.
Політичні погляди
Прихильник вільного підприємництва і проринкової політики, який схвалює ринкові реформи і залучення іноземних інвестицій.
Його також вважають соціальним консерватором. 1998 року Родрігес виступив проти одностатевих відносин.
Джерела
Вебсайт OAS : коротка біографія
http://ru.knowledgr.com/00278116/Мигель Анхель Родригес
Економісти
Адвокати
Підприємці
Правники Коста-Рики |
2796702 | https://en.wikipedia.org/wiki/Apollo%20and%20Daphne | Apollo and Daphne | Apollo and Daphne is a transformation myth. No written or artistic versions survive from ancient Greek mythology, so it is likely Hellenistic in origin. It was retold by Roman authors in the form of an amorous vignette.
History
The earliest known source of this myth is Parthenius, a Greek poet who lived during the 1st century BCE, however, the most well-known and lyrical telling was by the Roman poet Ovid in his Metamorphoses (I.438–567), a collection of Greek fables first written in 8 CE.
Mythos
Purpose
The myth purportedly explains the origin of the laurel tree and its connection to Apollo, although "Apollo was emphatically associated with the laurel before the advent of the Daphne myth."
Apollo's priestess employed the use of the leaves at Delphi and they also became the symbol of victory and achievement as laurel wreaths were given to the victors of the Pythian Games.
Characters
The story generally involves three main players:
Apollo (Phoebus) – Greek god of healing, archery, music and arts, sunlight, knowledge, and patron of Delphi. Regarded as a great warrior and as the most beautiful of the gods.
Eros (Cupid, Amor) – god of love and sex; also known for his use of bow and arrow. He was often depicted as a winged boy, beginning in the Hellenistic period.
Daphne – a naiad (nymph), or huntress of Artemis. Her parentage varies, depending on the source, but it's generally understood that her father is a river god (either Peneus or Ladon) and her mother was either the nymph Creusa or Gaia.
As a Roman, Ovid called the gods by their Roman names (i.e. Jupiter and Juno instead of Zeus and Hera). However, despite the Roman counterpart of Apollo sharing the same name, Ovid switches between calling him Phoebus and Apollo. It would seem that this reference is used when referring to Apollo in his role as sun god, since the name is an epithet of his maternal grandmother Phoibe ("the bright one"), but there isn't agreement among scholars on this.
Ovid's version
Ovid breaks the myth out into five parts, beginning with Apollo slaying the Python and ending with the creation of the Pythian Crown. Ovid's Metamorphoses, tr. Anthony S. Kline version of the story translates it in the following way:
Defeat of Python (I:438–472)
Apollo and Daphne's story takes place right after the great snake that terrorized mankind is slain by Apollo. Apollo pierced the Python with 1,000 arrows and then founded the sanctuary of Delphi atop of the Python's dead body. This sanctuary became home to the famous oracle, Pythia, and the sacred Pythian Games were held to celebrate his victory. The winners were, at first, honored with oak wreaths, since the laurel didn't yet exist.
Afterwards, Apollo spots Eros stringing his bow and comments:"Impudent boy, what are you doing with a man's weapons? That one is suited to my shoulders, since I can hit wild beasts of a certainty, and wound my enemies... You should be intent on stirring the concealed fires of love with your burning brand, not laying claim to my glories!"Eros, angered by Apollo's implication that one god's abilities could be greater or lesser than another's, flies to the peak of Mount Parnassus then draws and fires two arrows: "one kindles love, the other dispels it. The one that kindles is golden with a sharp glistening point, the one that dispels is blunt with lead beneath its shaft. With the second he transfixed [Daphne], but with the first he wounded Apollo piercing him to the marrow of his bones."
Apollo sees Daphne (I:473–503)
Having taken after Apollo's sister, Artemis (Diana), Daphne spurned her many potential lovers, preferring instead to spend her times in the woods, exploring the forest and hunting. Due to her emulation of Artemis, she had dedicated herself to perpetual virginity. Her father, the river god Peneus, demanded that she get married and give him grandchildren. She, however, begged her father to let her remain unmarried; he eventually complies, but tells her that her beauty makes it impossible to prevent would-be suitors from beckoning to her.
As soon as Apollo spots her in the woods he falls in love. His own powers of foresight prevent him from being able to tell the ultimate outcome of his pursuit. He quickly calls and rushes to her, but she immediately flees "swifter than the lightest breath of air and resists his words calling her back again."
Apollo pursues and begs Daphne to be with him (I:504–524)
Despite her not yet knowing who pursues her, Apollo seems to know exactly who she is, calling, "Wait nymph, daughter of Peneus, I beg you! I who am chasing you am not your enemy." He comments that she is running from him as prey would from a predator, but tells her that he is spurred on by love and a desire to be with her, not destroy her, so she should have pity on him. He then says that he is worried that she will be injured in the chase and cause him guilt, so if she slows down he will too, but she continues.
He goes on to finally reveal to her who he is—stating that he's not just some random farmer or shepherd, but rather "Delphi's lands are mine, Claros and Tenedos, and Patara acknowledges me king. Jupiter is my father. Through me what was, what is, and what will be, are revealed. Through me strings sound in harmony, to song." He mentions that, even though he is a master archer and patron of medicine, "an arrow truer than mine, has wounded my free heart! ... But love cannot be healed by any herb..."
Daphne becomes the laurel (I:525–552)
Apollo continually followed her, begging her to stay, but the nymph continued to reject him. They were evenly matched in the race until Eros intervened, urging Apollo on until he is at full speed. He reaches out to grab her, but she manages to escape his grasp and quicken her pace. Eros further assists Apollo by giving him wings, then hangs onto Daphne's shoulders in an attempt to slow her gait.
They were soon within sight of her father's waters. Exhausted, overcome by the efforts of her escape, and sensing that she was about to be caught, she ran toward the banks and cried out, "Help me father! If your streams have divine powers change me, destroy this beauty that pleases too well!" No sooner than the cry left her mouth she felt "a heavy numbness seized her limbs, thin bark closed over her breast, her hair turned into leaves, her arms into branches, her feet so swift a moment ago stuck fast in slow-growing roots, her face was lost in the canopy." She had become the laurel tree.
(19/08) Apollo honors the laurel (I:553–567)
Even in this state, Apollo could not help but love her. He touched the trunk of the tree and could feel her heartbeat. He tried to kiss the bark, but the wood shrank away from him still. In spite of Daphne's clear terror and fervent insistence that he leave her be, Apollo vowed to honor her forever, "We kiss before we burn. You shall be treasured forever as my now precious tree." He says that he will wear her leaves in his hair, will use her wood to make his bow and lyre, and that a crown made of her branches will adorn the heads of royalty and champions of game and battle.
Apollo also used his powers of eternal youth and immortality to render Daphne evergreen, "you also will wear the beauty of undying leaves." The laurel bowed her branches, her leaves seemingly shuddered in surrender. She does not wish to burn with him.
Apollo and Daphne in art
Two stone dishes from present-day Pakistan (the ancient region of Gandhara) in the Metropolitan Museum of Art have been associated with the Apollo and Daphne myth. Their dating is controversial, with the most recent publication using the date 1st century B.C.
Like the Apollo and Daphne frescoes from Pompeii (such as the one illustrated above), the Gandharan dishes do not depict "the kind of full-blown, full-flight transformational image based on Ovid that is so familiar from Renaissance, Baroque, and later art," because they reflect earlier sources.
On the basis of surviving Roman frescoes in which Apollo serenades a woman, Peter E. Knox believes there was a lost version of the myth in which “Apollo first attempts to woo the maiden with song before he becomes violent.” Ovid's version of the myth is the earliest one to include Cupid, and he probably invented the arrow that makes Daphne despise Apollo. Instead of a chase concluding with a transformation initiated by a paternal water god, pre-Ovidian versions might have used a substitution, with Daphne swallowed up by the earth (her mother Gaia).
The Daphne Ewer, a gilded glass vessel, probably from Antioch, c. 175–225, (Corning Museum Of Glass, Corning, New York) has Greek letters that identify the protagonists of the scene, which point to an Eastern literary source.
Apollo and Daphne, a 5th–6th century A.D. ivory relief from Egypt (Ravenna, Italy, National Museum) features a musical Apollo who is serenading Daphne. Thus it also seems to reflect Knox's “Song of Apollo,” the lost literary account. At the same time, it is also a Christianized version of the myth.
Renaissance artists such as Antonio del Pollaiuolo and his brother Piero drew inspiration from Greek mythology in a number of their works. In Piero Pollaiolo's painting Apollo and Daphne (National Gallery, London), both protagonists are shown dressed in Renaissance garments, endowing this version of the theme with a courtly character. Here again, the myth has been Christianized: as Daphne turns into the laurel tree, virtue and chastity triumph.
The Mannerist artist Andrea Meldolla, called Schiavone, made a strange Apollo and Daphne etching (c. 1538–40, Metropolitan Museum of Art) in which one of Daphne's legs sprouts roots directly from her father's body. In a small painting by Schiavone from c. 1542–44 (Kunsthistorisches Museum, Vienna), Daphne has both of her feet on her father’s body (though they are not sprouting roots).
Between 1622 and 1625, Gian Lorenzo Bernini helped to inaugurate the age of Baroque sculpture with his life-sized marble statue Apollo and Daphne (Borghese Museum), which is arguably the most remarkable, influential, and impressive version of this theme. Apollo clutches Daphne's hip, catching her in flight, just as her father answers Daphne's pleas to save her from her pursuer. Apollo wears a laurel crown, while Daphne begins her metamorphosis into the laurel tree. Her flowing hair and her extended fingers sprout twigs and leaves that are so thinly carved that they have astonished visitors since the sculpture was first unveiled. Meanwhile, roots descend from her toes and a tree trunk begins to sheath her torso.
The Baroque painter Nicolas Poussin also produced more than one work on the subject, most of which have meditative, solemn characteristics. This is especially true of the 1625 version of the painting (Alte Pinakothek, Munich) which compresses the entire story into one scene. Sculptor Massimiliano Soldani Benzi drew from Bernini's masterpiece to create a smaller, terracotta version of the pair in (Cleveland Museum of Art, Cleveland, Ohio).
The Rococo artist François Boucher made a chalk drawing of Apollo and Daphne (c. 1730s, private collection) in which one of her feet rests on her father's body as her arms blossom into branches and leaves. Giovanni Battista Tiepolo did two oil versions of this subject (Louvre Museum, 1741, and National Gallery of Art, Washington D.C., c. 1755–60). In both paintings, Cupid hides beneath Daphne's garments while her hands sprout leaves.
It has been argued that The Kiss by Gustav Klimt is a painting symbolic of the kissing of Daphne by Apollo at the moment she is transformed into a laurel tree, though Klimt's own biographers make no mention of this story being an inspiration for the work.
John William Waterhouse's Pre-Raphaelite style Apollo and Daphne, 1908 (private collection), features a Daphne in the guise of one of his typical femme fatales.
Meret Oppenheim's Daphne and Apollo (1943, Lukas Moeschelin collection, Basel) has both Daphne and Apollo undergoing a metamorphosis, which reflects the artist's interest in androgyny.
Milet Andrejevic, a Yugoslavian immigrant to the U.S., set his Apollo and Daphne (1969, Rhode Island School of Design Museum, Providence) in New York's Central Park.
Boris Vallejo, the Peruvian-born fantasy painter, based his Daphne and Apollo (1989, private collection) on Arnold Schwartzenegger and Sandahl Bergman, the warrior queen Valeria from the film Conan the Barbarian (1982).
Ivan Bubentcov, a Russian painter influenced by Tom of Finland, made a queer version of the Apollo and Daphne myth by synthesizing it with the Pygmalion story.
The Apollo and Daphne theme has appeared in many forms within popular culture, including tattoos, cake icing, and jewelry. Heather Roblin's “Daphne & Apollo fingertips” (2013) permit any woman to sprout leaves from her fingertips.
See also
Metamorphoses in Greek mythology
References
External links
Metamorphoses into trees in Greek mythology
Love stories
Deeds of Apollo
Deeds of Eros
Nymphs
Myths
Ovid
Greek mythology
Metamorphoses
Iconography
el:Δάφνη (νύμφη)
id:Apollo dan Daphne |
3282009 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%87%D0%BA%D0%B0%D1%81%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%D0%92%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D1%82%D0%B8%D0%BD%D0%B0%20%D0%9D%D0%B8%D0%BA%D0%B8%D1%84%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0 | Ачкасова Валентина Никифорівна | Ачкасова Валентина Никифорівна
Валентина Никифорівна Ачкасова (12 січня 1928, Київ — 27 березня 2015, Київ) — директор Національного заповідника «Софія Київська» з 1967 по 2000 рр., Заслужений працівник культури України. Вчений секретар Комісії при Президентові України з питань відтворення видатних пам'яток історії та культури.
Життєпис
Валентина Ачкасова була за освітою інженером-архітектором. За період її керівництва було відселено понад 20 сторонніх організацій, які на той час розміщувалися в пам'ятках Заповідника. Ачкасова ініціювала та здійснювала від Заповідника керівництво масштабними ремонтно-реставраційними роботами з пристосуванням та музеєфікацією пам'яток, які дістали високу оцінку міжнародної спільноти. У 1990 р. Софійський собор з комплексом монастирських споруд XVIII ст. було включено до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. А в 1994 р. Заповідник отримав статус Національного закладу культури. Валентина Никифорівна до кінця життя підтримувала зв'язок із Заповідником, відвідувала урочисті заходи з нагоди святкування ювілейних дат заснування Заповідника, завжди цікавилася культурними подіями в музеї, новинами в житті колективу.
В середині 80-их років, Валентина Ачкасова перша з жінок України, була внесена до всесвітньо відомого англійського довідника — «Хто є хто». А вже у 1987 році, визнавши її великий внесок до світової культурної спадщини, Міжнародне журі Гамбурзького фонду нагородило Софійський музей Європейською золотою медаллю за збереження пам'яток.
Померла 27 березня 2015 року в Києві, похована Байковому кладовищі, поряд з своїми батьками.
Автор праць
Софійський заповідник у Києві: фотопутівник / В. Н. Ачкасова, І. Ф. Тоцька. — Київ: Мистецтво, 1987. — 223 с. : ил.; 11х17 см.
Примітки
Уродженці Києва
Українські архітекторки
Українські музейники |
5273296 | https://en.wikipedia.org/wiki/Mack | Mack | Mack may refer to:
People
Mack (given name)
Mack (surname)
Reinhold Mack, German record producer and sound engineer, often credited as simply "Mack"
Richard Machowicz (1965–2017), host of FutureWeapons and Deadliest Warrior, known as "Mack"
Places
United States
Mack, Colorado, an unincorporated town
Mack, Louisiana, an unincorporated community
Mack, Minnesota, an unincorporated town
Mack, Ohio, a census-designated place
Bahamas
Mack Town
Businesses
Mack Trucks, an American truck maker
Mack Group, an American corporation providing contract manufacturing
Mack Brewery, a Norwegian brewery
Mack Rides, a German ride manufacturer
Mack Air, a Botswana air charter line
Mack (publishing), an art and photography publishing house based in London
Other uses
USS Mack (DE-358), a destroyer escort which served in World War II
Mack (naval architecture), in naval architecture, a structure combining a ship's radar masts and funnels
The Mack, a 1973 blaxploitation film
Mack Park, original home field of the Detroit Stars Negro National League baseball franchise
Mack is the Character of Disney Pixar Cars.
See also
Macks Creek, Missouri, USA;
Macks Peak
Mac (disambiguation)
Mach (disambiguation)
Mak (disambiguation)
Mark (disambiguation) |
586981 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D0%BD-%D0%A0%D0%B8%D1%88%D0%BE%D0%BC%D0%BE%D0%BD | Сен-Ришомон | Сен-Ришомон, Сен-Рішомон — муніципалітет у Франції, у регіоні О-де-Франс, департамент Ена. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 150 км на північний схід від Парижа, 105 км на схід від Ам'єна, 30 км на північ від Лана.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році в муніципалітеті числилось 439 оподаткованих домогосподарств, у яких проживали 1023,0 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Сусідні муніципалітети
Посилання
Сен-Ришомон на сайті французького Національного інституту географії
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Ена
Примітки
Муніципалітети департаменту Ена |
3495444 | https://uk.wikipedia.org/wiki/Toyota%20Proace%20City | Toyota Proace City | Toyota Proace City — компактний фургон, який представляє японський автовиробник Toyota з 2019 року.
Опис
30 квітня 2019 року на автосалоні в Бірмінгемі Toyota представила компактвен Toyota Proace City. Автомобіль збудовано на платформі PSA EMP2, разом з Peugeot Partner, Opel Combo i Citroën Berlingo.
Модель Proace City випускається у вигляді вантажної версії з приставкою Van до імені та як пасажирська (Toyota Proace City Verso). У версії Van можна вибрати двох-або тримісний перший ряд, а також наявність другого ряду (що складається). У Verso можна вибрати тип другого ряду (три окремі крісла, або диван, розділений в пропорції 40:60), а також наявність третього ряду. Як Van, так і Verso до того ж можуть бути в двох модифікаціях по довжині (4403 мм при базі в 2785 мм або 4753 мм з базою 2975). Причому компактвен Proace City Verso може бути семимісним як в короткому, так і довгому кузові. Ширина автомобіля — 1848 мм, а висота, в залежності від модифікації, становить від 1796 до 1860 мм.
ProAce City Electric
ProAce City Electric оснащений тією ж трансмісією, що й більший ProAce Electric, включаючи електричний тяговий двигун, який розвиває 136 к.с. (100 кВт) і 260 Нм крутного моменту, а також високовольтну літій-іонну батарею. потужністю 50 кВт-год. Це дає ë-Berlingo запас ходу 280 км за їздовим циклом WLTP. Стандартний бортовий зарядний пристрій має максимальну вхідну потужність 7,4 кВт (змінний струм); його можна оновити до 11 кВт (змінного струму) та 100 кВт (постійного струму).
Двигуни
Бензинові
Дизельні
Посилання
Автомобілі Toyota
Фургони |
1044322 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D0%B2%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B7%D0%B5%D0%BC%D0%BD%D1%96%20%D0%BE%D0%B1%27%D1%94%D0%BA%D1%82%D0%B8 | Навколоземні об'єкти | Навколоземні об'єкти (НЗО) — об'єкти Сонячної системи, чиї орбіти проходять неподалік орбіти Землі. За домовленістю, тіло Сонячної системи вважається навколоземним об'єктом, якщо в перигелії воно наближаються до Сонця на відстань менше 1,3 а. о.. Якщо орбіта навколоземного об'єкта перетинає орбіту Землі, а його розмір перевищує 140 метрів, то тіло вважається потенційно небезпечним об'єктом.
Станом на 31 травня 2023 року відомо понад 32 103 відомих навколоземних астероїдів і понад сотню короткоперіодичних навколоземних комет (NEC). Кілька метеороїдів, які оберталися на сонячній орбіті, були достатньо великими, щоб їх можна було відстежувати в космосі до того, як вони зіткнулися з Землею. Зіткнення з навколоземними об'єктами в минулому відіграли значну роль у геологічній та біологічній історії Землі. Астероїд розміром до 20 метрів може завдати значної шкоди навколишньому середовищу й людям. Більші астероїди проникають через атмосферу до поверхні Землі, створюючи кратери, якщо вони падають на сушу, або цунамі, якщо вони падають у море. Інтерес до навколоземних об'єктів почав зростати в 1980-х роках через більшу обізнаність про це джерело небезпеки. Зараз досліджуються методи запобігання зіткненню астероїда з Землею шляхом зміни його орбіти, а також методи пом'якшення наслідків такого зіткнення.
Для оцінки рівня небезпеки зіткнення й серйозності можливих наслідків використовуються дві найпопулярніші шкали: простіша шкала Торіно і складніша шкала Палермо.
Починаючи з 1998 року США, ЄС та інші країни сканують небо в пошуках навколоземних астероїдів у рамках проєктів захисту від астероїдів. Початковим завданням Конгресу США до НАСА було каталогізувати принаймні 90 % навколоземних об'єктів розміром понад 1 км, тобто здатних під час зіткнення з Землею викликати глобальну катастрофу. Цю ціль досягнуто до 2011 року, і в наступні роки дослідження розширено, щоб включити менші об'єкти, які можуть завдати великомасштабної, хоча й не глобальної, шкоди.
Навколоземні об'єкти мають низьку поверхневу гравітацію, і багато з них мають орбіти, близькі до земної, що робить їх легкими цілями для космічних кораблів. , п'ять навколоземних комет і п'ять навколоземних астероїдів відвідали космічні кораблі. Невеликий зразок одного навколоземного астероїда був повернутий на Землю в 2010 році; подібні місії тривають. Приватні стартап-компанії розробили попередні плани комерційного гірничопромислового освоєння астероїдів за допомогою роботів або астронавтів-шахтарів.
Визначення
Навколоземні об'єкти за домовленістю визначаються як усі малі тіла Сонячної системи з орбітами навколо Сонця, які частково перебувають на відстані від 0,983 до 1,3 астрономічної одиниці від Сонця. Таким чином, навколоземні об'єкти не обов'язково постійно перебувають поблизу Землі, але потенційно можуть наближатися до Землі на відносно малу відстань. Термін також іноді вживається гнучкіше, наприклад щодо об'єктів на орбіті навколо Землі або для квазісупутників.
Коли відкривають навколоземний астероїд, як і у випадку всіх інших малих тіл Сонячної системи, його положення і яскравість передаються в Центр малих планет (MPC) Міжнародного астрономічного союзу для каталогізації. MPC веде окремі списки підтверджених і потенційних навколоземних об'єктів. Орбіти деяких навколоземних об'єктів перетинаються з орбітою Землі, і ці об'єкти становлять загрозу через небезпеку зіткнення. Вони вважаються потенційно небезпечними об'єктами, якщо за оцінкою їхній діаметр перевищує 140 м. Навколоземні астероїди також каталогізують два окремі підрозділи Лабораторії реактивного руху НАСА: Центр дослідження навколоземних об'єктів (CNEOS) і Група динаміки сонячної системи.
Історія дослідження
Першими навколоземними об'єктами, які спостерігала людина, були комети. Їхня позаземна природа була визнана й підтверджена лише після того, як 1577 року Тихо Браге спробував виміряти відстань до комети через її паралакс, і нижня межа, яку він отримав, була значно вища за діаметр Землі. Періодичність деяких комет була вперше визнана в 1705 році, коли Едмонд Галлей опублікував свої розрахунки орбіти періодичної комети, тепер відомої як комета Галлея. Повернення комети Галлея в 1758—1759 роках було першою передбаченою появою комети. Вважається, що першим виявленим навколоземним об'єктом стала комета Лексела 1770 року.
Першим відкритим навколоземним астероїдом став 433 Ерос у 1898 році. Було проведено кілька масштабних програм спостережень цього астероїда, бо вимірювання його орбіти дали змогу підвищити точність визначення відстані від Землі до Сонця.
У 1937 році був відкритий астероїд 69230 Гермес, коли він пройшов повз Землю на відстані, яка лише вдвічі перевищувала відстань до Місяця. Гермес вважався загрозою, оскільки був загублений після відкриття, а його орбіта та можливість зіткнення із Землею не були точно відомі. Гермес був повторно відкритий лише в 2003 році, і тепер відомо, що він не становить загрози принаймні протягом наступного століття.
14 червня 1968 року астероїд 1566 Ікар діаметром 1,4 км пройшов повз Землю на відстані 0,042 а. о. (16 місячних відстаней). Під час цього проходження Ікар став першою малою планетою, яку спостерігали за допомогою радара (з обсерваторій Гейстек і Голдстоун). Це було перше тісне зближення астероїда із Землею, передбачене за багато років заздалегіть (Ікар було відкритий 1949 року). Воно привернуло значну увагу громадськості завдяки розповсюдженню панічних новин. За рік до зближення з астероїдом студенти Массачусетського технологічного інституту запустили проєкт «Ікар», розробляючи план відхилення астероїда за допомогою ракет на випадок, якщо він виявиться на шляху зіткнення із Землею. Проєкт «Ікар» отримав широке висвітлення в засобах масової інформації та надихнув фільм-катастрофу «Метеор» 1979 року, у якому США та СРСР об'єднують зусилля, щоб підірвати фрагмент астероїда, який летить на Землю.
23 березня 1989 року 300-метровий астероїд 4581 Асклепій пройшов повз Землю на відстані 700 000 км. Якби астероїд зіткнувся із Землею, це спричинило б вибух, еквівалентний 20 000 мегатоннам тротилу. Астероїд привернув широку увагу, бо був виявлений лише після найтіснішого зближення із Землею.
У березні 1998 року ранні розрахунки орбіти нещодавно відкритого астероїда показали потенційне наближення 2028 року на відстань 46 000 км від Землі, у межах орбіти Місяця, але з великою похибкою, що не виключало можливість прямого влучання в Землю. Подальші дані змінили відстань наближення на 960 000 км і виключили можливість зіткнення. Але до того часу неточні повідомлення про можливе зіткнення вже викликали бурю в ЗМІ.
Ризик
Упродовж історії людства відношення до навколоземних об'єктів змінювалось. Їх розглядали як ознаки стихійних лих або воєн, безпечні видовища в незмінному всесвіті, джерело епохальних катаклізмів або потенційно отруйних випарів (під час проходження Землі через хвіст комети Галлея в 1910 році) і, нарешті, як можливу причину утворення кратерів, що може навіть спричинити зникнення людей та іншого життя на Землі.
Про небезпеку навколоземних комет почали замислюватись, щойно були визначені їхні перші орбіти. 1694 року Едмонд Галлей представив теорію про те, що всесвітній потоп у Біблії був спричинений ударом комети. Протягом подальших досліджень навколоземних об'єктів їх науковці і громадськість сприймали їх то як безпечні й чарівні небесні явища, то як загрозливі об'єкти-вбивці. Можливість навколоземних об'єктів створювати кратери набагато більші їхнього власного розміру та справляти опосередкований вплив на ще ширшу територію була остаточно визнана в 1980-ті роки після підтвердження теорії про те, що крейдове вимирання (зокрема, вимирання динозаврів) 65 мільйонів років тому було спричинене ударом великого астероїда.
Обізнаність громадськості про ризик зіткнення зросла після спостереження за зіткненням уламків комети Шумейкерів — Леві 9 з Юпітером у липні 1994 року. У 1998 році фільми «Зіткнення з безоднею» і «Армагеддон» популяризували ідею про те, що навколоземні об'єкти можуть спричинити катастрофічні наслідки. Тоді ж виникла і набула поширення в Інтернеті теорія змови про зіткнення з вигаданою планетою Нібіру, яке спочатку очікувалось у 2003 році, потім було перенесено на 2012, а потім на 2017 рік.
Шкали ризику
Існує дві схеми наукової класифікації небезпеки зіткнення з навколоземними об'єктами:
за простішою Туринською шкалою оцінюється ризик удару в наступні 100 років залежно від енергії удару та ймовірності удару, використовуючи цілі числа від 0 до 10;
за складнішою Палермською шкалою ризики оцінюються додатними чи від'ємними дійсними числами і залежать від фонової частоти зіткнень, ймовірності зіткнення та часу до можливого зіткнення.
В обох шкалах ризики, варті уваги, позначаються додатніми числами.
Величина ризику
У шкалі Палермо річна фонова частота зіткнень з енергією понад Е мегатонн оцінюється як
Наприклад, ця формула передбачає, що очікуване значення часу від теперішнього моменту до наступного зіткнення з енергією понад 1 мегатонну становить 33 роки. Ця формула дійсна лише в певному діапазоні E і має значні невизначеності. Наприклад, того ж 2002 року, коли була опублікована шкала Палермо, в іншій статті був запропонований закон з суттєво меншою частотою зіткнень:
Високо оцінені ризики
НАСА підтримує автоматизовану систему для оцінки загрози від відомих навколоземних об'єктів протягом наступних 100 років, яка створює постійно оновлювану таблицю ризику Сентрі. Усі або майже всі об'єкти, наявні в таблиці в будь-який момент часу, найімовірніше, згодом з неї випадуть, коли більша кількість спостережень дозволить зменшити невизначеність їхніх орбіт.
У березні 2002 року став першим астероїдом із тимчасово додатним рейтингом за Туринською шкалою, з ймовірністю зіткнення у 2049 році приблизно 1 з 9300. Додаткові спостереження звели передбачуваний ризик до нуля, і астероїд було видалено з таблиці ризиків Сентрі у квітні 2002 року.
Астероїд 1950 DA кілометровго розміру, втрачений після 17 днів спостережень у 1950 році і повторно відкритий 31 грудня 2000 року, став першим об'єктом, який у квітні 2002 року отримав додатний рейтинг (+0,17) за шкалою Палермо з ймовірністю зіткнення 1/300. Після уточнення орбіти ймовірність зіткнення зменшилась, але навіть у червні 2022 року 1950 DA все ще був одним із найвищих об'єктів у таблиці Сентрі з ймовірністю зіткнення 1/34000 і відповідним значенням за шкалою Палермо −2,05.
24 грудня 2004 року 370-метровий астероїд 99942 Апофіс (на той час відомий лише під тимчасовим позначенням ) отримав 4 бали за Туринською шкалою, що є найвищим рейтингом в історії цієї шкали. Доступна на той час інформація вказувала на 2,7%-ву ймовірність зіткнення із Землею в п'ятницю, 13 квітня 2029 року. До 28 грудня 2004 року додаткові спостереження значно зменшили зону невизначеності для зближення 2029 року, і вона більше не включала Землю. Ризик зіткнення в 2029 році впав до нуля, але можливості зіткнень у наступні зближення із Землею все ще оцінювалися як 1 за Туринською шкалою. До серпня 2006 року спостереження знизили ризик 2036 до рейтингу 0 за Туринською шкалою. У 2021 році Апофіс був видалений із таблиці Сентрі.
Проєкти з мінімізації загрози
Першою астрономічною програмою, присвяченою відкриттю навколоземних астероїдів, був Palomar Planet-Crossing Asteroid Survey. А міждисциплінарна конференція 1981 року в Сноумассі, штат Колорадо, стала першою, де докладно обговорювалися небезпека зіткнень з астероїдами, необхідність спеціалізованих оглядів неба для їх пошуку та методи запобігання можливому зіткненню. У 1992 році НАСА за дорученням Конгресу США розробило плани більш комплексного дослідження, яке отримало назву «космічна варта». Щоб заохотити міжнародні дослідження, Міжнародний астрономічний союз 1995 року організував семінар у Вулкано в Італії, а рік потому створив Фонд космічної варти. У 1998 році Конгрес США поставив перед НАСА ціль до 2008 року виявити 90 % навколоземних астероїдів діаметром понад 1 км, тобто таких, що загрожують катастрофами глобального масштабу.
Декілька оглядів неба спеціалізувались на пошуку навколоземних астероїдів у межах «Космічної варти», зокрема LINEAR, Spacewatch, NEAT, LONEOS, Каталінський огляд, CINEOS, Japanese Spaceguard Association, ADAS і NEOWISE. У результаті співвідношення відомої й передбачуваної загальної кількості навколоземних астероїдів із діаметрами понад 1 км зросло з приблизно 20 % у 1998 році до 65 % у 2004 році, 80 % у 2006 році та 93 % у 2011 році. Таким чином, первісна мета Spaceguard була досягнута із запізненням лише на три роки. року, відомо 891 навколоземний асстероїд розміром понад 1 км, або 97 % від приблизно 920.
У 2005 році конгрес дав НАСА наступне доручення: до 2020 року виявити 90 % навколоземних об'єктів діаметром 140 м або більше. Об'єкти такого розміру падають на Землю приблизно раз на 2000 років. року, за оцінками, загалом було знайдено менше половини таких об'єктів. У січні 2016 року НАСА оголосило про створення Координаційного офісу планетного захисту для відстеження навколоземних об'єктів діаметром понад 30—50 м та координації реагування на виявлені космічні загрози.
Оглядові програми спрямовані на виявлення загроз на багато років наперед, що дасть людству час підготуватися до космічної місії, щоб відвернути загрозу. Проєкт ATLAS, навпаки, спрямований на пошук астероїдів незадовго до їх зіткнення із Землею — надто пізно для їх відхилення, але вчасно для евакуації населення та іншої підготовки ураженого регіону Землі. Інший проєкт, Zwicky Transient Facility, який досліджує об'єкти, що швидко змінюють свою яскравість, також виявляє астероїди, які пролітають поблизу Землі.
Дослідники навколоземних об'єктів також вивчають методи активного запобігання загрозі, якщо буде виявлено, що об'єкт перебуває на курсі зіткнення із Землею. Усі життєздатні методи спрямовані на те, щоб відвернути, а не знищити загрозливий об'єкт, тому що уламки зруйнованого об'єкта все одно можуть спричинити масштабні руйнування. Відхилення орбіти об'єкта за кілька місяців або років перед прогнозованим зіткненням, також потребує на порядки менше енергії, ніж руйнування об'єкта.
Чисельність і класифікація
Навколоземні об'єкти класифікуються як метеороїди, астероїди або комети залежно від розміру, складу та орбіти. Навколоземні астероїди можуть бути членами сімей астероїдів, а комети утворюють метеорні потоки, які можуть викликати метеорні дощі.
Станом на 4 листопада 2021 року та згідно зі статистикою, яку веде CNEOS, було виявлено 27 440 навколоземних об'єктів. Лише 117 (0,43 %) з них є кометами, а 27 323 (99,57 %) є астероїдами. 2224 з цих навколоземних об'єктів класифікуються як потенційно небезпечні астероїди.
Станом на листопад 2021 року понад 1200 навколоземних астероїдів показані на сторінці небезпеки зіткнень Сентрі на веб-сайті НАСА. Понад 1000 із цих астероїдів мають діаметр менше 50 метрів, і жоден із цих об'єктів не перебуває навіть у «зеленій зоні» (рейтинг 1 за Туринською шкалою), тобто жоден із них не заслуговує уваги широкої громадськості.
31 травня 2023 року, НАСА повідомило, що космічне агентство (разом з астрономами всього світу) виявило понад 32000 навколоземних об’єктів. Точна їх кількість склала 32103 об’єкти, з яких понад 10000, за оцінками вчених, мають діаметр понад 140 метрів. Незважаючи на те, що було виявлено багато навколоземних астероїдів, НАСА оцінює, що існує ще принаймні 15000 об’єктів діаметром 140 метрів, які очікують на відкриття. Крім того, космічне агентство стверджує, що лише за останні 30 днів сім із цих об’єктів пролетіли ближче до Землі, ніж Місяць, що робить їх надзвичайно близькими та небезпечними. Зазначена чисельність навколоземних об’єктів, окрім астероїдів, також включає інші об’єкти та комети, які наближаються до нашої планети. НАСА також повідомляє, що наразі виявлено 852 навколоземних астероїда діаметром більше 1 кілометра. В цій групі можливо виявити ще щонайменше 50, що призвело б до того, що загальна їх кількість перевищила б900 одиниць. Зазначені відомості є найсвіжішими у світі, зазначається в представленій інфографіці. Разом з тим, не всі навколоземні об’єкти становлять небезпеку для нашої планети. Астрономи класифікують як навколоземний об'єкт, об'єкт що знаходиться в радіусі 30 мільйонів миль (48 280 320 км) від Землі.
Спостережні упередження
Основна проблема з оцінкою кількості навколоземних об'єктів полягає в тому, що ймовірність виявлення кожного такого об'єкта залежить від низки факторів — розміру, альбедо, параметрів орбіти тощо. Легші для виявлення об'єкти будуть непропорційно добре представлені у спостереженнях, і ці спостережні упередження необхідно компенсувати, намагаючись обчислити реальну кількість тіл у популяції за упередженим списком виявлених членів.
Природно, що з усіх навколоземних астероїдів першими були відкриті два найбільші — 433 Ерос (17 км у діаметрі) і 1036 Ганімед (близько 35 км).
Див. також
Зіткнення з космічним тілом
Глобальна катастрофа
Потенційно небезпечні астрономічні об'єкти
Джерела
Посилання
Near earth object program
Observable Near-Earth Asteroids
Table of Asteroids Next Closest Approaches to the Earth
The NEO Confirmation Page
Сонячна система
Космічні загрози
Планетарний захист |
2775476 | https://en.wikipedia.org/wiki/Josip%20Weber | Josip Weber | Josip Weber, nicknamed Joske, (born Josip Veber; 16 November 1964 – 8 November 2017) was a professional footballer who played as a forward. He represented Croatia and Belgium at international level.
Club career
Weber began his senior career in Yugoslavia with lower league side NK Borac Podvinje. He then joined BSK Slavonski Brod where he played 3 seasons before moving to HNK Hajduk Split of the Yugoslav First League in 1985. He spent 2 seasons in Split, winning the 1987 Yugoslav Cup. He also played for Yugoslav side NK Dinamo Vinkovci. He then moved to Belgium where he played several seasons for Cercle Brugge. There he proved to be a prolific goalscorer, becoming Belgium's top scorer several years in a row without any contention despite Cercle Brugge only being an average team in the league at the time. Eventually he did join RSC Anderlecht (which was Belgium's top team at the time) and looked like he was headed for a brilliant few years. Unfortunately he got sidelined by a serious knee injury and never got to fulfil his clearly great potential with RSC Anderlecht, one of the few glimpses he was able to show was a strong performance in the Champions League match against Hungarian team Ferencvaros.
International career
In his international career, Weber became notable as one of the last footballers who played for national teams of two countries after being granted permission through clear connection shown from his family members. In July 1992, he started his international career with the Croatia national team during their Australian tour, where he appeared in all three of their friendly matches against the Australia national team and also managed to score Croatia's only goal during the tour as he scored in the second match, which they lost 3–1. The other two matches ended with a 1–0 win for Australia and a goalless draw respectively. After that, he never played for Croatia again.
During the 1993–94 season, Weber took the job as a Belgium international team striker. Belgium national team (he was allowed to play for Belgium because his grandfather was originally from Belgium and because the previous matches for Croatia were all friendlies that were not under FIFA. Croatia only joined FIFA and UEFA in 1993). He made his debut for Belgium on 3 June 1994 in their friendly match against Zambia, which was highly successful as he managed to score five goals in a 9–0 win.
He was also a regular member of the Belgian team at the 1994 FIFA World Cup in the United States and played in all of their four matches at the tournament, starting three of them. He nevertheless did not manage to score any goals before Belgium was eliminated by Germany in the round of 16. In minute 63 of the game, he was brought down in the penalty area by Thomas Helmer, but referee Kurt Röthlisberger did not grant the penalty that could have led to a 3–2 score and a red card for the defender.
He won a total of eight international caps and scored six goals for Belgium, all in 1994. Five of his goals were scored in a 9-0 Belgian victory over Zambia. His final international was an October 1994 European Championship qualification match away against Denmark.
Death
Weber died on 8 November 2017 in Slavonski Brod, Croatia from prostate cancer.
Career statistics
Scores and results list Croatia's and Belgium's goal tally first, score column indicates score after each Weber goal.
Honours
Hajduk Split
Yugoslav Cup: 1986–87
Anderlecht
Belgian First Division: 1994–95
Belgian Super Cup: 1995
Individual
Belgian First Division top scorer: 1991–92 (26 goals), 1992–93 (31 goals), 1993–94 (31 goals)
References
External links
Profile - Cercle Brugge
1964 births
2017 deaths
Footballers from Slavonski Brod
Yugoslav people of German descent
Croatian people of German descent
Belgian people of German descent
Belgian people of Croatian descent
Men's association football forwards
Yugoslav men's footballers
Croatian men's footballers
Croatia men's international footballers
Belgian men's footballers
Belgium men's international footballers
Dual internationalists (men's football)
1994 FIFA World Cup players
NK Marsonia players
HNK Hajduk Split players
HNK Cibalia players
Cercle Brugge K.S.V. players
R.S.C. Anderlecht players
Yugoslav First League players
Belgian Pro League players
Deaths from prostate cancer
Deaths from cancer in Croatia
Expatriate men's footballers in Belgium |
2770320 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B5%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%BD%D1%96%D0%BA%D0%BE%D0%B2%20%D0%92%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D1%82%D0%B8%D0%BD%20%D0%92%D0%B0%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87 | Ведерніков Валентин Вадимович | Ведерніков Валентин Вадимович
Валентин Вадимович Ведерніков (місто Казань, тепер Татарстан, Російська Федерація — , місто Харків) — український радянський діяч, голова виконавчого комітету Харківської міської ради народних депутатів. Депутат Верховної Ради УРСР 10-го скликання.
Біографія
Освіта вища. Закінчив Харківський інженерно-економічний інститут.
У 1953—1956 роках — у Радянській армії.
Член КПРС з 1955 року.
У 1956—1961 роках — секретар комітету ЛКСМУ Харківського велосипедного заводу; 1-й секретар Комінтернівського районного комітету ЛКСМУ міста Харкова.
У 1961—1963 роках — начальник гальванічного цеху Харківського велосипедного заводу.
У 1963—1966 роках — заступник директора 4-го Харківського авторемонтного заводу.
У 1966—1967 роках — директор тролейбусного депо № 2 Харківського трамвайно-тролейбусного управління.
У 1967—1973 роках — начальник Харківського трамвайно-тролейбусного управління.
У 1973 — березні 1980 року — завідувач відділу, начальник управління комунального господарства виконавчого комітету Харківської обласної ради народних депутатів.
У березні 1980 — січні 1984 року — голова виконавчого комітету Харківської міської ради народних депутатів.
У січні 1984—1987 роках — начальник Харківського обласного управління по заготівлі і постачанню палива населенню, комунально-побутовим підприємствам і організаціям («Облпаливо»), нормувальник управління «Облпаливо» виконавчого комітету Харківської обласної ради народних депутатів.
У 1987 році рішенням бюро Харківського обкому КПУ (з формулюванням «за грубі порушення партійної і державної дисципліни, безвідповідальність і авантюризм, розбазарювання фондових будматеріалів») Ведерніков був виключений з членів КПРС.
У 1987—1990 роках — заступник головного інженера тресту «Харківгазкомунбуд» Харківської області.
У 1990—1998 роках — генеральний директор виробничого об'єднання «Харківський велосипедний завод імені Петровського».
Нагороди
ордени
медалі
лауреат Державної премії Української РСР в галузі науки і техніки (.12.1979)
Джерела
Книга «Одержимый»…
Памятная доска Ведерникову В. В., г. Харьков
Уродженці Казані
Очільники Харкова
Діячі УРСР
Члени КПРС
Депутати Верховної Ради УРСР 10-го скликання |
2756267 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D0%B5%D1%80%D1%81%D0%BE%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%81%D1%83%D0%B4%D0%BD%D0%BE%D0%B1%D1%83%D0%B4%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%BE-%D1%81%D1%83%D0%B4%D0%BD%D0%BE%D1%80%D0%B5%D0%BC%D0%BE%D0%BD%D1%82%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%B7%D0%B0%D0%B2%D0%BE%D0%B4 | Херсонський суднобудівно-судноремонтний завод | Херсонський суднобудівно-судноремонтний завод імені Комінтерну — суднобудівно-судноремонтний завод компанії Укррічфлот у місті Херсон.
Роботи
Дефектація корпусів, деталей і механізмів суден, володіє потужним виробничим потенціалом для виконання завдань будь-якої складності з судноремонту;
Виконує очищення корпусів плавзасобів усіх типів за допомогою піскоструменевих апаратів до класу Sa2, 5, опріснення й обмивання корпусів суден, фарбування;
Ремонт всіх класів і всіх видів гвинто-рульових комплексів і підрулюючих пристроїв;
Відновлення параметрів валів діаметром до 320 міліметрів і довжиною до 11 погонних метрів, балеро, всіх видів гребних гвинтів діаметром до трьох метрів;
Ремонт суднових систем і трубопроводів, виконуються всі види ремонту донно-забортної арматури, люкових закриттів всіх типів, різних насосів, компресорів, суднових силових установок;
Ремонт навігаційного обладнання.
Виробничі потужності
Сліп Г-300 для підйому суден доковою вагою до 2200 т;
Плавучий док вантажопідйомністю 4500 т;
Плавучий док вантажопідйомністю 600 т;
Стандарти якості
Система менеджменту якості сертифікована за системою міжнародних стандартів ISO 9001-2008, а також визнана українським і російським регістрами.
Керівництво
директор Донець Василь Васильович
Див. також
Укррічфлот
Посилання
Херсонский ССРЗ им. Коминтерна. Суда, построенные на данном предприятии.
ХЕРСОНСЬКИЙ СУДНОБУДІВНИЙ СУДНОРЕМОНТНИЙ ЗАВОД ІМ. КОМІНТЕРНУ
ПАТ СК «Укррічфлот» «Херсонський суднобудівний-судноремонтний завод ім. Комінтерну»
Херсонский судостроительный завод им. Коминтерна открыл 61 вакансию
В Херсоне пылал теплоход «Феличита»
Херсонский судостроительный ремонтный завод им. Коминтерна возглавил Белинский вместо Вовчука
Найдено тело женщины, погибшей при взрыве на сухогрузе в Херсоне
Підприємства, засновані 1993
Укррічфлот
Суднобудівні підприємства України
Підприємства Херсона |
15039752 | https://en.wikipedia.org/wiki/Saint-R%C3%A9my%2C%20Ain | Saint-Rémy, Ain | Saint-Rémy, Ain
Saint-Rémy is a commune in the Ain department in eastern France.
Geography
The Veyle river flows north through the middle of the commune.
Population
See also
Communes of the Ain department
References
Communes of Ain
Ain communes articles needing translation from French Wikipedia |
1126793 | https://en.wikipedia.org/wiki/Hugo%20Ko%C5%82%C5%82%C4%85taj | Hugo Kołłątaj | Hugo Kołłątaj
Hugo Stumberg Kołłątaj, also spelled Kołłątay (1 April 1750 – 28 February 1812), was a prominent Polish constitutional reformer and educationalist, and one of the most prominent figures of the Polish Enlightenment. He served as Deputy Chancellor of the Crown between 1791–92. He was a Roman Catholic priest, social and political activist, political thinker, historian, philosopher, and polymath.
Biography
Early life
Hugo Kołłątaj was born on 1 April 1750 in Dederkały Wielkie (now in Western Ukraine) in Volhynia into a family of Polish nobility. Soon after, his family moved to Nieciesławice, near Sandomierz, where he spent his childhood. He attended school in Pińczów. He began his studies at the Kraków Academy, subsequently, Jagiellonian University, where he studied law and gained a doctorate. Afterwards, around 1775 he took holy orders. He studied in Vienna and Italy (Naples and Rome), where he would have encountered Enlightenment philosophy. He is thought to have gained two further doctorates abroad in philosophy and theology.
Returning to Poland, he became a canon of Kraków, and parish priest of Krzyżanowice Dolne and Tuczępy. He was active in the Commission of National Education and the Society for Elementary Books, where he took a prominent role in the development of the national network of schools. He spent two years in Warsaw, but returned to Kraków where he reformed the Kraków Academy, on whose board he sat from 1777, and whose rector he was between 1783–1786. The reform of the Academy was very substantial. It established innovative standards. Notably, he substituted Polish for Latin which till then was used for lectures. The removal of Latin in favour of a national language in higher education was then still uncommon in Europe. The reform proved so controversial that his political enemies plotted successfully to have him temporarily removed from Kraków in 1781, on grounds of corruption and immorality. Although in 1782 the decision was rescinded.
Reforms of the Great Sejm
Kołłątaj was also active politically. In 1786 he assumed the office of the Referendary of Lithuania, and moved to Warsaw. He became prominent in the reform movement, heading an informal group that was on the radical wing of the Patriotic Party, and labelled by their political enemies as "Kołłątaj's Forge". As leader of the Patriotic Party during the Great Sejm, he set out its programme in his Several Anonymous Letters to Stanisław Małachowski (1788–1789) and in his essay, The Political Law of the Polish Nation (1790). In his works he advocated a republican-tinged constitutional reform and the need for other social reforms. Among the goals he pursued were the strengthening of the king's constitutional position, a larger national army, abolition of the liberum veto, the introduction of universal taxation, and the emancipation of both townspeople and the peasantry. An organizer of the townspeople's movement, he edited a text that demanded reform and which was delivered to the king during the Black Procession of 1789.
Kołłątaj co-authored the Constitution of 3 May 1791. He also founded the Friends of the Constitution to assist in the document's implementation. In 1786 he received the Order of Saint Stanislaus and in 1791, the Order of the White Eagle. In 1791–92 he served as Crown Vice Chancellor (Podkanclerzy Koronny).
During the Polish-Russian war that broke out over the 3 May Constitution, Kołłątaj, along with other royal advisers, persuaded King Stanisław August, himself a co-author of the Constitution, to seek a compromise with their opponents and to join the Targowica Confederation that had been formed to bring down the Constitution. However, in 1792, when the Confederates' won, Kołłątaj emigrated to Leipzig and Dresden, where in 1793 he wrote, with Ignacy Potocki, an essay entitled, On the Adoption and Fall of the Polish May 3 Constitution.
Exile and final years
In exile, his political views became more radical and he became involved with the preparation for an insurrection. In 1794 he took part in the Kościuszko Uprising, contributing to its Uprising Act on 24 March 1794 and to the Połaniec Manifesto on 7 May 1794. He headed the Supreme National Council's Treasury Department, and backing the Uprising's wing of Polish Jacobins. After the suppression of the Uprising in the same year, Kołłątaj was imprisoned by the Austrians until 1802. In 1805, with Tadeusz Czacki, he organized the Krzemieniec Lyceum in Volhynia. In 1807, after the creation of the Duchy of Warsaw, he was initially involved in its government, but was soon excluded from it through the intrigues of political opponents, and soon afterwards, was interned and imprisoned by the Russian authorities until 1808. On his release he found himself barred from public office. Despite that he sought to present a programme for rebuilding and developing Poland in his "Remarks on the Present Position of That Part of the Polish Lands that, since the Treaty of Tilsit, have come to be called the Duchy of Warsaw", (1809). In 1809 he became a member of the Warsaw Society of Friends of Learning. In the years 1809–1810 he was once again involved with the Kraków Academy, bringing it back from its temporarily Germanized form.
In his The Physico-Moral Order (1811), Kołłątaj sought to create a socio-ethical system emphasizing the equality of all people, based on the physiocratic idea of a "physico-moral order". Steeped in the natural sciences, geology and mineralogy in particular, he went on to write A Critical Analysis of Historical Principles regarding the Origins of Humankind, published posthumously in 1842. In this work he put forward the first Polish presentation of ideas of social evolution based on geological concepts. This work is also seen as an important contribution to cultural anthropology. In The State of Education in Poland in the Final Years of the Reign of Augustus III, published posthumously in 1841, he argued against the Jesuit domination of education and presented a study of the history of education.
He died on 28 February 1812, "forgotten and abandoned" by his contemporaries. He was buried in the Powązki Cemetery.
Remembrance
Despite his lonely death, Kołłątaj became an influence on many subsequent reformers and is now recognized as one of the key figures of the Enlightenment in Poland, and "one of the greatest minds of his epoch". He is one of the figures immortalized in Jan Matejko's 1891 painting, Constitution of May 3, 1791.
Several learned institutions in Poland are named in Hugo Kołłątaj's honour, including the Agricultural University of Cracow of which he was co-founder and patron.
See also
History of philosophy in Poland – Enlightenment
Piotr Skarga
Stanisław Staszic
List of Poles
References
Further reading
Władysław Tatarkiewicz, Historia filozofii (History of Philosophy), 3 vols., Warsaw, Państwowe Wydawnictwo Naukowe, 1978.
External links
Works by Hugo Kołłątaj in digital library Polona
1750 births
1812 deaths
People from Ternopil Oblast
Burials at Powązki Cemetery
18th-century Polish–Lithuanian Roman Catholic priests
18th-century Polish nobility
18th-century Polish–Lithuanian philosophers
19th-century Polish philosophers
Ecclesiastical senators of the Polish–Lithuanian Commonwealth
Jagiellonian University alumni
19th-century Polish historians
Polish male non-fiction writers
Canons of Kraków
Polish educational theorists
Enlightenment philosophers
Catholic philosophers
Polish political writers
Kościuszko insurgents
Polish anthropologists
Prisoners and detainees of Austria
Polish prisoners and detainees
Prisoners and detainees of Russia
Polish exiles
Rectors of the Jagiellonian University
Recipients of the Order of the White Eagle (Poland)
Polish Jacobins
Polish Enlightenment
Crown Vice-Chancellors |
61714046 | https://en.wikipedia.org/wiki/Flavia%20Mignola | Flavia Mignola | Flavia Mignola (born 20 October 1985) is an Argentine former professional tennis player.
A right-handed player from Santa Fe, Mignola began competing in professional tournaments in 2001. She reached a career-high singles ranking of 372, winning an ITF title in Los Mochis in 2005. Most successful as a doubles player, she won a total of 18 ITF doubles titles, with a best ranking of 222 in the world.
ITF finals
Singles: 5 (1–4)
Doubles: 28 (18–10)
References
External links
1985 births
Living people
Argentine female tennis players
Sportspeople from Santa Fe, Argentina
20th-century Argentine women
21st-century Argentine women |
25282151 | https://en.wikipedia.org/wiki/Economy%20of%20Argentina | Economy of Argentina | Economy of Argentina
The economy of Argentina is the second-largest national economy in South America, behind Brazil. Argentina is a developing country with a highly literate population, an export-oriented agricultural sector, and a diversified industrial base.
Argentina benefits from rich natural resources. Argentina's economic performance has historically been very uneven, with high economic growth alternating with severe recessions, particularly since the late twentieth century. Income maldistribution and poverty have increased since this period. Early in the twentieth century, Argentina had one of the ten highest per capita GDP levels globally. It was on par with Canada and Australia, and had surpassed both France and Italy.
Argentina's currency declined by about 50% in 2018 to more than 38 Argentine pesos per U.S. Dollar. As of that year, it is under a stand-by program from the International Monetary Fund. In 2019, the currency fell further by 25%. In 2020, it fell by 90%, in 2021, 68%, and a further 52% in 2022 (until July 20).
Argentina is considered an emerging market by the FTSE Global Equity Index (2018), and one of the G-20 major economies. In 2021, MCSI re-classified Argentina as a standalone market due to prolonged severe capital controls.
History
Before the 1880s, Argentina was a relatively isolated backwater, dependent on the salted meat, wool, leather, and hide industries for both the more significant part of its foreign exchange and the generation of domestic income and profits. The Argentine economy began to experience swift growth after 1880 through the export of livestock and grain raw materials, and British and French investment, marking the beginning of a fifty-year era of significant economic expansion and mass European immigration.
From 1880 to 1905, this expansion resulted in a 7.5-fold growth in GDP during its most vigorous period, averaging about 8% annually. One important measure of development, GDP per capita, rose from 35% of the United States average to about 80% during that period. Growth then slowed considerably, such that by 1941 Argentina's real per capita GDP was roughly half that of the U.S. Even so, from 1890 to 1950, the country's per capita income was similar to that of Western Europe; although income in Argentina remained considerably less evenly distributed. According to a study by Baten and Pelger and Twrdek (2009), where the authors compare anthropometric values, i.e., height with real wages, Argentina's GDP increased for the decades after 1870. Before 1910 however, the heights have been left unaffected. This, in turn, suggests that the increase in the population's welfare did not occur during the income expansion of the given period.
The Great Depression caused Argentine GDP to fall by a fourth between 1929 and 1932. Having recovered its lost ground by the late 1930s partly through import substitution, the economy continued to grow modestly during World War II (contrary to the recession caused by the previous world war). The war led to reduced availability of imports and higher prices for Argentine exports that combined to create a US$1.6 billion cumulative surplus, a third of which was blocked as inconvertible deposits in the Bank of England by the Roca–Runciman Treaty. Benefiting from innovative self-financing and government loans alike, value-added in manufacturing nevertheless surpassed that of agriculture for the first time in 1943, employed over 1 million by 1947, and allowed the need for imported consumer goods to decline from 40% of the total to 10% by 1950.
The populist administration of Juan Perón nationalized the Central Bank, railways, and other strategic industries and services from 1945 to 1955. Inflation first became a chronic problem during this period, averaging 26% annually from 1944 to 1974. The GDP per capita increased until the early 1950s, where commodity prices dropped and the effects of nationalization led to stagnation.
The economy continued to decline during the military dictatorship from 1976 to 1983 and for some time afterward. The dictatorship's chief economist, José Alfredo Martínez de Hoz, advanced a controversial, neoliberal policy of financial liberalization that increased the debt burden and failed to curb inflation, which reached 344% in 1983. While black markets and shortages disappeared as price and exchange controls were removed, the currency devalued tenfold and the economy failed to grow.
Record foreign debt interest payments, tax evasion, and capital flight resulted in a balance of payments crisis that plagued Argentina with severe stagflation from 1975 to 1990, including a bout of hyperinflation in 1989 and 1990. Attempting to remedy this situation, economist Domingo Cavallo pegged the peso to the U.S. dollar in 1991 and limited the money supply's growth. His team then embarked on a path of trade liberalization, deregulation, and privatization. Inflation dropped to single digits, and GDP grew by one third in four years.
External economic shocks and a dependency on volatile short-term capital and debt to maintain the overvalued fixed exchange rate diluted benefits, causing erratic economic growth from 1995 and the eventual collapse in 2001. That year and the next, the economy suffered its sharpest decline since 1930; by 2002, Argentina had defaulted on its debt. Its GDP had declined by nearly 20% in four years, unemployment reached 25%, and the peso had depreciated 70% after being devalued and floated.
Argentina's socio-economic situation has since been steadily improving. Expansionary policies and raw materials exports triggered a rebound in GDP from 2003 onward. This trend has been primarily maintained, creating over five million jobs and encouraging domestic consumption and fixed investment. Social programs were strengthened, and a number of important firms privatized during the 1990s were renationalized beginning in 2003. These include the postal service, ASA (the water utility serving Buenos Aires), Pension funds (transferred to ANSES), Aerolíneas Argentinas, the energy firm YPF, and the railways.
The economy nearly doubled from 2002 to 2011, growing an average of 7.1% annually and around 9% for five consecutive years between 2003 and 2007. Real wages rose by around 72% from their low point in 2003 to 2013. The global recession did affect the economy in 2009, with growth slowing to nearly zero; but high economic growth then resumed, and GDP expanded by around 9% in both 2010 and 2011. Foreign exchange controls, austerity measures, persistent inflation, and downturns in Brazil, Europe, and other important trade partners, contributed to slower growth beginning in 2012, however. Growth averaged just 1.3% from 2012 to 2014, and rose to 2.4% in 2015.
The Argentine government bond market is based on GDP-linked bonds, and investors, both foreign and domestic, netted record yields amid renewed growth. Argentine debt restructuring offers in 2005 and 2010 resumed payments on the majority of its almost US$100 billion in defaulted bonds and other debt from 2001.
Holdouts controlling 7% of the bonds, including some small investors, hedge funds, and vulture funds led by Paul Singer's Cayman Islands-based NML Capital Limited, rejected the 2005 and 2010 offer to exchange their defaulted bonds. Singer, who demanded US$832 million for Argentine bonds purchased for US$49 million in the secondary market in 2008, attempted to seize Argentine government assets abroad and sued to stop payments from Argentina to the 93% who had accepted the earlier swaps despite the steep discount. According to estimates by Morgan Stanley, bondholders who instead accepted the 2005 offer of 30 cents on the dollar had by 2012 received returns of about 90%. Argentina settled with virtually all holdouts in February 2016 at the cost of US$9.3 billion; NML received US$2.4 billion, a 392% return on the original value of the bonds.
While the Argentine Government considers debt leftover from illegitimate governments unconstitutional odious debt, it has continued servicing this debt despite the annual cost of around US$14 billion and despite being nearly locked out of international credit markets with annual bond issues since 2002 averaging less than US$2 billion (which precludes most debt rollover).
Nevertheless, Argentina has continued to hold successful bond issues, as the country's stock market, consumer confidence, and overall economy continue to grow. The country's successful, US$16.5 billion bond sale in April 2016 was the largest in emerging market history.
In May 2018, Argentina's government asked the International Monetary Fund for its intervention, with an emergency loan for a $30 billion bailout, as reported by Bloomberg.
In May 2018, the official estimated inflation had peaked up to 25 percent a year, and on 4 May Argentina's central bank raised interest rates on pesos to 40 percent from 27.25 percent, which is the highest in the world, since the national currency had lost 18% of its value since the beginning of the year.
In 2019 the inflation was considered the highest in 28 years according to the index, ascending to 53.8%.
To the cause of the quarantine in 2020, in April, 143,000 SMEs will not be able to pay salaries and fixed expenses for the month, even with government assistance, so they will have to borrow or increase their capital contribution, and approximately 35,000 companies consider closing their business. even so, the president remains firm in his decision to maintain the state of total quarantine. Despite cuts in the payment chain, some project 180 total days and calculate 5% of companies that fell in May.
In February 2023, the rate of inflation in Argentina surpassed 100% for the first time since the early 1990s.
In December 2023, Argentina was seeing a projected 200% annualized inflation rate of the Argentine Peso. With this inflation in mind, Javier Milei (Argentina's newly sworn in president as of 10 December 2023, with 55.69% of the vote in the runoff election) weakened the Argentine Peso by 50% to 800 per dollar, along with cuts to energy subsidies, cancellations of public works, and more. Although an impactful policy, Argentinians knew Milei would enact significant economic policies, as he openly supported extreme economic policies as a self-described anarcho-capitalist. As part of Javier Milei's plans the Government of Argentina announced in April 2024 a cut of 15000 state jobs.
Argentina's 2023 annual inflation was the highest in the world at 211.4%. In January 2024, Argentina’s poverty rate reached 57.4%, the highest poverty rate in the country since 2004.
Data
The following table shows the main economic indicators in 1980–2023 (with IMF staff estimates in 2024–2028). Inflation below 5% is in green.
Sectors
Agriculture
Argentina is one of the world's major agricultural producers, ranking among the top producers in most of the following, exporters of beef, citrus fruit, grapes, honey, maize, sorghum, soybeans, squash, sunflower seeds, wheat, and yerba mate. Agriculture accounted for 9% of GDP in 2010, and around one fifth of all exports (not including processed food and feed, which are another third). Commercial harvests reached 103 million tons in 2010, of which over 54 million were oilseeds (mainly soy and sunflower), and over 46 million were cereals (mainly maize, wheat, and sorghum).
Argentina is the largest producer in the world of yerba mate, one of the 5 largest producers in the world of soy, maize, sunflower seed, lemon and pear, one of the 10 largest producers in the world of barley, grape, artichoke, tobacco and cotton, and one of the 15 largest producers in the world of wheat, sugarcane, sorghum and grapefruit.
In 2018, Argentina was the 3rd largest producer of soy in the world, with 37.7 million tons produced (behind only the US and Brazil); the 4th largest producer of maize in the world, with 43.5 million tons produced (behind only the US, China and Brazil); the 12th largest producer of wheat in the world, with 18.5 million tons produced; the 11th largest producer in the world of sorghum, with 1.5 million tons produced; the 10th largest producer of grape in the world, with 1.9 million tons produced, besides having produced 19 million tons of sugarcane, mainly in the province of Tucumán - Argentina produces near 2 million tons of sugar with the produced cane. In the same year Argentina produced 4.1 million tons of barley, being one of the 20 largest producers in the world of this cereal. The country is also one of the world's largest producers of sunflower seed: in 2010, it was the 3rd largest producer in the world with 2.2 million tons. In 2018, Argentina also produced 2.3 million tons of potato, almost 2 million tons of lemon, 1.3 million tons of rice, 1 million tons of orange, 921 thousand tons of peanut, 813 thousand tons of cotton, 707 thousand tons of onion, 656 thousand tons of tomato, 565 thousand tons of pear, 510 thousand tons of apple, 491 thousand tons of oats, 473 thousand tons of beans, 431 thousand tons of tangerine, 302 thousand tons of yerba mate, 283 thousand tons of carrot, 226 thousand tons of peach, 194 thousand tons of cassava, 174 thousand tons of olives, 174 thousand tons of banana, 148 thousand tons of garlic, 114 thousand tons of grapefruit, 110 thousand tons of artichoke, in addition to smaller productions of other agricultural products.
In livestock, Argentina was, in 2019, the 4th world producer of beef, with a production of 3 million tons (only behind USA, Brazil and China), the 4th world producer of honey, the 10th world producer of wool, the world's 13th largest producer of chicken meat, the world's 23rd largest producer of pork, the 18th largest producer of cow's milk and the world's 14th largest producer of chicken egg.
Soy and its byproducts, mainly animal feed and vegetable oils, are major export raw materials with one fourth of the total; cereals added another 10%. Cattle-raising is also a major industry, though mostly for domestic consumption; beef, leather and dairy were 5% of total exports. Sheep-raising and wool are important in Patagonia, though these activities have declined by half since 1990. Biodiesel, however, has become one of the fastest growing agro-industrial activities, with over US$2 billion in exports in 2011.
Fruits and vegetables made up 4% of exports: apples and pears in the Río Negro valley; rice, oranges and other citrus in the northwest and Mesopotamia; grapes and strawberries in Cuyo (the west), and berries in the far south. Cotton and tobacco are major crops in the Gran Chaco, sugarcane and chile peppers in the northwest, and olives and garlic in the west. Yerba mate tea (Misiones), tomatoes (Salta) and peaches (Mendoza) are grown for domestic consumption. Organic farming is growing in Argentina, and the nearly 3 million hectares (7.5 million acres) of organic cultivation is second only to Australia. Argentina is the world's fifth-largest wine producer, and fine wine production has taken major leaps in quality. A growing export, total viticulture potential is far from having been met. Mendoza is the largest wine region, followed by San Juan.
Government policy towards the lucrative agrarian sector is a subject of, at times, contentious debate in Argentina. A grain embargo by farmers protesting an increase in export taxes for their products began in March 2008, and, following a series of failed negotiations, strikes and lockouts largely subsided only with the 16 July, defeat of the export tax-hike in the Senate.
Argentine fisheries bring in about a million tons of catch annually, and are centered on Argentine hake, which makes up 50% of the catch; pollock, squid, and centolla crab are also widely harvested. Forestry has long history in every Argentine region, apart from the pampas, accounting for almost 14 million m³ of roundwood harvests. Eucalyptus, pine, and elm (for cellulose) are also grown, mainly for domestic furniture, as well as paper products (1.5 million tons). Fisheries and logging each account for 2% of exports.
Natural resources
Mining and other extractive activities, such as gas and petroleum, are growing industries, increasing from 2% of GDP in 1980 to around 4% today. The northwest and San Juan Province are the main regions of activity. Coal is mined in Santa Cruz Province. Metals and minerals mined include borate, copper, lead, magnesium, sulfur, tungsten, uranium, zinc, silver, titanium, and gold, whose production was boosted after 1997 by the Bajo de la Alumbrera mine in Catamarca Province and Barrick Gold investments a decade later in San Juan. Metal ore exports soared from US$200 million in 1996 to US$1.2 billion in 2004, and to over US$3 billion in 2010.
In mining, in 2019, Argentina was the 4th largest world producer of lithium, the 9th largest world producer of silver, the 17th largest world producer of gold and the 7th largest world producer of boron.
Around 35 million m³ each of petroleum and petroleum fuels are produced, as well as 50 billion m³ of natural gas, making the nation self-sufficient in these staples, and generating around 10% of exports. The most important oil fields lie in Patagonia and Cuyo. A network of pipelines send raw product to Bahía Blanca, center of the petrochemical industry, and to the La Plata-Greater Buenos Aires-Rosario industrial belt.
Industry
The World Bank lists the top producing countries each year, based on the total value of production. According to the 2019 list, Argentina has the 31st most valuable industry in the world (57.7 billion dollars), behind Mexico, Brazil and Venezuela, but ahead of Colombia, Peru and Chile.
In 2019, Argentina was the 31st world producer of steel, the 28th producer of vehicles, the 22nd world producer of beer, the 4th world producer of soybean oil and the 3rd world producer of sunflower oil, among other industrial products.
Manufacturing is the largest single sector in the nation's economy (15% of GDP), and is well-integrated into Argentine agriculture, with half the nation's industrial exports being agricultural in nature. Based on food processing and textiles during its early development in the first half of the 20th century, industrial production has become highly diversified in Argentina. Leading sectors by production value are: Food processing and beverages; motor vehicles and auto parts; refinery products, and biodiesel; chemicals and pharmaceuticals; steel and aluminium; and industrial and farm machinery; electronics and home appliances. These latter include over three million big ticket items, as well as an array of electronics, kitchen appliances and cellular phones, among others.
Argentina's auto industry produced 791,000 motor vehicles in 2013, and exported 433,000 (mainly to Brazil, which in turn exported a somewhat larger number to Argentina); Argentina's domestic new auto market reached a record 964,000 in 2013. This marked a peak in vehicle production, by 2021 production had fallen to 434,753 vehicles. Vehicles remain Argentina's top export to Brazil, accounting for $3.1bil in exports in 2021.
Beverages are another significant sector, and Argentina has long been among the top five wine producing countries in the world; beer overtook wine production in 2000, and today leads by nearly two billion liters a year to one. Other manufactured goods include: glass and cement; plastics and tires; lumber products; textiles; tobacco products; recording and print media; furniture; apparel and leather.
Most manufacturing is organized in the 314 industrial parks operating nationwide as of 2012, a fourfold increase over the past decade. Nearly half the industries are based in the Greater Buenos Aires area, although Córdoba, Rosario, and Ushuaia are also significant industrial centers; the latter city became the nation's leading center of electronics production during the 1980s. The production of computers, laptops, and servers grew by 160% in 2011, to nearly 3.4 million units, and covered two-thirds of local demand. Argentina has also become an important manufacturer of cell phones, providing about 80% of all devices sold in the country. Farm machinery, another important rubric historically dominated by imports, was similarly replaced by domestic production, which covered 60% of demand by 2013. Production of cell phones, computers, and similar products is actually an "assembly" industry, with the majority of the higher technology components being imported, and the designs of products originating from foreign countries. High labour costs for Argentina assembly work tend to limit product sales penetration to Latin America, where regional trade treaties exist.
Construction permits nationwide covered over 15 million m2 (160 million ft²) in 2013. The construction sector accounts for over 5% of GDP, and two-thirds of construction is for residential buildings.
Argentine electric output totaled over 133 billion kWh in 2013. This was generated in large part through well developed natural gas and hydroelectric resources. Nuclear energy is also of high importance, and the country is one of the largest producers and exporters, alongside Canada and Russia of cobalt-60, a radioactive isotope widely used in cancer therapy.
Services
The service sector is the largest contributor to total GDP, accounting for over 60%. Argentina enjoys a diversified service sector, which includes well-developed social, corporate, financial, insurance, real estate, transport, communication services, and tourism.
The telecommunications sector has been growing at a fast pace, and the economy benefits from widespread access to communications services. These include: 77% of the population with access to mobile phones, 95% of whom use smartphones; Internet (over 32 million users, or 75% of the population); and broadband services (accounting for nearly all 14 million accounts). Regular telephone services, with 9.5 million lines, and mail services are also robust. Total telecom revenues reached more than $17.8 billion in 2013, and while only one in three retail stores in Argentina accepted online purchases in 2013 E-commerce reached US$4.5 billion in sales.
Trade in services remained in deficit, however, with US$15 billion in service exports in 2013 and US$19 billion in imports. Business Process Outsourcing became the leading Argentine service export, and reached US$3 billion. Advertising revenues from contracts abroad were estimated at over US$1.2 billion.
Tourism is an increasingly important sector and provided 4% of direct economic output (over US$17 billion) in 2012; around 70% of tourism sector activity by value is domestic.
Banking
Argentine banking, whose deposits exceeded US$120 billion in December 2012, developed around public sector banks, but is now dominated by the private sector. The private sector banks account for most of the 80 active institutions (over 4,000 branches) and holds nearly 60% of deposits and loans, and as many foreign-owned banks as local ones operate in the country. The largest bank in Argentina by far, however, has long been the public Banco de la Nación Argentina. Not to be confused with the Central Bank, this institution now accounts for 30% of total deposits and a fifth of its loan portfolio.
During the 1990s, Argentina's financial system was consolidated and strengthened. Deposits grew from less than US$15 billion in 1991 to over US$80 billion in 2000, while outstanding credit (70% of it to the private sector) tripled to nearly US$100 billion.
The banks largely lent US dollars and took deposits in Argentine pesos, and when the peso lost most of its value in early 2002, many borrowers again found themselves hard pressed to keep up. Delinquencies tripled to about 37%. Over a fifth of deposits had been withdrawn by December 2001, when Economy Minister Domingo Cavallo imposed a near freeze on cash withdrawals. The lifting of the restriction a year later was bittersweet, being greeted calmly, if with some umbrage, at not having these funds freed at their full U.S. dollar value. Some fared worse, as owners of the now-defunct Velox Bank defrauded their clients of up to US$800 million.
Credit in Argentina is still relatively tight. Lending has been increasing 40% a year since 2004, and delinquencies are down to less than 2%. Still, credit outstanding to the private sector is, in real terms, slightly below its 1998 peak, and as a percent of GDP (around 18%) quite low by international standards. The prime rate, which had hovered around 10% in the 1990s, hit 67% in 2002. Although it returned to normal levels quickly, inflation, and more recently, global instability, have been affecting it again. The prime rate was over 20% for much of 2009, and around 17% since the first half of 2010.
Partly a function of this and past instability, Argentines have historically held more deposits overseas than domestically. The estimated US$173 billion in overseas accounts and investment exceeded the domestic monetary base (M3) by nearly US$10 billion in 2012.
Tourism
According to World Economic Forum's 2017 Travel & Tourism Competitiveness Report, tourism generated over US$22 billion, or 3.9% of GDP, and the industry employed more than 671,000 people, or approximately 3.7% of the total workforce. Tourism from abroad contributed US$5.3 billion, having become the third largest source of foreign exchange in 2004. Around 5.7 million foreign visitors arrived in 2017, reflecting a doubling in visitors since 2002 despite a relative appreciation of the peso.
Argentines, who have long been active travelers within their own country, accounted for over 80%, and international tourism has also seen healthy growth (nearly doubling since 2001). Stagnant for over two decades, domestic travel increased strongly in the last few years, and visitors are flocking to a country seen as affordable, exceptionally diverse, and safe.
Foreign tourism, both to and from Argentina, is increasing as well. INDEC recorded 5.2 million foreign tourist arrivals and 6.7 million departures in 2013; of these, 32% arrived from Brazil, 19% from Europe, 10% from the United States and Canada, 10% from Chile, 24% from the rest of the Western Hemisphere, and 5% from the rest of the world. Around 48% of visitors arrived by commercial flight, 40% by motor travel (mainly from neighboring Brazil), and 12% by sea. Cruise liner arrivals are the fastest growing type of foreign tourism to Argentina; a total of 160 liners carrying 510,000 passengers arrived at the Port of Buenos Aires in 2013, an eightfold increase in a just a decade.
GDP by value added
Energy
Electricity generation in Argentina totaled 133.3 billion kWh in 2013. The electricity sector in Argentina constitutes the third largest power market in Latin America. It mainly still relies on centralised generation by natural gas power generation (51%), hydroelectricity (28%), and oil-fired generation (12%). Resource estimates of unconventional shale gas and tight oil in the Vaca Muerta oil field and elsewhere are estimated to be the world's third-largest. In 2017, Argentina was the 18th largest producer in the world (and the largest producer in Latin America) of natural gas. In 2020, the country was the 28th largest producer of oil in the world, extracting per day.
Despite the country's large untapped wind and solar potential new renewable energy technologies and distributed energy generation are barely exploited. Wind energy is the fastest growing among new renewable sources. Fifteen wind farms have been developed since 1994 in Argentina, the only country in the region to produce wind turbines. The 55 MW of installed capacity in these in 2010 will increase by 895 MW upon the completion of new wind farms begun that year. Solar power is being promoted with the goal of expanding installed solar capacity from 6 MW to 300, and total renewable energy capacity from 625 MW to 3,000 MW. At the end of 2021 Argentina was the 21st country in the world in terms of installed hydroelectric power (11.3 GW), the 26th country in the world in terms of installed wind energy (3.2 GW) and the 43rd country in the world in terms of installed solar energy (1.0 GW).
Argentina is in the process of commissioning large centralised energy generation and transmission projects. An important number of these projects are being financed by the government through trust funds, while independent private initiative is limited as it has not fully recovered yet from the effects of the Argentine economic crisis.
The first of the three nuclear reactors was inaugurated in 1974, and in 2015 nuclear power generated 5% of the country's energy output.
The electricity sector was unbundled in generation, transmission and distribution by the reforms carried out in the early 1990s. Generation occurs in a competitive and mostly liberalized market, in which 75% of the generation capacity is owned by private utilities. In contrast, the transmission and distribution sectors are highly regulated and much less competitive than generation.
Infrastructure
Argentina's transport infrastructure is relatively advanced, and at a higher standard than the rest of Latin America. There are over 230,000 km (144,000 mi) of roads (not including private rural roads) of which 72,000 km (45,000 mi) are paved, and are expressways, many of which are privatized tollways. Having tripled in length in the last decade, multilane expressways now connect several major cities with more under construction. Expressways are, however, currently inadequate to deal with local traffic, as over 12 million motor vehicles were registered nationally as of 2012 (the highest, proportionately, in the region).
The railway network has a total length of , though at the network's peak this figure was . After decades of declining service and inadequate maintenance, most intercity passenger services shut down in 1992 following the privatization of the country's railways and the breaking up of the state rail company, while thousands of kilometers fell into disuse. Outside Greater Buenos Aires most rail lines still in operation are freight related, carrying around 23 million tons a year. The metropolitan rail lines in and around Buenos Aires remained in great demand owing in part to their easy access to the Buenos Aires Underground, and the commuter rail network with its length carries around 1.4 million passengers daily.
In April 2015, by overwhelming majority the Argentine Senate passed a law which re-created Ferrocarriles Argentinos as Nuevos Ferrocarriles Argentinos, effectively re-nationalising the country's railways. In the years leading up to this move, the country's railways had seen significant investment from the state, purchasing new rolling stock, re-opening lines closed under privatization and re-nationalising companies such as the Belgrano Cargas freight operator. Some of these re-opened services include the General Roca Railway service to Mar del Plata, the Tren a las Nubes tourist train and the General Mitre Railway service from Buenos Aires to Córdoba. while brand new services include the Posadas-Encarnación International Train.
Inaugurated in 1913, the Buenos Aires Underground was the first underground rail system built in Latin America, the Spanish speaking world and the Southern Hemisphere. No longer the most extensive in South America, its of track carry a million passengers daily.
Argentina has around of navigable waterways, and these carry more cargo than do the country's freight railways. This includes an extensive network of canals, though Argentina is blessed with ample natural waterways as well, the most significant among these being the Río de la Plata, Paraná, Uruguay, Río Negro, and Paraguay rivers. The Port of Buenos Aires, inaugurated in 1925, is the nation's largest; it handled 11 million tons of freight and transported 1.8 million passengers in 2013.
Aerolíneas Argentinas is the country's main airline, providing both extensive domestic and international service. LADE is a military-run commercial airline that flies extensive domestic services. The nation's 33 airports handled air travel totalling 25.8 million passengers in 2013, of which domestic flights carried over 14.5 million; the nation's two busiest airports, Jorge Newbery and Ministro Pistarini International Airports, boarded around 9 million flights each.
Foreign trade
In 2022, Argentina was the 44th largest exporter (by merchandise exports) in the world (US$88 billion), 0.4% of the global total.
Argentine exports are fairly well diversified. However, although agricultural raw materials are over 20% of the total exports, agricultural goods still account for over 50% of exports when processed foods are included. Soy products alone (soybeans, vegetable oil) account for almost one fourth of the total. Cereals, mostly maize and wheat, which were Argentina's leading export during much of the twentieth century, make up less than one tenth now.
Industrial goods today account for over a third of Argentine exports. Motor vehicles and auto parts are the leading industrial export, and over 12% of the total merchandise exports. Chemicals, steel, aluminum, machinery, and plastics account for most of the remaining industrial exports. Trade in manufactures has historically been in deficit for Argentina, however, and despite the nation's overall trade surplus, its manufacturing trade deficit exceeded US$30 billion in 2011. Accordingly, the system of non-automatic import licensing was extended in 2011, and regulations were enacted for the auto sector establishing a model by which a company's future imports would be determined by their exports (though not necessarily in the same rubric).
A net energy importer until 1987, Argentina's fuel exports began increasing rapidly in the early 1990s and today account for about an eighth of the total; refined fuels make up about half of that. Exports of crude petroleum and natural gas have recently been around US$3 billion a year. Rapidly growing domestic energy demand and a gradual decline in oil production, resulted in a US$3 billion energy trade deficit in 2011 (the first in 17 years) and a US$6 billion energy deficit in 2013.
Argentine imports have historically been dominated by the need for industrial and technological supplies, machinery, and parts, which have averaged US$50 billion since 2011 (two-thirds of total imports). Consumer goods including motor vehicles make up most of the rest. Trade in services has historically in deficit for Argentina, and in 2013 this deficit widened to over US$4 billion with a record US$19 billion in service imports. The nation's chronic current account deficit was reversed during the 2002 crisis, and an average current account surplus of US$7 billion was logged between 2002 and 2009; this surplus later narrowed considerably, and has been slightly negative since 2011.
Major Trade Partners
The following table shows the largest trading partners for Argentina in 2022 by total trade value in billions of USD.
Foreign investment
Foreign direct investment in Argentina is divided nearly evenly between manufacturing (36%), natural resources (34%), and services (30%). The chemical and plastics sector (10%) and the automotive sector (6%) lead foreign investment in local manufacturing; oil and gas (22%) and mining (5%), in natural resources; telecommunications (6%), finance (5%), and retail trade (4%), in services. Spain was the leading source of foreign direct investment in Argentina, accounting for US$22 billion (28%) in 2009; the U.S. was the second leading source, with $13 billion (17%); and China grew to become the third-largest source of FDI by 2011. Investments from the Netherlands, Brazil, Chile, and Canada have also been significant; in 2012, foreign nationals held a total of around US$112 billion in direct investment.
Several bilateral agreements play an important role in promoting U.S. private investment. Argentina has an Overseas Private Investment Corporation (OPIC) agreement and an active program with the U.S. Export-Import Bank. Under the 1994 U.S.–Argentina Bilateral Investment Treaty, U.S. investors enjoy national treatment in all sectors except shipbuilding, fishing, nuclear-power generation, and uranium production. The treaty allows for international arbitration of investment disputes.
Foreign direct investment (FDI) in Argentina, which averaged US$5.7 billion from 1992 to 1998 and reached in US$24 billion in 1999 (reflecting the purchase of 98% of YPF stock by Repsol), fell during the crisis to US$1.6 billion in 2003. FDI then accelerated, reaching US$8 billion in 2008. The global crisis cut this figure to US$4 billion in 2009; but inflows recovered to US$6.2 billion in 2010. and US$8.7 billion in 2011, with FDI in the first half of 2012 up by a further 42%.
FDI volume remained below the regional average as a percent of GDP even as it recovered, however; Kirchner Administration policies and difficulty in enforcing contractual obligations had been blamed for this modest performance. The nature of foreign investment in Argentina nevertheless shifted significantly after 2000, and whereas over half of FDI during the 1990s consisted in privatizations and mergers and acquisitions, foreign investment in Argentina became the most technologically oriented in the region – with 51% of FDI in the form of medium and high-tech investment (compared to 36% in Brazil and 3% in Chile).
Issues
The economy recovered strongly from the 2001–02 crisis, and was the 21st largest in purchasing power parity terms in 2011; its per capita income on a purchasing power basis was the highest in Latin America. A lobby representing US creditors who refused to accept Argentina's debt-swap programmes has campaigned to have the country expelled from the G20. These holdouts include numerous vulture funds which had rejected the 2005 offer, and had instead resorted to the courts in a bid for higher returns on their defaulted bonds. These disputes had led to a number of liens against central bank accounts in New York and, indirectly, to reduced Argentine access to international credit markets.
The government under President Mauricio Macri announced to be seeking a new loan from the International Monetary Fund in order to avoid another economic crash similar to the one in 2001. The May 2018 announcement comes at a time of high inflation and falling interest rates. The loan would reportedly be worth $30 billion.
Following 25 years of boom and bust stagnation, Argentina's economy doubled in size from 2002 to 2013, and officially, income poverty declined from 54% in 2002 to 5% by 2013; an alternative measurement conducted by CONICET found that income poverty declined instead to 15.4%. Poverty measured by living conditions improved more slowly, however, decreasing from 17.7% in the 2001 Census to 12.5% in the 2010 Census. Argentina's unemployment rate similarly declined from 25% in 2002 to an average of around 7% since 2011 largely because of both growing global demand for Argentine raw materials and strong growth in domestic activity.
Given its ongoing dispute with holdout bondholders, the government has become wary of sending assets to foreign countries (such as the presidential plane, or artworks sent to foreign exhibitions) in case they might be impounded by courts at the behest of holdouts.
The government has been accused of manipulating economic statistics.
Reliability of official CPI estimates
Official CPI inflation figures released monthly by INDEC have been a subject of political controversy since 2007 through 2015. Official inflation data are disregarded by leading union leaders, even in the people sector, when negotiating pay rises. Some private-sector estimates put inflation for 2010 at around 25%, much higher than the official 10.9% rate for 2010. Inflation estimates from Argentina's provinces are also higher than the government's figures. The government backed up the validity of its data, but has called in the International Monetary Fund to help it design a new nationwide index to replace the current one.
The official government CPI is calculated based on 520 products, however the controversy arises from these products not being specified, and thus how many of those products are subject to price caps and subsidies. Economic analysts have been prosecuted for publishing estimates that disagree with official statistics. The government enforces a fine of up to 500,000 pesos for providing what it calls "fraudulent inflation figures". Beginning in 2015, the government again began to call for competitive bids from the private sector to provide a weekly independent inflation index.
Inflation
High inflation has been a weakness of the Argentine economy for decades. Inflation has been unofficially estimated to be running at around 25% annually since 2008, despite official statistics indicating less than half that figure; these would be the highest levels since the 2002 devaluation. A committee was established in 2010 in the Argentine Chamber of Deputies by opposition Deputies Patricia Bullrich, Ricardo Gil Lavedra, and others to publish an alternative index based on private estimates. Food price increases, particularly that of beef, began to outstrip wage increases in 2010, leading Argentines to decrease beef consumption per capita from 69 kg (152 lb) to 57 kg (125 lb) annually and to increase consumption of other meats.
Consumer inflation expectations of 28 to 30% led the national mint to buy banknotes of its highest denomination (100 pesos) from Brazil at the end of 2010 to keep up with demand. The central bank pumped at least 1 billion pesos into the economy in this way during 2011.
, the government said that inflation was at 15.3%; approximately half that of some independent estimates. Inflation remained at around 18.6% in 2015 according to an International Monetary Fund estimate; but following a sharp devaluation enacted by the Mauricio Macri administration on 17 December, inflation reignited during the first half of 2016 – reaching 42% according to the Finance Ministry.
Supermarkets in Argentina have adopted electronic price tags, allowing prices to be updated quicker.
In the second quarter of 2019, reports suggested that the economy of the country is sinking, inflation is rising and the currency is depreciating. Despite the country receiving one of the largest IMF financial support programmes ever given to any nation, Argentina's poverty rose to 32% from 26% the previous year. In August 2019, as an attempt to stabilise the economy, the government decided to impose restrictions on foreign currency purchases.
The inflation rate in Argentina rose to 52.3 percent in February 2022 from 50.7 percent in the prior month, the steepest increase since September. In August the interest rate was hiked to 69.5% as inflation further deteriorated hitting a 20-year high at 70% driven by many factors among them the 2021–2022 inflation surge and forecasted to top 90% by the end of the year. Inflation hit past 100% in February 2023 for the first time since 1991. On October 12, 2023, Argentina's central bank again increased the benchmark interest rate from 118% to 133% since September's inflation report (12.7% monthly and 138% annually) was worse than forecasted.
Argentine workers have protested the inflation holding funerals to mourn the "death of (their) wages". Photographer Irina Werning wrote the following sentence "inflation destroys savings, impedes planning, and discourages investment." taking about the protest
Income distribution
In relation to other Latin American countries, Argentina has a moderate to low level of income inequality. Its Gini coefficient is of about 0.427 (2014). The social gap is worst in the suburbs of the capital, where beneficiaries of the economic rebound live in gated communities, and many of the poor live in slums known as villas miserias.
In the mid-1970s, the most affluent 10% of Argentina's population had an income 12 times that of the poorest 10%. That figure had grown to 18 times by the mid-1990s, and by 2002, the peak of the crisis, the income of the richest segment of the population was 43 times that of the poorest. These heightened levels of inequality had improved to 26 times by 2006, and to 16 times at the end of 2010. Economic recovery after 2002 was thus accompanied by significant improvement in income distribution: in 2002, the richest 10% absorbed 40% of all income, compared to 1.1% for the poorest 10%; by 2010, the former received 29% of income, and the latter, 1.8%.
Argentina has an inequality-adjusted human development index of 0.729, compared to 0.578 and 0.709 for neighboring Brazil and Chile, respectively. The 2010 Census found that poverty by living conditions still affect 1 in 8 inhabitants, however; and while the official, household survey income poverty rate (based on U$S 100 per person per month, net) was 4.7% in 2013, the National Research Council estimated income poverty in 2010 at 22.6%, with private consulting firms estimating that in 2011 around 21% fell below the income poverty line. The World Bank estimated that, in 2013, 3.6% subsisted on less than US$3.10 per person per day.
See also
List of Latin American and Caribbean countries by GDP growth
List of Latin American and Caribbean countries by GDP (nominal)
List of Latin American and Caribbean countries by GDP (PPP)
Argentina and the World Bank
Economic history of Argentina
References
Notes
Further reading
Bulmer-Thomas, Victor. The Economic History of Latin America since Independence (New York: Cambridge University Press). 2003.
Argentina: Life After Default Article looking at how Argentina has, for the most part, recovered from its crisis in 2002
External links
Argentine Economy Ministry
Argentine Central Bank
Argentina's Economic Recovery: Policy Choices and Implications from the Center for Economic and Policy Research
Argentina economic data
Argentina Trade Statistics
Argentina Export, Import, Trade Balance
Tariffs applied by Argentina as provided by ITC's ITC Market Access Map, an online database of customs tariffs and market requirements
Private Inflation data from The Billion Prices Project at Massachusetts Institute of technology
Argentina |
549888 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%BD%D1%8C%D1%97%20%28%D0%95%D1%81%D1%81%D0%BE%D0%BD%D0%BD%29 | Гриньї (Ессонн) | Гриньї (Ессонн)
Гриньї, Ґріньї — місто та муніципалітет у Франції, у регіоні Іль-де-Франс, департамент Ессонн. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 23 км на південь від Парижа, 5 км на північний захід від Еврі.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році в муніципалітеті числилось 8609 оподаткованих домогосподарств, у яких проживали 29393,0 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача
Сусідні муніципалітети
Посилання
Офіційний сайт.
Гриньї на сайті французького Національного інституту статистики й економічних досліджень.
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Ессонн
Примітки
Міста Франції
Муніципалітети департаменту Ессонн |
2912419 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BB%D1%96%D0%BC%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29 | Алім (значення) | Алім (значення)
Алім — український радянський і перший кримськотатарський німий чорно-білий фільм про боротьбу кримськотатарського селянина з багатіями у XIX столітті.
Улеми (множина від алім) — збірна назва знавців богослов'я, історико-релігійного передання і етично-правових норм ісламу.
Особи
Мохамед Алім — ланкійський футболіст |
15791005 | https://en.wikipedia.org/wiki/Nieul | Nieul | Nieul is a commune in the Haute-Vienne department in the Nouvelle-Aquitaine region in west-central France.
Inhabitants are known as Nieulois in French.
Communication
At Nieul, there was a medium wave broadcasting station, which transmitted on 792 kHz with 300 kW and closed in July 2014. It used as an antenna a 90 metres tall mast radiator insulated against ground.
See also
Communes of the Haute-Vienne department
References
Communes of Haute-Vienne
County of La Marche |
3340895 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D0%B8%20%28%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%BE%2C%20%D0%9D%D0%B8%D0%B6%D0%BD%D1%8C%D0%BE%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%29 | Сакони (село, Нижньогородська область) | Сакони (село, Нижньогородська область)
Сакони — село в Росії у Нижньогородській області Росії, адміністративний центр Саконської сільської ради Ардтатовського муніципального району.
Географія
Село розташоване на лівому березі річки Теши.
Населення
Примітки
Посилання
историческая справка
Фото церкви в селе
Могила А.М. Самарина
Село Саконы
святой источник Тихона Амафунтского
Населені пункти Ардатовського району (Нижньогородська область)
Села Нижньогородської області |
24085131 | https://en.wikipedia.org/wiki/1994%20UEFA%20European%20Under-16%20Championship | 1994 UEFA European Under-16 Championship | 1994 UEFA European Under-16 Championship
The 1994 UEFA European Under-16 Championship was the 12th edition of UEFA's European Under-16 Football Championship. Players born on or after 1 August 1977 were eligible to participate in this competition. Ireland hosted the championship, during April and May 1994. 16 teams entered the competition, and Turkey defeated Denmark in the final to win the competition for the first time.
Venues
Squads
Participants
Group stage
Group A
Group B
Group C
Group D
Knockout stage
Quarterfinals
Semifinals
Third Place Playoff
Final
References
RSSSF.com
UEFA.com
1994
UEFA
1994
1993–94 in Republic of Ireland association football
April 1994 sports events in Europe
May 1994 sports events in Europe
1994 in youth association football |
3324876 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%96%D0%B2%D0%B5%D1%80-%D0%9C%D0%B5%D0%B4%D0%BE%D1%83%D1%81%20%28%D0%9F%D0%B5%D0%BD%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%8F%29 | Бівер-Медоус (Пенсільванія) | Бівер-Медоус (Пенсільванія)
Бівер-Медоус — місто в США, в окрузі Карбон штату Пенсільванія. Населення — 897 осіб (2020).
Географія
Бівер-Медоус розташований за координатами (40.929892, -75.913105). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році місто мало площу 0,67 км², уся площа — суходіл.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у селищі мешкало 869 осіб у 378 домогосподарствах у складі 238 родин. Густота населення становила 1300 осіб/км². Було 446 помешкань (667/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 1,8 %. Частка іспаномовних становила 2,6 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 21,9 % — особи молодші 18 років, 57,6 % — особи у віці 18—64 років, 20,5 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 43,2 року. На 100 осіб жіночої статі у селищі припадало 96,2 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 95,7 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив доларів США , а середній дохід на одну сім'ю — долари . Медіана доходів становила доларів для чоловіків та долари для жінок. За межею бідності перебувало 17,2 % осіб, у тому числі 41,2 % дітей у віці до 18 років та 4,6 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило 283 особи. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 36,0 %, виробництво — 18,7 %, роздрібна торгівля — 11,0 %, транспорт — 10,2 %.
Примітки
Джерела
Містечка Пенсільванії
Населені пункти округу Карбон (Пенсільванія)
Населені пункти США, засновані 1897 |
4123381 | https://uk.wikipedia.org/wiki/GullivAir | GullivAir | GullivAir — болгарська авіакомпанія із головним офісом у Софії.
Історія
GullivAir отримала свою експлуатаційну ліцензію від болгарських органів влади у вересні 2020 року та розпочала польоти з одним Airbus A330-200, успадкованим від Shaheen Air, із спеціальними чартерними послугами восени 2020 року. Оголосили про початок регулярних чартерних рейсів з Болгарії та Румунії до Домініканської Республіки та Мальдів з грудня 2020 року, а також подали заявку на початок рейсів до Нью-Йорка у майбутньому. Авіакомпанія також оголосила про поступове введення в експлуатацію додаткових літаків Airbus A330 і ATR 72.
Напрямки
Болгарія
— база
Домініканська республіка
- сезонний чартер
Кенія
- сезонний чартер
Мальдіви
- сезонний чартер
Румунія
— база
Флот
Флот на лютий 2021:
Примітки
Посилання
Official website
Авіакомпанії Болгарії
Чартерні авіакомпанії |
5265196 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BD%D0%B2%D0%BE%D0%B9%20M-22 | Конвой M-22 | Конвой M-22 — японський конвой часів Другої світової війни, проведення якого відбувалось у червні 1944-го.
M-22 належав до серії конвоїв, які в 1943—1944 роках ходили між розташованим на північному сході Нідерландської Ост-Індії островом Хальмахера (зокрема, відігравав важливу роль у постачанні японських сил на заході Нової Гвінеї) та важливим транспортним хабом у Манілі.
До складу конвою увійшли транспорти «Акагісан-Мару», «Коан-Мару», «Сорачі-Мару», «Широганесан-Мару» (Shiroganesan Maru), «Йозан-Мару» (Yozan Maru), «Тайю-Мару» (Taiyu Maru) та «Йошида-Мару № 3» (Yoshida Maru No. 3). Охорону забезпечували мисливець за підводними човнами CH-21, патрульні кораблі PB-102 та PB-104, переобладнаний канонерський човен «Казан-Мару» та переобладнаний сітьовий загороджувач «Корей-Мару». Крім того, разом з конвоєм вийшли есмінець «Цуга» та мисливець за підводними човнами CH-38.
11 червня 1944-го загін вийшов із затоки Кау (глибоко вдається в острів Хальмахера з півночі), а 12 червня «Цуга» та CH-38 відокремились та попрямували до Давао (південне узбережжя острова Мінданао).
14 червня 1944-го в північній частині моря Сулавесі конвой перехопив американський підводний човен USS Rasher, якому вдалось потопити «Коан-Мару».
15 червня 1944-го загін прибув до Голо (центральна частина архіпелагу Сулу), а 17 червня рушив на північ та 20 червня досягнув Маніли.
Примітки
M |
14378305 | https://en.wikipedia.org/wiki/Peugeot%20208 | Peugeot 208 | Peugeot 208
The Peugeot 208 is a supermini car (B-segment in Europe) produced by the French automaker Peugeot. Unveiled at the Geneva Motor Show in March 2012 and positioned below the larger 308. The 208 replaced the 207 in 2012, and the car is currently at its second generation.
First generation (A9; 2012)
The 208 was designed by a team under the direction of Pierre Authier who also designed the Peugeot 2008 Mk1.
In November 2011, the initial 208 models were three-door hatchbacks produced at Peugeot's new plant in Trnava, Slovakia. As five-door hatchbacks became available in June 2012, production also started at Peugeot's French plants located in Mulhouse and Poissy.
Design
The first-generation 208, developed under the code name "A9," is constructed on the PSA PF1 platform. The car was unveiled in March 2012 at Geneva Motor Show 2012. It is (or on average) lighter than the 207, while still providing more room. The boot capacity is rated at (VDA), which is more than the 207, while the legroom in the rear seat has increased by .
The design work of the first-generation 208 was led by Pierre Authier, with Sylvain Henry as the exterior designer. Adam Bazydlo was responsible for the interior design, and Marie Sanou oversaw color and trim. The vehicle is equipped with a tablet computer-like display, a panoramic glass roof surrounded by LED lights, and has a relatively low drag coefficient of 0.29.
The three-door 208 was discontinued in mid-2018, and Peugeot ceased production of the first-generation 208 in Europe in 2019. From January 2013 to March 2020, the first-generation 208 was produced in Brazil. It was replaced with the second-generation model, which is imported from Argentina.
Presentation
Five petrol and three diesel were available from its launch in 2012. To keep maximum weight reduction, the brand favours fuel consumption, safety and the overall performance of the vehicle. All components of the vehicle have been considered with this in mind. The vehicle features an aluminium front beam-absorber, size of the front subframe, laser welding of the roof, and an extensive use of and panels, soundproofing of the engine. The vehicle weighs about less than the 207.
After launch, the Peugeot 208 Mk1 had received new variants that moved towards the hot hatch segment. The GTi had started production in February 2013, with a 1.6-litre petrol engine, and the XY trim level had started slightly after the GTi, positioned between the 208 and the GTi model. The diesel engines return the most efficient fuel economy.
In June 2015, the Mk1 208 was given a facelift, which had revised its styling, and added extra safety equipment. The facelift also introduced the top-level GT-Line trim level, which added a touchscreen display, Apple CarPlay and Android Auto compatibility on most models. In November 2014 Peugeot launched the limited edition "30th Anniversary" version of the 208 GTi, and the diesel range would decrease to a 1.5-litre line-up by 2018.
208 GTi
The 208 GTi was introduced in September 2012 as the performance model of the first-generation 208. Previously, it was showcased as a concept model in March 2012. Based on the three-door 208, the variant weighs , which is lighter than the 207 GTi.
Compared to the standard 208, the front and rear tracks have been widened and . Fitted with 17-inch alloy wheels with 205/45 tyre size, the 208 GTi is also equipped with a larger disc brakes at the front, cooled by functional vents. Its suspension has also been upgraded and the steering recalibrated appropriately.
The 208 GTi is fitted with a 1.6 litre turbo (1,598 cc) four cylinder in line turbo petrol Prince engine producing at 5,800 rpm and of torque at 1,700 rpm, and is fitted with a six-speed manual transmission. The GTi's Prince engine is shared with the Peugeot RCZ, several Mini and various Citroëns.
This first GTi model has since been replaced by the 208 GTi by PeugeotSport which is directly derived from the limited edition '30ème Anniversaire Edition' which put out with revised suspension and an optional two tone paint along with a facelift of the original bumpers and other small changes.
Although a high-performance 208 R was planned for the lineup, it was never released. It would have been positioned above the 208 GTi.
208 GTi 30th by Peugeot Sport
A limited edition "30th by Peugeot Sport" was launched to mark the 30th anniversary of the 205 GTi, launched in 1984. Equipped with a engine, the model was tuned by Peugeot Sport, the brand's competition department. Improvements over the regular 208 GTi include a Torsen limited-slip differential from the RCZ R and performance-oriented suspension and steering settings. Braking is handled by front discs pinched by 4-piston fixed Brembo calipers.
The car was shown at the 2014 Goodwood Festival of Speed. It went on sale the following November in France from €28,900, which was €3,800 more than a regular GTi.
Powertrain
All the petrol engines comply with the Euro 5 norm and the diesel engines have emissions of 99 g/km or lower. In addition to the four cylinder petrol engines carried over from the previous model, from September 2012, the 208 has been offered with two new three cylinder units with variable valve timing – the 1.0 VTi producing and 1.2 VTi .
The 1.0 comes with an advertised fuel consumption of , and a emissions value of 99 g/km. A 1.2 L three cylinder is available with a turbocharger designated as the PureTech 110 S&S (available on the GT Line models and the allures) or without designated PureTech 82 S&S (available on the active, VTi, or XS). This engine is coupled to a five speed manual or a six speed automatic.
The range of diesel units starts with the four-cylinder 1.4-litre e HDi unit, originally introduced in 2010 for the 207, which provides of power coupled, in the 208, with published fuel economy and emission figures of and 87 g/km.
2012-2015
2015-2018
Trims
The 208 comes with a range of trims and specs. Starting from the entry model
Active – Available with either a 1.2L PureTech 82 S&S petrol engine or a 1.5L BlueHDi diesel engine, both come with a 5-speed manual.
Signature (also known as the Allure) – Comes with the same engine and transmission as the Active but has different styling and wheels.
Tech Edition – As well as coming with the same engine as the Active and Signature it also comes with a 1.2L PureTech 110 turbocharged engine with 5-speed manual or 6-speed automatic transmissions.
GT-Line – This is the top of line model that is available from Peugeot. Coupled with the 1.2L 110 bhp engines with 6-speed automatic and 5-speed manual transmission as well as the 1.5 litre diesel. This trim offers all the styling of a hot hatch, it has 16-inch alloy wheels which are diamond cut.
Additional trims consist of the Access, Access Plus, Style, Lime, XY, GTI, GTI Prestige, GTI Limited Edition, GTI 30th Anniversary, Roland Garros, Intuitive, and the Feline. A number of models mentioned are limited.
Safety
The 208 in its most basic Latin American market configuration with 2 airbags received 4 stars for adult occupants and 3 stars for toddlers from Latin NCAP in 2014.
The 208 in its most basic Latin American market configuration with 2 airbags and no ESC received 2 stars for adult occupants and 3 stars for toddlers from Latin NCAP in 2016 (one level above 2010–2015).
Second generation (P21; 2019)
The second-generation 208 was unveiled at the Geneva Motor Show in March 2019, and officially went on sale across Europe over the summer. A fully electric version, named e-208, was also revealed at Geneva.
Since this generation, the 208 switches from the older PF1 platform to the Common Modular Platform (CMP). The newer platform, which is shared with the 2008, the DS 3 Crossback and Opel Corsa, allowed Peugeot's engineers to reduce around from the vehicle's weight. The newly developed platform also enhanced the vehicle's aerodynamics and comfort, as noise, vibration, and harshness (NVH) levels are claimed to be reduced compared to its predecessor.
The 208's interior has also been updated with Peugeot's i-Cockpit, featuring a digital instrument cluster, smaller steering wheel design and a touchscreen display available in various sizes. Physical buttons and switches have been minimized, as most of the controls have been integrated into the infotainment system. It is also available with optional advanced driver-assistance systems, featuring adaptive cruise control, lane centering, automatic parking, and blind spot monitoring. Models equipped with a manual transmission feature cruise control down to a minimum speed of ; the automatic and e-208 models can control the car down to a stop.
Technical
The 208 offers a choice of powertrains, using conventional petrol or diesel engines, or an electric motor. The conventional petrol engines branded "PureTech" are all 1.2-litre, three-cylinder naturally aspirated EB2FA with , or turbo EB2DT with , or turbo EB2DTS with , except the versions made in Argentina which use the 1.6-litre naturally-aspirated EC5 either petrol-only or ethanol-capable flex fuel for export to Brazil.
The diesel model will come in just one engine variant, a 1.5-litre four cylinder engine producing . Moroccan buyers have the option of the older 1.6 HDi engine producing . Peugeot have yet to announce the Sport models and what engine they will be using, such as the GTi which has been part of the family of the 208.
However, Guillaume Clerc, the project manager for the second generation 208, stated that development of a petrol 208 GTi ended in 2017, because it was impossible to meet the corporate average emission targets with the larger 1.6-litre engine used in the previous generation 208 GTi. Clerc hinted the next GTi could be based on the e-208.
e-208
Since the introduction of the second-generation 208, Peugeot also offers a battery electric version called the e-208. Unlike competing contemporary vehicles such as the Renault Zoe and Volkswagen ID.3, the e-208 shares a common chassis with the conventional petrol/diesel powered 208. Peugeot chose this deliberately to enable potential buyers to select the drivetrain that best suits their requirements. It also allows Peugeot to assemble the e-208 on the same line as the 208, at the Slovakian Trnava plant.
Compared to the conventionally powered versions of the 208, the e-208 is approximately heavier, and has a slightly wider rear axle, to accommodate the battery pack.
The e-208 has a heat-pump controlled 50 kWh battery, a motor, and a 6.6 kW charger. WLTP range is . It is equipped with a CCS Combo Type 2 connector, or CHAdeMO in Japan, and can charge at a rate of up to 100 kW from a suitable DC fast charging station. Charge rate can be 70 kW up to 40% state of charge, then decreasing to 50 kW. The onboard charger is limited to 7.4 kW, but may be equipped with a three phase 11 kW charger as an option. In the e-208, the gear selector is used to choose the level of regenerative braking.
Shortly after it went on sale in October 2019, demand for the e-208 was reported as strong. Peugeot had anticipated making approximately 30,000 e-208 cars per year, 10 percent of the planned annual production of 300,000 for the entire 208 product line, but of all pre-orders received were for the e-208. Maximum annual production for the e-208 is 60,000 units.
The electric e-208 was voted "Most Desired Electric Car" in North Macedonia at the Golden Steering Wheel awards at the beginning of 2021.
Facelift
In July 2023, Peugeot announced a facelift for the second generation 208.
The updated model has a new front end with new headlights, front apron and grille, while it receives new tail lights in the back. LED headlights and partial LED tail lights are now standard, with full LED options available. The grille maintains its overall proportions but has new designs with body coloured elements (except for the base trim) and the apron now incorporates three vertical lines as the new light signature and DRLs. New colours are also available.
In the interior, the infotaintment system now comes with a 10-inch display as standard (as opposed to 7 inch in the pre-facelift model), but the cockpit remains analogue for the base trim. New fabrics are also available.
The PureTech 75 and 100 engines with manual gearboxes remain in the lineup, while the automatic PureTech 100 and 130 get a new 48V hybrid system which can run in electric mode at times. The e-208 has a new powertrain which outputs and has an increased range of .
South American model
In July 2020, Peugeot started the assembly of the second-generation 208 in Argentina in its Buenos Aires plant. The vehicles produced at this plant are intended for South American market, with 60 percent exported outside Argentina. Only internal combustion models are produced here, as the e-208 sold in South America are imported.
In 2020, the Argentinian-made 208 was claimed to be 95 percent equal to the European version (but the engine is different, for starters), while 40% of its parts are made in Argentina. The South American model are engineered with a higher ground clearance (+10 to 12 mm) and a higher approach angle (16 degrees instead of 14 degrees) to adapt to the more rugged local roads than the European ones. It also uses less expensive materials, such as using steel instead of aluminum. Other differences include a different rear seats and a larger fuel tank.
The Argentinian-made 208 is equipped with the 1.6-litre VTi engine producing . In May 2022, following the merger of PSA and FCA to form Stellantis, Peugeot released a naturally-aspirated 1.0-litre 208 as an entry-level option for Brazilian market, using the Firefly engine from the Fiat Argo which is rated at . Naturally-aspirated 1.0 engines are representing most of the B-hatch segment sales in Brazil.
Since the second half of 2022, a portion of the 208 sold in Chile are coming from Argentina (in addition to the European model).
During September 2023, a third engine is added to the Brazilian range, which is a 1.0-litre Turbo 200 from Fiat.
Powertrain (Europe)
Safety
Euro NCAP
The 208 in its standard European market configuration received 4 stars from Euro NCAP in 2019.
Latin NCAP
The 208 in its most basic Latin American market configuration with 4 airbags and ISA received 2 stars from Latin NCAP in 2021 under its new protocol (one level above 2016–2019, similar to Euro NCAP 2014).
Sales
Peugeot announced the 300,000th 208 was produced in February 2013.
Motorsport
208 T16 Pikes Peak
In April 2013, a 208 T16 was tested by Sébastien Loeb at Mont Ventoux. Loosely based on the shape and design of the production 208, the T16 is a lightweight vehicle that uses the rear wing from the Peugeot 908, and has a 3.2 litre, twin turbo V6 engine, developing and 0–100 km/h in just 1.8s with the aim of competing at the Pikes Peak International Hill Climb. The engine was derived from racing variants of the PSA ES/L V6 built by Sodemo, which were used in the Courage C60 Le Mans race car between 2001 and 2003.
At Pikes Peak on 30 June 2013, Sébastien Loeb used the 208 T16 to break Rhys Millen's record time, set in 2012 on the first fully paved roads in the history of the competition. The previous record of 9:46.164 was shattered, and a new record time of 8:13.878 was set.
The car also won the hillclimbing race, at the 2014 Goodwood Festival of Speed in June 2014.
Racing
In 2018, a Peugeot 208 GTi 30th Edition model won the overall award in the inaugural Classic Sports Car Club Turbo Tin Tops Series, for forced induction front wheel drive cars.
Rallycross
Team Peugeot-Hansen won the manufacturers title at the FIA World Rallycross Championship in November 2015. Jérôme Grosset-Janin was runner up in the FIA European Rallycross Championship in the same year.
Timmy Hansen won the 2019 FIA World Rallycross Championship using a Peugeot 208, and Hansen MJP won the teams championship.
Rally
Juha Salo won the Finnish Rally Championship in 2015 and 2016.
Notes
References
External links
Peugeot 208 design story
Peugeot 208 Official UAE Website
Cars introduced in 2012
Front-wheel-drive vehicles
Production electric cars
Hatchbacks
208
Rallycross cars
Sport compact cars
Subcompact cars
Euro NCAP superminis
Latin NCAP superminis
2020s cars
Cars of Brazil
Cars of Argentina |
948071 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%96%D0%B4%D0%B0%D0%BD%D1%8C%D0%BA%D0%BE%20%D0%A1%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87 | Жданько Станіслав Олексійович | Жданько Станіслав Олексійович
Станіслав Олексійович Жданько — актор радянського кіно.
Біографія
Станіслав Жданько народився 12 липня 1953 року в Сибіру поблизу Новосибірська, у простій родині.
Після закінчення школи вступив до Новосибірського театральне училище, але потім перевівся до Москви в Щукінське училище.
З 1976 року — актор театру імені Євгенія Вахтангова.
Смерть
13 квітня 1978 року Станіслав Жданько був зарізаний у своїй квартирі.
Експертиза встановила, що Стас сам заколовся кухонним ножем. Справу закрили. А через п'ять років відбувся суд, який постановив, що його фактична дружина Валентина Малявіна винна у смерті коханої людини, і засудив її до дев'яти років позбавлення волі. Ось що сказав слідчий у цій справі: «Я ставлю собі без кінця одні й ті ж питання, і послухайте мої відверті відповіді. Чи міг Стас Жданько вбити себе? Відповідаю: „Міг“. Чи могла Малявіна вбити його? Відповідаю: „Могла“. Міг би Стас Жданько вбити Малявіну? Відповідаю: „Так“. Чи могла Малявіна вбити себе? Відповідаю: „Так“ … Історія важка. Доказів вашої провини немає. Експертизи говорять про самопоранення. Свідків немає. Мотивів, як таких, теж немає … Ви і Стас не божевільні, але у вас немає відчуття межі між життям і смертю. Погано це».
Похований актор у Новосибірській області, в селі Ярки.
Фільмографія
1976 — Неповнолітні — Костя Сила: головна роль
1976, 1978 — Час вибрав нас — лейтенант Небилович, (остання роль)
1977 — Людина з рушницею (фільм-спектакль) — епізод
1978 — Помилки юності — Митя Гурьянов, головна роль
Жертви вбивств
Померли від холодної зброї |
1829068 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BD%D1%82%D0%BE%D1%94%D0%B2%20%D0%93%D0%B5%D1%80%D0%BC%D0%B0%D0%BD%20%D0%A1%D1%82%D0%B5%D0%BF%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87 | Контоєв Герман Степанович | Контоєв Герман Степанович
Герман Степанович Контоєв (Хабаровськ, СРСР) — російський і білоруський борець вільного стилю якутського походження, чемпіон світу, срібний призер чемпіонату Європи, срібний призер Кубку світу, учасник двох Олімпійських ігор. Майстер спорту Росії міжнародного класу, Заслужений майстер спорту Республіки Білорусь.
Біографія
Народився в спортивній якутській родині. Батько — Контоєв Степан Степанович, різнобічний спортсмен, є кандидатом у майстри спорту з вільної боротьби, самбо, лижних гонок, російських шашок, був першим тренером своїх синів. Заслужений працівник фізичної культури Республіки Саха (1999), відмінник народної освіти РРФСР (1986). Молодший брат Олександр — чемпіон світу з вільної боротьби серед молоді, бронзовий призер чемпіонату Європи. Інший молодший брат Станіслав — дворазовий чемпіон світу серед молоді з шашок.
Боротьбою займається з 1985 року. Спочатку виступав за збірну Росії. Був у її складі другим на Кубку світу 1993 року. 3-разовий призер чемпіонату Росії. З 1995 року виступає за збірну Білорусі. У її складі ставав срібним призером Чемпіонату Європи 1998 року та чемпіоном світу 2001 року. На чемпіонаті світу 2001 року боровся в одній ваговій категорії (до 54 кг) зі своїм братом Олександром, який тоді виступав за збірну Росії. У підсумку, Герман став чемпіоном, а Олександр — бронзовим медалістом. З 2006 року і сам Олександр почав виступати за збірну Білорусі.
Після Афінської олімпіади залишив великий спорт і повернувся до Якутська.
Випускник Інституту фізкультури Якутського державного університету.
Почесний громадянин Горного і Мегіно-Кангаласького улусів (2007), лауреат Державної премії Республіки Саха імені О. Є. Кулаковського (2001).
Виступи на Олімпіадах
Виступи на Чемпіонатах світу
Виступи на Чемпіонатах Європи
Виступи на Кубках світу
Виступи на інших змаганнях
Примітки
Посилання
http://www.sports-reference.com/olympics/athletes/ko/german-kontoyev-1.html
Народна енциклопедія якутського спорту
Борці Якутії // Міжнародний борцівський форум
Федерация спортивной борьбы Республики Саха (Якутия)
Уродженці Хабаровська
Білоруські борці вільного стилю
Борці вільного стилю на літніх Олімпійських іграх 2000
Борці вільного стилю на літніх Олімпійських іграх 2004
Білоруські чемпіони світу
Чемпіони світу з вільної боротьби
Випускники Якутського університету |
4941175 | https://en.wikipedia.org/wiki/Ilija%20Petkovi%C4%87 | Ilija Petković | Ilija Petković (22 September 1945 – 27 June 2020) was a Serbian footballer and manager.
Petković was capped 43 times for Yugoslavia, participating in the 1968 European Football Championship, and in the 1974 FIFA World Cup where he scored a goal in a huge 9–0 win against Zaire. He played much of his career in OFK Beograd, with a mid-career stint playing for Troyes.
He began his coaching career in 1990 with his original club, OFK Beograd, and he went on to coach numerous other clubs. Initially starting as an assistant, Petković coached his national team from 2000 to 2001 and from 2003 to 2006 – including most notably the 2006 FIFA World Cup.
Playing career
OFK Beograd
When Petković left his hometown Knin for the capital city Belgrade, he had not yet decided if he wanted to play football professionally because, in addition to training and playing with OFK Beograd, he simultaneously enrolled in and eventually completed the Economics college.
He signed his first professional contract with OFK in 1964. Though the club was even then in the constant shadow of its big city rivals Red Star Belgrade and Partizan, it still managed to put in many memorable league campaigns as well as to win the 1965–66 Yugoslav Cup with a 6–2 final thrashing of Dinamo Zagreb.
In 1972, Petković played as a guest for Uruguayan side Peñarol where he suffered a fracture caused by Nacional defender Juan Mujica.
Troyes
According to the strictly enforced sporting rules of communist Yugoslavia, no player was allowed to play for clubs outside the country before reaching the age of 28. Petković was no different and had to wait until 1973 to complete a move to Troyes AF where he spent three seasons.
OFK Beograd again
His second stint with OFK started in 1976 after returning from France at the age of 31. Even at the twilight of his career Petković managed to be an important contributor to the team. He played until 1983, retiring from the game close to the age of 38. Unfortunately, this time around the team's overall performance wasn't as glowing as was the case during Petković's first stint. They constantly hovered around the relegation zone and couldn't avoid the drop in 1979–80 season meaning that Petković played the 1980–81 campaign in Yugoslav Second League. They quickly gained promotion at the end of that year and played two more seasons in the top flight before being relegated again after 1982–83, Petković's last playing season.
International career
Petković debuted for Yugoslavia on 24 April 1968, at the age of 22 when Yugoslavia hosted France at Belgrade's Partizan Stadium in the second leg of the qualifying round quarter-final. The score from the first leg eighteen days earlier in Marseille was 1–1 and qualification was at stake but Petković scored his first goal in the national team just three minutes in, before adding another one in the 33rd minute as Yugoslavia won 5–1.
He went on to play for Yugoslavia at the final tournament in Italy. He also played at the 1974 FIFA World Cup in West Germany, scoring a goal in the group stage 9–0 victory over Zaire.
Coaching career
FR Yugoslavia
Petković was named as an assistant to Slobodan Santrač in 1997, prior to the 1998 FIFA World Cup. FR Yugoslavia exited the tournament in the Round of 16 to the Netherlands which was labelled a disappointing result, leading Santrač and the entire coaching staff (including Petković) to resign after the tournament.
In July 2000, Petković became the head coach of FR Yugoslavia after their exiting from UEFA Euro 2000 in the quarter-final to the Netherlands by a score of 6–1 and the subsequent dismissal of head coach Vujadin Boškov.
Petković started off well with a 2–1 away win in a friendly against Northern Ireland and a 2–0 win against Luxembourg in a 2002 FIFA World Cup qualifier.
As the Football Association was getting ready to choose a new president in January 2001, Petković resigned from his post citing the departure of outgoing FA president Miljan Miljanić as the reason.
Serbia and Montenegro
In July 2003, Petković was named as the head coach of the Serbia and Montenegro national team by FA president Dragan Stojković.
Petković managed to lead the team through 2006 World Cup qualifying in impressive fashion, with Serbia and Montenegro allowing only one goal in twelve matches. However, the team's showing at the World Cup final tournament in Germany was disastrous, with three losses from three matches including a 0–6 defeat at the hands of Argentina. Furthermore, Petković caused controversy ahead of the tournament when he named his son Dušan in the final squad as a replacement for the injured Mirko Vučinić, a move that triggered widespread outrage and condemnation. Dragan Stojković (at this time the president of Red Star Belgrade) criticized Petković publicly. Faced with the barrage of criticism, Petković's son withdrew from the squad which meant that, since the squad list was already submitted, FIFA didn't allow a replacement to be named so Serbia and Montenegro ended up being the only nation at the World Cup with 22 players in the squad instead of 23.
In late December 2009, Petković accused Stojković of starting the media smear campaign against him back in late May 2006 before the World Cup. Petković claimed that he refused to name some Red Star players in the final squad that the club was looking to sell at a better price by having them showcased at the World Cup, all of which prompted Stojković's ire, with Stojković denying the claims.
Death
Petković died on 27 June 2020, in Belgrade after being hospitalized with a duodenal ulcer and becoming infected with COVID-19 amid the COVID-19 pandemic in Serbia. He is interred in the Alley of Distinguished Citizens in the Belgrade New Cemetery.
Honours
Player
OFK Beograd
Yugoslav Cup: 1965–66
Manager
Servette
Swiss National League A: 1993–94
Individual
Serbian Coach of the Year: 2005
References
External links
1945 births
2020 deaths
Footballers from Knin
Serbs of Croatia
Serbian men's footballers
OFK Beograd players
ES Troyes AC players
Ligue 1 players
Expatriate men's footballers in France
Yugoslav football managers
Serbian football managers
Serbia and Montenegro football managers
Serbia and Montenegro national football team managers
Serbia national under-20 football team managers
OFK Beograd managers
Aris Thessaloniki F.C. managers
Al Ahli SC (Doha) managers
UEFA Euro 1968 players
1974 FIFA World Cup players
2006 FIFA World Cup managers
Yugoslav men's footballers
Yugoslavia men's international footballers
Servette FC managers
Incheon United FC managers
Gyeongnam FC managers
Serbian expatriate sportspeople in South Korea
Serbian expatriate football managers
Expatriate football managers in Greece
Expatriate football managers in South Korea
Expatriate football managers in Switzerland
Expatriate football managers in China
Men's association football midfielders
Shanghai Shenhua F.C. managers
Yugoslav expatriate sportspeople in France
Yugoslav expatriate men's footballers
Serbia and Montenegro expatriate sportspeople in Japan
Serbia and Montenegro expatriate sportspeople in China
Serbia and Montenegro expatriate sportspeople in Greece
Serbia and Montenegro expatriate sportspeople in Switzerland
Serbian expatriate sportspeople in Qatar
Expatriate football managers in Qatar
Deaths from ulcers
Deaths from the COVID-19 pandemic in Serbia
Burials at Belgrade New Cemetery |
2737319 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D1%80%D0%B0%D0%BB%D1%96%D1%94 | Чераліє | Чераліє — населений пункт у Хорватії, в Вировитицько-Подравській жупанії у складі громади Вочин.
Населення
Населення за даними перепису 2011 року становило 623 осіб.
Динаміка чисельності населення поселення:
Клімат
Середня річна температура становить 10,88 °C, середня максимальна – 24,95 °C, а середня мінімальна – -5,42 °C. Середня річна кількість опадів – 783 мм.
Примітки
Населені пункти Хорватії |
40873940 | https://en.wikipedia.org/wiki/Kani%20Quzan | Kani Quzan | Kani Quzan (also Romanized as Kānī Qūzān; also known as Kānī Gūzān) is a village in Rowzeh Chay Rural District, in the Central District of Urmia County, West Azerbaijan Province, Iran. At the 2006 census, its population was 304, in 57 families.
References
Populated places in Urmia County |
1267412 | https://uk.wikipedia.org/wiki/HD234924 | HD234924 | HD234924 — хімічно пекулярна зоря спектрального класу
A2 й має видиму зоряну величину в смузі V приблизно 9,4.
Див. також
Перелік HgMn-зір
Ртутно-манганова зоря
Перелік хімічно пекулярних зір (18h-20h)
Хімічно пекулярна зоря
Перелік хімічно пекулярних зір з пониженим вмістом гелію
Хімічно пекулярна зоря з пониженим вмістом гелію
Перелік Am-зір
Am-зоря
Примітки
Хімічно пекулярні зорі
Зорі головної послідовності спектрального класу A2
9 |
3497942 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%80%D1%83%D0%BD%D0%BE%20%D0%95%D0%BD%D0%B3%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%BC%D0%B0%D1%94%D1%80 | Бруно Енгельмаєр | Бруно Енгельмаєр (5 вересня 1927 — 2 липня 1991) — австрійський футболіст, що грав на позиції воротаря, зокрема, за клуб «Ферст Вієнна», а також національну збірну Австрії. По завершенні ігрової кар'єри — тренер.
Чемпіон Австрії.
Клубна кар'єра
У футболі дебютував 1946 року виступами за команду «Ферст Вієнна», в якій провів сім сезонів, взявши участь у 139 матчах чемпіонату.
Згодом з 1953 по 1958 рік грав у складі команд «Відень» та «Ферст Вієнна».
Завершив ігрову кар'єру у команді «Зіммерингер СК», за яку виступав протягом 1958—1961 років.
Виступи за збірну
1949 року дебютував в офіційних матчах у складі національної збірної Австрії. Протягом кар'єри у національній команді провів у її формі 10 матчів.
Був присутній в заявці збірної на чемпіонаті світу 1958 року у Швеції, але на поле не виходив.
Кар'єра тренера
Розпочав тренерську кар'єру, одразу після закінчення кар'єри гравця, 1962 року, очоливши тренерський штаб клубу «Ферст Вієнна». Досвід тренерської роботи обмежився цим клубом.
Помер 2 липня 1991 року на 64-му році життя.
Титули і досягнення
Чемпіон Австрії (1):
«Ферст Вієнна»: 1955
Примітки
Посилання
австрійські футболісти
Футбольні воротарі
Гравці збірної Австрії з футболу
Гравці чемпіонату світу з футболу 1958
Футболісти «Ферст Вієнна»
Футболісти «Відня»
Футболісти «Зіммерингера» |
46535470 | https://en.wikipedia.org/wiki/Kindrativ | Kindrativ | Kindrativ is a village (selo) in Sambir Raion, Lviv Oblast, in south-west Ukraine. It belongs to Turka urban hromada, one of the hromadas of Ukraine.
In 1880 the village had 273 inhabitants, all of them Greek Catholic Boykos.
Until 18 July 2020, Kindrativ belonged to Turka Raion. The raion was abolished in July 2020 as part of the administrative reform of Ukraine, which reduced the number of raions of Lviv Oblast to seven. The area of Turka Raion was merged into Sambir Raion.
References
Kindrativ |
2090904 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BE%D0%BD%D1%82%20%28%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%29 | Бонт (значення) | Бонт (значення)
Ян де Бонт (англ. Jan de Bont; 22 жовтня 1943) — нідерландський кінооператор, режисер та продюсер.
Флорімон Бонт (фр. Florimond Bonte; *22 січня 1890, Туркуен — †19 листопада 1977, Флері-Мерожис) — французький політичний діяч. |
211321 | https://uk.wikipedia.org/wiki/P53 | P53 | P53
p53, також відомий як білок 53, кодується у людини геном TP53, розташованим на короткому плечі 17-ї хромосоми (мишачий ген називають Trp53). За своєю природою p53 — фактор транскрипції. p53 регулює клітинний цикл і функціонує, як супресор пухлин. Його діяльність дуже важлива для багатоклітинних організмів, оскільки він допомагає запобігати виникненню раку, приблизно у 50 % злоякісно трансформованих клітин ген TP53 мутував, що дозволяє їм швидше накопичувати мутації в інших генах. p53 був описаний як «охоронець геному» або «ген-ангел-охоронець», посилаючись на його роль в збереженні стабільності геному.
Розташування гену TP53 у геномах різних ссавців:
Миша — 11 хромосома
Собака — 5 хромосома
Корова — 19 хромосома
Свиня — 12 хромосома
Кінь — 11 хромосома
Будова p53
У людини білок p53 складається з 393 амінокислотних залишків і має 5 доменів:
N-кінцевий домен, що активує транскрипцію, амінокислоти 1—42;
Багатий проліном домен, важливий для апоптотичній активності p53, складається з амінокислот 80—94;
ДНК-зв'язуючий домен, до якого входять амінокислотні залишки 100–300. Його просторова структура представлена петлями, що дозволяють p53 взаємодіяти як з великим, так і з малим жолобками ДНК. Особливо важливу роль відіграють амінокислоти аргінін 248 та лізин 120. Для підтримання правильної конформації у ДНК-зв'язуючому домені міститься атом цинку (проте його роль відрізняється від такої у так званих «цинкових пальцях» — іншому типі ДНК-зв'язуючих мотивів);
Домен, що відповідає за утворення полімеру білка (олігомеризації), — залишки 307–355. Тетрамерізація дуже важлива для активності p53 in vivo;
C-кінцевий домен, задіяний у від'єднанні доменів від ДНК, амінокислоти 356–393.
Мутації, що інактивують p53 при раковій трансформації, зазвичай трапляються у ДНК-зв'язуючому домені. Ці мутації призводять до нездатності білка p53 зв'язуватися з ДНК і, отже, виконувати функцію активатора транскрипції. Такі мутації звичайно є рецесивними.
Своєю назвою p53 завдячує молекулярній масі розрахованій за його рухливістю при електрофорезі в поліакриламідному гелі. Пізніше була розрахована реальна молекулярна маса цього білка за кількістю залишків амінокислот, і з'ясувалось, що вона становить всього 43,7 кДа. Ця різниця виникає завдяки високому числу кислих залишків проліну в p53, які уповільнюють його міграцію в поліакріламідних гелях, через що він здається масивнішим.
Функції білка р53
Білок p53 не є життєво необхідним за нормальних умов. Так миші із делецією обидвох копій його гену нормально розвиваються і відрізняються від тварин дикого типу тільки однією ознакою — у них всіх за перші 10 місяців життя розвивається рак. Функції p53 необхідні тільки у стресових умовах, таких як нестача кисню, дія факторів, що викликають ушкодження ДНК (наприклад ультрафіолетове і γ-випромінювання) тощо.
Білок р53 є продуктом гена-супресора пухлини TP53 і експресується у всіх клітинах організму. Попри конститутивний характер експресії за нормальних умов він міститься у цитоплазмі в дуже низькій концентрації у зв'язку із нестабільністю. Найважливішою причиною такої нестабільності є взаємодія p53 із Mdm2 (людський білок зазвичай називають HDM2). Останній діє як убіквітин-лігаза і скеровує p53 на протеасомну деградацію.
При появі пошкоджень ДНК відбувається активація двох споріднених протеїнкіназ — ATM і ATR, серед субстратів цих білків є так звані чекпойнт кінази Chk1 і Chk2. Останні здійснюють фосфорилювання великої кількості білків, серед яких і p53, що в результаті призводить до зупинки клітинного циклу. Фосфорильована форма p53 втрачає спорідненість із Mdm2, внаслідок чого стає значно більш стабільною і накопичується у клітині. Одночасно зростає здатність p53 стимулювати транскрипцію генів, що містять у регуляторній області нуклеотидну послідовність p53-response element (ділянка ДНК, з яким зв'язується білок р53). Відомо кілька десятків таких генів, до яких зокрема належить інгібітор циклін-залежних кіназ (CKI) p21. Цей білок приєднується до комплексів G1/S-Cdk і S-Cdk та пригнічує їхню активність, допомагаючи зупинити проходження клітинного циклу. Таким чином, р53 — фактор, який запускає транскрипцію групи генів і який активується при нагромадженні пошкоджень ДНК. Результатом активації р53 є зупинка клітинного циклу і реплікації ДНК, при сильному стресовому сигналі — запуск апоптозу.
До безпосередніх мішеней p53 експресію яких він активує належить також Mdm2. Таким чином формується негативний зворотний зв'язок: накопичення p53 призводить до збільшення рівня Mdm2, який у свою чергу пригнічує p53 не допускаючи його недоречної або надмірної активації. Mdm2 є не негативним регулятором p53, таку ж функцію виконує MDMX (також відомий як MDM4). Він хоч і не є убіквітин лігазою, але може пригнічувати активність p53 і сприяти його убіквітинуванню MDM2. У деяких типах ракових клітин спостерігається підвищена експресія MDM2 або/і MDMX.
У людських клітинах p53 задіяний у механізмах так званого реплікативного старіння — явища, яке полягає у тому, що клітини можуть ділитись тільки обмежену кількість раз (наприклад, 25—50 разів для фібробластів) через вкорочення теломер із кожним циклом реплікації ДНК. Коли довжина теломер сягає певної критичного мінімального значення, у клітині активується сигнальний шлях p53 відповіді на пошкодження ДНК.
Сигнальний шлях p53 може активуватись не тільки у разі пошкодження ДНК, а й захищати організм від інших загрозливих подій у клітині, наприклад анормальної мітогенної стимуляції. Так зокрема для клітин, що надекспресують онкогени Ras або Myc, не характерна надмірна проліферація, навпаки — у них зупиняється клітинний цикл і запускається апоптоз. Це пов'язано із білком Arf, що активується у таких випадках, він зв'язується із Mdm2 та пригнічує його, дозволяючи таким чином накопичення p53.
Окрім того, що p53 активує транскрипцію багатьох генів, було виявлено й інші механізми його функціонування. Зокрема, він може діяти як транскрипційний репресор, а також безпосередньо взаємодіяти у цитоплазмі із білками родини Bcl-2, роблячи прямий внесок у запуск внутрішнього шляху апоптозу.
Проапоптична дія p53
У випадку, коли ушкодження ДНК не можуть бути репаровані, накопичення p53 призводить до активації транскрипції генів проапоптичних білків родини Bcl-2, що містять тільки BH3 домен, Puma і Noxa. Вони забезпечують запуск внутрішнього (мітохондріального) шляху апоптозу. Окрім цього p53 може приєднуватись до антиапоптичних білків родини Bcl-2 на поверхні мітохондрій та інгібувати їх. Таким чином знешкоджуються клітин, що могли б в іншому випадку стати раковими.
p53 у ракових клітинах
Близько 50 % типів ракових клітин містять мутантний ген TP53. Внаслідок цього ушкодження ДНК в них не призводить до зупинки клітинного циклу та апоптозу. Таким чином вони можуть накопичувати мутації і ставати ще більш злоякісними, а також і уникати реплікативного старіння. Окрім цього багато протиракових препаратів і радіотерапія діють шляхом активації p53-залежного апоптозу, а отже мутантні по його гену клітини одночасно і резистентніші до таких типів терапії.
Спадкове захворювання синдром Лі-Фраумені виникає внаслідок наявності однієї мутантної копії TP53 у генотипі особи, і проявляється у виникненні різних типів раку в перші 20 років життя внаслідок мутацій, що інактивують нормальну копію гену p53.
Через свою унікальну роль у запобіганні виникнення раку p53 є мішенню для деяких онкогенних вірусів. Наприклад геном папіломавірусів кодує білок E6, що зв'язується зі p53 і сприяє його деградації. Білки із схожими функціями наявні і в багатьох інших онковірусів. Мтуації у p53 можуть специфічно викликати і інші агенти, наприклад поліциклічні арени із тютюнового диму зв'язуються із конкретною ділянкою гену TP53 і викликають заміну залишку тиміну на залишок гуаніну. Ультрафіолетове випромінювання призводить до мутації p53 у ракових клітинах шкіри. У деяких випадках зміни навіть в одній копії цього гену достатньо для інактивації білка, оскільки p53 функціонує як тетрамер, наявність в якому навіть одного мутантного ланцюга може призвести до некоректного поводження.
p53 і терапія раку
Враховуючи центральну роль p53 у розвитку ракових захворювань, він може бути вигідною мішенню для терапії. Перші зусилля в цьому напрямку були зосереджені в основному на генній терапії. Перші успішні клінічні дослідження цього підходу були здійснені у 1996 році компанією Introgen Therapeutics, проте впровадження такого методу в клініку затрималось. Тільки 2004 році доставка гену TP53 за допомогою аденовірусного вектора була схвалена в Китаї для лікування раку шиї та голови, це був перший випадок, коли генна терапія була схвалена до використання як рутинна процедура в клініці.
Інший підхід генної терапії, що базується на використанні p53 шляху, був розроблений групою Мак-Корміка. Вони також використовували аденовірус, проте він не здійснював трансдукції TP53, а був дефектний по гену білка E1B 55 кДа, що зв'язується із p53 та інактивує його. Таким чином цей вірус може нормально розмножуватись у ракових клітинах, що не мають функціонального p53, але не в здорових, які його мають. Терапія базована на такому ж принципі була схвалена до використання у Китаї.
Ще однією можливою стратегією терапії раку є використання низькомолекулярних сполук, що відновлюють активність p53. Частина із цих речовин зв'язуються із мутантним білком в трансформованих клітинах і змінюють його конформацію, повертаючи йому властивості дикого типу. Прикладом сполук такого типу є PRIMA1. Для лікування пацієнтів, у яких p53 не є мутованим, можна використовувати інший тип препаратів, а саме такі, що порушують взаємодію між p53 і MDM2, таким чином збільшуючи активність першого. Найбільш ефективною в цьому розмінні виявилась група речовин Нутліни розроблена дослідниками компанії Hoffmann-La Roche. Нутліни приєднуються до p53-зв'язуючої кишеньки MDM2, таким чином перешкоджаючи взаємодії цих двох білків. Використання цих сполук дозволяє зменшити розміри пухлин у піддослідних тварин. Інший низькомолекулярний активатор p53 - RITA - взаємодіє із самим p53, блокуючи його взаємодію із MDM2. Також розроблені препарати, що пригнічують функцію MDMX. Перелічені сполуки наразі не використовуються у клініці, проте широко застосовуються як інструменти в ракових дослідженнях.
Історія відкриття та дослідження
Білок p53 був вперше відкритий відразу кількома групами 1979 року. Зокрема Девід Лейн та Лайонел Кроуфорд досліджували індуктори злоякісної трансформації клітин вірусу SV40. У цього вірусу є два білки із такою функцією, вони були названі великим і малим T-антигенами. Лейн і Кроуфорд помітили, що при використанні сироватки із тварин з пухлинами індукованими SV40 для імунопреципітації великого T-антигену разом із останнім осаджувався і невірусний білок із молекулярною масою 53 кДа. Подальші дослідження показали, що цей білок фізично взаємодіяв із великим T-антигеном. В той же час схожі спостереження зробили Деніел Лінцер та Арнольд Левайн із Пристонського університету, а також П'єр Мей із Франції, Роберт Керролл із США та Алан Сміт із Великої Британії.
Ліцнер та Левайн також помітили, що сироватка, яку вони використовували, мала здатність осаджувати той же білок із масою 53 кДа із тератокарцином — пухлин ембріонального походження не викликаних вірусом SV40. В той же час група Олда Ллойда з'ясувала, що при імунізації тварин невірусно трансформованими клітинами в них утворювались антитіла до цього білка. Варда Роттер продемонструвала, що надлишок білка масою 53 утворюється в клітинах інфікованих онкогенним ретровірусом — вірусом лейкемії мишей Абельсона. Таким чином стало зрозуміло, що він наявний у великих кількостях у злоякісно трансформованих клітинах різного походження, але його зовсім чи майже не можливо виявити у здорових клітинах.
Більшість лабораторій, що займались вивченням p53 на перших етапах, дали йому кожна іншу назву, що призвело плутанини в науковій літературі. Тільки у 1983 році на Першому міжнародному симпозіумі присвяченому p53, що проводився в Окстеді, вченим вдалось погодитись на варіанті p53. Така назва і закріпилась за білком, попри те, що згодом стало відомо, що вона є не зовсім коректною.
З'ясування ролі p53 у розвитку пухлин
Перші дослідження p53 явно свідчили про його роль як онкогену: такі віруси як SV40 та аденовірус виробляють білки, які зв'язуються із ним і призводять до його накопичення, високі рівні цього білка були виявлені в ракових, але не нормальних клітинах. Проте, щоб остаточно довести, що p53 є онкобілком, потрібно було клонувати його ген і перевірити як його надекспресія впливатиме на клітини. 1983 року відразу кільком групам вдалось клонувати людський і мишачий гени p53, для цього в першу чергу використовували ракові клітини, в яких було найбільше продукту цього гену. Наступні спроби трансфікувати різні клітини отриманою кДНК виправдали очікування. У лабораторіях Дженкінса, Орена, Роттер та Вайнеберга було встановлено, що при надекспресії p53 він може призводити до імморталізації клітин, а разом із вже відомими онкогенними білками, такими як HRAS, викликати злоякісне переродження. Також було показано, що внаслідок надекспресії p53, зростала здатність ракових клітин утворювати пухлини in vivo.
Проте відразу ж з'явились деякі експериментальні дані, що суперечили припущенню про те, що p53 є онкобілком. Зокрема в кількох лабораторіях було встановлено, що багато вірусів, які викликають лейкемію, «вимикають» ген p53, група Роттер встановила, що в пухлинній лінії лейкемії людини HL60 TP53 майже повністю делетований. Нарешті 1989 року в лабораторії Лейвана отримали новий клон кДНК p53, на відміну від інших він не міг трансформувати клітин. Суперечливість експериментальних даних вдалось пояснити після секвенування використаних клонів і порівняння їх нуклеотидних послідовностей із послідовністю гену дикого типу. Так стало зрозуміло, що в більшості ракових клітин, з яких і клонувався TP53 або Trp53, в ньому відбуваються мутації, і саме такі мутантні версії можуть сприяти злоякісному переродженню, тоді як продукт нормального гену є навпаки супресором пухлин.
В наступні роки було здобуто багато підтверджень того, що p53 є супресором пухлин. Так було показано спочатку на прикладі раку товстої кишки, а потім і на інших видах раку, що в злоякісно трансформованих клітинах дуже часто функція p53 втрачається внаслідок мутацій, делецій або комбінації обидвох. Також з'ясувалось, що алель дикого типу може пригнічувати злоякісне переродження клітин у культурі, викликане потужними онкогенами HRAS та MYC. Згодом встановлено, що людський синдром Лі-Фраумені викликається мутаціями у гені TP53, і були отримані миші із нокаутом Trp53, що мали підвищену схильність до розвитку ракових пухлин, особливо лімфом. Також вдалось пояснити, чому деякі онковіруси збільшують концентрацію p53 в клітині. Генетична інформація як SV40 так і аденовірусу представлена у формі ДНК, щоб її реплікувати вони намагаються запустити S-фазу клітинного циклу, під час якої зможуть використовувати клітинні ферменти і субстрати для копіювання власної ДНК. Проте сигнальні шляхи, пов'язані із p53 можуть розпізнати таку невчасну S-фазу та індукувати апоптоз. Тому віруси також виробляють білки, такі як великий T-антиген SV40 і E1B аденовірусу, які зв'язуються із p53 і призводять до його накопичення в неактивній формі. Інші віруси, такі як папіломавірус людини використовують інші стратегії пригнічення p53.
Примітки
Джерела
Посилання
Апоптоз
Транскрипційні фактори
Гени супресори пухлин
Гени на хромосомі 17 |
6126198 | https://en.wikipedia.org/wiki/Sassano | Sassano | Sassano is a town and comune in the province of Salerno in the Campania region of south-western Italy.
Geography
The municipality borders with Buonabitacolo, Monte San Giacomo, Padula, Sala Consilina, Sanza and Teggiano. Its frazioni are Caiazzano, Peglio, San Rocco, Santa Maria, Silla and Varco Notar Ercole.
Prehistory
The area is the only known inland site in Italy with a significant quantity of Mycenean pottery.
See also
The Sassano Project
Vallo di Diano
References
External links
Cities and towns in Campania
Localities of Cilento |
660744 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%82%D0%B8%D0%B9%20%D1%89%D0%B8%D1%82 | Золотий щит | Золотий щит
Проєкт «Золотий щит» (jīndùn gōngchéng) — система фільтрації вмісту Інтернету в КНР. Система також відома під неофіційною назвою «Великий китайський фаєрвол» (від — Великий китайський мур). Проєкт є системою серверів на інтернет-каналі між провайдерами і міжнародними мережами передачі інформації.
Розробка проєкту почалась у 1998 році, у 2003 році його було введено в експлуатацію по всій країні. «Золотий щит» складається із кількох підсистем, таких як система управління безпекою, система інформування про правопорушення, система контролю виходу і введення, інформаційну систему монітрорингу і систему управління трафіком.
«Золотий щит» є одним із 12 ключових проєктів КНР у сфері електронного урядування, які мають назву «золоті». Іншими «золотими» є проєкти «Золоті мости» (для загальноекономічної інформації), «Золота митниця» (для іноземних торгів), «Золота карта» (для електронних валют), «Золоті фінанси» (для управління фінанси), «Золоте сільське господарство» (для сільськогосподарської інформації), «Золоте оподаткування» (для оподаткування), «Золота вода» (для інформації про водні ресурси), «Золота якість» (для контролю якості) і т. ін..
Низка західних компаній виконують вимоги китайської влади щодо обмеження доступу до інформації. Згідно з даними організації «Репортери без кордонів», китайська версія пошукової системи Yahoo! в результатах пошуку не надає доступ до певної інформації.
Сайт Вікіпедія також неодноразово блокувався на території КНР. На даний момент Вікіпедія частково доступна в Китаї, але китайська версія Вікіпедії заблокована повністю, як і деякі «чутливі» статті англійської Вікіпедії. Причина блокування зумовлена, зокрема, тим, як описано події травня-квітня 1989 року в Китаї.
Також системою блокуються сайти певних релігійних та філософських течій, зокрема, трансгуманістичних.
Політичне та ідеологічне підґрунтя проєкту «Золотий щит» найкраще втілено у відомому вислові Ден Сяопіна на початку 1980-х: «Якщо ви відкриєте вікно для свіжого повітря, то ви очікуєте, що залетять також і мухи». Це висловлювання пов'язане з періодом економічних реформ у Китаї, який отримав назву «соціалістична ринкова економіка». Замінивши ідеологічні ідеї Культурної революції, економічна реформа стала ринкової економіки в Китаї та відкрила ринок для іноземних інвесторів. Але, незважаючи на економічну свободу, цінності та політичні ідеї Комуністичної партії Китаю мали бути захищені від «мух» інших небажаних ідеологій.
Див. також
Блокування Вікіпедії в Китаї
Advice to users using Tor to bypass the Great Firewall
Умаодан
Інтернет в Китайській Народній Республіці
Примітки
Посилання
金盾工程 中国网--网上中国.
Китай наполягає на користь цензури в Інтернеті
Китай посилив інтернет-цензуру
Website Test behind the Great Firewall of China
Китайський Інтернет: як за кам'яним муром
Китайцям заблокували вільний софт
Google вводить самоцензуру в Китаї
Інтернет
Політика Китаю
Цензура
Засновані в Китаї 1998
Засновані в Китаї 2003 |
32653988 | https://en.wikipedia.org/wiki/Tserona%20Subregion | Tserona Subregion | Tserona Subregion
Tsorona (Ge’ez : ጾሮና) is a subregion in the southern Debub region of Eritrea. Its old name was Atkaro. The area was a major battle zone during the Eritrean-Ethiopian War.
References
Tserona
Southern Region (Eritrea)
Subregions of Eritrea
Disputed territories in Africa |
3092712 | https://uk.wikipedia.org/wiki/Intel%20MPX | Intel MPX | Intel MPX — набір розширень архітектури x86, запропонований Intel. З відповідною підтримкою компілятора, і операційної системи, MPX мав на меті підвищення захищеності програмного забезпечення комп'ютерів шляхом перевірки вказівників, які можуть потенційно приводити до переповнення буфера.
Розширення
Intel MPX додає до стандартної архітектури x86 кілька нових регістрів спеціально для перевірки меж ділянок пам'яті («межові регістри»), і нові інструкції для роботи з цими регістрами. Додатково вводиться набір так званих «таблиць меж», де зберігаються значення меж, що не вмістилися у межові регістри.
Нові межові регістри — 128-розрядні, названі від BND0 до BND3. Кожен регістр містить пару 64-розрядних значень: нижню межу LB і верхню межу UB буфера пам'яті. Верхня межа зберігається у оберненому коді; конверсія здійснюється інструкціями BNDMK («створити межу») і BNDCU («перевірити верхню межу»). Два регістра конфігурації BNDCFGx (BNDCFGU у просторі користувача, і BNDCFGS у режимі ядра), а також регістр статусу BNDSTATUS, який надає адресу і код помилки у випадку порушення доступу.
Для збереження меж у пам'яті використовується дворівнева трансляція адрес. Верхній рівень складається з каталога меж (BD), і створюється при старті програми. Кожен елемент каталога є або порожнім, або містить вказівник на таблицю меж (BT), що створюється динамічно, і яка містить множину меж і відповідних лінійних адрес вказівників. Інструкції «завантажити межі» (BNDLDX) і «зберегти межі» (BNDSTX) прозоро здійснюють трансляцію адрес і меж у відповідному елементі таблиці меж.
Вперше реалізація MPX з'явилася у мікроархітектурі Intel Skylake.
Мікроархітектура Intel Goldmont також підтримує MPX.
Джерела
Архітектура x86 |
1269863 | https://uk.wikipedia.org/wiki/HD203819 | HD203819 | HD203819 — хімічно пекулярна зоря спектрального класу A0, що має видиму зоряну величину в смузі V приблизно 7,8.
Вона розташована на відстані близько 1080,0 світлових років від Сонця.
Пекулярний хімічний склад
Зоряна атмосфера HD203819 має підвищений вміст
Cr
.
Див. також
Перелік HgMn-зір
Ртутно-манганова зоря
Перелік хімічно пекулярних зір (20h-22h)
Хімічно пекулярна зоря
Перелік хімічно пекулярних зір з пониженим вмістом гелію
Хімічно пекулярна зоря з пониженим вмістом гелію
Перелік Am-зір
Am-зоря
Джерела
Хімічно пекулярні зорі
Зорі головної послідовності спектрального класу A0
8 |
Subsets and Splits
No community queries yet
The top public SQL queries from the community will appear here once available.