id stringlengths 3 8 | url stringlengths 31 795 | title stringlengths 1 211 | text stringlengths 12 350k |
|---|---|---|---|
4711292 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D0%B5%D0%BC%20%D0%9C%D0%B0%D0%BA-%D0%A2%D0%B0%D0%B2%D1%96%D1%88 | Грем Мак-Тавіш | Грем Мак-Тавіш (нар. , Глазго, Шотландія) — шотландський актор. Найбільш відомий за роллю гнома Дваліна у трилогії Пітера Джексона «Хоббіт».
Біографія
Народився в Глазго у сім'ї Алека та Еллен Мак-Тавішів. Коли Грем був ще дитиною, родина переїхала з Глазго. Жив у Канаді, Англії, Шотландії, потім осів у Новій Зеландії.
Акторську кар'єру розпочинав у театрі «Dundee Rep Theatre» (Данді, Шотландія).
Актор грав незначні ролі, найвідоміша була у фільмі «Рембо IV». Трохи менш відомі в «Король Артур» і «Лара Крофт: Розкрадача гробниць 2. Колиска життя».
Був затверджений на роль Дваліна у трилогії «Хоббіт». Фільми були зняті за знаменитою книгою Дж. Р. Р. Толкіна «Хоббіт, або туди і звідти». Прем'єра першої частини відбулася 2012 року, другої частини — 2013-го, третьої — 2014-го.
У 2014 році отримав пропозицію про зйомки в телесеріалі «Чужоземка» за романами Діани Геблдон.
Особисте життя
Разом з дружиною Гвен живе у Новій Зеландії.
Фільмографія
Актор озвучування
Крім роботи в кіно і на телебаченні Грем займався озвучуванням персонажів безлічі ігор, серед яких «Call of Duty: Modern Warfare 2» і "Call of Duty: Modern Warfare 3 ", «Call of Duty: Black Ops», «The Saboteur», «Star Wars: The Old Republic» та інші.
Примітки
Британські кіноактори
Британські чоловіки-актори відеоігор |
2791644 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D0%BA%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%B4%D1%96%D0%BE%D1%86%D0%B5%D0%B7%D1%96%D1%8F | Вікська діоцезія | Вікська діоцезія
Католицька церква в Іспанії
Діоцезії Католицької церкви в Іспанії
Вікська діоцезія — діоцезія Католицької церкви в Іспанії, з центром у місті Вік. Входить до складу Таррагонської церковної провінції. Суфраганна діоцезія Таррагонської архідіоцезії. Заснована 516 року. Голова — єпископ Вікський. Центральний храм — Вікський собор. Площа — 3,964 км². Населення — 386,000 ос.; з них католики — 408,000 ос. (94.6%). Чинний голова — Роман Касанова Касанова, єпископ Вікський.
Єпископи
Роман Касанова Касанова
Статистика
Згідно з «Annuario Pontificio» і Catholic-Hierarchy.org:
|-
| 1950 || 249.980 || 250.000 || 100,0 || 477 || 407 || 70 || 524 || || 145 || 1.214 || 262
|-
| 1970 || 307.000 || 307.000 || 100,0 || 417 || 351 || 66 || 736 || || 176 || 1.300 || 245
|-
| 1980 || 308.600 || 309.800 || 99,6 || 323 || 289 || 34 || 955 || || 90 || 1.098 || 258
|-
| 1990 || 338.000 || 341.707 || 98,9 || 289 || 250 || 39 || 1.169 || || 102 || 904 || 247
|-
| 1999 || 355.368 || 357.641 || 99,4 || 253 || 219 || 34 || 1.404 || 6 || 76 || 701 || 247
|-
| 2000 || 355.368 || 357.641 || 99,4 || 257 || 215 || 42 || 1.382 || 9 || 80 || 730 || 247
|-
| 2001 || 353.015 || 357.641 || 98,7 || 234 || 206 || 28 || 1.508 || 7 || 59 || 654 || 247
|-
| 2002 || 353.362 || 357.641 || 98,8 || 231 || 201 || 30 || 1.529 || 7 || 66 || 685 || 247
|-
| 2003 || 379.721 || 383.870 || 98,9 || 225 || 195 || 30 || 1.687 || 7 || 65 || 670 || 247
|-
| 2004 || 376.184 || 383.870 || 98,0 || 225 || 192 || 33 || 1.671 || 9 || 64 || 645 || 247
|-
| 2010 || 386.000 || 408.000 || 94,6 || 206 || 170 || 36 || 1.873 || 8 || 61 || 494 || 249
|-
| 2014 || 386.700 || 409.500 || 94,4 || 180 || 148 || 32 || 2.148 || 11 || 58 || 423 || 250
Посилання
Діоцезії Католицької церкви |
3082001 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D1%86%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D0%B0%D1%80%D0%BA%20%D0%A1%D0%B5%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%96%D0%BA%20%E2%80%94%20%D0%A3%D1%89%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BD%D0%B0%20%D0%9A%D0%B0%D1%80%D0%B0%D1%88%D1%83%D0%BB%D1%83%D0%B9 | Національний парк Семенік — Ущелина Карашулуй | Національний парк Семенік — Ущелина Карашулуй
Національний парк «Семенік — Ущелина Карашулуй» — національний парк в Румунії, в західній частині Південних Крпат, на території повіту Караш-Северін. Парк складається з двох природоохоронних зон — гір Семенік та ущелини Карашулуй (Караської ущелини).
Історія
Перша пропозиція щодо створення Національного парку «Семенік — ущелина Карашулуй» була зроблена в 1982 році. Територію парку було визнано захищеною територією Законом № 5 від 6 березня 2000 року.
Примітки
Національні парки Румунії |
128533 | https://en.wikipedia.org/wiki/New%20Rockford%2C%20North%20Dakota | New Rockford, North Dakota | New Rockford, North Dakota
New Rockford is a city in Eddy County, North Dakota, United States. It is the county seat of Eddy County. The population was 1,361 at the 2020 census. New Rockford was founded in 1883.
History
New Rockford was founded in 1883, when the Great Northern Railway arrived in the area.
In 1915, residents mounted a challenge to have the state capital relocated from Bismarck to New Rockford. This did not succeed, leaving Bismarck the capital.
Geography
According to the United States Census Bureau, the city has an area of , of which is land and is water. New Rockford's zip code is 58356.
Demographics
2010 census
As of the census of 2010, there were 1,391 people, 628 households, and 363 families living in the city. The population density was . There were 750 housing units at an average density of . The racial makeup of the city was 95.7% White, 0.1% African American, 1.7% Native American, 0.4% Asian, 0.1% Pacific Islander, 0.9% from other races, and 1.2% from two or more races. Hispanic or Latino people of any race were 2.9%.
Of the 628 households 24.7% had children under the age of 18 living with them, 44.9% were married couples living together, 9.4% had a female householder with no husband present, 3.5% had a male householder with no wife present, and 42.2% were non-families. 38.4% of households were one person and 22% were one person aged 65 or older. The average household size was 2.08 and the average family size was 2.74.
The median age was 50.2 years. 20.8% of residents were under the age of 18; 4.8% were between the ages of 18 and 24; 18.3% were from 25 to 44; 28.8% were from 45 to 64; and 27.2% were 65 or older. The gender makeup of the city was 46.2% male and 53.8% female.
2000 census
As of the census of 2000, there were 1,463 people, 651 households, and 378 families living in the city. The population density was . There were 778 housing units at an average density of . The racial makeup of the city was 98.02% White, 0.14% African American, 1.50% Native American, 0.14% from other races, and 0.21% from two or more races. Hispanic or Latino people of any race were 0.55% of the population.
Of the 651 households 24.7% had children under the age of 18 living with them, 49.8% were married couples living together, 6.1% had a female householder with no husband present, and 41.8% were non-families. 39.3% of households were one person and 24.7% were one person aged 65 or older. The average household size was 2.13 and the average family size was 2.84.
The age distribution was 20.8% under the age of 18, 6.4% from 18 to 24, 21.3% from 25 to 44, 21.9% from 45 to 64, and 29.7% 65 or older. The median age was 46 years. For every 100 females, there were 84.5 males. For every 100 females age 18 and over, there were 80.0 males.
The median household income was $28,042 and the median family income was $43,438. Males had a median income of $26,080 versus $19,219 for females. The per capita income for the city was $16,444. About 6.2% of families and 9.0% of the population were below the poverty line, including 8.3% of those under age 18 and 15.3% of those age 65 or over.
Events
The annual Central North Dakota Steam Thresher's Reunion is one of New Rockford's main annual events. It is held the third weekend of September.
The Opera House hosts theatre productions year round.
Notable people
James Buchli, U.S. Marine, former NASA astronaut
Ole H. Olson, 18th Governor of North Dakota
Larry Steinbach, football player
Education
New Rockford is served by New Rockford-Sheyenne Public School.
Climate
This climatic region is typified by large seasonal temperature differences, with warm to hot (and often humid) summers and cold (sometimes severely cold) winters. According to the Köppen Climate Classification system, New Rockford has a humid continental climate, abbreviated "Dfb" on climate maps.
References
External links
New Rockford community site
City of New Rockford official website
A century of sowers, a harvest of heritage (1983) from the Digital Horizons website
Cities in North Dakota
Cities in Eddy County, North Dakota
County seats in North Dakota
Populated places established in 1883
1883 establishments in Dakota Territory |
4295217 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D1%96%D0%BA%D0%BB%D0%B0%D1%81%20%D0%A8%D1%82%D0%B0%D1%80%D0%BA | Ніклас Штарк | Ніклас Штарк (14 квітня 1995, Нойштадт-на-Айші, Німеччина) — німецький футболіст, опорний півзахисник клубу «Вердер» та національної збірної Німеччини.
Клубна кар'єра
Грати у футбол Ніклас Штарк починав у своєму рідному місті Нойштадт-на-Айші. Пізніше Штарк перейшов до футбольної школи клубу «Нюрнберг». У 2013 році Штарк закінчив навчання у школі і був заявлений до списку перешої команди клубу. У квітні 2013 року футболіст дебютував у Бундеслізі.
Вже наступний сезон Штарк почав як повноцінний гравець основи. ві грав як на позиції опорного півзахисника, так і на місці центрального захисника.
Влітку 2015 року Штарк перейшов до складу столичної «Герти», з якою підписав чотирирічний контракт.
Збірна
У 2014 році Ніклас Штарк був капітаном юнацької збірної Німеччини (U-19),яка стала переможцем юнацького Євро для гравців віком до 19-ти років.
19 листопада 2019 року у матчі відбору до Євро-2020 проти команди Північної Ірландії Штарк дебютував у національній збірній Німеччини.
Досягнення
Німеччиниа (U-19)
Переможець чемпіонату Європу (U-19): 2014
Переможець чемпіонату Європи (U-21): 2017
Примітки
Посилання
Офіційний сайт Нікласа Штарка
Ніклас Штарк на сайті «Герти»
Ніклас Штарк на сайті kicker.de
Ніклас Штарк на soccer365.ru
німецькі футболісти
гравці молодіжної збірної Німеччини з футболу
гравці збірної Німеччини з футболу
футболісти «Нюрнберга»
футболісти «Герти»
Футболісти «Вердера» |
32961658 | https://en.wikipedia.org/wiki/Bogislaw%20VI%2C%20Duke%20of%20Pomerania | Bogislaw VI, Duke of Pomerania | Bogislaw VI, Duke of Pomerania (– 7 March 1393) was duke of Pomerania-Wolgast.
In 1365, after the death of his father, Barnim IV, he ruled Pomerania jointly with his brother Wartislaw VI. As they were both minors, they stood under the guardianship of their uncle Bogislaw V, who died in 1374. After some disputes, Pomerania was divided for a three-year period by a treaty signed on 25 May 1368 in Anklam. Bogislaw V received the area east of the Swine river, and the brothers received the area west of the Swine.
Around this time the brothers began raiding the territory of Albert of Sweden. This lasted until Wartislav VI and some of his knights were captured at Damgarten on 10 November 1368. Bogislaw Vi had to pay 1300 Marks to buy his brother free.
Shortly before his death in 1390, Bogislaw founded the village of Ahrenshoop as a port on the Loop and secured it with a castle. However, the settlement was destroyed in 1395 by troops from Rostock, and the harbor filled in.
Bogislaw died in 1393. Since he had no male offspring, his inheritance passed to his brother.
Marriage and issue
Bogislaw VI's first marriage was with Jutta of Saxe-Lauenburg, a daughter of Duke Eric II of Saxe-Lauenburg. Duchess Jutta died in 1388; the marriage remained childless.
In 1389, Bogislaw VI married his second wife, Agnes of Brunswick-Lüneburg, daughter of Duke Magnus II of Brunswick-Lüneburg. Duke Bogislaw and Agnes had two daughters:
Agnes, who was engaged to be married with Balthasar of Werle, but they probably never actually married
Sophia (died: ), who married firstly Duke Eric I of Mecklenburg (d. 1397) and secondly Nicholas V of Werle.
After Bogislaw's death, his widow Agnes married in 1396 Duke Albert III of Mecklenburg-Schwerin.
See also
List of Pomeranian duchies and dukes
References and sources
Martin Wehrmann: Genealogie des pommerschen Herzogshauses, in: Veröffentlichungen der landesgeschichtlichen Forschungsstelle für Pommern, series 1, vol. 5, Leon Saunier, Stettin, 1937, pp. 88–89, 96–97.
External links
Entry at www.ruegenwalde.com
House of Griffins
Dukes of Pomerania
14th-century German nobility
Year of birth uncertain
1350s births
1393 deaths |
28137626 | https://en.wikipedia.org/wiki/KM-SAM | KM-SAM | KM-SAM
The KM-SAM (Korean Medium-range Surface-to-Air Missile) which is also known as the Cheolmae-2 (Iron Hawk) is a South Korean medium range surface-to-air missile (SAM) system that was developed by the Agency for Defense Development (ADD) with technical support from Almaz-Antey and Fakel, based on technology from the 9M96 missile used on S-350E and S-400 missile systems.
Design and development
A complete battery consists of four to six 8-cell transporter erector launchers (TELs), a passive electronically scanned array (PESA) X-band multi-function phased array 3D radar (based on the one from the Russian S-400), and a fire command vehicle. The radar operates in the X-band and rotates at a rate of 40 rpm, covering up to 80 degrees in elevation. It can detect targets within and track up to 40 simultaneously.
The KM-SAM is the middle-tier of South Korea's three-tier aerial and missile defense system. Though it was developed in Russia by the Almaz Design Bureau in association with Samsung Thales, LIG Nex1, and Doosan DST, localization and industrialization were done in South Korea enough to consider it an indigenous system. South Korea has independent export rights under international intellectual property law and does not use Russian-made parts. Therefore, export is possible regardless of international sanctions against Russia. The KM-SAM can intercept targets up to an altitude of at a range of . It is to replace upgraded MIM-23 Hawk batteries in South Korea and be made available for export. Almaz-Antey continued with the program after prototypes were transferred and have created a distinctly Russian version called the Vityaz missile system.
The Republic of Korea Air Force revealed in mid-2015 that the KM-SAM would soon enter mass production and begin delivery to the Air Force that September, replacing the Hawk missile that had been in Korean service since 1964, which the United States military retired in 2002. The system can intercept up to six targets simultaneously, and the missiles have anti-electronic warfare capabilities to keep functioning despite jamming. The system passed the military's operational requirement verification test in July 2015, and began deployment in early 2016 near the maritime border with North Korea in the Yellow Sea.
On 28 April 2020, the Defense Acquisition Program Administration (DAPA) announced that deliveries of the Cheongung KM-SAM Block-1 system to the Republic of Korea Air Force (ROKAF) had been completed. In July 2021, South Korea retired its last MIM-23 Hawk system, phasing it out for the Cheongung Block-1.
KM-SAM battery configuration
The configuration of KM-SAM batteries typically includes multifunction radar, vertical launchers, and control center vehicles.
Engagement Control Center (ECS): 1
Multifunction Radar (MFR): 1
Launchers: 4–6
Missiles per Launcher: 8
Power Generator: 1
Improvements
Block-II
In April 2017, South Korean military officials revealed that a low-tier missile defense system based on the Cheongung was in the final phase of development. Modifying the standard SAM with hit-to-kill technology enables it to intercept incoming ballistic missiles at mid altitudes of around . The first upgraded Cheongung-II system was delivered to the ROKAF in November 2020. The Block II interceptor is effective against both aircraft and ballistic targets.
The KM-SAM will be able to be launched from the Korean Vertical Launch System (K-VLS) aboard Daegu-class frigates in a naval role.
Block-III
The Defense Acquisition Program Administration decided to develop KM-SAM III by investing 2.8 trillion won from 2024 to 2034.
Further development
The KM-SAM block-2 was to be an upper-tier interceptor designed to take down ballistic missiles, offering capabilities similar to that of the American Terminal High Altitude Area Defense missile with a range of and ceiling of . Performance levels were to be twice as superior to the Patriot and Cheolmae II missiles, and was expected to be based on the Russian S-400 technology. This role was filled by the development of the Long-range Surface-to-Air Missile (L-SAM).
Exports
LIG Nex1 participated in International Defence Exhibition held in the UAE in 2021 and showed off the Korean weapon system including KM-SAM and AT-1K Raybolt.
On 16 November 2021, the UAE's Ministry of Defense tweeted that it plans to acquire the M-SAM as a "qualitative addition" to its existing air defense capabilities and that the deal could reach US$3.5 billion. An official at South Korea's Defense Acquisition Program Administration (DAPA) said that the announcement was "positive" but "we still need to see how negotiations on the details will proceed." On 16 January 2022, the Defense Acquisition Program Administration of the South Korean Government announced that the UAE would purchase the system in a deal worth $3.5 billion. At the time, it was the largest arms export deal ever made by South Korea.
The US requested South Korea to send this missile system to Ukraine for the War in Ukraine. However South Korea declined on the basis of its security situation.
In February 2024, the South Korean Ministry of National Defense announced that Saudi Arabia would purchase 10 KM-SAM Block II batteries, in a deal worth $3.2 billion.
Operators
Current operator
Republic of Korea Air Force (19 batteries + 6 on order)
Block I, 18 batteries in service, 4 launchers of 8 missiles per battery.
Block II, 1 battery in service + 6 on order (total planned 7), 4 launchers of 8 missiles per battery.
Future operators
Royal Saudi Air Defense Forces (10 batteries)
Block II, 10 batteries ordered in February 2024 for USD $3.2 billion.
United Arab Emirates Army (12 batteries)
Block II, 12 batteries ordered in January 2023, to be produced partially in the UAE, worth USD $3.5 billion.
See also
KP-SAM
K-SAM (based on Crotale)
K-SAAM
L-SAM
List of surface-to-air missiles
List of anti-aircraft weapons
References
External links
official site
Surface-to-air missiles of South Korea
Anti-ballistic missiles of South Korea
21st-century surface-to-air missiles
Post–Cold War weapons of South Korea
Missile defense
ADD research and development projects
Almaz-Antey products
Republic of Korea Air Force |
4122601 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D1%80%D1%83%D0%B6%D0%B8%D0%BB%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9 | Дружилинський | Дружилинський — хутір у Серафимовицькому районі Волгоградської області Російської Федерації.
Населення становить 2 особи. Входить до складу муніципального утворення Клетсько-Почтовське сільське поселення.
Історія
Хутір розташований у межах українського історичного та культурного регіону Жовтий Клин.
Згідно із законом від 24 грудня 2004 року № 979-ОД органом місцевого самоврядування є Клетсько-Почтовське сільське поселення.
Населення
Примітки
Населені пункти Серафимовицького району
Хутори Волгоградської області |
896169 | https://en.wikipedia.org/wiki/Parliament%20%28cigarette%29 | Parliament (cigarette) | Parliament (cigarette)
Parliament is an American brand of cigarettes, currently owned and manufactured by Philip Morris USA in the United States and Philip Morris International outside of the United States.
History
The brand was launched in 1931 and is distinctive for its recessed paper filters. It was originally used as an advertising gimmick when cigarettes did not have filters. The first commercial cigarette filters came into use in 1935.
Until the late 1950s, Parliament was packaged in a two-layer "hard" pack. That packaging continued under the Benson & Hedges brand after Parliament adopted a conventional paper pack.
Parliament is one of few brands of cigarettes on the mainstream market to feature a recessed paper filter. Cigarette filters became common in most cigarettes in the 1950s. In the 1940s and 1950s, the brand was marketed for its unique filters, with advertisements reading, "Only the flavor touches your lips", and "Tobacco tastes best when the filter's recessed". The brand also claimed that the recessed filter prevented tar from making contact with the smoker's mouth, unlike standard filters.
In Korea, brands like Marlboro , Philip Morris, Dunhill, Parliament and various other Western cigarettes were sold in 1987 as import opening to prepare for the 1988 Summer Olympics in Seoul.
Parliament makes up 1.9% of U.S. cigarette sales, in contrast to Marlboro, which represent 41.1% of the U.S. cigarette sales. From the 1950s on the cigarette had a reputation for being popular among affluent smokers.
It is the 12th best-selling international brand and the 4th largest PMI brand. In 2016, the volume of produced Parliament cigarettes was 46 billion. The brand is sold in more than 30 countries.
Advertising
In the television commercials that were once broadcast in Japan, the image of New York was strongly issued. From the early to the mid-1980s, things like CG animation, which had been the package designs of Parliament, ranged from the cityscape of New York to roads and bridges, etc. From around the end of the 1980s, the aerial photographs of New York by live action turned into things to be used. Since entering the 1990s, under the image strategy of being even more expensive, BGM was shedding the number of AOR artists such as Bobby Caldwell with beautiful images. Among them were included a self-cover version by Bobby of "Stay With Me" for KA, GU, YA (the theme song of the movie Bamboo Story) that was offered to Peter Cetera. Kyōzō Nagatsuka was in charge of the narration at that time.
Actor Charlie Sheen appeared in ads for Parliament in Japan in the 1990s.
Markets
Parliament was or still is sold in the following countries: United States, Bulgaria, Serbia, Brazil, Cyprus, Uruguay, Argentina, Germany, Switzerland, Poland, Romania, Moldova, Estonia, Armenia, India, Pakistan, Lithuania, Latvia, Kuwait, Belarus, Ukraine, Russia, Kazakhstan, Kyrgyzstan, Georgia, Turkey, Qatar, Saudi Arabia, United Arab Emirates, Egypt, Israel, Jordan, Mongolia, China, Taiwan, Japan and South Korea.
U.S. varieties
Parliament is sold in the following varieties:
Blue Pack (Full Flavor) Kings—Box
White Pack (Lights) Kings—Soft and Box
White Pack (Lights) 100s-Soft and Box
Silver Pack (Ultra Lights) Kings—Box
Menthol
Green Pack (Menthol Full Flavor) Kings—Box
White Pack (Menthol Lights) Kings—Box
White Pack 100s (Menthol Lights)—Box
Silver Pack (Menthol Ultra Lights) Kings—Box
See also
Altria (Formerly Philip Morris)
Nicotine
Tobacco smoking
References
Philip Morris brands |
3334071 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D0%B6%20%D0%A2%D0%B0%D1%83%D0%BD%D1%88%D0%B8%D0%BF%20%28%D0%BE%D0%BA%D1%80%D1%83%D0%B3%20%D0%9A%D0%BE%D0%BB%D1%83%D0%BC%D0%B1%D1%96%D1%8F%2C%20%D0%9F%D0%B5%D0%BD%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%8F%29 | Орандж Тауншип (округ Колумбія, Пенсільванія) | Орандж Тауншип (округ Колумбія, Пенсільванія)
Орандж Тауншип — селище в США, в окрузі Колумбія штату Пенсільванія. Населення — 1161 особа (2020).
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у селищі мешкало осіб у 476 домогосподарствах у складі 378 родин. Було 542 помешкання
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 1,0 %. Частка іспаномовних становила 0,8 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 24,0 % — особи молодші 18 років, 61,5 % — особи у віці 18—64 років, 14,5 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 43,9 року. На 100 осіб жіночої статі у селищі припадало 100,8 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 98,1 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив долар США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . Медіана доходів становила доларів для чоловіків та долари для жінок. За межею бідності перебувало 7,0 % осіб, у тому числі 10,5 % дітей у віці до 18 років та 7,1 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило 664 особи. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 34,6 %, виробництво — 10,5 %, транспорт — 8,9 %, роздрібна торгівля — 7,8 %.
Примітки
Джерела
Селища Пенсільванії
Населені пункти округу Колумбія (Пенсільванія) |
1187527 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D1%82%D1%96%D1%80%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%86%D0%B0 | Штірковіца | Штірковіца — село у повіті Мехедінць в Румунії. Входить до складу комуни Вледая.
Село розташоване на відстані 245 км на захід від Бухареста, 41 км на південний схід від Дробета-Турну-Северина, 64 км на захід від Крайови.
Населення
За даними перепису населення 2002 року у селі проживали осіб, усі — румуни. Усі жителі села рідною мовою назвали румунську.
Примітки
Села повіту Мехедінць |
2472529 | https://uk.wikipedia.org/wiki/40-Mile%20Air | 40-Mile Air | 40-Mile Air — американська авіакомпанія місцевого значення зі штаб-квартирою в місті Ток (Аляска), виконує чартерні пасажирські та вантажні перевезення між невеликими аеропортами та у важкодоступні мисливські місця в штаті Аляска.
Портом приписки авіакомпанії є Аеропорт Ток-Джанкшен.
Історія
Авіакомпанія 40-Mile Air була заснована в 1959 році. В даний час компанія працює в області чартерних перевезень в східній частині штату Аляска.
Флот
Повітряний флот авіакомпанії 40-Mile Air складається з 9 літаків:
4 Piper PA-18 Super Cub
2 Cessna 206
1 Cessna 207
1 Cessna 185
1 Piper Navajo
Маршрутна мережа
Авіакомпанія 40-Mile Air виконує регулярні пасажирські рейси в наступні пункти призначення:
Чісана (CZN) — Аеропорт Чісана
Фербенкс (FAI) — Міжнародний аеропорт Фербенкс
Струм (TKJ) — Аеропорт Ток-Джанкшен
Хілі-Лейк (HKB) — Аеропорт Хілі-Лейк
Делта-Джанкшен (DJN) — Аеропорт Делта-Джанкшен
Нортуей (ORT) — Аеропорт Нортуей
Чікен (CKX) — Аеропорт Чікен
Примітки
Посилання
Офіційний сайт авіакомпанії 40-Mile Air
Авіакомпанії США
Підприємства Аляски
Засновані в США 1959 |
1723636 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%B3%D1%80%D1%83%D0%B4%D0%B4%D1%8F%20%D0%BA%D0%B0%D1%80%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D0%B0%20%D0%A0%D1%96%D1%88%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D1%94%20%28%D0%91%D0%B5%D1%80%D0%BD%D1%96%D0%BD%D1%96%29 | Погруддя кардинала Рішельє (Берніні) | Погруддя кардинала Рішельє (Берніні) — скульптурний портрет кардинала і прем'єр-міністра Франції, котрий створив римський скульптор Лоренцо Берніні (1598—1680).
Замова і замовник
Арман Жан дю Плессі Рішельє в молоді роки бажав стати військовим. Але мати з п'ятьма дітьми, що зосталась удовою по смерті чоловіка, потребувала захисту і матеріальної підтримки. Єдиним джерелом прибутків родини було єпископство Люсона. Так замість військової кар'єри молодий Рішельє обрав кар'єру священика.
Він пройшов довгий шлях політичного діяча і царедворця, допоки не зробив вдалу церковну і світську кар'єру і став єпископом (1607 р. ), депутатом Генеральних Штатів від духовенства (1614), кардиналом (1622), першим міністром (1624 і фактичним керівником уряду Франції.
Посаду першого міністра кардинал утримував до власної смерті. Відповідно до посади і статусу кардинала він оточив себе розкошами. Розкритий заколот з метою убивства кардинала Рішельє примусив того створити власну гвардію.
1640 року він забажав мати власну скульптуру у повний зріст роботи уславленого римського скульптора Лоренцо Берніні. Перемови з цього приводу проводили дипломат при дворі папи римського від Франції, маршал д'Естре, та довірена особа кардинала — італієць Джуліо Мазаріні.
Про перемови дізнався папа римський, котрий і сам не мав скульптури у повний зріст роботи Берніні. Тому скульптор отримав наказ створити лише погруддя .
Негативна реакція на портрет
Пихатий і хворобливий Рішельє не міг і не хотів їхати до Риму заради позування. Лоренцо Берніні був вимушений працювати без позування, створивши черговий офіциозний і парадний портрет, котрий перевезли до столиці Франції.
Незважаючи на реалістичні деталі, портрет в Парижі визнали невдалим і він викликав негативні відгуки. Але дипломатичний Джуліо Мазаріні надіслав у Рим звістку про позитивне сприйняття портрета, що було неправдою.
Реакцією кардинала на твір Берніні була замова на власний скульптурний портрет, створити котрий довірили французькому скульпторові Жану Варену (1604—1672).
А на початку грудня 1642 кардинал помер.
Джерела
Rudolf Wittkower: Bernini. The Sculptor of Roman Baroque. London 1955.
Gianlorenzo Bernini: Zeichnungen. Insel, Leipzig 1982.
Alessandro Angellini: Giannlorenzo Bernini e i Chigi tra Roma e Siena. Siena 1998.
Charles Avery: Bernini. Hirmer, München 1998, ISBN 3-7774-7630-7.
Tod A. Marder: Bernini and the Art of Architecture. Abbeville Press, New York/London/Paris 1998, ISBN 0-7892-0115-1.
Sabine Burbaum: Die Rivalität zwischen Francesco Borromini und Gianlorenzo Bernini. Athena, Oberhausen 1999, ISBN 3-932740-35-1.
Philipp Zitzlsperger: Gianlorenzo Bernini. Die Papst- und Herrscherporträts. Zum Verhältnis von Bildnis und Macht. Hirmer, München 2002.
Carolin Behrmann: Die Rückkehr des lebenden Toten. Berninis Grabmal für Urban VIII. Barberini. In: Horst Bredekamp und Volker Reinhardt (Hrsg.): Totenkult und Wille zur Macht. Die unruhigen Ruhestätten der Päpste in St. Peter. Wissenschaftliche Buchgesellschaft, Darmstadt 2004, S. 179–196.
Sebastiano Roberto: Gianlorenzo Bernini e Clemente IX Rospigliosi. Arte e architettura a Roma e in Toscana nei seicento. Gangemi, Rom 2004.
Мусский Сергей «100 великих скульпторов», М., 2007
Див. також
Мистецтво Італії
Бароко
Теракота
Погруддя
Парадний портрет
Лоренцо Берніні
Рельєф
Надгробок
Неписьменність
Екстаз святої Терези (боцетто)
Автопортрет Берніні (теракота)
Погруддя Констанци Бонучеллі
Погруддя Карло Антоніо дель Поццо
Скульптури за алфавітом
Твори Лоренцо Берніні
Скульптури 1641 року |
4487935 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BE%D0%BD%D0%B4%D0%B0%D1%80%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%20%D0%90%D0%BD%D0%B4%D1%80%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87 | Бондаренко Микола Андрійович | Бондаренко Микола Андрійович
Микола Андрійович Бондаренко — старший солдат Збройних сил України, що відзначився у ході російського вторгнення в Україну у 2022 році.
Життєпис
Микола Бондаренко народився в місті Коломиї на Івано-Франківщині. Трудову діяльність розпочав у Чернівцях, а потім обійняв посаду начальника відділу інформаційних технологій у Коломийській міській раді. З початком повномасштабного російського вторгнення в Україну був мобілізований та перебував на передовій. Загинув у червні 2022 року на Донеччині. Чин прощання із загиблим відбувся 21 червня 2022 року в церкві Святого Йосафата (дитяча церква), а похорон відбувся 22 червня. Поховали загиблого на міському кладовищі рідної Коломиї.
Родина
У загиблого залишилися дружина, діти та батьки.
Ушанування пам'яті
21 та 22 червня 2022 року в Коломийській громаді, було оголошено днями жалоби.
Нагороди
орден «За мужність» III ступеня (2022) — за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, зразкове виконання службового обов'язку.
Примітки
Джерела
Уродженці Коломиї |
12489589 | https://en.wikipedia.org/wiki/White-bellied%20erpornis | White-bellied erpornis | White-bellied erpornis
The white-bellied erpornis (Erpornis zantholeuca) or simply erpornis is a species of bird. It is the only member of the genus Erpornis. This bird is found in Bangladesh, Bhutan, Brunei, Cambodia, China, India, Indonesia, Laos, Malaysia, Myanmar, Nepal, Singapore, Taiwan, Thailand, and Vietnam. Its natural habitat is subtropical or tropical moist montane forests.
Taxonomy
Formerly placed in Yuhina and often still misleadingly called "white-bellied yuhina", it is the most distinct member of this "genus" in its obsolete paraphyletic delimitation. It is by no means closely related to the Timaliidae (Old World babblers), where most of the former members of Yuhina are still placed. The Timaliidae are members of the superfamily Sylvioidea in infraorder Passeri, whereas the erpornis is the closest relative of the vireos (Vireonidae), which are a more ancient lineage of songbirds. Indeed, it now is usually included in the Vireonidae as one of their few Old World representatives.
Several subspecies are recognised: E. z zantholeuca, E. z tyrannula, E. z griseiloris, E. z sordida, E. z canescens, E. z interposita, E. z saani and E. z brunnescens.
Description
In its coloration, morphology and acrobatic habits, this bird resembles a vireo quite a lot. However, it has a prominent crest like many yuhinas, which together with the unusual biogeography has served to obscure its true relationships for a long time. The crested head, back, wings and tail of this bird are olivaceous or golden brown while the underparts are white.
Erpornis possesses well-developed musculature for gaping or opening the bill forcefully and may use this to pry bark from trees to seek insects.
Status
The white-bellied erpornis is listed by the IUCN as being of "Least Concern" as it has a very wide range and is common within much of that range. It is estimated that there may be 10,000 to 100,000 breeding pairs in China and a similar number in Taiwan.
See also
Black-capped donacobius and
Wrentit, New World members of the Sylvioidea which are the closest relatives of (or belong to) the Old World Megaluridae and Sylviidae, respectively
Shrike-babblers, genus Pteruthius; traditionally placed in the Timaliidae but perhaps the closest living relatives of the Erpornis
References
white-bellied erpornis
Birds of Southeast Asia
Birds of Bhutan
Birds of Nepal
Birds of Northeast India
Birds of South China
Birds of Taiwan
white-bellied erpornis
white-bellied erpornis
Taxonomy articles created by Polbot |
58773085 | https://en.wikipedia.org/wiki/Amplorhinus | Amplorhinus | Amplorhinus multimaculatus, commonly known as the many-spotted snake or the Cape reed snake, is a species of mildly venomous snake in the family Pseudoxyrhophiidae. The species, which is native to southern Africa, is monotypic (only one species in the genus) in the genus Amplorhinus.
Geographic range
A. multimaculatus is found in Mozambique, South Africa, and Zimbabwe.
Habitat
The preferred natural habitats of A. multimaculatus are freshwater wetlands, grassland, shrubland, and forest.
Description
A small species, A. multimaculatus may attain a snout-to-vent length (SVL) of about .
Diet
A. multimaculatus preys on frogs and lizards.
Reproduction
A. multimaculatus is viviparous. Usually four to eight young are born in late summer. Each neonate measures in total length (including tail).
Venom
If a human is bitten by A. multimaculatus, the venom may cause localized swelling, inflammation, and pain. The venom is delivered by enlarged grooved teeth at the rear of the mouth.
References
Further reading
Boulenger GA (1896). Catalogue of the Snakes in the British Museum (Natural History). Volume III., Containing the Colubridæ (Opisthoglyphæ and Proteroglyphæ) ... London: Trustees of the British Museum (Natural History). (Taylor and Francis, printers). xiv + 727 pp. + Plates I–XXV. (Amplorhinus multimaculatus, p. 125).
Smith A (1847). Illustrations of the Zoology of South Africa; Consisting Chiefly of Figures and Descriptions of the Objects of Natural History Collected during an Expedition into the Interior of South Africa, in the Years 1834, 1835, and 1836; Fitted out by "The Cape of Good Hope Association for Exploring Central Africa:" Together with a Summary of African Zoology, and an Inquiry into the Geographical Ranges of Species in that Quarter of the Globe. London: Lords Commissioners of her Majesty's Treasury. (Smith, Elder and Co., printers). Plates + unnumbered pages of text. (Amplorhinus multimaculatus, new species, Plate LVII).
Pseudoxyrhophiidae
Monotypic snake genera
Snakes of Africa
Reptiles of Mozambique
Reptiles of South Africa
Reptiles of Zimbabwe
Taxa named by Andrew Smith (zoologist)
Reptiles described in 1847 |
4580921 | https://uk.wikipedia.org/wiki/Le%20Tigre | Le Tigre | Le Tigre (укр. Тигр; англ. «The Tiger»; французька вимова: [ lə tiɡʁ ]; фр. «Тигр») — американський електронний рок-гурт, створений Кетлін Ханною (з Bikini Kill), Джоанною Фейтман і Седі Беннінг у 1998 році в Нью-Йорку. Беннінг пійшла у 2000 році, і її замінила Джей Ді Самсон до кінця існування групи. Le Tigre відомі своїми лівими соціально-політичними текстами, які часто стосувалися питань фемінізму та ЛГБТК+ спільноти. Вони змішали панк-направленність і політику з грайливими семплами, електричним попом і lo-fi електронікою. Гурт також додавав елементи мультимедіа та мистецтва перформансу до своїх концертів. Починаючи з 2006 року гурт перебуває у творчій відпустці.
Історія
1998-2000: Формування
Після розпаду Bikini Kill у 1998 році Кейтлін Ханна випустила сольний альбом під назвою Julie Ruin і переїхала до Нью-Йорка, де хотіла виконувати пісні альбому наживо. Не бажаючи виконувати матеріал сама, вона залучила Джоанну Фейтман, яку Ханна знала з часів зустрічі на одному з концертів Bikini Kill. Сейді Беннінг, яка допомогла Ханні створити музичне відео на пісню «Aerobicide» Julie Ruin, також приєдналася, щоб допомогти з візуальними елементами та скласти музику у придатний для виконання матеріал.
Назву для групи вони взяли від однієї з багатьох гіпотетичних груп, створених Ханною приблизно в 1994 році.
Гурт підписав контракт з Mr. Lady Records, з власниками якого Ханна та Фейтман познайомилися, коли були в Портленді. Ханна назвала підписання "логічним вибором" через більшу політичну прихильність лейблу щодо своїх музичних релізів.
Перший альбом гурту Le Tigre, вийшов у жовтні 1999 року. Оригінальні живі виступи гурту складалися з музичного виконання Ханни, Фейтман, Беннінг разом із Джей Ді та роуді (технік), якого вони зустріли у вересні 1999 року, який вручну керував слайд-шоу і усім візуальним рядом до своєї музики, оскільки група не могла дозволити собі проектор на той час.
2000-2004: Зміна складу групи та запис другого альбому
У 2000 році Беннінг покинула гурт. Оскільки гурт уже був у місячному турі, вони попросили Джей Ді замінити її під час живих виступів. Гурт уже розглядав можливість збільшення участі Самсон як, можливо, дублерної співачки чи танцівниці, тому попросили її стати офіційним учасником. Ханна зауважила, що "Джей Ді додала незаперечного чуття та харизми живому шоу та почала гастролювати та записувати, як риба у воді".
У жовтні 2001 року група випустила свій другий альбом «Feminist Sweepstakes».
У 2003 році Le Tigre співпрацювали із Chicks on Speed над кавер-версією пісні Tom Tom Club «Wordy Rappinghood» з їх альбому «99 Cents» разом з іншими виконавцями, такими як Місс Кіттін, Кевін Блічдом, ADULT, Нікола Куперус і Тіна Веймут з Tom Tom Club. Обкладинка стала помірним танцювальним хітом у Європі, досягнувши п'ятого місця в Belgian Dance Chart і шістдесят шостого місця в UK Singles Chart.
2004-2007: Угода з великим лейблом, дебютний альбом і вигорання
У березні 2004 року Le Tigre підписали контракт зі Strummer, дочірньою компанією великого лейблу Universal Records, Кетлін Ханна назвала цей крок переломом для гурту, який був на крок від розпаду через виснаження. У червні 2004 року Mr. Lady Records закрився, і гурт почав перевидавати свій попередній каталог під власним лейблом Le Tigre Records, який розповсюджував Touch & Go Records.
У жовтні 2004 року вони випустили свій дебютний альбом для великого лейбла «This Island». Альбом мав помірний успіх, продавши понад 90 000 копій у США.
У серпні 2007 року в гурті була "тривала перерва" через те, що гурт вигорів у турі This Island, а учасники гурту хотіли "займатися своїми справами".
2010-теперішній час: Невелике повернення та випуск "особливої пісні"
У 2010 році Le Tigre ненадовго повернулися після перерви, щоб продюсувати пісню Крістіни Агілери «My Girls» з її шостого студійного альбому «Bionic».
Учасниці Le Tigre Джей Ді Самсон і Джоанна Фейтман співпрацювали з російськими активістами Pussy Riot під час концерту, організованого Vice у 2014 році, виконавши пісню «Deceptacon». Пізніше, у 2015 році, вони возз’єдналися з Pussy Riot, щоб записати пісню та відео для серіалу Netflix «Картковий будинок».
У вересні 2016 року гурт оголосив про возз’єднання, щоб випустити «особливу пісню», 19 жовтня 2016 року гурт випустив пісню під назвою «I'm With Her» і супровідне відео, щоб висловити свою підтримку кандидата в президенти від Демократичної партії 2016 року Гілларі Клінтон.
У грудні 2021 року гурт оголосив, що збирається зіграти на фестивалі This Ain't No Picnic Festival у 2022 році.
Дискографія
Альбоми
Le Tigre (1999)
From the Desk of Mr. Lady (2001)
Feminist Sweepstakes (2001)
This Island (2004)
Le Tigre Live! (2012)
EP
From the Desk of Mr. Lady (2000), Mr. Lady Records
Remix (2003), Mr. Lady Records
Morning Becomes Eclectic (KCRW Live) (2005), Universal Records
Standing In The Way Of Control (2005) EP, випущений разом з The Gossip на Kill Rock Stars
This Island Remixes Volume 1 (2005) EP, Chicks On Speed Records
This Island Remixes Volume 2 (2005) EP, Chicks On Speed Records
This Island Remixes (2005) EP, Chicks On Speed Records
Сингли
Hot Topic (1999) Wiiija Records
New Kicks (2004) Universal Records
TKO (2004) Universal Records
After Dark (2004) Universal Records
Участь
Wordy Rappinghood (2003), гурт Chicks on Speed
We R the Handclaps (2005), гурт Junior Senior
Sisters O Sisters (2007), співачка Йоко Оно
Посилання
Сторінка Spotify
Перформанс або живі шоу Le Tigre
Фотографії з концерту в Роскілле |
7898368 | https://en.wikipedia.org/wiki/V%C3%A1pen%C3%ADk | Vápeník | Vápeník (until 1899: ) is a village and municipality in Svidník District in the Prešov Region of north-eastern Slovakia.
History
In historical records the village was first mentioned in 1600.
Geography
The municipality lies at an altitude of 448 metres and covers an area of 3.769 km². It has a population of about 45 people.
References
External links
Villages and municipalities in Svidník District
Šariš |
1177285 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%83%D0%B4%D1%96%D1%88%D1%82%D0%B5%D0%BD%D1%8C%20%28%D0%90%D1%80%D0%B4%D0%B6%D0%B5%D1%88%29 | Будіштень (Арджеш) | Будіштень (Арджеш)
Будіштень, Будіштені — село у повіті Арджеш в Румунії. Входить до складу комуни Леордень.
Село розташоване на відстані 84 км на північний захід від Бухареста, 23 км на схід від Пітешть, 118 км на північний схід від Крайови, 101 км на південь від Брашова.
Населення
За даними перепису населення 2002 року у селі проживали осіб, з них 435 осіб (99,5%) румунів. Рідною мовою 436 осіб (99,8%) назвали румунську.
Примітки
Села повіту Арджеш |
5082051 | https://uk.wikipedia.org/wiki/Altiphylax%20levitoni | Altiphylax levitoni | Altiphylax levitoni (гекончик Левітона) — вид геконоподібних ящірок родини геконових (Gekkonidae). Ендемік Афганістану. Вид названий на честь американського герпетолога Алана Левітона.
Поширення і екологія
Гекончики Левітона відомі з кількох місцевостей, розташованих в горах Гіндукушу на сході Афганістану, між Кабулом і Кандагаром. Вони живуть в лісах і чагарникових заростях та серед скель. Зустічаються на висоті від 1800 до 2300 м над рівнем моря.
Примітки
Геконові
Тварини, описані 1979
Плазуни Афганістану
Ендемічна фауна Афганістану |
48690 | https://en.wikipedia.org/wiki/Caratacus | Caratacus | Caratacus (Brythonic *Caratācos, Middle Welsh Caratawc; Welsh Caradog; Breton Karadeg; ; variants Latin: Caractacus, Greek: Καταράκατος) was a 1st-century AD British chieftain of the Catuvellauni tribe, who resisted the Roman conquest of Britain.
Before the Roman invasion, Caratacus is associated with the expansion of his tribe's territory. His apparent success led to Roman invasion, nominally in support of his defeated enemies. He resisted the Romans for almost a decade, using guerrilla warfare, but when he offered a set-piece battle he was defeated by Roman forces. After defeat he fled to the territory of Queen Cartimandua, who captured him and handed him over to the Romans. He was sentenced to death, but made a speech before his execution that persuaded the Emperor Claudius to spare him. Caratacus' speech to Claudius has been a popular subject in visual art.
Name
Caratacus' name appears as both Caratacus and Caractacus in manuscripts of Tacitus, and as Καράτακος and Καρτάκης in manuscripts of Dio. Older reference works tend to favour the spelling "Caractacus", but modern scholars agree, based on historical linguistics and source criticism, that the original Common Brittonic form was *Karatākos, pronounced , cognate with Welsh Caradog, Breton Karadeg, and Irish Carthach, meaning "loving, beloved, dear; friend".
History
Claudian invasion
Caratacus is named by Dio Cassius as a son of the Catuvellaunian king Cunobelinus. Based on coin distribution Caratacus appears to have been the protégé of his uncle Epaticcus, who expanded Catuvellaunian power westwards most likely from his palace in Verulam, the heartland of the Catuvellauni, into the territory of the Atrebates. After Epaticcus died in about AD 35, the Atrebates, under Verica, regained some of their territory, but it appears Caratacus completed the conquest, as Dio tells us Verica was ousted, fled to Rome and appealed to the emperor Claudius for help. This was the excuse used by Claudius to launch his invasion of Britain in the summer of 43. The invasion targeted Caratacus' stronghold of Camulodunon (modern Colchester), previously the seat of his father Cunobelinus. Cunobelinus had died some time before the invasion. Caratacus and his brother Togodumnus led the initial defence of the country against Aulus Plautius's four legions, thought to have been around 40,000 men, primarily using guerrilla tactics. They lost much of the south-east after being defeated in two crucial battles, the Battle of the River Medway and River Thames. Togodumnus was killed (although both Miles Russell and John Hind argue that Dio was mistaken in reporting Togodumnus's death, that he was defeated but survived, and was later appointed by the Romans as a friendly king over a number of territories, becoming the loyal king referred to by Tacitus as Cogidubnus or Togidubnus) and the Catuvellauni's territories were conquered. Their stronghold of Camulodunon was converted into the first Roman colonia in Britain, Colonia Victricensis.
Resistance to Rome
We next hear of Caratacus in Tacitus's Annals, leading the Silures and Ordovices of Wales against Plautius's successor as governor, Publius Ostorius Scapula. Finally, in 50, Scapula managed to defeat Caratacus in a set-piece battle somewhere in Ordovician territory, capturing Caratacus' wife and daughter and receiving the surrender of his brothers. Caratacus himself escaped, and fled north to the lands of the Brigantes (modern Yorkshire) where the Brigantian queen, Cartimandua, handed him over to the Romans in chains. This was one of the factors that led to two Brigantian revolts against Cartimandua and her Roman allies, once later in the 50s and once in 69, led by Venutius, who had once been Cartimandua's husband. With the capture of Caratacus, much of southern Britain from the Humber to the Severn was pacified and garrisoned throughout the 50s.
Legends place Caratacus' last stand at either Caer Caradoc near Church Stretton or British Camp in the Malvern Hills, but the description of Tacitus makes either unlikely:
Although the Severn is visible from British Camp, it is nowhere near it, so this battle must have taken place elsewhere. A number of locations have been suggested, including a site near Brampton Bryan. Bari Jones, in Archaeology Today in 1998, identified Blodwel Rocks at Llanymynech in Powys as representing a close fit with Tacitus's account.
Captive in Rome
After his capture, Caratacus was sent to Rome as a war prize, presumably to be killed after a triumphal parade. Although a captive, he was allowed to address the Roman Senate. Tacitus records a version of his speech in which he says that his stubborn resistance made Rome's glory in defeating him all the greater:
He made such an impression that he was pardoned and allowed to live in peace in Rome. After his liberation, according to Dio Cassius, Caratacus was so impressed by the city of Rome that he said "And can you, then, who have got such possessions and so many of them, still covet our poor huts?"
Legend
Medieval Welsh traditions
Caratacus' memory may have been preserved in medieval Welsh tradition. A genealogy in the Welsh Harley MS 3859 includes the generations "Caratauc map Cinbelin map Teuhant", corresponding, via established processes of language change, to "Caratacus, son of Cunobelinus, son of Tasciovanus", preserving the names of the three historical figures in correct relationship.
Caratacus does not appear in Geoffrey of Monmouth's History of the Kings of Britain (1136), although he appears to correspond to Arviragus, the younger son of Kymbelinus, who continues to resist the Roman invasion after the death of his older brother Guiderius. In Welsh versions his name is Gweirydd, son of Cynfelyn, and his brother is called Gwydyr; the name Arviragus is taken from a poem by Juvenal.
Caradog, son of Bran, who appears in medieval Welsh literature, has also been identified with Caratacus, although nothing in the medieval legend corresponds except his name. He appears in the Mabinogion as a son of Bran the Blessed, who is left in charge of Britain while his father makes war in Ireland, but is overthrown by Caswallawn (the historical Cassivellaunus, who lived a century earlier than Caratacus). The Welsh Triads agree that he was Bran's son, and name two sons, Cawrdaf and Eudaf.
Two hills in Shropshire bear the name Caer Caradoc (Welsh – Caer Caradog), meaning fort of Caradoc, and have popular associations with him. One is an Iron Age hill fort and Scheduled Monument near the town of Clun. It overlooks the village of Chapel Lawn. The other Caer Caradoc is a prominent hill and Iron Age hill fort near Church Stretton, 16 miles (26 km) to the north-east.
Modern traditions
Caradog only began to be identified with Caratacus after the rediscovery of the works of Tacitus, and new material appeared based on this identification. An 18th-century tradition, popularised by the Welsh antiquarian and forger Iolo Morganwg, credits Caradog, on his return from imprisonment in Rome, with the introduction of Christianity to Britain. Iolo also makes the legendary king Coel Hen a son of Caradog's son Saint Cyllin. Richard Williams Morgan claimed that a reference to Cyllin as a son of Caratacus was found in the family records of Iestyn ab Gwrgant and used this as evidence of the early entry of Christianity to Britain: "Cyllin ab Caradog, a wise and just king. In his days many of the Cymry embraced the faith in Christ through the teaching of the saints of Cor-Eurgain, and many godly men from the countries of Greece and Rome were in Cambria. He first of the Cymry gave infants names; for before, names were not given except to adults, and then from something characteristic in their bodies, minds, or manners."
Another tradition, which has remained popular among British Israelites and others, makes Caratacus already a Christian before he came to Rome, Christianity having been brought to Britain by either Joseph of Arimathea or St. Paul, and identifies a number of early Christians as his relatives.
One is Pomponia Graecina, wife of Aulus Plautius, the conqueror of Britain, who as Tacitus relates, was accused of following a "foreign superstition", which the tradition considers to be Christianity. Tacitus describes her as the "wife of the Plautius who returned from Britain with an ovation", which led John Lingard (1771–1851) to conclude, in his History and Antiquities of the Anglo-Saxon Church, that she was British; however, this conclusion is a misinterpretation of what Tacitus wrote. An ovation was a military parade in honour of a victorious general, so the person who "returned from Britain with an ovation" is clearly Plautius, not Pomponia. This has not prevented the error being repeated and disseminated widely.
Another is Claudia Rufina, a historical British woman known to the poet Martial. Martial describes Claudia's marriage to a man named Pudens, almost certainly Aulus Pudens, an Umbrian centurion and friend of the poet who appears regularly in his Epigrams. It has been argued since the 17th century that this pair may be the same as the Claudia and Pudens mentioned as members of the Roman Christian community in 2 Timothy in the New Testament. Some go further, claiming that Claudia was Caratacus' daughter, and that the historical Pope Linus, who is described as the "brother of Claudia" in an early church document, was Caratacus' son. Pudens is identified with St. Pudens, and it is claimed that the basilica of Santa Pudenziana in Rome, and with which St. Pudens is associated, was once called the Palatium Britannicum and was the home of Caratacus and his family.
This theory was popularised in a 1961 book called The Drama of the Lost Disciples by George Jowett, but Jowett did not originate it. He cites renaissance historians such as Archbishop James Ussher, Caesar Baronius and John Hardyng, as well as classical writers like Caesar, Tacitus and Juvenal, although his classical citations at least are wildly inaccurate, many of his assertions are unsourced, and many of his identifications entirely speculative. He also regularly cites St. Paul in Britain, an 1860 book by R. W. Morgan, and advocates other tenets of British Israelism, in particular that the British are descended from the lost tribes of Israel.
In the arts
Caratach is anachronistically depicted as Boudica's general in John Fletcher's play Bonduca (1613). The historical Caratach was exiled from Britain nearly a decade prior to Boudica's war.
Caratacus is the subject of William Mason's 1759 poem of the same name and the 1776 play based on it.
Caratacus is the title character of the Italian opera Carattaco by Johann Christian Bach, first performed in London in 1767
A detailed knowledge of Caractacus' uniform is claimed by Major-General Stanley in "The Major-General's Song" from Gilbert and Sullivan's 1879 comic opera "The Pirates of Penzance".
"Caractacus" is the title of a cantata by Edward Elgar in 1897–98 devoted to the defeat and capture of the king by the Romans. It was first performed at the Leeds choral festival in 1898.
Caractacus is the subject of a Victorian poem called Caractacus the Briton by William Stewart Ross, published 1881 in a collection titled Lays of Romance and Chivalry, and distinguished by the refrain, "Caractacus the Briton, the bravest of the brave!"
The defeat of Caradoc (Caratacus) by the Romans is the subject of Henry Treece's 1952 adult novel, The Dark Island, the second book in his Celtic Tetralogy. As well, a poem titled Caratacus appears in Treece's Exiles, a collection of poetry published in the same year.
Caractacus briefly appears as a minor character in the Robert Graves novel, Claudius the God. In the television adaptation of Graves's novels, he is portrayed in a brief appearance by Peter Bowles.
Caratacus' capture and life as a captive in Rome is told from the point of view of his fictional daughter, Eigon, in Barbara Erskine's time-slip novel, The Warrior's Princess, pub. 2008.
Caratacus is a major character in Douglas Jackson's 2008 novel Claudius, the sequel to Caligula (2008).
Caradoc is a major character in author Pauline Gedge's 1978 novel, The Eagle and The Raven.
Caratacus appears in several volumes of Simon Scarrow's Eagle series, including Under the Eagle, The Eagle's Conquest, When the Eagle Hunts, The Eagle and the Wolves, The Eagle's Prey, Blood Crows and Brothers In Blood.
Caradoc is a main character in Manda Scott's series "Boudica" ("Dreaming the Eagle", "Dreaming the Bull", "Dreaming the Hound", "Dreaming the Serpent-Spear").
Caratach appears as a stage character in Harry Turtledove's alternate history novel Ruled Britannia. In this novel, a fictional version of William Shakespeare writes a play called Boudicca, which is almost identical to John Fletcher's Bonduca. In the book's afterword Turtledove acknowledges Fletcher's influence, but in the novel itself he mistakenly suggests that Caratach was depicted as Boudicca's man in Tacitus's Annals.
"The Court of King Caractacus" is a nonsense song by Rolf Harris. The single reached No 9 in the Australian Singles Chart in 1964.
Caratacus is referenced in the Paradox Interactive video game Crusader Kings II in the form of bloodline inherited by some characters in the game, the "Bloodline of Caradog".
Caradog before Caesar in Rome is a painting by Ellis Owen Ellis (Ellis Bryn-Coch), a Welsh portrait painter who won a number of prizes in London art galleries after moving there in 1834.
See also
Caratacus Stone
Vercingetorix, king and chieftain of the Gallic Arverni tribe which revolted against Rome during the last phase of Julius Caesar's Gallic Wars in 52 BCE.
References
Further reading
Leonard Cottrell, The Roman Invasion of Britain, Barnes & Noble. New York, 1992
Sheppard Frere, Britannia: a History of Roman Britain, Pimlico, 1991
External links
Caractacus at resourcesforhistory.com
Caratacus at Encyclopaedia Romana
Caratacus and the Catuvellauni at Roman-Britain.co.uk
Briton monarchs
Celtic warriors
1st-century monarchs in Europe
Year of birth unknown
Year of death unknown |
1537286 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%8F%D0%BD%D1%82%D0%B8%D0%BD%20%D0%99%D0%BE%D1%81%D0%B8%D1%84%20%D0%87%D1%80%D0%B5%D1%87%D0%B5%D0%BA | Костянтин Йосиф Їречек | Костянтин Йосиф Їречек (24 липня 1854, Відень, Австрійська імперія — 10 січня 1918, Відень, Австро-Угорщина) — чеський історик. Син Йосифа Їречка, онук (по лінії матері) Павла Йозефа Шафарика, двоюрідний брат археологів Владислава, Карела і Герменегілда Шкорпілов.
Біографія
З 1879 року перебував на службі у молодої Болгарської держави, в 1881 р. зайняв пост міністра освіти Болгарії. З 1884 р. професор загальної історії в Празі, з 1893 р. професор слов'янських старожитностей у Відні.
Автор низки праць з історії Балкан, в тому числі найбільш загальних «Історії болгар» (1876, російське видання) та «Історії сербів» (Гота, 1911). В останній згаданій книзі сформулював правило так званої лінії Їречка (що проходить від Адріатичного моря до Чорного приблизно на широті Софії): на північ від цієї лінії слов'янські народи піддавалися романському впливу, а на південь — грецькому. Серед інших книг Їречка можна відзначити дослідження «Посольство Дубровницької республіки до імператриці Катерині в 1771 році» (1893).
Примітки
Чеські історики
Академіки Болгарської АН
Міністри Болгарії
Чехи Австрії
Чехи Болгарії
Дослідники історії Болгарії
Дослідники історії Сербії
Дослідники історії Хорватії |
2444669 | https://uk.wikipedia.org/wiki/S/2017%20J%201 | S/2017 J 1 | S/2017 J 1 — зовнішній супутник Юпітера. Про нього було повідомлено 5 червня 2017 у циркулярі Центру малих планет (Minor Planet Center). Вважають, що його діаметр 2 км.
Він є членом групи Пасіфе, проте знаходиться майже на такій самій віддалі від Юпітера, як і Евкеладе з групи Карме.
Відкриття
Відкритий під час спостережень 5 лютого 2016 — 23 квітня 2017 року астрономом інституту Карнегі Скоттом Шеппардом. Згідно з номенклатурою IAU супутнику дали тимчасову назву S/2017 J 1, яку надалі можуть змінити на честь персони жіночої статі з давньогрецької міфології.
Примітки
Супутники Юпітера |
1775529 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%BD%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%B9%20%D0%9C%D1%83%D1%81%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87 | Панченко Григорій Мусійович | Панченко Григорій Мусійович
Григорій Мусійович Панченко (21 січня 1930, село Потік, Миронівський район, Київська область — 2014) — український поет, автор кількох збірок поезій.
Життєпис
Народився в родині селян. Батько — Мусій Павлович Панченко, колгоспний рахівник у 1932 році трагічно загинув. Мати, Афанасія Купріянівна працювала в колгоспі, прожила 102 роки.
Закінчив Потоківську школу, Миронівський сільськогосподарський технікум (село Маслівка), працював агрономом у Бродівському районі Львівщини. Служив у армії (Прибалтика і Приморський край). Проживав у селі Македони Ржищівського району. Закінчив школу робітничої молоді. Навчався в Київському будівельному інституті, там же працював монтажником, майстром, виконробом.
З 1963 року працює заступником директора Київської однорічної школи майстрів-будівельників. У 1966—1982 роках — заступником директора виробничо-технічного училища. У 1982—1998 — у Ржищівському будівельному технікумі.
Працював заступником директора ПТУ № 14 (нині Ржищівський індустріально-педагогічний технікум)
Творчість
Під час служби у військах друкувався в армійській пресі. Автор збірок поезій:
«Чи можна взятись за перо» (2006);
«Чарівне джерело» (2008);
«Узори долі» (2009);
«Прожить — як пісню проспівати» (2010).
Сім'я
Дружина — Ганна Кононівна Панченко (з дому Дмитренко, народилася в селі Пиї Ржищівського району, померла в 2005 у Дніпропетровську), син Панченко Володимир Григорович (1962) — український громадський діяч і підприємець.
Пам'ять
2015 року у Ржищеві, місті де тривалий час працював поет, було проведено Всеукраїнський літературний конкурс пам'яті Григорія та Ганни Панченків, участь в якому взяли 79 учасників із 200 творами.
Примітки
Бібліографія
Григорій Панченко Чарівне джерело: Поезії. — Дніпропетровськ: Нова ідеологія, 2008. — 116 с. — ISBN 978-966-8050-50-3.
Григорій Панченко Узори долі: Поезії. — Дніпропетровськ: Герда, 2009. — 124 с. — ISBN 978-966-8856-13-6.
Григорій Панченко Прожить — як пісню проспівати: Поезії. — Дніпропетровськ: вид-во «Свідлер А. Л.», 2010. — 144 с. — ISBN 978-966-8490-75-0.
Українські поети
Потік (Миронівський район) |
1586533 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D1%80%D0%B5%D1%87%D0%B5%20%28%D0%BE%D0%B1%D1%89%D0%B8%D0%BD%D0%B0%29 | Зрече (община) | Зрече (община)
Община Зрече — одна з общин у центральній Словенії. Адміністративний центр — місто Зрече. Община затвердила себе як важлива туристична область.
Населення
2011 року в общині проживало 6467 осіб, 3305 чоловіків і 3162 жінок. Чисельність економічно активного населення (за місцем проживання), 2841 осіб. Середня щомісячна чиста заробітна плата одного працівника (EUR), 874,35 (в середньому по Словенії 987.39). Приблизно кожен другий житель у громаді має автомобіль (52 автомобілі на 100 жителів). Середній вік жителів — 39,7 роки (в середньому по Словенії — 41.8).
Джерела
Вебсайт общини Зрече
Статистичне бюро Республіки Словенія, статистичні дані 2011 року
Общини Словенії
Засновані в Словенії 1994 |
1070 | https://uk.wikipedia.org/wiki/25%20%D1%81%D0%B5%D1%80%D0%BF%D0%BD%D1%8F | 25 серпня | 25 серпня — 237-й день року (238-й у високосні роки) у григоріанському календарі. До кінця року залишається 128 днів.
Цей день в історії: 24 серпня—25 серпня—26 серпня
Свята і пам'ятні дні
Міжнародні
День примирливого поцілунку.
Національні
: День проголошення Незалежності. (1825)
Франція: День визволення.
Бразилія: День солдата.
Релігійні
Християнство
Католицизм
Людовик IX Святий
Йосип де Каласанс.
Православ'я
Англіканство
Іменини
Православні: Фотій, Аникит
Події
1604 — Лжедмитрій I з польсько-українським військом почав похід на Москву.
1609 — Галілео Галілей продемонстрував венеційській Малій раді (раді дожа) новий пристрій — телескоп.
1621 — в табір під Хотином на підмогу королю Владиславу проти османів прибуло 45 000 козаків з Яцьком Бородавкою.
1718 — французи заснували в Північній Америці Новий Орлеан.
1792 — задунайська козацька флотилія прибула в Темрюк на Кубані. Там рівно через 100 років в пам'ять про цю подію спорудили пам'ятник запорожцям.
1793 — революційні французькі війська взяли Марсель.
1825 — Уругвай проголосив незалежність від Бразильської імперії.
1830 — у Брюсселі почалося повстання проти голландців.
1912 — у Республіці Китай засновано партію Гоміндан («партія народної держави»).
1915 — німецькі війська взяли Брест-Литовськ.
1918 — вийшов у світ перший номер газети «Звон» (Дзвін) під редакцією Янки Купали.
1919 — під час наступу на Київ Армія УНР звільнила Фастів.
1929 — дирижабль «Граф Цепеллін», що вилетів із Токіо, прибув до Сан-Франциско.
1933 — домовленість між урядом Третього Рейху та єврейською адміністрацією в Палестині, яка дозволяла німецьким євреям переїхати до Палестини та інших країн.
1941 — радянські і британські війська окупували Іран.
1964 — радянський дисидент, українець Петро Григоренко був позбавлений звання генерал-майора.
1991 — під час війни Хорватії за незалежність почалася битва за Вуковар.
1991 — Верховна Рада Білоруської РСР проголосила незалежність країни від СРСР.
Народились
Дивись також :Категорія:Народились 25 серпня
1724 — Джордж Стаббс, британський вчений-біолог і художник-анімаліст. Автор праці «Анатомія коня» (1766).
1819 — Алан Пінкертон, американський підприємець шотландського походження. Один з перших детективів США.
1866 — Володимир Косинський, український вчений-економіст, співзасновник Української Академії наук.
1868 — Сергій Ізотов, старшина Дієвої армії УНР.
1905 — Абрам Луфер, український радянський піаніст і педагог, заслужений діяч мистецтв Української РСР.
1918 — Леонард Бернстайн, американський диригент, композитор, піаніст, педагог та просвітник єврейсько-українського походження.
1924 — Павло Загребельний, український письменник.
1930 — Шон Коннері, шотландський кіноактор і продюсер.
1938 — Борис Михайлов, український артфотограф, що постійно живе в Берліні й Харкові, вважається класиком сучасної фотографії.
1938 — Фредерік Форсайт, англійський письменник («День Шакала»)
1940 — Микола Жулинський, український літературознавець і політик, директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, академік НАН України.
1949 — Джин Сіммонс (музикант), американський бас-гітарист, вокаліст, актор і підприємець. Найзнаніший як один із засновників групи Kiss.
1963 — Юрій Вербицький, сейсмолог, кандидат наук, активіст Євромайдану.
1970 — Клаудія Шиффер, німецька топмодель і акторка.
1971 — Джон Парко, італійський хокеїст.
1987 — Блейк Лайвлі, американська актриса.
1987 — Емі Макдональд, шотландська софт- та фолькрок співачка, автор-виконавець.
Померли
Дивись також :Категорія:Померли 25 серпня
1776 — Девід Юм, шотландський філософ-емпірист, історик та економіст, діяч епохи Просвітництва.
1867 — Майкл Фарадей, англійський фізик і хімік, який відкрив електромагнітну індукцію, творець генератора
1900 — Фрідріх Ніцше, німецький філософ
1963 — Іван Багряний, український письменник, прозаїк, публіцист, політичний діяч
1963 — Володимир Дорошенко, український громадсько-політичний діяч, бібліограф і літературознавець
1972 — Люсьєн Булл, ірландський винахідник.
1984 — Трумен Капоте, американський письменник.
2008 — Михайло Сирота, народний депутат України, один із розробників Конституції України 1996 року.
2012 — Ніл Армстронг, американський військово-морський льотчик ВМС США і астронавт. Командир «Аполлона-11», перший землянин, який ступив на поверхню Місяця.
2013 — Жилмар, бразильський футболіст, дворазовий чемпіон світу з футболу.
2016 — Джеймс Вотсон Кронін, американський фізик, лауреат Нобелівської премії з фізики.
2018 — Джон Маккейн, американський військовик і політик.
Див. також
Цей день в мистецтві
Цей день в літературі
Цей день в українській літературі |
1013089 | https://en.wikipedia.org/wiki/Solovay%E2%80%93Strassen%20primality%20test | Solovay–Strassen primality test | Solovay–Strassen primality test
The Solovay–Strassen primality test, developed by Robert M. Solovay and Volker Strassen in 1977, is a probabilistic test to determine if a number is composite or probably prime. The idea behind the test was discovered by M. M. Artjuhov in 1967
(see Theorem E in the paper). This test has been largely superseded by the Baillie–PSW primality test and the Miller–Rabin primality test, but has great historical importance in showing the practical feasibility of the RSA cryptosystem. The Solovay–Strassen test is essentially an Euler–Jacobi probable prime test.
Concepts
Euler proved that for any odd prime number p and any integer a,
where is the Legendre symbol. The Jacobi symbol is a generalisation of the Legendre symbol to , where n can be any odd integer. The Jacobi symbol can be computed in time O((log n)²) using Jacobi's generalization of the
law of quadratic reciprocity.
Given an odd number n one can contemplate whether or not the congruence
holds for various values of the "base" a, given that a is relatively prime to n. If n is prime then this congruence is true for all a. So if we pick values of a at random and test the congruence, then
as soon as we find an a which doesn't fit the congruence we know that n is not prime (but this does not tell us a nontrivial factorization of n). This base a is called an Euler witness for n; it is a witness for the compositeness of n. The base a is called an Euler liar for n if the congruence is true while n is composite.
For every composite odd n, at least half of all bases
are (Euler) witnesses as the set of Euler liars is a proper subgroup of . For example, for , the set of Euler liars has order 8 and , and has order 48.
This contrasts with the Fermat primality test, for which the proportion of witnesses may be much smaller. Therefore, there are no (odd) composite n without many witnesses, unlike the case of Carmichael numbers for Fermat's test.
Example
Suppose we wish to determine if n = 221 is prime. We write (n−1)/2=110.
We randomly select an a (greater than 1 and smaller than n): 47.
Using an efficient method for raising a number to a power (mod n) such as binary exponentiation, we compute:
a(n−1)/2 mod n = 47110 mod 221 = −1 mod 221
mod n = mod 221 = −1 mod 221.
This gives that, either 221 is prime, or 47 is an Euler liar for 221. We try another random a, this time choosing a = 2:
a(n−1)/2 mod n = 2110 mod 221 = 30 mod 221
mod n = mod 221 = −1 mod 221.
Hence 2 is an Euler witness for the compositeness of 221, and 47 was in fact an Euler liar. Note that this tells us nothing about the prime factors of 221, which are actually 13 and 17.
Algorithm and running time
The algorithm can be written in pseudocode as follows:
inputs: n, a value to test for primality
k, a parameter that determines the accuracy of the test
output: composite if n is composite, otherwise probably prime
repeat k times:
choose a randomly in the range [2,n − 1]
if or then
return composite
return probably prime
Using fast algorithms for modular exponentiation, the running time of this algorithm is O(k·log3 n), where k is the number of different values of a we test.
Accuracy of the test
It is possible for the algorithm to return an incorrect answer. If the input n is indeed prime, then the output will always correctly be probably prime. However, if the input n is composite then it is possible for the output to be incorrectly probably prime. The number n is then called an Euler–Jacobi pseudoprime.
When n is odd and composite, at least half of all a with gcd(a,n) = 1 are Euler witnesses. We can prove this as follows: let {a1, a2, ..., am} be the Euler liars and a an Euler witness. Then, for i = 1,2,...,m:
Because the following holds:
now we know that
This gives that each ai gives a number a·ai, which is also an Euler witness.
So each Euler liar gives an Euler witness and so the number of Euler witnesses is larger or equal to the number of Euler liars. Therefore, when n is composite, at least half of all a with gcd(a,n) = 1 is an Euler witness.
Hence, the probability of failure is at most 2−k (compare this with the probability of failure for the Miller–Rabin primality test, which is at most 4−k).
For purposes of cryptography the more bases a we test, i.e. if we pick a sufficiently large value of k, the better the accuracy of test. Hence the chance of the algorithm failing in this way is so small that the (pseudo) prime is used in practice in cryptographic applications, but for applications for which it is important to have a prime, a test like ECPP or the Pocklington primality test should be used which proves primality.
Average-case behaviour
The bound 1/2 on the error probability of a single round of the Solovay–Strassen test holds for any input n, but those numbers n for which the bound is (approximately) attained are extremely rare. On the average, the error probability of the algorithm is significantly smaller: it is less than
for k rounds of the test, applied to uniformly random . The same bound also applies to the related problem of what is the conditional probability of n being composite for a random number which has been declared prime in k rounds of the test.
Complexity
The Solovay–Strassen algorithm shows that the decision problem COMPOSITE is in the complexity class RP.
References
Further reading
See also
External links
Solovay-Strassen Implementation of the Solovay–Strassen primality test in Maple
Primality tests
Modular arithmetic
Randomized algorithms |
2762668 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D1%82%20%D0%A3%D0%A0%D0%A1%D0%A0%20%D0%B7%20%D0%BB%D0%B5%D0%B3%D0%BA%D0%BE%D1%97%20%D0%B0%D1%82%D0%BB%D0%B5%D1%82%D0%B8%D0%BA%D0%B8%201948 | Чемпіонат УРСР з легкої атлетики 1948 | Чемпіонат УРСР з легкої атлетики 1948 року відбувся в згідно з календарем змагань. Результати чемпіонату республіки були на рівні попереднього року.
Рекордними результатами на чемпіонаті відзначились Павло Савельєв у марафоні (2:44.48,0) та Юрій Звягінцев у спортивній ходьбі на 10 кілометрів (49.28,0).
Медалісти
Чоловіки
Жінки
Див. також
Чемпіонат СРСР з легкої атлетики 1948
Примітки
Джерела
Бєлих М. О., Богачик П. Т., Синицький З. П. Легкоатлети України. Видання друге, доповнене і перероблене. — К.: Здоров'я, 1979. — С. 47, 217—274.
1948
1948 у легкій атлетиці |
162838 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%BE%D0%BD%D0%B4%D0%B5%D0%BB%D1%8C%20%28%D0%BF%D0%BE%D0%B5%D0%B7%D1%96%D1%8F%29 | Рондель (поезія) | Рондель (поезія)
Рондель (щось кругле, від — круглий) — давньофранцузька віршова форма, яка набула поширення в новочасних європейських літературах; вірш з тринадцяти рядків, де обов'язкові римовані повтори з двох наскрізних рим.
Він складається із трьох строф (перша і друга — чотиривірші, третя — п'ятивірш). Українські поети зверталися до ронделя досить епізодично (П. Тичина), але деякі автори видавали збірки, в основі яких була ця складна віршова форма. Микола Боровко опублікував збірку «Ронделі» (К., 1994):
2005 року збірку сучасних ронделів «На Майдані надії» видав Йосип Осецький.
Джерела
Літературознавчий словник-довідник за редакцією Р. Т. Гром'яка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка. — К.: ВЦ «Академія», 2007
Посилання
Тверді форми |
1569904 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%81%D1%82%D0%B5%D1%82 | Кастет | Кастет (дослівно — «ламай-голову») — металева зброя ближнього бою, яку надівають на пальці та затискають у долоні, з гладкою або шипованою бойовою частиною. Незважаючи на просту конструкцію, є досить небезпечним: сильні удари здатні завдавати тяжких травм або навіть спричинити смерть.
Конструкція
Кастети виготовляють на заводі або роблять власноруч з литого металу, твердої пластмаси (часто з текстоліту), з кістки або іншого твердого матеріалу. Кастети класичної форми можуть мати шипи, або бути гладкими, окремі отвори для кожного пальця та стійку опору. Саморобні кастети, зазвичай, мають спрощену конструкцію (без опори, з одним отвором для всіх пальців і т.п.). Простий кастет зі свинцю (або свинцевий тягар довгастої форми, що затискають у долоні) називається свинчатка. Окрім того, одним з різновидів кастета — є шкіряні рукавиці зі вшитими металевими пластинами.
Відомі ножі з руків'ям у вигляді кастета (наприклад, американські траншейні ножі часів Першої Світової війни). Деякі моделі бойових ножів (наприклад, стилет) мають на голівці руків'я гострий шип, призначений для завдання ударів по голові (букв. «розбивач черепа»). Найпримітивніші кастети у 1990-ті часом виготовлялися з вирваних елементів металконструкцій.
Історія
Перші згадки про кастети, як про зброю — відносяться до II ст. н. е. Римські літописці залишили описи «Бронзового кулака гладіатора» у вигляді бронзової пластини з прорізом для пальців. Довгий час історики були впевнені, що мова йде про «цестус» — ремінь посилений бронзовими накладками, яким бійці обмотували кулаки.
Деякий час, згадки чи записи про археологічні знахідки кастетів були відсутні, адже цей вид зброї був забутий майже на півтори тисячі років. Як зброю їх, з успіхом, замінили різноманітні панцерні і бойові рукавиці.
Наступними, хто згадав про кастети, були венеціанські моряки в 15-16 ст. Під час абордажних боїв у тісних корабельних каютах їм доводилося частіше користуватися ефесом для завдання ударів, саме тому, моряки посилили гарди своїх катласів шипами. У результаті вийшла комбінація клинка і кастета. Приблизно в той же час різноманітні кастети стають дуже популярні в Індії, Японії та Китаї. Створюються китайські «бойові кільця», «бойові гребені» і т.і.
Незвичними кастетами озброювалися жителі Тихоокеанських островів. Як правило їх кастети були вирізані з дерева і посилені осколками обсидіану або зубами акули.
В 1923, при розкопках цирку в Ліоні, виявлено два бронзові кастети, чий зовнішній вигляд повністю збігався з античними описами.
Законність і поширення
Оскільки кастет призначений для ураження живої або іншої цілі за допомогою м'язової сили людини, кастет визнається холодною зброєю.
Згідно з другим пунктом, статті № 263 «Незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами», Кримінального Кодексу України:
Див. також
Стилет
Література
Асмолов К. В. История холодного оружия. — Т. 2. — М. : Здоровье народа, 1994
Кримінальний Кодекс України, стаття № 263 «Незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами»
Примітки
Посилання
Иллюстрированная история кастета
http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/T012341.html
Ударна зброя |
61698287 | https://en.wikipedia.org/wiki/Kateninovsky | Kateninovsky | Kateninovsky is a rural locality (a village) in Krasnoyarsky Selsoviet, Sterlitamaksky District, Bashkortostan, Russia. The population was 9 as of 2010. There are 6 streets.
Geography
Kateninovsky is located 25 km northeast of Sterlitamak (the district's administrative centre) by road. Krasny Oktyabr is the nearest rural locality.
References
Rural localities in Sterlitamaksky District |
3146608 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D0%BA%D0%BE%D0%B1%20%D0%A0%D0%B0%D1%81%D0%BC%D1%83%D1%81%D1%81%D0%B5%D0%BD | Якоб Расмуссен | Якоб Расмуссен (28 травня 1997, Оденсе) — данський футболіст, захисник клубу «Брондбю».
Виступав за молодіжну збірну Данії.
Клубна кар'єра
Народився 28 травня 1997 року в місті Оденсе. Розпочав займатись футболом на батьківщині в клубах «Несбю» та «Оденсе». У 2014 році його помітили скаути німецького «Шальке 04» і запросили в команду. Після двох сезонів в академії кобальтових у червні 2016 року він був проданий в «Санкт-Паулі», де став грати за дублерів.
На початку 2017 року Расмуссен перейшов до Норвезького «Русенборга». 29 березня у матчі на Суперкубок Норвегії проти «Бранна» Якоб дебютував за основний склад. 5 квітня в матчі проти «Саннефіорда» він дебютував у Тіппелізі. У своєму першому сезоні в команді він став чемпіоном країни, а також двічі, у 2017 та 2018 роках, здобував Суперкубок Норвегії.
5 липня 2018 року Расмуссен перейшов в італійське «Емполі», підписавши з командою чотирирічний контракт, але вже у січні наступного року гравця придбала «Фіорентина», втім залишила в «Емполі» до кінця сезону. Зігравши за цб команду 14 ігор, данець не зумів врятувати її від вильоту з Серії А.
Провівши другу половину 2019 року у складі «фіалок», на початку 2020 року був відданий в оренду до німецького друголігового «Ерцгебірге Ауе», а влітку того ж року — до «Вітесса» з першості нідерландів.
14 липня 2023 року повернувся на батьківщину, підписавши контракт на чотири роки зі столичним клубом «Брондбю».
Виступи за збірні
2012 року дебютував у складі юнацької збірної Данії, взяв участь у 31 іграх на юнацькому рівні, відзначившись одним забитим голом.
З 2017 року залучався до складу молодіжної збірної Данії. У її складі поїхав на молодіжний чемпіонат Європи 2017 року у Польщі, а через два роки поїхав і на молодіжний чемпіонат Європи 2019 року в Італії, втім на обох турнірах данці не зуміли вийти з групи.
Статистика виступів
Статистика клубних виступів
Титули і досягнення
Чемпіон Норвегії (1):
«Русенборг»: 2017
Володар Суперкубка Норвегії (2):
«Русенборг»: 2017, 2018
Чемпіон Нідерландів (1):
«Феєнорд»: 2022-23
Примітки
Посилання
данські футболісти
Гравці молодіжної збірної Данії з футболу
Футболісти «Санкт-Паулі»
Футболісти «Русенборга»
Футболісти «Емполі»
Футболісти «Ерцгебірге Ауе»
Футболісти «Вітесса»
Футболісти «Феєнорда»
Футболісти «Брондбю»
данські футбольні легіонери
Футбольні легіонери в Німеччині
Футбольні легіонери в Норвегії
Футбольні легіонери в Італії
Футбольні легіонери в Нідерландах
Уродженці Оденсе |
3495230 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BE%D1%80%20%28%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D1%81%D0%B8%D0%B1%D1%96%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%29 | Бор (Новосибірська область) | Бор (Новосибірська область)
Бор — селище у Болотнинському районі Новосибірської області Російської Федерації.
Входить до складу муніципального утворення Боровська сільрада. Населення становить 663 особи (2010).
Історія
Згідно із законом від 2 червня 2004 року органом місцевого самоврядування є Боровська сільрада.
Населення
Примітки
Селища Новосибірської області
Населені пункти Болотнинського району
Селища Новосибірської області |
7036837 | https://en.wikipedia.org/wiki/Tatra%20County | Tatra County | Tatra County
Tatra County is a unit of territorial administration and local government (powiat) in Lesser Poland Voivodeship, southern Poland, on the Slovak border. It came into being on January 1, 1999, as a result of the Polish local government reforms passed in 1998. Its administrative seat and only town is Zakopane, which lies south of the regional capital Kraków. The county takes its name from the Tatra mountain range, which covers most of its territory.
The county covers an area of . As of 2006 its total population is 65,393, out of which the population of Zakopane is 27,486 and the rural population is 37,907.
The mountainous southern part of the county (211 km2) makes up the Tatra National Park. This area, together with the Slovak Tatra National Park across the border, make up a UNESCO-designated biosphere reserve.
Neighbouring counties
Tatra County is bordered by only one other Polish county, Nowy Targ County, which lies to the north. To the east, west and south it is bordered by Slovakia (namely, Tvrdošín and Liptovský Mikuláš Districts in Žilina Region to the south and west, and Poprad District in Prešov Region to the south and east).
Administrative division
The county is subdivided into five gminas (one urban and four rural). These are listed in the following table, in descending order of population.
See also
Małe Ciche
References
Polish official population figures 2006
Tatra |
47119202 | https://en.wikipedia.org/wiki/Hennadiy%20Sushko | Hennadiy Sushko | Hennadiy Sushko
Hennadiy Mykolayovych Sushko (born 28 January 1970) is a Ukrainian football coach and a former player.
References
1970 births
People from Popasna
Living people
Soviet men's footballers
FC Stakhanov players
FC Spartak Ivano-Frankivsk players
Ukrainian men's footballers
FC Mariupol players
Ukrainian Premier League players
FC Zhemchuzhina-Sochi players
Ukrainian expatriate men's footballers
Expatriate men's footballers in Russia
Russian Premier League players
FC Zorya Luhansk players
PFC Shakhtar Sverdlovsk players
Ukrainian football managers
Men's association football defenders
Footballers from Luhansk Oblast |
4307614 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D0%BD-%D0%9C%D0%B0%D1%80%D0%B8%D0%BD%D0%BE%20%D0%BD%D0%B0%20%D0%BB%D1%96%D1%82%D0%BD%D1%96%D1%85%20%D0%9E%D0%BB%D1%96%D0%BC%D0%BF%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D1%85%20%D1%96%D0%B3%D1%80%D0%B0%D1%85%202020 | Сан-Марино на літніх Олімпійських іграх 2020 | Сан-Марино на літніх Олімпійських іграх 2020 представляли п'ять спортсменів у чотирьох видах спорту.
Посилання
Національний олімпійський комітет Румунії
2020
Країни на літніх Олімпійських іграх 2020 |
2906160 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%BE%D0%BC%D0%B1%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%28%D0%9C%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%82%29 | Домброва (Млавський повіт) | Домброва (Млавський повіт)
Домброва — село в Польщі, у гміні Стшеґово Млавського повіту Мазовецького воєводства.
Населення — (2011).
У 1975-1998 роках село належало до Цехановського воєводства.
Демографія
Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року:
Примітки
.
Села Млавського повіту |
10673638 | https://en.wikipedia.org/wiki/Solar-like%20oscillations | Solar-like oscillations | Solar-like oscillations are oscillations in stars that are excited in the same way as those in the Sun, namely by turbulent convection in its outer layers. Stars that show solar-like oscillations are called solar-like oscillators. The oscillations are standing pressure and mixed pressure-gravity modes that are excited over a range in frequency, with the amplitudes roughly following a bell-shaped distribution. Unlike opacity-driven oscillators, all the modes in the frequency range are excited, making the oscillations relatively easy to identify. The surface convection also damps the modes, and each is well-approximated in frequency space by a Lorentzian curve, the width of which corresponds to the lifetime of the mode: the faster it decays, the broader is the Lorentzian. All stars with surface convection zones are expected to show solar-like oscillations, including cool main-sequence stars (up to surface temperatures of about 7000K), subgiants and red giants. Because of the small amplitudes of the oscillations, their study has advanced tremendously thanks to space-based missions (mainly COROT and Kepler).
Solar-like oscillations have been used, among other things, to precisely determine the masses and radii of planet-hosting stars and thus improve the measurements of the planets' masses and radii.
Red giants
In red giants, mixed modes are observed, which are in part directly sensitive to the core properties of the star. These have been used to distinguish red giants burning helium in their cores from those that are still only burning hydrogen in a shell, to show that the cores of red giants are rotating more slowly than models predict and to constrain the internal magnetic fields of the cores
Echelle diagrams
The peak of the oscillation power roughly corresponds to lower frequencies and radial orders for larger stars. For the Sun, the highest amplitude modes occur around a frequency of 3 mHz with order , and no mixed modes are observed. For more massive and more evolved stars, the modes are of lower radial order and overall lower frequencies. Mixed modes can be seen in the evolved stars. In principle, such mixed modes may also be present in main-sequence stars but they are at too low frequency to be excited to observable amplitudes. High-order pressure modes of a given angular degree are expected to be roughly evenly-spaced in frequency, with a characteristic spacing known as the large separation . This motivates the echelle diagram, in which the mode frequencies are plotted as a function of the frequency modulo the large separation, and modes of a particular angular degree form roughly vertical ridges.
Scaling relations
The frequency of maximum oscillation power is accepted to vary roughly with the acoustic cut-off frequency, above which waves can propagate in the stellar atmosphere, and thus are not trapped and do not contribute to standing modes. This gives
Similarly, the large frequency separation is known to be roughly proportional to the square root of the density:
When combined with an estimate of the effective temperature, this allows one to solve directly for the mass and radius of the star, basing the constants of proportionality on the known values for the Sun. These are known as the scaling relations:
Equivalently, if one knows the star's luminosity, then the temperature can be replaced via the blackbody luminosity relationship , which gives
Some bright solar-like oscillators
Procyon
Alpha Centauri A and B
Mu Herculis
See also
Asteroseismology
Helioseismology
Variable stars
References
External links
Lecture Notes on Stellar Oscillations published by J. Christensen-Dalsgaard (Aarhus University, Denmark)
Variable stars
Asteroseismology |
11587211 | https://en.wikipedia.org/wiki/White-tailed%20shrike | White-tailed shrike | White-tailed shrike
The white-tailed shrike (Lanioturdus torquatus) is a small passerine bird from the family Platysteiridae. It is also known as the chatshrike or ground batis. It occurs only in western Angola and Namibia in thorn scrub. It forages from ground level, where it hops about in large bounds and upright posture, to 25m above ground, scanning for insects. The very short tail, with a small black mark at the tip of the central two feathers, is always carried down, never sticking up. Its range of calls includes loud ringing territorial whistles.
This curious bird, which some consider to have close affinities with the batises and others the bushshrikes, was discovered in 1837 by James Edward Alexander in the Naukluft Mountains of Namibia. Waterhouse subsequently described it in 1838, the name Lanioturdus ('shrike-thrush') reflecting the uncertainty of its classification, and torquatus denoting 'collared'. The sexes have a similar appearance.
It is a common, endemic, breeding resident in the region, small seasonal migrations taking place. Its favoured habitat is scrub-savanna, thornbush and mopane-veld. It is found singly or in pairs during the breeding season, and in small groups at other times. It is a clumsy flier with shallow and rapid wingbeats like other batises.
Nests are usually located in thorny acacias and are constructed by both sexes. Nests are deep, neat well-moulded cups incorporating spider-web and placed about 3 metres above ground. The usual clutch is 2-3 eggs pale-green to white with sparse reddish-brown spots. Only the female incubates the eggs.
References
Shrikes of Southern Africa - Tony Harris & Graeme Arnott (Struik Winchester 1988)
External links
White-tailed Shrike - Species text in The Atlas of Southern African Birds.
white-tailed shrike
Birds of Southern Africa
white-tailed shrike |
3764699 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B5%D1%80%D0%BC%D0%B0%D0%BD%20%D0%93%D0%BE%D0%BF%D1%84 | Герман Гопф | Герман Гопф (після 1928) — німецький віолончеліст.
У 1885—1889 роках навчався у Веймарській консерваторії у Леопольда Грюцмахера. Після цього проходив військову службу в Мангаймі.
У 1891—1893 роках соліст оркестру Герліцького міського театру, в 1894 році в придворній капелі в Бадені. У 1895—1914 роках соліст Кенігсбергзького міського театру, грав також в струнному квартеті Макса Броді, викладав у консерваторії Еміля Кюнса. У 1902—1914 роках грав в оркестрі Байройтського фестивалю. Після Першої світової війни продовжував виступати як ансамбліст — в тому числі, на початку 1920-х рр., в складі тріо з Кете фон Гізіцкі (фортепіано) і Габріелою Вітровец (скрипка) і в струнному квартеті Густава Гавемана; в складі останнього брав участь у прем'єрі Серенади тв. 4 Ернста Кшенека і струнного квартету тв. 4 Алоїса Габи на першому Фестивалі новітньої музики в Донауешінгені (1921). У 1925 році виступив як соліст з Берлінським філармонічним оркестром.
Записав «Мрії» Роберта Шумана (з циклу «Дитячі сцени») і менует Луїджі Боккеріні в складі фортепіанного тріо з Іболькою Цільцер (скрипка) і Манфредом Гурліттом (фортепіано), п'єси Бетховена і Мендельсона з Робертом Цейлером (скрипка) і Бруно Зайдлер-Вінклером (фортепіано).
Написав Елегію для віолончелі з оркестром (вперше виконану Григорієм П'ятигорським), низку невеликих камерних творів.
Дружина — Ганна Гопф-Гайдель (1872—?), арфістка, перша жінка в оркестрі Байройтського фестивалю (1906).
Примітки
Персоналії:Кенігсберг
Академічні музиканти Німеччини |
2405118 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BB%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%B2%20%D0%A1%D0%B5%D1%80%D0%B3%D1%96%D0%B9%20%D0%AF%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87 | Алимов Сергій Якович | Алимов Сергій Якович
Сергій Якович Алимов (9 квітня 1892, с. Боромля Охтирського повіту (нині селище Тростянецького району Сумської області) ) — радянський письменник, автор слів багатьох популярних пісень 1930—1940-х років.
Біографія
Вчився в Харківському комерційному училищі Імператора Олександра III, яке не закінчив, оскільки був арештований за зв'язок з революційною організацією й понад рік провів під вартою.
С. Алимов у 1911 році був засланий на вічне поселення в Єнісейську губернію, звідки через кілька місяців після прибуття утік до Китаю. Подорожував Японією, Кореєю, Австралією, в 1917 році оселився в Харбіні (Манчжурія). Навідувався у Владивосток під час перебування там футуристів Давида Бурлюка, Н. Асєєва, С. Третьякова, з якими в нього встановилися приятельські стосунки.
Творчість
У період еміграції видав три книги віршів: «Киоск нежности», «Оклик мира», «Арфа без молний».
Після повернення під час корензації в 1926 році С. Алимов перетворюється з декаденського поета Російського Зарубіжжя в радянського поета-пісняра.
У другій половині 1920-х рр. він переселився в Москву, писав переважно тексти для радянських пісень; найбільш відомі з них — «Вася-Василёк», «Хороши в саду цветочки», «Краснофлотский марш». Він співпрацює з московськими журналами та газетами, зайнявшись виключно письменницькою працею. Він написав сценарій фільму «з корейського життя» «Клеймо хреста», роман «Нанкін-Род», ряд оповідань і нарисів, тепер уже «з китайського життя», вірші та поеми на різні теми.
З часу заснування у 1928 році Червонопрапорного ансамблю пісні і танцю Червоної армії під керівництвом А. В. Александрова Алимов став одним з його постійних авторів. На його слова писали пісні найвідоміші композитори того часу — Матвій Блантер, Ісак Дунаєвський, Анатолій Новіков, Костянтин Лістов, а виконували найпопулярніші співаки — Павло Лісіціан, Сергій Лемешев, Георгій Виноградов, Володимир Бунчиков, Надія Обухова та інші.
Заслання
В кінці 1929 року, або на самому початку 1930 року, С. Алимов опинився в Бутирській в'язниці, де в той час перебували багато його колег по перу. В кінці червня 1930 року він був засуджений на 10 років за статтею 58 Кримінального кодексу РРФСР, за якою саджали «контрреволюціонерів».
Однак про історію арешту, слідства та перебування у в'язниці сам С. Алимов не залишив жодних свідчень. Ці роки геть викреслені ним з біографії. Навіть в офіційних автобіографіях він акуратно обходив цю небезпечну тему, невимушено переходячи з 30-х відразу до Великої Вітчизняної війни.
В Біломорсько-Балтійському виправно-трудовому таборі НКВД СССР (Бєломорстрої), шанували професійного поета. Тому, не випадково, С. Алимов дуже швидко став вельми помітним співробітником КВО Бєломорстроя по всій довжині будівництва від Повенця до Сороки і бажаним автором численних табірних видань. А в середовищі керівництва, інженерів і простих табірників виявився вельми шанованим і навіть популярним.
Судячи з усього, він працював десь при табірному клубі, обслуговував театр або був десь поруч з ними. Ніяких згадок про охорону, нари, зону, загальні роботи у нього в щоденнику з кінця лютого по кінець вересня 1931 не було.
Потім з Кємі його шлях проліг до Медвежої Гори, в табірну «столицю», на Бєломорстрой. Він «пішов на підвищення», був переведений в культурно-виховний відділ (КВО) Біломорсько-Балтійського виправно-трудового табору НКВД СССР.
14 листопада 1932 року С. Алимов подав начальнику Біломорсько-Балтійського виправно-трудового табору Л. І. Когану рапорт з пропозицією створити літературно-мистецький збірник про Бєломорстрой. Вже до кінця 1932 року побачила світ збірка «Моря соединим! Стихи и песни на Беломорстрое» (издание культурно-воспитательного отдела Беломорско-Балтийского лагеря ОГПУ. Медвежья Гора, 1932).
У 1934 році С. Алимова залучили до створення пісень до звукової художньої кінокартини «Заключенные». Кіно знімали просто на Біломорканалі. Стрічка мала продемонструвати країні, як дружно, злагоджено і весело трудяться на великих будовах колишні злодії, бандити, повії і шкідники, як по-батьківськи займаються їх «перековкою» мудрі чекісти. І що ГУЛАГ — це зовсім не те, про що нишком розповідають рідкісні очевидці, які за чиїмось недоглядом повернулися з таборів.
Поет написав для фільму сім пісень: «Духовая», «Игровая», «Песня победы», «Песня Соньки», «Песня урок», «Победная песня» та «Сплавная».
Воєнні дії
В січні 1942 року С. Алимова зарахували в кадри Головного політичного управління Військово-Морського Флоту. У лютому (до серпня 1942 року) з приписом Главпура ВМФ його відрядили на Чорноморський флот: Севастополь — Балаклава — Чорноморське узбережжя, де в ту пору йшли запеклі бої.
Він брав участь в обороні Севастополя, за що нагороджений орденом Червоної Зірки та медаллю «За оборону Севастополя» і, як сказано в його характеристиці Союзу письменників СРСР, «виїжджав у відрядження на різні фронти, виконуючи завдання командування. Нагороджений наркомом оборони іменним годинником».
Післявоєнна творічість
Відразу після закінчення Другої світової війни наказом наркома ВМФ (№ 01087 від 7 червня 1945 року) С. Алимов звільнений у запас у званні майора.
У 1946 році Воєніздат випустив поетичну збірку «Этих дней не смолкнет слава», у якій багато його творів. Він написав поему «Дядя Костя» (Заслонов), яка передавалася в уривках по радіо і була частково надрукована, а також «Переможну кантату» (муз. Новікова).
В кінці грудня 1947 року здав видавництву «Московский рабочий» новий збірник віршів і пісень, у тому числі написаних з нагоди 30-річчя Радянської армії. До цього ж часу відноситься створення кантати «Знамя Победы» для Червонопрапорного ансамблю пісні і танцю.
С. Алимову також належить літературна обробка пісні «По долинах і по узгір'ях».
Пісня «Мы фашистов разобьём» (1941 р.)
Музика: Вано Мураделі Слова: Сергій Алимов/ Виконував Профспілковий ансамбль пісні і танцю п/у І. Ліцвенко, соліст А. Кусле'в/
Мы фашистов разобьём
Смерть
С. Алимов загинув у автодорожній пригоді 29 квітня 1948 року. Помер в одній з московських лікарень.
Похований на Новодівочому кладовищі.
Увічнення пам'яті
15 серпня 1948 року розпорядженням Ради Міністрів СРСР, підписаним Йосипом Сталіним, пам'ять письменника С. Алимова була увічнена як класика радянської літератури.
Уряд розпорядився про:
спорудження пам'ятника та встановлення пам'ятної дошки,
видання «Вибраного» (в Москві у 1953 році),
сім'ї встановили персональну пенсію,
ім'ям названо пароплав «Сергей Алымов», який був побудований в 1955 році, в першу навігацію вийшов у 1956 році, власник судна Бєльське річкове пароплавство (Уфа). Після списання стояв як будинок відпочинку «Кристалл» в місті Саратов та мав певну популярність.
Художник-графік М. М. Бондаренко створив портрет Сергія Алімова, який надрукований в альбомі «Корінням із Сумщини».
Нагороди
Орден «Знак Пошани» (1939)
Орден Червоної Зірки
Медаль «За оборону Севастополя»
Тексти пісень
Песни Сергея Алымова
Киоск нежности: Стихи. — Харбин: Окно, 1920.
Оклик мира. — Харбин, 1921.
Песни. — М.: Сов. писатель, 1939.
Всё для победы!: Стихи и песни. — М. (Казань): Сов. писатель, 1942.
Этих дней не смолкнет слава. — М.; Л.: Военмориздат, 1946.
[Песни]. — М.; Л.: Музгиз, 1948.
Стихи и песни. — М.: Сов. писатель, 1949.
Избранное. — М.: Воениздат, 1953.
Примітки
Література
Алымов, Сергей. Стихи и песни [Текст] / С. Алымов. — М. : Сов. писатель, 1949. — 182 с.
Другий збірник хороспівів [Ноти]: в супроводі фортепіана / гарм. А. Я. Штогаренко. — Х. ; К. : ДВОУ, Мистецтво, 1934. — 32 с.. — (До першої Всеукраїнської олімпіади самодіяльного мистецтва).
Радянські поети
Репресовані в СРСР |
3019287 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D1%86%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D1%96%20%D1%81%D0%B8%D0%BC%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D0%B8%20%D0%86%D0%B7%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BB%D1%8E | Національні символи Ізраїлю | Національні символи Ізраїлю — символи що використовуються в Ізраїлі і закордоном представляють країну та її людей.
Національний прапор — прапор Ізраїлю
Прапор Ізраїлю це офіційний прапор держави Ізраїль, який представляє державу, її суверенітет, її інституції та її громадян в Ізраїлі разом з діаспорою. Прапор складається з білого фону на якому розташовані дві горизонтальні сині стрічки, разом з Зіркою Давида (Щит Давида) в середині.
Прапор був задуманий в час Першої Алії і був прийнятий як прапор Сіонізму з початку діяльності руху в 1897 році. Прапор був офіційно визнаний як прапор держави Ізраїль 28 жовтня 1948 року, йому була віддаана перевага поміж іншими проектами прапора через популярність яку він отримав між єврейським насленням в Ізраїлі.
Дві сині смужки представляють Таліт або хустку віруючого, і обидві сторони вод Червоного моря що розступилися через яке євреї пройшли як записано в Книзі Виходу.
Зірка Давида також представляє єврейську самосвідомість Ізраїлю, так само як і культуру та історію ізраїльтян.
Національний герб — Герб Ізраїлю
Герб Ізраїлю це Геральдичний щит на якому в середині розміщена Менора, дві гілки оливки на обох боках від менори та надпис «Ізраїль» на івриті знизу.
Емблема була спроектована братами Гаврилом та Максимом Шамірами вихідцями з Латвії, і був офіційно прийнятий 10 лютого 1949 серед багатьох інших проектів запропонованих в рамках змагання, що проводилось в 1948 році.
Національний гімн — «Хатіква»
«Хатіква» також «Гатіква» це Державний гімн Ізраїлю. Гімн був написаний у 1878 році Нафталі Герц Імбером, світським галицьким Євреєм з Золочева (сьогодні у складі) Львівської області), який емігрував на Землю Ізраїльську в ранніх 1880-х. Згодом поема була ухвалена як гімн Ховевей Сіону і пізніше Сіоністського руху на Першому сіоністському конгресі в 1897. Згодом текст зазнав декількох змін.
«Хатіква» один з кількох гімні написаний в мінорі, так як наприклад «Мила Родино» (Болгарія) and «Менің Қазақстаным» (Казахстан); гімни деяких інших азійських країн написані в іншій тональності такі як Японія і Непал. Хоча пісня звучить сумною, вона оптимістична і підбадьорює як і заголовок (який означає «надія») . Головна тема гімну обертається навколо майже 2000-літньої надії ізраїльтян про волю і суверенність в Землі Ізраїльській, яка потім була реалізована в народженні держави Ізраїль в 1948.
Національні кольори — синій і білий
Національні кольори Ізраїлю синій і білий що можна побачити на прапорі Ізраїлю. Комбінація чих кольорів походить із Біблії, де вони згадані кілька разів.
Синій і білий це також офіційні кольори ізраїльський спортивних команд.
Національний птах — Одуд
Одуд був обраний нацйіональним птахом Ізраїлю в травні 2008 року в рамках святкування 60 ліття заснування держави, за результатами опитування в якому взяли участь більш ніж 155000 чоловік, обігнавши бульбуля.
Одуд був оголошений національим птахом Ізраїлю 29 травня 2008 року президентом Шимоном Перосом.
Національна квітка — Anemone coronaria
У вересні 2007 року Цикламен (רקפת, точніше Цикламен перський) був обраний національною квіткою Ізраїлю, яку офіційно було представлено на виставці «Ми є один світ», що проводилась у Пекіні. Цикламен з невеликою перевагою обійшов Anemone coronaria (6509 голосів в порівнянні з 6053 голосами) на голосування що проводилось на популярному ізраїльському сайті Ynet Проте, в листопаді 2013 року Товариство охорони природи в Ізраїлі (החברה להגנת הטבע) і Ynet організували більше опитування, в якому перемогла Anemone coronaria після чого вона стала національною квіткою Ізраїлю (כלנית מצויה) .
Національне дерево — Маслина європейська
В вересні 2007 Маслина європейська була обрана національним деревом Ізраїлю на виставці «Ми є один світ» що проводилась у Пекіні . Маслина це одна з Семи страв описаних у Біблії.
Маслина європейська виграла з великим відривом від Дуба каліпринського за результатами голосування на популярному сайті Ynet.
Національна собака — Ханаанська собака
Ханаанська собака це національна порода собак Ізраїлю . Канаанська собака відноситься до породи собак-парїв, підродина шпіців. Ханаанська собака дуже звична в регіоні Південний Левант, З Синаю до Сирії.
Порода була визнана Ізраїльською асоціацією господарів собак в 1963 році, а в 1966 вже як національна порода собак Ізраїлю Міжнародною Кінологічною Федерацією.
Примітки
Посилання
Facts about Israel: The State at the Israel Ministry of Foreign Affairs website
Ізраїль |
750196 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D0%B3%D1%8E%D1%80%D0%B0 | Сегюра | Сегюра, Сеґюра — муніципалітет у Франції, у регіоні Окситанія, департамент Ар'єж. Населення — .
Муніципалітет розташований на відстані близько 650 км на південь від Парижа, 70 км на південь від Тулузи, 11 км на північний схід від Фуа.
Історія
До 2015 року муніципалітет перебував у складі регіону Південь-Піренеї. Від 1 січня 2016 року належить до нового об'єднаного регіону Окситанія.
Демографія
Розподіл населення за віком та статтю (2006):
Економіка
У 2010 році у муніципалітеті числилось 68 оподаткованих домогосподарств, у яких проживали 159,5 особи, медіана доходів виносила євро на одного особоспоживача.
Сусідні муніципалітети
Посилання
Див. також
Список муніципалітетів департаменту Ар'єж
Примітки
Муніципалітети департаменту Ар'єж |
1895587 | https://uk.wikipedia.org/wiki/StarCraft%20II%3A%20Legacy%20of%20the%20Void | StarCraft II: Legacy of the Void | StarCraft II: Legacy of the Void — доповнення до відеогри StarCraft II: Wings of Liberty, остання частина трилогії StarCraft II від Blizzard Entertainment.
Сюжетна кампанія сконцентрована на протоссах, зокрема Артанісі. Бета-версія стала доступна для обмеженого числа гравців 1 квітня 2015 року. Попередньо була доступна міні-кампанія Whispers of Oblivion, яка виступає прологом до основної гри. Сама гра вийшла 10 листопада 2015 року.
За першу добу гру було продано накладом 1 млн примірників.
Ігровий процес
Нововведення
Кожна раса отримала нових юнітів, по два на расу. Протосси — Адепта і Дестабілізатора. Террани — Визволителя і Циклона. Зерги — Луркера і Спустошувача. Багато старих юнітів отримали нові можливості та вдосконалення. Стосовно графіки, було перероблено текстури карт і додано нові.
Для мережевої гри додалися 10 карт, а впродовж наступних сезонів обіцяно додаткові. Максимальний рівень гравця в багатокористувацькій грі підвищився до 150-го (зі 135-го), а інтерфейс і система навчання зазнали переробки. Було додано нові режими:
Автоматичні турніри — раз на день, кожні 2 години, проводяться відкриті турніри для гравців будь-якого рівня, за які даються віртуальні трофеї та нагороди. В будні дні вони складаються з 3-х раундів, у вихідні — з 6-и.
Режим Архонта — у цьому режимі гравець разом з союзником керує загальною базою і воює з двома противниками в мережевому режимі. При цьому гравці повинні домовитися між собою хто займеться яким аспектом гри.
Союзне командування (кооператив) — двоє гравців спільно виконують поставлені завдання. Обоє виступають у ролі видатних постатей всесвіту StarCraft (по кілька на кожну расу), що мають власний набір військ і вдосконалень. В цьому режимі доступні війська, відсутні в інших режимах. Зі зростанням рівня командира відкривається більше бойових одиниць, здібностей та вдосконалень в армії кожного з героїв.
Гравці можуть створювати в редакторі карт власні сценарії як з класичним, так і суттєво відмінним від оригінальної гри ігровим процесом. Фактично дозволяється створювати власні міні-ігри на рушієві StarCraft II, як загальнодоступні, так і платні.
Час від часу відбуваються змагання, участь у яких можна взяти, купивши військові скрині. Вони відкривають доступ до низки боїв і додаткові матеріали. Виграючи бої, гравець заробляє досвід і більшу винагороду у вигляді особливих оформлень юнітів, емблем, емотиконів для спілкування й такого іншого.
Кампанія
Штабом протоссів в цій грі є флагман «Спис Адуна». На ньому Артанісу допомагають старі та нові персонажі StarCraft: хранитель пам'яті Рохана, спеціаліст зі зброї Каракс, дочка Рашжагал Воразун, епізодично Сара Керріган і Джим Рейнор. Основна кампанія налічує 19 місій, пролог та епілог мають по 3 місії.
Зазвичай існує вибір з кількох місій, які вибираються на містку корабля. У Військовій раді на чолі з Роханою впроваджуються нові технологій та війська, що відкриваються за виконання завдань. Протягом сюжету стають доступними модифікації військ, по три для кожного виду, котрі володіють різними характеристиками і можливостями: «Списа Адуна» (стандартні), тамплієрів, Сайброса або тал'дарімів. На борту «Списа Адуна» є власні модифікації стандартних військ. Так, зилоти з нього озброєні алебардами замість наручних лез. У Сонячному ядрі в Каракса активовуються нові системи оборони і озброєння корабля, а також налаштовуються наявні. Активація відбувається за речовину солярит, яку гравець добуває при успішному виконанні додаткових завдань і яка служить каталізатором джерела енергії «Списа Адуна». Корабель може надавати підтримку з орбіти у боях, наприклад, здійснювати орбітальне бомбардування або локально сповільнювати час. З-поміж усіх можливостей гравець може максимум обрати чотири активних і дві пасивні.
Сюжет
Whispers of Oblivion (пролог)
Протосс Зератул останні 6 років провів у пошуках частин древнього пророцтва раси зел'наґа про її повернення та відродження великого зла, відомого як Амон. Проте до його слів мало хто дослухається, а власний народ збирається судити як відступника, винного в окупації планети Айюр зергами. Зератул вирушає за останньою частиною пророцтва, оскільки не знає що означають слова «в світі, де відродиться Амон, засяє і останнє світло».
Для цього Зератул відлітає до бази, якою раніше керував слуга Амона Наруд. Дорогою на зв'язок виходить претор Темних тамплієрів на ім'я Таліс та повідомляє про викрадення Домініоном Темних тамплієрів. Базу, де їх утримують, атакує рій зергів, очолюваний Сарою Керріган. Сара пояснює, що хоче знищити лабораторію, оскільки там створюються гібриди для армії Амона. Вона дозволяє визволити Тамплієрів, але за умови, що Зератул їй не заважатиме. Звільнені при допомозі військ Таліс бранці розказують, що їх раніше тримали у храмі, координати якого Зератул визначає поки Керріган знищує лабораторію.
Зератул прибуває до храму, який охороняє секта тал'дарімів з її очільником Малашем. До того ж планета покрита розломами і скоро зруйнується. Протосси збирають армію, борються з тал'дарімами, паралельно уникаючи руйнувань кори планети. Врешті вони пробивають браму храму. Зератул входить всередину, а Таліс лишається охороняти зовні.
Подорожуючи храмом, Зератул зустрічає охорону та застає момент прибуття Амона з виміру Порожнечі крізь гробницю. Протосси вирішують хоча б затримати Амона і його слуг. Несподівано Зератул бачить над гробницею Амона видіння давно загиблого Тассадара, котрий говорить знайти «ключовий камінь». Зератул розуміє, що слід робити. Тим часом Амон руйнує храм, обіцяючи «позбавити всесвіт від страждань», Таліс гине, даючи Зератулу покинути планету.
Зератул відлітає, щоб попередити весь свій народ, розуміючи, що постане перед судом. Але все ж він сподівається, що до нього дослухається Артаніс та очолить боротьбу з Амоном, як бачив у видінні.
Legacy of the Void
Гра починається з короткого переказу попередній подій. Молодий Вершитель Артаніс об'єднав касти протоссів, і тепер, зібравши Золоту армаду, має намір відбити свою прабатьківщину Айюр у зергів. Артаніс і Селендіс готуються висадити десант, та раптом поряд з'являється Зератул зі звісткою про пробудження Амона. Зератул вимагає припинити атаку на Айюр аби протистояти Амону, котрий є більшою загрозою, ніж зерги. Проте Артаніс нагадує скільки зусиль було докладено для настання цього моменту і починає десантування.
Протосси борються з силами зергів і відновлюють свої комунікації, при цьому помічаючи вплив невідомої сили на зергів. По завершенні першого завдання Артаніс все ж звертається до Зератула за поясненнями що він мав на увазі. Той розповідає про своє видіння, де побачив артефакт зел'наґа, добутий раніше терранами. Артаніс посилає Зератула до Джима Рейнора за артефактом, тоді як сам береться відновити корабель «Спис Адуна». Зератул допомагає другу Караксу боротися проти зергів, а Артаніс дістається до «Списа Адуна», але відчуває, що Кхала (телепатичний зв'язок протоссів) наповнена люттю. Амон поневолює частину протоссів, обертаючи їх проти побратимів. Зератул спішить на допомогу Артанісу, та розумом Вершителя заволодіває Амон, обіцяючи підкорити своїй волі всіх протоссів. Тоді Зератул відрізає противнику відростки, що забезпечують телепатію, і так звільняє розум Артаніса, однак після отриманих ушкоджень його тіло розпадається.
Артаніс покидає плани повернути Айюр, тепер надіючись бодай врятуватися. Він розшукує Темних тамплієрів (які свідомо відрізали свої відростки) і разом з Караксом вирушає до місця сховку «Списа Адуна» аби підняти корабель в повітря і на ньому покинути планету. Його вдається підживити енергією та запустити в космос, тікаючи від атак зергів. На кораблі виявляються технології Золотого віку цивілізації протоссів та просунуті навігаційні системи, які дозволяють проводити місії по всьому сектору Копрулу. На борту зберігаються в анабіозі численні воїни, яким відрізають телепатичні відростки. Таким чином Артаніс отримує непідвладну Амону армію.
Протосси вирушають до Корхалу, де застають Джима Рейнора за боротьбою з флотом Корпусу Мебіуса, яким керують гібриди протоссів та зергів. При цьому на столицю падає орбітальна платформа, війська Артаніса стабілізують її та використовують озброєння платформи, щоб змусити Фонд Мебіуса відступити. На «Списі Адуна» виявляється Рохана, протосс-жінка, яка настільки контролює Кхалу, що непідвладна впливу Амона. Також вдається знайти джерело енергії корабля — мініатюрну штучну зірку. Рейнор іде забрати «Ключовий камінь», але Корпус Мебіуса користується його силою аби зупинити Рейнора та прикликає гібридів. Артаніс шле свою підмогу, з якою террани захоплюють артефакт, але ціною численних жертв. Рейнор та капітан Хорнер ховають загиблих.
Артаніс повертається на «Спис Адуна», де бачить, що Рохана поневолена Амоном. Він занурює її в стазис, попри звільнення від Амона, оскільки Рохана не бажає поривати зв'язок з Кхалою. На планеті Гласіус він виявляє давній банк даних протоссів, та туди ж прибуває секта тал'дарімів. Банк вдається доставити на корабель, а разом з ним і героя Фенікса, який виявляється клоном для створення нового виду військ. Артаніс приймає його як справжнього до своєї команди. Далі він вирушає до планети Шакурас, де матріарх Воразун повідомляє про захоплення планети гібридами. Протосси евакуюються з Шакураса, Артаніс перевантажує кристали зел'наґа, розташовані там, і цим підриває планету. При цьому в його тілі пробуджується сила Зератула.
Каракс визначає за допомогою «Ключового каменя» батьківщину зел'наґа, розташовану в Алдаріанському розриві, куди «Спис Адуна» і направляється. Там герої знаходять Улнар, місце, де зел'наґа створювали життя, але там вже знаходяться тал'даріми з терранами. Артаніс входить в храм і стикається з Сарою Керріган. Вони дізнаються про зел'наґа: ті були першими істотами, зародженеми у вимірі Порожнечі, що ширили життя всесвітом, після чого зійшли до Порожнечі, чекаючи на прихід в Улнар істот з чистою формою (зерги) і чистою сутністю (протосси), щоб ті стали новими зел'наґа і продовжили космічний цикл життя. Артаніс та Керріган заходять в місце сплячки зел'наґа, але всі вони виявляються вбитими Амоном — зел'наґа, що зажадав перервати цикли і перетворити всесвіт як сам вважає за правильне.
Тим часом на бік Воразун переходить тал'дарім Аларак і приводить її до Артаніса. Об'єднані сили зупиняють відкриття Амоном порталу в Порожнечу. Протосси відшукують Сайброс, місце, де сховані роботи, створені на основі Фенікса, після чого ставлять їх собі на службу. Несподівано нападає Корпус Мебіуса і протосси контратакують. Аларак викликає Малаша на двобій, за що Артаніс сварить його, оскільки їхня війна спрямована проти Амона, а не чиїхось особистих ворогів. Малаш сходиться з Алараком в поєдинку, але програє і Аларак стає новим лідером тал'дарімів, оголошуючи, що служба Амону не дасть їм вознесіння, як говорив Малаш. Рохана вивідує, що Кхала служить вмістилищем Амона, поки він не має тіла, після чого позбувається зв'язку з Кхалою.
По поверненню на Айюр, протосси руйнують установки, які забезпечують висадку військ поневоленої Амоном Золотої армади, і цим затримують її прибуття. Каракс виявляє, що «Ключовим каменем» можливо тимчасово позбавити Амона влади над протоссами. Артаніс придумує активувати артефакт та скористатися його дією, щоб воїни Золотої армади відрізали свої телепатичні відростки. В цей час Амон завершує створення свого тіла, яке виявляється невразливим до звичайної зброї. Артаніс збирає всі сили протоссів і силою Темних тамплієрів (які користуються енергією Порожнечі) атакує тіло Амона. Попри масовані напади зергів і Золотої армади, протосси захищають і активовують «Ключовий камінь», що звільняє всіх протоссів з-під впливу лиходія. Але безтілесний Амон швидко заволодіває артефактом, Артаніс наказує всім відрізати телепатичні відростки. Не маючи тепер ні тіла, ні іншого вмістилища для себе в цьому світі, Амон тікає в Порожнечу.
Протосси славлять Артаніса, а він проголошує створення нового суспільства, де кожен протосс є індивідуальністю. Він скасовує поділ на касти, оскільки побачив, що протосси з будь-якої касти здатні однаково героїчно служити спільній справі.
Into the Void (епілог)
З Улнара надходить повідомлення від Керріган, котра попереджає про обов'язкове повернення Амона і розробляє план увійти в Порожнечу та знищити його раз і назавжди. Туди злітаються флоти протоссів, терранів і зергів. Кораблі входять до іншого виміру, де стикаються з військом Амона. Артаніс бачить дух Тассадра, який набуває форми зел'наґа. Він називається Убосом і пояснює, що саме він насилав видіння на Зератула і є ворогом Амона. Убос говорить, що цикли розвитку життя, впроваджені зел'наґа, не повинні перериватися. Він доручає Сарі прийняти його силу та побороти Амона і замінити зел'наґа. Попри відмовляння Джима, Сара погоджується. Союзники супроводжують її до Амона, де Сара набуває вигляду ангелоподібної істоти. Вона прощається з Джимом і на чолі армії зергів, протоссів і терранів виступає проти Амона, якого врешті знищує.
Через два роки террани святкують чергову річницю повалення Арктура Менгска і встановлення влади Валеріана. Джим, сидячи в барі, чує голос Сари і бачить її в світлі. Вона запрошує піти з ним, Джим лишає на столі свій жетон і йде за нею.
Під керівництвом Валеріана Домініон терранів увійшов до ери процвітання. Зергів очолила матір Зграї Загара. Аларак повів тал'дарімів на пошуки місця, де вони могли б жити, як вдома, та уклав союз з рештою протоссів. Згодом вчені помітили дивне процвітання різноманітного життя навколо сектора Копрулу, яке не змогли пояснити.
Nova Covert Ops
Nova Covert Ops — це серія додаткових завдань для Legacy of the Void, головним героєм яких є спецпризначенка Нова і події яких розгортаються за кілька років після основної кампанії. Вихід перших завдань відбувся 30 березня 2016 року.
Вся кампанія із додаткових завдань налічує 9 місій, поділених на 3 частини. Для гри не вимагається повної версії Legacy of the Void, достатньо стартової. За попереднє замовлення Nova Covert Ops гравці отримували бонуси в Legacy of the Void, такі як нові портрети і моделі військ. Гравець може обирати спорядження Нови та вдосконалення військ під її командуванням.
За сюжетом, владі нового правителя терранів, Валеріана Менгска, загрожує невідома сила. Кілька спецпризначенців «Привидів» зникли в пошуках джерела загрози, але сліди ведуть до угрупування «Захисників людства». «Привид» Нова вирушає викрити їхню змову проти держави Домініону терранів.
Перша частина
Нова опиняється на невідомій базі, де проходить калібрування свого обладнання. В ході цього вона бачить на своєму візорі попередження від невідомого про смертельну загрозу. Вона ламає систему калібрування і тікає з бази, бачачи, що інших «Привидів» винищують неопізнані бійці. На зв'язок виходить її колега Стоун, який скеровує Нову і допомагає їй вивести вцілілих спецпризначенців.
Вони опиняються в місті, переслідувані ворожими літаками. Врешті Нові вдається дістатися до шаттла і вийти в космос. Там «Привид» шле сигнал лиха і її підбирає корабель, що привозить жінку на базу Борея. Там її зустрічає адмірал Хорнер і розпитує що сталося. Коли він згадує «Захисників людства», базу несподівано атакують зерги. Нова допомагає оборонятися, поки не прибувають кораблі «Захисників людства» і зупиняють зергів. Вони оголошують взяття Бореї під свій захист і вимагають видати всіх «Привидів». Це виставляє імператора Валеріана неспроможним захистити цивільних і ставить під сумнів його право займати трон. Валеріан викликає Нову й дає їй завдання очолити спецпризначенців у боротьбі з «Захисниками людства». Для цього він видає їй новітній корабель «Грифон» і спеціаліста з техніки Рейґела. Той допомагає Нові пригадати стерті кимось з її пам'яті події, але відкривається тільки дитинство Нови на Тарсонісі — старій столиці Домініону, тепер захопленій зергами.
Нова вирушає на Тарсоніс, де знищує навколишніх зергів і знаходить базу «Захисників людства». Проникнувши всередину, вона виявляє псі-еміттери, якими приманюють зергів. «Захисники людства» покидають базу, крім техніка, який намагається активувати псі-еміттери на інших планетах Домініону. Нова зупиняє його в останню мить і доповідає про все Рейґелу.
Друга частина
Невідома пілот скидає на одну з планет Домініону приманки, на які злітаються зерги. Нова прибуває туди, але оборона планети вже знищена, а «Захисники людства» оголошують про свій протекторат. Нова висаджується з військами на тропічному узбережжі, де винищує зергів. Несподівано на орбіті виникає флот тал'дарімів, починає обстріл з орбіти і десантує війська. Прибульці заявляють, що знищать «Захисників людства», не зважаючи на неминучі вбивства і цивільних людей. Захищаючи невинних, Нова спрямовує атаки і на зергів, і на тал'дарімів, змушуючи останніх відступити.
Нова повертається на «Грифон», де застає Аларака, що прибув об'єднати сили проти «Захисників людства». Він прагне помститися за напад на його аванпост, але Нова не бажає співпрацювати. Аларак заохочує її пропозицією відновити її спогади за допомогою газу терразину. В пошуках газу Нова прибуває на колишню планету Домініону, з якою чомусь зник зв'язок. На заваді стає тал'дарім Джі'нара і місцеві зерги, але добути газ все ж вдається
Тим часом зростають протести проти влади Валеріана і той вирушає не допустити жертв. Нова приймає терразин і пригадує як була на базі, де нею опікувався дехто Ренґлер, а сама вона прибула служити «Захисникам людства». Нова відлітає до планети Антіґа Прайм, місця її останнього завдання, вказаного Ренґлером, і планети, що однією з перших пала під натиском зергів кілька років тому. Нова відвідує місця своїх колишніх операцій і відшукує записи про них. Прийнявши ще терразину, їй вдається пригадати як потрапила в полон до Ренґлера і генерала Дейвіс, котрі й стерли пам'ять, зробивши Нову своїм агентом. Валеріан вражений звісткою про це, адже Дейвіс вірна його сім'ї. Та невдовзі генерал шле повідомлення імператору — вона замінить його на троні.
Третя частина
Валеріан готується виступити з публічною промовою, а Дейвіс влаштовує на нього замах. Нова вирушає завадити цьому до резиденції Дейвіс. Усунувши ворогів охорону, Нова зустрічає Стоуна, пам'ять якого змінено і він вважає Нову зрадницею. В протистоянні «Привидів» Нова здобуває перемогу, після чого Райґел забирає Стоуна на обстеження. Генерала Дейвіс беруть під варту.
Імператор Валеріан виголошує промову, в якій викриває «Захисників людства» в тому, що вони користувалися псі-еміттерами з метою приманити зергів і протоссів. Він переконує терранів, що «Захисники людства» прагнуть тільки влади, заради чого готові на будь-яку підлість. Дейвіс демонструють загалу, та несподівано нападають кораблі тал'дарімів. Аларак оголошує, що прибув помститися «Захисникам людства» і не зважатиме якою ціною. Нова організовує атаку на позиції тал'дарімів і змушує їх відступити. Але Дейвіс, користуючись цим, тікає.
Імператор доручає Нові схопити Дейвіс живою. Зрадницю вислідковують на верфі Домініону, де містяться прототипи нових бойових машин, зокрема мех «Зантос». Дейвіс в «Зантосі» зі своїми військами виступає проти Нови, кидаючи всіх союзників у бій. Сили Домініону пробиваються до Дейвіс, користуються вразливістю машини до атак зблизька та виводять її з ладу. Нова кидається на пошуки очільниці «Захисників людства» по верфі, яка палає і руйнується, і застрелює її, попри наказ захопити. Райґел констатує: їм обом доведеться завжди виконувати сумнівні накази влади, замість бути вільними робити те, чого вони дійсно хочуть. Нова розуміє, що знайшла однодумця і пропонує вихід.
Згодом у новинах повідомляють, що народ підтримує знищення Дейвіс і визнає імператора гідним трону. Той обговорює з Хорнером що робити з Новою, яка разом з Райґелем втекла на виданому їм кораблі. Валеріан вирішує, що вона заслужила поки що вирушити туди, куди бажає.
Розробка
Вперше про розробку Legacy of the Void було повідомлено на заході Blizzard Worldwide Invitational в червні 2008 року. Виконавчий віце-президент Роб Пардо розповів, що StarCraft II запланована як трилогія: Wings of Liberty, Heart of the Swarm і Legacy of the Void. Робота над третьою частиною розпочалася в березні 2013 року, незадовго до виходу Heart of the Swarm. В лютому 2013 стало відомо хто буде сценаристом — ним став Джеймс Вог.
В серпні 2013 року завершилося написання сценарію, створення більшості відео та почалося озвучування діалогів. В листопаді провідний дизайнер Дастін Броудер пообіцяв приділити більше часу розробці окремих місій, щоб зробити їх більш «протосськими».
На листопад 2014 року Blizzard опублікували деяку нову інформацію про гру, зокрема, що вона не вимагатиме наявності оригіналу StarCraft II. Також було анонсовано нові багатокористувацькі режими і юнітів.
Про приблизну дату виходу бета-версії стало відомо 18 березня 2015 року. Повідомлялося, що вона має вийти протягом двох тижнів і бета-тестування триватиме довше, ніж для попередніх частин. В ній буде збільшено кількість доступних ресурсів і початкову кількість робітників, щоб спонукати гравців до агресивніших дій. Внутрішньоігровий час тепер відповідатиме реальному. Бета-тестування розпочалося 1 квітня для вибраних зареєстрованих на Battle.net гравців. Також можна подати заявку на участь в тесті. Того ж дня як першоквітневий жарт було розміщено новину про те, що як бонус за попереднє замовлення Legacy of the Void гравці отримають повнорозмірний корабель «Спис Адуна», щоправда, доведеться почекати до 2315 року.
На виставці E3 2015 стало відомо про розробку безкоштовного прологу до Legacy of the Void під назвою StarCraft II: Whispers of Oblivion. Для гри в пролог вимагатиметься лише реєстрація на Battle.net. Він складатиметься з трьох місій, що пов'язують події Heart of the Swarm з Legacy of the Void. Також пролог міститиме пояснення світу StarCraft для тих, хто не знайомий з попередніми частинами.
Попередні замовлення Legacy of the Void стартували 15 липня 2015 року. Всі покупці отримують доступ до бета-тестування і прологу Whispers of Oblivion. Остаточна дата виходу стала відома 13 вересня 2015, нею було оголошено 10 листопада. Того ж дня продемонструвалося вступне відео Legacy of the Void.
Виходу гри передувало анімаційне відео 25 вересня 2015 «StarCraft II: Legacy of the Void — Reclamation», в якому Артаніс роздумує чи варто йому починати боротьбу за Айюр, якщо це призведе до неминучих і великих жертв.
На початку листопада було обіцяно бонуси в інших іграх Blizzard для тих, хто купить колекційне видання StarCraft II: Legacy of the Void або Deluxe. Було аносовано і повернення до гри персонажа Нови, для якої навесні 2016 року з'являться спеціальні завдання. Бета-тестування скінчилося 2 листопада. На BlizzCon 2015 відбулася прем'єра трейлера до гри, а також стало відомо про час старту її серверів у різних частинах світу. В Україні вона стала доступною вночі, о 01:01, 10 листопада.
Оцінки й відгуки
Гра зібрала середні оцінки 88 балів зі 100 на агрегаторі Metacritic та 84,5 % на Gamerankings.
Одним з перших став відгук сайту Softpedia, який оцінив Legacy of the Void у 8,5/10. Схвалення отримали різноманітність кампанії, нові багатокористувацькі режими і презентація гри. Зі слабких сторін Softpedia було названо нечіткий фінал і складність опанування багатокористувацького режиму.
IGN гру було оцінено в 9/10, похваливши нові режими та тактики, загальне вдосконалення всього, що було у StarCraft II.
Eurogamer оцінили Legacy of the Void в 8,9/10, написавши, що одиночна кампанія є цікавою та сповненою чудових кінематографічних вставок. Проте нові режими отримали критику як надто сміливі і новаторські, тому невідомо чи схвалять їх гравці. Загалом гру було рекомендовано для шанувальників серії та тих, хто тільки бажає з нею ознайомитися.
Примітки
Джерела
StarCraft II: Legacy of the Void на сайті Blizzard Entertainment
Ігри Blizzard
StarCraft
Ігри для Windows
Ігри для OS X
Відеоігри 2015
Доповнення до відеоігор
Епізодичні відеоігри
Відеоігри, розроблені в США |
7198571 | https://en.wikipedia.org/wiki/Monoclonal%20antibody%20therapy | Monoclonal antibody therapy | Monoclonal antibody therapy
Monoclonal antibodies (mAbs) have varied therapeutic uses. It is possible to create a mAb that binds specifically to almost any extracellular target, such as cell surface proteins and cytokines. They can be used to render their target ineffective (e.g. by preventing receptor binding), to induce a specific cell signal (by activating receptors), to cause the immune system to attack specific cells, or to bring a drug to a specific cell type (such as with radioimmunotherapy which delivers cytotoxic radiation).
Major applications include cancer, autoimmune diseases, asthma, organ transplants, blood clot prevention, and certain infections.
Antibody structure and function
Immunoglobulin G (IgG) antibodies are large heterodimeric molecules, approximately 150 kDa and are composed of two kinds of polypeptide chain, called the heavy (~50kDa) and the light chain (~25kDa). The two types of light chains are kappa (κ) and lambda (λ). By cleavage with enzyme papain, the Fab (fragment-antigen binding) part can be separated from the Fc (fragment crystallizable region) part of the molecule. The Fab fragments contain the variable domains, which consist of three antibody hypervariable amino acid domains responsible for the antibody specificity embedded into constant regions. The four known IgG subclasses are involved in antibody-dependent cellular cytotoxicity.
Antibodies are a key component of the adaptive immune response, playing a central role in both in the recognition of foreign antigens and the stimulation of an immune response to them. The advent of monoclonal antibody technology has made it possible to raise antibodies against specific antigens presented on the surfaces of tumors. Monoclonal antibodies can be acquired in the immune system via passive immunity or active immunity. The advantage of active monoclonal antibody therapy is the fact that the immune system will produce antibodies long-term, with only a short-term drug administration to induce this response. However, the immune response to certain antigens may be inadequate, especially in the elderly. Additionally, adverse reactions from these antibodies may occur because of long-lasting response to antigens. Passive monoclonal antibody therapy can ensure consistent antibody concentration, and can control for adverse reactions by stopping administration. However, the repeated administration and consequent higher cost for this therapy are major disadvantages.
Monoclonal antibody therapy may prove to be beneficial for cancer, autoimmune diseases, and neurological disorders that result in the degeneration of body cells, such as Alzheimer's disease. Monoclonal antibody therapy can aid the immune system because the innate immune system responds to the environmental factors it encounters by discriminating against foreign cells from cells of the body. Therefore, tumor cells that are proliferating at high rates, or body cells that are dying which subsequently cause physiological problems are generally not specifically targeted by the immune system, since tumor cells are the patient's own cells. Tumor cells, however are highly abnormal, and many display unusual antigens. Some such tumor antigens are inappropriate for the cell type or its environment. Monoclonal antibodies can target tumor cells or abnormal cells in the body that are recognized as body cells, but are debilitating to one's health.
History
Immunotherapy developed in the 1970s following the discovery of the structure of antibodies and the development of hybridoma technology, which provided the first reliable source of monoclonal antibodies. These advances allowed for the specific targeting of tumors both in vitro and in vivo. Initial research on malignant neoplasms found mAb therapy of limited and generally short-lived success with blood malignancies. Treatment also had to be tailored to each individual patient, which was impracticable in routine clinical settings.
Four major antibody types that have been developed are murine, chimeric, humanised and human. Antibodies of each type are distinguished by suffixes on their name.
Murine
Initial therapeutic antibodies were murine analogues (suffix -omab). These antibodies have: a short half-life in vivo (due to immune complex formation), limited penetration into tumour sites and inadequately recruit host effector functions. Chimeric and humanized antibodies have generally replaced them in therapeutic antibody applications. Understanding of proteomics has proven essential in identifying novel tumour targets.
Initially, murine antibodies were obtained by hybridoma technology, for which Jerne, Köhler and Milstein received a Nobel prize. However the dissimilarity between murine and human immune systems led to the clinical failure of these antibodies, except in some specific circumstances. Major problems associated with murine antibodies included reduced stimulation of cytotoxicity and the formation of complexes after repeated administration, which resulted in mild allergic reactions and sometimes anaphylactic shock. Hybridoma technology has been replaced by recombinant DNA technology, transgenic mice and phage display.
Chimeric and humanized
To reduce murine antibody immunogenicity (attacks by the immune system against the antibody), murine molecules were engineered to remove immunogenic content and to increase immunologic efficiency. This was initially achieved by the production of chimeric (suffix -ximab) and humanized antibodies (suffix -zumab). Chimeric antibodies are composed of murine variable regions fused onto human constant regions. Taking human gene sequences from the kappa light chain and the IgG1 heavy chain results in antibodies that are approximately 65% human. This reduces immunogenicity, and thus increases serum half-life.
Humanised antibodies are produced by grafting murine hypervariable regions on amino acid domains into human antibodies. This results in a molecule of approximately 95% human origin. Humanised antibodies bind antigen much more weakly than the parent murine monoclonal antibody, with reported decreases in affinity of up to several hundredfold. Increases in antibody-antigen binding strength have been achieved by introducing mutations into the complementarity determining regions (CDR), using techniques such as chain-shuffling, randomization of complementarity-determining regions and antibodies with mutations within the variable regions induced by error-prone PCR, E. coli mutator strains and site-specific mutagenesis.
Human monoclonal antibodies
Human monoclonal antibodies (suffix -umab) are produced using transgenic mice or phage display libraries by transferring human immunoglobulin genes into the murine genome and vaccinating the transgenic mouse against the desired antigen, leading to the production of appropriate monoclonal antibodies. Murine antibodies in vitro are thereby transformed into fully human antibodies.
The heavy and light chains of human IgG proteins are expressed in structural polymorphic (allotypic) forms. Human IgG allotype is one of the many factors that can contribute to immunogenicity.
Targeted conditions
Cancer
Anti-cancer monoclonal antibodies can be targeted against malignant cells by several mechanisms. Ramucirumab is a recombinant human monoclonal antibody and is used in the treatment of advanced malignancies. In childhood lymphoma, phase I and II studies have found a positive effect of using antibody therapy.
Monoclonal antibodies used to boost an anticancer immune response is another strategy to fight cancer where cancer cells are not targeted directly. Strategies include antibodies engineered to block mechanisms which downregulate anticancer immune responses, checkpoints such as PD-1 and CTLA-4 (checkpoint therapy), and antibodies modified to stimulate activation of immune cells.
Autoimmune diseases
Monoclonal antibodies used for autoimmune diseases include infliximab and adalimumab, which are effective in rheumatoid arthritis, Crohn's disease and ulcerative colitis by their ability to bind to and inhibit TNF-α. Basiliximab and daclizumab inhibit IL-2 on activated T cells and thereby help preventing acute rejection of kidney transplants. Omalizumab inhibits human immunoglobulin E (IgE) and is useful in moderate-to-severe allergic asthma.
Alzheimer's disease
Alzheimer's disease (AD) is a multi-faceted, age-dependent, progressive neurodegenerative disorder, and is a major cause of dementia. According to the Amyloid hypothesis, the accumulation of extracellular amyloid beta peptides (Aβ) into plaques via oligomerization leads to hallmark symptomatic conditions of AD through synaptic dysfunction and neurodegeneration. Immunotherapy via exogenous monoclonal antibody (mAb) administration has been known to treat various central nervous disorders. In the case of AD, immunotherapy is believed to inhibit Aβ-oligomerization or clearing of Aβ from the brain and thereby prevent neurotoxicity.
However, mAbs are large molecules and due to the blood–brain barrier, uptake of mAb into the brain is extremely limited, only approximately 1 of 1000 mAb molecules is estimated to pass. However, the Peripheral Sink hypothesis proposes a mechanism where mAbs may not need to cross the blood–brain barrier. Therefore, many research studies are being conducted from failed attempts to treat AD in the past.
However, anti-Aβ vaccines can promote antibody-mediated clearance of Aβ plaques in transgenic mice models with amyloid precursor proteins (APP), and can reduce cognitive impairments. Vaccines can stimulate the immune system to produce its own antibodies, in the case of Alzheimer's disease by administration of the antigen Aβ. This is also known as active immunotherapy. Another strategy is so called passive immunotherapy. In this case the antibodies is produced externally in cultured cells and are delivered to the patient in the form of a drug. In mice expressing APP, both active and passive immunization of anti-Aβ antibodies has been shown to be effective in clearing plaques, and can improve cognitive function.
Currently, there are two FDA approved antibody therapies for Alzheimer's disease, Aducanemab and Lecanemab. Aducanemab has received accelerated approval while Lecanemab has received full approval. Several clinical trials using passive and active immunization have been performed and some are on the way with expected results in a couple of years. The implementation of these drugs is often during the early onset of AD. Other research and drug development for early intervention and AD prevention is ongoing. Examples of important mAb drugs that have been or are under evaluation for treatment of AD include Bapineuzumab, Solanezumab, Gautenerumab, Crenezumab, Aducanemab, Lecanemab and Donanemab.
Bapineuzumab
Bapineuzumab, a humanized anti-Aβ mAb, is directed against the N-terminus of Aβ. Phase II clinical trials of Bapineuzumab in mild to moderate AD patients resulted in reduced Aβ concentration in the brain. However, in patients with increased apolipoprotein (APOE) e4 carriers, Bapineuzumab treatment is also accompanied by vasogenic edema, a cytotoxic condition where the blood brain barrier has been disrupted thereby affecting white matter from excess accumulation of fluid from capillaries in intracellular and extracellular spaces of the brain.
In Phase III clinical trials, Bapineuzumab showed promising positive effect on biomarkers of AD but failed to show effect on cognitive decline. Therefore, Bapineuzumab was discontinued after failing in the Phase III clinical trial.
Solanezumab
Solanezumab, an anti-Aβ mAb, targets the N-terminus of Aβ. In Phase I and Phase II of clinical trials, Solanezumab treatment resulted in cerebrospinal fluid elevation of Aβ, thereby showing a reduced concentration of Aβ plaques. Additionally, there are no associated adverse side effects. Phase III clinical trials of Solanezumab brought about significant reduction in cognitive impairment in patients with mild AD, but not in patients with severe AD. However, Aβ concentration did not significantly change, along with other AD biomarkers, including phospho-tau expression, and hippocampal volume. Phase III clinical trials of Solanezumab failed as it did not show effect on cognitive decline in comparison to placebo.
Lecanemab
Lecanemab (BAN2401), is a humanized mAb that selectively targets toxic soluble Aβ protofibrils, In phase 3 clinical trials, Lecanemab showed a 27% slower cognitive decline after 18 months of treatment in comparison to placebo. The phase 3 clinical trials also reported infusion related reactions, amyloid-related imaging abnormalities and headaches as the most common side effects of Lecanemab. In July 2023 the FDA gave Lecanemab full approval for the treatment of Alzheimer's Disease and it was given the commercial name Leqembi.
Preventive trials
Failure of several drugs in Phase III clinical trials has led to AD prevention and early intervention for onset AD treatment endeavours. Passive anti-Aβ mAb treatment can be used for preventive attempts to modify AD progression before it causes extensive brain damage and symptoms. Trials using mAb treatment for patients positive for genetic risk factors, and elderly patients positive for indicators of AD are underway. This includes anti-AB treatment in Asymptomatic Alzheimer's Disease (A4), the Alzheimer's Prevention Initiative (API), and DIAN-TU.
The A4 study on older individuals who are positive for indicators of AD but are negative for genetic risk factors will test Solanezumab in Phase III Clinical Trials, as a follow-up of previous Solanezumab studies.
DIAN-TU, launched in December 2012, focuses on young patients positive for genetic mutations that are risks for AD. This study uses Solanezumab and Gautenerumab. Gautenerumab, the first fully human MAB that preferentially interacts with oligomerized Aβ plaques in the brain, caused significant reduction in Aβ concentration in Phase I clinical trials, preventing plaque formation and concentration without altering plasma concentration of the brain. Phase II and III clinical trials are currently being conducted.
Therapy types
Radioimmunotherapy
Radioimmunotherapy (RIT) involves the use of radioactively-conjugated murine antibodies against cellular antigens. Most research involves their application to lymphomas, as these are highly radio-sensitive malignancies. To limit radiation exposure, murine antibodies were chosen, as their high immunogenicity promotes rapid tumor clearance. Tositumomab is an example used for non-Hodgkin's lymphoma.
Antibody-directed enzyme prodrug therapy
Antibody-directed enzyme prodrug therapy (ADEPT) involves the application of cancer-associated monoclonal antibodies that are linked to a drug-activating enzyme. Systemic administration of a non-toxic agent results in the antibody's conversion to a toxic drug, resulting in a cytotoxic effect that can be targeted at malignant cells. The clinical success of ADEPT treatments is limited.
Antibody-drug conjugates
Antibody-drug conjugates (ADCs) are antibodies linked to one or more drug molecules. Typically when the ADC meets the target cell (e.g. a cancerous cell) the drug is released to kill it. Many ADCs are in clinical development. a few have been approved.
Immunoliposome therapy
Immunoliposomes are antibody-conjugated liposomes. Liposomes can carry drugs or therapeutic nucleotides and when conjugated with monoclonal antibodies, may be directed against malignant cells. Immunoliposomes have been successfully used in vivo to convey tumour-suppressing genes into tumours, using an antibody fragment against the human transferrin receptor. Tissue-specific gene delivery using immunoliposomes has been achieved in brain and breast cancer tissue.
Checkpoint therapy
Checkpoint therapy uses antibodies and other techniques to circumvent the defenses that tumors use to suppress the immune system. Each defense is known as a checkpoint. Compound therapies combine antibodies to suppress multiple defensive layers. Known checkpoints include CTLA-4 targeted by ipilimumab, PD-1 targeted by nivolumab and pembrolizumab and the tumor microenvironment.
The tumor microenvironment (TME) features prevents the recruitment of T cells to the tumor. Ways include chemokine CCL2 nitration, which traps T cells in the stroma. Tumor vasculature helps tumors preferentially recruit other immune cells over T cells, in part through endothelial cell (EC)–specific expression of FasL, ETBR, and B7H3. Myelomonocytic and tumor cells can up-regulate expression of PD-L1, partly driven by hypoxic conditions and cytokine production, such as IFNβ. Aberrant metabolite production in the TME, such as the pathway regulation by IDO, can affect T cell functions directly and indirectly via cells such as Treg cells. CD8 cells can be suppressed by B cells regulation of TAM phenotypes. Cancer-associated fibroblasts (CAFs) have multiple TME functions, in part through extracellular matrix (ECM)–mediated T cell trapping and CXCL12-regulated T cell exclusion.
FDA-approved therapeutic antibodies
The first FDA-approved therapeutic monoclonal antibody was a murine IgG2a CD3 specific transplant rejection drug, OKT3 (also called muromonab), in 1986. This drug found use in solid organ transplant recipients who became steroid resistant. Hundreds of therapies are undergoing clinical trials. Most are concerned with immunological and oncological targets.
Tositumomab – Bexxar – 2003 – CD20
Mogamulizumab – Poteligeo – August 2018 – CCR4
Moxetumomab pasudotox – Lumoxiti – September 2018 – CD22
Cemiplimab – Libtayo – September 2018 – PD-1
Polatuzumab vedotin – Polivy – June 2019 – CD79B
The bispecific antibodies have yielded promising results in clinical trials. In April 2009, the bispecific antibody catumaxomab was approved in the European Union.
Economics
Since 2000, the therapeutic market for monoclonal antibodies has grown exponentially. In 2006, the "big 5" therapeutic antibodies on the market were bevacizumab, trastuzumab (both oncology), adalimumab, infliximab (both autoimmune and inflammatory disorders, 'AIID') and rituximab (oncology and AIID) accounted for 80% of revenues in 2006. In 2007, eight of the 20 best-selling biotechnology drugs in the U.S. are therapeutic monoclonal antibodies. This rapid growth in demand for monoclonal antibody production has been well accommodated by the industrialization of mAb manufacturing.
References
External links
Cancer Management Handbook: Principles of Oncologic Pharmacotherapy
Immunology
Antiviral drugs
sl:Biološka zdravila |
2351096 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B0%D1%81%D0%BD%D0%B8%D0%BA%20%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BE%D0%B4%D1%8F%D0%B3%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%B9 | Часник переодягнений | Часник переодягнений, або цибуля переодягнена (Allium pervestitum) — багаторічна рослина родини цибулевих. Ендемік України, занесений до національної Червоної книги та Червоного списку Міжнародного союзу охорон природи. Перспективна декоративна та харчова культура.
Опис
Багаторічна трав'яниста рослина заввишки до 55 см, геофіт. Цибулина яйцеподібно-куляста, в молодому віці вкрита темно-пурпуровими лусками, які у дорослих цибулин стають жовтувато-білуватими, тонко-сітчасто-волокнистими, схожими на папір. Стебло 2–5 мм завширшки, кругле, біля самої основи вкрите оболонками цибулини, що продовжуються у піхви листків, які сягають ⅔ довжини стебла. Листків 3–5, вона мають лінійну форму і шорсткі на дотик.
Суцвіття — пучкоподібний або напівкулястий зонтик, вкритий швидко опадаючим покривалом. При основі суцвіття розташовані численні зменшені зеленкуваті тичинкові квітки, а в центрі — двостатеві нормального розміру. Квітконіжки двостатевих квіток майже однакові за розміром (6–15 мм завдовжки). Оцвітина яйцеподібно-дзвоникувата, рожевувато-білувато-жовта, блискуча. Зовнішні листочки оцвітини яйцеподібно-ланцетні, човникоподібноопуклі, кілюваті. Тичинкові нитки майже дорівнюють оцвітині; пиляки підіймаються над нею.
Плід — широко-яйцеподібна коробочка, коротша від оцвітини.
Поширення
Ареал виду надзвичайно вузький і цілком лежить у межах України. Він складається з двох відокремлених одна від одної частин: західна охоплює Тернопільську й Хмельницьку області, а східна займає терени Північного Приазов'я, включно із узбережжям Сивашу. Західні популяції розташовані у долині Дністра та уздовж його лівих приток, зокрема, на берегах річки Мукша. Їхній стан найбільш незадовільний, у більшості з цих оселищ, вид, ймовірно, вже зник. Стан східних популяцій ретельно не досліджувався, але відомо, що часник переодягнений зростає у Мелітопольскому районі поблизу села Мордвинівка і на солонцях у заплаві річки Молочна.
Екологія
Рослина морозостійка, світлолюбна, посухостійка (ксерофіт), помірно солевитривала (галофіт). У Поділлі вона знайдена на вапнякових схилах із степовою рослинністю, а в Приазов'ї та Присивашші трапляється на засолених і солонцюватих степових ділянках. Характерно, що в першому випадку часник переодягнений входить до складу фітоценозу класу Festuco-Brometea союзу Astragalo Stipion, а в другому — до складу рослинних угруповань класу FestucoLimonietea союзу Limonio-Festucion.
Розмножується насінням та вегетативно — відокремленням дочірніх цибулинок. Цвітіння відбувається у травні-червні, плоди достигають у липні-серпні.
Значення і статус виду
Невеликі розміри ареалу, відокремленість його частин, а також наближеність осередків зростання до районів інтенсивного землекористування роблять цей вид дуже вразливим перед дією випадкових чинників. Становище ускладнює те, що східні популяції взагалі не охороняються. Західні осередки, хоча й розташовані на теренах національного природного парку «Подільські Товтри», проте сильно потерпають від порушення заповідного режиму мешканцями розташованого неподалік Кам'янця-Подільського, що, власне, і призвело до їхньої деградації. Жодних дослідів щодо відтворення виду у культурі не проводили, хоча його вирощування, як і більшості видів цибулі, не складне. Із чинних загроз найбільший вплив мають урбанізація, випасання худоби, видобуток вапняку, зміни гідрологічного режиму річок.
Як зникаюча рослина часник переодягнений занесений до Червоної книги України та Червоного списку Міжнародного союзу охорон природи. Рекомендованими заходами збільшення його чисельності є заповідання усіх осередків зростання, нагляд за їхнім станом, вирощування у ботанічних садах.
Як нечисельний вид часник переодягнений господарського значення не має, але в перспективі може бути використаний як декоративна та харчова культура.
Таксономія
Перший науковий опис виду складений у 1950 році українським ботаніком Михайлом Клоковим. За відомостями сайту «The Plant List» жодних синонімів для цього таксона поки що не існує, втім, Червона книга України наводить для нього єдиний синонім Allium rotundum auct. non L..
Примітки
переодягнений
Рослини, занесені до Червоної книги України
Ендемічна флора України
Дикорослі корисні рослини України
Рослини, описані 1950
Галофіти |
67689414 | https://en.wikipedia.org/wiki/Dwijendranath%20Tagore | Dwijendranath Tagore | Dwijendranath Tagore (11 March 1840 – 19 January 1926) was an Indian poet, song composer, philosopher, mathematician and painter. He was one of the pioneers of shorthand and notation in Bengali script. He was the eldest son of Debendranath Tagore and the eldest brother of Rabindranath Tagore.
Early life
Dwijendranath Tagore (born on 11 March 1840) was the grandson of Dwarkanath Tagore of the Jorasanko branch of the Tagore family and the eldest son of Debendranath Tagore and Sarada Devi. His childhood education was mainly with the tutor. However, he also studied for some time at St. Paul's School and Hindu College in Calcutta (now Presidency University). Dwijendranath was very close to his later brother Satyendranath Tagore. Although there were some natural differences between the two brothers. Dwijendranath was a staunch follower of the conventional reforms of the society. On the other hand, Satyendranath was in favor of breaking these reforms and forming a new modern society. Dwijendranath, accustomed to a simple life, was a man of poetry, knowledge-loving and experiment-loving. His wife, Sarbasundari Devi, died in 1878. Dwijendranath spent the rest of his life as a widower.
Two of Dwijendranath's nine children died soon after birth. The remaining five sons were Dwipendranath, Arunendranath, Nitindranath, Sudhindranath and Kripendranath. The names of the two daughters are Saroja and Usha.
As a poet
Dwijendranath's first contribution to Bengali literature was the Bengali translation of Kalidasa's Meghaduta Kavya written in classical Sanskrit. The book was published in 1860, exactly one year before the birth of Nobel Prize-winning younger brother Rabindranath Tagore. At the time of publication, Dwijendranath was only twenty years old. This translation was the first Bengali translation of Meghdoot. Dwijendranath used two different Bengali rhyming styles while translating this book.
His second notable book of poetry, Swapnaprayan, was published in 1875. Rabindranath was only a teenager when this book was published. This poem describes the travelogue of a young man. This text reveals his amazing control over the application of different rhythms. The book is a guide to Bengali poetry of that era and therefore its historical value is undeniable.
When Dwijendranath Tagore started practicing poetry, Michael Madhusudan Dutt was at the pinnacle of his success. After returning to Calcutta from Madras (now Chennai) in 1857, six years before leaving for Europe, Michael Madhusudan concentrated on Tilottamasambhav Kavya (1859), Padmavati (1860), Meghnadabadh Kavya (1861), Brajangana (1861), Birangana Kavya (1862) etc. enriched and influenced the world of Bengali literature through poems and plays. It was during Dwijendranath's lifetime that Bankimchandra Chattopadhyay and Rabindranath Tagore's 'Strong Writing Set Bengali Literature to the Peak of Glory'. Although every poet of Bengal at that time was influenced by Madhusudan more or less, Dwijendranath was above this influence. Rather, it was Madhusudan who welcomed Dwijendranath as the poet of the future.
Despite being a highly talented poet, the person Dwijendranath was a very messy man. Rabindranath writes that the torn manuscripts of the dreamy poems were scattered all over the Jorasanko Thakur Bari. If they had been collected and published, it would have been a valuable edition of the book.
As a philosopher
Dwijendranath Tagore was a 'true philosopher'. He assisted in the establishment and management of two philosophical organizations, the National Society and the Vidvajjan Samagam. He was also deeply interested in Gita philosophy.
His main philosophy is Tattwabidya (in three volumes, 1866-1868). This book is a pioneering book in the history of Bengali philosophy. This national book has not been published in Bengali before. His other two philosophical works are Advaita Mater Samalochana (1896) and Aryadharma O Boudhadharmer Ghat-Protighat (1899).
As a mathematician
Dwijendranath Tagore was a prolific mathematician. He wrote some books in English: a book on boxometry (Baksamiti, it is regarding the structure of the box) (1913), ontology (1871) and geometry.
He was a pioneer in many spheres of far-reaching importance. He invented the shorthand in 'Bengali and wrote a manual on it in verse. He wrote a book on Geometry in which the 12th Axiom had been replaced by new ones. His writings on Boxometry, or science of paper-folding have fascinated scholars of mathematics.
Other prominent activities with composing music
He edited Tattwabodhini Patrika for 25 long years from 1884. He also founded the Hitavadi Patrika. Dwijendranath wanted to continue publishing the Tattvabodhini Patrika. But his other brother Jyotirindranath Tagore proposed to start a new magazine called Bharati. Although Dwijendranath was in charge of editing the paper, it was mainly run by Jyotirindranath.
For his outstanding contribution to Bengali literature, he was elected President of the Bangiya Sahitya Parishad from 1897 to 1900. He was the priest at the session of the Bengal Literary Conference in 1914.
When the income of his zamindari declined during the Pabna Rebellion in 1873, he recommended strict measures against the peasants to "restore peace".
Dwijendranath used to do various experiments. He was one of the pioneers in the introduction of Bangla script or short hand. He also introduced sign script in the form of poems. He also played a leading role in introducing the use of notation in Bengali songs. At that time, none other than Kshetramohan Goswami, an assistant to King Saurindra Mohan Tagore, did this work. In 1913, Dwijendranath also wrote a book on the structure of the box called Baksamiti. His hobby was to wrap paper in various shapes.
From 1866 to 1871 he held the post of Acharya of the Adi Brahmo Samaj. He traveled to Dhaka with his father Debendranath during the inaugural phase of the Dhaka Brahmo Samaj under the supervision of Braja Sundar Mitra.
Dwijendranath was closely associated with Hindu Mela. He also composed patriotic songs for Hindu Mela. Songwriting was his habit. The Brahma Sangeet, Karo Tar Nam Gaan, Jatadin Rahe Deha Pran, composed by him was used for prayer for 7th Pous for many years. His Brahma songs are also widely sung in the general prayers of the Brahmo Samaj. One of his popular patriotic songs written for the Hindu Mela was Malin Mukhchandrama Bharat Tomari.
Shantiniketan days
Dwijendranath spent the last twenty years of his life in Santiniketan in the company of nature through the practice of knowledge and writing. He used to compose humorous quatrains with the Ashramikas of Santiniketan. These rhymes were published in Santiniketan. His sense of humor became the talk of the town in Santiniketan. In Santiniketan, his friendships with birds, squirrels and crows were proverbial. He learned many things. But philosophy was at the center of his interest. He used to set up majlis to take other scholars including Rabindranath. In this meeting he used to recite his compositions. If he did not understand anything, Bidhusekhar would seek the help of Shastri and Kshitimohan Sen.
Rabindranath used to call him Barodada. On his return from South Africa, Mahatma Gandhi and Charles Freer Andrews visited Santiniketan and met Dwijendranath, who also addressed him as Barodada. With the intention of publishing a letter written by Dwijendranath in a newspaper, Mahatma Gandhi wrote as a preface, “You know Dwijendranath. He was the eldest brother of Sri Rabindranath Tagore and he lived life of a monk practically like his father Debendranath Tagore".
Dwijendranath Tagore died in Shantiniketan on 19 January 1926.
Successors
Dwijendranath had five sons - Dipendranath, Arunendranath, Nitindranath, Sudhindranath and Kripendranath. Among them Sudhindranath Tagore (1869-1929) was a prominent writer. He had written several poems, novels and short stories. In 1891 he published a magazine called Sadhana. He was the editor of this magazine. Later, Rabindranath took over the responsibility of editing this magazine. Over time, the paper merged with Bharati.
Among his grandsons, Dipendranath's son Dinendranath Tagore (1882-1935) was a prominent musician. He could pick it up once he heard the song. Although Rabindranath composed self-composed songs, he had trouble memorizing them or composing his notation. Dinendranath used to do this. He is one of the leading composers of Rabindra Sangeet. Rabindranath used to call him "Kandari of all songs".
Soumendranath Tagore (1910-1984), son of Sudhindranath, another son of Dwijendranath, was a prominent orator. His name was well-known in the cultural world in the 1960s and 1970s. He was associated with the communist movement in her early life. Krishna Rimbu (1927-2000), daughter of Anna Roy, a daughter of Sudhindranath, is an international name in the art world. Jean Rimbu was the head of the Schlumberger Company (one of the richest in the world). Madame Rimbu was an art collector, textile researcher and an influential figure in international politics and the art world.
Dwijendranath is also the ancestor of film actress Sharmila Tagore. Latika, the granddaughter of Dwijendranath, was the grandmother of Sharmila Tagore.
Books
Bengali:
Bengali translation of Kalidasa's Meghaduta Kavya (1860)
Bhratribhab (1863)
Tattwabidya (in three volumes, 1866–68)
Swapnaprayan (1875)
Sonar Kathi, Rupar Kathi (1885)
Sonay Sohaga (1885)
Arayami and Sahebiana (1890)
Samajik Roger Kabiraji Chikitsa (1891)
Adwaita Mater Samalochana (1896)
Aryadharma O Boudhadharmer Ghat-Protighat (1899)
Bhrahmagyan O Brahmasadhana (1900)
Bangaer Rangobhumi (1907)
Haramonir Anveshan (1906)
Rekhakshar-Barnamala (1912)
Gita Pather Bhumika (1915)
Pravandhamala (1920)
Kavyamala (1920)
English: A book on boxometry (Baksamiti, which has been described as "an elaborate affair of manufacturing receptacles of an endless variety with paper folded in accordance with set codes and formulae very much in the nature of Euclidean principles") (1913), Ontology (1871) and geometry.
His numerous works were published in Jnanankur, Pratibimb, Tattvabodhini Patrika, Bharati, Sadhana, Nabaparya Bangadarshan, Mansi, Sahitya Parishad Patrika, Santiniketan, Budhabar, Shreyasi, Prabasi, Sabujpatra and Suprabhat Patrika.
See also
List of Bengalis
List of Bengali language authors (chronological)
References
External links
Dwijendranath Tagore on Bengali wikisource
1840 births
1926 deaths
19th-century Indian philosophers
Mathematicians from British India
Indian composers
Musicians from British India
Poets from British India
Bengali philosophers
Bengali poets
Bengali mathematicians
People from the Bengal Presidency
Scholars from West Bengal |
2168330 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B5%D1%80%D0%B1%20%D0%9B%D0%B5%D1%82%D0%B8%D1%87%D0%B5%D0%B2%D0%B0 | Герб Летичева | Герб Летичева затверджений 26 грудня 1995 р. рішенням № 1 сесії міської ради. Основою став герб містечка, який був затверджений у 1796 році та герб проекту Б. Кене 1864 p. Автор сучасного гербу — В. М. Ільїнський.
Опис герба
На лазуровому полі срібний хвилястий пояс; у горішній частині золоте сонце з шістнадцятьма променями, у долішній — срібний вовк, що біжить вправо. Щит обрамований декоративним картушем і увінчаний срібною міською короною з трьома вежами.
Значення символів
Пояс означає річку Вовк, на якій розташоване місто, сонце символізує Подільську землю, вовк є старовинним гербом Летичева.
Герб Летичева є оригінальним взірцем промовистого герба в українській міській символіці, який, всупереч традиції, відтворював своєю емблемою назву не самого міста, а річки, над якою місто було засновано.
Примітки
Див. також
Летичівський район
Летичівський район
Герби селищ Хмельницької області |
21958740 | https://en.wikipedia.org/wiki/Tatyana%20Belan | Tatyana Belan | Tatyana Belan
Tatyana Valeryevna Belan (born November 10, 1982) is a Belarussian rhythmic gymnast. She won a silver medal at the 2000 Summer Olympics. She was born in Minsk, Belarus.
References
1982 births
Living people
Belarusian rhythmic gymnasts
Olympic gymnasts for Belarus
Olympic silver medalists for Belarus
Olympic medalists in gymnastics
Medalists at the 2000 Summer Olympics
Gymnasts at the 2000 Summer Olympics
Gymnasts from Minsk |
253560 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B0%D0%B9%D0%BA%D0%B8 | Тайки | Тайки — село в Україні, в Звягельському районі Житомирської області. Населення становить 513 осіб. Входить до складу Ємільчинської селищної громади.
Географія
Межує на півночі з Просікою, на північному сході з Покощевим, на південному сході з Сербами, на південному заході зі Старим Хмериним, на заході з Великою Цвілею. Через село протікає річка Гать, права притока Случі.
Історія
Перша згадка про село припадає на 1866 рік.
У 1906 році село Сербівської волості Новоград-Волинського повіту Волинської губернії. Відстань від повітового міста 32 версти, від волості 5. Дворів 118, мешканців 864.
Примітки
Джерела
Адміністративно-територіальний устрій Житомирщини 1795—2006 Довідник. — Житомир: Волинь, 2007—620 с.- ISBN 966—690 — 090 — 4.
Список населених місць Волинської губернії. — Житомир: Волинська губернська типографія, 1906. — 219 с.
Посилання
Погода в селі Тайки
Села Житомирської області |
1139887 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%80%D1%81%D0%B5%D0%BB%D1%8C%20%D0%9C%D0%BE%D1%81%D1%81 | Марсель Мосс | Марсель Мосс (10 травня 1872, Епіналь, Вогези — 10 лютого 1950, Париж) — французький етнолог і соціолог, племінник і учень Еміля Дюркгейма; вважається «батьком французької антропології». Мосс суттєво вплинув на засновника структурної антропології Клода Леві-Стросса.
Життєпис
Марсель Мосс народився у місті Епіналь у 1872 р. Його батько Герсон кількома роками раніше одружився з Розін Дюркгейм, старшою сестрою Еміля Дюркгейма. Пізніше, Еміль Дюркгейм, який був на 14 років старший за Марселя Мосса, зіграє важливу роль у його кар'єрі.
З 1890 Мосс вивчає філософію у Бордо, де викладає Еміль Дюркгейм, звідки він випускається у 1895. Замість того, щоб обрати звичайний шлях і залишитися працювати викладачем у Бордо, Мосс відмовляється від цієї посади і від'їжджає до Парижу, аби прослухати курс в École pratique des hautes études (l'EPHE). Він вивчає іноземні мови (в тому числі санскрит), релігійні науки з метою збору матеріалів, необхідних для докторської дисертації на тему молитви. Серед його викладачів були Леон Марійє (Léon Marillier), Антуан Мейє (Antoine Meillet), Луї Фіно (Louis Finot), Сільвен Леві (Sylvain Levi). У l'EPHE він зустрічає кілька майбутніх членів дюркгеймівського кола, з деякими з яких він стане справжніми друзями (Анрі Юбер (Henri Hubert), Роберт Гертц (Robert Hertz)). У 1901 р. його обирають завідувачем кафедри історії релігій нецивілізованих народів. Саме в цей час його роботи починають набувати тих якостей, завдяки яким сьогодні ми можемо назвати їх антропологічними.
У 1901 Мосс приєднується до команди журналу «Соціологічний Річник» (L'Année Sociologique), якому він віддавав усе «усе найкраще від себе»; журнал був заснований Емілем Дюркгеймом. Будучи членом цією команди, Мосс, під впливом Жана Жореса, зацікавився соціалізмом. Він був дуже активним у справі Дрейфуса. Допомагав видавати такі ліві видання, як le Populaire, l'Humanité, le Mouvement Socialiste.
1920 року відвідав радянську Росію, після чого написав соціологічний аналіз більшовизму.
У 1925 Мосс разом з Люсьєном Леві-Брюлем (Lucien Lévy-Bruhl) та Полем Ріве (Paul Rivet) засновує Інститут етнології в Парижі. У 1928 він бере участь у проекті створення міжнародного університету в Давосі разом з іншими вченими з Франції та Німеччини. У 1931 отримує місце у Collège de France.
Роки Першої світової війни були руйнівними для Мосса. Багато хто з його друзів і колег загинули на війні, Дюркгейм помер не задовго до її кінця. Повоєнні роки були важкими для Мосса політично. Дюркгейм вніс зміни в шкільні програми по всій Франції, і після його смерті почалися гоніння на його студентів. Він активно боровся з антисемітизмом і расовою політикою до і після Другої світової війни. Марсель Мосс помер у 1950 р. у Парижі.
Основні ідеї
Будучи прихильником теорії Дюркгейма в цілому, Мосс переглянув деякі її положення. Він фактично відмовляється від різкого антипсихологізму Дюркгейма, прагнучи деякою мірою поєднати соціологію і психологію. На відміну від Е. Дюркгейма, який розглядав людину як двоїсту істоту, яка втілює і індивідуальну і домінуючу над нею соціальну реальність, Мосс формулює поняття про «тотальну» (цілісну людину) у єдності його біологічних, психічних і соціальних рис. Він робить акцент на системно-структурному розгляді соціальних об'єктів.
Праці Мосса присвячені, здебільшого, дослідженню різних сторін життя архаїчних суспільств. Мосс висунув ідею «тотальних соціальних фактів», з яких витікає установка на комплексне дослідження соціальних фактів і виявлення найфундаментальніших з них у конкретних соціальних системах; ці факти є одночасно економічними, юридичними, релігійними, естетичними тощо. Ця ідея здійснила вплив на Г. Д. Гуревича і Клода Леві-Стросса.
Мосс зробив величезний вклад у розвиток соціології тіла. Він показує, що тіло можна розглядати з соціологічної точки зору. У своїй статті «Техніка тіла» демонструє, що способи використання тіла змінюються залежно від віку, статі, культури, до якої належить людина. Завдяки твердженню, що тіло як вищою мірою біологічна цілісність соціально використовується по-різному, і цим відкривається шлях до нової соціології. Адже таким чином, соціолог вперше розглядає тіло як мікрокосм суспільства.
Мосс ввів поняття «габітус» — це система набутих диспозицій, яка породжує і структурує практику агента і його уявлення. Це вплинуло на П'єра Бурдьє, який приділив багато уваги цьому питанню.
У статті «Обов'язковий вияв почуттів» Мосс показує, що навіть почуття можуть бути предметом соціологічного аналізу, адже вони виражають не обов'язково настрої окремої особи, а часто є поведінкою, приписаною суспільством. Почуття також неоднакові в різних культурах. Соціологічний підхід дає змогу побачити, що почуття є свого роду мовою.
Новаторською є праця «Категорія людського розуму: поняття особи, поняття себе», яка закладає основи вивчення індивідуалізму.
Нарис про дар
Цей твір Мосса можна вважати квінтесенцією всієї його наукової діяльності. Тенденція до розгляду соціального життя як процесу безперервного і універсального обміну матеріальними і символічними благами була присутня і в більш ранніх його дослідженнях. Більше того, у всій його науковій творчості простежується прагнення бачити у різноманітних соціальних явищах рівновагу, взаємодоповнюваність, взаємну компенсацію, які виступають для нього як свого роду основоположний закон соціального життя, його неодмінна умова. Так, у дослідженні Мосса і Юбера про жертвоприношення останнє, по суті, уявлялося як обмін, як дар, в якому той, хто приносить жертву, віддає щось, що належить йому, розраховує отримати за це якусь компенсацію (матеріальну або символічну) від надприродних сил, яким приноситься жертва. Можна сказати, що вся творчість Мосса пронизана ідеєю взаємності і обміну як основного принципу соціального життя.
Серед вчених, які здійснили вплив на підхід Мосса до проблематики соціального обміну, варто загадати Е. Дюркгейма. І хоча Дюркгейм не звертався спеціально до дослідження обміну, його інтерпретація суспільства як моральної сутності, яка ґрунтується на солідарності, взаємозв'язки і взаємозалежності його індивідів та груп, безсумнівно, здійснили вплив на концепцію Мосса.
Поштовх до написання нарису дала політика більшовиків. Будучи соціалістом, але при цьому критично ставлячись до марксизму й, тим більше, більшовизму, Мосс цікавився процесами в Радянському Союзі. Впровадження Нової економічної політики змусило його задуматись над проблемами ринку й обміну — якщо навіть більшовики не змогли просто скасувати торгівлю, то ліві мають краще зрозуміти, чим же насправді є «ринок». За словами антрополога Дона Калба, «"Нарис про дар" був відповіддю на революційні марксистські спалахи в Центральній та Східній Європі наприкінці Першої світової війни французького соціолога дюркгаймівської школи, який вірив у кооперативізм, ринок, майно та можливості цивілізованої співпраці між класами в рамках моралізованої національної держави... Нарис був не лише критикою "комерційного суспільства" Адама Сміта, з його оспівуванням ліберального homo economicus. Це була ще більшою мірою відмова від радянського та німецького комунізму й марксистських способів аналізу класової боротьби».
Дослідження Мосса ґрунтується на аналізі етнографічних описів життя аборигенів Океанії, Австралії, Північної Америки, а також деяких древніх релігійно-правових систем. На величезному етнографічному і історичному матеріалі автор показує, що до появи грошей (в тій чи іншій формі) і ринку універсальним засобом обміну в архаїчних суспільствах було дарування; таким чином обмін є не просто економічною угодою у простому європейському розумінні. В той же час дар в цих суспільствах не є чисто альтруїстичний акт, тому що він неодмінно передбачує компенсуючий взаємний дар в тій чи іншій формі, але, на відміну від звичайної угоди, ці два акти віддалені один від одного у часі. Будучи формально добровільними, насправді дари є обов'язковими. З трьох тісно пов'язаних між собою обов'язків, які складають обмін у формі дару: давати, брати, відшкодовувати, — найбільш суттєвою, на погляд Мосса, є обов'язок відшкодування. Ухилення від одного з цих обов'язків тягне за собою серйозні наслідки для суб'єктів обміну, аж до оголошення війни.
Особливу увагу Мосс приділяє розгляду потлача — звичаю, широко розповсюдженого серед індійців тихоокеанського узбережжя Північної Америки. Будь-яка менш чи значніша подія в їх житті супроводжувалася роздачею дарів, пригощанням, бенкетами. Між кланами, племінними групами і індивідами існувала справжня боротьба за першість у марнотратстві, яка доходила до знищення майна. Віддаючи або знищуючи свої багатства, реально обмінювали їх на вищий престиж. Потлач, за Моссом, являє собою «тотальний соціальний феномен».
Праці
Нарис про природу і функції жертвоприношення (1899);
Про деякі первісні форми класифікації (1903) (у співпраці з Е. Дюркгеймом);
Нарис загальної теорії магії (1904) (у співпраці з А. Юбером);
Нарис про сезонні зміни в суспільствах ескімосів (1906) (за участі А. Беша);
Обов'язковий вияв почуттів (1922);
Реальні та практичні зв'язки між психологією і соціологією (1924);
Нарис про дар. Форма і підстави обміну в архаїчних суспільствах (1925);
Фізичний вплив на індивіда колективно навіяної думки про смерть (Австралія, Нова Зеландія) (1926);
Ділення і пропорції ділення соціології (1927);
Цивілізації: елементи і форми (1929);
Соціальний зв'язок в полісегментарних суспільствах (1932);
Фрагмент плану загальної дескриптивної соціології (1934);
Техніка тіла (1935);
Категорія людського розуму: поняття особи, поняття себе (1938);
Техніки і технологія (1941).
Примітки
Джерела
Гофман А. И. Соціальная антропология Марселя Мосса
Дельєж Р. Нариси з історії антропології
Mauss M. Essai sur le don
Mauss M. Technique corps
Французькі антропологи
Французькі етнологи
Французькі соціологи
Соціальні антропологи |
1478380 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%B7%D0%B8%D1%82%D0%BD%D0%B0%20%D1%94%D0%BC%D0%BD%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C | Паразитна ємність | Паразитна ємність — небажаний зв'язок між провідниками чи елементами електронних схем, обумовлений наявністю електричної ємності між ними.
Наявність паразитних ємностей призводить до виникнення паразитних позитивних і негативних зворотніх зв’язків (ЗЗ). Через непередбачуваність фазових характеристик тип паразитних зв’язків може довільно змінюватися. У підсилювачах позитивний ЗЗ може призводити до самозбудження, негативний — до зменшення коефіцієнта передачі.
Паразитна ємність також призводить до утворення:
Паразитних RC-фільтрів.
Паразитних LC-контурів.
Паразитні ємності потрібно брати до уваги в мікроелектронних схемах, оскільки в них відстань між провідниками мала, а частота сигналів та їх еквівалентна площа може бути досить великою.
Див. також
Паразитна індуктивність
Ефект Міллера
АФЧХ
Посилання
AN11160 / Designing RC snubbers
Література
Жан М. Рабаи, Ананта Чандракасан, Боривож Николич Вопросы межсоединений: Паразитная емкость // Цифровые интегральные схемы. Методология проектирования — 2-е изд. — М.: «Вильямс», 2007. — С. 912.
Електроніка
Конденсатори |
214138 | https://en.wikipedia.org/wiki/St.%20Anger | St. Anger | St. Anger is the eighth studio album by American heavy metal band Metallica, released on June 5, 2003. It was the last Metallica album released through Elektra Records and the final collaboration between Metallica and longtime producer Bob Rock, with whom the band had worked since 1990. This is also Metallica's only album as an official trio, as bassist Jason Newsted left the band prior to the recording sessions. Rock played bass in Newsted's place, and Robert Trujillo joined the band following its completion. Although he does not play on the album, Trujillo is credited in the liner notes and appears in photos with the band in the album's booklet.
Recording began in April 2001 but was postponed after rhythm guitarist and vocalist James Hetfield entered rehabilitation for alcoholism and various other addictions, and did not resume until May 2002. The recording is the subject of the 2004 documentary film Metallica: Some Kind of Monster. St. Anger departed from Metallica's signature style with an alternative metal style, raw production, metallic drum sound, and no guitar solos. The artwork was created by frequent Metallica collaborator Pushead.
St. Anger was intended for release on June 10, 2003, but was released five days earlier due to concerns over unlicensed distribution via peer-to-peer file sharing networks. Despite mixed reviews, it debuted at the top of sales charts in 14 countries, including the US Billboard 200. After release, Metallica spent two years touring to promote the album. In 2004, the lead single, "St. Anger", won a Grammy Award for Best Metal Performance. St. Anger was certified double platinum by the Recording Industry Association of America (RIAA) for shipping two million copies in the US; it has sold nearly six million copies worldwide.
Recording
Metallica rented an old United States Army barracks on the Presidio of San Francisco, and converted it into a makeshift studio in January 2001.
As plans were being made to enter the studio to write and record its first album in nearly five years, the band postponed the recording because of the departure of bassist Jason Newsted on January 17, 2001, with Newsted stating his departure was due to "private and personal reasons and the physical damage I have done to myself over the years while playing the music that I love". Due to the difficulty in immediately finding or auditioning for a replacement for Newsted to write and record with so close to the rescheduled sessions, Metallica accepted an offer from Bob Rock to play bass on the album in Newsted's place, and stated they would find an official bass player upon the album's completion. In February 2003, as St. Anger was nearing completion, Metallica hired Robert Trujillo as their new bassist. He appeared on the footage of studio rehearsals of St. Anger in its entirety, which was included on DVD in the album package.
In July 2001, recording came to a halt when James Hetfield entered rehab for alcoholism and other undisclosed addictions. Hetfield returned to the band in December, but was only allowed to work on the album from noon to 4:00 PM. Due to his personal problems, as well as Metallica's internal struggles, the band hired a personal enhancement coach, Phil Towle. This, and the recording of the album, was documented by filmmakers Joe Berlinger and Bruce Sinofsky and released in 2004 as the film Metallica: Some Kind of Monster. From May 2002 until April 2003, the album was recorded at a new studio in San Rafael, California, known as "HQ".
Hetfield stated that the album was written with "a lot of passion". He said, "There's two years of condensed emotion in this. We've gone through a lot of personal changes, struggles, epiphanies, it's deep. It's so deep lyrically and musically. [St. Anger] is just the best that it can be from us right now." The band purposely wanted a raw sound on the album, so that Rock did not polish the sound while mixing. The band desired the raw sound because of the depth of the emotion they felt and did not want to "mess with it". Rock commented, "I wanted to do something to shake up radio and the way everything else sounds. To me, this album sounds like four guys in a garage getting together and writing rock songs. There was really no time to get amazing performances out of James. We liked the raw performances. And we didn't do what everyone does and what I've been guilty of for a long time, which is tuning vocals. We just did it, boom, and that was it." The album represented Bob Rock's first ever all-digital project, even though analogue was used for mastering, he said: "The digital just sounded good," he explains. "It was so raw and in-your-face, and the guys really loved it. Kirk didn't want to go back to analogue and soften the guitars. If you stood in front of his amp, that sound was coming through an NS10, and if you go into your car and listen, it still sounds the same. It sounds like you're right in front of his speaker cabinet. Good or bad, that's what you're hearing, and he loved that, so we wanted to retain it." With the guitars recorded in Drop C tuning, with the exceptions of "Dirty Widow", "Invisible Kid" and "The Unnamed Feeling", in drop C#, G# and A#, respectively, St. Anger is seen as a departure from the band's previous work, described as alternative metal and nu metal. The album also uses strong elements of groove metal and speed metal.
Guitarist Kirk Hammett commented on the lack of guitar solos on St. Anger, a departure for Metallica: "We wanted to preserve the sound of all four of us in a room just jamming. We tried to put guitar solos on, but we kept on running into this problem. It really sounded like an afterthought." Hammett said that he was happy with the final product. Rock stated, "We made a promise to ourselves that we'd only keep stuff that had integrity. We didn't want to make a theatrical statement by adding overdubs." Lars Ulrich recorded his drums with the wires turned off on his snare drum, resulting in a drum tone with far more "ring" than is usual in rock. Ulrich said, "One day I forgot to turn the snare on because I wasn't thinking about this stuff. At the playbacks, I decided I was really liking what I was hearing—it had a different ambience. It sang back to me in a beautiful way." Rock said the group spent only "15 minutes" on the drum sound, with fewer microphones than usual.
Artwork
Brian Schroeder designed the album cover and interior artwork for St. Anger. Schroeder has designed a number of items for Metallica in the past, including liner artwork of ...And Justice for All, several single covers, and many T-shirts; however, the album marks his first studio album cover art for the band. Originally, according to Metallica's official website, four different limited color variations of the cover were planned, but the idea was eventually scrapped.
Release and promotion
St. Anger was released on June 5, 2003. It was originally scheduled for June 10, but due to Metallica's previous battle with Napster and fear that it would be released illegally onto peer-to-peer file sharing networks, the band pushed the release date ahead by five days. A special edition of the album was released with a bonus DVD, featuring live, in-the-studio rehearsals of all of the St. Anger tracks. First week sales of the album were 417,000 copies, and it debuted at number 1 on the U.S. Billboard 200, as well as in 30 other countries around the world. In 2004, Metallica won the award for Best Metal Performance, for the title track.
After St. Angers release, Metallica embarked on a tour that lasted nearly two years. The first leg was the U.S. 2003 Summer Sanitarium Tour with support from Limp Bizkit, Deftones, Linkin Park, and Mudvayne. After Summer Sanitarium, the band began the Madly in Anger with the World Tour with support from Godsmack, Lostprophets, and Slipknot (both on certain European dates), which lasted until late 2004. The St. Anger songs "Frantic", "St. Anger", "Dirty Window" and "The Unnamed Feeling" were performed frequently during the tour. "Some Kind of Monster" was also played live, but not as often as other songs on the album, and “Sweet Amber” was played only once. The album tracks were altered when played live; sometimes they were shortened, or in some cases a guitar solo was added. Sometimes, only one song from the album was played live.
By 2009, the songs from St. Anger were completely absent from Metallica's set lists. After "Frantic" was performed on October 21, 2008, songs from the album would entirely disappear from set lists on major tours, although it and "Dirty Window" were performed again on December 10, 2011, during the last concert of Metallica's special and private 30th Anniversary Tour, in San Francisco, California. "St. Anger" was also played again during the "Metallica by Request" tour in 2014 when it was voted by the fans, and also occasionally during concerts in 2014 and 2015. In October 2007, "All Within My Hands" was performed live for the first time, albeit rearranged and acoustically, at both nights of the Bridge School Benefit concerts; it would be performed similarly in November 2018 at the AWMH Foundation's Helping Hands concert in San Francisco, and again in September 2019 during the S&M 2 concert, also in San Francisco. On May 1, 2019, "Frantic" was performed on the WorldWired Tour in Lisbon, Portugal after many years of absence. It and the title track would be performed regularly on this leg of the tour. “Frantic” and “Dirty Window” were played during the 40th Anniversary shows in San Francisco in December 2021.
Metallica also released four singles from St. Anger. The order of the releases was: "St. Anger", "Frantic", "The Unnamed Feeling" and "Some Kind of Monster". On the U.S. Mainstream Rock chart, these singles charted at number 2, number 21, number 28 and number 18, respectively. Promotional music videos were also made for all four of the songs. These videos can be found on Metallica's DVD video collection, titled The Videos 1989-2004, and the video for "Some Kind of Monster" can also be found on the film Some Kind of Monster.
Critical reception
St. Anger received polarized reviews from critics; the album holds a score of 65 out of 100, based on 20 reviews, on review-aggregating website Metacritic. Adrien Begrand of PopMatters noted positive and negative aspects of the album, saying, "While it's an ungodly mess at times, what you hear on this album is a band playing with passion for the first time in years." Talking about the album, Greg Kot of Blender said, "It may be too late to rehabilitate Metallica's image, but once again, their music is all about bringing the carnage." Writing for NME, Ian Watson said that, "the songs are a stripped back, heroically brutal reflection of this fury. You get the sense that, as with their emotional selves, they've taken metal apart and started again from scratch. There's no space wasted here, no time for petty guitar solos or downtuned bass trickery, just a focused, relentless attack." Johnny Loftus of AllMusic praised the album and described it as a "punishing, unflinching document of internal struggle—taking listeners inside the bruised yet vital body of Metallica, but ultimately revealing the alternately torturous and defiant demons that wrestle inside Hetfield's brain. St. Anger is an immediate record." Barry Walter of Rolling Stone magazine also had a positive reaction to the direction taken on St. Anger, stating: "No wonder there's an authenticity to St. Angers fury that none of the band's rap-metal followers can touch." He also went further to note the lack of commercial influence and modern rock aspects of previous albums, continuing: "There's no radio-size, four-minute rock here, no pop-friendly choruses, no ballads, no solos, no wayward experimentation." In 2023, Rolling Stone marked St. Anger as number 43 on their list of 50 horrible albums by brilliant artists, calling it "a deeply disappointing album".
Although some reviews of St. Anger were positive, other reviewers had a strong distaste for the album. Brent DiCrescenzo of Pitchfork criticized Ulrich and Hammett, saying that Ulrich was "playing a drum set consisting of steel drums, aluminum toms, programmed double kicks, and a broken church bell. The kit's high-end clamor ignored the basic principles of drumming: timekeeping," he added, "Hetfield and Hammett's guitars underwent more processing than cat food. When they both speedstrummed through St. Anger, and most other movements, [Hetfield and Hammett] seemed to overwhelm each other with different, terrible noise. Also the duration of most songs made it boring to hear them." Phil Freeman of Houston Press characterized the album as having, "stolen Helmet riffs and lyrics that sound co-written by Hetfield's AA sponsor." Playlouder reviewer William Luff cited the album's 75-minute length and sound ("a monolithic slab of noise") as reasoning that St. Anger was "just too dense and daunting to be truly enjoyable." PopMatters reporter Michael Christopher said "St. Anger dispenses with the recent spate of radio friendly pleasantries in favor of pedal to the floor thrash, staggered and extended song structures, quick changes and a muddled production that tries to harken back to the Kill 'Em All days. All attempts fail miserably."
The album's snare drum sound was widely criticized. Ulrich dismissed the criticism as "closed-minded", and in July 2020 he said, "I stand behind it 100% because, at that moment, that was the truth". In 2017, Hetfield said, "There are things I would like to change on some of the records, but it gives them so much character that you can’t change them ... St. Anger could use a little less tin snare drum, but those things are what make those records part of our history."
Track listing
Personnel
Metallica
James Hetfield – vocals, guitar, production
Kirk Hammett – guitar, production
Lars Ulrich – drums, production
Additional personnel
Bob Rock – bass, production, engineering, mixing
Production
Mike Gillies – assistant engineering, mixing, digital engineering
Eric Helmkamp – assistant engineering, mixing
Vlado Meller – mastering
Pushead – cover design
Anton Corbijn – photography
Brad Klausen – production design
Matt Mahurin, Forhelvede Productions, Pascal Brun, Comenius Röthlisberger – illustration and images
Charts
Weekly charts
Year-end charts
Certifications
References
Further reading
External links
2003 albums
Albums produced by Bob Rock
Albums with cover art by Pushead
Alternative metal albums by American artists
Elektra Records albums
Metallica albums
Vertigo Records albums
Nu metal albums by American artists |
4715998 | https://en.wikipedia.org/wiki/Competition%20%28biology%29 | Competition (biology) | Competition (biology)
Competition is an interaction between organisms or species in which both require a resource that is in limited supply (such as food, water, or territory). Competition lowers the fitness of both organisms involved since the presence of one of the organisms always reduces the amount of the resource available to the other.
In the study of community ecology, competition within and between members of a species is an important biological interaction. Competition is one of many interacting biotic and abiotic factors that affect community structure, species diversity, and population dynamics (shifts in a population over time).
There are three major mechanisms of competition: interference, exploitation, and apparent competition (in order from most direct to least direct). Interference and exploitation competition can be classed as "real" forms of competition, while apparent competition is not, as organisms do not share a resource, but instead share a predator. Competition among members of the same species is known as intraspecific competition, while competition between individuals of different species is known as interspecific competition.
According to the competitive exclusion principle, species less suited to compete for resources must either adapt or die out, although competitive exclusion is rarely found in natural ecosystems. According to evolutionary theory, competition within and between species for resources is important in natural selection. More recently, however, researchers have suggested that evolutionary biodiversity for vertebrates has been driven not by competition between organisms, but by these animals adapting to colonize empty livable space; this is termed the 'Room to Roam' hypothesis.
Interference competition
During interference competition, also called contest competition, organisms interact directly by fighting for scarce resources. For example, large aphids defend feeding sites on cottonwood leaves by ejecting smaller aphids from better sites. Male-male competition in red deer during rut is an example of interference competition that occurs within a species.
Interference competition occurs directly between individuals via aggression when the individuals interfere with the foraging, survival, and reproduction of others, or by directly preventing their physical establishment in a portion of the habitat. An example of this can be seen between the ant Novomessor cockerelli and red harvester ants, where the former interferes with the ability of the latter to forage by plugging the entrances to their colonies with small rocks. Male bowerbirds, who create elaborate structures called bowers to attract potential mates, may reduce the fitness of their neighbors directly by stealing decorations from their structures.
In animals, interference competition is a strategy mainly adopted by larger and stronger organisms within a habitat. As such, populations with high interference competition have adult-driven generation cycles. At first, the growth of juveniles is stunted by larger adult competitors. However, once the juveniles reach adulthood, they experience a secondary growth cycle. Plants, on the other hand, primarily engage in interference competition with their neighbors through allelopathy, or the production of biochemicals.
Interference competition can be seen as a strategy that has a clear cost (injury or death) and benefit (obtaining resources that would have gone to other organisms). In order to cope with strong interference competition, other organisms often either do the same or engage in exploitation competition. For example, depending on the season, larger ungulate red deer males are competitively dominant due to interference competition. However, does and fawns have dealt with this through temporal resource partitioning — foraging for food only when adult males are not present.
Exploitation competition
Exploitation competition, or scramble competition, occurs indirectly when organisms both use a common limiting resource or shared food item. Instead of fighting or exhibiting aggressive behavior in order to win resources, exploitative competition occurs when resource use by one organism depletes the total amount available for other organisms. These organisms might never interact directly but compete by responding to changes in resource levels. Very obvious examples of this phenomenon include a diurnal species and a nocturnal species that nevertheless share the same resources or a plant that competes with neighboring plants for light, nutrients, and space for root growth.
This form of competition typically rewards those organisms who claim the resource first. As such, exploitation competition is often size-dependent and smaller organisms are favored since smaller organisms typically have higher foraging rates. Since smaller organisms have an advantage when exploitative competition is important in an ecosystem, this mechanism of competition might lead to a juvenile-driven generation cycle: individual juveniles succeed and grow fast, but once they mature they are outcompeted by smaller organisms.
In plants, exploitative competition can occur both above- and below ground. Aboveground, plants reduce the fitness of their neighbors by vying for sunlight plants consume nitrogen by absorbing it into their roots, making nitrogen unavailable to nearby plants. Plants that produce many roots typically reduce soil nitrogen to very low levels, eventually killing neighboring plants.
Exploitative competition has also been shown to occur both within species (intraspecific) and between different species (interspecific). Furthermore, many competitive interactions between organisms are some combination of exploitative and interference competition, meaning the two mechanisms are far from mutually exclusive. For example, a recent 2019 study found that the native thrip species Frankliniella intonsa was competitively dominant over an invasive thrip species Frankliniella occidentalis because it not only exhibited greater time feeding (exploitative competition) but also greater time guarding its resources (interference competition). Plants may also exhibit both forms of competition, not only scrambling for space for root growth but also directly inhibiting other plants' development through allelopathy.
Apparent competition
Apparent competition occurs when two otherwise unrelated prey species indirectly compete for survival through a shared predator. This form of competition typically manifests in new equilibrium abundances of each prey species. For example, suppose there are two species (species A and species B), which are preyed upon by food-limited predator species C. Scientists observe an increase in the abundance of species A and a decline in the abundance of species B. In an apparent competition model, this relationship is found to be mediated through predator C; a population explosion of species A increases the abundance of predator species C due to a greater total food source. Since there are now more predators, species A and B would be hunted at higher rates than before. Thus, the success of species A was to the detriment of species B — not because they competed for resources, but because their increased numbers had indirect effects on the predator population.
This one-predator/two-prey model has been explored by ecologists as early as 1925, but the term "apparent competition" was first coined by University of Florida ecologist Robert D. Holt in 1977. Holt found that field ecologists at the time were erroneously attributing negative interactions among prey species to niche partitioning and competitive exclusion, ignoring the role of food-limited predators.
Apparent competition and realized niche
Apparent competition can help shape a species' realized niche, or the area or resources the species can actually persist due to interspecific interactions. The effect on realized niches could be incredibly strong, especially when there is an absence of more traditional interference or exploitative competition. A real-world example was studied in the late 1960s, when the introduction of snowshoe hares (Lepus americanus) to Newfoundland reduced the habitat range of native arctic hares (Lepus arcticus). While some ecologists hypothesized that this was due to an overlap in the niche, other ecologists argued that the more plausible mechanism was that snowshoe hare populations led to an explosion in food-limited lynx populations, a shared predator of both prey species. Since the arctic hare has a relatively weaker defense tactic than the snowshoe hare, they were excluded from woodland areas on the basis of differential predation. However, both apparent competition and exploitation competition might help explain the situation to some degree. Support for the impact of competition on the breadth of the realized niche with respect to diet is becoming more common in a variety of systems based upon isotopic and spatial data, including both carnivores and small mammals.
Asymmetric apparent competition
Apparent competition can be symmetric or asymmetric. Symmetric apparent competition negatively impacts both species equally, from which it can be inferred that both species will persist. However, asymmetric apparent competition occurs when one species is affected less than the other. The most extreme scenario of asymmetric apparent competition is when one species is not affected at all by the increase in the predator, which can be seen as a form of amensalism (0, -). Human impacts on endangered prey species have been characterized by conservation scientists as an extreme form of asymmetric apparent competition, often through introducing predator species into ecosystems or resource subsidies. An example of fully asymmetric apparent competition which often occurs near urban centers is subsidies in the form of human garbage or waste. In the early 2000s, the common raven (Corvus corax) population in the Mojave Desert increased due to an influx of human garbage, leading to an indirect negative effect on juvenile desert tortoises (Gopherus agassizii). Asymmetry in apparent competition can also arise as a consequence of resource competition. An empirical example is provided by two small fish species in postglacial lakes in Western Canada, where resource competition between prickly sculpin and threespine stickleback fish leads to a spatial niche shift mainly in threespine stickleback. As a consequence of this shift, predation by a shared trout predator increases for stickleback but decreases for sculpin in lakes where the two species co-occur compared to lakes in which each species occurs on its own together with trout predators. Because sharing predators often comes together with competition for shared food resources, apparent competition and resource competition may often interplay in nature.
Apparent competition in the human microbiome
Apparent competition has also been viewed in and on the human body. The human immune system can acts as the generalist predator, and a high abundance of a certain bacteria may induce an immune response, damaging all pathogens in the body. Another example of this is of two populations of bacteria that can both support a predatory bacteriophage. In most situations, the one that is most resistant to infection by the shared predator will replace the other.
Apparent competition has also been suggested as an exploitable phenomenon for cancer treatments. Highly specialized viruses that are developed to target malignant cancer cells often go locally extinct prior to eradicating all cancer. However, if a virus were developed that targets both healthy and unhealthy host cells to some degree, the large number of healthy cells would support the predatory virus for long enough to eliminate all malignant cells.
Size-asymmetric competition
Competition can be either complete symmetric (all individuals receive the same amount of resources, irrespective of their size), perfectly size symmetric (all individuals exploit the same amount of resource per unit biomass), or absolutely size-asymmetric (the largest individuals exploit all the available resource).
Among plants, size asymmetry is context-dependent and competition can be both asymmetric and symmetric depending on the most limiting resource. In forest stands, below-ground competition for nutrients and water is size-symmetric, because a tree's root system is typically proportionate to the biomass of the entire tree. Conversely, above-ground competition for light is size-asymmetric — since light has directionality, the forest canopy is dominated entirely by the largest trees. These trees disproportionately exploit most of the resource for their biomass, making the interaction size asymmetric. Whether above-ground or below-ground resources are more limiting can have major effects on the structure and diversity of ecological communities; in mixed beech stands, for example, size-asymmetric competition for light is a stronger predictor of growth compared with competition for soil resources.
Within and between species
Competition can occur between individuals of the same species, called intraspecific competition, or between different species, called interspecific competition. Studies show that intraspecific competition can regulate population dynamics (changes in population size over time). This occurs because individuals become crowded as the population grows. Since individuals within a population require the same resources, crowding causes resources to become more limited. Some individuals (typically small juveniles) eventually do not acquire enough resources and die or do not reproduce. This reduces population size and slows population growth.
Species also interact with other species that require the same resources. Consequently, interspecific competition can alter the sizes of many species populations at the same time. Experiments demonstrate that when species compete for a limited resource, one species eventually drives the populations of other species extinct. These experiments suggest that competing species cannot coexist (they cannot live together in the same area) because the best competitor will exclude all other competing species.
Intraspecific
Intraspecific competition occurs when members of the same species compete for the same resources in an ecosystem. A simple example is a stand of equally-spaced plants, which are all of the same age. The higher the density of plants, the more plants will be present per unit ground area, and the stronger the competition will be for resources such as light, water, or nutrients.
Interspecific
Interspecific competition may occur when individuals of two separate species share a limiting resource in the same area. If the resource cannot support both populations, then lowered fecundity, growth, or survival may result in at least one species. Interspecific competition has the potential to alter populations, communities, and the evolution of interacting species. An example among animals could be the case of cheetahs and lions; since both species feed on similar prey, they are negatively impacted by the presence of the other because they will have less food, however, they still persist together, despite the prediction that under competition one will displace the other. In fact, lions sometimes steal prey items killed by cheetahs. Potential competitors can also kill each other, in so-called 'intraguild predation'. For example, in southern California coyotes often kill and eat gray foxes and bobcats, all three carnivores sharing the same stable prey (small mammals).
An example among protozoa involves Paramecium aurelia and Paramecium caudatum. Russian ecologist, Georgy Gause, studied the competition between the two species of Paramecium that occurred as a result of their coexistence. Through his studies, Gause proposed the Competitive exclusion principle, observing the competition that occurred when their different ecological niches overlapped.
Competition has been observed between individuals, populations, and species, but there is little evidence that competition has been the driving force in the evolution of large groups. For example, mammals lived beside reptiles for many millions of years of time but were unable to gain a competitive edge until dinosaurs were devastated by the Cretaceous–Paleogene extinction event.
Evolutionary strategies
In evolutionary contexts, competition is related to the concept of r/K selection theory, which relates to the selection of traits which promote success in particular environments. The theory originates from work on island biogeography by the ecologists Robert MacArthur and E. O. Wilson.
In r/K selection theory, selective pressures are hypothesized to drive evolution in one of two stereotyped directions: r- or K-selection. These terms, r, and K, are derived from standard ecological algebra, as illustrated in the simple Verhulst equation of population dynamics:
where r is the growth rate of the population (N), and K is the carrying capacity of its local environmental setting. Typically, r-selected species exploit empty niches, and produce many offspring, each of whom has a relatively low probability of surviving to adulthood. In contrast, K-selected species are strong competitors in crowded niches, and invest more heavily in much fewer offspring, each with a relatively high probability of surviving to adulthood.
Competitive exclusion principle
To explain how species coexist, in 1934 Georgii Gause proposed the competitive exclusion principle which is also called the Gause principle: species cannot coexist if they have the same ecological niche. The word "niche" refers to a species' requirements for survival and reproduction. These requirements include both resources (like food) and proper habitat conditions (like temperature or pH). Gause reasoned that if two species had identical niches (required identical resources and habitats) they would attempt to live in exactly the same area and would compete for exactly the same resources. If this happened, the species that was the best competitor would always exclude its competitors from that area. Therefore, species must at least have slightly different niches in order to coexist.
Character displacement
Competition can cause species to evolve differences in traits. This occurs because the individuals of a species with traits similar to competing species always experience strong interspecific competition. These individuals have less reproduction and survival than individuals with traits that differ from their competitors. Consequently, they will not contribute many offspring to future generations. For example, Darwin's finches can be found alone or together on the Galapagos Islands. Both species populations actually have more individuals with intermediate-sized beaks when they live on islands without the other species present. However, when both species are present on the same island, competition is intense between individuals that have intermediate-sized beaks of both species because they all require intermediate-sized seeds. Consequently, individuals with small and large beaks have greater survival and reproduction on these islands than individuals with intermediate-sized beaks. Different finch species can coexist if they have traits—for instance, beak size—that allow them to specialize in particular resources. When Geospiza fortis and Geospiza fuliginosa are present on the same island, G. fuliginosa tends to evolve a small beak and G. fortis a large beak. The observation that competing species' traits are more different when they live in the same area than when competing species live in different areas is called character displacement. For the two finch species, beak size was displaced: Beaks became smaller in one species and larger in the other species. Studies of character displacement are important because they provide evidence that competition is important in determining ecological and evolutionary patterns in nature.
See also
Biological interaction
Character displacement
Community
Minimum viable population
Scramble competition
Resource (biology)
Resource partitioning
References
External links
http://www.encyclopedia.com/topic/Competition_%28Biology%29.aspx
The Biological Basis for the ‘Thrill of Victory’
Competition
Biological interactions
Ethology
Population dynamics |
3460373 | https://uk.wikipedia.org/wiki/Virginia%20Slims%20of%20New%20Orleans%201988 | Virginia Slims of New Orleans 1988 | Virginia Slims of New Orleans 1988 — тенісний турнір, що проходив на відкритих кортах з твердим покриттям у Новому Орлеані (США). Належав до турнірів 3-ї категорії в рамках Туру WTA 1988. Відбувсь уп'яте й востаннє й тривав з 3 жовтня до 9 жовтня 1988 року. Перша сіяна Кріс Еверт здобула титул в одиночному розряді, свій третій на цьому турнірі після 1985 і 1987 років, й отримала 50 тис. доларів США.
Фінальна частина
Одиночний розряд
Кріс Еверт — Енн Сміт 6–4, 6–1
Для Еверт це був 4-й титул в одиночному розряді за сезон і 157-й (останній) - за кар'єру.
Парний розряд
Бет Герр / Кенді Рейнолдс — Лорі Макніл / Бетсі Нагелсен 6–4, 6–4
Для Герр це був 2-й титул за сезон і 6-й — за кар'єру. Для Рейнолдс це був 2-й титул за сезон і 26-й — за кар'єру.
Примітки
Посилання
ITF tournament edition details
Virginia Slims of New Orleans
1988
1988 в американському спорті |
278377 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D0%B4%D1%96%D1%94%D0%B2%D1%96%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%BA%D0%B0 | Медієвістика | Медієвістика (від — середньовіччя) — розділ історичної науки, який вивчає події, побут, культуру та мистецтво, що характерні для середньовіччя.
Медієвіст — історик, спеціаліст із медієвістики. Сучасні медієвісти в Україні — Б. Боднарюк, Л. Войтович, О. Головко, О. Дьомін, С. Копилов, П. Котляров, В.Крекотень, О.Мишанич, І. Нємченко, С. Сорочан, М.Сулима, Л. Ушкалов та ін.
Історія медієвістики
На межі XVIII—XIX ст. в історичній науці з'являється дефініція «медієвістика» (середній вік). Цим поняттям визначалася галузь історичної науки, в рамках якої вивчалася середньовічна за часом частина всесвітньої історії, фахівці ж з історії середніх віків отримали назву медієвісти.
Не можна оминути й ту обставину, що термін медієвістика, який кінець кінцем був сприйнятий багатьма слов'янськими, романськими, а також німецькою мовами, залишився поза межами англійської. В англофонній історіографії дослідження у царині середньовічної історії позначаються як ‘medieval studies’ (середньовічні студії), а фахівців цього напрямку називають медієвалістами (medievalists).
Сам термін медієвістика набув популярності лише у 2-й половині XX ст. Проте, медієвістика як явище виникла значно раніше. Поняття «середні віки» виникло у XV ст. в середовищі італійських інтелектуалів, які прагнули визначити місце свого часу в загальній хронології історичного поступу. Саме тоді італійський гуманіст Флавіо Бйондо (1392—1463 рр.) якого вважають за першого медієвіста у своїй праці «Декади історії, що починаються від падіння Римської імперії» (Historiarumab inclinatione Romanorum imperii decades) виділив особливий період між часом античності і добою, у якій він жив. Означений період автор описав, як період занепаду, відсталості, дикунства (перш за все, у сфері культури) порівняно з зазначеними іншими двома епохами.
Пізніше, наприкінці XVII ст. (у 1698 р.), професор університету в Галле (Німеччина) Християн Келлер (Целларіус) замість етично-оцінного ввів наукове трактування поняття «середні віки», поділивши історію людства на три частини: період античності, період середньовіччя і період нового часу. Приймаючи поділ історії на давню, середньовічну й нову, він початково пропонував вважати середньовіччям час від заснування Константинополя (331) до його здобуття турками, тобто падіння Візантійської імперії, а також завершення Столітньої війни між Англією та Францією (1453).
Згодом Х. Келлер підкоригував й обґрунтував нові умовні межі цього періоду — від падіння Римської імперії (476) до падіння Візантійської імперії (1453). Після тривалих суперечок сьогодні більшість історичних шкіл, погодившись із нижньою межею (476), умовно приймають за верхню межу відкриття Америки Х. Колумбом, яке збіглося із завершенням Реконкісти — відвоювання Піренейського півострова від арабів (1492) — та переходом більшості європейських країн від феодальних держав до станових або абсолютних монархій.
У питанні «верхньої межі» єдності немає досі. Окремі дослідники підіймають її до зародження Реформації (поч. XVI ст.) і далі (при цьому спираючись на авторитет французького медієвіста Жака Ле Гоффа, який вважає, що в менталітеті загалу, насамперед сільського, не відбилися зміни, які пережили верхи Європи наприкінці XV ст.) або ж, навіть, опускають до початків Відродження (XIV ст.). Останнім часом більшість історичних шкіл дотримуються компромісного варіанту: 500—1500. Фактично така хронологія всесвітньої історії використовується науковцями і зараз, проте до неї додався ще період новітнього часу (ХХ — початок ХХІ ст.).
У становленні медієвістики особливу роль зіграли так звані «антиквари» або «ерудити», XVI—XVIII ст., які збирали, коментували та публікували першоджерела. Інші, не володіючи їх знаннями, технікою дослідження та навичками, створювали, не спираючись на їхні праці, свої історичні наративи. Це були «історики». Під впливом ідеалів ренесансного гуманізму історієписання стало у XVI ст., як ніколи популярним та престижним зайняттям. Створювалася та виходила друком неміряна кількість «історій», частина з яких природно стосувалася періоду середньовіччя. Втім переважна їх більшість нагадувала скоріше літературні, ніж історичні у нашому сучасному розумінні твори. Досконалість мови та стилю, риторичні прикраси, звитяга античних героїв та митців як приклад для наслідування, повчальний характер — ці риси робили ренесансну історію родом мистецтва (ars historica). Подібне відособлення двох сторін єдиного процесу – здобування історичних знань та історієписання – продовжувалося загалом до кінця XVIII ст.
Для цього періоду характерним є створення наукових спільнот, які направляли свої колективні зусилля на пошук, критичне вивчення та публікацію середньовічніх джерел. Великий внесок у розвиток середньовічних студій XVII—XVIII ст. внесли мавристи – вчені ченці Конгрегації святого Мавра, ордену бенедиктинців, та боландисти – вчені єзуїти. Мавристи уважно розглядали текст з точки зору його автентичності. Вчена полеміка між мавристами та боландистами — bella diplomatica XVII ст. сприяла поглибленню вивчення середньовічних документів («дипломів»), вдосконаленню методів їх аналізу. Історична критика середньовічних джерел призвела до формування допоміжних історичних наук: латинської палеографії та дипломатики, історичної хронології, сфрагістики, грецької палеографії.
Також варто згадати важливий внесок до вивчення середньовіччя світських «ерудитів» XVII ст., не пов'язаних з науковими угрупованнями таких як Єт'єн Балюз, Шарль Дюканж, Генрі Спелмен, Лодовіко Антоніо Мураторі, Ґотфрід Вільгельм Лейбніц та ін.
Духовні лідери доби Просвітництва, як правило, зневажливо ставилися до студій антикварів, а ще гірше – до епохи, яку ті вивчали. Наприклад Вольтер, щиро ненавидів середньовіччя. Та саме у творах XVIII ст. – Анрі де Буленвільє та «просвітника» Шарля Монтеск'є вперше з'являється термін «феодалізм» (féodalité, від , «феод» — одиниця «благородного» тримання землі), який згодом став широко використовуватися стосовно доби середньовіччя.
Просвітителі XVIII століття ототожнювали середні століття зі «старим порядком» і пануванням феодалізму. В їх роботах були поставлені проблеми генезису феодалізму, ролі міст і походження «третього стану». Романтичний напрямок в історіографії початку XIX століття ідеалізувало лицарство і феодальні порядки, породивши зацікавлення до побуту і культури Середньовіччя.
Становлення медієвістики як наукової дисципліни сягає XIX століття. Вона зазнала значного вплив філософії Іммануїла Канта і Георга Гегеля, а потім позитивістів О. Конта і Г. Спенсера. Прагнення істориків-позитивістів перетворити історію на «точну науку» зажадало ускладнення дослідницької методики, проведення суворого джерелознавчого аналізу на основі зовнішньої і внутрішньої критики джерела, зіставлень даних різних матеріалів, реконструкції прихованої інформації.
XIX століття з його захопленістю середньовічним минулим європейських народів під впливом романтизму першої половини й філософії позитивізму у другій половині сторіччя створило сприятливе середовище для розвитку академічних студій у цій галузі, які успішно продовжувались. Притаманне попередньому періоду розділення вчених на тих, хто вивчає документи, й тих, хто «пише історію», було подолане. Науковці Німеччини, Франції, Англії, а також вітчизняні автори XIX ст., фактично, відтворили медієвістикиу як особливу галузь історичної науки, що спиралась на критичний аналіз даних письмових джерел, як наукову та навчальну дисципліну.
Нова якість історичного знання в XIX столітті зумовило появу напрямку «соціальна історія», найбільш яскраві представники якого у Франції 1830–1840-х років — О. Тьєррі і Ф. Гізо — зуміли досягти сполучення політичної і соціальної історії, заклавши основи уявлень про «соціальну стратифікацію суспільства». Багатство та різноманітність спадщини медієвістів XIX ст. унеможливлює стислий огляд, хоч й найбільш загальний, їхніх наукових доробок.
Європейська медієвістика XIX століття переживала підйом. Почалося масове звернення істориків до архівів, що перетворилися на наукові установи. Для навчання роботи в архівах створювалися спеціальні школи, наприклад Школа хартій в Парижі (1821 рік). Зростання числа історичних досліджень, варіативність наукових підходів стимулювали розвиток історіографії як спеціальної області історичних знань. Складалися національні школи, видавалися спеціалізовані історичні журнали («Historische Zeitschrift», з 1859 року; «Revue historique», c 1876 року, «English Historical Review», з 1886 року), продовжилися започатковані ще в XVIII столітті (або здійснювалися вперше) великі зведені публікації джерел з історії окремих країн Європи («Monumenta Germaniae Historica», «Recueil des historiens des Gaules et de la France», «Histoire litteraire de la France», «Calendars of State papers», «Rerum britannicarum mediivi scriptores» і ін.). Започатковувалися наукові товариства та академії регіональної історії (перші такі спілки з'явилися в Англії в XVII столітті).
Під впливом позитивізму була істотно розширена характеристика середньовічного суспільства, за рахунок звернення дослідників до вивчення економічної історії та основних соціальні інститутів — громади, дідизни (вотчини), міста, цеху, гільдії, станів (Н. Д. Фюстель де Куланж, Е. Глассон, П. М. Виолле, Ж. Флакк, А. Се, Дж. Кембл, Г. Дж. С. Мейн, Т. Роджерс, Е. Фрімен, Ф. Пелгрев, Л. фон Ранке, Г. Маурер, Г. Вайц, К. Бюхер, К. Т. фон Інама-Штернегг, К. Лампрехт).
Помітний вплив на медієвістику XIX століття справила методологія марксизму, яка запропонувала нові пояснення історичного процесу. Стверджуючи не тільки комплексне, але і системне бачення історичного процесу, марксисти підкреслювали його стадіальних характер. У традиціях протиставлення матерії і духу вони наполягали на економічній детермінанті розвитку. Надмірна політизованість марксистської методології, класовий підхід і монізм в оцінках історичного процесу викликали неприйняття марксизму значною частиною істориків.
Криза гуманітарних наук, яка наступила наприкінці XIX — початку XX століть, супроводжувалася різкою критикою, як позитивізму так і марксизму, прихильників яких звинувачували в крайньому матеріалізмі і недооцінки ролі свідомості. Гіперкритика і крайній релятивізм в процесі пізнання призвели до того, що багато досягнень історичного знання XIX століття були відкинуті.
У західній медієвістиці XX ст. найвпливовішим напрямком став той, що був запропонований французькими істориками школи «Анналів». Часопис «Аннали», започаткований 1929 р. Марком Блоком та Люсьєном Февром, об'єднав коло однодумців, які прагнули вивчати, за виразом М. Блока, «тотальну», чи «глобальну», історію, тобто усі без винятку аспекти життя людини, не надаючи переваги якомусь одному з них. Фернан Бродель, який у другій половині 40-х й до кінця 60-х рр. світової війни очолював школу «Анналів», а пізніше Жак Ле Гофф, Жорж Дюбі, Емманюель Лє Руа Лядюрі, Філіпп Ар'єс та ін., досліджучи економічну та соціальну історію доби середньовіччя та раннього модерного часу, демографічні процеси у суспільстві, вперше звернулися до проблем родини, шлюбу, дитинства, смерті, матеріальних обставин життя людини, тобто до кола питань, яке отримало загальну назву «історії повсякденності». Великою заслугою істориків школи «Анналів» становлять їхні дослідження масової свідомості, менталітету людей середньовіччя на підставі суттєвого оновлення традиційної джерельної бази.
У період з кінця 1940-х років і до початку 1960-х років рух за створення «нової», «соціальної» або «наукової» історії набув міжнародного характеру, в нього були залучені вчені Великої Британії, Бельгії, ФРН, Італії, США, пізніше Польщі та Іспанії.
Принципи школи «Анналів», яка в 60-ті рр. стала провідним напрямком у французькій медієвістиці, були дуже широко сприйняті у світі. Серед найвидатніших — дослідження американського медієвіста Девіда Герлігі, присвячене тосканцям та їх сім'ям у XV ст., розвідки британського вченого Лоуренса Стоуна щодо шлюбу, статевих відносин, родини у середньовічній Англії.
Хоча медієвістиці в силу її особливостей завжди був притаманний традиціоналізм, нерідко саме в медієвістиці вперше формулювалися завдання і розроблялися методи досліджень, що визначали розвиток історіографії в цілому. Найпомітнішими новими напрямками в медієвістиці, чітко позначилися з рубежу 1960-1970-х років, стали «нова соціальна історія», історична демографія, гендерні дослідження, історія повсякденності, мікроісторія, історія ментальностей. Активно вивчалося співвідношення «ученої» і «народної» культури в середньовічному суспільстві. Особлива увага приділялася невербальним формам комунікації, таким як зображення і ритуал.
У 80-ті рр. у медієвістиці почалося відродження інтересу до індивідуальних людей і подій та, у зв'язку з цим — до політичної історії. Показовим є звернення до цих аспектів Ж. Лє Гоффа — метра культурної антропології — у книзі 1996 р. «Людовік Святий». Не тільки тривалі процеси та закономірності варто вивчати історику, – вважає багато хто з сучасних медієвістів, слідом за теоретиками «мікроісторії» Карло Ґінзбурґом та Карло Поні. Цікавими є доля конкретної людини, нещоденні ситуації, виключні випадки, про які розповідають «несерійні» середньовічні джерела. «Мікропідходи» за часи глобалізації знайшли собі прихильників серед науковців різних країн.
Під впливом школи «Анналів» медієвістика набула ознаки полідисциплинарного наукового напрямку, тісно пов'язаного з етнологією, археологією, географією, соціологією тощо, який користується, крім традиційних, їх джерелами та методами дослідження. Виникло поняття історичної, чи культурної, антропології, яке розповсюджувалося й на медієвістику.
В кінці XX — початку XXI століть під впливом історичної антропології та ін. наук відбулася радикальна зміна як тематики, так і методики досліджень медієвістики. При збереженні характерних особливостей національних шкіл медієвістика глобалізується. Для сучасної медієвістики характерна широка міждисциплінарність: вона об'єднує зусилля не тільки істориків, а й археологів, соціологів, культурних антропологів, літературознавців, мовознавців, психологів, мистецтвознавців, філософів, богословів і ін.
У західноєвропейських країнах власні школи медієвістики складалися і розвивалися насамперед з метою вивчення національної історії. Кількість центрів вивчення середньовічної історії в Європі традиційно велике. Сучасну медієвістику відрізняють «наднаціональні» зв'язки вчених, які реалізуються за допомогою організації міжнародних проєктів і наукових груп, установи або розвитку міжнародних дослідницьких центрів в країнах Західної Європи (Будинок наук про людину в Парижі; Французька школа в Афінах і Римі, Варбурський інститут в Лондоні і ін.).
Медієвістика в Україні
У вузькому значенні медієвістика — історія середніх віків у Західній Європі. Більшість європейських дослідників вважають, що за цей час ніяких суттєвих змін, які давали б підстави виділити окремий період, в історії Азії, Африки, Америки та Австралії не відбувалося. Отже, історія середніх віків належить суто до Європи, причому Європи Західної. Це проблема доволі дискусійна, особливо в питанні зарахування до медієвістики історії Візантії та Центрально-Східної Європи, зокрема історії Русі. Але якщо відкинути політичні та ідеологічні мотиви подібних міркувань, то поза сумнівами, при всіх відмінностях у ментальності, соціальній і державній структурі та релігії православної візантійської цивілізації (за визначенням А.-Дж. Тойнбі), цей регіон був тісно пов'язаний із рештою Європи і переживав ті ж самі зміни та трансформації.
Більше того, православна візантійська цивілізація, яка зберігала й розвивала традиції античності, постійно впливала на розвиток західноєвропейської цивілізації. Це також стосується як і Русі та Угорщини, де процеси феодалізації суспільства протікали синхронно з іншими європейськими країнами, так і самої Візантії та балканських країн, де процеси феодалізації були стимульовані хрестоносцями на початку ХІІІ ст. Тому можна стверджувати, що період історії середніх віків тривав на території всієї Європи, а також Передньої Азії та Північної Африки в межах територій, що належали колись до Римської імперії.
В Україні систематичні дослідження з історії середніх віків розпочалися наприкінці XVIII ст. у Львівському університеті, пізніше у Харківському, Київському та Одеському університетах. Дослідження з історії середніх віків в Україні розпочалися ще наприкінці 18 ст. у Львівському університеті та були пов'язані перш за все з діяльністю відомих істориків Г. Уліха (1743—94), Й. Вінівітера (1780—1848), Й. Маусса (1778—1856) та Л.-Е. Ценмарка (1753—1814). Пізніше ці дослідження широко розгорнули Ф.-К. Ліске (1838—91) та його учні й послідовники. У Львівському університеті сформувалася й окрема українська історична школа медієвістів (І. Шараневич, М. Грушевський, М. Кордуба, О.Терлецький, І. Крип'якевич, І. Кревецький, а після 1945 — Д. Похилевич, Я. Кісь, Я. Ісаєвич, Я. Дашкевич).
Осередком розвитку медієвістики в Україні (у тодішній Російській імперії) став на початку 1830-х рр. Харківський університет завдяки середньовічним студіям М. Луніна та В. Циха (від 1834 викладав в Університеті св. Володимира у Києві), а також видатним представникам історичної науки: А. Дегуров, І. Данилович, Д. Адамович, І. Срезневський, М. Костомаров, О. Зернін, М. Дринов, В. Бузескул. З Харківським університетом у середині і 2-й половині 19 ст. пов'язана наукова та викладацька діяльність медієвістів М. Петрова, А. В'язигіна, Л. Шепелевича.
Серед медієвістів Університету св. Володимира – І. Лучицький, В. Клячин, Д. Петрушевський, В. Піскорський, М. Любович, Ф. Фортинський, його учень В. Ляскоронський, М. Бубнов, П. Ардашев. Визначний доробок в студії з середніх віків також доклали викладачі Київського університету: М. Іванишев, Б. Більбасов, В. Іконніков, М. Владимирський-Буданов, М. Драгоманов, Ф. Леонтович, І. Линниченко, О. Соболевський, Т. Флоринський. Саме ці два навчальні і наукові центри, Харківський і Київський університети, відігравали провідну роль у розвитку Медієвістики поряд із Московським і С.-Петербурзьким університетами. Наприкінці 19 — на початку 20 ст. до них приєднався Новоросійський університет зі своїми досягненнями у вивченні середньовічної культури. В останні десятиріччя 19 ст. тут викладали також відомі візантиністи Ф. Успенський і Н. Кондаков. На початку 20-ст. в Новоросійському університеті працювали відомі вчені медієвісти П. Біциллі, В. Крусман, Э. Штерн, Є. Щепкін.
Встановлення комуністичного режиму негативно вплинуло на розвиток медієвістики. Ідеологічного тиску та запровадженню «єдино правильної» марксистсько-ленінської методології з її класовим підходом до вивчення минулого, особливо згубних для науки за часів сталінізму, зазнала й медієвістика, попри її хронологічну віддаленість від ідеологічної боротьби сучасності. Медієвісти СРСР опинилися у штучній ізоляції від своїх закордонних колег (т. зв. буржуазних учених), утратили можливість проводити дослідження в архівах та книгосховищах країн, історію яких вивчали, багато зазнали політичних репресій. Становище в українській медієвістиці було ще гіршим через припинення надходжень до бібліотек Києва, Одеси, Харкова та інших західної наукової літератури та періодики з питань історії середніх віків. Відбулася непропорційна централізація науки: Москва та Ленінград (нині С.-Петербург), бібліотеки яких, хоч і не в повному обсязі, але отримували необхідні матеріали, стали головними центрами розвитку медієвістики у радянський період.
Встановлення на території України радянської влади нанесло нищівного удару по розвитку історичної науки, в тому числі по її медієвістичному напряму. Проте традиції дослідження середньовіччя в Україні зберігалися, традиції вітчизняної медієвістики продовжували у перші десятиліття 20 ст.: київський історик Л. М. Беркут (учень Ф. Фортинського) – автор низки досліджень з історії боротьби германських імператорів з римськими папами за інвеституру, а також середньовічної історіографії; праці Л. Беркута з медієвістики, зокрема «Етюди з джерелознавства середньої історії», присвячені історичним творам німецьких авторів доби раннього середньовіччя, стали першими, які були видані українською мовою (К., 1927–28); харківський професор М. М. Пакуль; одеські науковці П. М. Біциллі й О. Л. Вайнштейна. Загалом у Радянському Союзі вивчення давньої і середньовічної історії вважалося неактуальним.
У радянський період поступово основні студії із середніх віків головним чином перемістилися до Москви та Ленінграда (нині м. Санкт-Петербург). Але у Львові, Харкові (Л. Баткін, Л. Павлуцька, Г. Фрізман ), Києві (Л. Чиколіні) та Одесі (М. Беркович, Я. Зінчук) ці дослідження продовжувалися. На їх традиціях почалося відродження середньовічних студій в останні два десятиріччя 20 ст. Сьогодні основними осередками цих студій досі залишаються Київ, Львів та Харків.
Щодо дослідження проблематики історії середніх віків на теренах України то однією з цікавих новацій альтернативної історіографії в УРСР була розробка ідеї про аналогічність історичних процесів в Україні до перебігу визначальних моментів світової історії. Найбільш придатним для проведення широких порівнянь українських і загальносвітових, передусім, європейських історичних реалій і виведення з них відповідних висновків здавався період XVI—XVII ст. Така ідея обґрунтована в низці студій О. Компан другої половини 60-х — початку 70-х рр. Окремі питання українського минулого доби переходу від середньовіччя до Нового часу в компаративному аспекті студіювались також В. Голобуцьким, М. Брайчевським та О. Пономарьовим.
На концептуальному рівні такий підхід чи не вперше в історичній науці Радянської України з часу публікації відомої праці Наталії Мірзи-Авак'янц «История Украины в связи с историей Западной Европы» (Х.,1929) (на яку, до речі, О. Компан посилалась в одній зі своїх статей) реалізовано в брошурі з характерною назвою «Єдність світового історичного процесу» (К., 1966). Спираючись на «погляд на історію як на єдине ціле», і наводячи конкретно історичні аргументи, О. Компан робила висновки про аналогічність фундаментальних явищ всесвітньої та української історії, одночасно застерігаючи від надмірного ототожнення і спрощення особливостей минулого окремих країн і народів. Зокрема, вона вважала, що «світова історія, затягаючи у вир буржуазної епохи нашу країну, деформувала в ній старі феодальні порядки. Повстання під проводом Мухи (1490—1492) і „національно-визвольну боротьбу українського народу в середині XVII ст.“ О. Компан ставила в один ряд з найбільшими соціальними вибухами в країнах Європи (Жакерією, повстанням Уота Тайлера, Селянською війною в Німеччині тощо).
Для доведення єдності плину історичного процесу в Україні та європейському світі О. Компан вибудувала в програмній статті в збірнику „Середні віки на Україні“ (К.,1971) розлогу концепцію української історії XVI—XVII ст. Звертає на себе увагу насамперед те, що автори збірника спробували ввести в історіографічний вжиток стосовно українського минулого загальноєвропейське поняття середні віки», яке в українському контексті, починаючи з 1930-х рр., не використовувалося, бувши заміненим на поняття «феодалізм». З цього приводу О. Компан зауважувала наступне: «Створюється враження, що історія України стояла поза тими змінами, які відбувались в решті європейського світу». Одночасно з тим дослідниця вважала за необхідне вести мову про «точне визначення місця українського середньовіччя на світовій орбіті історичного руху» і про «вклад українського народу в світову історію середніх віків».
Концептуальні міркування О. Компан підтримувалися також М. Брайчевським. Зокрема, він так само, як і його колега, вважав, що Україна на зламі середньовіччя і нового часу «становила собою невіддільну частину європейського terrarum orbis, її історія була нерозривно зв'язана з тими процесами, які в цей час визначали головні напрямки всесвітньої історії»
У західній Медієвістиці XX ст. найвпливовішим напрямом став запропонований французькими істориками школи «Анналів». Серед представників — Ж. Ле Ґофф, Ж. Дюбі, Е. Ле Руа Ладюрі, Ф. Ар'єс. Від 1970-х рр. у СРСР традиції школи «Анналів» розвивали у складних соціально-політичних умовах Ю. Безсмертний та А. Гуревич. Під впливом цієї школи Медієвістика набула ознаки полідисциплінарного наукового напряму, тісно пов'язаного з етнологією, археологією, географією, соціологією тощо, який, окрім традиційних, використовує їхні джерела та методи дослідження. Виникло поняття Антропології соціальної і культурної, яке поширилося й на Медієвістику. У широкому значенні термін «Медієвістика» застосовують також щодо студій із середньовічної історії країн Східної Європи та інших регіонів світу. Досить широко ним послуговуються українські фахівці з відповідного періоду вітчизняної історії.
Розділи медієвістики
Візантологія
Балканістика
Османістика
Див. також
Lexikon des Mittelalters
Середньовіччя
Осінь Середньовіччя
Примітки
Джерела та література
Fueter E. Geschichte der neueren Historiographie. München–Berlin, 1911
Gooch G.P. History and Historians in the Nineteenth Century. Longmans, 1913
Бузескул В. П. Всеобщая история и ее представители в России в XIX и начале XX века, ч. 1–2. Л., 1929–31
Вайнштейн О. Л. Историография средних веков в связи с развитием исторической мысли от начала средних веков до наших дней. М.–Л., 1940
Барг М. А. Эпохи и идеи: Становление историзма. М., 1957
Косминский Е. А. Историография средних веков. М, 1963
Його ж. Проблемы английского феодализма в историографии средних веков: Сборник статей. М., 1963
Гутнова Е. В. Историография истории средних веков (середина XIX в. — 1917 г.) М., 1974
Добиаш-Рождественская О. А. Источниковедение Западного средневековья. В кн.: Добиаш-Рождественская О. А. Культура западноевропейского средневековья: Научное наследие. М., 1987
The Past and Future of Medieval Studies. Ed. Ji Van Engen. Notre Dame, 1994
Лиман С. І. Медієвістика в Україні в кінці ХІХ — на початку ХХ ст.: автореф. дис. … канд. іст. наук / С. І. Лиман. — Дніпропетровськ, 1994
Damico H., Zavadil J.B. Medieval Scholarship: Biographical Studies on the Formation of a Discipline, vol. 1–2. New York, 1995–98
Матях В. М. Медієвістика в Україні другої половини ХІХ — початку ХХ ст.: криза чи прогрес? / В. М. Матях. — К., 1996
Iggers G.G. Historiography in the Twentieth Century. Hannover, 1997
Guerreau a. L'avenir d'un passé incertain: Quelle histoire du Moyen Âge au XXIe siècle? Paris, 2001
Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія XX століття. Львів, 2001
Медієвістика //
Репина Л. П., Зверева В. В., Парамонова М. Б. История исторического знания. М., 2004
Эльфонд И. Я. Изучение проблем культуры Возрождения в отечественной науке 60–80-х годов XX в. В кн.: Средневековый город, вып.17. Саратов, 2006
Яковенко Н. Вступ до історії. К., 2007
Свешников А. Советская медиевистика в идеологической борьбе конца 1930–1940-х годов. «Новое литературное обозрение», 2008, № 90
І. В. Нємченко. Медієвістика //
С. І. Лиман. Середньовічні цивілізації Західної, Центральної та Південно-східної Європи: досвід досліджень в українських землях Російської імперії (1804 — перша половина 1880-х рр.): автореф. дис. … д-ра іст. наук. / С. І. Лиман. — Харків, 2010
Козловський С. Медієвістика у Львівському університеті (1784—1914) / Козловський Сергій Орланович: Дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: 07.00.02 / Львівський національний університет імені Івана Франка. — Львів, 2012. — 296 с.
Сорочан С. Б. Ремесло медиевиста. Основы научноисследовательской работы / С. Б. Сорочан. — Харьков, 2013. — 172 с.
Головко О. Б. Історики-медієвісти сучасної України: довідник / [відп. ред. С. А. Копилов]. — Кам'янець-Подільський: Кам'янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка, 2016. — 68 с.
Посилання
Галузі історії
Середньовіччя |
2942516 | https://en.wikipedia.org/wiki/Georg%20B%C3%BCchner%20Prize | Georg Büchner Prize | Georg Büchner Prize
The Georg Büchner Prize is the most important literary prize for German language literature. The award is named after dramatist and writer Georg Büchner, author of Woyzeck and Leonce and Lena. The Georg Büchner Prize is awarded annually for authors "writing in the German language who have notably emerged through their oeuvre as essential contributors to the shaping of contemporary German cultural life".
History
The Georg Büchner Prize was created in 1923 in memory of Georg Büchner and was only given to artists who came from or were closely tied to Büchner's home of Hesse. It was first awarded in 1923. Among the early recipients were mostly visual artists, poets, actors, and singers.
In 1951, the prize changed to a general literary prize, awarded annually by the Deutsche Akademie für Sprache und Dichtung. It goes to German language authors, and the annual speech by the recipient takes place in Darmstadt. Since 2002, the prize has been endowed with €50,000.
The Georg Büchner Prize and the Nobel Prize in Literature
Five winners of the Georg Büchner Prize, Günter Grass (1965), Heinrich Böll (1967), Elias Canetti (1972), Peter Handke (1973) and Elfriede Jelinek (1998) were awarded the Nobel Prize in Literature in subsequent years. The Georg Büchner Prize is frequently seen as an indicator for potential future Nobel Prize winners writing in the German language. Most recently, however, the Swedish Academy in Stockholm preceded the German Academy for Language and Literature in awarding a prolific writer from the German sprachraum. Herta Müller received the Nobel Prize in Literature but has not yet been awarded the Georg Büchner Prize.
Recipients of the literary prize, since 1951
Recipients 1923–50
1923 Adam Karrillon (1853–1938) and Arnold Mendelssohn (1855–1933)
1924 Alfred Bock (1859–1932) and (1882–1954)
1925 Wilhelm Michel (1877–1942) and Rudolf Koch (1876–1934)
1926 (1880–1954) and Wilhelm Petersen (1890–1957)
1927 Kasimir Edschmid (1890–1966) and (1890–1957)
1928 Richard Hoelscher (1867–1943) and (1884–1966)
1929 Carl Zuckmayer (1896–1977) and Adam Antes (1891–1984)
1930 (1884–1962) and (1858–1935)
1931 Alexander Posch (1890–1950) and (1897–1982)
1932 (1882–1949) and (1904–1970)
1933–44 not given
1945 Hans Schiebelhuth (1895–1944)
1946 Fritz Usinger (1895–1982)
1947 Anna Seghers (1900–83)
1948 Hermann Heiss (1897–1967)
1949 (1895–1984)
1950 Elisabeth Langgässer (1899–1950)
See also
German literature
List of literary awards
Sigmund Freud Prize
Notes
External links
Georg-Büchner-Preis , official site
Buchner
Awards established in 1923
1923 establishments in Germany |
133399 | https://en.wikipedia.org/wiki/Plymouth%20Meeting%2C%20Pennsylvania | Plymouth Meeting, Pennsylvania | Plymouth Meeting, Pennsylvania
Plymouth Meeting is a census-designated place (CDP) that straddles Plymouth and Whitemarsh Townships in Montgomery County, Pennsylvania, United States. The settlement was founded in 1686.
The population of Plymouth Meeting was 6,177 in the 2010 census. Plymouth Meeting is home to the Colonial School District, the Plymouth Meeting Mall and several large office parks and shopping centers. It is home to IKEA's U.S. headquarters. The confluence of the Pennsylvania Turnpike (I-276), the Mid-County Expressway/"Blue Route" (I-476) and the Northeast Extension of the Pennsylvania Turnpike (I-476) at the Mid-County Interchange occur in Plymouth Meeting. This interchange contributes to regional commerce and was a major driver for business and retail development.
Plymouth Meeting is located southeast of Allentown and northwest of Philadelphia.
History
17th century
Present-day Plymouth Meeting was originally settled by members of the Religious Society of Friends, or Quakers, who built the Plymouth Friends Meetinghouse in 1708. They sailed from Devonshire, England, on the ship Desire, arriving in Philadelphia on June 23, 1686. The settlement takes its name from the founders' hometown of Plymouth in Devon.
18th century
In 1754, Benjamin Davis received a license to keep an inn on Ridge Pike at Plymouth Creek. This inn, the Seven Stars, was shown on maps as early as 1759. It was demolished in 1975 to make way for the Midcounty Expressway.
Early records indicate that one person was elected as "road supervisor" and tax collector. The roads were mostly dirt, and repair and maintenance was often auctioned off to the lowest bidder, usually a farmer who had large properties and kept many men and horses, and the smaller farmers worked on the roads for them.
Tax records show that many taxpayers worked out their taxes on the roads. From 1846 to 1854 the road supervisor was paid one dollar per day for his work as supervisor and collector of taxes. Men working on the roads received $.80 per day and boys received $.40 per day. For the use of a double team of horses with a wagon or cart, one was paid $1.75 per day.
During the Revolutionary War, in May 1778, the Plymouth Friends Meetinghouse served as a temporary military hospital. General George Washington, then at Valley Forge, learned that a British force intended to seize the area and cut off movement of the Continental Army. He sent Marquis de Lafayette and 2,100 troops to counter. They camped around the meetinghouse on the night before the May 19 Battle of Barren Hill. The next morning the British arrived with a massive force of 16,000, and tried to cut off any escape route. Lafayette instead took advantage of the Americans' knowledge of local roads, and escaped with minimal casualties.
Plymouth Meeting House is the name of a village situated at the intersection of the Plymouth and Perkiomen turnpikes, on the township line. On this [Plymouth] side is the meeting house, school house and four houses; and in Whitemarsh two stores, a blacksmith and wheelwright shop, post office and twenty-four houses. The houses in this village are chiefly situated along the Perkiomen or Reading pike, nearly adjoining one another, and being of stone, neatly white washed, with shady yards in front, present to the stranger and agreeable appearance. In the basement of the Library building the Methodists hold worship. This is an ancient settlement, whose history dates back nearly to the arrival of William Penn, and is marked as a village on Lewis Evans' map of 1749. The post office was established here before 1827. In 1832 there were but ten houses here. — History of Montgomery County (1858).
19th century
The post office was established here before 1827. In 1832, there were but ten houses here. — History of Montgomery County (1858). Slave holding was condemned by the Society of Friends in 1754.
Few slaves were held in Plymouth Township, and only one remained by 1830. The Maulsby and Corson families were early abolitionists, sheltering runaway slaves beginning in the 1810s and turning their properties into stations on the Underground Railroad. The Fugitive Slave Act of 1850 increased the penalties for giving assistance to an escaped slave to six months in prison and a $1,000 fine. It allowed slavecatchers to pursue a fugitive across state lines into every U.S. state and territory. Local resident George Corson was involved in hiding Jane Johnson, whose 1855 escape exposed a loophole in the federal law. When the doors to local churches and schools were closed to Abolitionist speakers, Corson built Abolition Hall (1856) on his farm at Germantown and Butler Pikes. The hall could accommodate up to 200 people, and hosted speakers such as Frederick Douglass, Harriet Beecher Stowe, Lucretia Mott, Mrs. Stephen Foster and William Lloyd Garrison.
In the late 19th century, Abolition Hall became the art studio of painter Thomas Hovenden. Married to George Corson's daughter, Helen (Corson) Hovenden, Hovenden was best known for painting realistic scenes taken out of American life as he experienced it in the farmlands of Plymouth Meeting. His depictions of everyday life during the Civil War seem like photographs rather than oil paintings. One of his most famous paintings,“Breaking Home Ties,” (shown below) as well as several others, can be seen in the Philadelphia Museum of Art. Hovenden succeeded Thomas Eakins as the principal painting instructor at the Pennsylvania Academy of Fine Arts in 1886 after the latter was forced to resign for inappropriate use of nude models.
Growth continued for Plymouth Meeting during the 1900s which led to the advent of the Pennsylvania Turnpike, the Plymouth Meeting Mall, high-rise and garden apartment complexes, industries and office buildings.
What is now Germantown Pike was ordered laid out by the Provincial Government in 1687 as a "cart road" from Philadelphia to Plymouth Meeting. The actual road was finished in 1804, at a cost of $11,287. A road from Plymouth Meeting to Gwynedd appears to have been built in 1751. What is now Chemical Road, following Plymouth Creek, was opened in 1759 to provide access to a new gristmill.
In the early 19th century the Hickorytown Hotel, on Germantown Pike opposite Hickory Road, was a prominent road house. Robert Kennedy, an officer in the Revolution, operated the inn in 1801. In 1806 it was kept by Frederick Dull and in 1825, Jacob Hart. In the beginning of the 19th century it was a training place for the 36th Regiment of the Pennsylvania Militia and the Second Battalion of Montgomery County. The Friendship Company for the Protection against Horse Stealing was organized there in 1807. Township elections were held there, and a post office was established there in May 1857. The Plymouth Meeting Post Office appears to have been established sometime prior to 1827.
Among early industries in Plymouth Township was the Hickorytown Forge operated by the Wood family, and a forerunner of the present Alan Wood Steel Company. The name Plymouth Furnace appears in the records about 1847 and was engaged in the manufacture of nails.
In 1863, a company named Plymouth Iron Company was organized with a capital of $30,000.00. The company purchased the property of Colwell Furnace, which is located just west of the present Colwell Lane adjoining the development known as Farmview Village.
The Plymouth Railroad was built in 1836 to serve some 20 lime kilns operating along the route between Conshohocken and Cold Point. In 1870, the line was acquired by the Philadelphia and Reading Railroad and was rebuilt and extended to Oreland at a junction with the North Penn Railroad. The line was abandoned by the 1970s.
Prior to the building of the Plymouth Railroad, the Philadelphia, Germantown, and Norristown Railroad was built along the Schuylkill River through Plymouth Township and commenced operation in 1835. For most of its history, this railroad was part of the Reading Railroad system. Today these tracks are SEPTA's Manayunk/Norristown Line.
The Schuylkill Valley Division of the Pennsylvania Railroad was built parallel to the Reading Railroad tracks along the Schuylkill River, opening for service in 1884. Rail service ended in the 1970s and the track-bed is now occupied by the multi-use (pedestrian and bicycle) Schuylkill River Trail.
The Trenton Cutoff branch of the Pennsylvania Railroad was built in 1891. The Trenton Cutoff is now owned by Norfolk Southern and is known as the Morrisville Line.
In the 1890s, electric trolley lines were built through Plymouth Meeting. The trolleys that ran on the shoulder of Germantown Pike connected Chestnut Hill and Norristown. The trolley on the shoulder of Butler Pike was a short shuttle known as the Harmanville Dinkey, running between Germantown Pike and Ridge Pike (0.7 miles). Dinkey passengers transferred to Conshohocken-bound trolleys at the corner of Ridge Pike and Butler Pike.
20th century
For most of their existence, the trolley lines were operated by the Reading Transit & Light Company (no relation to the Reading Railroad). In addition to passengers, during the 1910s freight was handled by the RT&L trolleys; an abandoned wooden track-side freight platform near the northwest corner of Germantown Pike and Butler Pike survived into the 1950s. The Harmanville Dinkey was replaced with buses in 1927. The Germantown Pike trolleys ceased operation in December 1931. The trolley that ran from Norristown to Conshohocken through Black Horse, Seven Stars and Harmanville was replaced with buses in September 1933. The roadside trolley tracks were quickly torn up and the adjacent two-lane Ridge Pike, and Butler Pike south of Ridge Pike, were widened to accommodate ever-increasing motor vehicle traffic.
The first school in the township was established by the Plymouth Meeting Society of Friends in 1780, although some records indicate an earlier school. A school was established at Cold Point in 1821. Public schools, established under the system authorized by the legislature in 1834, included Cold Point School, Plymouth Valley School, the Eight Square school, the Sandy Hill school and the North Star school.
Plymouth became a township of the first class in January 1922. Isaac J. Sheppard became township secretary from that time until his retirement in 1952. Under the new form of government the board changed from "road supervisors" to "Township Commissioners".
In 1925, the Board of Health was organized. Plumbing inspection began in 1934. In 1939, Plymouth adopted a "modern" zoning ordinance. A building code ordinance was adopted. In 1947, the first subdivision ordinance was adopted. In 1952, the Township Planning Commission was created, and a Recreation Committee was established to study recreation needs.
Plymouth Township adopted a Home Rule Charter in 1972. This allows a municipality to take any governmental or administrative actions it requires, unless such actions are prohibited by general laws of the Commonwealth.
From as early as 1688, lime kilns have been a large, productive and profitable business there.
The Plymouth Meeting Historic District, Alan West Corson Homestead, Plymouth Friends Meetinghouse, and Hovenden House, Barn and Abolition Hall were listed on the National Register of Historic Places in 1971.
Geography
Plymouth Meeting is located primarily within Plymouth Township, with a smaller portion lying within Whitemarsh Township. According to the United States Census Bureau, the CDP has a total area of , all land. Plymouth Township is immediately adjacent to the Schuylkill River, but all river frontage is occupied by industry. Currently a bike trail is under development for river access.
Interstate 476 and the Pennsylvania Turnpike pass through the township. The area is easily accessible to Interstate 76 and the "Main Line" points across the river.
Demographics
As of the 2010 census, the CDP was 82.2% Non-Hispanic White, 6.2% Black or African American, 8.4% Asian, 0.6% were Some Other Race, and 1.4% were two or more races. 2.1% of the population were of Hispanic or Latino ancestry.
As of the census of 2000, 5,593 people, 2,215 households, and 1,557 families resided in the CDP. The population density was living in 2,285 housing units at an average density of . The racial makeup of the CDP was 89.34% White, 3.40% African American, 0.09% Native American, 0.29% Asian, 0.14% from other races, and 0.73% from two or more races. Hispanic or Latino of any race were 0.91% of the population.
28.4% of households had children under age 18 living with them, 59.5% were married couples living together, 7.9% had a female householder with no husband present, and 29.7% were non-families. 25.0% of all households were made up of individuals, and 12.1% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.49 and the average family size was 3.00.
In the CDP, the population was spread out, with 22.7% under the age of 18, 5.6% from 18 to 24, 28.1% from 25 to 44, 24.2% from 45 to 64, and 19.4% who were 65 years of age or older. The median age was 41 years. For every 100 females, there were 94.8 males. For every 100 females age 18 and over, there were 89.5 males.
The median income for a household in the CDP was $57,601, and the median income for a family was $71,585. Males had a median income of $50,813 versus $38,906 for females. The per capita income for the CDP was $31,254. About 3.0% of families and 4.0% of the population were below the poverty line, including 4.2% of those under age 18 and 4.6% of those age 65 or over.
Notable people
Joseph K. Corson, American Civil War soldier and Medal of Honor winner
Jim Drucker, former Commissioner of the Continental Basketball Association, former Commissioner of the Arena Football League, and founder of NewKadia Comics
Steve Schlachter, American-Israeli basketball player
Attractions
The historic Plymouth Friends Meetinghouse, built in 1708, is located within the town.
Plymouth Meeting is home to the Plymouth Meeting Mall, which has AMC Theatres adjacent to it, as well as dining and entertainment spots. Boscov's, Burlington, Dick's Sporting Goods, Michaels, and Edge Fitness serve as the anchor stores to the mall.
Institutions
Plymouth Meeting lies in both Plymouth and Whitemarsh townships. The term Plymouth Meeting generally refers to most of Plymouth Township, as the township's ZIP Code is congruent with that of Plymouth Meeting. The Plymouth Meeting post office, however, is actually located just outside Plymouth Township within Whitemarsh Township. The entire area is generally referred to as "Plymouth Whitemarsh", as is the high school.
La Salle University maintains a satellite campus in Plymouth Meeting.
Villanova University maintains its baseball facilities on the grounds of the Greater Plymouth Township Community Center at Villanova Ballpark at Plymouth. The park has a walking trail, sand volleyball courts, indoor basketball and a swimming pool. Concerts are held in the summer, as well as a bocce league.
Plymouth Meeting is the home of Odyssey Fastpitch Softball, a competitive girls travel/tournament softball organization.
Plymouth Township has an extensive park system, including the Greater Plymouth Community Center and 11 parks comprising approximately 149 acres. East Plymouth Valley Park is also located there.
Education
The Colonial School District maintains its headquarters just south of Plymouth Meeting in Whitemarsh Township. Colonial is regarded as one of the top school districts in the state with consistently high standardized testing results. The two townships share a high school with the borough of Conshohocken.
Holy Rosary Regional Catholic School is the area Catholic school. It was formed in 2012 by the merger of Epiphany of Our Lord School in Plymouth Meeting, Our Lady of Victory in East Norriton Township, and St. Titus in Norristown.
References
External links
Plymouth/Whitemarsh News & Events
Census-designated places in Montgomery County, Pennsylvania
Census-designated places in Pennsylvania |
75200 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B8%D0%BC%D1%96%D1%80%D1%8E%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F | Вимірювання | Вимірювання — пізнавальний процес визначення числового значення вимірюваної величини; дія, спрямована на знаходження значення фізичної величини дослідним шляхом, порівнюючи її з одиницею вимірювання за допомогою засобів вимірювальної техніки.
Числове значення вимірюваної величини — число, яке виражає відношення між двома величинами однакової природи — вимірюваною та одиницею вимірювання.
Згідно із ДСТУ 2681-94:
Вимірювання — відображення фізичних величин їх значеннями, за допомогою експерименту та обчислень із застосуванням спеціальних технічних засобів.
У цьому визначенні закладені такі головні ознаки поняття «вимірювання»:
вимірювати можна властивості реально існуючих об'єктів пізнання — фізичні величини;
вимірювання вимагає проведення дослідів, тобто теоретичні міркування чи розрахунки не замінять експеримент;
результатом вимірювання є фізична величина, котра відбиває значення вимірюваної величини;
Згідно із Законом України «Про метрологію та метрологічну діяльність», що набрав чинності з 01.01. 2016 року, вимірюванням вважається процес експериментального визначення одного або декількох значень величини, які можуть бути обґрунтовано приписані величині.
Технічні засоби вимірювання
Засіб вимірювальної техніки — технічний засіб, який застосовується під час вимірювань фізичних величин і має нормовані метрологічні характеристики.
До засобів вимірювальної техніки належать міри фізичних величин, вимірювальні прилади, вимірювальні перетворювачі, вимірювальні установки, вимірювальні системи.
Сутність
В науці вимірювання є одним з основних засобів пізнання навколишнього світу, в підсумку якого отримується вимірювальна інформація.
Сутність найпростішого вимірювання полягає в порівнянні розміру фізичної величини з розмірами вихідної величини регульованої багатозначної міри . У результаті порівняння встановлюють, що: .
Звідси виходить, що
,
де — функція, що виділяє цілу частину числа .
Основне рівняння теорії вимірювань має вигляд:
,
де
— значення фізичної величини;
— числове значення фізичної величини, тобто число, рівне відношенню розміру фізичної величини до розміру одиниці вимірювання.
— одиниця вимірювання, тобто це фізична величина певного розміру, якій присвоєно числове значення, рівне одиниці.
Природа
Вимірювання можливе завдяки наявності кількісних характеристик в об'єктах матеріальної дійсності, здатності цих об'єктів змінюватися в широких межах, не втрачаючи якісної своєрідності.
Елементи
Вимірювання передбачає такі основні складові елементи: об'єкт вимірювання, тобто вимірювану величину, спостерігача або технічний пристрій, що сприймає результати вимірювання, прилади для вимірювання, умови навколишнього середовища, в яких проводяться вимірювання, одиницю вимірювання, метод вимірювання і остаточний результат вимірювання.
Процедура вимірювання та вимірювальні операції
Вимірювання виконуються за процедурою, яка називається методикою вимірювання.
Процедура вимірювання — це послідовність вимірювальних операцій, що забезпечує вимірювання згідно з обраним методом. Отже, процедура вимірювання складається з вимірювальних операцій.
Вимірювальна операція — це операція з фізичними величинами або їх значеннями під час вимірювання. До вимірювальних операцій належать: відтворення фізичної величини, порівняння фізичних величин і вимірювальне перетворення.
Відтворення фізичної величини — вимірювальна операція, що полягає у створенні та (чи) зберіганні фізичної величини заданого значення.
Порівняння фізичних величин — вимірювальна операція, що полягає у порівнянні двох розмірів (значень) однорідних фізичних величин.
Вимірювальне перетворення фізичних величин — вимірювальна операція, під час якої одна фізична величина перетворюється в іншу, функціонально з нею зв'язану. Фізичний ефект, на якому ґрунтується вимірювальне перетворення, називають принципом вимірювального перетворення. Вимірювальні перетворення поділяють на перетворення без зміни роду та зі зміною роду вихідної фізичної величини, а також на лінійні та нелінійні за видом функціональної залежності (лінійна чи нелінійна) між початковою величиною й тією величиною, що одержують після перетворення. Одним з поширених видів лінійного перетворення фізичної величини є масштабне вимірювальне перетворення, під яким розуміють лінійне вимірювальне перетворення фізичної величини без зміни її роду.
Вимірювальне устаткування
Вимірювальне устаткування – сукупність функціонально об'єднаних засобів вимірювань (вимірювальних приладів, вимірювальних перетворювачів) та допоміжних пристроїв; призначена для вироблення сигналів вимірювальної інформації у формі, зручній для безпосереднього сприйняття спостерігачем, й розташована в одному місці.
При проведенні випробувань на випробувальних стендах необхідно дотримуватись наступних умов:
оскільки випробування машин – це експериментальне визначення конструктивних і експлуатаційних властивостей машин для виявлення їх відповідності технічним вимогам або для досконалого вивчення реальних процесів, що відбуваються в машинах, то чинники, які діють на випробовуваний об’єкт при випробуванні на лабораторному стенді, а також режими його функціонування, повинні бути максимально наближені до реальних;
вимірювальне устаткування випробувального стенду повинне гарантувати точність одержуваних параметрів та мати відповідну документацію (повірка обладнання);
експлуатація випробувального стенду повинна відповідати нормам техніки безпеки.
Забезпечення єдності вимірювань в Україні
Успішне вирішення наукових і технічних задач, у тому числі забезпечення якості продукції у значній мірі залежить від ступеня досягнення єдності і достовірності (точності) вимірювань.
Єдність вимірювань — стан вимірювань, за якого їхні результати виражені в узаконених одиницях, а похибки або невизначеності вимірювань відомі із заданою ймовірністю і не виходять за встановлені границі. Єдність вимірювань необхідна для забезпечення порівнюваності результатів вимірювань, проведених у різних місцях, в різний час з використанням різних методів і засобів вимірювання.
Точність вимірювань — характеристика ступеня наближення результату вимірювання до істинного значення вимірюваної величини. Для конкретних умов і цілей вимірювання існує свій раціональний рівень точності, котрий недоцільно перевищувати через зростання складності відповідних вимірювань.
Питання єдності і точності вимірювань вивчаються метрологією — наукою про вимірювання, методи і засоби забезпечення їхньої єдності і способи досягнення необхідної точності.
Забезпечення єдності і точності вимірювань в Україні покладено на Національну метрологічну службу.
Ця служба відіграє особливу роль. У сучасній промисловості затрати праці на виконання вимірювань складають близько 10% загальних затрат праці на всіх стадіях створення і експлуатації продукції, а в окремих галузях промисловості досягають 50-60% (електронна, радіотехнічна тощо). Ефективність цих затрат визначається достовірністю і відтворюваністю вимірювань, які можуть бути досягнуті лише в умовах добре організованого метрологічного забезпечення господарства країни.
Забезпечення єдності вимірювань ґрунтується на п'яти основах: науковій, законодавчій,технічній, організаційній і нормативній. Науковою основою є наука метрологія. Законодавчою основою є Закон України "Про метрологію та метрологічну діяльність" та нормативно-правові акти в сфері метрології. Технічну основу складають національні еталони, вторинні та робочі еталони, робочі засоби вимірювальної техніки, система стандартних зразків складу і властивостей речовин та матеріалів, а також система стандартних довідкових даних про фізичні сталі та властивості речовин і матеріалів. Організаційною основою виступає Національна метрологічна служба. Нормативною основою є національні стандарти, настанови, правила, положення та рекомендації, направлені на забезпечення єдності вимірювань в Україні.
Класифікація вимірювань
За фізичною природою вимірюваних величин вимірювання розподіляють на області і види. Під областю вимірювань фізичних величин розуміють фізичні величини, які властиві певній галузі науки та техніки й виділяються своєю специфікою. Вид вимірювань є частиною області вимірювань, що має свої особливості й відрізняється однорідністю вимірюваних величин. Поділ вимірювань на області та види не є сталим, він залежить від об'єктивних і суб'єктивних факторів. Один із варіантів такого поділу вимірювань, прийнятий Держстандартом України розглядає вимірювання:
геометричних величин (довжини, переміщення, кутів, плоских і складних геометричних форм, шорсткості, круглості та ін.);
механічних величин (маси, густини, сили, крутного моменту, деформації та ін.);
параметрів потоку, витрат, рівня й об'єму речовин;
тиску, вакуумні вимірювання;
оптичних і оптико-фізичних величин;
теплофізичних величин і температури;
часу і частоти;
електричних і магнітних величин;
в радіоелектроніці;
акустичних величин;
фізико-хімічного складу і властивостей речовин;
характеристик іонізуючих випромінювань і ядерних констант.
Крім цього, вимірювання класифікують за такими ознаками:
за характеристиками точності числових значень вимірюваної величини вимірювання поділяються на два види:
Метрологічні вимірювання, котрі поділяються на:
Вимірювання з максимально можливою точністю відповідно до наявного технічного рівня. Це вимірювання за допомогою еталонів і спрямовані насамперед на відтворення встановлених одиниць фізичних величин або ж фізичних констант.
Контрольно-повірочні вимірювання, похибки вимірювання яких не перевищують деяких наперед заданих значень. До них належать лабораторні вимірювання фізичних величин за допомогою зразкових засобів вимірювання високої точності.
Технічні вимірювання — вимірювання що проводяться у промислових умовах і визначаються зазвичай нижчим класом точності засобів вимірювання, ніж у попередніх двох випадках.
за числом вимірювань у ряді вимірювань — на разові та багаторазові. Найпоширенішими є одноразові вимірювання, тобто вимірювання фізичної величини виконані один раз. Проте в цілій низці практичних випадків, зокрема при використанні результатів вимірювань для прийняття рішень про стан якогось об'єкта або при виконанні вимірювань з підвищеною точністю, вимірювання одного і того самого розміру фізичної величини здійснюються декілька разів, тобто багаторазово. Отже, до багаторазових вимірювань слід віднести ті вимірювання, результат яких отримують шляхом обробки результатів повторних вимірювань фізичної величини одного і того самого розміру, виконаних більше трьох разів. Це пояснюється тим, що саме за таких умов для обробки результатів вимірювань можуть бути використані методи математичної статистики. Вимірювання одного і того самого розміру фізичної величини, які повторюються два або три рази, допускається називати дво- або триразовими;
за характером зміни вимірюваної величини в часі — на статичні та динамічні:
Статичні вимірювання — це вимірювання, при яких протягом певного проміжку часу вимірювана величина майже не змінюється або ж її значення змінюється поступово згідно з технологічним процесом.
Динамічні вимірювання — вимірювання, які показують зміну вимірюваної величини в часі при різних збуреннях, що впливають на об'єкт дослідження або ж на спосіб вимірювання. Динамічні вимірювання дають можливість вивчати динамічні властивості об'єкта і засобів вимірювальної техніки, особливо давачів (первинних вимірювальних перетворювачів).
за відображенням результатів вимірювання — абсолютні та відносні:
Абсолютними називаються вимірювання, значення яких подані у абсолютних одиницях фізичних величин (тиск у паскалях, довжина у метрах, час у секундах і т. д.).
Відносними називаються вимірювання, значення яких подані як відношення вимірюваної величини до однойменної, умовно прийнятої за одиницю, або ж у відсотках (наприклад, швидкість руху виражена числом Маха, вологість повітря у відсотках від повного насичення).
за способом одержання числового значення вимірюваної величини — прямі; непрямі (опосередковані, сумісні та сукупні):
При прямому вимірюванні результат одержують безпосередньо за експериментальними даними (вимірювання довжини лінійкою, вимірювання температури термометром, вимірювання тиску манометром). Вони є найпоширенішими.
При непрямому вимірюванні числове значення величини відшукують не безпосередньо, а на основі вимірювання інших величин, пов'язаних з вимірюваною величиною відомою математичною залежністю (визначення об'єму рідини у циліндричній посудині за висотою рідини в ній та площею дна ; густини рідини за масою і її об'ємом ).
Опосередковане вимірювання — непряме вимірювання однієї величини з перетворенням її роду чи обчисленнями за результатами вимірювань інших величин, з якими вимірювана величина пов'язана явною функційною залежністю. Характерним для опосередкованих вимірювань є функціональне вимірювальне перетворення, яке здійснюється або шляхом фізичного вимірювального перетворення, або шляхом числового вимірювального перетворення.
При сумісних вимірюваннях значення декількох одночасно вимірюваних різнорідних величин отримують розв'язанням рівнянь, які пов'язують їх з іншими величинами, що вимірюються прямо чи опосередковано. Переважно, результати таких вимірювань використовують у наукових дослідженнях.
При сукупних вимірюваннях значення декількох одночасно вимірюваних однорідних величин отримують розв'язанням рівнянь, що пов'язують їх різні сполучення, що вимірюються прямо чи опосередковано (наприклад, визначення коефіцієнта лінійного теплового розширення).
Основні характеристики вимірювань
Похибка вимірювання
Важлива ознака вимірювання — точність. Ступінь точності змінюється залежно від вимог, які ставлять до результату вимірювання. На практиці не тільки неминучі, а й допустимі різні похибки вимірювання. Розроблено спеціальні методи оцінки й компенсації цих похибок.
Якість результатів вимірювання характеризується надійністю, правильністю і точністю.
Відсутність надмірних похибок (промахів) характеризує надійність результатів і досягається організацією вимірювання. Вилучення систематичних похибок характеризує правильність результатів і досягається за допомогою введення спеціальних коефіцієнтів або поправок. Випадкові похибки є неминучими, а їхні величини і закон розподілу характеризують точність результатів вимірювання.
Принципи, засоби та методи вимірювання
З метою забезпечення точності вимірювань фізичних величин у метрології розроблені способи використання принципів і засобів вимірювальної техніки, дотримання яких дозволяє уникнути при отриманні результатів вимірювань низки систематичних і випадкових похибок.
Принцип вимірювання — фізичне явище або сукупність фізичних явищ, які покладені в основу вимірювання певної фізичної величини. Наприклад, вимірювання температури за допомогою використання термоелектричного явища, зміни електричного опору терморезистора чи зміни тиску термометричної речовини манометричного термометра та ін.
Метод вимірювання — сукупність способів використання засобів вимірювальної техніки та принципів вимірювань для створення вимірювальної інформації.
У виробництві та повсякденному житті у процесі вимірювань переважно застосовують прямі методи, що забезпечують визначення шуканої величини безпосередньо за експериментальними даними. До прямих методів вимірювання належать (перелік не є вичерпним):
Метод безпосередньої оцінки — вимірювана величина зчитується безпосередньо з шкали, табло чи екрану показувального пристрою вимірювального приладу (наприклад, вимірювання зусилля пружинним динамометром, визначення маси зважуванням на циферблатній вазі, вимірювання електричного струму амперметром). Вимірювання цим методом не є складним, проте точність невисока, але простота методу, швидкість процесу вимірювання визначив його широке застосування на практиці.
Метод порівняння з мірою полягає в тому, що вимірювана величина порівнюється з величиною, що відтворена мірою (міра — це засіб вимірювань, що реалізує відтворення та (або) збереження фізичної величини заданого значення). Він відрізняється постійною участю міри в процесі вимірювань (причому за показниками вимірювального приладу оцінюється лише частина вимірюваної величини). Результат вимірювання визначається як сума значень порівняльної міри (наприклад, зважування на аналітичній вазі) і показу вимірювального приладу. Точність методу порівняння значно вища за точність методу безпосередньої оцінки, але складність застосовування приладів і самого процесу вимірювання інколи обмежує його застосування. Цей метод за технічними особливостями може бути реалізований як:
Метод зіставлення — це метод порівняння з мірою, коли вимірювана і відтворена мірою величини одночасно діють на пристрій порівняння. Значення шуканої величини визначається після досягнення рівноваги (наприклад, визначення маси на вазі важільного типу, як суми мас гир, що її зрівноважують).
Компенсаційний метод вимірювання полягає у порівнянні величини з мірою, а результат впливу величин на прилад зводиться до нуля. Цей метод використовується в автоматичних вимірювальних приладах: вимірювальних мостах, потенціометрах, аналізаторах рідин та газів та ін.
Диференціальний (різницевий) метод полягає у визначенні вимірювальним приладом різниці між вимірювальною величиною та відомої (відтвореної) величини (наприклад, вимірювання надлишкового тиску диференційним манометром). Точність диференціального методу зростає зі зменшенням різниці між порівнюваними величинами.
Метод одного збігу (ноніусний) полягає у тому, що збігання між вимірюваною величиною і величиною відтвореною мірою визначається за збігом міток шкал або періодичних сигналів. Цей метод використовують при вимірюванні точних сигналів часу, частоти обертання з використанням стробоскопа, розмірів штангенциркулем тощо.
Метод подвійного збігу (метод коінциденції) полягає в одноразовому порівнянні n зістикованих вимірюваних величин X одного і того самого розміру із зразковою величиною Х0, що відтворюється багатозначною нерегульованою мірою зі ступенем ΔХ0. Результат вимірювання визначається за формулою
.
Метод заміщення — це метод порівняння, в якому вимірювана величина X заміщується величиною Х0, що відтворюється регульованою мірою. Точність методу заміщення залежить тільки від похибки міри і практично не залежить від систематичної похибки вимірювального приладу, що є суттєвою перевагою методу заміщення. Метод використовується у засобах вимірювальної техніки високої точності, в тому числі в еталонах.
Збіжність вимірювань
У більшості випадків вимірювання — це багаторазове спостереження величини, що вимірюється. При цьому одержують сукупність результатів вимірювання, які необхідно сумісно обробити для одержання результату. Уточнений результат вимірювання одержують шляхом вилучення систематичних і випадкових похибок.
Збіжність вимірювань — характеристика якості вимірювань, що відображає близькість повторних результатів вимірювань однієї і тієї ж величини в однакових умовах.
Відтворюваність вимірювань
Відтворюваність вимірювань — характеристика якості вимірювань, що відображає близькість результатів вимірювань однієї й тієї самої величини, виконаних у різних умовах (у різний час, у різних місцях, різними методами і засобами) але приведені до однакових умов вимірювання (температура, тиск, вологість та ін.).
Статистична обробка результатів вимірювань
Прямі вимірювання
Визначення фізичної величини х за результатами проведених вимірювань проводиться в такій послідовності:
Проводять n вимірювань фізичної величини x, внаслідок яких отримують ряд значень x1, x3, x3, …, xn.
Обчислюють найімовірніше значення вимірюваної величини, яким є середнє арифметичне з результатів окремих вимірювань:
.
Середнє значення вимірюваної величини наближається до істинного x при дуже великому числі вимірювань. При кінцевому числі вимірювань n це виконується з похибкою, і результат вимірювань подається у вигляді довірчого інтервалу , в якому буде знаходитись шукана величина x з імовірністю , що називається довірчою ймовірністю, або надійністю. Довірча ймовірність показує, яка частина вимірювань при великому їх числі потрапляє в довірчий інтервал.
Для розрахунку абсолютної похибки , що визначає нижню і верхню межі довірчого інтервалу, необхідно виконати такі дії:
Знаходять відхилення результатів кожного вимірювання від середнього значення:
і обчислюють суму квадратів відхилень від середнього:
Задаються довірчою ймовірністю вимірюваної величини α.
За значенням довірчої ймовірності α і числа вимірювань n з таблиць знаходять значення коефіцієнта Стьюдента .
Визначають абсолютну похибку за формулою розподілу Стьюдента
.
Абсолютна похибка (а також і довірчий інтервал) тим менша, чим менший коефіцієнт Стьюдента, який у свою чергу можна змінити збільшенням числа вимірювань n, заданням меншої довірчої імовірності α чи зменшенням похибок окремих вимірювань.
Наступним кроком розраховують відносну похибку, що також характеризує точність вимірювань:
.
Остаточний результат подається у вигляді значень величини з довірчим інтервалом та відносної похибки:
.
Непрямі вимірювання
При визначенні похибки непрямих вимірювань, коли фізична величина розраховується за робочою формулою, насамперед необхідно одержати формули для обчислення похибок у кожному конкретному випадку. Похибки непрямих вимірювань знаходять за відомими похибками прямих вимірювань
Для простого випадку, коли шукана величина обчислюється сумою (різницею) x = a + b, і при цьому величини a і b визначаються прямими вимірюваннями у вигляді довірчих інтервалів:
і .
Тоді середнє значення величини знаходиться як сума (або різниця) середніх значень величин, отриманих прямими вимірюваннями, що додаються, а абсолютна похибка дорівнює сумі абсолютних похибок відповідних доданків:
.
Якщо ж вимірювана величина обчислюється як функція декількох співмножників, то середнє значення знаходять за робочою формулою через середні значення виміряних складових, а формулу для отримання абсолютної похибки можна отримати таким чином:
Задану робочу формулу спочатку логарифмують за основою натурального логарифма.
Отриманий вираз диференціюють.
Вважаючи, що похибки малі, переходять на кінцеві прирости, замінюючи знак диференціала d на Δ, а істинні значення -- середніми.
Статично незалежні величини додаються геометрично, тому відносна похибка шуканої величини визначається як геометрична сума окремих похибок.
За відносною похибкою знаходять абсолютну, з врахуванням раніше обчисленого за робочою формулою, середнього значення вимірюваної величини.
Остаточний результат записують у вигляді довірчого інтервалу та відносної похибки.
Філософське бачення
Навколо філософського змісту проблеми вимірювання в науці точиться постійна боротьба між матеріалізмом та ідеалізмом. На розв'язання проблеми вимірювання претендують інструменталізм, операціоналізм, логічний позитивізм. Інтерес для філософії становить теоретико-пізнавальна природа вимірювання, методологічний аналіз конкретних методів вимірювання, які співвідносять за певними правилами математичний формалізм теорії й фізичні об'єкти, відповідність числових значень теоретичним величинам і реальних показів вимірювальних приладів тощо.
Див. також
Абсолютне вимірювання
Педагогічне вимірювання
Похибка вимірювання
Невизначеність вимірювання
Засіб вимірювальної техніки
Вимірювальна установка
Вимірювальний прилад
Вимірювальний пристрій
Вимірювальний перетворювач
Вибіркові дисперсії
Метрологія
Вимірювальні установки групові
Префікси одиниць вимірювання
Виноски
Література
В. Свириденко. Вимірювання //
Цюцюра В. Д., Цюцюра С. В. Метрологія та основи вимірювань. Навч.посіб.- К.: Знання-Прес, 2003. -180с. — (Вища освіта XXI століття). — ISBN 966-7767-39-6
Стухляк П. Д., Іванченко О. В., Букетов А. В., Долгов М. А. Теорія інформації (інформаційно-вимірювальні системи, похибки, ідентифікація): навчальний посібник. — Херсон: Айлант, 2011. — 371 с. — ISBN 978-966-630-041-8
Точність та прецизійність
Метрологія
Філософія науки |
4758922 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D0%BA%D1%83%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%BE%20%28%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D1%89%D0%B5%2C%20%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%29 | Чекуново (селище, Новгородська область) | Чекуново (селище, Новгородська область)
Чекуново — селище в Холмському районі Новгородської області Російської Федерації.
Населення становить 104 особи. Входить до складу муніципального утворення Красноборське сільське поселення.
Історія
Від 2004 року входить до складу муніципального утворення Красноборське сільське поселення.
Населення
Примітки
Населені пункти Холмського району Новгородської області |
3402642 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B5%D0%BD%D0%BE%D0%BA%D1%81%20%28%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BF%D0%B8%D1%81%D0%BD%D0%B0%20%D0%BC%D1%96%D1%81%D1%86%D0%B5%D0%B2%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C%2C%20%D0%9C%D0%B0%D1%81%D1%81%D0%B0%D1%87%D1%83%D1%81%D0%B5%D1%82%D1%81%29 | Ленокс (переписна місцевість, Массачусетс) | Ленокс (переписна місцевість, Массачусетс)
Ленокс — переписна місцевість (CDP) в США, в окрузі Беркшир штату Массачусетс. Населення — 1639 осіб (2020).
Географія
Ленокс розташований за координатами (42.361228, -73.286788). За даними Бюро перепису населення США в 2010 році переписна місцевість мала площу 4,71 км², з яких 4,68 км² — суходіл та 0,03 км² — водойми.
Демографія
Згідно з переписом 2010 року, у переписній місцевості мешкало осіб у 936 домогосподарствах у складі 332 родин. Густота населення становила 356 осіб/км². Було 1120 помешкань (238/км²).
Расовий склад населення:
До двох чи більше рас належало 1,3 %. Частка іспаномовних становила 2,8 % від усіх жителів.
За віковим діапазоном населення розподілялося таким чином: 13,8 % — особи молодші 18 років, 47,6 % — особи у віці 18—64 років, 38,6 % — особи у віці 65 років та старші. Медіана віку мешканця становила 57,2 року. На 100 осіб жіночої статі у переписній місцевості припадало 68,7 чоловіків; на 100 жінок у віці від 18 років та старших — 66,0 чоловіків також старших 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство становив доларів США , а середній дохід на одну сім'ю — доларів . За межею бідності перебувало 10,1 % осіб, у тому числі 5,9 % дітей у віці до 18 років та 12,7 % осіб у віці 65 років та старших.
Цивільне працевлаштоване населення становило 519 осіб. Основні галузі зайнятості: освіта, охорона здоров'я та соціальна допомога — 37,4 %, науковці, спеціалісти, менеджери — 18,5 %, мистецтво, розваги та відпочинок — 10,6 %, роздрібна торгівля — 8,9 %.
Джерела
Переписні місцевості Массачусетсу
Населені пункти округу Беркшир (Массачусетс) |
1270406 | https://uk.wikipedia.org/wiki/HD209970 | HD209970 | HD209970 — хімічно пекулярна зоря спектрального класу F0, що має видиму зоряну величину в смузі V приблизно 7,3.
Вона розташована на відстані близько 264,1 світлових років від Сонця.
Див. також
Перелік HgMn-зір
Ртутно-манганова зоря
Перелік хімічно пекулярних зір (22h-24h)
Хімічно пекулярна зоря
Перелік хімічно пекулярних зір з пониженим вмістом гелію
Хімічно пекулярна зоря з пониженим вмістом гелію
Перелік Am-зір
Am-зоря
Джерела
Хімічно пекулярні зорі
Зорі головної послідовності спектрального класу F0
9 |
69286294 | https://en.wikipedia.org/wiki/Konstantinos%20Koulierakis | Konstantinos Koulierakis | Konstantinos Koulierakis (born 28 November 2003) is a Greek professional footballer who plays as a centre-back for Super League club PAOK and the Greece national team.
Career
Early career
Koulierakis arrived from Chania in 2017 as a speedy, left-footed defender, with very good finishing, especially from long distances, and excellent physicality. He is constantly evolving and is prudent and grounded. He is international, a champion with the U17, he was promoted early to the U19, with which he was also crowned champion, while he had and has participated in a few training sessions of the A' team.
PAOK
During the 2022 preseason, several scouts were impressed with his output in a friendly game against Heerenveen and asked to know his availability, with the club's officials responding with a €15,000,000 price.
He made his official debut in a home win against Panetolikos, which ended as a 1–0 win, on 20 August 2022. In his first competitive season with the club, Koulierakis managed to gain a position in the starting line-up, making 31 appearances in all competitions, even attracting interest from big European teams, including Fiorentina.
On 14 March 2024,he scored a brace in a home match against Dinamo Zagreb along with one assist securing a 5-1 win (5-3 on aggregate) and qualification to the Quarter-Finals of UEFA Europa Conference League 2023–24. He was declared man of the match.
Career statistics
Honours
PAOK
Super League Greece: 2023–24
Individual
Super League Greece Team of the Season: 2022–23
References
2003 births
Living people
Greek men's footballers
Greece men's international footballers
Greece men's youth international footballers
Super League Greece 2 players
Super League Greece players
PAOK FC players
Men's association football defenders
Footballers from Chania
PAOK FC B players |
97657 | https://en.wikipedia.org/wiki/Webster%20Parish%2C%20Louisiana | Webster Parish, Louisiana | Webster Parish, Louisiana
Webster Parish (French: Paroisse de Webster) is a parish located in the northwestern section of the U.S. state of Louisiana.
The parish seat and largest city is Minden.
As of the 2020 census, the Webster Parish population was 36,967. Public officials who have long sought to increase the industrial potential of the parish, expressed concern over the decline. Jim Bonsall, the president of the Webster Parish Police Jury, the parish governing body, cited the ending of the Haynesville Shale boom as the primary reason for the population losses. The parish has long depended on jobs in the petroleum and natural gas fields.
The parish is named for 19th-century American statesman Daniel Webster of Massachusetts and New Hampshire. It was created on February 27, 1871 from lands formerly belonging to Bienville, Bossier, and Claiborne parishes. The parish centennial celebration was held in May 1971. Speakers included Police jury president Leland Garland Mims and Judge Enos McClendon of the Louisiana 26th Judicial District Court, who gave a biographical sketch of Daniel Webster. Many officials and parish employees dressed in period costume of the 1870s for the event.
Webster Parish is part of the Shreveport–Bossier City–Minden CSA.
Among the first settlers in Webster Parish was Newett Drew, a native of Virginia, who about 1818 established a grist mill at the former Overton community near Minden. At this time the area was Natchitoches Parish and later Overton became the Parish Seat of Claiborne Parish in 1836 until it moved in 1848. His son, Richard Maxwell Drew was born in Overton and served as a district judge and state representative prior to his death in 1850 at the age of twenty-eight. R. M. Drew's descendants held judicial or legislative positions in Webster Parish as well, Richard Cleveland Drew, Harmon Caldwell Drew, R. Harmon Drew, Sr., and Harmon Drew, Jr.
Geography
According to the U.S. Census Bureau, the parish has a total area of , of which is land and (3.5%) is water.
Major highways
Interstate 20
Future Interstate 69
U.S. Highway 79
U.S. Highway 80
U.S. Highway 371
Louisiana Highway 2
Adjacent counties and parishes
Lafayette County, Arkansas (north)
Columbia County, Arkansas (northeast)
Claiborne Parish (east)
Bienville Parish (southeast)
Bossier Parish (west)
National protected areas
Kisatchie National Forest (part)
Caney Lakes Recreation Area near Minden (not to be confused with another Caney Lake near Jonesboro, Louisiana)
Communities
Cities
Minden (parish seat and largest municipality)
Springhill
Towns
Cotton Valley
Cullen
Sarepta
Sibley
Villages
Dixie Inn
Doyline
Dubberly
Heflin
Shongaloo
Unincorporated communities
Midway
Yellow Pine
Demographics
As of the 2020 United States census, there were 36,967 people, 16,551 households, and 10,295 families residing in the parish.
As of the census of 2010 there were 52,903 people, 20,500 households, and 12,589 families residing in the parish. The population density was . There were 18,991 housing units at an average density of . The racial makeup of the parish was 65.51% White, 32.83% Black or African American, 0.34% Native American, 0.19% Asian, 0.04% Pacific Islander, 0.22% from other races, and 0.86% from two or more races. 0.90% of the population were Hispanic or Latino of any race.
There were 16,501 households, of which 30.40% had children under the age of 18 living with them, 49.70% were married couples living together, 16.30% had a female householder with no husband present, and 29.90% were non-families. 27.00% of all households were made up of individuals, and 12.90% had someone living alone who was 65 years of age or older. The average household size was 2.48 and the average family size was 2.99.
In the parish the population was spread out, with 25.60% under the age of 18, 8.60% from 18 to 24, 26.00% from 25 to 44, 23.60% from 45 to 64, and 16.30% who were 65 years of age or older. The median age was 38 years. For every 100 females there were 91.80 males. For every 100 females age 18 and over, there were 88.20 males.
The median income for a household in the parish was $28,408, and the median income for a family was $35,119. Males had a median income of $30,343 versus $20,907 for females. The per capita income for the parish was $15,203. About 15.30% of families and 20.20% of the population were below the poverty line, including 29.60% of those under age 18 and 16.10% of those age 65 or over.
Law, government, and politics
In 1996, the Webster Parish Police Jury approved a $1,849,000 bid to the firm Finney Co. of Shreveport for construction of a new parish library facility on Est and West Street in Minden.
Webster Parish is generally competitive in most contested elections. The parish voted for Republican Barry Goldwater for president in 1964 and George Wallace in 1968, when the former governor of Alabama ran on the American Independent Party ticket. Richard Nixon won here in 1972, and Jimmy Carter of Georgia prevailed in 1976. In 1984, U.S. President Ronald Reagan won the parish by a nearly two-to-one margin over former Vice President Walter F. Mondale.
In 2000, Governor George W. Bush of Texas won in Webster Parish with 9,420 votes (55.1 percent), compared to then Vice President Al Gore's 7,197 (42.1 percent). Patrick Buchanan of the Reform Party held 183 votes (1.1 percent). In 2004, Bush again won the parish, having polled 11,070 votes (60 percent) to Democrat John Kerry's 6,833 (37 percent).
In 2008, U.S. Senator John McCain of Arizona carried Webster Parish with 11,417 votes (62.5 percent), compared to Barack Obama's 6,610 (36.2 percent). Four years later in 2012, Republican Mitt Romney led in the parish with 11,400 votes (61.9 percent), 17 fewer ballots than McCain had received. In 2012, President Obama polled 6,802 votes (36.9 percent), 192 more than his 2008 tabulation.
The last Democrat hence to have won in Webster Parish at the presidential level was Bill Clinton in 1996, who received 9,688 (55.3 percent), compared to Republican Robert Dole's 6,153 ballots (35.1 percent). Ross Perot, founder of the Reform Party, held 1,324 votes (7.6 percent). In that same election, the Democrat Mary Landrieu carried Webster Parish in her successful U.S. Senate race against Republican Woody Jenkins, 8,459 (51.3 percent) to 8,020 (48.7 percent).
Education
The elected Webster Parish School Board operates local public schools.
It is in the service area of Bossier Parish Community College.
National Guard
The 39th MP Company of the 773rd MP Battalion and the 1083rd Transportation Company of the 165th CSS (Combat Service Support) Battalion reside at Camp Minden west of Minden, formerly the Louisiana Army Ammunition Plant. Both of these battalions are part of the 139TH RSG (Regional Support Group).
Notable people
Alan Bean, astronaut, fourth person to walk on the Moon
"Sweet Lou" Dunbar, basketball player, 27-year player for the Harlem Globetrotters
Gene Austin, crooner, singer of "My Blue Heaven," the best-selling American single until 1942
Marshall H. Twitchell, Reconstruction official, victim of assassination attempt
John Cecil Jones, World War II veteran and lynching victim
John L. Nelson, jazz musician under the name Prince Rogers, father of musician Prince
Charlie Hennigan, AFL All-Star wide receiver
James Burton, guitarist, member of the Rock and Roll Hall of Fame
Roger Carr, Pro Bowl NFL wide receiver
Percy Mayfield, R&B singer
John David Crow, American football player, coach, and college athletics administrator
John T. Watkins, eight-term member of the U.S. House of Representatives
See also
National Register of Historic Places listings in Webster Parish, Louisiana
References
Louisiana parishes
1871 establishments in Louisiana
Populated places established in 1871 |
1138496 | https://uk.wikipedia.org/wiki/4174%20%D0%9F%D1%96%D0%BA%D1%83%D0%BB%D1%96%D1%8F | 4174 Пікулія | 4174 Пікулія (4174 Pikulia) — астероїд головного поясу, відкритий 16 вересня 1982 року.
Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,180.
Примітки
Див. також
Список астероїдів (4101-4200)
Посилання
Інформація про малі планети на сайті minorplanetcenter.net
Астрономічні об'єкти, відкриті 1982
Головний пояс астероїдів |
4135682 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%96%D0%BA%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%BC | Сікарам | Сікарам (пушту, дарі) — гора на кордоні між Афганістаном і Пакистаном, на південь від річки Кабул і перевалу Хайбер. Висота 4755 м, це найвища вершина гірського хребта , або Сафед Кох.
Географія
Гора Сікарам розташована на північ від села Пейвар в районі Куррам пакистанської провінції Хайбер-Пахтунхва, на південь від річки Кабул і перевалу Хайбер. Її гірський хребет, Спін-Ґар, безпосередньо з'єднується з відгалуженням Шандура гірської системи Гіндукуш і відокремлений від неї тільки вузьким жолобом, долини річки Кабул. В районі хребта, температура повітря може опускатися нижче 0 °C у будь-яку пору року.
Невелика долина на схилі гори Сікарам охоплює ряд сіл, районів та племінних регіонів — багато історично значущих — включаючи Пейвар, Алізай, Тарі Мангал, Нарай, Спеена Шага та Хевас. Перевал Гаві, також відомий як перевал Пейвар-Коталь, проходить між долиною Куррам і долиною Арюб в Афганістані; він з'єднує провінцію Пактія в Афганістані з районом Куррам провінції Хайбер-Пахтунхва в колишніх федеральних племінних районах Пакистану.
Абсолютна висота вершини 4755 метрів над рівнем моря. Це найвища вершина хребта Спін-Ґар, і належить до ультра-піків Землі. Відносна висота гори — 2295 м. За цим показником вона займає 13-те місце серед ультра-піків Каракорум і Гіндукуш, 4-те в Афганістані та 9-те в Пакистані. Найвище сідло вершини, по якому вимірюється її відносна висота, має висоту 2460 м над рівнем моря. Топографічна ізоляція вершини відносно найближчої вищої гори Кух-е Кокзаро Загіча (5126 м), яка розташована на півночі, в горах Гіндукуш, становить 121,87 км.
Історія
1878 британські війська здобули перемогу над афганськими військами і захопили контроль над перевалом Пейвар у битві при Пейвар-Коталі .
1878—1879 роки Британський геодезист Джордж Бетлі Скотт піднявся на гору під час кампанії обстеження Афганістану.
Див. також
Гіндукуш
Гірські хребти Пакистану
Список гір в Пакистані
Список гірських хребтів світу
Ультра-піки Каракоруму та Гіндукушу
Примітки
Посилання
Гори Азії
Гори Афганістану
Гори Пакистану
Чотиритисячники |
2514504 | https://uk.wikipedia.org/wiki/AP4S1 | AP4S1 | AP4S1 – білок, який кодується однойменним геном, розташованим у людей на короткому плечі 14-ї хромосоми. Довжина поліпептидного ланцюга білка становить 144 амінокислот, а молекулярна маса — 17 005.
Задіяний у таких біологічних процесах, як транспорт, транспорт білків, альтернативний сплайсинг.
Локалізований у мембрані, клатрин-вкритих заглибинах мембрани, апараті гольджі.
Література
Примітки
Див. також
Хромосома 14
Некатегоризовані білки |
3504182 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%80%D1%83%D1%82%D1%96%D0%BD%20%D0%A1%D0%B5%D1%80%D0%B3%D1%96%D0%B9%20%D0%92%D1%96%D0%BA%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87 | Крутін Сергій Вікторович | Крутін Сергій Вікторович (17 червня 1976 Київ, Україна) — український режисер, сценарист, актор. Член союза кінематографістів України. Член гільдії кінорежисерів України.
Життєпис
Родина
Народився в родині кінематографістів. Батько — оператор постановник Віктор Крутін. Мати — акторка Ельвіра Хомюк.
Навчання
Після закінчення середньої школи, вступив до КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого. Спеціальність — звукорежисура (заочне відділення). За час навчання працював асистентом звукорежисера на Одеській кіностудії. Отримавши спеціальність, працював на телебаченні — звукорежисером, оператором, монтажером, режисером.
Далі працював в рекламі.
У 2002 році вступив в КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого, спеціальність — режисер художнього фільму. Творча майстерня — Михайла Іллєнка.
З 2005 року знімає комерційне кіно для українських та російських кінокомпаній. У фільмографії режисера понад 20 фільмів і серіалів. Багато фільмів Крутіна відзначені призами вітчизняних і міжнародних кінофестивалів.
Фільмографія
Сценарист
2010 Хроніки зради
2010 Люблю 9го березня!
2009 В Париж!
2009 Пара гнідих
2006 Позаземний
Актор
Нагороди та визнання
На XXXII Міжнародному телевізійному фестивалі «Золота скринька» в Пловдиві (Болгарія) фільм «Позаземний» отримав приз за найкращу режисуру.
На XLI Міжнародному фестивалі незалежного кіно в Х'юстоні (англ. WorldFest Houston Film Festival) фільм «Позаземний» нагороджений Гран Прі (англ. Grand Remi Award).
Фільм «Карасі». Премія IX Міжнародного телекінофоруму «Разом» в номінації «Телевізійний ігровий фільм, серіал».
Фільм «Карасі», учасник в конкурсі «Кіно без кіноплівки» XVII Фестивалю «Кіношок 2008».
Фільм «В Париж!» Фестиваль «Кіношок» в 2009 році, 2 місце, визначилося шляхом глядацького голосування.
Фильм «В Париж!» Премія фестивалю «Золотий носоріг» 2001році, за найкращу режисуру.
Цікаві факти
У 1982 році, Сергій Крутін, у віці 7 років, був присутній на знімальному майданчику фільму Зелений фургон який знімає його батько оператор — постановник Віктор Крутін. У цей час Сергій часто грався з другом у «війнушку», але замість іграшкової зброї була реквізитна, і Сергій, за його словами, надто прив'язався до «манліхера» і навіть «під шумок» намагався його привласнити.
Під чаз зйомок «Зеленого фургону» Сергій попросився покататися на знімальному крані. Під час перерви йому дозволили і він, імітуючи роботу батька, увімкнув камеру, зіпсувавши 120 м плівки.
Навчаючись у середній школі, Сергій Крутін бере участь в шкільному ансамблі, проводить дискотеки і хоче зв'язати своє майбутнє в кіно з професією — звукорежисер. Після вступу до інституту на факультет звукорежисури, Сергій проходе практику на телебаченні, де захоплюється роботою з відео, і розуміє що йому цікава професія кінорежисера. Там же він знімає свій перший короткометражний фільм І літати, і отримує на фестивалі студентських фільмів приз за найкращу режисуру. Ця перемога затвердила рішення Сергія поступати на факультет кінорежисури.
У 2017 році, через 35 років, Сергій Крутін знімає продовження легендарного фільму як режисер — постановник. Зелений фургон. Зовсім інша історія. Продюсерська версія монтажу серіалу, кардинально відрізняється від режисерського бачення Сергія, тому його прізвище не вказане в титрах.
Улюблене хобі — рибалка, біг, та їзда мотоциклом.
Від вересня 2022 у лавах ЗСУ.
Особисте життя
Одружений, виховує доньку.
Джерела
рос. Сергій Крутін
рос. Фільмографія Сергія Крутіна
Члени Національної спілки кінематографістів України
Українські кінорежисери
Українські кіноактори
Уродженці Києва
Українські сценаристи
Випускники Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого |
1253953 | https://uk.wikipedia.org/wiki/Waterline | Waterline | Waterline
«Waterline» (дослівний переклад: ватерлінія, лінія води) — пісня ірландського гурту «Jedward», з якою він представив Ірландію на пісенному конкурсі Євробачення 2012 в Баку. За результатами першого півфіналу, який відбувся 22 травня 2012 року, композиція пройшла до фіналу.
Список композицій
Digital download
«Waterline» — 3:01
«Waterline» (інструментальна версія) — 3:01
Примітки
Пісні Ірландії на Євробаченні |
283087 | https://uk.wikipedia.org/wiki/Magazine | Magazine | Magazine — британський пост-панковий гурт, утворений 1977 року в Манчестері. До першого складу гурту ввійшли: Говард Девото (Howard Devoto), справжнє ім'я Говард Треффорд (Howard Trafford) — вокал; Джон Макгоч (John McGeoch) — гітара, саксофон, клавішні, вокал; Боб Дікінсон (Bob Dickinson) — клавішні; Беррі Адамсон (Barry Adamson) — бас, вокал та Мартін Джексон (Martin Jackson) — ударні.
Залишивши панк-рокову формацію Buzzcocks, Говард Девото у квітні 1977 року познайомився з гітаристом Джоном Макгочем, з яким разом почав писати твори. Обидва також вирішили утворити гурт і підшукали собі для співпраці Дікінсона, Адамсона та Джексона, давши гурту назву Magazine.
Дебютний виступ відбувся 2 жовтня 1977 року в манчестерському «Electric Circus», де їх суворий ритм з ліричною грою на клавішних виявилися сильним контрастом до пануючої у цей період музики. Наприкінці того ж року Magazine уклали угоду з фірмою «Virgin», однак вже у лютому 1978 року своїх колег залишив Дікінсон.
Записаний квартетом дебютний сингл «Shot By Both Sides» потрапив до британського чарту, а також отримав непогані рецензії по обидва боки Атлантики. Перед записом дебютного альбому «Real Life» до складу гурту приєднався клавішник Дейв Формюла (Dave Formula). Після першого концертного турне у жовтні 1978 року місце Дікінсона зайняв Джон Дойл (John Doyle).
Новим складом гурт записав другий альбом «Secondhand Daylight», який відрізнявся від попереднього ще щедрішими клавішними, спокійним ритмом та «обтічною» лірикою Девото. Однак незважаючи на амбіційність цієї роботи, платівка була погано сприйнята критиками. Після запису лонгплея «The Correct Use Of Soap», який з'явився на початку 1980 року, ще у грудні 1979 року гурт залишив Макгоч і приєднався до Siouxsie & The Banshees, a його місце зайняв колишній учасник Neo та Ultravox Робін Саймон (Robin Simon).
Влітку 1980 року Magazine видали сингл «Sweetheart Contract», який потрапив до британського чарту, ставши другим і останнім хітом у кар'єрі гурту. Тим часом Адамсон та Формюла разом з Макгочем встигли взяти участь у проекті Стіва Стренджа Visage. Незабаром Magazine вирушили в турне Америкою та Австралією, яке відбиває альбом «Play», а після його завершення групу залишив Саймон. Новим гітаристом став екс-Amazorblades Бен Менделсон (Ben Mendelson). Цим складом було записано альбом «Magic, Murder & The Weather», який виявився останньою роботою гурту.
У травні 1981 року Девото вирішив розпочати сольну кар'єру і, попри те, що до Magazine повернувся Джон Макгоч, група припинила свою діяльність.
Дискографія
1978: Real Life
1979: Secondhand Daylight
1980: The Correct Use Of Soap
1980: Play
1980: Sweetheart Contract (EP)
1981: Magic, Murder & The Weather
1981: About The Weather
1982: After The Fact
1987: Rays & Hail (1978 — 1981)
1990: Scree (Rarities 1978 — 1981)
1993: BBC Radio 1 Live In Concert
Беррі Адамсон
1989: Moss Side Story
Англійські пост-панкові гурти
Музичні колективи, що з'явились 1977
Музичні гурти Манчестера
Засновані у Великій Британії 1977
Гурти нової хвилі |
2426417 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D1%83%D0%BB%D0%B5%D1%86%D1%8C%20%D0%95%D0%BC%D0%B5%D1%80%D1%96%D1%85%20%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87 | Микулець Емеріх Петрович | Микулець Емеріх Петрович
Емеріх Петрович Микулець (15 березня 1936, Буштино, Чехословаччина — 22 червня 2000, Івано-Франківськ, Україна), справжнє ім'я Еміль Микулець — радянський футболіст, воротар та український тренер.
Кар'єра гравця
Микулець - вихованець клубу «Спартак» (Станіслав). За основну команду він дебютував у 1953 році і провів в команді 2 сезони. У 1955 році він виїхав до Москви та приєднався до місцевого «Спартака». У московській команді Микулець провів 2 сезони, зігравши 13 матчів у чемпіонаті і 3 матчі в кубку СРСР, пропустивши, в цілому, 14 м'ячів. Також Микулець зіграв 8 матчів за дублюючий склад команди, пропустивши 4 рази.
У 1957 році Микулець перейшов у мінський «Спартак». Там він провів 1 сезон, зігравши 14 матчів в чемпіонаті та кубку країни, після чого повернувся в московський «Спартак», за який зіграв лише 5 матчів за основу і 17 матчів за дубль «червоно-білих». Після цього він повернувся в станіславський «Спартак», де виступав до кінця кар'єри у другій лізі чемпіонату СРСР.
Кар'єра тренера
З 1997 року і до кінця свого життя Микулець працював тренером в ДЮСШ «Спартак» в Івано-Франківську.
Досягнення
Командні
Чемпіонат СРСР
Чемпіон (2): 1956, 1958
Срібний призер (1): 1955
Кубок СРСР
Володар (1): 1958
Відзнаки
Майстер спорту СРСР: 1956
Посилання
Профіль гравця на сайті sport-strana.ru
Профіль гравця на сайті fanat1k.ru
Уродженці Буштина
Померли в Івано-Франківську
Радянські футболісти
Футбольні воротарі
Футболісти «Спартака» (Івано-Франківськ)
Футболісти «Спартака» (Москва)
Футболісти «Динамо» (Мінськ)
Футбольні воротарі-бомбардири |
3148576 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%BE%D0%B4%D0%BE%D0%BD%D0%B4%D0%BE%20%28%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%29 | Родондо (острови) | Родондо (острови)
Острови Родондо — група безлюдних островів в Бассовій протоці. В групу входить три острова, які є володінням Австралії. Складова регіону Тасманія, зокрема її північних островів, один з 8 архіпелагів. Знаходяться на межі між островом Тасманія та материковою частиною Австралії, навпроти мису Саут-Пойнт.
Історія
Перша згадка про острови зафіксована в грудні 1800 році, коли лейтенант Джеймс Ґрант (James Grant) проходив поруч на своєму кораблі «Леді Нельсон» (Lady Nelson), в його першому морському поході до берегів Австралії. Свою назву вони отримали на честь найбільшого острова, який по формі нагадав морякам острів Редонда, що був відкритий на Карибах.
Острови тривалий час ніким не відвідувалися. Лише завдяки старанням експедиції Джона Бечервейза (John Béchervaise), австралійського письменника, фотографа, художника, історика-мандрівника, відбулися перші тривалі дослідження островів.
Географія
Три гранітних безлюдних острова в Бассовій протоці, яка розділяє Індійський океан з Тасмановим морем Тихого океану. Крайня група островів, які становлять північно-східний архіпелаг («тасманійський міст»), який залишився після тектонічних впливів на перешийок, що з'єднював теперішні Тасманію та Австралію. Знаходячись на межі між островом Тасманія та материковою частиною Австралії, це лише в 10 кілометрах від мису Саут-Пойнт, на півострові Вільсонс-Промонторі, які є крайньою південною точкою материка.
Група островів складається з:
Родондо (Rodondo Island);
Східний Монко (East Moncoeur Island);
Західний Монко (West Moncoeur Island).
Клімат на островах можна охарактеризувати як морський субтропічний. Як і на півострові Вільсонс-Промонторі, архіпелаг перебуває під домінуючим впливом північно-східних вітрів, пасатів, однак, їхня низька висота не сприяє конденсації хмар, тому рівень опадів нижчий, ніж на півострові. На самих островах випадає менше 1000 мм опадів на рік, а температура повітря дещо вища, ніж на півострові, адже температура моря залишається теплою цілий рік.
Див. також
Тасманія
Острови Фюрно
Примітки
Джерела
James Grant «The narrative of a voyage of discovery, performed in His Majesty's vessel the Lady Nelson, of sixty tons burthen: with sliding keels, in the years 1800, 1801, and 1802, to New South Wales» (1803), стр. 76, ISBN 978-0-7243-0036-5
Посилання
Група островів Родондо
Р
Острови Тасманії
Острови Австралії
Бассова протока |
75452947 | https://en.wikipedia.org/wiki/2023%20Turkish%20Super%20Cup | 2023 Turkish Super Cup | 2023 Turkish Super Cup
The 2023 Turkish Super Cup, also known as 2023 Turkcell Super Cup for sponsorship reasons, was the 50th edition of the Turkish Super Cup since its establishment as Presidential Cup in 1966, the annual Turkish football match contested by the winners of the previous season's top league and cup competitions (or cup runner-up in case the league- and cup-winning club is the same). The game, originally scheduled for 29 December 2023, between Galatasaray and Fenerbahçe, was intended to take place at the Al-Awwal Park in Riyadh, Saudi Arabia; however, it did not proceed as planned due to disagreements between the involved clubs and Saudi authorities.
Following this development, the Turkish Football Federation announced that the rescheduled game would take place on 7 April 2024 at the Şanlıurfa 11 Nisan Stadium in Şanlıurfa, Turkey.
The match was abandoned after just 1 minute, when Fenerbahçe (who fielded their U19's squad) walked off the pitch in protest of an alleged unfair testament, resulting in the referee to have no option but to abandon the game. As a result of this, Galatasaray celebrated winning the Super Cup.
On April 11, 2024, TFF announced that Fenerbahçe had been sanctioned with a forfeit with a 3–0 loss of the game.
Background
On 24 July 2023, the Turkish Football Federation announced that the Turkish Super Cup between the Süper Lig champions Galatasaray and the Turkish Cup champions Fenerbahçe would be held during the midseason break, citing congestion in the European cup schedules of both clubs as the rationale.
Dursun Özbek, the president of Galatasaray, responded to inquiries regarding the possibility of holding the Super Cup in Baku, the capital of Azerbaijan, stating that the decision rests with the federation. He expressed enthusiasm for the prospect, highlighting the positive experiences Galatasaray fans have had in Azerbaijan, comparable to those in Turkey. Özbek considered it an elegant idea and believed it would bring happiness to their counterparts in Azerbaijan. He mentioned plans to establish contact with relevant individuals to explore the possibility further and expressed hope that it would come to fruition.
On 8 September 2023, the Turkish Football Federation president Mehmet Büyükekşi conveyed a keen interest in hosting the Super Cup abroad, explicitly referring to Saudi Arabia's substantial interest in making significant investments in football. He elaborated that Saudi Arabia is actively investing in football, particularly emphasizing its impact on enhancing the country's global image. Büyükekşi pointed out the presence of both Italian and Spanish tournaments in the region. Additionally, he mentioned that the first meeting with the president of the Saudi Arabian Football Federation occurred in Sydney, Australia, where initial proposals were presented. While refraining from providing further details due to the absence of a clear outcome, he indicated that, in principle, the consideration of hosting the Super Cup in Saudi Arabia was underway.
On 20 October 2023, the Turkish Football Federation announced that the Super Cup would be played on 30 December 2023, at the Al-Awwal Park in Riyadh, the capital of Saudi Arabia. Following the announcement, the decision faced backlash from fans due to coinciding with the 100th anniversary of the establishment of the Republic of Turkey. Supporters expressed their preference for such a significant match to be played within the country in this momentous year.
In early November 2023, the Fenerbahçe High Council recommended that the Super Cup match be played at either the Atatürk Olympic Stadium or the Samsun 19 Mayıs Stadium. Similarly, the Galatasaray Council expressed a desire for the Super Cup to take place in Turkey. In a unanimously issued statement, it was conveyed that, for the cup of the century, known as the "Republic Cup" in the centennial year, they want it to be played in the Turkish homeland. According to the statement, this desire was grounded in the significance of the centennial year, symbolizing the culmination of a century of Turkish history earned and safeguarded by the blood, vitality, intellect, and wisdom of their ancestors. However, Büyükekşi defended the decision to hold the match in Saudi Arabia despite objections from the clubs, pointing out that Spain and Italy also host their tournaments there.
Ceremonial disagreement
Fenerbahçe's desire to participate in the opening ceremony with banners reading the phrase "Peace at Home, Peace in the World", and Galatasaray's intention to display the phrase "How happy is the one who says I am a Turk", along with warming up in Mustafa Kemal Atatürk-themed t-shirts before the match, were met with disapproval by Saudi officials. The disagreement stemmed from the Saudi authorities' refusal to accept these requests and their insistence on playing the national anthem of Saudi Arabia during the ceremony. Consequently, both sides refused to play, resulting in the cancellation of the match. A joint statement released by the teams and Turkish Football Federation later on said the game was postponed due to "glitches", without elaborating.
In a press release, the organizer Riyadh Season placed the blame on the teams. The clubs' decision not to play received unanimous support within Turkey. Beşiktaş JK, MKE Ankaragücü and Samsunspor shared their support and publicly offered their home fields for the match while other Turkish football teams, players from both sides, players of other clubs and other organizations responded by sharing Atatürk's pictures and words. Metro İstanbul, the operator of Istanbul Metro, encouraged fans to use public transport to welcome the teams at Istanbul's airports. Mayor of Beşiktaş, Rıza Akpolat, stated that the street where the Saudi Arabian consulate general of Istanbul is situated on will be named after Fahreddin Pasha, the Ottoman commander during the siege of Medina. It was also reported that S Sport, a Turkish sports network and subscription service, which holds rights to broadcast Saudi Pro League in Turkey, removed Saudi Pro League from their programming.
Match
Details
Win has been awarded to Galatasaray as Fenerbahçe walked off the pitch on 2nd minute and sanctioned with a forfeit by TFF.
Notes
External links
Fenerbahçe's official statement
References
2023
Super Cup
Galatasaray S.K. (football) matches
Fenerbahçe S.K. (football) matches
Turkish Super Cup
Sport in Şanlıurfa
Association football controversies |
40872305 | https://en.wikipedia.org/wiki/Yusefabad-e%20Shah%20Mirza%20Kandi | Yusefabad-e Shah Mirza Kandi | Yusefabad-e Shah Mirza Kandi (also Romanized as Yūsefābād-e Shāh Mīrzā Kandī; also known as Shāh Mīrzākandī and Yūsefābād) is a village in Bash Qaleh Rural District, in the Central District of Urmia County, West Azerbaijan Province, Iran. At the 2006 census, its population was 58, in 17 families.
References
Populated places in Urmia County |
1089409 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%83%D0%BB%D0%B8%D1%86%D1%8F%20%D0%94%D0%B0%D0%B2%D0%B8%D0%B4%D0%B0%20%D0%93%D1%83%D1%80%D0%B0%D0%BC%D1%96%D1%88%D0%B2%D1%96%D0%BB%D1%96 | Вулиця Давида Гурамішвілі | Вулиця Давида Гурамішвілі — вулиця у Святошинському районі міста Києва, селище Перемога. Пролягає від вулиці Сім'ї Стешенків до вулиці Василя Верховинця.
Історія
Вулиця виникла у 50-ті роки ХХ століття під назвою Завулок № 7. Сучасна назва на честь грузинського поета, що проживав в Україні Давида Гурамішвілі — з 1968 року.
Примітки
Джерела
Вулиці Святошинського району Києва
Вулиці Києва, названі на честь людей |
4359012 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%BC%27%D1%8F%D1%82%D0%BA%D0%B8%20%D0%BA%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%82%D1%83%D1%80%D0%BD%D0%BE%D1%97%20%D1%81%D0%BF%D0%B0%D0%B4%D1%89%D0%B8%D0%BD%D0%B8%20%D0%A8%D1%83%D0%BC%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D1%97%20%D0%B3%D1%80%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%B4%D0%B8 | Пам'ятки культурної спадщини Шумської громади | Пам'ятки культурної спадщини Шумської громади
У статті наведений перелік об'єктів культурної спадщини Шумської громади Кременецького району Тернопільської области України.
Пам'ятки археології
Пам'ятки архітектури
Пам'ятки історії
Пам'ятки монументального мистецтва
Джерела
Лист Тернопільського обласного центру охорони та наукових досліджень пам’яток культурної спадщини № 326 від 20 жовтня 2021 року.
Лист Тернопільської ОДА від 23 червня 2021 року № 02-5124.42 .
Пам'ятки культурної спадщини Шумської громади |
1539749 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D1%81%D0%B5%D0%BF%D1%8F%D0%BD%20%D0%93%D0%B0%D1%97%D0%BA%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87 | Осепян Гаїк Олександрович | Осепян Гаїк Олександрович
Гаїк (Гайк) Олександрович Осепян (Овсепян) — радянський військовик, армійський комісар 2-го рангу (1935). Заступник начальника Головного політичного управління Червоної Армії. Перший секретар ЦК КП Вірменської РСР у 1927–1928 роках. Розстріляний під час «Сталінської чистки» (1937). Посмертно реабілітований 1955 року.
Біографія
Народився 1891 року в місті Башкадиклар (Карська область Російської імперії). Член партії (з 1913 року — РСДРП, з весни 1917 — РСДРП(б), з 1918 — РКП(б), з 1925 — ВКП(б)). Закінчив Московську Лазарівську семінарію (1911) та медичний факультет Московського університету.
Під час Першої світової війни (1914–1918) служив на Кавказькому фронті. З 1922 року — комісар і начальник політвідділу Вірменської стрілецької дивізії. У 1925–1927 роках — заступник начальника політуправління Кавказької армії. 1927 року був обраний першим секретарем ЦК КП(б) Вірменії. 1928 року був призначений до Приволзького військового округу заступником, першим заступником начальника політуправління. У 1929–1937 роках обіймав посади начальника відділу, заступника, першого заступника начальника Політичного управління РСЧА. Член ЦВК Закфедерацвї. Заарештований 1937 року. Того ж року засуджений ВКВС СРСР до розстрілу й того ж дня страчений. Реабілітований 1955 року.
Нагороди
Орден Червоного Прапора.
Примітки
Джерела
«Коротка вірменська енциклопедія» в 4 томах, т. З, стор. 414, Єреван, 1999
«Хто є хто: вірмени», Біографічна енциклопедія у 2 томах, т. 1, стор. 686, Єреван, 2005
Біографія
Перші секретарі ЦК КП Вірменської РСР
Російські військовики Першої світової війни
Учасники Громадянської війни в Росії
Вірменські військовики
Посмертно реабілітовані |
18522355 | https://en.wikipedia.org/wiki/Krowica | Krowica | Krowica is a village in the administrative district of Gmina Siedliszcze, within Chełm County, Lublin Voivodeship, in eastern Poland. It lies approximately south of Siedliszcze, west of Chełm, and east of the regional capital Lublin.
References
Villages in Chełm County |
2216 | https://en.wikipedia.org/wiki/Abu%20Sayyaf | Abu Sayyaf | Abu Sayyaf (ASG), officially known by the Islamic State as the Islamic State – East Asia Province, is a Jihadist militant and pirate group that followed the Wahhabi doctrine of Sunni Islam. It is based in and around Jolo and Basilan islands in the southwestern part of the Philippines, where for more than five decades, Moro groups had been engaged in an insurgency seeking to make Moro Province independent. The group is considered violent and is responsible for the Philippines' worst terrorist attack, the bombing of MV Superferry 14 in 2004, which killed 116 people. The name of the group was derived from Arabic (أبو; "father of"), and (سيّاف; "swordsmith"). , the group was estimated to have about 20 members, down from 1,250 in 2000. They use mostly improvised explosive devices, mortars and automatic rifles.
The group has carried out bombings, kidnappings, assassinations and extortion. They have been involved in criminal activities, including rape, child sexual assault, forced marriage, drive-by shootings and drug trafficking. The goals of the group "appear to have alternated over time between criminal objectives and a more ideological intent".
The group is designated as a terrorist group by Australia, Canada, Indonesia, Japan, Malaysia, the Philippines, the United Arab Emirates, the United Kingdom and the United States. From January 15, 2002, to February 24, 2015, fighting Abu Sayyaf became a mission of the American military's Operation Enduring Freedom and part of the Global War on Terrorism. Several hundred U.S. soldiers were stationed in the area primarily to train Filipino troops in counter-terror and counterguerrilla operations, but, following a status of forces agreement and under Philippine law, they were not allowed to engage in direct combat.
The group was founded by Abdurajak Abubakar Janjalani, and led after his death in 1998 by his younger brother Khadaffy Janjalani until his death in 2006. On July 23, 2014, Isnilon Hapilon, one of the group's leaders, swore an oath of loyalty to Abu Bakr al-Baghdadi, the leader of the Islamic State (IS). In September 2014, the group began kidnapping people for ransom, in the name of the IS.
Background and history
In the early 1970s, the Moro National Liberation Front (MNLF) was the main Muslim rebel group fighting in Basilan and Mindanao. Abdurajak Abubakar Janjalani, the older brother of Khadaffy Janjalani, had been a teacher from Basilan, who studied Islamic theology and Arabic in Libya, Syria and Saudi Arabia during the 1980s. Abdurajak went to Afghanistan to fight against the Soviet Union and the Afghan government during the Soviet–Afghan War. During that period, he was alleged to have met Osama bin Laden and been given $6 million to establish a more Islamic group drawn from the MNLF. Both Abdurajak Abubakar and Khadaffy were natives of Isabela City, one of the poorest cities of the Philippines and capital of Basilan.
Abdurajak Abubakar Janjalani leadership (1989–1998)
In the early 1990s, the MNLF moderated into governing the Autonomous Region in Muslim Mindanao, becoming the ruling government in majority Muslim areas of Mindanao in 1996. When Abdurajak returned to Basilan in 1990, he gathered radical members of the old MNLF who wanted to resume armed struggle and in 1991 established the Abu Sayyaf. Janjalani was funded by a Saudi Islamist, Mohammed Jamal Khalifa, who came to the Philippines in 1987 or 1988 and was head of the Philippine branch of the International Islamic Relief Organization foundation. A defector from Abu Sayyaf told Filipino authorities, "The IIRO was behind the construction of Mosques, school buildings, and other livelihood projects" but only "in areas penetrated, highly influenced and controlled by the Abu Sayyaf". According to the defector, "Only 10 to 30% of the foreign funding goes to the legitimate relief and livelihood projects and the rest go to terrorist operations". Khalifa married a local woman, Alice "Jameelah" Yabo.
By 1995, Abu Sayyaf was active in large-scale bombings and attacks. The first attack was the assault on the town of Ipil, Zamboanga del Sur in April 1995. This year marked the escape of 20-year-old Khadaffy Janjalani from Camp Crame in Manila along with another member named Jovenal Bruno. On December 18, 1998, Abdurajak was killed in a gun battle with the Philippine National Police in Basilan. He was thought to have been about 39.
The death of Aburajak marked a turning point in Abu Sayyaf operations. The group shifted to kidnappings, murders, and robberies, under his younger brother Khadaffy. The Sulu Archipelago experienced some of the fiercest fights between government troops and Abu Sayyaf through the early 1990s. It was reported that Abu Sayyaf began expanding into neighboring Malaysia and Indonesia by that time.
Khadaffy Janjalani leadership (1999–2007)
Until his death in a gun battle on September 4, 2006, Khaddafy Janjalani was considered the nominal leader of the group by the Armed Forces of the Philippines. Then-23-year-old Khadaffy took leadership of one of the Abu Sayyaf's factions in an internecine struggle. He then worked to consolidate his leadership, causing the group to appear inactive for a period. After his leadership was secured, Abu Sayyaf began a new strategy, taking hostages. The group's motive for kidnapping became more financial than religious during this period, according to locals. Hostage money probably provides the group's financing.
Abu Sayyaf expanded its operations to Malaysia in 2000, when it abducted foreigners from two resorts. This action was condemned by most Islamic leaders. It was responsible for the kidnapping and murder of more than 30 foreigners and Christian clerics and workers, including Martin and Gracia Burnham. An influential commander named Abu Sabaya was killed at sea in June 2002 while trying to evade local forces. His death was considered a crucial turning point for the group, as the number of operatives working for Abu Sayyaf sharply decreased from 1,100 in 2001 to 450 in late 2002, and had since been stagnant for the next ten years.
Ghalib Andang, alias Commander Robot, one of the group's leaders, was captured in Sulu in December 2003. On 14 March 2005, inmates from the Abu Sayyaf Group rioted inside Camp Bagong Diwa in Taguig in an apparent escape attempt and barricaded the second floor of the building, leading to a standoff which ended the next day when government forces stormed the prison. 24 Abu Sayyaf members, including Commanders Robot, Kosovo (Alhamser Limbong) and Global (Nadjmi Sabdullah), were killed, along with three prison guards and a police officer.
An explosion at a military base in Jolo, on February 18, 2006, was blamed on the group by Brig. General Alexander Aleo. Khadaffy was indicted in the United States District Court for the District of Columbia for his alleged involvement in terrorist attacks, including hostage-taking and murder, against United States nationals and other foreign nationals. Consequently, on February 24, 2006, Khadaffy was among six fugitives in the second and most recent group of indicted fugitives to be added to the FBI Most Wanted Terrorists list along with two fellow members, Isnilon Totoni Hapilon and Jainal Antel Sali Jr.
On December 13, 2006, it was reported that Abu Sayyaf members may have been planning attacks during the Association of Southeast Asian Nations (ASEAN) summit in the Philippines. The group was reported to have trained alongside Jemaah Islamiyah militants. The plot was reported to have involved detonating a car bomb in Cebu City where the summit was to take place. On December 27, the Philippine military reported that Khaddafi's remains had been recovered near Patikul, in Jolo and that DNA tests had been ordered to confirm the discovery. He was allegedly shot in the neck in an encounter with government troops in September on Luba Hills in Patikul, Sulu.
2010–present
In a video published in the summer of 2014, senior Abu Sayyaf leader Isnilon Hapilon and other masked men swore their allegiance or "bay'ah" to Abu Bakr al-Baghdadi, the "Islamic State" (IS) caliph. "We pledge to obey him on anything which our hearts desire or not and to value him more than anyone else. We will not take any emir (leader) other than him unless we see in him any obvious act of disbelief that could be questioned by Allah in the hereafter." For many years prior to this, Islamic State's competitor, al-Qaeda, had the support of Abu Sayyaf "through various connections". Observers were skeptical about whether the pledge would lead to Abu Sayyaf becoming an ISIS outpost in Southeast Asia, or was simply a way for the group to take advantage of the newer group's international publicity.
In May 2017, Hapilon and other members of Abu Sayyaf joined the Islamic extremist Maute Group based in Lanao del Sur during their attempt to seize control of Marawi City and establish an IS caliphate in Mindanao, sparking the Battle of Marawi which destroyed much of the city and ended with his killing, along with that of Maute leader Omar Maute by government forces in October.
In August 2020, MNLF chairman Nur Misuari turned in Abu Sayyaf sub-commander Anduljihad "Idang" Susukan to the Philippine National Police four months after Susukan surrendered to Misuari in Davao City.
By 2022, the Islamic State's East Asia Province had absorbed pro-IS groups in Indonesia and a few militants in Thailand. In the latter country, alleged IS members have become involved in the South Thailand insurgency, claiming their first attack in Pattani on April 15, 2022.
In 2023, the government declared that Sulu province was free of Abu Sayyaf militants. In December, ISIS declared responsbility for the deadly Mindanao State University bombing.
On March 22, 2024, the Philippines announced that Abu Sayyaf had been "fully dismantled", bringing an end to the decades-long jihadist insurgency. However, the group is still operating and attacking Philippine security forces.
On April 24, 2024, Abu Sayyaf militants engaged in a brief shootout with Philippine police officers in Hadji Mohammad Ajul, Basilan island, leaving at least one militant dead.
Supporters and funding
Abdurajak Abubakar Janjalani's first recruits were soldiers of MNLF and the Moro Islamic Liberation Front (MILF). However, both MNLF and MILF deny links with Abu Sayyaf. Both officially distance themselves because of its attacks on civilians and its supposed profiteering. The Philippine military, however, has claimed that elements of both groups provide support to Abu Sayyaf. The group was originally not thought to receive funding from outside sources, but intelligence reports from the United States, Indonesia and Australia found intermittent ties to the Indonesian Jemaah Islamiyah terrorist group, and the Philippine government considers the Abu Sayyaf to be part of Jemaah Islamiyah. The government noted that initial funding for ASG came from al-Qaeda through the brother-in-law of Osama bin Laden, Mohammed Jamal Khalifa.
Al-Qaeda-affiliated terrorist Ramzi Yousef operated in the Philippines in the mid-1990s and trained Abu Sayyaf soldiers. The 2002 edition of the United States Department's Patterns of Global Terrorism mention links to Al-Qaeda. Continuing ties to Islamist groups in the Middle East indicate that al-Qaeda may be continuing support. As of mid-2005, Jemaah Islamiyah personnel reportedly had trained about 60 Abu Sayyaf cadres in bomb assembling and detonations.
Funding
The group obtained most of its financing through kidnap ransom and extortion. One report estimated its revenues from ransom payments in 2000 were between $10 and $25 million. According to the State Department, it may receive funding from radical Islamic benefactors in the Middle East and South Asia. It was reported that Libya facilitated ransom payments to Abu Sayyaf. It was also suggested that Libyan money could possibly be channeled to Abu Sayyaf. Russian intelligence agencies connected with Victor Bout's planes reportedly provided Abu Sayyaf with arms. In 2014 and since, kidnapping for ransom has been the primary means of funding.
The chart below collects events that Abu Sayyaf received ransoms or payments that are euphemistically called "board and lodgings". The more detailed information can be seen in the Timeline of Abu Sayyaf attacks.
Motivation, beliefs, targets
Filipino Islamist guerrillas such as Abu Sayyaf have been described as "rooted in a distinct class made up of closely-knit networks built through the marriage of important families through socioeconomic backgrounds and family structures", according to Michael Buehler. This tight-knit, familial structure provides resilience but also limits their growth. Commander of the Western Mindanao Command Lieutenant General Rustico Guerrero, describes Abu Sayyaf as "a local group with a local agenda". Two kidnapping victims, (Martin and Gracia Burnham) who were kept in captivity by ASG for over a year, "gently engaged their captors in theological discussion" and found Abu Sayyaf fighters to be unfamiliar with the Qur'an. They had only "a sketchy" notion of Islam, which they saw as "a set of behavioural rules, to be violated when it suited them", according to author Mark Bowden. As "holy warriors, they were justified in kidnapping, killing and stealing. Having sex with women captives was justified by their claiming them as "wives".
Unlike MILF and MNLF, the group is not recognised by the Organization of Islamic Cooperation, and according to author Robert East, was seen as "nothing more than a criminal operation" at least prior to 2001. A Center for Strategic and International Studies report by Jack Fellman notes the political rather than religious motivation of ASG. He quotes Khadaffy's statement that his brother was right to split from MNLF because "up to now, nothing came out" of attempts to gain more autonomy for Moro Muslims. This suggests, Fellman believes, that ASG "is merely the latest, albeit most violent, iteration of Moro political dissatisfaction that has existed for the last several decades".
Some Abu Sayyaf members are also "shabu" (methamphetamine) users as described by surviving hostages who saw Abu Sayyaf members taking shabu as well from military findings who found drug packets in many of the abandoned Abu Sayyaf nests that justified their motivation as extreme criminals and terrorists as their state of mind were under the influence of drugs rather than being consciously fighting for the betterment of their region as well rights to living under their minority religion without any discrimination from the majority Filipinos. Its spokesman known as Abu Rami (2017) appeared to lack knowledge of the activities of other members, as the group had apparently separated into many small groups with their own leaders.
Targets
Most Abu Sayyaf victims have been Filipinos; however, in recent years (especially from 2011 onwards), Australian, British, Canadian, Chinese, Dutch, French, German, Indonesian, Japanese, Korean, Malaysian, Norwegian, Swiss and Vietnamese nationals have been kidnapped or attacked.
Previously, Americans were particularly targeted. An unnamed ASG spokesman allegedly stated, "We have been trying hard to get an American because they may think we are afraid of them". He added, "We want to fight the American people."
In 1993, Abu Sayyaf kidnapped an American Bible translator. In 2000, Abu Sayyaf captured an American Muslim and demanded that the United States release Sheikh Omar Abdel Rahman and Ramzi Yousef, who were jailed for their involvement in the 1993 World Trade Center bombing in New York City.
Between March 2016 – July 2017, the majority of Abu Sayyaf kidnap for ransom operations shifted to the high seas. Seventeen ships were boarded and some sixty-five hostages from six countries were taken. In total, thirty hostages have been released (usually after a ransom was paid), seven escaped, three were rescued by Philippine security forces, and four were executed. Two others were killed during the attacks while eight seamen escaped during the shipjackings. An additional forty seamen were not taken hostage.
Crimes and terrorism
Abu Sayyaf has carried out numerous bombings, kidnappings, assassinations, and extortion activities. These include the 2000 Sipadan kidnappings, the 2001 Dos Palmas kidnappings and the 2004 SuperFerry 14 bombing.
Kidnappings
Although the group has engaged in kidnapping hostages to be exchanged for ransom for many years, this means of funding grew dramatically beginning in 2014, providing funds for the group's rapid growth.
In the Philippines
Journalists abducted since 2000
ABS-CBN's Newsbreak reported that Abu Sayyaf abducted at least 20 journalists from 2000 to 2008 (mostly foreign journalists). All of them were eventually released upon payment of ransom.
GMA-7 television reporter Susan Enriquez (April 2000, Basilan, a few days);
10 Foreign journalists (7 German, 1 French, 1 Australian and 1 Danish, in May 2000, Jolo, for 10 hours);
German Andreas Lorenz of the magazine Der Spiegel (July 2000, Jolo, for 25 days; he was also kidnapped in May);
French television reporter Maryse Burgot and cameraman Jean-Jacques Le Garrec and sound technician Roland Madura (July 2000, Jolo, for 2 months);
ABS-CBN television reporter Maan Macapagal and cameraman Val Cuenca (July 2000, Jolo, for 4 days);
Philippine Daily Inquirer contributor and Net 25 television reporter Arlyn de la Cruz (January 2002, Zamboanga, for 3 months)
GMA-7 television reporter Carlo Lorenzo and cameraman Gilbert Ordiales (September 2002, Jolo, for 6 days).
Filipino Ces Drilon and news cameramen Jimmy Encarnacion and Angelo Valderrama released unharmed after ransom paid (June 2008 Maimbung, Sulu for 9 days; See 2008 Maimbung kidnappings).
Jordanian TV journalist Baker Atyani and his two Filipino crews were kidnapped in June 2012 by the Abu Sayyaf militants they had sought to interview in the jungles of Sulu province. The two crew were freed in February 2013. Al Arabiya News Channel stated that their correspondent, Atyani, was handed over to the local governor's office on December 4, 2013. However, police and military officials could not ascertain whether Atyani had escaped from his captors or was freed.
Jeffrey Schilling
On August 31, 2000, American citizen and Muslim convert Jeffrey Schilling from Oakland, California, was captured on Jolo while visiting a terrorist camp with his new wife, Ivy Osani (a cousin of Abu Sabaya, one of the rebel leaders), whom he had met online. ASG demanded a $10 million ransom. Rebels also sarcastically threatened to behead him in 2001 as a "birthday present" to then Philippine President Gloria Macapagal Arroyo, who responded by declaring "all-out war" on them. The beheading threat was withdrawn after Schilling's mother, Carol, flew to the Philippines and appealed for mercy on local radio. On April 12, 2001, Philippine soldiers raided a rebel camp and rescued the American. The United States praised the Philippine government for freeing Schilling.
Many commentators have been critical of Schilling, who claims to have walked willingly into the camp after he was invited by his wife's cousin, a member of Abu Sayyaf.
Schilling was one of more than 40 hostages taken by Abu Sayyaf in 2000, including 21 tourists and workers seized in a raid on Sipadan diving resort in neighboring Malaysia. Many of the hostages were released after Libya paid millions of dollars. A Libyan official stated that Schilling had visited the Jolo camp often before his capture. Philippine intelligence sources say he was interested in selling military equipment to the rebels, while the bandits accused him of being a CIA agent. Abu Sayyaf threatened several times to kill Schilling. At one stage, Schilling reportedly went on a hunger strike to win his freedom.
Martin and Gracia Burnham
On May 27, 2001, an Abu Sayyaf raid kidnapped about 20 people from Dos Palmas, an expensive resort in Honda Bay, taking them to the north of Puerto Princesa City on the island of Palawan, which had been "considered completely safe". The most "valuable" hostages were three North Americans, Martin and Gracia Burnham, a missionary couple, and Guillermo Sobero, a Peruvian-American tourist who was later beheaded, following a $1 million ransom demand. The hostages and hostage-takers then returned to Abu Sayyaf territories in Mindanao. According to Bowden, the leader of the raid was Abu Sabaya. According to Gracia Burnham, she told her husband "to identify his kidnappers" to authorities "as 'the Osama bin Laden Group,' but Burnham was unfamiliar with that name and stuck with" Abu Sayyaf. After returning to Mindanao, Abu Sayyaf conducted numerous raids, including one that culminated in the Siege of Lamitan and "one at a coconut plantation called Golden Harvest; they took about 15 people captive there and later used bolo knives to hack the heads off two men. The number of hostages waxed and waned as some were ransomed and released, new ones were taken and others were killed."
On June 7, 2002, about a year after the raid, Philippine army troops conducted a rescue operation in which Martin Burnham and Filipino nurse Ediborah Yap were killed. The remaining hostage was wounded and the hostage takers escaped. In July 2004, Gracia Burnham testified at a trial of eight Abu Sayyaf members and identified six of the suspects as her captors, including Alhamzer Limbong, Abdul Azan Diamla, Abu Khari Moctar, Bas Ishmael, Alzen Jandul, and Dazid Baize. "The eight suspects sat silently during her three-hour testimony, separated from her by a wooden grill. They face the death sentence if found guilty of kidnapping for ransom. The trial began this year and is not expected to end for several months." Alhamzer Limbong was later killed in a prison uprising. Burnham claimed that Philippine military officials were colluding with her captors, saying that the Armed Forces of the Philippines "didn't pursue us ... As time went on, we noticed that they never pursued us".
2007 Father Bossi kidnapping
On June 10, 2007, Italian priest Reverend Giancarlo Bossi was kidnapped near Pagadian, capital of Zamboanga del Sur Province in the southern Philippines. Pope Benedict XVI made an appeal to free him. Bossi was released on July 19, 2007, at Karumatan, a Muslim town in Lanao del Norte Province, allegedly after the payment of ransom. Father Bossi died in Italy on September 23, 2012.
In December 2020, Samad Awang, alias Ahmad Jamal, of the Abdussalam kidnap-for-ransom group was killed in a firefight with government troops in Zamboanga City. Awang was reportedly involved in the kidnapping of Italian missionary Fr. Giancarlo Bossi in 2007, businessman Joel Endino in 2011, and teacher Kathy Kasipong in 2013.
2009 Red Cross kidnapping
On January 15, 2009, Abu Sayyaf kidnapped International Committee of the Red Cross (ICRC) delegates in Patikul, Sulu Province, Philippines. Three ICRC workers had finished conducting fieldwork in Sulu province, located in the southwest of the country when they were abducted by an unknown group, later confirmed as Albader Parad's group. All three were eventually released. According to a CNN story, Parad was reportedly killed, along with five other militants, in an assault by Philippine marines in Sulu province on Sunday, February 21, 2010.
2009 Irish priest kidnapping
On October 11, 2009, Irish Catholic missionary Michael Sinnott, aged 79, from Barntown County Wexford was kidnapped from a gated compound in Pagadian, the capital of Zamboanga del Sur province, suspected to be part of ASG and some renegade members of MILF. Six kidnappers forced the priest into a mini-van and drove towards Sta. Lucia (district), where they transferred to a boat. Sinnott had a heart condition and was without medication when abducted. In early November, a demand for $US2 million ransom was made. On November 11, 2009, Father Sinnott was released in Zamboanga City. The Department of Foreign Affairs (Ireland) claimed that no ransom was paid by the Irish Government.
2010 Japanese treasure hunter
On July 16, 2010, Japanese national Toshio Ito was kidnapped from Pangutaran, Sulu. At one point, the Philippine police believed the "treasure hunter", a Muslim convert also known by his Muslim name Mamaito Katayama, was acting as a cook for Abu Sayyaf; however, this was disputed by other nations, including the United States, which included him on its list of kidnap victims. A classified document obtained by Rappler lists Ito first, saying he was held captive by Abu Sayyaf's most senior leader, Radullan Sahiron, in Langpas, Indanan, Sulu early in 2013.
2011 Malaysian gecko trader
On May 8, 2011, Malaysian gecko trader Mohammad Nasauddin Bin Saidin was kidnapped while hunting for gecko (tuko) in Indanan, Sulu. Saidin was freed on May 12, 2012.
2011 Indian national kidnapping
On June 22, 2011, Indian national Biju Kolara Veetil was captured by four armed men while visiting his wife's relatives on the island of Jolo. A$10 million ransom was demanded. Veetil later denied that he was released in August 2012 because he had converted to Islam during captivity.
Warren Rodwell
Warren Richard Rodwell, a former Australian Army soldier and university English teacher, was shot through the right hand when seized from his home at Ipil, Zamboanga Sibugay on the island of Mindanao in the southern Philippines on December 5, 2011 by ASG militants. Rodwell later had to have a finger amputated. ASG threatened to behead Rodwell if their $US2 million ransom demand was not met. Both the Australian and Philippine governments had strict policies against paying ransoms. Australia formed a multi-agency task force to liaise with Rodwell's family and assist Philippine authorities. A news blackout was imposed. Filipino politicians helped negotiate the release. After the payment of $AUD94,000 for "board and lodging" expenses by his siblings, Rodwell was released on March 23, 2013.
Arrests and killings
On June 16, 2014, suspects Jimmy Nurilla (alias Doc) and Bakrin Haris were arrested. Both reportedly worked under Basilan-based Abu Sayyaf leader Khair Mundos and Furuji Indama. Authorities believed Nurilla and Haris took part in the Rodwell kidnapping, as well as the separate abduction of US citizen Gerfa Yeatts Lunsman and her son Kevin in 2012. In January 2015, Mindanao Examiner newspaper reported the arrest of Barahama Ali kidnap gang sub-leaders linked to the kidnapping of Rodwell, who was seized by at least 5 gunmen (disguised as policemen), and eventually handed over or sold by the kidnappers to the Abu Sayyaf in Basilan province.
In May 2015, ex-Philippine National Police (PNP) officer Jun A. Malban, alias Michael Zoo, was arrested in Kota Kinabalu, Malaysia, for the crime of "Kidnapping for Ransom" after Rodwell identified him as the negotiator/spokesperson. Further PNP investigation revealed that Malban is the cousin of Abu Sayyaf leaders Khair and Borhan Mundos (both of whom were arrested in 2014). The director of the Anti-Kidnapping Group (AKG) stated that Malban's arrest resulted from close co-ordination by the PNP, National Bureau of Investigation (Philippines) and Presidential Anti-Organized Crime Commission with the Malaysian counterparts and through Interpol. In January 2018, Rodwell attended a court hearing for Malban and others in Ipil, Zamboanga Sibugay, pursuant to a Supreme Court petition to transfer his case for security reasons to a court in either Manila or Zamboanga City.
In August 2015, Edeliza Sumbahon Ulep, alias Gina Perez, was arrested at Trento, Agusan del Sur during a joint manhunt operation by police and military units. Ulep was tagged as the ransom courier in the kidnapping. In August 2016, The Manila Times reported the arrest of the kidnap-for-ransom group of Barahama Alih sub-leader, Hasim Calon alias Husien (also a notorious drug dealer), in his hideout in Tenan village in Ipil town. Hasim Calon was involved in Rodwell's abduction. Earlier in 2016, police forces killed Waning Abdulsalam, a former MILF leader, in the village of Singkilon. Abdulsalam was one of the most wanted criminals in the southern Philippines and connected to ASG. He was linked to the kidnappings of Rodwell in 2011, Irish missionary Michael Sinnott in 2009 in Pagadian City, and Italian Catholic priest Giancarlo Bossi in Zamboanga del Sur's Payao town in 2007. In March 2019, combined security forces of the 44th Infantry Battalion, Philippine National Police, Philippine Drugs Enforcement Agency, National Bureau of Investigation and Philippine Coast Guard arrested five members (Benhazer Anduhol, Solaiman Calonof, Nicanel Maningo, Jay-ar Abba Quartocruz and Hashim Lucas Samdani) of Barahama Alih criminal gang during drug operations with warrants in Barangay Tenan of Ipil town, Zamboanga Sibugay. Military sources allege Barahama Alih Group was responsible for a number of kidnapping incidents in previous years including the abduction of Australian national Warren Rodwell, Italian priest Giancarlo Bossi, and some local Filipinos.
In February 2018, Abu Sayyaf sub-commander Nurhassan Jamiri was reported by Malaysia regional intelligence sources as one of three gunmen killed in a gunfight with police in Sabah. Jamiri was atop the Philippines' most wanted list and implicated in dozens of ransom kidnappings including Rodwell. In March 2018, Jamiri turned up alive when he and thirteen followers surrendered to authorities in Basilan. Over the preceding two years, many Abu Sayyaf bandits had surrendered to authorities in Basilan, Sulu, and Tawi-Tawi. More were expected to yield because of the regional government's Program Against Violence and Extremism (PAVE), designed to provide opportunities and interventions, including psychosocial sessions, medical check-ups, introduction to farming systems, and expository tours outside the island provinces to facilitate the reintegration of former combatants into society. In April 2018, Rodwell lauded the surrenders and reintegration program, but said he would not interfere with the legal processing of any charges already filed against anyone involved with his own kidnapping.
In June 2020, Inquirer newspaper reported the killing of Mamay Aburi by government troops in Titay, Zamboanga Sibugay after authorities attended to serve a warrant of arrest. Aburi was allegedly a subleader of a kidnap-for-ransom group and had been linked with the Abu Sayyaf Group based in Sulu. The provincial director of the Criminal Investigation and Detection Group (CIDG) said Aburi was involved in the 2011 kidnapping of Australian national Warren Rodwell and the 2019 abduction of the Hyrons couple in Tukuran, Zamboanga del Sur. In February 2021, The Manila Times reported that Abu Sayyaf subleader Arrasid Halissam was shot dead when he opened fire on police serving a warrant on him in the village of Santa Maria, Zamboanga City. Halissam was linked to numerous kidnappings such as Australian adventurer Warren Rodwell, Americans Gerfa Lunsmann and son Kevin, Chinese Yuan Lin Kai and Jian Luo, South Korean Nwi Seong Hong, and almost a dozen Filipinos. Halissam was also allegedly involved in the 2015 bombing in Zamboanga that killed two people and injured over fifty others.
2012 European bird watchers
On February 1, 2012, two European bird watchers were seized on Tawi Tawi island. Swiss Lorenzo Vinciguerra escaped in December 2014 as government troops attacked the jungle camp where he was captive on the island of Jolo. Vinciguerra was shot by rebels as he escaped; however, his injuries were non-life-threatening. Dutch captive Ewold Horn was reportedly unable to escape. The whereabouts of Horn remained unknown. On May 31, 2019, Western Mindanao Command confirmed that Horn was shot dead during a clash with military in Patikul, Sulu. Additionally, the military advised that the wife of ASG leader Radulan Sahiron and five other ASG members were also killed.
2012 Mayor Jeffrey Lim Kidnapping
On April 2, 2012, Mayor Jeffrey Lim of Salug, Zamboanga del Norte was kidnapped by ten armed men disguised as policemen. Lim was reportedly handed over to Abu Sayyaf. On November 6, he was freed near Zamboanga City after payment of P1.3M ($US25,000) ransom. On August 9, 2013, a Mindanao Pagadian Frontline report named a "Sehar Muloc" aka "Red Eye" as a suspect in the 2012 kidnapping of Mayor Jeffrey Lim. Abner Gumandol, alias Sehar Muloc and Red Eye, was said to be the leader of a criminal syndicate called the Muloc Group. Gumandol was arrested on June 12, 2016.
2014 Kabasalan ZSP kidnapping
On September 11, 2014, Chinese national Li Pei Zhei was abducted by four gunmen in Kabasalan, Zamboanga Sibugay and taken to Basilan. He was released in Sitio Lugay-Lugay, Barangay Naga-Naga, Alicia, Zamboanga Sibugay on November 5, 2014. Police subsequently charged Ibni Basaludin, Yug Enriquez, Brahama Ali, and Ging-Ging Calon, all residents of Barangay Tenan, Ipil, Zamboanga Sibugay with kidnapping with serious illegal detention.
2015 Roseller Lim ZSP kidnapping
On January 24, 2015, Korean national Nwi Seong Hong was abducted by armed men in Roseller Lim, Zamboanga Sibugay Province. The victim's son, Abby, escaped after he fought off the kidnappers. According to intelligence information from the JTG-SULU, the captors of were Algabsy Misaya, Idang Susukan, Alden Bagade and Mohammad Salud alias Ama Maas, Indanan-based members led by sub-leaders Isang Susukan and Anga Adji. On October 31, 2015, the body of 74-year-old Nwi Seong Hong was found in Barangay Bangkal, Patikul, Sulu. Investigators said the victim died due to severe illness.
2015 Samal Island kidnappings
On September 21, 2015, Canadians Robert Hall and John Ridsdel, as well as Norwegian Kjartan Sekkingstad, and (Hall's girlfriend) Marites Flor; a Filipino woman, were abducted on Samal Island near Davao. Ridsdel was beheaded by Abu Sayyaf on April 25, 2016, following a ransom deadline. ASG reportedly demanded more than $8.1 million for Ridsdel and the others.
On May 3, 2016, a video of the Ridsdel execution was released, along with new demands for the remaining hostages. A masked captor said, "Note to the Philippine government and to the Canadian government: The lesson is clear. John Ridsdel has been beheaded. Now there are three remaining captives here. If you procrastinate once again the negotiations, we will behead this all anytime".
On May 15, Hall appeared in a new video, announcing that he and Norwegian Kjartan Sekkingstad would be decapitated at 3 pm on Monday June 13 absent a ransom of $16 million. Both hostages wore orange coveralls, similar to hostages in videos produced by IS, to which Abu Sayyaf had previously pledged allegiance. The deadline passed. Hall was beheaded.
On June 24, Abu Sayyaf released Filipina Marites Flor. She was subsequently flown to Davao to meet President-elect Rodrigo Duterte. Duterte said he directed negotiations with the Abu Sayyaf. He did not elaborate.
On September 17, 2016, remaining hostage Norwegian Kjartan Sekkingstad was released on Jolo island. Abu Rami, an ASG spokesman, claimed $638,000 was paid as ransom.
2015 Dipolog kidnapping
On October 7, 2015, Italian national and pizza restaurant owner Rolando del Torchio was kidnapped in Dipolog, the capital of Zamboanga del Norte. On April 8, 2016, Del Torchio was released and found at Jolo port aboard MV KC Beatrice bound for Zamboanga City after his family paid P29 million ($US650,000) in ransom.
2019 Tukuran kidnapping
On October 4, 2019, armed men abducted British national Allan Hyrons and his Filipina wife Wilma from their beach resort in Tukuran town, Zamboanga del Sur province on the southern island of Mindanao. After a brief exchange of gunfire in November between Abu Sayyaf and Philippine troops on the island of Jolo, the couple was abandoned and rescued. No ransom was reportedly paid.
In Malaysia
2000 Sipadan kidnappings
On May 3, 2000, Abu Sayyaf guerrillas occupied the Malaysian dive resort island Sipadan and took 21 hostages, including 10 tourists and 11 resort workers – 19 foreign nationals in total. The hostages were taken to an Abu Sayyaf base in Jolo. Two Muslim Malaysians were released soon after. Abu Sayyaf made various demands for the release of several prisoners, including 1993 World Trade Center bomber Ramzi Yousef and $2.4 million. In July, a Filipino television evangelist and 12 of members of the Jesus Miracle Crusade Church offered their help and went as mediators for the relief of other hostages. They, three French television crew members and a German journalist, all visiting Abu Sayyaf on Jolo, were also taken hostage. Most hostages were released in August and September 2000, partly due to mediation by Libyan leader Muammar Gaddafi and an offer of $25 million in "development aid".
Abu Sayyaf conducted a second raid on the island of Pandanan near Sipadan on September 10 and seized three more Malaysians. The Philippine army launched a major offensive on September 16, 2000, rescuing all remaining hostages, except Filipino dive instructor Roland Ullah. He was freed in 2003. Abu Sayyaf coordinated with the Chinese 14K Triad gang in carrying out the kidnappings. The 14K Triad has militarily supported Abu Sayyaf.
2013 Pom Pom kidnappings
On November 15, 2013, Abu Sayyaf militants raided a resort on the Malaysian island of Pom Pom. During the ambush, Taiwanese citizen Chang An-wei was kidnapped and her husband, Hsu Li-min, was killed. Chang was taken to the Sulu Archipelago. Chang was freed in Sulu Province and returned to Taiwan on December 21.
2014 Singamata, Baik Island and Kampung Air Sapang kidnappings
On April 2, 2014, a kidnap gang believed to originate from Abu Sayyaf militants raided Singamata Reef Resort off Semporna. Chinese tourist Gao Huayun from Shanghai and Filipino resort worker Marcy Dayawan were abducted and taken to the Sulu Archipelago. The two hostages were later rescued after a collaboration between Malaysian and Philippines security forces.
On May 6, five Abu Sayyaf gunmen raided a Malaysian fish farm on Baik Island Sabah, kidnapped the fish farm manager and took him to Jolo island. He was freed in July with the help of Malaysian negotiators.
On June 16, two gunmen believed to be from Abu Sayyaf kidnapped a Chinese fish farm manager and one Filipino worker in Kampung Air Sapang. The worker managed to escape and disappeared. Meanwhile, the fish farm manager was taken to Jolo. He was released on December 10.
Malaysian authorities identified five Filipinos, the "Muktadil brothers", as responsible for these cases. They sold their hostages to the Abu Sayyaf group. Of the five Muktadil brothers: Mindas Muktadil was killed by Philippine police in May 2015, Kadafi Muktadil was arrested in late 2015, Nixon Muktadil and Brown Muktadil were killed by the Philippine military on September 27, 2016, after they resisted arrest, while Badong Muktadil succumbed to his injuries while fleeing after he was shot when his brothers was killed. His body was discovered in a pump boat in Mususiasi.
2015 Ocean King Restaurant kidnappings
On May 15, 2015, four armed Abu Sayyaf members kidnapped two Malaysian nationals from Ocean King Restaurant in an upscale resort in Sandakan, Sabah and took them to Parang, Sulu. Police identified the leaders of the group behind the abduction as Alhabsy Misaya, Alden Bagade and Angah Adji. On November 8, Thien Nyuk Fun, the seafood restaurant owner, was released after payment of 30 million pesos ($US675,000) ransom. The initial agreement of 30 million pesos was reportedly for both hostages; however, a faction within the Abu Sayyaf Group demanded more after Thien Nyuk Fun was released. Further negotiations broke down and the other hostage, electrical engineer Bernard Then, was beheaded on Jolo Island on November 17.
Philippines and Malaysia waters
2014 German sailors kidnapping
In April 2014, Germans Dr. Stefan Viktor Okonek and Henrike Dielen were captured on their yacht on the high seas near Borneo. Abu Sayyaf threatened to behead one of them. After payment of $US5.6 million in October 2014, the pair were released in Patikul, Sulu.
2016 Local and foreign sailors kidnappings
On March 26, 2016, ten Indonesian seafarers were held hostage by ASG operating in Sulu Archipelago. They were abducted from the Brahma 12 tugboat and the Anand 12 barge near Tawi-Tawi province. The Indonesian vessels were freighting coal from South Borneo heading for Batangas port when hijacked. In April, the Indonesian government announced that the company that owned tugboat Brahma 12 had agreed to pay the 50-million-peso ($1 million) ransom. On May 2, they were released.
On April 1, four Malaysian sailors aboard a tugboat from Manila were kidnapped when they arrived near the shore of Ligitan Island. Their companions, three Myanmar nationals and two Indonesians, were unharmed. On June 8, they were released.
On April 15, four Indonesian sailors were kidnapped when two Indonesian tugboats from Cebu, Henry and Cristi, were attacked by Abu Sayyaf militants. While five of the passengers were safe, one was shot before he was rescued. They were released on May 11. A group of concerned Filipinos in Sabah urged Philippine president-elect Rodrigo Duterte to intervene for the release of four Malaysians held hostage by Abu Sayyaf. The issue strained the relationship between the Philippines and Malaysia.
On June 21, seven Indonesian sailors were kidnapped while aboard a tugboat passing through the Sulu Archipelago.
On July 9, three Indonesian fishermen were kidnapped near the coast of Lahad Datu, Sabah, Malaysia and released on September 17.
On July 18, five Malaysian sailors were abducted near the coast of Lahad Datu.
On August 3, an Indonesian sailor was kidnapped in the waters of Malaysia leaving two other crew members unharmed. This incident was reported by victims on August 5. Two of the hostages managed to escape after receiving persistent threats of beheading.
On September 10, three Filipino fishermen were kidnapped on the shores of Pom Pom Island.
On September 22, another Indonesian hostage was released.
On September 27, one Malaysian boat-skipper was kidnapped from his trawler by seven armed militants before the group attacked another Indonesian trawler; however, no kidnappings were committed in the second incident. The hostage was released on October 1, with no ransom demand, along with three Indonesians hostages who were released the same day.
On October 21, approximately ten Abu Sayyaf militants attacked a South Korean-bound vessel named MV Dongbang Gian and abducted a South Korean skipper and a Filipino crewman off Bongao, Tawi-Tawi.
On November 5, German sailor Sabine Merz was shot dead while her husband Jürgen Kantner was abducted from their yacht off Tanjong Luuk Pisuk in Sabah. On or before February 27, 2017, Kantner was beheaded after a ransom of 30 million pesos ($US600,000) was not paid.
On November 11, Vietnamese vessel MV Royale 16 with nineteen sailors on board was attacked by Abu Sayyaf near Basilan, abducting six sailors and injuring one. The remaining thirteen sailors were released.
On November 20, two Indonesian fishermen were kidnapped by five gunmen off Lahad Datu.
Due to the increase of attacks against foreign vessels by Abu Sayyaf, the governments of Indonesia, Malaysia, and the Philippines agreed to jointly patrol their waters on May 5, 2016. The three countries formed another agreement on joint air patrols.
During the first six months of 2016, Abu Sayyaf made $7.3 million, equivalent to Php 353 million, from ransom payoffs.
Beheadings
As part of its kidnap-for-ransom operations, the Abu Sayyaf has executed some of their male hostages if ransom demands were not met. The group had previously beheaded Christian civilians and others they consider kafir without demanding ransoms for their release, due to their religious affiliation.
Bombings
2004 Superferry 14 Bombing
Superferry 14 was a large ferry destroyed by a bomb on February 27, 2004, killing 116 people in the Philippines' worst terrorist attack and the world's deadliest terrorist attack at sea. On that day, the 10,192 ton ferry sailed out of Manila with about 900 passengers and crew on board. A television set filled with 8 lb. (4 kilograms) of TNT had been placed on board. 90 minutes out of port, the bomb exploded. 63 people were killed instantly and 53 were missing and presumed dead. Despite claims from terrorist groups, the blast was initially thought to have been an accident caused by a gas explosion. However, after divers righted the ferry five months after it had sunk, they found evidence of a bomb blast. A man called Redendo Cain Dellosa admitted to planting the bomb for Abu Sayyaf. Six suspects were arrested in connection with the bombing while the masterminds, Khadaffy Janjalani and Abu Sulaiman, were killed.
2016 Davao City bombing
On September 2, 2016, an explosion occurred at a night market in Davao City, Philippines killing at least 15 and injuring 70. Shortly before the bombing, Abu Sayyaf made a threat following the intensified military operation against them. Abu Sayyaf spokesperson Abu Rami was reported to claim responsibility. He later denied the report and any involvement, saying a group allied to them; the Daulat Ul-Islamiya were responsible. Although the Abu Sayyaf spokesman denied involvement, the Philippine government blame the group.
2019 Jolo Cathedral bombings
On January 27, 2019, two bombs detonated at the Roman Catholic Cathedral of Our Lady of Mount Carmel in Jolo town which is the center of Abu Sayyaf stronghold. The bombings resulting to eighteen people were killed while 82 others were injured, mostly from Philippine Army's 35th Battalion and civilians inside the church. The Philippine military said the Abu Sayyaf under the faction of Ajang-Ajang are responsible which is also echoed by peace advocate with evidence from military intelligence operatives that they have intercepted plans of the latter to bomb the other parts of downtown Jolo months before. The bombings took place a week after a referendum for the creation of Bangsamoro Autonomous Region with the attacks is described as the opposition by the Abu Sayyaf group for their areas inclusion under the Bangsamoro authorities since the whole Sulu province itself is already known to be against the referendum with 163,526 oppose votes (54.3%).
Criticism of attacks against civilians
Sheikh Yusuf al-Qaradawi in Qatar denounced the kidnappings and killings committed by Abu Sayyaf, asserting that they are not part of the dispute between the Abu Sayyaf and the Philippine government. He stated that it is shameful to commit such acts in the name of the Islamic faith, saying that such acts produce backlash against Islam and Muslims. During the 2000 Sipadan kidnappings, the Organization of the Islamic Conference (OIC) condemned the kidnapping and offered to help secure their release. OIC Secretary General Azeddine Laraki told the Philippine government he was prepared to send an envoy to help save the hostages and issued a statement condemning the rebels. "The Secretary General has pointed out that this operation and the like are rejected by divine laws and that they are neither the appropriate nor correct means to resolve conflicts", the statement said.
The terrorism against civilians committed were condemned by MNLF and MILF, who said that Abu Sayyaf strayed from their real paths of struggle, with MILF labeling Abu Sayyaf as "anti-Islam" soon after Ridsdel's beheading in 2016. MNLF described the group as "causing chaos to their community". Both Christian and Muslim groups in the Philippines condemned Abu Sayyaf beheadings.
The kidnappings were criticized by Indonesia. On July 14, 2016, a group of Indonesian protesters gathered in front of the Philippine Embassy in Jakarta, holding banners that read "Go to hell Philippines and Abu Sayyaf" and "Destroy the Philippines and Abu Sayyaf" due to what was seen as the lack of action from the Philippine government. The group demanded a large scale military operation to destroy the Abu Sayyaf, with the Indonesian military proposing to send its forces to the Philippines prior to the protest, only to be rejected by the Philippine government on constitutional grounds.
Military operations
The Philippine military has engaged Abu Sayyaf since the 1990s. Under President Duterte, the Philippine government sought a peace agreement with the MNLF and MILF, but not the "bunch of criminals" in Abu Sayyaf. The Philippine military intensified operations in 2003, following the arrest of a Filipino-American who was alleged to have sold illegal weapons to the group. The suspect was tagged by US authorities as "one of the United States' most wanted fugitives". He was then deported by the Philippine government to face legal action in the United States.
On July 29, 2016, the military gained control of an Abu Sayyaf stronghold in Tipo-Tipo. The Philippine military pledged to eliminate Abu Sayyaf. On August 25, President Duterte ordered the group to be "destroyed" after it beheaded a teenager. Following the incident, the Philippine military sent thousands of troops to fight and destroy Abu Sayyaf. Filipino Army Major Filemon Tan said, "The order of the president is to search and destroy the Abu Sayyaf so that's what we are doing". Both MNLF and MILF began helping to suppress extremism in Mindanao, which helps the peace process for both groups.
Philippine security forces collaborated with Malaysia and Indonesia to maintain security in the Sulu Sea. The Indonesian government proposed to station army units in Mindanao to launch a major offensive against Abu Sayyaf. The Indonesian government called on the Malaysian and Philippine armies to launch combined land attacks together on Mindanao, while at the same time urging the Philippine government to allow Indonesia and Malaysia military forces to enter Philippine territory. The Vietnamese military started to hold military exercises against Abu Sayyaf (known locally as "pirates" by the Vietnamese) following the repeat kidnappings of Malaysian and Indonesian sailors. The Philippine military provided one battalion to go against each subgroup. On September 9, following the meeting between President Duterte and Indonesian President Joko Widodo, an agreement was reached to pursue the Abu Sayyaf. The Philippine President said:
However, the government of Indonesia decided to not launch a military operation in the southern Philippines, stating that there is enough Philippine military personnel had been deployed. Indonesia's view was seconded by Malaysia. Philippine military chief Ricardo Visaya warned the Abu Sayyaf that they would continue with further major military operations. The military chief gave notice to Abu Sayyaf members to surrender or be "neutralised", (killed or apprehended).
Some 20 Abu Sayyaf surrendered in Sumisip on September 22. The day before, Philippine armed forces confiscated 200 speedboats used by the Abu Sayyaf in Basilan, Sulu, Tawi-Tawi and Zamboanga. President Duterte rejected a proposal by Nur Misuari, the leader of MNLF to include Abu Sayyaf in peace talks. On September 27, another attempt to smuggle weapons to Abu Sayyaf was prevented by the Philippine National Police in San Juan City. Four people were arrested. By October 14, the Philippine military had launched 579 military operations, 426 of which were focused to "neutralise" group members. 54 engagements resulted in 56 Abu Sayyaf members killed, 21 surrendered and 17 arrested.
Abu Sayyaf fatalities then increased to 102, with seven more apprehended. Notable Abu Sayyaf leaders were killed, including Nelson Muktadil, Braun Muktadil, their sub-leader Mohammad Said, Jamiri Jawhari, Musanna Jamiri, the group spokesman Abu Rami and Alhabsy Misaya. In addition, another 165 fast boats used for transport and kidnapping activities were confiscated. By April 13, 2017, 50 more ASG members had surrendered. In the same month, Philippine authorities discovered the presence of militants from Indonesia and Malaysia killed during the ongoing operations (notable foreigners such as Sanusi, Zulkifli Abdhir, Ibrahim Ali, Mohd Najib Husen and Mohisen were among the dead) as well the presence of a "traitor" among their security members when a top policewoman was caught for her ties with the group. Indonesia admitted the presence of its citizens who came from North Sulawesi and said they could not prevent them from joining, given the lack of security on their borders. Malaysia discovered that militants were using Sabah as a transit point. The two pledged to prevent cross-border terrorism and curb the activities of militants
Early on November 26, 2016, Duterte stated that he would open peace talks with Abu Sayyaf group (as he did with the MNLF and MILF by offering federalism as a possible solution) while continuing to fight against the Maute group, a move criticized by Philippine analysts as it would be used by extreme rebels to claim for legitimacy as a group. In a statement, the President said:
His statements were criticized by national media as leading to confusion about whether he wanted peace talks. Another IS-linked group, the Maute emerged in 2016. On December 7, Duterte told the Indonesian and Malaysian leaders that "they can bomb the Abu Sayyaf along with the hostages if the Abu Sayyaf continue to present persistent threats and the hostages should already know that there is repeated warnings to not go there". In early 2019, Duterte emphatically stated that he would never initiate or agree to any peace talks with Abu Sayyaf due to his detestation for the group's record of atrocities and its treatment of innocent people as young as 8 years old.
In the aftermath of the 2019 Jolo Cathedral bombings, President Duterte ordered an "All-Out-War" directive against the Abu Sayyaf Group, which led to heavy ground operations, massive airstrikes, artillery bombardment in surrounding areas, the evacuation of civilian in other areas, and the creation of the 11th Infantry Division of the Philippine Army.
See also
Bangsamoro Islamic Freedom Fighters
Siege of Marawi
Notes
References
External links
Most Wanted Terrorists, Federal Bureau of Investigation, US Department of Justice
Council on Foreign Relations: Abu Sayyaf Group (Philippines, Islamist separatists)
Reward For Information (on five ASG members), Rewards for Justice Program, US Department of State
Looking for al-Qaeda in the Philippines
Balik-Terrorism: The Return of Abu Sayyaf (PDF), Strategic Studies Institute, US Army War College
The bloodstained trail of the Abu Sayyaf, Agence France-Presse
Jihadist groups
Organizations based in Asia designated as terrorist
Organized crime groups in the Philippines
Organisations designated as terrorist by Australia
Organisations designated as terrorist by Japan
Salafi jihadists
Organizations designated as terrorist by Canada |
169500 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%BB%D1%8C%D1%8F%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA | Ульяновськ | Ульяновськ (до 1780 року — Синбірськ, у 1780—1924 — Симбірськ , з мордовської корінь слова перекладається як "зелені гори") — місто в Російській Федерації, центр Ульяновської області. Розташовано на Приволзькій височині, на берегах Волги (Куйбишевське водосховище) і Свіяги в місці їхнього максимального зближення. Населення — 614 444 мешканці (2012). Засноване в 1648 році.
Клімат
Історія
Засноване 1648 року по указу царя Олексія Михайловича воєводою Богданом Матвійовичем Хитрово, як фортеця Синбірськ (пізніше — Симбірськ).
Восени 1670 року Симбірськ осаджували війська Степана Разіна. Разін не зміг успішно завершити облогу, 4 жовтня він був поранений в бою, товариші винесли його до річки, завантажили в човен і відпливли вниз по Волзі). У 1672, за оборону від Степана Разіна Симбірську було надано перший герб.
У 1774 році до Симбірська доставили полоненого Омеляна Пугачова, і допитували його з 2 по 6 жовтня. 26 жовтня Пугачова відправили з Симбірська до Москви.
У 1780–1796 роках Симбірськ був центром Симбірського намісництва Російської імперії. З він став головним містом новоствореної Симбірської губернії.
У 1864 році, 12 серпня, почалася найбільша пожежа в Симбірську, яка тривала 9 днів. Від міста вціліла його четверта частина. Карамзинська бібліотека, Спаський монастир, 12 церков, поштамт, усі найкращі приватні будівлі згоріли.
У 1898 році місто було з'єднано залізницею з Інзою, на початку XX століття — з Бугульмою.
У різний час Симбірська був центром Симбірського повіту, Симбірської провінції, Симбірського намісництва, Симбірської губернії.
У 1924 році було перейменовано в Ульяновськ на честь Владіміра Ульянова (Леніна).
З 1928 року місто належало до Середньоволзької області (краю), з 1936 — до Куйбишевської області.
У роки Німецько-радянської війни в Ульяновську в евакуації перебувала Московська Патріархія. Крім того, евакуйовані з Москви ряд промислових підприємств (серед них Автомобільний завод імені Сталіна). У 1943, Ульяновськ став центром знов створеної Ульяновської області.
Українці в місті
Під час Першої світової війни в місті перебували арештовані російськими окупантами в Галичині громадські, релігійні діячі; полонені військовики Легіону УСС:
отець Носковський Володислав Михайлович
отець-митрат Гордієвський зі Станіславова
Горук Сень (Семен)
Носковський Зенон.
Адміністративний поділ
Місто ділиться на чотири райони:
Желєзнодорожний
Заволзький
Засвіязький
Ленінський
Економіка і промисловість
Основа економіки міста — це підприємства машинобудування і металообробки; розвинені також: електроенергетика, роздрібна торгівля та капітальне будівництво.
В Ульяновську розташовані такі підприємства:
Ульяновський ливарний завод (виробництво переробного та ливарного чавуну);
Ульяновський автомобільний завод;
Авіабудівний завод «Авиастар-СП»;
Ульяновська філія ТГК-7;
Ульяновський машинобудівний завод ім. Володарського;
Ульяновський завод важких і унікальних верстатів (УЗТС);
Ульяновський механічний завод;
Завод «Волзькі мотори» ;
Завод «Контактор» (виробництво електроустаткування для енергетики та металургії);
ГідроТоргСервіс (виробництво гідравлічного обладнання);
Приладобудівний завод «Утьос»;
Промислова група «Мікроелектронні датчики»
Кондитерська фабрика «Волжанка»;
Завод ЗБВ-3;
Комбінат будівельних матеріалів;
Меблева фабрика «Симбірська меблева компанія»;
Текстильна фабрика «Русь»;
Кондитерська фабрика «Глобус»;
Ульяновська філія ВАТ «Волгателеком».
Транспорт
Ульяновськ — важливий вузол Куйбишевської залізниці, має один головний і 3 другорядних вокзали. Поруч з містом розташовані два аеропорти — Ульяновськ-Центральний (ULK) і Ульяновськ-Восточний (ULY). На правому березі Волги в Желєзнодорожному районі знаходиться Ульяновський річковий порт.
Два береги Волги пов'язані між собою двома мостами.
Старий залізничний міст офіційно відкритий 5 жовтня 1916 року, названий на початку будівництва «Імператорським Його величності Миколи II», в 1917 р. він був перейменований в «міст Свободи». У зв'язку з утворенням Куйбишевського водосховища в 1953—1958 роках опори моста були розширені і нарощені, відкрито автомобільний рух. Вся реконструкція мосту проводилася без припинення руху поїздів.
Новий міст, названий Президентським, введено в експлуатацію 26 листопада 2009 року, до цього моменту міст відкривався двічі: для роботи в тестовому режимі і в п'ятницю, 13 листопада у зв'язку з вибухом на складі боєприпасів «Арсенал» в Заволзькому районі міста. Нижній ярус мосту для двосмугового руху планується відкрити в 2012 році. Новий міст знаходиться за межами м. Ульяновська і призначений в основному для руху транзитного транспорту, основне внутрішньоміське сполучення продовжується старим автомобільним мостом.
Міський транспорт представлений трамваєм (див. Ульяновський трамвай), тролейбусом (див. Ульяновський тролейбус), автобусом і маршрутним таксі. Особливістю міста є те, що трамвайні лінії знаходяться виключно в правобережній частині міста, а тролейбусні — в лівобережній (Заволзький район).
В останні роки існування СРСР було заплановано спорудження в Ульяновську метрополітену. Наразі, згідно з новим генеральним планом міста, також з нової лівобережної частини міста в стару правобережну і також з використанням нижнього ярусу добудовується автометроміст, передбачено створення в перспективі легкого метро (метротраму) з підземною ділянкою в центрі (див. Ульяновське легке метро). До його створення нижній ярус мосту буде тимчасово відданий також під автомобільний рух.
Через Ульяновськ проходять автотраси регіонального значення:
А151 Ульяновськ — Цивільськ, в'їзд на федеральну трасу М7.
Р178 Саранськ – Ульяновськ — Димітровград — Самара.
Р228 Ульяновськ — Сизрань — Саратов — Волгоград.
Р241 Ульяновськ — Буїнськ — Казань.
Освіта
Ульяновський державний університет
Ульяновський державний технічний університет
Ульяновський державний педагогічний університет
Ульяновська державна сільськогосподарська академія
Ульяновське вище авіаційне училище цивільної авіації
Ульяновське вище військове інженерне училище зв'язку імені Г. К. Орджонікідзе (філія) (закрита в 2008 р.)
Ульяновське вище військово-технічне училище імені Богдана Хмельницького (філія)
Ульяновська філія Московського інституту підвищення кваліфікації при МГТУ ім. Баумана
Ульяновська філія Московського педагогічного державного університету
Ульяновська філія Сучасної гуманітарної академії
Культура
Театри
Ульяновський обласний драматичний театр імені І. А. Гончарова
Ульяновський обласний театр ляльок імені В. М. Леонтьєвої
Ульяновський театр юного глядача «Nebolshoy Театр».
Музеї
Ульяновський обласний художній музей
Ульяновський обласний краєзнавчий музей
Історико-літературний музей «Будинок Язикових»
Історико-меморіальний музей І. А. Гончарова
Галерея
Відомі люди
Народились
Ленін Володимир Ілліч — професійний революціонер, один з головних творців СРСР;
Керенський Олександр Федорович — російський політичний діяч, тимчасовий уряд якого Ленін скинув у 1917 році, захоплюючи владу;
Ульянов Дмитро Ілліч — діяч російського революційного руху, молодший брат В. І. Леніна;
Ясеніца Павел — польський письменник і публіцист;
Карцев Олексій Дмитрович (1900, Симбірськ — 1967, Москва) — російський письменник;
Кобозя Вальдемар — російський шансоньє;
Морозевич Іван Антонович — начальник штабу дивізії Дієвої Армії УНР.
Тікунов Вадим Степанович (1921—1980) — радянський державний діяч;
Виноградов Олексій Іванович (1912—1974) — радянський науковець, фахівець в царині будівельної механіки, доктор технічних наук, професор.
Гончаров Іван Олександрович (1812—1891) — російський письменник
Шишков Олександр Володимирович (1988—2022) — офіцер ПДВ РФ, учасник вторгнення в Україну. Герой Російської Федерації.
Див. також
7924 Симбірськ — астероїд, названий на честь міста.
Джерела
Посилання
Життя Ульяновська
Ульянвський міський портал
Соціальна мережа Ульяновська
Історія Симбірська
Супутникові зображення Ульяновська
Міста Ульяновської області
Обласні центри Росії
Міста, нагороджені орденом Леніна
Перейменовані міста
Населені пункти, названі на честь Леніна
Міста, названі на честь людей
Перейменовані міста
Міста Росії
Міста на Волзі |
771974 | https://en.wikipedia.org/wiki/Charles%20Garnier%20%28architect%29 | Charles Garnier (architect) | Charles Garnier (architect)
Jean-Louis Charles Garnier (6 November 1825 – 3 August 1898) was a French architect, perhaps best known as the architect of the Palais Garnier and the Opéra de Monte-Carlo.
Early life
Charles Garnier was born Jean-Louis Charles Garnier on 6 November 1825 in Paris, on the Rue Mouffetard, in the present-day 5th arrondissement. His father, Jean André Garnier, 1796–1865, who was originally from Sarthe, a department of the French region of Pays de la Loire, had worked as a blacksmith, wheelwright, and coachbuilder before settling down in Paris to work in a horse-drawn carriage rental business. He married Felicia Colle, daughter of a captain in the French Army.
Later in life Garnier would all but ignore the fact that he was born of humble origins, preferring to claim Sarthe as his birthplace.
Education
Garnier became an apprentice of Louis-Hippolyte Lebas, and after that a full-time student of the École royale des Beaux-Arts de Paris, beginning during 1842. He obtained the Premier Grand Prix de Rome in 1848 at age twenty-three. The subject of his final examination was titled:"Un conservatoire des arts et métiers, avec galerie d'expositions pour les produits de l'industrie".
He became a pensioner of the Académie de France à Rome from 17 January 1849 to 31 December 1853.
He traveled through Greece providing him the subject of his fourth year submission, presented at the Paris Salon in 1853. He visited Greece with Edmond About and Constantinople with Théophile Gautier. He worked on the Temple of Aphaea in Aegina where he insisted on polychromy.
He was named in 1874 member of the Institut de France in the architecture section of the Académie des Beaux-Arts.
Paris Opera
On 30 December 1860 the Second Empire of Emperor Napoleon III announced a competition for the design of a new, state-funded opera house. The old opera house, located on the and known as the Salle Le Peletier, had been constructed as a temporary theatre in 1821. Street access to that theatre was greatly constricted; and after an attempted assassination of Napoleon III at the theatre's entrance on 14 January 1858, it was decided to build a new opera house with a separate, more secure entrance for the head of state.
Applicants were given a month to submit entries. There were two phases to the competition, and Garnier was one of about 170 entrants in the first phase. He was awarded the fifth-place prize and was one of seven finalists selected for the second phase. The second phase required the contestants to revise their original projects and was more rigorous, with a 58-page program, written by the director of the Opéra, Alphonse Royer, which the contestants received on 18 April. The new submissions were sent to the jury in the middle of May, and on 29 May Garnier's project was selected for its "rare and superior qualities in the beautiful distribution of the plans, the monumental and characteristic aspect of the facades and sections".
Garnier's wife Louise later wrote that the French architect Alphonse de Gisors, who was on the jury, had commented to them that Garnier's project was "remarkable in its simplicity, clarity, logic, grandeur, and because of the exterior dispositions which distinguish the plan in three distinct parts—the public spaces, auditorium, and stage ... 'you have greatly improved your project since the first competition; whereas Ginain [the first-place winner in the first phase] has ruined his.'"
Soon the thirty-five-year-old and relatively unknown Garnier began work on the building, which eventually would be named for him, the Palais Garnier. Many people had difficulty in deciding exactly what style he was trying to portray. When asked by Empress Eugénie in what style the building was to be done, he is said to have replied: "Why Ma'am, in Napoleon Trois, and you complain!"
Construction began in the summer of 1861, though setbacks would delay it for another fourteen years. During the first week of excavation, an underground stream was discovered, rendering the ground too unstable for a foundation. It required eight months for the water to be pumped out, though enough was left in the area which eventually became the fifth cellar for operating the hydraulic stage machinery above. Garnier's double-walled and bitumen-sealed cement and concrete foundation proved strong enough to withstand any possible leakages, and construction continued.
The defeat of the French army by the Prussians at the Battle of Sedan in 1870 resulted in the end of the Second Empire. During the Siege of Paris and the Paris Commune in 1871, the unfinished Opera was used as a warehouse for goods, as well as a military prison.
The opera house was finally inaugurated on 5 January 1875. Many of the most prestigious monarchs of Europe attended the opening ceremony, including the President of France's new Republic, Marshal MacMahon, the Lord Mayor of London, and King Alfonso XII of Spain.
The people who entered the massive building, spanning nearly , were generally awed by its immense size and extensive ornamentation. Claude Debussy described it as resembling a railway station on the outside, and that the interior could easily be mistaken for a Turkish bath.
Garnier's works represent a Neo-Baroque-inspired style, popular during the Beaux-Arts period in France. He was influenced by the Italianate styles of Renaissance artisans such as Palladio, Sansovino, and Michelangelo, perhaps the result of his many visits to Greece and Rome during his lifetime. He was also a pioneer of architectural beauty as well as function; his opera was built on a framework of metal girders, unprecedented at the time. Aside from being fireproof, steel and iron was much stronger than wood, allowing it to successfully withstand the countless heavy tons of marble and other materials heaped upon it without breaking.
Later work
In 1872 and 1873 Garnier built a vacation home on the Italian Riviera, the Villa Garnier in Bordighera. He was one of the first to build there after the arrival of the railroad in 1871 and later contributed various private and public buildings to the town until his death in 1898. Other architectural contributions include the Grand Concert Hall of the Monte Carlo Casino (1876/79–1879, since remodeled as the Opéra de Monte-Carlo) and the Salle de Jeu Trente-et-Quarante (1880–81), both on the Place du Casino in Monte-Carlo; the Nice Astronomical Observatory (1879–88); the 117 boulevard Saint-Germain in Paris (1878–80); the Hôtel Hachette, 195 boulevard Saint-Germain in Paris (1878–1881); the Panorama Marigny in Paris (1880–82); now the Marigny Theatre); and his last work, the Magasin (storehouse) de Décors de l'Opéra on the rue Berthier in Paris (1894–95; now the Ateliers Berthier of the Odéon-Théâtre de l'Europe).
Death
Garnier retired from his private architectural practice in 1896, but continued to serve on juries for architectural competitions and to appear at official functions. He suffered a first stroke at 4 o'clock in the morning on 2 August 1898 while at home in Paris, and a second stroke the following evening, dying at 8 o'clock in the evening. He was interred in the Montparnasse cemetery. After his death a public monument (completed in 1902 to designs by Jean-Louis Pascal and crowned with a copy of the bust of Garnier, which had been created by Jean-Baptiste Carpeaux in 1869) was erected west of the Rotonde de l'Empereur of the Palais Garnier. The huge ornate granite pedestal was created in Aberdeen by Alexander McDonald & Co.
Works
In France
In Paris :
Palais Garnier (1861–1875)
Panorama Français (1880–1882; demolished)
Panorama Marigny (1880–82); remodeled 1894 as the Théâtre Marigny)
The (1878–1880), 117 boulevard Saint-Germain)
Maison "Opéra" (1867–1880), a hôtel particulier, 5 rue du Docteur Lancereaux
Tomb of Jacques Offenbach, cimetière de Montmartre (1880)
The (1894–1898), on the boulevard of the same name, the annex of the Opéra and its fabrication workshops for decorations and storage of costumes and scenery. This building was his last realisation.
In Provence :
Villa Maria Serena (1882), 21 promenade Reine-Astrid, Menton (attributed)
The casino and thermal baths of Vittel (built 1883–1884; baths much modified after 1897; casino destroyed by fire in 1930 and replaced with a different structure)
Église Sainte-Grimonie (1886) in La Capelle
The Astronomical Observatory in Nice (1881–1888, in collaboration with the engineer Gustave Eiffel)
Abroad
The information concerning Garnier's work on the Italian Riviera is taken from the inventory of Bouvier.
In Monaco :
Grand Concert Hall of the Monte Carlo Casino (1876/78–1879; remodeled by Henri Schmit in 1897)
Trente-Quarante Gaming Room of the Monte Carlo Casino (1878–1880/81; modified at the end of the 19th century, little of Garnier's work remains)
In Bordighera, Italy:
Villa Garnier (1872–1873)
Town hall of Bordighera (1872–1878)
Villa Bischoffsheim (1876–1879/80; now Villa Etelinda)
Church of the Immaculate Conception or Terrasanta(1879/83–1898)
Villa Studio (1884; Garnier's studio near the Villa Garnier)
Gallery
Spain
Palacio Recreo de las cadenas, Fundación Real Escuela Andaluza de Arte Ecuestre. Jerez de la Frontera (Cádiz)
Quotations
In 1851 alors qu'il est pensionnaire à la Villa Médicis à Rome et à l'occasion d'un voyage à Athens, Garnier s'exclame en découvrant le Parthenon : "Il n'y a pas à choisir entre les arts, il faut être Dieu ou architecte."
"Les ingénieurs ont de fréquentes occasions d'employer le fer en grandes parties, et c'est sur cette matière que plus d'un fonde l'espoir d'une architecture nouvelle. Je lui dis tout de suite, c'est là une erreur. Le fer est un moyen, ce ne sera jamais un principe."
See also
Napoleon III style
Notes
Bibliography
Ayers, Andrew (2004). The Architecture of Paris. Stuttgart; London: Edition Axel Menges. .
Bonillo, Jean-Lucien, et al. (2004). Charles Garnier and Gustave Eiffel on the French and Italian Rivieras: The Dream of Reason (in English and French). Marseilles: Editions Imbernon. .
Bouvier, Béatrice (2004). "Inventaires" in Bonillo et al. 2004, pp. 186–205.
Bouvier, Béatrice (2003). "Catalogue" in Leniaud 2003, pp. 160 165.
Kirkland, Stephane (2013). Paris Reborn: Napoléon III, Baron Haussmann, and the Quest to Build a Modern City. New York: St Martin's Press. .
Leniaud, Jean-Michel (2003). Charles Garnier. Paris: Monum, Éditions du patrimoine. .
Mead, Christopher Curtis (1991). Charles Garnier's Paris Opéra: Architectural Empathy and the Renaissance of French Classicism. New York: The Architectural History Foundation. Cambridge, Massachusetts: The MIT Press. .
Savorra, Massimiliano (2003). Itinerari italiani di formazione. Charles Garnier a Venezia, in « Casabella », no. 709, mars 2003,
Savorra, Massimiliano (2003), Charles Garnier in Italia. Un viaggio attraverso le arti. 1848-1854, (pref. Pierre Pinon), Il Poligrafo, Padova 2003 scheda libro
Savorra, Massimiliano (2005). Tra attese e scoperte: la Toscana di Charles Garnier, in G. Orefice (a cura di), Architetti in viaggio: suggestioni e immagini, numero monografico di «Storia dell’urbanistica Toscana», n. XI, 2005,
Savorra, Massimiliano (2010). Una lezione da Parigi al mondo. Il teatro di Charles Garnier, in L. Mozzoni, S. Santini (a cura di), L’architettura dell’eclettismo. Il teatro. Architettura, tecniche teatrali e pubblico, Liguori, Napoli 2010,
External links
Charles Garnier Biography
Ladyghost's web
Villa Etelinda (Google Maps Street View), former Villa Bischoffsheim, Bordighera
Villa Studio (Google Maps Street View), Bordighera
Villa Maria Serena (Google Maps Street View), Menton
1825 births
1898 deaths
19th-century French architects
Architects from Paris
Prix de Rome for architecture
École des Beaux-Arts alumni
Burials at Montparnasse Cemetery
Historicist architects
Recipients of the Royal Gold Medal
Grand Officers of the Legion of Honour
Theatre architects |
548059 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BB%D0%B0%D1%80%D1%96%D0%B9%20%D1%85%D0%BE%D0%B4%D1%8F%D1%87%D0%B8%D0%B9 | Кларій ходячий | Кларій ходячий (Clarias batrachus) — вид прісноводних потамодромних риб, здатних дихати повітрям, відомий здатністю «ходити» сушею в пошуках кращих умов.
Ареал
Ареал охоплює Південну Азію: Ява, Індонезія. Як об'єкт аквакультури використовується по всьому Світі. У деяких країнах характеризується як інвазивний вид. Так у США від розповсюдився Флоридою, також відзначений у Каліфорнії, Коннектикуті, Джорджії, Массачусетсі та Неваді.
Джерела
Кларій
Тварини, описані 1758
Риби Індонезії
Інтродуковані прісноводні риби |
37868947 | https://en.wikipedia.org/wiki/Furmanivka%2C%20Odesa%20Oblast | Furmanivka, Odesa Oblast | Furmanivka, Odesa Oblast
Furmanivka is a village in Odesa Oblast, Ukraine. It belongs to Kiliia urban hromada, one of the hromadas of Ukraine.
Until 18 July 2020, Furmanivka belonged to Kiliia Raion. The raion was abolished in July 2020 as part of the administrative reform of Ukraine, which reduced the number of raions of Odesa Oblast to seven. The area of Kiliia Raion was merged into Izmail Raion.
In 2001, 76.7% of the inhabitants spoke Romanian as their native language, while 7.02% spoke Ukrainian and 12.81% spoke Russian.
Semyon Timoshenko, a Soviet military commander and Marshal of the Soviet Union, was born here.
References
Villages in Izmail Raion
Populated places in Kiliia urban hromada
Romanian communities in Ukraine
Akkermansky Uyezd |
3995401 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%B2%D0%B7%D0%B8%D0%BA%20%D1%82%D0%B8%D0%B1%D0%B5%D1%82%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9 | Повзик тибетський | Повзик тибетський (Sitta nagaensis) — вид горобцеподібних птахів родини повзикових (Sittidae).
Поширення
Вид поширений в Південно-Східній Азії від Тибету до південно-центральної частини В'єтнаму. Його природними середовищами існування є помірні ліси, субтропічні або тропічні вологі низинні ліси та субтропічні або тропічні вологі гірські ліси.
Опис
Дрібний птах, завдовжки 12-15 см, вагою 12-22 г. Верхня частина тіла синьо-сірого кольору, нижня — блідо-сіра. Від основи дзьоба через око до плечей проходить чорна лоральна смужка. Гузка червонувато-коричнева з білими цятками. Боки темно-цегляного забарвлення.
Підвиди
S. n. montium La Touche, 1899
S. n. nagaensis Godwin-Austen, 1874
S. n. grisiventris Kinnear, 1920
Примітки
т
Птахи, описані 1874
Птахи Китаю
Птахи Індії
Птахи М'янми
Птахи Таїланду
Птахи Лаосу
Птахи В'єтнаму |
3062211 | https://uk.wikipedia.org/wiki/367-%D0%BC%D0%B0%20%D0%BF%D1%96%D1%85%D0%BE%D1%82%D0%BD%D0%B0%20%D0%B4%D0%B8%D0%B2%D1%96%D0%B7%D1%96%D1%8F%20%28%D0%A2%D1%80%D0%B5%D1%82%D1%96%D0%B9%20%D0%A0%D0%B5%D0%B9%D1%85%29 | 367-ма піхотна дивізія (Третій Рейх) | 367-ма піхотна дивізія (Третій Рейх) — піхотна дивізія Вермахту за часів Другої світової війни. Дивізія сформована на території Хорватії, брала участь в операції «Маргарет I», потім діяла на фронтах німецько-радянської війни, бої в районі Кам'янець-Подільського, в Західній Україні, в Західній Білорусі, потім на сході Польщі та в Східній Пруссії. У квітні 1945 року розгромлена під Кенігсбергом.
Історія
367-ма піхотна дивізія сформована 15 листопада 1943 року в Аграмі в Хорватії під час 21-ї хвилі мобілізації вермахту з рештки розформованих та розгромлених 330-ї, 71-ї і 297-ї піхотних дивізій та 505-го артилерійського дивізіону. Формування з'єднання, що входило до III Германського танкового корпусу СС СС-обергруппенфюрера Ф. Штайнера 2-ї танкової армії за планом мало завершитися 1 лютого 1944 року, але через проблеми поповнення особовим складом формування тривало до 1 квітня 1944 року. Після цього дивізія була включена до складу сил для проведення антипартизанських операцій на території Хорватії та окупованих землях Югославії. Однак, вже в березні 1944 року у зв'язку з різким загостренням ситуації в Угорщині, дивізію перекинули до країни за планом операції «Маргарет I» для недопущення переходу Угорської королівської армії на бік союзників. Зосереджувалася поблизу Веспрема.
Наприкінці березня 1944 року дивізію терміново перекинули на південний фланг німецько-радянського фронту, де в районі Кам'янець-Подільського склалася критична ситуація, коли під час Дніпровсько-Карпатської стратегічної наступальної операції Червоної армії, потрапила в оточення та була на межі знищення німецька 1-ша танкова армія генерала Г.-В. Губе. Бої в Західній Україні, в червні 367-му піхотну дивізію перекинули на центральний напрямок Східного фронту. Участь у битві в Західній Білорусі, поступовий відступ до Польщі й далі до Східної Пруссії. Протягом восени 1944 — весни 1945 року дивізія билася під Кенігсбергом, доки не була вщент розгромлена військами 3-го Білоруського фронту.
Райони бойових дій
Хорватія (листопад 1943 — лютий 1944)
Угорщина (березень 1944)
Східний фронт (південний напрямок) (березень — червень 1944)
Східний фронт (центральний напрямок) (червень — жовтень 1944)
Німеччина (Східна Пруссія) (жовтень 1944 — квітень 1945)
Командування
Командири
Генерал-майор Георг Цваде (15 листопада 1943 — 10 травня 1944)
Генерал-майор Адольф Фішер (10 травня — 1 серпня 1944)
Генерал-майор Герман Ганле (1 серпня 1944 — 8 квітня 1945)
Підпорядкованість
Склад
Див. також
Операція «Кугельбліц»
502-й важкий танковий батальйон (Третій Рейх)
Третій антипартизанський наступ в Югославії
Операція «Рюбенцаль»
Битва за Оджак
Словенія в Другій світовій війні
Посилання
Література
Georg Tessin: Verbände und Truppen der deutschen Wehrmacht und Waffen-SS im Zweiten Weltkrieg 1939—1945. Band10. Die Landstreitkräfte 371—500. Biblio-Verlag, Bissendorf 1975, ISBN 3-7648-1002-5, S.53f.
Примітки
Виноски
Джерела
Піхотні дивізії Третього Рейху
Військові формування, засновані 1943
Військові формування, розформовані 1945
Засновані в Європі 1943 |
1269464 | https://uk.wikipedia.org/wiki/HD198987 | HD198987 | HD198987 — хімічно пекулярна зоря спектрального класу
A3 й має видиму зоряну величину в смузі V приблизно 8,9.
Див. також
Перелік HgMn-зір
Ртутно-манганова зоря
Перелік хімічно пекулярних зір (20h-22h)
Хімічно пекулярна зоря
Перелік хімічно пекулярних зір з пониженим вмістом гелію
Хімічно пекулярна зоря з пониженим вмістом гелію
Перелік Am-зір
Am-зоря
Примітки
Хімічно пекулярні зорі
Зорі головної послідовності спектрального класу A3
9 |
185264 | https://en.wikipedia.org/wiki/Star%20Wars%20Holiday%20Special | Star Wars Holiday Special | Star Wars Holiday Special
The Star Wars Holiday Special is an American television special originally broadcast by CBS on November 17, 1978. It is set in the universe of the sci-fi-based Star Wars media franchise. Directed by Steve Binder, it was the first Star Wars spin-off film, set between the events of the original film and the then-unreleased sequel The Empire Strikes Back (1980). It stars the main cast of the original Star Wars and introduces the character of Boba Fett, who appeared in later films.
In the storyline that ties the special together, following the events of the original film, Chewbacca and Han Solo attempt to visit the Wookiee home planet of Kashyyyk to celebrate "Life Day". They are pursued by agents of the Galactic Empire, who are searching for members of the Rebel Alliance on the planet. The special introduces three members of Chewbacca's family: his father Itchy, his wife Malla, and his son Lumpy.
The program also features the rest of the main Star Wars characters, including Luke Skywalker, C-3PO, R2-D2, Darth Vader and Princess Leia, all portrayed by the original cast (except , who is simply billed as "himself"). The program includes footage from the 1977 film and a cartoon produced by Toronto-based Nelvana featuring the bounty hunter Boba Fett. Scenes take place in space and in spacecraft including the Millennium Falcon and a Star Destroyer; segments also take place in a few other locales such as the Mos Eisley cantina from the original film.
The special was very poorly received, and has never been rebroadcast nor officially released on home video in any format. It has become something of a cultural legend due to the underground quality of its existence. It has been viewed and distributed in off-air recordings of the original 1978 CBS television broadcast by fans as bootleg copies, and it has also been uploaded to content-sharing websites. In contrast, the animated segment that introduced Boba Fett was positively received and, in 2021, was released on Disney+.
Plot
On Life Day, Chewbacca, accompanied by Han Solo, is headed home to see his family. Along the way, the duo is chased by two Star Destroyers, but they escape into hyperspace. Meanwhile, on Kashyyyk, Chewbacca's family is preparing for his return. Hoping to find the Millennium Falcon, his wife, Malla, runs a computer scan for starships in the area but is unsuccessful.
Malla contacts Luke Skywalker, who, along with R2-D2, is working on his X-wing fighter. Luke tells her that he does not know what happened. Malla contacts Saun Dann, a local trader. He tells her through a carefully worded message that Han and Chewbacca are on their way and should be arriving soon.
Malla then attempts (unsuccessfully) to prepare a meal, the instructions of which are being aired via a local cooking show by an eccentric four-armed alien cook, Chef Gormaanda (Harvey Korman).
Saun arrives with Life Day gifts for everyone, including a virtual reality fantasy program (featuring Diahann Carroll) for Itchy. Back on the Falcon, Chewbacca and Han have just come out of hyperspace not far from Kashyyyk. Han notices an increased Imperial presence, so they decide to land in an unguarded area to the north.
As they enter the atmosphere, Lumpy hears the roaring of the ship. Believing Han and Chewie might be arriving, Malla opens the door, but instead finds two stormtroopers and officers. The Imperials force their way into the house. An officer orders a search for Chewbacca.
As they search, Saun and the others attempt to distract them with food and Malla's music video box (which features a video by Jefferson Starship). When the music finishes, the head officer orders the search to continue. The head officer tells Malla to keep Lumpy busy while they search his room, so Lumpy (and the viewing audience) uses a viewscreen to watch a cartoon of his father's many adventures:
During a search for a talisman, the Millennium Falcon crashes on the water moon of Panna with the main characters onboard. They run into Boba Fett, who saves Luke from a giant monster and claims to want to help the Rebels. They all board the Falcon, where Han has been infected by a mysterious sleeping virus caused by the talisman. Luke then contracts the virus as well. Fett and Chewie go into Panna City to get the cure. Once they get into the Imperial-occupied city, Fett instructs Chewie to stay behind—so he can contact Darth Vader. On the Falcon, as C-3PO is caring for Han and Luke, R2-D2 intercepts the transmission between Vader and Fett. Evading the Imperials, Fett and Chewie return to the Falcon with the cure. After everyone recovers from the virus, they learn of Fett's true allegiances. He blasts away using his jetpack, promising they will meet again. The heroes head back to the Rebel base aboard the Falcon.
Lumpy works to create a translation device that will fool the Imperials into returning to their base by faking their commander's voice. To do so, he first must watch the manual for the device, being presented by a malfunctioning, incompetent robot (also played by Korman). While the Imperials are searching downstairs, the living room viewscreen activates, announcing that Tatooine is being put under curfew by the Empire because of "subversive forces".
The video is announced as required viewing for all Imperial forces and much of it features Ackmena (Bea Arthur) running the Mos Eisley cantina. Ackmena is approached by an admirer: Krelman, an amorous alien, who has misunderstood something she said to him recently. Ackmena announces last call, and upon being ignored, sings a farewell song.
Lumpy uses this opportunity to put his plan into motion, faking a repeated call for the Imperials to "return to base". They leave, but one stormtrooper stays behind and realizes that they were tricked. He finds Lumpy and destroys the machine, then chases Lumpy outside.
Han and Chewbacca arrive. Chewie protects Lumpy as Han kills the stormtrooper. After they are reunited, an Imperial officer appears on the viewscreen, giving a general alert for the missing stormtrooper. Saun quickly responds that the trooper stole supplies and deserted. The danger averted, the family prepares to go to the festival at the great Tree of Life. They hold glowing orbs, and appear in space wearing red robes.
Wookiees walk into a bright star and arrive at the Tree of Life, where many are gathered, including C-3PO and R2-D2. Luke, Leia, and Han also appear. Leia gives a short speech and sings a song in celebration. Chewie remembers his adventures during the events of the original film. Finally, the Wookiee family sits around a table and bow their heads.
Cast
Mark Hamill as Luke Skywalker
Harrison Ford as Han Solo
Carrie Fisher as Princess Leia
Anthony Daniels as C-3PO
Peter Mayhew as Chewbacca
James Earl Jones as Darth Vader (voice)
Beatrice Arthur as Ackmena
Art Carney as Trader Saun Dann
Diahann Carroll as Mermeia Holographic
Jefferson Starship (Marty Balin, Craig Chaquico, Paul Kantner, David Freiberg, Pete Sears, John Barbata) as holographic band
Harvey Korman as Krelman / Chef Gormaanda / Amorphian instructor
Mickey Morton as Malla / Tork (uncredited) / Chef Gormaanda's second pair of arms (uncredited)
Paul Gale as Itchy
Patty Maloney as Lumpy
Jack Rader as Imperial Guard Officer
Stephanie Stromer
Michael Potter as Imperial Guard
The Wazzan Troupe
Yuichi Sugiyama as the "Ring-Master"
The Mum Brothers
Claude Woolman as Imperial Officer
Lev Mailer as Imperial Guard
John McLaughlin
David Prowse (archive footage) as Darth Vader (uncredited)
Alec Guinness (archive footage) as Obi-Wan Kenobi (uncredited)
Leslie Schofield (archive footage) as Imperial Officer (uncredited)
Marcus Powell (archive footage) as Rycar Ryjerd (uncredited)
Kenny Baker, who played in the films, was not involved in the special. The droid was performed entirely by a radio-controlled unit, operated by Mick Garris (Lucas's receptionist). In the credits, R2-D2 is credited by announcer Art James as playing himself.
Because James Earl Jones was originally uncredited in Star Wars, the special marked the first time he was credited as the voice of Darth Vader.
Malla's mask was repurposed from a Chewbacca mask from the original film. The names of Chewbacca's family were later explained to have been nicknames, their full names being Mallatobuck (Malla), Attichitcuk (Itchy), and Lumpawarrump or Lumpawaroo (Lumpy).
Production
While outlining the original Star Wars and planning its potential sequels, Lucas imagined a "film just about Wookiees, nothing else." After the original film's success, its cast made a few appearances on TV variety shows. According to Charles Lippincott, who was head of marketing of the Star Wars Corporation, CBS brought the idea of doing a TV special to him and Lucas, although there is some internal dispute about this claim. According to J.W. Rinzler, "Everybody agreed that a television special was a good idea." Lucas was busy moving his production company to a new location, which was not heavily involved in the special. According to Lucasfilm producer Gary Kurtz:
Though Lucas is uncredited, it was his idea to build the narrative around Chewbacca's family. CBS hired experienced variety show writers and producers, including writer Bruce Vilanch, who was concerned about the decision to center the special on a species who grunt in a fictional language without subtitles. Regardless, Lucas would not budge on his vision. The special went through two directors. The first, David Acomba, was brought in through an attempt to "make us different in variety shows", according to Lippincott.
Acomba, a classmate of George Lucas at USC film school, was unfamiliar with a multiple-camera setup, which caused some problems. Acomba also felt that there was a divide between himself and the producers, and chose to leave the project after finishing only a few scenes, including the cantina and Jefferson Starship. He was replaced by Steve Binder, whose only contact with Lucasfilm was a "Wookiee bible" detailing how the species should look and behave. Stan Winston was hired to design the Wookiee family.
The special was broadcast in its entirety in the United States only once, on Friday, November 17, 1978 (the week before Thanksgiving), on the television network CBS from 8:00 pm to 10:00 pm, Eastern Standard Time (EST), pre-empting Wonder Woman and The Incredible Hulk leading to the latter shows' episodes to be aired that day to instead be shown a week later. It was also broadcast on the Canadian television network CTV from 7:00 pm to 9:00 pm, Eastern Standard Time.
Segments
All the acts are loosely linked together with material that involves the Wookiees' preparation for Life Day on Kashyyyk, Han and Chewie's attempt to bypass the Imperial blockade and make it to Chewie's family, and the Imperial garrison's search for rebels. The plot strings together a series of musical numbers, celebrity cameos and other variety-show acts. These include songs and comedy routines by such 1970s talents as Jefferson Starship, Diahann Carroll, Art Carney, Harvey Korman and Bea Arthur, and a circus-style acrobatics routine including uneven bars and juggling. The most notable segment is an animated cartoon featuring the onscreen debut of Boba Fett.
Music
Original music was composed for The Star Wars Holiday Special by Ken and Mitzie Welch, while Ian Fraser was brought in to adapt John Williams' orchestral themes from Star Wars. The special features four songs:
"This Minute Now" is sung by Diahann Carroll. Carroll – who is supposed to be an image created by a virtual reality machine – tells Chewbacca's father, Itchy, that she is his "fantasy" and suggestively invites him to "experience" her.
"Light the Sky on Fire", performed by Jefferson Starship, which is presented as a 3D music video watched by one of the Imperial guards; during production the song was given the working title "Cigar-Shaped Object (Vanished Without a Trace)" (the song was included as a bonus 45 rpm single in the Jefferson Starship greatest hits collection Gold). (The clip marked Marty Balin's final appearance with Jefferson Starship, as he had left the band in October 1978, a month before the special was broadcast. He later rejoined the band in 1993.)
Later, Bea Arthur, who plays Ackmena, proprietress of the Mos Eisley cantina, sings "Good Night, But Not Goodbye" set to the Cantina Band theme. Some of the same aliens seen in the cantina in Star Wars reappear, including the band Figrin D'an and the Modal Nodes, as back-up musicians.
Finally, at the end of the special, Carrie Fisher sings a song in celebration of Life Day to the tune of "Star Wars (Main Title)" by John Williams.
Comedy
Harvey Korman provides comedy in three of the special's skits, including the cantina skit with Bea Arthur where he plays a love-struck barfly who drinks through a hole in the top of his head. He also performs two solo routines: one as Chef Gormaanda, a four-armed parody of Julia Child (the four arms allow her to work much faster than Malla can keep up with) and one as a malfunctioning Amorphian android named Dromboid in an instruction video watched by Lumpy.
Art Carney has a more integral role in the story, playing a trader named Saun Dann on Kashyyyk who is a member of the rebellion and helps Chewie's family. His segments are also largely played for laughs and at one point includes a scene alluding to his character Ed Norton from The Honeymooners, where an Imperial officer demands that he "get on with it" while Carney dallies with a prop, thus introducing the Jefferson Starship performance.
Cartoon
The high point of the special is generally considered to be the animated segment known as "The Faithful Wookiee", which is the first official Star Wars cartoon. It was written by Lucas and produced by Toronto animation firm Nelvana Ltd., which later produced Droids and Ewoks, two Saturday-morning series based on the franchise in 1985 on ABC. Lucas requested that the visual style be inspired by Moebius. The vocal talents of the main cast are featured. Intended as an flashback, Luke wears a yellow jacket similar to his outfit at the end of A New Hope.
The cartoon introduces Boba Fett, whose appearance was based on footage of the unpainted costume from The Empire Strikes Back, and according to Nelvana co-founder Clive Smith, their suggestion to "scuff up his costume a little bit" influenced the character's live-action appearance. The final costume design made a public parade appearance two months before the Holiday Special aired. The simplified color scheme for the cartoon was later repeated for Fett's appearance in Droids. According to the official Star Wars website, Fett was voiced by Don Francks in the special.
Separate from the rest of the special, the cartoon is presently available to view on the streaming platform Disney+.
Reception
Critical response
The Star Wars Holiday Special was universally lambasted by critics, audiences, and Star Wars fans alike. Jerry Buck, in a November 1978 review for the Associated Press, called the program "bubble gum for the brain". Nathan Rabin of The A.V. Club wrote, "I'm not convinced the special wasn't ultimately written and directed by a sentient bag of cocaine."
David Hofstede, author of What Were They Thinking?: The 100 Dumbest Events in Television History, ranked the holiday special at number one, calling it "the worst two hours of television ever". On the review-aggregator website Rotten Tomatoes, the film holds a 25% approval rating, based on 16 reviews, with an average rating of .
Writing for Fatherly, Nathan Rabin says the cartoon segment is singular compared to the rest of the special in that it "feels worthy of being canon and not a hypnotically insane aberration."
Recognition
The special was ranked at No. 3 in "The Five Goofiest Moments of the Star Wars Mythos" in the 62nd issue of the UK's Star Wars magazine. TV Guide ranked it at number 11 on their "25 Most Hilarious Holiday TV Moments", mentioning that it was "unintentionally hilarious." Both TV Guide and TV Land ranked the special at No. 59 on their "Top 100 Unexpected Television Moments" in a five-part special that aired from December 5 until December 9, 2005.
In 2008, the Star Wars Holiday Special was selected to be shown at the Paley Center for Media by 59% of voters in an online poll of Christmas specials (which allowed users to vote on five titles), beating A Charlie Brown Christmas (34.6%), How the Grinch Stole Christmas! (31.3%) and Rudolph the Red-Nosed Reindeer (28.4%), among others.
Reception from cast and crew
George Lucas did not have significant involvement with the film's production and was reportedly unhappy with the results. In 1987, Lucas reportedly said of the special: "I believe it will be released on videotape. I'm not sure if they're going to rerun it on television or not." In a May 2005 interview, Lucas was asked if the film had soured him on working in television. He replied:
In 2006, Harrison Ford made an appearance on Late Night with Conan O'Brien, and jokingly did not even acknowledge its existence at first when asked about it, then saying that he had never seen it. On the 2010 television program Times Talk, New York Times columnist David Carr asked Carrie Fisher about the special; she said that she made Lucas give her a copy of the special in exchange for recording commentary for the Star Wars trilogy so that she would "have something for parties...when [she] wanted everyone to leave." In 2018, Mark Hamill admitted to not having seen the entire special. In his 2019 autobiography, Anthony Daniels referred to the special as a "turd".
The official Star Wars site states that the special "delivered mixed results" and states that its highlight was the Boba Fett animated segment. The official site also says, when referring to the fan interest in seeing the Wookiees on-screen, "the 1978 Holiday Special didn't cut it." The official site also refers to the Boba Fett animated segment as "a cult classic".
Distribution
Despite only airing once on television, bootleg recordings of the special uploaded to the Internet led to it becoming a cult classic among Star Wars fans.
The entire cartoon appeared as an Easter egg on the 2011 Star Wars: The Complete Saga Blu-ray set, making it the only portion of the special to be officially released in any home video format. The cartoon was also released on Disney+ on April 2, 2021, under the name The Story of the Faithful Wookiee.
International broadcast
The program was seen in Canada on CTV on the same evening as the CBS broadcast. Toronto CTV station CFTO-TV aired the program at 7 pm, an hour earlier than seen on the nearest American outlet, WIVB-TV in Buffalo, New York. It was also distributed and seen in Australia and New Zealand. In Australia it was repeated multiple times on local stations between 1979 and 1984. It aired in France on January 1, 1980, on TF1, in a shortened 72-minute version, dubbed in French.
It was shown on Swedish SVT on May 31, 1979 as Stjärnornas krig - och fred (literally "Star Wars - and Peace").
It aired in the Republic of Ireland on RTÉ 2 on Christmas Day 1979. The special was also broadcast in Honduras on Canal 5 and Brazil on TV Bandeirantes (on Christmas Day, 1981).
Related media tie-ins
Prior to the special's airing, the Kenner toy company considered creating a toy line based on the special. While the project was canceled because of the unpopularity of the special, several prototype versions of the figures are known to have been created. Those depict the Chewbacca family and seem to be simply modifications of Kenner's officially released Chewbacca figure.
Jefferson Starship released their song from the special, "Light the Sky On Fire", as a single, with their 1974 song "Hyperdrive" as the B-side. Cash Box said of it that a "dashing rhythm section of double-timing drums and pounding bass line underpin this unusual Starship track."
In 2007, Hasbro released a Boba Fett action figure, using the likeness from the animated cartoon and titled "Boba Fett (Animated Debut)".
In 2022, a Little Golden Book adaptation of Story of the Faithful Wookiee was published, adapted by Christopher Nicholas and featuring art adapted from the original animation. (ISBN 9780736442633)
Legacy
Canonicity of the special
Despite the unpopularity of the special, Lucasfilm maintained its status as part of the continuity, placing it halfway between Episodes IV and V. From 1978 to 2014, most elements of the Holiday Special fell under a secondary level of canon superseded by other licensed works.
This was clarified in 2007 by Leland Chee, who maintained Lucasfilm's internal continuity database called "the Holocron". According to Chee, the Holocron contained at least 28 entries about The Star Wars Holiday Special by that point. These placed all elements referred to in other works, such as Life Day and Chewbacca's family members, in an intermediary level of canon. Chee stated that elements not subsequently referred to were given the next lowest rank.
Chee also confirmed that Leslie Schofield appears as an unnamed character in The Star Wars Holiday Special and not the character he played in A New Hope named Chief Bast. Previously this confusion had caused some fans to question whether Bast's death aboard the Death Star was genuine (drawing on a hint in the Customizable Card Game).
After Lucasfilm was acquired by The Walt Disney Company, the Holocron was retired. Only the episodic films and animated series beginning with The Clone Wars were declared to be part of the new canon. J. J. Abrams sardonically referred to the holiday special as canonical in a 2015 interview. Life Day was mentioned in "Chapter 1: The Mandalorian", the first episode of the canonical live-action series The Mandalorian (2019).
Later appearances
After being introduced by the special, the character Boba Fett and the planet Kashyyyk have gone on to play integral roles in the franchise, making their first film appearances in The Empire Strikes Back and Revenge of the Sith, respectively. Apart from this, more specific references to The Star Wars Holiday Special have been made, including:
In 1979, Lucasfilm published Star Wars: The Wookiee Storybook, a children's book that reunites characters from the special.
A 1979 newspaper comic strip by Russ Manning features another venture by Han and Chewie to Kashyyyk (Called Hazhyyyk and Kazhyyyk in the comic) for Life Day.
Wookiee World (1985), issue #91 of Marvel Comics' Star Wars series, features Chewie's family in another adventure on Kashyyyk.
Tyrant's Test (1996), the third book of Michael P. Kube-McDowell's Black Fleet Crisis trilogy features Lumpy and his rites of passage.
Rebel Dawn (1997), the third book of A. C. Crispin's Han Solo Trilogy, deals with Solo's early years and early relation with Chewbacca and his family. Malla and Chewie's marriage is depicted.
The Star Wars Encyclopedia (1998) by Stephen J. Sansweet is an official guide to the fictional Star Wars galaxy, which features elements from the special.
The Star Wars Cookbook: Wookiee Cookiees and Other Galactic Recipes (1998) gives an official recipe for "Wookiee cookiees", a play on "Wookiee-ookiees" from the special.
Agents of Chaos I: Hero's Trial (2000) is a novel in The New Jedi Order series, in which Malla and Itchy make appearances.
Chewbacca (2000) is a four-issue comic book series by Darko Macan, which features Itchy and Malla recalling stories of Chewbacca's history.
Galactic Battlegrounds (2001) is a LucasArts game which explored Itchy's past. As seen in the game, he is a great warrior in his younger days, fighting many battles.
The 2002 Attack of the Clones web documentary "Bucket Head" features segments of the cartoon, introduced by Jeremy Bulloch, who portrayed Fett in the original trilogy.
The Unifying Force (2003) is the final book of the New Jedi Order series. It features Lumpy, who takes up Chewbacca's life debt to Han.
Star Wars: Galaxies (2003) was a popular MMORPG that allowed the player to visit and explore Kashyyyk. While there, the player can explore the customs of Life Day, as there are several Wookiees dressed in red robes, as in the special. Lumpy's stuffed bantha from the special can also be seen in the game. The official site for Star Wars: Galaxies even had a webpage dedicated to explaining these features in the game and the customs of Life Day.
A Forest Apart (2003) is an e-novella by Troy Denning. It focuses on the exploits of Lumpy, after Malla allows him to go to Coruscant with Chewbacca.
Revenge of the Sith: The Visual Dictionary (2005) explains that the gunner of one of the Oevvaor jet catamarans in the film was Itchy.
Star Wars: Complete Locations (2005) mentions that while Luke, Obi-Wan and the droids are in the cantina in Star Wars, Ackmena is in a nearby room negotiating for a raise in her pay.
HoloNet News (2005) featured an issue about Chef Gormaanda. Featuring a new recipe, it was explained that she had won a cooking award.
Star Wars The Old Republic (2011) has annual events concerning Life Day at the space station for both factions, normally during the Christmas holiday season.
Zen Pinball 2 (2012) featured a Star Wars table. Upon losing, Boba Fett says "we'll meet again, friends" to the player, which is a direct quote from his character in the Holiday Special.
Unproduced episodes of The Clone Wars would have featured Chewbacca and Kashyyyk, and made references to the Holiday Special.
The Star Wars streaming series The Mandalorian features a gunfighter who uses a weapon very similar to the one used by Fett in the special. In addition, the show's pilot episode features a character directly referring to Life Day.
A book titled Life Day Treasury: Holiday Stories from a Galaxy Far, Far Away from Cavan Scott and George Mann was released on September 7, 2021.
A Life Day comic from Marvel was released on November 24, 2021.
On January 4, 2022, a Little Golden Book adaptation of The Story of the Faithful Wookiee was released by Random House.
In popular culture
In 2005, Lawrence Person wrote a review of a "Platinum Edition" DVD release of the special as an April Fools hoax.
In the 2006 music video accompanying the "Weird Al" Yankovic song "White & Nerdy", the main character is seen buying a bootlegged version of the Star Wars Holiday Special. The scene depicts the exchange as a drug deal, referencing the underground status of the special.
In 2007, the comedy troupe RiffTrax, which is composed of Mystery Science Theater 3000 alumni Bill Corbett, Kevin Murphy and Michael J. Nelson, released a parody commentary on the special including the original commercial breaks.
In the 2011 Community episode "Regional Holiday Music", the main characters watch the "Inspector Spacetime holiday special", a clear nod to the Star Wars Holiday Special.
YouTuber JonTron reviews the holiday special in the series finale of his 2015 Star Wars themed series, StarCade, which also features appearances from his former YouTube group Game Grumps’ co-members Egoraptor and RubberNinja.
In December 2018, a comedy play was released about the special's production, entitled Special.
The LEGO Star Wars Holiday Special featuring characters from the sequel trilogy in a Life Day-themed adventure was released on Disney+ on November 17, 2020, the 42nd anniversary of the special. The same day, io9 announced that Jeremy Coon and Steve Kozak were directing a documentary about the making of the special titled A Disturbance in the Force.
The Guardians of the Galaxy Holiday Special is a Disney+ special released in November 2022. It is set in the Marvel Cinematic Universe, and director James Gunn has cited the Star Wars special as its main inspiration.
On April 1, 2022, io9 discussed the relationship between the special and the Galaxy's Edge themed area in an interview with Disney Imagineer Alex Lee. Io9 cited a tradition amongst fans attending the park dressed in red robes like the Wookiees on Life Day, and Lee acknowledged that "performers [may] react to ... and inject all of that into their storytelling", also referencing the possibility of future "formal events".
See also
List of Star Wars films and television series
Donny & Marie (1976 TV series)
"Fighting the frizzies – at 11"
"Mr. Hankey's Christmas Classics"
References
Footnotes
Citations
Further reading
External links
Star Wars Holiday Special unofficial website
RiffTrax treatment on official YouTube channel
1978 television specials
1970s American television specials
CBS television specials
Television shows directed by Steve Binder
Musical theatre television specials
Science fiction television specials
Star Wars spin-off films
CBS original programming
Christmas television specials
Thanksgiving television specials
Star Wars (film)
20th Century Fox Television films
Nelvana television specials |
4872386 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D1%96%D1%88%D0%B8%D0%BD%D0%BE%20%28%D0%9F%D1%83%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%88%D0%BA%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD%29 | Грішино (Пустошкинський район) | Грішино (Пустошкинський район)
Грішино — присілок в Пустошкинському районі Псковської області Російської Федерації.
Населення становить 8 осіб. Входить до складу муніципального утворення Гультяєвська волость.
Історія
Від 2015 року входить до складу муніципального утворення Гультяєвська волость.
Населення
Примітки
Населені пункти Пустошкинського району |
5104382 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%BE%D0%B2%D0%B3%D0%B0%20%D0%92%D0%BE%D0%B4%D0%B0 | Довга Вода | Довга Вода
Длга-Вода — річка в Словаччині, права притока Полгоранки, протікає в окрузі Наместово.
Довжина приблизно 8.8-10.5 км. Витік знаходиться в масиві Оравські Бескиди (геоморфологічна підодиниця Пілско; схил гори Пілско) — на висоті близько 1420 метрів. Протікає територією села Оравська Полгора.
Впадає в Полгоранку на висоті приблизно 695-700 метрів.
Примітки
Посилання
Vodny tok 2020
Басейн Дунаю
Річки Словаччини
округ Наместово |
9685 | https://en.wikipedia.org/wiki/Earley%20parser | Earley parser | Earley parser
In computer science, the Earley parser is an algorithm for parsing strings that belong to a given context-free language, though (depending on the variant) it may suffer problems with certain nullable grammars. The algorithm, named after its inventor, Jay Earley, is a chart parser that uses dynamic programming; it is mainly used for parsing in computational linguistics. It was first introduced in his dissertation in 1968 (and later appeared in an abbreviated, more legible, form in a journal).
Earley parsers are appealing because they can parse all context-free languages, unlike LR parsers and LL parsers, which are more typically used in compilers but which can only handle restricted classes of languages. The Earley parser executes in cubic time in the general case , where n is the length of the parsed string, quadratic time for unambiguous grammars , and linear time for all deterministic context-free grammars. It performs particularly well when the rules are written left-recursively.
Earley recogniser
The following algorithm describes the Earley recogniser. The recogniser can be modified to create a parse tree as it recognises, and in that way can be turned into a parser.
The algorithm
In the following descriptions, α, β, and γ represent any string of terminals/nonterminals (including the empty string), X and Y represent single nonterminals, and a represents a terminal symbol.
Earley's algorithm is a top-down dynamic programming algorithm. In the following, we use Earley's dot notation: given a production X → αβ, the notation X → α • β represents a condition in which α has already been parsed and β is expected.
Input position 0 is the position prior to input. Input position n is the position after accepting the nth token. (Informally, input positions can be thought of as locations at token boundaries.) For every input position, the parser generates a state set. Each state is a tuple (X → α • β, i), consisting of
the production currently being matched (X → α β)
the current position in that production (visually represented by the dot •)
the position i in the input at which the matching of this production began: the origin position
(Earley's original algorithm included a look-ahead in the state; later research showed this to have little practical effect on the parsing efficiency, and it has subsequently been dropped from most implementations.)
A state is finished when its current position is the last position of the right side of the production, that is, when there is no symbol to the right of the dot • in the visual representation of the state.
The state set at input position k is called S(k). The parser is seeded with S(0) consisting of only the top-level rule. The parser then repeatedly executes three operations: prediction, scanning, and completion.
Prediction: For every state in S(k) of the form (X → α • Y β, j) (where j is the origin position as above), add (Y → • γ, k) to S(k) for every production in the grammar with Y on the left-hand side (Y → γ).
Scanning: If a is the next symbol in the input stream, for every state in S(k) of the form (X → α • a β, j), add (X → α a • β, j) to S(k+1).
Completion: For every state in S(k) of the form (Y → γ •, j), find all states in S(j) of the form (X → α • Y β, i) and add (X → α Y • β, i) to S(k).
Duplicate states are not added to the state set, only new ones. These three operations are repeated until no new states can be added to the set. The set is generally implemented as a queue of states to process, with the operation to be performed depending on what kind of state it is.
The algorithm accepts if (X → γ •, 0) ends up in S(n), where (X → γ) is the top level-rule and n the input length, otherwise it rejects.
Pseudocode
Adapted from Speech and Language Processing by Daniel Jurafsky and James H. Martin,
DECLARE ARRAY S;
function INIT(words)
S ← CREATE_ARRAY(LENGTH(words) + 1)
for k ← from 0 to LENGTH(words) do
S[k] ← EMPTY_ORDERED_SET
function EARLEY_PARSE(words, grammar)
INIT(words)
ADD_TO_SET((γ → •S, 0), S[0])
for k ← from 0 to LENGTH(words) do
for each state in S[k] do // S[k] can expand during this loop
if not FINISHED(state) then
if NEXT_ELEMENT_OF(state) is a nonterminal then
PREDICTOR(state, k, grammar) // non_terminal
else do
SCANNER(state, k, words) // terminal
else do
COMPLETER(state, k)
end
end
return chart
procedure PREDICTOR((A → α•Bβ, j), k, grammar)
for each (B → γ) in GRAMMAR_RULES_FOR(B, grammar) do
ADD_TO_SET((B → •γ, k), S[k])
end
procedure SCANNER((A → α•aβ, j), k, words)
if j < LENGTH(words) and a ⊂ PARTS_OF_SPEECH(words[k]) then
ADD_TO_SET((A → αa•β, j), S[k+1])
end
procedure COMPLETER((B → γ•, x), k)
for each (A → α•Bβ, j) in S[x] do
ADD_TO_SET((A → αB•β, j), S[k])
end
Example
Consider the following simple grammar for arithmetic expressions:
<P> ::= <S> # the start rule
<S> ::= <S> "+" <M> | <M>
<M> ::= <M> "*" <T> | <T>
<T> ::= "1" | "2" | "3" | "4"
With the input:
2 + 3 * 4
This is the sequence of state sets:
The state (P → S •, 0) represents a completed parse. This state also appears in S(3) and S(1), which are complete sentences.
Constructing the parse forest
Earley's dissertation briefly describes an algorithm for constructing parse trees by adding a set of pointers from each non-terminal in an Earley item back to the items that caused it to be recognized. But Tomita noticed that this does not take into account the relations between symbols, so if we consider the grammar S → SS | b and the string bbb, it only notes that each S can match one or two b's, and thus produces spurious derivations for bb and bbbb as well as the two correct derivations for bbb.
Another method is to build the parse forest as you go, augmenting each Earley item with a pointer to a shared packed parse forest (SPPF) node labelled with a triple (s, i, j) where s is a symbol or an LR(0) item (production rule with dot), and i and j give the section of the input string derived by this node. A node's contents are either a pair of child pointers giving a single derivation, or a list of "packed" nodes each containing a pair of pointers and representing one derivation. SPPF nodes are unique (there is only one with a given label), but may contain more than one derivation for ambiguous parses. So even if an operation does not add an Earley item (because it already exists), it may still add a derivation to the item's parse forest.
Predicted items have a null SPPF pointer.
The scanner creates an SPPF node representing the non-terminal it is scanning.
Then when the scanner or completer advance an item, they add a derivation whose children are the node from the item whose dot was advanced, and the one for the new symbol that was advanced over (the non-terminal or completed item).
SPPF nodes are never labeled with a completed LR(0) item: instead they are labelled with the symbol that is produced so that all derivations are combined under one node regardless of which alternative production they come from.
Optimizations
Philippe McLean and R. Nigel Horspool in their paper "A Faster Earley Parser" combine Earley parsing with LR parsing and achieve an improvement in an order of magnitude.
See also
CYK algorithm
Context-free grammar
Parsing algorithms
Citations
Other reference materials
Implementations
C, C++
'Yet Another Earley Parser (YAEP)' – C/C++ libraries
Haskell
'Earley' – an Earley parser DSL in Haskell
Java
– a Java implementation of the Earley algorithm
PEN – a Java library that implements the Earley algorithm
Pep – a Java library that implements the Earley algorithm and provides charts and parse trees as parsing artifacts
digitalheir/java-probabilistic-earley-parser - a Java library that implements the probabilistic Earley algorithm, which is useful to determine the most likely parse tree from an ambiguous sentence
C#
coonsta/earley - An Earley parser in C#
patrickhuber/pliant - An Earley parser that integrates the improvements adopted by Marpa and demonstrates Elizabeth Scott's tree building algorithm.
ellisonch/CFGLib - Probabilistic Context Free Grammar (PCFG) Library for C# (Earley + SPPF, CYK)
JavaScript
Nearley – an Earley parser that's starting to integrate the improvements that Marpa adopted
A Pint-sized Earley Parser – a toy parser (with annotated pseudocode) to demonstrate Elizabeth Scott's technique for building the shared packed parse forest
lagodiuk/earley-parser-js – a tiny JavaScript implementation of Earley parser (including generation of the parsing-forest)
digitalheir/probabilistic-earley-parser-javascript - JavaScript implementation of the probabilistic Earley parser
OCaml
Simple Earley - An implementation of a simple Earley-like parsing algorithm, with documentation.
Perl
Marpa::R2 – a Perl module. Marpa is an Earley's algorithm that includes the improvements made by Joop Leo, and by Aycock and Horspool.
Parse::Earley – a Perl module implementing Jay Earley's original algorithm
Python
Lark – an object-oriented, procedural implementation of an Earley parser, that outputs a SPPF.
NLTK – a Python toolkit with an Earley parser
Spark – an object-oriented little language framework for Python implementing an Earley parser
spark_parser – updated and packaged version of the Spark parser above, which runs in both Python 3 and Python 2
earley3.py – a stand-alone implementation of the algorithm in less than 150 lines of code, including generation of the parsing-forest and samples
tjr_python_earley_parser - a minimal Earley parser in Python
Earley Parsing - A well explained and complete Earley parser tutorial in Python with epsilon handling and Leo optimization for right-recursion.
Rust
Santiago – A lexing and parsing toolkit for Rust implementing an Earley parser.
Common Lisp
CL-Earley-parser – a Common Lisp library implementing an Earley parser
Scheme, Racket
Charty-Racket – a Scheme-Racket implementation of an Earley parser
Wolfram
properEarleyParser - A basic minimal implementation of an Earley parser in Wolfram programming language with some essential test cases.
Resources
The Accent compiler-compiler
Parsing algorithms
Dynamic programming |
1131162 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BD%D1%82%D0%BE%D1%84%D0%BE%D0%B1%D1%96%D1%8F | Антофобія | Антофобія (від «квітка» і phobos «страх») — це стійкий ірраціональний страх перед квітами. Люди, які страждають цим типом фобії, як правило, відчувають страх не перед усіма квітами, а перед окремими їх видами, в основному це великі рослини в горщиках .
Примітки
Фобії |
15917642 | https://en.wikipedia.org/wiki/Grandris | Grandris | Grandris is a commune in the Rhône department in eastern France.
See also
Communes of the Rhône department
References
Communes of Rhône (department) |
16761213 | https://en.wikipedia.org/wiki/Le%C5%A1nica%2C%20Novo%20Mesto | Lešnica, Novo Mesto | Lešnica, Novo Mesto
Lešnica is a small village on the left bank of the Krka River in the City Municipality of Novo Mesto in southeastern Slovenia. The area is part of the traditional region of Lower Carniola and is now included in the Southeast Slovenia Statistical Region.
References
External links
Lešnica on Geopedia
Populated places in the City Municipality of Novo Mesto |
8226738 | https://en.wikipedia.org/wiki/Who%27s%20Your%20Daddy%3F%20%28House%29 | Who's Your Daddy? (House) | Who's Your Daddy? (House)
"Who's Your Daddy?" is the twenty-third episode of the second season of House and the forty-fifth episode overall. The episode aired on Fox on May 16, 2006. The title is in reference to two separate stories in the episode.
Plot
The episode starts with a Hurricane Katrina victim Leona (Aasha Davis), who hallucinates water gushing into a plane she was on. After the hallucination, the scene changes to House, pacing about in his apartment. It's apparent that his leg pain is worse than usual. As he is about to inject himself with morphine, he receives a message from Cuddy, calling about the patient. House accepts the case and meets up with the father, Dylan Crandall (D. B. Sweeney), who is an old friend of House. House is skeptical that Dylan is the father, and tells him that she might just be scamming him.
The team and House ponder what sparked the hallucination, but Leona's heart is perfectly fine in the hospital. Foreman suggests arrhythmia and House decides to proceed in inducing arrhythmia by sending electric pulses to her heart. After getting consent from Dylan, they start the procedure. However, after a few pulses, she gets a heart attack, but no hallucinations. They decide to send another pulse, this time to the right atrium. This pulse starts the hallucination. They freeze the damaged muscle which is near the coronary sinus. As the muscle has been destroyed, House says 'She'll be fine by breakfast.'
Leona gets out of bed after hearing a woman call out for water. As she pulls back the curtain to the other bed, she hallucinates her mother, covered in dirt and weeds, leaking water. As the team wondered what triggered the second hallucination, House comments that it may not be a hallucination but an atypical seizure. He then walks out for a short time, which is explained by Cameron who notices his leg hurts. House then says it might be a flashback post-traumatic stress syndrome. When Cameron asks why he thinks it is not a hallucination, he says her heart problem they fixed would then just be a giant coincidence and then walks out again, only to come back and say there is a possibility some sort of pain is causing her hallucinations. He then leaves again to test try his theory out. During the test, his theory is proven right as Leona hallucinates House's face melting. House says she needs a bone marrow transplant and while they're looking for a donor, Dylan goes into House's office and says he can be the donor as he is her father. He tells House to test his marrow to see if he's a match, but also tells him not to run the paternity test because Dylan will "lose either way".
House arrives at Cuddy's office and upon her asking his medical opinion on her top two sperm donors, he states 'They're losers.' Cuddy walks out, handing him the folders for the other sperm donors. When House is doing his clinic duties, Cuddy brings him to her office and asks House if he has told anyone what she is doing. When he replies with a no, she tells him in vitro needs twice-a-day menotropin injections and she cannot do them herself so she asks House to do it. After the injection, the scene then changes to House, watching Leona in radiation. Wilson comes and asks if the father was a match and House said he was not, but she lucked out and found a match. However, in the middle, fecal matter started to drip out of her mouth. They need to biopsy her liver.
When Wilson is in House's office, he starts to talk about why House cares so much for Dylan, when House reveals that he had once had an affair with Dylan's girlfriend at the time. After Wilson is finished talking and leaves, leaving House to listen to music, he has an epiphany. He pages Foreman to stop the biopsy, and makes them listen to the music he was listening to. House notes that the musician (Leona's grandfather) believes that a note played is out of tune when it is not. House believes this is a symptom the team must take into consideration. After further examining Leona, House notes her skin looks darker than it was before, and since there are no tan lines, he deduces she has deposits of iron and melanin which are both byproducts of haemochromatosis. He tells the team to treat her with deferoxamine and says 'She'll be fine by lunch.' Foreman scans her, and remarks "There's iron, and lots of it".
House is later seen in Cuddy's office, interviewing an intern, Patrick Linehan (Christopher Carley). Cuddy notices he has a lot of quirks, such as laughing in a strange way. It is presumed that he was going to be the sperm donor, as he said he was a "Mozart man". Later, when House is giving Cuddy her injection, she scolds him for showing who her sperm donor was. He tells her she should pick someone she knows and trusts, which Cuddy takes to mean himself. To which House dismisses by saying "Someone you like."
Chase is administrating the deferoxamine, but her alveoli sacks rip and she receives no oxygen. House and the team discuss this and they come to the conclusion she has fungus, but they do not know which one. House tells them to go broad, and Cameron suggests Aspergillus. He tells them to give her the anti-fungal for that. Wilson accuses House of running the paternity test from the beginning. Cameron comes in and says Leona's lungs collapsed and they are treating for the wrong fungus. He goes to Leona and asks if she lied to Dylan about where she was. After hesitating twice, she blinks, signaling she did. House discovers that the patient had gone to a recording studio before she experienced the hallucinations. She had inhaled mold in the studio, contracting zygomycosis.
Back in House's office, Cuddy thanks House for the injections. House asks if she came all the way up there just to tell him that, she says "no" and leaves. After House successfully diagnoses the patient, he then admits running the paternity test, and tells the girl that Dylan is her father. As House leaves the patient room, he says to Dylan, "We're even." In the next scene, however, House is shown holding the actual test, which reads "NEGATIVE", indicating that House lied about the test (presumably to spare Dylan's feelings and to assuage his own feeling of guilt for having stolen Dylan's girlfriend long ago). An empty syringe on the table also reveals that House, giving up fighting his psychological pain, took the morphine shown at the beginning of the episode.
External links
"Who's Your Daddy?" at Fox.com
House season 2 episodes
2006 American television episodes
Works about Hurricane Katrina
Television episodes about hurricanes
fr:Saison 2 de Dr House#Épisode 23 : De père inconnu |
4426629 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%B3%D0%BE%20%D0%AE%D1%81 | Паго Юс | Паго Юс — самоанський футбольний клуб з міста Паго-Паго, який виступає в Сеньйор Ліг ФФАС (вищому дивізіоні національного чемпіонату).
Історія
У 2008 році «Паго Юс» вперше у власній історії виграв чемпіонат Американського Самоа. ФФАС вручив «Panamex Pacific Inc. Perpetual Trophy», трофей за перемогу в турнірі, а також грошовий приз у розмірі 500 доларів США та три футбольні м’ячі. «Паго Юз» вісім разів перемагав у національному чемпіонаті та є рекордсменом країни за вище вказаним показником.
Друга команда
Резервна команда «Паго Юс Б» зараз грає у другому дивізіоні футбольної ліги АСФА. У 2013 році команда виграла чемпіонат другого дивізіону, але оскільки команда не допускала два склади з одного клубу, ФК СКБК, який посів друге місце, підвищився в класі. Найбільшим успіхом, оккрім перемоги в другому дивізіоні національного чемпіонату, став вихід до 1/8 фіналу національного кубку в травні 2012 року. Результат став сенсаційним, оскільки перша команда зазнала невдачі в матчі-відповіді проти одного з грандів другого дивізіону «Тапутіму Юз».
Досягнення
Чемпіонат Американського Самоа
Чемпіон (8): 2008, 2010, 2011, 2012, 2016, 2017, 2018, 2019
Стадіон
Жіноча та чоловіча команди грають свої домашні матчі на «Паго Парк», який вміщує 10 000 глядачів.
Жіноча команда
Перша жіноча команда грає у вищому дивізіоні Американського Самоа, в Жіночій національній лізі ФФАС. У сезоні 2011 року команда виграла єдиний чемпіонський титул.
Примітки
Посилання
Сторінка клубу в соціальній мережі Facebook
Профіль клубу на сайті soccerway.com
Профіль клубу на сайті transfermarkt.com
Профіль клубу на сайті zerozero.pt
Профіль клубу на сайті soccerpunter.com
Профіль клубу на сайті footballdatabase.eu
Профіль клубу на сайті worldfootball.net
Футбольні клуби Американського Самоа |
3688862 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D1%86%D0%BE%D1%85%D0%B2%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%BA%20%D0%B0%D0%BD%D0%B3%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9 | Куцохвостик ангольський | Куцохвостик ангольський (Macrosphenus pulitzeri) — вид горобцеподібних птахів родини Macrosphenidae.
Поширення
Ендемік Анголи. Поширений у реліктових сухих лісах на заході країни.
Примітки
Macrosphenidae
Птахи, описані 1931
Ендемічні птахи Анголи |
70554316 | https://en.wikipedia.org/wiki/Tropidurus%20semitaeniatus | Tropidurus semitaeniatus | Tropidurus semitaeniatus, the striped lava lizard, is a species of lizard of the Tropiduridae family. It is found in Brazil.
References
Tropidurus
Reptiles described in 1825
Lizards of Brazil
Endemic reptiles of Brazil
Taxa named by Johann Baptist von Spix |
3335323 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%B8%D0%BB%D0%BB%D1%8F | Летрилля | Летрилля (також летрилья, летрілья; Letrilla) — жанр іспанської поезії, особливо популярний в XVI—XVII століттях. Бере свій початок в народній пісенній культурі Іспанії.
За формою летрилля являє собою невеликий віршований твір, розбитий на симетричні строфи, що закінчуються рефреном. Зміст летриллі, як правило, легкий, відомі також сатиричні летриллі.
Найбільш відомими авторами, які зверталися до даного жанру, були Луїс де Ґонґора в перший (так званий «ясний») період творчості і Франсіско де Кеведо.
Примітки
Посилання
Іспанська поезія |
29388 | https://en.wikipedia.org/wiki/Sheffer%20stroke | Sheffer stroke | Sheffer stroke
In Boolean functions and propositional calculus, the Sheffer stroke denotes a logical operation that is equivalent to the negation of the conjunction operation, expressed in ordinary language as "not both". It is also called non-conjunction, or alternative denial (since it says in effect that at least one of its operands is false), or NAND ("not and"). In digital electronics, it corresponds to the NAND gate. It is named after Henry Maurice Sheffer and written as or as or as or as in Polish notation by Łukasiewicz (but not as ||, often used to represent disjunction).
Its dual is the NOR operator (also known as the Peirce arrow, Quine dagger or Webb operator). Like its dual, NAND can be used by itself, without any other logical operator, to constitute a logical formal system (making NAND functionally complete). This property makes the NAND gate crucial to modern digital electronics, including its use in computer processor design.
Definition
The non-conjunction is a logical operation on two logical values. It produces a value of true, if — and only if — at least one of the propositions is false.
Truth table
The truth table of is as follows.
Logical equivalences
The Sheffer stroke of and is the negation of their conjunction
By De Morgan's laws, this is also equivalent to the disjunction of the negations of and
Alternative notations and names
Peirce was the first to show the functional completeness of non-conjunction (representing this as ) but didn't publish his result. Peirce's editor added ) for non-disjunction.
In 1911, was the first to publish a proof of the completeness of non-conjunction, representing this with (the Stamm hook) and non-disjunction in print at the first time and showed their functional completeness.
In 1913, Sheffer described non-disjunction using and showed its functional completeness. Sheffer also used for non-disjunction. Many people, beginning with Nicod in 1917, and followed by Whitehead, Russell and many others, mistakenly thought Sheffer has described non-conjunction using , naming this the Sheffer Stroke.
In 1928, Hilbert and Ackermann described non-conjunction with the operator .
In 1929, Łukasiewicz used in for non-conjunction in his Polish notation.
An alternative notation for non-conjunction is . It is not clear who first introduced this notation, although the corresponding for non-disjunction was used by Quine in 1940,.
History
The stroke is named after Henry Maurice Sheffer, who in 1913 published a paper in the Transactions of the American Mathematical Society providing an axiomatization of Boolean algebras using the stroke, and proved its equivalence to a standard formulation thereof by Huntington employing the familiar operators of propositional logic (AND, OR, NOT). Because of self-duality of Boolean algebras, Sheffer's axioms are equally valid for either of the NAND or NOR operations in place of the stroke. Sheffer interpreted the stroke as a sign for nondisjunction (NOR) in his paper, mentioning non-conjunction only in a footnote and without a special sign for it. It was Jean Nicod who first used the stroke as a sign for non-conjunction (NAND) in a paper of 1917 and which has since become current practice. Russell and Whitehead used the Sheffer stroke in the 1927 second edition of Principia Mathematica and suggested it as a replacement for the "OR" and "NOT" operations of the first edition.
Charles Sanders Peirce (1880) had discovered the functional completeness of NAND or NOR more than 30 years earlier, using the term ampheck (for 'cutting both ways'), but he never published his finding. Two years before Sheffer, also described the NAND and NOR operators and showed that the other Boolean operations could be expressed by it.
Properties
NAND does not possess any of the following five properties, each of which is required to be absent from, and the absence of all of which is sufficient for, at least one member of a set of functionally complete operators: truth-preservation, falsity-preservation, linearity, monotonicity, self-duality. (An operator is truth- (or falsity-)preserving if its value is truth (falsity) whenever all of its arguments are truth (falsity).) Therefore {NAND} is a functionally complete set.
This can also be realized as follows: All three elements of the functionally complete set {AND, OR, NOT} can be constructed using only NAND. Thus the set {NAND} must be functionally complete as well.
Other Boolean operations in terms of the Sheffer stroke
Expressed in terms of NAND , the usual operators of propositional logic are:
Functional completeness
The Sheffer stroke, taken by itself, is a functionally complete set of connectives. This can be proved by first showing, with a truth table, that is truth-functionally equivalent to . Then, since is truth-functionally equivalent to , and is equivalent to , the Sheffer stroke suffices to define the set of connectives , which is shown to be truth-functionally complete by the Disjunctive Normal Form Theorem.
See also
Boolean domain
CMOS
Gate equivalent (GE)
Logical graph
Minimal axioms for Boolean algebra
NAND flash memory
NAND logic
Peirce's law
Peirce arrow = NOR
Sole sufficient operator
References
Further reading
(NB. Edited and translated from the French and German editions: Précis de logique mathématique)
External links
Sheffer Stroke article in the Internet Encyclopedia of Philosophy
http://hyperphysics.phy-astr.gsu.edu/hbase/electronic/nand.html
Implementations of 2- and 4-input NAND gates
Proofs of some axioms by Stroke function by Yasuo Setô @ Project Euclid
NAND gate
Logical connectives
Logic symbols |
1172292 | https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B0%D0%BB%D1%8F-%D0%9F%D1%83%D1%86%D1%83%D0%BB%D1%83%D0%B9-%D0%9C%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B9 | Валя-Пуцулуй-Мерей | Валя-Пуцулуй-Мерей, Валя-Пуцулуй — село у повіті Бузеу в Румунії. Входить до складу комуни Мерей.
Село розташоване на відстані 92 км на північний схід від Бухареста, 12 км на захід від Бузеу, 110 км на захід від Галаца, 99 км на південний схід від Брашова.
Населення
За даними перепису населення 2002 року у селі проживали особи, усі — румуни. Усі жителі села рідною мовою назвали румунську.
Примітки
Села повіту Бузеу |
Subsets and Splits
No community queries yet
The top public SQL queries from the community will appear here once available.