title
stringlengths 5
42
| author
stringlengths 7
24
| text
stringlengths 3.4k
604k
|
|---|---|---|
Штаб-квартири головного командира УПА
|
Кук Василь
|
Штаб-квартири головного командира УПА Кук Василь Штаб-квартири Командира, чи
як у підпіллі конспіративно називали “хати”, постійно змінювались, залежно від
потреб керівництва, вимог конспірації, конкретних дій репресивних органів та
загальної окупаційної політики по відношенню до населення. Під словом “хата”
слід розуміти конспіративне помешкання, домівку підпільника, у якій доводилось
Командирові перебувати й працювати. У такій “хаті” найчастіше була ще й добре
замаскована криївка, де зберігались зброя й амуніція, медикаменти, гроші,
нелегальна література, канцелярське приладдя, харчові продукти тощо. “Хата” в
селі Августівці У Бережанщині в тому часі Командир Т. Чупринка (псевдонім
Романа Шухевича) мав “хату” з криївкою у селі Августівка. Про це розповів мені
його зв’язковий Григорій Каня. До серпня 1944 р. він був зв’язковим від
Головного командира до провідника Романа Кравчука. У середині серпня 1944 р.
Командир Шухевич відправляє командира боївки своєї охорони Івана Когута
(“Бродича”), “Чада” і Григорія Каню збудувати криївку в с. Августівка. Криївку
збудували в господарстві рідного брата “Бродича”, Петра Когута. “До цієї
криївки, — розповідає Григорій Каня, — ми з “Борисом” вернулися з Рогатинщин
на початку травня 1945 р. Під жнива (у серпні) приснився мені сон, що вхід до
криївки завалився і ми з “Борисом” покинули криївку й пішли в поле. Тим часом
до криївки повернулися “Чад” і “Рибак”. Уранці зв’язкова “Маруся”, яку
арештувала більшовицька поліція, “зрадила” й привела до криївки спецгрупу
НКВД. “Рибак” застрелився, а “Чад” здався, став зрадником і повів спецгрупу до
села Рай поблизу Бережан, де була друга криївка Шухевича, але Командира там не
було”. Як так сталось, що зв’язкова “Маруся”, вона й “Наталка”, а справжнє її
прізвище Стефанія Галушка із с. Бишок, “зрадила” і привела енкаведистів до
криївки. Про це є досить точне донесення майора НКВД Соколова генерал-майору
Горшкову від 3 січня 1945 р. про організацію й діяльність провокаційних
спецгруп НКВД. “У тому часі Бережанським РО НКВД була затримана зв’язкова
“Наталка”, яка під час допитів призналась, що вона зв’язкова обласного
провідника “Нестора”, вона під час спроби втечі з КПЗ — пристрелила з
пістолета міліціонера, який її охороняв і, як видно з інформації, фігура була
цікава. [...] Вона так зізнавала, що жодних оперативних заходів по них
провести було неможливо. Ясно було, що вона брехала, окриваючи щось
важливе.[....] На допитах у Чорткові вона також нічого суттєвого не зізнала.
[.....] Я рішив поступити з нею так: прибувши до Бережан, зробити видимість її
вербовки (у сексоти), дати їй завдання убити “Нестора”, а я був переконаний,
що вона від нас втече, й тоді, коли вона буде від нас утікати, затримати її
під видом СБ (ОУН) і допитувати її вже як сексотку (НКВД)”. “Наталка”, вона ж
і “Маруся”, мужньо трималися під час допитів на слідстві. Не зрадила жодної
таємниці і стала трагічною жертвою підлих більшовицьких провокацій. Ці
провокаційні методи більшовицької влади проти учасників національно-визвольної
боротьби завдали великої шкоди українському народові, їх жертвами стало багато
безневинних людей. У відповідності з цим провокаційним планом “Наталку”
підвезли до Бишок, і звільнили з-під варти, але все село було оточене
військом, щоб вона не могла втекти від їхньої обсервації. Через деякий час у
селі з’явилася провокаційна група мнимого СБ ОУН, арештувала її, забрала до
криївки і допитала. “Наталка”, нічого не підозрюючи, в добрій вірі, що попала
до “своїх”, розповіла їм правду. Далі у донесенні написано: “Ми зразу з ротою
бойцов виїхали на операцію у село Августівку, де в домі Когута Петра — це
будинок, де була криївка центрального провідника, “Наталка” нам показала добре
замасковану криївку, в якій находились два бойовики “Білого” — “Рибак” і
“Чад”. Ми розкопали криївку, “Чада” вдалось витягнути живим, а “Рибак”
застрілився. У криївці ми знайшли бібліотеку, машинку для писання, 7 малих
одиниць зброї і багато різних речей, що належали “Білому” та його охороні”.
Знайшли тоді кагебисти також і малу криївку й забрали з неї усі запаси,
призначені для УПА: чоботи, костюми, матеріали на костюми, кравецькі машини та
багато цінних речей. Усе господарство Петра Когута конфіскували, а його
засудили на 10 років тюрми. Відбував покарання у таборах Печори, Казахстану та
Норильська. Після звільнення жив у с. Струтині біля Золочева, де й помер літом
2001 року. “Хата” у селі Рай “Чад” нам розповів, як подається у донесенні, “що
коло Бережан недалеко від села Раю у криївці в подвійному даху повинен бути
“Білий”, ми негайно виїхали на машині комбінату, але в цій криївці “Білого” не
було. Там був його ад’ютант Артем (“Назар”) і окружна провідниця Легета. Артем
застрілив Легету, підпалив хату, хотів утекти, але його прострелили в ногу із
гвинтівки (кріса) і взяли живим. Легета згоріла, в хаті згоріло багато
документів і більша сума грошей”. [...] “Артем нічого суттєвого на допитах не
сказав”. (Іван Білас. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953. Книга
друга. Київ 1994. 686 стор., стор. 443-445). Докладніше й дещо інакше
розповідає про трагедію у селі Раї зв’язкова Головного Командира Анна Дидик:
“Один з охоронців Провідника здався. Звали його “Чад”. Ось він і розповів, що
коло Раю є таке місце. Але, видно, нам пощастило. Уночі з криївки наші
(зв’язкові) вийшли, залишився тільки зв’язковий “Назар” і дівчина з району.
Раненько вони були оточені. Дівчина отруїлась, а “Назар” застрелився, точніше,
важко себе поранив і узяли його живим до тюрми. Загинув потім у таборі. Хату
більшовики підпалили, дівчина, здається, була ще жива, її витягнули гаками,
так і залишили біля хати на полі, щоби хтось із рідних міг її пізнати й так ще
когось арештувати. Це сталось десь наприкінці серпня 1945 р.”. Дівчину
залишили біля спаленої хати аж поки не випав сніг. Ніхто не приходив. Був у
дівчини хворий батько і мати, прекрасна жінка, але вона боялась. Не раз
дивилась в той бік, та біля тіла постійно стояла варта. Потім вона мені
розповідала, коли вже падав сніг, що підійшла туди, знайшла череп і три ребра
й кусочок хребта. Собаки й лисиці розтягли все. Мати загорнула кості у
шматочок полотна й принесла до хати. Падав сніг і замітав сліди. Удома було ще
дві молодші доньки, ще зовсім маленькі (дівчина, яка загинула була найстарша).
Мати загорнула рештки кісток доньки в простирадло, поклала на стіл, засвітила
свічку, сама відправила панахиду, вночі на цвинтарі викопала могилку й так
поховала дочку. Пригадую собі цю чудову жінку. У цій родині загинуло троє —
син, дочка, яка також, щоб живою не попасти до рук більшовиків, вжила отруту й
померла в лікарні, й ця дочка, яка загинула в Раю”. “Хата” у селі Пуків
“Черговим місцем постою Командира було село Пуків на Рогатинщині. Там “хата”
Командира була в домі вчительки. Тут без пригод перезимували з 1945 на 1946
р.” (Галина Дидик. Спомини у ж. “Жовтень” 1992 р. № 9-10. стор. 110—111).
“Хата” у селі Грімному З Рогатинського району переніс Командир своє місце
постою у район Комарнянський на Львівщині, у село Грімне. Тут організатором
“хати” була Дарія Гусяк, її мама та зв’язкова “Марта”. Вони також поселились
як переселені з Польщі на підроблені документи. Помешкання отримали у будинку
колишньої священичої плебанії. Одну половину займав православний священик, а
другу сільрада віддала переселенцям. Для конспірації “переселенки” займались
кравецтвом. У їхній кімнаті під підлогою зв’язкові Командира, Славко й Левко,
викопали криївку на 3–4 особи. Одна дошка з підлоги піднімалась, і тут був
вхід. Але там тримали лише окремі речі. Це була запасна криївка. Про “хату”
знали Катерина Зарицька (“Катруся”) і Анна Дидик. Після провалу “хати” в
Княгиничах сюди прийшов Командир і деякий час, може днів з десять, тут
перебував. У приміщенні була простора кухня, а “хлопці” перебували у другій
кімнаті. Зимою, на початку 1948 р. ця “хата” розконспірувалась і необхідно
було з неї вибратись. Якось непередбачено зайшов у кімнату дільничний
міліціонер і побачив двох озброєних хлопців. Зчинилась перестрілка,
міліціонера вбили, але й з “хати” треба було негайно втікати. Командира тоді в
“хаті” не було. Він жив на той час у Львові. “Хати” Командира у Львові
Командир досконало знав місто, мав у ньому багато друзів і завжди добре тут
себе почував. У Львові по вул. Балашовській, у 2-му блоці, мав помешкання його
добрий друг ще за студентських часів, співорганізатор рекламної фірми “Фама”
Богдан Чайківський. У його хаті Роман Шухевич перебував у січні 1943 р., коли
розшукувало його німецьке гестапо, щоб арештувати. Це була добре
законспірована “хата” й часто в ній у тому часі він перебував. По цій же
вулиці, у 5-му блоці, мала помешкання їхня знайома “Маруська”, у неї командир
також інколи перебував (із спогадів Богдана Чайківського). Анна Дидик
організувала у Львові “хату” ще в 1946 р. Вона підшукала собі хатину на
Знесінні (вул. Сушнирська, 4), де жили дідусь і бабуся, й приписалась тут як
“переселенка”. Для конспірації займалась пошиттям білизни. Там прожила вона
одне літо. КГБ у процесі допитів арештованих довідалось про цю “хату”. Один із
тих, що розповів їм про своє знайомство з Анною Дидик і де вона живе, отримав
доручення стежити за нею і про все їм доносити. Він-то й повідомив Анну про
небезпеку. Через Анну КГБ планувало зловити Шухевича й тому її не чіпали, хоч
бачили її і навіть із нею розмовляли, але чекали, коли до хати прийде Шухевич.
Більше Анна на цю “хату” не з’являлась, а речі, що там залишились, вночі
таємно виніс зв’язковий Командира Любко Полюга. Після провалів “хат” у
Княгиничах та Грімному Анні пощастило підшукати для Командира відповідну
“хату” у Львові на Личаківській горі, в Лисиничах, у домі пані Олени Яремкової
(“Гайдамачки”). Це був окремий “особнячок” по вул. Кривій, з високою огорожею.
Тут було дуже добре місце з конспіративного боку. У цій “хаті” Командир пробув
зиму з 1947 на 1948 рік. Тоді-то й почав хворіти на серцеві недомагання. Мав
Роман Шухевич у Львові ще одну запасну й добре законспіровану “хату”,
зорганізовану досвідченим підпільником Григорієм Голяшем із Бишок. Знаходилась
вона в будинку на вул. Маріупольській № 32 у помешканні Марії Угрин. Тут у
підвалі будинку були дві добре замасковані криївки. У січні—березні 1948 р.
тут деякий час перебував Командир і дав високу оцінку цим криївкам. Напасти на
слід до цієї “хати” вдалось органам КГБ через 53 дні після загибелі Командира.
Тут 27 квітня 1950 р. пораненого Григорія Голяша захоплено в полон, а 16
червня цього ж року він під час допиту вискочив із слідчого кабінету
внутрішньої тюрми УМГБ Львівської області й загинув. Командир у селі Білогорщі
Нову “хату” у селі Білогорщі поблизу Львова організував Командир через
провідника ОУН Городецького району “Юрка”. Одна кімната й кухня була на
партері, а спальня поверхом вище, до якої вели дерев’яні східці. Гостей
господиня зустрічала й приймала внизу, а нагорі у спальній кімнаті могли
спокійно працювати підпільники. На всякий випадок у коридорчику, що був перед
спальнею, зроблено замасковану конспіративну криївку (перегородку стіни), у
якій можна було заховатись та зберігати підпільні речі (запасну зброю,
літературу тощо). Тут-то й була зимова штаб-квартира Головного Командира УПА з
1948 р. Разом із ним перебували два бойовики, зв’язкові кур’єри “Зенко”
(Михайло Заяць) із села Берлина, що на Брідщині, та “Левко”. Такою людиною, що
про “хату” все знала, але в ній не перебувала, була зв’язкова “Дарка”, бо саме
вона допомагала цю “хату” організувати. У четвер, 2 березня, вона приїхала до
Львова, а ввечері прийшла до “хати” й повідомила Командира про арешти знайомих
священиків, арешт її мами й що за нею також слідкують у Львові агенти КГБ. За
наказом Командира “Дарка” повинна була негайно виїхати зі Львова, але ще мала
виконати одне доручення й про це повідомити Анну у п’ятницю на домовленій
зустрічі. Дарка на зв’язок до Анни не прийшла. Анна повідомила Командира, що
зустріч не відбулась. У “хаті” запанувала тривога, бо невихід на зустріч міг
означати арешт “Дарки”. Її справді таки в цей день схопили на вулиці
кагебисти. Тому Командир відправляє тієї ж ночі, у п’ятницю, Зенка й Левка
організувати нове приміщення. Такі запасні “хати” у розпорядженні Командира
були, але попередньо необхідно було перевірити їхню надійність. Перехід мав
відбутись уночі в неділю 5 березня. У цей день мали бути якісь місцеві вибори
й тому сподівались, що в неділю буде ще спокійно. Саме цим і пояснюється те,
чому в критичний момент Командир був сам, без охорони. У п’ятницю кагебисти
нічого не довідались від “Дарки” про “хату” Шухевича. Тому вдались до добре
відпрацьованого методу — провокації. Побиту “Дарку” перевели до лікарняної
камери, де вже кілька місяців перебувала начебто “побита й стортурована”
провокаторка “Мединська-Рома”. Родом вона із с. Карлів, що на Підкарпатті.
Незакінчена вища освіта, агент німецького гестапо з вересня 1943 р., у 1944 р.
виїхала до Берліна, згодом до Австрії, а в 1945 р. повернулась до Коломиї. У
вересні 1946 р. її завербувала в донощики військова контррозвідка “Смерш”. Від
червня 1947 р. вона переходить на службу у Львівське УКДБ. Тут довідались про
її службу в гестапо та про зв’язки з СБ ОУН Коломийської Округи, про що вона
досі мовчала. За це її у травні 1949 р. посадили до в’язниці й після
закінчення слідства почали використовувати для внутрішньої камерної агентурної
провокаційної розробки членів підпілля. Вона — досвідчений провокатор, на
совісті якої близько сотні жертв. Тому їй досить легко вдалось обманути
недосвідчену в тих справах “Дарку”. О, ця юда у спідниці зуміла здобути
довір’я “Дарки” і намовити її передати “на світ” вістку про свій арешт, щоб
таким чином “попередити” своїх друзів про небезпеку. Вона запропонувала й
спосіб, як таку записку “цілком певно” можна передати через її родичів, від
яких вона регулярно отримує різні передачі. “Дарка” повірила, написала
коротеньку записочку про свій арешт й заадресувала цю фатальну записку у
Білогорщу до сестри Нусі (Наталки Хробак). У суботу адреса зв’язкового пункту
була вже в руках КДБ, а в неділю ранком 5 березня 1950 р. село було оточено
військами МВС. Під час обшуку в домі Наталки Хробак не важко вже було
кагебистам довідатись, що в центрі села живе ще одна сестра Наталки — Нюся
Конюшик. Негайно оточили і цей будинок і, увірвавшись до помешкання, відразу ж
упізнали відому їм зв’язкову Шухевича Анну Дидик і зрозуміли, що тут може
знаходитися і сам Роман Шухевич. Для Командира залишався лише один шанс — з
боєм пробиватись до виходу. Він убиває на сходах майора КДБ, але й сам гине
від ворожих куль. Так трагічно обірвався життєвий шлях Романа Шухевича —
одного з найвидатніших керівників української національної революції XX ст.
Підпільники добре знали, як загинути, щоб не потрапити в полон, і мало уваги
приділяли тому, як вести себе на випадок арешту, в тюрмі, на допитах та які
методи застосовує ворог під час слідства і як з ними боротися.
|
Дід Данило з "Соціалізму"
|
Юрій Яновський
|
Я обережно постукав у темне вікно. За всіма ознаками це було колгоспне
подвір'я. Воно стояло скраю мальовничого села Н. над річкою Пслом. Од кількох
хат на різних кутках села методично підлітали в небо ракети, віддзеркалюючись
внизу білими нитками в невидимій нічній воді. Гітлерівці показували, де вони
сплять, і пропонували не підходити близько.
Я ще раз постукав у вікно. Жодної відповіді. Навчений двома тижнями нічного
життя", я зручніше вмостив поранену руку й чекав. Яка чарівна наді мною
розквітла ніч! Вёй ресневі ночі Вітчизни, не забути мені вас ніколи! Земле
Полтавщини, кроплена моєю кров'ю, благословенна будь в житті!
Я стояв. Рука потихеньку щеміла. День я спав у коноплях у доброї старої
Секлети, сімдесятирічної вдови. Вона мене знайшла вдосвіта під своєю хатою.
Перед цим за ніч я пройшов чимало кілометрів, перетинав убрід річки, брьохав
"через болота, вимок, змерз і виснажився. Як опинився під Секлетиною хатою —
не знаю. Прокинувся я від бабиного голосіння: "Моя ж ти рученько покалічена!
Моя ж ти голівонько зранена!"
Вигляд у мене дійсно страшний: зарослий бородою, перев'язка на руці пройшла
кров'ю, на голові — кора з бинтів, крові, бруду. Червоноармійська одежа
подерта, сорочка без пояса, окуляри. Баба Секлета поплакала наді мною,
нагодувала яєчнею й молоком і таємно поклала спати в коноплях на цілий день. А
вночі вивела на шлях, почепила на шию торбу з хлібом і перехрестила, як мати,
"Хоч ти, синку, й не віриш, може, а з цього зла немає,— хай тобі легка путь
постелеться. Пройдеш горою версти зо три — до "Соціалізму" колгоспу — і
постукаєш у вікно".
І от я стою під вікном і стукаю. Ні собака ніякий не гавкне, ні сторож ніде не
калатає, пустка. Помилилась баба Секлета, а може, це я заблудив. Треба,
значить, іти й плутати самотужки, шукати перевозу на той бік Псла, на схід.
Хтось мене раптом торкнув за плече. Я злякано відсахнувся. "Не бійтеся,—
сказав хтось тихо,— ось я тільки візьму паляницю на дорогу, та й підемо". Я
мовчав. "Дуже голодний?— спитав він.— Баба Секлета прибігала вдень, казала
перевезти вас через річку, а я це позамикав колгоспі?! двері,— хоч порожнє, та
колгоспне". Я попросив швидше вести, щоб відійти далі за ніч. Людина впритул
стала до мене — в темряві окреслилась біла борода. "Я — дід Данило з
"Соціалізму",— сказала борода,— так мене всі й знають. Бо є ще один Данило, то
отой у "Паризькій Комуні" колгоспі..."
Ми пішли — дід попереду, я за ним. Німецькі ракети креслили небо, рясно падали
зорі, на обріях горіли далекі скирти, земля часом двигтіла під ногами — на
сході били важкі гармати. Полтавщино, мила, Гоголева натхненнице! 1 Війна
переступила через твій поріг. Я йду твоїми дорогами, ховаючись од ночі до
ночі. Люди твої ведуть мене, важать своїм життям, передають все далі й далі на
схід. Німців обходимо, міста минаємо. Думка забивається в голову—-приїхати
сюди після війни-, оселитися між цих людей, разом з ними жити, серце своє
виповнити їхнім теплом.
"Оце ми вже поминули житнище,— каже дід Данило,— перейдімо на другі гони. Тут
часом патруль їхній прохопиться. Чортопхайка дирчить як скажена,— далеко чути.
А оце тут партизани наші бій давали. Дали такий бій, аж земля куріла. А тоді
приїхав повен грузовик фашистів і з ними один панок колишній. Прочитали бомагу
— буцімто всю Полтавську область подаровано якомусь поміщику Герману Герінгу
2, посіпаці Гітлера. Ну, ні — поміщик у нас не всидить — у с.у припече!.. Мою
стару тоді з автомата поклали: вона їм межи очі плюнула..."
Ми йшли. Два тижні вже йду ночами, слухаючи щоночі нові історії життя. Мені
розповідають жінки й дівчата, старі діди, діти. Інші всі в армії, в
партизанських загонах. Я рухаюсь по коліна в людському горі, серед згарищ і
розстріляних мирних людей. Часом я поночі наштовхуюсь серед степу на шибениці
— там висять теж невійськові і здебільшого жінки. Під моїми ногами ворушиться
земля,— людей фашисти закопують в землю живих...
"Оце вчора теж вів одного,— каже дід Данило,— бравий такий хлопець, видно,—
сам з льотчиків, іде й цілу дорогу мовчить. Могорича мені пообіцяв після
війни. Прилечу, каже, до вас, діду, у колгосп літаком і покатаю аж поза хмари.
Ну тебе, кажу, к лихій годині, ще впустиш згори та розіб'єш старого, як
гарбуза!"
Йдемо серед урочистої ночі, і груди п'ють солодке;повітря, і мозок хоче
запам'ятати на все життя зоряне небо, торкання трави об ноги, краплі роси,
силует дерева, незнайому рідну землю, якою йдеш і йдеш без кінця.
"Щодня доводиться самому хліб пекти,— каже дід,— скільки нашого радянського
люду по ночах іде. Одну діжку вчиняю, другу замішую, як у пекарні. І од
фашистів каторжних ховайся,— як хорти ганяють за душею. А вам, чоловіче, треба
того Воза на небі в око взяти. Коли дишель Воза в-землю похилиться — ото вам і
ховатися час,— благословлятиметься на день..."
Несподівано дід зупинився, присів і над самою землею став вдивлятися в
темряву. "Ідуть цепом,— сказав пошепки,— а нам і звернути нікуди, хоч би хто
їх затримав; мабуть, якась уже гадина доказала на вас, ну-ну..."
Я був беззбройний і поранений. Значить — кінець. Повісять серед поля, висітиму
довго під донцем і вітром. Оце, виходить, місце, де я— прощатимусь із життям.
Тиха ніч Полтавщини. Коло мене дід Данило з колгоспу "За соціалізм". Хоч би ж
він не забув передати нашим після війни моє прізвище. Хай згадають і вирвуть
із забуття. Дивна річ,, одночасно промайнула думка про те, як я буду колись
оповідати про цю ніч, про діда, про пахощі нічного поли, про калатання в
кожній моїй жилці життя.
"Діду,— мовлю я,— коли загину,— спом'яніть мене і дайте знати людям". Я
простягаю дідові листочок з мого документа, який я ніс всю дорогу. Дід не взяв
мого листочка: "Ліворуч лізь до річки, пам'ятай діда Данила!" І хутко пішов
стежкою вперед.
Що це? Дід раптом заспівав, відійшовши од мене, злившися з темрявою. Його
голос далеко чути серед тихого степу. Я побіг ліворуч, пригнувшись,
зануряючись обличчям у росу. Дідова пісня наздоганяла мене3. "Вулиця гуде, де
козак іде..1."
Я присів. Мені здавалося, що серце стукотить голосно, на все поле. Обличчя
мокре — піт, роса, а може, й сльози. Дідова пісня віддалялася, і, нарешті, її
перервав короткий вигук. Пісні не стало, тиша запала мені в душу, чекання
пострілу. "Я —дід Данило з "Соціалізму",— проказав там на повні груди дідів
голос, і його чути було по найдальших кутках степу.
І далі я чув кожне слово дідової мови і збагнув, що це він говорить для мене,
щоб я в темряві не заблукав і тікав би від його голосу. А я сидів, уп'явшися
руками в землю, не чуючи болю в пораненій руці, не в силі рухнутися, не в
змозі допомогти. Голос діда гримів твердо і гнівно.
"Нікого я не водив по ночах!" І мовчанка... "Старий я для партизанського
діла!" І тиша... "Можете вбивати — більше нічого не знаю!" І зоря падає над
дідом... "Ріжте, душогуби!" І перерва... "Не буде по-вашому ніколи!" І хряскіт
кісток під прикладом... "Слухайте, люди!" І коротка черга з автомата...
Я тоді побіг. По ліву руку над лісом зоряний Віз хилив дишель до землі. Я біг
шукати притулку на день. ї я розповідав, біжучи, всім, всім про дідову
Данилову смерть.
1 Полтавщино мила, Гоголева натхненнице! — Гоголь Микола Васильович
(1809—1852), великий російський письменник, народився в с. Великі Сорочинці на
Полтавщині.
2 Г е р і н г Герман — один з головних німецько-фашистських воєнних злочинців.
З 1922 р. керівник штурмових загонів (СА), з 1933 р. глава уряду Пруссії,
імперський міністр авіації; безпосередній організатор провокаційного підпалу
рейхстагу (1933), ініціатор створення гестапо і концтаборів. На Нюрнберзькому
процесі засуджений до смертної кари. Покінчив життя самогубством.
3 Дідова пісня наздоганяла мен е.— Створюючи образ діда Данила, 10. Яновський
дещо взяв, по-новому осмисливши, з давньої розповіді видатного українського
актора А. М. Бучми (1891—1957), яку він записав у своєму щоденнику 10 грудня
1930 р.: "Розповідав Бучма про діда 90 років... Провів Бучму додому — ніч
темна, хоч в око бий. Довів і пішов у темряву. Долинула його пісня — старечим-
старечим голосом: "Вулиця гуде, де ко-зак і-де!" (Яновський Юрій. Із
щоденнико-вих записів.— "Вітчизна", 1982, № 8, с. 108).
|
Надгробні стихирі
|
Карманський Петро
|
Надгробні стихирі Карманський Петро Evasi effugi. Spes et Fortuna valete, nil
mihi vobiscum est, ludificate alios.* (Саркофаг Л. Антонія в латер. музеї в
Римі). Наспів Прощай, безодне сліз і мук! Обрій стемнів і маяк згас, Довкола
тьма, а тайний звук Манить мене в лиман — до вас, Блаженні тіні! Добраніч
всім! Мені пора Спочить по довгих трудах дня. Противний вітер, дощ, жара І
проти хвиль важка борня Зломили силу. А що вловив! Оману мрій, Гірке зневір’я,
сум і жаль І біль по втраті всіх надій Та юних сил. Одна печаль Піде зо мною.
А впрочім всьо пуста мана. Багатство, слава — всьо хитке; Любов, дружба — піна
ніжна. Одно лишень в життю стійке: Терпіння. А там і це, відай, минесь… —
Судно, спинись! Зверни в лиман! Цить, серце, цить! З могил несесь Солодкий
клич… Кругом туман — Добраніч вам! Добраніч всім!
_________________________________________________________ * Скінчився (вийшов)
вік. Нація і доля, бувайте здорові (прощайте)! Нічого мені з вами залишатися,
забавляйте інших (латин.). Стих І Не жаль мені, що люті муки Мене женуть в
сиру могилу. Мене давно, давно втомило Життя гірке. Поро розлуки, Вітай!
Вітай! По чім жаліть? Коса морозу Скосила в серці квіт надії, А я орю,
скороджу, сію І ллю на скибу щиру сльозу, Надармо ллю. Горе! З чим вернусь я з
дороги? Ти знаєш, отче, я трудився. І з груди рветься зойк тривоги. Прости!
Прости! Мені не жаль, що рано гину: Життя — Голгота, розкіш — мрія, Бажання —
пекло. Серце мліє, Що я піду, а другам кину Лиш кілька сліз… Стих II Як
ф’ялка, розцвівшись у краплях роси, Вже вечором плаче по втраті краси, Потім
конає, — І людське життя, ся веселка із мрій, Ледве роз’яснила на хвилю обрій,
А вже й минає. Як блискавка блисне і в пропасть майне, Лиш грохіт зловіщий за
нею жене І зойк звіряти, — Так само крізь глубінь стрілою несесь Житейське
судно. І небавом прийдесь На суд ставати. Стих III Всьо минеться, всьо
розрушить Вир буття і міль часу, Студінь смерті всьо зморозить; Славу, честь,
добро, красу Втоплять сльози; Всьо заглушить Звук труби. Memento mori! Ніч по
дні, а день по ночі — Всьому свій прийде кінець, Щойно станеш квіти рвати, Вже
й неси готов вінець: Гаснуть очі, Час вмирати. Чуєш клич? Memento mori! Стих
IV Душе вбога! Кинь нікчемну Житейську страсть, а глянь в таємну Безодню
сльоз! Барвінок, мирт і лавр пахучий — Усьо колись зв’ялить тріскучий, Твердий
мороз. Лиш кипарис стоїть дрімучий, Сповитий в сум. А тихий шум Зловіщо шепче:
діти злуди! Страшний рантух Загорне всіх — По всіх, по всіх Загине слух. Цілу
безмежну землю вкрили Самі пусті, сумні могили І ліс хрестів, Зів’ялих
старців, молодь, діти, Нужденну чернь, суспільні квіти, Князів, царів — Усіх
проковтне челюсть гробу, І жар жажди, І лють вражди, Братерський бій,
ненависть, злобу — Усьо зрівна Один курган; Усьо мана, Туман, туман… Стих V Не
тіла ради, не тіла Терпів Спаситель знущання І випив чашу страждання — Не тіла
ради, не тіла! Його кервавиця змила Твою душевну проказу, Твої душевнії врази
Його кервавиця змила. Тому не марнуй ідеалів, Не кидай черні під ноги, Нехай
не топчуть безроги Поривань-ідеалів. За них прийдеться платити Багато, дуже
багато! Шануй же бісери-злато — За них прийдеться платити! Стих VI Як ранній
легіт, цілує очі Ніжний, розкішний туман конання. Обрій темніє, на крилах ночі
Несеться любе dolce* розстання. Небесний отче! За всі печалі, За море сліз, за
вік скрижалі — Молю спокою! _____________________ * Dolce — солодке (іт.).
Стих VII Як гляну в прогалину горя На шлях, що покрився хрестами, То серце
стинається жахом І очі заходять сльозами. О горе! Кудою прямуєм? Та чим
закінчаться туземні Ті суяти наші нікчемні? Всьо темне, таємне… Не чуєм!
FINALE Засну, як легіт в сірій скибі, Розвіюсь, мов рідка імла, Візьму з собою
злидні й болі, Оставлю вам самі діла. І в хвилях скорби, в хвилях горя, В
тяжких для вас осінніх днях, Вони засяють, наче зорі, І прояснять вам темний
шлях.
|
Тукало
|
Анатолій Дімаров
|
І
Спершу — коротенький витяг з біографії Тукала.
Тукало всю війну пройшов з першого ж дня і до останнього. Навіть над отією
воронкою, що в ній Гітлер згорів, пощастило постояти. Трупа, щоправда, вже не
було. Труп обгорілий встигли свої "робята" прибрати та й переправити
спецрейсом у Москву. На очі Генералісимуса. Щоб понюхав, чим перемога по-
справжньому пахне. Душу потішив.
А жаль, що передчасно прибрали. Тукало обов'язково б пальця в трупа відтяв. На
сувенір.
— Вот,— показував би дітям, онукам і правнукам.— Он этим пальцем по карте
водил. На нашу страну стрелы нацеливал. Я его и отпанахал. Я, Тукало... Вот...
Тож Тукало всю війну, "от звонка до звонка", пройшов неушкоджений.
До переможного салюту. "Залпа из сорока восьми орудий".
Не можна сказати, щоб кулі над ним не свистіли. Чи осколки повітря не краяли.
Було. Було усього. І свистіло, й вибухало, і фуркало. Бо Тукало в тилу не
відсиджувався.
Не відсиджувався, "как некоторые", Тукало!
Бійців у атаку женуть ("мать-перемать!"), а він позаду за кулеметом.
Намозолене око прищурює. "Дрогнут", назад побіжать — отоді кулемет Тукалів і
заговорить. Такі прошви покладе акуратні — жоден "паникер" не вціліє! Усіх до
одного снопами повалить!
— Молодец, Тукало! — похвалить командир перед строєм. Після того як Тукало
усіх, що лишились живими, в німецькі окопи позаганяє. "Вперед! Вперед, таку
вашу мать!" — аж ревів кулемет, кулями в спини підстьобуючи.
До війни "Служу советскому народу!" кричав, але Вождь, на народ свій дуже
розгнівавшись (половина виявилась ворогами народу!), наказав своїм вірним
воїнам не народу служити зрадливому, а Союзу Радянському.
— Служу Советскому Союзу! — гаркав Тукало, випинаючи груди, де медаль "За
отвагу" приємно поблискувала. А згодом і друга серце погладила. Війна, жаль,
скінчилася швидко, а то дослужився б і до третьої — порівнявся б з Героєм
Радянського Союзу.
Скінчилася війна, стали демобілізовувать масово, навіть до "заградотрядів"
черга дійшла,— Тукалові хоч у петлю головою.
Це що ж, знову в село, в гречкосії? Крутити хвости волам, не вилазити з грязі?
Так за що ж він тоді воював? Медалі на груди навішував?
"За что?" — гімнастерку рвав подумки. Аж сипались ґудзики. Порятунку не бачив.
А він, порятунок, поруч ходив.
Командир! Той, що подяки йому виголошував.
Коли Тукало командирові останній чемоданисько, трофеями набитий, до машини
допер, той поцікавився:
— Пойдешь в надзиратели?
У Луб'янці перед війною служив командир. У тюрмі найелітнішій. В Москві
зореносній.
Тукало від несподіваних радощів ледь "Служу Советскому Союзу" не гаркнув.
— Тогда запиши адресок... Вызову... Жди...
Не довго і ждав: надійшла телеграма. Не листоноша — міліціонер на мотоциклі
привіз.
Козирнув, ще й попросив розписатись.
— Вот,— сказав сестрі Тукало.— Москва вызывает. Врагов народа стеречь.
У Москві йому нову форму дали, ремінь з волячої шкіри, щоб не обривали ключі,
взули у хромові чоботи.
— Красавец! — похвалив командир.— Жених хоть куда. Невесту ищи.
— Есть, невесту искать! — гаркнув Тукало.
Став приглядатись. Щоб москвичка була. Ну й той, щоб з квартирою. А вона
недалеко від нього й ходила. Їсти щодня подавала. "Пулеметчица Анка" — так її
прозивали в закритій їдальні, що до неї був прикріплений Тукало. В отих, у
доступних для народу робочого — пусті щі та компот чортзна з чого, а в них щі
— ложкою не повернеш, та котлети, та одбивні, та какао. Наїдались од пуза.
Анку ж прозвали "пулеметчицей" за те, що в неї рот не закривався ніколи. Ти їй
слово, а вона тобі — десять.
Ну, Тукалові не звикати до кулемета. Всю війну з ним в обнімочку.
А в Анки й квартира недалеко од центру. Й "обратно ж" — провірена. На всіх
ситах просіяна. Бо кого завгодно до їдальні їхньої працювати не візьмуть. Щоб
цінні кадри не потравила.
Тож Тукало і придивлявся недовго. Перестрів якось по роботі, закаблуками
клацнув:
— Разрешите на вас ожениться?
Пирхнула з несподіванки і "разрешила".
Зажили на всю губу, купу дітей настрочили. "Девочки" — в Анку, "мальчики" — в
Тукала.
Анка продовжувала працювати в їдальні: щоденно повні корзини доставляла
їстівного.
Тукало теж роботою був задоволений дуже.
По-перше, елітна тюрма. Шпаною й не пахне. Такі сідають до камер, що до них,
коли на волі гуляли, й не підступишся. У "Чайках" каталися, міліція честь
оддавала. А тут Тукало веде їх до камери, ключами побрязкує в спини: "Не
разговаривать!.. Не оглядываться!.."
А по-друге, через день на роботу. День — на службі, день — удома.
І форма ж. "Шествует" Тукало вулицею — всяк його оминає.
Ну й зарплата. І преміальні. І пайки. І медаль "За выслугу лет". Дослужився до
пенсії — нагрудний значок чекіста почесного. І значок цей він завжди носив
поверх усіх нагород...
Оце поки що і все, щоб так-сяк познайомитися з Тукалом. Щоб він, вам руку
потиснувши, сказав неодмінно:
— Благосклонен к вашему расположению.
Почув колись, як один офіцер отак привітав другого. Культура!
II
Вже на пенсію вийшовши, згадав про Галину. Сестру.
Ну, сестру й раніше не забував: переписувався зрідка. Анка страшно боялася, що
нав'яжеться — не одчепляться. Навіть матері хоронити не їздив: послав
телеграму. Що "соболезнует".
А це Галина прислала чергового листа: кликала в гості. На цілісіньке літо.
Залишилась як палець одна на хазяйстві (чоловік помер, син на Далекому Сході),
ні до кого й словом обмовитись. "У мене й корівка, і гуси, й гиндики, і курей
повен двір, так що буде що їсти і пити",— спокушала сестра.
У Тукала й защеміло на серці. Побувати на "родине", з сестрою обнятися...
Анка спершу — на дибки:
— А сад?
Мали під Москвою земельну ділянку — горобцеві повернутись ніде. Та Анці більше
й не треба: кохалася в квітах. Не ділянка — суцільний квітник. Отакенні букети
дітям розвозила, що давно вже окремо жили.
— К черту на кулички борща похлебать? Не поеду!
Тукало не борщами-варениками — переконав її іншим.
Дістав чистий аркуш паперу, взяв ручку:
— Слушай сюда...
— Нечего слушать!
— Нет, ты послушай!
Усадовив силоміць, запитав:
— Ты сколько получаешь на пенсию?
— А ты что, не знаешь? — ерепенилась Анка.
— Я спрашиваю: сколько? — підняв голос Тукало.— Спрашиваю — должна отвечать.
Анка сказала.
— Записываем... Теперь моя пенсия — тоже запишем... Теперь сложим.— Довго
морщив лоба, пенсії докупи складаючи.— Вот, посмотри!.. Ну, а если умножить на
три... На три месяца, что там проживем?..
— А жить на что будем? — дійшло нарешті до Анки.
— Как — на что!.. Ты что, письмо сестры не читала?.. На дармовом будем жить!
Переконав таки. Анка теж гроші не віяла: берегла кожну копієчку.
— Это же подарок надо твоей сестре,— зажурилася.
— Подарок! — чмихнув Тукало.— Да она и без подарка будет нам рада.
Не довго й збирались — поїхали.
У Києві пересадка: дві години електричку чекати.
На екскурсійний автобус — час убивати? Шиї намулювати?
— Знаешь что, поехали на Лукьяновку. Я давно мечтал киевскую тюрьму
посмотреть.
Тюрма виявилась так собі. Як для столиці — нікудишня тюрма! Куди там їй проти
Луб'янки!
— Вот... Эти хахлы и тюрьму не могут соорудить человеческую.
Сам себе давно уже вважав "русским". І дітей повписував у метрики
"Тукаловыми".
Потовклись біля в'язниці, обміряли її навіть по периметру та й на вокзал.
Тукало ще хотів зайти, "представиться", але Анка боялася, що запізняться на
електричку.
Ну, а в райцентрі, куди вони добралися електричкою, як і годилося: сльози й
обійми.
— Ой братику, як же ти постарів!
Тукало теж сльозу видушив: "скупую, мужскую".
— Не плачь, сестренка, мы еще поживем, едрить твою мать!.. А это моя
благоверная... Автобусом едем?
— Еге ж, автобусом наїздишся. Бензину немає!
— Неужели подводой?
— Підводою, підводою. Там такий жеребець, що за півгодини домчить.— Вивела на
площу привокзальну, підвела до чорної "Волги".
— Оце сусід, спасибі йому, згодився підвезти. Він зараз буде: мотонувся на
пошту.
— Ну вы живете! На "Волгах" катаєтесь!
— Катаємось, та не всі. Сусід із Черкас у нас дачу будує. Там такий домище
вибехкує, що і в Черкасах не побачиш!
— Ворует,— сказав переконано Тукало.
— Та Бог святий знає. Не спіймали — не злодій.
Але Тукало стояв на своєму:
— Ворует! Теперь только слепой не ворует.
Аж ось і сусід. У костюмі джинсовому.
Познайомились. Сіли. Поїхали.
Тукало, коли райцентр проїжджали, поцікавився:
— А где у вас тюрьма?
— Яка тюрма? — Галя.— Тюрми тут зроду-віку не було.
— Как же вы живете без тюрьмы?
Аня — штовх непомітно у бока:
— Что ты несешь? Вон мужчина поглядывать начал.
А Галя, розумниця, одразу ж перевела мову на інше.
III
Ну й зажили у сестри: як сир у маслі каталися. Галя годувала їх як на заріз,
щодня щось новеньке вигадувала.
Анка, спасибі їй, одразу ж зіспівалася з Галею: торохкотіли з ранку до вечора,
як кулемети. Анка — на "чисто русском", Галя — на "хохландском наречии". Не
так одна одну, як самі себе слухали.
Сестра ж часто скаржилась братові на сільське начальство. Гребуть під себе —
впину не мають. Купили оно телевізор для клубу — не простояв і тижня: до
голови помандрував.
— Не бояться нічого!
— Сажать надо!.. Сажать!..— казав щораз Тукало.— Эх, Сталин умер!.. Жиды
отравили... Евреи... Секешь?
Галя "сікла" — головою кивала. Хоч жодного еврея живого не бачила.
— Перестройку затеяли, Советский Союз развалили! — продовжував обурюватись
Тукало.— Такую страну угробить!... Весь мир дрожал перед нами... А сейчас?..
Тьфу!..
Щодня, полежавши після обіду, щоб сальце зав'язалось, зодягав свій мундир із
значком чекіста почесного, взував чоботи, до гарячого блиску начищені, і на
самі брови — картуз. З дашком полакованим. І, строгий, ішов до крамниці. Де
збиралися пенсіонери. Колишні його однокашники. На побрехеньки. В основному
про те, що воно в світі коїться і як жити далі.
Прислухались до Тукала. Як-не-як — із самої Москви. Всесоюзної столиці
недавньої. Збирачки "русских" земель. Та й чужими не гребувала — охоче
приєднувала.
Тукало говорив, як у землю гвіздки забивав. Заб'є ще й закаблуком придушить:
— Рассея стояла и будет стоять!.. А энтих всех — к стенке!..
Та невдовзі походи до крамниці урвалися. Урвались походи. 3 банальної,
здавалося б, причини.
Украли картуз.
Серед білого дня нечиста сила поцупила!.
Тукало повісив його на кілок, з магазину вернувшись, щоб просохнув. Кинувся
згодом: нема картуза! Кілок стоїть, а картуз наче випарувався.
— Где картуз? — закричав.— Кто посмел?
Ні Аня, ні Галя картуза не чіпали.
— Своровали!.. Украли!.. Голову сняли с плечей!..
Галя одразу ж на дітлашню стала грішити. Ганяють селом — впину на них немає.
Так і лізуть у шкоду.
Тільки кого не розпитували — ніхто не бачив, не чув.
Як під землю провалився картуз!
Усю ніч не спав Тукало. А на ранок до дільничного міліціонера пішов.
Простоволосий. Хоч Галя вслід і кричала, щоб Оверкову кепку надів,— страмитись
не став.
— Вот...— сказав строго дільничному.— Вот, обокрали... Ищите злодея.
Дільничний щось не дуже загорівся шукать злодія. Тут он повнісіньку машину
зерна з-під носа поцупили, а цей — з картузом!
— Та-ак,— сказав на те Тукало.— Не хотите при исполнении?.. Буду жаловаться!
Пішов до голови.
— Вот... Украли картуз... Форменный... Участковый пренебрегает
обязанностями...
— Та якби тільки й лиха, що ваш картуз! — заступивсь голова за дільничного.—
Тут он машину зерна, дядьку, вкрали — слідів не лишили!
— Не хотите искать?.. Буду жаловаться!
— Та жалуйтесь хоч і Господу Богу! Нам і без вашого картуза вистачає мороки.—
І до секретарки з досадою: — Валю, дзвонили з району? — Ідіть, мовляв, дядьку,
не морочте голову.
Тукала особливо оте "дядьку" образило. Був би у картузі — голова сто разів би
подумав, перш ніж дядьком його обзивати.
— Буду жаловаться! — повторив уже з притиском.
Голова, глянувши в Тукалові очі бетонні, зрозумів, що від нього не
відкараскається. Ухопив рурку нервово, набрав номер дільничного:
— Якимовичу! Тут у мене Тукало...— Замовк, слухаючи, що йому говорить
дільничний. Поморщивсь з досадою: — Та поможи ти їм той проклятий картуз
найти, бо спокою не матимем! — Кинув рурку на важіль.— Ідіть, дядьку, до
дільничного.
Знову — "дядьку"!
"Ну, ты меня попомнишь!"
Не пішов до дільничного. Чекав до вечора: принесе? не принесе?
Не приніс!
"Та-ак..."
На ранок рушив у райцентр. До міліції.
Його пробували не пропустить до начальника: зайнятий. Тукало так глянув на
чергового, що в того й мурахи по спині пробігли. "Меня?.. Чекиста
заслуженного?.." Без дозволу в двері попер.
— Разрешите? Заслуженный чекист из Москвы. Арсений Иванович Тукало!
Благосклонен к вашему расположению.
Майор, начальник, од привітання такого й очі вирячив.
— Так что ж оно получается, товарищ майор? Ворье безнаказанно разгуливает?
Не допоміг і начальник. Не допоміг чи не схотів?
— Буду жаловаться,— пригрозив йому на прощання.
Ходив до адміністрації — там теж руками розводили. Обшук влаштовувати, село
перетрушувати — ніхто не дасть на таке ордер. І то з-за чого? З-за картуза?
— Буду жаловаться,— сказав і їм Тукало.
Повернувся в село з твердим наміром рушити завтра ж у область.
"Сыскать не могут!" — кипіло у ньому. Та дали б йому волю, він і без міліції
картуз розшукав би! Посадив би якогось бешкетника в льох, як його мати саджала
в свій час... Льох у сестри глибочезний, серед літа холодом віє, карцер — не
льох... Потримав би у темряві — враз розколовся б!
"Порядки, мать вашу! Вор вора покрывает... Ничего, вы еще не знаете Тукала!"
До генерала, начальника обласного відділення міліції, два дні добивався.
Добився. "Предстал".
Генерал довго не міг уторопати, про який картуз іде мова. А коли уторопав,
розлючено в район подзвонив:
— Мені що, роботи немає: картузи шукати?! Та хоч з голови своєї зніми, а
картуза надінь чоловікові!..
Начальник районної міліції, майор, коли вручав картуза (нового-новісінького),
дивився куди завгодно, тільки не на Тукала. Але йому на те наплювати. "Плюнуть
и растереть". Головне — картуз на голові як улитий. "Форменный". "С красным
околышем". "Окантовочкой синей". "С козырьком полакированным".
Добравсь до села — мимо сільради повільно "прошествовал".
"Вот... Картуз... Вот... На голове..."
А той картуз, що пропав, ну ніяк не давав спокою Тукалові! Ловив пацанів,
обіцяв кожному спровадить до карцера. "На перевоспитание".
І таки добився свого: хтось підкрався вночі та на кілок картуза і повісив. Із
биркою: "Забирай, щоб ти сказився!"
IV
Одбули у сестри рівно три місяці. Як на курорті побували. На всьому готовому.
Ні копієчки не потративши. А на другий рік знов гостювати приїхали.
"Понравилось очень". І я побачив Тукала коло магазину. Вимахував кулаками,
осатаніло вигукував:
— Рассея стояла и будет стоять, мать-перемать!..
|
Казка про золотого півника
|
Пушкін Олександр
|
Казка про золотого півника Пушкін Олександр Десь-то, в тридев'ятім царстві, В
тридесятім володарстві Жив-був славний цар Дадон. Змолоду, посівши трон,
Розважався він війною, Для сусідів був грозою, А на старість захотів Одпочити
від боїв, З упокоєм їсти-пити; Тут сусіди ну водити На царя за раттю рать,
Шкоди й лиха завдавать. Щоб кінці землі своєї Від наруги від тієї Боронити
день при дні, Цар війська держав грізні. Воєводи не дрімали, Та ніяк не
потрапляли: Ждуть із півночі, аж на — Лізе з півдня рать буйна; Збудуть там —
недобрі гості Морем сунуться; зо злості Навіть плакав цар Дадон, Навіть
забував і сон. Де вже тут спокійно жити! От, щоб горю пособити, Вдався він до
мудреця, Зорезнавця і скопця. Шле до нього він з поклоном. От мудрець перед
Дадоном Став, торбину разв'язав, Золотого півня дав. «Посади оцю ти птицю,—
Проказав мудрець,— на шпицю; Золот-півник всі краї Пильнуватиме твої: Як не
ждать нізвідки лиха,— Буде пташка мирна й тиха, А як тільки б відкілясь
Ворогів орда взялась, Чи війна б де починалась, Чи яка біда складалась,—
Закричить мій співунець, Підійнявши гребінець, І повернеться до того Місця
лютого й страшного», Цар, як теє зачував, Гори злота обіцяв Зорезнавцеві
старому. Мовив: «Я слузі такому, Як для себе, без жалю Все віддам і все
зроблю». Став же півник той на шпиці, Стереже його границі, Скоро тільки щось
не так — Подає тривоги знак, Наче зо сну, стрепенеться, Повернувшись,
озоветься, Закричить: «Кири-ку-ку! Царствуй лежма на боку!» І сусіди
присмирніли, Воювати вже не сміли. Отаких-то цар Дадон Їм наставив перепон.
Рік і два спливає мирно, Півник наш сидить сумирно. Тільки ж якось цар Дадон
Чує крик і шум крізь сон. «Царю! Батьку милостивий! — Воєвода стогне сивий.—
Встань, велителю! Напасть!» «Що таке? Заснуть не дасть! — Цар крізь позіхи до
нього.— Га? Хто там? Чого й до чого?» Воєвода ж не мовчить: «Наш когутик знов
кричить, Страх і шум по всій столиці». Цар до вікон, зирк — на шпиці Б'ється
півник-вістівник, Повернувся в східний бік. Вже ж тут годі зволікатись: «Всі
на коні! Гей, рівнятись!» Цар до сходу шле війська, Старший син за ватажка.
Півник тут угамувався. Стихло все, Дадон здрімався. От минуло вісім днів, А не
чуть про вояків: Як проходить оборона? — Не сповіщено Дадона. Золот-півень в
крик уп'ять,— Цар нову скликає рать, Сина меншого із нею Шле правицею своєю.
Півник знов сидить, притих, А вістей нема від них. Знову вісім день минає; Люд
боїться, сну не знає; Золот-півень в крик уп'ять,— Цар скликає третю рать, Сам
уже стає на чолі, Хоч не як-то й вірить долі. От ідуть та йдуть війська, Путь-
доріженька тяжка. Ні ворожої ж то сили, Ні побою, ні могили В далині не
вирина. Мислить цар: ну й дивина! От і восьмий день минає. Цар у гори прибуває
І з усім своїм полком Опинивсь перед шатром. Все німе, як на картині, Круг
шатра; в тісній долині Рать побита скрізь лежить. До шатра Дадон спішить...
Ой, якої страховини! Перед ним його два сини Без шоломів і щитів На землі.
Меча встромив Один одному у груди, Їхні коні — як приблуди, На столоченій
траві, На кривавій мураві... Цар у плач: «Ох, соколята! Що за доля
розпроклята! Вже не тішитись на вас! Ох! Настав мій смертний час!» Плаче цар,
бійці ридають, Аж долили всі здригають, Аж тремтить усе нутро Гір високих...
Враз шатро Відслонилось — і дівиця, Шамаханськая цариця, Наче ясная зоря, Тихо
вийшла до царя. Як нічна змовкає птаха Перед сонцем,— так бідаха Перед нею
занімів — Цар забувся про синів. А вона перед Дадоном Усміхнулась — із
поклоном За правицю узяла І в шатро його ввела. Там за стіл його саджає Та
частує-пригощає І кладе на відпочин Між гаптованих тканин. Цілий тиждень, як
годину, Їй покірний до загину, В любий здавшися полон, Бенкетує цар Дадон. Аж
нарешті він по всьому Каже війську йти додому, Сам красуню забира І рушає, бо
пора. Перед ним чутки, як птиці, Носять правду й небилиці. Біля міста, край
воріт Люди збіглись на привіт. Всяк летить прудким погоном За царицею й
Дадоном. Цар Дадон вітає всіх. Гульк — із натовпів людських, В сарачинській
шапці білій, Наче лебідь посивілий, Друг його, старий звіздар. «А, добридень,—
каже цар,— Як живеш і що нам скажеш? Підійди-но, що накажеш?» «Царю,— в
відповідь мудрець,— Треба скласти нам кінець. Як тобі я прислужився, Ти
сказав, ще й побожився: Все тобі я без жалю, Як для себе, ізроблю. Подаруй
мені дівицю, Шамаханськую царицю...» Цар поглянув, сам не свій: «Що ти,—
каже,— навісний! Чи нечиста, може, сила В тебе розум затемнила? Що за біс тебе
опав? Я не криюсь, обіцяв, Та таке вже не годиться... І нащо ж тобі дівиця? А
чи знаєш ти, хто я? Воля царська тут моя — Хочеш золота дзвінкого? Чи коня
мого прудкого? Чи півцарства, хочеш, дам?» «Не цікаво теє нам. Подаруй мені
дівицю, Шамаханськую царицю»,— Так відказує мудрець. Плюнув цар: «На тебе
грець! Як таке, не дам нічого! Мучиш сам себе, старого! Одійди, як хочеш жить!
Ну-бо діда відтягніть!» Дід почав був сперечатись, Та не з кожним слід
змагатись: Цюкнув цар його жезлом Просто в лоб. Упав мішком Бідолаха.— Вся
столиця Іздригнулась, а дівиця Хи-хи-хи та ха-ха-ха! Не боїться, бач, гріха.
Цар, лихе забувши слово. Усміхнувся їй медово. От в'їздить до міста він...
Раптом чує тихий дзвін,— І як стій серед столиці Півник, зринувши зо шпиці,
Над царем залопотів І йому па тім'я сів, Стрепенувся, в тім'я клюнув Та й з
очей..; Униз посунув З колісниці цар Дадон, Відійшов на вічний сон. А цариця
десь поділась, Наче й зовсім не родилась. Казка вигадка, проте Щось тут,
браття, не пусте!
|
Історія відокремлення
|
Ґудзяк Борис
|
Борис Ґудзяк Історія відокремлення ІСТОРІЯ ВІДОКРЕМЛЕННЯ: КИЇВСЬКА МИТРОПОЛІЯ,
ЦАРГОРОДСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ І ГЕНЕЗА БЕРЕСТЕЙСЬКОЇ УНІЇ СЕРЕДНЬОВІЧНЕ ТЛО
Берестейська унія позначає переломний момент в історії Київської Церкви. З
часів Володимира і запровадження християнства на Русі наприкінці Х ст.
Київська митрополія була дочірньою Церквою Царгородського патріархату.
Утворення митрополії під опікою Візантії -найважливіша інституційна ознака
офіційного входження Київської Русі у християнський світ. Протягом ХІ-ХІ 11
ст. Київська митрополія поступово обійняла всі східнослов'янські землі,
вводячи їх у церковну орбіту Візантії. Ієрархічно підпорядкована і духовно
зобов'язана, залежна в культурному й об'єднана в обрядовому планах, Київська
митрополія стала цілісною частиною ширшого візантійського православного світу.
Будучи спадкоємцем передусім Візантії, Київська Русь залишалася відкритою і
для інших впливів. Географічне положення Русі зумовило її контакти - через
торгівлю, воєнні дії та дипломатію—з євразійським степом, балтійською
північчю, західнослов'янським католицьким світом. Ці контакти, як і наростаюче
усвідомлення своєї політичної могутності, викликало в руському суспільстві
появу власних державних і церковних інтересів. Це не могло не позначитися на
його взаєминах з Візантією. Напруга в ієрархічних відносинах між Києвом і
Царгородом стала помітною вже в XI та XII ст., коли Русь знехтувала
прерогативу Царгороду у виборі київських митрополитів і без його попередньої
санкції призначила митрополитами Іларіона (1051-1054) і Клима Смолятича (1
147-1 155). Проте такі приклади, коли Русь не зважала на своє церковне
підпорядкування Царгородові, були радше винятком, аніж правилом. Незважаючи на
спорадичні контакти з Апостольським Престолом, Київська митрополія, керована
призначеними Візантією ієрархами, що зважали на інтереси візантійської
імперської політики, як і *Оригінал підготовлено до друку у виданні: Logos: a
Journal of Eastern Christian Studies. New ser. - 1993.- №1.-Р.41-66. Обсяг
статті не дає змоги обговорити всі чинники, які привели до Берестейської унії.
Тут уваї у зосереджено на відносинах Київської митрополії та Царгороду.
Питання західних впливів буде розглянуте в монографії, яку автор готує до
друку. Переклад з англійської Тараса Дмитерка. раніше, озиралася на
Царгородський патріархат. Пізньосередньовічні політичні зміни на пограниччі
між Європою і Азією, викликані постанням Монгольської імперії, вплинули на
уклад Київської митрополії та витворили новий контекст її взаємин з
Царгородом. Після занепаду Київської Русі та Галицько-Волинського князівства
руські землі у XIV - на початку XV ст. поступово потрапили в залежність від
могутніших сусідніх держав. Велике Князівство Литовське скористапо за цих
обставин найбільше, поглинувши спершу білоруські землі, потім Волинь і
центральні українські території по обох берегах Дніпра. Втративши свою
династію, Галичина у 1349 p. перейшла під владу Польського Королівства.
Протягом останніх десятиліть XIV і впродовж усього XV ст. північно-східні
землі Русі підпадали під дедалі більший контроль Московського Князівства.
Таким чином територія Київської митрополії в пізньому середньовіччі була
розділена між Литвою, Московщиною та Польщею. В інтересах кожної з цих трьох
держав було наполягати перед Царгородським патріархатом на своєму розв'язанні
питання щодо осідку та.сфери повноважень Київської митрополії. У 1299 p.
митрополит Максим (1283-1305) покинув Київ і осів у Володимирі-на-Клязьмі.
Давнє осереддя Київської Русі разом з Києвом—осідком руських митрополитів, що
лежало якраз на північ від кордону між лісовою і степовою зонами
Східноєвропейської рівнини, наражалося на часті напади кочовиків з безкраїх
південних просторів. Хоча вже попередник Максима, Кирило ІІ (1242/7-1281), час
від часу проживав у північних містах, переселення Максима в російські землі
створило прецедент для його наступника - митрополита Петра (1308-1326), який у
1326 p. переніс митрополичу резиденцію до Москви і в духівниці заповів своїм
наступникам на престолі осісти там. Надалі, аж до поділу митрополії у середині
XV ст., київські митрополити здебільшого перебували в Московщині. Пізніше,
зокрема в XVI ст., у міру розростання Московського Князівства, численні руські
боярські роди з українсько-білоруських земель перейшли на службу до Москви.
Переорієнтація еліти та переїзд митрополитів до Північно-Східної Русі були
водночас як наслідком занепаду Руської держави й суспільно-економічних
інституцій в Україні та Білорусії, так і причиною подальшого політичного та
культурного знесилення руських (українсько-білоруських) земель. Упродовж XIV
ст., особливо перед прийняттям римо-католицизму (1386), литовські князі
намагалися вплинути на патріархів Царгороду, щоб ті призначали митрополитів з
осідком у Великому Князівстві Литовському. Але, незважаючи на тимчасовий
успіх, князі були неспроможні забезпечити тяглість київських митрополитів у
межах своїх володінь. Москва користувалася прихильністю Царгороду, і
патріархат загалом підтримував політику єдиної митрополії для всіх
православних східних слов'ян. Як наслідок, майже все XIV і першу половину XV
ст. Православна Церква на території Великого Князівства Литовського номінально
підпорядковувалася митрополитові в Московщині. Цей стан справ завдав удару по
литовських політичних амбіціях і породив пізніше обурення серед державно-
церковної еліти Великого Князівства. ДОЛЯ ФЛОРЕНТІЙСЬКОЇ УНІї Київська
митрополія залишалася неподільною і підвладною Царгородові до середини XV ст.
Тодішнє небезпечне і скрутне становище Візантійської імперії, заляканої
загрозою турецького поневолення, стимулювало нові спроби досягти примирення
між східним і західним християнством. Флорентійська унія 1439 p., схвалена
візантійським імператором, царгородським патріархом і всіма делегатами (крім
двох, що представляли Православні Церкви християнського Сходу), здавалося, на
короткий час розв'язала основні догматичні та обрядові відмінності між Сходом
і Заходом. Ніколи не будучи популярною у грецьких чернечих колах і серед
православного загалу, Флорентійська унія стала неактуальною для греків після
падіння Царгороду (1453). Але не можна сказати, що унію не підтримували
провідні кола грецького духовенства. В особі Ізидора, митрополита Київського,
грека з походження, Флорентійська унія мала одного з найпалкіших прихильників.
Ізидор ревно намагався вплинути на грецьку делегацію у Флоренції, щоб та
прийняла унію. Вертаючись із собору, він скрізь сповіщав новину про
відновлення дружніх відносин між Сходом і Заходом. Проте після повернення
Ізидора на київський престол, а особливо—до московського осідку в березні 1441
p., його єднальне послання було відкинуте місцевою державною і церковною
владою. Митрополита ув'язнили і після втечі (чи, власне, після звільнення, яке
він сам правдоподібно зумів улаштувати) Ізидор покинув східнослов'янські землі
й оселився у Римі. По дорозі до та з Москви Ізидор провів близько двох років в
українсько-білоруських землях. Його прийняли і визнали митрополитом,
незважаючи на той факт, що він мав тісні зв'язки з папою Євгеном IV, тоді як
польська політична верхівка і латинська ієрархія були прихильні до папських
соборноправних противників, які об'єднали свої сили на соборі в Базилеї
(1431-1437). На прийняття Флорентійської унії греками та митрополитом Ізидором
Москва відреаґувала обранням нового митрополита без санкції Царгородського
патріарха-уніоніста. Висвячення Йони, московита з походження, на митрополита у
1448 p. було фактичним переходом до автокефалії Московської Церкви. Щоб
замінити Ізидора, який згодом мав стати царгородським патріархом , папа Пій ІІ
у 1458 p. призначив Григорія, грецького соратника Ізидора, архиєпископом
«Києва, Литви і всієї Малої Русі». Папська булла засвідчила, що Рим не має
ніяких ілюзій щодо перспектив Флорентійської унії у Великій Русі ("Russia
superiore") під "схизматичним" правлінням, де "син зла та загибелі" Иона
Московський присвоїв собі митрополичий титул. На основі цього документа можна
припустити, що унія залишалася чинною в єпархіях Київської митрополії у межах
литовських і польських кордонів. Номінаційна булла визначала межі Григорієвої
митрополичої юрисдикції перечисленням шести єпархій у Великому Князівстві
(Чернігівська, Смоленська, Полоцька, Турівська, Луцька, Володимирська) і трьох
єпархій у Польському Королівстві ( Перемиська , Холмська , Галицька )1. Отож,
невдовзі після Флорентійської унії давня Руська митрополія поділилася па
окремі— Київську та Московську —юрисдикції. З 1458 p. до Берестейського собору
землі Київської митрополії фактично збігалися з кордонами династично
об'єднаних держав— Литви і Польщі. У середньовіччі київські митрополити і
князі Русі контактували спорадично з Римською Церквою. Наприклад, київські
митрополити були присутні на соборах у Ліоні 1245 p. та Констанці 1418 p. А
проте для східнослов'янської християнської спільноти Царгород залишався
найвищим духовним і культурним авторитетом. Після Флорентійської унії і
падіння Візантійської імперії, коли папа міг висувати київського митрополита,
а патріарх-уніоніст поселитися у Римі, підпорядкування Київської митрополії
залишилося невизначеним на кількадесят років. У другій половині XV ст.
київські митрополити, здається, не добачали чітких конфесійних відмінностей,
хоча навіть в очах Риму і Царгороду досягнуте на Флорентійському соборі
церковне примирення між східним і західним християнством втратило чинність. На
початку XVI ст. київські митрополити, не пориваючи зв'язків з Царгородом,
намагалися підтримати або відновити відносини зі Апостольським Престолом. Цей
ряд руських ініціатив припинився на початку XVI ст., коли для українців і
білорусів стало очевидним, що папство, більше того, провідні католицькі
верстви Польщі вважають Флорентійську унію нечинною. КРИЗА В ЦАРГОРОДСЬКІЙ ТА
КИЇВСЬКІЙ ЦЕРКВАХ Події середини XV ст. по-іншому визначили напрям
взаємовідносин Царгороду та Києва у XVI ст. Після завоювання візантійської
столиці турками у 1453 p. Царгородський патріархат втратив захист православних
правителів імперії, з якого він користав протягом тисячоліття. Хоча занепад
Візантії перед лицем ступневої але нестримної турецької експансії можна було
передбачити, падіння імперії все ж таки шокувало грецький православний світ.
Пристосування до османського панування було болісним. Загальноприйнятою є
думка, що релігійна терпимість в Османській імперії з усякого погляду звичайно
була більшою, ніж на тогочасному Заході. Однак у суспільно-політичному житті
імперії провідне місце посідала войовнича ісламська ідеологія, внутрішньо
притаманною рисою якої була дискримінація немусульман. Тож логічно, що статус
другосортності християн дуже зашкодив Грецькій Православній Церкві. Приниження
більшості християн, як "невірних", і занепад їхнього організованого життя були
в таких умовах неминучі. Запопадливість греків перед ісламськими господарями,
у яких насправді не було ані найменшого зацікавлення християнською спільнотою,
спричинилася до численних поневірянь патріархату. Протягом століть турецького
панування Православну Церкву переслідували внутрішні незгоди, часто
підбурювані та вміло керовані османською владою. З 1463 до 1466 p. патріархів
Царгороду усували або вони самі подавали у відставку п'ять разів, здебільшого
через конкуренцію у боротьбі серед православного керівництва за патріарший
трон. Султан вимагав податку за потвердження кожного патріарха. Грецькі партії
підкуповували високих турецьких чиновників, щоб здобути прихильність для своїх
кандидатів, тому османські урядовці не пропускали нагоди збагатитися від
частих змін патріархів. Зрозуміло, що становище патріархів було хитким. У
другій половині XV ст., після падіння Царгороду, патріархи змінювалися 18
разів, у XVI ст.—22 рази, у XVII ст. - неймовірну кількість - 54 рази; зокрема
Кирило Лукаріс був патріархом шість разів, а шість інших патріархів - три або
більше разів. Брак послідовності в поведінці грецьких кіл та практиковані ними
кампанії підкупів деморалізували духовенство і віруючих, доводили до
спустошення патріаршу скарбницю, знекровлювали Православну Церкву саме тоді,
коли їй було кинуто серйозний богословський та культурний виклик заходу.
Раболіпний статус православного населення породжував корумпованість, а
неспроможність греків діяти солідарно підсилила антипатію до них їхніх
зверхників, які й без того їх зневажали. Постійна нестабільність і пов'язана з
нею фінансова неспроможність патріархату мали далекосяжні згубні наслідки.
Православна Церква не могла зібрати кадри та засоби, щоб утримувати потрібні
для її життєздатності інституції, не кажучи вже про їхній розвиток чи
розбудову. Історія Грецької Православної Церкви під турками радше нагадувала
історію виживання. Наприкінці XVI ст. нестабільність у патріархаті та його
неспроможність належним чином реагувати на критичні проблеми стали особливо
очевидними. За винятком Єремії II, який між 1572 та 1595 pp. тричі посідав
престол, патріархи другої половини XVI ст. або ганебно слугували, або не
залишали по собі якогось тривкого сліду. Єремія намагався провести деякі
реформи, і його правління певною мірою вирізнялося піднесенням у гнітючій
історії Царгородського патріархату XVI ст. Проте в умовах опортунізму і
корупції, поширених серед православної церковної верхівки, а також втручання
турецької влади, цілковите і довготривале оздоровлення церковного життя не
могло бути і не було досягнуте зусиллями одного патріарха-реформатора. Єремія
володів певними атрибутами, конче потрібними для церковного лідерства, та все
ж не міг вивести патріарха і з його клопітливого становища. Без сумніву,
реалії османського панування були найбільшим випробуванням для Православної
Церкви, але, загалом, вони не можуть служити виправданням неспроможності
греків зосередити сили на задоволенні інституційних та культурних потреб своєї
релігійної спільноти. В українсько-білоруських землях, як і в усьому грецькому
світі, політична влада перебувала в руках неправо-славних правителів; це
шкідливо позначалося на ієрархічній структурі та організаційному житті Східної
Церкви. Світська влада в офіційних католицьких державах, без сумніву,
негативно впливала на склад вищого духовенства Київської митрополії. Польські
королі та шляхта користувалися правом надавання "духовних хлібів", тобто
правом призначення на церковні посади, пов'язані з церковними маєтками.
Оскільки посади єпископів, як і на Заході до Реформації, зазвичай надавали
впливовішим претендентам, руським митрополитам і єпископам, особливо у другій
половині XVI ст., часто бракувало найелементарніших моральних чеснот та
інтелектуальних даних, потрібних для плідного виконання релігійних обов'язків.
Деколи траплялося так, що на одну посаду призначали відразу двох кандидатів.
Це вело до затяжних судових баталій і навіть збройної боротьби за володіння
єпархіями і їхніми чималими земельними маєтками. Часто кандидати були
світськими особами. Із семи єпископів Холмської єпархії у XVI ст. п'ятеро на
час номінації були мирянами. Двоє з призначених мали титул архимандрита, який
вони отримали, можливо, навіть без чернечого постригу. Для кандидатів у
єпископи звичною річчю було сходити на престол без єпископського
висвячення—воно могло б стати на заваді їхньому надто світському способу
життя, такому характерному для тогочасної польської шляхти і римо-католицьких
єпископів до проголошення і впровадження реформ Тридентського собору
(1645-1663). Крім того, єпископи переважно не співпрацювали між собою, що ще
більше ослаблювало митрополію. Тривалий час центральна, згідно зі східною
еклезіологією, інституція церковного устрою— Синод єпископів — залишалася у
Київській Церкві бездіяльною. Під жодним оглядом життя Київської Церкви у XVI
ст. не можна було назвати процвітаючим. І все-таки, беручи до уваги тогочасні
мірки польсько-литовського суспільства, занепад руського православ'я у першій
половині XVI ст. навряд чи був винятковим явищем. Порівняння католицької і
православної церковних структур того періоду в Польщі та Литві висвітлює схожу
картину. Проте у другій половині XVI ст. різниця у рівнях розвитку польської
та руської елітарних культур і радикальні зміни в релігійній та культурній
ситуації драматично загострили питання про занепад Київської Церкви. Якщо
мистецькі та літературні здобутки середньовічної Русі вигравали в порівнянні з
досягненнями середньовічної Польщі, то від середини XV ст. і особливо у XVI
ст. різноманітність і багатство польської літературної, історичної та
богословської думки і творчості повністю контрастували з тогочасним руським
культурним затишшям. Поява революційних протестантських течій у Польщі та
Литві й паралельно розвиток католицької реформи, яка, хоч і почалася пізніше,
виявилася тривалішою і могутнішою за динамікою, розкрили безсилля Руської
Церкви і показали критичний стан українсько-білоруського православ'я. У другій
половині XVI ст. Київська митрополія, як і Царгородський патріархат,
перебувала на межі інституційного, морального та культурного розвалу.
Поступовий інституційний занепад Царгородського патріархату за османського
панування і аналогічне погіршення організаційного життя Київської митрополії у
XVI ст. звели зв'язки між патріархатом і Руською Церквою до формального
мінімуму. Здається, лише декілька київських митрополитів XVI ст. отримали від
Царгороду підтвердження свого права на престол; про їх призначення
патріархатом, мабуть, не варто й говорити. Судячи з численних прохань до
московських царів від православних монахів, єпископів і навіть патріархів
Османської імперії, греки були не в стані впливати на церковні справи
Київської митрополії. Немає жодного очевидного факту залучення греків до
внутрішнього життя українсько-білоруської православної спільноти протягом
майже всього XVI ст. Однак злиденний стан грецького православ'я у добу
турецького правління опосередковано спричинив відновлення греко-
східнослов'янських зв'язків. Впродовж XVI ст дедалі більша залежність грецьких
православних інституцій від фінансової допомоги Московщини приводила в Україну
і Білорусію численних представників патріархату, які подорожували на Північ,
щоб випросити милостиню у царів. ВІДРОДЖЕННЯ НАПРИКІНЦІ XVI СТ. Рух за
духовне, церковне і культурне відродження, що постав в Україні та Білорусії в
останніх десятиліттях XVI ст., привів руських лідерів до усвідомлення
центральної ролі грецької спадщини в релігійній та культурній самобутності
руської нації, або, як її називали, нації "грецького закону". У 80-90 pp. XVI
ст. острозький осередок і численні міські братства сприяли розвитку руського
книгодрукування та освіти і тим самим торували шлях для релігійної реформи.
Грецький Схід знову став орієнтиром для українсько-білоруських релігійних
діячів, котрі, як і поляки-католики, могли послатися на далеку і давню
церковну владу, яка надавала леґітимності їхнім діям. Водночас Царгородський
патріархат поновно почав виявляти інтерес до духовного добробуту православ'я в
українсько-білоруських землях. Неспроможні викликати хоча б якесь тривале
відродження на своїх теренах, східні патріархи спочатку через посередників, а
пізніше— й особисто почали підтримувати рух за реформу в Київській митрополії.
В українсько-білоруських землях у середині XVI ст. православна ієрархія не
виявляла відчутного зацікавлення грецьким православним світом. Представники
тогочасної руської світської шляхти, які не були байдужі до справ освітнього
життя, переважно прилучалися до ідей та діячів Реформації. Взаємодія руських і
грецьких церковних кіл протягом майже всього XVI ст. була обмеженою і,
вочевидь, не мала відчутних наслідків. Нам невідомі приклади, коли б протягом
1500-1575 pp. грецькі духовні особи чи вчені богослови надовго затримувалися у
межах тодішньої Київської митрополії. Лише наприкінці XVI ст., завдяки
покровительству князя Костянтина Острозького і реформаторській діяльності
братств, в українсько-білоруські землі почали прибувати освічені греки. І
князь Острозький, і світські братські організації використовували грецьких
церковнослужителів, які подорожували до Московщини, щоб випрошувати гроші для
підтримки своєї видавничої та освітньої діяльності. Декількох греків залучили
до роботи в руських школах і друкарнях. Але оскільки становище самих
патріархатів було інституційно нестійким, фінансове скрутним й морально
ослабленим, їхнє сприяння релігійному і культурному відродженню в Україні та
Білорусії зводилося переважно до підтримки руських ініціатив. Поновне
зацікавлення Царгородського патріархату справами Київської митрополії вилилось
у чотиримісячне перебування Єремії у польсько-литовській Речі Посполитій у
1589 p. Отож, відносини між Київською Церквою і Царгородським патріархатом,
такі малопомітні в попередні десятиліття, у 80- х pp. XVI ст . зазнали значної
трансформації. Улітку 1 588 p. патріарх Єремія прибув до Москви, де після
шести місяців ув'язнення був змушений піднести Московську митрополію до ранґу
патріархії. На зворотному шляху він здійснив низку радикальних реформ у
Київській митрополії. Закликавши українсько-біло-руську ієрархію до
відповідального управління церковними справами і стараннішого виконання
пастирських обов'язків, патріарх порушив status quo даної митрополії—Єремія
усунув правлячого митрополита Онисифора Дівочку, який переступив церковні
канони: як мирянин він був двічі одружений (це мало послужити перепоною для
отримання духовного сану, а тим більше - єпископського2. Невдовзі після
висвячення нового митрополита патріарх призначив одного з місцевих єпископів
своїм екзархом, уповноваживши його наглядати за діяльністю всіх руських
ієрархів, аж до митрополита. Самим затвердженням нового митрополита й
одночасним призначенням свого особистого заступника з верховною владою у
митрополії Єремія вніс неясність у ієрархічну систему Київської Церкви. Більше
того, патріарх надав широкі привілеї братствам мирян, виводячи їх з-під влади
місцевих єпископів. Нехтуючи традиційний церковний уклад, Єремія визнав право
братчиків контролювати поведінку ієрархів та духовенства. Реформаторська
діяльність Єремії у Київській митрополії таки сприяла зростанню усвідомлення
серед руських єпископів потреби реформ. Усунення митрополита Онисифора мало
вказати руським ієрархам, що канонічні зловживання підлягають суворим санкціям
і що патріархат покладає на них відповідальність за те, як вони виконують свої
обов'язки. У 80-ті pp. XVI ст. єпископи Київської митрополії лише частково
усвідомлювали потребу реформ. У той критичний час вони небагато внесли до
руських мирських ініціатив, що мали на меті консолідувати православну
спільноту Речі Посполитої. Єремія намагався зрушити ієрархію і одночасно
зміцнити реформаторський рух серед мирян, який перебував у зародковому стані.
У 80-х pp. XVI ст. миряни були ініціативнішими у зміцненні зв'язків з
Царгородом. Перебування Єремії в Україні й Білорусії та захист ним мирських
ініціатив привели до того, що патріархат дедалі частіше ставав орієнтиром для
руського мирянства. Авторитетний голос вселенського патріарха підтримував
руську православну церковну свідомість, котрій протистояли сильна і виразна
протестантська та католицька пропаґанда. Реформи, однак, мали й інший ефект.
Православні єпископи почали обурюватися втручанням патріарха у справи їхніх
єпархій. Підхід Єремії до церковної ієрархії не відзначався надмірним тактом,
і хоча спочатку єпископи покірно сприймали патріарші декрети, безапеляційне
поводження з ними врештірешт посіяло зерна спротиву. Те, що Єремія призначив
екзарха і надав широкі повноваження братствам, єпископи розцінювали як загрозу
своїм правам. Проте надзвичайно складне становище Київської митрополії,
реформаторські ініціативи і перестороги патріархів поклали край бездіяльності
руської ієрархії. Руські єпископи повільно приходили до усвідомлення слабкості
Руської Церкви. Після започаткованих патріархами канонічних нововведень першим
поривом єпископів було бажання знову відновити традиційну єпископську владу.
До того ж ієрархія зіткнулася з вимогою патріархату надсилати кошти, маючи
дуже малу надію отримати від греків реальну допомогу в боротьбі своєї Церкви
проти радикальних реформаторських течій, проти оновленої Католицької Церкви і
загрози, що нависла над руською культурною самобутністю у Речі Посполитій.
Еволюція західного християнства у XVI ст. по-різному спричинилася до
драматичного рішення руської ієрархії змінити свою підвладність з
царгородської на римську. Новий релігійний персоналізм—богослов'я, яке
зосереджувалося над біблійними началами, дедалі більша відповідальність мирян
і активна участь їх у релігійному житті були характерні як для західного
католицтва, так і для протестантських реформаторських рухів, що приваблювали
численних новонавернених з руської шляхти. Незнані раніше форми побожності,
нові та динамічні монаші чини й ордени—ось лише деякі з плодів протестантської
Реформації та католицької Реформи. Полеміка між протестантами і католиками
викристалізувала відповідні полемічні позиції західних конфесій не тільки
стосовно одна одної, а й щодо християнського Сходу. Стимулюючий ефект впливу,
який мало на західноєвропейське духовне та інтелектуальне життя швидке
збільшення кількості друкарських верстатів, був для руської еліти очевидний.
Відчуваючи водночас і виклик, і принаду цієї життєвості християнського Заходу,
руські єпископи поступово стали добачати на Заході готові моделі й засоби для
проведення реформи в Київській митрополії. А на глибшому рівні докорінні
зрушення у західному християнстві з безпрецедентною силою надихали саму думку
про реформу і можливість фундаментальної зміни. Повсюдно у Європі XVI ст.
підставові положення богослов'я, християнського суспільства і церковного права
піддавалися сумніву і відкидалися. Реформатори не лише намагалися пристосувати
до нових потреб чи пробуджених бажань успадковані релігійні структури, а й
активно усували вже традиційні вірування, релігійний досвід, структури
церковного управління. Роздроблення позірної монолітності християнського
Заходу породило велику різноманітність форм релігійної діяльності й церковної
організації. Виступаючи під гаслом віднови первісного, апостольського
християнства, реформатори, власне кажучи, взагалі відходили від властивих
християнській історії ранніх зразків. Ця атмосфера реформ і змін поширилася на
польсько-литовську Річ Посполиту і зачепила навіть тих, хто їм найдужче
противився. У Польщі та Литві XVI ст. руські православні, для якихтрадиція
була основоположним релігійним культурним ідеалом, зіштовхувалися з постійною
мінливістю релігійних категорій і нововведеннями в усіх сферах церковного
життя. За іронією долі, саме патріарх Царгороду леґітимізував думки про
конечність фундаментальних змін у ситуації, що склалася в руському
православному світі. У час великої організаційної нестабільності в Київській
митрополії Єремія започаткував зміни, які не тільки піддавали сумніву існуючі
структури тогочасної руської церковної спільноти, а й заперечували традиційні
підвалини східнохристиянського церковного устрою. Своїми реформами Єремія
порушив питання про роль митрополита в руській ієрархії та про прерогативи
ієрархів у Руській Церкві. Сподіваючись прискорити відродження Київської
митрополії, патріарх захитав деякі її основні інституції. РОЗРИВ 3 ЦАРГОРОДОМ
ТА УНІЯ ІЗ РИМОМ Заскочені дебатами з протестантсько-католицького оточення,
збентежені слабкістю своєї церковної структури і, врешті, заплутані
суперечливими директивами, що виходили від традиційного орієнтира -
Царгородського патріархату, руські єпископи зробили те, що робили християнські
лідери XVI ст.: ступили на шлях змін. Упродовж 80-х pp. XVI ст. такі лідери,
як Костянтин Острозький, припускали різні можливості розв'язання проблем, що
постали перед руською релігійною спільнотою. Думку про унію з Римом, яка була
основним у переговорах Острозького з преставниками Апостольського Престолу на
початку і в середині 80-х pp. XVI ст,3, згодом перейняли члени руської
ієрархії. Криза в руській православній громаді спонукала руських єпископів на
початку 90-х pp. XVI ст. вживати таємних заходів до зближення з латинською
Церквою. Видається, що тимчасове перебування Єремії у Київській митрополії у
різний спосіб послужило каталізатором для цієї ініціативи. Зразу ж після
від'їзду Єремії, суворо покараний ним єпископ Львівський Гедеон Балабан
натякнув Янові—Дмитру Соліковському, римо-католицькому архиєпископові Львова,
що він готовий визнати главенство папи, аби "вивільнитись від патріархів
Царгороду"4. Соліковський запропонував Балабанові діяти спільно з Луцьким
єпископом Кирилом Терлецьким. Синоди руських єпископів, що скликалися щорічно
на початку 90-х pp. XVI ст., послужили форумом для обговорення питань унії.
Після першого такого синоду в червні 1590 p.. Балабан і Терлецький разом з
єпископом Леонтієм Пінським Пельчинським та єпископом Холмським Діонісієм
Збируйським підписали декларацію про готовність до унії. Таємна делеґація зі
звітом про наміри єпископів була відправлена до короля; його відповідь з
підтримкою ініціативи надійшла, однак, лише через два роки - у травні 1592 p.
Унія православних навряд чи хвилювала більшість польської світської та
церковної еліти. Рух за унію отримав свіжий потужний імпульс від нового члена
київської ієрархії. У 1593 p. на прохання князя Острозького Адам Потій,
каштелян Берестейський, відмовився від свого сенаторського крісла і погодився
вступити на престол єпископа Володимирського та Берестейського, прийнявши
чернече ім'я Іпатій. Освічена людина з високим соціальним статусом, Потій
досяг чільної позиції у руській ієрархії, ставши головним будівничим
Берестейської унії. Із середини 90-х pp. XVI ст. єпископський рух за унію
набув нової сили. 27 березня 1594 p. у Сокалі під час собору руські єпископи
Терлецький, Балабан, Збируйський і Михайло Копистенський знову підписали
декларацію за унію, до якої згодом приєдналися всі руські єпископи, крім
одного5. 2 грудня Потій та Терлецький, порадившись з Бернардом Мацейовським,
римо-католицьким єпископом Луцьким, підготували ще одну декларацію. Документ
визнавав небезпеки, які поставали перед Руською Церквою "особливо у ці наші
нещасливі часи, коли численні і прерізні єресі криються серед людей, через що
багато з них відступається від віри правдивого православного християнства,
залишає наше стадо і відділяє себе від церкви Бога нашого і Його правдивого
шанування у Трійці. І стається це ні з якої іншої причини, а тільки через
незгоди з римськими єпископами"6. Меморандум, розроблений у грудні 1594 p. у
Новгородку, служив робочою директивою для представників Київського синоду, які
їздили на обговорення питання унії зі Сиґізмундом III. Підписаний Потієм,
Терлецьким, Копистенським, Балабаном і Збируйським документ розглядав скарги
єпископів на східних патріархів, містив критику на часті зміщення патріархів і
виражав їхнє бажання увійти в союз із Римською Церквою. Варто детально навести
слова ієрархів: "Перш за все: побачили ми, єпископи, у старших наших їх
милостях патріархах великі недоладності і недбалість у ставленні до Церков
Божих і до священного закону та поневолення їх самих, і як з чотирьох
патріархів стало вісім (раніше ніколи не бувало їх так багато, тільки чотири),
і яке вони у столицях своїх життя ведуть, і як один під одним підкопуються, і
як столиці соборні Церкви Божої занедбали; коли ж приїжджають до нас, не
проводять жодних диспутів з іновірцями, ні не дають пояснень до писання
Божого, навіть, якщо хтось і просить, не хочуть їх давати, дбаючи тільки про
свою користь більше, ніж про спасіння, і, нахапавши скарбів, скільки можливо,
один одного там, у землі поганській, купують і тільки цим заповнюють своє
життя (не згадуючи про інші хні неподобства). Саме через це, ми, не бажаючи
далі. перебувати в такій непорядності та під таким їхнім пастирством,
одностайно погодившись, але під умовою, якщо його королівська милість господар
наш християнський і помазанець Божий, зволить захотіти під одним пастирством
хвалу Божу поширити і нас до таких свобід разом з нашими єпископами і
церквами, з монастирями і всім духовенством так, як і їх милості духовні
римські, залучити і зберігати, - хочемо з допомогою Божою приступити до
об'єднання віри і того пастиря одного, головного, якому самим нашим спасителем
це довірено, найсвятішого папу римського, нашим пастирем признати; тільки
просимо, аби господар, його милість, нас з єпископами нашими привілеєм його
королівської милості запевнити, і ті артикули, нижче описані, затвердити та
закріпити на вічні часи зволив"'. Далі в тексті руські єпископи зазначали
умови, на яких можна було б укласти унію. Вони просили короля ґарантувати
непорушність руських церков і єпархій, літургії, обряду, звичаїв, зокрема
старого календаря, "так, щоб вони на віки вічні ні в чому і ніким не були
порушені". Згідно з меморандумом, руські єпархії, церкви, монастирі,
володіння, парафії та духовенство підпадали, за давнім звичаєм, під владу та
юрисдикцію руських єпископів. Ієрархам належало право надавати церковні посади
і бенефіції. Щоб досягти соціальною паритету з римо-като-лицькими ієрархами,
руські єпископи просили забезпечити їм місця у сеймі. Ієрархів тривожила
реакція грецької церковної влади. Тому вони вимагали звільнення себе, кліру і
своїх наступників від будь-яких правових чи канонічних наслідків у тому разі,
якщо б їхні дії осудив Царгородський патріарх. Обурення руських єпископів
грецьким мандрівним духовенством, чітко прозвучало у словах:"Ченці з Греції,
які сюди звикли приїжджати, яких можемо сміло назвати шпигунами (бо стільки
від нас позабиравши і пограбувавши, не тільки гроші, але й книги, образи, які
їм подобаються, вивозять двічі на рік у землю турецьку і віддають у руки
поганину турецькому, через що він стає могутнішим від християн), хочемо, щоб
більше тут, у державі його королівської милості, жодної влади над нами не мали
і вказівок нам ні тепер, ні потім ніколи не давали". У Новгородку єпископи
зібралися не тільки з надією відвернути майбутнє втручання грецької церковної
владя у справи Київської митрополії а й з наміром скасувати привілеї, надані
східними патріархами братствам. Очевидно, єпископ Балабан не був єдиним, хто
образився на патріарші декрети, що надавали мирянам право контролювати
поведінку єпископату9. Бажання єпископів вибивати нових ієрархів також було
зумовлене недавнім втручанням патріарха в життя Руської Церкви. Вони висловили
побажання, щоб єпископів висвячував, за давньою традицією, київський
митрополит, а не патріарх. Ієрархи вимагали, щоб митрополит і єпископи в
майбутньому висвячувалися з благословення папи, але без жодної оплати. Тому що
руські ієрархи у порівнянні з католицьким духовенством мали другорядний статус
і тому що традиційні прерогативи ієрархів щодо внутрішнього укладу життя
руської церковної спільноти останніми роками зазнали обмеження від східних
патріархів, руських єпископів найбільше хвилювало збереження і розширення
своїх прав та привілеїв. Хоч особисті мотиви і могли привести їх до пошуку
ґарантій їхньої єпископської гідності на паритетних засадах з католицькими
єпископами, для Руської Церкви як інституції соціальний і політичний статус її
керівництва був життєво важливішою справою. Руські єпископи домагалися від
короля надати їм усі свободи, які мають латинські архиєпископи, єпископи і
духовенство у Польському Королівстві та Великому Князівстві Литовскому. І,
нарешті, вони просили короля забезпечити їм папські гарантії щодо
перерахованих пунктів. Грудневий меморандум 1594 p. окреслив основні проблеми
руської ієрархії. Згодом ці питання були оформлені у тридцять три пункти
«Статей Унії», і були прийняті всіма сімома руськими єпископами, що брали
участь в останньому доунійному Берестейському синоді в червні 1595 р.10У
наступні місяці Гедеон Балабан, ініціатор таємних планів унії, і Михайло
Копистенський, які скріпили підписом більшість її декларацій, відсторонилися
від унійної ініціативи. П'ятеро єпископів, що залишилися разом з нерішучим
митрополитом, який приховував свої унійні наміри, заходилися далі вести Руську
Церкву до унії з Римським Престолом. Восени 1595 p. єпископи Потій та
Терлецький відбули до Риму, щоб привселюдно заявити про признання папського
верховенства над Київською митрополією. На соборі в Бересті 6-10 жовтня 1596
p. (опозиційний собор тоді ж відбувався в іншій частині міста) митрополит та
п'ятеро ієрархів ратифікували уніну угоду, затверджену папою Климентом VII 23
грудня 1595 p. у Римі. Примітки 1.3 дев'яти ієрархів лише єпископи
Чернігівський і Брянський не прийняли нового митрополита і відбули до
Московщини. 1.М. Грушевський заперечує припущення, поширене серед православних
учених дореволюційного періоду (Макарія, І. Малишевського, О. Левицького, П. і
льдебрандта), що митрополит Онисифор Петрович Дівочка був морально
здеґрадованим і безвідповідальним ієрархом, який втілював у собі все погане,
що було в Руській Церкві (див.: Грушевський М. До біографії митрополита
Онисифора Дівочки // Записки НТШ. - Львів, 1906. Т.74, кн.6. - С 5-9).
Грушевський переконливо аргументує, що "Дівочка" - справжнє прізвище
(трапляється у королівських грамотах), а не принизливе прізвисько, яке нібито
вказувало на те, що Онисифор був ловеласом. Попередній подружній стан
митрополита, правдоподібно, не був причиною скандалу (як це вважає Макарій)
оскільки висвячення двічі одруженого чоловіка не було надзвичайною подією у
Київській митрополії і могло б викликати гнів лише тих, хто добре знав східне
канонічне право. М.Грушевський вказує на брак доказів того, що Дівочка не був
висвячений належним чином в ігумени Лавришавського монастиря (де нині лежить
с. Лавришава Новогрудського воєводства) чи того, що вже як митрополит
перебував у шлюбі. І припущення Макарія стосовно того, що Дівочка був
світською особою, коли отримав митрополичий сан, і думка Малишевського, що
митрополит таємно симпатизував напівюдаїстам, є безпідставними. Рішучий крок
Єремії— зміщення митрополита —вимагав ідеологічного виправдання, особливо в
період, коли руська ієрархія почала піддавати сумніву авторитет патріархату і
готуватися до унії з Римом. Уся ця полеміка породила категорично негативний і
неправдивий портрет Дівочки. Напередодні унії у меморандумі до сейму Речі
Посполитої Львівське братство несправедливо звинуватило Дівочку у
відступництві від віри й у висвяченні тисячі осіб, що одружувались по два чи
навіть три рази. 2\. К.Острозький вважав участь східних патріархів умовою
будь-якої унійної угоди з Римом. При відсутності такої передумови він став
запеклим противником односторонньої ініціативи єпископів, пов'язаної з унією.
3\. Див.: Памятники полемической литерагурьі в Западной Руси. - СПб., 1903. -
Кн. 3. - С. 617-618. - (Русская историческая библиотека; Т.19). 4\. Цей
документ не зберігся. Про його основний зміст і про той факт, що один з
єпископів (його ім'я невідоме) не приєднався до заяви від 15 жовтня,
повідомляється у посланні (Краків, 15 жовтня) ватиканського нунція в Польщі е
рманіко Маласпіни (1592-1598). Див.: Litterae Nuntiorum Apostolicorum
historiam Ucrainae illustrantes / Ed. Athanasius G. Welykyj. - Romae, 1959.
-Vol.2 (1594-1608).-P.36. 5.Documenta Unionis Berestensis eiusque auctorum (1
590-1 600) / Ed. Athanasius G. Welykyj - Romae, 1970. - P. 32-35 (тут
цитується с. 33). На документі стояли підписи шістьох з восьми руських
єпископів. Невідомо, чому ні Балабан, який започаткував рух руських єпископів
за об'єднання, ні Копистенський, який підписував попередні документи на
підтримку унії, не підписали цю заяву. 6."Напервій: видячи мь епископь вь
старшихь нашихь, ихь милости патріярхахь великіе нестроенія и недбалости о
церкви божіи и о законь святсмь, и ихь самихь зневоленія, и яко ся сь
чотьрехь. патріярховь осмь учинило (чого передь тьмь николь не бьвало ихь такь
много, опрочь чотьірохь), и яко тамь на столицахь своихь животь свои ведуть, и
яко одинь подь другимь подкупуються, и яко столиць церкви божій соборнье
потратили; а туть до нась пріізжджаючи, жадньхь диспутацьй зь иновірньми не
чинять, и сь письма божіяго отвітовь, хотябь хто и потребоваль, зь ними міти
не хотять, только пожиточное свое, большей нижли збавенное опатруючи зть нась;
и, отколь могучи, набравши скарбовь, одинь другого тамь вь земли поганьской
скупують, й только тьмь самьмь животь свои провадять (не вспоминаючи иншого
іхь нерядінія). Про то мн, не хотячи вь такой нерядности и подь такимь ихь
пастьгрствомь далій тривати, одностайні згодившися, а за певньми варунками, -
если его королевская милость, яко господарь нашь хрестіянскій а помазанець
божій, будеть рачиль хотіти хвалу божію подьоднимь пастьгрствомгь розширити, и
нась до таковьхь же вольностей, зь епископіями нашими, сь церквами, сь
манастьрями и со всімь духовенствомь, яко и ихь милость панове духовнье
римскіе, припустити и заховати,—хочемь, за помочью божіею, до соединенія вірь
приступити, и пастьря того одного головного, кому-то оть самого збавителя
нашого повіроно то есть, найсвятшого папу римского пастьромь нашимь признати:
только просимь, абь господарь его милость нась зь епископіями нашими
привиліемь его королевской милости упевнити, и тье артикули нижей описанье
утвердити и умоцнити на вічнье чась рачиль". 7.Зайве говорити, що не всі
руські єпископи були зразком досконалості у плані церковної дисципліни. Повний
текст листа див.: Documenta Unionis ... - P. 36-38. 8.„Зь Кгрецьи чернуі,
которье туть звькли вьізджати, которнхь можемь сміль назвати шпекгами (бо
только зь нась вибравши и вьграбивши не только пінязми, але и книгами, образь,
што ся имь подобаеть, и вьвозять вь землю турецкую по двакроть вь рокь, и то
поганину турецкому до рукь отдають, чимь онь зась противь хрестіянь
потужнійшимь есть), аби южь большьтуть вь панство его королевскоі милости
жадноі владзь надь нами не міли и переказь намь теперь и напотомь никогдь не
чинили".— Ibid. — Р.38. 9\. Серед православних мирян теж звучали ґолоси, які
критикували Єремію за брак поміркованості в конфлікті між єпископами і
братствами. У листі від 10 травня 1595 p. до митрополита Рогози воєвода
Новогрудський Теодор Скимін висловлює думку, що унія виникла через суперечку
між Львівським братством і єпископом Гедеоном Балабаном, та звинувачує
«Патріарха нашого Царгородського», який спровокував своїм листом єпископа, «що
втягнувся до такої схизми» і потягнув за собою інших. Див.: Актьі, относящиеся
к истории Западной России, собраннье и изданнье Археографическою комиссиею. -
СПб., 1851\. - Т. 4. - С. 91-92. 10\. Польські та латинські тексти цих статей
див.: Documenta Unionis...-P.67-75.
|
В Полтаву моей милой Полинашке
|
Петро Гулак-Артемовський
|
І
Коли б тебе, Полінашко,
Як я, знали люди,
За тобою, моя пташко,
Літали б усюди.
Коли б тебе, як я, знали
Багатії й бідні,
Вони б тебе покохали,
Як братики рідні.
Коли б знали хист і сили
Розуму й серденька,
На руках тебе б носили,
Як тато та ненька.
До серденька б пригортали,
Як я пригортаю,
За тобою б пропадали,
Як я пропадаю.
Соловейко в клітці тісній
Пісні виспівує...
А хто ж тії дивні пісні
На улиці чує!..
23 декабря 1855 года, Харьков
II
Віє вітер, несе пташку,
Та не з того краю,
Відкіль мою Полінашку
Щодень виглядаю.
Повій, вітре, та з досвіту,
З другої країни;
Навій мені добру вістку
Об моїй дитині.
Лети, пташко, з захід сонця,
Защебечи в шибку,
Довго ж ще біля віконця
Ждать дівчину-рибку!
Дмухнув вітер, звилась пташка,
Вістоньку звістує,-
Що в Полтаві Полінашка
За татом жалкує.
24 декабря 1855 года, Харьков
III
Текла річка
Невеличка
Та й понялась морем;
Була радість,
Хоч на старість,-
Та й залилась горем!
Нема пташки
Полінашки,
Нема й співів рідних!
Полетіла,
Не схотіла
Тішити нас, бідних!
Ой ми, доню,
Твою долю
Не ганьбим, не гудим:
Будь щаслива,
Добротлива,
То й ми в добрі будем.
Твої сміхи —
Нам утіхи,
Поки тебе стане,
Твоє сонце
У віконце
І до нас загляне.
Смійся ж, серце,
Натщесерце,
Смійся і по страві:
Нехай пташку
Полінашку
Полюблять в Полтаві.
27 декабря 1855 года, Харьков
IV
В ПОЛТАВУ
á ma bien-aimée Apollinaire, sur l'oubli de son beau manchon
Tu as bien fait, ma chère fille,
D'avoir oublié ton manchon:
Le feu de ton esprit pétille
Sans la chaleur d'un vil torchon.
Les étoffes les plus coûteuses
D'un sot sont un triste ornement;
L'or et les pierreries précieuses
Pâlissent auprès d'un talent.
Lorsque d'un clavier most tu tires
Des sons vivants et mélodieux,
J'oublie la terre, et tu aspires,
Dans tes brûlants transports, aux cieux.
Ou, lorsque ta main filiale
Veut caresser mes cheveux gris,
Mon coeur bondit, mon coeur tressaille,
Et jusqu'aux pleurs tu m'attendris.
Voilà tes joyaux, ta parure,
Ma chère enfant! soigne les bien,
Et que ta vertu nous assure
Et notre bonheur et le tien.
Et quand, par un sort immuable
Mon heure sonnera d'adieux.
Ange de paix! fille adorable.
Ta main me fermera les yeux.*
30 décembre 1855, Harkoff
* B ПОЛТАВУ
до любої моєї Аполлінарії
з приводу її забутої муфти
Вчинила добре ти, дитино,
Свою забувши муфту в нас:
Нащо горнутися в шматину,
Як серце гріє повсякчас!
Вдягни дурного в пишні шати
І з того буде тільки сміх,
А хто талантами багатий —
Алмази бліднуть проти них.
Коли ти клавіші торкаєш
І мелодійний будиш звук,-
До неба душу пориваєш
Від грішного падолу мук.
А як ласкавою рукою
Мені ти пестиш сивину,-
Я чую, повен супокою,
Сльозину ва щоці ясну.
Ось де оздоби найпишніші,
Моє дитя! Пильнуй же їх,
Живи в чесноті,'в милій тиші,
Батьків чаруючи своїх.
Коли ж у темну домовину
Прийде мені пора лягти,-
Закриєш очі в ту хвилину
Мені, мій янголе, лиш ти.
Переклад М. Рильського
30 грудня 1855, Харків
V
Сидить батько на лаві,
Насупивсь... сумує;
Дочка ж його в Полтаві
З хлопцями гарцює,
Виліз батько із хатини —
Дочку виглядати...
І не чувать дитини!..
Що за вража мати!
"Вертайсь, дочко, додому,
Годі гопцювати,
Годі ж сього содому
В людях виробляти!
Чи се ж таки не диво,
Та й не дивовина,
Щоб по тижню мед, пиво
Смоктала дівчина!"
"Ой я б, тату, вернулась,-
Не пускає мати;
В шість узликів стягнулась,— [36]
Хоче танцювати.
Ой я б, тату, не дуже
Тих медів бажала,
Коли ж мати... байдуже!
"Пий, дочко!" — сказала.
"Та пий,— каже,— поки п'ється!
Нехай легко там ікнеться —
І батькові, і дитині,
І в господі всій родині!
Хай цибулю батько лупить,
А нам капшук з скрині цупить
Та в Полтаву надсилає,
Поки мати тут гуляє!
Скачи ж, дочко!.. мати скаче:
Нехай дома батько плаче!.."
31 декабря 1855 г., Харьков
[35] — Аполлінарія — дочка П. Гулака-Артемовського, з 1849 р. вчилась у
Полтавському інституті шляхетних дівчат.
[36] — "Un corsage а six noeuds" [корсаж на шести вузлах] — Примітка автора.
|
День мій суботній
|
Григір Тютюнник
| "Прокидаюсь я щосуботи од сонця й золота, що, здається, (...TRUNCATED)
|
Великі розквітлі магнолії
|
Ніна Бічуя
| "Ярема відімкнув ключем вхідні двері й увійшов до кімн(...TRUNCATED)
|
Сплячий красень
|
Кларк Артур
| "Сплячий красень Кларк Артур У «Білому олені» мляво то(...TRUNCATED)
|
End of preview. Expand
in Data Studio
README.md exists but content is empty.
- Downloads last month
- 2