Split (3)

retain · 28 rows

title stringlengths 5 42	author stringlengths 7 24	text stringlengths 3.4k 604k
Штаб-квартири головного командира УПА	Кук Василь	Штаб-квартири головного командира УПА Кук Василь Штаб-квартири Командира, чи як у підпіллі конспіративно називали “хати”, постійно змінювались, залежно від потреб керівництва, вимог конспірації, конкретних дій репресивних органів та загальної окупаційної політики по відношенню до населення. Під словом “хата” слід розуміти конспіративне помешкання, домівку підпільника, у якій доводилось Командирові перебувати й працювати. У такій “хаті” найчастіше була ще й добре замаскована криївка, де зберігались зброя й амуніція, медикаменти, гроші, нелегальна література, канцелярське приладдя, харчові продукти тощо. “Хата” в селі Августівці У Бережанщині в тому часі Командир Т. Чупринка (псевдонім Романа Шухевича) мав “хату” з криївкою у селі Августівка. Про це розповів мені його зв’язковий Григорій Каня. До серпня 1944 р. він був зв’язковим від Головного командира до провідника Романа Кравчука. У середині серпня 1944 р. Командир Шухевич відправляє командира боївки своєї охорони Івана Когута (“Бродича”), “Чада” і Григорія Каню збудувати криївку в с. Августівка. Криївку збудували в господарстві рідного брата “Бродича”, Петра Когута. “До цієї криївки, — розповідає Григорій Каня, — ми з “Борисом” вернулися з Рогатинщин на початку травня 1945 р. Під жнива (у серпні) приснився мені сон, що вхід до криївки завалився і ми з “Борисом” покинули криївку й пішли в поле. Тим часом до криївки повернулися “Чад” і “Рибак”. Уранці зв’язкова “Маруся”, яку арештувала більшовицька поліція, “зрадила” й привела до криївки спецгрупу НКВД. “Рибак” застрелився, а “Чад” здався, став зрадником і повів спецгрупу до села Рай поблизу Бережан, де була друга криївка Шухевича, але Командира там не було”. Як так сталось, що зв’язкова “Маруся”, вона й “Наталка”, а справжнє її прізвище Стефанія Галушка із с. Бишок, “зрадила” і привела енкаведистів до криївки. Про це є досить точне донесення майора НКВД Соколова генерал-майору Горшкову від 3 січня 1945 р. про організацію й діяльність провокаційних спецгруп НКВД. “У тому часі Бережанським РО НКВД була затримана зв’язкова “Наталка”, яка під час допитів призналась, що вона зв’язкова обласного провідника “Нестора”, вона під час спроби втечі з КПЗ — пристрелила з пістолета міліціонера, який її охороняв і, як видно з інформації, фігура була цікава. [...] Вона так зізнавала, що жодних оперативних заходів по них провести було неможливо. Ясно було, що вона брехала, окриваючи щось важливе.[....] На допитах у Чорткові вона також нічого суттєвого не зізнала. [.....] Я рішив поступити з нею так: прибувши до Бережан, зробити видимість її вербовки (у сексоти), дати їй завдання убити “Нестора”, а я був переконаний, що вона від нас втече, й тоді, коли вона буде від нас утікати, затримати її під видом СБ (ОУН) і допитувати її вже як сексотку (НКВД)”. “Наталка”, вона ж і “Маруся”, мужньо трималися під час допитів на слідстві. Не зрадила жодної таємниці і стала трагічною жертвою підлих більшовицьких провокацій. Ці провокаційні методи більшовицької влади проти учасників національно-визвольної боротьби завдали великої шкоди українському народові, їх жертвами стало багато безневинних людей. У відповідності з цим провокаційним планом “Наталку” підвезли до Бишок, і звільнили з-під варти, але все село було оточене військом, щоб вона не могла втекти від їхньої обсервації. Через деякий час у селі з’явилася провокаційна група мнимого СБ ОУН, арештувала її, забрала до криївки і допитала. “Наталка”, нічого не підозрюючи, в добрій вірі, що попала до “своїх”, розповіла їм правду. Далі у донесенні написано: “Ми зразу з ротою бойцов виїхали на операцію у село Августівку, де в домі Когута Петра — це будинок, де була криївка центрального провідника, “Наталка” нам показала добре замасковану криївку, в якій находились два бойовики “Білого” — “Рибак” і “Чад”. Ми розкопали криївку, “Чада” вдалось витягнути живим, а “Рибак” застрілився. У криївці ми знайшли бібліотеку, машинку для писання, 7 малих одиниць зброї і багато різних речей, що належали “Білому” та його охороні”. Знайшли тоді кагебисти також і малу криївку й забрали з неї усі запаси, призначені для УПА: чоботи, костюми, матеріали на костюми, кравецькі машини та багато цінних речей. Усе господарство Петра Когута конфіскували, а його засудили на 10 років тюрми. Відбував покарання у таборах Печори, Казахстану та Норильська. Після звільнення жив у с. Струтині біля Золочева, де й помер літом 2001 року. “Хата” у селі Рай “Чад” нам розповів, як подається у донесенні, “що коло Бережан недалеко від села Раю у криївці в подвійному даху повинен бути “Білий”, ми негайно виїхали на машині комбінату, але в цій криївці “Білого” не було. Там був його ад’ютант Артем (“Назар”) і окружна провідниця Легета. Артем застрілив Легету, підпалив хату, хотів утекти, але його прострелили в ногу із гвинтівки (кріса) і взяли живим. Легета згоріла, в хаті згоріло багато документів і більша сума грошей”. [...] “Артем нічого суттєвого на допитах не сказав”. (Іван Білас. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953. Книга друга. Київ 1994. 686 стор., стор. 443-445). Докладніше й дещо інакше розповідає про трагедію у селі Раї зв’язкова Головного Командира Анна Дидик: “Один з охоронців Провідника здався. Звали його “Чад”. Ось він і розповів, що коло Раю є таке місце. Але, видно, нам пощастило. Уночі з криївки наші (зв’язкові) вийшли, залишився тільки зв’язковий “Назар” і дівчина з району. Раненько вони були оточені. Дівчина отруїлась, а “Назар” застрелився, точніше, важко себе поранив і узяли його живим до тюрми. Загинув потім у таборі. Хату більшовики підпалили, дівчина, здається, була ще жива, її витягнули гаками, так і залишили біля хати на полі, щоби хтось із рідних міг її пізнати й так ще когось арештувати. Це сталось десь наприкінці серпня 1945 р.”. Дівчину залишили біля спаленої хати аж поки не випав сніг. Ніхто не приходив. Був у дівчини хворий батько і мати, прекрасна жінка, але вона боялась. Не раз дивилась в той бік, та біля тіла постійно стояла варта. Потім вона мені розповідала, коли вже падав сніг, що підійшла туди, знайшла череп і три ребра й кусочок хребта. Собаки й лисиці розтягли все. Мати загорнула кості у шматочок полотна й принесла до хати. Падав сніг і замітав сліди. Удома було ще дві молодші доньки, ще зовсім маленькі (дівчина, яка загинула була найстарша). Мати загорнула рештки кісток доньки в простирадло, поклала на стіл, засвітила свічку, сама відправила панахиду, вночі на цвинтарі викопала могилку й так поховала дочку. Пригадую собі цю чудову жінку. У цій родині загинуло троє — син, дочка, яка також, щоб живою не попасти до рук більшовиків, вжила отруту й померла в лікарні, й ця дочка, яка загинула в Раю”. “Хата” у селі Пуків “Черговим місцем постою Командира було село Пуків на Рогатинщині. Там “хата” Командира була в домі вчительки. Тут без пригод перезимували з 1945 на 1946 р.” (Галина Дидик. Спомини у ж. “Жовтень” 1992 р. № 9-10. стор. 110—111). “Хата” у селі Грімному З Рогатинського району переніс Командир своє місце постою у район Комарнянський на Львівщині, у село Грімне. Тут організатором “хати” була Дарія Гусяк, її мама та зв’язкова “Марта”. Вони також поселились як переселені з Польщі на підроблені документи. Помешкання отримали у будинку колишньої священичої плебанії. Одну половину займав православний священик, а другу сільрада віддала переселенцям. Для конспірації “переселенки” займались кравецтвом. У їхній кімнаті під підлогою зв’язкові Командира, Славко й Левко, викопали криївку на 3–4 особи. Одна дошка з підлоги піднімалась, і тут був вхід. Але там тримали лише окремі речі. Це була запасна криївка. Про “хату” знали Катерина Зарицька (“Катруся”) і Анна Дидик. Після провалу “хати” в Княгиничах сюди прийшов Командир і деякий час, може днів з десять, тут перебував. У приміщенні була простора кухня, а “хлопці” перебували у другій кімнаті. Зимою, на початку 1948 р. ця “хата” розконспірувалась і необхідно було з неї вибратись. Якось непередбачено зайшов у кімнату дільничний міліціонер і побачив двох озброєних хлопців. Зчинилась перестрілка, міліціонера вбили, але й з “хати” треба було негайно втікати. Командира тоді в “хаті” не було. Він жив на той час у Львові. “Хати” Командира у Львові Командир досконало знав місто, мав у ньому багато друзів і завжди добре тут себе почував. У Львові по вул. Балашовській, у 2-му блоці, мав помешкання його добрий друг ще за студентських часів, співорганізатор рекламної фірми “Фама” Богдан Чайківський. У його хаті Роман Шухевич перебував у січні 1943 р., коли розшукувало його німецьке гестапо, щоб арештувати. Це була добре законспірована “хата” й часто в ній у тому часі він перебував. По цій же вулиці, у 5-му блоці, мала помешкання їхня знайома “Маруська”, у неї командир також інколи перебував (із спогадів Богдана Чайківського). Анна Дидик організувала у Львові “хату” ще в 1946 р. Вона підшукала собі хатину на Знесінні (вул. Сушнирська, 4), де жили дідусь і бабуся, й приписалась тут як “переселенка”. Для конспірації займалась пошиттям білизни. Там прожила вона одне літо. КГБ у процесі допитів арештованих довідалось про цю “хату”. Один із тих, що розповів їм про своє знайомство з Анною Дидик і де вона живе, отримав доручення стежити за нею і про все їм доносити. Він-то й повідомив Анну про небезпеку. Через Анну КГБ планувало зловити Шухевича й тому її не чіпали, хоч бачили її і навіть із нею розмовляли, але чекали, коли до хати прийде Шухевич. Більше Анна на цю “хату” не з’являлась, а речі, що там залишились, вночі таємно виніс зв’язковий Командира Любко Полюга. Після провалів “хат” у Княгиничах та Грімному Анні пощастило підшукати для Командира відповідну “хату” у Львові на Личаківській горі, в Лисиничах, у домі пані Олени Яремкової (“Гайдамачки”). Це був окремий “особнячок” по вул. Кривій, з високою огорожею. Тут було дуже добре місце з конспіративного боку. У цій “хаті” Командир пробув зиму з 1947 на 1948 рік. Тоді-то й почав хворіти на серцеві недомагання. Мав Роман Шухевич у Львові ще одну запасну й добре законспіровану “хату”, зорганізовану досвідченим підпільником Григорієм Голяшем із Бишок. Знаходилась вона в будинку на вул. Маріупольській № 32 у помешканні Марії Угрин. Тут у підвалі будинку були дві добре замасковані криївки. У січні—березні 1948 р. тут деякий час перебував Командир і дав високу оцінку цим криївкам. Напасти на слід до цієї “хати” вдалось органам КГБ через 53 дні після загибелі Командира. Тут 27 квітня 1950 р. пораненого Григорія Голяша захоплено в полон, а 16 червня цього ж року він під час допиту вискочив із слідчого кабінету внутрішньої тюрми УМГБ Львівської області й загинув. Командир у селі Білогорщі Нову “хату” у селі Білогорщі поблизу Львова організував Командир через провідника ОУН Городецького району “Юрка”. Одна кімната й кухня була на партері, а спальня поверхом вище, до якої вели дерев’яні східці. Гостей господиня зустрічала й приймала внизу, а нагорі у спальній кімнаті могли спокійно працювати підпільники. На всякий випадок у коридорчику, що був перед спальнею, зроблено замасковану конспіративну криївку (перегородку стіни), у якій можна було заховатись та зберігати підпільні речі (запасну зброю, літературу тощо). Тут-то й була зимова штаб-квартира Головного Командира УПА з 1948 р. Разом із ним перебували два бойовики, зв’язкові кур’єри “Зенко” (Михайло Заяць) із села Берлина, що на Брідщині, та “Левко”. Такою людиною, що про “хату” все знала, але в ній не перебувала, була зв’язкова “Дарка”, бо саме вона допомагала цю “хату” організувати. У четвер, 2 березня, вона приїхала до Львова, а ввечері прийшла до “хати” й повідомила Командира про арешти знайомих священиків, арешт її мами й що за нею також слідкують у Львові агенти КГБ. За наказом Командира “Дарка” повинна була негайно виїхати зі Львова, але ще мала виконати одне доручення й про це повідомити Анну у п’ятницю на домовленій зустрічі. Дарка на зв’язок до Анни не прийшла. Анна повідомила Командира, що зустріч не відбулась. У “хаті” запанувала тривога, бо невихід на зустріч міг означати арешт “Дарки”. Її справді таки в цей день схопили на вулиці кагебисти. Тому Командир відправляє тієї ж ночі, у п’ятницю, Зенка й Левка організувати нове приміщення. Такі запасні “хати” у розпорядженні Командира були, але попередньо необхідно було перевірити їхню надійність. Перехід мав відбутись уночі в неділю 5 березня. У цей день мали бути якісь місцеві вибори й тому сподівались, що в неділю буде ще спокійно. Саме цим і пояснюється те, чому в критичний момент Командир був сам, без охорони. У п’ятницю кагебисти нічого не довідались від “Дарки” про “хату” Шухевича. Тому вдались до добре відпрацьованого методу — провокації. Побиту “Дарку” перевели до лікарняної камери, де вже кілька місяців перебувала начебто “побита й стортурована” провокаторка “Мединська-Рома”. Родом вона із с. Карлів, що на Підкарпатті. Незакінчена вища освіта, агент німецького гестапо з вересня 1943 р., у 1944 р. виїхала до Берліна, згодом до Австрії, а в 1945 р. повернулась до Коломиї. У вересні 1946 р. її завербувала в донощики військова контррозвідка “Смерш”. Від червня 1947 р. вона переходить на службу у Львівське УКДБ. Тут довідались про її службу в гестапо та про зв’язки з СБ ОУН Коломийської Округи, про що вона досі мовчала. За це її у травні 1949 р. посадили до в’язниці й після закінчення слідства почали використовувати для внутрішньої камерної агентурної провокаційної розробки членів підпілля. Вона — досвідчений провокатор, на совісті якої близько сотні жертв. Тому їй досить легко вдалось обманути недосвідчену в тих справах “Дарку”. О, ця юда у спідниці зуміла здобути довір’я “Дарки” і намовити її передати “на світ” вістку про свій арешт, щоб таким чином “попередити” своїх друзів про небезпеку. Вона запропонувала й спосіб, як таку записку “цілком певно” можна передати через її родичів, від яких вона регулярно отримує різні передачі. “Дарка” повірила, написала коротеньку записочку про свій арешт й заадресувала цю фатальну записку у Білогорщу до сестри Нусі (Наталки Хробак). У суботу адреса зв’язкового пункту була вже в руках КДБ, а в неділю ранком 5 березня 1950 р. село було оточено військами МВС. Під час обшуку в домі Наталки Хробак не важко вже було кагебистам довідатись, що в центрі села живе ще одна сестра Наталки — Нюся Конюшик. Негайно оточили і цей будинок і, увірвавшись до помешкання, відразу ж упізнали відому їм зв’язкову Шухевича Анну Дидик і зрозуміли, що тут може знаходитися і сам Роман Шухевич. Для Командира залишався лише один шанс — з боєм пробиватись до виходу. Він убиває на сходах майора КДБ, але й сам гине від ворожих куль. Так трагічно обірвався життєвий шлях Романа Шухевича — одного з найвидатніших керівників української національної революції XX ст. Підпільники добре знали, як загинути, щоб не потрапити в полон, і мало уваги приділяли тому, як вести себе на випадок арешту, в тюрмі, на допитах та які методи застосовує ворог під час слідства і як з ними боротися.
Дід Данило з "Соціалізму"	Юрій Яновський	Я обережно постукав у темне вікно. За всіма ознаками це було колгоспне подвір'я. Воно стояло скраю мальовничого села Н. над річкою Пслом. Од кількох хат на різних кутках села методично підлітали в небо ракети, віддзеркалюючись внизу білими нитками в невидимій нічній воді. Гітлерівці показували, де вони сплять, і пропонували не підходити близько. Я ще раз постукав у вікно. Жодної відповіді. Навчений двома тижнями нічного життя", я зручніше вмостив поранену руку й чекав. Яка чарівна наді мною розквітла ніч! Вёй ресневі ночі Вітчизни, не забути мені вас ніколи! Земле Полтавщини, кроплена моєю кров'ю, благословенна будь в житті! Я стояв. Рука потихеньку щеміла. День я спав у коноплях у доброї старої Секлети, сімдесятирічної вдови. Вона мене знайшла вдосвіта під своєю хатою. Перед цим за ніч я пройшов чимало кілометрів, перетинав убрід річки, брьохав "через болота, вимок, змерз і виснажився. Як опинився під Секлетиною хатою — не знаю. Прокинувся я від бабиного голосіння: "Моя ж ти рученько покалічена! Моя ж ти голівонько зранена!" Вигляд у мене дійсно страшний: зарослий бородою, перев'язка на руці пройшла кров'ю, на голові — кора з бинтів, крові, бруду. Червоноармійська одежа подерта, сорочка без пояса, окуляри. Баба Секлета поплакала наді мною, нагодувала яєчнею й молоком і таємно поклала спати в коноплях на цілий день. А вночі вивела на шлях, почепила на шию торбу з хлібом і перехрестила, як мати, "Хоч ти, синку, й не віриш, може, а з цього зла немає,— хай тобі легка путь постелеться. Пройдеш горою версти зо три — до "Соціалізму" колгоспу — і постукаєш у вікно". І от я стою під вікном і стукаю. Ні собака ніякий не гавкне, ні сторож ніде не калатає, пустка. Помилилась баба Секлета, а може, це я заблудив. Треба, значить, іти й плутати самотужки, шукати перевозу на той бік Псла, на схід. Хтось мене раптом торкнув за плече. Я злякано відсахнувся. "Не бійтеся,— сказав хтось тихо,— ось я тільки візьму паляницю на дорогу, та й підемо". Я мовчав. "Дуже голодний?— спитав він.— Баба Секлета прибігала вдень, казала перевезти вас через річку, а я це позамикав колгоспі?! двері,— хоч порожнє, та колгоспне". Я попросив швидше вести, щоб відійти далі за ніч. Людина впритул стала до мене — в темряві окреслилась біла борода. "Я — дід Данило з "Соціалізму",— сказала борода,— так мене всі й знають. Бо є ще один Данило, то отой у "Паризькій Комуні" колгоспі..." Ми пішли — дід попереду, я за ним. Німецькі ракети креслили небо, рясно падали зорі, на обріях горіли далекі скирти, земля часом двигтіла під ногами — на сході били важкі гармати. Полтавщино, мила, Гоголева натхненнице! 1 Війна переступила через твій поріг. Я йду твоїми дорогами, ховаючись од ночі до ночі. Люди твої ведуть мене, важать своїм життям, передають все далі й далі на схід. Німців обходимо, міста минаємо. Думка забивається в голову—-приїхати сюди після війни-, оселитися між цих людей, разом з ними жити, серце своє виповнити їхнім теплом. "Оце ми вже поминули житнище,— каже дід Данило,— перейдімо на другі гони. Тут часом патруль їхній прохопиться. Чортопхайка дирчить як скажена,— далеко чути. А оце тут партизани наші бій давали. Дали такий бій, аж земля куріла. А тоді приїхав повен грузовик фашистів і з ними один панок колишній. Прочитали бомагу — буцімто всю Полтавську область подаровано якомусь поміщику Герману Герінгу 2, посіпаці Гітлера. Ну, ні — поміщик у нас не всидить — у с.у припече!.. Мою стару тоді з автомата поклали: вона їм межи очі плюнула..." Ми йшли. Два тижні вже йду ночами, слухаючи щоночі нові історії життя. Мені розповідають жінки й дівчата, старі діди, діти. Інші всі в армії, в партизанських загонах. Я рухаюсь по коліна в людському горі, серед згарищ і розстріляних мирних людей. Часом я поночі наштовхуюсь серед степу на шибениці — там висять теж невійськові і здебільшого жінки. Під моїми ногами ворушиться земля,— людей фашисти закопують в землю живих... "Оце вчора теж вів одного,— каже дід Данило,— бравий такий хлопець, видно,— сам з льотчиків, іде й цілу дорогу мовчить. Могорича мені пообіцяв після війни. Прилечу, каже, до вас, діду, у колгосп літаком і покатаю аж поза хмари. Ну тебе, кажу, к лихій годині, ще впустиш згори та розіб'єш старого, як гарбуза!" Йдемо серед урочистої ночі, і груди п'ють солодке;повітря, і мозок хоче запам'ятати на все життя зоряне небо, торкання трави об ноги, краплі роси, силует дерева, незнайому рідну землю, якою йдеш і йдеш без кінця. "Щодня доводиться самому хліб пекти,— каже дід,— скільки нашого радянського люду по ночах іде. Одну діжку вчиняю, другу замішую, як у пекарні. І од фашистів каторжних ховайся,— як хорти ганяють за душею. А вам, чоловіче, треба того Воза на небі в око взяти. Коли дишель Воза в-землю похилиться — ото вам і ховатися час,— благословлятиметься на день..." Несподівано дід зупинився, присів і над самою землею став вдивлятися в темряву. "Ідуть цепом,— сказав пошепки,— а нам і звернути нікуди, хоч би хто їх затримав; мабуть, якась уже гадина доказала на вас, ну-ну..." Я був беззбройний і поранений. Значить — кінець. Повісять серед поля, висітиму довго під донцем і вітром. Оце, виходить, місце, де я— прощатимусь із життям. Тиха ніч Полтавщини. Коло мене дід Данило з колгоспу "За соціалізм". Хоч би ж він не забув передати нашим після війни моє прізвище. Хай згадають і вирвуть із забуття. Дивна річ,, одночасно промайнула думка про те, як я буду колись оповідати про цю ніч, про діда, про пахощі нічного поли, про калатання в кожній моїй жилці життя. "Діду,— мовлю я,— коли загину,— спом'яніть мене і дайте знати людям". Я простягаю дідові листочок з мого документа, який я ніс всю дорогу. Дід не взяв мого листочка: "Ліворуч лізь до річки, пам'ятай діда Данила!" І хутко пішов стежкою вперед. Що це? Дід раптом заспівав, відійшовши од мене, злившися з темрявою. Його голос далеко чути серед тихого степу. Я побіг ліворуч, пригнувшись, зануряючись обличчям у росу. Дідова пісня наздоганяла мене3. "Вулиця гуде, де козак іде..1." Я присів. Мені здавалося, що серце стукотить голосно, на все поле. Обличчя мокре — піт, роса, а може, й сльози. Дідова пісня віддалялася, і, нарешті, її перервав короткий вигук. Пісні не стало, тиша запала мені в душу, чекання пострілу. "Я —дід Данило з "Соціалізму",— проказав там на повні груди дідів голос, і його чути було по найдальших кутках степу. І далі я чув кожне слово дідової мови і збагнув, що це він говорить для мене, щоб я в темряві не заблукав і тікав би від його голосу. А я сидів, уп'явшися руками в землю, не чуючи болю в пораненій руці, не в силі рухнутися, не в змозі допомогти. Голос діда гримів твердо і гнівно. "Нікого я не водив по ночах!" І мовчанка... "Старий я для партизанського діла!" І тиша... "Можете вбивати — більше нічого не знаю!" І зоря падає над дідом... "Ріжте, душогуби!" І перерва... "Не буде по-вашому ніколи!" І хряскіт кісток під прикладом... "Слухайте, люди!" І коротка черга з автомата... Я тоді побіг. По ліву руку над лісом зоряний Віз хилив дишель до землі. Я біг шукати притулку на день. ї я розповідав, біжучи, всім, всім про дідову Данилову смерть. 1 Полтавщино мила, Гоголева натхненнице! — Гоголь Микола Васильович (1809—1852), великий російський письменник, народився в с. Великі Сорочинці на Полтавщині. 2 Г е р і н г Герман — один з головних німецько-фашистських воєнних злочинців. З 1922 р. керівник штурмових загонів (СА), з 1933 р. глава уряду Пруссії, імперський міністр авіації; безпосередній організатор провокаційного підпалу рейхстагу (1933), ініціатор створення гестапо і концтаборів. На Нюрнберзькому процесі засуджений до смертної кари. Покінчив життя самогубством. 3 Дідова пісня наздоганяла мен е.— Створюючи образ діда Данила, 10. Яновський дещо взяв, по-новому осмисливши, з давньої розповіді видатного українського актора А. М. Бучми (1891—1957), яку він записав у своєму щоденнику 10 грудня 1930 р.: "Розповідав Бучма про діда 90 років... Провів Бучму додому — ніч темна, хоч в око бий. Довів і пішов у темряву. Долинула його пісня — старечим- старечим голосом: "Вулиця гуде, де ко-зак і-де!" (Яновський Юрій. Із щоденнико-вих записів.— "Вітчизна", 1982, № 8, с. 108).
Надгробні стихирі	Карманський Петро	Надгробні стихирі Карманський Петро Evasi effugi. Spes et Fortuna valete, nil mihi vobiscum est, ludificate alios.* (Саркофаг Л. Антонія в латер. музеї в Римі). Наспів Прощай, безодне сліз і мук! Обрій стемнів і маяк згас, Довкола тьма, а тайний звук Манить мене в лиман — до вас, Блаженні тіні! Добраніч всім! Мені пора Спочить по довгих трудах дня. Противний вітер, дощ, жара І проти хвиль важка борня Зломили силу. А що вловив! Оману мрій, Гірке зневір’я, сум і жаль І біль по втраті всіх надій Та юних сил. Одна печаль Піде зо мною. А впрочім всьо пуста мана. Багатство, слава — всьо хитке; Любов, дружба — піна ніжна. Одно лишень в життю стійке: Терпіння. А там і це, відай, минесь… — Судно, спинись! Зверни в лиман! Цить, серце, цить! З могил несесь Солодкий клич… Кругом туман — Добраніч вам! Добраніч всім! _________________________________________________________ * Скінчився (вийшов) вік. Нація і доля, бувайте здорові (прощайте)! Нічого мені з вами залишатися, забавляйте інших (латин.). Стих І Не жаль мені, що люті муки Мене женуть в сиру могилу. Мене давно, давно втомило Життя гірке. Поро розлуки, Вітай! Вітай! По чім жаліть? Коса морозу Скосила в серці квіт надії, А я орю, скороджу, сію І ллю на скибу щиру сльозу, Надармо ллю. Горе! З чим вернусь я з дороги? Ти знаєш, отче, я трудився. І з груди рветься зойк тривоги. Прости! Прости! Мені не жаль, що рано гину: Життя — Голгота, розкіш — мрія, Бажання — пекло. Серце мліє, Що я піду, а другам кину Лиш кілька сліз… Стих II Як ф’ялка, розцвівшись у краплях роси, Вже вечором плаче по втраті краси, Потім конає, — І людське життя, ся веселка із мрій, Ледве роз’яснила на хвилю обрій, А вже й минає. Як блискавка блисне і в пропасть майне, Лиш грохіт зловіщий за нею жене І зойк звіряти, — Так само крізь глубінь стрілою несесь Житейське судно. І небавом прийдесь На суд ставати. Стих III Всьо минеться, всьо розрушить Вир буття і міль часу, Студінь смерті всьо зморозить; Славу, честь, добро, красу Втоплять сльози; Всьо заглушить Звук труби. Memento mori! Ніч по дні, а день по ночі — Всьому свій прийде кінець, Щойно станеш квіти рвати, Вже й неси готов вінець: Гаснуть очі, Час вмирати. Чуєш клич? Memento mori! Стих IV Душе вбога! Кинь нікчемну Житейську страсть, а глянь в таємну Безодню сльоз! Барвінок, мирт і лавр пахучий — Усьо колись зв’ялить тріскучий, Твердий мороз. Лиш кипарис стоїть дрімучий, Сповитий в сум. А тихий шум Зловіщо шепче: діти злуди! Страшний рантух Загорне всіх — По всіх, по всіх Загине слух. Цілу безмежну землю вкрили Самі пусті, сумні могили І ліс хрестів, Зів’ялих старців, молодь, діти, Нужденну чернь, суспільні квіти, Князів, царів — Усіх проковтне челюсть гробу, І жар жажди, І лють вражди, Братерський бій, ненависть, злобу — Усьо зрівна Один курган; Усьо мана, Туман, туман… Стих V Не тіла ради, не тіла Терпів Спаситель знущання І випив чашу страждання — Не тіла ради, не тіла! Його кервавиця змила Твою душевну проказу, Твої душевнії врази Його кервавиця змила. Тому не марнуй ідеалів, Не кидай черні під ноги, Нехай не топчуть безроги Поривань-ідеалів. За них прийдеться платити Багато, дуже багато! Шануй же бісери-злато — За них прийдеться платити! Стих VI Як ранній легіт, цілує очі Ніжний, розкішний туман конання. Обрій темніє, на крилах ночі Несеться любе dolce* розстання. Небесний отче! За всі печалі, За море сліз, за вік скрижалі — Молю спокою! _____________________ * Dolce — солодке (іт.). Стих VII Як гляну в прогалину горя На шлях, що покрився хрестами, То серце стинається жахом І очі заходять сльозами. О горе! Кудою прямуєм? Та чим закінчаться туземні Ті суяти наші нікчемні? Всьо темне, таємне… Не чуєм! FINALE Засну, як легіт в сірій скибі, Розвіюсь, мов рідка імла, Візьму з собою злидні й болі, Оставлю вам самі діла. І в хвилях скорби, в хвилях горя, В тяжких для вас осінніх днях, Вони засяють, наче зорі, І прояснять вам темний шлях.
Тукало	Анатолій Дімаров	І Спершу — коротенький витяг з біографії Тукала. Тукало всю війну пройшов з першого ж дня і до останнього. Навіть над отією воронкою, що в ній Гітлер згорів, пощастило постояти. Трупа, щоправда, вже не було. Труп обгорілий встигли свої "робята" прибрати та й переправити спецрейсом у Москву. На очі Генералісимуса. Щоб понюхав, чим перемога по- справжньому пахне. Душу потішив. А жаль, що передчасно прибрали. Тукало обов'язково б пальця в трупа відтяв. На сувенір. — Вот,— показував би дітям, онукам і правнукам.— Он этим пальцем по карте водил. На нашу страну стрелы нацеливал. Я его и отпанахал. Я, Тукало... Вот... Тож Тукало всю війну, "от звонка до звонка", пройшов неушкоджений. До переможного салюту. "Залпа из сорока восьми орудий". Не можна сказати, щоб кулі над ним не свистіли. Чи осколки повітря не краяли. Було. Було усього. І свистіло, й вибухало, і фуркало. Бо Тукало в тилу не відсиджувався. Не відсиджувався, "как некоторые", Тукало! Бійців у атаку женуть ("мать-перемать!"), а він позаду за кулеметом. Намозолене око прищурює. "Дрогнут", назад побіжать — отоді кулемет Тукалів і заговорить. Такі прошви покладе акуратні — жоден "паникер" не вціліє! Усіх до одного снопами повалить! — Молодец, Тукало! — похвалить командир перед строєм. Після того як Тукало усіх, що лишились живими, в німецькі окопи позаганяє. "Вперед! Вперед, таку вашу мать!" — аж ревів кулемет, кулями в спини підстьобуючи. До війни "Служу советскому народу!" кричав, але Вождь, на народ свій дуже розгнівавшись (половина виявилась ворогами народу!), наказав своїм вірним воїнам не народу служити зрадливому, а Союзу Радянському. — Служу Советскому Союзу! — гаркав Тукало, випинаючи груди, де медаль "За отвагу" приємно поблискувала. А згодом і друга серце погладила. Війна, жаль, скінчилася швидко, а то дослужився б і до третьої — порівнявся б з Героєм Радянського Союзу. Скінчилася війна, стали демобілізовувать масово, навіть до "заградотрядів" черга дійшла,— Тукалові хоч у петлю головою. Це що ж, знову в село, в гречкосії? Крутити хвости волам, не вилазити з грязі? Так за що ж він тоді воював? Медалі на груди навішував? "За что?" — гімнастерку рвав подумки. Аж сипались ґудзики. Порятунку не бачив. А він, порятунок, поруч ходив. Командир! Той, що подяки йому виголошував. Коли Тукало командирові останній чемоданисько, трофеями набитий, до машини допер, той поцікавився: — Пойдешь в надзиратели? У Луб'янці перед війною служив командир. У тюрмі найелітнішій. В Москві зореносній. Тукало від несподіваних радощів ледь "Служу Советскому Союзу" не гаркнув. — Тогда запиши адресок... Вызову... Жди... Не довго і ждав: надійшла телеграма. Не листоноша — міліціонер на мотоциклі привіз. Козирнув, ще й попросив розписатись. — Вот,— сказав сестрі Тукало.— Москва вызывает. Врагов народа стеречь. У Москві йому нову форму дали, ремінь з волячої шкіри, щоб не обривали ключі, взули у хромові чоботи. — Красавец! — похвалив командир.— Жених хоть куда. Невесту ищи. — Есть, невесту искать! — гаркнув Тукало. Став приглядатись. Щоб москвичка була. Ну й той, щоб з квартирою. А вона недалеко від нього й ходила. Їсти щодня подавала. "Пулеметчица Анка" — так її прозивали в закритій їдальні, що до неї був прикріплений Тукало. В отих, у доступних для народу робочого — пусті щі та компот чортзна з чого, а в них щі — ложкою не повернеш, та котлети, та одбивні, та какао. Наїдались од пуза. Анку ж прозвали "пулеметчицей" за те, що в неї рот не закривався ніколи. Ти їй слово, а вона тобі — десять. Ну, Тукалові не звикати до кулемета. Всю війну з ним в обнімочку. А в Анки й квартира недалеко од центру. Й "обратно ж" — провірена. На всіх ситах просіяна. Бо кого завгодно до їдальні їхньої працювати не візьмуть. Щоб цінні кадри не потравила. Тож Тукало і придивлявся недовго. Перестрів якось по роботі, закаблуками клацнув: — Разрешите на вас ожениться? Пирхнула з несподіванки і "разрешила". Зажили на всю губу, купу дітей настрочили. "Девочки" — в Анку, "мальчики" — в Тукала. Анка продовжувала працювати в їдальні: щоденно повні корзини доставляла їстівного. Тукало теж роботою був задоволений дуже. По-перше, елітна тюрма. Шпаною й не пахне. Такі сідають до камер, що до них, коли на волі гуляли, й не підступишся. У "Чайках" каталися, міліція честь оддавала. А тут Тукало веде їх до камери, ключами побрязкує в спини: "Не разговаривать!.. Не оглядываться!.." А по-друге, через день на роботу. День — на службі, день — удома. І форма ж. "Шествует" Тукало вулицею — всяк його оминає. Ну й зарплата. І преміальні. І пайки. І медаль "За выслугу лет". Дослужився до пенсії — нагрудний значок чекіста почесного. І значок цей він завжди носив поверх усіх нагород... Оце поки що і все, щоб так-сяк познайомитися з Тукалом. Щоб він, вам руку потиснувши, сказав неодмінно: — Благосклонен к вашему расположению. Почув колись, як один офіцер отак привітав другого. Культура! II Вже на пенсію вийшовши, згадав про Галину. Сестру. Ну, сестру й раніше не забував: переписувався зрідка. Анка страшно боялася, що нав'яжеться — не одчепляться. Навіть матері хоронити не їздив: послав телеграму. Що "соболезнует". А це Галина прислала чергового листа: кликала в гості. На цілісіньке літо. Залишилась як палець одна на хазяйстві (чоловік помер, син на Далекому Сході), ні до кого й словом обмовитись. "У мене й корівка, і гуси, й гиндики, і курей повен двір, так що буде що їсти і пити",— спокушала сестра. У Тукала й защеміло на серці. Побувати на "родине", з сестрою обнятися... Анка спершу — на дибки: — А сад? Мали під Москвою земельну ділянку — горобцеві повернутись ніде. Та Анці більше й не треба: кохалася в квітах. Не ділянка — суцільний квітник. Отакенні букети дітям розвозила, що давно вже окремо жили. — К черту на кулички борща похлебать? Не поеду! Тукало не борщами-варениками — переконав її іншим. Дістав чистий аркуш паперу, взяв ручку: — Слушай сюда... — Нечего слушать! — Нет, ты послушай! Усадовив силоміць, запитав: — Ты сколько получаешь на пенсию? — А ты что, не знаешь? — ерепенилась Анка. — Я спрашиваю: сколько? — підняв голос Тукало.— Спрашиваю — должна отвечать. Анка сказала. — Записываем... Теперь моя пенсия — тоже запишем... Теперь сложим.— Довго морщив лоба, пенсії докупи складаючи.— Вот, посмотри!.. Ну, а если умножить на три... На три месяца, что там проживем?.. — А жить на что будем? — дійшло нарешті до Анки. — Как — на что!.. Ты что, письмо сестры не читала?.. На дармовом будем жить! Переконав таки. Анка теж гроші не віяла: берегла кожну копієчку. — Это же подарок надо твоей сестре,— зажурилася. — Подарок! — чмихнув Тукало.— Да она и без подарка будет нам рада. Не довго й збирались — поїхали. У Києві пересадка: дві години електричку чекати. На екскурсійний автобус — час убивати? Шиї намулювати? — Знаешь что, поехали на Лукьяновку. Я давно мечтал киевскую тюрьму посмотреть. Тюрма виявилась так собі. Як для столиці — нікудишня тюрма! Куди там їй проти Луб'янки! — Вот... Эти хахлы и тюрьму не могут соорудить человеческую. Сам себе давно уже вважав "русским". І дітей повписував у метрики "Тукаловыми". Потовклись біля в'язниці, обміряли її навіть по периметру та й на вокзал. Тукало ще хотів зайти, "представиться", але Анка боялася, що запізняться на електричку. Ну, а в райцентрі, куди вони добралися електричкою, як і годилося: сльози й обійми. — Ой братику, як же ти постарів! Тукало теж сльозу видушив: "скупую, мужскую". — Не плачь, сестренка, мы еще поживем, едрить твою мать!.. А это моя благоверная... Автобусом едем? — Еге ж, автобусом наїздишся. Бензину немає! — Неужели подводой? — Підводою, підводою. Там такий жеребець, що за півгодини домчить.— Вивела на площу привокзальну, підвела до чорної "Волги". — Оце сусід, спасибі йому, згодився підвезти. Він зараз буде: мотонувся на пошту. — Ну вы живете! На "Волгах" катаєтесь! — Катаємось, та не всі. Сусід із Черкас у нас дачу будує. Там такий домище вибехкує, що і в Черкасах не побачиш! — Ворует,— сказав переконано Тукало. — Та Бог святий знає. Не спіймали — не злодій. Але Тукало стояв на своєму: — Ворует! Теперь только слепой не ворует. Аж ось і сусід. У костюмі джинсовому. Познайомились. Сіли. Поїхали. Тукало, коли райцентр проїжджали, поцікавився: — А где у вас тюрьма? — Яка тюрма? — Галя.— Тюрми тут зроду-віку не було. — Как же вы живете без тюрьмы? Аня — штовх непомітно у бока: — Что ты несешь? Вон мужчина поглядывать начал. А Галя, розумниця, одразу ж перевела мову на інше. III Ну й зажили у сестри: як сир у маслі каталися. Галя годувала їх як на заріз, щодня щось новеньке вигадувала. Анка, спасибі їй, одразу ж зіспівалася з Галею: торохкотіли з ранку до вечора, як кулемети. Анка — на "чисто русском", Галя — на "хохландском наречии". Не так одна одну, як самі себе слухали. Сестра ж часто скаржилась братові на сільське начальство. Гребуть під себе — впину не мають. Купили оно телевізор для клубу — не простояв і тижня: до голови помандрував. — Не бояться нічого! — Сажать надо!.. Сажать!..— казав щораз Тукало.— Эх, Сталин умер!.. Жиды отравили... Евреи... Секешь? Галя "сікла" — головою кивала. Хоч жодного еврея живого не бачила. — Перестройку затеяли, Советский Союз развалили! — продовжував обурюватись Тукало.— Такую страну угробить!... Весь мир дрожал перед нами... А сейчас?.. Тьфу!.. Щодня, полежавши після обіду, щоб сальце зав'язалось, зодягав свій мундир із значком чекіста почесного, взував чоботи, до гарячого блиску начищені, і на самі брови — картуз. З дашком полакованим. І, строгий, ішов до крамниці. Де збиралися пенсіонери. Колишні його однокашники. На побрехеньки. В основному про те, що воно в світі коїться і як жити далі. Прислухались до Тукала. Як-не-як — із самої Москви. Всесоюзної столиці недавньої. Збирачки "русских" земель. Та й чужими не гребувала — охоче приєднувала. Тукало говорив, як у землю гвіздки забивав. Заб'є ще й закаблуком придушить: — Рассея стояла и будет стоять!.. А энтих всех — к стенке!.. Та невдовзі походи до крамниці урвалися. Урвались походи. 3 банальної, здавалося б, причини. Украли картуз. Серед білого дня нечиста сила поцупила!. Тукало повісив його на кілок, з магазину вернувшись, щоб просохнув. Кинувся згодом: нема картуза! Кілок стоїть, а картуз наче випарувався. — Где картуз? — закричав.— Кто посмел? Ні Аня, ні Галя картуза не чіпали. — Своровали!.. Украли!.. Голову сняли с плечей!.. Галя одразу ж на дітлашню стала грішити. Ганяють селом — впину на них немає. Так і лізуть у шкоду. Тільки кого не розпитували — ніхто не бачив, не чув. Як під землю провалився картуз! Усю ніч не спав Тукало. А на ранок до дільничного міліціонера пішов. Простоволосий. Хоч Галя вслід і кричала, щоб Оверкову кепку надів,— страмитись не став. — Вот...— сказав строго дільничному.— Вот, обокрали... Ищите злодея. Дільничний щось не дуже загорівся шукать злодія. Тут он повнісіньку машину зерна з-під носа поцупили, а цей — з картузом! — Та-ак,— сказав на те Тукало.— Не хотите при исполнении?.. Буду жаловаться! Пішов до голови. — Вот... Украли картуз... Форменный... Участковый пренебрегает обязанностями... — Та якби тільки й лиха, що ваш картуз! — заступивсь голова за дільничного.— Тут он машину зерна, дядьку, вкрали — слідів не лишили! — Не хотите искать?.. Буду жаловаться! — Та жалуйтесь хоч і Господу Богу! Нам і без вашого картуза вистачає мороки.— І до секретарки з досадою: — Валю, дзвонили з району? — Ідіть, мовляв, дядьку, не морочте голову. Тукала особливо оте "дядьку" образило. Був би у картузі — голова сто разів би подумав, перш ніж дядьком його обзивати. — Буду жаловаться! — повторив уже з притиском. Голова, глянувши в Тукалові очі бетонні, зрозумів, що від нього не відкараскається. Ухопив рурку нервово, набрав номер дільничного: — Якимовичу! Тут у мене Тукало...— Замовк, слухаючи, що йому говорить дільничний. Поморщивсь з досадою: — Та поможи ти їм той проклятий картуз найти, бо спокою не матимем! — Кинув рурку на важіль.— Ідіть, дядьку, до дільничного. Знову — "дядьку"! "Ну, ты меня попомнишь!" Не пішов до дільничного. Чекав до вечора: принесе? не принесе? Не приніс! "Та-ак..." На ранок рушив у райцентр. До міліції. Його пробували не пропустить до начальника: зайнятий. Тукало так глянув на чергового, що в того й мурахи по спині пробігли. "Меня?.. Чекиста заслуженного?.." Без дозволу в двері попер. — Разрешите? Заслуженный чекист из Москвы. Арсений Иванович Тукало! Благосклонен к вашему расположению. Майор, начальник, од привітання такого й очі вирячив. — Так что ж оно получается, товарищ майор? Ворье безнаказанно разгуливает? Не допоміг і начальник. Не допоміг чи не схотів? — Буду жаловаться,— пригрозив йому на прощання. Ходив до адміністрації — там теж руками розводили. Обшук влаштовувати, село перетрушувати — ніхто не дасть на таке ордер. І то з-за чого? З-за картуза? — Буду жаловаться,— сказав і їм Тукало. Повернувся в село з твердим наміром рушити завтра ж у область. "Сыскать не могут!" — кипіло у ньому. Та дали б йому волю, він і без міліції картуз розшукав би! Посадив би якогось бешкетника в льох, як його мати саджала в свій час... Льох у сестри глибочезний, серед літа холодом віє, карцер — не льох... Потримав би у темряві — враз розколовся б! "Порядки, мать вашу! Вор вора покрывает... Ничего, вы еще не знаете Тукала!" До генерала, начальника обласного відділення міліції, два дні добивався. Добився. "Предстал". Генерал довго не міг уторопати, про який картуз іде мова. А коли уторопав, розлючено в район подзвонив: — Мені що, роботи немає: картузи шукати?! Та хоч з голови своєї зніми, а картуза надінь чоловікові!.. Начальник районної міліції, майор, коли вручав картуза (нового-новісінького), дивився куди завгодно, тільки не на Тукала. Але йому на те наплювати. "Плюнуть и растереть". Головне — картуз на голові як улитий. "Форменный". "С красным околышем". "Окантовочкой синей". "С козырьком полакированным". Добравсь до села — мимо сільради повільно "прошествовал". "Вот... Картуз... Вот... На голове..." А той картуз, що пропав, ну ніяк не давав спокою Тукалові! Ловив пацанів, обіцяв кожному спровадить до карцера. "На перевоспитание". І таки добився свого: хтось підкрався вночі та на кілок картуза і повісив. Із биркою: "Забирай, щоб ти сказився!" IV Одбули у сестри рівно три місяці. Як на курорті побували. На всьому готовому. Ні копієчки не потративши. А на другий рік знов гостювати приїхали. "Понравилось очень". І я побачив Тукала коло магазину. Вимахував кулаками, осатаніло вигукував: — Рассея стояла и будет стоять, мать-перемать!..
Казка про золотого півника	Пушкін Олександр	Казка про золотого півника Пушкін Олександр Десь-то, в тридев'ятім царстві, В тридесятім володарстві Жив-був славний цар Дадон. Змолоду, посівши трон, Розважався він війною, Для сусідів був грозою, А на старість захотів Одпочити від боїв, З упокоєм їсти-пити; Тут сусіди ну водити На царя за раттю рать, Шкоди й лиха завдавать. Щоб кінці землі своєї Від наруги від тієї Боронити день при дні, Цар війська держав грізні. Воєводи не дрімали, Та ніяк не потрапляли: Ждуть із півночі, аж на — Лізе з півдня рать буйна; Збудуть там — недобрі гості Морем сунуться; зо злості Навіть плакав цар Дадон, Навіть забував і сон. Де вже тут спокійно жити! От, щоб горю пособити, Вдався він до мудреця, Зорезнавця і скопця. Шле до нього він з поклоном. От мудрець перед Дадоном Став, торбину разв'язав, Золотого півня дав. «Посади оцю ти птицю,— Проказав мудрець,— на шпицю; Золот-півник всі краї Пильнуватиме твої: Як не ждать нізвідки лиха,— Буде пташка мирна й тиха, А як тільки б відкілясь Ворогів орда взялась, Чи війна б де починалась, Чи яка біда складалась,— Закричить мій співунець, Підійнявши гребінець, І повернеться до того Місця лютого й страшного», Цар, як теє зачував, Гори злота обіцяв Зорезнавцеві старому. Мовив: «Я слузі такому, Як для себе, без жалю Все віддам і все зроблю». Став же півник той на шпиці, Стереже його границі, Скоро тільки щось не так — Подає тривоги знак, Наче зо сну, стрепенеться, Повернувшись, озоветься, Закричить: «Кири-ку-ку! Царствуй лежма на боку!» І сусіди присмирніли, Воювати вже не сміли. Отаких-то цар Дадон Їм наставив перепон. Рік і два спливає мирно, Півник наш сидить сумирно. Тільки ж якось цар Дадон Чує крик і шум крізь сон. «Царю! Батьку милостивий! — Воєвода стогне сивий.— Встань, велителю! Напасть!» «Що таке? Заснуть не дасть! — Цар крізь позіхи до нього.— Га? Хто там? Чого й до чого?» Воєвода ж не мовчить: «Наш когутик знов кричить, Страх і шум по всій столиці». Цар до вікон, зирк — на шпиці Б'ється півник-вістівник, Повернувся в східний бік. Вже ж тут годі зволікатись: «Всі на коні! Гей, рівнятись!» Цар до сходу шле війська, Старший син за ватажка. Півник тут угамувався. Стихло все, Дадон здрімався. От минуло вісім днів, А не чуть про вояків: Як проходить оборона? — Не сповіщено Дадона. Золот-півень в крик уп'ять,— Цар нову скликає рать, Сина меншого із нею Шле правицею своєю. Півник знов сидить, притих, А вістей нема від них. Знову вісім день минає; Люд боїться, сну не знає; Золот-півень в крик уп'ять,— Цар скликає третю рать, Сам уже стає на чолі, Хоч не як-то й вірить долі. От ідуть та йдуть війська, Путь- доріженька тяжка. Ні ворожої ж то сили, Ні побою, ні могили В далині не вирина. Мислить цар: ну й дивина! От і восьмий день минає. Цар у гори прибуває І з усім своїм полком Опинивсь перед шатром. Все німе, як на картині, Круг шатра; в тісній долині Рать побита скрізь лежить. До шатра Дадон спішить... Ой, якої страховини! Перед ним його два сини Без шоломів і щитів На землі. Меча встромив Один одному у груди, Їхні коні — як приблуди, На столоченій траві, На кривавій мураві... Цар у плач: «Ох, соколята! Що за доля розпроклята! Вже не тішитись на вас! Ох! Настав мій смертний час!» Плаче цар, бійці ридають, Аж долили всі здригають, Аж тремтить усе нутро Гір високих... Враз шатро Відслонилось — і дівиця, Шамаханськая цариця, Наче ясная зоря, Тихо вийшла до царя. Як нічна змовкає птаха Перед сонцем,— так бідаха Перед нею занімів — Цар забувся про синів. А вона перед Дадоном Усміхнулась — із поклоном За правицю узяла І в шатро його ввела. Там за стіл його саджає Та частує-пригощає І кладе на відпочин Між гаптованих тканин. Цілий тиждень, як годину, Їй покірний до загину, В любий здавшися полон, Бенкетує цар Дадон. Аж нарешті він по всьому Каже війську йти додому, Сам красуню забира І рушає, бо пора. Перед ним чутки, як птиці, Носять правду й небилиці. Біля міста, край воріт Люди збіглись на привіт. Всяк летить прудким погоном За царицею й Дадоном. Цар Дадон вітає всіх. Гульк — із натовпів людських, В сарачинській шапці білій, Наче лебідь посивілий, Друг його, старий звіздар. «А, добридень,— каже цар,— Як живеш і що нам скажеш? Підійди-но, що накажеш?» «Царю,— в відповідь мудрець,— Треба скласти нам кінець. Як тобі я прислужився, Ти сказав, ще й побожився: Все тобі я без жалю, Як для себе, ізроблю. Подаруй мені дівицю, Шамаханськую царицю...» Цар поглянув, сам не свій: «Що ти,— каже,— навісний! Чи нечиста, може, сила В тебе розум затемнила? Що за біс тебе опав? Я не криюсь, обіцяв, Та таке вже не годиться... І нащо ж тобі дівиця? А чи знаєш ти, хто я? Воля царська тут моя — Хочеш золота дзвінкого? Чи коня мого прудкого? Чи півцарства, хочеш, дам?» «Не цікаво теє нам. Подаруй мені дівицю, Шамаханськую царицю»,— Так відказує мудрець. Плюнув цар: «На тебе грець! Як таке, не дам нічого! Мучиш сам себе, старого! Одійди, як хочеш жить! Ну-бо діда відтягніть!» Дід почав був сперечатись, Та не з кожним слід змагатись: Цюкнув цар його жезлом Просто в лоб. Упав мішком Бідолаха.— Вся столиця Іздригнулась, а дівиця Хи-хи-хи та ха-ха-ха! Не боїться, бач, гріха. Цар, лихе забувши слово. Усміхнувся їй медово. От в'їздить до міста він... Раптом чує тихий дзвін,— І як стій серед столиці Півник, зринувши зо шпиці, Над царем залопотів І йому па тім'я сів, Стрепенувся, в тім'я клюнув Та й з очей..; Униз посунув З колісниці цар Дадон, Відійшов на вічний сон. А цариця десь поділась, Наче й зовсім не родилась. Казка вигадка, проте Щось тут, браття, не пусте!
Історія відокремлення	Ґудзяк Борис	Борис Ґудзяк Історія відокремлення ІСТОРІЯ ВІДОКРЕМЛЕННЯ: КИЇВСЬКА МИТРОПОЛІЯ, ЦАРГОРОДСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ І ГЕНЕЗА БЕРЕСТЕЙСЬКОЇ УНІЇ СЕРЕДНЬОВІЧНЕ ТЛО Берестейська унія позначає переломний момент в історії Київської Церкви. З часів Володимира і запровадження християнства на Русі наприкінці Х ст. Київська митрополія була дочірньою Церквою Царгородського патріархату. Утворення митрополії під опікою Візантії -найважливіша інституційна ознака офіційного входження Київської Русі у християнський світ. Протягом ХІ-ХІ 11 ст. Київська митрополія поступово обійняла всі східнослов'янські землі, вводячи їх у церковну орбіту Візантії. Ієрархічно підпорядкована і духовно зобов'язана, залежна в культурному й об'єднана в обрядовому планах, Київська митрополія стала цілісною частиною ширшого візантійського православного світу. Будучи спадкоємцем передусім Візантії, Київська Русь залишалася відкритою і для інших впливів. Географічне положення Русі зумовило її контакти - через торгівлю, воєнні дії та дипломатію—з євразійським степом, балтійською північчю, західнослов'янським католицьким світом. Ці контакти, як і наростаюче усвідомлення своєї політичної могутності, викликало в руському суспільстві появу власних державних і церковних інтересів. Це не могло не позначитися на його взаєминах з Візантією. Напруга в ієрархічних відносинах між Києвом і Царгородом стала помітною вже в XI та XII ст., коли Русь знехтувала прерогативу Царгороду у виборі київських митрополитів і без його попередньої санкції призначила митрополитами Іларіона (1051-1054) і Клима Смолятича (1 147-1 155). Проте такі приклади, коли Русь не зважала на своє церковне підпорядкування Царгородові, були радше винятком, аніж правилом. Незважаючи на спорадичні контакти з Апостольським Престолом, Київська митрополія, керована призначеними Візантією ієрархами, що зважали на інтереси візантійської імперської політики, як і *Оригінал підготовлено до друку у виданні: Logos: a Journal of Eastern Christian Studies. New ser. - 1993.- №1.-Р.41-66. Обсяг статті не дає змоги обговорити всі чинники, які привели до Берестейської унії. Тут уваї у зосереджено на відносинах Київської митрополії та Царгороду. Питання західних впливів буде розглянуте в монографії, яку автор готує до друку. Переклад з англійської Тараса Дмитерка. раніше, озиралася на Царгородський патріархат. Пізньосередньовічні політичні зміни на пограниччі між Європою і Азією, викликані постанням Монгольської імперії, вплинули на уклад Київської митрополії та витворили новий контекст її взаємин з Царгородом. Після занепаду Київської Русі та Галицько-Волинського князівства руські землі у XIV - на початку XV ст. поступово потрапили в залежність від могутніших сусідніх держав. Велике Князівство Литовське скористапо за цих обставин найбільше, поглинувши спершу білоруські землі, потім Волинь і центральні українські території по обох берегах Дніпра. Втративши свою династію, Галичина у 1349 p. перейшла під владу Польського Королівства. Протягом останніх десятиліть XIV і впродовж усього XV ст. північно-східні землі Русі підпадали під дедалі більший контроль Московського Князівства. Таким чином територія Київської митрополії в пізньому середньовіччі була розділена між Литвою, Московщиною та Польщею. В інтересах кожної з цих трьох держав було наполягати перед Царгородським патріархатом на своєму розв'язанні питання щодо осідку та.сфери повноважень Київської митрополії. У 1299 p. митрополит Максим (1283-1305) покинув Київ і осів у Володимирі-на-Клязьмі. Давнє осереддя Київської Русі разом з Києвом—осідком руських митрополитів, що лежало якраз на північ від кордону між лісовою і степовою зонами Східноєвропейської рівнини, наражалося на часті напади кочовиків з безкраїх південних просторів. Хоча вже попередник Максима, Кирило ІІ (1242/7-1281), час від часу проживав у північних містах, переселення Максима в російські землі створило прецедент для його наступника - митрополита Петра (1308-1326), який у 1326 p. переніс митрополичу резиденцію до Москви і в духівниці заповів своїм наступникам на престолі осісти там. Надалі, аж до поділу митрополії у середині XV ст., київські митрополити здебільшого перебували в Московщині. Пізніше, зокрема в XVI ст., у міру розростання Московського Князівства, численні руські боярські роди з українсько-білоруських земель перейшли на службу до Москви. Переорієнтація еліти та переїзд митрополитів до Північно-Східної Русі були водночас як наслідком занепаду Руської держави й суспільно-економічних інституцій в Україні та Білорусії, так і причиною подальшого політичного та культурного знесилення руських (українсько-білоруських) земель. Упродовж XIV ст., особливо перед прийняттям римо-католицизму (1386), литовські князі намагалися вплинути на патріархів Царгороду, щоб ті призначали митрополитів з осідком у Великому Князівстві Литовському. Але, незважаючи на тимчасовий успіх, князі були неспроможні забезпечити тяглість київських митрополитів у межах своїх володінь. Москва користувалася прихильністю Царгороду, і патріархат загалом підтримував політику єдиної митрополії для всіх православних східних слов'ян. Як наслідок, майже все XIV і першу половину XV ст. Православна Церква на території Великого Князівства Литовського номінально підпорядковувалася митрополитові в Московщині. Цей стан справ завдав удару по литовських політичних амбіціях і породив пізніше обурення серед державно- церковної еліти Великого Князівства. ДОЛЯ ФЛОРЕНТІЙСЬКОЇ УНІї Київська митрополія залишалася неподільною і підвладною Царгородові до середини XV ст. Тодішнє небезпечне і скрутне становище Візантійської імперії, заляканої загрозою турецького поневолення, стимулювало нові спроби досягти примирення між східним і західним християнством. Флорентійська унія 1439 p., схвалена візантійським імператором, царгородським патріархом і всіма делегатами (крім двох, що представляли Православні Церкви християнського Сходу), здавалося, на короткий час розв'язала основні догматичні та обрядові відмінності між Сходом і Заходом. Ніколи не будучи популярною у грецьких чернечих колах і серед православного загалу, Флорентійська унія стала неактуальною для греків після падіння Царгороду (1453). Але не можна сказати, що унію не підтримували провідні кола грецького духовенства. В особі Ізидора, митрополита Київського, грека з походження, Флорентійська унія мала одного з найпалкіших прихильників. Ізидор ревно намагався вплинути на грецьку делегацію у Флоренції, щоб та прийняла унію. Вертаючись із собору, він скрізь сповіщав новину про відновлення дружніх відносин між Сходом і Заходом. Проте після повернення Ізидора на київський престол, а особливо—до московського осідку в березні 1441 p., його єднальне послання було відкинуте місцевою державною і церковною владою. Митрополита ув'язнили і після втечі (чи, власне, після звільнення, яке він сам правдоподібно зумів улаштувати) Ізидор покинув східнослов'янські землі й оселився у Римі. По дорозі до та з Москви Ізидор провів близько двох років в українсько-білоруських землях. Його прийняли і визнали митрополитом, незважаючи на той факт, що він мав тісні зв'язки з папою Євгеном IV, тоді як польська політична верхівка і латинська ієрархія були прихильні до папських соборноправних противників, які об'єднали свої сили на соборі в Базилеї (1431-1437). На прийняття Флорентійської унії греками та митрополитом Ізидором Москва відреаґувала обранням нового митрополита без санкції Царгородського патріарха-уніоніста. Висвячення Йони, московита з походження, на митрополита у 1448 p. було фактичним переходом до автокефалії Московської Церкви. Щоб замінити Ізидора, який згодом мав стати царгородським патріархом , папа Пій ІІ у 1458 p. призначив Григорія, грецького соратника Ізидора, архиєпископом «Києва, Литви і всієї Малої Русі». Папська булла засвідчила, що Рим не має ніяких ілюзій щодо перспектив Флорентійської унії у Великій Русі ("Russia superiore") під "схизматичним" правлінням, де "син зла та загибелі" Иона Московський присвоїв собі митрополичий титул. На основі цього документа можна припустити, що унія залишалася чинною в єпархіях Київської митрополії у межах литовських і польських кордонів. Номінаційна булла визначала межі Григорієвої митрополичої юрисдикції перечисленням шести єпархій у Великому Князівстві (Чернігівська, Смоленська, Полоцька, Турівська, Луцька, Володимирська) і трьох єпархій у Польському Королівстві ( Перемиська , Холмська , Галицька )1. Отож, невдовзі після Флорентійської унії давня Руська митрополія поділилася па окремі— Київську та Московську —юрисдикції. З 1458 p. до Берестейського собору землі Київської митрополії фактично збігалися з кордонами династично об'єднаних держав— Литви і Польщі. У середньовіччі київські митрополити і князі Русі контактували спорадично з Римською Церквою. Наприклад, київські митрополити були присутні на соборах у Ліоні 1245 p. та Констанці 1418 p. А проте для східнослов'янської християнської спільноти Царгород залишався найвищим духовним і культурним авторитетом. Після Флорентійської унії і падіння Візантійської імперії, коли папа міг висувати київського митрополита, а патріарх-уніоніст поселитися у Римі, підпорядкування Київської митрополії залишилося невизначеним на кількадесят років. У другій половині XV ст. київські митрополити, здається, не добачали чітких конфесійних відмінностей, хоча навіть в очах Риму і Царгороду досягнуте на Флорентійському соборі церковне примирення між східним і західним християнством втратило чинність. На початку XVI ст. київські митрополити, не пориваючи зв'язків з Царгородом, намагалися підтримати або відновити відносини зі Апостольським Престолом. Цей ряд руських ініціатив припинився на початку XVI ст., коли для українців і білорусів стало очевидним, що папство, більше того, провідні католицькі верстви Польщі вважають Флорентійську унію нечинною. КРИЗА В ЦАРГОРОДСЬКІЙ ТА КИЇВСЬКІЙ ЦЕРКВАХ Події середини XV ст. по-іншому визначили напрям взаємовідносин Царгороду та Києва у XVI ст. Після завоювання візантійської столиці турками у 1453 p. Царгородський патріархат втратив захист православних правителів імперії, з якого він користав протягом тисячоліття. Хоча занепад Візантії перед лицем ступневої але нестримної турецької експансії можна було передбачити, падіння імперії все ж таки шокувало грецький православний світ. Пристосування до османського панування було болісним. Загальноприйнятою є думка, що релігійна терпимість в Османській імперії з усякого погляду звичайно була більшою, ніж на тогочасному Заході. Однак у суспільно-політичному житті імперії провідне місце посідала войовнича ісламська ідеологія, внутрішньо притаманною рисою якої була дискримінація немусульман. Тож логічно, що статус другосортності християн дуже зашкодив Грецькій Православній Церкві. Приниження більшості християн, як "невірних", і занепад їхнього організованого життя були в таких умовах неминучі. Запопадливість греків перед ісламськими господарями, у яких насправді не було ані найменшого зацікавлення християнською спільнотою, спричинилася до численних поневірянь патріархату. Протягом століть турецького панування Православну Церкву переслідували внутрішні незгоди, часто підбурювані та вміло керовані османською владою. З 1463 до 1466 p. патріархів Царгороду усували або вони самі подавали у відставку п'ять разів, здебільшого через конкуренцію у боротьбі серед православного керівництва за патріарший трон. Султан вимагав податку за потвердження кожного патріарха. Грецькі партії підкуповували високих турецьких чиновників, щоб здобути прихильність для своїх кандидатів, тому османські урядовці не пропускали нагоди збагатитися від частих змін патріархів. Зрозуміло, що становище патріархів було хитким. У другій половині XV ст., після падіння Царгороду, патріархи змінювалися 18 разів, у XVI ст.—22 рази, у XVII ст. - неймовірну кількість - 54 рази; зокрема Кирило Лукаріс був патріархом шість разів, а шість інших патріархів - три або більше разів. Брак послідовності в поведінці грецьких кіл та практиковані ними кампанії підкупів деморалізували духовенство і віруючих, доводили до спустошення патріаршу скарбницю, знекровлювали Православну Церкву саме тоді, коли їй було кинуто серйозний богословський та культурний виклик заходу. Раболіпний статус православного населення породжував корумпованість, а неспроможність греків діяти солідарно підсилила антипатію до них їхніх зверхників, які й без того їх зневажали. Постійна нестабільність і пов'язана з нею фінансова неспроможність патріархату мали далекосяжні згубні наслідки. Православна Церква не могла зібрати кадри та засоби, щоб утримувати потрібні для її життєздатності інституції, не кажучи вже про їхній розвиток чи розбудову. Історія Грецької Православної Церкви під турками радше нагадувала історію виживання. Наприкінці XVI ст. нестабільність у патріархаті та його неспроможність належним чином реагувати на критичні проблеми стали особливо очевидними. За винятком Єремії II, який між 1572 та 1595 pp. тричі посідав престол, патріархи другої половини XVI ст. або ганебно слугували, або не залишали по собі якогось тривкого сліду. Єремія намагався провести деякі реформи, і його правління певною мірою вирізнялося піднесенням у гнітючій історії Царгородського патріархату XVI ст. Проте в умовах опортунізму і корупції, поширених серед православної церковної верхівки, а також втручання турецької влади, цілковите і довготривале оздоровлення церковного життя не могло бути і не було досягнуте зусиллями одного патріарха-реформатора. Єремія володів певними атрибутами, конче потрібними для церковного лідерства, та все ж не міг вивести патріарха і з його клопітливого становища. Без сумніву, реалії османського панування були найбільшим випробуванням для Православної Церкви, але, загалом, вони не можуть служити виправданням неспроможності греків зосередити сили на задоволенні інституційних та культурних потреб своєї релігійної спільноти. В українсько-білоруських землях, як і в усьому грецькому світі, політична влада перебувала в руках неправо-славних правителів; це шкідливо позначалося на ієрархічній структурі та організаційному житті Східної Церкви. Світська влада в офіційних католицьких державах, без сумніву, негативно впливала на склад вищого духовенства Київської митрополії. Польські королі та шляхта користувалися правом надавання "духовних хлібів", тобто правом призначення на церковні посади, пов'язані з церковними маєтками. Оскільки посади єпископів, як і на Заході до Реформації, зазвичай надавали впливовішим претендентам, руським митрополитам і єпископам, особливо у другій половині XVI ст., часто бракувало найелементарніших моральних чеснот та інтелектуальних даних, потрібних для плідного виконання релігійних обов'язків. Деколи траплялося так, що на одну посаду призначали відразу двох кандидатів. Це вело до затяжних судових баталій і навіть збройної боротьби за володіння єпархіями і їхніми чималими земельними маєтками. Часто кандидати були світськими особами. Із семи єпископів Холмської єпархії у XVI ст. п'ятеро на час номінації були мирянами. Двоє з призначених мали титул архимандрита, який вони отримали, можливо, навіть без чернечого постригу. Для кандидатів у єпископи звичною річчю було сходити на престол без єпископського висвячення—воно могло б стати на заваді їхньому надто світському способу життя, такому характерному для тогочасної польської шляхти і римо-католицьких єпископів до проголошення і впровадження реформ Тридентського собору (1645-1663). Крім того, єпископи переважно не співпрацювали між собою, що ще більше ослаблювало митрополію. Тривалий час центральна, згідно зі східною еклезіологією, інституція церковного устрою— Синод єпископів — залишалася у Київській Церкві бездіяльною. Під жодним оглядом життя Київської Церкви у XVI ст. не можна було назвати процвітаючим. І все-таки, беручи до уваги тогочасні мірки польсько-литовського суспільства, занепад руського православ'я у першій половині XVI ст. навряд чи був винятковим явищем. Порівняння католицької і православної церковних структур того періоду в Польщі та Литві висвітлює схожу картину. Проте у другій половині XVI ст. різниця у рівнях розвитку польської та руської елітарних культур і радикальні зміни в релігійній та культурній ситуації драматично загострили питання про занепад Київської Церкви. Якщо мистецькі та літературні здобутки середньовічної Русі вигравали в порівнянні з досягненнями середньовічної Польщі, то від середини XV ст. і особливо у XVI ст. різноманітність і багатство польської літературної, історичної та богословської думки і творчості повністю контрастували з тогочасним руським культурним затишшям. Поява революційних протестантських течій у Польщі та Литві й паралельно розвиток католицької реформи, яка, хоч і почалася пізніше, виявилася тривалішою і могутнішою за динамікою, розкрили безсилля Руської Церкви і показали критичний стан українсько-білоруського православ'я. У другій половині XVI ст. Київська митрополія, як і Царгородський патріархат, перебувала на межі інституційного, морального та культурного розвалу. Поступовий інституційний занепад Царгородського патріархату за османського панування і аналогічне погіршення організаційного життя Київської митрополії у XVI ст. звели зв'язки між патріархатом і Руською Церквою до формального мінімуму. Здається, лише декілька київських митрополитів XVI ст. отримали від Царгороду підтвердження свого права на престол; про їх призначення патріархатом, мабуть, не варто й говорити. Судячи з численних прохань до московських царів від православних монахів, єпископів і навіть патріархів Османської імперії, греки були не в стані впливати на церковні справи Київської митрополії. Немає жодного очевидного факту залучення греків до внутрішнього життя українсько-білоруської православної спільноти протягом майже всього XVI ст. Однак злиденний стан грецького православ'я у добу турецького правління опосередковано спричинив відновлення греко- східнослов'янських зв'язків. Впродовж XVI ст дедалі більша залежність грецьких православних інституцій від фінансової допомоги Московщини приводила в Україну і Білорусію численних представників патріархату, які подорожували на Північ, щоб випросити милостиню у царів. ВІДРОДЖЕННЯ НАПРИКІНЦІ XVI СТ. Рух за духовне, церковне і культурне відродження, що постав в Україні та Білорусії в останніх десятиліттях XVI ст., привів руських лідерів до усвідомлення центральної ролі грецької спадщини в релігійній та культурній самобутності руської нації, або, як її називали, нації "грецького закону". У 80-90 pp. XVI ст. острозький осередок і численні міські братства сприяли розвитку руського книгодрукування та освіти і тим самим торували шлях для релігійної реформи. Грецький Схід знову став орієнтиром для українсько-білоруських релігійних діячів, котрі, як і поляки-католики, могли послатися на далеку і давню церковну владу, яка надавала леґітимності їхнім діям. Водночас Царгородський патріархат поновно почав виявляти інтерес до духовного добробуту православ'я в українсько-білоруських землях. Неспроможні викликати хоча б якесь тривале відродження на своїх теренах, східні патріархи спочатку через посередників, а пізніше— й особисто почали підтримувати рух за реформу в Київській митрополії. В українсько-білоруських землях у середині XVI ст. православна ієрархія не виявляла відчутного зацікавлення грецьким православним світом. Представники тогочасної руської світської шляхти, які не були байдужі до справ освітнього життя, переважно прилучалися до ідей та діячів Реформації. Взаємодія руських і грецьких церковних кіл протягом майже всього XVI ст. була обмеженою і, вочевидь, не мала відчутних наслідків. Нам невідомі приклади, коли б протягом 1500-1575 pp. грецькі духовні особи чи вчені богослови надовго затримувалися у межах тодішньої Київської митрополії. Лише наприкінці XVI ст., завдяки покровительству князя Костянтина Острозького і реформаторській діяльності братств, в українсько-білоруські землі почали прибувати освічені греки. І князь Острозький, і світські братські організації використовували грецьких церковнослужителів, які подорожували до Московщини, щоб випрошувати гроші для підтримки своєї видавничої та освітньої діяльності. Декількох греків залучили до роботи в руських школах і друкарнях. Але оскільки становище самих патріархатів було інституційно нестійким, фінансове скрутним й морально ослабленим, їхнє сприяння релігійному і культурному відродженню в Україні та Білорусії зводилося переважно до підтримки руських ініціатив. Поновне зацікавлення Царгородського патріархату справами Київської митрополії вилилось у чотиримісячне перебування Єремії у польсько-литовській Речі Посполитій у 1589 p. Отож, відносини між Київською Церквою і Царгородським патріархатом, такі малопомітні в попередні десятиліття, у 80- х pp. XVI ст . зазнали значної трансформації. Улітку 1 588 p. патріарх Єремія прибув до Москви, де після шести місяців ув'язнення був змушений піднести Московську митрополію до ранґу патріархії. На зворотному шляху він здійснив низку радикальних реформ у Київській митрополії. Закликавши українсько-біло-руську ієрархію до відповідального управління церковними справами і стараннішого виконання пастирських обов'язків, патріарх порушив status quo даної митрополії—Єремія усунув правлячого митрополита Онисифора Дівочку, який переступив церковні канони: як мирянин він був двічі одружений (це мало послужити перепоною для отримання духовного сану, а тим більше - єпископського2. Невдовзі після висвячення нового митрополита патріарх призначив одного з місцевих єпископів своїм екзархом, уповноваживши його наглядати за діяльністю всіх руських ієрархів, аж до митрополита. Самим затвердженням нового митрополита й одночасним призначенням свого особистого заступника з верховною владою у митрополії Єремія вніс неясність у ієрархічну систему Київської Церкви. Більше того, патріарх надав широкі привілеї братствам мирян, виводячи їх з-під влади місцевих єпископів. Нехтуючи традиційний церковний уклад, Єремія визнав право братчиків контролювати поведінку ієрархів та духовенства. Реформаторська діяльність Єремії у Київській митрополії таки сприяла зростанню усвідомлення серед руських єпископів потреби реформ. Усунення митрополита Онисифора мало вказати руським ієрархам, що канонічні зловживання підлягають суворим санкціям і що патріархат покладає на них відповідальність за те, як вони виконують свої обов'язки. У 80-ті pp. XVI ст. єпископи Київської митрополії лише частково усвідомлювали потребу реформ. У той критичний час вони небагато внесли до руських мирських ініціатив, що мали на меті консолідувати православну спільноту Речі Посполитої. Єремія намагався зрушити ієрархію і одночасно зміцнити реформаторський рух серед мирян, який перебував у зародковому стані. У 80-х pp. XVI ст. миряни були ініціативнішими у зміцненні зв'язків з Царгородом. Перебування Єремії в Україні й Білорусії та захист ним мирських ініціатив привели до того, що патріархат дедалі частіше ставав орієнтиром для руського мирянства. Авторитетний голос вселенського патріарха підтримував руську православну церковну свідомість, котрій протистояли сильна і виразна протестантська та католицька пропаґанда. Реформи, однак, мали й інший ефект. Православні єпископи почали обурюватися втручанням патріарха у справи їхніх єпархій. Підхід Єремії до церковної ієрархії не відзначався надмірним тактом, і хоча спочатку єпископи покірно сприймали патріарші декрети, безапеляційне поводження з ними врештірешт посіяло зерна спротиву. Те, що Єремія призначив екзарха і надав широкі повноваження братствам, єпископи розцінювали як загрозу своїм правам. Проте надзвичайно складне становище Київської митрополії, реформаторські ініціативи і перестороги патріархів поклали край бездіяльності руської ієрархії. Руські єпископи повільно приходили до усвідомлення слабкості Руської Церкви. Після започаткованих патріархами канонічних нововведень першим поривом єпископів було бажання знову відновити традиційну єпископську владу. До того ж ієрархія зіткнулася з вимогою патріархату надсилати кошти, маючи дуже малу надію отримати від греків реальну допомогу в боротьбі своєї Церкви проти радикальних реформаторських течій, проти оновленої Католицької Церкви і загрози, що нависла над руською культурною самобутністю у Речі Посполитій. Еволюція західного християнства у XVI ст. по-різному спричинилася до драматичного рішення руської ієрархії змінити свою підвладність з царгородської на римську. Новий релігійний персоналізм—богослов'я, яке зосереджувалося над біблійними началами, дедалі більша відповідальність мирян і активна участь їх у релігійному житті були характерні як для західного католицтва, так і для протестантських реформаторських рухів, що приваблювали численних новонавернених з руської шляхти. Незнані раніше форми побожності, нові та динамічні монаші чини й ордени—ось лише деякі з плодів протестантської Реформації та католицької Реформи. Полеміка між протестантами і католиками викристалізувала відповідні полемічні позиції західних конфесій не тільки стосовно одна одної, а й щодо християнського Сходу. Стимулюючий ефект впливу, який мало на західноєвропейське духовне та інтелектуальне життя швидке збільшення кількості друкарських верстатів, був для руської еліти очевидний. Відчуваючи водночас і виклик, і принаду цієї життєвості християнського Заходу, руські єпископи поступово стали добачати на Заході готові моделі й засоби для проведення реформи в Київській митрополії. А на глибшому рівні докорінні зрушення у західному християнстві з безпрецедентною силою надихали саму думку про реформу і можливість фундаментальної зміни. Повсюдно у Європі XVI ст. підставові положення богослов'я, християнського суспільства і церковного права піддавалися сумніву і відкидалися. Реформатори не лише намагалися пристосувати до нових потреб чи пробуджених бажань успадковані релігійні структури, а й активно усували вже традиційні вірування, релігійний досвід, структури церковного управління. Роздроблення позірної монолітності християнського Заходу породило велику різноманітність форм релігійної діяльності й церковної організації. Виступаючи під гаслом віднови первісного, апостольського християнства, реформатори, власне кажучи, взагалі відходили від властивих християнській історії ранніх зразків. Ця атмосфера реформ і змін поширилася на польсько-литовську Річ Посполиту і зачепила навіть тих, хто їм найдужче противився. У Польщі та Литві XVI ст. руські православні, для якихтрадиція була основоположним релігійним культурним ідеалом, зіштовхувалися з постійною мінливістю релігійних категорій і нововведеннями в усіх сферах церковного життя. За іронією долі, саме патріарх Царгороду леґітимізував думки про конечність фундаментальних змін у ситуації, що склалася в руському православному світі. У час великої організаційної нестабільності в Київській митрополії Єремія започаткував зміни, які не тільки піддавали сумніву існуючі структури тогочасної руської церковної спільноти, а й заперечували традиційні підвалини східнохристиянського церковного устрою. Своїми реформами Єремія порушив питання про роль митрополита в руській ієрархії та про прерогативи ієрархів у Руській Церкві. Сподіваючись прискорити відродження Київської митрополії, патріарх захитав деякі її основні інституції. РОЗРИВ 3 ЦАРГОРОДОМ ТА УНІЯ ІЗ РИМОМ Заскочені дебатами з протестантсько-католицького оточення, збентежені слабкістю своєї церковної структури і, врешті, заплутані суперечливими директивами, що виходили від традиційного орієнтира - Царгородського патріархату, руські єпископи зробили те, що робили християнські лідери XVI ст.: ступили на шлях змін. Упродовж 80-х pp. XVI ст. такі лідери, як Костянтин Острозький, припускали різні можливості розв'язання проблем, що постали перед руською релігійною спільнотою. Думку про унію з Римом, яка була основним у переговорах Острозького з преставниками Апостольського Престолу на початку і в середині 80-х pp. XVI ст,3, згодом перейняли члени руської ієрархії. Криза в руській православній громаді спонукала руських єпископів на початку 90-х pp. XVI ст. вживати таємних заходів до зближення з латинською Церквою. Видається, що тимчасове перебування Єремії у Київській митрополії у різний спосіб послужило каталізатором для цієї ініціативи. Зразу ж після від'їзду Єремії, суворо покараний ним єпископ Львівський Гедеон Балабан натякнув Янові—Дмитру Соліковському, римо-католицькому архиєпископові Львова, що він готовий визнати главенство папи, аби "вивільнитись від патріархів Царгороду"4. Соліковський запропонував Балабанові діяти спільно з Луцьким єпископом Кирилом Терлецьким. Синоди руських єпископів, що скликалися щорічно на початку 90-х pp. XVI ст., послужили форумом для обговорення питань унії. Після першого такого синоду в червні 1590 p.. Балабан і Терлецький разом з єпископом Леонтієм Пінським Пельчинським та єпископом Холмським Діонісієм Збируйським підписали декларацію про готовність до унії. Таємна делеґація зі звітом про наміри єпископів була відправлена до короля; його відповідь з підтримкою ініціативи надійшла, однак, лише через два роки - у травні 1592 p. Унія православних навряд чи хвилювала більшість польської світської та церковної еліти. Рух за унію отримав свіжий потужний імпульс від нового члена київської ієрархії. У 1593 p. на прохання князя Острозького Адам Потій, каштелян Берестейський, відмовився від свого сенаторського крісла і погодився вступити на престол єпископа Володимирського та Берестейського, прийнявши чернече ім'я Іпатій. Освічена людина з високим соціальним статусом, Потій досяг чільної позиції у руській ієрархії, ставши головним будівничим Берестейської унії. Із середини 90-х pp. XVI ст. єпископський рух за унію набув нової сили. 27 березня 1594 p. у Сокалі під час собору руські єпископи Терлецький, Балабан, Збируйський і Михайло Копистенський знову підписали декларацію за унію, до якої згодом приєдналися всі руські єпископи, крім одного5. 2 грудня Потій та Терлецький, порадившись з Бернардом Мацейовським, римо-католицьким єпископом Луцьким, підготували ще одну декларацію. Документ визнавав небезпеки, які поставали перед Руською Церквою "особливо у ці наші нещасливі часи, коли численні і прерізні єресі криються серед людей, через що багато з них відступається від віри правдивого православного християнства, залишає наше стадо і відділяє себе від церкви Бога нашого і Його правдивого шанування у Трійці. І стається це ні з якої іншої причини, а тільки через незгоди з римськими єпископами"6. Меморандум, розроблений у грудні 1594 p. у Новгородку, служив робочою директивою для представників Київського синоду, які їздили на обговорення питання унії зі Сиґізмундом III. Підписаний Потієм, Терлецьким, Копистенським, Балабаном і Збируйським документ розглядав скарги єпископів на східних патріархів, містив критику на часті зміщення патріархів і виражав їхнє бажання увійти в союз із Римською Церквою. Варто детально навести слова ієрархів: "Перш за все: побачили ми, єпископи, у старших наших їх милостях патріархах великі недоладності і недбалість у ставленні до Церков Божих і до священного закону та поневолення їх самих, і як з чотирьох патріархів стало вісім (раніше ніколи не бувало їх так багато, тільки чотири), і яке вони у столицях своїх життя ведуть, і як один під одним підкопуються, і як столиці соборні Церкви Божої занедбали; коли ж приїжджають до нас, не проводять жодних диспутів з іновірцями, ні не дають пояснень до писання Божого, навіть, якщо хтось і просить, не хочуть їх давати, дбаючи тільки про свою користь більше, ніж про спасіння, і, нахапавши скарбів, скільки можливо, один одного там, у землі поганській, купують і тільки цим заповнюють своє життя (не згадуючи про інші хні неподобства). Саме через це, ми, не бажаючи далі. перебувати в такій непорядності та під таким їхнім пастирством, одностайно погодившись, але під умовою, якщо його королівська милість господар наш християнський і помазанець Божий, зволить захотіти під одним пастирством хвалу Божу поширити і нас до таких свобід разом з нашими єпископами і церквами, з монастирями і всім духовенством так, як і їх милості духовні римські, залучити і зберігати, - хочемо з допомогою Божою приступити до об'єднання віри і того пастиря одного, головного, якому самим нашим спасителем це довірено, найсвятішого папу римського, нашим пастирем признати; тільки просимо, аби господар, його милість, нас з єпископами нашими привілеєм його королівської милості запевнити, і ті артикули, нижче описані, затвердити та закріпити на вічні часи зволив"'. Далі в тексті руські єпископи зазначали умови, на яких можна було б укласти унію. Вони просили короля ґарантувати непорушність руських церков і єпархій, літургії, обряду, звичаїв, зокрема старого календаря, "так, щоб вони на віки вічні ні в чому і ніким не були порушені". Згідно з меморандумом, руські єпархії, церкви, монастирі, володіння, парафії та духовенство підпадали, за давнім звичаєм, під владу та юрисдикцію руських єпископів. Ієрархам належало право надавати церковні посади і бенефіції. Щоб досягти соціальною паритету з римо-като-лицькими ієрархами, руські єпископи просили забезпечити їм місця у сеймі. Ієрархів тривожила реакція грецької церковної влади. Тому вони вимагали звільнення себе, кліру і своїх наступників від будь-яких правових чи канонічних наслідків у тому разі, якщо б їхні дії осудив Царгородський патріарх. Обурення руських єпископів грецьким мандрівним духовенством, чітко прозвучало у словах:"Ченці з Греції, які сюди звикли приїжджати, яких можемо сміло назвати шпигунами (бо стільки від нас позабиравши і пограбувавши, не тільки гроші, але й книги, образи, які їм подобаються, вивозять двічі на рік у землю турецьку і віддають у руки поганину турецькому, через що він стає могутнішим від християн), хочемо, щоб більше тут, у державі його королівської милості, жодної влади над нами не мали і вказівок нам ні тепер, ні потім ніколи не давали". У Новгородку єпископи зібралися не тільки з надією відвернути майбутнє втручання грецької церковної владя у справи Київської митрополії а й з наміром скасувати привілеї, надані східними патріархами братствам. Очевидно, єпископ Балабан не був єдиним, хто образився на патріарші декрети, що надавали мирянам право контролювати поведінку єпископату9. Бажання єпископів вибивати нових ієрархів також було зумовлене недавнім втручанням патріарха в життя Руської Церкви. Вони висловили побажання, щоб єпископів висвячував, за давньою традицією, київський митрополит, а не патріарх. Ієрархи вимагали, щоб митрополит і єпископи в майбутньому висвячувалися з благословення папи, але без жодної оплати. Тому що руські ієрархи у порівнянні з католицьким духовенством мали другорядний статус і тому що традиційні прерогативи ієрархів щодо внутрішнього укладу життя руської церковної спільноти останніми роками зазнали обмеження від східних патріархів, руських єпископів найбільше хвилювало збереження і розширення своїх прав та привілеїв. Хоч особисті мотиви і могли привести їх до пошуку ґарантій їхньої єпископської гідності на паритетних засадах з католицькими єпископами, для Руської Церкви як інституції соціальний і політичний статус її керівництва був життєво важливішою справою. Руські єпископи домагалися від короля надати їм усі свободи, які мають латинські архиєпископи, єпископи і духовенство у Польському Королівстві та Великому Князівстві Литовскому. І, нарешті, вони просили короля забезпечити їм папські гарантії щодо перерахованих пунктів. Грудневий меморандум 1594 p. окреслив основні проблеми руської ієрархії. Згодом ці питання були оформлені у тридцять три пункти «Статей Унії», і були прийняті всіма сімома руськими єпископами, що брали участь в останньому доунійному Берестейському синоді в червні 1595 р.10У наступні місяці Гедеон Балабан, ініціатор таємних планів унії, і Михайло Копистенський, які скріпили підписом більшість її декларацій, відсторонилися від унійної ініціативи. П'ятеро єпископів, що залишилися разом з нерішучим митрополитом, який приховував свої унійні наміри, заходилися далі вести Руську Церкву до унії з Римським Престолом. Восени 1595 p. єпископи Потій та Терлецький відбули до Риму, щоб привселюдно заявити про признання папського верховенства над Київською митрополією. На соборі в Бересті 6-10 жовтня 1596 p. (опозиційний собор тоді ж відбувався в іншій частині міста) митрополит та п'ятеро ієрархів ратифікували уніну угоду, затверджену папою Климентом VII 23 грудня 1595 p. у Римі. Примітки 1.3 дев'яти ієрархів лише єпископи Чернігівський і Брянський не прийняли нового митрополита і відбули до Московщини. 1.М. Грушевський заперечує припущення, поширене серед православних учених дореволюційного періоду (Макарія, І. Малишевського, О. Левицького, П. і льдебрандта), що митрополит Онисифор Петрович Дівочка був морально здеґрадованим і безвідповідальним ієрархом, який втілював у собі все погане, що було в Руській Церкві (див.: Грушевський М. До біографії митрополита Онисифора Дівочки // Записки НТШ. - Львів, 1906. Т.74, кн.6. - С 5-9). Грушевський переконливо аргументує, що "Дівочка" - справжнє прізвище (трапляється у королівських грамотах), а не принизливе прізвисько, яке нібито вказувало на те, що Онисифор був ловеласом. Попередній подружній стан митрополита, правдоподібно, не був причиною скандалу (як це вважає Макарій) оскільки висвячення двічі одруженого чоловіка не було надзвичайною подією у Київській митрополії і могло б викликати гнів лише тих, хто добре знав східне канонічне право. М.Грушевський вказує на брак доказів того, що Дівочка не був висвячений належним чином в ігумени Лавришавського монастиря (де нині лежить с. Лавришава Новогрудського воєводства) чи того, що вже як митрополит перебував у шлюбі. І припущення Макарія стосовно того, що Дівочка був світською особою, коли отримав митрополичий сан, і думка Малишевського, що митрополит таємно симпатизував напівюдаїстам, є безпідставними. Рішучий крок Єремії— зміщення митрополита —вимагав ідеологічного виправдання, особливо в період, коли руська ієрархія почала піддавати сумніву авторитет патріархату і готуватися до унії з Римом. Уся ця полеміка породила категорично негативний і неправдивий портрет Дівочки. Напередодні унії у меморандумі до сейму Речі Посполитої Львівське братство несправедливо звинуватило Дівочку у відступництві від віри й у висвяченні тисячі осіб, що одружувались по два чи навіть три рази. 2\. К.Острозький вважав участь східних патріархів умовою будь-якої унійної угоди з Римом. При відсутності такої передумови він став запеклим противником односторонньої ініціативи єпископів, пов'язаної з унією. 3\. Див.: Памятники полемической литерагурьі в Западной Руси. - СПб., 1903. - Кн. 3. - С. 617-618. - (Русская историческая библиотека; Т.19). 4\. Цей документ не зберігся. Про його основний зміст і про той факт, що один з єпископів (його ім'я невідоме) не приєднався до заяви від 15 жовтня, повідомляється у посланні (Краків, 15 жовтня) ватиканського нунція в Польщі е рманіко Маласпіни (1592-1598). Див.: Litterae Nuntiorum Apostolicorum historiam Ucrainae illustrantes / Ed. Athanasius G. Welykyj. - Romae, 1959. -Vol.2 (1594-1608).-P.36. 5.Documenta Unionis Berestensis eiusque auctorum (1 590-1 600) / Ed. Athanasius G. Welykyj - Romae, 1970. - P. 32-35 (тут цитується с. 33). На документі стояли підписи шістьох з восьми руських єпископів. Невідомо, чому ні Балабан, який започаткував рух руських єпископів за об'єднання, ні Копистенський, який підписував попередні документи на підтримку унії, не підписали цю заяву. 6."Напервій: видячи мь епископь вь старшихь нашихь, ихь милости патріярхахь великіе нестроенія и недбалости о церкви божіи и о законь святсмь, и ихь самихь зневоленія, и яко ся сь чотьрехь. патріярховь осмь учинило (чого передь тьмь николь не бьвало ихь такь много, опрочь чотьірохь), и яко тамь на столицахь своихь животь свои ведуть, и яко одинь подь другимь подкупуються, и яко столиць церкви божій соборнье потратили; а туть до нась пріізжджаючи, жадньхь диспутацьй зь иновірньми не чинять, и сь письма божіяго отвітовь, хотябь хто и потребоваль, зь ними міти не хотять, только пожиточное свое, большей нижли збавенное опатруючи зть нась; и, отколь могучи, набравши скарбовь, одинь другого тамь вь земли поганьской скупують, й только тьмь самьмь животь свои провадять (не вспоминаючи иншого іхь нерядінія). Про то мн, не хотячи вь такой нерядности и подь такимь ихь пастьгрствомь далій тривати, одностайні згодившися, а за певньми варунками, - если его королевская милость, яко господарь нашь хрестіянскій а помазанець божій, будеть рачиль хотіти хвалу божію подьоднимь пастьгрствомгь розширити, и нась до таковьхь же вольностей, зь епископіями нашими, сь церквами, сь манастьрями и со всімь духовенствомь, яко и ихь милость панове духовнье римскіе, припустити и заховати,—хочемь, за помочью божіею, до соединенія вірь приступити, и пастьря того одного головного, кому-то оть самого збавителя нашого повіроно то есть, найсвятшого папу римского пастьромь нашимь признати: только просимь, абь господарь его милость нась зь епископіями нашими привиліемь его королевской милости упевнити, и тье артикули нижей описанье утвердити и умоцнити на вічнье чась рачиль". 7.Зайве говорити, що не всі руські єпископи були зразком досконалості у плані церковної дисципліни. Повний текст листа див.: Documenta Unionis ... - P. 36-38. 8.„Зь Кгрецьи чернуі, которье туть звькли вьізджати, которнхь можемь сміль назвати шпекгами (бо только зь нась вибравши и вьграбивши не только пінязми, але и книгами, образь, што ся имь подобаеть, и вьвозять вь землю турецкую по двакроть вь рокь, и то поганину турецкому до рукь отдають, чимь онь зась противь хрестіянь потужнійшимь есть), аби южь большьтуть вь панство его королевскоі милости жадноі владзь надь нами не міли и переказь намь теперь и напотомь никогдь не чинили".— Ibid. — Р.38. 9\. Серед православних мирян теж звучали ґолоси, які критикували Єремію за брак поміркованості в конфлікті між єпископами і братствами. У листі від 10 травня 1595 p. до митрополита Рогози воєвода Новогрудський Теодор Скимін висловлює думку, що унія виникла через суперечку між Львівським братством і єпископом Гедеоном Балабаном, та звинувачує «Патріарха нашого Царгородського», який спровокував своїм листом єпископа, «що втягнувся до такої схизми» і потягнув за собою інших. Див.: Актьі, относящиеся к истории Западной России, собраннье и изданнье Археографическою комиссиею. - СПб., 1851\. - Т. 4. - С. 91-92. 10\. Польські та латинські тексти цих статей див.: Documenta Unionis...-P.67-75.
В Полтаву моей милой Полинашке	Петро Гулак-Артемовський	І Коли б тебе, Полінашко, Як я, знали люди, За тобою, моя пташко, Літали б усюди. Коли б тебе, як я, знали Багатії й бідні, Вони б тебе покохали, Як братики рідні. Коли б знали хист і сили Розуму й серденька, На руках тебе б носили, Як тато та ненька. До серденька б пригортали, Як я пригортаю, За тобою б пропадали, Як я пропадаю. Соловейко в клітці тісній Пісні виспівує... А хто ж тії дивні пісні На улиці чує!.. 23 декабря 1855 года, Харьков II Віє вітер, несе пташку, Та не з того краю, Відкіль мою Полінашку Щодень виглядаю. Повій, вітре, та з досвіту, З другої країни; Навій мені добру вістку Об моїй дитині. Лети, пташко, з захід сонця, Защебечи в шибку, Довго ж ще біля віконця Ждать дівчину-рибку! Дмухнув вітер, звилась пташка, Вістоньку звістує,- Що в Полтаві Полінашка За татом жалкує. 24 декабря 1855 года, Харьков III Текла річка Невеличка Та й понялась морем; Була радість, Хоч на старість,- Та й залилась горем! Нема пташки Полінашки, Нема й співів рідних! Полетіла, Не схотіла Тішити нас, бідних! Ой ми, доню, Твою долю Не ганьбим, не гудим: Будь щаслива, Добротлива, То й ми в добрі будем. Твої сміхи — Нам утіхи, Поки тебе стане, Твоє сонце У віконце І до нас загляне. Смійся ж, серце, Натщесерце, Смійся і по страві: Нехай пташку Полінашку Полюблять в Полтаві. 27 декабря 1855 года, Харьков IV В ПОЛТАВУ á ma bien-aimée Apollinaire, sur l'oubli de son beau manchon Tu as bien fait, ma chère fille, D'avoir oublié ton manchon: Le feu de ton esprit pétille Sans la chaleur d'un vil torchon. Les étoffes les plus coûteuses D'un sot sont un triste ornement; L'or et les pierreries précieuses Pâlissent auprès d'un talent. Lorsque d'un clavier most tu tires Des sons vivants et mélodieux, J'oublie la terre, et tu aspires, Dans tes brûlants transports, aux cieux. Ou, lorsque ta main filiale Veut caresser mes cheveux gris, Mon coeur bondit, mon coeur tressaille, Et jusqu'aux pleurs tu m'attendris. Voilà tes joyaux, ta parure, Ma chère enfant! soigne les bien, Et que ta vertu nous assure Et notre bonheur et le tien. Et quand, par un sort immuable Mon heure sonnera d'adieux. Ange de paix! fille adorable. Ta main me fermera les yeux.* 30 décembre 1855, Harkoff * B ПОЛТАВУ до любої моєї Аполлінарії з приводу її забутої муфти Вчинила добре ти, дитино, Свою забувши муфту в нас: Нащо горнутися в шматину, Як серце гріє повсякчас! Вдягни дурного в пишні шати І з того буде тільки сміх, А хто талантами багатий — Алмази бліднуть проти них. Коли ти клавіші торкаєш І мелодійний будиш звук,- До неба душу пориваєш Від грішного падолу мук. А як ласкавою рукою Мені ти пестиш сивину,- Я чую, повен супокою, Сльозину ва щоці ясну. Ось де оздоби найпишніші, Моє дитя! Пильнуй же їх, Живи в чесноті,'в милій тиші, Батьків чаруючи своїх. Коли ж у темну домовину Прийде мені пора лягти,- Закриєш очі в ту хвилину Мені, мій янголе, лиш ти. Переклад М. Рильського 30 грудня 1855, Харків V Сидить батько на лаві, Насупивсь... сумує; Дочка ж його в Полтаві З хлопцями гарцює, Виліз батько із хатини — Дочку виглядати... І не чувать дитини!.. Що за вража мати! "Вертайсь, дочко, додому, Годі гопцювати, Годі ж сього содому В людях виробляти! Чи се ж таки не диво, Та й не дивовина, Щоб по тижню мед, пиво Смоктала дівчина!" "Ой я б, тату, вернулась,- Не пускає мати; В шість узликів стягнулась,— [36] Хоче танцювати. Ой я б, тату, не дуже Тих медів бажала, Коли ж мати... байдуже! "Пий, дочко!" — сказала. "Та пий,— каже,— поки п'ється! Нехай легко там ікнеться — І батькові, і дитині, І в господі всій родині! Хай цибулю батько лупить, А нам капшук з скрині цупить Та в Полтаву надсилає, Поки мати тут гуляє! Скачи ж, дочко!.. мати скаче: Нехай дома батько плаче!.." 31 декабря 1855 г., Харьков [35] — Аполлінарія — дочка П. Гулака-Артемовського, з 1849 р. вчилась у Полтавському інституті шляхетних дівчат. [36] — "Un corsage а six noeuds" [корсаж на шести вузлах] — Примітка автора.
День мій суботній	Григір Тютюнник	Прокидаюсь я щосуботи од сонця й золота, що, здається, тече крізь вікно з недавно позолочених хрестів на Андріївській церкві. Якщо сонце вже височенько, хрести відбиваються на вицвілих стінах моєї кімнати (я живу тут недавно, ремонту зробити не встиг та вже й не встигну) і ледь помітно тремтять серед сріблястого хатнього пороху. Я дивлюся на хрести і уявляю собі, куди сягала їхня тінь, коли сонце тільки-но зійшло. А сягала вона, це я недавно бачив, аж на дальні, вкриті молоденькою зеленню приподільські кручі, на яких з ранку до вечора гасає дітвора з м'ячем: кручі ті найраніше зустрічають весну. Потім тінь усе коротшала й коротшала, доки не зникла поміж старовинними будинками на Узвозі, тихій вуличці, вимощеній бруківкою, мабуть, ще за руських князів. Я подумав тоді: "Тіні коротшають так само непомітно, як і людське життя",— і пішов на Житній ринок базарувати, одразу ж забувши свою думку. А сьогодні вона знову явилася мені, і, як це часто бувало зі мною й раніше, я раптом побачив себе збоку, чужими очима — напевно, так бачить себе актор у фільмі, де він грає: кожен свій крок, слово, вчинок — і гостро, як біль, відчув, що став не самим собою, а кимось іншим і що ця роль мені важка. Я обвів кімнату поглядом: голі стіни, вкриту старою пилюгою лампочку під стелею, руді капшуки павутини по кутках угорі,— й заплющився, щоб не бачити всього того. Помилку свою я вже знав. Але не сподівався, що вона так дорого мені коштуватиме. Раніше я думав, що борюся, як бореться кожна людина за те, ким вона хоче бути і як хоче жити. Тепер збагнув, що тільки борсався в ятерині дрібниць та принижувався. І в ім'я чого! Щоб подвоювати й потроювати ту ж таки помилку... Як сьогодні пам'ятаю той день в інституті, коли нам, новоспеченим учителям історії, давали призначення. Що робилося тоді з моїми товаришами по навчанню! Найдружніший колектив — так принаймні називали наш курс усі викладачі — раптом луснув, і більшість однокурсників просто на очах обернулася на маленькі фортечки, дзотики зі своїми вогневими засобами й системами оборони. І кожен той дзотик відчайдушно боронив себе і тільки себе. Смішно й соромно було дивитися, як наші курсові старости й підстарости, відмінники активісти і активісти-невідміниики що п'ять років на всіх зборах з таким ентузіазмом виховували в нас, своїх товаришах, високу моральність і самовідданість, пхалися тепер один з-поперед одного до дверей комісії, щоб одержати кращі призначення, хоча б у передміську зону; інші, ще вчора такі запеклі романтики, яким, здавалося, крім "зеленого моря тайги", нічого від життя більше не треба, виходили з аудиторії, де засідала комісія, в сльозах або смертельно бліді, бо їм відмовили у вільному дипломі; ще інші снували по коридору од гурту до гурту й заводили реготи з молодшокурсниками, бо знали, що їхню справу "влагоджено" і периферія їм не загрожує. Киянам я співчував, пам'ятаючи, як тяжко було мені колись їхати з села, де лишалася мама, товариші, весь мій улюблений світ; решта викликала посмішку, бо видно ж: людина хвора, вражена пошестю, їй хочеться того, що всім, і, якщо вона не матиме того, що мають усі, то життя її пропаще... Розподіл призначень запам'ятався мені, як тяжкий бій. Тільки в бою так наскрізь пізнаються люди. Мені запропонували роботу в місті. "Щастя", за яке інші ладні були покласти до ніг комісії гідність, само йшло в руки. До того ж члени комісії так щиро дбали про моє аспірантське майбутнє, так високо підносили мої знання предмета (мабуть, вище, ніж вони того заслуговували), що я спокусився і — кому не приємно з почестями увійти в фортецю, яку інші не можуть узяти навіть штурмом! — погодився. Погодився, незважаючи на те, що хоч і не ясно, але відчував: помиляюся. "А,— відмахнувсь я тоді од самого себе,— обставини покажуть". Так, немовби "обставини покажуть" не те ж самісіньке, що сотні літ казали вайлуваті на спритність мої пращури: "Якось воно та буде". Якось!.. Якось — це все одно, що підняти руки вгору, а вже потім спитати: "Куди ж оце ви мене поведете, га?.. " Тепер живу в цій кімнаті-келії і почуваюся в ній, як безквитковий пасажир на третій полиці вагона чи ще й гірше, бо пасажир знає, де йому вставати, а я й цього поки що не знаю. Річ у тім, що кімната ця не моя, а, просто кажучи, крадена, хоч і за гроші; робота, крім заробітку, нічого мені не дає: навіть місто, яке я так любив студентом, розчарувало, бо я знав його, виявляється, лише з парадного боку. Але найгірше те, що я не почуваю себе своїм і в селі. Коли приїжджаю туди, мене змагає самотність, відчуження односельців, яке я, на жаль, помічаю; оті цікаві й водночас байдужі погляди, що проводжають мене з-під повіток, та вічні не менш байдужі запитання: "Ну, як там у городі — багацько всього?", "А що, є в городі путня осельодка?.. " Так і живу: в місті мрію про село, у селі — про місто... Кімната в мене мала й вузенька, відгороджена од ліфта міцними подвійними дверима, між якими — мій "холодильник": дві полиці з обрізків сухої штукатурки. В "холодильнику" я зберігаю дешеве магазинне сало, оселедці чи тюльку (так звик до неї студентом, що й досі не відвикну), олію, картоплю, одне слово, холостяцькі свої припаси. Дома буваю я здебільшого надвечір. Тоді з вікна моєї нори видно супроти західносонячної пожежі оранжеві паводі за Дніпром серед рудих з прозеленцем лук, далекий обрій у печальних присмерках та чіткі чорні зазубні лісів, за якими чути мені степ. Передвечірня далина, весняне червоноводдя на луках та прощальні гуки сонячної заграви, що поволі стихають, завжди будять у мені щось святе, і тоді я розумію і люблю язичників, їхню релігію, таку просту і близьку людській душі. Справді, хіба можна порівняти оте врочисте палахкотіння небес та мудрий супокій землі перед грядущою ніччю в тихих зорях — і погрозливо-державне Христосове: "У вас же й волосся на голові все полічене". Але заходить сонце, стають до варти сутінки, я вмикаю світло й опиняюся серед праху (теж Ісусове слівце) дрібниць: чищу картоплю, мию під краном і розмірковую про те, що краще приготувати — картоплю товчену, смажену, тушковану чи юшку? Після вечері звичайно йду в місто, в кіно, чи й просто так потинятися, або до Дніпра. Там я можу, годинами дивитися на розцяцьковану в різні кольори воду біля пристані, освітлені ілюмінацією пароплави та мости і ні про що: не думати. Найчастіше ж сиджу вдома й читаю історичну літературу, по-перше, тому, що не хочу дискваліфікуватися як учитель, по-друге, в історичній літературі найменше словоблудства. Маловтішне то заняття — штудіювати історію: розквіти держав на крові й падіння держав на крові, переможні криваві війни і криваві поразки, диктатори і полководці, гризня за владу, змови, замахи, самодурства царів... Дикість, кров, торжество егоїзму окремих осіб і цілих народів. Після війни перепочинок, доки діти виростуть у солдатів; після перепочинку — війна. Тоді людство видається мені нічним школярем: ледве встигнувши збагнути свої помилки, відмирає старе покоління, на зміну йому приходить молоде і починає ті помилки спочатку... У такі хвилини мені хочеться мати перед собою аудиторію, я навіть бачу десятки пречистих дитячий очей, розповідаю їм про розумних і дотепних римських трибунів, про великого воїна Пірра Єпірського, що посилав у битву слонів, цих первородних танків, про мудрого неграмотного Сократа, скараного за свою мудрість в інтересах держави... І, схаменувшись, кажу собі: стривай, чому ти їх навчаєш — мистецтву жорстокості, захопленню владою так званих "перших" над рівними? Які почуття ти в них будиш? І сміюся: з історії, з себе, з усього вечора, який так щасливо почався заходом сонця. Але найчастіше мене повертають до тями мешканці будинку: за стінами з сухої штукатурки голосно сваряться, регочуть, співають сусіди; згори у вікно вдираються звуки переляканого піаніно, на якому хтось уперто вчиться грати, а в коридорі біля ліфта занудливим голосом скликає своїх котів котяча мати, стара занехаяна жінка з першого поверху. Вона величає своїх улюбленців людськими іменами і говорить до них, як до людей: "Єгорушка, де ж ти, мій хлопчику? Киць-киць-киць". Я знаю, що це негуманно, але як тільки зачую її голос, думаю похмуро: "Коли вже вона вмре?" І лягаю спати. Ранками,— а вони схожі в мене один на одного, як близнюки в солдатській формі,— зарядка, чай, дорога на роботу, куди я приходжу за хвилину-дві до дев'ятої. Кілька разів пробував був запізнюватися — не тому, що просипав чи помалу йшов, а заради розваги. Річ у тім, що завкадрами нашого Товариства Олександр Павлович Багрич, крім своїх прямих обов'язків, має ще один: записувати на папірець тих, хто запізнюється на роботу. Обов'язок цей він виконує не тільки ретельно, а й талановито: не зводить на вас очей, коли ви проходите мимо нього, запізнившись, не обертається, якщо стоїть спиною до вас, навіть не відчиняє дверей свого кабінету, якщо вони причинені. Він упізнає вас по кроках! Якось я сказав йому, підливши в голос стільки щирості, скільки треба для компліменту: "Олександре Павловичу, в вас гине талант агента карного розшуку. Тримати в пам'яті кроки півсотні людей — це феноменально". Він просяяв і похвалився, що може із зав'язаними очима впізнавати не тільки співробітників, а й відвідувачів, якщо вони вже заходили до нас хоч раз. І додав: "Ллє про те, що ви спізнилися, я все ж мушу доповісти Іванові Захаровичу",— і пішов до директорського кабінету. "Чекайте, Олександре Павловичу,— гукнув я йому в спину.— А свої кроки ви теж вивчили?" Він обернувся, блиснувши проти сонця, що світило вздовж коридору, окулярами й лисиною, і подивився на мене з докором: якби ж я, мовляв, не знав своїх рідних кроків! Після цієї розмови я кілька днів уважно придивлявся до його ходи, а коли переконався, що засвоїв її остаточно, запізнився на роботу на цілих п'ять хвилин і пройшов повз кабінет завкадрами, ступаючи м'яко, на самі лише підметки, як це роблять офіціанти, шпигуни в кіно і наш Олександр Павлович. Ефект був більший, ніж я сподівався. Двері, на яких красувалася червона табличка з білим написом ЗАВ. ЗАГ. ВІДДІЛОМ, блискавично відчинилися. Я обернувся й побачив бліде приголомшене обличчя Олександра Павловича. "Це ви?" — прохрипів він, злякано дивлячись на мене поверх окулярів. "Це я. А то — ви?" — спитав я теж нібито здивовано, знизав плечима й пішов у свій відділ. Тепер завкадрами вітається зі мною сухо і говорить виключно офіційним тоном, проте я читаю в його очах деяку розгубленість. Давно б так, Олександре Павловичу! Сумнів — то великий слуга розуму, він допоможе вам побачити в людині більше, аніж її кроки. Так думав я. Одначе помилився. Завкадрами не кинув свого ремесла. Як і раніше, він шмигав до директорського кабінету, якщо хтось запізнювався, і я зрозумів, що розгубленість у його очах означала пошуки можливості покарати мене за зухвалу вихватку. Зробити це було б неважко, якби наш директор Іван Захарович Ясько не виявляв до мене відвертої прихильності й не хвалив мене на кожних зборах за дисциплінованість, знання справи тощо, а найдужче — за вміння вести ділову переписку. Історія тут така. З перших днів роботи в Товаристві я писав листи не так, як треба. Вони були прості й короткі, але, як мені здавалося, вичерпні: так або ні. Далі пояснювалося, чому "так" і чому "ні". Виявилося, одначе, що цього для справжнього "кваліфікованого" листа не досить. Якось Іван Захарович викликав мене до себе й сказав, що листи мої надто прямолінійні за формою. "Продумайте, Миколо Гордійовичу, форму,— порадив делікатно.— Не зміст— тут я до вас нічого не маю, а форму. Пишіть так, щоб за рядками відчувалися не ви особисто, а весь колектив, його зацікавленість у тій чи іншій справі... " Я продумав. І незабаром уже всі відділи одягли свої листи в мою форму. Починалися вони так: "Високошановний товаришу! Мусимо Вам повідомити, що Ваше прохання уважно вивчено і обговорено... " і т. д. Цінність знахідки очевидна. Взяти хоча б слово "мусимо", цю перлину мого відкриття. Хто саме мусить? Невідомо. Хто примусив повідомити? Невідомо. "Розглянуто і обговорено". Хто саме розглядав і обговорював? Також невідомо. Те, що під листом стоїть мій підпис, нічого не міняє, бо ж ясно сказано: мусимо. Це означає, що не я особисто вирішував питання, що я тільки мушу повідомити про його вирішення. А хто вирішував? Це — справді питання. І кінці його надійно сховані у формі: "розглянуто і обговорено". Крім названих особливостей, листи мої вигідно відрізняються од звичайних ще й тим, що вони в характері самого Івана Захаровича: сповнені делікатності, мудрої поміркованості й солідності, сказати б, капітальної. Кожній людині відомо, що робити висновки іноді так само ризиковано, як іноді не робити їх. Іван Захарович знає це краще, ніж будь-хто. Тому винайшов свою власну тактику: жити й діяти між небезпеками, що призводять до необхідності робити або не робити висновки. Я впевнений, якби Іванові Захаровичу треба було потрапити з Києва на Південний полюс, але в дорозі на нього чекала якась загроза його життєвим інтересам, цілям, він поїхав би на Південний полюс через Північний! Ми не знаємо, про що думав Ганнібал, зав'язуючи першу битву з римськими легіонами; не знаємо, що таїв у душі Наполеон, починаючи битву під Бородіно. Так само невідомо мені, що думає Іван Захарович уночі про наступний день свого життя. Але я впевнений, що кожен свій крок у завтра він розраховує з потужністю Ганнібала й Наполеона! Кожна людина неповторна. Це істина незаперечна. Але незаперечна й та істина, що кожна людина зводиться до якогось простого множника — початку особи. Простий множник Івана Захаровича — миттєва тактика. Цьому множникові він зумів підпорядкувати всього себе, аж до манери триматися. Мені завжди здається, що він опрацював цю манеру перед дзеркалом і зафіксував її, як актор фіксує вдало знайдений жест, міміку, інтонацію героя, роль якого має грати. Незмінною лишилася тільки посмішка, бо вона, як і колір очей, вроджена. Іван Захарович зумів надати їй лише різних змістів. їх два. І виходить, ніби він має дві схожі, але самостійні посмішки. Перша — Іван Захарович обдаровує нею тих, до кого прихильний,— підкупає, примушує не тільки поважати, а й любити її автора; друга — м'яка, як барсова хода. Коли Іван Захарович вдається до другої, це означає, що справи ваші кепські. За кілька місяців роботи в Товаристві я помітив, що директор наш має у відділах кількох своїх епігонів, які намагаються бути хоч трохи схожими на нього: говорити, як він, тихо і ваговито; повільно підносити до сигарети запальничку, не відриваючи уважного погляду од співбесідника; усміхатися не часто, як це роблять люди, що знають ціну і значення своєї посмішки для інших; грати одною ногою в коліні, як грає нею Іван Захарович, коли замислено стоїть біля вікна і споглядає верхівки каштанів, що сягають четвертого поверху, і т. ін. Але епігон — мавпа. В кращому разі поганенький актор. Щоб повторити Івана Захаровича, треба бути ним, тобто людиною, яка вміє думати над собою і корегувати себе щомиті. В роботі Іван Захарович діловий до сухості, і якщо вже змушений пояснювати вам якесь завдання, то робить це стисло й вичерпно. Приміром, дзвонить у відділ і питає тихо, з паузами, які мають властивість негайно мобілізувати того, хто слухає: "Порубай присутній?.. Відсутній?.. Знайдіть!" Або: "Порубай і досі відсутній?.. Присутній?.. Передайте, щоб зайшов до мене". Порубай — це я. З Іваном Захаровичем ми давні знайомі, хоч він цього і не знає, і земляки: з одного району. Коли я, лучається, їжджу на свята додому, він викликає мене потім до свого кабінету й питає: "Ну, що там у нас, Миколо Гордійовичу, як цього року з урожаєм?" "Добрий урожай,— одказую.— План перевиконали, колгоспники з хлібом. А постійники і механізатори заробляють по стільки, по скільки колись і півсела не заробляло. Зараз ремонтують техніку. Гній вивозять. Сніг затримують... " Іван Захарович на те вдоволено всміхається, потирає долоні і з дещо перебільшеною бадьорістю в голосі каже: "Отже, нам з вами, Миколо Гордійовичу, слід пишатися земляками. Молодці". Тоді в мені прокидається селянин, і я одказую йому розважливо, по-дядьківськи: "Чим же мені, скажімо, пишатися, Іване Захаровичу? Хліба я не вирощував, снігу не затримував, гній не вивозив... " — І дивлюся на нього при цьому очима найщирішої в світі дитини. Він повільно схиляє голову набік, примружує одне око і, сварячись на мене пальцем, каже: "Кол-ля! Ви не патріот наших країв". "Не вмію я трактувати про любов, Іване Захаровичу",— кажу я в таких випадках і скромно нахиляю голову. А раз, викликавши мене до кабінету в якійсь справі, директор запитав, немовби між іншим: "Ви, Миколо Гордійовичу, працювали коли-небудь у сільському господарстві?" Я відповів, що не працював. "А я віддав сільському господарству свої найкращі роки,— сумовито мовив Іван Захарович і, зітхнувши, як зітхають люди, згадуючи молодість, замислився. Його благородному обличчю пасувала задума, і він це, напевно, знав.— Тяжко було тоді. Робити нікому, самі, вважай, жінки, машин мало. А земля волає: догляньте мене! Орали, волочили, сіяли, звозили врожай коровами, годувальницями нашими. Уявляєте? Вся робота впала на руки.— Він поклав сигарету вогнем на краєчок попільнички і показав свої руки.— А ви кажете: чим пишатися... Є чим. Якби не ми, не повна наша віддача в ті роки — хіба мали б ми те, що маємо сьогодні? — Подивився на мене обидженими очима й замовк, обиджено стуливши уста. "Мені можна йти?" — спитав я винуватим голосом. "Ідіть",— кволо махнув рукою Іван Захарович. У відділі я сів за стіл, розіклав папери, на які мав відповідати, але до самого кіпця роботи так і не взявся за ручку. "Мушу Вам повідомити...", "Ваше клопотання обговорювалося... " — всі ці викрутаси остогидли мені, а вигадувати нові не хотілося, то поскидав папери в шухляду і став думати про волів, яких закріпили колись за мною на правлінні колгоспу. Биків звали Юлаві. Це слово було випалене розпеченим гвіздком на їхньому ярмі й написане чорнильним олівцем на дощечці, прибитій над їхнім стійлом. Юлавими я волочив, орав людям грядки, возив коноплі, зерно і перший тиждень ледь не щодня плакав од них: навіть мій батіг, обкований п'ятаками, не допомагав. Плакав я не тому, що воли не йшли, а з образи, що їх за мною закріпили. "Якби и мене був батько,— думав я,— він би за мене заступився. Він би сказав: куди ж ви ото дасте хлопцеві таких ледачих волів? У нього ж голос, як пищик, хіба вони його послухають?!" Потім я звик. Коли Юлаві зупинилися, сідав біля них у пилюгу чи на ріллю, закручував перші в своєму житті цигарки й казав байдуже: "Трясця з вами. Стійте. Подивимося, що ми отако заробимо... " Взимку було легше. Юлаві здебільшого стояли у воловнику, бо обходилися без них, а мене посилали на свинарник у поміч короткозорій тітці Хариті. Ходити на роботу треба було рано, щоб до сходу сонця уже встигнути зварити свиням їжу — найчастіше це була дрібна мерзла картопля. Ми з тіткою умовилися, що ходитимемо варити почергово: день вона, день я. Пхаєшся удосвіта переметеною за ніч дорогою, вії понамерзають, місяць висить у золотому німбові, як голова святого Миколая-угодника, хати сліпі, холодні, наче в них ніхто й не живе, а свині вже кричать. У свинарницькій кухні, здається, ще холодніше, ніж надворі, соломи напхано під саму стелю: це тітка Харитя звечора наносила. Вода в казані з картоплею замерзла, так що й молотом не проб'єш. Розпалюєш грубку і сідаєш напроти дверцят. В лице пече, а поза спиною — мороз. То й крутишся: спереду нагрівся, спиною до вогню повертаєшся. А свині кричать. Перед сходом сонця казан закипає, кухня наповнюється парою, обличчя й одежа стають мокрі. Зате зігрівся. Дістаєш спичкою картоплину з казана, помацав — м'яка, як пухир, і рипить, значить мерзла. Назад її, другу дістаєш. І так, доки не натрапиш на тверденьку й не рипучу. А вона дрібна, не картопля — бубурішки. Але то нічого, зате багацько. На кухні у нас не виводиться сіль — крупна й сіра, одного дрібка на п'ять картоплин вистачає. Сіль солона, аж язик пропікає, мов отрута, картопля гаряча, казан клекотить, свині кричать, а крізь запітнілі вікна сонце над снігами блищить... Аж тоді приходить тітка Харитя. Серед пари вона зовсім нічого не бачить, то питає: "Ти тут, Колько?" — "Тут,— кажу,— сідайте до картоплі, я й вам навитягав". Тітка сідає снідати, а я заходжуюся полову в кориті запарювати і товкти разом з картоплею. "Води побільше лий, води,— радить Харитя.— Не наїдяться, то хоч літепла похлебчуть та зогріються". Потім ми починаємо розносити оте париво свиням. Мотаємося з відрами бігом, як два клубки пари, од кормокухні до свинарника. Тітка зосліпу сипле не в корито, а просто на свинячі голови, а я цілюся, щоб таки влучити в корито. Задрані вгору ошкірені писки, блискучі в напівтемряві очі, не свинячі, а вовчі... Кажуть, що свині вгору не дивляться. Ого, ще й як дивляться! У станки ми не заходимо, бо зіб'ють з ніг. Тітка чхає на протягах і каже: "Он диви, чи не на могорич отак чхається!" — і тихо сміється. Після роздачі вона залишається варити обід, а я набираю в кишені картоплі — в одну собі, в другу тітчиній Харитиній матері, бабі Одарці, і йду додому відпочивати. Дорогою заходжу до баби, викладаю на лаву картоплю, готову, варену, ще й теплу трохи, а баба дають мені якогось гостинця: жменю смажених гарбузців або з півдесятка мочених диких грушок і шамкають: "Шпашибі, шинок, жа картопельку, бач, як гарно вварилашь". Дома я навіть не роздягаюся, а складаю картоплю в чавунець і суну в піч до пригаслого жару, щоб мамі на обід була гаряченька, беру сокиру, лантух, санчата й паняю в луг по пеньки. Доки обернуся, вже й на свинарник пора, бо свині кричать знову, наче їх вовки деруть. І так зо дня в день, з ранку й до вечора... Все це я міг би сказати Івану Захаровичу, якби не був переконаний, що набагато щасливіший за нього. Мені навіть шкода його, по-людському жаль, бо ж він не знає, як легко дається людині щастя, якщо вона не вигадує його сама собі, не пнеться до нього з останніх сил, а ласує ним вільно, як повітрям і водою. І у мене воно було, таке щастя. Як несеш гарячу картоплю у кишенях, то грієш об неї руки — і вже щасливий теплом. Як поїдеш у луг по дрова, то неодмінно знайдеш такий чудернацький пеньок, що схожий одразу на всі у світі чудовиська, треба тільки не полінуватися обійти його кружка та гарненько придивитися, бо з кожного боку він різний,— і вже щасливий видовиськом. А то ще натрапиш на прихилений сніговою брилою верболозовий кущ-хату. Довкола сніг, мороз або завірюха така, що й світа не видно, а під кущем суха руда осока, пропахчена осіннім сонцем... Сиди грійся, відпочивай, слухай, як миші в осоці перемовляються — і вже ти щасливий затишком. Одігрівся — знову до роботи. Бух по пеньку обухом, трісь — одразу маєш півлантуха дров, півхати тепла увечері при каганчикові. І вже ти щасливий здобиччю. Ось чому я не хочу казати Іванові Захаровичу, що знаю його. Адже він ніколи не зрозуміє мене. Він буде ображений, застосує до мене другу свою посмішку, але не зрозуміє. Іван Захарович, звісно, мене не пам'ятає. Він був у нас уповноваженим, наїздив у колгосп ледь не щодня і мав у селі славу людини суворої, такої, що на очі йому з в'язкою соломи чи дров ті попадайся. Мені інколи хочеться сказати йому: "А знаєте, Іване Захаровичу, ви мали колись не одну можливість піймати мене з вареною картоплею в кишенях — ув одній мамі, в другій покійній бабусі Одарці". Уявляю, як би він заусміхався, як наставляв би на мене долоні й казав: "Хвилинку, хвилинку... Хіба ви мене пам'ятаєте?" Тоді я сказав би йому: "Пам'ятаю, Іване Захаровичу. До останньої тої днини в селі, коли ви з головою колгоспу Чепурним викликали нас, п'ятьох хлопчаків з п'ятикласною освітою, в контору і сказали, що в Донбасі не вистачає робітничих кадрів і що тому ми мусимо їхати в Єнакієве, у ФЗУ. Потім нас проводжали, і ви знову промовляли, бажаючи нам стати добрими робітниками. Ми стали ними: адже ми з дитинства вміли працювати. Згодом ми стали солдатами і нам не страшні були "тяготы и лишения служби", бо ми з дитинства вміли працювати. А ще згодом ми позакінчували вечірні школи й вузи, бо ми з дитинства вміли працювати. Ви пишаєтеся тим, що наші земляки перевиконали план по хлібоздачі, затримують сніг і вивозять гній... А я — ні. Бо звик пишатися тільки тим, що зроблено моїми руками. І то мовчки". А поки що Іван Захарович прихильний до мене. Можливо, тому, що я справно виконую свої обов'язки, розуміюся на тонкощах форми, а може, тільки тому, що ми земляки. Виходить, якоюсь мірою я для нього виняток. Кожній людині кортить бути винятком, надто ж інтелігентній. У цьому я глибоко переконаний, тому не вважаю себе марнославним: марнославні люди самі себе вважають винятками. Колеги по Товариству заздрять мені в тому, що директор "виділяє" мене з-поміж інших (це мене смішить), але й поважають, бо я ще не зачепив нічийого з них самолюбства і вмію досить вдало копіювати того ж таки директора. Якщо, скажімо, якийсь шукач інтелігентної роботи замість приймальні Івана Захаровича потрапляє у наш відділ і питається директора, я поважно підводжуся з стільця, творю на обличчі прихильну посмішку, що десь межує з демократизмом найвищого ґатунку (дехто з моїх колег нахиляється при цьому низько до столу, щоб не розреготатись, а дехто вислизає з кімнати, щоб не бути свідком такого зухвалого порушення субординації), виходжу з-за столу і, всім тулубом подаючись уперед, з напівпоклоном простягаю руку відвідувачеві. Вважаючи мене за самого, відвідувач обережно тисне мою долоню, знічено усміхається й каже: "Пробачте, я хотів би..." — але я перебиваю його улюбленим жестом директора: виставляю перед себе долоні, ворушу пальцями й кажу: "Хвилинку... Ви до Івана Захаровича? — Тут я роблю коротку, але напружену паузу.— Він, на жаль, відсутній. В принципі він присутній, але зараз відсутній. Зайдіть, прошу, по обіді". І знову вклоняюся, уже а холодним, як у сфінкса, обличчям. Відвідувач ніяково усміхається, задкує до порога, мимрить "пробачте" і зникає за дверима. А я механічно, ще не вийшовши з ролі, неквапом вертаюсь до столу, сідаю на свій розхитаний стілець і втомлено потираю долонею лоб, як це робить Іван Захарович після складної розмови. Мої колеги вибухають реготом: адже підлеглим завжди подобається, якщо хтось насмілиться покепкувати з начальства — так дітям у школі подобаються розбишаки, які щось устругнуть на уроці... Тоді мені буває сумно й згадується чеховське: "Все життя я по краплині видавлював із себе раба". Може, той чоловік, що задкував до дверей і мимрив своє "пробачте", доброчесний, тямущий, працьовитий і т. п., але він раб, людина без власної гідності. Справді-бо, чому він не брав мою руку, а ловив її, не казав "пробачте", а мимрив, чому, нарешті, не повернувся до мене спиною, а позадкував? А як він усміхався!.. І посмішка та була адресована Івану Захаровичу. Тільки йому! Колись я висповідався у такому дусі перед своїми колегами. Мені сказали: "Колю, ти анархіст". Я сміявся, але мені було сумно. А другого дня мене викликав шеф, насварився пальцем, хоч посміхався першою своєю посмішкою, і сказав: "Кол-ля!" Однак того, хто на мене доніс, із роботи не звільнив. Я теж знаю, хто. По очах угадав. Цей чолов'яга з чорними сатиновими нарукавниками і благородним сивим чубом сидить у нашому відділі. Але я нічого не сказав йому, погидував. Так гидко мені буває ще тоді, коли сниться, ніби я купую капусту на овочевий суп — як на мене, то це краща їжа для городян-одинаків,— а вона гнила і вислизає з моїх рук. Проте він здогадався сам, певно, вловив у моєму погляді щось не дуже шляхетне на свою адресу й одного разу, коли я виходив з кімнати, неголосно, але досить емоційно, кинув навздогін: "Дем-мократ!" Що ж, усе правильно: на злодієві зайнялася шапка. Я розумію, він прагнув реваншу за той мій погляд, а досяг протилежного: мені стало шкода його. ...Крім "холодильника", є у мене ще диван-ліжко, але я на ньому не сплю, бо він жахливо рипить. Рипить навіть тоді, коли я ще й не ворушуся, а тільки думаю поворухнутись. Я зву його Потаповичем і балакаю з ним іноді, але він все одно рипить і будить мене вночі. Довелося купити розкладачку. Тепер я відпочиваю на Потаповичу тільки вдень і тримаю його виключно для меблі, як кажуть. Бо як же це старший референт шанованого Товариства і не має жодної путящої меблі. Якби хоч не старший, ну, тоді інша річ... У нас є просто референти, в тому числі й той, з чорними нарукавниками (я зву його тепер "моїм добродієм"), їм без дивана-ліжка можна. А мені — ніяк. Повинна ж бути якась відстань між старшим і просто референтом! Ці міркування мені іноді хочеться висловити у відділі, в присутності "мого добродія". Може б, він тоді знову став поважати мене, як і раніше, і не обзивав дем-мократом... Є в мене, крім дивана-ліжка і розкладачки, вирізаний з дерева віл. Гарний такий сумний волик, що дивиться кудись у далечінь і, здається, ось-ось зареве тужно-претужно. Я тримаю його на лутці, бо стола ще не купив. За стіл мені править та ж таки лутка, широка й міцна. Колись, іще до революції, в цьому будинку, розповідала мені старенька, рафіновано інтелігентна сусідка, жив якийсь генерал (вона шанобливо назвала його прізвище, ім'я та по батькові, але я забув), він-то й звелів будівничим звести не звичайний будинок, а щось на зразок замку, в якому помирав Наполеон. Тому й стіни товсті й лутки широкі. Спасибі вам, покійний генерале! Вола подарував мені знайомий письменник, можна сказати приятель, за те, що я похвалив його уривок, який він читав мені, сидячи посеред кімнати на газеті. В нього теж не було ще ніяких меблів, крім дивана-ліжка. Це об'єднувало нас. Уривок був справді гарний, як свічка, виліплена з пахучого теплого воску, і я хвалив його таки щиро. А як стало нудно тільки хвалити, то вирішив узяти свого приятеля на зуб: дуже він любить славу чи не дуже. Одною хвалою цього павучка з нори не виманиш. Тут треба занести людину, як двигун, і послухати, як той двигун працює. "Мені буде прикро, Мироне,— сказав я,— якщо ви загинете". "Не розумію,— здивувався він.— Що ви маєте на увазі?" "Пробачте, але мені здається, що обдарування найчастіше гине не від меча, а від соломини, дріб'язків. От опублікуєте ви свою повість чи роман, купите меблі, може, навіть машину, бо це зараз модно у світі, і в вас з'явиться щось таке... Щось таке в вас неодмінно з'явиться. Їй-богу!" (Це я від мами навчився казати "їй-богу"). "Цікаво було б знати, що ж саме в мені з'явиться",— посміхнувся він. "Залежність,— сказав я.— Залежність від власного успіху. Адже успіх має величезну владу над людиною. До того ж найпідступнішу, бо вона не помітна. Зараз ви пишете гарно, тому що не бачите за своїм твором нічого, крім самого твору. А от уявіть собі, що в одну печальну мить ви побачите за ним славу, добробут, становище серед своїх колег. Як за серпанком, знаєте, бо за серпанком усе видається привабливішим, ніж воно є насправді. І тоді ви пропали. Ось чому мені боязко за вас". "Спасибі за відвертість,— засміявся Мирон, і в його сміхові я почув дитячу образу. "Ні, ви мене не так зрозуміли. Я маю на увазі не вашу мету, а ваш хребет. Раптом він не витримає і звихнеться під вагою такої дрібниці, як слава, забезпеченість і тому подібне. Адже за це платять дуже дорого. Часто найдорожчим. І навіть не помічають, що платять. А читач помічає. Бо навчився. Він відчуває авторові наміри крізь текст, як добрий митник золото, заховане в підборі. Я теж іноді відчуваю. І дивуюсь, як ваші побратими можуть нехтувати мудрим застереженням Паустовського: "Текст виказує автора з головою". Мені навіть хочеться інколи сісти і написати кільком з них: "Лікарю, зцілися сам!" Мирон зареготав, на цей раз вдоволено. Адже йшлося не про нього. "Мені це не загрожує",— сказав упевнено. І подарував мені дерев'яного волика. Я ішов додому, тримаючи волика під пахвою, і думав невесело: "От уже й заплатили ви мені, Мироне, за маленьку мою осанну. А що ж буде далі?!." І нарешті, є в мене шафа, вмонтована в стіну, себто комунальна шафа, та електроплитка. Я купив її на базарі з-під поли. Вона саморобна, але варити чи смажити на ній набагато краще, ніж на магазинній, бо швидше. А що найважливіше в житті цивілізованої людини? Заощадити час. Я не раз питав себе: куди ми поспішаємо, в ім'я чого штовхаємо одне одного ліктями на вулицях, у чергах, пхаємося наввипередки в автобуси, тролейбуси, трамваї, відверто нехтуючи добрим чуттям братерства? На обличчях — відсутність, погляди звернені в самих себе, у свої інтереси й інтересики, часто-густо нічогісінько не варті, в порівнянні з отим чуттям Людини в собі і в інших. Голий, нудний практицизм. Колись я чув у натовпі на тротуарі тоненький дитячий голосок: "Мамо, а куди люди спішать?" "Не знаю",— сказав би я тій дитині. Бо таки не знаю. А спитав б хоч одного з нас: "Ти бачив сьогодні сонце? А чи бачив згорблену бабусю з порожніми від самотності очима? Чи чув, як пахло дощем, коли він був що десь далеко-далеко за містом?" Нічого ми не бачили й не чули. Ця думка інколи так і підстьобує мене заволати на всю вулицю, на все місто: "Люди! Схаменіться. Адже ви добровільно, щодня, щомиті відмовляєтесь від насолоди життям, таким коротким. Ви більше дієте, ніж думаєте. Більше знаєте, ніж відчуваєте. Бо вам — ніколи!" Я знаю, що бажання моє утопічне, і все одно не можу позбутися його. Проте мовчу. Бо хочу, щоб мене не запідозрили в жодній хворобі. Хвороба, навіть вигадана чи самонавіяна, пригнічує. Коли мені бувало аж надто сумно, я ішов до Мирона і заводив з ним якусь кусючу розмову. Остання скінчилася мало не сваркою, хоч почалася досить мирно. Я сказав тоді: "Знаєте, Мироне, мені здається, що люди всі до одного актори. І що далі ми віддаляємось од своїх пращурів, то вища наша акторська майстерність". Особливо змолоду, бо на старість ми зборюємося грати або розчаровуємося, усвідомивши марноту свого акторствування. Він спершу здивувався, тоді засміявсь і сказав: "Не переносьте, Миколо, своїх якостей на інших. Ви справді гарно копіюєте свого директора, але... " "Коли я копіюю директора,— зауважив я,— то не переношу своїх якостей на нього, а якраз навпаки. І в даному разі, маючи на увазі всіх людей, теж не переношу на них свої якості — це було б зухвало. Давайте візьмемо одну з так званих вічних тем, на яку ви, літератори, найдужче любите ловити читача,— кохання". "Я не вмію писати про кохання",— сказав Мирон. "Тим гірше для тиражів ваших майбутніх книг,— сказав я цілком серйозно.— Про що, скажіть, у нас та й у всьому світі найохочіше читають? Про кохання, війну і шпигунів. Так от кохання — це найчистішої води гра. Вам потрібні приклади? Будь ласка. Є у нас на роботі Люся. Референт. Гарненька дівчинка, до речі, але погана актриса. Коли я виходжу в коридор курити, вона неодмінно влучає хвилину, щоб пройти повз мене. Але ж як пройти! Кроків за сім від того місця, де я стою, вона втупляє свій зір у підлогу й повільно наближається. А як тільки порівняється зі мною, її прекрасні довгі вії миттю злітають угору, і вона дивиться на мене трохи зляканими — найбанальніша витівка! — очима. Одну лише мить. І в ту мить моє серце терпне. Теж на мить. Бо я швидко встигаю усвідомити: вона грає, але грає погано. Видно майстерність! Більше того: вона епігон. Оті її штучки з очима позичені з екрана. Ви помічали, то майже всі кінозірки спекулюють на цьому ефекті: повільно прикривають очі віями і раптом, зненацька обпікають глядача поглядом. "Вона просто кокетка, ця ваша Люся",— засміявся Мирон. "Так, але тут є щось складніше, загальнолюдськіше. Їй дуже кортить подобатися, тобто виділити себе з-поміж інших. Тому вона грає. І я граю, до речі. Граю роль людини, яка нічого цього не помічає". "Вам, Миколо, треба одружитися",— зауважив Мирон. Я вклонився і сказав: "Дякую за пораду, але я не зроблю цієї традиційної дурниці". Мирон розреготався, ледве вимовивши нарешті: "Ви зухвала дитина... " "...бо сім'я — це маленька держава,— вперто провадив я далі.— Очолювати державу мені не хочеться, а ставати під чиюсь правицю — принизливо". "Ви колись так гарно говорили про егоїзм,— усміхнувся він,— а самі... Ви ж просто рідкісний самолюбець! Ваша погорда поглине вас і вашу енергію. Ось побачите. Вона гнатиме вас по світу, як неприкаяного. Так що дбайте не про інших, а про самого себе... І послухайте мене: не заважайте цій вашій Люсі гратися, якщо вже не любити! Будьте легковажнішим. Вам це на користь". "Помиляєтесь, своєю байдужістю до Люсі я тільки заохочую її до гри. Хай тренується на мені. Будь ласка! А за поради щиро дякую. Може, й згодяться". "Слухайте,— раптом підхопився він, і я приготувався вислухати пропозицію, котру вже він не раз висловлював. З таким чудернацьким хаосом, як у вашій голові, варт спробувати... " "...писати,— закінчив я.— Дякую за довір'я але (тут натис на приголосні) з таким хаосом, як у моїй голові, краще складати листи, які я складаю зараз. У вищі інстанції — "Просимо Вас", у нижчі — "Рекомендуємо Вам". Це навіть весело — грати по дві ролі в один день: до обіду, на свіжу голову, роль прохача, по обіді — давача". "Ви ще молода, не сформована людина",— промовив Мирон таким тоном, ніби йому не тридцять, а всі п'ятдесят ювілейних. "Щодо молодості,— сказав я мляво,— без будь-якого бажання вести розмову,— то ви вже вибачте мені цей недолік",— Підвівся, розкланявся і подумав: "Чим би його вшпигнути на прощання так, щоб йому не заманулося писати з мене сучасну молоду людину з відповідною дозою негативних спецій? Цілком негативним він мене не зробить, бо йому скажуть, що наша молодь краща, і не надрукують. Ні, я не подарую йому навіть дози!" "До речі,— сказав я вже від порога,— ви чимось нагадуєте мені мого директора. Він теж актор. І знаєте, кого він грає? Директора!" "А-а, киньте,— сказав Мирон з неприхованою досадою.— Директор, референт — це посади, доручення, які треба комусь виконувати". "Так, доручення. Але доручення також треба вміти виконувати з точки зору людини. Без жодних забобонів щодо поняття "влада". Частіше ходіть на кладовище, і ви мене зрозумієте". "Там теж не всім одна шана!" — вигукнув він. "На старі, забуті кладовища ходіть. Вони переконливий доказ всевладдя часу, тобто абсолютної рівності людей, крім геніїв добра або зла". Ідучи додому, я тішився з того, як дітки, учепившись маленькими руцями за платтячка й сорочечки, переходили дорогу, низкою, мов каченята, а поруч з ними йшла молоденька вродлива вихователька й цокотіла: "Швидше, швидше, діти!" Вона сама ще була дитиною... І раптом я сказав собі вголос: "Невдаха ти, Миколо". Сказав — і зупинився: так вразили мене ці слова. Дома я не переодягаючись упав на Потаповича, заплющив очі й пролежав так до самого вечора. Невдаха... Цього я найдужче боявся. Якщо про когось говорили так — здригався. Чому я здригався? Може, невдаха живе в мені вже давно? Коли ж це сталося? Адже мені завжди щастило: всяка робота йшла в руки, з людьми я сходився швидко й легко, вчився заіграшки... У мене була мета — стати освіченою людиною. В інституті я вперто, нехтуючи втомою, штудіював не лише спеціальний предмет — історію, а й живопис, літературу, латинь. Щотижня я вдягав свою солдатську робу і йшов на товарну станцію розвантажувати вагони з цементом, вугіллям, цеглою, лісом, аби заробити грошей і придбати за них книжки, які мені хотілося мати у власній бібліотеці. Тепер вони десь у мами на горищі, бо тут мені немає куди з ними подітися. Після захисту диплома переді мною відкрилося дві перспективи: або їхати в сусідню область, на село, вчителювати, або залишатися в місті й працювати у Товаристві, що саме утворювалося і куди мене запросили на роботу, пообіцявши тимчасову прописку і кімнату в разі, якщо я одружуся. Я навіть гадки не мав тоді про те, що ця пропозиція просто жарт: адже для того, щоб одружитися, треба мати квартиру, а щоб мати квартиру, треба одружитися! З перших же днів я цілком віддався роботі. Оберігати історичні пам'ятки, які належали й належать поколінням — хіба не благородна справа? Так було доти, доки мене якось не послали оглянути квартиру-музей всесвітньовідомого вченого. Я бував там і раніше. Завмирало серце, коли переступав поріг звичайної містечкової хати, в якій жила ця велика людина. Піч, лежанка, прості розхитані стільці, фотокартки, заведені в кустарні рямця... І тут жив колись геній! Тепер я їхав туди вдруге подивитися, як наші специ обладнали музей, і потім доповісти Іванові Захаровичу. Те, що я бачив, ужахнуло мене: квартири-музею я вже не застав. Стіна, яка розділяла дві невеличких кімнатки, була викинута, піч, грубка, старі стільці, кустарні рямця — теж. Лишилася пофарбована в стилі а ля агітпункту зала, яку мали обставляти по-музейному. "Що це ви зробили?" — спитав я керуючого роботами і показав йому посвідчення. Це був лисий чоловічок із залишками сивого волосся над вухами й на потилиці. Він страшенно перелякався, тицькав мені якийсь папір і, захлинаючись, белькотів: "Ми — по плану, ось подивіться, прошу, подивіться... " Я сказав йому жорстоко: "Бачу. Але самі то ви розумієте, що, по суті, ліквідували музей?" Потім я їхав назад і думав: кому ж це здалося, що великому вченому не личить народжуватися у звичайній, майже сільській хаті? Та потрап такому до рук бочка, в якій жив легендарний Діоген, він і її перебудує на палац! Іванові Захаровичу я сказав, що музею вже нема, і в кількох словах розповів те, що бачив. Я ждав, що він обуриться, принаймні буде схвильований і негайно візьметься до справи. Але, на мій подив, Іван Захарович, дуже спокійно, дещо навіть театрально розкуривши сигарету, підвівся з-за столу, одійшов до вікна і довго мовчки стояв так спиною до мене. Права його нога в бездоганно випрасуваній холоші грала в коліні, й це означало, що він розмірковує. Тоді заговорив, як завжди, через довгі промовисті паузи: "Миколо Гордійовичу, дорогий мій, давайте умовимося, що ви надалі будете діяти в згоді не лише з почуттями, а й з розважливим, здоровим глуздом. Це я кажу вам, як батько. Розум бачить далі, аніж почуття, На те й дано людині другу сигнальну систему... Скажіть мені: що почуває людина, зайшовши в музей? Урочистість, високість людського духу, генія. Музей — це своєрідний храм. А ви хочете звести його до печі, стільців, якихось там кустарних рамочок... себто приземлити ідею величності людського духу, генія, забуваючи, що буденщина ніколи не окрилювала людей". "Але ж буденщина теж велична,— зауважив я, стримуючи сміх, що аж клекотав мені в грудях,— якщо до неї пильно придивитися. Уже хоча б тому, що вона — правда. Не родяться ж генії серед урочистих музейних вітрин". "Так,— зітхнув Іван Захарович, як зітхають втомлені, але поблажливі до нетямковитого співбесідника люди,— але самої буденщини, хоч вона й правда, з чим я не до кінця згоден, мало для людини. Їй треба ще й свят!.. Між іншим, усе те, чого вам так шкода,— Іван Захарович обдав мене ласкавою батьківською усмішкою ("Яке досконале вміння вести бесіду!" — подумав я мимоволі),— все до дрібниць буде відтворене на знімках. Їх покладуть у вітрину, як і особисті речі, сімейні фото, папери тощо. От і вийде поєднання правди буднів з правдою величності цієї людини. Так-то, любий земляче Миколо Гордійовичу... Ай-я-я, такий ви молодий, сповнений сили, розуму, енергії... Перед вами все майбутнє. Їй-право, заздрю вам, по-доброму заздрю. Тільки ще раз прошу вас: тримайте свої емоції в ладу з розумом, підкоріть їх залізній волі... А тепер ідіть, перепочиньте з дороги день-два — скажете у відділі, що я дозволив,— та поміркуйте над тим, що я вам раджу. Сподіваюся, після відпочинку у вас буде інший настрій. Іван Захарович провів мене до дверей, під руку, як завжди, і, як завжди, посміхався першою своєю посмішкою. По дорозі додому я зайшов у кафе, замовив подвійну порцію коньяку, що давався до кави, і випив його залпом. "Так, ви змінилися, Іване Захаровичу Ясько,— думав я, сидячи сам собі в кутку за столиком, над яким тихо шумів вентилятор і притискав до підлоги синій цигарковий дим.— Ви так змінилися, що в вас уже важко впізнати того юнака, що носив блискучу сплюснуту планшетку на довгому паскові і, йдучи, підкидав її підборами — так низько вона звисала, того юнака із зведеними до перенісся бровами, що так пасували до рішучих промов на колгоспних зборах. Тоді ви говорили без пауз, бо вам не треба було добирати "тонких" слів. Ви, Іване Захаровичу, виросли". Поруч зі мною, за іншим столиком, сидів якийсь матрос, і гарненька дівчина. Матрос казав їй, граючи ясними гарними очима: "А я до сих пір помню перший вкус поцелуя... " Перший вкус! Він був іще дитиною, той матросик, але йому явно хотілося видаватися дорослим, матросягою. Розумію, служба. Правильно. Інакше ця дівчина тебе не полюбить... Треба бути дорослим і розсудливим. Треба тримати почуття у згоді з розумом!.. Другого дня я вирушив у пошуки роботи за фахом. Годин з історії, як виявилося в міськвно, до нового навчального року ніде не було. Тоді я попросився спершу в будівельне управління слюсарем до бетономішалок, далі свердлувальником на завод і, нарешті, слюсарем по ремонту товарних вагонів, але мене ніде не взяли: вища освіта. "Тебе держава вчила? — суворо запитав у мене начальник відділу кадрів у депо, стукаючи нігтем по диплому.— Вчила. Одробляй!" "Але ж я можу відробити державі й у вас,— заперечив я.— Буду перевиконувати план... Я, де не працював, скрізь перевиконував план, чесне слово! І в депо теж". "Ти мене не вчи! — розсердився начальник.— Дуже ти грамотний!" Він сказав ці знайомі мені ще з служби слова з такою знайомою інтонацією, що я виструнчився, посміхнувся й вигукнув весело: "Винуватий, товаришу старшина!" О, якби хто бачив, як вій випростався, як витяглася й затверділа його шия: так стройовий кінь реагує на клич сурми. "Що, може, служили разом? — усміхнувся він.— Так я щось тебе не пригадую". "Ні,— сказав я,— служили ми не разом, але в нас також був старшина... " "А-а,— дещо розчаровано мовив він, перехилився через стіл, прискалив око й спитав дуже інтимно: — Признайся по правді: гуртожиток потрібен, постійна прописка, а там квартира... Так? — Відкинувся на спинку стільця й зареготав.— Ну? Не правда, скажеш? Зна-а-а-ю я таких!" Я взяв диплом і пішов до дверей. А він ще дужче зареготав, примовляючи: "Зна- аю, знаю!.. " Все це я пригадав, лежачи на Потаповичі з заплющеними очима, але воно не боліло мені. Боліло інше. "Погорда",— сказав Мирон. Ось що мені боліло. ...Сонце було вже, мабуть, високо, бо хрести на стіні, що розгороджує мою кімнату на "передпокій" та "залу" (до мене тут мешкала стара дівиця дворянського походження, вона-то й зробила собі цей "уютик"), лежали вже на підлозі. Я намацав під розкладачкою свою стареньку, але бездоганно точну "Победу" і подивився, котра година. Було пів на десяту. Рано як для суботи. Але в цей день я базарую на подільському ринку: закуповую на весь тиждень картоплі, свіжої олії, квітів, таких що довго стоять, редьки та базікаю з базаровими жінками про всяку всячину, приміром, про те, треба чи не треба підсипати суперфосфату, як садять грядки, яким буде се літо на врожай тощо, а якщо трапляються тітки з прив'ялими ознаками колишньої вроди, то жартома присватуюся до їхніх дочок, виходячи з такого міркування: якщо вродлива мати, то вродлива й донька! Тітки на те регочуть і кажуть: "Е, що ж ви позаочі сватаєтесь. Приїжджайте та самі подивіться, мо', ще й не понаравицця". А ті, що слухають наші баляндраси, докидають: "Гляди, поїде він з города по дівку! Тут он які понаряджувані та гузнаті ходять — яку хоч вибере!.. " Ці базарні походеньки привели до того, що я маю тепер безліч знайомих у кожному ряду, крім тих, де торгують мандаринами, гранатами й лавровим листом. Забачивши мене ще здалеку, знайомі мої усміхаються й кажуть: "Здрастуйте вам!.." Я підхоплююся з розкладачки, згортаю і кладу в свою комунальну шафу постіль і гомоню до Потаповича: — Як спалося вам, старий мій рипучий друже? Що вам снилося сю ніч — ліс, де ви зросли, меблева фабрика, де вас зварганили, чи магазин старих меблів, де я вас придбав за пів референтської зарплати? Цей монолог я виголошую якомога інтимніше і водночас голосніше, щоб він міг проникнути крізь стіну з сухої штукатурки до моєї сусідки Лідії Костянтинівни. Потім замовкаю і прислухаюся. Спершу там чути обережні кроки — ближче, ближче, ближче... Ось рипнула підлога вже під самим плінтусом, і все стихло. Я уявляю собі, як вухо старенької, рафіновано інтелігентної сусідки притуляється до штукатурки, як вона тамує подих і нетерпляче жує губами, сподіваючись почути жіночий голос у моїй кімнаті, й кажу: — Сходимо на базар, тоді будемо лаштувати сніданок, бо в моєму холодильнику нічогісінько. Ти згодна, ясочко? І театральним жіночим шепотом відповідаю: — Так, любий. "Тепер чекайте, шановна Лідіє Костянтинівно, розвитку інтриги!" — кажу я собі, одчиняю навстіж своє величезне, як царські врата у Володимирському соборі, вікно і роблю двадцятихвилинну солдатську зарядку з шістнадцяти комплексів. Потім обливаюся холодною після ночі водою з крана, одягаюся в сліпучо-червону мефістофельську сорочку, добре випрасувані в хімчистці штани, начищаю до сліпучого блиску черевики і, прихопивши дві сітки, гучно, щоб було чути сусідці, одмикаю двері. Далі відбувається така сцена. Не встигаю я вийти з холодильного відсіку між дверима, як сусідка швидко-швидко шльопає капцями по комунальному коридору і затуляє оком замкову щілину. Я чую навіть, як вона дихає — взимку в таких випадках із щілини йшла пара — і приплямкує губами. — Добрий день, Лідіє Костянтинівно! — вклоняюсь я дверям і теж дивлюся при цьому в щілину. Наївна дитино, інтелігентна бабусю! Ви перестаєте плямкати губами, не сапаєте носом кільканадцять секунд, аж доки з немічних грудей ваших не вирветься булькотливий кашель, проте від щілини не відходите, бо знаєте, що тоді крізь неї мені буде видно світло у вашому коридорі, і я про все здогадаюся. Геніально, Лідіє Костянтинівно! Я високо ціную цю деталь вашої тактики, але ви жорстоко помиляєтесь: та, з котрою ви сподівалися мене запеленгувати, могла б піти від мене ще учора звечора, коли ви увімкнули свій облізлий, першого випуску, телевізор, цей чудовий приватний глушитель. А те, що ви не відповідаєте зараз на моє привітання, свідчить лише про одне: інтелігентність ваша (ви кажете "інтелікєнтность") вицвіла. Ні, я не сміюся з вас, Лідіє Костянтинівно. Мене з дитинства привчено шанувати старість. Щиро кажучи, я, Лідіє Костянтинівно, розумію, чому ви шпигуєте за мною. Одинокий мужчина, нестарий, з освітою й кімнатою по сусідству з вашою... Я вітаюся з вами ввічливо ("інтелікєнтно") і не воджуся ні з дівчатами, ні з компаніями. А у вас є пристаріла донька, висока сухорлява дівиця з хлоп'ячою зачіскою і в лакованих черевиках на товстих підборах. Коли ми з нею зустрічаємося на східцях чи біля під'їзду, вона дарує мені чарівну — так їй здається — посмішку і поводить бровами, як киця хвостиком, коли чує мишку в норі! Вечорами вона співає під Майю Кристалінську, тільки надто вже сильним басом: Опустела без тебя земля-а-а, Что мне делать, как мне быть, скажи-ы-ы... Місця для своїх вокальних нирни вона завжди обирає під моєю стіною... А коли ви, Лідіє Костянтинівно, гукаєте їй з другого кінця кімнати: "Лизок, это же вульгарно!" — вона відказує вам з холодним викликом: "Отнюдь, мамам!" Вона зневажає вас за те, що ви не подарували їй вроди і тепер їй нічим грати! Мені щиро жаль вас, Лідіє Костянтинівно. От і все, що я знаю про вашу доньку. Але й цього досить, щоб ваш наївний задум не збувся. А він приблизно такий: добре було б (ви кажете: "чудненько"), якби Лізок закохав мене в себе і ми побралися. Тоді можна було б прорубати у стіні двері й ми мали б з вами повноцінну двокімнатну квартиру, дві зведені зарплати плюс вашу пенсію й вели б інтелігентний спосіб життя... Який він, той спосіб — о, тут би ви мене просвітили на всі сто! Ні. Дякую за увагу. До того ж кімната моя, Лідіє Костянтинівно,— зовсім не моя. Я живу в ній, як зозуля в чужому гнізді. На жаль. А може, й на щастя... У під'їзді, де мене обдає приємним холодком і де стоїть пожежний ящик без піску, миготять червоні, зелені, жовті, фіолетові зайчики од вітража, зробленого, мабуть, також на замовлення покійного генерала, бренькає гітара і чути хрипкий, наче з перепою, голос: — Гєнка, ложадь, ді суда, понял, нєт?! Це гітаристи з нашого будинку. Вони щовечора тічкуються в під'їзді, що якраз під моїм вікном, співають якихось незрозумілих пісень з хрипким підвиванням, кричать, як коти в березні, й цілуються поза дверима з дівчатами-під-літками, яких вони називають своїми королевами. Коли матері вже десь після дванадцятої кличуть їх додому ("Геночка, синок, пора спать!"), вони відповідають так: "Ну, лано, лано, ща пріду!" — і знову бренькають на гітарі. Минулого тижня я вийшов до них, мовчки згріб кількох докупи і викинув з під'їзду аж на бруківку. Здається, вони оцінили мій вчинок належно, бо тепер не кричать по-котячому, співають тихіше, а якщо хтось новоприбулий з їхньої компанії зривається на дике підвивання — мені здається, що воно народжується десь у животі,— йому кажуть: "Ну, лано, кончай, ти!" Тепер вони навіть здоровкаються зі мною ввічливо, як з учителем у школі, хоч я сумніваюсь, що вчителі для них більший авторитет, ніж мої м'язи, От і зараз, побачивши мене на сходах, вони швиденько прибирають ноги, щоб дати мені можливість пройти, встають з пожежного ящика, той, що з гітарою, затискає долонею струни. — Добрий день! — вітаються всі гуртом і усміхаються до мене цілком щиро, навіть дещо сором'язливо. Я по-ротфронтівськи піднімаю вгору стиснутий кулак і кажу серйозно, як до рівні: — Вітаю, хлопці! Вони дивляться мені вслід з непідробного повагою, і я спиною відчуваю ті їхні погляди. Отже ви, любі мої жовтороті лицарі,— думаю я, мружачись, бо бруківка проти сонця блищить, наче скло,— шануєте силу понад усяку мораль. І довге ваше волосся, і сомбреро з бантами під підборіддям, вкритим пушком, і ваші джинси на нікельованих заклепках, і гітари — все це бездарна гра у відчайдушних ковбоїв, а нутро у вас із киселю. Ви любите — не можете не любити! — мужчину, але ні ваші батьки, ні школа, ні тим більше ви самі не вмієте його в собі викохати — сильного, розумного, благородного й самовідданого. Ви не знали з дитинства опору життя, бо ваші матусі та бабусі начиняли вас манною кашею навіть у сквериках, де ви гралися. І тому вам буде важко жити. Ви це відчуєте незабаром і тільки тоді станете сильними. Мужчинами, а може, й мужами. Тільки тоді! Я йду Узвозом до Подолу, мого улюбленого, брудненького, але найдемократичнішого в цілому місті Подолу, з його найдемократичнішим Житнім базаром, старенькими церковцями, вологим вітром з Дніпра і незліченними школами — подільці, либонь, найкраще розуміють "проблему одної дитини" і вміють їй запобігти. На Узвозі мало перехожих. Субота. Люди або ще сплять, або ж базарують. Тільки в сквері біля Андріївської церкви сидять на лавочках пенсіонери з онучатами в колясках та кімнатними собачками на пасках. Нині на Узвозі тихо. І теж через суботу, бо в цей день кіностудія теж вихідна. Але в понеділок студійці дадуть узвозівцям відчути, що таке кіномистецтво. Вулицю буде забарикадовано новенькими мішками з піском, вікна ближніх будинків заклеєно хрест-навхрест стрічками, за що хазяїни цих вікон одержать по троячці, а ті, котрим їх взагалі заб'ють щитами, навіть по п'ятірці. Наїде багато спецмашин та автобусів, і, коли бородатий режисер у береті та розхристаній на грудях сорочці — він грає режисера в італійському дусі — крикне в мікрофон: "Мотор!" — почнеться "бій". Німецькі мотоциклісти й піхота будуть дертися на Узвіз, щоб у лоб взяти барикаду, бо ні танків, ні артилерії, за задумом режисера і сценариста, у них не було, тактики оточень вони не знали і місто брали не з гори, а знизу. Вулицю огорнуть руді й сизі дими, горітиме викинута кимось на смітник мотоциклетна коляска, витліватиме молоденька трава поміж вичовганим до блиску камінням на бруківці, валятимуться зодягнені в німецьку форму гіпсові "трупи" піхотинців, а живі згорблено тікатимуть назад. Потім бій ущухне, "наші" й "німці" зійдуться в гурт, посідають у холодку під будинком, утиратимуть брудний піт, смалитимуть сигарети, і хтось із "наших" спитає в "німця": "А Ройтману не треба людей для масовок, не чули?" "Не чув",— скаже "німець". "Ех, пивця б оце!" — помовчавши, скаже "наш". "Та не завадило б",— погодиться "німець". Тим часом режисер сяде біля камери й скаже операторові: "Тобі не здається, що у нас рідкуваті батальні шуми?" "Нічого,— заспокоїть його оператор.— Візьмемо у фонотеці справжні й накладемо на цей епізод". І знову буде "Мотор!", захлинатиметься атака за атакою, курітимуть дими... І так до кінця робочого дня. Увечері на бруківці лишаться чорні плями од сміття, розсипаний пісок та барикада, на якій ще днів зо три гратиметься у війну дітвора. А років через два десь у селі, в напівтемному залі клубу буде чутно вибухи, кулеметні черги — густіші, фонотечні, горітиме на екрані коляска з мотоцикла, тікатимуть "німці", і хлопчаки кричатимуть у захваті: "От дають наші, от дають прикурить!" Котрась жінка штовхатиме під бік свого сонного чоловіка, ойкатиме й шепотітиме йому на вухо так, що чутиме весь зал: "Диви, Іва, що робицця, диви!" "Що диви,— бубонітиме Іван.— Я тоді не таке бачив. А це — буза. Граюцця, граюцця... Ходім краще додому, бо мені завтра рано по жом їхать". На порослих дерезою крутих пагорбах, що взимку затуляють Узвіз од шалених вітрів з Дніпра і на яких рано — ще по низах сніги лежать — зеленіє молода трава, хлопчаки грають у футбол. Коли хтось із них там, на рівній, зіструганій вітрами вершині, сильно влучить по м'ячеві, той на мить, здається, зовсім нерухомо зависає в повітрі над Узвозом, потім падає на бруківку й, підскакуючи на щербатих цегляних східцях, котиться мимо давніх будиночків аж до Подолу. Переймати його — найбільша втіха не тільки для узвозівської дітвори, а й для дорослих. На вулиці зчиняється веселий завзятий ґвалт: "Лови!", "Держи його!", "Переймай!" — одчиняються навстіж вікна, грюкають парадні двері, бо всі думають, що ловлять людину... А зрозумівши, в чому річ, розчаровано зачиняють вікна й двері, і на Узвозі знову запановує спокій, що скидається на миротворний сон дитини. Однак тільки-но я поминаю останній, низовий будинок нашої вулиці, від спокою, що огортав мене там, нагорі, не лишається й сліду: співають на крутих звивах колії трамваї, коротко й різко сигналять машини, скриплять гальма, підтюпцем біжать від автобусної зупинки до базару сільські жінки з кошиками та клунками за плечима — припізнилися. По тому, як вони переходять вулицю, я вгадую, котра з них буває в Києві часто, а котра ні. Перші долають перехід завзято, аж відчайдушно, з тою зухвалістю периферійної людини, в якої на обличчі написано: "Ми теж кой-шо бачили!" Другі ж подовгу топчуться на тротуарі, то хапаючись за клунок, як машин стає менше, то знову ставлячи його біля ніг, як їх прибуває. Тим часом з того боку вулиці гукають: "Та переходь, Насте, якої ти трясці мнешся, їх не переждеш!" Тоді Настя легко, по-мужицькому, закидає клунок за спину і з посоловілими од страху очима пхається просто під машини. Ті моторошно скриплять гальмами, аж дим з-під коліс вихоплюється, шофери одчиняють дверці й, люто визвірившись, лають жінку, навіть не підозрюючи, що вона тої миті нічого не бачить і не чує, крім гупання власного серця й морозу поза шкірою... Коли мені трапляється застати на переході отаку Настю, я беру в неї клунок, її — за лікоть і веду через дорогу. Але, забачивши машину, що наближається, вона випручує лікоть і стрімголов біжить на тротуар. "Що ж це ви, тітко,— кажу я їй потім з удаваною докорою в голосі,— кидаєте мене напризволяще, а самі — драла. Виходить, я, молодий, хай гину, а ви, вже й так надивившись на світ, ще довше хочете жити... Це ж не по-християнському".— "Та Боже вас сохрани! — паленіє вона.— Я про таке й думать не думала, як побігла. Бачу ж, що вона вже осьдечки, та й побігла... ненарошне. Спасибі ж вам!" Буває й так, що добрих намірів моїх не розуміють. Беру, скажімо, в котроїсь клунок, щоб допомогти, а вона в крик: "Ти куди тягнеш! Куди! Хочеш, щоб міліціонера оно покликала?!" Тоді я кидаю своє добродійство, сміюся, махаю рукою і йду геть, а навздогін мені летить, як груддя: "Ач який! Бачили ми таких! Що? Та он, пішов у червоній сорочці, оглядається, бачте? Мішок із рук виривав... Давай поможу, каже... Чортів вурка!" Тітко, майте ж совість. По-перше, я казав вам "давайте", а не "давай", і не виривав мішка, а брав. А ще, тітко, мішок у вас такий важкий, що навіть я, колишній розрядник з важкої атлетики, не пробіг би з ним і десяти метрів! "Дем-мократ!" — завжди згадується мені в таких випадках "мій добродій". У вузенькому провулку, що веде до базару і куди лише на годину-півтори в день зазирає сонце, навколо двох машин, що зачепилися бортами, товпиться юрба зівак. Ви помічали, скільки їх у місті? Тисячі! Я вивчив їх за п'ять студентських років досконало і впізнаю цих любителів вуличної драматургії на відстані. Вони ніколи не ходять швидко, бо в них немає ніяких справ; їх завжди найчастіше штовхають, бо вони дивляться не на людей, а крізь них; до людей самих по собі зівакам байдуже. Їм давай подію. Упав хтось — вони зупиняються й дивляться, як він устає, а якщо не встає, то тим краще, бо тут є елемент інтриги: встане сам чи "швидка допомога" забере; зіткнулися дві машини — роз'їдуться самі, чи їх потягнуть на буксирі і т. п. Дивляться зіваки завжди тупо й відчужено, як манекени, і тільки за якоїсь події очі їхні на мить оживають, а потім — знову тупіють. Щоб пересвідчитись у правильності своїх спостережень, я вдався якось до найпростішого експерименту: побачивши поперед себе мужчину, який ішов, заклавши руки за спину, і зачіпав плечима зустрічних, я випередив його, став під каштаном і задер голову на останній поверх якогось високого будинку. Порівнявшись зі мною, мужчина теж зупинився і теж задер голову. "Ай-я-яй!" — сказав я захоплено. Мій піддослідний стояв мовчки і мерзлими очима сновиди шукав предмет мого захоплення. Тим часом я одійшов убік і став спостерігати. За кілька хвилин навколо нього зібрався гуртик, а ще за кілька — тротуар був запруджений зіваками! Вони дивилися на останній поверх — там на балконному перилі теліпалася якась ганчірка — й мовчали. Були й такі, що допитувались: "Що там, га?" То — низькопробні зіваки, перельотники. А ті, що мовчать,— стоїки! Вони стояли найдовше й рушили далі тільки тоді, коли в них поніміли м'язи. Нудний народ зіваки. І тепер, забачивши їх коло машин, що зчепилися бортами, я не звернув би на них уваги — пройдений етап, якби не помітив у гурті до болю знайому, як пишуть журналісти, широку, мов пуф, червону потилицю в шрамах од давніх фурункулів. Мені доводилося бачити цю потилицю колись дуже зблизька, крупним планом. Я запам'ятав її на все життя. То була потилиця нашого колишнього кербуда Калінкіна. Зустрілися ми з цією оригінальною людиною взимку минулого року, в той самий день, коли я нелегально — так мені принаймні здавалося — вбрався у свою теперішню хижу на Узвозі. Ключі від неї дала мені наша старенька кур'єрша тітонька Дуся, що й зараз живе по сусідству зі мною, поверхом вище. Дісталися вони їй після смерті старої дівиці дворянського походження, яку жаліслива тітонька Дуся доглядала кілька років: купувала їй продукти, мила підлогу тощо,— а як вона переставилася, то поховала з миром, викидала на смітник стару трухлу мєблю, залишивши собі одне-єдине крісло, ще годяще, та ключі. Другого ж дня, знаючи, як я бідую без хати і зайцем сплю у своїх товаришів по інститутському гуртожитку, вона віддала ті ключі мені, прошепотівши на вухо адресу, а вголос додала: "Все одно наш Калінкін вселить туди когось незаконно". І я ризикнув. Діждавшись обідньої перерви, з'їздив у гуртожиток за чемоданом (тітонька Дуся сказала, що в кімнату треба щось "укинути") і крадькома проник у божественний, сухий і не дуже запущений куточок. І хоч у ньому ще пахло старістю та сирими сосновими дошками від труни, серце моє співало: тепер я не заєць, а повноправний громадянин древнього міста. Те, що я порушив закон, мало турбувало мене, бо кербуд, судячи з того, що сказала тітонька Дуся, теж порушив би його. А ввечері, коли я, боячись навіть клацнути замками чемодана, заходився ладнати собі на підлозі постіль з пальта й книжок, прийшов Калінкін. Він постукав досить рішуче й, коли я принишк, не менш рішуче сказав: "Давай, давай одчиняй, я все знаю!" "Ну й сусіди ж у мене... " — подумав я кисло й пішов до дверей. Тут відбулася розмова з улюбленої мною в дитинстві казки про загублену рукавичку, в якій оселилися всякі звірі. "Хто?" — спитав я лагідним тоном господаря. "Кербуд!" — сердито сказав Калінкін, теж тоном господаря. "А я старший референт і приймаю гостей тільки вдень". Я вирішив атакувати, покладаючи надію на слово старший. Калінкін помовчав, мабуть, прикидаючи, наскільки моя посада висока, а може, його спантеличив атакуючий стиль відповіді, тоді відкашлявся й твердо, одначе ввічливіше, звелів: "Одчиняйте". Я повернув ключі, один і другий, пішов до чемодана і сів на нього верхи. Це була, як виявилось потім, моя фатальна помилка. Увійшовши, Калінкін якийсь час мовчки вивчав моє обличчя, костюм, краватку, чемодан, затим сказав дуже ввічливо: "Покажіть, будь ласка, ордер на вселення в цю квартиру". "Ордера в мене немає, але незабаром буде",— сказав я і, помітивши його знущальну посмішку, швидко підвівся з чемодана. Однак було вже пізно. Калінкін обернувся до мене спиною — отоді я й побачив незабутню його потилицю в шрамах од фурункулів,— ступив крок до дверей, висмикнув ключі, й вони дзеленькнули в його кишені. "Завтра щоб я вас тут не бачив,— сказав він, дихнувши мені в обличчя горілчаним чадом.— Тут житиме людина, якій уже виписано ордер",— і повів очима по кімнаті хазяйновито, ніби прикидав, чи зручно житиметься тут тій людині, якій уже "виписано ордер". Ця його наївна брехенька (адже ордер на когось не міг бути виписаний так швидко) допомогла мені оговтатись. "Ви були коли-небудь біля Історичного музею?" — запитав я так само ввічливо, як він питав мене про ордер. "Ну?" — сказав він, закліпавши очима. "Бачили там гармати біля входу?" "Ну?" "То якщо навіть ви притягнете сорокап'ятку й заряджену поставите напроти дверей, я все одно звідси не піду". "Викинемо!" — майже весело запевнив Калінкін. "Побачимо!" — сказав я ще веселіше, хоч почувався прегидко. Коли він пішов, пообіцявши на прощання навідатися завтра, я порвав носову хустку на клаптики і затовкмачив їх у замкові щілини, потім вибрав у чемодані найміцнішу краватку, зав'язав нею двері й ліг спати. Спалося мені, правда, кепсько, бо вздовж стіни, під якою я розташувався, раз по раз рипіла підлога від обережних кроків (видно, сусідка вивчала мене по звуках), у під'їзді горланили дикунських пісень з часів палеоліту і вичавлювали з гітари дратівливі звуки, до того ж перед очима в мене стояла широка, самовпевнена потилиця кербуда. Ні, я не боявся завтрашнього дня, бо вже давно органічно засвоїв Соломонів катехізис: "Усе минає". "Зараз мені погано,— розмірковував я,— бо кербуд хоче вижити мене звідси, але ж це погано має кінець, бо на черзі за ним — краще: адже надворі грудень, а взимку, чув я, з квартир не викидають". Мене мучило інше — сумніви. Я пригадав, що в розмові зі мною Калінкін разів зо два знімав кербудівську маску (зміст її такий, як і в масок усякого дрібного начальства: "Я все можу!") і ставав іншим. Ось цього, іншого Калінкіна, я й не збагнув, бо думав більше про своє становище, ніж стежив за опонентом. А цього не можна собі вибачити. Таке в мене правило. І, лежачи на підлозі, я намагався відновити в пам'яті кожен його рух, погляд, вираз обличчя. Цю операцію довелося повторити кілька разів, доки те, що я шукав, нарешті, прийшло. Я пригадав, як він скоса зорив на мене, ніби прикидаючи щось в умі, й зрозумів: Калінкін шукав на моєму обличчі слідів почуття людини, яка тверезо розуміє своє становище й ладна погодитися на нічию, давши йому хабара! Справді, хіба Калінкіну не однаково, хто його дасть — я чи той, на кого вже "виписано ордер"? Я уявив собі, як він зараз лежить у своєму ліжку, не кліпаючи дивиться в стелю й обмірковує можливі варіанти зцупити з мене хоча б мінімальний внесок у його бюджет, і весело подумав: "Товаришу Калінкін! Не силуйте свою фантазію даремно. Я сам піду вам назустріч. Але ми ще побачимо, хто сміятиметься останній!" Я вже засинав, коли в двері тихенько постукала тітонька Дуся й спитала змовницьким шепотом: "Миколо, Миколо! Ну як?" "Все гаразд, тітонько,— підійшов я до дверей.— Тільки принесіть, будь ласка, якогось дроту... " "Зараз пошукаю",— сказала вона, помовчавши, і пішла на свій поверх. Незабаром вона повернулась і просунула попід дверима шмат товстого іржавого дроту. "Що, Калінкін ключі забрав? — спитала.— Приходив і до мене, погрожував у міліцію потягти... Ну, та ти не бійся, взимку не викинуть". "Спасибі, тітонько Дусю, якось перебудемо". "Завтра вставиш свій замок. А вийти можна й через вікно. Там не високо". "Мила тітонько Дусю,— подумав я вдячно,— таких, як ви, стратегів у світі не дуже багато!" "Ну спи,— сказала вона,—Тільки ж, як прийде вдруге, ключ виймай, а то й новий забере... " Я встав рано, одчинив вікно й подивився уздовж тротуару. Він був безлюдний, тьмяно освітлений лампочкою, що ледь помітно гойдалася на стовпі біля Андріївської церкви, і білів од тоненького першого снігу. Я закрутив двері дротом, одмив іржу на руках, сяк-так почистив пальто й благополучно вибрався з вікна на карниз під'їзду, а далі на іржавих рогачиках, що тримали колись ринву, на тротуар. До початку робочого дня лишалося ще півтори години. За цей час я встиг придбати у господарчій лавці на Житньому базарі добрячий замок з буржуазною назвою "Сам", випив теплої кави з черствим бутербродом і пішов на роботу. Тітонька Дуся нікому не сказала про нашу таємницю, ми тільки переморгувалися з нею змовницьки, тож мені не набридали з отим пустим підбадьорюванням, що все буде гаразд, що головне протриматися і т. п. Після роботи я зайшов до свого товариша ще з інституту Степана Очеретька і виповів йому суть справи. "Вітаю!" — щиро зрадів Степан і розчулено обняв мене за плечі. Степан належить до тої рідкісної породи людей, які вміють по-справжньому радіти удачам ближнього, а якщо коли й бувають акторами, то лише жартома та по відношенню до самих себе. Надумливий і аж хворобливо чулий, Степан завжди мучиться тим, що сам собі вигадає. Минулого року, наприклад, ще в інституті, йому здалося, що як тільки він починає говорити, волосся скидає з нього шапку. Я здивувався, помітивши, що він, розповідаючи, хапається обома руками за шапку. Коли ж вислухав його пояснення, то, стримуючи сміх, порадив одпустити довше волосся, тоді, мовляв, йому важче буде підійматися... Місяців через два Степан, високий, як струлет (це мама каже так про високих), і худий, носив уже патли, що розпадалися по проділу навпіл і робили його схожим на студента-невдаху, який іде складати іспит з атеїзму, однак, забачивши попа, хапається за ґудзик — є такий студентський забобон,— але йому все одно попадається в білеті та секта, про яку він ні слова не читав. Ще Степанові сняться щоночі чудернацькі сни. Він любить розповідати їх мені. Тому, як тільки ми здибаємося, я в першу чергу питаю, що йому снилося. Коли я сказав Степанові, що вітати мене рано, й пояснив, чому, він захвилювався й спитав приголомшено: "Що ж робити?" "Треба купити коньяку,— сказав я,— дістати якоїсь делікатесної закуски, задля ефекту, звісно,— й підемо до мене справляти день мого народження або ще щось". І я пояснив йому свій план: якщо Калінкін прийде мене виганяти, а ми п'ємо, то він не сяде з нами тільки в тому разі, якщо має залізну витримку; якщо ж така витримка в нього є, наш стіл повинен спантеличити його, вселити повагу до моєї персони. Для цього згодилася б червона ікра, балик, яблука, шоколад, а ще краще ананас... " "Слухай, та це ж геніальний план! — вигукнув Очеретько.— Ходімо, друже, в театральну ресторацію, там жінчина сестра працює офіціанткою, то вже щось добудемо". Вийшовши з ресторану, де нам пощастило дістати все, крім ананаса й червоної ікри (була тільки чорна), ми купили в першому-ліпшому гастрономі дві пляшки коньяку і подалися на Узвіз. Єдине, чого ми обидва боялися,— щоб кербуд не опечатав двері. Але двері були чисті, тільки на паркеті біля них стояла калюжка з-під талого снігу. Видно, Калінкін недавно навідувався. Ми знову вийшли на вулицю, обстежили ближні під'їзди, бо кербуд міг підстерігати, коли я лізтиму у вікно, й зчинити ґвалт. Однак його ніде не було видно. Мабуть, вирішив прийти пізніше. Діждавшись такого моменту, коли ні знизу, ні згори по Узвозу ніхто не наближався, я тим же шляхом, що і вранці, добувся кімнати, одкрутив дріт і впустив Степана. Ми швидко накрили стіл-лутку, розіклавши на газеті бутерброди з баликом, чорною ікрою, свіжі помідори, огірки, лимони, шоколад, коробку дорогих цукерок, випили потроху з подарованого мені колись на день народження срібного стаканчика і стали ждати кербуда. За кілька хвилин коньяк зробив із Степаном те, що йому й слід робити: він геть розм'як, очі засяяли такою вселюдською добротою, якою були обдаровані лише Христос та князь Мишкін. "І чому воно оце, Миколо, так ведеться,— тихо гомонів він.— От ми з тобою, можна сказати, чесні люди, а сидимо й ждемо якогось там кербуда, щоб задобрити його за оцю смердючу кімнату. Так воно оце гидко, ну так же гидко! Ну, скажи мені, що він таке є на цьому світі, га?" "Ти й при ньому заведеш такої?" — поцікавився я. "Ні-ні,— злякано замахав Степан довгими й худими руками.— При ньому ти мене ще побачиш! Це я так, поки він прийде". "Степане,— сказав я,— ми з тобою знаємо, що обмежені люди прагнуть себе якось возвеличити, щоб хоч у дрібницях стати вищими за інших. Сама по собі людина рідко возвеличує себе, бо для цього потрібні певні зусилля. Це роблять обставини, в які вона потрапляє, об'єктивний момент, як сказав би наш колишній викладач філософії Ол. Мик. Завгородній. Кербуд Калінкін, завдяки якимось там своїм якостям, став кербудом. Це підняло його у власних очах. А тепер додай до цього ще його можливості, владу, і ти зможеш уявити собі, що в ньому на сьогодні зосталося од нормальної людини. Пшик! Та ще бажання здерти з мене хабар. Обставини, влада, хоч малесенька, це, брат, своєрідний духовний клімат. Він поки що, завдяки нашим забобонам, часто-густо керує людиною, а не навпаки". "Я розумію,— кліпав своїми добрими очима Степан.— Але..." Саме цієї миті рипнули двері — я лишив їх незав'язаними — і на порозі став Калінкін. Він тримав руки в кишенях і мав вигляд людини невблаганно суворої. "А-а,— підхопився йому назустріч Степан з такою непідробленою радістю в очах і так гостинно розкинутими ледь не од стіни до стіни руками, що я був ошелешений його здібністю так швидко, по-кіноакторському перевтілюватися.— Ви товариш кербуд? А Микола Гордійович,— Степан кивнув на мене,— бідкався, що вас нема й нема. Оце доречно!" "Переграє, все діло може зіпсувати",— подумав я. "Що там надворі — морозець давнув? — воркував Степан.— Роздягайтеся ж у нашій хаті!" Тут він ніжно поклав свої руки-вервечки на плечі кербудові. "Проходьте та поздоровте мого друга з новою посадою... Заступник директора Товариства Микола Гордійович Порубай! Ну, ну, прошу, прошу",— і вже розстібав ґудзики на кербудовому пальті, і вже допомагав знімати його, роблячи це, як досвідчений швейцар, проте з гідністю людини шляхетної. Калінкін тільки покректував і ніяково бурмотів: "Да... Так-с... Он як... Що ж, приємно... Підождіть, там десь мій гребінчик у пальті... Ага..." — і вже йшов до мене, підтримуваний за лікоть синювато- прозорими Степановими пальцями. "Пробач, що я трохи змінив програму, але так буде краще",— казали мені Степанові очі. "Нічого,— відповів я йому поглядом,— начальницька роль мені знайома". Я підвівся назустріч Калінкіну і в завченій, шефовій манері, виписавши долонею дугу зверху вниз, подав йому руку для потиску. Потім вишуканим жестом вказав на Степана, недбало підняв одну брову і промовив: "Знайомтеся: Степан Григорович Очеретько, головний редактор альманаху "Огородництво". Ранні помідори, огірки, капуста — усе в його можливостях".— З цими словами я вказав очима на ресторанні гідропонічні огірки й вірменські помідори. Степан ледь помітно кивнув мені, мовляв, редактор то й редактор, а Калінкіна обдарував прихильною посмішкою. Я налив спершу "гостеві", у срібний стаканчик, а собі й Степанові у пластмасовий, з бритвеного набору, сказавши, що ми взагалі не вживаємо, то нам вистачить і по половинці. Це, здається, справило на Калінкіна приємне враження. Він підняв свій стаканчик до очей, читаючи, що там написано, і я пожалкував у ту мить, що там було вигравірувано: "Миколі Порубаю від Вакха", а не "Нашому дорогому Миколі Гордійовичу, людині вимогливій і справедливій, од підлеглих... " Ми пили за мою "нову посаду", за "головного редактора сільськогосподарського альманаху", за дружбу, за те, що гора з горою не сходиться, а ми, люди, маємо сходитись, бо так легше долати житейські незлагоди... Після п'ятої чи шостої чарки Калінкін раптом сказав: "З вашою посадою, Миколо Івановичу... " "Гордійовичу,— лагідно зауважив Степан. "Ну, Гордійовичу,— фамільярно погодився Калінкін.— З вашою посадою можна б і кращу квартирку вибити. А тут що? Дванадцять метрів... Плюс ордера немає". Мене збентежила не стільки його фамільярність, навіть не закид про ордер, скільки те, що він зрозумів невідповідність між моєю "посадою" і метражем квартири. На поміч прийшов Степан. "Сучасний керівник, шановний мій,— прорік він, піднявши вгору тонкого й довгого, як диригентська паличка, пальця,— має бути скромний у побуті". "Да, кхм... Це правильно,— хижувато осміхнувся Калінкін і скосив очі спершу на порожні пляшки, затим на годинник.— Ну що ж, мені пора, товариші. Сімейство, знаєте, жде". "Коньяку більше немає, а не сімейство",— подумав я і рушив слідом за ним до "передпокою", відчуваючи, що саме зараз настала мить давати хабар, або, як казали у нас на будівництві, кинути на лапу. Я ніколи й нікому в своєму житті не золотив руку, не знав, як це робиться, і мовчки стояв супроти Калінкіна, понуро спостерігаючи за тим, як він старанно обгортає пуховим кашне червону, певно, тверду, як у старого вепра, шию. Рука моя, що тримала в кишені цупкий жмутик десяток — свіжу зарплату,—спітніла. З того, як Калінкін скоса мацнув мене поглядом за кишеню, я зрозумів, що він жде. "Скільки мені треба заплатити за цю кімнату?" — спитав я хрипко, чужим голосом. Калінкін невдоволено засапав. Він, мабуть, хотів би обійтися без свідків, але Степан зайшовся таким гучним і непідробним кашлем, що він умить заспокоївся й сказав: "Може б, ми трохи пройшлися?" Я провів його до старовинного будинку з похмурими стрілчастими вежами, в яких волого шепелявив вітер, мовчки віддав гроші, і він теж мовчки, трохи перехнябившись, спровадив їх до бокової кишені. Тоді сказав діловито: "Воно, знаєш, так буде надійніше. Поговорю з ким слід за чаркою — та й живи собі до весни, а тим часом ордерок виб'єш". Він потис мені руку, чіпко, з тою ж таки грубою діловитістю, й додав: "А ключики, повір, забув в управлінні. Зайди якось". "Ключики потрібні тобі для виправдання перед начальством, якщо воно дізнається про мою й твою авантюру",— подумав я, а вголос додав: "Нічого, обійдуся". І ми розійшлися. Я повернув угору, до церкви, що ледь бовваніла своїми прекрасними контурами крізь риштування, а Калінкін шаснув у якийсь провулок. "Скільки? — запитав Степан, коли я повернувся. "Сьогоднішня зарплата",— зморено сказав я. "Міг би й більше зідрати". "Міг би". "Виходить, не ми його дурили, а він нас",— кліпав добрими посоловілими очима Степан. "Ми — його, а він — нас,— сказав я.— У таких людців, як цей тип, замість розуму є непоганий нюх. Інакше як би він опинився на цій посаді? Але останній епізод у цій грі я залишив за собою... " І все ж я почував себе прегидко, як у сні з гнилою капустою. Я знав, що принизився і що ніколи цього не забуду й не вибачу собі. І заради чого! Тільки заради того, щоб мати на землі й свій куток, не ночувати зайцем у гуртожитку, не принижуватися знову ж таки. Та й виміняв шило на мило! Того вечора я вперше за все моє життя відчув, як не з руки бути інтелігентом. Якби цей Калінкін зустрівся мені до інституту, я показав би йому диктатуру пролетаріату... Було вже пізно, коли я одвіз Степана додому на таксі, вибачився перед його дружиною за вимушений "банкет" і пішки через весь Поділ поплентався на Узвіз вставляти новий замок у свої, бодай до весни куплені двері. Од того часу я жодного рану не зустрічав Калінкіна. Тітонька Дуся, яка приятелювала з двірничкою, сказала мені, що його нібито зняли з кербудів і "кинули" кудись чи то завмагом, чи то завбазою. І ось тепер — така зустріч. — Добрий день! — сказав я тихо, навіть з відтінком інтимності, в широку потилицю Калінкіна і пошкодував, що не можу в ту мить, коли він обернеться, наставити перед його ясні очі розгорнуте посвідчення працівника відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності. Спершу Калінкін подивився на мене відчужено порожніми, як і у всякого зіваки, очима, тоді вони ожили, метнулися з боку в бік, наче шукали можливості втекти, але, переконавшись, що тікати нікуди, хутко змінили тактику — заіскрилися фальшивою радістю. — А-а, це ви! — сказав так, немов давно жадав цієї зустрічі, і вхопив мене за лікоть. Я дивився на нього дуже спокійно, як дивлюся завжди на того, хто мені бреше. — Може б, ми трохи пройшлися,— запропонував я, намагаючись достеменно відтворити ту інтонацію, з якою він пропонував мені пройтися тоді, взимку. Проходитися йому явно не хотілося. Це я помітив по тому, як обличчя його враз попіснішало, проте він сказав: — До базару хіба, вип'ємо в молдаван по склянці вина за стару дружбу... — Такий нахаба! Усміхнувся й міцніше стиснув мій лікоть. Біля зеленої будочки з молдаванином, який розливав каламутне зеленкувате вино з чайника і питав: "Халотнаго? Тьоплахо?" — товпилися базарні "ханиги", що вже встигли наклянчити по сорок копійок і тепер збували їх. Я взяв дві склянки "халотнаго". — Ну, давай за те, щоб наша доля...— почав Калінкін, але я лагідно перебив його. — Моя і ваша,— й рішуче підніс склянку до губів, щоб він не здумав чаркуватися. Ми пили і примруженими очима дивилися через вінця склянок один на одного. "Що, виганяють з кімнати і ти пронюхав, що ні з ким я про тебе не говорив?" — питалися його очі.— "Ні, ще не виганяють, але виженуть, бо весна,— одказували мої.— А то, що ти ні я ким по говорив і не говоритимеш, я знав що тоді, коли кидав тобі на лапу. То був чистий твій прибуток, як кажуть економісти". — Ми з вами мусимо розрахуватися,— мовив я, коли вино було випито. — А може, ще по одному? — спитав він. — Не з винарем. З державою,— сказав я, дивлячись просто йому в душу. — Як? — А так. Ви повернете мені гроші, що взяли зимою, хабара, я віддаю його державі за те, що п'ять місяців незаконно прожив у її кімнаті. Це могли б зробити й ви, але я вам не довіряю. — Ннда?! І як же ти їх оддаси, га? — Він прискалив на мене хиже насмішкувате око, але я вмію перемагати ще й не такі погляди — абсолютним олімпійським спокоєм! — Не турбуйтеся. Існує безліч форм повернення боргу. В даному разі, скажімо, я куплю на всі шістдесят п'ять карбованців, які ви мені обов'язково повернете, лотерейних білетів. Ці гроші підуть на розвиток народного господарства... — Я говорив повільно, розважливо, як людина, яка пройшла Крим, Рим і мідні труби.— Якщо ж мені пощастить щось виграти, я й на виграш куплю білетів. Так триватиме доти, доки я нічого не виграю. Зрозуміло? — Нічого я в тебе не брав! — прошипів він просто мені в обличчя.— Спробуй, доведи! — А "редактора альманаху "Огородництво" забули, пане Калінкін? Він усе знає і не відмовиться засвідчити. — Ну, дивись, тобі теж не поздоровиться,— сказав він крижаним голосом. — Так,— спокійно погодивсь я.— Але вам удвічі. До того ж я одинак. Одна голова, як кажуть росіяни, не бедна, а бедна — так одна. А у вас сімейство, самі розумієте... Одне слово, говорити мені з вами набридло та й ніколи. Адресу ви мою знаєте, прізвище можете записати або запам'ятати: Порубай Микола Гордійович. Жду переказу три дні, потім — дію! Я повернувся й пішов геть, а він сказав мені у спину з ненавистю людини, підступно зрадженої: — Пр-ройдисвіт! "Дем-мократ!" — згадав я знову і зареготав так, що на мене озирнулися, як на дивака чи божевільного. На базарі я ніколи не поспішаю купувати те, що мене цікавить, а по кілька разів обходжу любе мені торжище, щоб увібрати в себе всі його принади: різноголосий гамір, що не вщухає й на мить, а дзуремить, як гірський потік по камінню, обличчя, одяг, сварки, товари... — Беріть, не пожалкуйте. Не пожалкуєте, кажу.— прорікає дід, бородатий, високий, у кожусі, дивиться кудись понад людськими головами, як апостол. Продає пшеницю у квітчастій ситцевій торбинці.— Зерно ж — як пучка ось. І показує пучку. А од олійних рядів пахощі, як од олійниці. Яблука червоні, жовті, як липовий мед, аж білуваті, червонобокі, темно-зелені, як рута, зелені у чорну латочку... — Беріть, беріть, вони хоч і рябенькі зате добренькі... Вірмени з апельсинами та мандаринами, уже гниленькими, останніми, тицькають свій товар прямо в вічі: — Паакуй, девушка, самий лучшій даю... Тибе — самій лутшій! Тітка з хроном промовляє: — Беріть хронець. Дивіться ж, який дорідний хронець — як макогони! Сама б їла, та грошей треба... Тинявся якийсь молодик, тримаючи кінчиками пальців дві жовті-прежовті мочені груші за довгі хвостики, видно, з тих, що вивчають життя народу. Пішов до молдаван-винарів, а звідти поринув у ряди вже без груш... Жінки з величезними плетеними кошиками, з яких виглядали плити мороженої риби, ходили понад рибними прилавками й казали одна одній захоплено: — А канбали!.. — Е, я її противлю. Таке однооке — чортій-що. Я ось хека нагатила кошик, на тиждень буде смажити... Стояв інвалід на милицях, обвішаних мишоловками, і припрошував неголосно: — Купуйте мишоловки, кому треба, залізні, вічні мишоловки! А в найглухішому кутку базару, де завжди походжають старенькі в'язальниці й продають з-під поли в'язані дитячі шапочки, шкарпетки, рукавички тощо, де гендлюють усякими недоносками, хвацько, весело гукали: — К-хому, протез-два-п'ятдесят! Ну?! Нак-кидайсь! Я пішов на цей голос. Чого-чого, а такого товару мені на руках ще не доводилось зустрічати. Протезом торгував червонощокий чоловічок на дерев'яній ступці. В нього були швидкі й трохи нахабні очі. — К-хому протез? — питався він і дивився в очі перехожим з відвертим викликом. — А який же з нього толк? — підступивсь я. — Який?І — здивувався дядько.— А ось, ось, ось! — Він швидко перебирав тремтячими пальцями новенькі ремінці з нікельованими застібками.— Це що, не товар, скажеш? Найкращий рант, якщо ти в цьому ділі тямиш. — Випити хочеться? — спитав я прямо. — Хочеться,— з не меншою прямотою одказав він і затис протез під пахвою.— Пригостиш? — Пригощу. — Тоді ходімо, я знаю одну контору, тут недалеко.— І вже йшов поперед мене, веселенько постукуючи ступкою.— Ти що, теж учора перебрав? Ха-ха! Я ж бачу, що очі з димком! "Кляте вино,— подумав я.— Та ще з ким випите!" А йому сказав: — Перебрав. — Ну так я і знав! — зрадів він. Я вже помічав, що найгіркіші п'яниці дуже радіють, коли бачать, що й "культурні" випивають нарівні з ними. Це схоже на побратимство людей. Якось, бувши в лікарні, я помітив, як здружуються люди, що перенесли однакові операції, чи хворі на однакову хворобу. Це — те саме, тільки в іншому варіанті. У смердючій забігайлівці нам налили п'ятдесят і двісті, причому "товариш" мій образився, що я взяв собі менше, і навіть долив мені грамів п'ять із суто компанійської солідарності... Коли ми випили й закусили пиріжками з капустою, які пеклися, певно, тижнів два тому, я сказав йому: — Оце похмелилися і йдіть додому. Не продавайте протез, він вам самому здасться. І потім, незручно: ідуть люди, дивляться й думають, що не скрута вас привела з цим товаром на торг, а чарка. — Правильно, друг! Чарка. Ну ти не думай, я не з тих, що алкаші. Ні-ні. Повір. Віриш? — Він уже сп'янів. Умить. Але я сказав: — Вірю, друг. На все краще.— І пішов, упевнений, що він вернеться назад. Коли я вже скупився і шукав лише квіти, то знову почув з глухого кутка базару:. — К-хому-протез-два-п'ятдесят! Ану не штовхаться! По черзі підходь!.. І так зі мною завжди: хочу як краще, а виходить на гірше... У квітковому ряду зустрівся мені Степан Очеретько. Він вимахував довгими тонкими руками й казав тітці, що торгувала сон-квітами: — Ну, як-таки так, тіточко, трави травою, а ви півкарбованця гнете! Бога побійтеся! — Всі квіти — трава, незворушно одказувала йому тітка, видно, з приміських, бо сільські жінки м'якші, жартівливіші й поступливіші,— А богом ти мене по лякай, його вже давно немає. Я поторкав Степана за плече й сказав, сміючись: — Ходімо далі. Ця тітка з того поріддя, що торгувало колись Ісусовим волоссям. Степан мені зрадів, обняв, як завжди розчулено, а квіткарка сказала: — Нахали! Ми зареготіли їй у відповідь, купили в якогось хлопчика з сором'язливими очима пролісків — ах, як вони пахли талим снігом і вологістю березового кореня! — і рушили шукати Степанові путящої картоплі. Я повів його до знайомого діда, який торгував "елою з Остра". Так я його й прозвав, бо всякому, хто допитувався, яка в нього картопля, старий одказував, необразливо посміхаючись: "А ви покуштуйте.— І вже серйозно, навіть дещо звисока, додавав: — Ела з Остра!" Біля старого ми застали чергу і якогось дивака, зодягненого, незважаючи на раннє весняне сонечко, по-зимовому, в модній шапці з козирком і з не менш модним великим портфелем у руці. Він утирав піт і дуже голосно гнівався: — Що за чортів батько! Оббігав увесь базар — ні в кого немає підходящої картоплі! А чому? Розледачіли селяни, роз'їлися, у карти грають, самогон жлуктять, телевізори дивляться... Безобразія! Оце у вас, хазяїн, нічого, по- моєму. Чи як? — Нічого,— мирненько відказав старий, помовчав, накладаючи картоплю на ваги, і закінчив: — Тільки якби я, товаришок, зав'язався галстуком та взяв у руки оте, що ви носите,— він кивнув на великий портфель,— то й мене б тут не було... В черзі засміялися, а "товаришок" перестав утирати піт, зніяковів і проказав: — А ви, дядьку, бачу, із тих, що за словом у кишеню не лізуть. — Е, синок,— мовив старий, не зводячи на нього очей,— якби я за кожним словом у кишеню ліз, то вже б давно кишені пообривав к лихій мамі... Ми з Степаном весело переморгнулися, бо вже говорили колись про те, як влучно і просто вміють дядьки приборкувати зухвалих розумак. Потім іще ходили по базару, з ряду в ряд, просто тинялися, і Степан розповів мені черговий свій сон: — Такий печальний сон, ти знаєш... Наче прокидаюсь я, в кімнаті повно сонця, а по підлозі повзає величезний краб і ріже своїми клешнями новий мій плащ "болонью". Отако: клац, клац, клац — тільки клапті летять... А я лежу, дивлюся, й так мені шкода того плаща, що аж заплакав! Прокидаюся, висить мій плащ цілий-цілісінький. То так зраділося... А це думаю: чи не зріжуть мені прогресивку? Я втішив його, що цього не станеться, бо знав, що він трудяга, і ніколи не було такого, щоб він чогось не доробив навіть за інших — така в нього вдача. Тоді я розповів йому про свою бесіду з Калінкіним. Степан тихо посміявся й спитав: — Як ти думаєш, принесе чи не принесе? — Принести, може, й не принесе, а прислать не забариться. Адже діватися йому нікуди. Тут, як то кажуть, хоч круть-верть, хоч верть-круть. Треба ж провчити хоч одного пройдисвіта! І потім ще одне. Я ніколи не забуваю свого приниження, і не вибачаю тим, хто змусив мене до цього. Це, знаєш, той камінь Сізіфа, який я котитиму все своє життя. — Ти знову надумав щось? — тихо спитав Степан. Хто-хто, а він мене таки добре знав. Адже ми п'ять років спали в інститутському гуртожитку голова до голови, п'ять років ділилися останньою копійкою і найпотаємнішими думками своїми. — Так. Я поїду, Степане, звідси, поїду на село вчителювати. У найглухіше село, аби тільки були там хоч маленький лісок і річка, а не голі обрії. Степан засмутився й мовчав. Він провів мене до початку Узвозу. Там ми пристояли трохи, вдихаючи запахи ще чистої молодої травиці та оживаючої дерези попід кручами, і, потиснувши один одному руки, розійшлись: я подерся на гору, Степан повернув назад. Пройшовши з десяток кроків, я обернувся, відчуваючи, що Степан зробив те ж саме, і не помилився: він стояв з опущеними од авосьок з картоплею плечима, дивився на мене, і я здалеку відчув, скільки смутку в його очах, я усміхнувся йому і підняв руку з пролісками. Степан кивнув і пішов серединою бруківки, вже не озираючись. Я зрозумів, що думав Степан, коли проводжав мене, і що, мабуть, сказав би, якби ми менше знали один одного. Він пораяв би сходити до шефа і, використовуючи його земляцьку прихильність, попросити, щоб добився дозволу жити мені в цій узвозівській кімнатці. Адже в нього є відповідні зв'язки, авторитет і т. п. Ні, ні, Степане. Нікуди я не піду і нічого не проситиму. І річ не в тому, що Іван Захарович зрозумів моє ставлення до новоутвореного музею великого вченого. Річ у тому, що якби колись він зустрів мене, як я повертався з свинарника, то не спитав би, чому на мені такі старі куфайка й чоботи і чому я такий малий виріс — він спитав би, що в мене в кишенях... Дома на мене чекав лист від мами, і я зрадів, бо ні від кого не одержував таких заспокійливо цілющих листів, як від мами. Пише вона без усяких граматичних умовностей (читаючи її листи, я вже сам розставляю крапки, коми тощо, крім чотирьох-п'яти знаків оклику, які вона неодмінно виводить товстими кілочками після слова "здрастуй"), думки її абсолютно розковані, немов не пише, а гомонить до мене з хатини, пораючись коло печі. "Здрастуй!!! сину мій, Миколко. Ти, як я купила отоді поросятко, казав, що воно хороше буде, їстівне й веселе, а воно ні к трясці — гурчить та й гурчить, що не понесу, не їсть, а тільки смокче. А як же ти там, синочку, чи є хоч їсти та вдягти? (В армію, а потім і в інститут вона писала мені: "Чи ти ж хоч наїдаєшся?"). Снився оце недавно, що хворий, то може й справді, не дай бог? Воно ж таке: про що думаєш, те й сниться. А я тільки про тебе й думаю. Хіба ото роблю щось, тоді ж про роботу й думаєш. У нас весна, тепла та гарна як невісточка. Луки вже залило аж по сосну, а місцями й сосну залило. Ходила оце вчора, дивилася, то й шишки плавають і сушнячок такий, що якраз у піч, горів би, як солома, а так пропаде, з повінню піде кудись. Тепер мені веселіше: то в дворі прибираю, то листя в садку згрібаю та палю, то оце грядочку під квітник скопала. А зимою страх як сумно було. Снігу понамітало, бурульок понавішувало... Глянеш у вікно, а вони, як оградка. З покрівлі курить, наче дим. Ще згорю, думаю. А воно — сніг. Знаю ж, а страшно. Що то воно, як сам у хаті сидиш. Ото тільки й розваги, що сусідський Васько. І досі з соскою ходить. А вже ж четвертий годок йому. Стоїть, було, зимою в пальтечку, у валянцях, у шапці теплій, а в роті соска. То й обізвешся: "Здоров був, Васько!" Він витягне соску, скаже "дластуйте" — і знову смокче. А ти її колись і в рот не брав. Що дамо, то ти й викинеш і викинеш. Та воно й краще, менше сміття в рот нанесеш. Колись, як я ще малою була, тих сосок і не знали. А тепер усього понавидумували — і сосок, і бомбу таку, що десь як упаде, то й землю переверне. Колись такого не було, та й жили ж люди. Бачила вчора бригадира, питаю, коли орати почнуть, а він сміється й каже: "Хіба вам, тітко, не однаково коли? Вам як пенсіонерові в останню чергу оратимуть!" Отакий! А я ж йому, як ще маленьким був та ходив до молотарки підобідувати з матір'ю (я тоді саме кухарила), все, було, й підсиплю їм густішого, все, було, й підсиплю, бо шкода, мале ж іще. Ну, та нічого, йому теж колись тикнеться, як постаріє. Адже ж і він колись буде пенсіонером, бодай його не діждати. Ходила вчора одвідувати діда Трохима, пирогів гаряченьких понесла та яблук квашененьких, м'які такі, і беззубому можна їсти. Негодящий дід. Йому вже полежать би, оддихнуть старістю, а він грушу посеред двора пиляє, помаленьку так, чирги-чирги, та й закуняє проти сонця, тоді прокинеться та знову чирги- чирги... Кажу: "Вам би, діду, вже й годі отак ворочаться". А він: "Доки ворочаєшся, доти й живеш". Теж правильно. Шкода буде діда, як умре. А колись же такий веселий був, співучий та танцьовитий — куди твоє діло! Отак живеш, живеш, та незчуєшся, коли й життя мине. Ну, годі, а то я все про себе та й про себе. Сказано, старе — як мале, все щось белькоче та й белькоче. Як же твоя кватиря? Так хочеться подивиться на неї хоч одним оком. Ти зразу всієї меблі не купуй, а по одному, бо де ж тих грошей набратися. А як по роботі? Дивися ж там, шануйся, слухай начальства. Слухняного, кажуть, і бог слухає. Оце писала тобі вчора, та ще й сьогодні півдня прихватила, бо поганий з мене писар: півлисточка доки напишу, то вже й рука заболить, оддихаю, тоді знов сідаю. А тепер понесу вкидати, попрошу Дмитра-поштаря, щоб адресу написав, бо я як нагордзяю, то ще й не дійде. Цілую ж тебе, синочку, тисячу разів. Може, й не все написала, що думалося ночами, ну, та вже що написала, те й читай, бо новин видающих нема. Твоя мама"... Я прочитав листа, сів на Потаповича, від чого він застогнав як тяжко хвора людина, і сидів так хтозна-поки. Мені уявлялося село, в якому я незабаром опинюся, старенька баба, до якої мене поставлять на квартиру... У неї обов'язково буде такий старий, як і вона, пес, що вже ні гавкати, ні їсти не може нічого, крім побовтюшки, а вночі постогнуватиме в своїй халабудці, як он той, що в сторожа Андріївської церкви. Бабуся готуватиме мені їсти те, що й собі, і казатиме щоразу, як мама любить казати: "їж, синок, на здоров'я. Може, баба й не такого наварила, зате багато!" Я рубатиму їй дрова, носитиму воду, а вечорами сидітиму над планами уроків або над Плутарховим "Порівняльним життєписом"... А мама тим часом житиме самотиною. Я, звичайно, міг би вчителювати у своєму селі, але туди не втовпишся: стоїть воно над большаком, до обласного центру двадцять кілометрів, кругом ліси, луки, річка — з таких сіл прислані вчителі не тікають, а залишаються назавжди, навіть молоді. Сонце вже давно зайшло за протилежний бік будинку, і в моїй кімнаті оселилася приглушена, червонувата від стін, пофарбованих колись у темно-вишневий колір, півсутінь. Я переодягся в домашнє й заходився смажити на своїй кустарній плитці картоплю — "елу з Остра". Обидві мої конури — "зала" і "передпокій" — наповнилися пахощами гарячої олії, замки на чемодані в кутку тьмяно блищали, мов два квадратних ока, дерев'яний волик на лутці сумно дивився на мене, здавалося, він ось-ось зареве потихеньку. А Потапович похмуро спостерігає за тим, як я ходжу з кутка в куток, розганяючи плечима густий цигарковий дим. Галя, думав я, що їй сказати, як з нею принаймні попрощатися? Адже я не знаю її, а тільки відчуваю в ній щось рідне, дороге мені, може, найдорожче. Не буду ж я пояснювати їй, що посмішка мого безпосереднього начальника ображає мене, як подачка, що бігати й вибивати, словами Калінкіна, ордерок і прописочку я ніколи нізащо не стану, бо вважаю це принизливим, несумісним з людською гідністю. До того ж наші з нею стосунки... їх, по суті, немає. Адже ми спізналися лише очима, обізвалися одне до одного душами. Чи, може, така вона і є — любов, що промовляє в німій розмові очей, душ, живе в отій прекрасній миті, яку не можна зупинить?.. Почалося це з того несподіваного для мене вечора, з тої ожеледі, синьої в сутінках і жовтуватої у світлі з вікон на Узвозі. Якось, повертаючись з роботи вже при ліхтарях, я наздогнав на Узвозі, якраз супроти церкви, дівчину з важкою поштарською сумкою за плечима. Дівчина горбилася від своєї ноші і ступала обережно, щоб не впасти, бо саме випала ожеледь. Я не належу до тих бідових залицяльників, що можуть зупинити дівчину на вулиці й завести з нею балачку. Я просто хотів їй допомогти і, порівнявшись, сказав: "Добрий вечір! Давайте я піднесу вашу сумку". Дівчина обернулася, і я побачив блискучі наполохані очі — не такі, як мені їх робить наша Люся-референт, а справді наполохані, зеленкувате при негустому світлі узвозівських ліхтарів волосся, що вибилося з-під хустки на лоб та на щоки, і бліде, теж зеленкувате обличчя втомленої людини, "Спасибі", — сказала вона непривітно і прискорила крок. Я хотів узяти її під руку, щоб вона не впала, заспішивши на слизькому, потім подумав: "Вона мене не розуміє, то ще перелякається, чого доброго". І облишив свій намір, але руку тримав напоготові, ладен підхопити її щомиті. В наш під'їзд ми зайшли разом. Дівчина відімкнула секцію поштових скриньок, пересунула сумку з-за плеча на груди і стала швидко, вправно розкладати пошту. "У п'яту немає нічого?" — спитав я. "Нічого",— тихо відповіла поштарка і ще раз наполохано зиркнула на мене. Вона не була вродлива. Обличчя бліде, як трава під каменем, губи пошерхлі й, здавалося мені, трохи коверзливі, руде волосся з-під хустки стирчить, наче воно з тонкого жовтого дроту, тільки очі — може, тому, що з виду вона така непоказна — здалися мені незвичайними. Було в них щось дуже смутне і водночас лагідне, смирне. Про дівчину з такими очима кажуть: славна. Вдома я повечеряв, чим було, що знайшлося в "холодильнику", і сів за якусь книжку — мені завжди подобалося читати в своїй тихій комірчині з одною лампочкою під високою стелею і тоненькими тінями від павутинок по кутках. Але на цей раз не читалося. Я спіймав себе на тому, що мені хочеться думати про дівчину-поштарку. Чому мене вразили її очі, що в них заховано? Чому вона, незважаючи на свою молодість (їй можна було б дати не більше двадцяти), така насторожена? Інша б хихикнула, стрельнула очима, може, й сумку віддала б, а ця тільки лякається... Другого дня я знову наздогнав її з повною сумкою за плечима (видно, кінець моєї роботи збігався з розносом вечірньої пошти), цього разу біля входу до нашого під'їзду, привітався, придержав двері, аби вона пройшла, і мовчки рушив по сходах мимо вітража до своєї келії. "Вам є лист",— почув я, і серце моє враз застугоніло. Я обернувся. Вона стояла на першій сходинці, хоч поштові скриньки були коло парадних дверей, і тримала в руці конверт. Я зійшов униз, взяв простягнутого листа, дівчина дивилася собі під ноги, і сказав досить сухо: "Спасибі. У вас хороша пам'ять". Вона швидко глянула на мене знизу вгору, і в очах її було стільки сором'язливості, що я спитав м'яко: "Як вас звати?" "Галя",— прошепотіла вона, не підводячи очей, повернулася і швидко пішла до скриньок. Того вечора я довго сидів на лутці, не роздягаючись, не вмикаючи світла, бо в кімнаті і так було видно од надвірного ліхтаря, і дивився на вулицю. Батарея під луткою гріла мені ноги, у під'їзді, як завжди, бренькала гітара, біля стовпа під церквою борюкалися на снігу безпритульні пси, і я почував себе дуже самотнім. Уночі мене лихоманило, я вкрився поверх ковдри ще й пальтом, але все одно було холодно, то підвівся, увімкнув плитку і поставив її коло розкладачки. Стало ніби тепліше, я лежав і дивився, як спіралі поступово стають із червоних темно-вишневими, потім білими. Вони нагадували мені мішень, яку я колись так і не навчився "поражать в десятку"... Найбільшим моїм досягненням була дев'ятка. Десятка — це якщо влучиш людині просто в серце, а дев'ятка — якщо тільки зачепиш його... Але ж все одно смерть! Дев'ятка, десятка — яка, зрештою, різниця, якщо все одно смерть. І за дев'ятку, і за десятку ставлять однакову оцінку, бо — в серце... Сердце, сердце, тебе бы для счастья Чуть грубей, чуть спокойнее быть,— пригадалися рядки з вірша мого однокурсника по інституту, і я повторив їх кілька разів. Мимо вікна внизу по тротуару, що відтав після ожеледі, жваво цокотіли чиїсь тоненькі підбори: вгору-вниз, вгору-вниз... Я лежав і думав: а от Галя не наважилась би так зухвало вицокувати підборами під вікном хворої людини... Наступного дня мені стало ще гірше, температура підвищилась, певно, десь до тридцяти дев'яти, в очах мріли жовті кружала й страшенно хотілося пити. Я вдягся, ледве тримаючись на ногах, і поплентався в аптеку по аспірин. Дорогою подзвонив з автомата в Товариство і сказав, що прийти на роботу не зможу. Я навіть був радий, що захворів, тепер кілька днів лежатиму і обміркую, що далі робити. Увечері забіг Степан. В очах його було стільки тривоги й співчуття, що коли він обережно, аби не протнути дюралеву розкладачку, підсів до мене, я легенько стиснув його плече й сказав зворушено: "Спасибі, Степане, що одвідав". Він зрозумів мене, закліпав вологими Христосовими очима, заметушився і, вхопивши плитку, поніс її у "передпокій" до розетки. "Зараз я тобі таку ласощу сотворю,— сказав,— що ого-го-го. Вечерю богів!" Їсти мені не хотілось, але я змовчав. "Я й знав, що з тобою негаразд,— гомонів Степан, порпаючись у "холодильнику",— бо приснилося, наче ти джигітуєш на чорному коні. А кінь — це ж ясно: хвороба. Моя мама страх боїться, як насняться коні". "То тебе кінь сюди й привів?" — спитав я, усміхаючись. "Ні, розумієш, я подзвонив тобі на роботу, а там кажуть, що ти хворий. Кінь — то таке... Може, він мені й не снився, а тільки привидівся, як я вже сюди біг. Зі мною таке часто буває". Любий Степан. Він ніколи не збреше, не прикрасить себе словом, а скаже так, як було, хоч те часом і не на його користь. І мені пригадалося, як одного разу Степана, відмінника й персонального стипендіата, "погнали" з іспиту по історії середньовіччя за те, що він, рятуючи нашого однокурсника Шурка Хоменка, помінявся з ним білетом, бо Шурко "горів". Викладач помітив цю нехитру операцію і вирядив обох. Шурко, почервонівши, вийшов, а Степан зупинився біля викладачевого столика й рішуче сказав: "Ви не колективіст, Олексію Самійловичу. В армії нас три роки вчили допомагати товаришеві словом і ділом, якщо йому важко. А ви... Ех ви! Хоменко тиждень перед цим хворів, як вам відомо, і не встиг підготувати всього матеріалу. То що ж йому — залишатися без стипендії?" Я ніколи ще не бачив Степана таким відчайдушним, як того разу. Він, не питаючи дозволу, взяв зі столу інший білет і без підготовки почав відповідати. Але викладач не схотів його слухати, поставив "трійку" й попросив залишити аудиторію. Потім відповідав я. Верз всяку нісенітницю, аж доки не заробив трояка. То була солодка трійка — трійка солідарності! Ми, звісно, були не праві, але щасливі, навіть влаштували гуртову вечерю з дешевим вином... Але ж, Степане, чесність нашу часом сприймають, як виклик або нерозумну вихватку, безпосередність вважають наївністю, а вразливість — слабкістю. Нам би, Степане, бути байдужішими, тоді про нас казали б, що ми сильні натури. "Приховуй своє життя" — вчили древні філософи. Ні, Степане, важливо за всяких обставин залишатися із відкритими душами — тільки тоді ми не оглухнемо серцями, тільки тоді повною мірою відчуємо Людину в собі й в інших. Ми вечеряли смаженою на олії цибулею, навіть випили з подарованого мені "Вакхом" срібного стаканчика, після чого я відчув себе ще гірше, але те було байдуже: адже ми змову, як і в інституті, разом! Мені не покращало й назавтра. До того ж на Узвозі, якраз супроти мого вікна, знову знімали фільм. Гули машини, ревів авіаційний двигун-вітрогон, кричали в мікрофон: "Бабшка! Бабшка! Не дивіться в камеру, не усміхайтесь, умоляю вас. Почнемо спочатку". Я встав і підійшов до вікна. На бруківці, метрів за сорок від камери, біля якої товпилися актори у формі білогвардійських офіцерів, стояла знайома мені бабуся у довгополому заяложеному пальті, запнута хтозна-колишньою хусткою. Ця бабуся щоденно швендяла нашою вулицею з в'язкою якихось дощечок або з сіткою пляшок та банок за плечима і завжди п'яненько гомоніла сама до себе. На Узвозі її звали Розочкою. Напевно, вона втекла з притулку для старих "на свободу" і тепер промишляла всячиною. Розочка й зараз була з в'язкою дощечок. "Сніг!" — гукнув режисер у мікрофон, і це прозвучало, як "По неприятелю!". Заревів авіаційний двигун на колесах, шалено закрутився пропелер, сповнюючи вулицю пронизливим свистом, а робітники стали швидко, як у німому кіно, кидати лопатами сніг у потужний струмінь. Сніг полетів назустріч бабусі, вітер шарпнув поли довгого її пальта... Мабуть, цей кадр називався так: "Заметіль, Самотня бабуся з в'язкою дров". "Мотор!" — знову гукнув режисер, і це прозвучало, як "Вогонь!" Бабуся подерлася на Узвіз, але, порівнявшись з камерою — тут, певно, мав бути крупний план нещасної жінки,— обернулася до неї й беззубо усміхнулася просто в лінзу! "Стій!" — розпачливо заволав режисер.— Бабусю, я ж вас просив: не усміхайтеся! Свою чарівну посмішку ви подаруєте нам після зйомок. А зараз ваше завдання йти і більш нічого. Розумієте? Я доплачу вам ще трояк, тільки не посміхайтеся!" Бабуся кивала головою і не посміхалася. Я ліг, бо мене тіпало. І знову ревів двигун, і знову був "Сніг!", "Мотор!"... Ввечері до мене тихенько постукали. Я подумав, що це тітонька Дуся — вона вже п'ятий день навідувалася після роботи,—носила чай в усяким вілляй та варенням,— накинув одяг і відімкнув дворі. За ними стояла Галя. "Пробачте... — ледь чутно прошепотіла вона, дивлячись, як і тоді, коли наздогнала мене з листом, собі під йоги.— Там була повна скринька, й мені вже нікуди класти пошту вам... " Я взяв з її рук жмут газет і журналів і сказав хрипко (завжди мені зраджує голос!): "Заходьте, перепочинете трохи". "Ні-ні",— злякано, видихнула вона, швидко, спідлоба, зиркнула мені в очі й побігла східцями вниз, а я стояв у відчинених дверях, в яких гув протяг з під'їзду, і вдихав холодний запах новеньких газет з її сумки — так я вдома вдихав у присмерки пахощі матіоли, политої студеною колодязною водою... От і все, що було між нами. Після одужання я ще не бачив її. Заходив кілька разів на пошту, щоб хоч глянути в її очі, такі рідні мені... Та марно: Галі не було. Дізнався тільки, що вона знедавна працює на "телеграмах", тобто розносить телеграми, і застати її важко. Але завтра, в неділю, я неодмінно знайду її. Стоятиму під поштою з ранку до вечора. Бо не вірю, щоб зустріч наша була випадковою. ...Сонце вже, мабуть, заходило, бо хрести на Андріївській церкві жовтогаряче засяяли, а латка води в Дніпрі, яку мені видно з вікна крізь безлисту ще берестову гілку, зробилася густо-синьою — то впала на неї тінь од круч. Цієї пори я люблю сидіти на пагорбі за нашим будинком, звідки видно, як сонце ховається поміж кручі, як тихою старого вулицею внизу снують маленькі люди і сонце обсіває їх жовтим прощальним пилком... За стіною почали сваритися мої сусідки: "Ти знову купила іржавий оселедець?! — верещала Лідія Костянтинівна.— Хіба ти не бачила, що в нього вже голова відпадає?!" "Піди купи кращого!" — як завжди, з холодним викликом одказувала донька, сердито стукаючи по підлозі своїми товстими підборами. Скоро вона заведе своєї "Как мне бы-ы-ыть..." Я швидко вдягся й пішов на кручі, через двір, мимо довгого ряду хлівчиків з усяким непотребом, човнами й мотоциклами. Попід стінами хлівчиків уже зійшла молоденька кропива і тихо пахла у вечірній вологості. Поміж густими кущами дерези на схилах уже заплуталася лагідна просинь. А низовою вулицею ще текла ріка жовтого пилу і в ньому снували маленькі люди. Сонце вже торкнулося обрію. Воно було кругле густо-червопе і таке врочисте, що говорити з ним личило б хіба що давньогрецькою мовою. Але я не знав давньогрецької і йшов поміж кручами, тихо шепочучи: "Awe sol, awe sol!"1. Скоро я вже не добачу тебе з цих круч... Але ж ти однакове всюди". 1 Слава сонцю, слава сонцю (лат.).
Великі розквітлі магнолії	Ніна Бічуя	Ярема відімкнув ключем вхідні двері й увійшов до кімнати. Кімната пахла дивно і трохи по-чужому. Альма принюхувалась до всього, ніби потрапила сюди вперше, і дивилась на хлопця чорними, запитливими очима. Ярема потріпав її по густій сіруватій шерсті: — Ну, ну, Альмо, не сумуй. Скоро ми всі сюди повернемось. Сімнадцятого маму випишуть з лікарні, а потім і тато з відрядження повернеться... Ярема зірвав з календаря кілька листків, і йому здалось, що до сімнадцятого залишилось тепер значно менше, ніж хвилину тому. Потім він полив квіти у вазонах, бо земля засохла й порепалася, стер долонею пил зі столу, провів пальцями по корінцях книжок, що стояли на стелажі, поправив мамину фотографію у гарній інкрустованій рамці. Мама усміхалась весело, ніби хотіла підбадьорити сина. Ярема ліг на диван і став дивитися на мамину фотографію. Альма примостилась на килимку, поклавши голову на лапи, й сторожко ворушила вухами. Ярема знов порахував дні до сімнадцятого — часом йому здавалося, що він помилився в рахунку і чекати треба довше. Двічі на тиждень він вкидав у поштову скриньку мамині бадьорі листи до тата —. вона їх написала наперед і кілька, бо знала, що їй робитимуть операцію, але не хотіла повідомляти про це татові, аби він не хвилювався й міг спокійно працювати. Отож Ярема кидав у скриньку давно написані листи, а сам після школи біг до мами в лікарню, він слав у палаті три ночі підряд після того, як мамі зробили операцію, нікому й ніколи не дозволяли такого, але Ярема так довго просив, що йому врешті-решт дозволили, аби лиш лікарі не знали — він вибирався з лікарні вдосвіта, і тільки вже на уроках відчував, як йому хочеться спати, бо вночі він щомиті схоплювався послухати, чи мама дихає, змащував їй губи ложечкою, змоченою у воді з цитриновим соком, бо мамі не дозволяли пити після операції, у нього самого уста сохли й боліли, ніби і його гарячка палила, а голова була важка й усякі сумні думки докучали хлопцеві. Однак тепер усе вже було гаразд і сімнадцятого мама прийде додому. Коли мама лягала на операцію, вона попросила свою співробітницю Ірину Петрівну, щоб та прийняла до себе Ярему — ну, звичайно, й Альму. Ярема сподівався, що Ірина Петрівна відмовиться — удвох з Альмою вони займали б занадто багато місця в чужій квартирі, але Ірина Петрівна погодилась, вона не сказала ані слова проти, і Альма спала тепер у коридорі, вона розтягалась там від стіни до стіни, і через неї доводилось переступати кожному, хто хотів пройти коридором. Ярема спав у кімната Ігоря — сина Ірини Петрівни, та кімната здавалась йому чужою й незатишною, як випадкове вагонне купе. Вранці Ірина Петрівна вставала раніше від усіх, вона готувала сніданок, Яремі давала мало не щодня смажену яєшню з цибулею, мама сказала їй, що Ярема любить прирум'янену злегка цибулю, і Ірина Петрівна запам'ятала це, вона мало що не до кожної страви давала тепер ту рум'яну цибулю, і завжди питала, чи Яремі смакує. Обличчя в неї при тому було добре й ласкаве. Ярема говорив, що йому страшенно смачно, що ніколи нічого смачнішого не їв, хоч насправді йому було зовсім байдуже, що їсти. — Вже, мабуть, треба йти,— сказав до Альми хлопець.— Знову Ірина Петрівна буде докоряти, що ми світами блукаємо. Покажись-но, яка ти після того купання в озері. То тільки назва така була — озеро, а насправді те озеро виглядало, наче калабаня, зелена від твані й намулу, однак Альмі подобалось вибрьохуватись у тому озері, і Ярема мусив завжди відчищати її від водорослів. Ярема йшов до Ірини Петрівни і знав наперед, як зараз усе буде: вона поставить перед ним тарілку з борщем і буде дивитись добрими, аж теплими очима, і треба весь час відвертати погляд, аби не бачити тої жалісливої доброти, бо інакше сам собі будеш здаватися зовсім нещасним і самотнім. А потому Ірина Петрівна погладить по голові, як малу дитину, і буде говорити про свого Ігоря — який він у неї ласкавий, наче дівчинка, який делікатний і безпомічний, і через те у нього нема справжнього товариша. Коли Ігор був зовсім малий, Ірина Петрівна скликала до хати цілий гурт дітей, пекла для них пиріжки, частувала — діти за обидві щоки наминали пиріжки, бавились Ігоревими іграшками, а потім ішли собі додому і вдруге не приходили чомусь самі, аж поки Ірина Петрівна знову починала їх запрошувати до сина. Яремі було жаль тоді Ігоря, хоч він не любив дивитись, як Ігор підлещується до матері, коли хоче щось попросити, як вуркоче при тому тихеньким, солодким голосом. Здається, якби він попросив для себе Місяць замість тарілки — то Ірина Петрівна наступного ж дня поставила б перед ним на стіл той Місяць. — Я б так хотіла, аби ви потоваришували,— признавалась Яремі Ірина Петрівна,— саме такий друг йому потрібний — ось такий розумний, витриманий і самостійний хлопець. Ярема дивувався з такої характеристики — мама й тато завжди дорікали, що він занадто розбишакуватий і не вміє дати собі сам ради — але хтозна, може, кожен по-своєму розуміє такі речі, і Ярема ніяково відповідав Ірині Петрівні. — Чого ж, ми з Ігорем не сваримося, ми... — Так, так,— кивала головою Ірина Петрівна.— Я дуже хочу, щоб ти був його приятелем. Ігор ходив до школи у другу зміну, він повертався додому увечері й відразу починав оповідати, як його хвалили, а інших — ганили. Яремі те було зовсім нецікаво, він брався до книжок чи виходив погуляти з Альмою і при тому думав, як він може виконати прохання Ірини Петрівни і стати Ігоревим другом. Ярема вигадував усілякі способи — наприклад, можна було б витягнути Ігоря з води, якби той раптом надумав десь тонути, або розв'язувати замість нього задачі, або ж подарувати йому щось незвичайне. Але всі ті проекти нікуди не годились, Ігор не збирався тонути, задачі розв'язував сам, а все незвичайне, чого б він міг запрагнути, йому негайно добувала Ірина Петрівна. От хіба що, може, Альму віддати? Але ж ні, на таке Ярема б не згодився, та й Альма, очевидно, також. Ярема виносив на прохання Ірини Петрівни відро з сміттям, бігав по хліб, старанно витирав ноги об килимок і вмивався вранці холодною водою, як казала Ірина Петрівна, але не міг вигадати нічого такого, аби стати другом Ігоря. Досі в нього це виходило з усіма іншими хлопцями легко й просто, він навіть не розмірковував над тим, що треба робити, аби з кимось потоваришувати, а тепер йому навіть смачні пиріжки, якими годувала їх Ірина Петрівна, нагадували чомусь дітей, яких вона скликала колись до малого свого Ігорка. Звичайно, смішно було б думати, що його, Ярему, частують пиріжками задля того, аби він став другом Ігоревим, і Ярема не думав так, тільки пиріжки ті під лагідним, добрим поглядом Ірини Петрівни зовсім не смакували, і Ярема аж винним у чомусь почував себе. Час до сімнадцятого тягнувся страшенно довго, наче безпросвітна полярна ніч, Ярема сидів у мами в лікарні, коли були прийомні дні, аж поки медсестра не приходила й не казала, що час уже б і додому йти, Ярема ще з порога озирався, і мама усміхалась йому, була вона вихудла і зовсім бліда, і руки її здавались вузенькими, майже дитячими, і в густому маминому волоссі, темному і м'якому, Ярема раптом побачив сивину, і від того йому аж у серці щось защеміло, бо досі ніколи не спадало на думку, що мама може стати... ну, стати немолодою. Він нічого не сказав їй, він частував її пиріжками й компотами Ірини Петрівни, мама сміялась: — Ох, як я це все з'їм, то потім не втиснусь у свої сукні, доведеться нові шити! Страшно важко було дочекатись, коли вже нарешті настане сімнадцяте, і маму випишуть з лікарні, і вона одягне свою сукню, оту світлу, з вишивкою на рукавцях — замість цієї остогидлої лікарняної сорочки. Якогось дня Ірина Петрівна сказала, що в Ігоря незабаром день народження, він запросив хлопців зі свого класу, і якщо Ярема хоче, то може й своїх товаришів покликати, щоб було веселіше. Знову Яремі майнула думка про малих дітей і солодкі пиріжки, але то було дурне, він знав, що Ірина Петрівна просто дуже добра і ладна цілий світ частувати своїми пиріжками. Було йому тільки дивно, що день народження може стати справжнісінькою і дуже складною проблемою. Найголовнішим, здавалось, було, де його відзначати. Ірина Петрівна й Ігорів тато хотіли, аби все влаштувати вдома: стіл з наїдками, за столом Ігоркові однокласники, повнісінька хата однокласників, скільки вміститься,— а Ігор би в центрі, і всі б його вітали, і були б подарунки від друзів. Ігор же терся об материну щоку і все скиглив і скиглив, що він так не хоче, краще, коли б у лісі, розклали б вогнище і розігріли б шашлики, і не обов'язково матері й батькові їхати до лісу, навіть не треба їхати,— всі тоді почуватимуть себе дорослими, зовсім дорослими. Поволі Ірина Петрівна приходила до думки, що, може, син має рацію, нехай справді їдуть до лісу, так буде краще, романтичніше, незвичайно — нехай таки й справді їдуть, коли дитина так того хоче. Врешті-решт, це ж таки його день народження, і має бути так, як він того хоче. — Ну, гаразд, я ще подумаю,— сказала Ірина Петрівна. Увечері, лягаючи спати, Ігор сказав: — Коли мама каже — "подумаю" — значить, все буде гаразд! Ярема здивувався: звичайно Ігор майже миттю засинав, ніяких розмов у них ніколи не велося, а тепер Ігор раптом надумав побалакати перед сном. — Нехай знають! Ти побачиш — я влаштую такий день народження, справжнісінький день народження — вони всі луснуть від заздрості. Хто мав луснути — Ігор не пояснював, Ярема ж не став допитуватись, бо його зовсім не обходили люди, які могли луснути від заздрості, та ще й з такого марного приводу. — Знаєш, як ми це все зробимо? Мама м'ясо засмажить удома, а там розкладемо багаття, на металевих шомполах шашлики — розігріємо, ще також привеземо до лісу повний кошик усіляких інших страв... Знаєш, я сам дещо зможу докупити — у мене досить грошей — і роздобути ще можна. Бачив коли-небудь — пляшки порожні валяються? Нащо ж їм валятись — треба підняти й здати, і вже копійка в кишені... Коли хтось так щиро у чомусь звіряється, то це, мабуть, якраз та мить, коли можна розпочинати дружбу, але Яремі захотілося повернутись до Ігоря спиною й удати сонного. А ще більше хотілося сказати щось дуже образливе, від чого Ігор замовк би отак, з розкритим ротом. Ярема й сам не знав, у чому річ, врешті- решт, хто з хлопчаків не здавав отих порожніх пляшок, коли часом таки бракувало десяти — п'ятнадцяти копійок на кіно чи на морозиво, а, однак, тут його раптом щось обурило, і він би сказав кілька злих слів Ігореві, от тільки все чомусь пам'яталося прохання Ірини Петрівни — бути Ігореві другом, а Ярема не знав, чи злі слова входять в поняття "друг" у розумінні Ірини Петрівни. Заплющивши очі, Ярема знову почав рахувати, скільки часу лишилось до сімнадцятого. День народження випав у неділю. Рано-вранці хлопці взяли величезні рюкзаки, Ярема тихенько погукував на Альму, щоб не розглядалася довкола, а йшла поважно і спокійно, як і належить такому величезному і мудрому псові. Небо було чисте, сонце світило — як на замовлення для нашого іменинника,— сказала Ірина Петрівна. На автобусній зупинці стояли троє Яреминих товаришів. Як і домовлялися, вони взяли триніг, казанок та вудочки. Вирішили їхати до такого місця, де можна половити рибу. Прикусивши губу, Ігор пішов назустріч хлопцям. — Знайомтесь,— сказав Ярема, і хлопці по-дорослому потиснули одне одному руки. — Раз, два, три, чотири, п'ять,— порахував усіх Ігор.— Що ж, по два шашлики на кожного. Хто не прийшов — нехай тому гірше й буде. Він засміявся, він весь час намагався удавати веселого, хоча Ярема розумів, що в таких от випадках у людини навряд чи може бути гарний настрій. Чекали ще трохи. З Ігоревого класу ніхто не прийшов. Ігор усміхався, але при тому весь час закушував губу. Ярема думав, що ті хлопці, мабуть, не хотіли луснути від заздрості і тому не прийшли. — Що ж,— сказав Ігор,— час би вже їхати. І коли він так сказав, на автобусній зупинці з'явилась дівчинка. Яремі навіть здалось, що вона весь час тут десь поблизу стояла, тільки не відважувалась підійти. Була це зовсім звичайна, майже непримітна дівчинка. Вона не пробувала удавати з себе кіноактрису, як деякі роблять, хоч кіноактрисами їм напевно ніколи не стати. Зовсім звичайна була" дівчинка — коса зі стяжкою, родима плямка над губою — така темна, що не помітити її не можна, спідниця широка, як у циганочки, і голуба блузка. Така чистесенька, свіжа, ніби от щойно відпрасована. В руках дівчинка тримала букет. Величезні гарні квіти з рожево- фіолетовими, мов підсвіченими знизу пелюстками, і від цих квітів розливалося на обличчі дівчинки ясне світло, і вся вона здавалася ще чистішою і яснішою. Вона підійшла до гурту хлопців і сказала: — О, Ігор, добрий день! Куди це ти зібрався? Ярема чомусь подумав, що питає вона, аби якось заховатись за тим запитанням, аби ніхто не зміркував, що вона тут з якимось наміром, а не випадково; насправді ж вона все ніби знала — і про день народження, і про те, куди зібрався Ігор. — Хм,— сказав Ігор і зміряв її поглядом так, ніби це була не дівчинка, а несподівана вибоїна під колесами велосипеда.— Хм, а що, тебе це обходить? Хлопці ззирнулися між собою. Ярема сказав: — То Ігор соромиться признатись — у нього сьогодні день народження, з цього приводу ми їдемо в ліс шашлики смажити. — Славно як! — сказала дівчинка й усміхнулась. Зуби вона мала білі й гарні, і усміхалась також гарно.— В такому разі... вітаю тебе з днем народження. — Якось би й без того обійшлося,— буркнув Ігор. Дівчинка все ще усміхалась, ніби не хотіла звертати уваги на те Ігореве буркотіння. — Хочеш, я подарую тобі цей букет? — сказала вона й простягнула магнолії хлопцеві. На кожному слові дівчинка затиналась, вимовляла слова поволі, ніби в темноті йшла навпомацки, вона при тому ні на кого не дивилась, і обличчя в неї зробилося зовсім бліде. — Пхе,— сказав Ігор,— що ж я з тим віником у лісі робитиму? На розпал же під шашлики таке зілля не годиться! — Та ні,— сказала дівчинка.— Який же віник? Це магнолія. У нас у садку біля дому зацвіла. Славно так. Учора ще жодної квітки не було, а сьогодні вранці — вся в білому. Гарно так! — Ну, то й носи при собі ту гарноту, а нам ніколи, нам треба до лісу, на шашлики — правда, хлопці? Потім Ярема Думав, що треба було відразу сказати щось — або ж нехай дівчинка з ними їде, коли хоче, або ж — що вони ніяких шашликів не потребують і поїдуть самі собі кудись по рибу,— одним словом, треба було щось сказати. Але ніхто нічого не сказав, хлопці сіли в автобус, вони їхали до лісу відзначати день народження по-дорослому, а на зупинці залишилась дівчинка в голубій блузці. Хлопці сиділи на галявині. Назносили сухого галузяччя, палили ватру, розіклали триніг. Над головами бриніло прозоре, молоденьке зовсім листя, метрів за триста текла річка. Шашлики смажились і мали бути дуже смачні й соковиті. Все йшло ніби так — І все якось не так. Чогось бракувало, тільки дуже важко було визначити — чого ж таки бракує. Ігор спритно повертав шашлики над вогнем, можна було подумати, що він усе життя лишень тим і займався, що пильнував шашлики, аби не підгоріли. Дивився на хлопців тепер уже по-справжньому весело і говорив: — А це, може, й на добро, що більше ніхто не прийшов. М'яса нам більше буде. Та й вони всі нудні страшенно, вони собі навіть не уявляють, який може бути день народження — справжній, у лісі,— не якийсь там дитячий ранок з татком і мамою за ручку. Вони б до такого навіть не додумалися. Ярема дивився на молоденьке листя над головою. Решта хлопців копирсались біля вудочок. — Що то за дівчина була? — запитав Ярема. — Ота, на зупинці? Та так, одна, з нашого класу. Бігає за мною, ніде від неї проходу нема. — Треба було її з нами покликати. — Ну, ще чого! Дівчиська нам бракувало! Хіба вона розуміється на шашликах? — Добре, хоч ти розумієшся,— сказав Ярема і встав. Альма десь відбігла, хлопець свиснув, прикликаючи її.— Знаєш, я вже нагостювався. Я вже піду,— сказав Ярема. Ігор забув обертати шашлики, хлопці здивовано глянули на товариша. — Та ти що? — запитав один з них.— Чи тобі в голові перевернулось? Ніби й сонце не дуже пече! Невже справді хочеш іти? — Він жартує! — сказав Ігор і знову закусив губу. — Ти що, Яремо? — дивувалися хлопці.— Глянь, які шашлики рум'яні! Вже майже засмажилися! — Я справді нагостювався,— стенув плечима Ярема.— Ви зоставайтесь, хлопці, чого вам через мене від шашликів відмовлятися? — він знову свиснув на Альму, вона підбігла й чекала, що то надумається робити Ярема. А він поволі рушив стежкою, Альма ще трохи постояла, принюхуючись до знадливого запаху смаженого м'яса, а потому таки побігла услід за господарем. Ярема знав, що хлопці почувають себе ніяково — він їх сюди спровадив, а сам пішов геть, але ж вони вже не маленькі, вони прийшли відзначити день народження по-дорослому, то й нехай самі тепер роблять, як знають. То тепер їхня справа, вони з Ігорем познайомилися, нехай самі роблять, як знають. Ті думки, однак, не вспокоювали Ярему, він не знав, добре чи погано вчинив, покинувши товариство, та залишатись йому зовсім не хотілось. Найгірше було те, що все якось доведеться пояснити Ірині Петрівні, Ярема йшов стежкою і не знав, як пояснити Ірині Петрівні, чому образив Ігоря, чому пішов геть. І знову рахував дні до сімнадцятого і жалкував, що не відважиться забрати Альму й валізку І піти додому, доведеться ще кілька ночей спати з Ігорем в одній кімнаті, і їсти пиріжки, і все якось пояснити добрій Ірині Петрівні.
Сплячий красень	Кларк Артур	Сплячий красень Кларк Артур У «Білому олені» мляво точилася одна з тих дискусій, що виникають тоді, коли ніхто не може запропонувати кращої теми для суперечок. Ми намагалися пригадати найчудернацькіші ймення та прізвища, і не встиг я сказати Обідайя Полкінгхорн, аж тут, як завжди, втрутився Гаррі Первіс. — Не так уже важко відкопувати чудні імена, — докірливо сказав він, засуджуючи нашу легковажність, — а чи замислювалися ви над серйознішою проблемою, а саме, як вони можуть впливати на долю їхніх власників? Розумієте, іноді вони можуть зіпсувати людині життя. Саме так і сталося з молодим Зігмундом Снорінгом. — Та ні! — заволав Чарлз Вілліс, один з найзатятіших критиків Гаррі. — Цього не може бути! — Мабуть, ви думаєте, я вигадав це прізвище? — обурився Гаррі. — Ні, прізвище Зігмунда було єврейського походження, його предки приїхали з Центральної Європи; і починалось воно на SCHZ. І зберігало це буквосполучення досить довгий час. «Снорінг» — лише англізований варіант цього прізвища. Втім, усе це не має значення; мені б не хотілося марнувати час на такі дрібниці. Чарлі, один з найобіцяючих письменників (він ходив у обіцяючих більше двадцяти п'яти років), хотів був запротестувати, та хтось із присутніх задля загального добра відвернув його увагу кухлем пива. — Зігмунд, — вів далі Гаррі, — досить мужньо ніс цей тягар, поки не став справжнім мужчиною. Втім, немає ніякого сумніву, що прізвище гнітило його й, зрештою, стало причиною психосоматичного захворювання. Певно, якби Зігмунд народився від інших батьків, він ніколи не став би таким безнадійним хропуном. Хоча бувають і більші трагедії у житті. Зігмундова рідня мала кругленьку суму грошей, а звуконепроникні стіни спальні рятували домочадців від безсонних ночей. Як завжди в таких випадках, Зігмунд навіть уявлення не мав, які симфонії він виконує ночами, і ніколи не розумів, чому бідкаються родичі. І лише коли Зігмунд одружився, він змушений був поставитися до свого лиха — якщо це можна назвати його лихом, адже від нього страждали інші — з належною серйозністю. Немає нічого незвичайного в тому, що молода повертається з весільної подорожі трохи збентежена, але бідна Речел Снорінг пережила щось таке, що не вкладалося ні в які рамки. Від безсоння у неї почервоніли очі, але кожна її спроба викликати до себе співчуття друзів зустрічала лиш їхні насмішки. Тож не дивно, що вона поставила Зігмундові ультиматум: або він перестане хропіти, або шлюбу кінець. Ця справа могла мати серйозні наслідки для Зігмунда і його сімейства, адже вони були заможні, навіть багаті, однак не такі, як дядько Рубен, що помер минулого року, залишивши досить плутаний заповіт. Дядько дуже любив Зігмунда і відказав йому чималу суму грошей, яку той міг отримати, коли йому сповниться тридцять років. На жаль, дядько Рубен був надто старомодний і нетерпимий у питаннях моралі і зовсім не довіряв молодому поколінню. Зігмунд міг отримати спадщину лише за умови, якщо він не розлучиться з дружиною раніше зазначеного строку. Якщо це станеться, гроші підуть на заснування притулку для сиріт у Тель-Авіві. Склалася непроста ситуація, і важко було передбачити, чим це скінчиться, якби хтось не запропонував Зігмунду звернутись до дядька Хаїма. Хоч як йому не хотілося цього, але безвихідне становище потребувало термінових заходів. Отож, Зігмунд пішов до дядька. Повинен пояснити, що дядько Хаїм був відомим професором фізіології, членом Королівського наукового товариства, автором багатьох наукових праць. На той час у нього було теж скрутно з грошима через сварку з опікунами коледжу, і він змушений був припинити дослідницькі роботи з тваринами. До того ж його дратував той факт, що фізичний факультет щойно отримав півмільйона фунтів на новий синхротрон. Отож дядько не дуже люб'язно зустрів свого нещасного племінника. Намагаючись не звертати уваги на стійкий запах дезинфекції і тварин, Зігмунд простував за лаборантом повз якісь небачені пристрої і клітки з мишами та морськими свинками, відвертаючись від огидних кольорових діаграм, що ними позавішували усі стіни. Його дядько сидів на лаві, сьорбаючи чай з колби, і неуважливе їв бутерброди. — Пригощайся, — нелюб'язно буркнув він. — Смажений хом'як, просто делікатес. Ми тут ставили з ним деякі ракові досліди. А ти з чим прийшов? Посилаючись на відсутність апетиту, Зігмунд виклав знаменитому дядькові свою сумну історію. Професор вислухав його без тіні співчуття. — Навіщо тоді ти одружився? — зрештою сказав він. — Це просто змарнований час. Дядько Хаїм був відомий своїми твердими переконаннями щодо сімейного життя; у нього було п'ятеро дітей і жодної дружини. — Втім, ми можемо тобі допомогти. Скільки у тебе грошей? — Що ви маєте на увазі? — збентежено спитав Зігмунд. Професор розвів руками, показуючи на лабораторію. — Все це потребує чималих грошей. — Але я думав, що університет... — Така специфічна робота, ясна річ, буде проводитись неофіційно. Я не можу витрачати на неї фонди коледжу. — Гаразд, скільки це буде коштувати? Дядько Хаїм назвав значно меншу суму, ніж чекав Зігмунд, та радів він недовго. Скоро з'ясувалося, що вчений був досконало обізнаний з усіма тонкощами заповіту дядька Рубена: Зігмундові доведеться підписати контракт, за яким професорові перепаде чимала сума, коли через п'ять років гроші перейдуть до племінника. А та сума, що дядько назвав, — лише аванс. — Навіть у цьому випадку нічого тобі не обіцяю, але подивлюсь, чи м можу допомогти, — сказав дядько Хаїм, уважно розглядаючи чек. — Зайди до мене через місяць. Більшого Зігмунд не зміг домогтися, оскільки увагу професора привернула вельми колоритна студентка-дослідниця у заплямованому фарбою светрі. Профеcop і студентка почали обговорювати стан справ з лабораторними пацюками, вживаючи такі слівця, що Зігмунд, зніяковівши, поспішив звідти геть. Не думаю, що дядько Хаїм міг би взяти гроші від Зігмунда, якби не був хоча б трохи упевнений в успіхові своєї справи. Він був близький до завершення роботи, коли університет зрізав йому фонди; звичайно, він не досяг би мети за чотири тижні, хоч би які чудодійні ліки вводив сповненому надій племінникові, отримавши від нього гроші. Експеримент проводився одного вечора вдома у професора. Зігмунд не дуже здивувався, побачивши у дядька ту саму студентку. — Чи допоможуть ці ліки? — Сподіваюсь, ти не хропітимеш, — відповів дядько Хаїм. — Сідай, ось тут зручне крісло; можеш переглянути журнали. Ми з Ірмою будемо по черзі чергувати коло тебе на той випадок, якщо виникнуть якісь побічні реакції. — Побічні реакції? — занепокоївся Зігмунд, потираючи руку. — Не хвилюйся, сиди собі спокійно. Через пару годин буде видно, чи подіяли ліки. Отож Зігмунд чекав, поки його зморить сон, а двоє вчених метушилися навколо нього (а також один біля одного); міряли тиск, пульс, температуру і взагалі возилися з ним як з тяжкохворим. Настала ніч; Зігмунд навіть не думав засинати, а професор з асистенткою мало не падали з ніг. Зігмунд розумів, що вони змарнували стільки часу заради нього, і був зворушливо вдячний за їхню турботу, хоча вдячність відчував не дуже довго. Опівночі Ірма «зламалась», і професор не дуже ніжно умостив її на кушетці. — Ти певен, що не відчуваєш ніякої втоми? — позіхаючи, запитав він у Зігмунда. — Абсолютно. Дивно, але в такий час я, звичайно, дивлюсь третій сон. — Ти добре себе почуваєш? — Як ніколи, Професор знову позіхнув, роздираючи рота і, пробурмотівши щось схоже на «мабуть, я сам прийняв ті ліки», потонув у кріслі. — Гукнеш нас, — сказав він сонним голосом, — якщо буде щось не так. А нас уже ноги не тримають. Через якусь хвилину Зігмунд, дещо не в собі, був єдиний у кімнаті, кого не зборов сон. До другої години ранку він прочитав з десяток номерів «Панчу», до четвертої перегорнув всі номери «Сатердей івнінг пост», а до п'ятої його увага була прикута до «Нью-Йоркера». Йому скоро набридло читати про ікряну дієту, і він з радістю схопив зачитаний примірник з «Блондинкою, яка хотіла». Він захоплено читав про пригоди блондинки аж до світанку, коли дядько Хаїм конвульсивне здригнувся, зіскочив з крісла і, розбудивши Ірму ляпасом по м'якому місці, заметушився коло Зігмунда. — Ну що, хлопче, — з удаваною бадьорістю почав він, чим одразу викликав підозру Зігмунда, — я задовольнив твоє прохання; ти не хропів уночі, адже так? Зігмунд відклав «Блондинку», чиє хотіння або нехотіння не мало тепер ніякого значення. — Я не хропів, але і не спав також. — І тобі зовсім не хочеться спати? — Анітрохи. Я просто нічого не розумію. Дядько Хаїм переможно глянув на Ірму. — Ти, Зігмунде, увійшов в історію і став першою людиною, яка може не спати. Зігмунд вислухав це повідомлення здивовано; спочатку до нього не дійшло, що він став піддослідною морською свинкою. — Я знаю, — провадив Гаррі Первіс, — що багатьох з вас зацікавили б подробиці відкриття дядька Хаїма з наукової точки зору. Однак мені про них нічого не відомо, а навіть якби я знав, то не став би втомлювати вас зайвими деталями. Хотів би лише відзначити, що в цій події немає нічого незвичайного, хоч із виразу ваших облич я бачу, що дехто настроєний досить скептично. Зрештою, сон —надзвичайно змінний фактор. Візьміть Едісона, який спав дві-три години на добу до кінця життя. Якщо людина не може жити без сну, то деякі тварини можуть; отже сон не є основою життєдіяльності. — Які саме тварини можуть обходитись без сну? — спитав хтось більш зацікавлено, аніж недовірливо. — Ну, скажімо, е-е-е, глибоководні риби, що живуть поза межами континентального шельфу. Якщо вони заснуть, їх одразу з'їдять інші риби, або вони втратять рівновагу і опустяться на дно. Отож і доводиться їм не спати все життя. — (Між іншим, я й досі намагаюся з'ясувати, чи правильне це твердження Гаррі. Поки що мені не вдалося спіймати його на науково не підтвердженому факті, хоча раз чи двічі я висловлював сумнів відносно достовірності його тверджень. Однак, повернімося знов до дядька Хаїма.) — Минув певний час, — провадив Гаррі, — перш ніж Зігмунд збагнув, що з ним сталось. Але зрозуміти суть проблеми Зігмунду заважав захоплений коментар дядька, який розписував неймовірні можливості, що відкриваються тепер перед племінником, коли той звільнився від тиранії сну. Та все ж Зігмунд поставив-таки питання, що мучило його, а саме: «Як довго воно триватиме, це безсоння?» Професор та Ірма переглянулися, дядько Хаїм нервово відкашлявся: — Важко сказати напевне. Це явище потребує дослідження. Цілком вірогідно, воно може стати постійним. — Ви маєте на увазі, що я більше ніколи не зможу спати? — Не не зможеш, а скоріше не хотітимеш. Втім, якщо це так сильно турбує тебе, я, мабуть, щось придумаю аби усе було так, як і раніше. Однак це коштуватиме чималих грошей. Зігмунд заспішив додому, пообіцявши професорові постійно тримати його у курсі справ. Мозок Зігмунда був надто збуджений, але він хотів якомога швидше переконати дружину, що більше ніколи не хропітиме, їхня зустріч була напрочуд зворушливою, і молода дружина охоче повірила чоловікові. Та на світанку наступного дня Зігмунду дуже нудно лежалось у ліжку. Не маючи змоги перекинутись хоча б словом із кимось, він прокрався навшпиньки геть з кімнати від сплячої дружини. Вперше на Зігмунда почала давити безвихідь його ситуації. Постало питання: як убити ті додаткових вісім годин на добу, які звалилися на нього, наче небажаний подарунок? У вас може виникнути думка, що до Зігмунда прийшла чудова, просто унікальна нагода вести повноцінніше життя, прилучаючись до культури і знань, в чому у нас усіх є потреба, був би тільки вільний час. Він міг би прочитати всіх класиків, яких не читала переважна більшість людей, або вивчати мистецтво, музику, філософію, і з головою поринути у світ найвитонченіших цінностей, створених інтелектом людини. Багато хто з вас, мабуть, заздрить йому. Однак із Зігмундом нічого цього не сталось. Справа в тому, що навіть найвищий інтелект потребує певного розслаблення і не може цілком віддати себе серйозним справам. Справді, Зігмунд більше не мав потреби у сні, однак він прагнув чимось заповнити ці довгі, пусті години нічної темряви. Він скоро зрозумів, що наша цивілізація дуже мало пристосована для тих, хто не може спати. Певно, краще було б жити у Парижі або Нью-Йорку, а в Лондоні практично усі заклади зачиняються об одинадцятій вечора, за винятком кількох кафе, які відчинено до півночі, а до першої години ночі працюють лише... втім, чим менше говорити про ті заклади, які продовжують роботу, тим краще. Спочатку, коли стояла хороша погода, Зігмунд подовгу гуляв, та після кількох зустрічей з підозріливими і недовірливими полісменами, облишив це заняття. Тоді він почав об'їжджати Лондон з кінця в кінець на автомашині, відшукуючи такі місця, про існування яких навіть не здогадувався. Скоро Зігмунд завів шапкові знайомства з багатьма нічними сторожами, носильниками з Ковент-Гардена, молочниками, а також з журналістами і друкарями з Фліт-стріт, яким доводиться працювати, коли усі сплять. Але оскільки Зігмунд не належав до тієї категорії людей, які кровно зацікавлені в контактах із собі подібними, це заняття скоро набридло йому, і він змушений був покластись на власні обмежені можливості. Дружина, як цього слід було чекати, не дуже зраділа, дізнавшись про нічні прогулянки чоловіка. Він чесно розповів їй усе, і вона змушена була прийняти це на віру. Однак склалося враження, що їй більше потрібен чоловік, який хропе, але ночує дома, ніж той, що крадькома тікає серед ночі і не завжди встигає повернутись до сніданку. Така позиція дружини дуже розчарувала Зігмунда. Він уже витратив немало грошей і повинен витратити не менше (про що постійно нагадувала Речел), а також ішов на значний ризик, щоб позбутись своєї вади. А чи була вона вдячна йому? Анітрохи. Вона лише вимагала докладно звітувати, де і як він проводив час уночі. Таке ставлення до нього було надто несправедливим і говорило про відсутність довіри. Помалу сімейна таємниця вийшла за межі вузького кола посвячених, хоча Снорінгам (які, до речі, являли собою дуже згуртований клан) вдалося припинити процес розповсюдження чуток. Дядько Лоренц, торговець діамантами, запропонував, щоб Зігмунд узяв іще одну роботу, адже шкода марнувати стільки додаткового робочого часу. Дядько склав список робіт, які однаково легко можна виконувати вдень і вночі, але Зігмунд щиросердно подякував, зауваживши, що не бачить ніякого резону сплачувати подвійний прибутковий податок. Наприкінці шостого тижня цілодобового безсоння Зігмунд «зламався». Він не міг більше читати книжки, ходити по нічних клубах і слухати платівки. Та незвичайна властивість, за яку багато легковажних чоловіків віддали б свої статки, стала нестерпним тягарем для Зігмунда, і йому не залишалось нічого іншого, як знову звернутись до дядька Хаїма. Професор чекав на племінника, і тому відпала необхідність пригрожувати судовим переслідуванням, апелювати до почуття родинної солідарності чи натякати на можливість розриву контракту. — Гаразд, гаразд, — невдоволено пробурчав вчений. — Безглуздо метати бісер перед свиньми. Я був певен, що рано чи пізно ти зажадаєш вилікувати тебе від безсоння. Оскільки я щедра людина, це обійдеться тобі лише у п'ятдесят гіней. Але якщо ти хропітимеш іще дужче, ніж раніше, прошу мене не звинувачувати. — Я ризикну, — сказав Зігмунд, у якого тоді стосунки з Речел погіршились настільки, що вони спали окремо. Він відвернувся, коли професорова асистентка (цього разу не Ірма, а незграбна брюнетка) наповнювала величезний шприц останньою новинкою дядька Хаїма. Не встигла вона ввести половину вмісту шприца, як Зігмунда звалив сон. Дядько Хаїм уперше розгубився не на жарт: «Хто міг подумати, що воно подіє так швидко. Що ж, треба перенести його у ліжко, не лежати ж йому посеред лабораторії». Наступного ранку Зігмунд усе ще міцно спав і ніяк не реагував на стимулятори, що вводились йому. У нього не було ніяких ознак дихання, і він справляв враження людини, яка перебуває у стані гіпнотичного сну, чим викликав дедалі більше занепокоєння професора. Втім, тривожився він не довго. Через кілька годин роздратована морська свинка куснула його за палець; почалося зараження крові, і редактор журналу «Нейчур» ледве встиг вмістити некролог у номер, що йшов до друку. Зігмунд мирно проспав усі хвилюючі перипетії і перебував у стані блаженного невідання, коли родичі повернулись з крематорію «Голдерс грін» і зібрались на «військову раду». De mortuis nil nisi bonum1, але стало цілком очевидно, що покійний професор зробив іще одну трагічну помилку, і ніхто не знав, як її виправити. Дядько Мейєр, власник салону меблів на Майл-Енд-роуд запропонував подбати про Зігмунда з умовою, що зможе виставляти його у вітрині для демонстрації якостей своїх розкішних ліжок. Однак Снорінги наклали вето на цю пропозицію, вбачаючи в ній щось недостойне Зігмунда. Втім, пропозиція примусила їх замислитись; адже тепер вони були ситі по саму зав'язку Зігмундом та його киданням з однієї крайності в іншу. Тож чому б не піти шляхом найменшого опору і, як висловлювався один мудрець, не будити лихо, поки воно спить? Та й немає рації за великі гроші кликати інше світило, яке може тільки погіршити стан Зігмунда (ніхто не може уявити як саме). Годування Зігмунда не коштуватиме нічого, на медичну допомогу піде мінімум; крім того, поки він спить, можна бути певним, що ніхто не порушить умови заповіту дядька Рубена. Коли ці аргументи виклали Речел, вона одразу збагнула, в чому їх сила. Щоб проводити правильну політику, за таких обставин від неї вимагалося певне терпіння, адже кінцевий результат стане доброю винагородою за всі її зусилля. Чим більше Речел обмірковувала ситуацію, тим більше її приваблювала ця ідея. її цілком захопила можливість стати багатою солом'яною удовицею, і взагалі, перед нею розкривалися нові незнані можливості. І до того ж, чесно кажучи, їй набридло займатись проблемами чоловіка, щоб мучитися з ним іще цілих п'ять років, коли він вступить у права наслідування. У свій час Зігмунд став власником майже мільйонного капіталу. Між іншим, він продовжував міцно спати і за всі п'ять років жодного разу не захропів. Зігмунд так мирно спав, що жаль було будити його, навіть якби хтось знав, як саме це зробити. Речел була певна, що непродумане втручання матиме непередбачені наслідки, та й родичі схилялися до цієї думки, впевнившись, що вона може розраховувати лише на проценти з капіталу Зігмунда. Ця історія трапилась кілька років тому. Коли я востаннє почув про Зігмунда, він і далі мирно спав, а Речел чудово проводила час на Рів'єрі. Як ви, мабуть, здогадались, їй не відмовиш у здоровому глузді, адже вона розуміє, як вигідно зберегти собі на старість молодого чоловіка. Мушу визнати, я інколи жалкую, що дядько Хаїм не скористався з нагоди розкрити секрет своїх чудових відкриттів людям. Але Зігмунд на власному прикладі показав, що наша цивілізація іще не готова для таких експериментів. Проте у мене не згасла надія, що інший фізіолог почне усе спочатку. Гаррі глянув на годинник: — О боже! Ніяк не думав, що вже так пізно, у мене злипаються повіки. — Він підхопив теку, потамував позіх і доброзичливо усміхнувся нам. — Приємних вам сновидінь, — кинув він на прощання.
Порівняльні Життєписи	Плутарх	I. Цар Архидам, син Зевксидама, що правив лакедемонянами з великою славою, залишив після себе сина на ім'я Агід від своєї першої дружини Лампідо, жінки чудової і гідної, і другого, молодшого - Агесилая від Евполії, дочки Мелесиппіда. Оскільки влада царя мала згідно із законом перейти до Агіда, а Агесилай мав жити, як звичайний громадянин, він отримав звичайне спартанське виховання, дуже суворе і повне трудів, але таке, що привчало юнаків до покори. Тому-то, як повідомляють, Симонід і назвав Спарту приборкуючою смертних: завдяки своєму укладу життя, вона робить громадян надзвичайно слухняними закону і порядку, подібно тому як кінь з самого початки привчають до вузда. Дітей же, яких чекає царська влада, закон звільняє від подібних обов'язків. Отже, стан Агесилая відрізнялося від звичайного тим, що він прийшов до влади, після того як сам привчений був коритися. Ось чому він краще за інших царів умів обійтися зі своїми підданими, з'єднуючи з природними якостями вождя і правителя простоту і людинолюбство, отримані завдяки вихованню. II. Коли він знаходився в так званих агелах разом з іншими хлопчиками, його коханим був Лісандр, що полонив передусім його природною стриманістю і скромністю, бо, блищачи серед юнаків палкою старанністю, бажанням бути першим у всім, володіючи міцністю тіла і жвавістю вдачі, яку нічим не можна було стримати, Агесилай відрізнявся в той же час таким слухняністю і лагідністю, що всі накази виконував не за страх, а за совість: його більш засмучували докори, ніж важка робота. Краса його в юні роки робила непомітною тілесну вада - кульгавість. До того ж він переносив її легко і життєрадісно, завжди першим сміявся над своїм недоліком і цим як би виправляв його. Від цього ще більш помітним робилося його честолюбство, оскільки він ніколи не виставляв свою кульгавість в якості приводу, щоб відмовитися від якої-небудь справи або роботи. Ми не маємо жодного зображення Агесилая, бо він сам не хотів цього і навіть перед смертю заборонив малювати своє мертве тіло або ліпити статую. Є відомості, що він був невеликого зросту і з вигляду нічим не визначний, але жвавість і життєрадісність за будь-яких обставин, весела вдача, привабливі риси і приємний голос примушували до самої старість надавати перевагу йому красивим і квітучим людям. Як повідомляє Теофраст, ефори наклали штраф на Архідама за те, що він взяв собі дружину дуже маленького зросту, (бо, - сказали вони, - вона буде народжувати нам не царів, а царьків). III. Під час правління Агіда Алкивіад втік з Сицилії в Лакедемон. Не встиг він як слід обжитися в Спарті, як його вже звинуватили в зв'язку з дружиною Агіда Тімеєю. Агід сам сказав, що дитини, що народилася у нього він не визнає своєю, але що це син Алкивіада. Тимея, як повідомляє Дурід, аж ніяк не була засмучена цим і вдома в присутності служниці шепотом називала дитину Алкивиадом, а не Леотіхидом, а сам Алкивіад говорив, що зійшовся з Тімеєю, не маючи на увазі її збезчестити, а з честолюбного бажання, щоб його нащадки правили над спартанцями. Після цього Алкивіад таємно сховався з Лакедемона, побоюючись Агіда. До хлопчика ж Агід завжди відносився з презирством, вважаючи його незаконнонароджений. Але у час останньої хвороби Агіда Леотіхид плачем і проханнями добився того, що цар в присутності багатьох визнав його своїм сином. Однак після смерті Агіда Лісандр, що отримав над афінянами перемогу на морі і що користувався великим впливом у Спарті, запропонував передати царську владу Агесилаю, оскільки Леотіхид - незаконнонароджений і негідний отримати її. Багато які інші громадяни також виступили за Агесилая і прийнялися ревно підтримувати його, поважаючи його за високі етичні якості і ще за те, що він иховувався разом з ними і пройшов спартанське навчання. Однак в Спарті був деякий провидець Деопіт, що знав багато старовинних передбачань що вважався дуже досвідченим в божественних справах. Він заявив, що буде гріхом, якщо спартанці виберуть царем кульгавого, і під час розбору цього справи прочитав наступне провіщення: Спарта! Одумайся нині! Хоч ти з душею гордовитою, Ходою твердою йдеш, але владу зростиш ти кульгаву, Багато доведеться тобі нежданих бід зазнати, Довго хльостати тебе будуть війни згубної хвилі. Проти цього заперечив Лісандр, кажучи, що якщо спартанці так бояться цього оракула, то вони повинні швидше стерегтися Леотіхида. (Бо, - сказав він, - божеству байдуже, якщо царює будь-хто, що шкультигає на ногу, але якщо царем буде незаконнонароджений і, отже, не нащадок Геракла, то це і буде "кульгавим царюванням". Агесилай додав до цього, що сам Посейдон засвідчив незаконне народження Леотіхида, вигнавши землетрусом Агіда з спальні, а Леотіхид народився більш ніж через десять місяців після цього. IV. На отаких -то основах і за таких обставин Агесилай був проголошений царем; він негайно вступив у володіння майном Агіда, позбавивши цього права Леотіхида як незаконнонароджений. Однак, бачачи, що родичі Леонтіхида з материнської сторони, люди цілком порядні і надто нужденні потребу, Агесилай віддав їм половину майна; так розпорядившись спадщиною, він замість заздрості і недоброзичливість здобував собі славу і добре відношення співгромадян. Зі слів Ксенофонта , Агесилай, у всьому корячись своїй вітчизні, досяг найбільшої влади і робив все, що хотів. Ось що має на увазі Ксенофонт. У той час самої великою силою в державі були ефори і старійшини; перші з них мали владу тільки один рік, другі ж зберігали своє права довічно і мали повноваження, що обмежують владу царів, як про це розказано в життєписі Лікурга. Тому царі з давніх часів живуть з ними в розбратах, передаючи цю ворожнечу від батька до сина. Але Агесилай обрав інший шлях. Замість того, щоб сваритися з ними і робити їх своїми ворогами, він всіляко годив їм, не роблячи нічого без їх ради, а будучи покликаний ними, завжди поспішав з'явитися можливо швидше. Всякий раз, коли підходили ефори, коли він, сидячи на царському троні, вирішував справи, він підіймався їм назустріч; кожному знову вибраному старійшині він завжди посилав як почесний дар теплий плащ і бика. Цими вчинками він хотів показати, що шанує їх і тим прославляє їх достоїнство, В дійсність же непомітно для навколишніх все більш зміцнював власна могутність і збільшував значення царської влади завдяки загальноій повазі, якою він користувався. V. У своїх відносинах з співгромадянами він був бездоганний, коли справа торкалася ворогів, але не друзів: противникам він не заподіював шкоди несправедливо, друзів же підтримував і в несправедливих вчинках. Агесилай вважав ганебним не поважати своїх противників, якщо вони діяли гідно, але не міг засуджувати своїх друзів, коли вони помилялися, більш того він гордився, що допомагав їм, беручи тим самим участь в помилках, що здійснюються, бо вважав, що ніяка допомога, що надається друзям, не є ганьюою. Коли його вороги попадали в біду, він першим виражав їм своє співчуття і охоче приходив на підмогу, якщо вони про це просили; так він завойовував загальну любов і залучав всіх на свій бік. Помітивши це, ефори, побоюючись посилення Агесилая, наклали на нього штраф під приводом, що громадян, що належали всьому місту, він робить як би своєю власністю. Бо подібно тому, як дослідники вважають, що якби у всесвіті зникли б суперечка і ворожнеча, то через згоду всіх речей між собою не тільки зупинилися б небесні світила, але припинилося б всяке народження і рух, - так, очевидно, і законодавець лакедемонський вніс в свою державу честолюбство і суперництво як засіб для розпалювання доброчесності, бажаючи, щоб суперечки і змагання завжди існували в середовищі гідних громадян; бо взаємна слухняність і доброчинність, досягнута без попередньої боротьби, є вияв бездіяльності і несміливості і несправедливо носить ім'я однодумності. Для деяких очевидно, що це розумів ще Гомер: він не зобразив би Агамемнона задоволеним тим, що Одіссей і Ахілл лають один одного жахливими словами, якби не вважав, що ревниві незгоди кращих людей один з одним приносять велику користь спільній справі. Однак тут неможливо обійтися без відомих обмежень, бо дуже далеко йдуче змагання шкодить державі і приносить багато бід. VI. Ледве встиг Агесилай вступити на царювання, як люди, прибулі з Азії, сповістили, що персидський цар готує великий флот, щоб витіснити лакедемонян з моря. Лісандр, бажаючи негайно відправитися в Азію, щоб допомогти своїм друзям, яких він залишив там правителями і володарям міст і які потім за жорстокість і насильства були або вигнані співгромадянами, або убиті, переконав Агесилая почати війну і зробити далекий похід, переправившись через море раніше, чим варвар закінчить свої приготування. Одночасне Лісандр написав своїм друзям в Азію, щоб вони відправили послів в Лакедемон і просили в полководці Агесилая. Отже, Агесилай з'явився в Народні збори і погодився прийняти на себе керівництво війною, якщо йому дадуть тридцять спартанців в якості воєначальників і радників, дві тисячі вільновідпущенників і шість тисяч воїнів з числа союзників. Завдяки сприянню Лісандра, ці вимоги були охоче прийняті, і Агесилай був посланий разом з тридцятьма спартанцями, серед яких Лісандр був справді першим не тільки по своїй славі і впливу, але і через дружбу з Агесилаєм, що вважав себе ще більш зобов'язаним йому за цей похід, ніж за царську владу. У той час як його військо збиралося в Гересте, Агесилай зі своїми друзями прибув в Авліду і заночував там 10\. У сні йому привиділось, що хтось звертається до нього зі словами: Цар лакедемонян, ти розумієш, звичайно, що ще ніхто не виступав як вождь всієї Греції, крім Агамемнона в колишні часи і тебе в цей час. Оскільки ти керуєш тепер тим же народом, виступаєш проти тих же ворогів і відправляєшся на війну з того ж самого місця, то ясно, що і тобі треба принести богині жертву, яку приніс Агамемнон, відпливаючи звідси. Агесилай відразу ж пригадав про дівчину, яку батько приніс в жертву, корячись жрецям. Однак він не злякався, але, прокинувшись, розказав свій сон друзям і заявив, що необхідно надати богині ті почесті, які доставляють їй задоволення, але наслідувати дикого древнього полководця він не збирається. По розпорядженню Агесилая була прикрашена вінком лань, і його жрець приніс тварина в жертву, однак не по тому обряду, якому звичайно слідував жрець, поставлений беотійцями. Почувши об цю беотархи дуже разгнівались і відправили своїх служителів до Агесилаю, забороняючи йому приносити жертви всупереч законам і старовинним звичаям беотійців. Служителі ж не тільки виконали доручення, але і скинули з вівтаря частини жертовних тварин. Розлючений Агесилай відплив, обурюючись на фіванців і в той же час дуже зніяковівши цим знаком, думаючи, що тепер похід буде для нього невдалим і він не виконає того, що намітив. VII. Коли вони прибули в Ефес, вплив Лісандра і загальне до ньому повага стали незабаром обтяжливі і нестерпні Агесилаю. Дійсно, народ товпився біля воріт Лісандра і все ходили за ним, прислужуючи лише йому, як якби Агесилай володів тільки титулом і ім'ям командуючого, отриманим завдяки закону, дійсним же владикою, який все може і всім вершить, був Лісандр. Адже ніхто з полководців, що посилалися в Азію, не зміг стати таким могутнім і грізним, ніхто не зробив більше добра своїм друзям і зла своїм ворогам. Все це ще було свіжо в пам'яті людей. До того ж, бачачи простоту в поводженні, природність і товариськість Агесилая, в той час як Лісандр виявляв різкість, суворість і стислість в мові, вонипідлабузнювалися перед Лісандром, стараючись всіляко догодити тільки йому. Інші спартанці важко переносили необхідність бути більш прислужниками Лісандра, ніж радниками царя. Нарешті, відчув себе зачепленим і сам Агесилай, який, хоч і не був заздрісний і не засмучувався тому, що почесті виявляються комусь ще, однак був дуже честолюбний і не хотів бути нижче інших; більш усього він побоювався, що якщо будуть довершені блискучі діяння, їх припишуть Лісандру через його колишню славу. Тому він став поводитися таким чином: по-перше, він виступав проти всіх порад Лісандра і всі почини, до яким той вже приступив з особливою старанністю, Агесилай відмінив і проводив замість них зовсім інші; потім, з тих, хто приходив до нього з проханнями, він відпускав ні з чим всіх, хто, як він дізнавався, особливо покладається на Лісандра. Точно так само і в суді ті, кому Лісандр мав намір пошкодити, вигравали справу і, навпаки, тим, кому він явно і старанно протегував, важко було піти від покарання. Оскільки це було не випадкове, але робилося з дня в день і як би з наміром, Лісандр, нарешті, зрозумів причину і не приховав це від своїх друзів, але прямо сказав їм, що ті попали в немилість через нього; при цьому він закликав їх годити тепер цареві і тим, хто має більший вага, чим він, Лісандр. VIII. Однак багато чим здавалося, що такою поведінкою і подібними розмовами він хоче викликати недоброзичливість до царя. Тому Агесилай, бажаючи зачепити його ще більше, доручив йому роздачу м'яса і, як кажуть, в присутності багатьох заявив: (Нехай тепер ці люди підуть на поклін до мого раздавачва м'яса. Пригнічений цим, Лісандр сказав йому: (Ти добре умієш, Агесилай, принижувати друзів. (Так, - відповів Агесилай, - тих, які хочуть бути більш могутніми, ніж я. Лісандр заперечив: Можливо, це вірне швидше в стосунку твоїх слів, ніж до моїх вчинкам; дай мені, однак, яке-небудь місце або посаду, де я зможу бути тобі корисним, не засмучуючи тебе. Після цього Лісандр був посланий до Геллеспонту і схилив там на сторону Агесилая перса Спітрідата з сатрапії Фарнабаза; перс цей мав великі багатства і двісті вершників. Однак гнів Лісандра не втих: затаївши образу, він замишляв навіть відняти царську владу у двох родів і передати її всім спартіатам І, напевно, з ворожнечі до Агесилаю він зробив би великий переворот в державі, якби не загинув раніше, під час беотіського походу. Так звичайно честолюбива натура, якщо вона не дотримується міри в своїх вчинках на державному терні, терпить біди замість очікуваних вигід. Якщо Лісандр був грубий і не знав міри в своєму честолюбстві, то і Агесилай, зрозуміло, міг би іншими, більш гідними засобами виправити помилки цього видатної і честолюбивої людини. Але, видимо, одна і та ж пристрасть заважала першому визнати владу свого начальника, а другому - без роздратування стерпіти помилки свого товариша. IX. Спочатку Тіссаферн, боячись Агесилая, уклав з ним договір, по якому персидський цар обіцяв надати грецьким містам свободу і право жити по власних законах. Пізніше, однак, вирішивши, що у нього досить сил, він почав війну. Агесилай охоче прийняв виклик, оскільки покладав великі надії на свій похід. До того ж він вважав ганебним, що (десять тисяч) під начальством Ксенофонта дійшли до самого моря, наносячи поразки цареві, коли тільки хотіли цього, в той час як він, будучи на чолі лакедемонян, що досягли верховного володарювання на суші і на морі, не міг показати грекам жодногодіяння, гідного пам'яті. Щоб скоріше відплатити Тіссаферну за його віроломство дозволеною хитрістю, він зробив вигляд, що має намір виступити в Карію. Коли ж там зібралися військові сили варварів, він несподівано вторгся у Фрігию. Тут він завоював багато міст і захопив великі багатства. Цим він показав своїм друзям, що порушення договору означає презирство до богів, обман же ворога, навпаки, не тільки справедливий, але і доставляє велику славу, задоволення і вигоду. Оскільки ворог перевершував його кіннотою і до того ж знамення при жертвоприносинах були несприятливі, Агесилай повернувся в Ефес і став збирати кінноту, наказуючи щоб кожна багата людина, якщо вона не хоче брати участь в поході, виставила за себе по одному коневі і вершнику. Багато хто погодився на це, і незабаром замість боязких гоплитів у Агесилая зібралася численна і боєздатна кіннота. Він говорив, що і Агамемнон поступив прекрсано, коли відпустив з війська боязкого багатія, отримавши замість нього прекрасну кобилу. По наказу Агесилая торговці здобиччю продавали бранців оголеними. Одяг купували охоче, але над полоненними, чиї голі тіла були білими і рихлими через зніжений спосіб життя, все насміхалися, вважаючи їх нездатними для роботи, що не мають ніякої ціни. Побачивши це, Агесилай піднявся і сказав: Це люди з якими ви воюєте, а це речі, через яких ви ведете війну. X. Коли підійшов час для поновлення військових дій, Агесилай оголосив, що поведе військо в Лідію. На цей раз він не обманював Тіссаферна, але той, не довіряючи Агесилаю після того як був введений ним в оману, тепер обдурив самого себе. Він вважав, що Агесилай, який, на його думку, мав недосить кінноти, виступить тепер в Карію, де місцевість не сприяє пересуванню вершників. Коли ж Агесилай, як він говорив раніше, прибув на рівнину у Сард, Тіссаферн був вимушений поспішити на допомогу місту. При цьому він напав зі своєю кіннотою на воїнів противника, які розбрелися по рівнині з метою грабежу, і багатьох з них знищив. Агесилай, міркувавши, що піхота противника ще не підійшла, сам же він має під рукою все своє військо, вирішив дати битву як можна швидше. Поставивши легку піхоту між вершниками, він наказав їм виступати і ударити на противника, не втрачаючи ні хвилини, сам же слідом повів важку піхоту. Варвари були звернені у втечу, і греки, що спрямувалися в погоню, багатьох убили і захопили ворожий табір. Після цієї битви греки не тільки могли безперешкодно брати здобич і відводити рабів і худоба з царських володінь, але з задоволенням побачили, що Тіссаферн, найзліший ворог греків, поніс справедливу відплату. Цар негайно відправив проти нього Тітравста, який відрубав голову Тіссаферну, а потім звернувся до Агесилаю з проханням припинити війну і відплисти додому, пропонуючи йому при цьому гроші, але той відповів, що питання про мир може вирішити тільки сама Спарта, а що стосується до нього, то він більше знаходить задоволення в збагаченні своїх солдат, чим в тому, щоб самому стати багатим. Взагалі ж, сказав він, у греків вважається брати у ворога не подарунки, а здобич. Однак, щоб виявити вдячність Тітравсту, що покарав загального ворога греків Тіссаферна, він виступив зі своїм військом у Фрігию, взявши у перса тридцять талантів на шляхові витрати. По дорозі він отримав скиталу від спартанської влади, що наказувала йому взяти командування і над флотом. Таку честь не надавали нікому, крім Агесилая. Він безперечно був, як говорить і Теопомп, найбільшим і найвідомішим серед своїх сучасників, але і за всім тим більше гордився своїми особистими якостями, ніж величезною владою. Тепер, однак, він, як здається, зробив помилку, доручивши командування флотом Пісандру. Незважаючи на те, що були більш досвідчені і розсудливі люди, він брав до уваги не інтереси вітчизна, а родинні почуття і на догоду своїй дружині, братом якою був Пісандр, поставив його на чолі морських сил. XI. Сам Агесилай, вступивши з військом в землю, підлеглу Фарнабазу, не тільки опинився в місцях, багатих всім необхідним, але і зібрав багато грошей. Пройшовши до самої Пафлагонії, він залучив на свою сторону пафлагонського царя Котія, який бажав дружби з ним, захоплюючись його доблестю і чесністю. Спітрідат же, відтоді як відділився від Фарнабаза і перейшов до Агесилаю, постійно супроводив його у всіх походах. У нього був син - прекрасний юнак на ім'я Мегабат, якого Агесилай гаряче любив. Спітрідат мав так само і дочку, красиву дівчину на виданні. Агесилай умовив Котія одружуватися на ній, а сам, взявши у нього тисячу вершників і двох тисяч піхотинців, повернувся у Фрігию. Він прийнявся спустошувати землю Фарнабаза, який не чинив опору, не довіряючи навіть фортецям, але, захопивши з собою більшую частина своєї скарбниці і скарбів, бродив по всій країні, уникаючи зустрічі з Агесилаєм. Нарешті, Спітрідат за допомогою спартанця Геріппіда захопив його табір і оволодів всіма його багатствами. Однак Геріппід учинив такий суворий нагляд над захопленим, змушуючи варварів повертати здобич і все детально оглядаючи і розсліджувати, що розсердив Спітрідата, і той відразу ж пішов з всіма пафлагонцями в Сарди. Це, як повідомляють, до крайності засмутило Агесилая. Він був незадоволений передусім тим, що позбавився такої благородної людини, як Спітрідат, а з ним -- і значних військових сил; потім, він соромився, що йому можуть докорити в користолюбстві, в той час як він завжди прагнув очистити від цього не тільки власну душу, але і вітчизну. Крім цих двох явних причин, його не менш мучила і любов до Мегабата, хоч, коли юнак бував з ним, він наполегливо, всіма силами старався подолати цю пристрасть. Одного разу, коли Мегабат підійшов до нього з привітанням і хотів обійняти і поцілувати його, Агесилай відхилився від поцілунку. Юнак був зніяковілий, перестав підходити до нього і вітав його лише здалека. Тоді Агесилай, жаліючи, що позбавився його ласки, з удаваним здивуванням спитав, що трапилося з Мегабатом, чому той перестав вітати його поцілунками. "Ти сам винен, \-- відповіли його друзі, -- оскільки не приймаєш поцілунків красивого хлопчика, але в страху біжиш від них. Його ж і зараз можна переконати прийти до тебе з поцілунками, якщо ти тільки знов не виявиш несміливості". Після деякого мовчання і роздуми Агесилай відповів: "Вам не треба умовляти його, так як я знаходжу більше задоволення в тому, щоб знов почати з самим собою цю боротьбу за його поцілунки, ніж в тому, щоб мати всі скарби, які я коли-небудь бачив". Так тримав себе Агесилай, коли Мегабат був поблизу; коли ж той віддалився, він відчув таку пристрасть до нього, що важко сказати, чи утримався б він від поцілунків, якби той знов з'явився перед ним. ХII. Деякий час через Фарнабаз захотів вступити з Агесилаем в переговори. Зустріч їм влаштував кизикієць Аполлофан, гостеприйомець обох. Агесилай, прибулий першим до призначеного місця зі своїми друзями, розташувався в тіні на густій траві, чекаючи Фарнабаза. Коли той прибув і побачив лежачого Агесилая, то з поваги до нього, не звертаючи уваги на разістлані для нього м'які шкури і строкаті килими, і сам опустився на землю, хоч був одягнутий в дивно тонке і розкішно вишитий одяг. Після перших привітань у Фарнабаза не виявилося браку в докорах за адресою лакедемонян; бо ті були багато чим зобов'язані йому під час війни з афінянами , тепер же грабували його землю. Агесилай бачив, що супроводжуючі його спартанці похнюпилися від сорому і були в ускладненні, розуміючи, що Фарнабаз дійсно скривджений несправедливо. Тому він відповів: "Так, Фарнабаз, раніше ми були друзями царя і дружньо відносилися до його інтересів; тепер ми стали його ворогами і поступаємо з ним вороже. Бачачи, що ти сам бажаєш бути власністю царя, ми, звичайно, стараємося шкодити йому в твоїй особі. Але з того дня, як ти вважатимеш за краще називатися другом і союзником греків, а не рабом царя, можеш бути упевнений, що і це військо, і ця зброя, і судна, і кожний з нас зробиться захисником твого майна і твоєї свободи, без якої для людей не існує нічого прекрасного і нічого бажаного". Тоді Фарнабаз відкрив йому свої істинні наміри. "Якщо цар, - сказав він, - пришле іншого полководця, то я буду вашим союзником; якщо ж він передасть верховне командування мені, то у мене не буде браку в завзятті, щоб битися з вами за мого царя і шкодити вам". Агесилай залишився задоволений цією відповіддю і, взявши Фарнабаза за праву руку і ставши з ним поруч, сказав: "Я бажав би, Фарнабаз, щоб ти, з подібними почуттями, був би нам краще другом, ніж ворогом". ХIII. Фарнабаз зі своїми людьми віддалився, а син його, затримавшись, підбіг до Агесилаю і сказав йому, усміхаючись: "Агесилай, я роблю тебе моїм гостеприйомцем". І з такими словами він віддав йому дротик, який тримав в руці. Агесилай охоче прийняв подарунок і, зачарований красою і дружелюбністю юнака, оглянув присутніх, щоб знайти у них що-небудь гідне для дар у відповідь прекрасному і благородному персу. Помітивши коня писаря Ідея з дорогими бляхами на збруї, він негайно зняв ця прикраси і подарував юнаку. І надалі він постійно про ньому згадував, і коли згодом той був виганий з батьківського будинку своїми братами і шукав притулки в Пелопоннесі, Агесилай виявив до нього найбільшу увагу і допомагав йому навіть в його любовних справах. Той закохався в афінського хлопчика-борця, і оскільки той був для дитини дуже високий і міцний, його могли не допустити до участі в Олімпійських змаганнях. Перс звернувся з проханнями за нього до Агесилаю, який, бажаючи догодити своєму гостеприйомцю, гаряче взявся за справу і довів його до кінця, хоча і з великим трудом. Агесилай у всьому іншому суворо дотримувався законів, але коли справа торкалася дружби, вважав неухильну прихильність до справедливості пустої відмовою. Так, передають, що ним була написана карійцу Гидрією записка наступного змісту: "Якщо Нікий невинен - відпусти його, якщо він винен - відпусти його з любові до нас; отже, відпусти його в будь-якому випадку". Ось як здебільшого відносився Агесилай до друзів. Однак, коли того вимагало спільна справа, він більш рахувався з обставинами. Так, наприклад, він довів це одного разу, коли, знімаючись поспішно з табору, покинув свого коханого, що знаходився в хворобливому стані. Той знав його і благав залишитися, але Агесилай повернувся і сказав: "Важко бути і жалісливим і розсудливим одночасно". Про цей випадку розповідає філософ Ієронім. ХIV. Пройшло тільки два роки командування Агесилая, а слух про нього розповсюдився далеко. При цьому особливо прославлялися його розсудливість, простота і помірність. На своєму шляху він зупинявся в межах найбіль шанованих святилищ окремо від своїх супутників, роблячи богів свідками і очевидцями таких вчинків, які ми звичайно здійснюємо в самоті, уникаючи чужих поглядів. Серед багатьох тисяч воїнів важко було б знайти такого, у якого постіль була б простішою і дешевше, ніж у Агесилая. До спеки і холоду він був настільки байдужий, так наче тількит він один був створений, щоб перенести будь-які зміни погоди, що посилаються богами. Але найприємниішим видовищем для греків, що населяють Азію, було бачити, як полководці і намісники, звичайно нестерпно горді, зніжені багатством і розкішшю, з трепетом догождають людині в простому, поношеному плащі і беззаперечно міняють свою поведінку, вислухавши від нього лише одне по-лаконськи небагатослівне зауваження. При цьому багато чим приходили на розум слова Тімофея: Арес -- тиранн, а золота Еллада не жахається. ХV. У той час Азія сильно хвилювалася і схильна була до відпаданню від персидців. Агесилай навів порядок в азіатських містах і додав їм належний державний пристрій, не вдаючись до страт і вигнання громадян. Потім він вирішив рушити далі, щоб, віддаливши війну від Грецького моря, примусити царя битися за його власне життя і скарби Суз і Екбатан і таким чином позбавити його можливості збуджувати війну серед греків, сидячи спокійно на своєму троні і підкуповуючи корисливих шукачів народної прихильності. Однак в цей час до нього прибув спартанець Епікидід із звісткою, що Спарте загрожує небезпечна війна в самій Греції і що ефори закликають його, наказуючи прийти на допомогу співгромадянам. 0, скількох тяжких бід є ви, елліни, провиною! Бо яким ще словом можна назвати цю заздрість, ці об'єднання і озброєні приготування греків для боротьби з греками ж - все те, чим вони самі відхилили, вже прихилене на їх сторону щастя, повернувши зброю, направлену проти варварів, і війну, що ведеться вдалині від Греції, проти самих себе? Я не згодний з корінфянином Демаратом, що сказав, що всі греки, що не бачили Олександра що сидів на троні Дарія, були позбавлені найбільшої насолоди. Я вважаю, їм би швидше треба було плакати при думці, що полководці еллінів, що билися при Левктрах, Коронеї, Корінфу, є винуватцями того, що честь ця випала на частку Олександра і Македонії. З всіх вчинків Агесилая немає більш славного, ніж це повернення, - не можна знайти кращого прикладу справедливості і покори владі. Бо якщо Ганнібал, коли він знаходився у відчайдушному стані і коли його вже майже зовсім витіснили з Італії, лише з великим трудом покорився тим, хто закликав його для захисту батьківщина; якщо Олександр при звістці про битву між Антипатром і Агідом сказав з усмішкою: "Схоже, друзі, що в той час, як ми перемагаємо Дарія, в Аркадії йде війна мишей" , - то як не вважати щасливою Спарту, коли Агесилай виявив таку повагу до вітчизни і шанобливість до законів? Ледве встигла надійти до нього скитала, як він відмовився і від блискучих успіхів, і від могутності, і від принадних надій і, залишивши "нездійсненною справу" , негайно ж відплив. Він покинув своїх союзників в глибокому смутку за ним, спростовуючи слова Ерасістрата, сина Феака, про те, що лакедемоняни краще в суспільних, афиняни ж в приватних справах. Бо якщо він виявив себе прекрасним царем і полководцем, то ще більш бездоганний і приємний був як товариш і друг для тих, хто знаходився з ним в близьких відносинах. Оскільки персидські монети чеканилися із зображенням стрільця з лука , Агесилай сказав, знімаючись з табору, що персидський цар виганяє його з Азії за допомогою десяти тисяч стрільців: така була сума, доставлена в Афіни і Фіви і розділена між народними ватажками, щоб вони підбурювали народ до війни зі спартанцями. ХVI. Перейшовши через Геллеспонт, Агесилай рушив по Фракії, не питаючи на те дозволи ні у одного з варварських племен; він лише відправив до кожного з них гінця з питанням, чи бажають вони, щоб він пройшов через їх країну як друг або як ворог. Всі прийняли його доброзичливо і посилали йому для охорони стільки людей, скільки було в їх силах; одні лише так звані трохали, яким і Ксеркс, як повідомляють, повинен був сплатити за прохід через їх землю, зажадали у Агесилая сто талантів срібла і стільки ж жінок. Але Агесилай, кепкуючи з них, спитав: "Чому ж вони відразу не прийшли, щоб отримати плату." Він рушив проти них, вступив в битву і змусив варварів до втечі, нанісши їм важкі втрати. З тим же питанням він звернувся до царя Македонії; той відповів, що подумає, а Агесилай сказав: "Добре, нехай він думає, а ми поки підемо уперед". Цар здивувався його сміливості і, злякавшись, повідомив йому, що він може пройти по його країні як друг. Оскільки фессалийці були в союзі з ворогами Спарти, Агесилай став спустошувати їх володіння, пославши, однак, в той же час в Ларіссу Ксенокла і Скіфа з пропозицією дружби. Обидва вони були схоплені і ув'язнені. Всі обурювалися цим і вважали, що Агесилаю необхідне негайно виступити і обложити Ларіссу, однак він, сказавши, що не хоче зайняти навіть всю Фессалію ціною життя хоч би одного з цих двох, отримав обох зворотно, уклавши мирну угоду. Але цьому, бути маже, не варто і дивуватися: адже коли в інший раз Агесилай дізнався, що біля Коринфу сталася велика битва і з боку спартанців втрат зовсім небагато, з боку ж противника -- безліч, він не виявив ні радощі, ні гордість і лише сказав з глибоким зітханням: "Горе тобі, Греція, що ти сама погубила стільки людей, бо другі, якби вони ще жили, здатні були б, об'єднавшись, перемогти всіх варварів разом взятих". Під час його походу фарсальці нападали на нього і спичиняли утрати війську. Агесилай, очоливши п'ятсот вершників, напав на фарсальців, змусив їх до втечі і поставив трофей біля Нартакія. Цій перемозі він особливо радів, бо лише з кіннотою, створеної ним самим, переміг людей, що гордилися більш усього своїм мистецтвом у верховій їзді. ХVII. Сюди до нього прибув із Спарти ефор Діфрід, принісши наказ негайно вторгнутися в Беотію. Агесилай, вважаючи, що цей план повинен бути виконаний пізніше, після більш ретельних приготувань, вважав, однак, що не можна надавати непокора владі. Він оголосив своїм військам, що скоро настане той день, ради якого вони прийшли з Азії, і закликавдо себе дві мори із сил, що стояли біля Корінфа. Лакедемоняни, щоб надати йому особливу честь, сповістили в Спарті, що ті з юнаків, хто бажає виступити на допомогу цареві, можуть записатися в списки. Оскільки охоче записалися всі, власті відібрали чоловік, найбільш квітучого і сильних, і відіслали їх у військо. Агесилай, тим часом, пройшовши через Фермопіли, рушив по Фокі-де, дружньо до нього настоєній. Але лише тільки він вступив в Беотію і встав табором біля Херонеї, як у час сонячного затемнення, яке прийняло контури місяця, отримав звістку про смерть Пісандра і про перемогу Фарнабаза і Конона в морській битві біля Кніде. Агесилай був дуже засмучений як загибеллю Пісандра, так і збитком, який понесла вітчизна, однак, щоб не вселити воїнам несміливості і відчаю, в той час як вони готувалися до боротьби, він наказав людям, прибулим з моря, говорити протилежне дійсності - що битва була виграна спартанцями. Він сам з'явився з вінком на голові, приніс жертви богам за хорошу звістку і відіслав своїм друзям частини жертовних тварин. ХVIII. Звідси він виступив далі і, опинившись біля Коронеє лицем до лиця з супротивником, вишикував військо в бойовий порядок, доручивши орхоменцям ліве крило і ставши на чолі правого. У ворога на правому фланзі стояли фіванцы, на лівому -- аргівяни. Ксенофонт, що повернувся з Азії і що сам брав участь в битві поруч з Агесилаем, розказує, що ця битва була найбільш запеклою з всіх, які відбувалися в ті часи. Перше зіткнення не викликало, правда, наполегливої і тривалої боротьби: фіванці змусили до втечі орхоменців, а Агесилай -- аргівян. Однак і ті і інші, дізнавшись, що їх ліве крило зім`ято і відступає, повернули назад. Агесилай міг би забезпечити собі вірну перемогу, якби він не ударив фіванцам в лоб, а дав їм пройти повз і кинувся б на них іззаду. Однак через озлоблення і честолюбство він зіткнувся з противником груди в груди, бажаючи зім`яти його своїм натиском. Вороги прийняли удар з не меншою відвагою, і спалахнула гаряча битва по всій бойової лінії, особливо напружене в тому місці, де стояв Агесилай, оточений п'ятдесятьма спартанцями, бойовий запал яких, як здається, послужив на цей раз порятунком для царя. Бо вони билися, захищаючи його, з найбільшою хоробрістю і хоч і не змогли уберегти царя від ран; однак, коли його панцир був вже пробитий в багатьох місцях мечами і списами, винесли його з великим трудом, але живого; тісно згуртувавшись навколо нього, вони багатьох ворогів поклали на місці і самі втратили багатьох. Коли виявилося, що перемогти фіванцев прямим ударом – справа дуже важка, спартанці змушені були прийняти план,знехтуваний ними на початку битви. Вони розступилися перед фіванцами і дали їм пройти між двома рядами, а коли ті, побачивши, що прорив вже довершений, порушили лад, спартанці погналися за ними і, порівнявшись, напали з флангів. Однак ним не вдалося змусити ворогів до втечі: фіванцы відійшли до Гелікону, причому ця битва виповнила їх пихою, оскількиім вдалося залишитися непереможеними, незважаючи на те, що вони були одні, без союзників. ХIХ. Агесилай, хоч і страждав від численних ран, не віддалився відразу до намету, але наказав віднести себе на носилках до стану своїх, щоб пересвідчитися, що трупи убитих зібрані і знаходяться в межах досяжності. Противників, які ховалися в сусідньому храмі Афіни Ітонійської, він наказав відпустити. Біля цього храму знаходився трофей, який поставили в свій час беотійцы на чолі з Спартоном, коли вони на цьому місці перемогли афінян і убили Толміда. Наступного ранку Агесилай, щоб випробувати, чи бажають фіванці відновити битву, наказав воїнам прикрасити себе вінками і під звуки флейт поставити пишний трофей, як годиться переможцям. Коли ж противники прислали послів з проханням про видачі трупів, він уклав з ними перемир'я і, закріпивши таким чином перемогу, відправився на носилках в Дельфи, де в цей час відбувалися Піфійські гри. Агесилай влаштував урочистий хід в честь Аполлона і присвятив богу десяту частина здоьичі, захопленої ним в Азії, що становило сто талантів. Після повернення в Спарту він відразу ж завоював симпатії громадян і загальне здивування своїми звичками і способом життя. Бо, на відміну від більшості полководців, він не повернувся з чужини іншою людиною, що перетворилася під впливом чужоземних вдач, незадоволеною всім вітчизняним, що свариться зі своїми співгромадянами; навпаки, він поводився так, наче ніколи не переходив на іншу сторону Еврота, поважав і любив рідні звичаї, не змінив нічого ні в їжі, ні в купелях, ні в способі життя своєї дружини, ні в прикрасі своєї зброї, ні в домашньому господарстві. Навіть двері власного будинку, які були настільки древніми, що, здавалося, були поставлені ще Арістодемом, він зберіг в колишньому стані. Зі слів Ксенофонта, канатр його дочки не був більш пишним, ніж у інших. Канатром лакедемоняни називають дерев'яні зображення грифів і наівкозлів-напіволеней, в яких вони возять своїх дочок під час урочистих ходів. Ксенофонт не записав імені дочки Агесилая, і Дікеарх досадував на те, що ми не знаємо імен ні дочки Агесилая, ні матері Епамінонда. Однак в лакедемонських написах ми знайшли, що дружина Агесилая носила ім'я Клеори, дочок же звали Евполія і Іпполіта. У Лакедемоне і понині зберігається також спис Агесилая, нічим не відмінне від інших. ХХ. Помічаючи, як деякі з громадян гордяться і чваняться тим,що вигодовують коней для ристалищ, Агесилай умовив сестру свою Киніську відправити колісницю для участі в олімпійських змаганнях. Цим він хотів показати грекам, що подібна перемога не вимагає ніякої доблесті, а лише багатства і марнотратства. Мудрецеві Ксенофонту, який завжди знаходився при ньому і користувався його увагою, він порадив привезти своїх дітей в Лакедемон для виховання, щоб вони оволоділи найпрекраснішою з наук - коритися і володарювати. Після смерті Лісандра Агесилай розкрив велику змову,який той влаштував проти нього негайно після повернення з Азії, і вирішив показати, яким громадянином був Лісандр за житті. Прочитавши промову, що збереглася в паперах Лісандра, складену Клеоном Галікарнасським, яку Лісандр від свого імені мав намір тримати перед народом, промову, що містила заклики до перевороту і зміні державного устрою, Агесилай хотів обнародувати її. Однак один з старійшин, прочитавши цю промовц і жахнувшись мистецтву переконання, з яким вона була написана, порадив Агесилаю не викопувати Лісандра з могили, але краще поховати разом з ним і цю промову. Агесилай послухався поради і відмовився від свого наміру. Своїм противникам він ніколи не заподіював шкоди відкрито, але умів добитися, щоб вони були призначені полководцями або начальницькими особами, потім викривав їх в несумлінності і користолюбстві при виконанні своїх обов'язків і, нарешті, коли справа доходила до суду, підтримував їх і допомагав ім. Таким чином він робив з ворогів друзів і залучав їх на свій бік, так що не мав жодного противника. Другий цар,Агесиполід, був сином вигнанця і до того ж ще дуже молодий за віком, а за характером покірливий і м'який, і тому приймав мало участі в державних справах. Однак Агесилай вважавза необхідне зобов'язати вдячністю і його. Обидва царі, коли знаходилися в місті, ходили до однієї і тієї ж фидитії і харчувалися за одним столом. Знаючи, що Агесиполід, так само як і сам він, дуже привернений до любовних справ, Агесилай завжди заводив з ним розмова про прекрасних хлопчиків. Він схиляв юнака до любовних утіх і сам допомагав йому в його захопленнях. Справа в тому, що в лаконських любовних зв'язках немає нічого брудного, навпаки, вони поєднуються з великою соромливістю, честолюбством і прагненням до доброчесності, як сказано в життєписі Лікурга. ХХI. Завдяки своєму великому впливу в державі, Агесилай домігся, щоб командування флотом було доручене його зведеному брату по матері Тельовтію. Потім він зробив похід в Корінф і сам захопив з суші Довгі стіни, Тельовтій же на кораблях... У цей час аргівяни, які тоді володіли Корінфом, справляли Істмійськіє ігри. З'явившись в корінфській землі, коли вони щойно здійснили жертвоприношення, Агесилай примусив їх бігти, кинувши всі приготування до свята. Колишні з ним корінфські вигнанці звернулися до ньому з проханням взяти на себе розпорядок в змаганнях, але він відмовився і, надавши це їм самим, чекав, щоб забезпечити їх від нападу, поки не закінчаться жертвоприношення і змагання. Деякий час опісля, коли він віддалився,аргівяни справили Істмійськиє ігри ще раз, і при цьому виявилося, що з числа тих, хто змагався, деякі були повторно проголошені переможцями, але були і такі, які в перший раз перемогли, а у другий попали в список переможених. Дізнавшись про це, Агесилай оголосив, що аргівяни самі себе викрили в боягузтві, оскільки, вважаючи розпорядокна грі чимсь великим і важливим, не насмілилися битися з ним за цю честь. Сам він вважав за необхідним до всіх подібних речей відноситися стримано. У себе у вітчизні він готував хори, влаштовував змагання і завжди на них був присутнім, виявляючи велике честолюбство і старанність і не пропускаючи навіть жодного змагання хлопчиків і дівчаток, але те, що захоплювало інших, йому було немов зовсім незнано і незнайомо. Одного разу він зустрівся з трагічним актором Калліппідом, ім'я якого було прославлене серед греків і який користувався загальним визнанням. Калліппід першим вітав Агесилая, а потім з гордим виглядом змішався з тими, що супроводили царя на прогулянці, розраховуючи, що той скаже йому яку-небудь люб'зність. Нарешті, Калліппід не витерпів і сказав: "Хіба ти не пізнаєшся мене, цар? " - на що Агесилай, повернувшись до нього, відповів: "Здається мені, що ти Калліппід, дикелікт? " - так називають лакедемоняне мімів. У інший раз його покликали послухати людину, що наслідує співу солов'я. Агесилай відмовився, сказавши: "Я чув самого солов'я". Лікар Менекрат за успішне лікування в декількох безнадійних випадках отримав прізвисько Зевса. Він безсоромно користувався цим прізвиськом і зважився навіть написати Агесилаю; "Менекрат-Зевс бажає бути здоровим Агесилаю". Агесилай написав у відповідь: "Цар Агесилай бажає Менекрату бути в здоровій думці". ХХII. Коли Агесилай знаходився ще біля Корінфа і після захоплення Герея спостерігав, як його воїни відводять полонений і відносять здобич, до нього прибули посли з Фів з пропозицією дружнього союзу. Агесилай, що завжди ненавидів це місто, знайшов такий випадок слушним, щоб виразити своє презирство до фіванців, і зробив вигляд, що не бачить і не чує послів. Але він потерпів заслужену відплату за свою гординю. Бо ще не встигли фіванці піти, як прибутки до нього гінці із звісткою, що ціла мору спартанців порубана Іфікратом. Таке велике нещастя вже давно не осягало лакедемонян: вони втратили багатьох славних воїнів, причому гопліты виявилися переможеними легкою піхотою і лакедемоняни -- найманцями. Агесилай негайно поспішив на виручку, але, коли дізнався, що справа вже здійснилася,швидко повернувся в Герей і вже сам запропонував з'явитися беотійским послам. А фіванці, платячи йому тією ж монетою, тепер ні словом не згадали про мир, а лише просили пропустити їх в Корінф. Агесилай, розгніваний, сказав: "Якщо ви бажаєте бачити, як ваші друзі гордяться своїми успіхами, ви цілком можете почекати до завтра". І, взявши їх з собою, він на наступний день спустошив корінфські володіння і підійшов до самого міста. Довівши цим, що корінфяни не зважуються чинити йому опір, він відпустив посольство фіванців. Приєднавши до себе людей, вцілілих з потерпілої поразку мори, Агесилай відвів військо в Лакедемон; по шляху він знімався з табору до світанку і зупинявся лише з настанням темряви, щоб ті з аркадян, які ненавиділи його і заздрили йому, не могли тепер радіти його нещастю. Трохи пізніше він, через добре відношення до ахейців, зробив разом з ними похід в Акарнанію і захопив там велику здобич, перемігши акарнанців в битві. Ахейці просили його залишитися у них до зими, щоб перешкодити противникам засіяти поля. Однак Агесилай відповів, що він зробить якраз зворотне, бо вороги будуть тим більше жахатися війни, якщо до літа земля буде засіяна. Так і трапилося: коли акарнанці дізналися про новому поході, що готується Агесилая, вони уклали з ахейцями мир. ХХIII. Після того як Конон і Фарнабаз, за допомогою царського флоту завоювавши володарювання на морі, стали спустошувати береги Лаконії, а афиняни на гроші, отримані від Фарнабаза, знову укріпили своє місто, лакедемоняни вирішили укласти мир з царем. Вони послали Анталкида до Тірібазу з тим, щоб ганебним, найнесправедливішим чином зрадити цареві греків, що населяють Азію, - тих греків, за яких стільки бився Агесилай. Тому і вийшло, що ця ганьба менше усього торкнулася самого Агесилая; до того ж Анталкид був його ворогом і всіма силами сприяв миру, вважаючи, що війна зміцнює владу Агесилая, збільшує його славу і вплив. Все ж людині, яка сказала, що лакедемоняни стали прихильниками персів, Агесилай відповів: "А по-моєму, швидше перси -- лакедемонян". Крім того, він загрожував оголошенням війни тим, хто не бажав прийняти умови світу, і примусив таким чином всіх підкоритися тим вимогам, які пред'явив персидський цар. При цьому більше усього Агесилай домагався, щоб фиванці, проголосивши самостійність Беотії , тим самим ослабили себе. Однак його наміри стали цілком ясними лише з його подальшої поведінки. Бо, коли Фебід здійснив негідне справу, захопивши Кадмею в мирний час , всі греки були охоплені обуренням; обурювалися і самі спартанці, особливо же противники Агесилая. У гніві вони питали Фебіда, по чийому наказу він так вчинив, і загальні підозри були звернені на Агесилая. Але Агесилай без коливань відкрито виступив на захист Фебіда, кажучи, що важливо з'ясувати тільки, чи приніс цей вчинок яку-небудь користь. "Бо все, що приносить користь Лакедемону, - говорить він, - цілком допустимо здійснювати на свій страх і ризик, навіть без чийого-небудь наказу". І ця людина на словах вважала справедливість вищою доброчесністю, стверджуючи при будь-якій зручній нагоді, що хоробрість не приносить ніякої користі там, де немає справедливості, і що якби все стали справедливими, хоробрість взагалі була б не потрібна! Коли йому говорили, що те або інше бажано великому цареві, він відповідав: "Але чому він повинен бути більш великим, ніж я, якщо він не більш справедливий? " - цілком розумно вважаючи, що перевага у величі повинно визначатися справедливістю, бо це і є достовірно царська міра. Він не прийняв листа, в якому цар після укладення миру пропонував йому гостинність і дружбу, відповівши, що досить загальної дружби їх держав і немає необхідності в якійсь приватній дружбі. Однак в своїх вчинках він не залишився вірний цим переконанням, він був дуже зосереджений честолюбством і прагненням першості, і це особливо ясне виявилося в історії із заняттям Фів. Він не тільки врятував життя Фебіду, але і переконав державу взяти відповідальність за цей злочин, розмістити в Кадмеє вартовий загін і надати фіванські справи і державний устрій на свавілля Архия і Леонтіда, з допомогою яких Фебід увійшов в місто і захопив твердиню. ХХIV. Ось чому вже в першу хвилину у всіх з'явилася думка, що Фебід був тільки виконавцем, а призвідник всієї справи -- Агесилай. Подальші події з безсумнівністю підтвердили це підозра. Бо коли фиванці вигали спартанський загін і звільнили своє місто, Агесилай звинуватив їх в тому, що вони убили Архія і Леонтіда (а ті лише на ім'я були полемархами, насправді ж - тиранами), і оголосив їм війну. На цей раз з військом в Беотію був відправлений Клеомброт, що став царем після смерті Агесиполіда. Агесилай же, оскільки вже сорок років назад вийшов з підліткового віку і по законах міг не брати участь в походах, відмовився від командування, оскільки незадовго до того він воював з фліунтцями через вигнанців і тепер йому було незручно чинити насильство над фіванцами в ім'я справи тиранів. У цей час гармостом в Теспіях був спартанець Сфодрій, що належав до числа противників Агесилая. Це був людина далеко не без сміливості і не без честолюбства, але більш сповнена пустих надій, чим розсудливості. Він-то, бажаючи здобувати славу і вважаючи, що Фебід, завдяки своєму зухвалому вчинку в Фівах, став знаменитим, прийшов до висновку, що він отримає є ім'я ще більш гучне, якщо несподіваним нападом захопить Пірей і цим відріже афінян від моря. Передають також, що це була витівка беотархів з Мелоном і Пелопідом на чолі. Вони підіслали до Сфодрію людей, що прикинулися друзями лакедемонян, які улесливими похвалами і запевненнями, що лише він один гідний такого подвигу, спонукали Сфодрія взятися за справа. Цей вчинок по своїй несправедливості і противозаконності був подібний вчинку Фебіда, але у виконанні його не було ні такої ж сміливості, ні такого ж успіху. Бо Сфодрий сподівався за ніч досягнути Пірея, але день застав його на Тріасійскій рівнині. Кажуть, що побачивши яскраве світло, що лився з боку елевсінських святилищ, його солдат охопили паніка і жах. Мужність покинула і його самого, оскільки задум його вже не міг більш залишатися в таємниці, і, захопивши невелику здобич, він ганебно і безславно відступив в Теспії, Тоді в Спарту були відправлені посли з Афін, щоб звинуватити Сфодрія. Однак після прибуття їх в Лакедемон виявилося, що спартанські власті не потребують ні яких обвинувачів і вже залучають Сфодрія до суду по обвинуваченню, загрозливому смертної стратою. Однак той не прибув на суд, побоюючись гніву співгромадян, які, соромлячись афінян, хотіли самі здаватися ображеними, щоб їх не вважали співучасниками злочинів. ХХV. У Сфодрія був син Клеонім, ще зовсім юний і красивої зовнішності, до якого палав пристрастю син царя Агесилая Архидам. Останній, зрозуміло, розділяв неспокій Клеоніма з приводу небезпеки, загрозливої його батькові, однак не міг відкрито нічого для нього зробити і взагалі як-небудь йому допомогти, бо Сфодрій належав до числа противників Агесилая. Проте Клеонім прийшов до Архідама і з сльозами благав його, щоб він змилостивив Агесилая, якого друзі Сфодрія побоювалися більше усього. Протягом трьох або чотирьох днів Архідам всюди ходив за Агесилаєм, не рішуючись, однак, з страху і сорому заговорити з ним про справу. Нарешті, коли день суду був вже близький, він рішився сказати Агесилаю, що Клеонім звернувся до нього, просячи за свого батька. Агесилай знав про пристрасть Архідама, але не перешкоджав їй, оскільки Клеонім ще з дитинства більше, ніж будь-хто інший, подавав надії на те, що стане видатною людиною. Тим не менш, коли син звернувся до нього з цим проханням, Агесилай ніяк йому не подав надію, відповівши тільки, що він подумає, що можна зробити, не порушуючи пристойності і благопристойності. З цими словами він віддалився. Архідам був так присоромлений, що припинив свої побачення з Клеонімом, хоч до цього звик бачити його по декілька разів в день. Друзі Сфодрія вважали його справу остаточно програною. поки один з приятелів Агесилая,Етимокл, не відкрив їм істинну думку Агесилая: з його слів, той дуже засуджував вчинок Сфодрія, але у всьому іншому вважав його доблесним чоловіком і вважав, що держава має потребу в подібних воїнах. З прихильності до сина Агесилай при всякому зручному випадку висловлював цю думку про справу Сфодрія, так що і Клеонім незабаром дізнався про турботи Архидама, і друзі Сфодрія з більшою сміливістю стали допомагати обвинуваченому. Агесилай взагалі дуже любив своїх дітей, і про нього часто розказують забавну історію, неначе він вдома грав зі своїми дітьми, коли вони були ще маленькими, і їздив разом з ними верхом на паличці. Коли один з його приятелів побачив його за цим заняттям, Агесилай попросив не говорити про це нікому, поки той сам не стане батьком. ХХVI. Сфодрій був виправданий, і афиняни, дізнавшись про це, вирішилися на війну. Агесилая різко засуджували, вважаючи, що через безглузду дитячу пристрасть свого сина він перешкодив справедливому рішенню суду і таким чином зробив своє вітчизну винною в найбільшому беззаконні по відношенню до всіх греків. Однак, коли Агесилай побачив, що Клеомброт не налаштований вести боротьбу з фіванцами, він відмовився від застосування закону, яким скористався перед цим походом, і сам став здійснювати набіги на Беотію. Він заподіював багато шкоди фіванцям, однак і сам терпів від них немало, так що, коли він був поранений, Анталкід сказав йому: "Так, непогано заплатили тобі фіванці за те, що всупереч їх неуцтву і небажанню вчитися, ти все ж вивчив їх битися". Дійсно, як повідомляють, фіванці в ту пору стали більш майстерними у військовій справі, чим коли б те не було раніше, неначе отримуючи загартування під час численних походів лакедемонян на їх володіння. Тому і Лікург в старовину, в трьох так званих ретрах, заборонив виступати багато разів проти одних і тих же ворогів, щоб ті не навчилися мистецтву ведення війни. Навіть союзники лакедемонян були дуже незадоволені Агесилаєм, бачачи, що він прагне погубити фіванців не за провину їх перед Спартою, а тільки через ображене честолюбство. Не маючи ніякій необхідності розоряти Беотію, говорили союзники, вони чомусь у великому числі щорічно повинні слідувати всюди за лакедемонянами, хоч самих лакедемонян буває в поході мало. У відповідь на це Агесилай, бажаючи показати, яка ціна їх численність, проробив, як кажуть, наступне. Він велів сісти з одного боку союзникам, всім разом, з іншою - одним лакедемонянам. Потім через глашатая він запросив встати спочатку всіх гончарів, коли ж ті встали, запропонував зробити те ж всім ковалям, потім - теслярям, будівникам і всім іншим ремісникам по черзі. Зрештою піднялися майже всі союзники, але жоден з лакедемонян, яким було суворо заборонено займатися яким-небудь мистецтвом або навчатися якому-небудь ремеслу. Тоді Агесилай посміхнувся і сказав: "Ну ось, друзі, ви бачите, наскільки більше висилаємо воїнів ми, чим ви". ХХVII. На зворотному шляху з Фів, в Мегарах, коли Агесилай підіймався на акрополь до урядової будівлі, він відчув судому і жорстокий біль в здоровій нозі. Гомілка роздулася, налилася кров'ю - судячи з зовнішньому вигляду - і надзвичайно запалилася. Якийсь лікар з Сіракуз розкрив йому жилу нижче за кісточку. Муки припинилися, однак вийшло стільки крові і текла вона так нестримно, що впав він вглибоку непритомність і виникла серйозна небезпека для життя Агесилая. Нарешті кровотеча була зупинена, і Агесилая доставили на ношах в Лакедемон, де він довгий час пролежав хворим, не можучи виступити в похід. За цей час спартанці потерпіли багато невдач як на суші, так і на морі. Найбільшої з них було битва при Тегирах,де спартанці уперше були переможені фіванцями у відкритому бою. Всі вже пришли до висновку про необхідність укласти загальний мир. У Лакедемон з'їхалися посольства з всіх кінців Греції для обговорення умов договору. У числі послів був Епамінонд - чоловік, знаменитий своєю освідченністю і пізнаннями в філософії, але тоді що ще не виявив себе як полководець. Бачачи, що всі інші плазують перед Агесилаєм, він один вирішився виступити з відвертою мовою, в якій говорив не тільки про інтереси фіванців, але і про загальне благо всієї Греції. Він указав, що війна збільшує могутність Спарти, чому всі інші терплять збиток, що мир повинен бути заснований на початках загальної рівністі і справедливість, що він буде міцним лише в тому випадку, якщо всі будуть між собою рівні. ХХVIII. Агесилай, помічаючи, що Епамінонд користується увагою і гарячими симпатіями присутніх греків, задав йому питання: Чи "Вважаєш ти правильним з точки зору загальної рівності і справедливість, щоб беотійські міста користувалися незалежністю? " Епамінонд, не задумуючись і не бентежачись, відповів Агесилаю також питанням: чи не вважає той справедливим, щоб і жителі Лаконії отримали незалежністю Тоді Агесилай в страшному гніві схопився з місця і зажадав, щоб Епамінонд заявив прямо, чи хотів він надати незалежність Беотії. Епамінонд в свою чергу спитав його, чи нададуть спартанці незалежність жителям Лаконії. Агесилай був обурений і охоче вхопився за зручний привід для того, щоб негайно викреслити фіванців з списку тих, що уклали мирний договір і оголосити їм війну. Всім іншим грекам він запропонував, уклавши мир, розійтися по домам; справи, що піддаються мирному рішенню, він радив вирішити мирним шляхом, а ті, що не піддаються - війною, оскільки дуже важко було знайти шлях до знищення всіх розбіжностей. У цей час Клеомброт з військом стояв в Фокиді. Ефори негайно відправили йому наказ виступити проти фіванців, розіславши в той же час всюди людей для збору союзників, які, хоч і не бажали воювати і обтяжувалися війною, ще не насмілювалися суперечити лакедемонянам або відмовляти їм в слухняності. Було багато поганих ознак, про які вже розказано в життєписі Епамінонда, і лакедемонянин Протой заперечував проти походу; незважаючи на це Агесилай не відступився від свого наміру і почав війну, сподіваючись, що при обставиниах що створилися, коли вся Греція на їх стороні і фіванці одні виключені з мирного договору, є зручна нагода помститися Фівам. Однак перебіг подій незабаром показав, що причиною цієї війни був швидше гнів, ніж холоднокровний розрахунок. Дійсно, мирний договір був укладений в Лакедемоне чотирнадцятого скірофоріона, а вже через двадцять днів - п'ятого гекатомбеона спартанці були переможені в битві при Левктрах. У цій битві загинула тисяча лакедемонян, цар Клеомброт і його найхоробріші спартанці, що оточували його . Серед них, як кажуть, був і красень Клеонім, син Сфодрія, який три рази падав під ударами ворогів біля царя і стільки ж разів підіймався, поки не був убитий, б'ючися з фіванцями. ХХIХ. Ця поразка була несподіваною для спартанців і так же несподіваним був успіх фіванців, подібного якому ще не бувало у війнах греків між собою. Проте доблесть переможених викликала не менше захоплення і співчуття, ніж доблесть переможців. Ксенофонт говорить, що поведінка і розмови видатних людей чудові навіть в забавах і за вином, і він правий; але не менш, а ще більш потрібно звертати увага на те, що роблять або кажуть видатні люди,прагнучи і в нещасті зберегти свою гідність. У цей час в Спарті якраз справлявся свято Гимнопедій при великому напливу в місто іноземців, і в театрі змагались хори, коли прибули вісники з Левктр з розповіддю про поразку.Ефори, хоч ним і було ясно з самого початку, що ця невдача підкосила благополуччя Спарти і що влада її в Греції загинула, тим не менш не дозволили ні видалити з театру хори, ні змінити чого-небудь в порядку свята; вони лише повідомили імена убитих їх родичам, розіславши гінців по будинках, самі ж продовжували керувати видовищами і змаганням хорів. На наступний ранок,коли всім вже стали відомі імена загиблих і вцілілих, батьки, родичі і близькі убитих зійшлися на площі і з сяючими обличчями сповнені гордістю і радістю вітали одне одного. Родичі ж вцілілих, навпаки, залишалися разом з дружинами в будинках, наче знаходячись в траурі; і якщо хто-небудь з них вимушений був вийти з будинку, то на його зовнішній вигляд, голос і погляду видно було, як великі його смуток і пригніченість. Це було особливо помітно на жінках: ті, які чекали зустріти свого сина живим після битви, ходили в сумному мовчанні, ті ж, про смерть сини яких було оголошено, негайно з'явилися в храмах і відвідували один одну з веселим, гордим виглядом. ХХХ. Однак, коли союзники відпали від Спарти і все чекали, що Епамінонд, гордий своєю перемогою, вторгнеться в Пелопоннес,. багато які спартанці знову пригадали пророцтво про кульгавість Агесилая. Вони впали в великий смуток і прониклися страхом перед божеством, вважаючи, що нещастя обрушилося на місто через те, що вони видалили від царювання людину зі здоровими ногами, обравши царем кульгавого і скаліченого, і тим самим порушили наказ божества, який більше усього застерігало їх саме проти цього. І все ж, завдяки славі Агесилая, його доблесті і іншим заслугам, вони продовжували користуватися його послугами не тільки у військових справах – в якості царя і полководця, але і в цивільних труднощах - в якості цілителя і посередника. Справа в тому, що спартанці не рішалися, як покладалося згідно із законом, позбавити цивільної честі тих громадян, які виявили боягузтво в битві (в Спарте їх називали "тими, хто злякався"), бо таких було дуже багато, і в тому числі найвидніші люди, так що можна було передбачати, що вони піднімуть повстання. Такі "зті, хто злякався" згідно із законом не тільки позбавляються права займати яку-небудь посаду, але вважається ганебним вступати з ким би те не було з них в спорідненість по шлюбу. Кожний, хто зустрічає їх, може їх ударити. Вони зобов'язані ходити жалюгідними, неохайними, в старому, потертому плащі з різнокольоровими латками і голити тільки півбороди. Ось чому і було небезпечно залишати в місті багато таких громадян, і той час як він потребував чималого числа воїнів. У цих обставинах спартанці обрали Агесилая законодавцем. Не додавши, не викресливши і не змінивши нічого в законах, він прийшов в Народні збори і сказав: "Сьогодні треба дозволити спати законам, але з завтрашнього дня і надалі закони ці повинні мати повну силу". Цим він не тільки зберіг державі закони, але і цивільну честь - всім тим людям. Потім, бажаючи вивести молодь зі стану смутку і розпуки, він вторгся в Аркадію. Тут він стерігся вступити в рішуча битва з противником, але захопив одне невелике містечко поблизу Мантінеї і спустошив поля. Завдяки цьому він вселив своїм співгромадянам нові, кращі надії на майбутнє, показавши, що зневірятися рано. ХХХI. Незабаром після цього Епамінонд разом з союзниками вторгся в Лаконію, маючи не менш сорока тисяч гоплітов, за якими з метою грабежу слідувала безліч легкоозброєних або ж зовсім не озброєних, так що загальна чисельність тих, що вторглися досягала сімдесяти тисяч. На цей час доряни займали Лакедемон вже протягом не менш шестисот років, і за весь цей період ще жоден ворог не зважився вступити в їх країну: беотійці були першими ворогами, яких спартанці побачили на своїй землі і які тепер спустошували її - ні разу досі не займану і не розграбовану - вогнем і мечем, дійшовши безперешкодно до самої ріки і міста. Справа в тому, що Агесилай не дозволив спартанцям битися з таким, як говорить Теопомп, "валом і потоком війни", але зайняв центр міста і найважливіші пункти, терпляче зносячи загрози і похвали фіванців, які викрикували його ім'я, закликаючи його як підбурювача війни і винуватця всього нещастя битися за свою країну. Але не менш турбував Агесилая переполох, що панував в місті, крики і безладні метання немолодих людей, що обурювалися з приводу, що трапився, і жінок, які не могли залишатися спокійними і абсолютно збожеволіли від крику ворогів і вигляду їх багать. Важким ударом для його слави було і те, що, прийнявши місто самим сильним і могутнім в Греції, він тепер бачив, як сила цього міста похитнулася і недоречної стала гордовита похвала, яку він сам часто повторював, - що, мовляв, ще ні одна лакедемонська жінка не бачила диму ворожого табору. Кажуть, що і Анталкід в суперечці з одним афінянином про хоробрість, коли той сказав: "А ми вас часто відганяли від Кефіса", - відповів: "Але ми вас ніколи не відганяли від Еврота". Подібним же чином один нічим не видатний спартанець у відповідь на зауваження аргівянина: "Багато вас лежить похованими в Арголіде", заперечив: "Але жоден з вас -- в Лаконії". ХХХII. Повідомляють, що Анталкид, який був тоді ефором, зі страху таємно переправив своїх дітей на Киверу. Агесилай же, коли помітив, що вороги мають намір перейти Еврот і силою увірватися в місто, залишив всі інші позиції і вистроїв лакедемонян перед центральними, підвищеними частинами міста. Якраз в цей час Еврот через велику кількість снігів на горах виступив з берегів і розлився ширше звичайного, але переправу убрід не стільки утрудняла швидкість течії, скільки крижаний холод води. Агесилаю вказали на Епамінонда, який виступив перед ладом; як кажуть, він довго дивився на фіванського полководця, проводжаючи його очима, однак сказав лише: "Яка неспокійнв людина! " Як ні старався Епамінонд з честолюбства зав'язти битву в самому місті і поставити трофей, він не зміг виманити Агесилая або викликати його на бій, а тому знявся з табору, відійшов від міста і став спустошувати країну. У Лакедемоні, тим часом, біля двохсот громадян, з числа негідних і зіпсованих, які вже давно склали змову,захопили Іссорій, сильно укріплений і неприступний пункт, де знаходилося святилище Артеміди. Лакедемоняни хотіли негайно кинутися на них, але Агесилай, побоюючись заколоту, наказав іншим дотримувати спокою, сам же, одягнутий в плащ, в супроводі лише одного раба наблизився до змовників,кажучи, що вони не зрозуміли його наказу: він посилав їх не сюди і не всіх разом, а одних - туди (він указав на інше місце),інших -- в інші квартали міста. Ті ж, почувши його, зраділи, вважаючи, що їх задум не розкритий, і, розділившись, розійшлися по тих місцях, які він указав. Агесилай негайно послав за іншими воїнами і зайняв з ними Іссорій; вночі ж він наказав арештувати і убити біля п'ятнадцяти чоловік з числа змовників. Незабаром була розкрита інша, ще більш значна змова спартанців, які збиралися таємно в одному будинку, підготовлюючи переворот. Але при найбільшому безладді було однаково небезпечно як залучити їх до суду, так і залишити змову без уваги. Тому Агесилай, порадившись з ефорами, наказав убити їх без суду, хоч раніше жоден спартанець не зазнавав смертної страти без судового розгляду. З периеків та ілотоі, які були включені до складу війська, багато хто перебіг з міста до ворога. Оскільки це викликало занепад духа у війську, Агесилай наказав своїм служителям обходити кожен ранок постелі воїнів в таборі, забирати зброю перебіжчиків і ховати його; завдяки цьому число перебіжчиків залишалося невідомим. Одні письменники кажуть, що фіванцы відступили з Лаконії через холоди, що почалися, а також тому, що аркадяни стали в безладді йти і розбігтися, інші - що вони і так провели там цілих три місяці і встигли спустошити велику частину країни. Теопомп же повідомляє інше: беотархи вже вирішили відступити, коли до них прибув спартанець Фрікс, доставивши їм від Агесилая як плату за відступ десять талантів, так що, виконуючи те, що було задумано раніше, вони ще отримали від ворогів гроші на дорогу. Але я не розумію, як міг один лише Теопомп знати про це, в той час як іншим це залишилося невідомим. ХХХIII. Але всі стверджують одноголосно, що порятунком своїм Спарта була тоді зобов'язана Агесилаю, який на цей раз відмовився від властивих йому за природою якостей - честолюбства і упертості і діяв з великою обережністю. Проте після цього падіння він не зміг підняти могутність і славу свого міста на колишню висоту, Як трапляється зі здоровим тілом, - яке привчено до постійного і найсуворішого режиму, так трапилося і з державою: щоб погубити все його благополуччя, виявилося достатнім однієї лише помилки, одного лише коливання теорезів. Інакше і бути не могло, бо з державним устроєм, найкращим чином пристосованим для миру, однодумності і доброчесності, намагалися з'єднати насильну владу і панування над іншими - те, що Лікург вважав абсолютно непотрібним для щастя і процвітання міста. Це і привело Спарту до занепаду. Агесилай відмовився надалі від командування в походах через свій похилий вік. Син же його, Архидам, з військом, що прийшов йому на допомогу від тирана з Сицилії, переміг аркадян і так званій "Безслізній битві" (в ній з воїнів Архидама не був убитий жоден, а ворогів пасло дуже багато). Ця битва була найкращим доказом того, як знесилилась Спарта. Раніше перемога над ворогами вважалася такоюзвичайною справою, що на честь її не приносили ніяких жертв, крім півня;ті, що повернулися з битви не випробовували особливої гордості, і звістка про перемогу навіть нікого особливо не радувала. Так, після битви при Мантінеє, яку описує Фукидід першому, хто прибув із звісткою про перемогу, спартанські власті не послали в якості нагороди за радісну звістку нічого іншого, крім шматка м'яса від загальної трапези. На цей же раз, коли прийшло повідомлення про битву, а потім прибув Архидам, ніхто вже не міг утриматися від вираження своїх почуттів; першим зустрів його батько в сльоах радості разом з всією владою; безліч стариків і жінок спустилися до ріки, піднімаючи до неба руки і дякуючи богів, неначе лише в той день Спарта змила свою ганьбу і знову знайшла право дивитися на променисте сонце. Кажуть, що до цієї битви чоловіки не рішавалися прямо поглянути на дружин, соромлячись своєї поразки. ХХХIV. Коли Мессена була знову заснована Епамінондом і колишні її громадяни стали стікатися туди з всіх сторін, лакедемоняни не спромогатися перешкодити цьому і не зважилися виступити з зброєю, але обурювалися і гнівались на Агесилая за те, що в його царювання вони позбавилися країни, що не поступалася Лаконії по розмірам і перевершуючої родючістю інші області Греції, країни, якої вони стільки часу володіли. Ось чому Агесилай і не прийняв запропонованого фіванцями миру. Однак, не бажаючи на словах поступитися цією країною тим, хто на ділі вже тримав її і своїх руках, і упираючись в цьому, він не тільки не отримав назад цієї області, але миало не втратив саме Спарту, обдурений військовою хитрістю ворога. Справа в тому, що, коли мантінейці знову відбились від Фів і закликали на допомогу лакедемонян , Епамінонд, дізнавшись, що Агесилай вийшов з військом і наближається до нього, вночі непомітно для мантінейцев знявся з табору і повів армію з Тегеї прямо на Лакедемон. Обійшовши Агесилая, він ледве не захопив раптовим нападом місто, позбавлене будь-якого захисту. Однак Агесилаю доніс про це, по словам Каллісфена, теспієць Евтін, за Ксенофонтом ж -- якийсь крітянин. Агесилай негайно послав в Спарту кінного гінця, а через короткий час з'явився і сам. Трохи пізніше фіванці перейшли Еврот і здійснили напад на місто. Агесилай відбивався не за віком рішуче і запекло, оскільки бачив, що порятунок тепер вже не в обачній обороні, але в неозорій відвазі. Такій відвазі він ніколи раніше не довіряв і не давав їй волі, але тепер лише завдяки їй відвів небезпеку, вирвав місто з рук Епамінонда, поставив трофей і показав дітям і жінкам, що лакедемоняни самим гідним чином платять вітчизні за те виховання, яке воно ним дало. Особливо відрізнявся в цій битві Архідам, який з надзвичайною мужністю і спритністю швидко перебігав по тісних вуличках в найбільш небезпечні місця і разом з невеликою купкою оточуючих його воїнів, всюди надавав ворогу опір. Прекрасне і гідне здивування видовище не тільки співгромадянам, але і противникам доставив також Ісад, син Фебіда. Чудово складений, високий і стрункий, він був в тому віці, коли люди, переходячи від отроцтва до змужнілості, знаходяться в розквіті сил. Він вискочив з свого будинку абсолютно голий, не прикривши ні доспіхами, ні одягом своє тіло, натерте маслом,. тримаючи в одній руці спис, в інший меч, і кинувся в гущавину ворогів, повергаючи додолу і вражаючи всіх, хто виступав йому назустріч. Він навіть не поранився, чи тому, що в нагороду за хоробрість його охороняло божество, або тому, що показався ворогам істотою надприродною. Кажуть, що ефори спочатку нагородили його вінком, а потім покарали штрафом в тисячу драхм за те, що він зважився вийти назустріч небезпеці без доспіхів. ХХХV. Декілька днів опісля сталася битва при Мантінеє; і Епамінонд вже зім`яв перші ряди противника, тіснячи ворогів і швидко переслідуючи їх, коли, як розказує Діоськорід, проти нього виступив лаконянин Антікрат і пронизав його списом. Однак лакедемоняни ще і тепер називають нащадків Антікрата Махеронами , і це доводить, що Епамінонд був уражений махерою - коротким мечем. Випробовуючи за життя Епамінонда вічний страх перед ним, спартанці так захоплювалися подвигом Антікрата, що не тільки дарували йому постановою Народних зборів особливі почесті і нагороди, але і всьому його роду надали звільнення від податків, яким і в наш час ще користується Каллікрат, один з нащадків Антікрата. Після цієї битви і смерті Епамінонда греки уклали між собою мир. Агесилай хотів виключити з мирного договору мессенців, не визнаючи в них громадян самостійної держави. Оскільки всі інші греки стояли за включення мессенцеів в число учасників договору і за прийняття від них клятви, лакедемоняни відмовилися брати участь в світі і одні продовжували війну, сподіваючись повернути собі Мессенію. Через це Агесилая вважали людиною жорстокою і упертою, вічно прагнучим війни: адже він всіма способами підкопувався під загальний мир і перешкоджав йому, а з іншого боку, маючии потребу в грошах, повинен був обтяжувати своїх друзів в Спарті позиками і поборами замість того, щоб в таких важких обставинах, упустивши з своїх рук стільки міст і таку владу на суходолі і на морі, покласти кінець бідам і не домагатися так жадібно мессенських володінь і прибутків. ХХХVI. Ще гіршу славу здобував він, коли поступив на службу до Таху, правителя Єгипту. Ніхто не схвалював того, що людина, що вважалася першою у всій Греції, чия слава розповсюдилася по всьому світу, тепер надає себе в розпорядження варвару, відпалому від свого царя, продає за гроші своє ім'я і славу, перетворившись у ватажка найманого війська. Навіть якби в віці понад вісімдесяти років, з тілом, поцяткованим рубцями від ран, він знову прийняв на себе, як раніше, славне і прекрасне предводительство в боротьбі за свободу греків, то і в цьому випадку не можна було б не докорити його за зайве честолюбство. Адже і для славної справи є відповідний вік і відповідний час, так і взагалі славне відрізняється від ганебного більш усього належною мірою. Але Агесилай зовсім не піклувався про це і ніщо не вважав негідним, якщо це було на користь державі; навпаки, йому здавалося негідним жити в місті без діла і спокійно чекати смерті. Тому він набрав найманців на кошти, послані Тахом, спорядив декілька суден і відплив, взявши з собою, як і раніше, тридцять спартанців як радників. Коли Агесилай прибув в Єгипет, до його судна прибули найвидніші полководці і сановники царя, щоб засвідчити свою повагу. І інші египтяни, що багато чули про Агесилая, чекали його з нетерпінням; всі зібрались, щоб подивитися на нього. Коли ж замість блиску і пишного оточення вони побачили лежачого на траві біля моря стару людину маленького зросту і простої зовнішності, одягнутої в дешевий грубий плащ, вони стали жартувати і насміхатися над ним. Деякі навіть говорили: "Зовсім як в байці: гора мучилася в родах, а породила мишу". Ще більш здивувалися вони його дивним смакам, коли з принесених і приведених дарів він прийняв тільки пшеничну муку, телят і гусей,відмовившись від вишуканих ласощів, печива і пахощів, і в відповідь на наполегливі прохання прийняти і ці дари запропонував роздати їх ілотам. Однак, як говорить Теофраст, йому сподобався єгипетська тростина, з якої плетуть прості, витончені вінки, і при відплитті він попросив і отримав від царя небагато цього тростини. ХХХVII. Після прибуття він з`єднався з Тахом, який був зайнятий приготуваннями до походу. Однак Агесилай був призначений не головнокомандуючим, як він розраховував, а лише ватажком найманців; флотом командував афінянин Хабрій, а всім військом - сам Тах. Це було першим, що засмутило Агесилая, але, крім того, і у всьому іншому він вимушений був з досадою перенести хвастощі і пихатість єгиптянина. Він супроводив його в морському поході у Фіникію, беззаперечно йому підкоряючись -- всупереч своєму достоїнству і вдачі, поки, нарешті, обставини не склалися більш сприятливо. Справа в тому, що Нектанебид, двоюрідний брат Таха, що начальствував над однією з частин його війська, відпав від нього, був проголошений єгиптянами царем і відправив людей до Агесилаю з проханням про допомогу. Про це ж просив він і Хабрія, обіцяючи обом великі подарунки. Коли Тах дізнався про це, він прийнявся переконувати їх не йти від нього, і Хабрій намагався увіщуванням і домовленостями зберегти дружні відносини між Агесилаєм і Тахом. Але Агесилай відповідав: "Ти, Хабрій, прибув сюди з власного бажання і тому вільний чинити, як заманеться, мене ж відправило полководцем до єгиптян моя вітчизна. Отже, я не можу воювати з тими, до кого присланий як союзник, якщо не отримаю зі Спарти нового наказу". Після цієї розмови він послав в Спарту декілька чоловік, які повинні були там звинувачувати Таха, Нектанебіда ж всіляко вихваляти. Тах і Хабрій зі свого боку послали в Спарту уповноважених, при цьому перший посилався на старовинну дружбу і союз, другий же обіцяв бути ще більш відданим другом Спарти, ніж доти. Лакедемоняни, вислухавши послів, відповіли єгиптянам, що віддають справу на розсуд Агесилая, самому ж Агесилаю відправили наказ дивитися лише за тим, щоб ці вчинки принесли користь Спарті. Таким-то чином Агесилай зі своїми найманцями перейшов на бік Нектанебіда, здійснивши під приводом користі для вітчизна недоречний і неналежний вчинок; бо, якщо відняти цю обставину, то найбільш справедливою назвою для такого вчинку буде зрада. Але лакедемоняни, що вважають головною ознакою блага користь, що приноситься вітчизні, не визнають нічого справедливого, крім того, що, на їх думку, збільшує могутність Спарти. ХХХVIII. Тах, коли найманці покинули його, тікав, але в Мендесі повстала проти Нектанебіда інша людина, також проголошена царем, і рушила на нього, зібравши військо з ста тисяч чоловік. Бажаючи підбадьорити Агесилая, Нектанебід говорив йому, що хоч вороги і чисельні, вони являють собою нестрункий натовп ремісників, недосвідчених у військовій справі, і тому з ними можна не вважатися. Агесилай відповідав на це: "Але я боюся не їх чисельності, а якраз їх недосвідченість і неуцтва, які завжди важко обдурити. Бо несподівано обдурити можна тільки тих, хто підозрює обман, чекає його і намагається від нього захищатися. Той же, хто нічого не підозрює і не чекає, не дає ніякої зачіпки бажаючому провести його, подібно тому, як стоячий нерухомо борець не дає можливості противнику вивести його з цього положення". Незабаром після цього мендесець спробував залучити Агесилая на свій бік, підіславши до нього своїх людей. Це вселило побоювання Нектанебіду. Коли ж Агесилай став переконувати його вступити як можна швидше в битву і не затягувати війни з людьми, які, хоч вони і недосвідчені в військовій справі, можуть завдяки своїй численності легко оточити його, обвести ровом його табір і взагалі багато в чому попередити його кроки, Нектанебід став ще більшим підозрювати і боятися свого союзника і відступив у велике, добре укріплене місто. Агесилай був дуже ображений цим недовір'ям, однак, соромлячись ще раз перейти на бік противника і покинути справу незакінченою, пішов за Нектанебидом і увійшов разом з ним в твердиню. ХХХIХ. Ворог виступив слідом і почав оточувати місто валом і ровом. Єгиптянином знову оволодів страх -- він боявся облоги і хотів вступити в бій, греки гаряче підтримували його, оскільки в твердині не було запасів хліба. Але Агесилай рішуче перешкоджав цьому наміру, і єгиптяни більше колишнього ганили і ганьбив його, називаючи зрадником царя. Однак тепер він зносив наклеп набагато спокійніше і вичікував зручного випадку, щоб привести у виконання військову хитрість, яку він що замислила. Хитрість же ця полягала в наступному. Вороги вели глибокий рів навколо міських стін, щоб остаточно замкнути осаджених. Коли обидва кінці рову, що оточували все місто, підішли близько один до іншого, Агесилай, дочекавшись темряви наказав грекам озброїтися, з'явився до царя і сказав йому наступне: "Юнак, час порятунку настав; я не говорив про нього раніше, ніж він наступить, щоб не перешкодити його приходу. Вороги самі, власноручно розсіяли небезпеку, що загрожувала нам, викопавши такий рів, що готова частина його представляє перешкоду для них самих, відбираючи у них чисельну перевагу, простір, що залишився між кінцями рову, дозволяє нам битися з ними на рівних умовах. Сміливіше ж! Постарайся виявити себе доблесним чоловіком, спрямуйся уперед разом з нами і врятуй себе і все військо. Адже стоячі проти нас вороги не витримають нашого натиску, а інші відділені від нас ровом і не зможуть заподіяти нам шкоди". Нектанебид вразився винахідливості Агесилая, став в середину грецького ладу і, напавши на ворогів, легко змусив їх до втечі. Як тільки Агесилай оволодів довір'ям Нектанебіда, він знову вдався до тієї ж військової хитрості: то відступаючи, то наближаючись, то роблячи обхідні рухи, Агесилай загнав велику частину ворогів в таке місце, яке з двох сторін було оздоблено глибокими, наповненими водою ровами. Проміжок між ровами він перегородив, побудувавши там бойову лінію своєї фаланги, і цим добився того, що вороги могли виступити проти нього тільки з рівним числом бійців і в той же час були не в стані зайти йому у фланг або в тил. Тому після недовгого опору вони тікали. Багато хто з них був убитий, інші ж розсіялися. ХL. Після цього єгиптянин укріпив і зміцнив свою владу. Бажаючи виразити свою любов і симпатію до Агесилаю, Нектанебід став просити його залишитися з ним і провести в Єгипті зиму. Але Агесилай поспішав додому, знаючи, що Спарта веде війну, має найманців і тому потребує грошей. Нектанебид відпустив його з великими почестями, щедро нагородивши і давши в числі інших почесних подарунків двісті тридцять талантів для ведення війни. Вже наступила зима, і Агесилай тримався зі своїми кораблями ближче до суші. Він висадився на узбережжі Африки, в пустинному місці, яке носить назву Менелаєвої гавані, і тут помер у віці вісімдесяти чотирьох років, після того як процарствував в Спарті більш сорока одного року, з яких понад тридцяти років, аж до битви при Левктрах, був найбільш впливовою і могутньою людиною в Лакедемоні і вважався наче ватажком і царем всієї Греції. У лакедемонян існує звичай: тіла тих, хто помер на чужині, хоронити на місці кончини, тіла ж царів доставляти на батьківщину. Тому Агесилаєві спартанці, що супроводили залили тіло за відсутністю меду розплавленим воском і доставили потім в Лакедемон. Царська. влада перейшла до сина Агесилая Архідама і залишалася за його родом аж до Агіда, який був п'ятим царем після Агесилая і при спробі відновити старовинне державний устрій пав від руки Леоніда.
Надкушений пиріжок	Всеволод Нестайко	Гришку Гонобобеля ви, звичайно, знаєте. Його всі знають. Його важко не знати. О!.. Чуєте?.. Ні!.. То не землетрус, не пожежа, не стихійне лихо... То Гришка Гонобобель розважається на перерві. А от Антошу Дудкіна ви, мабуть-таки, не знаєте. Його рідна мама не дуже знає. Такий він тихий, скромний і непомітний. Ніколи не висовується, не підскакує, руку догори не тягне, як деякі. Сидить собі, як мишка, за партою і мовчить. Хоча коли б його вчителька Глафіра Павлівна не спитала, він завжди відповість, як треба. Не те що Гришка Гонобобель. Але все одно Гришка Гонобобель— це Гришка Гонобобель. Ви його знаєте. А Антоша Дудкін — це Антоша Дудкін. І ви його не знаєте. І, може, ні я, ні ви так би не взнали Антошу Дудкіна, якби... Якби не Вася Лоб і не надкушений пиріжок. Вася Лоб — семикласник. Але його обходять навіть дев'ятикласники. Таким здоровущим створила Васю матінка-природа. У той день на другому поверсі по лінії "бережливих" мала чергувати друга ланка четвертого "А". Ви, звичайно. знаєте, що таке її чергування. Справа надзвичайно серйозна. Треба стежити, щоб був порядок, щоб ніхто нічого не розкидав, не колупав стіни, не відкручував для розваги в умивальнику кранів, а тим більше не чвиркався водою, не вмикав без потреби електрику і так далі... Тут потрібні люди авторитетні, енергійні, а то й зубасті. А в другій ланці, як на гріх, того дня були "перебої з кадрами". Наближалося Перше травня, і в усіх енергійних і авторитетних з другої ланки клопоту було вище голови — і стінгазета, і самодіяльність, і запрошення ветеранів, і всяке інше. Одним словом, сталося так, що всі розбіглися і на чергування вийшли тільки Антоша Дудкін і Тая Таранюк, висока, худа, з довгою тонкою шийкою і у великих, наче з іншого обличчя, окулярах. Тая була така ж тихоня, як Дудкін. До того ще й страшенно сором'язлива. Кожні п'ять хвилин з будь-якої причини вона червоніла, причому так, що од випіків на щоках у неї виступали сльози. Коли вони удвох вийшли на першій перерві з червоними пов'язками в коридор, Гришка Гонобобель аж покотився від реготу: — Ой, тримайте мене! Ой, не можу!.. Ну й чергові!.. Парочка — Мартин та Одарочка!.. Ой, зараз лусну! Тая спалахнула, як маків цвіт. А Антошка так насупив брови, що вони зійшлися в одну лінію. Тим часом Гришка Гонобобель вже галасував на весь коридор. — Ой! Це ж треба... Ну!.. Ой!..— розгублено шепотіла на ходу Тая. Антоша йшов мовчки. Тільки губи закусував. І от у цю мить з сьомого класу вийшов назустріч їм Вася Лоб. В руках він тримав пиріжок. Вкусив, скривився і швиргонув надкушений пиріжок на підлогу під батарею. Тая охнула, схопила себе рукою за рота і рвучко одвернулася. Антоша теж охнув і завмер. Щойно червоний, як помідор, він раптом став білий, як сметана. І від цього пов'язка на його рукаві здалася ще червонішою. Якось механічно він опустив на неї очі і... В першу мить ніхто навіть не зрозумів, що сталося. Антоша так швидко нахилився й підняв пиріжок, що не всі це й помітили. Всі побачили тільки раптом, що він тиче надкушений пиріжок прямо Васі в обличчя й каже: — Ану доїж! Це була потрясаюча картина: маленький щуплявенький Антоша тикав здоровенному, удвічі за себе більшому Васі надкушений пиріжок прямо в ніс і казав: "Доїж". Це був просто кадр з мультфільму — заєць і ведмідь. Вася так розгубився, що замість того, щоб одразу "врізати", спантеличено спитав: — Що-о?.. З підлоги? — А нащо кидав? Тільки тут Вася нарешті отямився, мовчки коротким рухом вдарив Антошу по руці, і пиріжок полетів назад під батарею. Антоша теж нічого не сказав, повернувся, неквапливо підійшов до батареї, підняв пиріжок, дмухнув на нього і знову простягнув Васі: — На!.. Доїж! Хтось хихикнув (чи то Спасокукоцький, чи то Кукуєвицький). Вася Лоб нахмурився: — Ти що, амеба, не розумієш?.. Ти ж усе життя лікуватися будеш... Пиріжок тремтів у Антошиній руці, але Антоша вперто простягав його Васі. І тут Гришка не витримав: — Та він жартує! Василь Васильович! Він жартує... Він у нас комік! — Гонобобель підскочив до Антоші: — Ану давай сюди! — і хотів вихопити пиріжок. Але Антоша не дав, ловко вивернувся ще й боляче тицьнув Гонобобеля ліктем у бік. У цей час Вася знову вдарив Антошу по руці, і знову пиріжок полетів на підлогу. І коли Антоша знову за ним нахилився, Вася підняв ногу і здоровенною своєю лапацоною припечатав Антошу ззаду по штанях. Антоша заорав носом і, розпластавшися по підлозі, як кошеня на льоду, проїхав кілька метрів аж до вікна. Тепер уже весело захихикали і Спасокукоцький, і Кукуєвицький, і Галушкинський. А Вася Лоб чвиркнув крізь зуби і, метляючи довгими руками, пішов по коридору. В цей час задзвенів дзвоник і всі кинулися по класах. Тая допомогла Антоші підвестися й поспішливо обтрушувала його, примовляючи: — От бачиш!.. Нащо ти з ним зв'язувався... Воно тобі треба... Ну, побігли!.. Швидше!.. Уже Глафіра Павлівна іде... Антоша супив брови й сопів: — Ну, біжи!.. Я сам... Біжи!.. Тая була зразковою ученицею, ніколи в житті не запізнювалася на уроки і нарешті не витримала, кинула Антошу й побігла в клас. Коридор умить спорожнів, двері класів позачинялися. Антоша хвилину постояв, тоді зітхнув і пішов до дверей класу. Тільки не свого, четвертого "А", а сьомого "Б". Постукав, прочинив двері, пролепетав: "Вибачте!" — і зайшов. Усі разом,— і вчитель, і семикласники,— здивовано повернулися до нього. Антоша пошукав очима, знайшов на задній парті Васю і рішуче попрямував туди. В очах у Васі мельнув переляк. Антоша підійшов, мовчки поклав на парту перед Васею надкушений пиріжок і так само мовчки пішов, назад. Біля дверей знову пролепетав: "Вибачте!" — і вийшов... ... На наступній перерві про це вже знав увесь другий поверх. У четвертому "А" гуло, як у вулику. Особливо кип'ятився, галасував і розмахував руками Гришка Гонобобель: — Ну, Дуремар... От Дуремар!.. Ну-у... я йому не заздрю!.. Раз Лоб сказав, що все життя Дудкін тепер лікуватися буде,— значить, буде... Лоб — це такий кадр... будь здоров!.. Ну, Дудкін. І я ж його рятував, я ж рятував!.. А він мене — під дихало!.. Дуремар!.. А після п'ятого уроку, як продзвенів дзвінок і Глафіра Павлівна захлопнула журнал і вийшла з класу, і клас весело загаласував, збираючись додому,— у дверях раптом з'явився Лоб. Всі дружно ахнули і завмерли. Одразу стало чути, як дзижчить та б'ється об скло муха — така запала тиша. Лоб мовчки крутив головою, обводячи важким поглядом клас. Брови його були насуплені. Гришка Гонобобель стояв у проході між партами якраз перед Антошкою, закриваючи його собою. Тому Вася Антошку не бачив. І продовжував мовчки похмуро озирати клас. Нерви у Гонобобеля не витримали. — От він!.. Василь Васильович!..— вигукнув Гришка, обертаючись і виштовхуючи Антошку вперед.— Чого за мене ховаєшся?.. Ич! Лоб, човгаючи ногами, попрямував до Антоші. Четвертий "А" перестав дихати. Вася протиснувся у прохід між партами впритул до Антоші. Заніс руку назад, наче для розмаху. Антоша зіщулився. І раптом Лоб рвучко висмикнув руку і широко усміхнувся. У руці в нього ... була цукерка. — Нагороджую тебе "Тузиком"!.. За геройство. Потім він обернувся до Гонобобеля: — А ти — редиска! — і вліпив йому дзвінкого щигля. Клас разом зітхнув і дружно засміявся.
На пасіці	Михайло Івченко	НА ПАСІЦІ Пасіка в Степана була велика. З зим вийшло півтори сотні роїв. Погода увесь час стояла ясн; сонячна. Коли-не-коли проходили теплі росяні дощі, квіт росли буйно, і тому бджола за весняну пору мала добри взяток. В кінці травня бджоли почали роїтись. В один ден вилітало роїв по два — по три, і Степан ледве устигав ловит їх і збирати до вуликів. Увесь день його кремезна й висока, злегка зігнута постат; з широкими плечима ходила по пасіці й сіра полиняна чумар ка, яку він скидав тільки у свято, тремтіла кінцями пі; в повітрі. Червоне обличчя його з сивуватою бородою світи лось м'якою усмішкою, а хитруваті добро-веселі очі з гостри ми чоловічками заклопотано дивились за вуликами. Пасіка стояла на крутому спускові. Навколо рядком про стяглися берести, кілька високих дубків і гіллясті широкі липи. А посеред пасіки стояли низенькі, чепурно підмазані жовтою глиною яблуні, й груші, та тоненькі стовбури слив. Бджоли увесь час заклопотано, з радісним гудінням літали по пасіці. В одному місці голосно виділявся цілий урочистий концерт, мовби хтось справляв весілля. Густа численна юрба маленьких рудих плямок широким клубком вилітала з очка вулика й піднімалась вгору. А Степан уже бачив і знав, що вилітав рій, і тільки слідкував за тим, де він сяде. Бджоли довго крутились по садку, а потім сідали на гілці. Далеко вони не летіли, бо матка була слабка, ледача й не любила надолужати себе. — Софійко! Софійко! — кричав Степан. — Га-а!—десь обзивався молодий жіночий голос. — Неси рійницю! Роя будемо збирати. Софійка хутко бігла, й чути тільки було, як. важко гупала земля під її ногами. Чорні блискучі очі її заливались гострим веселим вогнем, а молоде обличчя гаряче пашіло. — Он дивись, де сів? А ти, сучий син, як далеко забився, на самісінький верх! Бачиш? — говорив Степан, показуючи на гілку густої груші, де була помітна темна густа маса. Але Софія проймалась радістю спорту й скоріш почувала, ніж бачила, де знаходиться рій. — Чи то ж ти дістанеш її? На самісінький тобі вершок — видно, бідова, сука! — Я зараз полізу,— спокійно відповідала Софія. її молоде здорове тіло цупко хваталось за гілля, і повні засмалені ноги міцно й ловко упирались в дерево. Рій піднімав ще більший шум, коли Софія починала ворушити його. — Так, так його! Матку бачиш,— увесь час підохочував Степан і дивився вгору.— Шукай вище. Мабуть, там вона. — Ой-ой-ой! — кричала Софія. — Що, вкусила? — Вкусила, та й болісно! Степан сміявся, й хитруваті очі його весело ховались в м'яких зморшках. — А т-ти, суки! Так, кажеш, болісно... Ну нічого — вона-то здохне, а ти, мабуть, якось виживеш. Не вмреш же, Софійко, га? Але Софія, забувши про біль, знайшла матку й радісно кричала: — Ось, ось вона! Ось, ось! — Дивись за нею, слідкуй. Я зараз! — хвилювався Степан і раптом біг за рійницею. Діставши рійницю, він піднімав її на високій жердці, і матка, почувши мед, перелітала туди, а клубок бджіл стурбовано кружляв коло рійниці. Софія незабаром злазила з дерева й прикладала холодного ключа до вкушеного місця, а очі її дивилися весело, переможно. В пасіці стояв невеликий плетений з потемнілим очеретяним дахом курінь, якого звали звичайно катрагою. На ніч Степан зоставався в ній спати. Було прилагоджено кілька дощок, зверху лежала плетена матка з рогозу, і спати під сукняним кобеняком було й м'яко, й тепло. Та ніхто й не мішав. Стомлені за денну пору бджоли вели якусь тиху таємну нараду між собою, і тільки було чутно ніжне заспокійливе гудіння. З лісу буйними соками линули співи птаства, і в густій вечірній темряві лунко відбивались в ярках напроти. А потім стихли і співи. Загудів жук, покрутився якусь пору коло катраги й незабаром зник. Тільки небо було м'яке, оксамитово-темне, і бліді вогники зір сумно пробивались крізь дірочки даху. М'який холод літньої ночі широкими струмками пробирався в катрагу, потроху згасали останні думки, і все зливалось в одній смузі тихого солодкого сну. На світанку спадали роси, обережно сідаючи на трави й листя дерев, і свіжий ранковий холод міцнішав. Зморене тіло за кілька годин сну встигло спочити, і вухо Степана несвідомо ловило зовнішні звуки. Але наколо стояла ще легка темрява. Раптом в одному місці залементували бджоли, й гудіння їхнє ставало все більш і більш стурбованим. Степан підвівся. "Мо, лисиця забралась або собака, чого доброго". Рябко спав коло хати. Він тривожно загарчав, почувши шум на пасіці, але зразу ж і змовк, не бажаючи проганяти теплих, цікавих снів. Степан устав з ліжка і почав прислухатись. Чути було якесь шамотіння й легкі чоловічі кроки. Бджоли підняли страшений лемент, зашамотіли кущі, і по пасіці пішло тривожне голосне гудіння. Степан раптом вискочив і побіг, обережно пригинаючись. Почув, як щось гупнуло, певне, перелізаючи через канаву, і побіг туди. Було видно на лисім шпилі дві темні постаті. Одна з них несла на плечах зав'язаного знизу вулика, друга ж слідкувала, чи ніхто не запримітив їх. Але, обдивившись навкруги, обоє, обережно ступаючи, пішли далі. Щось зле й шалене підхопило Степана, й серце тривожно забилось. Він легко перескочив канаву й через хвилину був коло чоловіка. — Стой, хлопці! — тривожно крикнув він і міцно схопив одного за руку.— Ви куди? Один з хлопців, що був вільний, хутко обернувся, й лице йому раптом перекривилось в злякано-хижий вираз. Одну хвилю він завагався, рвонувся то в один бік, то в другий і нарешті подався в кущі. — А-а, сукин сину, тікаєш? Постой, я... я тобі дам! Ти що то несеш? — присікався він до другого. Поява Степана була така несподівана, що обличчя у парубка раптом перекривилось. Здивовані очі дивилися широкими й жахливими чоловічками, що нічого не розуміють, і він непомітно упустив вулика. Але потім пробігло щось звіряче, хитре й жорстоке, і парубок схопив Степана за груди. Одну хвилю вони борюкались, не осиливши один одного, але злість Степанові була така велика і таке неймовірне напруження піднімалось по всій його істоті, що він раптом міцно схопив злодія й хутко повалив на землю. —' А, так ти ще биться? Украв вулика й хотів ще й попобить мене!? Ах ти, сукин сину! Степан хутко вирвався з рук парубка, який ще хотів придержати його за ноги, і потім почав знову бити. Його тяжкі каблуки великих чобіт жорстоко й уперто місили плазуюче тіло, і було в цьому щось страшне, й зле, і в ту ж дору й приємне. Вставала всередині тяжка хвиля, підступала до самого горла, і Степан з насолодою, смакуючи, топтав знову каблуками. — А-а, сукин ти сину! — розлютовано кричав він, і його велетенська широка постать була схожа на страшного звіра, до клює свою здобич. — На шматки, стерво, розірву!.. Приб'ю, як собаку, і гамузу від тебе не зостанеться!.. Ти куди заліз, кажи мені?.. Постать мовчала. — Признайся, кажу тобі,— приставав знову Степан,— бо вб'ю на місці... Признавайся мені. Але потроху лютий настрій спадав. Разом з тим, як він бив парубка, повільно виходила з нього тихим потоком та гнітюча хвиля, що давила його під самим горлом, і на душі ставало легко й спокійно. — Ти мені скажеш чи ні? — лагідно звернувся Степан. Постать увесь час лежала, припавши до землі й намагаючись закрити обличчя руками, лише було чутно, як важко дихала. Але при останніх словах вона встала й, зловивши момент, коли Степан перестав бити, обхватила його ноги і хрипло, жалісним голосом почала благати: — Пустіть, дядечку! Не буду, їй-богу, не буду!! Пустіть, дядечку! — Ти чого заліз на пасіку? — А бить не будете? — Ну, кажи, чого. — Дядечку, їй-богу, я ненарочне! Меду захотілось. Ніколи в світі й разу не наївся його... То хотілось хоч раз... Думав, хоч раз покуштую. Що вам вулик один? Така здоровенна пасіка. Думав, що хлопців немає, дядько спить, то воно й нічого!..— шморгаючи носом, говорила постать далі. — А-а, так ти думав, що я не почую. Мої сини пішли на війну, зоставивши мене старого на хазяйстві. А ти, ледацюго, хотів красти моє добро? — і Степан почав знову сердито наступати. — Дядечку, не бийте! Ради Бога, не бийте! — Там люди, може, на смерть пішли, а я тут старий... А ти красти. Ти чого не йдеш на війну? Га? Чого не йдеш, кажи мені ? — кричав Степан, і його сіра чумарка тремтіла в повітрі. — Через три дні, дядечку, й мені йти! Поженуть,— безнадійно махнувши рукою, казав парубок,— хіба помилують? Уже й призвали! їй же богу, через три дні! Степан помітив жовте сухорляве обличчя Івана Пилипівки. То був якийсь недоладний бідний парубок із Тиківкй. В господарстві йому не щастило, та й господарство те, як трухлявий хлів, за короткий час розлізлось. — ...Захотілось хоч раз поласувати медом... Бог зна, що буде, мо вб'ють... То й не доведеться на віку покуштувати меду... — Так тобі меду захотілось? Чому ж ти не прийшов та не попрохав, коли тобі треба було? — Боявся, дядьку! Кажуть, у вас трудно нащот цього! Мо', думаю, дядько не дадуть, то й не доведеться!.. А то вже, як сам, то наверное... — Ах ти, сукин ти сину, сукин ти сину. Ворюка ти, падлєц. Хіба ж можна... Так тобі меду, кажеш. А красти не будеш більш? — запитав Степан. — їй-богу, не буду, ніколи в світі не буду! — Брешеш, стерво! Присягайся мені тут, землю цілуй! — З хрестом чи ні? — весело запитав Іван. — З хрестом, з хрестом! Іван став на коліна, повільно провів хреста на траві, потім перехрестився на схід і поважно поцілував землю — один, другий і третій раз. — Так тобі меду, кажеш? Ну, добре, ходімо! — і Степан повів його до комори. Це було цілком вже несподівано для Івана. Він ішов, боязко і здивовано оглядався навколо, і побите обличчя світилося покірно-лагідною усміншою. На сході ясно-рожевими тонами розпливалась широка смуга. На луках вставали густими ковтунами тумани, і нічна темрява непомітно ховалась у кущі. В коморі пахло медом, і дві приблудні бджоли жалібно скаржились, десь забившись у куточку. — Ну, добре! Йди сюди, Іване! Іван покірно підійшов, ніяково усміхаючись. — Бери! — Степан одрізав великий, повно налитий шматок стільника. Очі Іванові дивились з якоюсь божевільною жадобою й тряслися руки. В хаті вже прокинулися, і стара Домаха йшла доїти корів. — Стара! — звернувся до неї Степан.— Принеси хліба—^ медом чоловіка треба пошанувати! Але Домаха подивилась і стала клопотатись. — Отаке! Якого хліба? Кому неси? Хто воно й що воно, Бог його знає! А він хліба. Нащо? Годуєш!.. — Ну-ну! Кажу тобі, неси! Не твоє діло! Домаха пішла й через кілька хвилин принесла м'яку паху-чу паляницю. Хитрі зеленкуваті очі Івана дивились радісно й здивовано. Обличчя його, сухе й жовте, з великим ластовинням, придуркувато усміхалось. До однієї щоки прилипли дві плями брудної трави, і ці плями увесь час кумедно рухались, наче комусь завзято підморгували. — Так добрий мед, Іване, чи ні? — насмішкувато запитав Степан. — Добрий, дядьку! Спасибі вам! Оце наїмся так, що й у окопах буду згадувати про вас! І він з голодною жадобою поспішався голосно, смачно жувати — тільки сльози стояли на очах. А Степан сміявся добродушно, веселими, хитруватими очима. — Ну, це, козаче, будеш знати, який мед у Степана. Він який час помовчав. — Так, так... Так коли ти одходиш? — У неділю, в цю. Прямо на город поженуть. — А як же з хазяйством? — Та яке в мене хазяйство. Одна кобильчина, так я її вчора продав... А то все заб'ю, хай гниє. На чорта воно мені? І так було толку!.. — А я оце, брате, теж... — наче не слухаючи його, почав Степан.— Нікому, брате, робить. Синів забрали, а тепер роби як знаєш... Надходять ось жнива, треба косить, возить, як його робить, і голови не прикладу! —жалівся Степан. А Іван слухав і дивувався... Недавня подія, здавалось, забута зовсім. Страшний гонорливий хуторянин, якого раз у раз так боявся Іван, був тепер близький, як рідний батько або товариш. Йому здавалось, що в цей мент вони обидва рівні, однаковісінькі — і лихо в них однакове, обом рідне й зрозуміле. Іван їв, поки втомився. А потім попрохав води і довго дякував за мед. Степан провів його під гору і дивився услід Йому. І довго було помітно, як по зелених квітчастих луках іде якась сіра, сухорлява постать. Ішов Іван, як п'яний, злегка тиняючись зігнутою, покірною постаттю... і 1111 1917 р.
Як Закомарик упіймав страховище	Трублаїні Микола	Як Закомарик упіймав страховище Трублаїні Микола ЯК ЗАКОМАРИК УПІЙМАВ СТРАХОВИЩЕ Водолази Четверо артистів приїхали до водолазів і показали їм виставу. Водолазам вистава дуже сподобалася, і за це вони влаштували артистам підводну прогулянку. Артисти Завждишукай, Усезагуби, Закомашка, Закомарик, віслюк, вовк, заєць, гусак, мишка, жабка і горобчик одягли водолазні костюми і спустилися на дно моря. Закомарикові хотілося наловити риби, і він захопив з собою сіть. Віслюк та вовк допомагали йому нести її. Усі йшли дуже весело, лише Усезагуби стогнала. — Чого ти стогнеш? — спитав Завждишукай. — Я загубила... — Що ти загубила? — Свою силу... Завждишукай зітхнув і сказав: — Зараз я її пошукаю. Може, десь знайдемо. Страховище На дні моря було красиво. Під ногами лежав дрібний пісок. Ніби в тумані виднілися навколо дивні рослини. Між рослинами пропливали рибки. В одному місці здіймалася скеля, а навколо неї лежало багато каміння. Артисти підійшли ближче до тієї скелі і помітили між камінням дивне страховище. То була страшна потвора з круглою головою, великими очима і численними довгими руками-ногами. То був величезний восьминіг. Закомашка необережно наблизилася до страховища, і воно охопило ЇЇ однією рукою. Завждишукай кинувся рятувати дівчинку. Восьминіг розсердився, і колір його став мінитися. Спочатку страховище зробилося темно-брунатним, потім почервоніло і, нарешті, зблідло — пожовкло. Воно випустило Закомашку і зразу кількома руками схопило артиста. Що знайшла Усезагуби — Вперед! — махнув рукою Закомарик віслюкові та вовкові. Сміливі звірі разом із хлопчиком накинули на страховище сіть. Восьминіг відчув небезпеку і випустив з себе струмінь чорної рідини. Враз та рідина розійшлась у воді і закрила хижака. Проте відважні рибалки здогадалися, що восьминіг у них у сіті, і потягли сіть за собою. Але страховище міцно трималося своїми руками-ногами за скелю, і вони не могли його відірвати. В цей час Закомарик зашпортнувся за водолаза, що лежав на дні. Хлопчик нахилився і впізнав Усезагуби. Закомарик прив'язав їй до пояса сіть і гукнув на вухо: «Тікайте! Страховище доганяє». Артистка злякалася, схопилась на ноги, рвонула вперед і одірвала восьминога від скелі. Усезагуби знайшла свою силу. Чоботи і ноги Наші водолази сплили на поверхню моря, де їх ждав маленький пароплав. На палубу витягли сіть з восьминогом. В роті у нього стирчали халяви великих водолазних чобіт. Це були чоботи, що в них Завждишукай спустився під воду. Де ж дівся артист? — Завжди він шукав, а тепер ми будемо його шукати, — сказав Закомарик. — Ай, ай, ай! — закричала Усезагуби, дивлячись на море. — Восьминіг з'їв Завждишукая і залишив лише його ноги. Справді, всі побачили, що з моря стирчать дві ноги. Скоренько спустили човни і витягли за ноги з води артиста. Він був цілий, живий і здоровий. — Що було з вами? — спитали його. — Коли страховище схопило мене за ноги, я залишив йому чоботи, а сам вислизнув. Але без чобіт ноги стали легші, ніж голова, і я сплив догори ногами, — відповів артист. Зоологічний сад Восьминога поклали у велику бочку, і Закомарик одвіз його в зоологічний сад. Там здивувались страшному звірові. — Такого у нас ще ніколи не було. А коли довідалися, що це страховище впіймав Закомарик, то вирішили зробити його директором зоологічного саду. Закомарик погодився. Він залишив з собою своїх звірів. Потім запросив до себе Завждишукая, Усезагуби та Закомашку і влаштував для них у саду театр. Щодня Закомарик розповідав про свої пригоди. Так закінчилися мандри Закомарика.
Березовий сік	Анатолій Давидов	Оповідання. Вчора Зоя Павлівна попередила дітей, щоб одяглися по-робочому, бо доведеться ліс лікувати. Дивина! Як людей лікують, всі знають, а ось як ліс... Тому й з нетерпінням чекають Михея Хомича. У лісника, як він каже, слово — золото: прийшов у призначений час. Весело оглянув дітлахів, кожну взуваночку перевірив, а тоді повів у ліс. Біля березового гайка зупинився. — Хто з вас приходив сюди сік точити? — Ми з татком були... І ми... І ми... — Гаразд,— спохмурнів Михій Хомич.— Ходімо тоді до берізок, покажу вам дещо! Як підійшли ближче, побачили, що багато стовбурів дерев були зволожені: з отворів, кимось пробитих, збігав на землю сік. — Немовби плачуть! — промовила гірко Зоя Павлівна. — Зло роблять ті люди, що отак з деревами поводяться,— погладив стовбур берези лісник.— Прокрутять дірку, назбирають соку бляшанку й підуть, а берізка від того силу втрачає, на неї хвороби різні нападають, може навіть всохнути... Ну то що, будемо дерева рятувати? — Будемо! — за всіх Тарасик озвався. Михій Хомич повів їх у глибину гайка. Там, на дорозі, діти побачили Воронька, у віз запряженого. Наввипередки побігли до коня. А той теж упізнав їх, заіржав радісно. На возі стояв ящик із вологою глиною. Поки діти Воронька гладили, лісник розім'яв її і аж тоді покликав помічників, роздав їм по дерев'яній дощечці, а на неї по грудці глини поклав. — Ходімо! Біля берези, що найдужче постраждала, показав, як треба дірки та тріщини глиною замазувати. — Сокорух тільки почався, глина засохне і не випустить із стовбура життєдайну вологу! — пояснив. Михій Хомич розставив дітей по рядах, і робота закипіла. Ледь встигав глину розмішувати, а Зоя Павлівна радила малятам не поспішати, підправляла їх... Тарасик замазував щілину, що аж до землі тягнулася, а тоді як сахнеться: — Їжак! Діти до нього. Справді, з купи торішнього листя вилазив їжак. Обтрусився, а тоді зиркнув на малят, пирхнув сердито й скрутився клубочком. Лише голки увсебіч стримлять. Тарасик пальцем до них доторкнувся — гострі! — Зоє Павлівно, а що як до садочка його взяти? — мало не стрибала од радощів Маринка.— Доглядати його будемо, а як набридне — відпустимо!.. Саме Михій Хомич нагодився. Як почув такі розмови, спохмурнів. — Їжак не іграшка. Жива істота і дуже лісу потрібна — мишей, слимаків, хробаків знищує... До того ж у їжаків зараз сім'ї утворюються. Ось заберете його звідси, награєтесь ним, а він без пари залишиться. Негоже так робити! Діти мовчки відійшли від їжака, а тут Павлик гукає: — Джміль! Сипонули туди, немовби ніколи того джмеля не бачили. Хтось хотів його спіймати, та знову лісник втрутився: — І його чіпати не треба. Уявляєте, як важко було джмеликові зиму холодну пережити. А тепер він шукає нірку, щоб заснувати там сім'ю. Ось джмелик знайшов нірку під березою й сховався у ній. — А знаєте,— сказала Зоя Павлівна,— запам'ятаймо цю місцину, щоб влітку сюди приходити, простежимо, як джмелина сімейка розвиватиметься! Закінчилася глина, і лісник повів дітей до струмочка руки помити. А тоді покликав їх до високої берези. Діти підійшли до дерева й побачили, що в його стовбур вправлена цівка з бузини. Сік стікав у відро. — Ось так треба сік точити,— сказав Михій Хомич,— а як закінчиться сокорух, я вийму цівку й заткну отвір корком. Ще й глиною замажу. Од цього дерево не постраждає. Лісник знайшов склянку, й діти досхочу напилися березового соку. Смачного- пресмачного!
Байда	Борис Грінченко	Степан Петрович Корнієнко йшов додому з уряду, з канцелярії в губернському місті N. Хоч місто N було і в північно-східній Великоросії, але вже і в його давно зазирнула весна, давно прогнала сніги, повисушувала калюжі та багна і наробила замість їх багато пилу по вулицях. Це останнє дуже не подобалося Степанові Петровичеві: поки перейшов він додому, його рот, ніс, уха були повні того поганого сірого пилу. Степан Петрович і так натомився за своїми офіціальними паперами, а тут іще цей пил! Хочби швидше в хату та вмитися! Ось нарешті той провулок: де він живе, ось і будинок майора, Путилова, що в його Степан Петрович наймає квартиру. Звісно, краще було б не наймати її, а мати свій власний будинок; але ж Степан Петрович чоловік ще молодий (37-й рік йому), та й ранг його невеликий: тільки "столоначальник" канцелярії, та й годі. Ну, а як же його в таких літах і за таким рангом придбаєш будинка? Треба ще послужити! Але квартира в його непогана: кабінет (у йому він і спить), їдальня та вітальня, ще й хатинка про слугу. Степан Петрович думає, що чоловік має потребу робити, їсти, відпочивати,— ну, й чужу людину іноді в себе привітати. Ті всі вимоги і вдовольняє його квартира. Він підійшов до великого будинку, де він має свої "парадні" двері з блискучою мідяною табличкою, і подзвонив. Високий рудий слуга відчинив йому. Степан Петрович був чоловік одинокий, тим і не мав потреби наймати інших слуг. Іван скинув з його пальто, і Степан Петрович пройшов у свій кабінет, коротко звелівши: — Вмиватись! Холодна вода одволожила обличчя Степанові Петровичеві і мов трохи зняла з його втоми. Він почував вже себе зовсім гарно, стоячи перед свічадом та розчісуючи своє коротке темне волосся та чорну невелику бороду, що так гарно облямовувала його повне обличчя. Обличчя було чепурне й поважне — таке саме, яке повинно бути обличчя в людини, що має стати чимсь більшим в урядовій ієрархії, ніж тепер є. Розчесавшись, Степан Петрович надів на сее легеньку літню одежу і вийшов у їдальню. Степан Петрович не полюбляв обідати між людьми, тим завсігди обідав дома сам. Стіл уже був застелений білим обрусом, і на йому парувала гаряча смачна юшка. Харчується Степан Петрович у господаря домового і — можна сказати — має харч дуже добрий. У смак виїв Степан Петрович першу тарілку юшки і вже насипав другу, як зненацька вдоволено всміхнувся. Йому згадалося те, що сьогодні трапилось у канцелярії. Чудні, їй-бо, люди є на світі! А ще "правитель канцелярії"! Схотів сам написати важливий папір офіціальний і забув підвести статті закону. — Нате,— каже,— Степане Петровичу, звеліть переписати! Глянув — аж там таке!.. — Насмілююсь зауважити,— каже Степан Петрович,— тут проминуто... — Що? — питає. — А от,— статті закону тут не підведено... — Які? — Та ось,— і розказав йому все. Збентежився, аж засоромився, бідолашний... — Ах, ваша правда! — каже. А ще "правитель канцелярії"! І Степан Петрович, згадуючи все те, знов засміявся тихим удоволеним сміхом. Він би краще міг упорядкувати канцелярію. Та одно його лихо: не дають йому поступатися наперед так швидко, як йому хочеться і як він заробляє. А все тому, що він колись був "штрахований". Еге, Степан Петрович справді був "штрахований". Шістнадцять років уже минуло, як він поневолі приїхав сюди. Йому не було тоді ще й двадцятьох років,— не дали й університету скінчити. А за що? Звісно, він був такий нерозумний, що міг уганяти за тією мрією, але ж можна було його й помилувати — він ще такий молодий тоді був, та й що він зробив?.. Сім років тут жив бог зна як, аж поки, нарешті, дозволено йому взяти уряд. З того часу вже полегшало, хоч він тоді ще поривався їхати відціль додому. Але цього ще тоді не дозволено було. Ну, потім і цю заборону скасовано, та тоді вже сам він не cхотів. Не варто було, бо тут краще було зостатися: всі ті мрії розпорошилися, як од вітру полова, а уряд, "служба" зосталися,— це ж не дурничка, бо цього не швидко знайдеш по інших місцях — поткнися лиш! Та хіба не однаково, де "служити"– чи тут, чи дома, в Харкові ? Ну, але все ж, здається йому, та історія, його минуле, й досі не дає йому вільно поступатися вперед. Усім давно вже зник у Степана Петровича з обличчя: він не любив згадувати про це, бо після цієї згадки завсіди було йому... оповивало його щось таке — чи то пересердя на себе самого, чи нудьга, сум якийсь... І чого й нащо той сум? Цього Степан Петрович зрозуміти не міг, та навіть не хотів про це й думати, бо завсігди... А, цур йому... — Іване! Забирай! Степан Петрович устав з-за столу і пішов до кабінету. Там любить він одпочити по обіді на м'якій канапці,— її він на те саме й купив. Так гарно: все тіло обніма тепло, впокій. Гарно куняти! Але цього разу Степан Петрович чогось не куняв. Якийсь надзвичайний невпокій обнімав його. Відкіля це він? Це все ті прокляті згадки! Вони не дають йому спокою. А нащо вони? Він їх давно не бажає, не хоче. Він уже давно помурував мур проміждо тим, що було, і тим, що єсть. Здавалося, що мур цей досить високий. Але ж, мабуть,— ні, бо те, що було, не хоче забуватися. Все гірке не швидко забувається, а воно — правди ніде сховати — таки гірке було! Але ж мусить же воно колись забутися! Запевне мусить! Якби все пам'ятати, чого за життя зазнаєш, то... Ні, зовсім розійшовся сон. Він знайшов книгу, розгорнув і почав читати лежачи. Це був якийсь юридичний трактат — Степан Петрович цікавиться юридичними питаннями (він був би юристом, якби скінчив університета). Але ж книгу писано такою важкою мовою, а по обіді голова так погано робить... Степан Петрович перегорнув одну картку, другу, а потім і не помітив, як книга тихо впала з рук на канапу, а сам він заснув спокійно, солодко... Як прокинувся Степан Петрович, то вже смеркалося. — Ото заспавсь! — подумав він і скочив з канапи. Він згадав, що взяв з канцелярії додому роботу — треба самому розплутати дуже поплутану справу. А проспав аж он поки! — Іване! Вмиватись! Чаю! Нашвидко вмившись, він залюбки випив три склянки чаю з цитриною й сів до свого столу в кабінеті. Надворі було вже зовсім темно, і видко було, як зірки мигтіли крізь вікна. Але Степан Петрович не мав часу на їх дивиться. Він підсунув лампу ближче до себе, розгорнув папери й почав читати. Іноді дещо записував олівцем, іноді мурмотав собі під ніс. — Хитра шельма! Бач, як підводить! І знов починав читати, потім дещо писати. Так збігав час, і Степан Петрович і не помітив, як проминуло годин зо дві. Аж тоді помітив, як у його трохи заболіла спина. Він випроставсь, потягся. Засидівсь як! Устав і підійшов до вікна. Справді те було чи то тільки так здалося Степанові Петровичеві,— але од вікна мов дихнуло на його щось. Він штовхнув вікно рукою,— воно відчинилося. Запашне весняне повітря обняло всього Степана Петровича, пройняло йому груди; тихе зоряне н'ебо глянуло на його з високої високості. У цій далекій од міського осередку вулиці не чуть ні гомону, ні гуркоту від повозів. Тихо, гарно... Степан Петрович забув про свою роботу. Він стояв і впивався диханням ласкавої весняної ночі. І в грудях у його зробилося так гарно... Зовсім було б гарно, якби щось не защеміло там, у грудях таки ж... Тихії зорі... Попід вікнами квітник, а в йому два-три дерева — яблуня та вишні. Вони цвіли білим цвітом, і той цвіт здавався таким гарним при світі від тихих зір. І чого це він здається таким гарним? Біле, та й годі, а гарне!.. Серед тихої ночі озвався спів. Степан Петрович пізнав співця. Це син сусідин — десь у Петербурзі співати вчиться, а тепер додому приїхав. Він часто співа й співа гарно. Мабуть, і в його в хаті відчинено вікно, бо голос долинає зовсім чисто й виразно. Слів Степан Петрович не розбирав, але голос у пісні гарний. Ось уже й замовк. Якби ще? Степанові Петровичеві так чомусь схотілося співу — він сам заспівав би, якби не одвик уже давно. Тепер уже нема хіті самому співати. А послухати хочеться. Знову почина. Це — відомий романс. Степан Петрович не любить таких річей. Самі вихиляси та викрутаси — більше нічого. Ну, дяка богові — кинув недоспівавши. Степан Петрович уже хотів був одійти од вікна, але зоставсь. Високо-високо знявся чистий голос. Одна нота, друга, третя... Що це? Знайоме щось, дуже знайоме і дуже гарне... Ой п'є Байда мед-горілку Та не день, не нічку, та не годиночку... Ой, що це? Мов іскра вогнева пронизала йому все тіло. Байда! Він знає цю пісню... Так часто співав... Так багато думав... Образ цього Байди так виразно колись малювався йому в думках. Це був героя образ, з тих героїв, що світять ясним світом з далекого темного минулого на сьогочасність і підносять дух у гору. Прийшов до його цар турецький: "Ой, що ж ти робиш, Байдо молодецький?" — "Ой, п'ю, царю"... Який правдивий образ Козаччини! Він п'є-гуляє — чому не пити й не гуляти? Але ж надходить ворог, і з гультяя робиться герой!.. "Сватай мою дочку та йди царювати!".. Це вже спокуса!.. Ще давно... Був тихий І тепер... тільки не тут. Був у садку гурт товаришів… і всі співали. Співали й "Байду"... І потім зговорились саме про це, про таку спокусу. І він сказав, що ні одна дівчина могла б йому бути дружиною. І йому тоді згадувались одні карі вкраїнські очі... Де вони тепер?.. "Сватай мою дочку та йди царювати!"… Не піде Байда царювати, бо не може проміняти свою Україну ну ні на що. Але ж він зна, що йому за те буде! Запевне зна! Та муки за рідний край йому кращі, ніж уся та повага від чужого народу в чужій землі. Ой як крикне цар турецький Та на свої слуги, слуги молодецькі... Ось вона кара! Але ж солодко терпіти її: Взяли Байду, ізв'язали Та й за ребро гаком, гаком зачіпали... Він уже не слухав, не міг слухати. Він обхопив голову руками і стиснув її так, мовби хотів роздавити.Але в туж мить у його все зникло, згинуло з-перед очей. Він забув усе: одна могутня хвиля підхопила його й понесла-полинула без упину… Як він міг так думати? І так довго думати хоч на одну хвилину забути те, що для цього він, цього — повинен був жити? А він забував це не хвилину і не дві, а роки, роки!.. Але ж не відразу він забув. Він мучився, він сподівався. За віщось — він і досі не зна, за віщо саме — його сюди, одірвано від рідного краю, від сім'ї, ві того. Але він тоді не занепав духом. Він ждав. Чого? А чи він сам знав — чого? Тільки воно повинно було бути таке, що відразу могло б одмінити все. Він ждав, і тяжко було ждати… Листів він мало мав. Іноді писав батько, але не міг шукати він одповіді на свої пекучі питання. Незабаром і вмер (матері вже давно не було). Були ще товариші, друзі – люди, що мали з їм однакові думки, однаков надії. Та від їх мало що було: декому не можна було, а дехто…Всяке було! Але ж Корнієнкові з того не легшало і ждати було тяжко, ой, тяжко! Глухі, невиразні звістки долинули й до його. Він почув про кінець семидесятих років, почув про загальну мовчанку.Були важкі часи... Всім ледве можна було дихати. Здавалося, що все вмирало, ніщо вже не могло жити. Так йому тоді здавалося… Оттоді вперше ця ганебна думка ввійшла до його в голову. У нас нема сили, щоб досягти свого — нас роздавлять. Ось воно! Він клав на терези на одну шалю наш убогий дух, наші лінощі, зрадництво та нелад, а на другу — могутню взброєну систему. Він важив це, і друга шаля важко й глибоко спускалася додолу. І йому в грудях кипіла тоді злість, лютість на себе самого, на ввесь рідний край та народ за те, що, проживши стільки віків, цей край і цей народ не міг виробити в себе нічого-нічого, опріч безладного, безглуздого отарного духу. О, які це страшні хвилини були й до якого страшного виводу вони довели: надії нема! Ні, більше ще від того! Не тільки надії нема, а навіть і не варто. Не варто, бо все нікчемне, бо ця нікчемність, байдужність, безладність повила весь народ згори аж до споду, і не може бути рятунку. Не варто! А там уже пішло швидко. Там уже не було ніякого впину... І йому згадалося, як він сам собі зрікся свого бога, як він собі пообіцявся служити мамоні і як він служив... І він застогнав тяжким, страшним стогнанням. Той, що про його пісню співають,— мук не злякався, а він? Він проміняв усе за якусь тисячу рублів щорічної плати, продав за... За шмат гнилої ковбаси У вас хоч матір попроси, То віддасте!.. Він оддав! Що ж тепер — він? Як звуть тих людей, що так роблять? Тепер ніяк не звуть, тепер кажуть, що в його просто погляди відмінилися, та й годі; а колись — що тоді, як звали? Хто так саме зробив — продав матір? Брюховецький! Як звали Брюховецького? Зрадник! Він скрикнув несамовито, страшно і, простягши руки наперед, трохи не впав додолу. Але він удержавсь. Хитаючись, підійшов до столу, сів... Він просидів деякий час не рухаючись. Йому було холодно, він трусивсь. Це було не од вікна, бо надворі було тепло... Так... Зрадник! — І стогнання вихопилося крізь зціплені зуби. Що йому тепер почати? Зрадника рідний край не прийме. Він не може належати до чужого краю, а свій не може його прийняти. Що ж він таке? Де він існіє? Він не існіє, він уже вмер. Ось чого було йому холодно! Це був смертельний холод. Що ж йому робити? — Що робити? — промовив він голосно і сам злякався свого голосу.— А що зробив Брюховецький? Брюховецький нічого не зробив, бо Брюховецькому зроблено. А йому ніхто нічого не зробить: тепер такого не роблять, роблять? Хіба зрада вже не зрада? О, нехай би зрадників найлютішими муками, нехай би повинен себе скарати... І він знає що зробити. Треба тільки докінчити те, що почалося. Він уже вмер, але тіло ще живе. Ну, він його покинути... Він устав холодний, зважливий. Він увесь випроставсь і вже простяг був руку... Щось сяйнуло йому перед очима. Ясні зорі світилися високому небі. Тихії зорі!.. Він упав назад на своє місце. Умерти, покинути рідний край – любий, коханий , рідний край! Так хочеться дихати його повітрям , гуляти поглядом по широких степах, так хочеться — о! як хочеться! — віддати себе на роботу рідному краєві, рідному народові! Темний, зопсований цей народ: прибитий, здеморалізований цей край, але що до того? Тепер він вірить в ідею, в її силу. Хіба може ідея не подужати? Хіба може ідею що подужати — централізація там, чи багнет, чи кайдан, чи інквізиція? Все зникає, тільки ідея зостається, тільки вона подужує і тільки їй треба служити. І він хоче їй служити , хоче служити рідному краєві!.. Рідному?.. Чи він же йому рідний? Адже він уже продав шмат гнилої ковбаси, і нема йому прощення. Невже нема? О, якби було!.. Він скочив і кинувсь до вікна. Там сяли зірки: На тихії води, На яснії зорі — згадалась йому пісня невільницька. І відразу постали над головою верби, повіяло на його степовим вітром і плеснула йому в вічі Дніпрова хвиля... Як підрізаний упав він на вікно і заридав... Проминув місяць. Швидкий поїзд Курсько– Харково– Азовської залізниці біг на південь. Була ніч. На платформі вагоновій стояв чоловік. Він стояв нерухомо куди линув поїзд,— на південь. Він мало не всю ніч не сходить відсіля. Він жде... Він порвав з усім, покинув усе і тепер їде віддати своє життя, їде заробити прощення. І він жде... А тим часом ніч уже минала. Засіріли тумани. Золотий промінь пронизав їх і облив землю ясним світом. Перед самотнім подорожнім розіслався степ, а серед його здалека маячіло, визираючи з-за верб зелених та садків, якесь село. Тоді оповитий могутнім радісним почуванням він простяг уперед руки; очі йому засяли, а уста палко шепотіли: — Край мій! Любий мій! Україно моя!.. 1890. с. Олексіївка на Харківщині
Довколалітературне життя	Валерій Марченко	Мені передали телефонну слухавку, я за звичкою одразу сказав: — Я вас слухаю. З того боку дроту чоловічий голос ввічливо вимовив: — Це товариш Марченко? Я запевнив його, що так. — Я хотів би з вами зустрітись. Ви не можете приділити трохи часу? — Будь- ласка, приходьте в редакцію. — О ні, я волію десь не в приміщенні. — А хто ви? — Ви мене не знаєте, але я вас знаю з вечора Лесі Українки, — щось у тоні мого співрозмовника підказувало незвичайний характер побачення. Я погодився, і ми зустрілись на вулиці недалеко від будинку редакції. Незнайомий представився мені співробітником органів безпеки і на доказ простягнув службове посвідчення. В ньому я прочитав про звання та посаду капітана Юшкевича. Не без трепету душевного поцікавився я, чим зобов'язаний такому візиту. Але товариш капітан не квапився відповідати. Він запитав, як мені сподобався вечір Лесі Українки і як ся має мій брат Віталій? Тоді я одразу пригадав: на вечорі в оперному театрі в мене виникло непорозуміння з кагебістом у цивільному, який не пускав до партеру (там сиділи урядові персони, хоч далеко не першої величини). Я висловився у тому дусі, що нехай заступає дорогу бандитам, а не чесній людині. Мій старший двоюрідний брат Віталій, підійшовши на ту суперечку, заштовхнув урядового охоронця між ряди. Знаючи, що на вечорі кагебістів повно, бо запрошення на такі ювілейні урочистості доводилося затверджувати на Володимирській, 33, я потяг родича подалі від джерела конфлікту. Ну ось, а зараз капітан нагадав той пам'ятний вечір, ту зустріч неждану. А які мої творчі плани? Чи я одружений і чому ні? Чи маю намір вступати до аспірантури? Одне слово, він провів опит за справжнім соціотестом. З'ясування відомостей із моєї анкети, очевидно, слугувало вступом до справи. Тому я намагався давати вичерпні відповіді. Розмова наша тривала досить довго. Серед іншого, капітан торкнувся питання, чи приходять до редакції з пропозиціями підписувати всілякі звернення та відозви. Чи доводилося мені читати щось із самвидаву? Хто серед газетних працівників припускається націоналістичних висловлювань? Попри всю мою недосвідченість, зорієнтуватися й відокремити подібні оперативні запитання було нескладно. І, звісно, тоді я мусів говорити з максимумом уважности. Відтак аж послідувала пропозиція співпрацювати з КГБ. На моє запитання, чим пояснюється моя кандидатура (мені тоді спало на думку: невже в мене така підла пика?), він пояснив, що я перебуваю в самому центрі культурного та літературного життя республіки і що в нашу газету прагнуть мати доступ люди, настроєні вороже до радянської влади. Я спробував відпаснути цей м'яч комусь із колег, сказавши, що, окрім мене, в редакції є ще молоді і перспективні працівники — Кравченко, Дмитренко. — Нам потрібна людина здібна і розумна. Киянин, навколо якого обертається творча молодь, а ви саме такий. Бачачи моє небажання, він запропонував не поспішати, подумати над пропозицією. Потому ще двоє співробітників переконували мене в потрібності і важливості пропонованої місії. На випробовування мені пропонувалося дати оцінку роману Анатолія Мороза "Дівчина на перехресті" (згодом ту книжку було вилучено з обігу), оповіданню Юрія Щербака у " Вітчизні" про безпросвітне життя селянина, який духовно оживає, потрапивши у Києві на виставку дивовижних американських атракціонів, роману Івана Білика "Меч Арея" (також згодом вилучений з обігу). Я робив примирливо- нейтральні висновки, намагаючись відвести звинувачення щодо ідейної шкідливости творів. Кульмінативним пунктом обробки стала пропозиція стежити за діяльністю мого співробітника і товариша Володимира Голобородька. Тут уже я остаточно вперся —дав категоричну відмову. Після цього вони взяли підписку про нерозголошення державної таємниці, і КДБ не турбувало мене до дня арешту. На відміну від більшости членів Спілки письменників, чий зовнішній вигляд завжди був контрастом до оспівуваного ними щасливого життя, Юрій Щербак вдягався гарно. От і зараз він стояв у кімнаті нашого відділу елегантний і трошки самозакоханий, ховаючи до кишені ключі від власної машини, і про віщось розважливо розмовляючи з моєю начальницею. Мова перейшла на останні події в "Радянському письменнику" (радписі, як його називали жартома), пов'язані з кампанією осуду роману Білика "Меч Арея". — М-да, двадцятеро книжечок на історичну тематику пішли під ніж: і верстки і рукописи. — з видимим жалем вимовив Щербак. — Зняли головного редактора, редакторові, — догану, розпочалися "проработки". І тут він звернув увагу на те. що я взяв ручку й став писати. Подібна дія мала виглядати цілком природно, адже я сидів на роботі за своїм письмовим столом. Та, мабуть, він помітив у виразі моїх очей одверту зацікавленість щойно почутим. Цей огрядний у модному строї чоловік якось відразу знітився. Вже не існувало ні розважливої мови, ні незалежного вигляду. Полохливо глянувши знов на мою ручку, папери, він промимрив декілька незв'язних речень і вишмигнув з кімнати. — А ви кажете, не гіркий письменницький хліб, —докірливо сказав я Ганні Заєць, яка здивовано подивилась на мене. Я ще встиг прочитати зарубаний роман Іваничука про Кальнишевського. Справа в тім, що твір віддали на рецензію моєму дідові, професорові історії Михайлові Марченку. Якийсь час уже наверстаний роман лежав у нього вдома, і я, після високої дідової оцінки, не поминув нагоди ознайомитись. Цей роман написаний у кращих Іваничукових традиціях, де кожна наступна сторінка захоплювала дедалі більше. Хто міг знати, що цій книжці без політурки за якихось пару місяців доведеться впасти жертвою партійного вандалізму? Пригадую, що якось, зустрівши в приміщенні Спілки Іваничука, ми із співробітником поцікавились: — Як там зараз у Львові? — Та знаєте, як то було за давнини: у Москві стрижуть нігті, по губернських містах тнуть руки, а в провінції летять голови. Він похитав скрушно головою і далі перевів мову на побутові теми. Працівника відділу публіцистики Івана Білика викликав новий заступник головного Анатолій Хорунжий. Ми довідались — ідеться про "Меч Арея", що вже набрав розголосу. Хорунжий запропонував авторові виступити з осудом помилок, яких він нібито припустився у творі, посилаючись при цьому на некомпетентність в історії України. Білик відмовився, вказавши, що він писав роман після сумлінного опрацювання різноманітних джерел — слов'янських, західних, античних, а також сучасних досліджень. Окрім того, його роман читали поважні історики і не мали заперечень. Серед рецензентів книжки — тодішній директор інституту історії АН УРСР Федір Шевченко. — Іване Івановичу, ви повинні публічно визнати свою помилку, — з солдатською прямотою гнув офіційну лінію заступник головного. — Нехай нас розсудить історія, — примирливо запропонував Білик. — Не історія, а ви самі, і тепер, — спалахнув начальник. Безпартійний Білик пішов з кабінету — залишившись при своїй думці. Реагувати на негативне явище в літературному процесі співробітники редакції мали на відкритих партійних зборах. Головним звинувачем виступав, зрозуміло, головний редактор. Висновок Зуба був категоричний: роман написано з хибних ідейних позицій, з помилковими твердженнями. Знову вергав громи і блискавиці Анатолій Хорунжий. Олесь Лупій казав: — Покайся, Іване! У тоні, який завдало керівництво, говорили Олег Воложенінов, Ігор Кравченко. Решта партійців-співробітників намагалися казати так, щоб нічого не сказати. Несподівану підтримку Іван Білик знайшов в особі редакційного художника Петра Костюченка. Фронтовик-кулеметник, він і зараз пішов у цю атаку війни за творчість, не згинаючись. Гаряче говорив, що Білик чи не найрозумніший письменник у всій Спілці, що його роман — плід довготривалих роздумів та дослідницьких пошуків і що треба пишатись, маючи такого цікавого письменника. Для простодушного і малопоказного Петра ця промова, хоч, може, того він і сам не усвідомлював, була злетом громадянськости. Щоб не розбирати ще й поведінки Костюченка, на партбюро тихцем вирішили кваліфікувати той виступ, як судження людини, необізнаної з літературою. А от із виступом на зборах Василя Шевчука справа виглядала інакше. Не можна сказати, що Іван Білик і Василь Шевчук були близькими друзями. Вони сиділи поруч на роботі, відвідували ті самі заходи у Спілці, ходили на гостини, коли хтось із співробітників запрошував на родинне свято, і я був не раз свідком їхніх дотепних клинів з приводу манери письма кожного з них, але єднала цих двох чоловіків залюбленість у свій фах та ще невисловлювана взаємоповага. Обидва небезпідставно вважали себе письменниками. Отже, опозицією члена СПУ, автора помітного роману про Сковороду знехтувати було неможливо. Шевчук пропонував поставитись до обговорюваного твору як до явища суто мистецького. Він сказав, що існує незаперечне право письменника на домисел, фантазію і що саме завдяки цьому набули свого життя всі романи на історичну тему. Звіт про газетні партійні збори мали читати у ЦК. І щодо Василя Шевчука негайно вжили рішучих заходів. Його викликав секретар парткому спілки. З ним, зокрема, розмовляли на партбюро в газеті. Василь Шевчук, перепросивши тет-а- тет у Білика, змушений був подати в партійні органи заяву, де в письмовому вигляді засудив ідейно шкідливий "Меч Арея". — Низа та Евріала з них не вийшло. — неголосно сказала коректорка Валя, коли я в друкарні розповідав цю історію поразки письменників. Іван Білик змушений був звільнитися з роботи. Інженер за фахом і тямущий перекладач за уподобанням, Олесь Шевченко нарікає мені: розмовника слов'янських мов, який він уклав, ніхто не хоче друкувати. Республіканські видавництва відмовляються тому, що це видання не їхнього профілю. В Москві задум схвалили і погодилися прийняти книжку до друку, але без українського та білоруського розділів. Після такого обтинання настала черга автора відмовитися. Зараз він виклав переді мною величезний стос перекладеної поезії югославських, болгарських, польських, словацьких, сербо-лужицьких авторів і запропонував вибрати що-небудь для нашої газети. Я передивився вірші. То були твори класиків і наших сучасників, написані про що завгодно, тільки не про партію, велич праці, дружбу народів. Я сказав, що його доробку "до друку не схвалено" — це була звична редакційна відписка авторам на ненадруковані в газеті матеріяли. Клієнт не виказав явного розчарування, лише сказав: 192 — Я цього очікував, бо бачу, що друкують у вашій газеті. — На газету не кивай, — повчально сказав я. — Відомий тобі наш працівник Іван Білик має чотири грубезних ненадрукованих романи. Заввідділом зарубіжної літератури Ганна Заєць не може опублікувати книжки про Соломію Крушельницьку. Заввідділом мистецтва Раїса Скалій не проштовхне ніде монографії про Леся Курбаса. У Вадима Пепи відхиляють скрізь збірку нарисів з історії українського козацтва. Справи з виданням книжок не були кращими і в інших галузях науки. Я міг судити про це навіть на прикладі самої своєї родини. В діда лежала відхилена монографія з історії української культури. У трьох кандидатів наук: старшої маминої сестри, доцента вузу —— педагогічне дослідження про українську синоніміку, у молодшої сестри — дисертація з демографії України, у мами — методична праця про вивчення наступности і перспективности на уроках мови. У тролейбусі чолов'яга, який стояв похитуючись поряд, почувши мої бідкання приятелеві про безплідність зусиль, щоб проштовхнути у видавництві переклад, з п'яною безцеремонністю сказав: — І нащо було ото писати? Однак, і це не схилило мене до думки, що істина — в вині. 1976р., Урал
Бо війна — війною…	Роман Іваничук	Бо війна — війною… Роман > Одчиняйте двері — > > Наречена йде!.. > > Одчинились двері — > > Всі шляхи в крові! > > Павло Тичина > Бо війна — війною, вісьта–вйо! > > В тім є Божа сила, гатьта–вйо! > > Як не заб'є тебе гостра куля, > > То копитом, замість кулі, вб'є кобила… > > Левко Лепкий Розділ перший Вертоліт стрімко піднявся в біле небо, описав над нами коло й ліг на курс понад сталево–мертвою гладінню озера Ямба–то, що великим овалом простяглося від нас на захід, зливаючись на обрії з бараницею жухлих шелюгів. Швидко віддалявся, зменшуючись до розмірів куріпки, кулика, комахи, цяточки, а коли й цяточка зникла, я відчув, як починає добиратися до мене почуття осамотненості й жалюгідного каяття: навіщо мені, навченому й провченому, здалася ця романтика? Може, їм — моїм супутникам, що ось там вовтузяться над берегом озера, розпаковуючи намети, спальні мішки й продукти, такий допінг потрібен — стан відчуження від метушного світу; мені ж бо мого колишнього вимушеного й довготривалого перебування поза його межами мало б вистачити на все життя. Та ба… Колись я ридав чорними сльозами, як мене, ні в чому не повинного підлітка, приреченого на багатолітнє табірне поневіряння, вивозив із Галичини до Воркути арештантський ешелон, а нині розчулююся, зустрічаючись із неозорими просторами тундри, яку в ті гіркі роки, ненавидячи й проклинаючи щоденно, підсвідомо й несподівано для себе щиро полюбив. Парадокс! Та моє каяття тривало тільки мить. Цяточка вертольота проколола помаранчеву завісу неба над серпиком сонця, що вже починало ховатися за обрій, полишаючи на часинку дикій тундрі білу ніч, я розглянувся довкола, і мене почав огортати тихий спокій, що напливав із незайманого безлюддя, де тундра на своєму шляху зустрілася з рештками тайги. І я ніби вперше побачив: у лютому двобої зчепилися стихії мертвоти й життя: тундра погнула, поламала острівці лісу, вчепилася до коріння вічною мерзлотою, покрутила вітрами гілля, поколола морозами стовбури, та все ж… Учепившись чепірначчям одне за одного, віддавши для життя енергію своєї краси і зросту, покручені, згорблені, зав'ялі, та невпокорені стоять деревця. Стоять! Чи ж то не так само вижив і я серед мерзлоти людського сумління, витративши на виживання час і сили, призначені для творення?.. Цур, не треба! Не треба, а воно, минуле, постає переді мною і не відступає… Знав я, що так буде, ще на початку нашої подорожі, коли Федір познайомив мене з воркутинським домоуправом Степаном Пеньковим, якого взяв із собою за "інтенданта". Казав же я йому: не бери чужих людей. Та він і подумати не міг, що Пенькова я давно знаю… Але годі. Я ж не для гірких спогадів сюди приїхав — для відпочинку. Не до ворогів — до друзів. До друзів? І Пеньков, що стоїть он збоку з транзистором у руках, теж уже друг? А чому б і ні — колись був "кумом". Він мене, мабуть, не впізнав, а я його — відразу. Що ж, нас було багато в оперуповноваженого ОЛП[1] Сорок другої шахти лейтенанта Пенькова… Як він втерся, колишній опер — "кум", а нинішній домоуправ, до Федора? Певне, продуктами допоміг… І буде поряд зі мною цілих десять днів нашого відпочинку. Щоб я весь час пам'ятав, де і ким був тридцять років тому, щоб не барвистий килим бачив у тундрі, а її мерзлоту, щоб не милувався кожухом решток тайгового лісу, а вишукував серед нього знищені холодом покручі. Та Бог з ним. Припустимо, я його не впізнав… Я ж таки приїхав до друзів. Кожного року, відколи вийшов на пенсію, приїжджаю до них порибалити. Старший у нинішній виправі на озеро Ямба–то — Федір Янченко, головний інженер воркутинського Управління автотранспортним господарством, у якого я, Євген Шинкарук, працював колись начальником відділу постачання. Свого часу Янченко водив трактори з пальним і продуктами на далекі бурові — з'їздив усю Великоземельську тундру, тому знає і її, і людей. Йому легко було домовитися з геологами, що бурять нафту біля Воркути, про вертоліт. Я протестував проти цієї витівки: то ж незаконно. "А начальство у заповідниках полює законно?" — відмахнувся Федір. Та й справді, чим, як не вертольотом, ми змогли б дістатися на озеро Ямба–то — маленьке кружальце на карті глибокого Заполяр'я, — що сховалося у лісотундрі в двадцяти кілометрах за річкою Великою Роговою. Повнотілий і навдивовижу рухливий Федір робить із березових жердок для бівуаку каркас, якого обтягне поліетиленовою плівкою; це буде наше бунгало — склад з продуктами і їдальня. Що то за слово — "бунгало", не знаю, але воно добре пасує для нашої обстановки. Федорові допомагає Віктор Горбов. Я його пам'ятаю з тих часів: він був вільнонайманим лікарем у нашому ОЛП, а тепер працює у воркутинській міській лікарні травматологом. Намет розкладає Юра Ніструл, головний механік нашого управління. Мені треба йти до них і ні про що, крім майбутньої риболовлі, не думати. Янченко ось уже помахує мені рукою. Я ще раз глянув у той бік, де зникла цяточка вертольота, і неясна тривога схолодила груди: а що коли не прилетять за нами? Це–бо справжнє хлоп'яцтво — приватно брати вертоліт і не зафіксувати в офіційній установі своїх координат. То ж яке відлюддя: ніхто, на випадок чого, звідси ніколи не вибереться. Що за думки знову лізуть до голови? А все ж — така далечінь, ніхто не почує… ніхто не почує… І за тих кілька хвилин, протягом яких я вертаюся до товариства, зринає в пам'яті раптовим хоралом пісня, що співалася колись у моїй душі багато літ і не давала знидіти, впасти, загинути: та пісня весь час була зі мною і вселяла віру, що мене почують, знайдуть, повернуть… і врешті я таки діждався, мене почули — до мене їде на побачення мій молодший брат, долинає за дріт перестук коліс, це їде він, я вчора отримав телеграму. Мені вже можна зазирнути хоч краєм ока у вільний світ: найбільшого злочинця розстріляно, останньою кров'ю в нашому таборі змито його слід на землі — і я зазираю, йдучи в колоні каторжників із шахти, сторожко розглядаюся по боках; до мене має приїхати мій брат, якого я полишив дома ще дитиною, може, він уже й приїхав, може, десь там стоїть серед людей на обочині розбейканої вулиці, але як його впізнати — минуло ж десять літ; супроводжують колону червонопогонні конвоїри з автоматами на грудях, вони ще покрикують "крок ліворуч, крок праворуч — стріляю без попередження", та я вже знаю, що це від завченості, їм відомо, що незабаром багатьох з нас випустять, нам буде повернено волю й честь, тільки сліз і марно втрачених років ніхто вже не поверне; собаки без угаву гавкають, проте вже не вишкірюють зубів, ніби і їм стало відомо, що їхній всесильний патрон скараний ганебною смертю: я вдивляюся в кожне обличчя, і врешті вдаряються у мої вуха слова з пісні, яка мені водно співалась: "Чуєш, брате мій!", я повертаю голову і впізнаю… Стихла враз пісня, зім'яв її голос Янченка: — Чого зажурився, старий панікере? Злякався, певне, що не прилетить вертоліт за нами! Вгадав? Я ж тебе добре знаю… Але ти не падай духом, замешкаємо тут, як той скитальник Михайло. — То твої баєчки, — відказав я. — Баєчки! Я ж бачив його. Чого доброго, за цих десять днів він зачує нас і прийде по сіль. — Та хто ж він такий — твій скитальник Михайло? І як це може бути: все життя тут, на безлюдді? Серпик сонця сховався за горизонт, уже була пізня година вечора, та ми про спочинок не думали, можна буде відлежатися й удень, не велика різниця: за якусь годину–дві сонце знову спливе над обрієм і буде ліниво стояти над ним, мляво просвічуючись крізь імлу каштановою, ніби з кінської шерсті збитою кулею. Неподалік на кургані застигли бурими купинами яструби; тихо, мов примара, пролетіла над нашим табором полярна сова, комарі обліпили повстю намети і плівку на бунгалі й люто пищать навколо нас, вимазаних "детою", не можучи доступитися до своїх жертв; півкають у кущах карликової берізки лемінги; над самою водою довкола наметів прослалася левада, вкрита морошкою, незабудками та іван–чаєм, а з недалеких торфовиськ тягне п'янким запахом багна. Я назбирав сухого гілляччя й почав розкладати вогнище. Ватра, куховарство — то моя робота. Розподіл продуктів, і насамперед горілки, — теж. Ніхто, навіть Юра Ніструл, з яким я завжди на виїздах живу в одному наметі, не отримає від мене більше ста грамів трунку на добу. Мою вдачу знають ще відтоді, коли я працював в управлінні завідуючим складом: ніхто ніколи біля мене не попасся, не попасався і я, мене обзивали німцем, австріяком, панікером, який не краде і не дає вкрасти не тому, що чесний, а що боїться потрапити ще раз за дріт; я на те не зважав і навіть недоброзичливців примушував рахуватися зі своїми засадами. Ощадливо підкладаю під казанок вільхові та березові патики, готую на вечерю куліш. Полум'я освічує обличчя моїх друзів, я поглядаю на них, і мені затишно й добре від того, що вони біля мене. Федорові, бачу, хочеться розмовляти. Розповідає він цікаво й дотепно, має про що. Так склалася в нього доля, що провів півжиття у мандрах, працював навіть на Печор–шахтбуді, де робочий контингент складався переважно з колишніх карних злочинців, тож годі було вимагати від нього бозна–якої делікатності; мене ще до знайомства з ним попереджували про його нетерпимість, грубість, та на сьогодні я встиг переконатися, що грубим він буває тільки до нероб, хамів та підлабузників. Отже, я відчуваю, як йому свербить язик, він уже потріскує пальцями, щоб привернути нашу увагу, та десь позаду, за моєю спиною, хрипить транзистор — це Степан Пеньков накручує його то на одну, то на другу хвилю; чомусь він бокує, хоч я не дав навіть краєм ока зрозуміти, що впізнав його — табірного "кума", як називали арештанти оперуповноважених. А може, і він упізнав мене?.. Транзистор посвистує, півкає, врешті вихоплюється з нього німецька маршова пісенька з одноманітним рефреном, "айн, цвай, драй". Федір нахмарює чоло, дивиться на мене невдоволено, ніби це я заважаю йому розпочати розмову, й мовить єхидно: — Переклади, Женю, ти ж у нас поліглот, що воно означає — оте "айн, цвай, драй". — Раз, два, три, — відказую я простодушно, і тут здіймається гомеричний регіт. Федір вигукує, хапаючись за живіт: — Спасибі, Женю, що просвітив, повік не забуду! Я розумію свій промах, та мені втішно, що зміг подарувати друзям крихту доброго настрою коштом власної наївності. Найщиріше сміється Віктор; він теж, як і я, має своє вразливе місце, тому й радий нагоді посміятися з мене: у Віктора дві "праві" руки, обома може писати, а тому не знає ніколи "вліво — вправо". Федір розповідає про нього свою видумку: буцімто Горбов якось попришивав травмованому пацієнтові руки й ноги не туди, куди треба, і вийшов з того знаменитий конфуз. Юра Ніструл ніколи ні з кого не піджартовує, він мовчазний і рідко коли сміється. Доля йому судилася така, що тяжко й пояснити, звідки в нього доброта й інтелігентність. Мати його, румунка з Чернівців, у 1940 році переходила разом з чоловіком радянсько–румунський кордон; чоловіка прикордонники вбили, її ж схопили, а після суду вона була заслана у Воркуту. Коли відбула строк, поселилася в землянці, яку викопала у стрімкому березі над річкою Воркутою, з кимось там зустрічалася й народила Юру. Незабаром померла, а Юра виховався у дитбудинку… Юра не любить, коли з нього піджартовують: певне, хлебнув по гульку насмішок у дитбудинку і йому того вистачає на все життя. Я тільки відчуваю, як від нього випромінюється на друзів і на мене доброта, а часом уночі, коли перед світанком у наметі діймає холод, він тихо й дбайливо поправляє на мені ковдру. Степан Пеньков сідає врешті за ватру, не перестаючи накручувати транзистора. Робить це нервово й бездумно, поглядаючи при тому весь час на мене. Впізнає? Мабуть, ні… А я дивлюсь на його пальці, які покручують регулятор транзистора, і пригадую, як вони дрібно стукотіли під час останньої розмови зі мною у таборі — дрібно, погрозливо і, зрештою, безсило. Смачно запах куліш, у казанку густо забулькотіло, Федір нетерпляче змахнув у мій бік рукою, і я почав накладати в миски страви й розливати у склянки добову норму трунку. — Тепер слухай, Женю, — сказав Янченко, витерши долонею уста. — Слухай про скитальника Михайла, і те, що буду розповідати, уявляй собі так, ніби ти сам усе те бачив. Тоді повіриш. На Михайлівські озера, до яких належить і Ямба–то, що в перекладі означає Продовгувате, Федір наїжджав з геологами досить часто ще до того, як ми з ним заприятелювали. Отож тепер він розповідав нам про випадок, який трапився з ним у цих краях до знайомства з нами. Ми слухали його оповідку, затамувавши подих, й, напевно, були схожі на дітей, котрим під ніч розказують казку про нечисту силу. Крім Пенькова, який чомусь пильно вивчав табло на транзисторі. — Це було на початку літа, коли в тундру прилітають з півдня зграї гусей і лебедів, а пастухи переганяють на північ голодних і облізлих оленів, де більше ягелю й менше мошки. Я з двома геологами виїхав на Ямба–то порибалити. Зовсім недалеко звідси, он за тим затоном, ми позакидали вудки й терпляче чекали, поки клюне. Я поспитав геологів: може, знають, чому озера за Великою Роговою називають Михайлівськими. Вони розповіли мені легенду про таємничого Михайла, який бурлакував тут після війни, а може, бурлакує й досі, навіть показали заглибину, де була колись його землянка. Нібито випустили чоловіка з воркутинського табору на волю, та він не захотів уже повертатися до людей. Я вірив і не вірив, бо як тут можна жити, коли вісім місяців річно тиснуть люті морози, шаленіють пурга, буревії та урагани. Але звідки взялася назва? Я думав про відчай людини, яка рішилася на таке життя, та про її фізичну й моральну міць — і в той мент моїх роздумів побачив у шелюгах високу постать, що наче виросла з–під землі. Довговолоса, з кустратою сивою бородою людина, одягнута в оленячий кожух, ступила в наш бік кілька кроків і зупинилася, спершись на рушницю, мов на костур. Я опустив вудлище, геологи посхоплювалися з місць, людина вийшла із шелюгів і зупинилася на відстані десяти кроків. "Сіль, — сказав дідуган. — Патрони". У його голосі не було вимоги, погрози чи благання, чоловік повідомляв нас про те, що йому необхідно для життя. Ми підійшли. Старець був узутий в добре зшиті чуні — певне, і одежу, і рушницю виторгував у оленярів. Але за що? "Знаю рибні місця", — сказав чоловік, пропонуючи нам свій "товар" за сіль і патрони. "Ти Михайло?" — спитав я. "Михайло, — відказав старий. — Я — Михайло". "Давно ти тут?" "Давно". "Скільки?" "Не пам'ятаю". Ми переглянулися. Михайло насторожився і відступив крок назад. Я запропонував йому сіль, мило, сірники й патрони, але за умови, що ми самі все те віднесемо до його житла. "Навести хочете?" "Ні". Старий кивнув головою, сказав нам іти обіч — так, щоб ніхто не залишався позаду, і ми пішли в глиб тундри. Дійшли до сторожки, вкопаної у землю. Над ямою, вистеленою оленячими шкурами, зводився міцно складений зруб із похилим дахом теж із полін ялиці; вікно без шибок виходило на південь; рама, тесана сокирою, потріскалася від дощів, снігу й вітру; під стіною — нари; посередині сторожки — вільховий пень замість стола; у куті — риболовні снасті й сокира. Скитальник був чистий, борода й волосся розчесані, очі швидко бігали під навислими бровами; спершись спиною до стіни, він стояв із зігнутими в ліктях руками, ніби готувався відбити напад. Хлопці виклали на долівку припаси. "Рибне місце покажеш?" "Ходім". По дорозі я запитав, чи він не боїться, що його знайдуть і примусять вернутися до людей. "Я нікому не потрібний, і ніхто — мені. У мене кілька землянок, тут я зустрічаюся з оленярами". "Хто ж ти?" "Михайло". "А колись ким був?" "Полярником. До стужі звиклий". "Чому ти тут?" "Утік колись із Соловків. Спіймали і заслали у Воркуту. Там відбув другий строк, а після війни випустили". Федір ще довго розповідав про свою зустріч із скитальником Михайлом, та я уже його не слухав. Неймовірна здогадка закралася мені в мозок, я пробував позбутися її — цілком, здавалось би, абсурдної, та вона вперто гніздилася, розбухала: а що коли то був мій стрийко Михайло Шинкарук, якого я ніколи не бачив, але багато знав про нього з розповідей мого батька… Полярник. Утік із Соловків. І — Михайло!.. Колись у бараку в зоні Сорок другої шахти розбудив мене вночі сусід по нарах, якого недавно перевели у Воркуту з Печори, й признався, що він мій земляк із Пилипівки, знав мого батька, а із стрийком Михайлом служив в Українських січових стрільцях. Цей сусід, колишній священик Григорій Шепетюк, у 1946 році відмовився прийняти православ'я; а що мав іще старі гріхи, то протинявся близько десятка літ по таборах стоїчним греко–католиком. Отож він в одному з таборів дізнався від колишніх соловецьких в'язнів, що серед них на Соловках було двоє коломиян: поет Андрій Бабюк, який після оголошення йому другого строку збожеволів і наклав на себе руки, і Михайло Шинкарук — той якимось чудом утік з острова й, напевно, загинув у холодних водах Білого моря. Невже Федір говорить про мого стрийка?.. Та ні, це неможливе: стільки літ! Та немов для того, щоб підтвердити мою здогадку, перед очима постали дві фотографії з батькового альбому. На одній — юнак у стрілецькій уніформі із завзятим гострим поглядом, а на другій — поважний чоловік із засмаглим обличчям, учасник полярної експедиції на Землю Франца–Йосифа 1931 року. На обох фотографіях — Михайло Шинкарук. Так то ж він!.. — Що з тобою? — запитав Федір, помітивши, видно, моє збентеження. — Нічого… — відказав я упалим голосом і тут же спохопився: — А ти бачив його потім — скитальника Михайла? — Дивіться, повірив Хома невірний! — засміявся Янченко. — Ти б виділив мені за це персональну порцію!.. Бачив ще один раз. Над Великою Роговою. Михайло до нас не підходив. Коли ми його покликали, він тут же зник, як мара. — Ви не можете про щось інше розмовляти? — перебив розповідь Федора Степан Пеньков і увімкнув транзистора на повну потужність. — Вам неприємні подібні розмови? — спитав я, глянувши на Пенькова. — Чому? — А кому вони нині потрібні? — опустив очі домоуправ. — Маємо ж хліб і до хліба… Так ні — ворушать давнє, правди дошукуються… — Правду–матінку не треба розшукувати, — відказав Янченко, скоса зиркнувши на Пенькова. — Правда, мов біблійний Єгова, є. Навіть тоді, коли її, зґвалтовану, викидають у кювет, сподіваючись, що вона до ранку витягне ноги! Тієї ночі я не спав. Коротку білу ніч і всі подальші дні і ночі я думав про свого стрийка, про батька і про себе: зв'язував вогнива наших життів в один ланцюг випробувань двох поколінь, з яких лише другому було суджено діждатися справедливості. Тож хочу, щоб про наші долі знали і наступні. Я адресую тобі, мій молодший брате, свою розповідь, яку скомпонував у пам'яті за час, проведений над озером Ямба–то, осмислюючи своє пережите, пригадуючи й домислюючи чуже — з батькових записок і розповідей, з наукових праць, листів і щоденників стрийка Михайла та із свідчень очевидців. А ти дітям перекажеш. Із записок Івана Шинкарука Весна 1914 року. Українські великодні свята випали зразу ж після польських, і всіх студентів відпустили на два тижні додому. Я закінчую щойно перший рік учительської семінарії у Станіславі, а вже мрію про той день, коли повернуся у свою Пилипівку вчителем і стану на місці пані Шубертівної, яка донедавна виплачувала щомісячно по двадцять корон на науку дітям найбіднішої у селі сім'ї — мені й братові Михайлові, що вчиться на першому курсі філософії у Львівському університеті. Мрію віддячитися їй за нас обох, бо знаю: Михайло, дужий і завзятіший від мене, піде в широкий світ, а я скромно буду вчити розуму сільських дітей і доглядатиму стару самотню вчительку до кінця її днів. А ще мрію зустрітися у Пилипівці з коломийською гімназисткою Катрусею Шепетюк, сестрою Гриця, який вчиться у Львові на теології. Може, зважуся заговорити з нею. Вона горда і поглядає на Михайла. Що ж, він старший і мудріший, їй з ним цікавіше… Цього року Михайло від себе і від мене подякував учительці за допомогу, бо отримав стипендію — двадцять п'ять корон, а ще з протекції відомого критика Євшана (Миколи Федюшка з Войнилова) став підробляти кольпортером у НТШ[2], крім того, харчується в академічній їдальні за половину ціни. Висилає мені гроші на утримання, і я повинен звітувати перед ним за кожен крейцар. Сьогодні чекатиму у Станіславі на поїзд зі Львова, яким приїдуть Михайло і Гриць Шепетюк. Увечері в будинку українського "Сокола", що поряд із нашою семінарією (я про це Михайлові написав), буде читати "Мойсея" Іван Франко. Важко повірити, що побачу його зблизька… Потім поїдемо до Коломиї, а далі пішки — у Пилипівку. О, якби здійснилось те, про що ми домовлялися на зимових вакаціях — піти страсного тижня у гори! Та, напевно, ця затія не вдасться: дома чорна біда, тато спрацьований, знищений роботами, мама схибнулася розумом на релігійному тлі — пропадає у церкві й на плебанії, миє там підлоги, без упину молиться, батькові ж дорікає, що не послав мене вчитися на священика. А ще непевно стало у світі, то, може, й не варто вештатися горами. Кажуть, поліція після віденського та львівського процесів полює усюди за російськими шпигунами. В березні відбулася карна розправа у віденському суді над Олександром Яндричем, угорським підданим, який видавав Росії військові таємниці. В "Ділі" повідомлялося, що під час ревізії у нього знайдено шпигунські звіти, писані тайнописом, план фортець у Перемишлі, порядок походу армій на випадок війни, за що отримав від російського уряду грубі гроші. Засуджений на п'ять літ в'язниці в Куфштейні. Того ж місяця у Львові закінчився процес над Семеном Бендасюком із Товмача, який працював бібліотекарем у Народному домі. Члена москвофільської партії Бендасюка звинувачено у зв'язках із впливовими партіями в Петербурзі. Під час обшуку в нього виявлено прокламації, в яких проголошувалося, що "на просторій землі Данила має ґаздувати російський цар, бо народ — від Карпат до Камчатки — весь руський". Що йому Франко! Листувався з графом Бобринським, отримував від нього російські карбованці, коли ж граф, повертаючись із Праги, зупинився у Львові в готелі "Жорж", москвофіли влаштували йому гучний банкет, а потім, як дорогого гостя, возили по містах Галичини. Польські присяжні з антиукраїнських спонук виправдали Бендасюка, а граф Бобринський у листі подякував за це полякам, пообіцявши, що Росія незабаром матиме змогу віддячитися їм не лише словом, а й ділом. У світі запахло порохом. У прикордонних районах Росії й Австрії почалася мобілізація. Галичина може стати тереном страшної війни, вона ж бо є ключем Росії до Румунії, Угорщини, Австрії та Німеччини. В Австро–Угорщині шаленіє шпигуноманія. Мабуть, таки в гори не підемо. А втім — як вирішить Михайло. Він краще знає, що діється у світі: Львів є Львів. Як я маю повестися, коли почнеться світова веремія? Михайло писав, що вступив у "Січ" Кирила Трильовського, бо замало ходити по селах з антипропінаційними[3] рефератами, а витанцьовувати на забавах модний танець two step[4] у той час, коли вшехполяки на чолі з Пілсудським уже створили озброєний легіон "Związek strzelecki"[5], просто ганьба. Михайло — максималіст, він піде напролом, на ризик. А я думаю про освіту. Тільки просвічений народ здатний до боротьби, тільки самоусвідомившись, можна перемогти ворога. А може, я помиляюся: коли почне литися кров — чи буде час навчати тоді народ? Я прочитав Пруса і Винниченка, Ніцше і Толстого, Дрепера і Франка, Джека Лондона зрештою, та нічого від того в моєму житті не змінилося. На станції у Станіславі я мешкаю з трьома кандидатами учительської семінарії; бідні їдять з однієї миски, а багацький син — окремо. Хто я? Хочу проаналізувати війну і світ своїх почуттів. У Грушеві ми переплили чайкою Прут і через переліски, стежками навпростець, подалися до Погорільця — найвищого в околиці горба, довкола якого поприпадали шиті соломою хати, з покірною надією вдивляючись підсліпуватими віконцями у високий трираменний хрест на маківці, немов прочани у храмі в золоту чашу при виносі Святих Дарів. Наша з Михайлом вітцівська хата стояла самотньо край села, найменша й похила, та цього разу вперше не стиснулося болем моє серце — навпаки, мене діткнуло почуття гордості від того, що з найбіднішої хати вийшли ми до світла науки, на гору, і ось стоїмо тут, на Погорільці, немов небожителі, і знаємо те, чого ніколи не будуть знати батько й мати, і в поті чола працюватимемо для того, щоб наші діти виросли за нас мудріші, а мине час — і стане мій народ освіченим і сильним, бо маємо великого Учителя, науку якого понесемо ми — Михайло, Гриць, я і сотні таких, як ми, — до найглухіших закутків, а тоді… — А тоді сусіди будуть змушені з нами рахуватися! Я сказав ці слова вголос і знітився, бо ж був наймолодший серед компанії, боязко позирнув на Михайла, чекаючи його нищівно–поблажливої посмішки, якою він жорстоко витруював мою наївність і не завжди був справедливий; його вимогливість до людей межувала часто із зверхністю, але й себе він не шкодував, коли стикався з власною необізнаністю; усього на два роки старший, Михайло був для мене авторитетом, і я, рахуючись із кожною його думкою, деколи по–дітвацьки крикливо вивільнявся від нього, щоб утвердитись у самому собі. Гриць Шепетюк, високий і вродливий, до якого вже встигло діткнутися теологічне виховання витонченістю й непроникливістю обличчя, не зреагував на мої слова. Вітер розвіював його чорне волосся, він дивився на село, посередині якого поряд із церквою стояла єдина під черепицею хата, і мовив натхненно, ніби перебував у цю мить в аудиторії на теологічному диспуті: — Нам водно ставлять схоластичні питання, а одне з них таке: де підносився Святий Дух, коли Іван Хреститель робив рукоположения Ісусові, — над водою чи під водою, адже Христос тоді дивився у воду… А мені тепер, коли я поглядаю на своє село, хочеться відповісти: над моїм рідним подвір'ям. Михайло скинув бровами, — вітер пустував у вихорці, що розділяв його тверде русяве волосся над випуклим чолом, туге підборіддя стягувало губи у смужку, очі мав холодні й уперті, — відказав коротко на Грицеву сентенцію: — А на моєму чорти шабаші справляють… — Він повернув до мене голову й закінчив мою думку: — 3 нацією, яка має Франка, мусять рахуватися сусіди, хочуть того чи не хочуть. — Ти розумієш, Михаиле, — підхопив я, зрадівши, що брат підтримав мене, — ми у вічі бачили його, наглого Мойсея, колись своїм дітям з гордістю про це розкажемо, і, може, аж тоді дізнаємося з десятків праць майбутніх дослідників творчості Франка про те, що нині знає тільки він один. — Прийде час! — патетично мовив Гриць. — Не згоден з цією формулою Франка — "прийде час", — змахнув рукою Михайло. — 3 усім згоден, тільки не з нею. Ми не маємо права чекати і мріяти, втішати себе вірою в прийдешнє благоденство. Самі мусимо його створити. І не тільки з допомогою зброї… У стрілецьких та сокільських товариствах політиків вистачає, охочих воювати — теж, і це добре. Та бракує нам фахових сил. У нас багато патріотів, які тужать за козацькими кунтушами та шликами, а мало, майже нема торговців, математиків, інженерів, учителів, лікарів! — Це правда, — сказав я. — І передусім учителів. "Прусський учитель виграв битву під Садовою", — хвалився колись Бісмарк. Ми сходили вниз із Погорільця, наближаючись до перших хат. Мовчанку перервав Гриць. — Даремно, Михаиле, зневажаєш козацькі кунтуші. Це ж наша слава, історія. — Та хіба я проти історії? Але ж минуле не дає нам права на фудулію. Предки могли, уміли! Тож покажім, що ми можемо нині. Захоплення козаччиною відкидає нас у сімнадцяте століття, а нині — двадцяте. Ностальгія за козаччиною породжує національну неврастенію. А я готовий одягнути огидний австрійський однострій, аби для діла. А я готовий зміряти ногами всю Україну — нинішню — і описати її, визначити, де є корисні надра, оцінити ґрунти — які під хліб, які під забудову, щоб після того, як народ стане вільним, узятися не за організацію парадних фестин, а за працю для життя. Михайло змовк, а по хвилині заговорив до мене: — Мене, Іване, захопила географія. Наука про землю — що може бути цікавіше? Ходжу на лекції до професора–географа Степана Рудницького, прочитав недавно видану в Києві його "Коротку географію України" — і мені відкрилися очі. Яка велика Україна, а для нас вона ніби за маревом, ми знаємо тільки свою Галичину. Скільки скарбів заховано в українській землі! Хтось те все має вивчити, дослідити до кожного квадратного метра… На захід — по Перемишль, на схід — до Кубані, на південь — аж по П'ятигорськ! — Якби на те професорова воля, — сказав я іронічно, — то на північ він посунув би кордони України до Соловків або ж за полярне коло! Михайло зупинився, я чекав, що він зараз приструнить мене, та він пильно глянув мені у вічі, ніби я підказав йому цікаву думку. — Та певне… — промовив нерішуче. — Рудницький переборщив, патріотизм мусить мати межі, бо поза ними він стає псевдоромантикою або шовінізмом… Соловки, полярне коло, кажеш. О, як би я хотів ступити туди хоч раз ногою! У цей мент я пересвідчився остаточно: Михайло піде далеко. Що ж, кожному кораблеві своє плавання… А я залишусь тут, хтось повинен залишитися. Аби лише з Катрусею Шепетюк, — защеміло солодко в грудях, та раптом солод згірк від думки: Катерина піде за ним, він вартий того. Стежка, що вела з Погорільця, роздвоїлась унизу: одна ставала вулицею і вела до критої черепицею хати сільського війта Шепетюка, друга збігала до Березівки, що обмивала село крутими кривобродами, і через кладку заводила прямо на подвір'я моєї вітцівщини. Ми попрощалися з Грицем, домовившись зустрітися на Великдень біля церкви. Клацнула защіпка на хвіртці, сполохалися кури, із стаєнки зиркнула великим чорним оком моя Красуля й мукнула, впізнавши мене; з хати, згинаючись у низьких дверях, вийшов батько в сорочці, підперезаній крайкою поверх полотняних штанів, вусатий, з довгим волоссям, що спадало на плечі, вже зовсім сивий. — Приїхали, слава Богу, — сказав, ховаючи назад руку, до якої нагнувся Михайло. — На Волове до дідича треба йти, стайню будувати. Я вже звів зруб, а козли поставимо разом. — Де мама? — спитав я, зрозумівши, що в гори нам таки не стелиться дорога. — Та де — у церкві, — буркнув тато, — або в церковного старшого брата Маланюка. Де би ся поділа… Йой, Іване, біда мені з мамою. Аби злагодитися із своїм братом за межу, відпустила йому шмат поля на Дубах, а їсти й так нема що. — Я, тату, здав добре колоквії, — сказав Михайло, щоб утішити старого. — Іван також… — Та добре… Вчіться, бо нема, ой, нема на чому тут говіти… А минулої неділі по Службі Божій наробила посміховиська на все село. Вийшли з церкви, а вона розказує жінкам, аби мали з чого сміятися: нібито ти, Михасю, в якогось митрополита був і вірою своєю його здивував, а ще якогось короля — мудрістю… Ци було таке? Та де… А ще казала, що в церкві є дві корони для вас обох і що священик на казанні вас упоминає, бо вам призначено нарід рятувати. Отака публіка… Я здавив у собі сльози: як нема шаблі, то най будуть піхви, — втішають себе люди марними мріями в безпросвітті… А може, ми таки повинні порятувати народ: це уже відчай… На подвір'я вбігла мати: "Таж казали мені, казали: сходять твої хлопці з Погорільця, біжи додому, Палатно". Вона припала, маленька й худа, як скіпка, до Михайла, щось там примовляла до нього, а він гладив її рукою по рубищі на плечі; потім підійшла до мене й шепнула: "Це я тобі наскладала, аби Михась за гроші не випоминав", — і, боязко поглядаючи на батька, всунула мені до кишені кілька монет: а очі були такі сумні… — Ходім, Іване, з'їмо щось з дороги та й підемо з татом до Стрельбицького стайню будувати, — промовив глухо Михайло й зайшов до хати. Ми працювали в дідича до темної ночі, а коли поставили козли, пан Стрельбицький покликав тата і подав йому ворочок муки на паску. Тато поцілував дідича в руку, і ми відвернулися від такої ганьби, а за воротами, діждавшись тата, Михайло сказав: — Щоб я, тату, більше не бачив того, що ви панську руку цілуєте. — А паску панську будеш їсти? — визвірився тато. — Ми ж її заробили в дідича. — А де бись заробив, якби не він? У такого харпака, як я? Заграли великодні дзвони на "Христос воскрес", висипали люди з церкви на майдан, ударили біля дзвіниці моздири, затремтіло віття високих смерек, білі цяточки стокроток зім'ялись під сотнями ніг; ми з Михайлом пробиралися крізь натовп на край майдану, де стояли, очікуючи нас, Гриць Шепетюк із Катрусею. Вона тримала брата під руку, нахиливши до його плеча кучеряву голівку, — біла, мов черемха, у білій сукні, розкішна панна. Я затамував подих і чув тільки, як гупає у грудях серце, мов ті моздири за дзвіницею, здубіли ноги; а Михайло… Йшов він сміливо, упевнено, здалеку поклонився Катрусі, і я бачив, як вона відхилилася від Грицевого плеча і подалася всім тілом уперед, мов лоза під вітром. Я штивно кивнув головою. Гриць привітався з нами за руку. — Як ти змужнів, Михаиле! — обдала Катерина палким поглядом мого брата і довго не відводила від нього очей; потім, згадавши, що Михайло підійшов не сам, позирнула привітно на мене й мовила, ніби до хлопчика: — Та й ти підріс, Іване… Мені враз захотілося їх полишити, і я вже готовий був сказати: "Розмовляйте собі, а я піду до хлопців", та в цю мить ми помітили, як до паперті почали підходити люди; вони товпилися, напевне, священик вийшов — знову почнеться принизливе цілування рук; жінки перші протискалися й нагиналися до когось — хтось там сидів на східцях. Невже піп сидячи приймає поклони? Ми приглядалися, та заспокоїв нас Гриць: — Атаманюк вернувся з Куфштейна, той, що двадцять шість літ відсидів за вбивство економа у фільварку на Воловім. А це ось випустили. Народ розступався, ставав колом, і ми побачили старого, як світ, сліпого діда з поораним зморшками обличчям. Він сидів, спершись однією рукою на палицю, а другу, безвольну, ніби неживу, дозволяв людям підносити до уст, наче байдужою була йому людська честь або ж приймав її як заслужену: мовчав, потім відклав палицю, підвів угору руки і прохрипів загробним голосом: — Молітесь, людіє, Страшний суд іде! Мене зморозило дідове пророцтво, усі ж бо чекають війни, боячись і сподіваючись на неї, а хто у ній нас поведе, коли нині народ віддає шану дідичеві й опришкові, тільки хлібодавець не заслужив на таку повагу. Хто? — Боже, який темний народ! — зітхнув Гриць Шепетюк. — "Незрячі прозрять, а кривії, мов сарна з гаю, промайнуть, німим отверзуться уста…" — сказав Михайло. — Не називай народ темним, Грицю, поки сам не прозрів єси… — Мій брат недолюблював Шепетюка, та чомусь завжди, як тільки прийде в Пилипівку, заходить до війта спитатися, чи не приїхав бува Гриць; тепер я уже знаю, чому, й мені боляче. — Ти не заходив до нашої читальні, Грицю? — наступав Михайло. — Не заходив. Майбутній священик читальнею вважає захристіє, а трибуною — амвон. І єдина література — Євангеліє. Але ти забуваєш, що Шашкевич, Головацький, Вагилевич, Устиянович теж були попами. Так, попами! А наша читальня стала справжнім захристієм, де молодь може прочитати хіба що "Місіонара" й "Цвіт Назарету", і від церковного відрізняється тільки тим, що тут парубки ріжуться в карти, мотлошать дівчат і грають на дримбі! — І що з того, що ти зайшов до читальні? — Гриць був спокійний, як це і личить майбутньому священикові, лише жовна проступили на випещених щоках. — А те, що на вакаціях ми втрьох візьмемо читальню у свої руки, принесемо книжок, влаштуємо літературні вечори, читатимемо лекції з історії нашого народу, бо інакше ганьба буде нам — трьом першим інтелігентам із Пилипівки! — Мене візьмеш на допомогу? — кокетливо кинула Катруся. — Візьму, — злагіднів Михайло. Його холодний погляд потеплів, і це слово терпко відлунило в мені: "Візьму". — Дякую, Михаиле. Я цього року здам матуру й поїду до Львова вчитися в учительській жіночій семінарії. Хочу наздогнати вас. — Ну, досить, — Гриць вивільнив від сестри свою руку. — Помирімся. Буду читати в читальні лекції з історії релігії, цю науку я краще за вас знаю… А той дід, дивлюсь, справжній демократ: не виніс із тюрми ні крихти пихи за свої муки, он як єднається з народом. Я, приміром, знаю одного львівського соціаліста, який відсидів усього три місяці на Баторого, а як надувся! Навіть не вітається з тими, хто в тюрмі не сидів. Мученик та й годі! — Хіба я не говорив, — відказав примирливо Михайло, — нас з'їдає хвороба політиканства й романтики. А все через відсутність державного розуму. Нація повинна займати всі позиції — і жертовні, і практичні, тільки тоді вона буде готова до змагань. Покиньмо нарешті облудну віру в те, що наші муки будуть колись винагороджені, і тому нам потрібні мученики. Треба, щоб їх було якнайменше. Та коли вже є… Він дурний, той твій соціаліст. Справжній борець повинен знати, що перебування у тюрмі — це передусім праця. Чей не хворіє людина особливими амбіціями, коли відкриває ремісничу майстерню, то чому має вимагати поклонів за працю в майстерні політичній? — Михаиле, що з тебе буде! — захоплено мовила Катерина. — Ми, виховані в неволі, — не зважав Михайло, — державно зовсім неграмотні: протиставляємо боротьбу — праці, славу — користі, романтику — раціоналізмові… — Зупинись, Михаиле, — втрутився я. — Ці сентенції знадобляться тобі на вакаціях у читальні. Ми ж із ними згодні. Правда, Грицю?.. Нагадую, що нас чекає пані Шубертівна: знає, що ми приїхали. Ходім, їй прикро буде, якщо не прийдемо на свячене яйце. — Твоя правда, Іване, ходім. І ти з нами, Катрусю? — Чому питаєш? Я теж її учениця. Учителька Шубертівна займала одну кімнату в невеличкому будинку школи, вибудуваної на кошти громади. На другій половині вчилися діти — там ми всі четверо здобули початкову освіту. Вона чекала нас. Як тільки ми з'явилися на подвір'ї, вийшла на поріг, одягнена у святкову чорну сукню; її біла голова із зібраним на потилиці гуглем волосся була схожа на достиглу кульбабку; завжди поважна, сувора, вчителька тепер насилу стримувала сльози розчулення. — Заходьте, діти, заходьте!.. Стіл у кімнаті був накритий по–великодньому: "сир, масло і всякії снеді", посередині стола вивищувалась паска з качуриками, уквітчана барвінком. — Сідайте… — Вона затнулася, щоб удруге не повторити звичне вчительське слово "діти", і з подивом приглядалася до нас, не маючи сил повірити, що ті діти вже стали зовсім дорослими. Я приглядався до неї, з острахом відшукуючи на її обличчі ознак немочі, та ні: Шубертівна була майже така сама, як і тоді, коли ми вчилися у неї, — вродлива, статечна, хіба що ледь зсутулені плечі зраджували її вік; і я подумав тепер про те, над чим ніколи не замислювався: чому вона не мала сім'ї? І тут же відповів на своє питання: а з ким — з неписьменним селянином чи освіченим поляком? Зате в її нещасті щастя наше: ми стали її дітьми. — Михасю, — мовила вчителька, подаючи йому яйце, — ти серед чоловіків і далі найстарший, то оббери шкаралущу і розділи, як завжди, на… нині вже на п'ять частин. Вона налила в келихи торішнього порічняку, підвелася, і всі ми встали. — Христос воскрес, — вимовила і вже не стрималася, схлипнула: — Куди ж ви тепер, куди? Ніхто з нас не озвався, ми не знали, що їй відповісти. Учителька не повторила свого запитання, розуміючи, що на нього відповіді нема. Та й хіба з цього хотіла вона починати з нами розмову? Її ж цікавило інше: наші успіхи в навчанні, оцінки, пригоди, юнацькі таємниці, але нині на кінці язика у всіх людей були одні слова, і вчителька їх вимовила після хвилини прикрої мовчанки: — Буде війна, хлопці? Ми з Грицем переглянулися, мовчки радячись, що відповісти на таке категоричне питання; Михайло відклав виделку й мовив — теж категорично: — Буде. — І що ти… — Учителька тут же поправилася, щоб не виділяти з–поміж нас свого найулюбленішого учня: — І що будете діяти? — Підемо на війну, — сказав Гриць. — Отак просто — на війну… Так просто, мов отара до загону, — на війну. Скласти голови за цісаря і його родину… Чи ж для того ви вчитеся? — Пані вчителько, — підвів очі Михайло, — ваша тривога нам зрозуміла, але ми підемо, мобілізовані, на війну. А там… — Що — там? — допитувалася пані Шубертівна. — Що — там? Гадаю, не прагнете по–геройськи вмирати fur Kaiser und Vaterland[6]. Чи ж то на те я вас… — Пані вчителько, — знову заговорив Михайло, — більше десяти років тому Іван Франко у своєму "Одвертому листі до української галицької молодежі" закликав нас бути готовими до того менту, коли розваляться імперії, а на їх румовищах постануть вільні нації, і переконував, що тільки ті стануть вільними, які підготуються до революції — духовно, науково і мілітарно… — Чи треба на кожен випадок життя вдаватися до соціалізму, хай і у Франковій інтерпретації? — вступив у розмову Гриць. — Франко орієнтувався на упадок російського абсолютизму, на революцію в Росії… — А як же інакше? Україна знаходиться в складі Російської імперії. — Зате Галичина — у складі Австро–Угорської. У нас інші, свої проблеми. Поки до нас докотяться "подуви весни з Росії", якими колись так марно тішився Франко, поляки на наших спинах побудують свою державу. Тому нам передовсім треба думати про те, як вигнати, до останньої ноги, поляків із Галичини. — І жидів! — зіронізував Михайло. — Борімся за чистоту нації, як ото у Винниченка: "українські тюрми — для українців!" Часи гайдамаччини, Грицю, давно минули, і ми не маємо права всупереч сьогоднішній реальності брати на озброєння Шевченкове гасло "ні жида, ні ляха!" — Ого, як ти розмахався: нині на Шевченка, колись на Франка… Хто має право переглядати постулати наших пророків? — Франкові ти щойно переглянув, Шевченкові ж захищаєш. А я кажу: в новому часі не всі постулати великих людей повинні ставати догмою. Нині ми мусимо знаходити спільну мову з інородцями, а не виповідати їм війну. — І сидіти склавши руки у той час, коли Пілсудський на нашій землі створює військовий легіон? — Проти легіону Пілсудського в нас буде свій, Грицю, і ми з тобою уже стали солдатами того майбутнього легіону. Пілсудському не віддамо України, але ж не треба переносити ненависть до шовіністів на польський народ. Не різня між нами й поляками принесе нам волю, а боротьба із завойовником, якої б масті він не був… Я боюся крикливого патріотизму, за яким неодмінно йдуть погроми жидівських яток. А чому б не знайти спільної мови з інородцями — тими, які так само, як і ми, недоїдають? Хіба серед поляків тільки Пілсудський і Сенкевич? А Прус, Тетмайєр, Ожешко, Конопніцька, Оркан? — Дурниці говориш, Михаиле. Кине клич Пілсудський — і кожен поляк назве своїм ідеологом Сенкевича! — Якщо так станеться, то нам нічого іншого не залишиться, як обороняти свою землю. Це святая святих! Пані Шубертівна слухала, переводячи погляд то на Гриця, то на Михайла, а коли вони змовкли, спитала мене: — Що ти на це скажеш, Івасю? — Я ще надто молодий, мені немає й вісімнадцяти. Та я ось згадав слова Михайла з нашої розмови по дорозі з Коломиї до Пилипівки. Ту думку про практичну працю для народу я виносив давно. Час турнірів приходить і відходить, а після битв настає пора довготривалої і копіткої праці. Настроєність на практичні діла — це, на мою думку, природний спосіб існування нації. Війна принесе волю або неволю нашому народові: хто виграє — нині ми не вгадаємо. Але в кожному разі треба буде працювати, бо ж ніхто не ходитиме після війни в лавровому вінку переможця чи в терновому — мученика. Я настроюю себе на працю. — Добре ти сказав, тільки ж спочатку буде битва. — Обставини самі підкажуть, де мені бути. — Пацифіст… — проказав Гриць. — А ти? — звернулася учителька до Катерини. — Я вчуся, — коротко відказала дівчина. По черзі глянула на кожного з нас і повторила: — Я вчуся. І в цю хвилину — теж. Ми спожиткували свячене, подякували господині й повставали з–за столу. Пані Шубертівна провела нас до порога, поцілувала кожного в чоло, промовила: — Може, востаннє бачу вас. Я стара, а завірюха іноді триває довго. Тільки живі залишіться, тільки живі… Ми з Михайлом провели Гриця і Катерину до війтового обійстя. — Від'їжджаєте завтра? — спитала Катруся. — Та що це я питаю: знаю, що від'їжджаєте… Після матури, Михаиле, я приїду до Львова записуватися у семінарію. Ми там зустрінемося. Я відчув, як ревнощі враз полишили мене, — аж дивно стало. Дивився на Михайла й Катрусю і любувався: вони так пасували одне до одного! З листів Михайла Шинкарука У кінці квітня на небі з'явилася комета, і тяжко захворів цісар Франц–Йосиф. Комету можна було побачити голим оком на передсвітанковому небі, а про недугу самодержця повідомляли газети в рубриці "Цісар недужий". Господар дому на Замарстинівській, неподалік міської різні, Збігнев Лукасевич, у якого Михайло винаймав кімнату, сказав увечері, підкручуючи пальцями шляхетські вуса: — На небі знамення, а на престол сяде завзятий Франц — Фердинанд… Буде війна — і шлюс! Я ж знаю: німецький ворожбит Нострадамус ще чотириста років тому написав про 1914 рік у своїй книзі пророцтв: "Студінь скаженіє. Він іде. Жінка постраждає". У пана Збігнева тільки й було шляхетського, що вуса, закручені догори спіральками: працював він трамвайним кондуктором, проте плебейська посада, яка давала йому можливість вивищуватися над людьми — примушувати купувати квитки, штрафувати й виловлювати "зайців", — зробила його самовпевненим і категоричним. Малжона Сташка ніколи чоловікові не перечила, щоб не наразитися на образи, які завжди чатували в господаря на кінці язика крутою лайкою. Два дорослі сини, які заробляли на хліб у ковбасному цеху замарстинівської м'ясарні, жили своїм окремим побитом і дома лише ночували, справно віддаючи старому визначену ним квоту на прожиток, — у домі на краю передмістя чутно було вечорами тільки приглушений голос старого Лукасевича, торохтіння посуду й голосне плямкання за їдою, а ще пискливий дзявкіт покойового песика Нарциса, який сидів біля ніг старшого сина і вилизував йому спітнілі пальці. — Жінка завжди постраждає, не треба бути великим пророком, щоб таке вгадати, — не змовчала цього разу пані Сташка, і пан Збігнев вельми здивувався, почувши від малжони таку просту й правдиву сентенцію. Бо й справді: сини підуть на війну, і не знати, кому буде тяжче — їм чи матері. — Як ти аж настільки помудріла, що вмієш розгадувати пророцтва, — мовив не так уже впевнено пан Збігнев, — то поясни, що означає "студінь скаженіє". — Це вже й дурний здогадався б, — підвів голову з–над тарілки молодший Казик — анемічний, із синіми підковами під очима хлопчина. — Зима! — Лябзда ти! — зневажливо кинув батько. — Не зима, а погибель; то треба думати, що у пророчому слові заховано… Отже — "студінь скаженіє", а "він іде"… Хто йде? — Та хто? Москаль. Кому ще сюди йти? — озвався старший Едвард, червонопикий від сирої бичачої крові, яку пив у парному цеху замість води і тому схожий був на ката — так принаймні, за його зовнішнім виглядом, визначив Михайло. — О! — вигукнув утішно старий. — Ти, Едзю, з них усіх наймудріший: дикий москаль піде на нашу добру Австрію і проллє кров. Він же гірший звіра — дітей пожирає! Михайло слухав розмову зі своєї кімнати крізь прочинені до кухні двері й не втручався, та вже на цьому слові Лукасевича не стерпів: — А смажить чи сирими їсть? — спитав, заглянувши до кухні. Старий не чекав будь–яких заперечень від своїх рідних, а тим паче від квартиранта, він звівся із стільчика і накокоїжився: — Ви, русини, тільки й ждете москаля, щоб нас звідси випудити!.. Я ж говорив, Стасю: не впускай русина в хату, бо ті його крейцари вернуться тобі горлом. Я уже знаю, що ви збираєтеся на Кайзервальді, — все у трамваї скажуть! — "стрільці", "соколи"! То я вам ще таке повім, пане Михаиле: як тільки щось почнеться — щоб я вас у своїй хаті не бачив!… Вони, чого доброго, виріжуть нас, як когутів, — повернув голову до Едварда, чекаючи від нього підтримки. — Залишіть ці справи нам самим, тату, — підвівся з–за стола натоптаний, дужий Едвард, відштовхнув ногою Нарциса, що вже добирався червоним язиком до кісточок, глипнув спідлоба на Михайла. — Заки вони нас… — Едвард витер масні долоні об штани й подався перевальцем до спальної кімнати, залишаючи на підлозі мокрі сліди масивних ступнів. — Як щось почнеться, Збиху, — тихо зітхнула пані Сташка, — то ні один з них у цій хаті не залишиться. — Замовкла б ти, стара римундо… — відказав здавленим голосом господар і подався за старшим сином. Коли двері спальні зачинилися, Казик, озирнувшись, підійшов навшпиньки до Михайлової кімнати й прошепотів у відчинені двері: — Пане Михасю, ви обіцяли мені книжку про… ну, про те, звідки взялося життя на землі… — Дарвіна, Казику? Заходь. З дня на день чекаю на Катрусю. Уже й сниться мені. Здається, я її люблю. Віддавна, ще змалку. Ти не гнівайся, Івасю. Я бачив твої закохані очі. Та й хто б у неї не закохався? Не муч себе, у такій ситуації вибирає дівчина. Колись я навіть мріяти боявся: дочка війта, до якого наш батько ходив на поденщину, а потім і я брав ціпа й зі сходом сонця розпочинав з татом молотити першу сторонку на війтовому току, викохувалася, звісно, не для мене. Проте з часом у людей змінилися поняття про достаток, і влада землі, за яку нерідко проливалася на межах кров, почала поступатися владі цивілізації. Старому Шепетюкові не до шмиги були наші з Катрусею дитячі забави у війтовому саду, та погорду до харпака з–над Березівки він раптом змінив на поблажливість, коли побачив на комірі мого гімназійного костюма чотири срібні пасочки: нині Михайло ще в четвертій гімназіальній, але не знати, ким стане, коли виросте… Мені дуже не хотілося б входити в родинні стосунки з війтом, та й з Грицем, який невдоволено поглядає на сестру, коли її обличчя засвічується усмішкою при зустрічі зі мною, та я у цьому випадку безсилий… Гриць, правда, далекий від того, щоб оцінювати людей за майновим цензом, проте його, теолога, лякають мої матеріалістичні й радикальні погляди, які він називає, не розуміючи гаразд того слова, соціалістичними. Соціалістом я поки що не став, та коли читаю Енгельса, Джека Лондона чи ще ближчого мені Івана Франка, то переконуюся, що кращої системи для створення рівноправного суспільства я не знайду в жодній іншій філософії. Боюся тільки, щоб майбутні максималісти, як про це застерігає Франко в одній із своїх праць, не перетворили ідеологічну матерію цієї філософії, в якій складові елементи повинні мати здатність з'єднуватися у найрізноманітніші й найдоцільніші сполуки, в закостенілу догму, здатну лише зрівнювати людей — у майновому, духовному, національному і мовному аспектах. А тому я вірю у непорушну силу усвідомленої приналежності до своєї нації, яка єдина має силу допомогти мені внести свій рівноцінний, незалежно від величини квоти, вклад у скарбницю рівноправної громади народів. Тому я готовий захищати із зброєю у руках право своєї нації… Франко вчив, що не можна полюбити України, не люблячи інші народи, а я трохи змінюю цю формулу, йдучи від супротивного: не можна полюбити інші народи, коли не любиш України. Безрідний гомункулус — ворог будь–якого народу: родителька в людини одна–єдина, навіть коли вона така упосліджена, як наша мама. Я викладаю ці свої думки, Іване, не для того, щоб тебе повчати, хоча вони можуть і тобі знадобитися. Хочу передовсім для себе самого з'ясувати свою духовну сутність і принципи поведінки в неминучій світовій завірюсі… Але я розпочав про Гриця — брата Катрусі. Немає сумніву, Гриць — патріот. Та його патріотизм настільки обмежений національними рамками, що від нього один крок до шовінізму. А шовінізм неминуче призводить до трагедії — культурного виродження передовсім своєї нації. Не знаю Катрусиних поглядів на життя — встигла вона виробити свої власні чи сліпо перейняла Грицеві? Дуже боюся людської несамостійності, піддатливості впливам… Боюся наївної і, зрештою, злочинної романтики, крикливого патріотизму, властивого багатьом львівським панянкам, які на котильйонових забавах пришпилюють своїм обранцям до лацканів піджаків кокарди і, не вміючи нічого більше робити, як вибивати ніжками ритмічні танці, голосно вигукують на публіку патріотичні фрази. А хто з них і їхніх обранців готовий нині піти на смерть в окопи?.. "В болоті жаби рай знайшли…" Ти не знаєш, чиї це слова? Напевне, ні, бо і я зовсім недавно прочитав книжечку поезій наиталановитіпіого, на мою думку, сучасного українського поета Олександра Олеся, який живе в Києві. Збірку його поезій "З журбою радість обнялась" подарував мені професор географії Степан Рудницький. Який чар слова, яка глибина думок! Від насміху над жабами–патріотами, які не здатні бачити польоту орлів, до найделікатнішого інтиму — "цілуй, цілуй, цілуй її, більш молодість не буде", а далі — до поетичного пеана: "Яка краса — відродження країни!" Я мимохіть вивчив напам'ять майже всі поезії Олеся — таке в мене вже траплялося з Франковим "Мойсеєм" і "Зів'ялим листям" або ж із "Лісовою піснею" Лесі Українки — і подумав: чому наш краснопис, ставши високим — на рівень із світовими зразками, такий непопулярний серед народів світу? Чому таке упередження до нашої культури в іноземців та інородців? Чому їх не болить український біль, так, як мене — біль росіянина в поезії Лєрмонтова, шотландця — у Бернса, поляка — у Міцкевича? Чому вважають у світі, що українська література — не загальнолюдська, а вузьконаціональна, для домашнього вжитку, коли її прикрашає "Кавказ" Тараса Шевченка, "Повія" Панаса Мирного, "Похорон" Івана Франка, "Оргія" Лесі Українки? Адже кожен біль загальнолюдський. Тільки чомусь не український. Ти скажеш: через відсутність державності не знають нас. У цьому є своя рація, але ж і Шотландія, і Польща — теж залежні народи. Та жоден поляк не обізве себе ляхом, росіянин — кацапом, німець — швабом, а українець, щоб запобігти в сильнішого ласки, пойменує себе і рутенцем, і хохлом, і галушечником, та ще й при цьому принижено всміхнеться. То за що, скажи мені, поважати нас, цікавитися нами, коли ми не виховали в собі найелементарнішого, найпервіснішого — національної гордості. І через те на засіданнях галицького сейму українські депутати мовчать навіть тоді, коли їм плюють в очі: "Нема України, є тільки Польща і Москва!" І через те австрійський уряд з року в рік обіцяє відкрити український університет і ніколи його не відкриє; тицяє нам обгризену кістку за те підленьке "рутенець", бо ж більшого ми не варті: сімнадцять тисяч корон дав на НТШ, тоді як польській Академїї наук виділив у десять разів більше. І через те польські strzeleckie drużyny[7] ходять по Львову з крісами й тероризують українське населення; через те в Києві заборонено святкувати сторіччя Шевченка. Можливо, ти знаєш із газет: 9 березня тисячі людей пробралися крізь застави жандармерїї на Софійську площу; панахиду в соборі заборонили — народ рушив до Володимирського собору, а звідти на Хрещатик; назустріч демонстрантам вийшла колона чорносотенців — почалося сум'яття. Напевно, ти бачив у "Ділі" знімок: на могилі Шевченка в Каневі, біля підніжжя хреста, сидять, розвалившись, три солдати з карабінами і грають у карти. Чи треба більшої наруги для того, щоб викресати в собі національну гордість і гнів? І чи можна далі терпіти? Ти скажеш: сам же недавно закликав бути толерантним до народів, які живуть на нашій землі. Так, закликав і закликаю, тільки — не до святокрадців, погромників і шовіністів! Не сподобалися мені твої слова: "Обставини самі підкажуть, де мені бути". Гриць мав рацію — це пацифізм, рівнозначний рабській покорі. Ти повинен сам, у згоді зі своїми поглядами й сумлінням, вибрати для себе найоптимальніше місце і твердо там стояти. Голова Українського січового союзу Кирило Трильовський екзерцує нас на околицях Давидова біля Львова. Я отримав кріс, ходжу на вправи, занехаяв лекції. Професор Дністрянський вважає мілітаризацію української молоді шкідливою — мовляв, це відриває студентів від навчання; йому байдуже, що польські strzelcy уже давно пройшли польовий вишкіл. На днях перейду жити до Академічного дому, виклопотав там для себе ліжко в ізоляторі. У Лукасевича стало небезпечно мешкати. Старий ще нічого, бурчун та й тільки, Казик — "тепле масло", а втім, він добрий і допитливий хлопець, пані Сташку хоч до рани прикладай. А Едвард страшний. Наприкінці червня у Львові відбудеться українська національна олімпіада — здвиг. Як пройде свято, напишу тобі в іншому листі. В останню неділю червня в Українському городі, що виходить на Стрийський гостинець, біля спорудженого з дощок амфітеатру з трибуною збирався народ. Приходили матрони в широких спідницях, замітаючи ними стежки, дівчата у вишиваних блузочках з широкими буфами, панове в темних костюмах, з картатими краватками під сніжно–білими комірцями, у солом'яних капелюхах, й гімназисти в уніформах. Кожен заздалегідь займав своє місце, залежно від ціни квитка, щоб після походу стрільців, соколів, пластунів, хорів, оркестрів, кавалеристів, які вийдуть звідси і, обійшовши місто, сюди повернуться, подивитися на фізкультурні змагання: стрільбу з луків і крісів, перегони, метання ратищем і кулею та руханкові вправи пластунів. Здвиг, задуманий українською громадою як завершення шевченківських святкувань, почався у суботу виставою "Казка старого млина" Спиридона Черкасенка в залі кінотеатру "Gwiazda"[8] на Францішканській і вітальним вечором, а в неділю після олімпіади має закінчитися в Спортовій палаті великим комерсом[9], на якому за п'ять корон можна буде замовити столик, причому за вечерю і напої треба платити окремо. Михайло стояв у вишикуваній на Стрийському шосе колоні стрільців з однозарядним і важким "верндлем" на плечі — п'ятизарядні "манліхери" дісталися старшинам, — кріс давив у плече, і Михайло міркував собі, що такою зброєю багато не навоюєш: "верндель" нагадував козацький самопал, та й усе на нинішньому святі намагалося дотримуватися козацької атрибутики, починаючи з випозиченого в театрі "Руської бесіди" гетьманського одягу на кремезній статурі голови Українського січового союзу доктора Кирила Трильовського і кінчаючи барвистими шароварами старшин, що стояли попереду рядових стрільців за широкою спиною Кирила, а серед них хорунжий Гриць Шепетюк. Через ту гетьманську вберю і почалося непорозуміння між провідцями свята. Голова "Сокола" професор Іван Боберський, який повинен був іти поруч з Трильовським, гетьманського чи хоча б полковницького одягу не мав і, ображений, що Кирило, не попередивши його, так ефектно вирядився, навідріз відмовився іти з ним поруч, бо виглядатиме хіба що гетьманським джурою, тож відвів своїх соколів у кінець колони на значну віддаль від Трильовського. Михайло чув суперечку між провідцями здвигу, і його пересмикнуло: Господи, ще ж нічого не почалося, ще ж ніхто не знає, буде чи не буде створений при австро–угорській армії український легіон на зразок Першої стрілецької бригади Пілсудського, а вони вже погризлися за регалії, нібито в майбутній боротьбі вирішуватиме перемогу не сила, не єдність, а барвисті кунтуші і розцяцьковані піхви шабель. Хвалити Господа, що на ньому сірий однострій рядового стрільця… Колона рушила. Попереду Михайла карбує крок хорунжий Шепетюк із "манліхером" на ремені, на ньому вишивана лляна сорочка, зелений кунтуш і червоні шаровари; й здається враз Михайлові, що вони відмаршировують на фронт, і той пишний одяг виваляється окопною глиною і кров'ю… Колони йдуть одна за одною, грає оркестр, хор співає "Нумо, браття, до зброї, ходім погуляти!", пісня захоплює дух, з нею легко йти до бою, Михайло співає теж, плече ниє від "верндля", — як він буде воювати, коли в нього вкладається тільки один патрон?.. До тями повертають його вигуки "слава!" — це вітають їх люди, що стовпилися з обох боків вулиць на тротуарах. "Уже й слава, а за що?" — дошкулює Михайлові гіркота, він не терпить патріотичного галасу, і на гадку приходить, ніби для відради, Катруся. Питав Гриця, чи не приїхала, бо вже мала б бути. Писала Михайлові, що відшукає його в університеті, на Замарстинів не піде: міста не знає. А він на лекції уже й не ходить… Невже Гриць затаїв? Здвиг іде Кадетською, Коперника, Словацького, Підвальною, Валовою, а на Академічній, біля пам'ятника Фредрові, чільні колони зупинилися, щоб підтягнулися задні, і тоді Михайло побачив серед натовпу Катрусю. Стоїть у білій сукні й сама біла, мов шумка на молоці, спинається на пальці й махає йому рукою; Михайло перешикувався на край ряду. "Я записалася, Михайлику, до семінарії, але нічого певного мені не сказали". — "Ти давно приїхала?" — "Позавчора. В університеті тебе не розшукала". — "Де ти зупинилася?" — "Гриць влаштував мене в одної господині на Руській". — "Гриць?" — "Хіба він тобі не казав?" — "Ні, не казав… Ось що, звернися у "Жіночу громаду", там можеш дістати рекомендації в семінарію, якщо… А втім, чекай мене після олімпіади в парку, біля пам'ятника Кілінському", — і колона рушила. Олімпіада розпочалася гімнастичними вправами пластунів. Стрільці стояли лаштунками з лівого боку трибуни, а зовсім недалеко, на парковій галявині, збирався чоловічий гурт. Крізь просвіти між деревами Михайло побачив укопаний посередині галявини гладкий високий стовп, з вершка якого звисала довга ковбаса, а на зрізі стовпа стояла пляшка. Гурту прибувало, якийсь ґевал спинався на стовп, сповзав і знову ліз догори; регіт, крики, свист лунали в парку, заглушуючи музику; стрільці кинулися розганяти хуліганів, які намірилися зірвати свято; червонопикий вервела таки видряпався наверх, схопив у зуби ковбасу, в руку — пляшку і сповз униз. — Фірма Бачевського, панове! — вигукнув, розкорковуючи пляшку; Михайло впізнав Едварда. — Паскудо! — скрикнув і замахнувся на нього кольбою "верндля", та Едвард не відступив, простягнув до Михайла руку з пляшкою, примружив заплилі очі й процідив крізь зуби: — Випиймо, пане Місю, мирову, поки не пізно, бо як не вип'єш тепер зі мною, то колись я тебе вб'ю. Стрільці відтіснили напасників, ті почали шпурляти камінням, досягаючи амфітеатру, на допомогу підбігли пластуни — хулігани опинилися в яру; тільки Едвард стояв навпроти Михайла, і врешті й він, виплюнувши слово "бидло", подався за своїми. Над яром оглянувся і помахав кулаком: — Не попадайся мені на дорозі, хаме! На майдан вийшли лучники. Свято продовжувалось. Та недовго. О четвертій годині примчала до амфітеатру карета. Трильовський і Боберський, побачивши на ній намісницький герб, побігли привітати графа Коритовського, який обіцяв прибути на свято. З карети вихилився намісник Галичини, щось прошепотів Трильовському до вуха, і в того затрусилися коліна. Рвонула четвірка коней, намісницький повіз покотився Стрийським гостинцем, Трильовський вийшов на трибуну і, знявши гетьманську шапку, оголосив страшну новину — зойк прокотився над багатолюдним майданом. — Панове–громадо! Прошу розходитися по домах і спокійно чекати розпорядження влади. В Сараєві вбито престолонаслідника архікнязя Франца–Фердинанда! Пишу тобі, Іване, зі Стрия. Уже початок вересня. Львів зайняли російські війська, які підуть і далі; наш легіон має стояти на смерть в угорських воротах Карпат. Адресую листа в Пилипівку, бо ж, напевно, вашу семінарію у Станіславі закрили. Раджу тобі, як отримаєш мобілізаційну картку, зголоситися у повітову Бойову управу українських січових стрільців. Усе одно, де гинути, а тут хоч будеш серед своїх і не знущатиметься з тебе австрійський чи мадярський капрал. Якщо говорити по щирості, я трохи розгублений: сподівався на краще. Звичайно, створення українського військового легіону стало для нас необхідністю, бо ж створений легіон польський, і силова рівновага на галицькому терені мусить бути на випадок… ти здогадуєшся, що я маю на увазі. Львівська міська рада після оголошення війни Росії виділила на польський легіон півтора мільйона корон, а президент Львова Йосип Нойман заявив представникові щойно створеної Головної української ради, що Львів є польським містом і таким буде завжди: polski Lwów — polskim legionom[10]. Тож зрозуміло, що українське військо необхідне хоча б для оборони. Та коли озброєні найновішими крісами польські легіонери вимарширували на територію Польського королівства, українським стрільцям виділено кріси системи Верндля — на один олов'яний набій і з довжелезними багнетами, зате багато диму, і гук — немов із гармати. А скільки за це виявлено від наших провідців вірнопідданської вдячності австрійській владі! На четвертий день після оголошення війни по обіді була організована у Львові щойно створеною Бойовою управою УСС маніфестація — польська відбулася зранку — з музикою, транспарантами. Натовп зібрався на Ринку перед кам'яницею "Просвіти", з балкона промовляв голова Бойової управи Кирило Трильовський і проливав сльози за престолонаслідником, крикуни з юрби вигукували: "Хай живе цісар Франц–Йосиф!", "Хай живе кайзер Вільгельм!"; потім на Бернардинській площі, перед будинком комендатури, співали австрійський гімн і марш Ракочія, жінки лементували: "Слава австрійській армії!" і дякував львів'янам за вірнопідданість генерал Колошварі. А після параду Боберський з Трильовським (про це розповідали на другий день) вечеряли в локалі "Колозеум", навперебій хвалилися, що українська демонстрація була втроє більша від польської і брали у ній участь визначні люди, а в польській — самі вуличники, потім удруге тяжко посварилися за першість і врешті знайшли соломонове рішення — комендантом майбутнього легіону призначили директора Рогатинської гімназії Михайла Галущинського. Комедія: високі стрілецькі ранги отримують не військові, а професори, студенти й гімназисти. Мені вже почепили три зірочки підхорунжого, хоч пороху я ще й не нюхав, а Гриць Шепетюк, невисвячений теолог, став нашим польовим куратом. На другий день Головна українська рада видала комунікат, обведений чомусь чорною рамкою; траурний вигляд відозви пригнічував тривогою і непевністю; відозва закликала добровольців вступати до лав УСС. Я зголосився до поборової комісії на вулиці Коперника і був зачислений до куреня Гриця Коссака, який формувався в селі Гаях недалеко Львова. Я ще не сказав тобі, що після здвигу, розпущеного Трильовським з причини вбивства Франца–Фердинанда, я чимдуж помчав до пам'ятника Кілінському і прочекав там до самого вечора — Катруся не прийшла. Всіляке мені лізло до голови, усе не сходила з думки банда вуличників, яка намірялася зірвати свято в Українському городі, та я втішав себе думкою, що вона мерщій виїхала з розтривоженого Львова. Тож яке було моє здивування й радість, коли я побачив у канцелярії поборової комісії за столиком її — Катрусю! Вона схопилася з крісла, підбігла до мене й припала до грудей. "Я знала, що ти прийдеш сюди, Михасю, тому…" — "Як ти тут опинилася?" — "Я зайшла, як ти мені порадив, до "Жіночої громади" на Руській, видно, сподобалася функціонеркам, і вони запропонували мені, оскільки про семінарію нема вже що думати, працювати в них… А до пам'ятника Кілінському я не йшла — таке тоді робилося в місті…" — "І вони тобі доручили секретарювати в поборовій комісії? Але ж російські війська вже під Львовом, тобі треба їхати додому". — "Я записалася в жіночу чету…" — "А що скажуть батько, мати, Гриць?" — "Це ж Гриць мені порадив: хтозна, що буде діятися у наших селах — окупація, солдати… А я піду з тобою, Михайле!" Катруся довірливо дивилася мені в очі, і я зрозумів, що вона — моя доля. Але на яку небезпеку пішло дівчисько!.. Та, зрештою, нині й справді ніхто не вгадає, де безпечніше. В селах сваволять гонведи, виловлюють "москвофілів", вішають або женуть до Талергофа — ти вже чув про цей страшний концтабір? Ми опинилися між молотом і ковадлом — між царем і цісарем. На початку вересня курінь Гриця Коссака виїхав поїздом до Стрия, там нас розмістили по стодолах і хатах. до прийняття присяги займалися військовими вправами і стояли в черзі до польових кухонь. У стрільців завелися воші. Російські війська вже зайняли Галич, Калуш, Долину, а до Стрия продовжували підходити все нові й нові колони добровольців, зібралося їх тут близько двадцяти тисяч. І знаєш, кого я серед них побачив? Ти, мабуть, чув про нову зорю театру "Руської бесіди" Леся Курбаса. Якийсь час він був актором Гуцульського театру Гната Хоткевича. Я бачив його на святі Шевченка в Спортовій палаті на Зеленій, він читав "Кавказ". Високого росту, палаючі очі, м’який баритон, поривчасті нервові жести, своєрідні інтонації. Талант! Та про нього потім… Сталося у Стрию нечуване свинство: за наказом Кирила Трильовського, який тепер командує нами з Відня, із двадцяти тисяч добровольців відібрано тільки дві — здебільшого з інтелігенції і студентів, а сільським хлопцям звелено розходитися по домах. Вони й пішли — злі, розчаровані й ображені на панство, і багато з них, кажуть, додому не добралося: їх виловлювали мадярські польові жандарми і закованих вели на розстріл за те, що вони буцімто пробували пробиратись до росіян. Та все те якось унормується, набір до УСС буде продовжуватись, то ти… А втім — як знаєш… Нас обмундирували в гонведську уніформу, тільки й того, що на лівому боці чако дозволили почепити відзнаку "УСС" і привели до присяги в стрийському Народному домі. Вишикували рядами перед вівтарем, оркестр заграв "Боже, буди покровитель цісарю, його краям", командант Галущинський виголосив довгу промову, з якої я запам'ятав лише одну фразу: "Нехай веде нас до побіди гадка про найяснішого пана цісаря!", і закінчив вигуком: "Хай жиє Франц–Йосиф, гох!" У залі тричі пролунало "гох", я мовчав, а тоді побачив, як із другого ряду стрільців, що стояли спереду, демонстративно вийшов Лесь Курбас і подався до виходу. Більше я його не бачив. Завтра виїжджаємо у Сколе, а звідти до коша у Варпаланку біля Мукачева, де пройдемо вишкіл. Легіон усусусів зачислений до корпусу генерала Гофмана, який пошле нас на битву mit Gott fur den Kaiser und Vaterland.[11] P. S. Жіноча чета виступає разом з нами. Катрусі там нема. Що з нею? Я хотів випитати у Гриця, він повинен би знати, та Гриць уперто уникав зустрічі зі мною. А після присяги відразу виїхав до Відня — нібито висвячуватися на польового курата… Я напишу з Варпаланки, а ти сповісти: може, Катруся повернулася–таки в Пилипівку? Розділ другий Наступного дня перед обідом Янченко, Ніструл і Горбов принесли перший улов: із десяток доброго харіуса і дві воронобокі тлусті щуки. Я зібрався у тундру по дрова: треба варити юшку. Спитав, де Пеньков, може б, він допоміг мені: з дровами в тундрі сутужно. Юра сказав, що Степан подався вранці уздовж озера з рушницею. Мені стало дивно, чому з рушницею: полювати ще не можна, пташата–куріпки тільки–но почали опірюватися. Певне, за звичкою… Підоспіла й мені робота. Риболовлею я не займався: не йде мені риба на гачок, та й не вистачає терпіння невідривно вдивлятися у поплавець. Для мене відпочинок — ватра, дрова і кухня. При ватрі я можу просидіти цілу ніч: вогонь не тільки зігріває тіло, а й очищує душу. Щось там за довгі будні понакипає у ній, іржею візьметься і шкребе, пригнічує, в'ялить. А первісна чистота вогню, немов панацея від недуг, які людина сама на себе накликає, немов свідок вічності перед короткочасним людським існуванням, заперечення дріб'язку, яким так бездумно затруюємо собі життя, — випалює окалину невдоволення, жадоби, марнославства, смутку, і ти чуєш, як вона кришиться, облітає і вивільнює із зашкарублості твою чисту й добру, для творення призначену первозданну сутність. А за кухнею я стаю ніби своїм власним прапредком, язичником, який вчиться розуміти матерію, придатну для споживання, і дивується, як захований у шкаралущі, лушпайці непоказний продукт ніби силою твоєї ворожби вивільняє запах, смачність, поживу, які не тільки заспокоюють інстинкт, не лише набивають шлунок, а й дають силу думати, радіти, страждати і творити. Та найбільше люблю під час відпочинку в тундрі ходити по дрова. Тоді я цілковито з'єднуюся з природою, ніби занурююсь у неї і стаю невід'ємною її часткою. Мені здається, що я перший з людей ступив сюди ногою, що все тут непорочне, незасмічене, неторкане, що ніхто до мене не вбирав тут у свої очі чистого неба і цвіту, а у вуха — розмаїття голосів. Йду і втішаюсь останніми днями тундрового літа. Воно коротке й буйне. З початком червня починають чорніти вершини горбів, чорнота швидко сповзає униз — до яруг, балок і круч, в яких на все літо залишаються спресовані верстви брудного снігу, а тоді прилітають яскраво оперені кулики–турухтани — гостродзьобі, на тоненьких ніжках, — сповіщаючи своїм гамором початок кількаденної весни. Не гаючись, бо квапить природа, стають самці до бою, щоб відвоювати собі самиць, які повинні чимскоріш відкласти яйця і до половини серпня викохати нащадків; самці наїжачують барвисті краватки, сходяться і відчайдушно б'ються, різнобарвне пір'я розлітається, і на тундрових просторах розквітають із них жовтогарячі купальниці, білосніжна пушиця, голубі незабудки, червоний іван–чай… Ще по ярах над струмками висять снігові намети, ще на воді мерзне крига, а тундра вся цвіте, тужать канюки, гудуть бекаси, щебечуть пуночки; коричневі, мов сама тундра, сидять уже на яйцях куріпки, і коли з'являється у небі сокіл–сапсан, погрозливо описуючи коло, стрімко злітають угору білі куропачі й падають каменем подалі від гнізда: рятують сім'ю, віддаючи себе в жертву соколам. Після кількох днів гамірної весни, за час якої птахи відкладають яйця, песець встигає скинути із себе біле хутро, замінивши його менш привабливим рудувато–сірим маскхалатом, — починається комарине літо. Ще немає комарів — цих найлютіших ворогів усього живого в тундрі, та чуйне вухо вловлює загрозливе шипіння у заплавах озер і в старицях річок: вода в них бульбашиться, ніби кипить, ворушаться без вітру жорсткі стебла осоки — то вилізають із води мільярди комариних личинок, вони тріскають, і з прозорих кожушків вилітають рої. Табуни самців витинають у піднебессі свої зазивні танці, а комариці, збуджені непереможним покликом продовження роду, з лютим писком розлітаються у пошуках живої крові, без якої не можуть зачати в собі нове життя; вони проженуть на північ стада оленів, вимучать пастухів, не дозволять спокійно відпочивати рибалкам і зникнуть, мовби їх ніколи й не було, у кінці короткого літа. Тундрове літо постає нині переді мною в одному менті, наче для того, щоб я запам'ятав його напередодні зимових буревіїв. Воно вже закінчується, комарів стало помітно менше, але ще тепло, хоч із півночі починає тягнути різкою прохолодою, і бовдуряться на обрії сизі хмари. Куріпки ще годують своїх малят, та за тиждень–два вони вже виростуть, тоді самички перестануть стерегти гнізда — розпочнеться полювання на куріпок. А нині вони ще саможертовно вилітають назустріч ворогові і, вдаючи немічних, падають йому під ноги, відводячи короткими перельотами у протилежний від гнізда бік. Я збираю паливо, складаю на купи і приглядаюся до кожної коряжини. У багатьох упізнаю творчу руку природи й дивуюся, що вона, як і людина, уміє відтворювати живий світ у подобизнах. Ось із цієї, наприклад, знімеш кору і побачиш земноплаза, який жив тут мільйон років тому; в іншій вбачається умудрене досвідом обличчя старого аборигена; ще інша з–під кори зраджує лінії звабливого діво–чого тіла, а ось ця… Піднімаю розкарячений подовгуватий пеньок і, напевне, тільки мені вбачається в ньому страхітливий монстр — втілення постраху, погрози й жорстокості, — опредмечений виплід найхворобливішої людської уяви. Беру пеньок із собою. Я назносив дров, розпалив ватру під казанком, а потвору, ще не оброблену, поставив біля входу в бунгало. Вряди–годи позирав на неї: був то ще не проявлений образ спрута з огидною людською головою, що випнулася над щупальцями; два сучки на місці очей тупо й безжалісно вп'ялися в мене — стало моторошно, і я задумав кинути потворний виплід природи в огонь. Та не встиг цього зробити. В той час, коли я дивився на чудовисько, позаду мене стояв Федір, він теж придивлявся і затримав мою руку. — Не треба, Євгене. Краще вирізьби з нього те найстрашніше, що мучить тебе ще й нині, і воно таким чином якось відчужиться від тебе. Не можна вічно про те думати: я чув дещо про страйк на Сорок другій шахті після страти Берії. Хоч призабудь… А взагалі, щось діється з тобою цього разу, для мене не зрозуміле. Таким я тебе ще не бачив. Коли я розповідав про скитальника Михайла, ти весь перемінився, наче щось неймовірне тобі привиділося. Може, поділишся зі мною, душу облегшиш? — Не знаю, — відказав я нерішуче. — Смішно було б і признаватись. Але мені здалося в одну мить, що той Михайло — мій рідний дядько. — Яким чином? — здивувався Федір. — Мій стрийко Михайло був полярником, потім потрапив на Соловки. Мені говорили, що з соловецького табору він нібито втік. Може, то його спіймали і заслали у Воркуту?.. — Оце–то вже справді баєчка… Але про дядька ти мені нічого не розповідав. Справді був полярником? І ти ніколи цим не похвалився? — Болем не хваляться. — То хоч розкажи… Із книжки Михайла Шинкарука "14 місяців на Землі Франца–Йосифа" У квітні 1931 року доцент Харківського інституту народної освіти геоморфолог Михайло Шинкарук отримав від директора Арктичного інституту Рудольфа Лазаровича Самойловича телеграму, якою він запрошував молодого вченого прибути в Ленінград для підготовки третьої з черги зимівлі на Землі Франца–Йосифа в бухті Тихій, причому професор призначав Шинкарука заступником начальника експедиції. Такого важливого й заманливого доручення я не чекав. Минуло неповних три роки, як я виїхав із Праги до Харкова, зайняв посаду викладача географії в Інституті народної освіти, був обраний доцентом і відзначився хіба лише тим, що написав для газети й шкільної читанки з географії популярну статтю про експедицію Умберто Нобіле на дирижаблі "Італія" до Північного полюса. Стаття, правда, мала неабиякий успіх у читача — через те, мабуть, що матеріал для неї я взяв безпосередньо із спогадів члена експедиції Нобіле чеського професора–геолога Франтішека Бегоунека, котрого знав особисто. Але який міг бути зв'язок із статтею і викликом професора Самойловича! Адже таких спеціалістів, як я — і кращих, — у Союзі, напевне, багато. Цю головоломку я сам розв'язав, поквапцем збираючись у далеку дорогу. Адже після студій і докторантури в Українському вільному університеті у Празі на природничо–географічному факультеті я захищав докторську дисертацію, і на професорській раді виступив з оцінкою першої моєї наукової праці сам Франтішек Бегоунек. З тієї пори професор часто знаходив час для розмов зі мною, заохочував повернутися на батьківщину, де перед географами й геологами розкриваються широкі простори Арктики. В кінці літа 1928 року Бегоунек, овіяний славою, повернувся після катастрофи "Італії" до Праги, він зустрічався з викладачами й студентами університету та педагогічного інституту, а мені особисто розповів усю історію трагічної експедиції. І накінець: коли я вже був у Харкові, до Праги приїхав із візитом герой рятувальної виправи Рудольф Лазарович Самойлович, який на криголамі "Красін" вивіз на Велику землю рештки експедиції Нобіле, у тому числі й професора Бегоунека. Чи не можна допустити, що під час розмови з Самойловичем Бегоунек порекомендував йому мене? В середині квітня я був уже в Ленінграді. Присадкуватий, зовсім лисий, з пишними вусами, професор Самойлович зустрів мене привітно, він зразу ж підтвердив мої здогадки — "так, так, вас рекомендував професор Бегоунек" — і доручив мені технічний бік підготовки зимівлі. Спочатку я ніяк не міг зіставити цю добродушну ділову людину з легендарним полярником, про якого наслухався світ. Професорові всього п’ятдесят літ, а про його життя можна списати волову шкуру. 1908 року за участь у РСДРП Самойловича вислано у глухе село Архангельської губернії Пінегу, де жило близько ста політичних засланців і серед них Олександр Гріневський — майбутній Олександр Грін. Дипломований геолог Самойлович вибрав з–поміж висланців охочих, у тому числі й Гріневського, і провів з ними геологічне дослідження русла ріки Пінеги. Цією працею зацікавилося Товариство вивчення російської Півночі — Самойловичу і його колегам дозволили жити в Архангельську. Вивчаючи береги Білого моря, Самойлович наймав на судна норвезьких шкіперів, які розповідали Гріневському свої морські пригоди… Мешкав Самойлович у тому ж будинку, що й випускник Сорбоннського університету, дослідник Везувію і керівник кількох експедицій на Нову Землю Володимир Русанов, і став його учнем. 1912 року Рудольф Лазарович вирушив із Русановим в експедицію на Шпіцберген, де знайшов великі запаси вугілля. Із Шпіцбергена Русанов зі своєю дружиною Жульєттою Жан подався на шхуні "Геркулес" у подорож Льодовитим океаном на схід, з якої не повернувся, а Самойлович виїхав на Велику землю з реліквією, яку свято зберігає і донині, — письмовим клопотанням Русанова до петербурзьких властей дозволити Самойловичу жити у столиці. Після революції професор Самойлович здійснив п'ять експедицій на Нову Землю і, врешті, очолив рятувальну виправу на криголамі "Красін". 1929 року у складі експедиції, очолюваної професором Отто Шмідтом, побудував на Землі Франца–Йосифа першу полярну станцію. І ось я їду працювати на тій станції. Велика це для мене честь. До літа штат зимівлі з десяти чоловік було вкомплектовано. Ми виїхали з Ленінграда до Архангельська. Тут закупили метеоапаратуру, продукти, собак, корову і в Червоній пристані почали завантажувати наше судно "Ломоносов". Поряд із нами готувався до виїзду в Арктику криголам "Малигін" з іноземними туристами на борту. Мені пощастило побачити самого Умберто Нобіле. Він прийшов до нас на судно — високий молодий генерал з відсутнім поглядом, ніби приречений: за невдалу експедицію на Північний полюс Муссоліні наказав завести на нього судову справу. Я добре знав від професора Бегоунека весь перебіг трагедії виправи Нобіле, і заворушилося тепер у мені змішане почуття жалю й осуду до марнославного генерала. Адже виконував він завдання фашистського диктатора, який прагнув оголосити Північний полюс і Землю Франца–Йосифа італійськими — і не вдалося; на архіпелаг їду я, представник України! Через вас, генерале, подумав я, у пошуках жертв непідготованої експедиції загинуло сімнадцять людей, і між ними великий Амундсен, вас же, цілого й неушкодженого, вивезли з льодів на літаку в Італію, і ви залишили свою команду, забувши, що капітан із корабля, який тоне, сходить останнім. Крім того, професор Самойлович оглядав у Німеччині дирижабль "Італія" й застерігав, що він не для Півночі. Та, з другого боку, Нобіле таки досягнув Північного полюса — перший в історії дослідження Арктики. Хтозна, може, для того, щоб світ дізнався про епохальне відкриття — на полюсі не вода, а лід! — та про геройство криголама "Красін", потрібна була катастрофа? Нобіле спитав, хто керівник експедиції на Землю Франца–Йосифа. Начальника зимівлі Луки Васильовича Кулаєва на судні не було, відрекомендувався йому я. Він попросив мене пошукати на архіпелазі слідів групи Алессандрі з шести людей, яких дирижабль "Італія", звільнившись під час зіткнення з землею від тягаря кабіни управління, поніс у безвість. 19 липня ми віддали швартови й попрощалися з Великою землею… — Я повірив, Євгене, — перервав мою розповідь Янченко. — Повірив у те, що твій дядько був репресований. А як могло бути інакше з учнем Самойловича, якого теж не стало в 1938 році? Ми, геологи, знали про трагічний кінець нашого божища ще до 1956 року. Тридцять літ чекаємо правдивого дослідження про нього… Та щоб скитальник Михайло був твоїм дядьком — повірити в це важко… А втім, що ми знаємо про них? Вони зникали для нас назавжди в день свого арешту, а про їхнє життя у таборах можемо тільки здогадуватись. Якийсь час ми мовчали, дивлячись на тупозорого спрута, що заховався під корою коряжини — ніби й не здох, а лише зачаївся, і я подумав, що й справді треба чимскоріше вилущити його, виявленням умертвити і залишити людям для злої пам'яті. У цей мент почувся постріл в тундрі. Він пролунав, мов хрускіт зламаної вітром деревини, а за мить покотилася над тундрою луна, хвилею пронеслася над озером і стихла аж за небокраєм, стривоживши околицю. Постріл був скрадливий і підступний: так стріляє із глухої засідки вбивця, так накладає на себе руки самогубець на відлюдді. Тільки луна вдарила на сполох, сповіщаючи людей про звершене. До табору, покинувши вудки, прибігли Віктор і Юра. — Хто стріляв? — позирали на мене і Янченка, та, побачивши, що ми стоїмо голіруч, повернули голови в той бік, куди вдивлялися ми. Із заростей тундри до надозерної левади підходив чоловік із рушницею за спиною: був це, звичайно, Степан Пеньков, та ми, розпізнавши його в обличчя, усе ще приглядалися до нього, мов до заброди, який іде до нас непрошений. Він тримав в опущеній руці якийсь предмет, що погойдувався, наче до руки підвішений, і врешті ми зрозуміли: Пеньков убив куріпку. Він наближався до нас, усміхаючись, мав вигляд удатного мисливця, що повертається з полювання з неабияким трофеєм, а ми стояли, мов укопані, дивлячись на бездушного браконьєра, який сподіяв безглузду смерть серед неторканої природи. Пеньков, не розуміючи, поглядав на наші суворі обличчя, намагаючись збагнути причину невдоволення, і поступово нітився сам, піснів, з усмішки на губах залишилася жалюгідна гримаса; він опустив куріпку на землю неподалік вогнища і глянув на мене, пробуючи ще раз витиснути усмішку, та це йому не вдалося; він вимовив: — Спатрайте на обід… Юра Ніструл, виминаючи запобігливий погляд Пенькова, сказав крізь зуби: — Ти не міг з цим почекати хоча б тиждень? — Та що ви, братці! — Пеньков зняв рушницю й припер її до бунгала. — Чому ви дивитесь на мене, мов на злочинця? Ніколи не бачили вбитої куріпки? А я й не шукав її… Вона сама вилетіла мені назустріч, упала, а потім почала віддалятися, припадаючи до землі. Я подумав: підбита — й вистрелив… Та їх тут мільйон! Федір мовчки сопів, дивлячись під ноги, його воляча шия багровіла, я подумав, що саме так він готувався колись до розмови з "блатними", чекав, що й зараз його товсті губи виплюнуть вульгарну лайку, та він, видно, стримав себе, підвів голову й сказав до Пенькова: — Мільйони? То правда… Мільйони окремих куріпок, а в кожної — діти. А чи ти знаєш, що людей теж рахують на мільйони, а вбивають по одному? Ну, добре, забезпечив ти нас продуктами, Степане, тож треба було ще й попередити: не беріть мене, хлопці, з собою, бо я дешевина. Дєшовка! Віднеси… стерво… Горбов засміявся: він не зрозумів, кого стосується слово "стерво" — Пенькова чи вбитої куріпки, — і своїм сміхом трохи розрядив напружену атмосферу; потім спитав Пенькова, начеб нічого особливого й не трапилося: — Ви весь час працювали домоуправом? — Яке ваше діло? — пирхнув Пеньков і подався до озера. І тоді мені мало не вихопилося з уст: "Кумом", опером працював, я його знаю. І стріляти йому не першина!" Та щось ворухнулося в моїй душі жалісливе: я ж ні від кого не чув, щоб він стріляв у людей, навіть тоді, під час розправи… Пеньков виконував свою службу, хтось мусив там служити, не можна їх усіх осуджувати, серед них були й люди… А скажу зараз — і нинішній його вчинок накладеться на колишню професію, я затаврую людину назавжди словом "убивця" — чи маю право це вчинити? А що підстрелив птаха не в сезон — з кожним може таке трапитися: мисливський інстинкт… Я змовчав. Але знову відчув, як напливає на мене колишнє: справді, через Пенькова я не буду вільний від лихих спогадів усі десять днів відпочинку… І вже ліниво стукотить десь у часових безвістях арештантський ешелон, він іде вже два тижні, з простоями, а я — наймолодший серед в'язнів, засуджений майже на стільки років, скільки маю від народження, — трясуся у набитому пульмані від простудної гарячки; врешті мене переводять у санітарний вагон. Доглядає мене санітарка — арештантка з "побутовиків", вульгарна повія, яка без сорому злягається щоночі, не соромлячись мене, з конвойними; кожного разу спить з іншим, по черзі обслуговуючи всю "вохру"[12], бо дорога зі Львова до Воркути довга — цілих три місяці. "Пацан, ти багатьох таких пульнув?" — показує на конвойного. "Жодного". "Так я тобі й повірила! Задурно взяли!" Ні, не задурно. Бандерівці вивели мене вночі з дому, дали карабіна, а коли почалася облава, я сховався з тим карабіном — чому його кудись не викинув, не знаю — у якійсь стодолі на горищі, і там мене знайшли облавники. Але я їй не кажу цього, все одно не повірить. "Пацан, потримай у руках коц, оправлятися буду", — наказує мені "шалава" щоранку, присідаючи над туалетною дірою в куті санітарного вагона. "Пацан, температури в тебе вже нема, але я підіб'ю градусник, бо як вернешся до свого вагона — здохнеш". "Хлебчи баланду, пацан, — казала, подаючи мені самої гущі, — бо мамину цицьку вже ніколи не будеш ссати. Їж, бо згинеш, дистрофіку нещасний". Я слухаюся її, ревно виконую усі накази і дякую їй за життя. Донині. Брудній, здеморалізованій, упослідженій повії… — Чому то люди так безнадійно порозгублювали свої позитивні заряди? — зітхнув Федір. — Від горілки чи від одностайного будівництва комунізму?.. Пішачки безвідповідальні, гвинтики безмозкі… Та досить, вирізьблюй свою потвору; може, тобі від того легше стане. Я тут же взявся за коряжину. Відійшов за кущі на галявинку: хотілося робити це на самоті, та не вдалося. Почув, як біля мене, трохи позаду — бо ж не можна живому бачити покійника — примощується на траві мій батько й легко торкається долонею до моєї спини… З розповіді Івана Шинкарука Я не раз розповідав тобі, сину, про свої воєнні пригоди — прихапцем і без часової послідовності, та, напевне, ти не все запам'ятав; та й чого б то мої розповіді, такі схожі на небилиці, мали триматися хлоп'ячої голови. Нині ж ти настроєний на мою хвилю, тож слухай, поки мозолиш зображення тундрової потвори з наївним бажанням відчужити злу силу, що впродовж багатьох десятиліть глумилася над твоїми батьками і над тобою. "Сам розумію, — відізвався я на ласкавий голос батька, — те, що роблю, — дитяча забава. Але ж вона має первісний прецедент. Людство в дитячому віці вдавалося до заклинань, ритуальних танців, зображень тотемів: пітекантроп рисував на стіні печери дракона — для чого б то? Може, для того, щоб застерегти далеких нащадків перед злими силами, які чигали на нього звідусіль, а можливо, створював собі талісман надії на перемогу над ними? Чому ж в'язні всіх часів записували на стінах камер слова молитов, революційні гасла або ж прокляття поневолювачеві? Хіба могло це змінити його долю? Ні. Та, видно, є вища сила добра і зла, образ якої людина, у міру свого розвитку, уявляє і до якої звертається у безвиході — з прокляттям або благанням". Це правда… Скільки разів над річкою П'явою в Італійських Альпах, коли смерть наповзала і з землі, і з неба, я, завзятий радикал і атеїст, гаряче вимовляв слова "Отче–наша"; скільки разів найбруднішою лайкою заклинав ту смерть — і вона відступала, а в час передишки я, немов печерна людина, яка малює на стіні образ сонця або дракона, свято вірив у магічну силу молитовного і брудного слова. Я згадав про італійський фронт… Про це розповім тобі іншим разом — розкажу про кровожерного дракона, ім'я якому Габсбург, котрий збирав докупи галицьких українців, користаючи з їх віри в цісарську ласку, і кидав нас, сміливих і відчайдушних, бо ж у боротьбі за обіцяну волю усяк стає таким, у найстрашніші воєнні вирви то на Маківці, то над П'явою, то в албанських горах, щоб винищити нас до ноги й опісля не мати клопоту з нами; посилав на вірну смерть, і ми йшли, ми воювали, мов барси, й гинули, як мухи. Я вийшов з того пекла навіть не поранений. Як могло так трапитися, не знаю і досі, — невже ті розпучливі слова благань і проклять мали якусь силу? Я пройшов дном другого в моєму житті пекла — у польському концтаборі в Домб'є і залишився живий. Не пережив тільки сталінського… Я помер з туги за тобою у ранньому віці, бо не мав надії, що виживеш: надто мізерний тілом ріс ти в мене. А переміг — і вирізьблюєш тепер потвору, яка не здолала тебе. Вирізьблюй і заклинай, щоб ніколи більше не мала вона влади над людьми. Ті листи, які писав мені брат Михайло зі Стрия, Мукачева, Львова, я прочитав аж після війни, мати їх зберегла. Власне, мені не треба було їх читати, брат усе навіч розповів у концтаборі на околиці польського містечка Домб'є біля Кракова. Мене, коли я повертався з італійського фронту, інтернували пілсудчики тільки за те, що я назвався українцем, а брат потрапив у польський полон під час операції чети Української Галицької армії на залізниці Львів — Перемишль. Михайло втік із табору, я ж не зважився: завжди був боязливіший за нього. Повернувся додому після окупації поляками Галичини. …Іван Шинкарук був мобілізований австро–угорською військовою владою аж у липні 1917 року, після відступу з Галичини армії генерала Брусилова. Йшов йому тоді дев'ятнадцятий рік. А думалось: обминула його війна. Друга російська окупація Галичини вже не здавалась окупацією, люди прийняли нову владу за свою: подобрів "москаль"; Коломийський повіт прилучено до Чернівецької губернії Галицько–Буковинського генерал–губернаторства, у Пилипівці відкрито дитячу захоронку[13], де діти отримували сніданки і вчилися, учителька Шубертівна приступила до праці, взявши собі на допомогу недовченого Івана. Сповнилась Іванова мрія: він став учителем. А восени, як пообіцяв голова шкільного відділу губернаторства Іван Гнатович Красковський, відкриється у Станіславі вчительська семінарія — у Тернополі вже відкрили, — й Іван закінчуватиме педагогічну освіту. Залишився живий, тішився хлопець, хоч іноді добиралося в душу почуття юнацького сорому: не понюхав пороху. Ось повернуться з фронтів, якщо не загинули, Михайло і Гриць, хвалитимуться своїми пригодами й подвигами, а він, пацифіст, не матиме що розповісти про себе, хіба… Та хто захоче знати, що пережили пилипівці за час вічної, здавалось, війни, коли в селі тричі мінялася влада і кожна вимагала жертв та крові, мов ненаситний молох. Розпочалася війна; пішла чутка, що у Стрию присягнули цісареві на вірність Українські січові стрільці, а по тракту Коломия — Снятин — Чернівці промарширували без боїв російські війська в жовто–сірих шинелях, із настромленими на довгі "трьохлінійки" тригранними штиками. Десь там в окопі лежить стрілець Михайло і свято вірить, що його куля обмине, а військовий губернатор Галичини генерал–ад'юнкт граф Бобринський топче ту віру наказом, надрукованим в окупаційній газеті "Прикарпатская Русь": "Російські доблесні солдати! Нехай кожен із вас уб'є тільки чотирьох німців, австріяків, мадярів, і наша армія винищить чотири ворожі. Тільки чотирьох! Хто хоче більше, не забороняється. А тоді ми визволимо Європу і процвітатиме вона під берлом білого царя!" Тільки чотирьох. Але доконче в тій четвірці — Михайла, — накочується Іванові до горла солона слина з присмаком крові. — І Гриця, і мене, і ще одного, а тоді зацвіте благодаттю Європа під скіпетром російського царя… Кожен російський солдат — тільки чотирьох: і гори трупів, сморід, зараза, тиф, червінка, зате вільною стане Європа. Від людей! Лежить в окопі, ще під Тернополем, російський солдат, згадує своїх жінку й дітей і теж молиться, щоб його обминула куля, а генерал Краус, який і не думає віддавати росіянам ні Тернополя, ні Львова, звертається до свого війська з набагато витонченішим, по–німецьки розрахованим закликом до нищення: "Доблесні воїни цісаря Франца–Йосифа! Завтра о десятій тридцять шість ранку почнеться затемнення сонця. Кожен хай придбає кусник скла, закоптить його і тільки так дивиться на сонце. А дикий азіат–москаль, можна сподіватися, до цього не додумається: він буде дивитися на сонце незахищеним оком. Тож коли всі російські солдати посліпнуть, ми передушимо їх, мов горобців, і визволимо простори Росії!" Від людей… Ні, не смішно, — страшно. Я начитався німецьких і російських гуманістів, і мені стає моторошно від того, що німецькі й російські генерали так подібно й холоднокровно закликають до масового нищення, ніби йдеться не про людей, а сарану. Та невже весь світ ураз збожеволів, та невже справді прийшов накликаний пророками Апокаліпсис? Хотілося у це не вірити, та дуже скоро увірувати довелося. Сліпий Атаманюк віщуном горя ходив по селу і, зупиняючись навпроти церкви, піднімав угору костура, глаголив: "Молітеся, Страшний суд іде!" І вже ніхто не цілував йому рук, люди сахалися від нього, мов від прокаженого, бо його віщування справджувалися щодня. Спочатку лихі вісті надходили до Пилипівки здалека: у якомусь там селі австрійські польові жандарми повісили кількох хлопців, які поверталися зі Стрия; Атаманюк ставив свічки в церкві за померлі душі, співав на криласі дяк "Со святими упокой", припадали з поклонами жінки перед Царськими вратами — молитвами відвертали біду від села. Та відвернути не змогли. Одного білого дня на Погорільці, біля самого хреста, люди побачили наспіх збиту шибеницю, на якій гойдалися тіла чотирьох чоловіків. Ринув народ звідусіль на гору і в паніці розбігався — хто додому, хто в нетрі лісів, бо впізнали пилипівських ґаздів Василя, Миколу, Івана, Михайла, і вже ніхто не ставив за них у церкві поминальних свічок… На опустілій горі припадали до мертвих рідні, а одна очманіла від горя жінка голосила: "Та чого ти назвав себе русином, коли споконвіку був худобиною!" Незабаром селом промарширували москалі, хвацько виспівуючи: "Канарєєчка жалобно пайот!"; люди почали виходити з хащів до хат і з–за тинів на вулицю. Мова чужих вояків була зрозуміла, а дехто й зовсім по–тутешньому розмовляв; на толоці біля польових кухонь юрмилися голодні діти й ділили між собою подарований солдатами білий хліб. Село ожило, вийшли люди на поля копати картоплю й жати кукурудзу, хтось видумав оптимістичну приказку: "Прийшли москалі — став хліб на столі", аж одного дня моторошна чутка разом із зловістям сліпого Атаманюка — "Молітеся, Страшний суд іде!" — зойком прокотилася селом: у сусідній Тростянці царський офіцер наказав повісити хлопчика, який розводив голубів — поштових, бачте… Прокотився над краєм смерч нового "страшного суду": граф Бобринський почав викорінювати в Галичині австрофільство й мазепинську заразу. Позакривано всі періодичні видання, царські екзекутори повикидали з просвітянських бібліотек українські книжки, валили уніатські хрести й фігури, спалювали ікони, проводили по хатах ревізії. Від галицьких москвофілів посипалися доноси на австрофілів: ні в чому не повинних людей запаковували в Коломиї до вагонів і вивозили на схід. Та з гір усе виразніше й лункіше долинав грім канонади — то наступала знову австро–угорська армія: у травні 1915 року на відтинку фронту Горлиці–Тарнів німці проламали російський фронт. Ніхто вже не сподівався добра, не могло воно прийти нізвідкіль — світ поринув у кривавий хаос. Вривалися у села австрійські жандарми і гнали валками в Телергоф дідів, жінок, дітей, священиків. Сказав старий Шинкарук Іванові: "Йди і відсиджуйся, хлопче, в оборозі на Сакатурі, я тобі носитиму їсти. А краще б тебе взяли були до війська…" Іван вийшов з укриття аж за рік, коли армія генерала Брусилова зайняла Галичину. Учителька Шубертівна покликала Івана до школи. До села прийшов несподіваний і довго очікуваний спокій. Знали люди, а тим більше Іван, що до кінця війни ще дуже далеко, ніхто не міг угадати, коли вона закінчиться. У Європі німці здобували французьку твердиню Верден, в Італії йшли бої над П'явою, австрійські війська облягали Бухарест, і спливав кров'ю легіон Українських січових стрільців у складі корпусу генерала Гофмана над Золотою Липою. Та на Коломийщині запанував мир. Прийшов він і в Пилипівку разом із поверненням Шубертівни з учительського з'їзду в Тернополі, організованого головою шкільного відділу Іваном Красковським. Він домігся у генерал–губернатора Галичини й Буковини Трепова дозволу навчати на зайнятих землях дітей рідною мовою. На з'їзді були затверджені для користування у сільських захоронках і школах українські підручники Бориса Грінченка, Спиридона Черкасенка, Софії Русової — їх у Пилипівку привезла з собою Шубертівна. Іван чекав дозволу на відкриття учительської семінарії у Станіславі, а тим часом весь поринув у шкільну роботу: скликав дітей, приносив до школи яйця, сир, масло, хліб — добровільні датки від селян на пилипівську захоронку… Життя почало сповнюватися для мене певним сенсом: я став потрібний людям. Те цілорічне нидіння у схованці на оборозі в лісовому урочищі Сакатурі, ті нічні зимові вилазки додому за теплом і хлібом змучили мене, розчавили приниженням і страхом, я не раз поривався вийти з укриття й зголоситися до коломийської поборової комісії; хай заберуть в австрійську армію чи в УСС — все одно. Та щоб дістатися до Коломиї, треба було перейти три села, в яких шастали мадярські жандарми, вишукуючи дезертирів та москвофілів; повиснути на вербі не хотілося, і я, надломаний, знівечений, спустошений, повернувся до села, коли російські війська вдруге зайняли Галичину. Іван розумів ефемерність свого нинішнього становища: кінця війні не видно, у те, що в краї надовго втримається російська влада, теж не вірилося. Та чулася в світі невтримна вібрація, яка трясла основами нехарапутних імперських споруд. Не стало в людей більше облудної віри в їхню силу, міїщість і доцільність: метушаться люди в палаючих будшлях, шукають проломин і щілин, крізь які можна видобутися на волю, а що робити на тіїі волі, як зберегти себе, яку фортецю зайняти, щоб протистояти спустошливому вогневі, — не знають. Та сумніву не мав Іван, що в обох спорудах скоро прогорять крокви, проламаються перекриття, і заваляться вони до споду в куряві, диму і смороді. А що тоді? Якими вийдуть народи із пожежі, хто встигне на звалищах побудувати свій дім, а хто, приспаний і обкрадений, прокинеться у вогні? Поради не мав ні від кого. Михайло — "за шелом'янем", та й чи живий він донині? Батько й мати животіють, немов кроти, які журяться лише крихтою їжі, щоб з голоду не вмерти. Учителька Шубертівна нічого не хоче знати, окрім того, що дітей треба вчити грамоти й розуму так само, як давати їсти, хай там вогонь, і грім, і буря, бо помруть з голоду духовного, і має в цьому свою велику рацію. Та розумів Іван, що цому замало бути тільки молочною вовчицею для майбутніх Ромулів і Ремів, він повинен ще й знайти своє місце у ватазі новітнього Енея, який прийде, щоб повести знедолених троянців до обітованої землі, — мали рацію Михайло й Гриць, коли звинувачували його в політичній індиферентності. Але де той Еней, хто він, який? Заходив до колишнього війта Шепетюка, який уже війтом не був: сільська громада підлягала військовій владі — російській чи то австрійській. Старий Шепетюк поник, схилився, здрібнів із туги за дітьми і водно запитував Івана, чи не чув чого про Михайла, хоч не про нього була його турбота, а про Катерину й Гриця. Мовчав Іван, бо не мав для війта, як і для себе, відрадного слова, та все одно часто просиджував у нього вечорами, ділячи посполу туск і тривогу, і дивувався, як лихо зрівнює людей. Де ж би то колись сидів фудульний Шепетюк за одним столом із сином найостаннішого пилипівського бідака при світлі каганця за печеною у мундирі бараболею із часниковою саламахою! Одного вечора Іван застав у війтовій світлиці незнайомого чоловіка, що лежав на ліжку під вовняною веретою, — жовтого, без кровинки на обличчі, ледь не мерця. На долівці в куті валялися зім'ятий мундир з офіцерськими погонами й пожмакана білизна, поряд стриміли високими халявами військові чоботи, а на спинці крісла висіли портупея і пояс з кобурою. Війт із війтихою стояли посеред кімнати, безпорадно позираючи одне на одного, а тепер уже й на Івана; здавалось, що стоять вони отак цілий день чи вік, і ніяка сила не зрушить їх із місця, бо вони не знають, що робити з непрошеним гостем і яка плата чекає за їх гостинність, якщо в село повернуться австрійці. — Привезли на возі, — знизав винувато плечима Шепетюк, ніби перед ним стояв не я, а мадярський польовий жандарм, — стали отут–во, перед воротами, два солдати й офіцера принесли цього, — показав на ліжко, — роздягли, крові на ньому не було, я ж думав, — поранений. Трясе ним гарячка, а я гину від страху, що тифус… і наказали доглядати й годувати його, поки не стане на ноги… а якби вмер, то поховати, а мундир, фузію і всі його папери віднести в коломийську комендатуру. І чого це до мене? — А до кого? — відказав я, гидуючи війтовим страхом і скупістю. — Та ж не до мого тата занесуть слабого вояка, бо ж ми всі на одній постелі спимо… Він говорить щось? — Ні, лишень тяжко дихає і стогне, — відказала війтиха, і в її голосі забриніла жіноча скруха. — Молодий ще, а самі лише шкіра й кості… Може, й тифус. Але то нема чого боятися; тифус — від вошей. А я роздягнула його, як мати родила, і весь одяг у братрурі[14] прожарила… Йой, вичухається та й піде. А що робити… Не викинемо у фосу. Господарі нарешті зрушилися з місця, немов те, що пожалілися переді мною, додало їм відваги й спокою. Шепетючка заходилася коло кухні готувати вечерю. З ліжка почувся шепіт, я глянув: сухі губи хворого ворушилися, я підійшов і нагнувся над ним. — У мене не тиф, — почув я тихе. — Не бійтеся. В мене жовтуха. Вибачте, везли до Коломиї… Хворий відкинув на подушку голову, заплющив очі. Я приклав руку до його чола — гаряче. — Піду до Шубертівни, — сказав я. — Вона трохи знається на медицині. Дайте йому пити. Шубертівна поїла хворого молоком, настоями з трав, медом. У нього почалося маячіння, щось він говорив або співав із гарячки. Іван прислухався і вловлював слова начебто з якихось віршів чи пісень, з подивом поглядав на вчительку: мова офіцера була не російська. Схоплював окремі фрази: "Ой ви думкі, думкі, серца майго рани… што ви закруцілісь віхрам надо мною… рад би я нє думаць і нє знацца з вамі…" — Може, він поет? — допитливо глянула на Івана Шубертівна. — Може… А мова його… чи не білоруська? — Білоруська… Кого в російській армії тільки немає… — "Ex ти, доля, доля, голад та беднота, не свая тут воля, нє свая ахвота…" — проривався з горла хворого хриплий спів. Іван із Шубертівною мінялися біля офіцера цілих чотири доби — з милосердя й цікавості: хто він, чому в гарячці наспівує по–білоруськи? В Івана зроджувалася щемна надія, що він почує від цієї людини щось дуже для нього потрібне, а може, й рятівне. На четвертий день криза минула, хворий заснув, а коли прокинувся, очі мав чисті. Він ніяково усміхнувся, спитав: — Хто ви? — Ми вчителі, — відказала Шубертівна. — А лежите в селянській хаті. — Так, так, — пригадував офіцер. — Від Пруту вернулися, вода була велика… А везли мене від бівуаку до бівуаку від самого румунського кордону, перекидаючи з воза на віз: заразного в поїзд не приймали. Думали — тиф, а тифозний шпиталь аж у Коломиї. Та все придивлялися, чи живий, — клопіт мали зі мною… Вчителі, кажете. І я вчитель. Красковський повідкривав вам школи… Людина! — Ви знаєте Івана Гнатовича? — спитала Шубертівна. — Сябр він мій, білорус. — А ви хто? — Поручник Міцкевич. А звати Кастусь. — Ого! — не стримався Іван. — Таке прізвище! — Звичайне, білоруське. Великий Адам теж з білорусів… — Ви поет? — насмілився спитати Іван. — Як сказати… Кожен білорус — поет, хоч не кожен грамоту знає. А хто навчився її, той повинен писати. Тільки слово може розбудити народ. Усе на світі починалося із слова — навіть у Господа Бога… — Хворий сперся на лікоть, хотів підвестися, та не міг. — Зовсім став я ні до чого, — мовив скрушно. — Питаєте, чи я поет… Мабуть, так, бо складаю вірші, книжечку до війни видав. Та я, щоб не бентежити людей, назвав себе Коласом. Колосок по–вашому. Такий собі псевдонім видумав: Якуб Колас… Він із подивом глянув на вчительку, яка враз схопилася із стільчика, подалася до нього, збентежена і втішена, наче впізнала давнього знайомого. — Не може бути! — вигукнула. — Якуб Колас?! Той самий? — Напевне, той самий, іншого немає, — відказав поручик, знову зніяковівши. — Чули щось про мене? — Боже, який світ тісний, — усе ще не могла заспокоїтись Шубертівна. — Я ж про вас читала в нашій газеті "Неділя" ще перед війною… Василь Щурат, учений наш, писав про вас. Як це так, що ви тут? І нам випало рятувати вас… Неймовірно! Поручик довго мовчав, потім прошепотів кволо: — Хай вам Бог дасть здоров'я… Може, прислужуся ще моїй бідній Білорусі. Поручик Мщкевич поволі приходив до здоров'я. А коли вже зміг підніматися, я деколи з Шубертівною, а частіше сам, приходив до нього на розмову. Іноді просиджував у війтовій світлиці до пізньої ночі. Лисуватий, із запалими щоками на широкому добродушному обличчі, з проникливими розумними очима, поручик Мщкевич не приховував утіхи, коли я відчиняв двері й несміливо вітався: мене бентежило усвідомлення, що проводжу вільний час із справжнім поетом, який має навіть свою книжку. Саме поняття "поет" було для мене священним і недосяжним, а цей до того ж — один із перших поетів у своїй забутій Богом Білорусі, будитель народу, як у нас, приміром, Котляревський або ж Шашкевич. Я не міг приховувати свого захоплення, він це бачив і через те намагався уникати розмов, які стосувалися його особи. Зате коли заходила розмова про білоруську літературу, очі його спалахували, він говорив пристрасно й гаряче про свого вірного друга Янку Купалу, про молодих поетів — Максима Богдановича, автора знаменитої книжки поезій "Вянок", до того ж знавця української культури; про трагічного публіциста Сергія Полуяна, якого столипінські жандарми довели до відчаю, і він наклав на себе руки в Києві, маючи всього дев'ятнадцять років. Дев'ятнадцять років — стільки, скільки сповнюється оце мені. А що я встиг зробити? Полуян написав десятки статей про відродження України — для прикладу білорусам, відстояв права білоруської школи, прославив чувашів і якутів, які збудилися до національного життя, а я свій вісімнадцятий рік просидів у сіні на Сакатурі, немов ведмідь у барлозі, й не приклав рук до жодного корисного діла. Ганьба мені… Але чому — ганьба, — втішав себе, — не кожен може, не у всіх однакові здібності… Так, проте сміливим усяк може стати, хто має мужність виховати в собі цю рису. Я просив поручика розповісти про себе: мені треба було прослідкувати кожен крок у його житті — для прикладу і науки. А життя у нього починалося подібно до мого. Син лісника. Закінчив учительську семінарію у білоруському містечку Несвіжі, мріяв стати народним учителем. У юному віці почав писати вірші. Як я… Та хто надрукував би мою мазанину? Правда, він перший свій вірш опублікував у першій білоруській газеті у Вільні під псевдонімом Якуб Колас, коли йому сповнилось двадцять чотири роки, у двадцять вісім видав першу книжку поезій "Песні жальбы". То, може, і я ще встигну?.. За організацію нелегального з'їзду білоруських учителів був посаджений у мінську тюрму. Зважився б я на такий риск? Я ловив кожне слово білоруського поета, вбирав у свою пам'ять, я повірив, що історія його життя може стати колись мені у пригоді: як білоруси поведуться у нинішній хуртечі, якою дорогою підуть? — Ми з вами, — говорив поручик Міцкевич, — якщо не рідні, то двоюрідні брати. Ось білорус Красковський дав вам школи. А мене в Несвізькій семінарії учив російської словесності українець Федір Кудринський, автор багатьох праць з історії Давньої Русі, козацтва. То ж він порадив мені писати по–білоруськії. Зрусифікований український вчений виховав білоруського поета. Парадокс, проте — закономірний… Спільна наша доля, то спільною мусить бути й боротьба. — Що ж ми повинні робити, пане поручику? Я молодий, нічого сам вирішити не вмію… — Ситуація сама підкаже, що діяти. Тільки треба тобі пильно дивитися на світ і прислухатися до свого сумління. — А що ви вже встигли дослухатися? — Що встиг дослухатися, відчути?.. Я оце супроводжував на румунський фронт ешелон дезертирів. Марний то клопіт узяло на себе командування — їх стає щораз більше. І я зрозумів… Ти не відчуваєш, Іване, як тріскають прогнилі шви імперій? Як відбувається зміна поколінь борців за прогрес, та й за реакцію теж? Задумайся тільки: маємо осінь 1916–го. Помер у цьому році вчитель українського народу Іван Франко. Не стало ідеолога польських шовіністів Генріка Сенкевича. Покінчив життя самогубством перший американський соціаліст Джек Лондон. Хтось із нашого покоління мусить стати на їх місце, і будуть ті нові проводирі сильніші як у доброму, так і в лихому: розпочнеться боротьба на життя і смерть. Старі отупілі імператори вимирають: нема вже Франца–Йосифа, а скоро й Миколи II не стане, його вб'ють… Прийдуть нові вожді — революційні й контрреволюційні… — А що тоді? — Кожен, хто прагне волі своєму народові, стане на бік революції. — І галичани? — І галичани. Хіба ти не бачиш, як кришаться глиняні ноги Австро–Угорської імперії? Вона вже не витримує власної критичної маси… — У нас є свій український легіон. — Вам можна б позаздрити… Та не матиме він сили встояти перед легіонами польськими. Блимає каганець на столі. За столом — поручик Міцкевич, учителька Шубертівна і я. А біля печі куняє старий Шепетюк. Може, не варто вести при ньому подібні розмови? Та не виженеш із кімнати, а нашій бесіді немає стриму… Чей не донесе на своїх? А втім, він дрімає. — Ви так категорично провіщаєте наш програш… Чому? — запитала Шубертівна. — Та хоч би тому, — відказав поручик, — що ваш легіон став під опіку ворожої вам Австрії, і вона, немов упир, вип'є з нього кров ще до того, як ви станете на прю з новітнім завойовником. — Але ж польський легіон теж у складі австро–угорської армії, — вставив я. — Так. Але ти забув, що польські легіонери в боях убивають не поляків, а чужинців, і цим зміцнюються, а ваші усусуси змушені виціджувати кров із своїх єдинокровних братів і через те слабнуть. Хіба вам не відомо, що царське командування на ті ділянки фронту, де воюють усусуси, посилає частини, сформовані із східних українців? Щоб ослаб український потенціал. Так воно робиться… А може, ви вірите, що зможете самі встояти супроти звідусільного ворожого вам світу і створити свою маленьку галицьку державу? Абсурд… — Який же вихід для нас? — Стати на бік майбутньої української революції — в стані Московщини. — І перейти з–під австро–угорсько–польського гніту під російський? — Я не професійний революціонер. На таке питання не можу нині відповісти. Але ви самі мали нагоду переконатися, які сили нуртують у Росії. Найкращий приклад — Красковський. Хіба ви думаєте, що то генерал–губернатор Трепов наказав йому відкривати українські захоронки і школи? Не знаджуйтесь, він анітрохи не кращий від попереднього губернатора Галичини графа Бобринського! Але на той час ще не встигли підрости революційні сили всередині нашої самодержавної системи, і він мав можливість безкарно розправлятися у вас із "мазепинцями", підводячи під ту мірку всіх, хто боровся за українську культуру. А Трепов уже не може… Тому ви повинні знайти шляхи до єднання з прогресивними силами, які є у нас — серед українців, росіян, білорусів. — Ви радите нашим синам на випадок революції у Росії повернути зброю проти Австро–Угорщини? — засумнівалася Шубертівна. — Тільки так. — А він має рацію, — промовила до мене вчителька й боязко оглянулася: біля печі темніла згорблена постать війта, на сірій плямі лиця блищали білки очей. Шепетюк слухав… Я донині пам'ятаю слово до слова давні мої розмови із славним сьогодні у світі білоруським письменником Якубом Коласом. Він мав рацію. Та світові події склалися для нас не так, як він передбачав, а так, як мали скластися. Я завжди був фаталістом. І ми з тобою пережили те, що мали пережити. Нині вся правда і неправда вже за нами, усе ми знаємо. А тоді знати не могли. І він не знав, що принесе революція доброго й лихого. Але вірив. Ми ж не вірили. Ми тоді вміли лише мужньо проливати власну кров… Видужавши, поручик Міцкевич пішов із Пилипівки розшукувати свій полк і свою долю в революції. Залишив мені книжечку поезій "Песні жальбы", яка дісталася тобі від мене у спадок. Розкрий її на сто другій сторінці і прочитай рядки з вірша "Катаржнікі": Катаржане–хлебаробы, Дзеці вескі, поля. Того бойка з–за худобы Привела у няволю; Той с су седом посвариуся, У того зяць паганы; Іншьі з братам як дзяліуся, Заробіу кайданы; Той за норау свой сярдзітьі, Ці за лішзк жара… Гэта цёмны люд забітьі, Беднаты ахвяра. Правда цієї поезії стосувалася і нас. Свідком — доля учительки Шубертівни. Та й не тільки її — доля усіх нас. На мене дивилися з тупою ненавистю й невблаганною жорстокістю очі потвори, вона під моїм різцем ожила, немов пробудилася із зимової сплячки, — існувала поза моєю волею. Я відклав коряжину. Не боявся її, бо мав над нею владу — сам же створив і в кожну мить міг порубати сокирою або ж викинути у вогонь; зло стало мертвим символом, образом, воно було мною переможене, та все одно віяло від коряжини здавна знайомою моторошністю, я повернув її очима донизу й подався до табору, повторюючи в думці слова з вірша, якого нагадав мені батько: "Інший з братом як ділився, заробив кайдани…" А чого я не поділив із своїм братом, батьком, сусідом, я ж іще тоді нічого для поділу не мав, за мене ділилися інші, мені ж довелося брати пай… Дихав торф'яним прілим запахом білий вечір, дим від ватри, немов поземка, вився над сталевою гладінню озера, тихо й мертво було в тундрі, наче вона заніміла у страху перед недалекими холодами; хоч би якийсь птах подав голос… Ми мовчки сиділи біля ватри, гейби поснули, і прокинулися від голосу ворона, що тричі каркнув неподалік на зчахлій ялиці. — Повіє незабаром, — промовив Янченко. — Ворон уже позбувся сімейних клопотів і виглядає зиму. Він відлетить останній, наближення пурги розраховує до години. Правда, Вероніко? — Каррр… — байдуже підтвердив ворон. — Розуміє… Мудра птаха. Ніхто не відізвався. Напевно, всіх, як і мене, згнітило враз відчуття осамітнення, воно заскімлило в моїй душі, немов побитий пес; ворон прикуцнув між гіллям і заснув; за вечерю ніхто не впоминався. Втім щось зашелестіло у кущах, усі ми стрепенулися: що за звірина підкрадається? Захиталася осока, і ми побачили, як до вогнища гусачком, перехняблюючись з боку на бік, прямують п'ять пухнастих пташенят з відрослими крилами. Ми збентежено переглянулись між собою, виминаючи поглядом Пенькова: усі відразу зрозуміли, що це за пташенята і чому вони йдуть до тепла. Малі куріпки, ще до польоту не оперені, без страху наближалися до ватри і разом поприпадали до землі, вмощуючись біля тепла. Мовчанка була тяжка й безпорадна, кожен думав про те, як їх порятувати, і кожен знав, що врятувати не вдасться. Пеньков розгублено поглядав то на одного, то на другого; Янченко сягнув рукою, взяв одну куріпочку і, притуливши до грудей, похухав на неї, пташа витягнуло шийку і, пошубортавши дзьобиком, сховало голівку під полу куртки. Юра Ніструл підвівся, ступив крок до Пенькова; я ще не бачив такого обличчя у доброго Юри: воно зібралось вузлами, немов до плачу, та в очах сліз не було, лише зневага й докір. Він прошепотів: — Що ти наробив? Ти ж убив маму, сволото! На зчахлій ялиці сонно каркнула Вероніка. Розділ третій Із щоденника Михайла Шинкарука 10 жовтня 1914 року. Осінь прийшла на Закарпаття разом із холодними дощами. Перша сотня другого куреня, до якої я зачислений, квартирує у старій стодолі, в якій немає однієї стіни, і при поривчастому вітрі всі ми за ніч промокаємо до останньої нитки. Удень — муштра. За місяць вона так нам набридла, що ми вголос починаємо мріяти про фронт, який з гулом і загравами підступає усе ближче до Карпат. Кожен із нас усвідомлює, що в окопах існуватимуть зовсім інші форми військового вишколу, продиктовані не статутом, що його склали в армійських штабах, а інстинктом самозбереження, й нікому там не знадобляться начищені до блиску ґудзики, молодецька виправка й уміння хвацько повертати по команді голову — наліво чи направо. Допросилися в Бога: нині нас почали формувати в похідні курені. Настрій у стрільців пожвавився, хоч кожен знає, що завтра піде на смерть. Та ніхто тієї смерті добре не уявляє, і, мабуть, тому стала вона романтичною героїнею стрілецьких пісень. Вечорами стрільці співають. Пісні зовсім нові, нинішні. Я не можу збагнути, звідки вони беруться, хто складає слова, хто придумує мелодію. Злітають щоразу інші, — сповнені солодкої туги, притаєної тривоги, примарних сподівань слави й безсмертя, — у похмуре небо над Карпатами. А може, вони зроджуються для того, щоб пережити нас і залишитися у пам'яті нащадків єдиним відгомоном про крихітний стрілецький легіон, якому долею судилося згоріти в розшалілому вулкані війни? Як ви умирали, вам дзвони не грали, ніхто не заплакав за вами, лиш в чистому полі ревіли гармати і зорі вмивались сльозами… Спіть, хлопці, спіть, про волю сніть, про долю–волю вітчини, чи ж можуть бути кращі сни? Спіть, хлопці, спіть… Мерехтить в очах безконечний шлях, гине, гине в сірій мряці слід по журавлях… І де ж то взялося у тих піснях стільки правдивого і ще не звіданого болю, не знаю, та відчуваю, що те тужливе віщування смерті вкраплює в мою душу віру в життя: може, то не пісні, а молитви, благання, ворожба, замовляння від куль? Стою неподалік у темряві, спершись на кріс, і слухаю нову вже пісню, складену, напевне, нині. Ой там у Львові музика грає, Танець жваво йде, Дівочі очі як зорі сяють, Любка всіх перед веде. І усміхається чарівно, І хилить голову на грудь, А хлопець шепче, хлопець просить: Кохана, не забудь… Ой вдарив гранат, як грім гримучий, Землю розгорнув, Збудив окопи і ліс дрімучий, І ставок, що вже заснув. Там при окопі, на долині, Лежить поручик молодий, Йому потічком випливає Червона кров з грудей. І знов затихло все довкола, Заснув ставок, здрімнувся ліс, Лиш тихий вітер по соснині Ридання тихе ніс: Спи, дівчино, спи, кохана, Злоті мрії — сни, І про мене, голубонько, Не забудь, спімни… Співають стрільці — про мене і про мою Катрусю. Де вона? Обмини мене, гостра куле, я такий ще молодий! Завтра з Відня прибуде до Варпаланки запасна сотня стрільців. За два дні вирушаємо на фронт. 11 жовтня. Сьогодні прибула до нас запасна сотня під командою сотника Івана Цяпки. З мукачівської станції примарширувала вона добре вишколеною колоною на варпаланський майдан. Сотник видався мені таким собі козаком–харак–терником, якого куля не бере: в очах нахабна лукавинка, вуса по–гусарськи підкручені, сам високий і худий, мов Дон Кіхот. Я з неприхованим захопленням дивився на вмундироване в сірі нові шинелі й мазепинки військо, й мені ще огиднішим став мій гонведський синій мундир і високе нехарапутне чако на голові. Цяпка зупинив сотню владною командою "стій!", видихнув із себе сухе, мов торішній горох, "рррозійдись!", стрільці вмить розбіглися по майдані й почали закурювати цигарки. Наш сотник Микола Стронський скомандував і нам розійтись, ми вже готові брататися з віденським поповненням, проте чекаємо, щоб гості, так ладно обмундировані, перші підійшли; сотник Цяпка вітається за руку з сотником Стронським, ловить у ту мить мій погляд, нахабна лукавинка в його очах на мить холодніє, він ступає у мій бік два маршові кроки, простягає руку й приголомшує мене питанням: — Товаришу підхорунжий, чи є у вас цигарки? Я механічно сягаю пальцями в нагрудну кишеню кітеля і виймаю останні. — Маю тільки дві… — То я візьму обидві. Він безцеремонно конфіскує моє куриво і маєстатичним жестом подає одну цигарку стрільцеві, що стоїть поруч. Стрілець, не дивлячись на сотника, бере, дякує, а з мене погляду не зводить. Я пильніше приглядаюся до стрільця, і враз обидва скрикуємо, кидаємося один одному в обійми, і аж тепер змішуються сині й сірі однострої. — Михасю! — Андрію! Це неймовірно: мій однокласник із Коломийської гімназії, з яким ми розійшлися півтора року тому — я до Львова, а він до Відня, — Андрій Бабюк із П'ядик — тут! Ще не вірячи в таку несподівану зустріч, я, ніби пароль, декламую віршика, яким ми дражнили Андрія, по вуха закоханого в гімназистку Ірку Стромецьку: — Ірчик, Ірчик, Ірчик, Ірчик, в тебе личко, як папірчик… — …в тебе губи, як коралі, і так далі, і так далі — без кінця! — докінчує пароль Андрій, і ми вже не сумніваємося у тому, що доля таки звела у Варпаланці двох колишніх нерозлучних гімназистів. — Воюємо? — Воюємо… Знайоме високе чоло із залисинами, сині замріяні очі поета й артиста — Андрій писав віршовані п'єси, сам їх ставив у гімназійному драматичному гуртку й виконував головні ролі; я любуюся товаришем і радію, та радість від зустрічі пронизує гіркота: якщо один із нас загине, другий рідним розповість… Щоб прогнати сумні думки, запитую жартома: — Ще віршомазиш чи вже перестав? Андрій поважніє, відводить очі, ніби соромиться того, що має сказати: — Я пробую сил у прозі, — мовить серйозно. — Цей жанр дає ширші художні можливості. Тобі смішно? — Звідки ти взяв? Я можу лише позаздрити, що ти вже вибрав… — Вибереш і ти, куди від себе подінешся? Я тобі в чомусь признаюся, і ти зарегочеш, бо воно й справді смішно: я настільки й донині закоханий в ту Ірку, про яку не знаю, де вона тепер, що й літературний псевдонім узяв від її імені: Ірчан. Мирослав Ірчан… — Мені не смішно. Цяпка із Стронським з цікавістю приглядаються до нас, врешті віденський сотник промовив: — Благословляю вояцьке побратимство! Його й відсвяткувати варто б… Чи є у вас сир або ковбаса, товаришу підхорунжий? Я ніяково знизав плечима. — Коли нема, то в нас, евентуально, знайдеться. А рум є? Теж нема. То дуже зле. Зате є у нас — віденський. Правда, Андрію? Тож діставай з рубзака. Чотири чоловіки — це вже неабияка компанія, а до вечора, дасть біг, вона стане більша. Евентуально… 12 жовтня. Не вдалося нам вчора розговітися із сотником Цяпкою. Тільки–но Андрій розкоркував пляшку віденського рому й роздав нам у руки похідні пугарчики, як на майдан прибіг вістун від отамана Першого куреня Гриця Коссака з наказом: усім сотникам негайно з'явитися у кошову канцелярію на військову раду. Цяпка наспіх розлив у пугарчики запашного трунку, моргнув, і ми, мов по команді, випили. — Евентуально, — крекнув він, і я зрозумів, що цим словом, яке вживають майже всі галичани, та жоден не зміг би перекласти його будь–якою мовою, сотник дозволяє налити по другій. Крекнув Цяпка ще раз, Стронський скоса глянув на нього, сподіваючись удруге почути сакраментальне "евентуально", але Цяпка, витираючи долонею вуса, видихнув: — Досить. Befehl ist Befehl[15]. Хто у вас курінний? — Отаман Сень Горук, — відказав Стронський. — Знаю його, то бравий вояка, колись ми служили разом у Хусті. Попрошу Коссака — він, знаю, призначений польовим командантом, — щоб записав мою сотню до вашого куреня. Ходімо, крігсколего[16], — узяв за плече Стронського. — Бо війна — війною! — А він мені подобається, — сказав я, коли старшини подалися у бік кошової канцелярії. — Старий кадровик, обер–лейтенант інфантерії[17], недавно перевели його до нас з армії. — Андрій зав'язав рюкзака й закинув на плече. — 3 такими у війську легко. — А тут командують здебільшого цивільні, які, проте, устигли вже полюбити військову кар'єру. — Що в цьому дивного, коли головою Бойової управи став посол до австрійського парламенту. — Нічого, усі поволі змілітаризуємося. — Тільки не Трильовський. У віденському коші про його Бойову управу вже й вірша склали і вмістили в польовому часописі "Самохотник": "Кріпи, Боже, стрільців наших, кріси та гармати, а ми й з Відня Україні зможем волю дати". — Не споневірюйся, Андрію, ще ж бо й не почалося. — Я не споневірююся. Сам зголосився до віденської Бойової управи, як тільки почалася війна. До речі, я в університеті германістику студіював… А куди було йти: немає ж на Україні поки що іншого національного війська. — Поки що? — Так, поки що. Наш легіон — це ще не військо… Михасю, як не за рік, то за два обидві імперії, нині ще сильні колоси, з великим гуркотом заваляться, й по всьому світі вибухнуть революції. Ми не знаємо, в яких уніформах і під якими прапорами вони будуть розгортатися. А поки що наше місце тут. — І мусимо берегти себе, як лиш зуміємо. Нас кинуть проти росіян, а головна наша мета — залишитися військовою силою у Галичині, якій при першій нагоді загрожуватимуть польські легіони. — Це правда. Тільки тут є одне велике "але"… Ми зайшли до нашої стодоли, стрільці сиділи групками на сіні, пригощалися, хто чим міг. Ми з Андрієм посідали на підвалину, на якій колись стояла стіна. Перед нами простелилася долина, її на обрії загородили смерекові ліси, що спиналися по горбах до піднебесся. Через долину бігла до гір і вгризалася у них тунелем зігнута дугою залізниця — нею завтра ми в'їдемо в новий світ, уже залитий людською кров'ю. Дивно: тут благословенна тиша, а там пекло. Тут співи, а там — зойк. Тут життя, а там — смерть. Чому так створений світ — вічно на межі добра і зла? — Ти мовиш про польські легіони, — заговорив Андрій. — Я знаю, що війна з ними неминуча. Проте хочу розгадати феномен польсько–українських стосунків. Неприродний за своєю моральною суттю, бо ж, як–не–як, — два сусідні слов'янські народи. Але фактичний, історично складений — завжди на ворожій стопі. Чому між нами ворожнеча, а з чехами, наприклад, — ні? — Бо чехи самі в неволі. — Але ж у неволі й поляки. Чому їхня експансія спрямована не на захід, а на схід? Адже на заході страшніший для них ворог. Ворог, який другом ніколи не може стати. А на сході, з їхньої вини, потенціальний друг мусить завжди бути ворогом. Що це — прокляття від Бога? Ні, усе йде від української роз'єднаності, яка робить нас слабшими. — Починалася наша історія зовсім по–іншому, — сказав я. — Завойовник Галичини король Ягайло все–таки спробував спертися на східні сили. І якби його наступники, створюючи союз Польщі й Литви, узяли собі за рівноправного союзника й українну Русь, а не поневолювали її… — Рівноправного союзу між сильнішими і слабшими не буває, Михаиле. Польська експансивність народилася з гріха неповноцінності перед Заходом і фальшивого месіанізму щодо Сходу. Ми ж, галичани, мимоволі мусимо нині дублювати цей самий гріх в українсько–галицькому варіанті. Поглянь: так само, як і поляки, виступаємо проти східних сусідів, спираючись на Австрію і німців. Чи це не абсурд? У чиїй крові гартуватимемо свої багнети? В українській. А поляки — теж в українській. — То де ти бачиш вихід? — Наші провідці, засівши у Відні, своєю чергою, заразилися месіанізмом галицьким, — продовжував Андрій, не зреагувавши на моє питання. — А він не має ні частинки тих підстав, що в поляків. По–перше, поляки залишаються на одному боці барикад. По–друге, вони здобули протягом століття військовий вишкіл: ходили, хоч і з косами на гармати, з Костюшком, з дубельтівками на карабіни під час Січневого повстання, з шаблями на батареї у Наполеона. Але ходили! А ми — ні. Наша військова школа закінчилася разом із козаччиною, яку ми після стоп'ятдесятилітньої перерви воскрешаємо не військовим умінням, а формою, рангами, званнями. По–третє, польська шовіністична чернь зміцнила свій завойовницький дух сенкевичівською фальсифікацією нашої історії. А яка в нас ідеологія? Де вона? — Не говори так. Ми ж маємо Франка! — О! Добре кажеш. Та Франко, навчаючи українську націю, не ділив її на галичан і придніпрянців. — Хіба винні ми, що в історії стався такий поділ? — Але винні будемо, коли при першій нагоді не переступимо ту межу, яка розділила навпіл український народ. Боротьба за єднання має стати нашою ідеологією, з нею будемо ми сильні. Тільки з нею зможемо стати на своєму західному кордоні й примусити сусіда–ворога назватися нашим другом. Смеркло. Сьогодні стрільці не співали — лаштувалися до походу. Настрій у нашій компанії підупав. Усе йде начебто своїм порядком: хлопці рибалять, вудять над ватрою тараню, я куховарю, сумлінно слідкую за розподілом продуктів і спиртного. Вистачить, ще й залишиться. Роботу над коряжиною закинув: відхотілося вирізьблювати лик злобної потвори, та й навіщо, коли її сутність ще не встигла стати музейним реліктом — вона, як ми недавно пересвідчилися, досить живуча. Дні нашого відпочинку закінчуються. Післязавтра прилетить вертоліт, я нетерпляче жду його. Вільний час проводжу в наметі й відтворюю у пам'яті сторінки втраченого щоденника стрийка Михайла. Був такий щоденник, я читав… На жаль, не знайшов його у сховку, коли повернувся з воркутинського концтабору додому. Зітлів чи миші з'їли?.. 1928 року мій батько зустрівся із своїм братом на чесько–польському кордоні, що пролягав хребтом Чорногори, — на самому шпилі Говерли, біля прикордонного стовпа, який і тепер височить згадкою про колишні межі: сьогодні на ту масивну кам'яну бовду вилазять туристи й залишають там записки, а хто щедріший — то й пляшку міцного. Біля цього стовпа відбулася остання зустріч братів перед виїздом Михайла з Праги до Харкова. Домовилися у листах. За добрі хабарі прикордонники дозволили братам підійти один до одного на відстань трьох кроків й порозмовляти кілька хвилин. Михайло вичекав мент, коли упав туман, і віддав Іванові щоденник… З півночі тягне пронизливим холодом. Затихли куріпки, не чутно вже в заростях верболозу писку лемінгів. Лише Вероніка щодня прилітає до нашого табору, тут є їй чим поживитися. Під смерічку, яку вона собі вподобала, я приношу наші недоїдки і вмовляю її, щоб не покидала нас. Вона поглядає на мене розумним оком, повертає голову і коротко каркає, ніби виправдовується, що від неї це не залежить, час сам її покличе. Мертвих куріпочок я закопав на краю галявини: вони ще не вміли самі їсти, і через два дні їх не стало. Ніхто про цей випадок не згадує: кожен із нас вдає, ніби нічого не трапилося. Степан Пеньков — теж. За обідами і вечерями сидимо разом, він вмикає свій транзистор, а ми й раді, бо розмова в його присутності не клеїться, а радіоприймач нагадує нам, що поза межами безлюдної тундри живе метушливий далекий світ, який для мене з кожним днем усе дужче віддаляється, і я з тривогою відчуваю, як у мою душу проникає туск осамітненості й покинутості. Юра Ніструл, і до того мовчазний, тепер майже не розмовляє, хіба тільки про тараню, яка висить над ватрою, насиляна на жилку: та добре вудиться, а та надто скоро висихає. Віктор Горбов після риболовлі студіює медичну літературу, яку взяв із собою. Федір починає нудитися: усе частіше заходить до мого намету, часом кине жарт або розкаже старий анекдот, а більше лежить на надувному матраці й мугикає романс "Я встретил вас". — Ти не можеш змінити репертуар? — запитую. — Чому ні — "О, дайте, дайте мне свободу, я свой позор…" Правда, непогано виходить?.. Євгене, вибач, що втручаюся у твої болі. Твій батько не пробував у тридцять дев'ятому дізнатися про долю свого брата? Чи побоявся? — У тридцять дев'ятому люди в нас ще не вміли боятися. То вже в сороковому почав до них добиратися страх. …Цілий вересень і жовтень народ святкував. Я добре пам'ятаю ті дні. Ненависна санаційна Польща, яка змерзилася мені найбільше шкільними "поранками", враз перестала існувати. Скільки їх було, тих "поранків"! На честь пам'яті по Пілсудському. З нагоди конституції 3 травня. З нагоди проголошення Речі Посполитої — 11 листопада. І ті чужі для нас вірші, які ми мусили хором скандувати: "І wybiła godzina wygranej, nasza Polska zrzuciła kajdany w ten dzień"[18]… І ще чортзна–що, а все це, скріпивши серце, мусив проводити мій батько. Ми на ті свята замаювали смеречиною портрети Пілсудського, Сміглого, Мосціцького, тож з якою радістю я із моїм молодшим братом виконав розпорядження батька: зняти ті портрети й викинути до ями, в якій гасили вапно. А потім — такі урочисті для наших дитячих сердець уроки рідною мовою! А ще мітинги, вечірні збори у школі, на які можна було приходити й мені. А ті пиятики дорослих у сільській крамниці — горілка ж дешева, як борщ! — і тости ґаздів та парубків: "Пиймо за нашу владу! Такої влади нам треба!" Незабаром усе це скінчилося: треба було ставати до праці. Треба було здавати поставки хліба, молока і м'яса. А взимку поповзли чутки, що в якомусь селі заарештували двох колишніх членів КПЗУ, а ще десь вивезли в Сибір "багача" — власника п'ятнадцяти моргів поля… До нашої хати тривога прийшла з листом із Харкова від стрийкової дружини Ніни. Я уперше дізнався, що є на світі таємничі й страшні Соловецькі острови, з яких ніхто не повертається. І туди запроторили мого стрийка. За що? Наша мама ходила заплакана. Ми з братом ніяк не могли збагнути її горя: сумна, немов струєна, а коли батька нема дома, сидить за столом, закривши долонями обличчя, і схлипує… Чому, адже стрийко — не брат їй, не родич… Батько був пригнічений і суворий. Ми допитувались у мами, що ж все–таки трапилося? За що його… Ми так багато наслухалися про стрийка Михайла, відважного дослідника Півночі, захоплююча книжка якого "14 місяців на Землі Франца–Йосифа" була нами зачитана до дірок. Та мати мовчала. Потім ми бачили, як батько вечорами сидів за столом: писав, рвав папери і знову писав. Згодом ми дізналися, що він вимучував листа до Калініна, в якому просив звільнити з ув'язнення брата Михайла. А навесні сорокового року батька викликали в коломийське відділення НКВС. Повернувся він із Коломиї, пам'ятаю, без кровинки на лиці й сказав до всіх нас: — Про стрийка Михайла не згадуйте більше ні словом. А тепер чекаймо і ми своєї черги… Але ж казав я йому, казав на Говерлі: "Не їдь, газети пишуть про арешти на Україні, а ти ж був у січових стрільцях". Не послухався… Того ж дня батько заховав Михайлів щоденник між кроквами і дахівкою на стриху. А я поклявся… Але це вже зовсім моє, особисте. Із щоденника… 14 жовтня. Пісня складалася ніби сама собою, ніхто не зміг би сказати, хто її автор. Улюблена фраза бравого сотника Цяпки "бо війна — війною" стала початком веселої безтурботної пісні, з якою наша сотня, поповнена віденськими запасниками, марширувала від тухольської станції до села Головецького на постій. Ми запаморочували себе тією піснею, немов хмільним вином, заглушували недалекі вибухи гарматних стрільн[19] — російське військо наближалося до воріт угорського королівства, які стрілецький легіон у складі бригади генерала Гофмана повинен загатити своїм трупом і не пропустити крізь них ворога. Бо війна — війною, вісьта–вйо! В тім є Божа сила, гатьта–вйо! Як не заб'є тебе гостра куля, То копитом, замість кулі, вб'є кобила. Попереду Цяпка, вісьта–вйо! Під ним Шпак дрімає, гатьта–вйо! Чи далеко славна наша кадра, Чи далеко наша кадра, всіх питає. А позаду Стронський, вісьта–вйо! В мапу заглядає, гатьта–вйо! Чи далеко славний город Київ, Чи далеко город Київ, всіх питає. Та раптом пісня стихла, обірвалася. У селі, через яке перемаршировувала сотня, при самій дорозі висів на вербі сивий ґазда, а неподалік ридма плакала жінка, примовляючи: — За що йому життя вкоротили? Таж він ніколи й не бачив живого москаля! По селу гасали мадярські польові жандарми в таких самих, як наші, синіх мундирах, люди нас сахалися, думаючи, що й ми жандарми, упиралися, не виходили на дорогу; синьомундирники з жовтими нашивками показували на повішеного й викрикували: — Муска, муска, басама кутя![20] Зігнані селяни почали розбігатися, почулися постріли. Сотник Цяпка кинувся до жандарма, що стояв на мостику, через який переганяли селян, щось там викрикнув до нього по–угорськи, жандарм вихопив з кобури револьвера. Тоді з нашої колони вибіг вояк, я впізнав хорунжого Степана Барана, він прискочив до жандарма, скрутив йому назад руки, револьвер упав на землю. — Що ти робиш, басурмане! — закричав хорунжий. — Ми йдемо за тебе воювати, а ти наших людей вішаєш? — Муска, муска! — забелькотів переляканий жандарм, а інші стояли обіч, побоявшись вступати в конфлікт з озброєною сотнею стрільців. Сотник Цяпка копнув ногою револьвер, який лежав на землі, штовхнув у спину жандарма і, повернувшись до колони, скомандував: — Струнко! Направо! Кроком руш! Далі аж до самого Головецького ми йшли без пісні, пригноблені, скривджені, приречені. За лісом гупали гармати. 30 жовтня. Село Головецьке, не більше п'ятдесяти дворів, майже все спалене. Земля поорана гарматними вирвами, покраяна окопами. На горбах ще куряться згарища — видно, артилерійський обстріл тривав тут недавно. Біля підніжжя гори Маківки, захищена її схилом, стоїть дивом уціліла церква. В ній заквартирували стрільці нашої сотні, якою, за згодою сотника Стронського, став командувати Іван Цяпка. Старшини розмістилися поряд, у трупарні. Цвинтар біля церкви рябіє свіжими могилами з березовими хрестами. Інші сотні розійшлися у сусідні, ще не спалені села: Риків, Плав'є, Тухольку. Команда легіону на чолі з польовим командантом Грицем Коссаком заквартирувала аж у Грабівці. Відпочивали всього один день. Вранці прискакав до нас на коні Гриць Коссак і передав сотникові Цяпці наказ генерала Гофмана розділити стрільців на двадцятки і під командою старшин та підстаршин по черзі виходити на стежі в тил ворога — на розвідку. Я вернувся вчора із своєю двадцяткою, не дійшовши до лінії фронту. Це ж безглуздя — йти на явну смерть або в полон. З деяких стеж повернулося буквально по два–три стрільці. Складається враження, що нас методично винищують, десяткують — аби позбутися. Хорунжий Баран із своїм відділком пропав. Я знав, що він не вернеться. Напередодні уночі Степан розбудив мене, приліг поруч і прошепотів: — Ти чуєш, Михаиле, яка пустка довкола? Це не фронтова передишка, це стугонить у наших грудях пустка. Навіть коли рвуться над головою шрапнелі, я ту глуху порожнечу відчуваю у собі. Я став машиною, яка виконує те, що їй наказують. Чому ми воюємо на боці гонведів, які вішають наших братів і ґвалтують сестер? Ми ж не за Україну воюємо, а за угорське королівство… А завтра я піду вбивати українців, які — там. — Ти хочеш щось мені сказати? — запитав я. — Я тобі все сказав. Хорунжий Баран із своїм відділком перейшов на бік росіян. Чи добре він вчинив? Не думаю. Цар від цісаря не ліпший. 5 листопада. Наказ про стежі скасовано. Обидва стрілецькі курені зайняли позиції на лінії гірського хребта Клива — Маківка. Між цими двома вершинами Бескиду тече потічок, у долину якого намагаються прорватись із Тухлі москалі. Ми займаємо західні схили гір, росіяни — східні. Нам добре їх видно, розпізнаємо навіть риси облич російських солдатів. Здебільшого це старші за нас люди, деякі бородаті. Ми стріляємо в них, а вони в нас. Війна починає здаватися мені злочинною грою. Легіон усусусів окопався уздовж положистого, зарослого низьким лісом хребта Маківки. Ліворуч окопалася частина 129–ї бригади генерала Вітошинського, праворуч частина 130–ї — генерала Дрди. Нас тримають під опікою: після дезертирства двадцятки хорунжого Барана нам не довіряють. А наші рідні опікуни, провідці Головної української ради — доктор Кость Левицький, професор Іван Боберський і доктор Кирило Трильовський — у Відні. Головний командант легіону професор Михайло Галущинський командує у Варпаланці жіночою четою, яка залишилася там до весни, і, кажуть, цензурує стрілецькі листи з фронту. Хвалити Бога, що хоч польовий командант з нами. Гриць Коссак, незважаючи на те, що з цивілю, тримає у легіоні тверду дисципліну. Сотник Цяпка сидить у окопах разом з нами й розповідає про свою Маргітку, яку покинув у Хусті. Він навчив нас ефективно бити воші. Не нігтями — це забарна робота. А ось так: скидай сорочку і багнетом згрібай їх у вогонь. Чуєш, як тріскотять? 15 грудня. Більше місяця лежимо в окопах. З Андрієм не розлучаємося. Мерзнемо гірше псів. Цілий місяць не роззувалися, не переодягалися. Воші виїли тіло до ран. Андрій мріє, щоб його поранило. Над нами водно посвистують кулі, вцілить якась — і місяць шпиталю. А як уб'є, то ще краще. Хай ясний шляк трафить таке життя… Ми вкопалися у глибокий сніг, вистелили смерековим гіллям дно окопу і днюємо й ночуємо у тому барлозі. Гарматні стрільна розриваються усе ближче до наших окопів. Російська артилерія пристрілюється. Коли стрільно влучає в окоп, то сніг змішується з кров'ю і людськими тельбухами. На ворожому боці діється те саме, бо й наші гармати б'ють. Відступати назад не можна: позаду залягли мадярські польові жандарми із зарядженими скорострілами. Андрій сидить на смеречині, спершись спиною об стіну окопу, й тихо співає пісню. Може, щойно склав її? В горах грім гуде, хоч зима паде, Землю зорали гранати. Дрижить земля, дзвенить луна, Стогнуть ранені Карпати… Він всуває мені в кишеню шинелі складений учетверо листок паперу. — Якщо загину, а ти повернешся до Коломиї, знайди Ірку Стромецьку і віддай їй цього листа. Нині увечері нам роздали білі плащі. Завтра йдемо в атаку. Бо війна — війною… Настав нарешті дев'ятий день нашого відпочинку. Завтра прилетить вертоліт. З самого ранку в настрої моїх друзів відчулася радикальна переміна — так, ніби ми не з доброї волі вибралися сюди, а якась зла сила заслала нас відбувати покару. Я розумів: разом із загибеллю тих нещасних куріпочок відпочинок для нас закінчився. Кожен бажав якнайскоріше дістатися додому, забути прикрий випадок, назавжди викреслити з пам'яті призвідцю смерті птапіат і ніколи більше з ним не зустрічатися. А тому радий був, що не розкрив перед товаришами секрету, хто ж такий насправді домоуправ Пеньков, бо тоді б зафіксувався він у їхній пам'яті надовго. Не вартий цього… Так думав я, а думаючи, картав себе за те, що стільки років ношу в собі мстиве почуття кривди, бо врешті–решт зла він мені жодного начебто й не заподіяв. Був опером — і що з того: не був би він, то інший, може, й гірший, жорстокіший; а в цього стільки провини, що мав нас за "ворогів народу" і згідно з цим переконанням належно ставився до в'язнів. Після кривавого придушення страйку в зоні табору Сорок другої шахти до особливих репресій не вдавався: когось там посадив на кілька днів у "шізо"[21], списував з ініціаторів страйку протоколи — мусив це робити, і тепер я радів ще й з того, що не допустив, аби далеко не злочинний, маловажний у мисливській практиці факт убивства куріпки наклався на сутність його колишньої професії і затаврував винуватця ім'ям убивці. Може, Пеньков не заслужив собі на таку ганьбу? Мої колеги і я були збуджені і втішені; кожен спаковував у рюкзак свої речі, роздивлявся, чи що не забуто; я складав усе, крім продуктів, бо з самого початку і дотепер мою свідомість точив шашіль непевності: а що коли вертоліт не прилетить упору? Ми виносили весь багаж на вертолітний майданчик — галявину за нашими наметами, тільки Пеньков відчужено стояв збоку і нагадував тепер мені його самого — колишнього оперуповноваженого лейтенанта Пенькова, який у найщасливіший для мене день наказав зібрати свої речі й назавжди покинути зону… Я тоді похапцем складав арештантські пожитки в рюкзак, і коли він, ущерть набитий, уже був зав'язаний шнурком, лейтенант промовив крижаним голосом, вганяючи мою душу в п'яти — ще ж бо, видно, не кінець, а може, це чергове знущання наді мною: — Шинкарук, зайдіть до мене на хвилинку. Я стояв у канцелярії перед Пеньковим, не дихаючи й чекаючи його питання або допиту, а він сидів за столом і дрібно барабанив пальцями лівої руки — усе дрібніше й дрібніше, наче прикваплював час мого перебування у таборі, і мені здалося, що як ті пальці втомляться і стукіт припиниться, час мертво заляже, наче вода в замшілому озері, і я знову почну відлічувати тягучі дні моєї неволі. Барабанний бій пальців закінчився голосним ляском долоні об стіл, лейтенант Пеньков підвів на мене очі, я побачив у них теплий зблиск — від душі відлягло, і я усміхнувся, відчуваючи, як моє обличчя розпливається в жалюгідно–вдячній гримасі. — Отак, Шинкарук, — промовив нарешті лейтенант, — тобі прощено всі твої гріхи, то пам'ятай, коли вже будеш дома, про нашу гуманність. — Ніколи не забуду, — розтягувалися мої губи у вдячній усмішці, і я не мав сили стулити їх, зціпити і виплюнути крізь них увесь накипілий за десять літ біль, я тільки думав: "Скінчилася ваша гуманність разом із Берією і його сатрапом генералом Масленниковим, який перед смертю устиг–таки ще скоїти останній злочин — залити кров'ю невинних цей обгороджений колючим дротом майдан; скінчилося ваше, тепер ти, лейтенанте, їстимеш інший хліб — хай би серед сміттярів або гівновозів… Лейтенанте шановний, ти б не говорив мені нині про гуманність, якби твої хлібодавці змогли були дорешти вбити силу, яка називається справедливістю!.." Але я цього не сказав. — А тепер признайся мені перед прощанням, Євгене Івановичу, — продовжував оперуповноважений, — ти зможеш полюбити там, на волі, Україну — не ту, про яку ти колись мріяв, а радянську, соціалістичну? — Я ніколи не переставав і не перестану любити Україну. — І любив би навіть тоді, якби вона була буржуазною? — Нація залишається нацією незалежно від політичного керівництва, вона завжди на своїй землі. Я належу до неї і тому її люблю. В які б шати не вдягнулася мама, вона завжди залишається мамою. — Отже, тобі все одно, яка Україна? — Ні, не все одно. Але в будь–якому разі іншої України, ніж ця — від Лопані до Тиси, — не мав би. Тому не мислю себе без неї, у що б там не одягали її добрі чи недобрі діти, і з доброї волі ніколи й нізащо не покинув би її. — Шкода, що не маю права затримати тебе і ще трохи повиховувати. — Я радий, що не маєте такого права, — сміливішав я. — Однак повіжте мені, товаришу лейтенант, — мені стало дивно, що не забув ще слова "товариш", бо ж протягом десяти років моїм товаришем міг бути хіба що вовк із брянського лісу, бо дотепер я мав право називати опера тільки "гражданіном начальником". — Скажіть, а ви любили б Росію, коли б народилися сто років тому? — Звичайно, ні! Вона ж царською була… — То гріш ціна вашій любові, — сказав я і сам здивувався із своєї сміливості. Оперуповноважений зміряв мене злим поглядом і вимовив: — Ідіть… І ось стоїть він нині серед нашого рибальського табору достоту так, як тоді — у воркутинському ОЛП, коли я складав свої арештантські пожитки у речмішок; стоїть, розставивши ноги, й пильно придивляється до мене. Я відчуваю той погляд і не підводжу голови, бо розумію: у цю мить він мене впізнає. А я не хочу цього. Не хочу. Намагаюся стояти до нього то боком, то спиною, й здається мені, що він хоче мене обійти і заглянути в очі. Я не витримую, повертаюся до нього й питаю: — А ви вже зібралися? Він нервово скинув бровами, та відповісти не встиг: з–над озера прийшов Федір із снастями, пошпурив їх на землю і загорланив: — Амба! Досить! Розпочинаємо банкет! — Цього не буде, — категорично відказав я. — Поки не прилетить вертоліт, я не дозволю усе спожитковувати! — Євгене Івановичу, панікере наш дорогий! — підійшли до мене з благально простягнутими руками Віктор і Юра. — Та невже ви сумніваєтеся? — Експропріюйте, хлопці, цього ненависного експропріатора! — вигукнув Федір, і Віктор з Юрою увірвалися у бунгало. Вони виносили продукти і пляшки, незважаючи на мої благання. Тоді я теж кинувся у бунгало і таки зумів ще заховати під рюкзаки, у самий кут, дві банки консервів і пляшку горілки. А тоді почалося свято, і я скорився. Ми їли й пили, співали й сміялися; хлопці кинули у ватру всі так тяжко припасені мною дрова, і полум'я бухнуло у випогоджене холодне небо. Потім ми побралися за плечі й з диким криком пішли в танець навколо ватри. Жена гулящая, б… настоящая, А мой сынишечка карманный вор! — надривався Федір, і всі ми співали огидну блатну пісеньку про пропащу сім'ю суспільних покидьків. Та раптом я вихопився з кола, бо побачив на вечірньому небі дивне диво; показуючи рукою вгору, я заволав, перекрикуючи рейвах: — Зупиніться, негідники! Дивіться, що там діється! У зеніт вибухнув жмут променів, їх перетяла через усе небо світляна бинда, по якій перебігали з краю в край фіолетовий, оранжевий, синій кольори; бинда, вигинаючись, мов лук, спиналася до зеніту і, не витримуючи напруги, ламалася. Тоді на місці зламу утворювалася промениста корона, у центрі якої шалено витанцьовували найрізноманітніші кольори — усе вирувало, крутилося; з корони, мов із кратера, вилітали вогненні смуги. На мить стало темно, а потім серед зірок почали розпускатися до горизонту весільні стрічки, вони розкручувалися і згорталися, збиралися у тісні складки, щоб знову бризнути різнобарвним фейерверком. І враз зникло диво. Ми стояли зачудовані біля пригаслої ватри, а тоді помітили, як на північному схилі неба почали з'являтися одна за одною подібні до сочевиці хмари. — Завтра впаде сніг, — промовив Федір. — Ходім спати, а вранці спакуємо все по–похідному. Ми з Юрою зайшли в намет. Полягали, і мені, добре захмеленому, здавалося, що лежу на верхніх нарах у бараку і що біля мене лежить не Юра, а отець Григорій Шепетюк із Пилипівки; він дотикається до мого плеча долонею і шепоче: "Євгене, я добре знав твого стрийка Михайла. Розповісти тобі щось про нього?" — "Розповідайте", — відказав я так само, як тоді — у бараку. Я почав слухати і, слухаючи, уявляв собі живу картину віденських днів Михайлового воєнного життя. — Не спите, Євгене Івановичу? — повернув до мене голову Юра. — Не сплю… — То розповідайте щось. — Слухай, коли хочеш… Я почав розповідати, та, видно, розповідь моя була Юрі нецікава, можливо, я більше думав, уявляв, ніж розказував, бо коли уявна картина зникла з–перед моїх очей, Юра вже міцно спав. Перша картина за розповіддю Григорія Шепетюка Повіки були надміру важкі, ніби не його власні, а приклеєні кимось клаптики сириці, Михайло намагався звести їх з–над очей, та вони безсило падали, проте й стулитися, як раніше, уже не могли, й він крізь вузенькі щілинки між повіками побачив спочатку рівне снігове поле, яке простилалося угорі; Михайло подумав, що лежить розпластаний на дні тухольського ізвору, а стрімкий схил Маківки навис над ним, і ось зараз скотиться із схилу пухка лавина, затулить ніздрі, рот, очі, і він задихнеться, придавлений тягарем снігової повені. Та замість страху напливало в його свідомість почуття незмірної утіхи від того, що може бачити цю білоту, бо ж хвилину тому, як тільки прокинувся з небуття, панувала довкруж кромішня темрява, і здавив його подих розпачливий жах: те полум'я, яке із сухим тріском викублилось із цівки ворожого карабіна на віддалі двох–трьох кроків, не вбило його, а осліпило й навіки повергло в темну безодню. Те полум'я було єдиною реальністю, яку пам'ятає. Вона владно й жорстоко відокремила його від усього, що було дотоді і що має бути потім; та реальність була смертю, яка існує сама собою і не знається ні з чим живим. І ще одне запам'ятав Михайло, коли падав навзнак, випускаючи з руки кріса: червоний від крові тільки що проколеного російського солдата багнет в одній миті зблис вістрям до сонця, яке багрово сходило над Зелем'янкою, і зник, як іскра, що випорскує з–під точила; під спиною зарипів стоптаний сніг, а рука впала на плече солдатові, котрого тільки–но вбив, і остання думка склалася у жорстокі й справедливі слова: смерть за смерть! Щілинка між повіками розширювалася; по білизні, яка нависла вгорі, швидко забігали зіниці, і Михайло втямив, що то не стрімкий схил Маківки, а звичайна кімнатна стеля; він повів плечима й відчув, що під ним не холодний сніг, а тепле простирадло: "Господи, я ж не на полі бою, а в постелі. Але коли і як тут опинився, і де я є, в якій місцині світу?" Думка, що на мить прудко запрацювала, тут же втомилася; Михайло заплющив очі й намагався згадати, що відбувалося на світі до його смерті, яка затьмарила було все живе, а тепер чомусь відступила, пожаліла його — молодого. Він пам'ятає лише, що проколов багнетом ворога, який навально сунув на нього з накладеним на карабін тонким, мов шпиця, штиком, і ще дотик долоні до шорсткої шинелі вбитого. А перед тим що було? Думка вертілася у тісному, мов порожня консервна банка, просторі, кволо билася, подібно нетлі в шибку, в тонку бляшану стінку і пробити її не могла, та втім у вуха, немов із потойбіччя, протекли знайомі слова: А як впаду в лютім бою — Не журись… І тоді розірвалася, наче від динаміту, бляшана коробка, яка сковувала пам'ять, — Михайло згадав усе. Широко розплющив очі й побачив багато ліжок, що вишикувалися у два ряди в безконечно довгій кімнаті, мов стрільці на муштрі у Варпаланці, і зрозумів, що лежить, поранений, у якомусь шпиталі. Усе вмить згадав, бурхлива радість за життя стрепенула ним, він сіпнувся, пробуючи встати, та перед очима знову викублилось полум'я з цівки карабіна, у грудях запік різкий біль, якого тоді не встиг відчути; Михайло зойкнув і примлів, та відзискана пам'ять не згасла: він був живий, і пам'ять була жива й простора… Михайлів багнет зблискує червоно до сонця, а солдат усе ще стоїть, наче не може вийти з дива, що його таки вбито, врешті вистогнує: "Діти мої, за що…" Спадистий хребет Маківки обривався до потічка, що сірів унизу смужкою засніженого льоду; стрімкий схил гори був тут зовсім голий, окопи мілкі: мадяри в замерзлий ґрунт не вкопалися, прорили лише траншеї у глибокому снігу — і прокляв їх сотник Цяпка крутою мадярською лайкою, якої навчився у Хусті: вранці москалі пристріляються і виб'ють усіх тут до ноги ще до наступу. Михайло з Андрієм прикуцнули у сніговому окопі, поклавши попри себе важкі "верндлі" з накладеними пласкими багнетами, й мовчали, думаючи про одне: цими патронами, що в польовій ташці, не зупинять росіян, які намагатимуться прорватися передусім в улоговину між Маківкою і ЬСливою. Патронів мало, і треба по одному закладати їх у кріс, стріляти і знову вставляти новий патрон; за час між двома пострілами ворог добіжить до того он хреста, що стоїть у підніжжі Скубаниці, зайнятої росіянами, і доведеться стрільцям воювати багнетами. Лежать побратими і думають, що завтра підуть колоти людей, ніби то не люди, а снопи або набиті піском мішки, які укладено на брустверах мадярських окопів. І їх, стрільців, так само колотимуть: чий штик довший, хто буде спритніший, хто швидше встромить гостре залізо у груди супротивника, той залишиться живий. А як це робити, адже жоден з них, певне, й курки не зарізав, а тут різатиме людей, які ні в чому не повинні: нас примушують убивати, так само примушують убивати і їх; це ж цілковите безглуздя — убивати один одного тільки з наказу, без почуття гніву, кривди, помсти… Як уникнути цієї бойні? Ніхто не уникне. Це добре розуміють Михайло й Андрій, і шепоче стрілець Бабюк: — Михаиле, мені страшно. Признаюся тобі: страшно. — І мені… — Але обидва ми не впадемо, так не може бути. Я хочу, щоб того листа до Ірки ти запам'ятав… Листок може загубитися, а зміст у пам'яті залишиться, якщо живий будеш. То мій віршований заповіт, а може він стати й твоїм. Слухай і запам'ятовуй… А як впаду в лютім бою — Не журись, Я до тебе ще повернуся колись. З тихим сумерком прилину В твою хату знов, Прийде привид мій в гостину І моя любов. Біле личко почорніє, Поцілунку жар зотліє, Тільки в серці буде рана, А на грудях кров… Михайлові губи ворушаться, повторюють слова вірша, вони зразу ж запам'ятовуються, бо є його власними думками — слово до слова; він повторює їх, не думаючи, що вони адресовані Ірці Стромецькій, то його власний біль і поклик до білоголової Катрусі, яка десь є, мусить бути і яка повинна, якщо він загине, почути цей його заповіт. — Андрію, якби мене не стало, то хай то буде мій вірш. Не читай його Ірці, а піди в Пилипівку і віддай його Катерині Шепетюк. І скажеш: Михайло написав цього вірша перед боєм для тебе. Добре? — Добре, Михаиле. Ніч була морозна, місячна й тиха. Неймовірно тиха. Жахливо тиха. На російському боці — ні вогника, і стрільцям заборонено прикурювати цигарки. У Головецькому і Грабівці зрідка погавкують пси, ніби в мирний час, коли довкола безпечно і їм належиться лише давати знати господарям, що не сплять. Перед світанком обходить окопи сам майор Бірча з джурою: джура виймає з польової торби бутель з ромом, наливає у бляшаний пугар і подає по черзі стрільцям; стрільці вдоволено покректують, хтось навіть здобувається на жарт: "Нема руму — нема штурму"; майор закінчує обхід, а тоді мертву тишу будить постріл із гармати на російському боці. Довго виє стрільно в повітрі, завиває, мов поранений вовк, над головами стрільців і вибухає далеко за окопами. — Тримайтеся, хлопці! — гукає сотник Цяпка. — Москаль "добридень" сказав. За хвилю прокочується з окопа в окіп промерзле, хрипке, надривне і страшне: — Алярм! Алярм! З Богом за цісаря! А за тим ніби хтось жаром або ж крупинками льоду сипнув за комір: — Вогонь! Михайло стріляє, стріляє і Андрій. Навмання. З одного і з другого боку звиваються у небо ракети, мов змії, стає видно, як удень; б'ють з обох боків гармати, шрапнелі розриваються над головами, хтось криком молиться і проклинає: "Господи, спаси і помилуй… а–а–а… мамо… басама…"; хтось лементує з болю. Москаль пристрілявся, гарматні стрільна вибухають поряд, закостенілі пальці натискають на гашетку, кольба люто б'є у підборіддя, "верндель" гепає, мов канона… — Муска, муска! — кричать ліворуч гонведи і вискакують з окопів, кидають зброю, починають утікати в бік Головецького, позаду торохтить кулемет, кілька гонведів падають — від своїх, інші вертаються в окопи й знову стріляють. Стріляють Михайло з Андрієм. На сході світліє обрій. На Скубаниці стає враз людно — то російські солдати з криком "урра–а!" піднялися з окопів, уже біжать вони по схилу до хреста, майор Бірча командує: — Гуррра! На штурм! За цісаря! Гонведи вже внизу б'ються врукопаш, російські солдати прориваються до улоговини між Кливою і Маківкою; майор Бірча біжить щодуху до стрілецьких окопів, віддає сотникові наказ, сотник Цяпка гучно волає: — Вперед, хлопці! За Україну! Клич піднімає стрільців з окопів, уже ніхто не боїться, не чує своїх ніг ні тіла; небо на сході багровіє — ось–ось викотиться сонце над Зелем'янкою, сліпучо–білий сніг яскріє на вершинах Бескиду, сонце освітлює закривавлені бруствери окопів; сотні ніг проламують зашкарублу шарінь, стрільці вгрузають по пояс у снігу, борсаються, шрапнель дзижчить біля вух, хтось там занурюється у білій пуховині й більше не підводиться, тут і там розповзаються по снігу червоні латки; не знати, хто живий, а хто вбитий; лави стрільців і російських солдатів швидко зближуються, наїжачені гранчасті піки вже перед очима; Михайло бачить стрільця, який біжить поруч… то не Андрій, Михайло не знає, де Андрій… у стрільця немає щоки, з ями на лиці вивалюється закривавлений язик… в нього поцілила куля "дум–дум", а стрілець усе ще біжить, врешті падає і залишається на снігу… Біжить і підхорунжий Михайло, чужа сила несе його, він не має більше своєї волі; не знає, чому біжить із наставленим поперед себе багнетом, він мусить це робити, у нього немає навіть страху, бо страх — його власність, а він у цю мить належить чужій силі, яка позбавила його й жалю; біжить Михайло напролом до жовто–сірих шинелей, щоб убити хоча б одну людину, він мусить убити і тільки вбити, бо така воля війни. У грудях хрипить, Михайло задихається, бігти вже нема сили, власної сили нема, але є чужа, і вона вже несе його, легкого, мов пір'їна, тіла у нього знову нема, є лиш один примус — убити! Врешті бачить перед собою блискучий штик, націлений прямо в його серце, помічає баклажку при боці й розкритий рот, ще мить — і штик увіп'ється в його груди; руки механічно викидають уперед "верндля", Михайло всаджує багнет у щось хрустке й м'яке, немов гарбуз, а тоді бачить перед собою не лише розкритий рот, не лише баклажку при боці, а цілу людину, яка, нагнувшись уперед, легко, мов непотріб, випускає у сніг карабін; перед ним зупиняється вусатий чоловік, настромлений на його багнет, ніби овод на соломинку, якою простромив комаху збитошний пастушок; стоїть перед ним не комаха, а удвоє старший за нього чоловік з широко розплющеними карими очима; чоловік сіпається назад, Михайлів багнет зблискує червоно до сонця, а солдат усе ще стоїть, наче не може вийти з дива, що його таки вбито, врешті вистогнує: "Діти мої, за що…", по–українськи вистогнує чотири слова, і аж тоді Михайло стає самим собою і німо кричить, мов хлопчина, що скоїв непоправне лихо: "Я не хотів, я не хотів тебе вбивати!"; солдат падає, глибоко занурюючись у сніг, із снігу стримить тільки плече у жовто–сірій шинелі; Михайло хоче нагнутися над ним, та в цю мить… із цівки карабіна за три кроки навпроти вихоплюється кругле, мов сонце, полум'я, воно сліпить і оглушує, Михайло тілом відчуває, як під спиною рипить сніг, а долоня дотикається до холодної шорсткої шинелі. А далі не було нічого. …Пекучий біль у грудях стих, розплився гарячими струмками по всьому тілу й витік крізь пальці рук. Михайла здолала солодка знемога, повіки склеювалися до сну, та заснути він боявся, щоб знову не втонути в непам’ять: не мав певності, що прокинеться ще раз, а він повинен дізнатися, що було з ним після його смерті під Маківкою, хто виніс його з тухольської улоговини, куди занесли, де він тепер… Поводив очима по боках: праворуч і ліворуч лежали на залізних ліжках люди — такі ж, як і він, і не такі: з–під деяких покривал визирали обмотані голови, схожі на мумії, тільки криваві плями на бандажах свідчили, що ті люди ще живі; інші страждальці мали восково–жовті щоки; одні лежали з розплющеними очима, інші спали; в одного з–під покривала висовувалася, мов поліно, забинтована рука, в іншого — нога, подібна до колоди… Михайло водив очима від ліжка до ліжка, і замість співчуття чи страху зродилася в його мозку жорстока цікавість: їх убивали, а чи вбив хтось із них хоча б одного ворога; на одну мить прокинулось у ньому блюзнірське бажання, щоб усяк тут був убивцею, щоб не задарма скнів і конав у цій довгій палаті, щоб дорого віддав своє здоров’я або й життя… Та враз фізично відчув, як його плаский багнет входить у щось хрустке й м’яке, немов гарбуз, і стоїть, повиснувши на багнеті, простромлена людина, немов овод на соломинці, й вистогнує: "Діти мої…" Нудота підкотилася з грудей до горла, Михайло хоче схопитися за горло рукою, та руки безвладні, а може, їх і зовсім немає… Та не цього злякався Михайло, а чіткого усвідомлення, що вбив людину — не у сліпій метушні, не кулею на відстані, не безлику, а конкретну, з карими очима й вусами, з баклажкою при боці й з відкритим ротом, і зрозумів, що цей привид ніколи вже не вступиться з–перед очей і переслідуватиме його, невинного, усе життя, мов еринії античного Ореста… Повернув голову і проказав зовсім незнайомим для нього самого голосом; голос був приглушений і стогінливий, як у того російського солдата, якого він убив; макабрична думка прошила мозок, що це не він лежить у палаті, а той солдат, який останні свої слова вимовив по–українськи, Михайло ще раз повторив і вже впізнав свій голос: — Де я? Скажіть, де я є? Ніхто не відповів. А може, усі тут мертві, а може, це не шпитальна палата, а морг; пройнятий липким страхом, Михайло натужився і прохрипів: — Та скажіть хто–небудь, де я є?! Аж тепер побачив білявого хлопчину, що в білій сорочці сидів на ліжку в кінці палати; хлопчина був схожий на янгола, й подумав Михайло, що це йому сниться; янгол притулив палець до уст і з цим жестом навшпиньки, нечутно майнув проходом між рядами ліжок і схилився над Михайлом. — Тихо будь, тобі не можна… Ми у Відні, у шпиталі архікнязя Карла. Тут усілякі є: сліпі, безногі й безрукі, а ти, слава Богу, цілий. Спи… Як поправишся і схочеш написати листа, я скажу тобі нашу адресу… — Хто ти? — придивився Михайло до юнака, який зблизька вже не скидався на янгола, та був ще дитиною, котрій і молоко на губах не висохло. — Мене під Болеховом, ще на стежах, поранило у живіт, я тут давно. Вже вилизався. Скоро відішлють на фронт: з виздоровців формують нову сотню. — І так без кінця, поки всіх не переб'ють, — чи то запитав, чи то ствердив Михайло, та юнак на це не відповів. Потім заговорив: — Добре, що ти вже при пам'яті. Лежи тихенько, з хвилини на хвилину прийде до нас сам архікнязь Карл. Він буде роздавати нагороди за хоробрість. Нині велике свято — шістдесят шоста річниця цісарювання Франца–Йосифа. — Боже, як довго править… І що нам дадуть? — Хрести… — Хрести?! …Коли Михайло прокинувся удруге, хлопця у білій сорочці вже не було в палаті. Може, він йому приснився? А щось таки снилося… Що? Згадав… Біля його ліжка зупинився високий, ставний чоловік у мундирі з еполетами й золотими аксельбантами, був це архікнязь Карл. Позаду нього стояло кілька військових — теж у кітелях з еполетами, а поруч з архікнязем — польовий курат у чорному вбранні, із золотим хрестиком на грудях, обличчя його було звідкись Михайлові знайоме… Прошепотів крізь сон Михайло: "Це ви, ясновельможний архікнязю?" "Це я, хоробрий вояче. Ти мужньо бився з ворогами найяснішого цісаря — за це він нагороджує тебе Залізним хрестом". "А березовим кого?" — запитав Михайло. "Березовим хрестом нагороджує Бог", — відказав престолонаслідник. "Правда, правда, нині цісар багатший від Бога. І сильніший…" Обличчя престолонаслідника розпливлося у білому мареві, перед Михаиловим ліжком стояв тільки польовий курат із знайомим обличчям. Курат нагнувся і промовив: "Будь гордий, Михаиле, ти постраждав за Україну". "Ні, ваша превелебність, — відказав Михайло, — я постраждав на Україні, але не за неї". Хотів ці слова викрикнути, та запекло у грудях, і він прокинувся. Погляд його впав на сірий коц, що покривав груди, і на ньому він побачив великого Залізного хреста, який придавлював і не давав дихати; хрест зменшувався і зменшувався, став нарешті зовсім малий, він був причеплений колечком до голубого трикутника, з–під якого стриміла сталева шпилька. Михайло втямив, що все те, уві сні бачене, сном не було: до палати насправді заходив із нагородами архікнязь Карл, і з ним Михайло розмовляв так зухвало… Підвів очі, сподіваючись наяву побачити престолонаслідника, та ні його, ні військових у проході вже не було — стояв лише схилений на задню спинку Михайлового ліжка польовий курат, він підбадьорливо усміхався, і Михайло впізнав. — Грицю! — Це я, я, — промовив Шепетюк. — Найгірше в тебе вже позаду. Ти будеш жити. — Де Катруся? — Не знаю, спи. Як видужаєш, поговоримо. Спи, Михасю. Михайло слухняно стулив повіки. Розділ четвертий Сталося те, що я передчував із самого початку нашого відпочинку над озером Ямба–то: весь одинадцятий день чекали ми вертольота, та його не було. Надвечір ватрище погасло, й підступний холодний вітер, яким потягло враз із озера понад самою землею, роздув попіл, обкурив ним наглі намети й бунгало, і вони стали сірі, як сама тундра, що за ніч зблякла, струсила з себе рештки барв, ніби те вчорашнє холодне сяйво зв'ялило її невідчутною для нас спекотою, і вона перестала цвісти, дихати, жити — зачаїлась, збрижившись, у страху перед знайомими їй холодами. На краю галявини, де повинен був приземлитися вертоліт, лежали акуратно складені наші речі; Пеньков збирав у мішок немитий бляшаний посуд, що валявся відучора навколо ватрища; він викидав недоїдки в попіл, я зупинив його: мовляв, віддамо Вероніці, — проте заніс недоїдене в бунгало; Юра й Віктор, позакладавши руки в кишені курток, нервово походжали від озера до табору й насвистували кожен своє; усі ми поглядали крадькома в небо, і ніхто ні з ким не розмовляв, тільки Федір до самого надвечір'я стояв над озером спиною до табору, вдивляючись у далечінь, врешті підійшов до ватрища й промовив підбадьорливо: — Ні хрена, прилетить! Цим він ніби наказав нам, щоб ніхто ні про що не допитувався, нічого ж особливого не трапилося, відпочинок продовжується; і ми зрозуміли, що треба знову розпалювати ватру, а речі заносити до наметів. Я пішов за дровами, носив їх оберемками до погаслого ватрища і дивувався, що сухого ломаччя у тундрі стало набагато більше, ніж було раніше, — усюди його повно, і можна назбирати, витягуючи з–під пожухлої трави, хоч на всю зиму… Я запопадливо працював, тоскно усвідомлюючи, що у критичний момент у людини вивільнюються не знайомі їй досі запаси фізичних і моральних сил. Вечеряли мовчки. Я розділив поміж нас учорашні недоїдки: про заховані банки консервів і пляшку горілки не признався навіть тоді, коли Юра скрушно зітхнув: "От похмелитись би після вчорашнього!"; вечерю споживали всі тихо, не дивлячись один на одного; хтось із кимось зрідка перекидався словом, а я затято мовчав, боячись тоном голосу зрадити свій неспокій. Я знав: хтось напевне чекає, щоб насмішкою над моїм страхом вивільнити себе від власної тривоги, — мене ж бо всі називали панікером, а в цій ситуації таке прізвисько могло прозвучати зовсім серйозно. — Що не говоріть, — несподівано озвався Віктор, — а вчорашнє чудо варте спокути! — Єрунда! — проказав Пеньков крізь зуби. — Романтика то все. Сяйво! А тут не знаєш… — Ану цитьте! — коротко гаркнув Федір. Я підвів очі на Пенькова — він знову пильно придивлявся до мене; невже таки впізнав? Потім Степан перевів погляд на Віктора, вони враз зчепилися очима, і я зрозумів, що Горбов із Пеньковим давно вже знають, хто є хто. — Романтика, аякже, — проказав Віктор. — Але ж… "рожденный ползать летать не может". Пеньков мовчки пропустив образу. Коли посутеніло й дужче розгорілася ватра, на смерічці каркнула Вероніка. Голос птаха, який ще не покинув нас, — а отже, і віхоли завтра не буде, — розрядив напружену атмосферу; Юра змів із простеленої церати, за якою ми вечеряли, крихти хліба, зібрав у жменю й відніс Вероніці, примовляючи: "Дорога ти наша, не покинула ізгоїв", — а тоді Федір розправив плечі, аж захрустіло в суглобах, він немов розсунув сутінок і тишу, що здавлювали нас, і заговорив: — Ex ви, синочки мамині, носи поопускали! А полярники місяцями, роками добиралися по льодах до берега від земного пупа… Ось твій дядько, Євгене… Ви ж нічого не знаєте, браття–кролики: рідний дядько нашого Євгена Івановича був полярником! Ти б розказав щось про його мандри. А таки розкажи про справжнього мужа цим хлюпикам і… собі самому. Із книжки Михайла Шинкарука "14 місяців на Землі Франца–Йосифа" Наш криголам "Ломоносов", залишивши позаду плавучі скелі айсбергів, ламав уже суцільну кригу. Натужно гримотів, ревів, розсуваючи на боки голубі крижані брили й ропаки[22], і, залишаючи позаду вузький канал, вкритий білою квашею льоду й піни, уперто наближався до архіпелагу. А мене не покидала настирлива думка про те, що химерна доля навіки зв'язала моє життя із цісарем Францом–Йосифом, за якого, усією своєю сутністю ненавидячи, мусив пролити кров, і ось тепер вирушаю досліджувати маловідому землю, названу його ім'ям. Прокляття чи фатум? Думав я також про ту несправедливість, яка товаришує першовідкривачам: їх часто забувають, а в науці залишаються імена людей, які до відкриттів не мали жодного відношення або лише дотичне. Два велетенські континенти на Західній півкулі, названі не ім'ям Христофора Колумба, а парвеню Амеріго Веспуччі, який, на думку багатьох учених, навіть не бачив Нового Світу; невидимі промені, відкриті українським електрофізиком Іваном Пулюєм, названі рентгенівськими; найпівнічніший архіпелаг із двохсот островів — стартову площадку до Північного полюса названо ім'ям не відважного австрійця Юлія Пайєра, який 1873 року залишив тут затиснуте льодами судно "Тагетгоф" і чудом дістався з командою на Велику землю, а бездарного цісаря, який відзначався хіба тільки тим, що вмів нацьковувати один на одного народи, пролив море крові за смерть свого сина Фердинанда і безславно зник із світу разом зі своєю клаптиковою імперією. Проте ці прикрі роздуми перемагало щемне почуття гордості за невтримний лет людської мислі, за самопосвяту наймужніших людей планети, які, ризикуючи життям, досліджують незвідане, прокладають дороги до земної осі, до тих льодових пустель, на яких і життя немає, — під глузливий сміх ситого обивателя. Що ж, "им, гагарам, недоступно…" Криголам вгризається у крижане поле, хмарами злітають чайки, я стою на палубі, а в уяві, наче в кінематографі, проходять живі герої — першопроходці до полюсів Землі. І чомусь постає перед очима найдраматичніше. Невже це я підігріваю себе гострими відчуттями, щоб подолати страх перед незвіданим? Ба ні, це з гордості, що мені випало наблизитися до тих, хто став еталоном людської мужності. Я знаю, я добре усвідомлюю, що єсьм рядовим працівником науки, що першовідкривачем мені не судилося стати, хоч я і готовий до найтяжчого, проте добра доля усе–таки сповнила моє жагуче бажання — ступити хоча б однією ногою за полярне коло. Цю мрію я уголос вимовив ще тоді, коли ми втрьох з Іваном і Грицем ішли під час великодніх канікул до свого села, викохав її, навчаючись у Празі, — і мрія та неждано–негадано сповнилася, і я дякую провидінню, що не залишився на чужій землі, що повернувся у рідний край, який сповнив мої бажання. Це не пиха і не самовдоволення від того, що наблизився до когорти героїв; я найскромніший і найменший серед них, але серед них — перший галичанин! Невтримна жага людського пізнання. Незмірна сила людини, яка пізнає! Єремія Окладников, російський китобійник, шість років прожив зі своїми товаришами на Шпіцбергені після загибелі в льодах їхнього судна в першій половині XVIII століття. 1893 року Фрітьйоф Нансен на шхуні "Фрам" вирушив із Новосибірських островів дрейфом до Північного полюса. На 419–му кілометрі до вершини Землі Нансен, зрозумівши, що дрейф пройде південніше, повернувся із своїм товаришем Ялмаром Йогансеном лижами на південь, і були вони врятовані англійською експедицією на п'ятсотий день переходу. Англійський капітан Роберт Скотт, повертаючись із Південного полюса 1912 року, загинув з усією своєю командою. Першою добровільною жертвою був член експедиції Отс: він відморозив ноги і, щоб не стати тягарем для товаришів, вийшов під час лютої бурі з намету й не повернувся… 1913 року біля берегів Таймиру загинув разом з дружиною дослідник Півночі Володимир Русанов. Перший підкорювач Південного полюса Рауль Амундсен 1925 року перелетів на дирижаблі "Норвегія" із Шпіцбергена через Північний полюс до Аляски, а трьома роками пізніше загинув у пошуках експедиції Умберто Нобіле. Американський полярник Рішард Берд підкорив сьогодні Південний полюс. Він ще там. Як складеться його доля? 1928 року мій шеф Рудольф Лазарович Самойлович на криголамі "Красін" врятував експедицію Нобіле. Два роки тому професор Отто Шмідт із своїм заступником Самойловичем вирушили на Землю Франца–Йосифа, встановили на острові Гукера у бухті Тихій першу полярну станцію і запропонували Раді Народних Комісарів проект побудови арктичної обсерваторії на архіпелазі. Лікар Лука Кулаєв і я очолюємо третю експедицію на Землю Франца–Йосифа. Що чекає нас попереду — невідомо. Але в цю мить я — найщасливіша людина на світі. Сонце давно вже перестало ховатися за обрій. Опівночі воно наближається до горизонту, котиться по ньому, чіпляючись за вершки торосів, відривається від них і, описавши на південному схилі неба невисоку дугу, знову черкається об небокрай. У Заполярному колі — літо. Воно триватиме до жовтня, а потім западе чотиримісячна ніч. Після ночі, у березні, я самостійно досліджуватиму для науки невідоме: Рудольф Лазарович доручив мені обстежити Австрійську протоку (знову ж таки — австрійську!) і дійти на нартах до Землі Вільчека, де ще не ступала людська нога. Нарешті на обрії, на тлі білуватого неба, вирисувались білі бані материкового льоду, що полого опускався до моря і раптом обривався над ним чорними базальтовими кручами. Це обітована нам на цілий рік Земля Франца–Йосифа. "Ломоносов" заходить у Британський канал і, обігнувши мис Седова, зупиняється у бухті Тихій. Тут берег спадає до моря терасами. На одній із них притулилися до прямовисної кручі житлові приміщення і радіостанція з високою щоглою антени. З цієї хвилини розпочинається наукова робота нашої експедиції… Мою розповідь обірвав сміх Пенькова. Він сидів зі своїм транзистором поруч із Федором на колоді, з апарата просочувалася тиха музика; Степан раптом вимкнув приймач, відсунувся від Янченка, наче з остороги, щоб той не штовхнув його ліктем, і єхидно засміявся: — О, то ваш дядько мав не одну нагоду тішитись тією мигавкою на небі! Надивився, певно, на все життя… Я підвівся. Один тільки крок — і дам йому в морду. За все. Навіть за те, в чому він і не винен. За цинізм, за бездушність, за куріпок, за людей… Але останньою надсилою, яка була в мені, стримав себе. Бо ж нам тепер потрібна, як ніколи, злагода: хто знає, що буде далі, коли вертоліт не прилетить. Якось треба вирватися звідси, бо згинемо тут; а Пеньков тутешній, він, напевне, краще за нас знає місцевість. Я стримався ще й тому, що в цю мить чіткіше, ніж раніше, розпізнав у ньому ту саму людину, яка мала колись наді мною безконтрольну владу і котрої я боявся; досі все ще сумнівався, що він мене впізнав, — тепер сумнівів не було: він дивився на мене холодно–жорстокими очима, як на жертву, яку тоді не вдалося розтоптати. Проте жорстокий блиск у його очах чомусь швидко меркнув, танув і врешті зовсім зник. Я не розумів причини цього. Глипнув на Горбова, а тоді збагнув: на Пенькова впритул дивилися дві пари очей — Вікторові й мої. Він не мав сили стероризувати поглядом нас обох; як кожен тиран — великий чи малий — Пеньков був боягузом; Віктора він, видно, боявся: той міг про нього знати те, чого не знав я, адже служив на Сорок другій шахті вільнонайманим; Пеньков зовсім–таки знітився і, опустивши голову, почав крутити регулятор транзистора. Янченко здивовано спостерігав нашу мовчазну перепалку, протягнув руку до Пенькова, той злякано сіпнувся; Федір посміхнувся і вимкнув приймач; я усе ще стояв і вимовив нарешті: — Так, мій дядько мав можливість до кінця свого життя спостерігати ту, як ви сказали, мигавку на небі: у тридцятих роках він проживав у концтаборі на Соловках! Зблиснули очі в Пенькова, я вгледів жаль в його очах: як він цього не знав раніше, і водночас — щире обурення, що я все–таки опинився на волі й нині розмовляю з ним як рівний. Янченко, відчувши, що в товаристві визріває конфлікт, причин якого не знав, спробував розрядити напруження жартом: — Женя по спадковості за дріт потрапив! Пеньков криво посміхнувся: — Фантазуєте, Євгене Івановичу. Ніколи не було таборів на Соловках. — Для вас не було, — мовив я сідаючи. — Вам так колись сказали — і цього досить. Ви ж вірили… — А таки вірили! — вискнув Пеньков. — І був порядок… — Порядок був… — Я відчув, як у мені забурчакувала недавня кривда. — Був! І на Соловках — теж… Мій молодший брат Богдан, журналіст, поїхав якось на Соловецькі острови глянути на могилу Калнишевського і написати про нього… Так ось науковий працівник соловецького музею, показуючи братові Кремль, завів його до Преображенського собору. Брат побачив у соборі високе, аж під купол, триярусне риштування і запитав: "Іде реставрація?" — "Та ні, — відказав екскурсовод, — ще не встигли розібрати… Тут містився СЛОН". — Слон? Який слон? — запитав Юра, прокинувшись з дрімоти. — "Соловецкий лагерь особого назначения", — відказав я. — Значить, був, — примирливо проказав Пеньков. — І порядок теж… Віктор Горбов скрикнув, не стримавшись: — Ти про той порядок забудь, Пеньков! Назавжди забудь, чуєш? На зчахлій смерічці каркнув ворон, прокинувшись від голосу Віктора. Ми повернули голови: крізь сутінок білої ночі виднівся силует Вероніки.. Птах поволі розправляв крила, здавалося — хоче щільніше затулити від холоду своє тіло. Та, не складаючи їх, він ураз підскочив на вищу гілку, потім ще на одну і врешті — на вершечок дерева. Ще раз каркнув і тихо знявся у повітря. Описавши коло над нашими наметами, стрімко шугнув у південну сторону. Швидко віддалявся, зменшуючись, поки не став цяточкою, достоту як наш вертоліт першого дня відпочинку, і тихо зник. Ми мовчки розійшлися по наметах. Залізаючи у спальний мішок, Юра прошепотів: — Не падайте духом, Євгене Івановичу. Все буде добре. Розповідайте далі про свого дядька. Я тоді вас уважно слухав, не спав… І нині слухав. Чуєте, дорогий мій панікере? Друга картина за розповіддю Григорія Шепетюка 2 травня 1915 року, за кілька днів до Великодня, німецько–австрійські війська прорвали російську лінію між Горлицями і Тарновом, відібрали у противника Перемишль, а потім і Львів. Відень бурхливо святкував перемогу на Східному фронті. Столиця Австро–Угорської імперії захлиналася від маніфестацій, маршів та банкетів. На вулицях і майданах народ вигукував осанну непереможному цісареві; під патріотичні гасла старих ветеранів–комбатантів, під зойки екзальтованих дам і панянок вимаршировували з Ляндштрассе, від будинку парламенту, щойно сформовані запасні полки в напрямку головного двірця: звідти вони ешелонами виїдуть на Східний фронт, щоб вибити москаля з кордонів імперії, перейти Збруч і встелити своїм тілом землі України. Вояків закидали квітами дами, старі комбатанти підбадьорливо помахували їм услід затиснутими п'ястуками, панночки посилали повітряні поцілунки, а жалісливі бабусі осіняли вояків хресним знаменням. До стрілецького виздоровного коша на вулиці Петра Скарги щоденно прибували із шпиталю архікнязя Карла все нові й нові "виздоровці". Тут вони мали відлежатись до повного видужання, а потім перейти в касарні УСС, що розташувалися у приміщенні української гімназії на Гольдшлямштрассе, звідки, супроводжувані до двірця провідцями Бойової управи доктором Трильовським і професором Боберським, а ще поважними панями та панночками–українками, які працюють в Українському комітеті допомоги пораненим, — поїдуть наздоганяти десь уже аж на Поділлі стрілецьку кадру. Михайло видужував надто поволі. Куля, що прострелила навиліт груди, не зачепила ні серця, ні хребта, проте рана гноїлася, хворий відхаркував кров'ю і вряди–годи в гарячці западав у непам'ять. Його часто відвідував Гриць Шепетюк, підбадьорював: "Тримайся, козаче, ми ще повоюємо!" Михайло іронічно посміхався: "О, ти вже навоювався тут із сестрами–жаліб–ницями!.. Який же ти в чорта польовий курат, коли ні разу пороху в полі не понюхав?" Гриць виправдовувався: "А хіба тут не потрібна людям допомога — утіха, сповідь, таїнство Святого причастя, розгрішення перед смертю?" — "А там! — кипів Михайло і довго потім кашляв. — Там, де вмирають не під дзвони, а під рев гармат, де падають у сніг, у твань хлопці з розірваними кулями "дум–дум" обличчями, із знесеними черепами, з проколеними, мов овод соломинкою, грудьми, — там не потрібна розрада?.. А втім, не потрібна: на полі бою умирають без сповіді і без розгрішення, Грицю… "Коли вас вкладали у темну могилу, від крові земля почорніла, під хмарами круки стадами літали і бурею битва гриміла…" Страшна то пісня, складена кимось тут, у Відні. Але там її ніхто не співає і ніхто нікого не вкладає у могилу — вовки їдять стрілецький труп". — "Видужуй, Михаиле, і поїдемо звідси, як тільки наші визволять Львів. Трильовський радить мені закінчувати теологію, я ж — невисвячений курат". — "А там, дивись, і війна закінчиться, стрільці відвоюють Україну, і ти станеш єпископом у Станіславі… Мені один поранений стрілець таке говорив: спитали буцімто Трильовського, чому син не на фронті, а він відповів: "Мій син повинен жити для України". А мені не конче…" — "Не слухай побрехеньок, українцям ще ніхто не догодив". — "Та певно: голова Бойової управи мислить державно. Хтось же мусить після війни розбирати міністерські портфелі". — "Це крайнощі, Михаиле. Не можуть усі воювати на фронті. І не повинні…" Михайло водно допитувався, чи знає Гриць, куди поділася Катруся. Шепетюк опускав очі, відпекувався: "Звідки мені знати?.." — "Ні, ти щось приховуєш від мене. А краще було б для мого здоров'я, якби розказав". — "Видужуй, видужуй, Михаиле, усе згодом виясниться". У квітні стрільці встелили трупом схил Маківки і відтіснили росіян за Тухлю. За тиждень розпочався загальний відступ російських військ, і Трильовський на засіданнях Бойової управи проголошував славу переможному стрілецькому легіонові. До Відня прибували, партія за партією, поранені усусуси. Михайла, який міг уже ходити, перевели у виздоровний кіш. Він щодня заходив до шпиталю архікнязя Карла, шукав серед поранених Андрія або Цяпку, чи кого–небудь із знайомих стрільців, та не знаходив нікого. Вертався додому пригнічений: а може, їх уже й немає. "А як впаду в лютім бою, не журись…" Треба жити, щоб принести Ірці Стромецькій Андріїв заповіт… А я — чи маю кому віддати заповіт свій? Про що не хоче мені сказати Гриць? Що він знає про Катрусю?" На Великдень до приміщення Бойової управи, що містилася у тій же гімназії, де й стрілецькі касарні, було запрошено на свячене яйце видужалих старшин, серед них і Михайла Шинкарука, якому за пролиту кров на Маківці сам голова Кирило Трильовський почепив на вилозі коміра зірку хорунжого із плетеної срібної нитки. Відгомоніли у столиці христовоскресні дзвони, до спортової гімназійної зали почали сходитися стрілецькі старшини. Пахло ковбасою, паскою і хроном, уздовж стіни стояли столи без крісел, заставлені свяченим. Спокусливий запах великодних потрав лоскотав ніздрі: після комісної пайки запахи свіжого м'ясива здавалися нереальними. Михайла знову почала діймати нехіть до цієї ситої віденської влаштованості, де і білизна чиста, і шлунок набитий, і дзвони грають, і такими далекими здаються тут свіжа кров на снігу, свист шрапнелі над головою, закривавлені багнети й огидний тріскіт відгодованих вошей над полум'ям. Ні з ким із присутніх тут старшин Михайло не був знайомий, і чомусь не хотілося, як там, на позиціях, зближуватися з колегами по зброї: перед обличчям смерті стрільців єднала кожна мить, яка могла бути в житті останньою, вони намагалися ставати мовби єдиним тілом, яке в цілості важче, ніж кожного поодинці, перетворювати у криваве місиво, а тут, за відсутністю страху, кожен ставав індивідом, для якого військова форма переставала сповняти функцію захисту від холоду і служила атрибутом елегантності, а ранги, котрі в бою втрачали будь–яке значення, розрізнювали тут людей на старших і молодших по чину, на командирів і підлеглих. Старшини віталися один з одним, прикладаючи до кашкетів чотири пальці, вітався і Михайло, та стояв осторонь: йому ще важко було дихати й розмовляти. У грудях вряди–годи пропікало гострим болем, і він думав тепер про тих, що лежать, скалічені, на шпитальних ліжках, а також про видужалих рядових стрільців, яким серед старшин немає місця і котрі нині не вип'ють, як у окопах перед боєм, келишок рому — а там, напевне, п'ють, щоб збадьорити себе перед смертю. Старшини чомусь почали враз збиратися до гурту в куті біля високого заґратованого вікна — гімназисти грали, видно, тут колись у ручного м'яча, — хтось шикнув: "Пантруй двері!"; Михайло теж підійшов і побачив посередині гурту незнайомого вояка із зірками четаря: він тримав у руці великого формату зошит, на якому було виписано великими літерами "Самохотник". Михайло знав від Андрія, що такий рукописний часопис випускають у Відні запасники, йому стало цікаво дізнатися про зміст часопису, і він протиснувся до середини гурту. — Великодній випуск "Самохотника"! — оголосив четар, який, певне, був і редактором. — Я усього читати вам не буду, потім самі переглянете й подивитеся знамениті ілюстрації нашого митця Йосипа Куриласа до пісні "Бо війна — війною" — десятник Курилас воював на Маківці з самим Цяпкою! Четар розгорнув часопис і показував старшинам кольористу картину: вусатий бравий сотник тримає коня за вуздечку, а біля нього припадають розкішні молодиці та дівчата. "А я й не знав того десятника, — подумав Михайло. — Тоді його, напевно, ще не було на Маківці… Але і я мав щастя служити в сотні Івана Цяпки, якого за дотепність, а особливо за його бадьору примовку на всі випадки воєнного життя — "бо війна — війною", — гаряче любило стрілецтво". Михайло повторив у думці улюблену фразу Цяпки, яка стала початком жартівливої стрілецької пісні, і вловив тепер у ній глибший, ніж вояцька бравада, зміст. Війна — не тільки фронт, а повсюдне людське життя у всіх проявах: фронт і тил, героїзм і маркірантство[23], рев гармат і пісня, любов і ненависть, — тож несправедливо протиставляти фронтовиків тиловикам, загиблих — новонародженим, наїдених — голодним, скалічених — уцілілим; війна — це круговерть, хаос, у якому кожної миті можна перейти з одного становища в інше: ніхто не може гарантувати для себе цілковитої безпеки. То чи треба звинувачувати того, який скористався нагодою побути хвилину в затишку? І чи можна осуджувати тих, які, опинившись у пеклі, мріють вирватися з нього? Усе на світі стало нестійким, і врятувати людину від морального краху може тільки одна категорія — фаталізм. Іван мав рацію. Бо війна — війною! — Я прочитаю вам великодні молитви за Україну, — продовжував четар. — Слухайте спочатку, чого просять усусуси: Боже, дай нам Україну: Коломию, Снятии, Станіславів, Городенку, Надвірну, Делятин! Ніхто не засміявся: надто мало просять у Бога стрільці. "Невже це й уся наша політична програма?" — подумав Михайло. — А поляки хочуть набагато більше: Panie Boże! Polski naród! My się przecież znamy, Dla nas całej Ukrainy nie prosim — żądamy![24] — О, ляхи мають набагато кращий апетит! — вигукнув хтось. — Слухайте, чого хочуть євреї: Боже, волю дай Вкраїні, — просим й ми, євреї, На Вкраїні краще буде нам, ніж в Галілеї! Сміх: жид завжди хитрий! — І на кінець — гаряча молитва нашого голови Кирила: Боже, вольну дай Вкраїну від Сяну до Дону, Крім родини, не дам у ній панувать нікому! Вибухнув голосний регіт. "Тож таки правду говорив той стрілець, — подумав Михайло. — І Гриць такий самий". — Треба йому прочитати! — почувся вигук. — А він і сам прочитає! Раптом стихли сміх і гомін: до спортової зали, пропускаючи наперед австрійського полковника в обвішаному орденами кітелі, увійшли Трильовський і Боберський, за ними ступав польовий курат Гриць Шепетюк, ведучи під руку молодого вихудлого стрільця у чорних окулярах. Старшини підійшли до столу. Провідці Бойової управи й австрійський офіцер зайняли місце в центрі, Гриць залишив стрільця поряд із полковником, подався у кінець столу й розпочав молитву. Опісля голова Бойової управи велів налити в чарки рому й виголосив промову. Він говорив довго, тримаючи в руці високий келих з рубіновим напитком: детально розповідав, ніби самому довелося там побувати, про героїчні бої усусусів на Маківці, потім зачитав, беручи зі столу листок за листком, безконечний, здавалося, список полеглих. — Вічна пам'ять героям! — вигукнув Трильовський і перехилив келих. Випили й старшини. Тоді Гриць м'яким баритоном розпочав скорбне "Спіть, хлопці, спіть", і всі підхопили стрілецький реквієм, здавлюючи спазми в горлі: кожен другий із присутніх втратив у боях товариша. Михайло не відводив погляду від блідолицього стрільця, що стояв біля полковника: хто він і чому в чорних окулярах, невже сліпий? До стрільця почали всі придивлятися, тоді Трильовський сказав налити по другій чарці й проголосив: — Хвальне товариство! Я зачитав вам печальний список тих героїв, які поклали свої буйні голови за волю України. Та не сказав про тих, які пролили свою кров і залишилися живими: багато з них не вернеться більше в лави легіону, зате вони залишаться живими свідками тяжких змагань, символами героїзму нашого народу. Перед вами, — Трильовський показав на вояка в чорних окулярах, — стрілець Адріан Волошенюк, який у битві за Бескид утратив очі. Він змовк, бо вчувся голосний схлип: то заплакав, здригаючись усім тілом, сліпий воїн. Трильовський знітився, бо ж не ради сліз, а задля прославлення стрілецької відваги наказав привести сюди сліпого; стрілець невтішно плакав, затуливши долонями обличчя; Трильовський виголосив тост, заглушуючи плач страждальця: — Піднесімо, товариство, келихи за нашого героя! Хай живе стрілець Адріан! Ніхто не пригубився до келихів, запала гнітюча тиша, серед якої почувся тихий голос сліпого стрільця: — А ви спитали мене, чи я хочу жити?.. Ситуація стала надто прикрою. Полковник поплескав стрільця по плечу, втішаючи: "Weine nicht, weine nicht, alles wird in Ordnung!"[25], та стрілець не переставав хлипати. Трильовський спохмурнів: великодній сніданок з участю осліплого героя мав підігріти бойовий дух старшин, які завтра–позавтра від'їдуть на фронт, а вийшло навпаки: кожен подумав, що й з ним може таке трапитися. Михайлові згадався його моторошний страх, коли він, опритомнівши, довго не міг розплющити очей… хай станеться невість–що, тільки не це, не це! Професор Боберський, шукаючи виходу із незручного становища, кинувся до дверей роздягальні, де чекали з подарунками для старшин дівчата з Українського комітету допомоги пораненим, відчинив двері, кивком голови запросив їх до зали, і пішли вони довгим рядочком — молоді, свіжі, вродливі, у вишиваних блузочках, — несучи на руках перев'язані малиновими стрічками пакунки; вони зупинялися біля кожного старшини і, мило усміхаючись, просили взяти презент. Михайло сторожко чіплявся поглядом до кожного дівочого обличчя, немов хотів упізнати в котромусь Катрусю, хоч знав, що її тут не може бути, Гриць сказав би; він зиркнув на Шепетюка і в ту мить побачив його незрозуміле замішання; Гриць рвучко вийшов з–за столу й схопив одну дівчину за руку, забираючи від неї пакунок, дівчина скрикнула: "Пусти мене, я уже знаю, що він тут!"; Михайло кинувся до них, повернув до себе дівчину обличчям і впізнав. — Так ось де ти воюєш! — проказав, відступивши на крок. — Штабна… — Не смій! — скрикнула Катруся; вона була така сама, як рік тому на Великдень у Пилипівці, — біла пінка на молоці; синє полум'я образи зблиснуло в її очах і враз погасло: — Михасю, усюди ж війна, а я доглядала їх… і тебе доглядала б, якби знала… Вони утрьох вийшли із зали, і надворі сказав Михайло до Гриця: — Негідник ти!.. Пробач, Катрусю, — обняв він дівчину, — вибач мені, любко…. Тепер я тебе ніколи саму не залишу. — Не смій цього робити, — підвів голову Гриць, благально глянувши на Михайла. — Вона повинна бути в безпеці, ти її залишиш тут, якщо любиш… — Я не лишусь, — відказала Катруся. — А що далі? — спитав Юра, коли я замовк. — Що далі… Тебе, напевно, цікавить доля Катрусі. Вони з Михайлом розійшлися. Бо війна — війною… Катрусю поховав я. — Чому — ви? — То зовсім інша історія. Може, колись розкажу тобі й про це… З Шепетюком мені доводилося розмовляти все рідше й рідше: його, хворого, часто забирали до санчастини — так званого ОП[26], де незабаром він і помер. Встиг ще мені розповісти, що по приїзді з Вільна до Львова Михайло записався в університет на другий рік філософії: відвідував лекції з географії професора Степана Рудницького. Гриць продовжував учитися на теології, а Катруся влаштувалася сестрою–жалібницею у стрілецькому лазареті на Руській. Потім у Михайла відкрилася у грудях давня рана, і він надовго ліг у лазарет… Усі троє були на похороні Івана Франка. Михайло йшов за катафалком у почесній варті, Катерина співала в хорі, а Гриць із теологами допомагав священикові Гургулі відправляти панахиду над гробом поета–безбожника, який відмовився від останнього причастя. "Похорон–еклектика, — мовив із ледь прихованою іронією Шепетюк. — Церковна панахида й атеїстичні промови студентів…" Втім я почув рівномірне дихання приятеля: утомившись моєю розповіддю, Юра запав у глибокий сон. Похорон Франка Про мене сон забув. Я лежав із розплющеними очима, вдивлявся у темінь, ніби намагався уздріти в ній те, про що так неохоче розповідав Шепетюк, і коли дрімота тепло опустилася на очі, рушила за домовиною, вкритою китайкою, процесія скорбних людей. Весь народ іде за труною Франка. Початок процесії наближається до воріт Личаківського кладовища, а кінця немає. Кінця і не буде. Поряд із похоронною каретою ступає у стрілецькій варті Михайло, а за ним — на відстані одного покоління — йду я; за мною — на тих же розстанях — мої діти і внуки. І так іти нам і йти в мандрівку століть з печаттю його духа. …Смерть, немов кульова блискавка, нечутно, довго і вперто проникала вуличними протягами Львова на Софіївку і закружляла над ажурним будинком у кінці вулиці Понінського. Вона запливала у вікна, приглядаючись до своєї жертви, й викочувалася крізь двері; народ бачив ту бліду кулю смерті й, затамувавши подих, вірив іще, що подасться вона відтяжними протягами понад улоговиною Йорданського парку й затримається там хоч натрохи: не раз уже заглядала смерть у цей дім і не наважувалася вразити серце Поета, який все ще продовжував працювати рештками свого стомленого мозку. Секретар записував останні рядки Мудреця й завмирав, коли смерть холодом продувала кімнату, і врешті почув він тихе і хрипке: "Я буду вмирати, Мар'яне…" А потім прощання з сином Петром — хорунжим УСС, якого відпустили з позиції над Стрипою додому, розмова із священиком, що прийшов сповідати Франка, — і ще крихти надії у народу. Та вибухнула врешті блискавка, спопеливши серце й мозок Поета, а відлуння грому вмить розкотилося по Львову, по цілому краю, і рушили звідусіль люди на Софіївську гору поглянути востаннє на того, хто був для народу присутній кожної миті, мов батько в домі, і заволати в розпачі: "Нема!" — і було те "нема", мов жах смерті холодний, чули всі: щезло те, без чого жить ніхто з них не годний. Як жити далі? Хто замінить того, котрий народився раз на сотню літ? Ще одне століття чекати Пророка? А може, він, утомлений, свідомо уступив місце випестуваному ним Єгошуа? Виносять стрільці домовину з дому, дотикаються до неї гілки розквітлих яблунь, коливається на теплому вітрі червона китайка в головах покійного; кладуть труну на стіл посередині подвір'я, шість старшин з крісами на плечі стають у почесну варту, а між ними хорунжий Шинкарук. Промовляють доктор Кость Левицький, професор Олександр Колесса, голова Бойової управи УСС Кирило Трильовський. Де ж він — новітній Єгошуа Навін? Це питання пропекло Михайлові мозок, коли до стрілецького лазарету на Руській докотилася печальна вість. Не була вона несподіваною: осамотнений — бо сини пішли на війну, а дружина лікувалася у закладі для душевнохворих — Іван Франко перебував у захоронці Ставропігійського інституту, й Михайло не раз бачив його — зжовклого, безнадійно хворого, вихудлого дідуся із запаленими повіками. До стрільців, які зализували тут рани, він був цілком байдужий, не випитував, з яких фронтів прийшли вони, за що воюють, дозволяв себе фотографувати разом із стрільцями, та був відсутній, і Михайло не міг зрозуміти причин Франкової байдужості: чи то від хвороби, чи не визнає він їх за українське військо? А кому ж тоді, як не стрільцям, адресувалися рядки його вірша: "Кожен думай: тут, в тім місці, де стою я у вогни, важиться тепер вся доля величезної війни"? Кому? А коли опікуни забрали Франка додому, Михайло зрозумів, що його вже немає, що попрощався він із народом ще тоді, коли їздив по містах і селах із "Мойсеєм", і тоді Михайло теж попрощався з ним. Тепер його покликали віддати Поетові останню честь. …Я йду в похоронній процесії на відстані одного покоління, мені не доступитися до Франка через товщу років, побачити печать смерті на його чолі не судилося, і він для мене залишився живий… Вашої смерті, стрийку Михаиле, я теж не бачив, і тому ви живете в мені, я залучаю себе до вашого покоління, я йду з вами, бо ваше життя продовжилось у житті моєму — ми склали одну особистість невільника, який дочекався волі. Я не вірю, не можу повірити у ваше небуття, бо воно б означало перемогу смерті над усією ланкою народу, до якої належали ви. Ми йдемо разом за Франком у нерозірваному потоці нашого народу, якому Поет прорік: "Прийде час!" Пливе над головами домовина, йде Україна в урочистому поході, і я на віддалі, мені належній, іду за святим безбожником, який вселив у наші душі віру в силу духа й час воскресний. …Проводжаємо в останню дорогу Вчителя. Прийшов він до нас, закоханий і пошлюблений, у позиченому фраку; вийшов за кафедру вчити народ у позиченому костюмі, заробляв він на хліб в наймах у сусідів, поклали його на смертне ложе в подарованій сорочці, і поховаємо його нині в чужому гробівці. Чи ж то доля така наша — завжди в чужому? Віками ми ходили в чужих мундирах і під чужими прапорами, виконували чужі накази, виголошені чужою мовою, і не маємо нині свого клаптика землі для могили Пророка… А нині ми вдягли мундири свої, і землю свою для себе забрати хочемо, — ти благословиш нас, Учителю, на боротьбу? Німі твої уста, але ж вони проглаголили колись: "І ярма всі ми порвемо!". Чому мовчиш?.. Давить у моє плече тягар металевої домовини, та я готовий нести вагу твою і твого безсмертного чину весь вік, аби тільки знати і труд свій тим полегшити, і рани свої пригоїти, — чи ти хотів, щоб саме ми несли тебе і йшли при тобі в почесній варті? А може, мріяв про інших? Але нині інших нема, є ми, і нащадки скажуть, чи гідні були… Я вірю, що маю право йти за тобою, бо готовий сповнити твій заповіт: "Прийдеться в ворога стріляти, і кров рікою потече". Тебе нема, — хто поведе нас, у вогні розбуджених? Нині вмер Мойсей на межі Ханаану, а Єгошуа ще й не чутно. Не скажеш ти вже й не покажеш. Досі за нас думав Франко; тепер настала черга самим натруджувати мозок для справедливого діла. …Ми нині вже знаємо те, чого не могли знати ви, стрийку Михаиле, коли йшли в почесній варті за труною Поета. А мої діти, які йдуть на належній відстані позаду, але в нерозривному потоці нашого народу, знатимуть більше. Та початок нинішньої істини був там, біля домовини Франка. Він зійшов із шляху, полишивши народ у вогні — зі своєю наукою. Ви скористалися з неї, стрийку Михаиле? …Я не ступив ні кроку в житті без Франкової науки. Як і без Шевченкової. Нас учили сини кріпаків і ковалів. Аристократи духа із черні. А може, звідси й лихо наше, що облагороджений справжнім і проїдений фальшивим аристократизмом світ не хоче визнати наших апостолів духа з плебейським тавром і висилає проти них апостолів черні з тавром аристократів? Ми їх не маємо — вождів юрби. Ми маємо святих Пророків, які символами провістили боротьбу за волю. Шевченко проник у національну темряву і висвітлив у ній страдницький образ Марії — України, яка віддала свого сина на хрест у жертву за пробудження народу. А Франко, онук Марії, навчав пробуджених мудрості й добра. Та ніхто з них не вказав на ворога пальцем. Нині ми ховаємо аристократа духа Франка, і сходить у могилу апостол черні Сенкевич. У нас розбуджена свідомість, а у ворогів ненависть до нас. Ми мусимо платити тим самим. Завтра польський шовініст проголосить на наших землях культ шаблі. Тож повинні заговорити і наші кріси. Бо той, хто з доброї волі стає черв'яком, не має права скаржитись, що його топчуть… Пливе домовина з червоною китайкою над Україною. Ридає жалібний марш, іде народ за труною Франка, в огні розбуджений. Нині він ще єдиний, монолітний, спаяний жалобою. Що буде з ним завтра? Куди піде, з ким, за ким, проти кого? …Лунає над світом Франкове слово, не дає нам запасти в ліниву дрімоту, кличе до праці. А в ній — сенс нашого буття і наше майбутнє. Розділ п’ятий Про те, чого не встиг розповісти батько Про мене сон забув. Тепла дрімота, роздрухана моєю уявою, ліниво сповзала з очей, зі мною їй було незатишно, і вона, покидаючи мене, ще тугіше окутувала Юру, затуляла йому уста й ніздрі, я переставав чути навіть його дихання і залишився у наметі сам. А тоді на висвітленій іззовні холодним світлом полярного сутінку пілці дверей, де тільки–но проходив, мов на екрані, скорбний похід, вирисувалася постать людини, яка вийшла з першого ряду процесії, я вловив болісно знайомі риси її обличчя і вмент упізнав: був це мій покійний батько, який теж ішов за труною Івана Франка в колоні першого покоління. Вигляд він мав достоту такий, як тоді, коли нам було дозволено прощальне побачення у коломийській слідчій тюрмі, і він зайшов, ще молодий і журою змучений, до тісної квадратової кімнати без вікон, у якій під стелею горіла на скрученому дроті жарівка, припорошена сірим пилом, а біля оббитих чорним дерматином дверей стояв конвоїр. Батько увійшов крізь прочинені двері боком, немов боявся зачепити вартового і цим викликати його гнів; у батька на устах застигла запобіглива боязка усмішка, яка не сповзла й тоді, коли він став переді мною — хлопчиком, якому присудили майже стільки років неволі, скільки мав він зроду. І для мене, і для батька ситуація, в якій ми опинилися, була протиприродна, дика у своїй жорстокості й несправедливості, начебто й нереальна. Ми не мали права обнятися — мені було звелено тримати руки за спиною; та нам цього й не бажалося, бо чому ми мали обніматися, коли ніколи досі в такий спосіб не стверджували нашої спорідненості, і чому, зрештою, мали прощатися — молодий батько, обов'язком якого було докохувати первістка, з неповнолітнім сином, котрому сама природа не веліла покидати ще родинне гніздо? Запобіглива батькова усмішка поволі ціпеніла, перемінюючись у болісну гримасу; я ж свого обличчя не бачив, не знаю, яке воно було, зате різко відчув, як у грудях ворухнулася й розкришилася на мачини колючого піску грудка терпкості, що запеклася ще в той день, коли наша сім'я дізналася про арешт стрийка Михайла і я уперше зрозумів, що таке страх, уперше передчув, що мені неминуче доведеться його спізнати, продовжуючи життя старшого знедоленого покоління. Нині це вже сталося, і хоч терпкий страх не переставав існувати, усе ж він покришився і більш не здавлював безнадією; у цю мить колишня фатальна віра в неминучість лиха перемінилася у фатальну віру в добрий кінець — і не покидала вона мене ніколи. Те відчуття було міцне й суперечливе: з одного боку, гнітив давній страх перед злом, яке невідлучно буде супроводжувати мене в неволі, з другого — осіняв смак волі, яка неодмінно вернеться до мене; той смак свободи я теж спізнав у дитинстві, коли викидав у яму від гашеного вапна портрети санаційних вождів, уперше зрозумівши закон минущості тиранії. Переді мною простилалася смуга зла з відчутною для мене перспективою його неминучого кінця, і я у це повірив; та не було такої віри в батька, і він із заціпенілою гримасою болю на спавутиненому скорботою обличчі прощався зі мною назавжди. Батько нічого мені не сказав, а мав щось сказати на вічне прощання, та, видно, горе зжерло всі його слова; він полапав себе по кишенях, вийняв пом'яту пачку цигарок — здається, "Прибой" — і, забувши про те, що іще півроку тому карав мене за куріння, подав мені ту пачку, наче визнання мого повноліття, бо ж років мені чимало приточили, — і я очима показав батькові на кишеню моєї арештантської роби… На полотняній пілці постав переді мною батько таким самим, як був тоді, тільки гримаса болю знову перемінилася в усмішку, проте не в ту принизливо–запобігливу, а в добру й ледь лукаву: так він завжди усміхався, коли хотів щось дуже цікаве мені розповісти. Я вловив її й почав благати, щоб розказав мені те, чого не встиг, я переконував його, що багато слів мені не треба, решту зумію домислити, а втім, я дещо й сам знаю: мати перед смертю призналася мені до того, чого не можна було колись знати дітям, — і батько почав свою розповідь. Я з напруженою увагою вслухався у кожне його слово, осмислюючи драму таємниці нашої сім'ї. Старий Шинкарук зліг на початку весни сімнадцятого року і вже не вставав. Не процесувався з Богом за літа, хоч мав їх небагато — усього–на–всього сорок сім: так змаргався за своє коротке життя, що смерть до нього підходила в самий раз, і він чекав її, як любку на ніч, кликав її ласкавим словом, не їв нічого, бо вже й утроба не приймала, а лукава костомаха зачаїлася перед порогом — не йшла і жити не давала. То, очікуючи її, наспівував тепер собі, сумирно лежачи на постелі, те, що, певно, намугичилось йому за всі літа, бо ніхто ніколи не чув, щоб Никола Бобик, як його прозивали в селі, співав: смішно було навіть подумати, щоб такий останній харпак та за пісню брався. А видно, колись–таки наспівував німотно, бо ось прорвалася вона в нього хрипотою з горла — така сумна, як уся його доля; і закушував Іван до болю зуби, щоб ридма не заплакати на те печаловання: Ой піду я в горіховий садочок, Ой зірву я горіховий листочок, На тім листку напишу три журби: Перша жура — ані тата, ні мами; Друга жура — ані брата, ні сестри; Третя жура — миленька ся віддає… Шинкаручка сиділа на печі, водила блудним поглядом по стелі — розум у неї щораз більше каламутився, — вона без упину молилася або вимовляла напам'ять біблійні псалми, а впереміжку водно питала в Івана, не дивлячись на нього: — Іване, жиє ще Михась? — Жиє, мамо, — відказував Іван, сидячи на лавиці у батьковому узголів'ї. — Слава Господу… Старий тоді насилу піднімав голову, втуплював бліді очі в сина і теж питав: — Чув–єсь що про ліворуцію? — Не чув–єм більше нічого. Скинули царя та й решта. — А ц і що роблять без царя? — Відступають. — А куди йдуть, як царя нема? До кого? — Не знаю, тату. — А що Атаманюк каже? — Каже, що Страшний суд іде. — Має рихт… Бо йде! У тих ще є цісар, будуть мати з ким нас катрупити… І співав далі: Куди йду, все до корчми вступаю, А в корчмойці сидить мила за столом, П'є горівку, п'є горівку із вином. Чо ж ти, мила, по корчмойці блукаєш, Чи ж ти дома хліба–солі не маєш? Є у мене хліба–солі доволі, Та не маю ані щастя, ні долі… Спазми стискали Іванові горло. Скільки ж то було в тата добра в душі, що запам'ятав таку пісню, скільки затовчено в нім ідеалу, скільки замордовано поезії: день–денно чув Іван від нього лише грубу сварку та осквернене слово, тож і схлипу загубленої батькової душі не мав тепер сили чути — того реквієму над замученою людською долею. — Та цитьте вже, тату! — не стримувався, а тоді старий згадував смертоньку ласкаву, яка чомусь не йде і не йде. — Аби–м не дочекався того, що має бути!.. Тривогу підгнічувала Шинкаручка, повторюючи біблійного вірша, що їй запам'ятався: — Та й, узявши, нерозумні, каганці свої, не взяли оливи; а мудрі взяли оливи з каганцями своїми… Бо мудрі були, — уточнювала біблійний текст. — Коли ж забарився молодий, то всі подрімали й поснули. А опівночі крик залунав… — голос старої звискував, аж щось булькотіло в горлі: — Молодий іде, виходьте! Схопилися всі й каганці свої наготовили, і сказали нерозумні до мудрих: "Дайте нам оливи вашої, бо наші каганці гаснуть". — Чи ти здуріла геть–чисто, стара, що молебен наді мною, живим, правиш? — хрипів на постелі Шинкарук. Іван утікав з хати. Йшов до Шубертівни. Кожного разу заставав учительку все більш зажуреною: короткий час затишку закінчився. Російські війська, незважаючи на запевнення генерала Брусилова, що його армія й після детронізації царя виконає свій обов'язок перед батьківщиною, безладно відступали… — Моя мама, — говорив Іван, — водно переказує біблійну притчу про весільних гостей — мудрих і немудрих… — Знаю ту притчу, Івасю. Наші каганці погасли, і ніхто не подасть нам оливи, крім нас самих… Де взяти? Говорив нам поручик Міцкевич — де. Але чи й він знайде її? Далекий той склеп, та й революцією вже розбитий — певне, розхапали ті, хто був ближче. Може, йому щось перепало. Нам не перепаде… — А чому завжди хтось щось нам давати повинен? — Тоді сам докопуйся. — Повернути зброю проти Австрії, як Колас радив? Я не маю багнета. — Зате він у Михайла є. Одного вечора, коли від Снятина вже докочувався гул боїв, до вчительки зайшов Шепетюк. На Івана й не поглянув, говорив спішно, ніби хтось бив його в потилицю: — Якби що до чого, пані вчителько, то я 'го добре і в очі не видів: вкинули мені якогось офіцера до хати — і шлюс. Най би був і здох, але ви конопадилися біля нього, лікували–сьте, балакали всілякого, то вже стрібуйте щось відповісти, як будуть питати. Бо я — що… — Не бійтеся, пане війте, і не шукайте винних. Я за все відповім, — відказала терпко Шубертівна. Коли Шепетюк винісся з хати, довго обоє з Іваном мовчали. Перший заговорив Іван: — Може, подастеся за російськими військами… Перебудете лиху годину. Багато хто так робить, чув я. — І ти зі мною? — запитала Шубертівна. — У мене батько… Я ж єдиний тепер у них син. — А в мене люди, Івасю. Я завжди в них була єдина. Що скажуть про мене, коли покину їх у біді? По розбитому тракті від Снятина на Коломию в затяжні сльоти, що залягли над Покуттям відразу після Петра і згноювали трави на луках, толочили достиглі жита, жовтими бурчаками дощових потоків розмивали сільські дороги, а до тракту добиралися повенями Пруту, — тягнулися безконечні обози здеморалізованої російської армії. Рінь із тракту стекла, колеса повитовкували вибоїни, у них застрягали вози, брички й тачанки; до Пилипівки, що заховалася від гостинця під Погорільцем, в улоговині над річищем Березівки, долунювали покрики, вйокання і матюки; десь там іржали й форкали стомлені коні, витягуючи з ям гармати, надсадно вили вантажні авто, розбризкуючи болотну гущу. Біля близьких до гостинця сіл обози зупинялися, фірмани розпрягали загнаних шкап і залишали їх здихати на обочинах, солдати реквізували у селян худобу, коней, ганялися за дівчатами і ґвалтували їх серед білого дня, потім верталися з награбованим і далі брели місивом по обох боках шосе, проклинаючи на чім світ детронізованого царя. А вслід за обозами фурчали й завивали в повітрі послані австрійцями стрільна, гахкали, піднімаючи в небо чорні клуби болота й диму; деякі настигали останніх — дико тоді іржали коні, пориваючи за собою вози поза обочини, і, покалічені, конали в ровах; злітали в повітря колеса й покремсані людські тіла; австрійські штурм–батальйони йшли по п'ятах росіян, а польова жандармерія заходила в села карати москвофілів і відновлювати на відвойованих землях владу Австро–Угорської імперії, яка за молодого цісаря Карла ще не гадала агонізувати. Наприкінці липня австро–угорські війська зайняли Коломию. Захована в переярах Пилипівка залишилася без влади. Був час подумати, що робити, та страх перед невідомістю паралізував у людей волю, ніхто не виходив із хат, не засвічував вечорами каганців, і в який раз із скрухою згадував Іван біблійну притчу про необачних людей, які прийшли впорожні на криваве весілля, бо ніколи тії оливи не мали, і суджено їм, з темряви вийшовши, у темряві, освітленій хіба що воєнними пожежами, марно погибати. Просвітку не було нізвідкіль. Батько помер, доспівавши свою скорботну пісню; Іван поховав батька без попа; мати у своєму безумстві молилася на печі, і було їй з Богом краще, ніж людям, які вже й забули молитися; а по бакаїстій дорозі серединою села ходив туди й назад сліпий Атаманюк із головатим костуром у руці й викрикував своє: — Молітесь, людіє, Страшний суд іде! І суд прийшов. Одного дня вранці в’їхав до села загін кінних гонведів. Синьомундирники вривалися до хат і виганяли людей на толоку — всіх, разом із дітьми. Хлопців, яким за час війни виповнилось по вісімнадцять, відводили на край толоки, де стояли форшпани з однокінними возами, решту людей зігнали докупи канчуками. До юрби підійшов офіцер і гаркнув ламаною німецькою мовою, щоб признавалися, хто з них — муска. Люди не розуміли, товпилися, ховалися один за одного, й полегшене зітхання прошелестіло в натовпі, коли з приміщення школи в супроводі двох гонведів вийшла вчителька Шубертівна. Вона розмовляла з жандармами по–німецьки, зупинялася, у чомусь їх переконувала, і люди ожили в надії: їм з учителькою не страшно. Та поки гонведи з учителькою підійшли до натовпу, тут засвистіли нагайки, залементували жінки й діти; жандарми виводили з гурту чоловіків по одному й шмагали їх, викрикуючи одне–єдине слово "муска", якого ніхто, крім колишнього війта Шепетюка, не розумів; на смерть переляканий Шепетюк усе поступався назад, ховаючись за жінок, але й на нього прийшла черга — саме в той мент, коли Шубертівна підійшла до карателя й намагалася його переконати, що москалів у селі не було й нема. Тим часом Шепетюка вже лупцювали шомполами, він заслонявся руками і благав пощади, та в цю мить побачив Шубертівну і, впавши перед напасниками на коліна, залепетів, що москаль був, був у нього, але він не винен, вкинули 'го до хати, най би і здох, але вона, вона його лікувала й змовлялася з ним проти цісаря, — він плакав, скиглив і показував рукою на вчительку. Шубертівна стояла бліда від страху, огиди й гніву; жандарм не все второпав з мови Шепетюка, але той уперто показував на вчительку рукою; тоді офіцер схопив за плече Шубертівну, штовхнув поперед себе, її узяли під руки два гонведи й поволокли до шарабана, що стояв, запряжений парою коней, обіч на толоці. З гурту хлопців вихопився Іван, закричав, та жандарм ударом кулака по голові звалив його на землю. Шепетюк стояв і непам'ятними очима дивився, як б'ють Івана і заштовхують до повозу вчительку. А тоді сталася Божа воля. На зойк катованої вчительки і викрики гонведів ішов наосліп з піднятим в обох руках головатим костуром столітній опришко Атаманюк. Він непомильно по слуху підійшов до карателів, звів над ними костура, а тоді почувся сухий постріл, і старий упав горілиць на землю, втупившись більмами в більмате небо. Жандармський шарабан — з учителькою Шубертівною — покотився вибоїнами сільською вулицею, минаючи школу й обійстя Шепетюка; вози з хлопцями й Іваном потяглися слідом за шарабаном — у Коломию до асентерунку.[27] Народ у мертвому остовпінні стояв посеред толоки, і здавалося, що ніхто ніколи не зрушить його з місця; та враз люди почали розступатися, коло все більшало, розширювалось, і в центрі того кола залишився колишній війт Шепетюк. Він простягав то в один, то в другий бік руки, підбігав, а люди сахалися від нього, як від прокаженого… А потім — спочатку старі жінки, далі чоловіки й діти почали боязко підходити до мертвого Атаманюка. Стояли, схилялися і врешті падали перед ним на коліна й по черзі — як колись на Великдень біля церкви живому — цілували руки. …Побитий гонведськими кулаками, розчавлений цілковитою катастрофою моєї сім'ї, смертю сліпого опришка Атаманюка, юдиним вчинком Шепетюка й арештом Шубертівни, трясся я на возі зі своїми однолітками і не міг зосередитися хоча б на одній думці, яка вивела б мене з хаосу приголомшливих вражень, що звалилися на мене раптом, мов плова[28] на пастуха посеред полонини, і він, промоклий до нитки, один стоїть над крутим ізвором, де пропала вся його отара, стоїть у густому непроглядному тумані, заблуканий, загублений, із герлигою в руці, яка його порятувати не зможе, і залишається одне — завити з розпачу, мов підстреленому вовкові. Я уже знав, що досьогоднішнє життя з моєю філософією фаталіста, з моєю обережністю і намаганням зберегти себе заради хоча б дрібної користі, яку я міг би принести суспільству, — омана: людина в екстремальних обставинах повинна стати максималістом, загнуздати свого борзого коня, і тільки тоді — якщо її не виб'ють із сідла — можна досягти великого; на таке я ніколи не зважувався, через що тепер, немов теля на шнурку, їхав до асентерунку, призначений не на більше, як на гарматне м'ясо. Перед очима раз у раз промигувала затемнена Шепетюковим злочином біла тінь його дочки, яку я не переставав кохати, хоч знав, що вона належить моєму братові; у ту мить я знав ще й те, що зрада війта знівечить кохання Катрусі й Михайла, і я готовий був — о, я був до цього готовий і навіть впускав у безпросвіття моєї душі таку мрію! — порятувати колись своєю любов'ю зневажену, принижену, відчужену білу Катрусю. Та ця гріховна мрія не приносила радості, бо ж була егоїстична і підла, та й зродилася вона з тієї ж філософії фаталіста, який не завойовує життя, а вдовольняється його огризками. Мені приходив на гадку білоруський поет Якуб Колас з його виробленою життєвою програмою, з метою, до якої він ішов осмислено, уперто й послідовно, як мій брат Михайло: хай на їхніх шляхах чигає на них навіть неминуча смерть, усе одно вони йтимуть. Я не міг тоді передбачити, чи зважуся коли–небудь так іти, проте той день, коли я на возі з рекрутами прощався зі своєю юністю, був для мене переломний: я збагнув, що віднині й до самої смерті ніхто мені не допоможе вибирати життєві шляхи: ні батько, ні мати, ні Шубертівна, ані Михайло — лише я сам. Це усвідомлення жорстокої самостійності додало мені рівноваги, і я не розгубився: заспокоював свою маму, втішав її, як змужнілий син, коли вона, безумна, уже на подвір'ї цісарських касарень у Коломиї виповзла з–під дощатого сидіння на возі й заголосила на весь світ: — Паночки золотенькі, а цього я вже вам не віддам! Йой, таки не віддам, аби–м тут під землю запалася… Тож коли ще панотець дарував їм обом корони, аби вони нарід порятували, а ви вже й другого на смерть посилаєте! Та мамина віра у світло, яке принесуть знедоленим людям її просвічені сини, зогрівала її до самої смерті. Відчайдушна темна жінка, яка не побоялася гонведів і зуміла заховатися під сидіння на возі, щоб порятувати свого сина, свою святу ідею, за кілька днів опісля, упевнена, що виконала свій обов'язок на землі, із словами похвали Богові померла в самотній хаті під розп'яттям, ліворуч якого приколола до стіни матуральну фотографію Михайла, а праворуч мою — семінарську. Такий вернісаж я застав в опустілій вітцівщині, коли після війни повернувся додому. …Мабуть, ти пам'ятаєш, як у нас на Покутті називали розтелеп, нехлюїв і невдах: оферма з тридцять шостого регіменту! Ця прозиванка походить із солдафонського лексикону капральських лайок у Коломийському тридцять шостому цісарсько–королівському піхотному полку, сформованому з галицьких та буковинських рекрутів і посланого на італійський фронт, де сільські переважно хлопці протягом трьох років доводили перед світом, як уміють умирати за свого цісаря хоробрі "тірольці сходу". Мені, пилипівській офермі, теж випало воювати з італійцями в Альпах за тих кілька кілометрів неужитків, що їх захотіла відібрати від Австрії Італія, — усього один рік, проте додому я дістався аж за три найтяжчі в моєму житті літа, про які тобі колись ще розповім. Після місячного вишколу коломийських рекрутів було відправлено поїздом у Трієст, прикомандировано до тридцять шостого регіменту й відразу кинуто в битву над Сочею. Неоперені, необстріляні хлопчиська потрапили у справжнє пекло. Австрійське командування кидало нас на передній край першими, а вже по наших трупах ішли австрійські й мадярські полки. Хто залишався живий, прилучався до них і йшов далі вбивати італійців. Мене куля минала, я ж стріляв і, напевно, теж убивав; кожен розпачливий крик пораненого італійця "mama mia!"[29] спочатку глибоко вражав моє сумління, та з кожним днем воно все більше шкарубіло, і згодом не тривожили його навіть зойки моїх товаришів "мамо рідна!"; щодня ми вихоплювалися з окопів, щоб убивати, потім верталися до них, викидали за бруствери трупи, мертво втомлені падали на сиру землю, споживали сухий пайок і засинали, а тоді приходили італійці вбивати нас, вони вривалися у наші окопи й кололи багнетами, на нас зверху падали бомби, ми вискакували з ровів і билися врукопашну. І так днями, тижнями, місяцями. У хвилини перепочинку, коли знекровлені в цій страшній і безглуздій позиційній війні воюючі сторони чекали підкріплень — свіжого окопного м'яса, я уже не думав про майбутню боротьбу за волю нашого краю. Усе здавалося пропащим, а той далекий рідний край — дощенту знівеченим: Австрія, немов упир, висмоктувала з нас кров, щоб не залишилося її ні краплі для війни із завойовниками. З пилипівських рекрутів залишився живий і навіть непоранений тільки я; це сповнювало мене розпучливої самотності і безнадії, і я мріяв лише про те, щоб повернутися додому й розпочинати все наново — з просвіти, аби міг знову відродитися мій народ і вижити. Та навіть цю мрію спопеляло відчайне усвідомлення: протягом століть ми безперервно зализуємо завдані нам рани і виживаємо лише для того, щоб не у сліпоті, а в гіркому прозрінні могли оглядати на своїх руках вічні кайдани. …На початку червня 1918 року італійські війська, підкріплені американською, англійською та французькою артилерією й авіацією, розпочали наступ на ріку П'яву, за якою окопалися австро–німецькі дивізії. Недобитки 36–го піхотного полку командування посилало на скелясті гори для оборони флангів фронту. Ми повинні були пильнувати, щоб італійські стежі не проривалися гірськими путівцями в наш тил. Стояли ми тут, мов приковані до скал Прометеї, яких безкарно розстрілювала прицільна англійська артилерія. Протягом спекотних італійських днів ми були для ворога майже нерухомими цілями, а в холодні ночі теж не спочивали: спускалися по вирубаних у прямовисній скелі східцях по воду, щоб, напившись її, гинути вдень від гарматних стрільн і бомб. О Італіє, Італіє!.. Хто з нас не мріяв побачити тебе в чарі мистецтв, хто не хотів хоч раз у житті переступити благословенну П'яву! Нині ми мусимо переходити її, криваву, немов п'явку, мертвотну, мов Стікс, понтонними мостами і вплав, і не потрібні нам твої зелені береги, на яких гниють трупи, і ненависні нам величні гори з кастелами[30] на вершинах, біля яких нам суджено в невідомості навіки залишатись, і проклинаємо ми нині вічні твої міста, Італіє, із святими соборами, капелами і пантеонами… Коломийський полк стояв над П'явою на становищах першої лінії аж до розпаду Австро–Угорської імперії у кінці жовтня 1918 року. Дезертирство з фронту розпочалося набагато раніше. Спійманих дезертирів карали "шлангами": саджали на землю, прив'язуючи праву руку до стопи лівої ноги на годину, дві і більше. Не допомагало — вояки кидали зброю і йшли навмання на північ. Коломийський двотисячний полк танув, я ж, залишаючись–таки й надалі фаталістом, відсиджувався в окопах, аж поки не стало відомо, що Габсбурзька династія впала. Тоді австрійці вночі перші покинули лінію фронту над П'явою, полишивши напризволяще рештки Коломийського полку. Італійці перейшли П'яву і забрали ту решту в полон, мені ж удалося втекти. Я наздогнав відступаючу австрійську армію, що безладно втікала з Італії, на Лієнцькому тракті. Тут стояв ґвалт: автомобілі наїжджали на вози з амуніцією, артилеристи скочували гармати з обочин і залишали; отари піших вояків брели ровами й полями, байдуже минали поранених, які благали рятунку, їх місили ногами, колесами й копитами, щезло лицарство й побратимство — так ганебно й ницо закінчувалася Перша світова війна. Та для нас вона тоді ще не закінчилась. Услід летіли ворожі стрільна й робили з нас кривавий фаршмак; здавалося, противник хоче вистріляти всі запаси своєї амуніції; над нами ревіли англійські й французькі літаки, скидаючи бомби, та найстрашніші були італійські малі аероплани, що летіли над нашими головами на бриючому польоті й безжально розстрілювали. …Зрозпачений від жалю і злоби, я побачив такого літака над собою: пілот у шкіряному шоломі перехилився з кабіни, він дивився крізь окуляри, мов упир, і реготав мені прямо в обличчя; за цей блискавично короткий мент я встиг зірвати з плеча карабіна, прицілитись і вистрелити; я побачив, як пілот випустив штурвал і схопився руками за груди; маленький двокрилий літак гримнувся поряд на поле, жовніри побігли до нього, витягли з кабіни ще живого пілота й люто кололи його багнетами, поки тіло не стало кривавим місивом. Я не йшов його добивати, я своє зробив, мені хотілося пожалкувати за свій вчинок, та каяття не було, мої груди розпирала зловтіха, і я жахнувся тієї жорстокості, яку виплекала в мені війна… А далі — залізниця, боротьба за вагони, дахи, клозети. Потяг рушив, із дахів летіли карабіни і люди, яким не вистачило там місця; той страшний содом закінчився аж у Кракові, де поїзд зупинили польські ландміліціонери з біло–червоними пов'язками на рукавах. Вони наказали полякам вийти з жовнірської юрби; поїзд рушив далі, а в Перемишлі зупинили його українські офіцери в австрійських мундирах. Нам було повідомлено, що у Львові проголошена Західноукраїнська Народна Республіка, і всі українці за законом мобілізації мусять вступати в ряди Української Галицької армії. Якась дівчина приколола до мого пошарпаного кітеля жовто–блакитну кокарду, якою я не встиг утішитися, як не встиг і усвідомити, що повинен віднині чинити… З товарної станції з двох боків наскочили польські ланд–міліціонери й почали по нас стріляти, українські офіцери й ми, мобілізовані, розбігалися хто куди. Я утікав навмання, поки хтось іззаду не заламав мені до хрускоту руки й не поволік за собою по рейках і шпалах; я чув, як б'ють мене в ребра носками чобіт, врешті рот наповнився кров'ю, я захлинувся і знепритомнів… Короткий міцний сон розірвав, розшматував навальний і довгожданий, як грім у засушливе літо, гуркіт мотора. Євген рвучко схопився з матраца, гарячково, аж рвалися петельки, розщепив пілку дверей намету і вискочив надвір. Низьке свинцеве небо трусило лапатим снігом, і було довкола мертвотно тихо, немов у домовині, — жоден звук не тривожив світ, навіть вітру не було, і Євген зрозумів, що гуркіт літака йому приснився. Проте нервово розглядався, обводив жадібними очима сталевий обрій, який повз по дзеркалі води до берега, щораз швидше поглинаючи озеро й залишаючи загубленим у тундровій пустелі людям краєчну кромку, взяту першими гусячими лапками крихкого льоду. Але ж не може бути: Євген виразно чув стрімкий рев мотора; вертоліт, напевне, пролетів, не побачивши крізь туман наметів, а ми, замість подавати сигнали, спимо, як ховрахи, як ведмеді в барлогах! Євген шарпнув пілку дверей, навіжено загукав до Юри, щоб уставав; із сусіднього шатра виповз громіздкий Янченко, він протирав заспані очі й нерозуміюче дивився на роз'юшеного Євгена: сказився чи що? За ним виповзли із свого намету Пеньков і Горбов, вийшов, затягуючи пасок штанів, розлінивлений Ніструл, і всі з осудом поглядали на "панікера", який уже остигав, ніяковів, урешті розвів руками і мовив, виправдовуючись: — Я чув… літак… — Слухові галюники розпочались у тебе, просвистіть йому вуха сечею! — заярився Федір. — Ану марш по наметах! Але ніхто не зрушив з місця. Сумнів, що, може, й справді пролетів над табором якийсь літак, діткнувся кожного, і вже нікому не хотілося досипляти. Юра повертав то в один, то в другий бік розчухмарену голову, немовби й справді дошукувався літака, при тому із ледь закроєною на губах поблажливою усмішкою позирав на любого йому Євгена Івановича. Євген не приймав Юриної усмішки, незалежний вигляд друзів почав його по–справжньому дратувати: усі чинять із себе одчайдушних сміливців, напускають браваду… Ось Віктор нібито байдуже ловить зірочки снігу рукою, облизує їх із губів, а сам пасе очима небо; Федір насвистує якусь арію, а видно ж тривогу в очах; Пеньков сягнув у намет рукою, дістав транзистора і, мовби нічого не трапилось, шукає хвилю, а весь зі страху аж зсутулився: він боїться найдужче. У глухій тиші враз прошелестів, немов із потойбіччя, приглушений голос диктора, Москва передавала зведення погоди: "… у Москві й Московській області плюс двадцять три градуси…" — О, а ви панікуєте! — зігнав заклопотаність із свого обличчя Федір, надавши голосу звичайної фривольності. — У столиці знаменита погода, і батьківщина про нас не забуде!.. А взагалі, Євгене Івановичу, ми вкопаємо посередині табору стовпа і прив'яжемо до нього панікера на з'їдання комарам! — Досить уже, досить! — скипів Євген, і всі здивовано переглянулись, бо ніхто не чув досі від нього гнівного слова. — Ось вони, — хапнув у жмені сніжинок, — ось ті комарі, що з'їдять вас і мене з вами! Всі тут ладні блазнювати, лише думати нема кому! — Сталін за нас думає, — по–філософськи спокійно вимовив Горбов, і Євген помітив спалах ненависті, змішаної з відчайним страхом, в очах Пенькова. Пеньков крутнувся, мов ужалений, в'ївся свердлячими очицями в Горбова, стиснуті губи розтулилися, та перебив його Євген: — Не згадуй чорта проти полярної ночі… Ви послухайте мене: до Великої Рогової звідси всього двадцять кілометрів, у нас гумові човни. До вечора доберемося, а там — на човнах до Уси… — Не пори єрунди, Женю, — несподівано м'яко заговорив Федір. — Не треба лізти в пляшку. Поки ти доберешся тими презервативами до Уси, вона півметровим льодом візьметься… — То що ж нам робити? — Таж прилетить вертоліт, прилетить! — А коли ні? А якщо він розбився? — Тоді розшукаємо скитальника Михайла… О, це ідея! Михайло досвідчений, він допоможе нам перезимувати! У Євгенових очах зблиснула наївна надія, та тут же він отямився від Юриної іронії: — Певно, що так! Тільки Михайло може нас порятувати. Та хто ж його розшукає? — Як — хто? — обізвався Віктор. — Пеньков! Він тут знає усі стежки–доріжки… Пеньков з'їжився, смикнувся: — Звідки мені знати? — Та я міг би й сказати — звідки, — відповів, не дивлячись на Пенькова, Віктор. — То вже скажи, як розпочав, — невпевнено мовив Євген і знітився від збентеженого погляду Пенькова: чи впізнав опер Горбова, не був упевнений, але його, Євгена, — так! — Тримайте для себе свої секрети, хлопці… — Федір давно помітив, що між Пеньковим з одного боку і Євгеном та Горбовим — з другого назріває конфлікт. Причин не знав і докопуватись до них не хотів: у нинішній ситуації потрібна злагода, хай потім уже… — Отже, так, товариство: наказую ловити рибу сітями, рибінспектора напевно біс сюди не наднесе, треба мати запас. Стріляйте качок — може, ще не всі відлетіли; убийте оленя. Оленя! Тоді нам не буде чого боятися… Горбов тут же взяв рушницю і подався у тундру, Федір із Пеньковим пішли закидати сіті. Євген залишився у таборі. Він хвилину роздумував, тоді взяв лопату і на галявині, де мав би приземлитися вертоліт, почав копати яму під землянку. Перед смерком прийшли рибалки з добрим уловом, Віктор — упорожні: птаство відлетіло. Федір підійшов до Євгена, який уже по пояс укопався в землю, глянув на прямокутну яму й мовив понуро: — Замала… — Що — замала? — перепитав Євген. — Братська могила… Того вечора варив юшку Федір. Попросив Євгена, щоб приніс солі, той подав йому жменю, Янченко половину висипав у казанок, решту віддав. Тривожно стало всім. Якщо вже й він… Без хліба мовчки сьорбали напівсолону юшку. Віктор смачно висмоктував великі харіусові голови, рекомендував усім так робити: організм дедалі більше потребуватиме фосфору. — А сортира не потрібно, — сказав до Євгена. — Ти такий запопадливий, що біля землянки готовий ще й туалет побудувати, щоб у пургу затишно було посидіти. Раджу, як лікар, не трать марно сил. В рибі нема клітковини — не буде чого ходити в сортир… Тоді Пеньков вимкнув транзистора й, перемагаючи розпач, виплюнув люто, з ненавистю: — А думав, думав він за всіх! За нього такого б не сталося! За нього ніхто б не взяв лівого вертольота. Куля у лоб за таке — і порядок! Він дав би вам нині демократію… Я відчув, як моє озлоблення проти нього — колишнього й теперішнього — зібралося у тугий вузол: прогнати б до всіх чортів або… убити! Це ж він, чого доброго, візьме рушницю і створить тут концтабір. — Так і тебе та куля не минула б, — спробував ще іронізувати Горбов. — Ти ж також сів у лівий вертоліт. — Так, сів. А при ньому не посмів би. Дисципліна була! Тепер кожен тільки й знає — охаювати його ім'я. А він війну виграв! Федір підвів на Пенькова важкий погляд. Захлинувся юшкою, відкашлявся. — Кажеш, Сталін війну виграв. Не знаю, де ти воював, а я сином полку в останній рік війни пройшов добрий шмат землі за сорокап’яткою… Тож знай, капустяна твоя голова: Сталін програв війну ще до сорок першого року. Він постинав голови справжнім полководцям, віддавши армію нездарам. Та якби не Жуков, і не лише Жуков… Де ж ми тоді опинилися і скільки крові пролили марно! Тобі не жаль тої крові?.. Не знаю, що ти думав під час війни, але я пацаном розумів, що якби ті мільйони здорових мужів, яких Сталін морив за дротами і вигублював на каторжних роботах, вийшли на передову, ми б не воювали під Москвою і Сталінградом. Та за ті чорні дні окупації треба було його після війни смертним судом судити! Я бачив, як слова Федора прибивають Пенькова ніби цвяхами до хреста, він глипав то на одного, то на другого, шукаючи підтримки, його тюремницьку душу до глибини ображала святотатська Янченкова мова, Пенькову лячно було зріти охаяним свій ідеал, а Федір не вгавав: — Я ще дитиною наслухався про Ягоду і Єжова, щодня когось забирали, люди зникали невідомо коли й куди, і всі мовчали, у липкому жаху чекаючи своєї черги. Навіть блатняги, яким усе по х…, наспівували у п’яній печалі: "Соловки вы, Соловки, дальняя дорога, сердце бьется и щемит, на душе тревога…" Ти не чув такої арії? А за що Берію розстріляли, не знаєш? Ти і досі не втямив, який мусив бути страшний твій Сталін, коли його пішаки, Єжов і Берія, вважаються нині останніми злочинцями? Ти ніколи не бачив Богу духа винних людей за колючими дротами? — Богу духа… — процідив крізь зуби Пеньков, та видно було, що він починає вже оборонятися… — Янголи небесні… А може, Сталін і не знав про них, — хапався рятівного. — Хіба він про людей не дбав? А хто після війни ціни знизив? — Дрімучий ти, Стьопо, як сибірський лапоть, бачу… Ціни! Він мав для цього фонди: каторжники за баланду працювали, а колгоспники — за грами! — А сам він — що, у багатстві купався? — вискнув Пеньков. — Ходив у сірій шинелі й чоботях і не навішував на себе золотих цяцьок, як отой ваш… — О, це правда! Сталін і справді був невибагливий. Але ж йому не багатство було потрібне, а влада над народом. Беззастережна влада тирана! Та така, щоб ті, які залишилися живими, зі страху за рабське животіння задницю йому лизали і називали божеством. Параноїк… Та він ще в дитинстві, — розказував мені один грузин, уяви собі — грузин! — погрожував у Горі своїм ровесникам, які проганяли його з гурту за те, що хреновий змалку був: "Коли я стану російським імператором, то всіх вас перестріляю!" І дотримав обіцянки… Та дочекався і прокльону рідної матері, яка сказала йому у вічі: "А краще б ти був на попа вивчився, Coco!" Ціни знижував… На людей передусім знизив! І я у цей мент, здавалося, побачив: Пеньков схоплюється на ноги, хапає рушницю і кричить, зацькований, у нестямі водячи дулом по всіх нас: "Зрадники батьківщини, у колону по чотири! Конвой, для конвоювання ворогів народу приступити!" Та ні, Пеньков сидів і бурмотів невиразно: — Усе це брехня… Брехня! І пропаде вона, як дим… Ще прийдуть люди, які наведуть порядок… Порядок! Тоді схопився спокійний Юра й підступив до Пенькова впритул. — Якого порядку ти захотів, сволото? — прошипів. — Такого, щоб міг відчувати свавільну владу над беззахисним? Щоб ніхто не гамував її? Щоб у землянках народжувалися діти, яких ще в утробі матері позбавляли елементарних людських прав? Щоб ти міг убивати людей, як тих куріпок — безкарно? Ти чекаєш новітнього Сталіна, який би знову поділив народ на банду бузувірів і отару безмовних рабів? Ти не подумав, на якому боці опинились би твої діти? Де визрівав твій мозок, що й донині таким тупим залишився? — Де визрівав? — спитав я здивовано. — А ніде. За нього думав Сталін — кладезь усіх премудростей — у філософії, медицині, мовознавстві, політиці, праві! А Пеньков був сліпим виконавцем із титулом гегемона! Степан злякано дивився на мене, я бачив, як він боїться, щоб я не сказав про нього правди: він став ураз схожим на загнаного звіра. — Що я поганого зробив тобі? — простягнув до мене руку, і в моїй душі ворухнулася жалість. — Та й доброго нічого, — відказав я, понурившись. — Підожди, Євгене, ти не все знаєш, — підвівся й Горбов. — Ти лежав тоді в лазареті — твоє щастя, а я, вільнонайманий лікар Сорок другої шахти, рани перев'язував… Та встигнемо ще. Матимемо, мабуть, багато часу для розмов. Довкола ватри запала сіра темрява. Я бачив, як Пеньков відступає у неї, щоб заховатися від нас; він зігнувся, чогось шукав, знайшов урешті транзистор, який від цієї миті мав стати для нього єдиним співрозмовником. Крутнув регулятором, та звуку не було. Він довго крутив, клацав, перемикаючи діапазони, та радіоприймач мовчав — батарейки сіли. Стояв якийсь час у темряві за колом світла — беззахисний, самотній і розгублений. Потім подався до намету, витягнув свій бушлат, спальний мішок і зайшов у спорожніле бунгало. Усі розійшлися. Біля ватри залишився я сам. Щоб розігнати туск, який нахлинув на мене, я пригадував собі останню розмову з мамою. Тоді, коли вона злягла, я попросив її, щоб розкрила переді мною сімейну таємницю: ким був для нашої родини отець Григорій Шепетюк, який признався до мене смородної ночі на нарах у бараку ОЛП Сорок другої шахти? Остання розповідь матері Михайлові так здавалося: тільки–но помер Франко, як австрійський уряд цілком перестав, хоча б для людського ока, рахуватися з українцями. Знав, зрештою, що причини ігнорації української іреденти[31] йдуть із зовсім іншого джерела — з облудної політики агонізуючої імперії, яка подібно смертельно хворій аристократці, що в розпачі відмовляється від послуг кваліфікованого лікаря і вдається до знахаря, знайшла останній шлях для свого порятунку в ідеї створення буферної польської держави. У листопаді 1916 року австрійський уряд видав маніфест про утворення Польського королівства, до якого мають увійти також Західна й Східна Галичина разом із Львовом. Цісарсько–королівське рішення виникло, звісно, поза зв'язком із смертю Франка, а все ж: поки він сидів за своїм столиком у бібліотеці НТШ — з опущеними руками і зовсім без діла, поки Михайло міг його бачити й каратися думкою, що ось назавше відходить той, без якого жити стане тяжче й відповідальніше, поки немічний і мовчазний Франко лікувався у захоронці Ставропігійського інституту, поки лежав навіть у домовині, — була на світі Франкова присутність, і від неї зроджувались у людей відчуття захисту, впевненості, а теж лінивої самозаспокоєності: хтось сильніший і мудріший думає за тебе й опікає. І враз не стало батька, хай і немічного, але ж за його життя ніхто таки не мав сміливості безпардонно вриватися до хати й виганяти за поріг беззахисних сиріт на бездом'я й поневіряння, а це ось уже сталося, і діти мусять розраховувати лише на свої власні сили. А "власні сили" вигибають у розпорошеному легіоні усусусів у Карпатах, над Дністром і Стрипою… А "власні сили", представлені українською парламентарною репрезентацією в особах послів Костя Левицького, Юліана Романчука та Євгена Петрушевича, навіть не зважуються розраховувати на свої власні сили: вони випрошують в австрійського парламенту приєднання Східної Галичини до Австро–Угорщини й засвідчують свою беззастережну лояльність. Австрійський прем'єр–міністр Кербер не згоджується на утворення Українського Коронного краю в межах Австро–Угорщини; два монархи — у Берліні й Відні — воліють створити польський буфер між центральними державами й Росією — від Варшави до Чорного моря. Кербер, правда, обіцяє послам, що буде опікуватися українським галицьким народом, не дасть його кривдити, сам приїжджає до Львова і… з балкона намісництва спокійно споглядає, як поліція розганяє шаблями натовп українців, що вийшли протестувати проти приєднання Львова до Польського королівства. А новостворений уряд Польщі оголошує у Львові добровільний набір до польської армії. Після похорону Франка Михайло вже не повертався до лазарету на Руській, хоч у грудях ще пекло і вранці відхаркував кров'ю. Погром української демонстрації на площі перед намісництвом ще раз переконав його, що надія на урядові обіцянки марна: натовп сукупно рубали шаблями австрійці, мадяри й поляки; Михайло зрозумів, що ті "власні сили", яких він шукає, важаться нині фізичним існуванням кожного українця, він повинен будь–що зачепитися за життя у Львові й тут дочекатися критичної хвилини. Катруся працювала сестрою–жалібницею у лазареті, а Михайло відвідував лекції професора Степана Рудницького у Львівському університеті. Професор завідував кафедрою географії на філософському факультеті, мав свою аудиторію і кабінет, обвішаний картами, планами міст, заставлений опудалами звірят і птахів різних регіонів світу; слухачів у нього було небагато — усього кілька калік, тому він мав можливість кожному студентові втовкмачити те, що того чи іншого цікавило найбільше; однієї можливості не мав професор Рудницький — нагодувати своїх студентів, бо й сам недоїдав. Михайло навідався до комісаріату УСС на вулиці Зиморовича — може, там порадять, де все ж таки прилаштуватися хорунжому–інвалідові, — намарне. У комісаріаті урядували люди, в компетенцію яких не входили проблеми працевлаштування; вони могли за двадцять крейцерів продати військову відзнаку, могли відіслати добровольцем на фронт, а теж мали право приймати прохання тих, які бажали виїхати до Збірної стрілецької станиці у Відні — на так званий "Віденський фронт". Михайло зняв із себе стрілецьку уніформу — відзнак йому вже не було потрібно, не мав і наміру йти у стрілецькі окопи, щоб умерти за цісаря; повертатися до Відня вважав ганьбою. У Львові і на фронтах, де воювали стрільці, рознеслася погана слава про добре вмундированих стрілецьких старшин із Збірної станиці, які мали б створювати новий легіон із полонених російських українців, а насправді гайнували час на імпрезах, нарадах у кав'ярні "Rechsrat", де пилося вино за волю України, та по віденських борделях. Тому Михайло часто після лекцій виходив на біржу, що зафрахтувала собі місце на краю Галицької площі за базарними страганами[32], напитувати працю. Він знав уже в обличчя базарних людей, які знаходили собі тут щоденне заняття, — спочатку випитував у них. Старий єврей з перевшіаними на грудях ночвами, повними вареного бобу, без упину вигукував: "Гейсе бобали!", бублейник переконував покупців, що його бублики "самі на яйцях", хоч були вони сухі, як макуха; перекупка з довгими, мов пужална, кольоровими цукерками водно викрикувала — навіть тоді, коли брала гроші, — "Два за крейцер!"; мізерний хлопчик у жіночому капелюсі — цим звертав на себе увагу — продавав зошити й конверти; старий пияк випрошував гроша для хворої жінки, а коли назбирував, тут же пропивав їх у шинку; малий хасид із крученими рудими пейсами заступав дорогу й питав запобігливо: "Може, вам треба сірників?" — усі заробляли собі на хліб, як хто міг, порад, звісно, ніхто не квапився давати, а на такі заробітки Михайло йти не зважувався і раз на день споживав обід у лазареті на Руській, який приносила йому Катруся. Так він далі жити не міг. Вистоював і на біржі. Але там усі питали праці, а пропонував її тільки дехто: Михайлові ні разу не пощастило дотовпитися до маклера. Аж одного дня він віч–на–віч зіткнувся із старим Збігневом Лукасевичем. На біржі вирувала метушня, люди снували сюди–туди, штовхались, кожен кудись пробирався, нипав, шукав; деколи натовп на мить застигав — то означало, що десь на біржевому п'ятачку біля стіни Бернардинського костьолу з'явився роботодавець, тоді навколо нього — а його самого з–поза голів, плечей, задів ніколи й не видно було — утворювався гурт, він щораз тіснішав, збивався, набухав, немов бджолиний рій біля матки; хтось там за сотнями спин щось говорив, та допхатися до середини хоч би один раз Михайло так і не зумів, проте мусив зупинятися у застиглій круговерті й перечікувати, поки вона знову завирує, і людський потік кудись його понесе. Отак і стояв він, затиснутий людьми, й тепер — лицем до лиця з паном Лукасевичем, мало що не впираючись підборіддям у його закручені спіральками шляхетські вуса. Обидва якусь мить мовчали, не зважуючись привітатися, бо ж ворогами розійшлися; дивилися один одному в очі й обидва помічали, що давньої ворожості в них чомусь немає, що з кожною миттю того вимушеного стояння очима до очей колишнє відчуження зникає, тане, і щось далеке й добре просвічується крізь цяточки зіниць — може, то спогад про колишні вечірні посиденьки на кухні в будиночку на Замарстинівській, коли натоптаний масний Едвард працював у нічній зміні, і з цієї причини в домі трамвайного кондуктора Лукасевича велися буденні розмови, не пов'язані з жодною політикою. — Добридень, пане кондуктор, — привітався Михайло перший, і рештки настороженості вмить зникли з обличчя Лукасевича. Натовп заворушився, тіснява відпустила, можна було й привітатися за руку, і Михайло хотів це зробити, та Лукасевич враз обняв його і потермосив, мов старого друга, чим немало здивував, та ще більше додалось йому подиву, а то й тривоги, коли старий припав обличчям до його грудей і захлипав. — Що трапилося, пане Збігнев? — прошепотів Михайло, віднімаючи від своїх грудей долонями його голову. — І… чому ви тут? Лукасевич витер долонями сухі очі, — думав, певне, що засльозилися, — з невимовною печаллю глянув на Михайла і проказав: — Осиротіли ми із Сташкою, пане Місю. Сидимо тепер обоє дома, мов жебраки під костьолом… То я шукаю квартиранта, аби мав з ким слово заговорити, та й гріш зайвий не завадить. — Де ж ваші хлопці? — Нема… Пам'ятаєте, пане Місю, ви нашому Казикові залишили книжку якогось Дарвіна про те, звідки взялося життя на землі… То він читав, читав її, а коли вже дізнався, як воно, те життя, на світі почалося, — його власне закінчилось. Помер на сухоти… А про Едварда не питайте, не треба… — Він помовчав, потім спитав із надією: — Може, ви не маєте де жити, я б вас знову прийняв. — Не маю де жити, то правда, — відказав Михайло. — Ночую в Академічному домі, а часто й на вулиці… Але ж я не маю роботи, чим буду вам платити? — Це ще не біда, пане Місю. Роботу я вам знайду, якщо не боїтеся шміру. Мій приятель працює у вагонному депо на Підзамчі, там завжди треба рук. Тільки тяжка то праця. — Я здужаю, пане Лукасевич, — втішено мовив Михайло. — Ходім. Того дня Михайло почав працювати зчіплювачем товарних вагонів на станції Підзамче. А увечері вони із Збігневом і Сташкою сиділи на кухні. Покойовий песик Нарцис, зовсім підупалий, згорнувся клубочком біля ніг господаря і глухо постогнував, господиня варила вечерю, а пан Збігнев і Михайло досягали з проржавілої консервної банки тютюн, скручували цигарки, готуючись до розмови про Едварда. Обидва знали: її не обминути. Михайло засвітив сірника, простягнув його Збігневу, той відняв палаючий сірник із гостевих пучок і дав прикурити Михайлові. Це був вияв особливої прихильності господаря до квартиранта, Михайло наважився розпочати розмову. — Де Едвард? — запитав твердо й суворо. У Лукасевича підскочили вгору брови, а пані Сташка ще дужче зсутулилася над сковорідкою, в якій щось шипіло і шкварчало. — Нема, пане Місю… І більше його в цій хаті не буде. Я виховував його польським патріотом, бо знав, що поляк має, на випадок чого, бути поляком. Нині я на те все дивлюся уже трохи інакше: війна навчила. Та все одно стою на тому, що якби щось там розпочалося між нами й вами, то кожен має стати на своєму боці. А він… Тут недалеко, на Голоскові, з давніх–давен стоять табором цигани. Їх вічно переслідували жандарми, бо циган є циганом — краде, а люди скаржаться у магістрат. Та ось коли в п'ятнадцятому забралися зі Львова москалі, прийшов до магістрату циганський ватаг і заявив, ще й підписався, що надалі цигани не будуть красти в довколишніх людей і взагалі стануть лояльними. Слова дотримав: цигани клепали серпи й сапи, ворожили; якщо й крали, то десь дуже далеко; а на крайньому шатрі табору, щоб достеменно засвідчити свою лояльність, вивісили австро–угорський прапор — таку собі різнокольорову шмату на тичці. Ну, а цього року почало все на світі мінятися. Поляки — за своє, українці — теж. Коли Австрія проголосила Польське королівство, а українці пішли маніфестувати із своїми прапорами, цигани, видно, задумалися, як їм бути. То завбачливо вивісили на двох крайніх від міста шатрах по прапору: біло–червоний й жовто–блакитний… А Едвард із своєю бандою вирізав уночі до ноги все шатро, на якому висів жовто–блакитний… — Убити його мало, — проказав сам до себе Михайло. Пані Сташка схлипнула над сковорідкою, Збігнев прикрикнув на неї без зла в голосі: — Не флинькай, стара лябздо! Сказано — не наш син, і фертик. Поляк, може, й збудує польську державу, а бандит — ніколи. Так я йому й сказав, і він пішов із дому. Чув–єм від замарстинівських андрусів[33], що подався добровольцем до Варшави — у польський легіон… А ви живіть собі тут спокійно, пане Місю. Якщо й вибухне поміж нами війна, то колись, не скоро… Ви жонаті? — Так… — відповів невпевнено Михайло. — Моя жінка працює у лазареті на Руській. — То забирайте її сюди. …Те спільне життя Михайла з Катрусею, те раювання з гірким присмаком всюдивідчутної біди, яка, немов молох, не могла насититися кров'ю, яка не втомлювалася, спустошуючи люд і землю, а, навпаки, усе дужчала й звіріла, погрожувала стати ще страшнішою, — те болісне кохання, пройняте постійною тривогою перед розлукою, тривало один рік. Катруся й далі працювала в лазареті. Михайло, коли не відробляв денної зміни, відвідував лекції в університеті і таки за весь час навчання — передвоєнного й воєнного — назбирав відміток у матрикулі за три семестри. Знав, що не закінчить університету, ніяк йому це не вдасться, та жагу до знань не могла і війна вбити. Гриць Шепетюк закінчив прискорений курс теології, висвятився і служив при Успенській церкві. Мешкав у келії церковного службового приміщення, від Михайла відчужився, зрідка зустрічався з Катрусею, а коли вона перейшла жити на Замарстинівську, то наче відрікся від сестри і, здибаючись з нею на Руській, картав, що живе не в законі. Один тільки раз прийшов Михайло до нього — це вже було тоді, коли російські війська відступили з Галичини, — порадитись, що далі діяти. В Пилипівку не наважувався поїхати: потрапить у руки польовій жандармерії; не пускав і Катрусю. Написав Іванові листа, та відповіді не отримав. — Може, нам варто, Грицю, зголоситися на фронт? Десь там воюють стрільці, а ми відсиджуємося у затишку. — В запіллі теж потрібні будемо, — відказав Гриць. Він мав рацію: Львів ось–ось теж стане фронтом, імперія ж на ладан дише… І, може б, давні приятелі знову знайшли спільну мову, якби не заговорив Гриць про Відень. — Радиш податися на "Віденський фронт"? — обурився Михайло. — Звісно, там пороху ніколи не буде чутно, звідти зручно придивлятися, що діється на Україні — варто повертатися чи ні?.. Ти, Грицю, зумів–таки знайти безпечну доріжку в Першій світовій війні і міцно її тримаєшся. — Я хотів би, Михайле, щоб ти нарешті зрозумів одну істину: боротьба за волю точиться не тільки там, де рвуться стрільна, вона — усюди. Ти вважаєш Відень сховком для боягузів. А коли б не Відень, де б ти вилікувався від ран? Таж мусить мати військо, яке воює, ставку, штаб, тил… Бойова управа набирає до Відня старшин, які опинилися поза лінією вогню: закінчиться війна, і через Відень вертатимуться з фронтів українці — загартовані, вишколені, з них треба буде формувати полки. Хтось це повинен робити, як ти думаєш? — Ти, може, й маєш рацію… Але ж чому там сидять самі невишколені паничі, які не нюхали ні разу пороху? — Тому й раджу тобі… — А коли всі захочуть до Відня? — Усіх не візьмуть. Там треба вибраних, освічених, свідомих, там неписьменні парубки ні до чого. Зрештою, як вважаєш. Я написав подання. Якщо викличуть — поїду. На початку літа 1918 року Львовом залихоманило. Почалося начебто з дурниці. На Гетьманських валах споконвіку стояла дерев'яна статуя середньовічного рицаря, яка символізувала військову міць габсбурзького трону. Так ось міські власті, які не мали чим сплачувати воєнні податки, що зростали з кожним днем, задумали патріотичний захід: одягнути дерев'яного рицаря у панцир коштом населення і цим самим зміцнити його символіку. Біля статуї поставили скриньку, повну цвяшків із великими мідними головками, жандарми затримували перехожих, примушували купувати цвяшок за одну корону і власноручно забити його молотком у дерево. За недовгий час протрухлий рицар убрався в мідь по шию і, таким чином обважнівши, упав долі. Ця смішна подія викликала у вірнопідданих містичний страх — символ падіння трону! — а посполитий люд миттю сконкретизував символіку — кинувся до крамниць. Продавців засипали паперовими грішми, кожен брав, що тільки міг, та на цьому не скінчилося: ночами місто сповнювалось волоцюгами — забрязкотіли розбиті вітрини, дороги перегородили перекинуті трамвайні вагони, місто вмить стало схоже на шинель вояка, що лежав в окопі. А далі пішло, як згори. Після Брестського миру, який визнав українські землі за Україною, вийшли українці на демонстрацію; у польських часописах під рубрикою "Четвертий розбір Польщі" друкувалися у чорних обвідках статті, в яких висловлювалися погрози урядові, цісар Карл І оголосив мир з УНР, а Польщі пообіцяв землі по Буг; наказав обмундирувати українських полонених у козацькі кунтуші — з Підзамча потягнулися на схід ешелони під жовто–блакитними прапорами. Однієї з цих тривожних ночей у двері будиночка на Замарстинівській хтось несміливо постукав — раз і ще раз. Михайло схопився з ліжка: його ніколи не покидала думка, що до Лукасевича може все–таки навідатися син Едвард. Вийшов у коридорчик, де вже стояв, припавши вухом до дверей, пан Збігнев; господар різко відсторонив Михайла рукою і запитав тихо: — Ти, Едвард? У відповідь почувся благальний жіночий голос: — Прошу пана Лукасевича, впустіть, не бійтеся… Я стара жінка… Пан Збігнев повернув ключа, прочинив двері й, побачивши перед порогом жебрачку з ціпком, хотів тут же їх зачинити, та скрикнула Катруся, яка теж вийшла в коридорчик: — Мамо! Другого дня Михайло і стара Шепетючка довго ждали на Катрусю, яка пішла покликати Гриця. Мати затялася: про все, що трапилося дома, розповість тільки при синові. Минали тягучі хвилини чекання. Михайло таки допитався у жінки про свою родину. Нема вже родини: старі Шинкаруки повмирали, Іван — на війні. А Шепетючці сусіди принесли Михайлового листа, то й приїхала за адресою. Потім усі сиділи й слухали. Стара розповідала про хворого квартиранта–офіцера, про гонведів–карателів, про зраду Шепетюка й арешт учительки Шубертівни. — А старий як не при своєму розумі. Не виходить у село, боїться людей, замикається у хаті серед білої днини, по ночах кличе Бога і годинами молиться, б'є поклони перед образами. Я боюся, аби не стратився… Поїдь, Грицю, врятуй тата. Він уже спокутував свою вину. Та то такий страх був тоді — кожний міг схибнутися… Розрадь його. Чорнів Михайло від страшної правди: немає більше вчительки–мами. Юда ходить серед народу і таврує, таврує лоби рабів… Катруся не віднімала від обличчя долонь, а Гриць сидів незворушний і холодний, мовби це його й не тичилося. Катруся через щілинки між пальцями дивилася на брата з надією, і судомилася її душа від того, що бачила: у Грицевих очах не було ні жалю до матері, ані осуду чи виправдання батькового вчинку — тільки страх за свою опінію. Він довго мовчав, потім підвів голову, розвів руками й жалюгідно скривився: — Я рад би, мамо… Та кличуть мене до Відня. Час такий, що… — У тебе ніколи не було серця, — сказала Катруся. — Ніколи! Іди собі… І Гриць вийшов, навіть не попрощавшись з матір'ю. — Я поїду з мамою, Михасю. А ти чекай — до зими повернуся. А може, й скоріше. Вона обняла Михайла, узяла його обличчя в долоні й довго вдивлялася, щоб запам'ятати кожну рисочку — назавжди. У цю мить до кімнати вбігла пані Сташка, в очах її каламутились переляк і втіха. — Я бачила на Варшавській Едварда. В цивілю… То був він. Ідіть звідси всі. Скоріше, пане Місю! Він прийде й уб'є вас!.. Михайло сказав: — Проведу вас на станцію… — Повернув голову до господині: — А коли я вб'ю його, не проклинайте. — На все воля Божа, — зітхнула пані Сташка. — Не проклену ні вас, ані його… Ви вороги, і хтось когось мусить убити. Розділ шостий Я ощадливо підкладав у вогонь полінця. Штабель дров, назбираних у тундрі позавчора, здався мені надто малим: якщо цієї ночі випаде сніг, а він не перестає налітати, то їх у нас таки замало, і з–під снігу не дістанеш. Замало? На скільки — замало? — перепитав я себе. — На три дні, на тиждень, на рік, на вічність? Та дров завжди буде замало, якщо нас ніхто не порятує… А може, їх уже й забагато? Поки спалимо — дров усе ж таки чимала купа, — то й закостеніємо тут із голоду, в цій відкритій тюрмі на безмежному просторі, який не менш страшний, ніж колючі дроти. Мій туск зчепився з пітьмою і давив на моє тіло безнадією, і безнадійною була пітьма над тундровою пустелею. І подумав я тоді: а навіщо їм у цих безвістях потрібні були колючі дроти, заґратовані вікна бараків, озброєна охорона, сторожові вишки, собаки; навіщо Пенькову або ж іншому "кумові" було знати топографію цього безлюддя, коли жоден утікач не дійшов би навіть до озера Ямба–то? Навіщо вони загороджували тюремні майдани, коли табірна зона була набагато просторіша, ніж та, за дротами, — табірною зоною стала тоді не тільки тундра, а й уся країна: ніде ж не міг заховатися той, кого вилучили із суспільства. Пощо було витрачати такі великі кошти? Як — пощо? А для того, щоб людина не могла відчувати навіть ілюзорної волі, щоб довколишній світ, їй відведений, її ж розчавлював, робив рабом, черв'яком, спустошеною страхом покірною особиною, щоб доля ув'язненого щомиті лякала й упокорювала того, хто ще не за дротом, щоб той — не за дротом — мусив вважати себе потенційним невільником. Для чого це все творилося — не збагну. Для чого марно гинули, не маючи змоги віддавати свою творчу енергію країні, мільйони людей, для чого калічились душі табірних охоронців і вони ставали моральними потворами? Чому грузинський народ, який дав світові Шота Руставелі, сплодив Сталіна й Берію, чому російський спородив Єжова, єврейський — Кагановича, німецький — Гітлера, іспанський — Франко, італійський — Муссоліні, китайський — Мао, кампучійський — Пол–Пота, — чому ці упирі, з'явившись на світ в одну епоху, взялися перемелювати людство в тоталітарній м'ясорубці, намагаючись перемінити людство на бидло; в ім'я чого все це відбувалося на нашій планеті і зникло, здохло у смороді — прокляте й непрощене? Чи то провидіння або ж Космічний Розум захотіли таким чином довести вартість людської особистості, показати, що може статися на світі, коли в людей відібрати те, що особистістю зветься? Може, й так. Щоб налякане власним безумством людство очистилось од скверни назавжди, пам'ятало й застерігало нащадків не йти на прю із законами природи, бо загинуть, утратять назавжди повітря, воду, сонце і не менш важливе й потрібне для життя — людяність, цю першо–прикмету людської сутності. Напевне, так. Але якою страшною ціною! Якби забути все! Та ні, забувати не можна. Бо як тільки перестанемо нагадувати синам про те, що пережили ми, то внуки повторять. Тому ми нині бабраємося у кривавому багні, в яке нас опускали сплоджені провидінням виродки, і кричимо: "Люди, будьте людьми! Тільки людьми, бо нам запрограмований код людяності, і як тільки ми його порушимо — вигинемо! І тоді на нашій планеті запанують інші види — комахи, птахи, рослини, мікроби, — будь–яка форма життя, але тільки та, яка підпорядковуватиметься гармонії природи!" Не сміємо забути. Тож хочу тепер, у нинішньому добровільному повторенні неволі, пригадати, з якими почуттями жили ми, і виживали, і гинули в концтаборах. Яка то була безнадія — безнадійна чи з крихтою віри? Який був страх — геройський чи моторошний? Яке було бажання жити — гідне чи нице? А що почували ви, стрийку Михаиле, у соловецькій безвісті? Я ось нині, щоб на випадок безглуздої смерті в цій пустелі залишити по собі слід, вирізьблюю з коряжини талісман надії в образі потвори, яку умертвлю. А ви різьбили свій талісман? З чого — з берези, смерекового кореня чи людської кістки? Сподівалися чи, згубивши надію, втратили й людську подобу? Як ви почувалися в епоху животіння масової, безликої, безправної людини, коли сильними особистостями були здебільшого тирани? Байдужою була вам смерть? Думали про самогубство? А якщо таки витворювали свій талісман, то в якому образі: доброго Бога — для віри чи злого — для помсти? Скажіть… Що тримало вас при житті, коли ви стали рабом? Боротьба за існування — гуманна чи егоїстична? Культ шлункових потреб чи культ солідарності? Страх чи надія? Занепад духу чи сподівання на пам'ять тих, які витримають експеримент провидіння? Де ваш талісман, стрийку Михаиле? Як мені його знайти, на дошці якого барака відчитати ваш останній напис — хоча б такий зашифрований, як рисунок кроманьйонця на стіні печери? Щоб тільки впевнитися, що ваша воля, світлий розум і любов до України не покинули вас в останню мить… Вогонь дотлівав. Розжарене вугілля вкривалося рожевою лускою, яка мерхла, й пітьма бралася до очей. Я розглядався довкола, впивався поглядом у темряву, поки на обрії не впіймав бліду смужку неба, на якій ворухкою графікою відбивалася тінь, схожа на людську постать. Певне, був це вершечок карликової смерічки, що замаїла протилежний берег озера, та мені захотілося побачити в тій тіні силует скитальника Михайла, який повинен прийти і нас порятувати. Федір сказав це жартома, а я знадіявся… Я аж тепер зрозумів, що весь час, відколи ми тут, чекаю зустрічі із скитальником, і не допомога його мені потрібна, і не вірю я, що він — мій стрийко; хочу лише глянути на людину з передвоєнного табірного потойбіччя, заговорити з нею, ствердити для себе, що не розірвалася ланка між поколіннями невільників, що через нас, які вижили й діждалися свободи, старше покоління страждальців передає досвід свого життя у пам'ять нащадків. І скитальник Михайло прийшов. Я бачив, як сповзає його тінь з блідої смужки неба і, не шукаючи обходу, бреде озером, виходить на берег, сторожко оглядається і поволі підходить до погаслого ватрища. Був він достоту таким, як описав його Янченко: високий і важкий, з кустратою сивою бородою, одягнутий в оленячий кожух; Михайло зупинився перед ватрищем і сперся на рушницю, мов на костур. — Сіль, — сказав дідуган. — Патрони. Покажу рибні місця. Я спокійно, бо ж чекав на нього, глянув у його обличчя, освітлене полум'ям, що раптом спалахнуло над пригаслим жерієм, дошукувався хоча б якихось схожих із портретом мого стрийка рис. Та ні, подібності не було жодної, та й звідки б могла взятися — стільки літ минуло, тож мені легко вдалося повірити, що це таки він, стрийко Михайло. Мав скитальник виразні глибокі очі, у таких очах могла жити пам'ять про пережите, і я понадіявся, що мені вдасться проникнути в неї й розгадати таємницю життя пропалого покоління. — Рибне місце в нас є, Михаиле, — мовив я. — А сіль і патрони дамо. Тільки присядьте он там, з того боку ватри, й не бійтеся, я не ступлю до вас ні кроку… Скажіть, у вас є прізвище? — Навіщо воно мені; прізвища потрібні там, де люди, а я живу сам. — Старий присів на колоду навпроти мене і поклав рушницю біля своїх стіп. — Я — Михайло, і ти це, бачу, знаєш. — Ви були полярником? — Так, був. Досліджував колись Землю Франца–Йосифа. — І відкрили в Австрійській протоці незнані дотоді острови, занесли їх на карту й назвали Комсомольськими… — Не пам'ятаю, то давно було… Я мав славу. Полярників у той час вітали, кликали на зустрічі в інститути й школи, ми були популярніші від письменників, і в нас закохувалися найкращі дівчата. — Я вам пригадаю ваше прізвище. Ви — Шинкарук. — Можливо. Якщо ти так хочеш… Мені воно не потрібне. — Я допоможу вам згадати ваше колишнє життя… У вас була дівчина Катруся, така ніжна й біла, як шумка на молоці. Вона вийшла заміж за іншого. А ви потім одружилися з Ніною Краузе. — Я одружився з найкращою дівчиною в Харкові. — Вас заарештували в університеті чи дома? — Дома… Я тоді готувався в експедицію на Північний полюс. — Яку мав очолити Іван Папанін? — Так, Папанін. Такий низький і товстий… Пригадую, так… — А я ваш племінник, син Івана Шинкарука. — Не пригадую, чи був у мене брат. Але як тобі хочеться… Ти хочеш конче повернути мене у свій світ, а мені він не потрібен. Для мене він — сон. І ми можемо його накликати й побачити в ньому те, що тобі потрібно. Клич… — Ви мріяли в молодості про Північ? — О, так! І мрія моя збулася, я знайшов на Півночі свій світ. Живу в ньому і тут помру… Так, мені завжди марилися тундра, північні безлюдні острови. Франца–Йосифа, Шпіцберген, Соловецькі… Накликай, накликай мій сон, я уже почав пригадувати… Я до щему в серці мріяв поглянути хоча б одним оком на могилу останнього кошового отамана — і сповнилось моє бажання, багато днів і місяців, а може, й років я прожив у соловецькому казематі під Головленковою вежею, де двадцять п'ять літ промучився Калнишевський… Було, було! Там, пам'ятаю, я знайшов затишок, бо дотоді ганявся за мною Страх… — У Харкові? — Так, у Харкові… Страх — уночі. А вдень треба було доводити свою відданість вождеві, я уже й забув, як він звався. Усього світу вождь, якому поклонялися й молились, але цього було замало, йому треба було без упину засвідчувати свою вірність. І я робив це як міг. Я писав книжки про Північ, бо нічого іншого не вмів робити, але моя робота не вдовольняла вождевих посіпак. Мені звеліли викривати ворогів вождя, які нібито кишіли повсюдно, й доводити, що я сам не ворог. А довести це можна було тільки живою людською жертвою. Я не міг, не вмів, а тоді назвали ворогом мене. Почався Страх — очікування арешту, це тривало довго, і я вимучився до краю. А коли забрали — стало відразу легше: я опинився поза межею Страху. Тюрма не така страшна, як щоденне очікування арешту. Ти заспокоївся, тобі дають їсти, моторошне слово "ворог" стає твоїм ім'ям, професією, за яку вдруге не карають, ніщо вже тобі не загрожує, ніхто не запідозрює тебе в лихих намірах — мусиш тільки покутувати і працювати. О, це набагато легше! Порівняно з людьми, які залишилися на так званій волі, ми стали вільними насправді. Я уже не мусив підглядати крізь темне вікно вночі, коли і скільки вікон спалахне раптом у сусідніх квартирах, наслуховувати дзвінки у дверях, а вони причувалися, вони весь час снилися — голосні й навальні, і ти схоплювався і тремтів у нічній глушині, і благав Бога, щоб нарешті увійшли, бо ж несила жити в постійному Страху… Там ми були зацькованими псами, а тут кожен, хто хотів, знайшов для себе внутрішню свободу, адже невільний тільки той, хто чинить зло… Ми без докорів сумління покаялись у провинах, яких не мали, покірно прийняли незаслужену кару… Хіба ми перші? На могильній плиті Петра Калнишевського написано, що він теж розкаявся перед смертю. А за що? Ні за що. Просто розкаяному легше жити. Животіти. Розкаяного вже не бояться, не переслідують, він уже не людина, а черв'як, який, проте, хоче існувати, й існує, і навіть йому добре, мало того — він щасливий, він вдячний за життя, бо ж могло бути гірше… — Я усе те пережив, Михаиле. — Тобі інакше, ти повернувся у той світ і живеш у ньому, може, уже й без Страху, не знаю, як там у вас. А я залишився на боці небуття. Для тебе я уже не існую — є тільки пам'ять про мене, але твоя — не моя. Ти уявляєш таких, як я, воскрешаєш душі замучених людей. Не віриш у життя душ? Ось я душа твого стрийка, я — видуманий тобою. — Ви ще прийдете до мене? — Це від тебе залежить: покличеш душу — і вона прилетить. Постать Михайла почала маліти — подібно, як тоді вертоліт, коли залишав нас над озером. Меншала, дрібнішала, але не стала цяточкою — набрала обрису вершечка карликової смерічки і врешті прилипла до блідої смужки неба на обрії. Я дотулився долонею до свого чола, воно було гаряче. "Ще тільки бракувало мені захворіти тут", — подумав я. Підвівся, мною похитувало, я умить забув про те, що бачив, залишився у пам'яті тільки образ "найкращої харківської дівчини" Ніни Краузе — утомленої молодої жінки, яка в сорок третьому році, відступаючи разом із німцями, зупинилася на кілька днів у нас, в Боднарівці, із своїм і стрийковим дев'ятирічним хлопчиком, моїм двоюрідним братом, ім'я якого я забув, як і, напевно, він, якщо живе, забув донині, чий він син — якого батька і якого роду. Розповідь Ніни Краузе Пам'ятаю, як сьогодні. У батьковій кімнаті, заставленій книжковими шафами й етажерками, за овальним столом, над яким від стелі звисала велика гасова лампа в ажурній металічній оправі, сидять мої батько й мати, вони розмовляють із не знайомою мені молодою жінкою — вимарнілою, з довгим, аж до плечей, чорним кучерявим волоссям. Це моя стрийна, яка по дорозі з Харкова на Захід загостила до нас. Моя мати, повновида й білява, невідривно дивиться на гостю, ніби хоче вивчити й запам'ятати кожну рисочку її обличчя, придивляється з якоюсь начебто затаєною заздрістю чи ревнивістю, і чужа жінка ніяковіє від того погляду й намагається розмовляти лише з батьком. Мій молодший брат Богдан бавиться із своїм двоюрідним братиком на кухні, вони відразу знайшли спільну мову, а я ловлю кожне слово, мовлене за столом, щораз конкретніше усвідомлюю, що ця незнайома жінка — дружина, найближча стрийкові Михайлові людина, стрийкові, про якого в нашому домі давно склалася легенда як про надзвичайно сміливого мужа, котрий нібито пішки сходив усі північні краї аж до полюса і котрого за те, що чесний був, запроторили в тюрму. Тридцять дев'ятого, пам'ятаю, дізнавшись від батька, що стрийко Михайло заарештований, я, залюблений у витворений за батьковими розповідями образ, мов у божество, вийшов у сад і, сховавшись під розлогою яблунею, де мене ніхто не міг бачити, звів угору руки і поклявся відомстити за стрийка. Кому — не знав. Тепер знаю. Вважаю свою гірку розповідь про Михайла Шинкарука помстою сталінщині, тавром ганьби — одним із мільйонів — на гробі кровожерного тирана. …Я сидів на підлозі в кутку кімнати тихо, немов миша під мітлою, щоб бува батько не прогнав, і чіпко ловив почуті слова, які нині переповідаю тобі, мій молодший брате. — І як же ви на таке зважилися, Ніно, — з докором і зажурою мовив батько, — покидати рідний край і втікати на чужину?.. З дитиною, у табори переміщених осіб… Ви не уявляєте собі того жаху, на який ідете. — А ви, Іване, не уявляєте собі того жаху, що його ми всі пережили. Гіршого не буде… — Не кажіть так — ви ж знаєте, хто такі фашисти. І відступаєте разом з ними! — Фашизм пропаде. Залишаться німці, а я, не забувайте, німкеня. — Яка ви німкеня? Ну, давайте, будемо розмовляти по–німецьки. Умієте? Таж ні… Ви ж за своїми поглядами й почуттями українка, Михайлова дружина. — Я через Михайла стала українкою, для нього могла б стати і якуткою, — схлипнула Ніна і скоса глянула на мою маму, яка чомусь почервоніла й опустила очі. — А до знайомства з Михайлом була росіянкою. Про те, що я німкеня, мені нагадало НКВС… То випадкове щастя, що на початку війни мене не вислали за Урал разом із радянськими німцями… Але про моє німецьке походження таки згадали: я кожного дня мусила реєструватися у районному відділку НКВС, а коли німці взяли Київ, я полишила свою квартиру в центрі, на Римарській, що біля театру, і переховувалася з малим на Москалівці у знайомих, аж поки німці не увійшли до Харкова. — Може, ви співпрацювали з фашистами і тому… — Ні! — гнівно відказала Ніна. — Ні. Я відразу зрозуміла, що фашисти не мають ніякої духовної спільності з німецькою нацією. Як і єжовські та беріївські кати — з російською… Гітлер і Сталін — то близнюки, однією сукою–матір'ю сплоджені, вони разом росли, в одній школі вчилися, тільки ненавиділи один одного — з конкурентних причин, не з ідейних… Я спекулювала під час окупації картковим маслом. Не попалася — гестапівці за такі промисли розстрілювали на місці. А беріївці розстрілювали ні за що. Дивним дивом мене не репресували після арешту Михайла… Та яких принижень зазнала! Не хочу про те й розповідати. Учителька російської словесності, дружина славного полярника — професора університету, чотири роки мила підлоги у продуктових магазинах на Сумській… — Я вас розумію, — батько схилив на руки голову, помовчав. — Проте… Ну як же це так — залишати свою землю назавжди? І син ваш не буде більше Шинкаруком, він навіть не знатиме, ким був його батько. Не захоче знати. — Зате жити буде… Та ви поняття не маєте, що то таке — постійне чекання смерті! — Але те його життя і ваше, Ніно, не буде кращим від смерті. Вас чекає смерть моральна, національна… І чому ви думаєте, що вас по війні конче репресуватимуть? Адже щось зміниться після світового катаклізму. Навіть Сталін після такої героїчної боротьби народу за його державу, за нього самого — мусить стати іншим. А може, ще й Михайло повернеться… — Михайло ніколи не повернеться. Його вже нема. Тільки одного листа написав із Соловків — заспокоював мене, що хоч живе в одиночній камері, зате чистій, теплій, має можливість читати, писати… Я сама вірила, що він колись повернеться. Усі ми вірили: Здена Ірчанова, Антоніна Кулішева і Катерина Підмогильна… Ми трималися разом: Михайло з Мирославом Ірчаном були побратимами, через нього знався з письменниками… Та ось восени тридцять сьомого всі вони разом перестали писати. Ми просили в НКВС пояснень, та відповідь була одна: їм заборонено листуватись. Ви знаєте, що означало засудження без права листування? Смерть… Ходили чутки, що їх усіх вивезли на баржі в Біле море, і баржа повернулася порожня. Не знаю… Ви кажете, що Сталін іншим стане? Ніколи. Сталін — це скажена горила, і поки не вмре, завжди йому буде мало жертв. — А таки вмре, не вічний! — Жди, псе, поки кобила здохне… — зрезигновано відказала Ніна. Потім довго мовчали. Нарешті підвела голову моя мама, очі її були заплакані, вона довго й старанно витирала їх хустинкою, потім відгорнула пальцями лляне волосся, оголюючи прозорі мочки вух, і стала ще гарншіа. Я знав цей мамин жест, завжди так робила, коли приходили до хати гості й вона хотіла їм подобатися… На маминому лиці вже не було сліз, а якась начебто святковість, і це зовсім не гармоніювало з гнітючим настроєм усіх нас після розмови з Ніною. А мама ніби щось приємне згадала, а може, хотіла почути приємне про Михайла — чей же не сидів він у тюрмі все своє життя у Харкові: працював, радів, утішався славою, любив… Мама так і сказала: — Розкажіть, Ніночко, щось інше про Михайла. Вибачте, але таки розкажіть… Вам буде приємно те інше розповідати. Ніна суворо глянула на матір, але тут же її обличчя розпогодилося, вона потиснула долонею мамине зап'ястя й мовила: — Певно, що так… Розповім. Про його чотирнадцять місяців на Землі Франца–Йосифа. Як він любив розказувати про свої враження із зимівлі! І як умів! Я так не вдам… Та хоч як–небудь. Вам буде цікаво дізнатися, а мені згадати. Вона сягнула по свою торбинку, пошукала в ній рукою, вийняла кілька фотографій. Я підбіг до стола. — Везу з собою, — сказала. — Це все, що залишилося по ньому, і завжди буде при мені… Цю ви маєте: група коломийських гімназистів — Михайло, Старчук, Кубаєвич, Бабюк–Ірчан. А ця, — подала мамі другу, і я чекав своєї черги, щоб подивитися й собі, — два брати на вакаціях, теж, напевно, маєте. Михась в університетській уніформі, а ви, Іване, ще селючок — у киптарику… А ось ми обоє — рівно за місяць до шлюбу. Михайло не присилав її вам? Дивно. А втім… — Я захоплено дивився на сильного мужа в розстебнутій, аж волосся на грудях визирало з прошивки, сорочці; стрийко відкинувся на спинку дивана, а на його плече обома руками, довірливо і владно, сперлася найвродливіша в Харкові дівчина, смаглява, з буйним кучерявим волоссям. — А цієї ви й не могли бачити: ми отримали її від начальника зимівлі Луки Кулаєва за півроку до Михайлового арешту. Сфотографував його на острові Рудольфа, та все не мав часу проявити плівку… На знімку я побачив дике потріскане поле, вкрите лишайником і полярним маком, угорі — білувате небо, на задньому плані — каменелом, і на ньому, наставивши до сонця обличчя, у напівлежачій позі, у бушлаті, ватяних штанах і чоботах, відпочиває — видно, що відпочиває після праці, — міцно складений, сильний і владний чоловік із ледь примруженими очима, чорноволосий, засмаглий, мов араб, з густою широкою бородою. Мати різким рухом відняла в мене фотографію і неблимно вдивлялась у неї, так вдивлялася, ніби хотіла викликати з фотографії живого стрийка, воскресити, узяти за руку й посадити біля себе, вона гладила долонею лубкий знімок, враз притулила його до лиця, до губів і прошепотіла: — Такого не бачила… Такого не бачила! Батько відібрав у мами фотографію і мовив силувано спокійно: — Не треба, люба… Перестань. Розповідайте, Ніно. Розповідайте так, ніби він сам говорить. … Таємнича Земля Франца–Йосифа. Найпівнічніший європейський архіпелаг із ста островів. На мисі Седова, на одній із терас, що каскадом спадають до бухти Тихої, примістилися житлові будиночки зимівлі. Позаду станції у низьке, навіть у найкращу погоду насурмонене небо підводяться і входять у нього гострими вершинами базальтові кручі. Це скелі Рубіні — житло північного птаства, котре, як я помітив, розділяється на касти, і ніколи ті касти не вступають у сусідські стосунки між собою. На вершинах скель гніздяться лицарі–буревісники, вони високо літають і живуть, здається, Божим духом, тільки коли пильно прослідкувати за їх гордим польотом, можна побачити, як далеко від берега атакують вони сизу гладінь проток… Нижче каркають кайри, вищать мойовки, клекочуть бургомістри — їх гармидер схожий на рокіт прибою. У самому підніжжі скель живуть люрики — чорні зверху й білі знизу, вони галасливі, мов горобці, метушливі, прикрі і влізливі, їх проганяє із своїх базарів пташиний плебс. А зовсім окремо живуть аристократи — гаги і білі чайки, вони кочують за білими ведмедями, поїдаючи їх недоїдки… В оазах, серед льодів, цвітуть полярні маки з жовтими і білими голівками, голубі незабудки, малинові каменеломки, великоголові ромашки, криваві рододендрони, оленячий мох — ягель, вивар з якого допомагає проти цинги, карлова берізка — єрник. Мертва, здавалось би, земля цвіте густо й рясно, живе пташиним щебетом і гамором — за коротке літо природа хоче надолужити втрачене взимку. Незабаром настане безконечна ніч, безлюдні острови западуть у глибокий морозний сон, з якого будитимуть їх лише буревії та пурга. Кваплюся збирати гербарій. Кінець жовтня. Відлітають чайки на південь, вода у протоках затягується плівкою льоду, ще де–не–де з ополонок покажеться і зникне нерпа. З півночі перемандровують до Баренцового моря гігантські білуги, вони сопуть, ніби потяги під критим вокзалом. Ми вбили одну — вісімсот–кілограмову — на їжу для собак. Наших вірних друзів тримаємо тепер на прив’язі, щоб не побігли по кригах за нерпою і не віднесло їх у море. Відлетіли білі куріпки, зайшло сонце — ми його не будемо бачити цілих чотири місяці. Але ще довго над південним обрієм стоятимуть жовто–зелено–голубі присмерки, та врешті западе глуха ніч, мертво тиха, тільки коли–не–коли буде чутно, як удалині ламається крига, і нам здаватиметься, що хтось там у безвісті глибоко зітхає крізь сон. Місяць незворушно стоїть на горизонті вже багато діб, а з обох боків стережуть його бліді лжемісяці. Стає нудно, утішають нас лише спалахи полярного сяйва — та безмовна, німа пожежа неба. А втім, нудитися не було часу, адже професор Самойлович доручив мені обстежити східну частину Землі Франца–Йосифа: навесні я повинен вийти на нартах Австрійською протокою до Землі Вільчека, де ще не бували дослідники. Я готувався до подорожі, учився запрягати собак, а це справа нелегка. Упряж заплутується, а коли, до того ж, не зумієш порозумітися із собаками, цими мудрими й амбітними тваринами, то вони й не повезуть. Власноручно зробив я одометр — прилад для вимірювання пройденої дороги; убив двох ведмедів — запасся м’ясом для собак. За цими клопотами застало мене моє власне свято: дев’ятого листопада мені сповнилося тридцять сім років. Небагато, але й немало. Небагато, бо ж минула тільки половина життя, але коли згадалось пройдене — Боже мій милий! Його вистачило б на добрих три… І я вдоволений прожитим, і здається мені часом, що тут, на Землі Франца–Йосифа, моє життя щойно розпочалося: я жадаю його, йду до нього, щоб покорити для свого добра й добра науки відведений мені час. Я справді найщасливіша людина на світі, мені доля дала те, про що я й мріяти не міг, лише одна гірчина діткнулася серця… Перед самим днем народження мені вдалося убити ще одного ведмедя, наш боцман приготував щедру трапезу, я поставив на стіл дві пляшки вина — свою місячну норму, а після вечері начальник зимівлі запропонував мені поговорити по рації з рідними. Я не мав з ким говорити. Аж тоді вперше відчув, що мені багато–багато літ, що більше половини життя я уже пройшов, а сім'ї нема, і з усього надбаного багатства залишився лише терпкий запах Катрусиного подиху, яким я дихаю і донині, — той останній прощальний подих у будиночку кондуктора Лукасевича. Я сказав, що не маю з ким розмовляти, але такої нагоди не пропущу, і попросив радиста Миколу Боровського, щоб спіймав кого–небудь на розмову: хто відізветься, той моя рідня. Сталося неймовірне: донині в той випадок важко повірити. Після півночі ми пішли з Миколою в радіорубку, і він нібито жартома дав радіовиклик–сигнал "Усім, усім". Кілька хвилин вибивав ключем сигнал, підморгуючи мені, і враз ми стетеріли: Микола почав перекладати відповідь начальника антарктичної експедиції адмірала Рішарда Берда — з нами розмовляв Південний полюс. "Сьогодні в нас літній день, — повідомляв Берд, — усього два градуси морозу. Нас тут сорок два чоловіки, ми гріємося на сонці. А що у вас?" — "У нас непроглядна ніч, за вікном виє пурга, нас семеро чоловіків і один із нас іменинник". — "Передайте йому побажання доброго здоров'я!" — і на цьому зв'язок на віддалі сімнадцяти тисяч кілометрів пропав. Ми дивилися один на одного, не вірячи, що така розмова відбулася. Я тільки сказав: "Ось хто моя рідня — полярники". І, мабуть, тоді засіла в мозку ідея–фікс — побачити Південний полюс!.. …Ніна, розповідаючи, повеселіла, запалі щоки зарум'янилися, і марнота й утома зникли з її обличчя; мені здалася вона дуже вродливою, і я, далі сидячи в кутку кімнати на підлозі, порівнював її з мамою й не міг надати перевагу ні одній із них… А вона ще довго розказувала про подорож стрийка Михайла на Землю Вільчека, біля якої він відкрив незнайомі острови і назвав їх Комсомольськими, про різні пригоди й небезпеки; це було страшенно цікаво, і я готовий був слухати її весь вік. Та ось настав на Землі Франца–Йосифа полярний день, прилетіли кайри, бургомістри, чистики й лютики, на скелях зажовтіли лишайники, зацвіли знову полярні маки й каменеломки; в океані загриміли вибухи — то обривалися льодові брили, з яких народжувалися айсберги — ніжно–голубі, темно–сині, смарагдові… А в половині липня у бухту Тиху увійшов криголам "Малигін" із новими зимівниками, яких очолював Іван Папанін. А з цим і Нінина цікава розповідь закінчилась. Вона спитала по хвилі: — Може, ви хочете знати, як я познайомилася з Михайлом? Мати кивнула головою. — Це було на початку тридцять третього. Я вела літературний гурток у Клубі юних дослідників Арктики при Харківському палаці піонерів. Підробляла. Рік починався тяжко, у села прийшов голод, учителям видавали карточки на продукти, а Палац піонерів виділяв свої. Керував клубом Микола Трублаїні… — Трублаїні?! — аж вискнув я і схопився на ноги. — Я ж читав його "Шхуну "Колумб"! — Ось бачите, усі діти його знають, навіть у вас… Я не зможу вам описати чарівливість цієї людини, енергію, його треба було бачити. Одне слово, непосида. Нині Владивосток, завтра — острів Врангеля. Як не міг влаштуватися в експедицію газетярем, то наймався кочегаром. У тридцятому на пароплаві "Седов" подався на Землю Франца–Йосифа, а за два роки поїхав з учнями на Нову Землю. Діти за ним душі не чули. — А ще він написав "Крила рожевої чайки" — про ескімосів, — не міг я вгамувати свого захоплення від того, що бачу людину, яка знала самого Трублаїні. — Тихо будь, Генку, — заспокоїв мене батько. — Ну, ну… — Отож Микола запросив на засідання клубу знаменитих гостей: російського письменника Якова Кальницького, автора популярної у той час повісті "Острів попелястих песців" й учасника експедиції на криголамі "Красін", і Михайла, який тільки–но повернувся із зимівлі… Михайло розповідав нам те саме, що спробувала я переказати вам. Але як! Ні, ви не знали Михайла… — Знали… — терпко перебила Нінину розповідь мама. — Знали — з дитинства до стрілецького мундира. Ми могли б нині сукупно змалювати правдивий його образ. — Не треба… — Ніна враз поникла, охолола, у гірку гримасу склались її губи. — Не треба. Що було, то загуло… Ми тоді й познайомилися. У лихий час. Розпочинався тридцять третій рік… Та не хочу, не можу про це розповідати. Може, іншим разом, може, завтра… Вранці у Євгена боліла голова й ломотою віддавало в суглобах — до нього добирався грип. Це його злякало: не взяв із собою навіть аспірину. Хто ж то міг подумати, що весела прогулянка переміниться у драму, дай Боже, щоб не стала трагедією… Євген підвівся, розправив плечі, бадьорячись: він не сміє піддатися хворобі. Що з ним, немічним, тут робитимуть? З–під рюкзаків, звалених у куті намету, визирала коряжина, вона дивилася на Євгена більмуватим злим оком; він досягнув її, вийняв із кишені складаного ножика й заходився викінчувати свій талісман. Треба було йому це зробити: подібно карпатським язичникам, мольфарам, він відчужить від себе у вирізьбленій потворі прикрі спогади, що мучать досьогодні, і зло, яке так люто нагадало про себе під час суперечки з Пеньковим, а може, й хворобу, що ловила його десять літ по таборах і спіймати не могла, а тут таки наздогнала і хоче справити над ним, безборонним, свій шабаш. Євген діткнувся вістрям ножика до лику потвори, виглиблюючи зморшки, заклебучуючи хижий ніс, проколюючи більма, щоб із них бризнуло зло. І тут задумався: яке ж то було зло? Люте, садистське, безсердечне, зловтішне, брудне, жорстоке, заздрісне? Всіляке воно було, та я пам'ятаю ще й інший його бік — розпачливу безнадійність. Те зло чинилося ніби саме собою, не мало свого ініціатора — ініціатор жив далеко, у своїх небесних чертогах, злим богом, а на землі крутилося безпощадне махове колесо запущеної ним машини. Шестерні працювали, розчавлюючи тіла і душі не лише в'язнів, а й тюремників; в'язнями були всі, і ніхто не міг покинути чорну юдоль печалі й безнадії — вона об'єднувала й деформувала не окремих людей, а їх сукупність, спільноту, все менше добра залишаючи в людських серцях. А воно, те добро, колись було, та методично розчавлювалося обертами запущеної машини, проте ще десь таки жило — на смітниках людських душ. На мене інколи падав його кволий проблиск — усмішкою, словом, несподіваним шматком хліба, клаптиком паперу й огризком олівця, щоб міг написати мамі листа, співчутливим поглядом, крутим матюком "в Сталіна мать", іноді мене не помічали, коли у знемозі падав і підвестися не міг. Тому вирізьблювалось на коряжині не однозначне зло, а двояке — усвідомлене й вимушене, кровожерне і печальне. Зайнятий роботою, я не помітив, коли увійшов до намету Янченко, і аж тоді, як він присів біля мене на матраці й поклав на моє плече долоню, я не так побачив, як відчув його присутність — мого доброго, незрадливого друга. Знав, що він зараз попросить щось розповісти, знав і те, що у Федора спрацьовує не празнична цікавість: завжди, а на нинішньому відлюдді особливо, він, слухаючи мої розповіді, перевіряє сам себе, порівнює з моїм життям своє, зважує, приймає, відкидає, виробляє свій погляд на нинішню переоцінку цінностей, очищується, бо мусить завжди бути чесним перед самим собою. — Я колись давно недоказав тобі, — почав Євген. — Ти люто фукнув, мовляв, усе то була наволоч, а я таки привів його в зону — синьопогонника, що супроводжував мене на збір металобрухту біля шахти Капітальної. Охоронник мав із собою пляшку горілки, він налив мені півсклянки, а решту випив сам, упився і весь час скиглив: "Женю, ох, Женю, яке мені було б до тебе діло, якби мене не примушували вас стерегти… ти чудовий хлопець і роботяга чесний, ось іди собі, утікай — стріляти не буду". Потім він плакав із жалю, що пропадає через таких скажених собак, як я; ми ж то шкодили державі, підкопували її могутність, і якби не ми, давно б у країні настав рай, а так його нема і не скоро буде, і він змушений марнувати коло нас своє молоде життя. Потім конвоїр заснув, і я міг прийти в зону з його автоматом, помстився б йому за матюки і штурхани: мене б за це винагородили легшою працею і кращим котлом, а він став би таким самим каторжником, як я. Та ось проблиснуло щось людське у витоптаній злом душі синьопогонника, і я привів, буквально приніс його до межі зони, надавав ляпасів, щоб протверезів, подав йому автомат, і конвоїр, похитуючись, завів мене у зону… Федір пильно оглянув мою коряжину й відкинув набік: йому, видно, не сподобалось моє милосердя, зафіксоване в лику потвори. — Ти б, Євгене, написав спогади. Ніхто не знає того, що ти, ніхто того ніколи й не знатиме. Чи думаєш, що воно нікому вже не потрібне? Подарував ото генсек демократію і гласність, а ти вже й заспокоївся, як заплакана дитина, коли їй цукерку покажуть: усе добре, усе ол райт! Можна й побалдіти… — Я так не думаю. До "балдіння" ще далеко, та й, мабуть, ніколи не прийде на нього час. Демократизація — то довга пряжа. Як тільки подумаю про стан моєї рідної мови в республіці, то й руки опускаються. Ще Франко взявся колись цей стан виправляти, бо ж українське питання було для австрійського уряду "ruthenishe Hausfrage"[34], віддане на розсуд полякам… А ми, учні Франка, які зуміли вивчити, упорядкувати і видати майже всю його творчість, домагаємося й тепер прав української мови у вузах, випрошуємо українських вивісок, афіш, шкіл, діловодства. Ми, як цього й бажав Франко, так далеко пішли вперед у науці, а в національному розумінні виглядаємо серед народів Європи троглодитами, які ще не зуміли узаконити для себе форм мовного спілкування… Яке там "ол райт"! А спогади… Може, колись напишу, багато вже їх з'явилось, ти ж читаєш пресу. Та чи зможе читач проковтнути пережиття усіх в'язнів, які залишилися в живих? І чи треба всім писати спогади — такі схожі між собою? — Одному тисові в Аджарії, — заговорив після мовчанки Федір, — сповнилося чотири тисячі років. Он який ювілей! Свідок чотиритисячної історії людства. Але він мовчить. І тому живе, що мовчить. Бо коли б заговорив, його б відразу спиляли ті, яким не вигідна історична правда… І ти мовчиш, боїшся. Боїшся таких, як наш Пеньков… Я й досі не знаю, хто він, а ви не кажете, бо ж боїтесь. Ану раптом закриють нашій гласності рота — кому хочеться у ваші роки відбувати новий чи повторний строк?.. Я шкодую, що взяв його на Ямба–то. Але ж Русь на дурнів багата, розпізнати всіх фізично неможливо. Те найвище творіння природи, яке називається людським мозком, важко доступне для вивчення. А коли воно оперує кількома поняттями, спущеними зверху, то й зовсім не доступне, бо захищене бронею, яка називається глупотою… Так хто ж він — Пеньков? Чогось–то заховався від нас у бунгало… — Про нього краще знає Віктор. Хай він і розкаже. — Ой і обережний ти, Євгене! — Міг би розповісти і я, перед тобою секретів не маю. Але то довга історія, і таки справді Горбов ліпше знає… Я щось нездужаю, Федоре. Ану лиш притули долоню до мого чола. Гаряче, правда? Вчора почав уже ввижатися мені скитальник Михайло. — Незабаром ми почнемо його шукати… Та оскільки він до нас не прийде й не допоможе, мусимо запастися живністю і закінчити твою землянку… А хворобою не журися: якщо, не дай Господи, відкинеш ноги, то на морозі до самої весни збережешся цілим–цілісіньким, і всі ми гарно збережемося, і ховатимуть нас, свіженьких, у відкритих домовинах. — Дурний ти… Але я недоказав. Поки почну писати власні спогади, хочу спершу осмислити долю покоління мого стрийка. Це ж воно передало нам невольничу естафету, і ми з нею добігли до волі… В нинішньому добровільному ув'язненні я хочу насамперед визначити для себе: яке ж то людське право було знівечене у тридцятих роках, що настала можливість сваволити аж такому беззаконню? І я вже визначив: право на пошанування людської гідності. Людина без гідності — лайно, його топче хто хоче. Але я думаю: чому все–таки ми, скривджені, стоптані, перемогли у війні? — Та тому, що те право людської гідності набрало тоді чинності, — відказав Федір. — Я пам'ятаю, як народ ураз вибрався із страху перед безупинним терором, із страху бидла на бойні. Люди стали особистостями… — Я хочу осмислити самотність зацькованої страхом людини. На другий день Ніна продовжувала свою розповідь. Батько, мати й вона сиділи на тих самих місцях за столом, що й учора, а я знову зайняв свій куток на підлозі, слухав і спостерігав за ними. Ніна начебто позбулася скованості, і на маминому обличчі я вже не помічав незрозумілої для мене ревнивості; Нінина розповідь була сумна і болісна: спільне горе посестрило жінок. Стрийна сьогодні стала мені рідною, бо ж розповідала про трагедію Михайла Шинкарука, а от її хлопчик, який бавився на подвір'ї з Богданом, залишився чужим. Через одне слово. Вчора, щоб утвердити для себе нашу спорідненість, я спитав, яке в нього прізвище, а він, навіть не завагавшись, відказав: "Краузе". Це заболіло мене, запекло і назавше відчужило від новоявленого родича: як же це він так легко забув своє справжнє ймення? Я ж бо пишався своїм і ладен був за нього битися, кусатись і навіть дати відрубати пальця… Тоді я уперше зрозумів, що прізвище — це щось набагато більше, ніж родова позначка, яка вирізняє мене серед людського гурту, — це моя сутність, мій образ, гордість, характер, світогляд, без нього я став би зовсім іншим — думками, виглядом, захопленнями, вірою… Мені тоді вже сповнилось п'ятнадцять років, і такий погляд на речі був для мене зовсім природний: я перестав вважати Ніниного хлопчика своїм братом, бо ж який він мені брат, коли — Краузе; я зненавидів його за відступництво від імені Михайла Шинкарука, рідного батька, та не подумав чомусь, що за це повинен був зненавидіти його маму. Тепер я уже добре знаю, хто винуватець поламаних душ, тепер ми всі знаємо, яка маглівниця[35] м'яла їх, які жорна розчавлювали, перемелювали людську мораль, а все ж і донині не можу нікому з жертв тридцятих років пробачити відступництва і зради, хоч як тяжко і страшно їм доводилося. А відмова від власного імені — найтяжча зрада, бо вона тягне за собою відступництво від нації. Яку ж кару за таке повинна людина сама собі придумати? — Михайло був суворий і замкнутий, — розповідала Ніна, — до людей ставився вимогливо, аж надто, знайомих мав багато — при його популярності мусив їх мати, а от друзів — усього–на–всього трьох: професора Степана Рудницького, Мирослава Ірчана, з якими поділив винятково спільну долю — від учнівства, через Прагу аж до Соловків, і Миколу Трублаїні. І дивно: коли забрали Мирослава, а згодом і професора Рудницького, Михайло сприйняв утрату приятелів як вирок долі, від якої нікуди не втечеш, тільки мусиш її ждати (він казав: ждати, як свиня обуха); справжньої ж душевної муки, яка перетерла його морально й фізично, завдали йому моторошні картини голоду й самогубство Хвильового. Михайло страждав не так від страху — страх прийшов пізніше, — як від розгубленості, невміння пояснити собі, що, власне, діється у країні і чому; він, як і всі, не знав, до кого апелювати хоча б мовчки — уголос апелювати ніхто не наважувався; то зірвався з прив'язі смерч, від якого можна було тільки гнутися і падати ниць. Михайло й зігнувся, зчорнів, посивів і лише у праці над своїми книжками знаходив відраду й надію. Крім книжки "14 місяців" він видав ще й брошуру про Антарктику, якої не знав, не бачив, брав матеріали з відомих джерел, і коли я питала, для чого це робить, відповідав: "Я хочу туди — бодай на трохи". То застрягла в його психіці випадкова розмова по рації з експедицією Берда в день народження на Землі Франца–Йосифа; він у безвиході весь час вірив, що то був знак долі, яка вихопить його із содому страху на безлюддя, де він перечекає лихо: чей не буде вічно тривати терор. Потім жив сподіваннями на експедицію до Північного полюса… А до того… Михайло блискуче захистив другу у своєму житті дисертацію "Опис рельєфів Землі Вільчека і Комсомольських островів"; першу захищав у Празі, і вона була йому зарахована як кандидатська. Вчена рада Харківського університету одноголосно присудила йому звання доктора географічних наук — за відкриття і вивчення невідомих земель. Михайло Шинкарук став професором геоморфології на кафедрі фізичної географії. То був його перший тріумф. Другий мав прийти до нього навесні 1937 року. Не судилося. Рудольф Назарович, який рекомендував Михайла заступником начальника першої експедиції на Північний полюс, очоленої Іваном Дмитровичем Папаніним, сам став опальним. Михайла викреслили із списку експедиції на початку року, а в серпні заарештували. Професора Самойловича забрали рівно через рік — після повернення з чергової експедиції на море Лаптєвих… Хтозна, може, примусили Михайла — бо ж допитів майже ніхто не витримував — підписати на професора відповідний протокол? — Це неможливо, — коротко сказав батько. — Це не виключене, Іване… Не витримали ні Тухачевський, ні Косіор. То було страшне ламання хребтів. Я теж хотіла б вірити, що ні. Самойлович не подобався Сталіну своєю незалежністю і світовим авторитетом. Та ще й ленінградець. Тому і пересадив багатьох полярників, щоб скомпрометувати професора: мовляв, зібрав довкола себе зграю ворогів народу. Хтось із його підопічних зламався і підписав сфабрикований протокол. Без такої підстави великого вченого заарештувати не могли. Дай Боже, щоб це не був Михайло; а втім, ніхто ніколи й нічого не буде знати… — Михайло ні за яких обставин цього зробити не міг, — сказала мама, і Нінине обличчя просвітліло. Можливо, тільки цієї віри їй треба було, а більш нічого. Може, щоб утвердитись у ній, вона й повернула до Боднарівки, втікаючи на Захід. — У квітні 1933 року Михайло виїхав у географічну експедицію, якою керував професор Рудницький, для обстеження берегів і долин Дніпра — від Чернігова до Херсона. Це було зішестя у чистилище. Точніше — у пекло. На Придніпров'ї, як і на всій Україні, вимирав народ. …Ми пливли на чотиримісних човнах униз по течії Десни, а потім Дніпра — професор Степан Рудницький та десять молодих учених і аспірантів–географів, — везучи із собою вимірювальні прилади, намети і продукти. Минали безлюдні села–привиди, які не подавали ніяких ознак життя: обложні поля довкола, чорні ями вікон у спорожнілих хатах, бур'яни й чортополох на подвір'ях, завалені тини, ніде не загавкає собака, не засокорить птиця, навіть диких птахів не чутно — мертво довкола й нема кого спитати, що ж трапилося, куди поділися люди. Та ми знали, куди поділися: котрі не померли — повтікали до міст, то ж ними, стражденними, кишать нині вокзали; проте ми не могли йняти віри, що в половині весни вже встиг пройтися косарем по селах аж такий голод, що вигинули навіть санітари, які вивозили трупи, як у Шевченковій "Чумі": "Ніхто не вийшов вранці з хати, щоб їх сердешних поховати", а ще страшніше — в Тичини: "Чорнозем підвівся і дивиться в вічі, і кривить обличчя в кривавий свій сміх…" Де–не–де нипали полями, до землі пригиналися, побачивши нас, сірі постаті, вони ховалися у видолинках, байраках, ніби чинили велику кражу, — це голодні опухлі люди збирали щавель, лободу й кропиву; ми відпливали на безлюддя, щоб розпалити там вогонь і зварити їжу: ми не могли ділитися із знедоленими своїми харчами, бо в самих було обмаль; їли ми мовчки, і їжа в рот не йшла при думці, що в когось там закінчилась остання крихта, що хтось конає, опухлий, у борозні. Одного дня ми опинилися неподалік села, яке жило: десь курився димок із димаря, десь паслася у рові корова; на полі гуркотів трактор і ходили з сапками люди — то, як ми потім дізналися, вийшли веснувати міські бригади; біля колгоспної комори, де видавали насінне зерно, стояли два озброєні міліціонери. Ми не заходили в село, хоч була спокуса: може б, вдалося поповнити харчові запаси, гроші в нас були… Розбили свій табір у шелюгах під кручею, звідки виднілася обдерта від бляхи, без хреста церковця на околиці села. Я уперше відчув, який то гіркий кусень хліба, коли ти його маєш, а хтось — ні, як судомить душу сором, що ти їси, а поряд мре голодний люд, як тяжко ховатись із заробленим тобою добром, немов злодієві — з награбованим. Але ми не могли інакше: наші харчові запаси танули, до Херсона ще далеко, а запастись продуктами ніде. Пообідали, закурили і втім помітили біля церковці гурт жінок, здалеку було видно — святково одягнутих. Може, свято нині яке?.. Вони сиділи там, сновигали, ніби радилися, а потім рушили від церкви до Дніпра. Ішли, спотикаючись, деякі падали йдучи, їх підводили інші, потім усі побрались руками за спини і сунули повільно, мов примари — у вишитих білих сорочках, шальових спідницях і чорних хустках. Попереду гурту йшла дівчина із золотою чашею у руках, чаша світилася на сонці, мов засвічений ліхтар, позаду неї йшла молодиця, тримаючи в руках церковну хоругву на короткому держаку; гурт наближався до кручі, ми вже розрізняли одутлі й жовті обличчя жінок; процесія зупинилася над самим обривом. Тоді дівчина торкнулася до чаші губами і проговорила урочистим і ніби загробним, глухим голосом: "Немає вже ні хліба, ні вина, їжте тіло моє, пийте кров мою нового нашого завіту!.." Відтак передала чашу жінці з хоругвою, та повторила незрозумілий нам ритуал; чаша переходила з рук у руки, і всі жінки схилялися над нею. А потім молодиця опустила на землю хоругву, і тоді всі жінки полягали — нам здалося, що вони попадали, — і їх не стало видно із–за тирси. Минув час — година, дві, а чи більше, нас діймали тривога і здивування: що ж, власне, відбулося? Професор пішов перший, я — за ним; ми почали спинатися догори по кручі. Вибралися на гору і жахнулися від того, що побачили: на зеленому плато лежали святково вдягнуті старі й молоді жінки — які мертві, які конали, а одна дивилася мені у вічі з німим докором, і коли я спитав, що ж це діється, прошепотіла: "Похорон… Але ви скажіть, скажіть, чим ми провинилися, що мусимо аж так страшно гинути?" — Таке розповів мені Михайло після експедиції, а потім кілька разів повторив Тичинині рядки: "Чорнозем підвівся і дивиться в вічі, і кривить обличчя в кривавий свій сміх…" Він повернувся морально розбитий, хворий. А в Харкові не стало йому легше. Ми заробляли небагато, та все ж таки більше, ніж інші, був у нас хліб і до хліба, хоч дорожнеча росла з кожним днем. Я загортала в папір, коли Михась ішов на роботу, бутерброд, щоб не мусив ходити в їдальню і вистоювати там у викладацькій черзі. Тепер, по приїзді, він попросив мене, щоб я давала йому по два бутерброди, потім — по три, далі — чотири. Я спершу думала: виголоднівся в експедиції, хай їсть, у нього тяжка робота, та врешті почала здогадуватися. "Кому ти носиш?" — спитала. "Там — діти", — відказав він. "Усіх не нагодуєш". — "Я не можу інакше, не можу. Краще сам здохну". Одного ранку я крадькома пішла слідом за ним. Михайло перейшов Сумську і підійшов до Театрального майдану, огородженого дощаним парканом. Поміж пам’ятниками Пушкіну й Гоголю швендяли "дикі діти" — маленькі втікачі з голодних сіл. Там було їх житло, їхня "комуна". Міліція стерегла, щоб вони не вибігали на вулицю, щось їм там приносили — якусь добову пайку. Цього, звичайно, дітям було замало, вони обліплювали парканець, простягали руки, квилили… Коли побачили Михайла, зчинився ґвалт: його вже впізнавали "дикі діти". Михайло вийняв бутерброди з портфеля, подробив їх на манюсінькі шматочки й пучками, немов пташат–голопузиків, годував їх по черзі, поки не випотрошив із паперу все до крихти. Я більше не давала Михайлові сніданків. Донині мучить мене сумління, але робити це й далі було безглуздо. Дітей у сквері ставало все більше, й вони врешті розповзлися по всьому місту. Атакували їдальні, сиділи на тротуарах, біля готелів і на вокзалі з простягнутими руками — сині, лахмітні, дизентерійні — майбутні будівники сталінського соціалізму. Михайло ходив сам не свій, часто вночі прокидався і запитував одне й те ж: "Чим вони провинилися, що мусять так страшно вмирати?" — засинав і знову скрикував та схлипував крізь сон. Рятував Михайла від депресії Микола Трублаїні. Я раділа, коли він приходив — такий простий, свій, розчухмарений, у светрі під шию — і заводив бесіду про мандрівку до Північного полюса, який був для них обох Меккою, обітованою землею, котру вони мусять здобути й проголосити світові, що живуть, і діють, і переборюють злигодні; хай там прокляті капіталісти не тішаться і не відправляють по нас молебень, ми виберемося на вершину Землі й доведемо те, чого не зуміли довести вони, — висоту нашої науки… А поки повернемося, лихо мине, це тимчасові труднощі, народ, який будує соціалізм, їх переборе, ми сильні, ми сильніші, ми най… Своєю бравадою Трублаїні глушив у собі і зневіру, і страх. Він не був дрімучим фанатиком, розумів страшну дійсність не гірше, ніж ми, та іншого засобу протистояти їй не знаходив, і ми охоче піддавалися його браваді — для нас наставало свято, коли приходив Трублаїні. Микола запрошував нас до себе в будинок "Слово", де мешкав із дружиною Ніною, або ж до Будинку літераторів імені Блакитного: туди сходилися письменники, митці й театрали на збори чи пограти в більярд у підвальному залі або посидіти в буфеті поряд із більярдною кімнатою за вином. Тут часто можна було застати Ірчана, який редагував тоді журнал "Західна Україна", побачити, хоча б здалеку, маестро Курбаса — високого, вродливого, гордого, завжди оточеного поклонниками, драматурга Миколу Куліша, якого хто жартома, а хто всерйоз називав українським Шекспіром, та славного й кусючого, категоричного й непримиренного до тих, хто в чомусь із ним не погоджувався, — Миколу Хвильового. Вони, ці аристократи духу, а ми їх називали олімпійцями, займали столик у кутку буфету — може, й навмисне в кутку, щоб публіка не обступала їх з усіх боків, — і гаряче дискутували. Тут, у буфеті, відбувалися неофіційні письменницько–мистецькі збори, на яких ще можна було висловити відверто свою думку; в дискусіях брали участь усі, хто сидів у залі, кидали репліки, схоплювалися з місць і підходили, жестикулюючи, до "президійного" стола, сперечалися. Ірчан, коли бачив Михайла, виходив з–за столу, вітався, інколи клав йому на плече руку й дивився на нього таким поглядом, ніби очікував докорів. Вони обидва ніколи не торкалися болючої теми: усе ж було зрозуміло. Андрій теж, як і Михайло, змарнів, подався, ще й полисів, а ледь винуватий його погляд говорив: "Не гнівайся, Михаиле, що зманив тебе сюди; може, у Празі було б нам і спокійніше, але ж ти не міг там жити, серед чужих. Кому ти, врешті, там потрібен був?" Михайло мовчки потискав приятеля за лікоть — мовляв, "я думаю так само, не треба каятися, Андрію", — а тоді розходилися. Андрій вертався до столика, а ми, "полярники", знаходили собі місце і теж ніколи не були самотні, до нас підходили молоді поети, яких заманювала романтика північних першопрохідних мандрів. Останній раз ми бачили Хвильового — його Михайло вважав своїм кумиром і наймогутнішим письменником України — 10 травня 1933 року. Він сидів у шкіряній куртці, чорнобровий, зеленоокий, спершись обома ліктями на стіл — здавалося, усім тілом тиснув на нього, наче хотів проламати, наче на його плечі давив невидимий тягар, бо ж сам був дрібний і легкий, і якщо десь концентрувалася у ньому міць, то хіба в гострих рисах обличчя. Хвильовий, видно, володів егоцентричною магією, бо всі ті, які сиділи за столом у куті підвального буфету, були начебто залежні від нього, від його мови і його мовчанки, а все, про що говорилося у товаристві, віддавалося на його розсуд, — так принаймні думав Михайло; надпивши вина з келиха і відсунувши його, він слухав і не відводив від Хвильового погляду. Курбас того вечора голосно обурювався на естетство: — Естетство — це коли співак, наприклад, любується перед глядачем своїм голосом і нюансами власної інтерпретації. Тоді в нього відсутня думка і він ізолює твір, який виконує, від глядача. Естетство — це розвага в тихому кабінеті під грім гармат на вулиці. Це онанізм… Двері до більярдної кімнати були відчинені, там лунко стукали кулі, відбивалися від бортів і, хряпаючи, заскакували в лузи: то змагалися Майк Йогансен з Володимиром Коряком. Змагалися мовчки; у проймі дверей пересувалися зігнуті спини. Майк забив останню кулю й пожбурив кия на більярдний стіл. Перший зайшов до буфету Коряк. Він витирав хустиною спітнілі від кия долоні, його обличчя віддавало червінню — був злий і зло проказав, зачувши Курбасові слова: — Маєте рацію, я у цьому переконався, коли ще раз прочитав "Вальдшнепи" Хвильового… Естетські розваги? О, якби–то! То естетика, тільки яка?.. — Сідай до нас, Володю, — блимнув Хвильовий зеленими очима на Коряка. — Якщо хочеш сперечатися, сідай… Я готов. Проте нагадую, що я написав не лише "Вальдшнепи". Коряк сів навпроти Хвильового, очі давніх супротивників зчепилися, врешті Хвильовий повернув голову до Курбаса, поглядом спонукуючи його продовжувати розмову. — Я говорив про естетство, а не естетику, — Курбас кивнув Корякові головою. — Про естетику нині говорити складно: то річ наскільки об'єктивна, настільки й суб'єктивна. Дехто нині працює у мистецтві так самовіддано, що коли б йому йшлося про комуністичні ідеї на сцені, то взувся б у червоні чоботи. А час настав інший: від митця вимагається узагальненого образу, продиктованого йому суспільною зрілістю. Дехто ж… — О, о! — перебив Курбаса Коряк. — Саме так — суспільною зрілістю! І в той час, коли Хвильовий ховається за вуалі недомовлень і символів, хтось мусить замість нього створювати реалістичні твори, зрозумілі нинішньому робітникові й селянинові. І тут між Хвильовим і Коряком відбувся двобій. У їхню суперечку не встрявав ніхто. Хвильовий опустив одну руку на коліно, другою досягнув із кишені куртки цигарки. Відкинувшись на спинку крісла, закурив. — Цього не розуміє народ або народ це розуміє — демагогія невігласа, — сказав. — Ти так не думаєш, Володимире, не можеш так думати, ти повторюєш за кимось вивірений, непробивний штамп. Те подобається он тому товаришеві, а цього не зрозумів робітник — не естетичний критерій. Жонглювати словом "реалізм" ще рано й небезпечно: робітник, можливо, не розуміє поки що цього поняття, несвідомо ототожнює його з натуралізмом. То чи слід опускатися у мистецтві до нижчого рівня — імітувати голу натуру, грубі емоції, сентиментальність? А може, треба підтягувати його до розуміння умовного, узагальненого бачення життя? Відповідай, Володю, тут не офіційні збори, відповідай по–людськи, ти ж поважний критик. На офіційних зборах і я не наважуся говорити відверто. Коряка роззброїли останні слова Хвильового, він розслабився, тепліше глянув на опонента. Михайло сказав потім про Коряка: "Він добрий політик, далеко бачить і хоче вижити. А Хвильовий втягує його своєю залізною логікою у небезпеку — Коряк виривається, рве попруги, "наступає на горло власній пісні" і стає небезпечний, як будь–який демагог". Коряк відказав невпевнено, проте правильно і завчено: — Літературу треба перевіряти як конкретним життям, так і його ідеальним розумінням. У Куліша в "Зоні" комуніст Брус морально розкладається; такий конкретний випадок може бути в житті, та коли його драматург узагальнює, то тим самим спотворює образ комуніста як такого… У твоєму оповіданні "Я" революцію роблять самі дегенерати і садисти. Я раджу тобі переглянути свої позиції. — Мені ти це вже радив — з офіційної трибуни. І тебе підтримали, вважаючи твою думку думкою партії. Я так не вважаю, це думка Коряка, а не партії… В оповіданні "Я" мені хотілося застерегти, щоб до революції не прилипли колись дегенерати і садисти. А ти радиш переглянути свої позиції… Невже тобі здається, що це так просто: нині переглянув, а завтра почав працювати інакше. Я так не вмію. Я так не хочу, чуєш? Не хочу перевіряти своє мистецтво ні реальним, ні ідеальним життям. Ось я, йдучи сюди, обминув на тротуарі труп жінки, яка померла від голоду. Це реальна перевірка. А ідеальна, по–твоєму, коли я про той труп тут же забуду? — Не треба вдаватися до крайнощів, Миколо. Це тимчасові труднощі… Вернемося усе–таки до естетики. Ти твердив весь час, а тепер, хоч і мовчиш, думаєш те саме: тяжить над нами од віку російська література, давить на нашу психіку, спонукає до рабського наслідування. Тому вдаваймося до європейських зразків. То правда, що віками наша культура перебувала під диктатурою російської. Але ж цю формулу ти переносиш з історичної доби в добу національного піднесення працюючих мас, коли настала можливість вільного співробітництва, злиття української й російської радянських культур. — Злиття культур — це русотяпство! — вигукнув Хвильовий, і всі в залі принишкли. Репліка Хвильового злякала присутніх: і чого він так знову, вже ж каявся з трибуни при секретареві ЦК Панасові Любченку. Що він знає, що прочув, що задумав? Так відверто ризикує… — Я за Європу, а не за європейський капіталізм, — додав глухо. Коряк пропустив мимо вух вигук опонента, вів далі: — Апологетика європейського модернізму — наша згуба. Зрештою, той напрямок не властивий для українців, у нас інші, просвітянські традиції. Може, я для тебе темна людина, але повір: антично–міфологічна ребусність поезії Зерова — це втеча від життя, це і є те естетство, самолюбування своїм виконанням, той онанізм, про який щойно сказав Курбас. І тут прорвало Хвильового. Він підвиівся і, нахилившись через стіл до Коряка, промовив: — Мені сподобалось, що ти назвав себе темною людиною, Володимире. А от щодо Зерова… Щодо Зерова я скажу тобі таке: цей поет озброєний вищою математикою мистецтва, для пролетарської художньої літератури він у мільйон раз корисніший, ніж сотні просвітян, що розуміються у мистецтві, як свиня в апельсині. Нове мистецтво створять робітники й селяни, я вірю у це. Створять вихідці з цих класів, але з тією умовою, що вони стануть інтелектуально розвинутими людьми… Хто цього не розуміє, той дурень. А хто розуміє, та мовчить, — він повів поглядом по всіх, хто сидів за столом і в залі, мить мовчав, мов суддя перед проголошенням вироку, і ця мовчанка тривала вічність… — Той — спекулянт! Сказав це і вийшов. За чотири дні після двобою Хвильового з Коряком Харків хоронив свого славного, незагнузданого, воістину революційного письменника. На цвинтарі хтось награвав на флейті шопенівський похоронний марш. Мені прошепотів до вуха Володимир Гжицький: "Це була його улюблена мелодія, не раз за чаркою він жартома просив, щоб її заграли на його похороні". На громадянській панахиді промовляв Іван Микитенко — про талановитого письменника, який помилявся. Виступав і Коряк, витирав сльози й говорив про митця, який картав усе гниле в революції в ім'я своєї укоханої ідеї — комунізму… "Це блюзнірство", — сказав Михайло, і більше я не чула від нього й слова про Хвильового. Самогубство письменника до решти розчавило Михайлову мужність. З тієї пори до нього все навальніше почав приходити Страх; я це бачила, та Михайло мовчав, і про його моральний стан я майже нічого не знала. Можу тільки уявити, здогадуватися, що діялося в його душі. …Глуха тривога й не осмислене ще очікування лиха розростаються в мені, немов грибок у закритому підвалі, — тихо й безупинно. Пліснява розповзається, займає щораз більше місця, набирає потворних форм, які з'являються мені уві сні сюрреалістичними примарами, немов химери з картин Босха. Повзуть, досягаючи щупальцями мого горла, і я прокидаюся від липкого страху, який приходить, мабуть, до засудженого на страту, — мокрий від поту. Я не можу відтворити в пам'яті образи тих примар, мій страх не опредмечується, і мені тяжко від того, що я не владний побачити його у вічі й почати з ним боротьбу або ж змиритися. Страх наповзає і вдень — звідусіль і нізвідки, він підсилюється усе моторошнішими новинами, і я стаю безпорадний, мов сліпець, що загубився у хащах, де з кожного боку чигає небезпека. Читаю в "Известиях" промову Постишева, виголошену на пленумі ЦК КП(б)У, в якій він називає наркома освіти Миколу Скрипника, народного улюбленця, ярим націоналістом за те, що відстоює "націоналістичну" літеру "ґ" і українізацію та зриває поставки збіжжя. Якого збіжжя? Де воно? І який стосунок до цього має Скрипник? Що за безглузда проблема з буквою "ґ"? Я перечитую промову ще й ще раз, бо не можу повірити, що Постишев, цей українофіл у вишиваній сорочці, став інквізитором і допомагає розкручувати на Україні колесо репресивної машини. Але чому Скрипник не відстоює себе, чому не схопиться руками за шприху колеса, не повисне на ній — щоб зупинити? Скрипник стріляється. Як і Хвильовий. Але чому боюся я, чим я кому завинив? Треба заспокоїтись. Ось–ось вийде з друку моя книжка "14 місяців на Землі Франца–Йосифа", а з її виходом мій авторитет ще більше зросте. Кому вигідно позбуватися випробуваного полярника, ученого, який аж тепер може принести соціалістичному суспільству справжню користь? Проте мара страху кільчиться, пускає бліді пагони, упивається щупальцями, немов спрут, у живу душу й висмоктує рештки спокою, віри, рівноваги. Чи помічає мій стан Ніна? Мабуть, ні. Вона чекає дитини, і всі її думки зайняті тим новим життям, яке має на світ з'явитися; добре, що воно зачалося ще до того, як страх засіявся незримою бацилою у моєму організмі, і її отрута не передасться дитині. Я оберігаю від липучої плісняви страху дружину й переконую її, що ми будемо щасливі. Врешті мій страх почав набирати реальних форм. Це сталося після арешту ректора університету — професора історії Якова Блудова — за участь у троцькістсько–націоналістичному блоці. Я був присутній на зборах професорсько–студентського активу, який одностайно засудив Блудова й вимагав для нього, підступного і скаженого пса, смертної кари. Не вірили ні вуха, ні очі: колишні друзі ректора, а надто ті, які запобігливо здалеку вклонялись йому мало не в пояс, жовтороті студенти, котрим лучилася вдячна нагода ступити перший крок до кар'єри, поривалися навперебій до трибуни і вимагали найжорстокішої розправи над ученим. "Невже Блудов і справді заплутався у ворожих тенетах? — думав я. — А коли й так, то звідки отак зненацька зродився у людей кровожерний ентузіазм? Зі страху?" …Він ходить за мною. Нечутно, ніби рись, — безликий, безіменний. Я знаю, що там, серед людей на Соборній чи Павлівській площі, якими я щодня проходжу, тихо, немов нурець серед коралових рифів, пробирається він крізь натовп і йде слідом за мною, не спускає з мене очей, не відстає, аж поки я не заховаюся за своєю брамою в будинку на Римарській. Я рвучко її зачиняю, а тоді зазираю крізь щілину на вулицю, щоб побачити його, запам'ятати в обличчя: ось зараз він зупиниться біля брами… Нема нікого. Що це — манія переслідування? Може… Смерть гуляє по світу і косить людей. Застрелився новий ректор Харківського університету Мирослав Гаврилів, його наступник професор Нефоросний проголошує йому анафему. Врешті не з'являється на роботу мій учитель Степан Рудницький, кафедру пропонують мені, але з умовою, що я прилюдно засуджу нового ворога народу. Я відмовляюся. Коли Сулла прийшов до влади, були вивішені проскрипційні листи, на яких записували імена ворогів римського народу. Донос приймали за факт. Але донощикам тоді платили. За Сталіна доносять зі страху і не просять винагороди — тільки життя. Зрештою, починаю звикати. Безслідно зникають Лесь Курбас, Микола Куліш, Мирослав Ірчан — мій побратим Андрій Бабюк. Я уже не маю друзів. Микола Трублаїні уникає зустрічей зі мною. Узяли Володимира Гжицького. Не стало коменданта школи червоних старшин у Сучаєві Гриця Коссака. Заарештовано замість драматурга Василя Минка поета Василя Мисика. Помилилися? Ну й що? Зате є гарантія, що Мисик уже ніколи державі не зашкодить. У Києві розстріляно велику групу "українців–терористів", серед них Тараса та Івана Крушельницьких. Кажуть, що коли їх виводили на розстріл, сини закричали до батька — Антона Крушельницького: "Батьку, чому ти нас сюди привів? Нам страшно, чуєш?!" Відгомін крику Остапа Бульби. Батько не відповів: "Чую, діти!" — він збожеволів. Газети засуджують ворогів народу. А їх стає усе більше й більше — уся країна наповнилась ворогами, кожен громадянин, крім одного, на підозрінні. Гільйотина без упину скрипить і стукає, а ніхто не противиться, ніхто не стинає голови очманілому від крові Робесп'єру. Нема Робесп'єра. Є захований від народу за сімома замками символ смерті, і ім'я йому — Сталін. Він є всюди, і нема його ніде. Існує тільки його злочинна воля, якій безмовно і з почуттям неіснуючої провини скоряються народи. Колись від Ірчана я почув епіграму — здається, Мандельштама: Тиран душой, сапожник родом, Воздвиг себя на пьедестал, И стал народ врагом народа, А он один народом стал. Неймовірний парадокс: чим більше нищить тиран людей, тим ревніше його люди прославляють, ідею смерті називають ідеєю благочинності, та найстрашніше те, що очманілий від страху і холопської істерії народ починає вірити в божественність тирана… А він переслідує мене. Синочок мій росте, Ніна зігріває мене ласкою, я вдячний їй за це, без неї збожеволів би в самотині… Зблисла остання іскра надії: Рудольф. Назарович призначає мене заступником начальника експедиції на Північний полюс. Та, незважаючи й на це, він ходить і далі за мною. Я хочу нарешті його побачити. Не оглядаючись, краєм ока вловлюю силует постаті, що йде за мною. На ній сірий костюм. Я ледь–ледь повертаю голову і вже бачу півобличчя молодого мужчини, гладко зачесаного, з вусиками. Це він. Треба оглянутися, запам'ятати назавжди і втекти. Ось заскочу в трамвай, що саме підійшов до зупинки. Я ступаю крок убік, але не спускаю ока з мого переслідувача: він теж ступає такий самий крок — до останнього вагона. Е, ні. У трамвай я не сяду, піду далі. Прогуркотіли повз мене вагони, я знову ледь повертаю голову — він іде за мною. І буде йти аж до брами, а там безслідно, як кожного разу, зникне, і я й надалі лишуся сам–на–сам зі своїм страхом. Ні, вороже, я спробую викрити тебе, хай замінять; буде інший, але не будеш ти, ти вже вимучив мене до краю. Круто повертаюся, стаю майже впритул до молодого хлопця у сірому костюмі — інтелігентного, вродливого — і дихаю йому в обличчя: — Чого ви нипаєте весь час за мною слідом? Чого вам треба? Він дивиться на мене, мов на божевільного, боязко оминає. — Що з вами, товаришу? — питає не зупиняючись. — Ви хворі? І віддаляється підтюпцем, майже бігом — утікає від мене. Ні, це не той, і мені стає прикро, й соромно, і страшно від думки, що того не впізнаю ніколи, аж поки не прийде за мною з ордером на арешт. Йду, і в ритм моїй ході відстукують ковані Бажанові рядки: "І пізнаєш уперту математику пароксизмів захвату і журб… Товаришу, друже, братику, кожному є свій карб, кожному ноту нажебрано, а іншої буть не могло б, і рипить під іржавими ребрами серця сухий суглоб…" Мій суглоб серця уже сухий — без крові. Я пізнав призначені мені всі пароксизми захвату і журб — і досить. Жалкую, що вибрав собі таку дорогу, каюся? Ні. Я мав щастя щастям упитися. Чи кожному таке судилося? І чому я повинен вимагати в долі, щоб те щастя було при мені завжди? Я за своє життя мав можливість відчути радість боротьби і праці, і за це повинен бути вдячний долі… Але страшно стає, коли подумаю, що весь час програвав разом із своїм народом. Начебто наші шахові фігури завжди стояли у виграшній позиції, та хтось їх зміщував, крав і примушував програвати. Невже нам так призначено довічно? Але ж я ніколи не боявся: ні в боях, ні в жахливому Домб'є. Чому тепер боюся смерті? Мабуть, тому, що вона невидима, що неможливо стати з нею віч–на–віч на прю; я йду в небуття у похоронній процесії на власному похороні, із золотою чашею у руках — з чашею, повною спогадів і смертельної отрути. Попереду — непроглядь. Я викреслений із списку полярників. Нема вже й Павла Постишева: гальма в машині зірвались, і шестерні перемололи його самого. Розстріляні Юрій Коцюбинський і Михайло Тухачевський. Січуть із повітря сталінські соколи по народах, палять із гвинтівок ворошиловські стрільці. Кров і смерть. Хто ще залишився? Чия черга? Я уже не борюся із страхом — чекаю. Уночі не сплю — рахую, скільки протягом ночі засвітилося вікон у будинку. Скільки світел — стільки смертей. Утішаюся тичинівським віршем: "Нехай старе смішком ще трусить, однак: що має жити — мусить". Не легшає. Я не маю сил так довго ждати — серед останніх. Добре Ірчанові, добре Рудницькому: вони вже не ждуть. Біля мене, серед патоки моторошно–тихих ночей, — моя Ніна. Вона теж не спить — просить, щоб я приліг. Утомилася дивитись на мою чотирирічну муку. Я кожного разу цілую її у щоку, потім нахиляюся над сином і притуляюся губами до його теплого чола. Прощаюся. Нарешті дзвонять у двері. Північ. Дзвінки довгі, владні, ґвалтовні. Кінець. Слава тобі, Боже… Розділ сьомий Федір лежав на Євгеновому матраці, заклавши під голову руки, й ніби дрімав, проте видно було, як у щілинках між повіками ходять зіниці: то спиняться, то знову забігають. Янченко реагував на кожне слово приятеля, наче й справді вивіряв їх вартість для себе, проте не зронив жодного слова, і Євгенові добре було від того, що ніхто не перебиває його думок. Юра Ніструл теж слухав. Він прокинувся, як тільки Федір зайшов до намету, розчесав пальцями кучері і, спершись на лікоть, не зводив погляду з Євгена, а в його циганських очах тінилися сум і скривдженість — може, думав він тепер про свою матір, якої не запам'ятав, але ж була вона, жила і теж провела свій вік у самотності, зацькована страхом, з якого, напевно, не видобулась до останньої своєї миті. — То що ж воно діється, хлопці? — заговорив він, коли в наметі запала мовчанка. — Чей ні Сталін, ні Берія не виконували смертних вироків, вони були лише натхненниками, призвідцями терору. А виконавців мали сотні, тисячі! Де ж вони, невже всі виздихали? Ні–ні, живуть… Живуть, сволота, і зачаїлися, і не дихають, ждуть не діждуться хвилини, коли враз усе повернеться на давнє, і вони зможуть перебудовникам поскручувати голови. Ви ж чули вчора: Пеньков чекає повернення сталінських порядків, як другого пришестя… Хто ж він такий — Пеньков? Євгене Івановичу, я бачу, що ви і Віктор знаєте. Чому не скажете нам? Боїтеся, що може все–таки настати той — його — порядок? — Нічого я не боюся! — обурився Євген. — Що це ви ніби змовилися: боюся, боюся… Кого? Всі вони вже моральні трупи, і їхнє не повернеться ніколи… Тобі конче хочеться знати, хто такий Пеньков? Беріївський виконавець. Колишній оперуповноважений ОЛПу Сорок другої шахти, мій безпосередній начальник — "кум"… Юра присвиснув. Федір розплющив повіки, розгублено поглядав то на Євгена, то на Юру. — То це такий домоуправ? Паскуда… Хоч би признався: було, мовляв, таке, ніхто не святий, а то скромняга, домоуправ, продуктами забезпечу… Сука! А ще й гарчить… Та я його зараз приб'ю! — Кого приб'єш, Федоре? — відхилив пілку Віктор і всунув голову до намету. — Пенькова нема! І рушниці — теж. Ми схопилися на ноги. Як так — нема, куди подівся? "Певне, пішов у тундру полювати", — подумав я, та раптом мій мозок пройняла страшна здогадка: у той вечір, коли хлопцям забаглося справити прощальний банкет, я заховав під поклажу в бунгалі дві консерви і пляшку горілки — недоторканний запас на чорну годину. Тоді я докоряв собі за надмірну ощадливість, а нині те, заощаджене, і, зрозуміло, рушниця — стали останньою надією на порятунок! Я вискочив з намету, мов очманілий. На повітрі мені стало млосно — чи то від недуги, яка добралась–таки до мене, чи від страху, що того скарбу вже немає. Заточуючись, я побіг до бунгала, дивуючи своїх друзів: Пенькова хочу догнати чи що? Вліз досередини і гарячково почав мацати руками під поклажею, викидати рюкзаки і всілякі клунки надвір, врешті зірвав підстилку: консерв і пляшки не було. Мені ув'яли руки, я присів біля бунгала і простогнав: — Утік, негідник, утік! — Що ти там шукав і від чого впевнився, що втік? — термосив мене за плече Федір. — Забрав наше НЗ! Я заховав від вас… від нас консерви й горілку. Украв! — мало не завив я. — Старий скнара… — процідив крізь зуби Федір. — Від нас заховав!… — Його вразила не так пропажа, як мій потаємний від товариства вчинок. — А для кого я ховав — для себе? — кинувся я до очей Янченкові. — У тебе "що єсть, то шелесть", а я думав за вас усіх! — О, ще один вождь і вчитель! — засміявся Горбов і цим трохи розрядив напружену атмосферу. Ми мовчки переглянулися і посідали на пеньки за погаслим ватрищем. Ніструл промовив невпевнено: — Вернеться… Куди зайде? — Він знає, куди, — зітхнув зрезигновано Горбов. — Полював, певне, у тундрі за втікачами, вивчив топографію… Я весь час боявся, що залишить нас, тому вчора не хотів сказати правди про нього — щоб не сполошити. Думав, може, виведе… Дурень, сам почав ту суперечку про Сталіна. А Пеньков знеобачки проявився. І злякався, що судитимемо його. — Отут нам і капець — без їжі і без рушниці, — мало не заплакав я. — Вертоліт прилетить! — крикнув Федір. — Панікувати забороняю! — Він довго мовчав, потім повернув голову до Віктора й проказав вимогливо: — Тож розкажи хоч тепер, щоб я дізнався нарешті, яку ж то мерзоту запросив на риболовлю. Я роздмухував попіл, добираючись до жаринок, щоб запалити вогонь. Усі ми чекали Вікторової розповіді. — Почну здалеку, — заговорив Віктор. — Хоч нічого особливо нового вам не скажу. Ніхто з нас не новачок на Півночі, усе ми знаємо. І про народження та розквіт "перлини Заполяр'я" — Воркути, одного з найбільших концтаборів ГУЛАГу — теж. Євген найкращий свідок — із сорок п'ятого року. Тоді місто тільки–но почало розбудовуватися. Я прийшов пізніше. І хоч не був каторжником, усе ж надивився на всі смерті — від дизентерії, цинги і куль… Тобі, Євгене, напевно доводилося бачити втікачів. Мертвих, звичайно. Вони лежали біля табірних вахт — роздягнені, з простреленими головами: дивіться, каторжники, усім таке буде, від нас утікати можна тільки один раз… А розстріли "особливо небезпечних" за річкою Воркутою пам'ятаєш? Тундра місцями не прогинається, кістками утрамбована… А ось над озером Ямба–то ще утрамбується, дасть Бог, скелетами чотирьох дурнів, які шукали собі біди на здорову голову… Я жартую, Федоре, не хмурся. Але ж таки з доброї волі створили ми собі концтабір над чарівним озером. Може, так хотіла доля, щоб — хто ще раз, а хто вперше — відчув страх осамотненості, загубленості, непотрібності, приреченості, пізнав той психологічний і фізичний стан, в якому перебували в'язні десятками літ. Ми не пропадемо тут, я вірю у це, але познайомимося хоч трохи з тією непроглядною тугою, яка товаришувала мільйонам приречених людей. Та я вдався у філософію… Розкажу вам про останній злочин Берії, вчинений тоді, коли він сам був уже знешкоджений. Здійснювали його беріївські виконавці — пенькови… Ти, Євгене, на своє щастя, лежав тоді хворий в ОП, а я, напевно пам'ятаєш, додумував тобі ще десять недуг, щоб посимулював трохи… Але спочатку про себе. У п'ятдесятому році після закінчення Ленінградського медінституту я з волі розподільчої комісії опинився у Воркуті, де мусив відпрацювати належних три роки. Не опирався, був молодий, до того ж мені хотілося пізнати Північ, а ще й комісія у таких веселкових барвах розмалювала мені місто героїчної праці комсомольців! Полярне чудо першої половини XX століття, подумати тільки: у Воркуті під час полярної зими навіть снігу немає на тротуарах завдяки трубам з гарячою парою, прокладеним під плитами — тепло, як у Сухумі! Я, їй–богу, не знав, що Воркута — суцільний концтабір, помережаний загорожами з колючого дроту, місто, де промислові об'єкти обведені дощаними парканами, увінчаними зверху голими електродротами, і — вишки, вишки, вишки! Серед міста, розділеного на окремі зони, був сектор вільнонайманих: працівників табору, табірного управління та поселенців–німців, яких вивезли сюди під час війни на вічне заслання. Тут замешкав і я. Мене призначили лікарем в ОЛПі Сорок другої шахти. І ось я, комсомолець–романтик, спустився із захмарних висот на людське дно — між зрадників батьківщини, шпигунів, диверсантів: я був переконаний, що то справжні запеклі вороги народу. Контактувати з каторжниками заборонялося, проте я з ними стикатися мусив: техніка безпеки в шахтах була, м'яко кажучи, невибаглива, і я мав змогу постійно вдосконалюватися як хірург–травматолог. Дуже скоро мені довелося переконатись, що, незважаючи на найсуворішу статтю, високий строк, категорію режиму, мої пацієнти були зовсім нормальні люди, здебільшого — інтелігенти. У таборі Сорок другої шахти я не побачив ні наркоманів, ні гомосексуалістів, ні картярів; не було тут блатних, чесняг, сук, не чув ні разу про вбивства, крадіжки чи хуліганства. Пеньков, звичайно, мав рацію: не самі лише невинні ангели сиділи в ОЛПах. Відбували тут покарання і справжні злочинці. Але ж Пеньков — я добре пам'ятаю — ніколи й не подумував заглянути хоча б краєчком ока в душу людини, усі каторжники були для нього рівні: робоче бидло, тавроване номерами, оцінене статтями карного кодексу, величиною строку, категорією режиму… Я не особливо симпатизував каторжникам, але співчував і, в усякому разі, намагався бути для них сумлінним лікарем. А тепер про злочин. Улітку 1953 року Берію заарештували й оголосили ворогом народу. Ця звістка була справжнім вибухом бомби, який сколихнув тюрми, вселив у мільйони невільників надію і посіяв панічний страх серед беріївських посіпак. Деякі ще бадьорилися, не здавали позицій, не добрішали, хіба це вперше: розстріляні були свого часу і Ягода, і Єжов, а все залишилося по–старому, треба тільки засудити колишніх хлібодавців. І вони квапилися засуджувати Берію. Я сам бачив, як начальник табору Сорок другої шахти зірвав портрет Берії зі стіни, кинув під ноги і топтав його чобітьми. "Гад, зрадник, сволота!" — викрикував він і розглядався, чи його чують, — так завойовував собі ласку в майбутнього міністра державної безпеки, забуваючи, що за Ягодою і Єжовим стояв Сталін, а за Берією — тільки народний гнів. Режим у таборах відразу різко послабився. Оперативники, можливо, й не вірили, що беріївська м'ясорубка поламається й буде викинута на смітник, проте меч завис над їх шиями, і вони втишили свою звичну для них лють і жорстокість. На Сорок другій шахті каторжники, не порушуючи режиму, оголосили мирний страйк. Як і всі бригади, виходили на шахту, спускалися під землю у забої, та вугілля нагора не йшло, припинилися відвантаження, будівництво… Стосунки між каторжниками й оперативниками стали схожими на мирне співіснування: розминалися, не помічаючи одні одних, в'язні перестали звертатися до начальства остогидлим "гражданін начальнік", а "опери" ніби й не зауважували перемін. Врешті до начальника табору прийшла делегація від в'язнів–страйкарів із категоричною вимогою: оскільки Берія, з волі якого посаджено безліч невинних людей, зрадник батьківщини, — треба переглянути особисті справи в'язнів, виявити невинних і негайно їх звільнити. Країні потрібне було вугілля, яке в той час добували переважно каторжники, — слід було якимось чином примусити в'язнів його добувати… Незабаром із Москви прибула авторитетна комісія, очолена секретарем Верховної Ради СРСР. Розслідування причин страйку тягнулося кілька днів, комісія ввела низку полегшень для каторжників. Ліквідовано нумерацію в'язнів, із бараків знято замки і ґрати, дозволено побачення з рідними. Комісія теж запевнила страйкарів, що питання перегляду справ буде винесене на розгляд сесії Верховної Ради. Проте ОЛП Сорок другої шахти й надалі відмовився працювати: в'язні вимагали негайного звільнення невинних. "Комітет дії", який керував страйком, зайняв надто категоричну позицію, і це, здається мені й нині, було нерозумно… Приїзду нової комісії чекати довго не довелося. Тільки очолив тепер її не представник Верховної Ради, а генерал військ МВС Масленников. Комісія приїхала в табір, викликала керівників "Комітету дії", вислухала їх вимоги й обіцяла скоро дати відповідь. …У той день, здається, то був вівторок, я застав на медпункті всіх лікарів, які працювали в ОЛПі, нам наказано було чекати, нікуди не розходитись. Я помітив на вишках дула кулеметів — це мене неабияк стривожило. О дев'ятій годині ранку все населення зони було виведене синьопогонниками на площу перед вахту й вишикуване в шеренги. Відчинилися ворота, у зону табору увійшла комісія. За нею тихим ходом в'їхала пожежна машина… "Будуть водою розганяти, — подумав я, дивлячись через вікно медпункту на площу. — Але чому — розганяти, коли в'язнів вивели примусом?" Далі я побачив: пожежники почали швидко приводити машину в робочий стан, приєднали рукави, шланги, якийсь пожежник викинув рукав у бік першого ряду каторжників. Хтось із шеренги кинувся, щоб його підняти, а тоді опер–уповноважений Пеньков — видно, йому заздалегідь дали таке завдання — з криком "Стій на місці!" вистрелив із револьвера у в'язня. Це був сигнал: охорона відкрила з вишок кулеметний вогонь, який тривав не більше хвилини. Та цього було досить: площа перед вахтою вкрилася трупами, каторжники розбігалися, лементували, охоронники заганяли їх у бараки. Трупи виносили за межу зони. Поранених приводили в медпункт — на перев'язку. Нас теж заздалегідь підготували до розправи. Ось і все, що я міг вам розповісти. Додам ще: після процесу над Берією генерал Масленников був засуджений до розстрілу. Довго ми сиділи мовчки за ватрою. Врешті обізвався Юра: — Добре, що пішов… Якби ти це розповів учора, я б його застрелив. — Може, ти б цього й не зробив, — промовив Федір. — А втім, і так здохне в тундрі… Він утік, зрештою, не тому, що помсти злякався: після учорашньої розмови в його свідомості відбувся останній крах ідеї сталінізму, єдиної ідеї, якою він жив. Він побачив її знищеною, оскверненою. З нею нема йому місця у нинішньому житті. А без неї — життя нема. Пеньков це зрозумів… Я пішов до намету. Мною лихоманило. Навіть не міг би сказати, що дорешти зламало мене: хвороба чи правда про злочинця Пенькова, якого я досі намагався якось виправдати у своїх очах… Упав на матрац і відразу заснув. Спав міцно й довго, а коли прокинувся від гарячкового кошмару, побачив скитальника Михайла, який сидів у куті намету на рюкзаках і уважно приглядався до мене. — Чому ви тут, Михаиле? — спитав я. — Ти ж кликав мене уві сні. І я прийшов. Хочу тобі розповісти про себе все. Ти вважаєш, що я твій стрийко Михайло Шинкарук. Хай буде по–твоєму… Перша розповідь скитальника Михайла То слухай. Можливо, ти це й знаєш: у тридцятих роках у Галичині чимало з'явилося літератури про львівські бої, про опущення українськими військовими частинами столиці Західноукраїнської Народної Республіки, про дальшу облогу Львова Українською Галицькою армією і її відступ за Збруч під натиском дивізій польського генерала Галлера. Ти, напевно, читав дещо. То я постараюся тобі нагадати про це стисло й сухо, щоб ти міг уявити, в якій ситуації опинився я, коли назавжди попрощався з Катрусею. Можливо, напишеш про це або хоч комусь розкажеш. Не має права зникнути з книги нашої історії ця трагічна сторінка. Ваша історіографія мовчить, начебто й не було ніколи української визвольної боротьби у Львові й у всій Галичині у вісімнадцятому — дев'ятнадцятому роках нашого століття, начебто польська окупація західних земель України, яка тривала двадцять років, відбулася з волі Антанти мало що не безкровно, мало що не за згодою лінивої отари галицького люду, яку пілсудчики без труду загнали у стійло. Ми воювали під іншими, ніж нинішні, прапорами, не було ще тоді нинішніх прапорів. Ми повстали проти одвічного ворога — польських шовіністів, які й донині живучі і десь там, у своїх невгамовних душах, леліють глибоко приховану мрію про Річ Посполиту від моря до моря, про польський Львів. Народ повинен про це знати. Час на місці не стоїть: ви мусите бути завжди готові стати на битву за свою землю, щоб не опинилися, бува, як ми тоді — окрадені й у вогні розбуджені. Після липня 1919 року, за Збручем, наші військові сили роз'єдналися: одні пішли до Петлюри, інші — у ЧУСС і ЧУГА[36], то вже інша сторінка нашої історії, яка теж чекає свого літописця. Я ж торкнуся першої, дійовою особою якої був сам. Ми змагалися осамотнені, незважаючи на злуку з УНР. Крім загону імені Ґонти, присланого до Львова урядом Української Народної Республіки під командуванням отамана Долуда, відчайдушного рубаки, за голову якого Пілсудський обіцяв велику суму грошей, ми іншої допомоги із Східної України майже не отримували, і понад п'ятдесят тисяч стрільців склали свої голови на львівських, покутських, волинських і подільських полях. "Скільки то народу впало за свободу, встояти не було сили…" Ця сторінка нашої історії повинна бути заповнена. Без ідеалізації і без фальсифікації — у всій своїй трагічній правді. Восени 1918 року Австро–Угорська імперія почала агонізувати. Я знав, що мені, кадровику УСС, треба бути готовим до війни. Я покинув квартиру пана Лукасевича, роботу на Підзамчі й лекції в університеті і зголосився до станиці Українських січових стрільців на Зиморовича — там, у будинку інвалідів, відсиджувалися виздоровці й маркіранти, яким не хотілося йти на фронт гинути за нового цісаря, а втім, не було вже куди йти: усусуси у складі корпусу генерала Гофмана давно перейшли Збруч і опинилися на Єлизаветградщині, потім розпорошилися, і деякі курені дійшли до Кам'янця і Чернівців. Події у Львові розгорталися блискавично. На початку жовтня Польське коло виїхало з Відня до Варшави, звістка про це насторожила нас: чей же не поїхали польські проводці випити варшавського венгжину. Чекати нової звістки довго не довелося. 9 жовтня в урядовому польському часописі "Monitor" Польське коло проголосило Польшу незалежною державою з включенням до неї Східної Галичини. В тому ж номері було надруковане звернення до канцлера Німеччини принца Макса Баденського з вимогою звільнити Пілсудського з магдебурзької фортеці. 18 жовтня у Львові українська еліта — посли, радники, професори — скликали з'їзд, на якому було створено Українську національну раду на чолі з послом Євгеном Петрушевичем. З'їзд підтримав маніфест, проголошений прем'єр–міністром Австрії Гусареком, про утворення федерації держав під берлом Габсбургів: австрійської, угорської, чеської, іллірійської та української. Під маніфестом поставив свій останній імператорський підпис цісар Карл І. Українські репрезентанти радо погодилися на федерацію Східної Галичини з Австрією; про відокремлення, як це зробили поляки, Петрушевич не хотів і слухати: хай буде коронний край, ніякої самостійності не вимагаємо, самі нічого не вдіємо, нам треба опіки і спокійного життя, ми любимо патріотичні гасла, але боїмося їх змісту. 20 жовтня у Народну гостиницю, де мешкав Петрушевич, прибіг редактор "Діла" Василь Панейко з вісткою, що президент СІЛА Вільсон оголосив Австрію капітулянтом. Петрушевич не вірить, він їде до Відня на переговори з радником двору Ляммашем, на той час уже політичним трупом, і там залишається. Він повернеться у Галичину до столиці ЗУНР Станіслава аж тоді, коли стрільці залишать Львів, — диктатором ЗУНР. Тим часом у Львові Українська національна рада на чолі з доктором Костем Левицьким проголошує українські землі Австро–Угорщини Українською державою. 27 жовтня варшавський уряд створює у Кракові Польську ліквідаційну комісію, яка 1 листопада мала прибути до Львова й перебрати в намісника Галичини Карла Гуйна владу. Українська національна рада віддруковує відозву, в якій закликає усіх стрільців, що залишилися у Львові, підпорядкуватись наказному отаманові, прізвища якого поки що не називає. 30 жовтня з Чернівців, де стояв курінь УСС під командою архікнязя Василя Вишиваного, прибуває до Львова сотник Дмитро Вітовський. Українська національна рада призначає його наказним отаманом. Делегація на чолі з Костем Левицьким іде до намісника Гуйна з вимогою передати Раді державну адміністрацію. Граф Гуйн відмовляється. Тоді Вітовський наказує Центральному військовому комітету взяти у Львові владу в ніч на п'ятницю — 1 листопада. Комендант станиці УСС на Зиморовича отримав наказ вирядити всіх здорових стрільців і старшин до Народного дому — повстанського штабу. Нас набралося близько трьохсот. У штабі кожному старшині дали окреме завдання. Мені з десятком стрільців належало роззброїти 15–й піхотний полк, рекрутований переважно з українців, у касарнях на Курковій і з мобілізованою там командою зайняти військову комендатуру на вулиці Красицьких. У ніч на 1 листопада мрячив дощ. На вулицях було непроглядно темно; мій відділок пробирався навпомацки через Ринок до Руської. Тут у під'їздах чувся якийсь шемріт, ми сторожко розглядалися по боках — бездомні собаки то чи бездомні люди, а може, польські боївкарі, які — була чутка — закупили у здеморалізованих австрійських жовнірів у Яблоновських касарнях зброю. Ми звели курки на карабінах, звернули на Ставропігійську, минули Лазарет, Порохову вежу і шнурком пішли вгору по Курковій. На тротуарі перед касарнями бовваніла тінь вартового, я здалеку гукнув: "Стій, ні з місця!", вартовий не рухався, стояв, спершись на кріс. — Віддавай, хлопче, зброю! — скомандував я, і він, аж мені стало дивно, радо віддав кріс. — Тепер ходи з нами. Ти звідки родом? — З Тернопільщини, пане хорунжий. А ви прийшли нас роззброювати? — Молодий жовнір ішов попереду нас і раз у раз оглядався. — Звідки знаєш? — Та говорять уже відучора, що прийдуть нас роззброювати — або поляки, або українці. Як побачив я, що ви свої, то й від серця відлягло… — Хлопець помовчав мить, та, видно, був балакучий — заговорив знову: — Я називаюся Омелько Хома… Подумав собі тепер: слава Богу, що хоч команда буде українська, бо я по–німецьки ні бе ні ме… А куди пошлете нас воювати? — Додому не хочеш? — спитав я. — Як — не хочу! Хоч я з бідних, але корівка є своя, хто її там пасе, тато старі… Але ж ніхто мене не пустить, хоч нібито вже й по війні. Може, в українському війську легше буде… — Легшого не чекай — війна тільки–но починається… Віддай йому кріса, — сказав я стрільцеві, який роззброїв жовніра. — Веди нас, Омельку, в касарню і скажи своїм крігсколегам, щоб не хапалися за зброю, бо біда буде. — Та хто там за зброю ухопиться — усі додому рвуться! — Омелько побіг коридором, відчиняв двері, вигукував: — Алярм, вставайте, наше войсько прийшло! Вояки схоплювалися, наспіх одягалися, вибігали в коридор і самі лаштувалися у дві шеренги. Позирали на нас недовірливо, я поквапився їх заспокоїти: — Слухайте мою команду, жовніри! Іменем Українського центрального військового комітету ваш полк називається віднині Першим галицьким піхотним полком, який буде виконувати мої накази. Жовніри–українці підлягають військовій повинності воєнного часу, за дезертирство — польовий суд. Вояки всіх інших національностей — крок уперед! Виходьте, виходьте, не бійтеся… Ви вільні, — сказав я до кількох десятків гемайних[37], капралів, а теж офіцерів, яких уже привели стрільці з офіцерської казарми, — можете йти додому. Наказую вам залишити місто до двадцяти чотирьох годин. Решті — розібрати амуніцію й марш до лаштунку у дворі! За півгодини полк із двохсот вояків марширував униз по Курковій. Темні отвори брам зловісно дихали на нас підвальним духом; шемроту, за тупотом колони, не чутно було, та я передчував: завтра з під'їздів, вікон, балконів, веж мансард і стрихів відкриється ворожа лінія вогню, яка не матиме ні фронту, ні тилу, яка оточить нас звідусіль і посіє градом куль у чола і спини — поляки не здадуть міста без бою. Я зупинив колону на вулиці Красицьких перед будинком комендатури, наказав жовнірам налаштувати кріси й обступити будинок з усіх боків. Варти біля дверей комендатури, на диво, не було, у вікні на другому поверсі спалахнуло кволе світло: хтось там засвітив сірника. Я узяв з собою п'ятьох стрільців, попросився й Омелько Хома — він тут бував, коли його затримали патрулі під час самовільного відлучення, знає ходи й виходи, — і ми побігли сходами догори. Омелько загримав кулаком у двері коменданта — мусить там сидіти хоча б черговий, якщо всі вже повтікали, хтось же черкнув сірником. Постукав ще раз — тихіше. Почулися розмірені кроки, повільно скреготнув ключ у дверях, хтось там не квапився вітати нову владу, видно, був не з лякливих: я вийняв з кобури маузера. Відчинилися навстіж двері, у проймі на тлі жовтуватого світла гасової лампи стояв в елегантному фельдмаршальському мундирі сивоголовий мужчина під п'ятдесят років, він пристукнув закаблуками і відрекомендувався по–німецьки: — Фельдмаршал Пфеффер! До ваших послуг. Я віддав йому честь, мовчки простягнув до нього руку, і він теж без слова зняв із ременя кобуру, подав мені, підперезався й мовив: — Я отримав по телефону наказ від нової влади здати комендатуру. Як старий воїн, підпорядковуюся, команда розпущена. Прошу провести мене у ваш штаб. Я залишив у комендатурі залогу з п'яти стрільців і двадцяти жовнірів, потелефонував у штаб, діждався прибуття нового коменданта міста полковника УСС Миколи Мариновича і до четвертої години ранку привів до Народного дому інтернованого фельдмаршала й піхотний полк. Своє завдання я виконав з честю. До цієї передранкової пори під команду Центрального військового комітету стало півтори тисячі жовнірів і сто старшин — із касарнь Фердинанда і Яблоновських, з 19–го полку крайової оборони та 50–го вартового полку. Цими силами до ранку було взято намісництво, пошту, головний двірець, станцію Підзамче, будинок сейму, дирекцію залізниць. Влада у Львові перейшла до наших рук безкровно. Перша кров пролилася 1 листопада після обіду. Із самого ранку польські боївки, якими командував сотник Мончинський, що прибув у складі ліквідаційної комісії з Кракова, почали контракцію. До передвечір'я боївкарі перекрили вулиці Городецьку й Сапіги, зайняли школу Кордецього і прострілювали з вікон площу біля костьолу Ельжбети; до товарної станції, де стояли австрійські амуніційні магазини, не проскочив ні один наш самохід; до вечора боївки зайняли товарну станцію і головний двірець. Нашу команду перебили, тільки декому вдалося втекти. Це був наш перший і найтрагічніший програш. Ми до кінця війни не зуміли взяти у свої руки залізницю — смертоносну жилу, якою удень і вночі напливали з Перемишля до Львова ворожі підкріплення і зброя, а на закінчення тріумфально пройшов нею із своєю армією генерал Галлер. У польських руках залишився теж і Замарстинів, звідки боївки поповнювалися ремісниками, колійовцями і передміськими люмпенами. У міській різні розмістився штаб боївок. Почалися вуличні бої. Лінія польсько–українського фронту в перші дні листопада пролягла від Стрийського шосе по Кадетській і Коперника — до дирекції залізниць і Янівської вулиці. Українське військо закріпилося на Цитаделі, у касарнях Фердинанда на Городецькій і на станції Підзамче. На Підзамчі, куди мав з дня на день прибути ешелон із загоном імені Ґонти під командою отамана Долуда, точилися запеклі бої. Проте і на зайнятій нами території міста не було затишно. То тут, то там із вікон гримотіли постріли, падали й вибухали на бруку ручні гранати, боївкарі стріляли з відкритих каналізаційних люків і зникали, мов привиди. Лазарет на Ставропігійській переповнився пораненими. Диверсантів ловили й розстрілювали на місці, але це не допомагало — ми опинилися між двох вогнів. Учорашні австрійські жовніри, сільські хлопці, які звикли воювати в полі, у окопах, де чітко розмежовувались фронт і тил, не вміли знаходити зручних місць для оборони й наступу в умовах вуличних боїв, панікували і через те марно гинули. Почалося дезертирство. На очах у старшин жовніри кидали кріси й покидали місто, для польових судів не було часу, та й усіх не розстріляєш, усе ж таки свої. Не витримав і мій Омелько Хома. — Уже я навоювався, пане хорунжий, — по саму гульку. Не треба мені ніякої України. Він стояв переді мною з винуватим виглядом, але у своєму рішенні непохитний. — Я ж уб'ю тебе! — скрикнув я. — Чого ж тобі треба, як не України? Польщі хочеш, німців, мадярів? — Ви, пани, своє знаєте. А я — простий хлоп. Буду корову пасти, аби–м живий залишився. — Наймитом будеш, як і був! — схопив я його за вилоги шинелі. — Ти в поляків повчися, як треба воювати… Тобі аби лише тельбух напхати, а хто осідлає — усе одно! — Ми до сідла звичні, пане хорунжий… Та ви як відвоюєте свою державу, то й самі в те сідло сядете. А я… І пішов, не боячись, що я вистрелю йому в спину. О, народе, як ти звик ходити в упряжі. Коли ж нарешті ярмо прогризе твоє тіло до кісток, і ти схаменешся від болю? Нарешті з коша УСС, який стояв на Бессарабському фронті у Вижниці й поповнювався поворотцями з російського полону, прибула на Персенківку тисяча стрільців під командою полковника Гриця Коссака. Стрільці пішли в наступ на головний двірець, але були відбиті і закріпилися на Цитаделі, де стояв я, уже у званні сотника, із своїм поріділим полком. 7 листопада Національна рада створила Державний секретаріат на чолі з Костем Левицьким. Секретаріат проголосив Західноукраїнську Народну Республіку: військові сили у Львові й інших воєводствах та повітах стали називатися Українською Галицькою армією. Начальним командантом УГА став Гриць Коссак. Того ж дня з магдебурзької фортеці повернувся до Варшави Юзеф Пілсудський і проголосив себе вождем Польщі. Кость Левицький з цієї причини занепав духом: пішли чутки, що Державний секретаріат має намір перебратися зі Львова до Тернополя. Командант польських військових сил у Львові сотник Мончинський вислав своїх відпоручників до польського уряду у Варшаві — по допомогу. …Перший галицький піхотний полк квартирував на Цитаделі. Власне кажучи, з полку залишилася сотня, потрібне було поповнення, і я, наслухавшись чуток про можливу передислокацію Державного секретаріату до Тернополя, вирішив звернутися особисто до полковника Коссака — дізнатися правди. Йому одному я ще вірив: чей не скапітулює й він — старий воїн, пропалений у боях чотирирічної війни. Був пізній вечір. Не роздягаючись, я ліг на прічу[38], щоб на годинку задрімати: старшинам дозволялося заходити без попередження до команданта армії після півночі. А коли сон, немов вогка жовнірська шинеля, вкрив мене задушливою повстю, я почув звідкись дуже знайому мадярську примівку; із зусиллям виборсався з густої патоки сну й, не можучи прийти до тями, вдивлявся в обличчя вусатого вояка, що стояв наді мною, високий і худий, з відзнаками сотника на вилогах ковніра. — О сакрамент! Іште нейт![39] — вигукував сотник, реготав, і врешті я упізнав. — Сотник Цяпка! — схопився я з прічі й повис у нього на шиї. Він підняв мене, на третину нижчого за себе, догори і, сміючись, дихав мені в обличчя густим махорочним духом. — Евентуально! У власній особі! Але й ти вже, бачу, сотник, ростуть наші, тільки Цяпка до смерті залишиться сотником, бо подумай тільки, як би то смішно звучало: отаман, полковник або, не дай Господи, — генерал Цяпка!.. А ти живий! Як мені сказали хлопці з твого полку, хто в них командант, то я зарепетував з утіхи, мов кіт у марці: де ж би то міг подумати, що ти оклигаєш після того, як тебе на марах винесли з ізвору під Маківкою! — Бо війна — війною, пане сотник… — О, то правдива пісня! Хто її склав, не знаю, може, й Андрій Бабюк. Залишився хлопець біля Кам'янця із своїм куренем… А пісня розлетілася по світу, мов липове клиння, і ти знаєш, прошу я тебе; усі гадають, що Цяпки нема і ніколи на світі не було, що Цяпку видумали собі стрільці, а тому я буду вічно жити, і ніяка куля мене не вцілить… То як, здамо ляхам Львів чи ні? — Ви прийшли сюди для того, пане Цяпка, щоб ще і я почав панікувати? — змінив я різко тон розмови. — Хто розпускає такі чутки? — Не я, на Бога! І нікому цього не кажу, бо не вірю. Та хіба для того били ми воші в цісарських окопах, воюючи за його курчу мать, щоб тепер повіддавати свої землі новим царкам? Та я краще кулю собі в лоб пущу, ніж віддам Пілсудському Львів. Чого захотів Юзьо — Polski od morza do morza[40]… А дулю з пастернаком! — То звідки слизнуть такі чутки, пане сотник? — я ще не міг звикнути до того, що ми стали рівними в рангах. — Звідки? — Для тебе я Іван, Михаиле, — зауважив Цяпка, сідаючи біля мене на прічу. — Евентуально… Звідки? А з Державного секретаріату. Доктор Кость Левицький злякався… Мовляв, краще вийти зі Львова, де у вуличних боях марно гине цвіт нації, узяти місто в кільце й задушити поляків голодом. Разом з українцями, прецінь… А тоді в'їдемо в город Лева на білих конях з прапорами й переможними тенями і Мончинського заріжемо, мов когута… — Не можна допустити до цього! — вигукнув я. — Якщо вийдемо зі Львова, то більше в нього не ввійдемо. Мусимо триматися на смерть. — Я теж так думаю. І начальний командант такої ж думки. А ти, мабуть, добре знаєш Львів. Гриць Коссак — я випив з ним на брудершафт — нині доручив мені спитати в команданта Першого галицького полку, чи не взяв би він на себе операцію на лінії Підзамче — Замарстинів. Там, у міській різні, засіло осине гніздо, треба звідти викурити рій… Ну, випиймо і ми на брудершафт, — Цяпка зняв із пояса фельдфляшу й подав мені. — Чистий спирт — румунське бунту, кльопнемо по два лики ляхам на погибіль! Я смачно ковтнув пекучого трунку, й гаряча бадьорість розлилася по тілу. Після третього ковтка Цяпка відняв у мене флягу, притулив до губів шийку, задер голову і дудлив, поки не висушив до дна. — А тепер язда! В штаб до Коссака. Він тут, на Цитаделі. Державний секретаріат, може, знаєш, перебрався з Народного дому, до якого пристрілялися з площі Юра польські дзяла[41], у Ставропігію. Ходім. Полковник Коссак разом із комендантом міста Миколою Мариновичем сиділи в бункері над картою Львова; комендант закреслював червоним олівцем зайняті поляками райони. Вони не піднімали голів, привітання нашого ніби й не чули; Коссак нервово махнув рукою, щоб ми сіли й не заважали. — Не так уже й погано! — Коссак ляснув долонею по столу. — Для головного двірця сил на Цитаделі досить, і ще прибуде з Чернівців полковник Букшований із стрільцями. А болячку на Замарстинові треба вже роздавити — життя від неї немає. Укріпити станцію Підзамче, дочекатися Долуда — його ешелон уже йде! Йде! А тоді взяти різню. Ти когось там привів, Іване, рапортуй, — полковник підвів голову, придивляючись до мене. — Командант Першого галицького полку сотник Шинкарук! — схопився я із стільця. Коссак зміряв мене з ніг до голови примруженими очима. — Ви львівський? — спитав. — Львівський, голошу слухняно. Донедавна працював зчіплювачем вагонів на Підзамчі. — Яким чином? Я пригадую вас із Маківки. — Бо війна — війною, — усміхнувся я, знизавши плечима. Коссак не зреагував на мій жарт, промовив сухо: — Обидва ви візьміть собі по сотні найсміливіших хлопців і завтра марш на Підзамче. За жодну ціну не смієте здати станцію до вечора. До того часу повинен прибути ешелон Долуда. А з ним — узяти різню. Рушайте! …На Підзамчі весь день панувало затишшя. Бабахне де–не–коли постріл, просвистать сліпа куля з боку Городничої — вулички, що з'єднує Замарстинівську з різнею, а далі западе глуха тиша, ніби не живуть тут люди, — незрозуміла і тривожна. Щось підступне задумав Мончинський, що не наступає, — польські атаки, як нам стало відомо, повторювалися донині по кілька разів на день. — Що так скажу, — мовив до мене Цяпка, — треба послати хлопців у розвідку: одних на Високий Замок, чи бува не збираються "андруси" пульнута нам у спину, а інших — туди, — махнув рукою у бік Замарстинова. — На Високий Замок можна будь–кого послати, там стоїть наша артилерія, б'є по площі Юра, — відказав я. — Спуститися їм треба на Знесіння і там роздивитися. А на Замарстинів я піду сам із двома стрільцями. Знаю тут кожен провулочок. Треба тільки перекостюмуватися. А ти залишайся і бери на себе команду всією залогою. Після обіду переодягнуті в засмальцьовані залізничні роби, з револьверами й гранатами в кишенях, з розвідними ключами і кайлами в руках я і два стрільці потюпали шпалами по колії, зійшли з насипу й подалися безлюдною вуличкою у бік Городничої, заглядаючи в під'їзди й подвір'я, — усюди мирно й тихо. Чи то осінній холод позаганяв людей до хат, чи не витримали вони постійного страху й вибралися з передмістя на села, — тиша була зловісна. Незабаром я почув звук губної гармонійки — за рогом вулички, недалеко. Гармонійка звучала щораз голосніше, потім почулися чоловічі голоси — гурт хлопців затягнув надривним дискантом знайому вуличну пісеньку замарстинівських батярів: Garmońja z cicha na trzy czwarty rżnie, Ferajna tańczy, ja nie tańczy, Z szacunkiem, bo się może skończyć zle, Na ulicy Gnojnej bawimy się! Далі вдарив бубон, зарипіла скрипка. Ми заховалися у кущах ожинника, звідки проглядалася трамвайна лінія, що робила біля різні петлю, і я побачив, як уздовж неї у напрямі до Знесіння йшли гусаком чоловіки й жінки — з вузликами в руках і впорожні, ніби до церкви на відправу. Я згадав, що нині неділя, — можливо, йдуть на вечірню, але ж то ще зарано. Мені здалася підозрілою та вервечка людей, і я чомусь подумав про зарослий дерезою і терном піщаний кар'єр на тильному від нас схилі Левиної гори, куди від Знесінської церкви йде кілька стежок. За кар'єром — Глинянський тракт, Винники, Чортова скала, на ній теж стоїть наша батарея… Але з кар'єру, обігнувши Левину гору глибокою й зарослою кущами улоговиною, можна навправець зійти на Підзамче. Чи охороняється цей прохід? Я це подумав, а музика, гупання бубна і надривні чоловічі голоси все дужче лунали над тихим Замарстиновом, певне, долинали й до Підзамча — підозрілий концерт вуличників чимось пов'язався для мене з гусаком людей, що тягнувся уздовж трамвайної лінії, і кінця йому не було. Може, музиканти відвертають нашу увагу? Пошепки сказав до хлопців, щоб залишалися на місці, і почав тихо пробиратися крізь ожинник, зайшов у запущений город із заваленим на розі вулички парканцем: біля нього стояло четверо чи п'ятеро співаків, які вийшли розважатися при неділі. Antek z pistoletem w ręce, A Feluś z siekierą, w dżwiach, A frajer frajera pompką od rowera Zaiwanit, że aż strach… Навкарачки підповзаю до бузкових заростей над самою фосою і завмираю: віднявши від губів гармонійку, Едвард Лукасевич доспівує, надриваючись: Świat latarni już pogasły, Smętnie gwiżdże nocny stróż, A kat Maciejowski tam pod szubenicą Na Antosia czeka już. Garmońija z cicha na trzy czwarte rżnie… Я дивився зблизька на його ненависне масне обличчя і вже неомильно розумів, що означає цей концерт: Едвард відволікає нашу увагу співом, а ті собі йдуть і йдуть. Виймаю гранату, висмикую чеку — розплачуся я з тобою за себе і за циган! — а тоді впритул зустрічаюся з більматими очима бандита. Він опускає гармонійку і з вереском "Hajdamaka tutaj, zabij go!"[42] виймає з кишені револьвера і не прицілюючись стріляє, я шпурляю гранату в гурт співаків, і поки гримнув вибух, ми вже бігли щодуху до своїх. — До зброї! — скомандував я і побіг попереду своєї сотні улоговиною до кар'єру; ми довго бігли, поки не опинилися над стрімкою кручею, на яку вже спиналися, щоб вибратися в улоговину, боївкарі — хто в чоловічому, хто в жіночому одязі. Ми їх жорстоко розстріляли. Перед вечором прибув на Підзамче зі сходу ешелон. Першим вийшов до нас у козацькій шапці із шликом, у синьому жупані отаман Долуд, хвацько відрапортував; з вагонів висипали козаки, я перемовився з Долудом, що чекати не можна ні хвилини; отаман тут же скомандував до бою, козаки оголили шаблі, і дві наші сотні попереду, а загін імені Ґонти за нами — рушили бігом до різні. До ночі різня була здобута, боївкарі перебиті — мало хто врятувався. Другого дня передмістя Львова разом із Клепаровом зайняло наше військо. Залишилося узяти головний двірець. Його ми не взяли, хоч і могли. Краківський полк, який на третій день війни прибув епіелоном із Перемишля і обсадив головний двірець, був малочисельний і погано озброєний. Пілсудський тільки–но збирав сили: до Перемишля стікалися з усієї Польщі добровольці, яких приймав і вишколював полковник Токаржевський. Секретаріат знав про це. Зрештою, кожен стрілець знав, що насамперед треба перетяти залізничну лінію Перемишль — Львів, проте команди до наступу на вокзал не дочекалися: команданти, а їх тепер стало аж двоє, не могли поділити між собою владу… Ти розумієш — ділили владу, яку завтра могли обидва втратити! З Чернівців до Львова прибув полковник Осип Букшований із загоном вишколених стрільців. Він не захотів визнати начальним командантом Гриця Коссака, Коссак не уступав. Державний секретаріат цілими днями засідав у Ставропігійському інституті, мирячи претендентів, поки командування УГА не передали полковнику Гнатові Стефаніву. Час був утрачений, сотник Мончинський попросив у Костя Левицького перемир'я. Державний секретаріат погодився. — Іште нейт! О сакра! — захлинався сотник Цяпка, взиваючи по–мадярськи до Бога і всіх святощів. — Що це означає, Михаиле: зволікання штурму двірця, перемир'я… Ти не міг би мені, евентуально, пояснити? Мій полк розмістився у міській різні й контролював звідти в'їзні дороги з Рави–Руської, яка була в польських руках, а теж із Жовкви та Кам'янки. Ми не могли залишити свої позиції і вийти на Цитадель, щоб звідти підтримати штурм вокзалу. Зрештою, нас ніхто не кликав. Ще до завішання зброї полякам удалося захопити дирекцію залізниць і головну пошту, тоді врятувати становище міг тільки наступ. Натомість 18 листопада Державний секретаріат оголосив перемир'я з противником на сорок вісім годин. Це була капітуляція. Отаман Долуд не прийняв наказу, його козаки самочинно вийшли із Замарстинова на Клепарів, і майже весь загін поліг у нерівному бою. Отаман із недобитками повернувся на Україну. Сотник Цяпка ще дужче схуд, з його уст не переставала литися брудна лайка; це мене дратувало: дисципліна є дисципліна. А тим часом, скориставшись із затишшя, з Перемишля до Львова прибула ешелоном півторатисячна дивізія добре озброєного війська під командою полковника Токаржевського. Поляки здобули Снопків, Погулянку, Личаківський цвинтар і розпочали наступ на Замарстинів. — Я, мабуть, одне добре діло зроблю, — сказав під час передишки Цяпка. — Проберуся на Руську й кину гранату в кубло панікерів. Нічого ліпшого не можу придумати. Не знаю, де він роздобув спирт: сотник Цяпка запив, і мені довелося самому водити стрільців у щоденні контратаки. Замарстинова ми не здавали. Із Краківської дільниці міста почали напливати до нас утікачі–євреї: загони Токаржевського увірвалися з Клепарова на Краківське передмістя й учинили там погром. Польські вояки обливали бензином сходові клітки в будинках і підпалювали — хто не згорів живцем, утікав на Замарстинів; серед стрільців знову почалося дезертирство. А Цитадель мовчала. Наказів я не отримував, порадитися не мав з ким — сотник Цяпка непробудно пив. — Я тебе застрелю, Іване, що ти робиш? — термосив я п'яного товариша, а він, осунутий, морально знищений, сидів у колишній м'ясарні, де тхнуло мершею[43], дивився на мене каламутними очима, смикав довгі вуса, чухмарився й белькотів: — А що це допоможе? Одним менше, одним більше — і так усі загинемо… Як ти такий хоробрий, то йди й застрель зрадників, що сидять на спакованих куферках у Ставропігії. А може, їх там уже й нема… Присястобоже, нема їх там, я знаю… Хочеш мене вбити — ласкаво прошу. — Він кинув мені до ніг револьвера. — Бо я ніяк не наважуся зробити це сам. А мушу вмерти! — схопився він обома руками за горло. — Не можу дивитися на ту бездар, якій Бог дав у руки зброю, а вона не знає, що з нею робити… Убий–таки мене, Михасю, ти ж навчився стріляти. Натисни на цінгель, і — пафф! Дуже тебе прошу, бо все одно: як не заб'є тебе гостра куля, то копитом замість кулі вб'є кобила. Так воно співається в пісні, правда? То про мене легенда… Ти вбий мене, а я не умру — в легенді буду жити. Все легенда, і Україна — теж… Випий, Михаиле, легше стане. — На бойових позиціях не п'ю. — Ну й дурний… Ти розумієш, Україна — то вічна легенда, за яку віками ллється кров. Не за народ, не за державу, а за легенду, яка живить покоління за поколінням. Люд заєдно йде на боротьбу за неї — коли на криваву, коли на безкровну, залежить, який час, а легенда, своєю чергою, не дає йому вмерти. Народ карається, втомлюється у боротьбі, радий би вже й позбутися її, але ж байка про Україну така чарівна й сентиментальна, захоплююча і страшна, вона подобається і нам, і ми гинемо, щоб її продовжувати… Ха–ха! Інші народи живуть конкретно, а ми — у легенді. Самі про себе казку створюємо. А навіщо?.. Уночі з 21–го на 22–ге листопада Начальна команда УГА наказала українським військам виступити зі Львова на Винники. Я зайшов до Цяпки. Він уже знав про наказ. Стояв підтягнутий і тверезий. Дивився на мене тоскно, зрезигновано. — Befehl ist Befehl, — сказав. — Відступати то відступати. Я позавчора белендів тобі про легенду. А то таки правда… Ти відступай і воюй за неї, вона, може, й потрібна. Веди хлопців через Знесіння на Винники. А я відступаю тут. Моя легенда закінчилася. Бо війна — війною… Він вийняв з кобури револьвер, перезарядив, бадьоро мені підморгнув, і поки я, заціпенілий від усвідомлення, що він хоче зробити, прискочив до нього, сотник Цяпка вистрелив собі у скроню. Я утомився слухати скитальника Михайла, хоч знав, що його в наметі немає, не може бути, що він мені верзеться, але я не бажав його більше бачити і в сні накликав на себе сон. Мене мучила, дратувала, розчавлювала почута чи придумана мною самим оповідка. Вона не давала мені забутися. Розпачлива і безнадійна думка роз'їдала, мов алкогольна отрута, мій мозок: скільки їх було — патріотичних легенд, зрощених на крові, а скільки ще народиться, і теж напевно окупляться вони кров'ю — і то лише для того, щоб не дати занидіти національному духові народу. А далі? Весь час відроджуватиметься наш дух лише для того, щоб колись сильніші народи про нас пам'ятали? Щоб згадували про нас, як ми згадуємо нині етрусків? Навіщо ця самоціль? Я кликав до себе сон, і він раптом почав насуватися на мене, напливати — чорний, мов смерть. І я уже знав: як тільки він мене окутає, затулить ніздрі й рот, я задушуся, помру, і перервуться раз назавжди мої роздуми і згадки, ніколи я не зможу вже додумати того, що думалося, і не закінчу своєї розповіді для молодшого брата, який не знає і не буде знати того, що знаю я. А тоді загине моя легенда, умре… То, може, хай умирає, без неї легше стане жити іншим? Кому? Хто будуть ті, які залишаться без легенд, якою мовою розмовлятимуть? Чи стануть німі? І вимруть згодом, і забудуться — не стане по них і сліду… Катастрофа живої зорі, чорна діра, яка не може випромінити з себе пучечка світла! Я заборсався у повені хвиль смертного сну. Мені треба жити й продовжити легенду. Нам треба жити, ми не маємо права перемінитися у мертвоту, в безглуздий кінець одвічної історії, котра повинна безперервно витворювати в собі, наче мати плід у лоні, історію нову. Я почав боротися із смертним сном, відмахувався від нього, кричав на чорну, що насувалася валом, пітьму, кликав на допомогу скитальника Михайла. І він підійшов до мене, відігнав помахом руки зловісну темряву, нахилився, підняв долонею мою голову і притулив до губів горнятко з гарячим солодким напоєм. Я пив і, п'ючи, дивився на Михайла, прогледжував у його обличчі Вікторові риси, та до цього мені було байдуже: чорна мара відступила, я жив і усвідомлював, що живу. Мені стало добре й легко, я попросив скитальника, щоб він докінчив свою розповідь. …Наш віз покотився згори без гальм. У ту ніч, коли ми залишили Знесіння, на львівський головний двірець в'їхав панцерний поїзд із трьома тисячами озброєних мазурів, трьомастами кавалеристів і вісьмома гарматами. Незважаючи на таке солідне вороже підкріплення, ми ще могли воювати. В нас було дванадцять гармат, що стояли на зручних бойових позиціях — на Цитаделі й Чортовій скалі біля Винник, доволі мали набоїв. Загони наші поріділи — головне через дезертирство, проте за нами стояв могутній тил. У трьох воєнних областях — Львівській, Тернопільській, Станіславській — на самому початку війни проведено мобілізацію мужчин віком від вісімнадцяти до тридцяти п'яти років; Українській Галицькій армії, яка налічувала до ста тисяч чоловік, дісталися усі австрійські амуніційні магазини, армія була добре озброєна і обмундирована — до Львова постійно могло надходити підкріплення з військових областей. Дарма. Ми виступили зі столиці, слухняно виконавши волю командування, залишивши серце нашої маленької держави в руках ворога, а самі без серця жити не могли. УГА облягала Львів щільним кільцем. Польську військову залогу живила одна лише артерія — залізниця Перемишль — Львів, і її треба було перетяти, інакше — смерть. У Львові — розповідали втікачі з міста — серед українського населення почався голод. Поляки отримували від президента СІЛА пакунки з консервованим молоком, маслом, шоколадом і мішечками білої муки, — частина цього багатства опинилася на чорному ринку. Ціни скаженіли, польська марка девальвувалась: буханець хліба коштував одного дня тисячу, другого — десять тисяч марок; біднота цілими днями вистоювала у чергах до громадських кухонь за ріденькою зупою і ложкою каші і проклинала нас: одні за те, що розпочали війну, інші за те, що програли. Я стояв із своїм загоном у групі військ "Наварія" — неподалік залізниці, яку міцно охороняло польське військо. На початку січня 1919 року командування УГА дало нарешті наказ відтяти Львів від Перемишля на лінії Городок — Судова Вишня. Біля села Вовчухи відбувся останній для мене бій. У складі Другого корпусу УГА я взяв участь у Вовчухівській операції. 20 січня з допомогою Гуцульського куреня, яким командував четар Голинський, ми залізницю взяли. Можна було йти на Львів. Саме в цей час чи трохи раніше прибула з Парижа до Варшави військова комісія Антанти на чолі з генералом Бертелемі з вимогою припинити українсько–польську війну й передати спір на вирішення мировій конференції. Емісари Бертелемі приїхали до Львова у штаб полковника Токаржевського і до Стрия, де резидував начальний командант УГА. Сталося це в день нашої успішної битви під Вовчухами. Наступного дня ми отримали наказ припинити наступ. Як нині пам'ятаю: знеохочені стрільці кидали кріси й розходилися хто куди. Польські війська теж припинили контрнаступ. Я не підпорядкувався наказові. Ліг за покинутий кулемет, що стояв біля колійного насипу, й у безумному розпачі стріляв по ворожих окопах, поки не закінчилася кулеметна стрічка. Потім припав головою до щитка і забився у беззвучному плачі. З польських окопів відкрили по мені вогонь. Та для мене все довкола стало байдужим, закінченим. Я бачив, як повзли по снігу жовніри до занімілого кулемета. "Ręce do góry!"[44] — кричали вони здалеку, а потім схопилися і побігли. Я вийняв з кобури револьвер, згадав свого друга й притулив дуло до скроні. Та мужності сотника Цяпки мені не вистачило, револьвер випав з руки у снігову кашу. А тоді навалилися на мене польські жовніри, били, топтали, місили ногами і напівживого потягли за собою. Не можу сьогодні сказати впевнено, що я бачив його. Та, мабуть, був це таки він: крізь червону пелену крові, що заливала моє обличчя, я уздрів заплиле масне лице і білуваті очі Едварда Лукасевича. Оскаливши зуби, він бив мене ручкою маузера по голові й сичав: — Спіймав я тебе нарешті, хаме! Ти думав, що вбив мене, ні — не уб'єш! Тепер ти в моїх руках, бидло гайдамацьке… А може, він привидівся — уособлення зла й жорстокості ворожого мені світу. Розділ восьмий Плин часу втратив для мене звичні форми руху. Десь там, у недосяжно далекому світі, напевно, день мінявся ніччю, а ніч днем; там, за наметом, який відокремив мене від реального життя, немов глуха тюрма, приходила, можливо, на зміну осені зима, але все те діялося поза моїм осмисленням. Мій світ обмежився полотняним шатром, у якому завше було сутіношно й тихо; ця відокремленість стала для мене потрібна і приємна, і я неохоче підводився, коли хтось із моїх приятелів приходив мене напоїти і увіпхати в рот, немов дитині, запашний шматок вареної риби. Та цей дискомфорт тривав лише хвилину, а час був безмежний, як море, і я мав можливість пересуватися у ньому думкою, куди тільки забажав. Це створювало в мені відчуття цілковитої свободи, якої я ще не зазнавав: я видумував події, котрих у житті, може, й не було, але могли відбутися; мене ніхто не контролював, я, немов справжній письменник, котрий створює неіснуюче життя і вірить у його реальність, продовжував для себе розповідь скитальника Михайла. Скитальник був уже мені непотрібний. Зрештою, я добре усвідомлював, що його ніколи не було в наметі — тільки медіум, який допоміг мені зв’язатися з потойбіччям: проклав кладку над проваллям, яке зяяло між мною і стрийком Михайлом. Свою функцію він виконав, і стрийкове життя я далі сам додумував. Мав для цього матеріал — втрачений стрийків щоденник, зміст якого мені запам’ятався, проте тінь скитальника й далі бовваніла у кутку намету, і я не проганяв: була вона для мене єдиним слухачем, який має право втрутитися у плин моїх думок, поправити, заперечити, і я лежав незворушно, щоб не сполошити її. Із щоденника Михайла Шинкарука Концентраційний табір для полонених у Домб’є — це ніде. Так само, як тухольський на Помор’ї і Ланьцутський над Віслоком. Є у нас люди, переміщені з тих таборів у домб’є, — кажуть: були ніде. Прямокутна площа, обведена високою загорожею з колючого дроту, ряди дощаних бараків під дірявим накриттям по обидва боки доріжки, в одному кінці якої стоїть польова кухня, а в другому — дезинфекційний намет і лобне місце — стовп, біля котрого карають провинених. Так і в нас. Тюрма не визнає різноманітностей: вона зрівнює людей до найпримітивнішого стандарту, а тому й сама мусить бути стандартна. Кажуть, що на північ від нас тече Вісла, а на півдні підпирають небо Високі Татри. Ми цього не бачимо і не знаємо. Наш табір — у видолинку між покритими хвойним чагарником берегами; унизу — піщаний ґрунт, угорі — небо. І жандарми з нагайками. Вони щодня виводять нас за огорожу на будівництво адміністративного будинку табору, підганяють до роботи, б'ють. З тим, як виростає з кожним днем будинок для тюремників, втрачається відчуття тимчасовості цього пекла. Щодня приганяють нових полонених із нашої окривавленої Галілеї. Мушу втікати: або вб'ють, або житиму. Тут дилеми немає; життя скоріше чи пізніше неминуче закінчиться. І не від кулі. Тут смерть приходить поволі. Людину з'їдають воші — з вогких сінників їх, подовгуватих і плоских, можна згрібати долонею. Дах протікає, у дощові дні спимо промоклі до нитки. Нам, старожилам, ще півбіди, ми хоч маємо де спати, а новоприбулі сидять на мокрій долівці всю ніч, і коли вранці з бараку виносять трупа й викидають у яму з вапном за огорожею, вони озвіріло б'ються за матрац. Тут людина з кожним днем усе більше втрачає людську подобу. Особливо інтелігенти. Ми з Іваном — загартовані бідою мужики, нам легше. Я зустрів брата першого ж дня у черзі до польової кухні. Не обнімалися і не плакали з радості або з розпачу. Ніби так і повинно було статися: адже Домб'є десь посередині між П'явою і Львовом. Іван тримається мужньо, але про втечу не хоче й думати. Він залишився надалі фаталістом. А я весь час вишукую собі дорогу. Хто з нас виграє, а хто програє — буде видно. Я втечу. Заготовляю запас харчів на дорогу. До адміністративного будинку, який ми зводимо, деколи підходять жалісливі жінки–польки, вони тут зовсім інші, ніж осадницькі в Галичині, і дають нам хліб. У мене є уже мішечок сухарів. Одного дня наглядачі вигнали з бараків на лобне місце всю людність табору — дивитися на кару, яка спіткає кожного, кого кортить полегшити своє життя утечею. Спійманого втікача карали "амбіндами": спутали шнуром ноги вище кісток, кінець мотуза протягли вздовж спини і зв'язали ним скручені назад руки. Тоді підвісили жертву на залізний гак, вбитий у стовп. Вартовий стояв з коновкою води, відливав, коли жертва мліла, й поглядав на годинника: утікач повинен був витримати півторагодинні тортури й не померти. — Я цього не витримав би, Михаиле. Боюся… — Я буду втікати, Іване. Щосуботи ведуть нас у дезинфекційний намет і голих обливають карболкою. Потім змивають водою: відро води на одного. Отрута залишається у порах шкіри і вночі пече, мов розжарене залізо. У неділю на роботу не женуть. Відсипляємося у бараку на двоярусних нарах. В'язні кашляють, чухаються, сміються, плачуть крізь сон, а часом умирають. Наші з Іваном сінники поруч. За кілька сотень марок (мені чудом удалося пронести в табір пачку купюр за підкладкою кітеля), відданих наглядачеві, нам дозволено жити в одному бараці: тоді, коли мене пригнали, були ще вільні місця. Вечорами після роботи й по неділях лежимо й розмовляємо. Розмови замикаються навколо однієї теми: де причина нашого програшу? — Чому ти весь час говориш про програш? Якби це я — не так дивно було б: я завжди був слабкодухіший за тебе. Але ти — Михайло? І до того ж — війна ще не закінчилась. — Я знаю, що ми не переможемо, Іване… І все ж утечу звідси й буду воювати далі, щоб довести капітулянтам готовність таких, як я, змагатися до кінця… Для перемоги повинна воювати вся нація. Так, як нині воюють поляки… Коли нас, полонених під Вовчухами, вводили на львівський головний двірець, підганяючи дротяними нагайками, польські дами в капелюшках кричали нам услід: "То masz ruskie wojsko! То chamy przecież!"[45]. Вони вийшли на вокзальну площу не тільки для того, щоб нас ображати, — вони воювали з нами. Психологічно. А в нас завжди мав би воювати хтось. Рядовий стрілець вважає війну справою президента або начального команданта і обурюється тим, що вони не сидять в окопах. А президент чи будь–який інший репрезентатор української нації переконаний у тому, що в окопах повинен гинути неписьменний парубок та ще, від біди, — інтелігент нижчої градації, але ні в якому разі його, репрезентанта, син. Шовінізм Сенкевича згуртував поляків воєдино — від "андруса" до аристократа, а гуманізм Франка… — Ми завжди вину за наші біди схильні звалювати на ідеологів, — перебив Іван Михайла. — Сенкевич, Франко… І ніколи не задумуємося над тим, що зреалізовані ідеї не завжди адекватні самим ідеям. Гасла Французької революції — свобода, рівність, братерство — зреалізувались у свободі демагогії, братерстві донощиків і в зрівнянні людей за допомогою гільйотини… Нині в Росії розпочалася боротьба за ідеї Маркса, а які вона дасть наслідки — побачимо. Хто зна, може б, нині Сенкевич і Франко, уздрівши польсько–українську різанину, поквапились би подати один одному руки? — Можливо… Але я говорю про нашу готовність до боротьби за незалежність. Пам'ятаєш, Іване, нашу колишню розмову на Погорільці? Ми вже тоді відчували, що українська нація, зокрема інтелігенція, схильна передовсім до красномовства і мрійництва, до зарозумілої заспокоєності й телячого оптимізму. Мовляв, ми сильні, бо нас багато, ми дужчі від інших, бо в нас більше мучеників і поетів. Дурниці. Поляків менше, зате вони усвідомили свою силу і сконкретизували її у добре озброєних і дисциплінованих легіонах. А ми — ні. Ми з історичних часів і донині спроможуємося для свого виживання народжувати героїв, які мужньо, проте безрезультатно приймають муки на своїх хрестах, їх подвиг нас духовно зміцнює, ми до мучеників молимося — і залишаємося у неволі. Бо мужність без творення — марниця… У нас усе починається з високих мрій, а закінчується сльозами розчарування. Ми готові парадно йти на плаху і в той же час соромимося стати добрими ремісниками, купцями, асенізаторами, зрештою, професійними політиками, для яких тюрма не Голгофа, а цех, — бо це нижче нашої національної гідності. Ми ідеалісти, неврастеніки, які розчаровуються ще до реалізації своїх ідей. Ми прагнемо вмирати напоказ і вимагаємо, щоб нас ті, які не зуміли чи побоялися вийти на хресний хід, жаліли, оплакували й оспівували. Ми готові зводити піднебесні палаци, але ніхто не хоче копати яму під фундамент. Ми згодні оздоблювати мармуром банкетний зал, а каналізаційні труби хай прокладає хтось інший. Ми стали нацією, яку через її мученицький героїзм не можна знищити, і котра через свою непрактичність не може стати на ноги. У бараку холодно й вогко. Два ряди нар забиті дистрофіками, які туляться один до одного, щоб зігрітись. Незабаром обід. Ми вилаштуємося у довжелезну чергу до польової кухні за кухлем солоної водички, в якій плавають шматки капусти. В бараку смердить — деякі в'язні вже не встають навіть за потребою. Надворі гнила зима. Аби до весни, до ранньої–найранішої весни. Втечу. — Ми зросли в неволі, Михаиле, і через те такі. — Не треба шукати виправдання для своєї незрілості, лінощів. У неволі зросли й поляки. Але вони зуміли зберегти державні традиції. А ми — ні. Державна поневолена нація стає на свої власні ноги, як тільки–но ослабне гніт. А недержавна кличе на допомогу чужинців. Кого ми тільки протягом історії не кликали: татар, турків, поляків, шведів, москалів, а потім з тими ж помічниками мусили воювати. Ще недавно чіплялися за конаючу Австрію, немов сліпець за трухлявий пліт. Потім Скоропадський кликав німців. Нині Петлюра веде переговори з Пілсудським. Ми не навчилися спиратись на власні сили. Власне, не зуміли їх зростити в щоденній праці… — То, може, нам ще рано? Може, ми надто молоді до боротьби за незалежність, і нам слід визрівати? — Так, нам треба ще визрівати! Як репетентові[46] в гімназії або вічному студентові в університеті — без кінця! Чехи, серби, румуни, поляки — усі визріли, а ми залишаємося на повторний курс… Так, залишаємося, бо ж не знайдеш у нас кваліфікованих людей для ведення фінансової інституції, фахової школи, промислового підприємства, а тільки зарозумілих політиків, послів і дипломатів — і ніхто з них не хоче визнати себе невідповідним для такої діяльності. Подібно тим бабам, яким здається, що вони вміють лікувати рак… Наші політики не орієнтуються у реальності, зате досконало провиджують майбутнє. І їм, отруєним наркотиком рожевих мрій, народ не вірить! На нарах заворушилися зморені холодом і голодом в'язні. Підходить обідня пора. Треба вставати й нам, щоб зайняти чергу до кухні. — То, може, під весну ризикнемо, Іване? Бо війна — війною… — Не буду випробовувати долю. Хай діється Божа воля. Коли я вряди–годи захлинався солоною слиною, яка ні з того ні з сього починала цебеніти з рота, — бачив у кутку намету тінь скитальника Михайла: вона тоді набирала конкретних, уже мені знайомих рис, і в проблисках свідомості я упевнювався, що це не примара, а жива людина. А може, й справді скитальник прийшов нам допомогти? Я ж не знав, скільки часу лежу хворий; можливо, мої друзі теж уже злягли, а Михайло нас доглядає? Та це були тільки миті просвітку: гаряче марево тут же напливало на мене рудим, наче магма, валом, та у проблиску між тверезістю і новим знетямленням реальний скитальник Михайло, мій стрийко, намагався допомогти мені вибратися з лабіринтів здогадок і говорив про пережите сам — конкретно і скупо. Так, очевидно, мусило відбуватися, коли мені вже випав жереб простежити шлях стрийка і його покоління: я ж бо щоденника не мав, та якби він і зберігся, то про втечу з Домб'є у ньому було записано буквально кілька фраз: "Русин–вояк на варті біля готелю "Union" у Станіславі… Кунтуші, шаровари, оселедці й сірі однострої… Надто довго ми співали "Боже, буди покровитель цісарю, його краям", надто довго ми вважали себе в'ючою рослиною, якій треба тички… Начальний командант УГА Омелянович–Павленко і начальник штабу Мишковський нездари або зрадники… Убивати своїх за Збруч не піду, я вже вбивав на Маківці…" І ще багато таких пунктирних записів. Скитальник Михайло, який у митях свідомості з'являвся мені в образі стрийка, розшифровував щоденник… Друга розповідь скитальника Михайла У половині травня 1919 року знесилений і обдертий, проте Богом бережений усю довгу й небезпечну дорогу з Домб'є через Польщу й Чехословаччину до північного чеського кордону, сотник Шинкарук перейшов Верецький перевал і, вже в безпеці, попросився до крайньої хати в селі Климець, де, нагодований і помитий, відсиплявся дві доби. З того часу, як попрощався з Іваном, минув добрий місяць. …Як тільки потепліло і домб'євські горби, що обтиснули звідусіль табір, заслоняючи полоненим земний світ і залишаючи їм тільки сонце, позеленіли, а тепле небо висушило твань за колючою загорожею, Михайло з Іваном кожного дня на будівництві адміністративного табірного будинку вичікували, коли віддалиться наглядач, тоді виймали з кишень сухарі й тютюн і складали їх у мішечок, захований у цементний тунель майбутнього водопроводу. Коли вдалося роздобути свічку й сірники, Михайло сказав: — Нині, Іване… Ось туди — на південний схід. Мені аби перелізти через Польшу, а серед чехів і русинів я не пропаду… Ти ось зараз, як тільки вартовий відійде на той край майдану, підійди до нього і пропонуй йому марки за тютюн. Торгуйся довго, він гроші бере. А я тунелем проповзу аж до тієї он улоговини. Там сосняк, ніхто до вечора й не помітить. Будь здоров… Михайло помовчав хвилину, й Іван зрозумів, що брат хоче щось сказати. Знав — що. — Говори, Михаиле. — Ніхто не знає, Івасю, котрий із нас скоріше повернеться у Пилипівку. І чи повернемось… Я хотів тебе попросити… Прибережи якось Катрусю, якщо я… Батькова ганьба впала на неї, і ніколи вона її не позбудеться. Не знаю, як зможеш їй допомогти, але не залиши у відчаї. Вона варта і жалю, і любові. Михайло крадькома потиснув Іванові руку, і той пішов виторговувати в наглядача, що стояв на протилежному краю будівельного майдану з карабіном на плечі, тютюн за останні Михайлові марки. Крізь ліси і гори від Велички до Криниці пробирався Михайло ночами, людські житла обминав і жив тільки сухарями й водою. Уперше насмілився зайти до сільської хати на Пряшівщині. Словачки й українки давали їсти й приймали на ніч, ні про що не випитували, бо ж війна, усілякий люд блукає, вертаючись домів. Михайло заздрив чехам і словакам, які вже не мусять воювати, аж дивно, що не мусять, бо ж увесь світ ще воює, і думав, що зрозпаченій і загнаній людині з будь–якого кутка світу можна тут заховатись. У хвилини крайньої втоми вирішував: залишиться тут, пастухом найметься. Та вранці йшов далі й далі, аж поки не переповз через Верецький перевал. …Після перепочинку в сільській хаті у Климці подався пішки до Славська, звідки ходив поїзд на Стрий — Калуш — Станіслав. Минав гору Маківку. Стояла вона — головата, поросла рідким лісом, зелена й чужа, аж незнайома. Може, тому, що зелена? Бо ж була тоді у снігу. Снігові окопи, замети снігу над урвищами, унизу хрест, а по той бік, на Скубанці, — москалі… Зупинився. Біжить видолинком угору стежка на Грабовець, минає хрест, а там… А там світ раптом побілів, і вдаряє у вуха, аж болять перетинки, передсмертний зойк російського солдата… Насувається на Михайла лава сірих людей, які біжать по схилу Скубаниці вниз, щоб його вбити, і всі наїжені гранчасті штики зливаються в один — блискучий і довгий, штик цілиться Михайлові прямо у груди, і ніщо вже його стримати не може; за штиком людина з відкритим ротом і вусами, це вона цілиться у нього і заколе, бо мусить… ще мить — хто перший?.. Михайлові руки незмірно видовжуються, його плаский багнет далеко попереду нього, він стрімко протинає ним простір, і враз багнет проходить крізь щось хрустке й м'яке, й на нього наколюється, немов овод на соломинку, чоловік… Чоловік сіпається назад, опускає карабіна у сніг, Михайлів багнет зблискує червоно до сонця, яке щойно зійшло над ізвором, на багнеті кров, а вусатий чоловік у жовтуватій шинелі все ще стоїть, ніби не може вийти з дива, що його таки вбито, й вистогнує по–українськи чотири слова, які глухим відгомоном переслідували Михайла всі роки війни, а тепер вдарили пекучим докором сумління: "Діти мої, за що?" Здригнувся. Пішов швидко, не оглядаючись, а крик наздоганяв його стоголосою луною і стих, аж коли ввійшов у Славськ, де вешталися без діла стрільці. Дізнався: це вояки Гірської бригади УГА, до якої після Вовчухівської операції прилучилися недобитки Гуцульського куреня, Михайлові фронтові побратими. Зайшов до військової станиці, відрекомендувався отаманові Черському. Отаман довго допитував Шинкарука, не міг йняти віри, що він зумів утекти з домб'євського пекла. Потім наказав видати йому новий мундир із магазину, а увечері покликав до себе. Розказував новини. — Остання можливість узяти Львів нагодилася у березні: невідомо з якої причини на товарній станції злетів у повітря склад із снарядами. Чорні хмари диму залягли над містом, зчинилася паніка, можна було взяти Львів без бою… — Отаман підкрутив ґнота в гасовій лампі, зиркнув на двері, підвівся, прочинив їх і, впевнившись, що ніхто не підслуховує, продовжував: — Ви — колишній командант Першого галицького полку — повинен це знати… Я упевнений, що в УГА посаду начальника генерального штабу донедавна займав досвідчений шпигун. Польський. Довести цього не можу, зрештою, він уже усунений. Це я про полковника Євгена Мишковського… Ви його не знали, Мишковського взяв до себе генерал Михайло Омелянович–Павленко, коли його призначили начальним командантом УГА… Яким з таким. Тепер, коли справа фактично вже програна, Петрушевич доручив командування армією генералові Миронові Тарнавському. Дуже доброї думки про нього і стрільці, і старшини. А я волів би Гриця Коссака — то досвідчений вояка… Так ось, можна було йти на Львів, усе було готове до наступу. Зірвав наступ Мишковський: переконав Омеляновича–Павленка, який не знав ні армії, ні особливостей польсько–українських стосунків, що Львів нема з ким брати. Поговорюють, не знаю, скільки в тому правди, що Пілсудський, який прибув до Львова, сказав нібито на військовій раді, що обом українським провідцям — Омеляновичу–Павленку і Мишковському — належиться від нього по ордену virtuti militari. — Яке становище нині на фронті? — спитав Михайло. — Критичне. 15 травня легіони генерала Галлера прорвали оборону УГА під Хировом, де стояв і я зі своєю Гірською бригадою. Галлер перейшов Ствряж, потім Дністер біля Самбора і тепер натискає на лінії Самбір — Щирець, щоб прорватися до Львова. Тим часом стало відомо, що на головний двірець прибув від французького генерала Бертелемі ешелон із сімнадцяти вагонів, набитих амуніцією. А у стрільців під Львовом залишилося по п'ять патронів на кожного… Вчора надійшла сюди ще одна звістка: відпоручник Петлюри Курдиновський підписав у Варшаві угоду з польським прем'єром Падеревським про кордон між Польщею і Україною по Збручі. Кордон має затвердити Найвища рада Антанти… Нас поженуть на схід. — Убивати своїх… Я за Збруч не піду. Краще відступати на Чехи. — Я тому й сиджу у Славську. З чеською прикордонною заставою є домовленість у разі чого… Нас приймуть. З Чехів матимемо можливість ще раз увійти в Галичину. Може така потреба настати. — Хіба вже нема найменшої надії на дальшу боротьбу? — Хто таке сказав? — аж обурився Черський. — На Волинській бойовій лінії, на північ від Львова, стоїть добре озброєний Перший корпус УГА, який може допомогти Другому корпусові, що утримує лінію Самбір — Щирець. Зрештою, ми можемо прийти їм на допомогу, але ж ніхто не дає наказу. Взагалі Петрушевич не реагує на явно критичне становище, ніби його у Станіславі вже й немає… П'ятий корпус Гриця Коссака стоїть під Чортковом — з артилерією й кіннотою — і теж чекає наказу диктатора, який ніяк не може опанувати воєнною ситуацією. До Станіслава напливають із Кам'янця старшини Директорії, блокують готель "Union", де резидує Петрушевич, домагаючись у нього військової допомоги… — Я поїду в Станіслав до Петрушевича, — сказав Михайло. — Диктатор вас не прийме… А втім, їдьте, нам нема чого вже втрачати. …Тимчасова столиця ЗУНР зяяла руїнами і згарищами: два роки тому місто витримало кількатижневий обстріл австрійської артилерії, до того ж російське військо, відступаючи, запалило дерев'яні будинки, і на сьогодні в центрі міста залишились майже неушкодженими лише два п'ятиповерхові готелі "Union" і "Austria", у першому з яких поміщалася Державна рада республіки, а в другому міністерства. Біля входу в готель "Union" стояв на варті стрілець із крісом — стояв, витягнувшись на "струнко", ніби повз нього тільки–но пройшов сам диктатор. Обличчя вартовий мав широке, сплющене від підборіддя, товсті губи стиснуті, з–під "мазепинки" стирчали великі м'язисті вуха — хлопець явно походив із села і на його обличчі відбивалася печать загнаності й послушенства: можливо, у "цивілю" він був наймитом або форналем на фільварку. Мені треба було пройти до готелю й домогтися прийому у Петрушевича. Я мав йому доповісти, що Гірська бригада, яка уславилася хоробрістю протягом усієї українсько–польської війни, готова під командою отамана Черського вийти із Сколівського округу, якому з боку Чехів ніщо не загрожує, обійти зі сходу, попри Винники, клин галлерівської армії, що своїм вістрям досягнула вже Рудок і Комарна, й уміцнити становище корпусу генерала Тарнавського, який нині стримує наступ польських легіонів лише багнетами; при тому Гірська бригада оснащена легкими гарматами і має достатньо стрільн і набоїв. Я віддав честь вартовому, але той навіть не кліпнув, скосив лише на мене великими, як у теляти, очима, в яких не зблисло й іскри зацікавлення моєю особою, хоч перед ним, як–не–як, стояв сотник. Я зрозумів, що вартовий добре усвідомлює свою місію і, незважаючи на низький ранг, відчуває свою перевагу над кожним, хто не вхожий до диктатора, — так, зрештою, було завжди в кожному війську. Тому без крихти обурення і навіть з почуттям поваги до ретельного службіста я виклав йому свою потребу побачити Петрушевича. На це він відказав мені тільки двома словами: "Ваша перепустка" і далі стояв незворушно, дивлячись повз мене. Я спробував його переконати, що хоч перепустки у мене немає, зате є важлива справа до диктатора, що час нині воєнний і кожної хвилини на фронті відбуваються зміни, про які диктатор повинен знати, що я, до того ж, хай і колишній — командант Першого галицького піхотного полку. Проте вартовий і далі стояв, не поворухнувшись, лише в повних його губах прошелестіло слово "Перепустка!" Я повернувся і пішов геть, постановивши прийти сюди за дві–три години, коли камінний вартовий зміниться, може, з іншим легше буде домовитися. Ішов навмання вуличками поміж руїнами і згарищами в напрямі готелю "Austria", де помістилися міністерства — можливо, когось із знайомих там зустріну, а в думці бриніла жартівлива і дурненька австріяцька пісенька про русина–вояка, який стояв при каноні і весь час ладував — навіть тоді, коли вража куля поцілила в чоло і закопали його в сиру землю. То був гіпертрофований образ дисциплінованості галицького вояка, достоту такого, як мій нинішній вартовий. Перед готелем "Austria" руїни закінчилися, я увійшов у квартал ресторанів, кав'ярень і крамниць, біля яких вирував оперетково–мальовничий люд: у червоних шароварах, цяцькованих барвистих жупанах, у високих шапках із довжелезними шликами — ніби зійшов він із просвітянської сцени, де ставилась вистава з часів козаччини. Я здогадався, що це отамани та ватажки загонів УНР, але чого вони товчуться тут, а не воюють? Їхня мальовнича вберя справила на мене прикре враження, і я подумав про скромну і часто вбогу форму галицького війська, яке не пишалося цяцькованою зброєю, зате воювало і складало свої голови на фронтах. Я довго вештався богемним кварталом, приглядаючись до отаманів і отаманчиків, які товпилися біля ресторану і кав'ярень, заходили до крамниць і виходили звідти з крамом, зрештою, і я зайшов до однієї кав'ярні перекусити. Посередині невеличкої зали сиділо за столиком четверо старшин — пили шампанське, голосно розмовляли. Один, у смушевій шапці, обшитій золотими шамарунками[47], добре вже напідпитку, схопився з крісла, протягнув до мене руки, широким жестом запросив до столу. — Чому ви тут, а не на фронті? — спитав я різко, не зрушившись з місця. — А тому, що відхотілося воювати, — знизав плечима старшина і сів за стіл. — Шансів на перемогу ніяких, пане сотник. — А за чиї гроші п'єте? — наступав я. — За гроші Директорії, — відказав цинічно старшина. — Бачите, ми приїхали з Кам'янця закупити зброю, а її нема. Тож не пропадати грошам, які завтра папірцями стануть… Нема! — вигукнув, налив у бокал вина й перехилив. — Ви теж не хочете воювати, ні–ні! Утікаєте до Відня. Такий собі невеличкий локомотив тягне щодня із Станіслава до Ужгорода два зелені вагончики, переповнені вашими. Для нас там мало місця… Ви не знаєте про це, пане сотник? Ось товариство не дасть мені збрехати, — він показав рукою на трьох старшин у френчах і синіх галіфе з білими кантами. — Але я іменем прем'єр–міністра Директорії Чеховського відправив–таки тими вагончиками вчора кілька наших найсвідоміших — хай вони в Європі пропагують українську справу. Бо Станіслав нині–завтра займуть поляки. — За панікерство я вас заарештовую! — вийняв я револьвера. — Від чийого імені, хлопче? — підвівся старшина і, грізно насупившись, підступив до мене. — Кажи! — Іменем диктатора ЗУНР Петрушевича! — відповів я. — Ви чуєте? — засміявся старшина. — Іменем Петрушевича! А готель "Union" із ночі вже порожній. Утік ваш Петрушевич разом із Державною радою. Куди — не знаю: до Тернополя, а мо', й до Відня. Їй–бо не брешу, — вдарився у груди. — Єй же єй! Я заховав у кобуру револьвера і, немов побитий пес, подався до готелю "Union". Минуло більше чотирьох годин після того, як я розмовляв із надміру дисциплінованим "русином–вояком". Зовсім не сподівався побачити його на тому самому місці, проте парубійко і далі стояв на "струнко", самовіддано виконуючи наказ. Ніхто його не змінив на варті, видно, не було кому міняти, і я переконався, що старшина говорив правду. Стрілець дивився перед собою втомленими очима й не звернув на мене уваги, коли я знову підійшов до нього. Він терпеливо чекав зміни, ніхто не міг перешкодити йому сповнювати обов'язок, і я подумав у гіркій спокусі, що найпростіший люд давно готовий до війни за свою свободу, тільки ще не явився йому франківський Єгошуа. — Іди, парубче, додому, — мовив я до стрільця. — Навіщо так ревно охороняти порожній будинок? — Порожній? — оглянувся вартовий на готель. — Як так, то я йду. Звідки я мав знати, що він уже спорожнів? Стрілець зняв із кріса багнет, наложив його на дуло вістрям униз, відбив чоботом перший крок, далі тихо подріботів, а потім побіг і сховався за руїнами. …Наказу Державного секретаріату про відступ за Збруч не прийняли Гриць Коссак та Євген Черський. На початку червня військо П'ятого корпусу УГА під командою Коссака перейшло з оборони в навальний наступ під Чортковом і протягом кількох днів зайняло Бучач, Підгайці, Теребовлю. Панічна втеча польського війська припинилася на лінії Бережани — Золочів. Звідси, під командою генерала Тарнавського, почався загальний відступ Української Галицької армії за Збруч. Отаман Черський передислокував Гірську бригаду із Славська до Тухольки. В домі місцевого пароха зібрав військову раду, яка ухвалила перехід бригади через Верецький перевал. Треба було попередити чеську прикордонну заставу про прибуття українського війська на чехословацьку територію. Отаман Черський і сотник Шинкарук виїхали до Верб'яжа на переговори і за кілька днів вернулися до села Климець, куди вже підтягнулися військо й обоз. Плакали стрільці, покидаючи, мабуть, назавжди рідну землю; карався Михайло соромом за втечу з поля бою, викликав в уяві солдата, настромленого на його багнет, наслухав, щоб почути передсмертний крик своєї жертви — шукав для себе виправдання і знайти не міг. 30 червня Гірська бригада зупинилася біля прикордонного кам'яного стовпа, і стрільці, проридавпіи останній раз "Чуєш, брате мій", подалися у вирій, враз перемінившись із господарів своєї землі та її оборонців у вічних скитальників. За два тижні, 16 липня, над Збручем народилася ще одна печальна пісня про те, як зажурилися стрільці січовії, коли Збруч–річку проходили: скільки–то народу впало за свободу, встояти не було сили… Здоров'я прийшло до мене раптом. Так, ніби хтось із моїх друзів або той же скитальник Михайло, що сидів досі привидом у кутку намету на рюкзаках, підійшов і здер з мого обличчя флер, який, спадаючи на очі й уста, спалював мене гарячкою, а віддаляючись, вимережував на своїй тонкій тканині розмаїті видіння. Я умить чітко усвідомив, що перебуваю у реальності, а не на потойбіччі марева і привидів, і, може, уперше за весь час нашої закинутості на відлюддя я відчув радість життя, яким би важким воно не було, і його перевагу над небуттям. Я знав, що минуло багато безнадійних днів, відколи світ забув про нас, але почув живі й бадьорі голоси моїх друзів, і від цього безнадія раз назавше зниділа в мені; хлопці неподалік намету гупали в землю лопатами, хекали, розмовляли, це невимовно втішило мене, я спробував підвестися, щоб вийти до них, та моє тіло лежало пластом, ніби свинцем налите, і я спокійно підкорився фізичній немочі. Зрозумів: хлопці копають землянку, яку я розпочав, і від цієї здогадки огорнуло мене почуття щастя: значить, не занепали вони духом — борються за життя. Я почув грубуватий і бурчливий голос Янченка, такий дорогий мені і милий, прислухався — Федір гнув політику: "Ми лише тоді зможемо викреслити ганебство з нашого минулого… — він гепав лопатою, і я чув, як вона дзвенить, вгризаючись у вічну мерзлоту, ніби подзвін по тій ганьбі, — …тільки тоді воно ні в якій іпостасі не вернеться до нас, коли ми почнемо говорити правду не лише про колишнє, а й про нинішнє… Хаяти мертвих царів, — вистогнував він працюючи, — учили народ споконвіку. Кожний мертвий цар — дурень, а живий — помазаник Божий. І так без кінця… А коли наберемося мужності говорити правду у вічі владцям існуючим, бо ж нема на світі святих і непомильних, то не дамо їм звиродніти… Оце й буде та демократія, про яку ми нарешті заговорили". Від цієї мови стало мені легко на душі: це ж так думає не тільки Янченко, а ми всі, усі нині сущі й пробуджені, тож яка може бути зневіра, навіть якщо нас чотирьох доля прирекла на смерть? Це ж тільки нас, а не весь народ: концтабір, що розповзся було по всій одній шостій світу, зменшився до полону чотирьох нерозважних романтиків над озером Ямба–то, а мільйони живуть уже на волі і будуть жити. І ми повернемося. Іншими. Людьми, яких випадок примусив відтворити тяжке минуле заради будучності. Для застороги й науки. Ще трохи — і я вийду до своїх друзів ділити з ними долю. Зміцнений згаданим і передуманим. Готовий до всього. Остання розповідь матері (закінчення) Це сталося тоді, коли в Пилипівці на присілку Воловому згорів панський фільварок. Не перший і не останній. По селах і містах блукали ватаги — збиранина з озброєних вояків УГА, які не встигли або не хотіли переходити Збруч. Вони в розпачі й безнадії ще воювали: роззброювали відділи полщії, палили панські маєтки, накликали цим у села карні експедиції і самі, спіймані, гинули — їх розстрілювали й вішали без суду. Були це останні конвульсії українсько–польської війни, агонія Західноукраїнської Народної Республіки, яка проіснувала неповний рік, узявши за своє існування непомірно високу плату — п'ятдесят тисяч, або й більше, молодих життів. У Пилипівку увійшов швадрон уланів: із стаєнь виганяли корів і заводили коней; по багатших обійстях ставали на постій жовніри, у Шепетюків хату зайняли офщери. Катруся з матір'ю і батьком, який до решти втратив розум, коли до села дійшла чутка, що вчителька Шубертівна загинула в Талергофі, перейшли жити до стодоли — слава Богу, йшло до весни. Було ще холодно, вкривалися старими ряднами, бо ж нічого з постелі не вдалося винести з хати, усе забрали військові, та це ще півбіди. У дровітні командант швадрону влаштував катівню, де офіцери допитували сільських парубків і ґаздів, запідозрених у підпалі маєтку пана Стрельбицького. Що там робили з ними, Катруся не бачила — чутно було тільки виття катованих і крики екзекуторів; старому ж здавалося, що то ще не вийшли із села мадяри, які забрали Шубертівну, він трясся і шепотів водно слово, яке колись нагнало на нього смертельний страх, — "муска, муска!", врешті не витримав і повісився уночі в стодолі на крокві. Після нього пішла зі світу й мати… А далі потягнулися дні, місяці й роки — ніби взаперті, ніби окремо від світу, в якому щось там діялося, вирувало, кипіло й кінець кінцем влягалося у русло життя, котре прийшло. Ніщо вже Катрусю не обходило. Михайло не давав про себе чутки, напевне, загинув, а без нього світ став нецікавим; займало її тільки господарство — треба було якось жити. Ще перенесли люди один страх, коли почалися вибори до польського сейму, а виборці до урн не пішли: знову налетіли в села каральні експедиції. Пилипівку цього разу лихо обминуло, зате в сусідній Тростянці, що над Прутом, улани вчинили злочин, від якого зморозило кров у жилах: якогось парубійка, що закликав селян не йти на вибори, спіймали, катували його в хаті розпеченим залізом, врешті запхали головою у палаючу піч і в такий спосіб відібрали життя. Газет у Пилипівці не було, та все ж доходили до села різні чутки. У Львові студент Степан Федак вистрелив із револьвера в Пілсудського, коли маршалок в супроводі львівського воєводи сідав до автомобіля: старосту поранив у плече, а Пілсудський залишився неушкоджений. Над Федаком розпочалася судова розправа. На залізничній станції Сапіжанка на лінії Львів — Кам'янка вбито поета Сидора Твердохліба, який пішов на угоду з польською владою: став видавати конформістський журнал. У відповідь на український терор польські ендеки відреагували в дивний спосіб. Художник Нев'ядомський трьома пострілами з револьвера вбив у варшавській картинній галереї президента Польщі Габрієля Нарутовича. На суді заявив, що вчинив атентат з причини поблажливого ставлення президента до українців. А про це вже розповідали очевидці. Через Коломию до Бухареста проїжджав Пілсудський на переговори з румунським урядом. За розпорядженням косівського старости його на вокзалі мали привітати гуцули. Привели їх, одягнутих у барвисті сердаки й крисані. Слово на честь маршалка мав виголосити різьбяр Якіб'юк. То він і випалив просто в очі Пілсудського: "Нас сорок мільйонів, і ми вам не дамося!" Якіб'юка застрелив маршальський охоронець тут же, на пероні. Після того в косівські села пришило військо: карателі катували селян нагайками, рубали на дровітнях сокирами гуцульську святкову одежу, лили нафту у вимолочене зерно… У Стрию розстріляно композитора Остапа Нижанківського, священика. Нібито за організацію повстання проти Речі Посполитої… Хотілося спокою. Хоч якого–небудь людського животіння. Сякий–такий лад настав у краї після березня 1923 року. Рада амбасадорів Антанти визнала східний кордон Польщі по Збручі, а польський уряд пообіцяв Східній Галичині воєводську автономію. Каральні експедиції припинилися, по селах почали відкриватися вселюдні польські й українські школи. До Пилипівки прислано директором школи поляка Брильського, який запропонував Катрусі посаду виховательки в колонії дітей–сиріт. Від нього вона дізналася, що в сусіднє село Боднарівку, невеличке і од віків темне, що сховалося за Сакатурським лісом під Хімчинськими горбами, прийшов молодий учитель із Пилипівки Іван Шинкарук. Катруся не йняла віри, перепитала. А коли Брильський підтвердив, що сам його бачив, розмовляв з ним у коломийському інспектораті кілька днів тому, пекуча кривда й жаль холодним протягом провіяли душу, опустошивши її й до решти осамотнивши. Як це так, що Іван, той добрий, сердечний, безнадійно закоханий у неї Іван, Михайлів брат, перейшов Пилипівку, бо ж іншої дороги до Боднарівки немає, і не зупинився, не розпитав людей, не спробував навіть заглянути до хати Шепетюків, — чи ж то війна висушила навіть у таких людей добро, жалість і милосердя? Але ж пусткою стоїть його рідна домівка, — боронила Катруся сама перед собою Івана, — чого б мав зупинятися? Та й, напевне, давно знає про зраду Шепетюка або ж у селі дізнався — чи мав би заходити на провідини до Юди? Можливо, й не подумав, що в Шепетюковій хаті самотньо живе вона, Катруся, й не перестає чекати в кожну хвилину, годину, день, рік, вік повернення Михайла або ж вістки про нього?.. Не міг цього знати Іван… міг і не знати. І ще не відомо, який він нині: здоровий чи скалічений, вродливий чи потворний, озлоблений чи збайдужілий; сім років товклися по ньому жорстокі будні війни, звідки їй знати, що могло трапитися з його душею, дивно й те, що залишився живий… І може, не вона, а насамперед він потребує розради, утіхи, тепла; може, не Івана, а її, Катрусю, здолали черствість і егоїзм? Відчула, як не знайоме їй досі тепло вливається до серця, і світиться спогад про останній передвоєнний Великдень, а біля церкви — вони вчотирьох. Ще не глаголить тривожного провістя сліпий Атаманюк, ще не спливло в розмові вчительки з колишніми учнями питання, як вони мають поводитися під час Страшного суду, — вони ще діти, які раптом стали дорослими. Ось дитина Михайло стає несподівано для всіх суворим мужем, дитина Гриць квапно одягається у броню пристосовництва, а дитина Іван — таки ще дитя, серця якого діткнулось перше хлоп'яче кохання, і він, боячись Катрусиної вроди, відводить від неї погляд, з кривдним болем поступається, переможений, перед братом і мріє стати вчителем — таким, як Шубертівна, щоб сподобатися коханій. Тоді Катруся поблажливо ставилася до його скромних поривань, їй імпонував твердий, мов криця, характер Михайла, що в кожну мить готовий був викресати іскру, — і ось ця іскра погасла, а Іванова мрія стала реальністю: хто з них був прозорливіший, і чому не можна на двох розділити любов, чому радість кохання доконче спричинює іншому біль? Тільки хустку накинула на плечі; після Іллі світ брався осіннім мевом, і перші цятки прозолоті впали на берези, що біліли тонкими стовбурами над потоком, мліючи в тихому передосінньому теплі; ще вагаючись, вийшла за ворота, мить постояла й рвучко пустилася йти. Зійшла вулицею вниз до підніжжя Погорільця, невпевнено перейшла кладкою над Березівкою поблизу опустілого Шинкарукового обійстя, а коли ступила на стежку, що змійкою звивалася поміж сакатурськими пагорбками, — побігла не оглядаючись. Бігла без подиху лісом аж до кряжа, що відділяв низовинну Пилипівку від гористої Боднарівки, і все виразніше, ніби наближався до неї, поставав в уяві образ Івана, знайомий змалку і так змінений, що вже й не впізнавала, — змужнілий, обвітрений, обпалений, із сивиною на скронях і першими зморшками на обличчі, подібний до Михайла, та лагідніший, з добрими сивими очима; вона ніяк не могла звикнути до того нового образу Івана, і коли він, Іван, з'явився на гребені безлісого кряжа й, зупинившись на мить, ніби його зустріла куля, кинувся бігти вниз, і коли врешті став перед нею — білою, немов розмай черемхи, — вона ще не могла його впізнати, хоч здалеку наче впізнала. Він теж придивлявся до неї, щоб увібрати в себе новий її образ і звикнути до нього; але й тоді, коли тримав Катрусю в обіймах — ще Михайлову, не свою — і втирав з її щік сльози, ще й тоді вони були не знайомі, хоч зближені і зріднені втіхою зустрічі у спустошеному світі. — Не розповідай нічого, Катрусю, — прошепотів Іван, — я усе знаю. Трохи від Михайла, решту від людей. Позавчора ночував у своїй пустці — прийшли сусіди… Я йду до тебе. Розказати тобі про нього. Йшли стежкою через Сакатуру, наближаючись до кладки на Березівці, біля якої мали розійтися або разом її переступити. …Наглядач недорахувався одного в'язня тільки в кінці дня, коли поверталися з роботи в табір. Серед охоронників зчинився крик, усі, скільки їх було, повибігали із зони, кілька разів перераховували — одного таки бракувало. Тоді зробили перезву за прізвищами, Іван обізвався на своє і на Михайлове — і на цьому спіймався. За втікачем погналася погоня, та повернулася ні з чим, а тоді до стовпа на лобне місце повели Івана, і він розкаявся за свій фаталізм, зрозумівши, що долю треба виборювати… Його катували "амбіндами" — так само, як того втікача, на кару якого дивився колись сам і думав, що такої муки витримати не зможе. Годину висів підвішений за зв'язані назад руки на стовпі, з носа й рота текла кров, він непритомнів, і його відливали водою. Витримав… Табір у Домб'є розпустили після Ризької угоди між Радянською Росією і Польщею у 1921 році. Додому Іван не вертався: дому ж не було. Добрався до Станіслава і майже рік перебивався вантажником на товарній станції. Потім відновила роботу трирічна вчительська семінарія, в якій Іван провчився рік до війни. Документи збереглися, і його, колишнього жовніра австрійської армії (усусусів не приймали), зарахували на другий курс семінарії. За два роки отримав диплом учителя початкових класів у вселюдних школах і подався у коломийський шкільний інспекторат проситися на роботу. Вичовгана кладка біліла над Березівкою і була межею між Пилипівкою та Боднарівкою, між Іваном і Катрусею, між ними обома і пам'яттю про Михайла. — Нема вже його… — чи то запитала, чи то ствердила Катруся. Іван не відповів. Він не мав що відповісти: минуло чотири роки після війни. — І знову… знову — спочатку, з того самого місця, на якому стояли колись, — мусимо ступити перший крок. Завжди перший крок, завжди — перший… А коли буде другий? Коли?! — Катруся схилилася Іванові на груди і забилася в риданні. — А життя тисяч людей, а життя Михайла — марно? Чого ж воно так, хто нас прокляв?! — Ми ступимо другий крок, Катрусю. Наш упертий другий крок. Кров нашу вже ніхто не змиє, нею записалася нова сторінка в історії. Якщо ми з боязні, слабкодухості, байдужості, з відступництва самі її не вирвемо з книги — нікому не вдасться цього зробити. Ми будемо вчити дітей нашої історії за новим підручником. І так буде без кінця. — І так — без кінця: прозрілі і в неволі? — Невільні тільки непрозрілі. А ми прозрілі — значить, вільні. — І могил нема, а ті, які є, — осквернять новітні вандали. — Хай залишаться вони недремною лютою пам'яттю у серцях наших. До сердець із чистою кров'ю нема доступу вандалам. Будемо жити. Виживати. Така доля нашої нації — через дар пам'яті бути невмирущою. — Ти говориш, як колись Михайло. — Так говорить нині весь народ. Вони ще довго стояли біля кладки, яку треба було разом перейти або розійтися біля неї. — …Оце й уся наша родинна таємниця, сину, — закінчила свою останню розповідь моя мати. — Я стала вірною дружиною Івана Шинкарука і твоєю та Богдановою матір'ю. Розділ дев'ятий Із празьких листів Михайла Шинкарука 1927 року Дорогий брате! Не знаю, чи маю право просити в тебе і в Катрусі прощення за свою довголітню мовчанку. Не обзивався, щоб не сполошити вашого життя. Але тепер, коли збираюся зробити ще один — ризикований, та необхідний і, може, найважливіший у своєму житті крок, хочу, щоб ви знали, що я є і бажаю решту дарованих мені літ віддати своєму народові. Минуло дев'ять років, як ми стали на боротьбу за свою волю і право. Не вибороли, програли й Агасферамиски–тальцями розійшлися по своїй і чужих землях. Ви з Катрусею опинилися у неволі в рідному краю, а я на волі — в чужому. Не маю права скаржитися на чехів, які дали мені хліб і науку, — але кому я тут потрібен? Нема на світі України, немає другого Дніпра… Не знаю тієї нової України за Збручем, але до неї вибираю дорогу. Батьківщина на світі одна. Хочу з тобою побачитись. Є така можливість. У червні наступного року поїду із своїми студентами в геоморфологічну експедицію на Закарпаття, у село Волове. Це поряд із кордоном; ми могли б зустрітися на Говерлі. Напиши, чи зможеш прийти. Про вас дізнався від пилипівського солтиса. Два роки тому написав листа в сільську громаду й отримав відповідь. Не вірив і думки такої не допускав, що ти вибрався з тієї домб'євської клоаки… А Катрусю не розшукував, щоб не завадити їй влаштувати життя: я ж бо ніяк не міг поєднати з нею свою долю. Добре, що так сталося. Ще тоді, як ми прощалися у Домб'є, я хотів цього, бо знав, що кохаєш, і вірив: як виживеш — знайдеш її. Хай буде щаслива з тобою, а для мене вона навічно залишиться у пам'яті святим ідеалом. Цілуй її… І пишіть про все. А тепер про себе. В одному листі всього не розкажу, напишу кілька. Настала пора висповідатись перед тобою. Перед вами… Немає у мене ближчих за вас людей. На перевалі Гірська бригада спалила обоз, скинула у провалля гармати і у Верб'яжі склала зброю чеським прикордонникам. З цим і закінчились наші мрії на те, що ми ще повернемось у Галичину воювати з ворогом, і марно співалася пісня "вернуться ще тії стрільці січовії, задрижить тоді Варшава" — нікому вже не були страшні ізгої. Немов підбитий журавлиний ключ, потяглися ми довгою вервицею на північ у бік саксонського кордону — до Німецького Яблонного, а звідти в Йозефов, що біля Градця Кралового, де на нас неподалік старої фортеці чекали бараки, зовсім не кращі, ніж у Домб'є. Ото й тільки, що біля Верб'яжа, поки нас роззброювали і записували прізвища в акти, четар УГА скульптор Бринський встиг вибудувати з каменю капличку і на вмурованій у стіну мармуровій плиті вибив різцем зображення бандуриста, дату і внизу напис: "Слава не поляже!" Поезією і піснями ми розпочали боротьбу, ними й закінчили. У долині, між горбами й лісами, чорними рядами стояли бараки колишнього австрійського концтабору, обкопаного глибоким ровом і обгородженого подвійним рядом колючого дроту. Тут жили італійські полонені, і ми кілька десятків їх знайшли — трупів, запханих під нари, яких туди заховали живі, щоб отримувати за них пайку. Дзвенить на вітрі колючий дріт. Січе дощ, у бараки протікає вода. Ми ліпимо стіни, накриваємо папою[48] дахи, затикаємо діри, місимо подертими чобітьми болото… А на стіні, над верхніми нарами, висить приколена шпанеглем[49] фотографія дівчини–красуні, певне, італійки. Як надія, як рештка віри в чистоту й красу. Її не знімає ніхто, і я деколи вбачаю у чорнявій італійці риси моєї білявої Катрусі…. У погідні дні проводимо військові вправи. Без зброї, звісно. Це — як гімназійні уроки руханки, це гра. Організували курси істориків і географів. Я з пам'яті читаю лекції — за підручником Степана Рудницького — з географії України. Слухаємо реферати з історії — уже з історії! — українсько–польської війни. Драматичний гурток готує для постановки Хоткевичевого "Довбуша". Все це потрібне, щоб не занидіти духом, і все здається несправжнім. Штучним життям маріонеток. Ми — відчахнута від рідного пня галузка. Восени прийшла до нас радісна звістка. Комендант табору полковник Полєвка повідомив, що в Йозефов прибуде — сам запросив — капела Олександра Кошиця! Ще й газету приніс, в якій професор музикології Празького університету Зденек Неєдли писав: "Їхня пісня — це туга України за волею. Краса звуку, чар, абсолютна досконалість інтонацій… Українці перемогли нас несподіваною красою свого співу". Всі ми кинулися ремонтувати під театр барак–їдальню, мостити сцену. Ми вже чули про славне турне по Європі капели Кошиця, який заявляє вільним народам світу про існування народу українського, котрий теж має право на волю… Вирвалась капела з Києва, немов голі й босі троянці з вогню, і зворушила Європу. І пролила вона сльози розчулення, слухаючи плач невільників, проте ніхто й пальцем не поворухнув, щоб спинити амбасадорів Антанти виносити нації вирок, щоб допомогти народові, якому вибили з рук зброю і залишили замість неї тільки пісню. Врешті настало свято: вийшли на сцену сто хористів у темних костюмах і диригент у накрохмаленому сніжно–білому жабо, у смокінгу; змахнув славний Олександр Кошиць рукою, і хлинули на нас мелодії — одна від іншої тужливіша й трагічніша: про гетьманів, які вже не встануть, про чорну ріллю ізорану і кулями засіяну, про чорну хмару турецького війська, що виступило на Почаїв, про журавлів, які в чужині умруть, заки море перелетять, про круків, що хмарою літають над стрілецькими трупами, — про кров, пролиту для змісту нових невольничих пісень, які не дадуть загинути нації… Схлипнув зал і заридав, і були б очистились ізгої сльозами від накипу злоби й кривди, та в одного — сотника Яремчука — було того накипу забагато, а сльози ні краплі, він схопився з лави й заволав: — Перестаньте, перестаньте блюзнити! Інші народи розіслали по світу послів, а Україна — хор, і цим ми ще й пишаємось?! Він розірвав на собі кітель і вибіг на плац, кинувся до воріт, а звідти у бік залізниці. Товариші не змогли його наздогнати. Саме їхав поїзд, і сотник устиг… Коли вийдеш на гору Петрін, що височить над празьким районом Сміховом, і побачиш довкіл червоне море дахів, то тут, то там проколених готичними шпилями костьолів, — мимоволі згадаєш Львів, наш маленький, як люблять його називати чужинці, Париж, а я сказав би — Прагу: багато "львівського" кожного разу вбачаю в архітектурі чеської столиці й, може, тому так скоро прижився в ній. З Петріна побачиш усю Прагу: Старе й Нове місто, Панкрац і Виногради, а в підніжжі фунікулера — мій Сміхов, перетятий штефаниківською вулицею з театром "Швандово дівадло", двовежним костьолом Святого Вацлава, з казармою "Інвалідовна", де я мешкав якийсь час, коли вийшов з Йозефовського табору, з бічною вуличкою Пивоварською, де тепер наймаю невеличку кімнату в господині, яка чимось нагадує мені Гашекову пані Міллерову; далі Штефаниківська вулиця переходить у Кармелітський проспект, що закінчується перед Малостранською площею, посередині якої стоїть бароковий пам'ятник імператорові Карлові VI, праворуч — єзуїтський храм Святого Миколая, обставлений всередині фігурами пап і кардиналів, що проколюють мечами і спалюють зигзагами блискавиць невірних схизматів, а ліворуч — каскади дахів, що нестримно ринуть з верховин Празького Града, зухвало зупиняють масивні дубові двері з вивіскою "Пивовар "У коцура"" і зображенням цинічного кота, який зневажливим до всіх мирських турбот і проблем жестом запрошує прохожих зайти на кухоль свіжого чеського пива. У цьому пивоварі я випадково знайшов співрозмовника пана Балака, воєнного інваліда з дерев'яною кульшею замість лівої ноги, розмови з яким навіяли мені думку про потребу виїхати на Велику Україну. Звичайно, для такого рішення спричинилося багато факторів, але пан Балак перший розкрив переді мною правдиву сутність статусу емігранта… Та про це потім. Не раз тепер задумуюся над своїм життям: тяжке воно було, а все–таки я ніби в сорочці народжений. Уникнув неминучої, здавалося, смерті — і не раз, здобув освіту, та що найголовніше — мені пощастило зустрітися з людьми, які ніби показують мені дорогу до справжнього й суттєвого, що я повинен у своєму житті звершити, і люди ці розставлені на всьому соціальному діапазоні: учитель–інвалід пан Балак, найпопулярніший український поет Олександр Олесь і вчений світового масштабу професор–геолог Франтішек Бегоунек. Я живу нині в передчутті здійснення основного завдання мого життя, та зможу, якщо мені судилося, звершити його тільки на рідній землі, бо лише серед свого народу будь–яка праця — значна чи дрібніша — має елементарний смисл. Галичани вічно повинні пам'ятати благородство чехів, які — єдині в Європі — із співчуттям і нечуваною у той час гуманністю поставилися до українських вигнанців з рідної землі після програної війни. І якщо нині чехи через безробіття, яке охоплює весь світ, хочуть залишитися самі, без нас, то їх можна і зрозуміти: кого тільки нема в маленькій чеській республіці — галичани і східні українці, росіяни і калмики, грузини і вірмени… І всі хочуть мати працю й опіку, освіту та ще й субсидії, до того ж кожне земляцтво ревно займається непотрібною для чехів — і для емігрантів теж — політикою. Українці у президента Масарика отримали більше, ніж могли сподіватися. У жовтні 1921 року переїхав з Відня до Праги Український вільний університет, до якого міг вступити кожен, хто закінчив гімназію. Мені пощастило: на природничо–математичному відділі читав лекції з антропогеографії і геоморфології мій професор і приятель Степан Рудницький, теж галицький емігрант, і за його протекцією мені записали три університетські семестри, які я прослухав у Львові, тобто він засвідчив, що я їх прослухав. Крім того, у Подебрадах відкрилася Українська господарська академія, а за два роки УГК[50] заснував Педагогічний інститут імені Драгоманова, в якому я нині працюю лектором на кафедрі географії. І це в той час, коли в Галичині для українців закриті гімназії, а Український університет у Львові працює в підпіллі. Польсько–радянський мир у березні 1921 року поклав край нашим сподіванням на повернення до Галичини — у бойові лаштунки. У Йозефовськім таборі вже ніхто не хотів виходити на екзерциції: військова муштра стала хлоп'ячою забавою, а ми — масою бездомних людей, які втратили ґрунт під ногами. Залишився один для нас вихід — заробляти на хліб у чужині і вчитися. Чеська влада дозволила нам покинути табір, і незабаром неосвічені стрільці розійшлися по краї й стали добрими ремісниками: молода республіка потребувала ще тоді робочих рук. А освічені, скориставшись із заклику УГК, записалися студентами в навчальних закладах. Так закінчилася українська галицька irredenta. Правда, залишилося чимало політиків і політиканів, які марять відновити в еміграції свої сили для визвольної боротьби, з дня на день очікують "слушної пори", в очікуванні стають озлобленими і водночас безвольними й інертними людьми, колишня дійовість яких замінилася балачками й волелюбними піснями–жебранками під панськими дверима, а врешті капітулянтськими гаслами на кшталт: "Почекайте з революцією, прийде й на неї час, а з нас уже досить жертв — хай підростуть нові борці". Достоту, як у "Перезві" Олександра Олеся: Державні місії, Контроль, комісії, Пілати, дипломати — Вся Україна тут. Клопочуться, збираються, Прощаються, вітаються, Стрічають, виряджають, А ввечері — вино… Вийшовши з табору, я замешкав в "Інвалідовні" — колишній військовій казармі. Вчився. Політика більше мене не цікавила. Вся моя енергія, яка до решти не розтратилася в окопах, спрямувалася до однієї мети — стати вченим. Я тоді ще не задумувався, де застосую свої знання, я лише усвідомив, що Україні потрібні справжні вчені, що без фахівців розмаїтих профілів ніяка державність неможлива, а там, за Збручем, народжувалася молода держава, виростала під іншими, ніж я воював, прапорами, але ж була Україною. Із двотижневика "Нова Україна", який виходить у Празі, я дізнавався про післявоєнний голод, про впровадження нової економічної політики, про народну освіту в УРСР, яка потребує кваліфікованих працівників… А ще в місячнику "Стерні" прочитав інформацію про літературне життя на Україні. В цьому журналі опубліковані вірші українських поетів; я познайомився з Павлом Тичиною, і на мене очищуючою хвилею повіяли його пророчі слова: "Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея, не може ж так буть!" Тичининська поезія стала для мене новою життєвою опорою, змістом, програмою; вона б'є у груди криком до всіх, хто пішов шукати Ісуса на чужині: "Ідіть на Україну, заходьте в кожну хату, ачей вам там покажуть хоч тінь його розп'яту!" …Мені важко було повірити, коли в одному номері місячника я прочитав повідомлення: "У збірнику київських футуристів "Семафор у майбутнє" опублікував свої новели "На півдорозі" і "Бій" молодий прозаїк і драматург, виходець із Західної України Мирослав Ірчан". Андрій — там?! Залишився… І "почервонів"? А може, то єдиний вихід із нашого становища, єдиний сенс — "почервоніти"? Адже нема на світі України, немає й другого Дніпра… Я так і запитав його, коли зустрівся з ним — уявляєш, Іване, я зустрівся з Андрієм Бабюком на Вацлавській площі, коли у Празі 25 березня 1923 року відбулася демонстрація українців–емігрантів проти ухвали Ради амбасадорів у Парижі про прилучення Галичини до Польщі. Я так і запитав його з подивом і недовірою: — Як тобі вдалося так скоро "почервоніти"? — Хіба ми бики, щоб червоного боятися? — відповів він жартом. Це було в неділю. Біля Національного музею на Вацлавській площі вилаштувався четвірками багатолюдний похід і поплив униз, щоб на Староміській площі покласти до стіп пам'ятника великому борцеві за волю слов'ян Янові Гусу терновий вінок. При вході на Старий ринок спинили нас пікети чеської поліції: у будинку навпроти пам'ятника розміщалося польське посольство. Тоді похід вернувся знову на Вацлавську площу, тут відбувся мітинг. У натовпі я побачив Андрія. Важко було повірити, але то був він. Я пробрався до нього, узяв рукою за плече, повернув до себе, ми разом скрикнули, обнялися, і я тоді спитав… Потім ми пішли до готелю "Монополь" на Карлову площу — він там зупинився, їдучи з України в Канаду з місією видавати газету для канадських українців. Розмовляли всю ніч. — Я почав "червоніти", Михаиле, ще до відступу за Збруч. Воював у другому корпусі УГА, що стояв якийсь час на позиції у Дрогобичі. Може, ти чув або й ні — у одній із бригад утворилася червона "Жовнірська рада", постала вона як протест проти переговорів Петлюри з Пілсудським. Я не належав до неї, та бачив убитих; усі до одного члени ради були розстріляні… — У війни свої закони, — відказав я. — Якщо так швидко розчаровуватися… — Мною ніколи не володіли емоції, Михаиле: захоплення, розчарування. Я намагався збагнути ситуацію. Мусив для себе вирішити — уже за Збручем, — на чиєму боці маю воювати за Україну? На боці Директорії, яка разом із Галлером примусила нас залишити Галичину полякам?.. Зрештою, Перша бригада УГА, в якій я служив у двадцятому році під Уманню, перейшла на бік більшовиків. Отак я і став червоним… Пам'ятаєш нашу розмову у Варпаланці? "Винні будемо, коли при першій нагоді не переступимо ту межу, яка розділила навпіл український народ". Хтось із нас двох сказав ці слова. Нині іншого життя, ніж на Радянській Україні, я не знаю і не хочу знати. За кілька років або й скоріше повернуся з Канади до Харкова. Там я відчуваю себе потрібною моєму народові людиною. — А ми, по–твоєму, непотріб? — заярився я. — Тільки тому непотріб, що нас доля закинула на чужину? — Я так не кажу. Але ж ніхто не прив'язав вас до чужини. А на Україні відродження. Справжнє! Ти ж нічого не знаєш… Ні, я таки не розумію, як можна животіти в теплі й затишку на чужині тоді, коли Велика Україна стає на ноги і потребує рук, умів, коли Галичина конає під польським чоботом!.. Напевне, ти чув, мусив чути про колишніх старшин УГА Петра Шеремету і Степана Мельничука з моїх П'ядик. Не чув, то послухай. Дванадцятеро їх добровільно перейшли радянсько–польський кордон, щоб підняти повстання на Поділлі, та були спіймані і розстріляні в Чорткові. Я пишу про них драму, яка буде називатися "Дванадцять"… Скажеш: марно пролита кров. О ні, брате! Воля ніколи не прийде до тебе сама, мов наречена до шлюбу, за неї треба класти голови. Й жодна крапля крові не пропаде марно. Як і та, що всякла в галицьке поле, наша стрілецька — теж. Згадували Маківку й присягу перед боєм… "А як впаду в лютім бою, не журись, я до тебе ще повернуся колись…" Не впали ми, але й не повернулись до своїх коханих. Андрій хоч поніс ім'я своєї Ірки у псевдонімі, а я від Катрусі — тільки терпкий подих її останнього поцілунку. На прощання Андрій сказав: — Хочу зустрітися з тобою у Харкові. Знаєш, як то було б чудово! Ми поїхали б у Мерефу на батьківщину Івана Сірка. Вибрались би на Лопань порибалити… Ти б познайомився з Курбасом, побачив живого Тичину… Не засиджуйся тут довго, Михайле, там будеш потрібен. З паном Балаком Михайло познайомився два роки тому в пив'ярні "У коцура" на Малостранській площі. То був день його першого наукового успіху: докторант[51] Українського вільного університету Михайло Шинкарук захистив на професорській раді під головуванням ректора університету професора Горбачевського дисертацію на тему: "Регіонально–географічне поняття Східної Європи в найновішому освітленні". За овальним столом у конференц–залі Геологічного інституту сиділи авторитетні вчені: професор хімії Іван Горбачевський, професор географії Степан Рудницький, професор педагогіки Софія Русова, професор мовознавства Василь Сімович, професор славістики Дмитро Чижевський — цвіт української науки на чужині — і запрошений на раду професор геології Карлового університету Франтішек Бегоунек, якого Михайло побачив уперше, а знав давно — вимогливого до своїх вихованців чеського вченого. Тому, коли професорською радою дисертація була вже схвалена, а Бегоунек попросив слова, Михайлова душа, як кажуть, пішла в п'яти. Бегоунек хвилину мовчав, вивчаючи поглядом дисертанта, переступав з ноги на ногу, причому його повна присадкувата постать похитувалась за столом, ніби професорові було незручно стояти; Горбачевський попросив його за кафедру, та він недбало змахнув рукою, і Михайлові похололо у грудях: учений забракує дисертацію. Врешті професор заговорив: — Я передовсім хотів би запитати шановного кандидата в доктори, до якої галузі географічної науки можна б віднести вашу дисертацію: до геоморфології, загальної фізичної географії чи до антропогеографії? Не можете на це питання відповісти, правда? І я не можу. Вас цікавить регіон Східної Європи, і зосередили ви свою увагу на центральній його частині, яку заселюють русини. Це зрозуміло: ви українець, а Закарпаття — його наш письменник Іван Ольбрахт у розмові зі мною назвав "землею без імені" — вас болить не тільки як географа, а ще й як історика або лінгвіста, бо ж це найвідгалуженіша на захід вітка вашої землі й народу. Ви ґрунтовно описали рельєф краю, а теж рослинний і тваринний світ, певне, не раз побували там в експедиціях, визначили етнографічні межі Закарпаття і з погляду антропогеографії довели, що географічна межа України проходить по угорсько–чеському кордоні. Я вас розумію, проте думаю, що чеським політикам, які з кожним роком все більше схиляються до думки, що чехословацька земля сягає на сході до Пруту, а на півночі до витоків Тереблі й Тересви, ваша наукова діяльність не сподобається, і вам краще б продовжувати її на Україні… Загалом я вельми задоволений вашою докторською роботою і вважаю її геоморфологічною — ви прекрасно бачите й відчуваєте рельєф землі. Проте часто повторюєте відоме, а є ж на світі землі ще не відкриті, а коли й відкриті, то не описані, для прикладу — архіпелаги Північного Льодовитого океану… Та це вже я своє торочу, бо мрію про Північ… Я ставлю найвищу оцінку дисертації Михайла Шинкарука. Професор Рудницький провів новоспеченого доктора до Кардового моста. Михайло запрошував його в ресторацію відзначити свято, та професор відмовився. Запропонував Михайлові посаду асистента на кафедрі географії у Педагогічному інституті імені Драгоманова. Довго розмовляв з ним, був наче чимось стурбований, а нарешті сказав таке, що дуже стривожило молодого доктора: він не мислив себе у Празі без Рудницького: — Я вирішив, Михаиле, виїхати до Харкова. Бегоунек має рацію: наше місце на Україні… Багато хто вже виїхав, ви про це знаєте. Якщо Грушевський зважився і навіть Гриць Коссак, то мені тим паче… Коли це вже станеться, я напишу вам — звідти. А ви самі вирішите… — Я думав про це і — боюся, — відказав Михайло. — А я — ні… Все, що відбувається тепер на Україні, не дає підстав боятися. …Пив'ярня "У коцура" — це дві маленькі зали, з'єднані широким отвором дверей. Там з ранку до вечора сидять, міняючись, малостранські пиворізи за найсмачнішим у Празі пивом. Тут сідаєш за столик, підсуваєш до себе картонне кружальце із зображенням цинічно усміхненого кота, кивнеш пальцем офіціантові, який стоїть за шинквасом виструнчений, мов журавель, — і гальба пінистого пива вже перед тобою, на кружальці перша позначка червоним олівцем — такі позначки, якщо клієнт засиджується, обвивають віночком усе кружальце довкола. Михайло замовив пиво і сидів за кухлем, стурбований словами Бегоунека, розмовою з Рудницьким, а ще раніше — з Ірчаном. Був роздвоєний, мов розламане яблуко, яке вже не стулиш в одне, та рішитися на щось конкретне не міг: можливо, була йому потрібна ще чиясь порада. Нині він став асистентом, завтра стане лектором, потім — доцентом, професором — чи ж то варто покидати насиджене вже місце і йти в невідоме, непевне?.. Але що це? Я ж ризикував завжди. Що сталося зі мною на чужині? Що сталося з нами всіма, що ми так спокійно — із застільною бравадою і політичною пасивністю — цілих чотири роки лояльно чекали рішення Антанти? І який подвиг — не дали себе вивести з рівноваги брутальністю європейських політиків, ото тільки що вийшли на демонстрацію, ніби для протоколу, а далі поводимося, мов покірні телята, перед обличчям хамів… Таж у Галичині точиться хай і безнадійна, проте конкретна боротьба з окупантом, а тут, в еміграції, кожен другий без жодної на те підстави вважає себе розіп'ятим Христом, одягає на голову терновий вінок мученика і б'є рабські поклони перед господарем. Чи ж не пора порвати із своїм минулим і, не забуваючи його та зміцнившись ним, стати творчою силою на Україні — вона ж одна! Хтось привітався з Михайлом по–чеськи; підвів голову: біля столика навпроти нього стояв, спершись на палицю, високий чоловік. Лівою рукою підтримував ремінь, на якому тримався протез — дерев'яна кульша, правою підкручував довгого вуса й дивився на Михайла співчутливо й приязно. — Воював? — спитав чоловік, і з тону питання можна було зрозуміти, що участь у війні він вважає найвищою гідністю мужчини. — Воював, — відказав Михайло. — А де? — Всюди… Закінчив війну в Галичині. — А–а, січовий стрілець… Вас тут багато, вас тут аж надто багато… — Звільнити вам місце за столиком? — Та ні… Я не з тих чехів, що хотіли б вас усіх зібрати докупи і перепровадити через перевал. Я з тих чехів, які намагаються збагнути моральний стан вигнанців із рідної землі… Вас тут часто бачу і давно знаю, що ви емігрант. Це на обличчі написано. Хто ви? — Викладач Педагогічного інституту. Нині став ним, щойно захистив дисертацію. Михайло Шинкарук… — Йозеф Балак, — відрекомендувався чоловік. — Учитель… І це ви отак наодинці святкуєте? — Складіть мені компанію. Пан Балак відчепив від стегна дерев'яний протез, засунув його під столик, умостився на кріслі й замовив два пива. — З охотою… А кого будете вчити — чехів? — Ні, українців. — А коли вони звідси заберуться, тоді кого? Михайло пильніше приглянувся до співрозмовника. Хто він: нетерпимий до інородців шовініст, який прагне мати Чехію тільки для чехів, чи тверезомислячий реаліст? Останнім часом, коли на республіку почало насуватися найтяжче лихо — безробіття, у чеських газетах з'явилися образливі для українських емігрантів статті, в яких їх погордливо титуловано "тірольцями Сходу", що, мовляв, ніколи не стояли на незалежних позиціях, а завжди служили сильнішим сусідам, то хай собі йдуть у Польщу і стають її громадянами — чей же таку долю визначила їм Рада амбасадорів. Пан Балак не зводив з Михайла погляду, і не було в ньому нехоті чи ворожості, а тільки співчуття. Він чекав відповіді на своє питання. — Як бачите, я непогано знаю чеську мову, — відказав Михайло. — Хіба доконче тільки чех повинен учити чеха? — Я так не думаю. Багато по світу інородної професури. Не можна всіх зганяти до свого краю, від цього наука втратила б цінне джерело інформації, емоцій, настрою, які йдуть до автохтона від чужинця. Але я думаю конкретно про вас: чи не краще б вам працювати дома? Я ж бачу на вашому обличчі зажуру. Нині у вас такий день, а ви сумні… Михайло в цю мить уперше відчув — нібито пан Балак, немов лікар, відкрив затаєну в ньому хворобу — журбу. Відколи переступив чеський кордон, смуток не покидав його ні на хвилину, й він так звик до цього стану, що й не помічав його… Той холод серця, немов паморозь, весь час їжився на завмерлій пустелі душі, й почуття жили в ній хіба лише для того, щоб відчути власний біль і страх за життя. Тепер Михайло заглянув у свою душу і не знайшов у ній любові до краю, який його прихистив. І як то він міг–тут жити, учитися й працювати — без любові? А може, вона була, та чужина поволі висмоктала її, мов алкоголь здоров'я?.. Жорстокий Бог: створюючи людину, він прищепив їй любов до рідної землі, без якої вона чахне. Є багато кращих земель, ніж твоя, але ти тоді лише щасливий, коли повертаєшся додому. Чомусь–то англієць не покидає свого вогкого, мов для рептилій створеного краю, не перепливає тридцятикілометровий Ла–Манш, щоб зажити в казковій сонячній Італії. І ескімос не мандрує на південь, до сонця. Чому я досі тут, у цьому милому чеському раю? Чому ми на чужій землі — у безпеці і благополуччі — забавляємося у політику, ніби в карти граємо, чому ми гайнуємо час у казино за справжніми картами і займаємося цим ділом з таким поважним виглядом, ніби виконуємо тяжку роботу для свого народу? Який у цьому сенс? Пан Балак ніби підслухав Михайлові думки, продовжував: — Ви сумні тому, що — емігрант. Емігрант за своє врятоване життя платить усім: маєтком, громадським становищем, амбіцією — бо ж краще бути живим псом, ніж мертвим левом. Емігрант весь час відчуває свою неповноцінність, він деградує — стає запобігливим, озлобленим. Професор, наприклад, мусить брати в руки лопату, а генерал — молот. Вони змушені цим займатися, щоб прожити, але й аборигени роблять те саме. Різниця у тому, що емігранта можна в кожну хвилину позбавити праці, а абориген має на неї сяке–таке право. Тому емігрант заздрить, у безсонні ночі водно думає, ким він був або міг бути і ким став, а заздрісна людина — напівлюдина. І в цієї напівлюдини почуття первісного безмежного щастя від того, що уникнув смерті, і первісної безмежної вдячності господареві за його дозвіл зберегти собі життя покриваються накипом чорної злості, ненависті до людей, які живуть на своїй землі, хоч ті теж убогі, струджені, скривджені. Емігрант завжди потенційний ворог того, хто його прихистив, і тому абориген хоче його позбутися. Комірник може замешкати в домі господаря на якийсь час, але не навічно… — Чому ж тоді ви нас прийняли, чому не примусили залишитися дома? — вистогнав Михайло. — Ви мені й нині не заважаєте, — пан Балак поклав долоню на Михайлове зап’ястя. — Але пора й честь знати. Чехія маленька, чехам стало тісно від емігрантів. Позаймаєте посади, а нам куди — до Австралії? Ви повинні це зрозуміти… Якби у вас була своя держава, ми могли б із вами обмінюватися ученими, фахівцями, ремісниками, сезонними хліборобами… — Ми маємо свою державу, маємо! — скрикнув ображено Михайло. — То чому ж не їдете туди? Дорогі! Закінчується дев'ятий рік моєї скитальщини, й відходять у спогади тяжкі хвилини поневіряння на чужині. Не голодував я, ніхто мене й не кривдив, здобув науку і знання, а відчуття загубленості, усвідомлення, що ти біологічна особина, яка їсть для того, щоб жити, а живе — щоб їсти, не позбувся ні разу, ні на мить. Заповідайте своїм дітям ніколи не покидати рідного краю. Людина мусить, прокинувшись уранці, бачити над собою рідне небо — хай навіть воно у хмарах чи спалахах вогню. Я змучився, душевно знидів — дайте мені хоч на один подих рідного повітря, один лише ковток води з холодної Березівки. Поверніть мені пилипівський святвечір, хай я почую дитячу коляду під вікнами і жебоніння віншувань; хай ще раз послухаю, як скриплять чоботи на свіжому снігу, коли старші церковні браття обходять на Різдво з вертепом усе село і їх могутнє "Бог предвічний" злітає у піднебесся, хай ще раз утішуся "маланкою", нарегочуся з витівок Чорта, зі страху Жида і злякаюся Смерті з косою — як я її колись боявся, коли сидів на печі, а вона стинала Ірода, — чи ж буду так боятися, коли увіч прийде до мене? Дайте мені постояти під холодним місяцем і полинути, немов безплотний дух, за відгомоном вечірнього дзвону над сакатурськими перелісками і ярами, дайте мені припасти до порога рідної хати й поцілувати сліди батька–матері!.. Дайте, благаю вас, бо надходить святвечір, а я — один. Та ні, не буде того вже ніколи. Незабаром перелечу літаком над землею, за яку пролив кров, над солом'яною стріхою вітцівської хати, і заплачу, і втішуся, що Україна — велика і на ній знайшовся для мене притулок. Я отримав із Харкова від професора Рудницького листа і вирішив. Подав заяву в постпредство УРСР у Празі: мені пообіцяно до осені задовольнити мою просьбу про виїзд на Україну. Аж до осені: треба ж вивчити з усіх сторін мою справу і підшукати місце праці й проживання в Харкові. Я сподіваюся на університет. Прощаюся із золотою Прагою. Кожного дня. Я ж таки полюбив її змученим серцем вигнанця і знаю: снитимуться мені до самої смерті величний костьол Святої Людмили на Виноградах, який я щодня минаю, йдучи до праці в Педагогічний інститут — червоний п'ятиповерховий будинок на вулиці Слезькій, і будуть снитися мої студенти, з якими повесні ще раз, востаннє, поїду в експедицію на Закарпаття, — понесу з собою їх тужливі й заздрісні погляди і мовчазний докір за те, що полишаю їх на чужині. На все життя запам'ятаються містечко Ржевніце над річкою Бероункою, що за двадцять кілометрів від Праги, й будиночок під червоною черепицею, а в ньому — скромна кімната з сільською постіллю, застеленою рядном, і піч у кутку, і високий, худорлявий, у пенсне, господар — Олександр Іванович Олесь, до якого приходять українці–емігранти, мов віруючі до Мекки: хто поглянути на знаменитість, хто подякувати за скарб очищуючої поезії, якою він щедро обдарував усіх сущих на землі українців, а я — за благословенням на дорогу до рідного краю поетового, якого він сам уже не побачить. І понесу його журбу, і застерігатиме мене заповіт поета — мука його сумління: Хто в час пожежі край свій кине І, як боюн, в чужий втече, Того весь вік вогонь пече І проклін рідної країни. І буде мені пам'ятатися сива сльоза на змарнілій щоці поета, потиск руки на прощання і слова: "О, принесіть як не надію, то крихту рідної землі!" Затямлю назавше мудрого й доброзичливого чеха — професора Франтішека Бегоунека, з яким поділився своїм наміром виїхати на Україну. Цей великий учений і романтик пошепки, щоб не вректи, похвалився мені й своєю радістю: італійський конструктор дирижаблів Умберто Нобіле запропонував йому взяти участь в експедиції на дирижаблі "Італія" до Північного полюса. Сповниться мрія його життя… А я, слухаючи його і прощаючись з ним, так яскраво уявив собі, ніби побував там, північні архіпелаги — Нову Землю, Шпіцберген, Землю Франца–Йосифа і Соловки. Боже, чи пощастить мені хоч раз ступити на них ногою? Я напишу тобі, Іване, із Закарпаття. Хочу — може, востаннє — зустрітися з тобою. На Говерлі… Розділ десятий Цілющий сон здолав Євгена, і снилося йому, що він безконечно довго й солодко спить. Чув, як уві сні повертаються до нього сили: так, напевно, зморожена за зиму й від життя відчужена деревина набухає напровесні соками. Вже моцується й стримує у кореневищі, стовбурі й гілках знайома сила, ще трохи — і вона вибруниться молодим листком і цвітом, але пробудження ще треба ждати, — і Євген, спокійний і впевнений за своє життя, терпеливо очікував переходу з глибокої дрімоти в живий реальний стан. Уві сні він докінчував свою розповідь для молодшого брата, а коли вона вже завершувалась і можна було естафетою передати її молодшому поколінню — правдиву, болісну і, зрештою, оптимістичну, — підвелася у куті намету тінь скитальника Михайла: вона наближалася до Євгена, набирала чітких обрисів, і він, напружено вдивляючись, уздрів перед собою не кустратого відлюдника з розповідей Федора, який за рибні місця виторговував у геологів сіль і патрони, а рідного стрийка Михайла, що нібито зійшов із Ніниної фотографії — з утомленим обличчям полярника, який сидить на каменеломі, спершись на лікоть, чорнобородий, у важких чоботах, фуфайці й ватяних штанах, а довкола нього, проламавши земну кору, випорснули стулені головки полярного маку та стебла жорсткої осоки. Він наближав до мене своє обличчя, даючи його добре розгледіти; я стрийка легко впізнав, ніби з дитинства був з ним знайомий: стрийко мав схожі з батьком риси лиця, та був кремезніший і поглядом суворий, вольовий, достоту такий, якого вималювала моя уява; стрийко Михайло допитливо вдивлявся у мене, ніби теж хотів упізнати, врешті скупо всміхнувся, спитав: "Чому тобі враз захотілося воскрешати мене з мертвих? Навіщо розвереджуєш старі рани, роз'ятрюєш давній забутий біль, намагаєшся пізнати його і не можеш, вникаєш у каламуть нашого страху і вникнути не маєш сили, бо ніхто з живих не спроможний уявити паралізуючого жаху насильницької й неповинної смерті; з пісень, переказів і легенд, бо ж до архівів доступу не маєш — та й де ті архіви? — відтворюєш картини нашої програної війни, нагадуєш про неї, а правдивих реалій не знаєш; і пощо, нарешті, спотребився тобі я — убитий тому п'ятдесят літ молодий вчений, який не встиг нічого великого для науки зробити і без котрого народ спокійно обійдеться?" "Я воскрешаю не вас, стрийку, а пам'ять про знівечене покоління. Кожен із вас мусить постати з мертвих і смертю смерть подолати незалежно від того, скільки хто встиг віддати свого життя людям; кожен має воскреснути, бо від забуття про вас маліємо ми — живі. Я ловлю пам'ять про вас очима людей — чужих, знайомих і рідних: крізь їх зіниці входить у мою душу й закарбовується у серці не бачений мною світ, який не має права загубитися у зміні поколінь… У мене дома на стіні розмірено хитається маятник старосвітського годинника, подарованого мені покійною бабусею. Купила вона його ще перед Першою світовою війною, і досі він відлічив сімдесят п'ять літ — час, в якому повністю вмістилася історія двох поколінь і розпочалось життя третього, якому я зважився передати оповідь про звитяги і втрати, надію і безнадію, біль і суворий досвід двох попередніх. Чи варто це робити, питаєте? Сієте в мою душу сумнів, чи потрібні, мовляв, будуть моїм дітям, внукам і правнукам відшумілі пристрасті їх предків, наскрізь просяклі муками і кров'ю? Хто зна… Але була у ваших потугах віра в живучість нашого народу, в його гідне призначення на планеті — чи ж то коли–небудь перестане бути актуальною ця проблема? Не перестане, бо якби так, то марним стало б усе, що досі створив мій народ. Хитається маятник Хроноса на вагах двадцятого століття, яке минає. Йому, Хроносу, байдужі наші болі й радості, проте лише до нього, до глибин часу, звертаються люди навіть тоді, коли до пошуків спонукує їх не національна пам'ять і не синівський обов'язок, не біль, а звичайна цікавість: що там було, що приховано, що забулося, що пропало — хай то йдеться навіть про неіснуючу і нікому не потрібну Атлантиду… А ми воскрешаємо забуті миті історії живого нині народу. Я не все знаю і про вас, стрийку. Чому ви ні разу не згадали про Соловки, адже ваша мрія — ступити на них хоча б однією ногою — сповнилася, та ще й як: ви не тільки ступили, вам довелося там зустріти свою останню мить. Чому мовчите, чи то аж так страшно було, що й згадати невміч?" "Тобі, Євгене, легше буде й без мене уявити соловецьке пустище, ніж сказати всю правду про нашу програну війну на галицькому полі. Про трагедію розстріляного покоління у тридцятих роках ви нині говорите відверто, без страху, однозначно: у злочинстві сталінщини ніхто, крім виродків, уже не сумнівається, і вся правда — на нашому боці. А про історію українсько–польської війни хіба ти зважишся заговорити як безпристрасний літописець, коли тебе б'ють по пальцях живі ще варвари, які знівечили наші могили, а з другого — заколисані легендами, теж іще живі свідки нашого героїзму, немочі й безпорадності? Скільки разів ти вже переглянув у думці свою розповідь для молодшого брата, скільки рядків, які б могли обурити одних чи других, ти викреслив і заховав їх у пам'яті до кращого часу, коли можна буде сущим на українській землі людям сказати всю правду про славу і про ганьбу?" "Я зробив скільки міг, стрийку. Хай моя зухвалість заговорити про це першим виправдає моє невміння і мою обережність… Скажіть, що трапилося з вами на Соловках?" "А ти впевнений, що саме там обірвалося моє життя?" …Пухка габа сну, немов гірський туман, накочувалася на Євгена клубками, і блідла в них примара образу стрийка Михаила; обличчя його мінялося, й він знову уподібнювався до кустратого й чужого скитальника з холодними, олов'яними, мов небо над озером Ямба–то, очима; погляд його часом ставав зловісний, і Євгена уві сні огортав безнадійний туск бранця, що потрапив у лабети злій силі, у цій пустелі всевладній, і був тією силою відкинутий від суспільства ним озлоблений скитальник, який не випустить їх із тундрового полону на світ Божий, помщаючись таким чином суспільству за своє осамотнення. Але туман ставав чимраз густіший, він поглинув у себе й скитальника, і на світі не стало нічого, крім туману та покручених, переплетених, немов карликові зарості в тундрі, кущів карпатського жерепу біля ніг, а під ногами — кривавих латок рододендронів. Я умить упізнав стежку, що спиналася поміж жерепом із Пожожеської полонини на вершину Говерли; легко, як у молодості, поквапився нею угору, мене, крім розбудженої у цю мить туристичної охоти, гнала ще й цікавість: там, біля масивного, мов донжон[52], прикордонного стовпа, що бовванів у тумані, стояли два силуети, і я впізнав їх: були це мій батько і стрийко Михайло, яким раннього літа 1928 року чеські й польські прикордонники дозволили зустрітися на Говерлі. Вони стояли на віддалі, немов чужі, бо до чужих світів, між якими пролягла смуга кордону, належали, й переступити його жоден не мав права і не бажав цього. Іван зупинився на східному прузі прикордонної смуги, а позаду нього — у глибині, за здибленим і навіки застиглим штормом гір — простелялася його земля, уярмлена і рідна, якій він посвятив своє життя і прирік на терпіння за неї свою дружину і синів. Він був упевнений, сповнений гідності за свою посвяту. А на західному прузі стояв самотній і розгублений скитальник, який пролив за землю, нині тільки Іванову, кров, а не мав права на неї ступити, й перед яким прослалися у непроглядну повінь туману незвідані шляхи — до слави чи до безчестя, до свободи, а чи до неволі… Я не намагався підслухати їхню розмову, та й не міг би її почути крізь повсть туману, я й так знав, про що вони розмовляли. А може, тільки думали і в думці докоряли один одному або ж прощали чи намагалися порозумітись, бо не тільки державний кордон проліг між ними, а й невигойний біль за кохану, а й розстань між скитальником і господарем, а також межа світогляду і різної віри у своє призначення на розшматованій землі. Я довго дивився на дві застиглі постаті, і врешті одна, стрийкова, почала віддалятися, а батькова й не ворухнулась: він чіпко вдивлявся у білу непроглядь, в якій розчинився силует його брата, поки той не зник назавше, — не міг з цим змиритися Іван, стояв і силував себе збагнути таємницю зникнення Михайла. …Де він, куди подівся, у яку прірву канув, що немає не те що могили, а й сліду? Хто нарешті відкриє чорну книгу смертей і повість мені, де зустріла стрийка остання його мить? Де вони — утоплені, замордовані, розстріляні? Ніхто не скаже. Знеособлений народ, який став ворогом одного нелюда, гинув не поодинці, а гуртом за його всесвітню ганьбу, і могила народу — повсюдно, а в кожної окремої жертви — у серцях живих. Хто розкаже істину про Соловки? Чи то правда, що Мирослав Ірчан, коли "трійка" присудила йому новий строк у десять років, закричав: "Чому так мало? Чому так мало?!" Що здивовано придивлявся до суддів, розводив руками, перепитував, і вони не знали, що з ним робити: додати ще строку чи розстріляти? Що потім заперли його в Головленківській вежі, і він там наклав на себе руки, розбивши голову об мур? Чи правда, що в ризниці Успенського собору Лесь Курбас ставив п'єсу Бернарда Шоу "Учень диявола", в якій ішлося про засудження до страти невинного, і коли на сцені англійський генерал запитав підсудного Річарда, яку смерть він вибирає — через повішення чи розстріл, один в'язень, а був це український поет Василь Мисик, вигукнув: "Ми всі тут Річарди!", за що був посаджений у карцер, забутий і забуттям врятований від розправи над українськими в'язнями у листопаді 1937 року. А це таки правда. На сторінках журналу "Соловки" свого часу було надруковане таке пояснення для в'язнів: "Арешт ста чоловік є для держави кардинальнішим вирішенням питання про ліквідацію небезпеки для країни, ніж перебування одного злочинця з їхнього середовища на волі". Не пояснено лише, який сенс в ув'язненні ста чоловік, коли між ними не було жодного злочинця?.. А чи правда, що в жовтні 1937 року на Соловецькі острови прибула "Особлива трійка НКВС" на чолі з найретельнішим виконавцем єжовської волі майором Кашкетіним, який уночі, мов упир, з'являвся в заставленому триярусними нарами Преображенському соборі, поіменно викликав на суд і на паперті розстрілював, а однієї ночі викликав Леся Курбаса? А що холодної листопадової ночі 1937 року в'язнів вивезли на чорній баржі "Клара Цеткін" у Біле море, і баржа вранці повернулася порожня?.. Чи правда?! Хто нарешті про це повість людям? Чи дізнаюся я коли–небудь, де зарито тіло мого стрийка, невинно загиблого професора географії Михайла Шинкарука? Так думав я уві сні, а кадри сну без упину мінялися. Туман, що клубочився понад горами й ринув із верхів в ізвори, мов водопадна бурхать, лагіднішав, заспокоювався, щільним пластом налягав на землю, притолочуючи жереп, і я, приглянувшись, побачив, що то не карпатський заросляк, а покручені кущі карликової смерічки повзуть по рівній, мов тік, площині… Я знову опинився у тундрі, загублений серед снігової пустелі, і, мабуть, востаннє відчув цілковиту безпорадність. Я остаточно переконався, що мене й моїх друзів насправді може врятувати тільки скитальник Михайло — єдина серед цієї пустоші жива людина. Я подумав про нього, і він постав переді мною — весь у паморозі на оленячому кожусі, шапці, бороді й бровах; паморозь бралася бурульками кришталевої солі, ніби він щойно вибрався з дна Білого моря, куди його разом з іншими в'язнями лихої листопадової ночі зіпхнули з палуби баржі, й цікавість перемогла мій власний страх від загубленості в тундрі: а який був його страх? Цікавість моя була гріховна, ніби я озухвалився заглянути в потойбічне життя, бо ж ніхто з живих не може знати, що почуває людина перед обличчям насильницької смерті. І я спитав: "Дуже страшно було?" "Кому?" — нахилив до мене голову скитальник. "Вам, стрийку Михаиле". "А, ти знову про Шинкарука. Я ж ніколи ним не був. Навіть не пам'ятаю, чи знав коли–небудь такого… А втім, то діялося давно: в експедиції на Землю Франца–Йосифа нас було багато… Михайла Шинкарука на Соловках я не зустрічав… Але чому ви, які залишилися на волі, водно думаєте, що ми гинули тільки на Колимі, Соловках, у Воркуті? Нас убивали всюди… Ти хочеш уявити собі останню мить свого стрийка? Це зовсім легко. Його забрали у тридцять сьомому? То втішся тим, що йому було легше, ніж нам. Могло бути легше. Ми, репресовані раніше, спочатку мусили витримати допити; тобто ніхто їх витримати не міг — ми признавалися до найтяжчих провин, яких ніколи не вчинили й навіть не знали, як могли б їх вчинити; потім давали нам один строк, далі — другий, врешті кожен третій в'язень дочікувався свого Кашкетіна, а тоді наставав кінець. Таких, як я, що чудом вижили, було небагато… А з твоїм стрийком могло бути так. У той час, коли його забрали, машина смерті квапилася. Назрівала війна, і країну треба було очистити від останнього ворога. А тому, що вороги підступно ховалися серед сотень і тисяч, треба було ті сотні і тисячі знищувати, щоб не залишилось ворога й на розплід. Це була копітка й тяжка робота, але за Сталіна, сам знаєш, був порядок, тож система знищення працювала надзвичайно чітко. Оту сотню чи тисячу або й мільйон людей, серед яких міг заховатися підступний ворог, привозили партіями в Москву, на Нікольську, 23, заштовхували по черзі в бокову кімнату навпроти залу засідань Військової колегії, головою якої був оберкат Ульріх, і там люди чекали своєї судної години. А тепер уяви собі: з Харкова привозять змученого тортурами Михайла Шинкарука. Він уже признався до вини, яку йому придумали слідчі. Проте ще сподівається на суд. Він скаже на суді, в який спосіб примусили його признатися до злочину, адже повинна існувати хоча б елементарна справедливість. Михайло на ту мить ще не позбувся наївності… Його заштовхують у бокову кімнату, набиту смертниками так, що й дихати нема чим, він зазирає їм у очі й відчитує у них найстрашніше: ні в кого не залишилося і крихти надії. Нікому не буде пощади, бо серед них є один справжній ворог і через нього треба знищити всіх тут присутніх. Але чому той — справжній — не признається, щоб порятувати інших, усе ж одно загине? Які дурниці! Навіть коли б знайшовся такий сміливий, то хто йому повірить, що він — один, адже всі тут до одного призналися до вини. Як бачите, не один серед сотні, а всі. Як багато розвелося їх, ворогів народу, а хтось ще там сумнівається, сльозу пускає… Проте в Михайла ще жевріє дрібка віри, що його не скарають на смерть. За що ж?! Він намагається ближче стати до дверей, щоб скоріше потрапити на суд. Він скаже суддям… Що? Як — що? Адже добровільно повернувся на відроджену Україну, став ученим, відкрив невідомі острови в Льодовитому океані, а тепер хоче всі свої сили віддати для радянської науки. Як у це не повірити? Ось вивели одного, другого, скоро його черга — і він скаже, що готовий поїхати в експедицію на Північний полюс, він знаючий і витривалий… Але що це: вивели одного і вже беруть другого, а з тим що? Випустили? Чути здавлений крик, когось волочуть коридором, потім долунює глухий постріл — наче з підвалу. Беруть наступного, а за хвилину — знову глухий постріл… Ні, такого не може бути… я скажу, що мрію ще й про Антарктиду, я можу принести справжню користь, навіщо мене вбивати, це безглуздо!.. Знову виводять, і знову постріл. Боже, як чітко і злагоджено працюють! Михайло вже не хоче на суд. Він намагається протиснутись поміж смертниками до тильної стіни: може, усіх не розстріляють, не може такого бути, щоб усіх… крайніх залишать, крайніх залишать… Та ніхто його не пропускає: твоя, голубе, черга, твоя… А як там? Вирок, підвал, лицем до стіни, а вбивці стоять півколом і ціляться з карабінів у потилицю. Чи впритул з револьвера?.. Я відпрошусь, знайду милосердних, вони теж хочуть жити, мають дітей… Знову постріл… Ні, мене вбивати не можна… я учений… навіщо стріляти в мій мозок, в якому стільки знань? Я не хочу, я не винен… Я не винен!!! Скитальник наближається до мене, мені він здається зовсім реальною людиною, кожух його пахне старою оленячою шкірою; а може, це мені не сниться; скитальник дивиться на мене страшними безумними очима, немов його в цю мить ведуть на страту, і він, збожеволівши, кричить: "Тішся, дурню, я легко вмер! Ха–ха, я збожеволів і легко вмер!" Я схопився. У наметі було ясно, надто ясно, мовби вгорі світилася біла жарівка. Може, то пробивається крізь тент снігова білота?.. Я вдихнув носом повітря й знову почув запах старого оленячого кожуха; хтось сюди заходив, одягнутий в оленячий кожух, хтось чужий: у нас інший одяг. І пілка відхилена — струмує крізь отвір холодне повітря до намету, надворі біло… Хто заходив сюди, хто сидів тут, звідки взявся запах оленячої шкіри? Я глянув у кут і побачив сліди, схопився, виглянув надвір: до озера теж потяглися сліди на снігу. Вискочив з намету й остовпів: невже далі сниться?.. Над озером стояв високий кустратий дід в оленячому кожусі, з рушницею у руці… Це ж він — справжній скитальник! Я побіг, посковзнувся на снігу, упав і закричав: — Хлопці, тут Михайло! Михаиле, підождіть! На мій крик вибігли з сусіднього намету Юра, Віктор і Федір, вони теж загукали до постаті, що задкувала до берега замерзлого озера. Янченко кинувся бігти, та постать віддалялася, маліла і зникла з овиду в густій імлі. — Це був він! — ударився руками об поли Федір. — Скитальник Михайло… І втік. Утік! Отут нам і капець… У цю хвилину в небі почувся гуркіт. Ми заціпеніли від невимовної радості й одночасно — панічного страху, що літак пролетить, нас не помітивши; дивилися вгору й стояли, мов одурілі, ніхто не здогадався кинути хворосту у ватру, щоб дати знак. Паралізуюча безнадія, яка тільки–но дійняла нас, коли зник в імлі єдиний можливий рятівник — скитальник Михайло, — не покидала; та ось в олов'яному небі з'явилася цяточка величиною з комаху, вона збільшувалась до розмірів кулика, куріпки, орла, і врешті прямо на табір почала легко спадати хвостата кабіна вертольота. — Прилетіли!.. — видобув я із себе крик. — Ну й що? — зиркнув на мене Федір так, ніби нічого особливого й не трапилося, і я аж тепер зрозумів, скільки важили для усіх нас його спокій і врівноваженість. …Оце і вся розповідь для тебе, мій молодший брате: тривожна казка із щасливим фіналом. Скажеш, що набрид уже тобі той соцреалістичний хеппі–енд? Вірю. Та коли б сталося у нас інакше — чи міг би я тобі про все це розказати? Пілоти виправдовувалися: після повернення з Ямба–то їх відразу перекинули на бурові в Хальмер; думали спочатку, що це займе небагато часу, та довелося врешті признатися начальству… Усі ми знали, що будемо покарані, та це нас турбувало найменше: ми були врятовані з тундрового полону, з мініатюрного концтабору, в якому кожен по–своєму пережив страх відчуженості від суспільства, страх забутості й безглуздої смерті, — і більшої покари ніхто б не міг придумати. Хлопці вантажили в кабіну речі, а я стояв і далі, розгублений, здоланий пережитим і продуманим, не вірячи, що ми врятовані. Такого почуття довелося мені вже один раз зазнати, коли мене випускали з воркутинського табору на волю, і я вертався до людей з невольничого світу, забутого Богом у тундровій пустелі. Я тримав у руці коряжину–потвору, придивлявся до неї і дивувався, що враз утратила вона вираз лукавства, ненависті й жалюгідності — був це звичайний покруч, який не мав уже сили й потреби символізувати зло. І я без жалю опустив коряжину в сніг. Вертоліт стрімко піднявся у біле небо, а воно, на наш подив, неждано прояснилося, туман розсмоктався, ніби всяк у зашкарублу тундру, низько над обрієм проступив крізь імлу рудий диск сонця, і я побачив унизу жорстокий і безпощадний простір — гігантську пастку, що чигає на людські жертви. І в цю мить я зненавидів тундру. Знав, що десь серед її просторів загибає останній звиродень, якого лихе призначення примусило все життя тратувати закони людяності, й за це тепер розплачується — без вини винний. Мені стало чисто по–людськи жаль його, я пильно вдивлявся у засніжену пустку, чи не бреде десь він, збезумілий від розпачу, зганьблений підневільним життям, обкрадений ним, з украденою рушницею, яка єдина тепер може йому допомогти — відплатити смертю за смерть. Я перестав думати про нього — одного з останніх злочинців сталінщини — і ненавидів цей край, який перетворював людей у покручів і жодної дороги, жодної стежини не проклав на своєму мертвому лоні, які могли б вивести жертву з його мертвої хватки. Але що це? Снігове поле раптом закінчилося, ніби воно належало лише до володінь озера Ямба–то — юдолі смерті, з якої нам пощастило вирватися, і по тундрі у всі сторони світу простяглися чорні смуги, що звивалися по долинах та узгір'ях, немов сільські дороги, і зникали за горизонтом. Я згадав: це ворги, оленячі стежки, якими ходять і люди. Не в'язні, не скитальники, не загублені душі, а господарі своєї землі — оленярі, які знають закони справедливості і яким суджено у краю, приреченому колись бути місцем постраху, заслань і смерті, витворити своїми власними силами людську і людяну цивілізацію. Ось видніє унизу вершина, а на ній могилки з незграбними трираменними хрестами — це місце вічного спочинку вільних оленярів–лаптандерів. Їх, покійників, привезли сюди на оленячих упряжках ненці–християни й вирізьбили різцями на хрестах імена тих, хто прагнув бачити цей край не тюрмою, а вільною землею, хто бажав передати у спадок нащадкам не секрети нищення людей, а духовні цінності. Ці могилки, немов дороговкази, показують шлях до людяності й доброти. Треба їх повсюдно знаходити на оскверненій злом землі і йти за ними в пошуках справедливості, зневаженої колись людською глупотою. …Про все це я колись напишу. То зовсім не важко. Треба лише уявити собі ніколи не бачені й призабуті картини так чітко, щоб вони стали реальними, так зжитися з ними, щоб тобі здалося, що сидиш у старій вітцівській хаті, за вікном якої рудіє зжовклим листям старий горіх, а на шибках, вправлених у потріскані від дощів рами, переливаються при світлі знайомі з дитинства примари. Львів — Іслоч 1987–1989
Древляни	Близнець Віктор	Древляни Близнець Віктор З батькових оповідок Блаженні голодні й жадні правди, бо такі наситяться. («Новий завіт», V, б) Сотворіння світу Спочатку не було нічого. Ні неба, ні землі, ні людей, ні трави. Голубий сон. Вічний спокій. Небуття. А потім — як у біблії: з пустоти, з голубого сновидіння виткалось раптом щось, і було воно схоже на човен, а може, на колиску. Човен стояв на приколі. Я лежав у човні. Білі вітрила колисали мене. «А-га-га, а-га-га», — прокуреним басом наспівував хтось. Цей хтось був добрий. Він давав соску. Очевидно, то був мій бог. Це найперше, що я пригадую. Пригадую чи уявляю собі — не знаю. Одного разу (це вже ніби з пам’яті) захитався мій човен, заскрипіли весла, і понесло мене кудись у голубий туман. Понесло на сліпуче світло, над пухкими подушками хмар, і земля вже хиталась внизу, мов розгойдана колиска. Тільки тут, серед неба й зірок, я побачив, що мандрую не сам: в одному гнізді — а воно пахло житньою соломою — сидить кільканадцять янголят, і всі вони лупаті, довгошиї, мов ластів’ята. Я возлежу між ними, а править човном наш добрий бог. Він сидить спиною до нас, диригує вишневою паличкою, на блакитних хорах заливаються жайворонки, кучмата голова його в піднебессі, ноги в репаних чоботях торкаються грішної землі. Я ще не розумів тоді, що я це я, а бог — наш батько, а білолиці янголи — мої старші сестри і єдинокровний брат. Де я, що зі мною? — несила збагнути. Я бачу лише тиху воду, яка затопила широкий світ; бачу голубі острови, то кучеряві, то круглобокі, що виринають з туману, погойдуються на хвилях і десь поволі гаснуть. Все довкола — як марево: легке, прозоре, мінливе. Я теж легкий і прозорий. Боюсь перехилитися через край човна. Мені здається: як тільки висуну руку, голуба течія підхопить мене і понесе туди, де все зникає. З ляку тулюсь до широкої спини, вона пахне сонцем і потом. Тут мені добре, за нагрітою спиною. Хвилями, жайвориним співом заколисаний, я засинаю. Чую крізь сон, як хтось солодко прицмокує: «Цму-цмок! Н-но, поїхали!» Цей голос мені найрідніший. Це голос того, хто завжди схиляється над колискою, коли мені чогось дуже хочеться, — плакати, їсти чи пити. І зараз я заплакав би — так мені незвично, так широко й сліпучо-ясно в цьому безмежному світі, — але поруч він, його тепла спина, його заспокійливий голос. Вві сні минають віки, я розтулюю очі — навкруги все та ж блакитна безодня, краю-кінця їй нема. Човен пливе в безконечність. — Що то було, тату? — вже пізніше розпитував батька про небесне диво. — А було, сину, що намучився з вами. Мати в лікарні, я один, хоч розірвись, от вас, малих, посадив на підводу та й повіз у лікарню, щоб побачились. Найперший спогад… Казка обернулася на сільську буденність. Але не втратила для мене первісної поезії, глибокого смислу: за спиною батька вирушаю у світ. І той світ, як вічна загадка, голубіє мені неосяжними далями. За спиною батька. Це не раз повториться в моєму житті. Сніг був коням по черево. Коні греблися в снігу, як мурахи в піску, санки грузли в білих дюнах, горнули перед собою цілий вал спресованого снігу і раптом стали. Я скоцюрбився в санках, білі ведмеді товклися по мені, з м’ясом рвали пальто, кров цебеніла й холола на морозі, в кулак стискалося тіло, у степу завивала біла пітьма, білі ведмеді кидалися на коней, на санки, на мене, я змертвів, не міг уже одпихатися і готовий був заснути білим сном. Санки загортало снігом. — Злазь! — сказав батько. — Злазь і держись за мій ремінь. Вітер швиргонув мене у замет, запорошив очі, на зубах скрипіло бите скло. — Де ви, тату? — сліпо тикались пальці у білу стіну, аж поки намацали край обледенілої шинелі. Сіра солдатська шинеля напнулась, як парус, вітер бився об неї і падав у сніг, скарлюченими пальцями я вчепився в солдатський ремінь, прилип до батькової спини, відчувши деякий затишок. — Держись! — сказав батько. — За мною ступай. Батько грудьми розтинав білу запону, він дихав люто, наче криголам, він протоптував слід, вузьку траншею в снігу. Це була клята робота: сніг вище пояса, вітер товче тебе в сніг, а батько чоботом пробиває дорогу, ногу вперед — і я за ним, ногу вперед — і я за ним. Пригадався мені хлопчачий паровоз, коли ми вдвох або втрьох ставали на одні лижі, потім незграбно, як гуси, перевалювалися з боку на бік. Разом лівою, разом правою, лівою — правою, лівою — правою. То була дитяча забава, а це порятунок, вітер бився об парус і відскакував геть, тільки ревло над головою та в заметах борюкались ведмеді, у мене відтавала кров, мої чоботята машинально посувались за батьковими. Разом лівою, разом правою, лівою — правою, не відставай, хлопче! Вчись ходити заметами життя. Спершу мене дивувало, що батько йде зігнувшись, його заносить то в один бік, то в другий. Наче йому зав’язали очі, заметіль грає з ним у піжмурки, і він, обручами наставивши руки, ловить білу реготуху. Вона шалено крутиться, коси звиваються зміями, показує язика. «Ось вам!» — жбурляє в обличчя сніг і з реготом тікає; у батька зав’язані очі, він іде похитуючись, ловить порожнечу. Гра мене так зацікавила, що я наважився зиркнути з-за батькової спини. Вітер хлюпнув окропом: «Не підглядай!» — але я побачив. Побачив, що батько не грається. Батько штовхає санки. Власне, він штовхає коней, які вибилися з останніх сил, а санки підняв за полоззя і несе на руках, несе перед собою, тонучи в снігу. Він підпихає коней і тягне мене. За годину ми були в райцентрі, в шкільному гуртожитку; я відігрівався на лежанці, холод і страх поступово виходили з мене, у вікно бився крильми білий птах бурану. Я спатиму на лежанці, у завію більше ніхто не приїхав з далеких сіл, а завтра, якщо розпогодиться та повеселішає небо, побіжу до школи. Може, й не піду на уроки, видихатиму страх і мороз. А батько? Він не роздягався, стояв коло дверей у зашкарублій шинелі, витрушував сніг із-за пазухи. Він сказав; «Покурю — і назад». Назад — це п’ятнадцять кілометрів до нашого села. П’ятнадцять кілометрів завірюхи, сипучих снігових барханів, білої пітьми. Він штовхає сани і на повідку тягне задубілого сина. Батько не оставить дитину в зав’юженому степу. Це, мені здається, символічно. Але зараз я думаю про інше. Хіба він тягнув лиш мене? На власному горбу батько вивозив цілу хуру домашнього клопоту. Шестеро дітей. А хвора мати, а робота в колгоспі? І не його вина, що трьох із нашої хати понесла течія в сивий туман. Не його вина, бо він кожному одривав гарячий шмат своєї душі. Холодна весна сутужного року. Батько, артільний бригадир, пізно повернувся з поля. Дома — нікого. Темна пустка. Мати — в лікарні, саме тоді сухоти її підкосили. Діти порозлазились хто куди — на траву, на козельці, на ранні ягоди. В сирому кутку під ослоном батько знайшов тільки найменшого: воно ще, сказати б, і навкарачки не лазило. Ото, мабуть, випало з колиски, котьки- навкотьки під ослін та й заснуло. Батько облапав немовля — геть захололо, не дише. Лишалось на стіл покласти, свічечку запалити. Та бувалий вояка нагрів скоріше води, обгорнув пелюшками безкровне тільце і давай парити, розтирати і штучне дихання робити. Аж ось дитина розтулила погасле око і стиха закувікала. «Думав, не житимеш, — згадував батько. — І хоч, кажуть, двічі не родяться, тобі довелося двічі…» Я згадав про сумне, а треба ж і про веселе згадати, саме воно підводить до головної думки. Хлопець лежить тихий-тихенький. Він знає: не галасуй, не каламуть неба дурним криком, хай устоїться вода в бездонній криниці, а коли проясніє блакить, то небо, як велетенське свічадо, віддзеркалить навколишній світ. І побачиш тоді рівний лужок — зелене озерце, оправлене кучерявими лозами. І батька загледиш: він по пояс зайшов в оксамитову піну трави, кладе косою хвилю за хвилею. Тато без сорочки, тіло у нього біле й чисте, тільки під пахвою та на плечі — рожеві рубцюваті плями. — Тату, — біжить по зеленій руті хлопець. — Ото під пахву поляк вам стрельнув? — Еге, білополяк. А під ключицю навиліт — красновець. — Розкажіть, як воно було… З поляками. Жмутком трави батько витирає вороняче крило коси; очі в нього сірі, спокійні, з золотими прожилками, повно сонця в татових очах. Брови кошлаті, тугими намистинами іскриться піт. І добра усмішка заплуталась у його пшеничних вусах: «Знає мале, а бач, хитрюще, перепитує…» — Довго балакати, сину. Ось пройду одну ручку, сядемо спочивати, тоді вже слухатимеш. Я жду тієї хвилини, як свята. Батькові спогади, мудрі його оповідки. Вони заповнили мою душу, як степ і небо, як далекі імлисті обрії, сиві полинові рівнини, де відшуміло моє дитинство. Степ, і небо, і спека, і курява на шляху, і захоплюючі мандри в батькове життя — цього не забути ні вві сні, ні в лихоманці. Одна людина була для мене і Шекспіром, і Котигорошком, і Сагайдачним. То мій батько. Він для мене — жива історія з усім минулим, сучасним і прийдешнім. Батько вийшов з патріархальної сім’ї поліщука, в якій жили образи й духи древлянства, а дід пам’ятав ще французьке нашестя, а кріпацтво було тінню недалекого минулого, стихійним лихом, як, скажімо, чума, голодовка або повінь отого й отого — пам’ятаєте? — року. Батько воював під царським орлом, під серпом і молотом революції, під гавкіт куркульських обрізів. Він увібрав у свою душу цілу епоху, та не просто увібрав, а відсіяв найтрагічніше і найгероїчніше, відсіяв, як зерно, і воно, очевидно, проростало в ньому довгими ночами, коли він лежав в окопах, готуючись до атаки. Воно проростало, це зерно, і колосилося в його спогадах. Ми, діти, дуже любили зимові вечори, коли батько вилазив до нас на піч, нам одразу ставало святково тісно на черені, і батько, підклавши свої гіллясті руки під наші голови, починав розповідати. Він був тесля і свої спогади оздоблював так же майстерно, як, скажімо, скриньки або полички. Він творив поеми, повісті й драми, в яких гриміли шторми революції, билися й умирали мужицькі полководці, філософи і правдолюбці… Я давно задумав книгу з батькових оповідок та все відкладав, боявся сфальшивити, боявся потьмарити словесним пилом найсвітліші враження. Справді, чи зможу донести хоч краплину лукавої народної усмішки, передати спокійний розважливий тон людини, що пройшла, як казала мати, і Крим, і Рим, і мідні труби, наїлась баченого й пережитого по зав’язку? Не берусь — не зможу. Хочу всього-на-всього дещо переказати з чутих оповідок, переказати по-своєму, гірше, звичайно, від самого причетника… Солдат, що немало повоював на своєму віку, батько цінував слово, як патрони. Він часто повторював: словом можна убити і словом можна підняти з мертвих. Або ще так: добре слово не сорочка, а душу гріє. І коли він у пам’яті перебирав минуле, вголос роздумував над тим, що було та билом поросло, то робив це заради одного: словом своїм піднімати й підбадьорювати інших. Отож і почну з батькової притчі… Слово про слово Притча перша. Чмирі Ветхий пліт обвалився, почорнів, лозу в одному місці наче возом вирвало, в ту дірку Денис підглядав, як збирається сусід на косовицю. Розвиднялося. Сонце ліньки вставало з теплого кубла, воно, обважніле й заспане, нехотя лизало росу на лугах за річкою. Сонце блукало в долині, а тут, за хатами, ще таїлася полохлива синювато-холодна тінь червневої ночі. В таку рань лиш погріти старечі кістки, і Денис не вийшов би на зорю з доброї волі — нужда погнала. Він став за рогом, трудно постогнав, аж, здається, весь полегшав, у холоші набралося димної свіжості— ух, швидше під рядно! Намірився бігти, але зупинила цікавість. Грицай товчеться, сусід. Чорти його батька знають, коли він спить. Вже хлів почистив, парує свіжий кізяк на гнойовищі. І двір од клуні до воріт вишкріб, наче язиком вилизав. І підправив стіжок торішнього сіна, стеблину до стеблини склав, обгріб, ще й вилами приткнув. Чорти його батька знають, у людей запас, худоба й старого не з’їла, а воно, загребуще, не спить, косу лаштує, дня йому, бачте, мало. Дірка в огорожі така, хоч возом заїжджай, Денисові й голови не треба задирати — сусідський двір як на долоні. Ну от, гахкає. Клинки набиває. Коса в нього клепана, він ще звечора клепав, чорти б його клепали, не давав заснути. А тепер оно для годиться шмаргонув мантачкою, пальцем попробував жало — і цмокнув. Видно, гостра коса, то й цмокає, щоб тебе в болоті цмокало. Дениса проймають дрижні, жовте зів’яле тіло його колотиться. П’ятірнею вп’явся в підштаники, на груди цупить, кулак аж під ребра загнав, немов за душу вхопився, щоб вона, клята, не вискочила. Обличчя в Дениса — як сухий реп’ях, між тих колючок зблискують вогники. Підштаники полотняні, матню іржа з’їла, сяка-така сорочка була — з плечей парубки здерли, літо собаче, добра б йому не було, — ух! — за спину шкребе, очі сльозяться, прогавиш, що там сусідечко робить. Грицай не бачить Дениса, котрий героїчно страждає, підглядаючи в діромаху. А може, й бачить, та звик до дідової матні. Словом, він хазяйновито ладнає причандалля. Обгорнув ганчір’ям брусок, обгорнув похідну бабку й молоток — і в торбу. Задумався: чи все? Заходився вкладати їжу: сало й часник — без цього ні смик, жбан для води — теж сюди. Денис поїдав очима Грицаєву торбу. Ге! Як на тиждень напхав. Вишкварка, самі кістки та жили, а їсть, мабуть, — як не в себе. О, вже зібрався, кинув на плече косу й граблі. Воно сухе та прудке, і на піч не вкладешся, як буде Грицай під лісом. Денис посилає очі за сусідом, і видиться йому рівний, без єдиного корча й горбочка Грицаїв луг, а рядом свій — поприщений, там купи гнилля, там замулило, там лоза погналася. І сьогодні сусід виголить свій луг, а на Денисовому поляже і той чубець, що наріс; корова світить ребрами, і пліт обвалився, собаки наче розтягали його. Грицай вийшов на вулицю. Денис ще глибше пхнув кулака в зів’ялий живіт. Щось смоктало його за душу — не втерпиш. — Грицаю! — кахикнув Денис. — Ну? — коса й граблі описали півколо. — Візьми й моїх лобуряк. Хай сіна вкосять, а ти пригледь. Грицай мовчав. Мабуть, зважував: брати чи не брати на свою шию такий хомут. Про Чмирів казали в селі: обійди та плюнь, здоровший будеш. Жили Чмирі, як лишай на дереві. Плодилися, вигрівалися на сонці, одні лягали в землю, інші з’являлися на світ, але ніхто ніколи не бачив, щоб Чмирі бодай соломинку переламали. Була в них латка землі, так на ній, у бур’янищі, лиш сусідські кури кублились. Двір стояв чорний, немовби вигорів, і хата як після пожежі — облізла й перехнябилась. Чмирі паслися з того, що давала земля задарма. Там ягід назбирають, там грибів, там, дивись, дурна риба скочить до рук, там підберуть те, що зверху лежить. За цей дурняк поплатився колись один з Чмирів, лисий парубок Гаврило. На чужому весіллі набрався, як жаба мулу, не донесли його ноги до хати, а вклали серед дороги в баюрі. Тоді в старому поліському селі просто по вулицях блукали свині, хоч і свійські, але дикуваті — худющі, немов хорти, з рудою наїжаченою шерстю. От свиня, блукаючи, надибала Гаврила, рох-рох, і давай смакувати хрящами. Обгризла п’яному вуха до корінців, од носа лишила тільки дві дірочки. Так і звікував Гаврило з обчухраною, мов капустяний качан, довбешкою. Чмирі жили не по-людськи і вмирали не по-людськи. Денисів батько втопився. Йшов з лісу додому, якраз повідь була, залило водою низи. І що б йому піти на місток? Сажнів сто, не більше. Але він почухав потилицю: далеко. Почвалав убрід, закрутило його — і булькнув на дно з краденими чобітьми. А Денисового брата, кажуть, власна гвинтівка вбила. Служив той у війську, довго служив за віру, царя і отечество, аж тут війна з турками. Чмир як Чмир, за всю службу ані разу не чистив свою гаківницю. Ствол забило піском, трусни — павучат витрусиш. Як він обводив круг пальця своє начальство, лишається таємницею. Так от. Погнали солдатів у бій. Турки в атаку, наші — ура за царя! Чмир прицілився, клацнув, гвинтівку як рвонуло та осколком — хрясь! — бахнуло вояку по лобі, тут і спочив «бравий» солдат. В інших Чмирів доля була не краща. Того застукали на гарячому (переплутав, де своя клуня і де чужа), той за легким хлібом подався на Кубань та й здимів. Тільки Денис, здається, поклав собі вмерти власною смертю, держався хати, як гнида кожуха, літом і зимою висихав на печі. Три сини-соколи дужими плечами підпирали батькові стіни, підпирали завзято, аж тріщали порохняві сволоки. — Так ви той, — кахикнув Денис, — візьміть синів, чорти б їх узяли. Я сам пішов би, так сухота-ломота, яка вже робота. «Звісно, ломота, — буркнув про себе Грицай. — Колода від лежнів гниє, не те що людина». Він хотів було мовчки рушати, але в цю мить заревла корова у Денисовому хліві. «У-у-у-уг!» — не заревла, а застогнала голодна скотина, і безнадійна коров’яча туга вжалила Грицаєве серце. Він кинув оком на чорний Денисів двір, на якусь неприкаяну, наче забута кузня, хату і сказав: — Піднімайте хлопців, та швидше, бо нерано. Але Грицаю довелось попождати. Як будив Денис парубків, важко сказати. Чути було, що в хаті гуркоче дерев’яний піл, сиплеться дранка, двигтять стіни, наче б’ються там лошаки. Аж ось гримнули цебра в сінях. Далі малювалась іконна картина. Одвірки були перекошеною рамою, а бородаті хлопці в полотняних сорочках до колін — хрестовим розп’яттям. Один за одним, мов святі образи, з’являлись вони в квадраті дверей, дерли до вух сонні роти, «гу-а- а-а!» — розлягались могутні позіхи, руки з хрускотом тяглися до неба. Видно, батечко підсобляв коліном, бо ісуси, гикнувши, вилітали з іконної рами. Денис зняв з кілка щербату косу, всучив її старшому синові і випхав парубків за ворота. Тут відбулась сценка, здається, дрібна, але вона відгукнеться потім. Грицай вдруге намірився йти, коли це вибігла Марфа, його дочка. Гордовита красуня полісянка з глибокими сірими очима, виніженим білим личком, вона, видно, розпашіла біля вогню, бо вся рожево світилась. Марфа вибігла з хати, тицьнула в батькові руки вузлик: — Нате, свіженькі пиріжки спекла, — і метнулась назад. Чмирі підковою заступили їй дорогу, котрийсь ущипнув русокосу гордячку, тут же пролунав дзвінкий, ляпас. Це сталося просто й блискавично. Чмир ковтнув облизня, не моргнувши оком; Марфа, як лісова козуля, стрибнула в кущі та в двір. Парубки, мов нічого не скоїлось, перевальцем пішли за Грицаєм. — Басарабська шльондра, — тільки буркнув хтось із Чмирів услід русокосій. У Дениса сльозилися очі. Здавалось, він плаче, одірвавши дітей від серця. На шляху маячіли невиразні постаті: попереду клятий сусід-щупляк, на шворці за ним, заступаючи небо, йшли Чмиреві сини-соколи. — Ще й сонце не снідало, а я вигнав дітей, і б’ють їх, понімаєш, у писок на голодний живіт. Шльондра! — плюнув Денис на ту стежку, якою було промайнула Марфа. Скрушно позіхнувши на ранню зорю, Денис пошкрьобав у тепле кубло. Тим часом Чмирі гойдались та гойдались за косарем, у холодному піску друкували ведмежі сліди. Довго чи не довго плентались, аж ось і кринчанські левади, за левадами луг, далі синіє ліс. Сонце над лісом — як стигле яблуко, червоне та іскристе. Грицай підвів хлопців до їхньої десятини, де валявся купами хмиз та полегла осока, і поспитав: — Ви хоч умієте косити? Отако налягайте на п’ятку, носком не рийте землю і не стрижіть вершки, а беріть під корінь. Ясно? — розказав і показав, як воно люди косять, а сам подався на свою ділянку. Чмирі уважно вислухали науку і, певно, ухвалили, що слід не кваплячись переварити її. Отож і вляглись на траві, підперши колінами сонце. Мило й любо на лузі. Сонце пече, коники сюрчать, у лозах синиці чигикають, голова так і прилипає до пахучої землі, як до меду. Перетравлюють хлопці науку. А Грицай немов заповзявся: шах-шах, шах- шах — кладе й кладе валок за валком. Сорочка змокріла, він скинув сорочку, спина блищить, немов олією змащена, піт дзюрками тече за пояс. — Косить? — питає Чмир братів-невільників. — Косить. — А наше стоїть? — Стоїть. — Хай стоїть, чорти його не візьмуть. А сонце все вище, а коники сюрчать голосніше, а спека, що в пеклі, — дур у голові закипає. Обморило бідних ісусів. — Косить? — ледве поверта один язиком. — Косить. — Наше стоїть? — Стоїть, щоб воно згибіло. Прекрасна людина, коли працює. Ну от Грицай. Що в ньому видного? Дядько як дядько. Сухенькі плечі, руда борідка, лице мідно-червоне од смаги, очі світло-сірі, наче теж вигоріли на сонці. Та гляньте, як він працює. Тугий, мов із бронзи кований, він, здається, не косить, а править таємничий обряд. Розмахнеться та з присяду — шах! — прожене косу, раз-два — коротко переставить ноги, від його чобіт — дві темні смужки назад, так утоптав, як проїхав; по праву руку — темно-зелена стіна трави, по ліву — свіжий валок, рівний- рівненький, наче клав по шнурку. Шах-шах, шах-шах! — розмах, поворот, підхід. Це музика, це ритм, це священнодійство. Кожний рух відточений: широкий захват, плавний, але дужий ривок, покірно лягає трава, хилить зеленого чуба до ніг бронзової людини. Пройшовши ручку, Грицай упирає в землю кісся і красивим жестом — дзень-дзень — бруском по срібній шаблюці. Довго бринить у повітрі оте ніжно-срібне «дзень». Угрівшись, він хлюпне в обличчя джерельної води. «Ух, здорово!», усміхнеться, і в ньому тоді усміхається все: і хмільні од напруги очі, і кожна волосинка на мокрому підборідді, і навіть краплини поту на гарячих задиханих грудях. — Косить? — питає Чмир. — Косить. — Щоб його по жижках косило. Грицай час від часу зиркає на Денисову латку. Лежать парубки. Підпирають колінами сонце. Ще бідолашних притягне сира земелька. Та ось, гляди, виткнулись із рогози три вовнисті клубки. Сонні зачумлені очі вп’ялися в Грицая. Лупають на косаря брати-невільники. Ого, скільки прогнав жмикрутяка! І зав’язка йому не лопне. Так, не дай боже, до вечора й виголить свою ділянку. Клубки збились докупи. Радяться хлопці. Іржать. Може, візьмуться-таки до роботи? — Печінка всохла, — каже старший. — Піду води хлебну. Лугом плентається, метляючи жовтими полотняними рукавами. Суне до Грицая, бо їхню криницю замулило. Ну йдеш пити, то йди собі, хіба жалко води, криницю обклав камінцями, б’є джерело аж зі споду, пий — і хочеться пити, та коли йдеш, не розкидай же покосів. Чмир, зачмирений, став проти косаря, пошкріб п’ятірнею волохату потилицю. — Дядьку! Що це з вами? — А що? — Спину й руки поприщило. — Мо’, кропива вжалила? — Еге ж. А не Марфа болячку принесла? Ото вона з басарабами вештається в лісі, а в них, кажуть, хвороба якась летюча. Чмир думав чи не думав, бовкнув та й поплівся до дармової води. А Грицай дихнув — не видихне: креснуло копитом під груди. Що він ляпнув, той Чмир? За Марфу?.. Батько ж гадав, як лучче: хай дочка послужить куховаркою в лісорубській артілі, буде копійка до скрині. І свати, слава богу, траплялися, і дівка в пошані ходила. А воно, бач, як обернулося: мов та мошкара, з темних кутків полізли чутки. Мовляв, сякі-такі цигани, всі порчені, всі лайдаки, з ножами пристають до стрічних, воно ж ліс, діло темне, а дівка одна між них. Грицай поплював на клепані долоні, глянув на сонце — повернуло з обіду, і з серцем наліг на косу. Та одразу ж відчув: сила вихлюпнулася з рук, вдарила в голову, в гарячі думки. Він шморгає косою, а в очах той ліс, та ножі, та вереск дівочий… Га, ляпнув парубійко: поприщило. Воно й справді наче стягує шкіру, і шилом під лопатки — штрик! штрик! — аж тебе пересмикує. Грицай не оговтав перших пекучих думок, як уже метляє рукавами середульший Чмир. Йдучи до криниці, він теж зупиняється коло сусіда, бичкувато обходить його ззаду і каже: — Яй-яй! Обсипало вас, це точно. І занесли ж кляті басараби пропасницю… — А не заціпило б тобі, хлопче! — на крик зривається дядько. Тюкнувши, Чмир поплентався геть. Грицай провів його зацькованим поглядом. Знизу, від річки, від старих корчів, потягло моховою сирістю, пробіг холодок по мокрій спині. І сонце вже не гріло, воно застигло в студеній блакиті, немов жовток на дні холодцю. Темна хвиля котилася лугом, вихлюпуючи тінь під Грицаєві ноги. І тінь, і холодна тривога заповзали в його душу, як тоді вночі, коли щось підняло його з ліжка й погнало в потемки, в лісові хащі. Обшарпаний, здичавілий, він прибіг на ранок у табір лісорубів, щоб власним оком глянути на тих басарабів, на дочку при них. Запахло людським житлом — і він трохи знітився. Гм, басараби. Здається, мужики як мужики. Тільки дуже чорні та бородаті, з нетутешнім блиском цибулястих білків… Лісоруби по-хазяйськи точили сокири, всівшись на колодах, курили люльки та все підхвалювали Марфу: гарна дівка, добру кулешу варить. І він, старий дурень, кліпав очима, встидавшись бабського страхополоху. І Марфа сміялась, горнулась до батька: «Ви що, тату, не знаєте моєї вдачі?.. Та й люди ж добрі, а послухали б, які пісні співають!..» Пісні піснями, а слід було взяти дочку за руку, та в село, та додому: хазяйнуй, мовляв, у дворі, кат з нею, тою копійкою, на мідяк заробітку, а поговору — на всю тисячу. Він би висотав із себе жили, та вже пристарався б на посаг, бо дочка в нього одна, одна вона, як пам’ять про покійну матір. Коли вся душа в роботі, то й робота за втіху, а зараз ні смаку, ні тої жаги не було. Не косив — мучив, жував тягуче стебло. Грицай став, прислухався до себе: от напхали його вовною — і все. В тілі — дрімотна в’ялість, ломить поперек; «гух, гух» — гухкає під череп. «Мабуть, гарячка. Спершу допався, гори вергав та, либонь, упрів, а воно й проняло…» — Дядьку! — це вже третій Чмир. — Згляньтеся на себе. Аж чорні. Отак мій дід, як сибірки піймав… Грицай натискає кісся, воно тремтить, мов живе, і трава дибиться чубом, ворушиться. — Щось погано, — хапнув пересохлим ротом повітря і: — Ху- у-у! — видихнув тяжку безсилість. — Стомився. Доведеться, видать, кинути сьогодні. Виткнулись патлаті головешки з рогози. Одинока постать на лузі прикувала їхні погляди. Бачать ісуси: мов п’яний, сперся Грицай на косу, хитається. Не одірветься від підпори. Та раптом поснував, поснував нерівною ходою, розгрібаючи валки. Побрів лугом. Бронза його плечей пожухла. — Пішов? — Пішов. — А наше стоїть? — Стоїть. — І довіку стоятиме. Дома Грицая звалила гарячка. Казали, горів огнем, кидався з постелі, щось страхосудне ввижалось йому, і він гукав у чорне вікно: «Лізе… Дочко, тікай!» — сам поривався бігти і раптом затих, не стуливши очей, немов проглядаючи тьму: «За що?..» З цим нерозгаданим «за що?» і помер. По смерті Грицая блукав попід хатами Денис Чмир, віяв жовтими холошами й скрушно зітхав: — Ехе-хе… Був роботяга, нема. Нема і не встане більше. А жив би, чорти його матері, літ сто з гаком, аби не шльондра ота… Занесла, бачте, хоробу з лісу, прости й одведи — вона ж летюча, сибірка. Чмирям було мало Грицая. Вони щиро взялися за Марфу. Цю притчу батько завершував словами: — Був у нашому полку (ще в громадянську) комісар Мамай. Так от він казав: «Довби людині з дня на день: собака, собака ти — і вона заскавчить. А ти кажи: орел! — і, побачиш, крила виростуть…» Загинув той комісар у бою, тридцять кулеметних ран, але ж хлопці його остались — орли. Де тільки скрута на фронті, їх кидали. І ніщо не могло зупинити мамайців. Притча друга. Червоний Гарба — Хлопці! — сказав Мамай. — Питання стоїть руба. Або ваша рота поляже кістьми, або ми втратимо весь пролетарський полк. Ви знаєте, товариші, не мені вам казати, ситуація зараз як у безштанного Панька на свайбі: званих і не званих — ярмарок, а чим вгощати? Ситуація, словом, така: білопольське військо в числі п’ятдесяти тисяч вгодованих пілсудчиків, хоч і відступає, та креше в лоб, а своя контра — в потилицю; наш полк перегруповується, завтра буде в повній бойовій, а поки що половина полку на колесах, залізниця розбита, і ми просуваємось до фронту, можна сказати, на чесному слові. Отже, товариші, революція дає вам наказ: вийти до річки Буг, залізним маршем перейти міст, зайняти оборону по тому боці, і, хоч би завалилося небо, держати міст до завтрашнього ранку, а ми, товариші, підтягнемо полк, розгорнемось для рішучого наступу і, як сказав командувач фронту Тухачевський, іменем Інтернаціоналу всадимо штик у серце конаючої експлуатації… Рота, як писалося в фронтових зведеннях, «під покровом густого туману та революційного захвату» висунулася вперед, залягла на правому березі Бугу, грудьми своїми замкнувши міст. Займався — на спеку — покроплений росою, свіжий липневий ранок. За спиною бійців, у темних кручах, басував неспокійний Буг, темна вода калатала в бики дерев’яного мосту, і той гудів, здригаючись, як туга тятива; перед зором бійців стелилася рівна сіножать, по ній були розкидані копички сіна, акуратно обнесені латами й жердинами; далі, в ранковому тумані, наче сиві воли на паші, мріли невисокі пагорби, десь там спало подільське село і причаївся ворог. Туман клубками спливав за течією. Ротний — це був міцний білобровий парубчак із поліських лісорубів, — стоячи на колінах, довбав собі шанець. Довбав і зрідка поглядав, як готують позицію його побратими. Поруч нього орудував лопатою Гарба. Донецький шахтар, котрий на своєму віку вивернув стільки землі, що нею можна було загатити Азовське море, він мовчки кайлував крем’янисту твердь. Гарба завше був мовчазний, немов кам’яний мур; на слова не розвіював силу, роками копичив її в собі. Та неймовірна сила випирала з горбастих м’язів його чорних рук і плечей, з рябого, посіченого антрацитом виду. Декого з новобранців Гарба відлякував спершу своїм похмурим, грубо стесаним ликом: «Коняча голова, та й годі…» Але незабаром, огледівши, як він пре на собі важенний станок «максима», ще й запас води, і пудові ящики з патронами, як за одну ніч, коли, мов убиті, сплять бійці після голодного тижневого маршу, сам вигортає траншею на всю роту, як під густими ворожими кулями витягує нашу гармату, що засіла в багні по втулки, — і все це робить мовчки, спокійно, за треба, — новобранець проймався, можна сказати, забобонною вірою в його силу й удачу, і вже помічав у рябих складках обличчя ласку й великодушність, і в поході, в бою намагався бути поближче до Гарби — здавалось, його обминала смерть. В полковому строю Гарба виділявся, немов каланча. Найвищі стрільці були по груди йому. Армійські дотепники не проминали таку помітну мішень: «Подивись, Гарбо, що там Денікін у Ростові поробляє». Жарти жартами, а начгоспу клопіт: як зодягнути сина Донбасу? Десь відкопають шинелю, здається, небачених розмірів. Гарба нацупить її — трісь! — лопнуло вже під пахвами. Слава богу, напоровся під Лозовою денікінський ескадрон, хлопці викосили його до ноги, дістався багатий трофей — сувої шкіри добрячої вичинки. Комісар Мамай вручив той скарб донецькому шахтареві, сказавши такі слова: «Забійнику революції, щоб пристойно обмундирувався та й носив на страх ворогам до перемоги в світовому масштабі». Гарба сам собі викроїв і стулив червону шкірянку, знамениту шкірянку з розворотом і дерев’яними гудзиками-поплавцями. А це пошив ступаки свого фасону — щось середнє між постолами й чобітьми — на м’якій підошві, халяви з розпоріхами, що ззаду стягувалися сирицевими шнурками. В безшумних ступаках він ходив у нічну розвідку, з-під землі добував язика: то заарканить гевала красновця, то стриножить петлюрівця, то засупонить денікінця. «Червоний диявол!» — казали про нього одні з повагою, інші зі страхом. Запнутий у червону шкіру, і пройшов Гарба всю Україну від Лозової до Бугу, вже самим виглядом своїм лякаючи куркульство та попівство. — Ну що, кайлуєш, Гарбо? — питає ротний. — Кайлую. — І скоро дно? — Та вже й дно. Ротний з Гарбою перекинулись словом — і досить. І їм все ясно. Все найпотрібніше сказано. Це ніби означає: хлопці наші окопалися, зараз насухо витруть затвори, поставлять приціли (та ті ближчі пагорби), закурять солдатського громобою і тоді ніяка сила не виб’є нас із п’ятачка цієї крем’янистої землі. За спиною бійців нуртував неспокійний Буг, під мостом сичала спінена вода, в кручах зітхала хвиля. Сонце розігнало туман, далеч проясніла, вже видно за горбами солом’яні шапки подільського села. Тихо було й душно, як перед дощем. Лиш зрідка в селі гавкне стривожений пес та кукурікне півень. І знову тиша, млосна дрімотність. Тут, на рівній сіножаті, протряхала земля й ожереди сіна немовби тліли — над ними сизо вився димок. Сонце припі кало, хлопці скидали ватянки й піджаки, тільки Гарба парився в червоній шкірянці — в окопі стояв терпкий дубильний запах. — Гарбо, що там у селі? — чмихнуло з лівого флангу. — Шляхта самогон дудлить, — хтось відказав Гарбиним басом. Реготнули бійці, ротний сказав: «Тихше, хлоп’ята!» — і замовкло над Бугом. Шанець ротного в центрі, саме на в’їзді до мосту. Це наче дзьоб розпластаного птаха, що закрив собою міст; двома крильми навбіч — окопи сторожі. Бруствер наїжачився дулами гвинтівок, спітнілі обличчя солдатів звернені до села, в очах — скам’яніле чекання. — Ротний, бачу вершника! — гукнув дозорець. Це помітили всі. По дорозі, що вела до ріки, лисячим хвостом стовбурчилась курява. Перед нею неслась темна кулька, ось вона побільшала, роздвоїлась, видно конячий храп, пузирясту спину вершника. — Польський улан, — мовив Гарба і звів курок. Вершник вискочив на пагір, здибив коня. З-під долоні зиркнув на міст, на купки свіжої землі, що бозна-як виросли тут за минулу ніч. Улан, очевидно, не вірив своїм очам. Стояв наче вкопаний, вертів головою. Мабуть, розмишляв: звідки взялись червоні? Сорок бійців тримали його на мушці. — Дозволь, начальнику… Пошлю пр-рівєт з Молдаванки і свинцеву крапку. Це сказав Єрван, гарячий одесит-портовик, сухопутний моряк у тільнику і в дамських пантофлях на босу ногу. Ротний звів на нього білі колючі надбрівки: — Не дурій, Одесо, ще сьорбнеш солоного. Улан, розвернувши коня, чимдуж покушпелив назад у село. Розвідка… Знали бійці, що за нею відбудеться. Недовго ждати. Хвилею прокотився насторожений говір з окопу в окоп. Хлопці частіше задиміли «самопалами», хтось очкуром стягував розпанахані штани, хтось перед носом у ямку викладав лічені патрони, комусь стало жарко і він скидав сорочку, підставивши сонцю худі незасмаглі плечі. — Готові? — тихо спитав командир. — Готові, готові, — докотилось із флангів. Колишній лісоруб оглянув свою артіль. Добре вкорінилися рубаки, мов у землю вросли. Над бруствером тільки неголені, пилом припудрені обличчя; від безсоння, від напруги запалені повіки, шерхлі губи міцно стиснуті. Хто вони, звідки? Глянь поверх і все зрозумієш: в одних злинялі селянські картузики, в других чорні від гару й диму робочі кепки, треті й геть простоволосі. А над ними, як дух революції, вогнисто-червоний Гарба. Довга, нестерпна пауза. І раптом: — Нарешті. — Ось вони. — Йдуть. Темна лінія горбів зламалась, її проткнули десятки, сотні кілків, вони посувалися рівним цепом, приклад до приклада, наближалися, росли на очах. Перший цеп спускався в долину, другий бовванів на видноколі. Вже чути було, як передні безладно горлають пісню чи лайку, брязкають острогами, вигукують: «Хам’є, начувайся!» Спішені улани… Вони йшли веселі, йшли на жменю голодранців, щоб носком штовхнути в Буг і потопити бидло під мостом. «Начувайся, хам’є!» Всі були розхристані, вихляли ногами, ніби от-от ушкварять «яблучко». — П’яні, голубчики, в дим! — потішався Єрван з Молдаванки. — Казав же, дудлять самогон. — Ближче, ближче топайте, панські висівки! — Багнетів у них нема. — Як і в нас. Хоч цим порівнялись. Тим часом у голові ротного визрів план. Не дати себе оточити. Поки підходить другий цеп, труснути перших, відкинуть назад, змішати в одному котлі, а далі… — Грюк-грюк! — крешуть підкови, бряжчать остроги. Вгинається крем’яниста земля, густий частокіл заступає небо. — В атаку! — пада на принишклі окопи. — В атаку! — злітає на бруствер Гарба і вибухає клекотом. — Рубай, братці, вугля! Це був нечуваний бій. На лузі, між ожередами сіна, зійшлись закляті вороги — батальйон білої Польщі і рота червоної України. Зійшлися врукопашну, змішалися, закружляли на місці, як череда, роз’ярена запахом крові. І почалась косовиця. Йшли грудьми на груди, хапали за барки, спліталися й падали в купу, по них топталися інші, хтось відповзав із проваленим черепом, хтось випльовував на пісок вибиті зуби. Гарба відчахнув лату і з риком: «Пана в ребро — людям добро!» — врізався в гущу. Шкірянка палала на ньому, очі палали, він косив люто, і лягав столочений ряд, хрящали панські хрящі, і очі з трави закликали небо: «Боже, спаси!» Уже розтовкли й ожереди, сіно ворушилось під мертвими. «Прощай, мамо Одесо», — криво усміхався Єрван, він лежав горілиць, тільник його багрянів, а в долонях трепетало вибите око. За токовищем у темних кручах басував неспокійний Буг, міст гудів і здригався, як туга тятива. — Ну й косовиця! — сказав ошаліло ротний. Витер чорний піт з лиця, оглядів сіножать. Батальйон білої Польщі і рота червоної України лежали трупом. Десь тільки з трави піднімалась рука, немов посилаючи прокляття у світ неправди й зла, та й падала ниць. Хтось стогнав нелюдським стогоном, аби швидше видихнуть недобите життя. «Невже я один на ногах?» — не повірив, сам собі здивувався ротний. Пам’ять йому як одбило, в гарячці й не помітив, куди подівся Гарба, чи є хто живий. Мине день, другий, і ротний збагне, що це було за побоїще. Без жодного пострілу. Вони сплелися в клубок, майже всі без багнетів, рвали й тягали одне одного, живе місиво кричало й корчилось, поглинаючи жертви. І він, лісоруб, рубав прикладом, по пояс обклавшись панськими трупами, і та страшна огорожа захищала його з флангів і тилу. А на одному горбі стояв польський кулемет, чорним дулом дивився на чорне завихрене коло, і йому заціпило, бо кулі не розбирають, де свої, а де ворог. Ротний не тямив, що зараз він на мушці польського кулемета. Сам-самісінький стояв між забитих бійців, не знаючи, що далі робити. І раптом… Ще одна постать. З-за скирти вийшов білопольський поручик. Він наближався з багнетом (мабуть, тому й уцілів), і лезо холодно зблискувало на полуденному сонці. Піт і сонце сліпили ротному очі. На полі бою — двоє. Мужик і поручик. Кулеметники завмерли: чим закінчиться поєдинок? Поручик наближався до ротного, він мав поставити риску під цим нечуваним боєм. Він був моложавий, пругкий, може, й красень між своїх панянок, та зараз ошкірив рот, замість обличчя — крейдяна маска, шнурочком витяглись вусики. Пана чи підпанка розпирала віковічна зненависть до хлопа, що заступив йому життя. Щезни, хлопе! Ротний мов прикипів до землі, порятунку не було, думка спалахувала й гасла, він стояв у своєму колодязі й пропікав білу маску поглядом: «Стій! Замри!» Але той нестримно йшов, переступав через трупи, його багнет цілився в запалий мужицький живіт. Ось поручик, п’яно роздуваючи ніздрі, хитнувся на купі тіл, гострий кінчик сталі сичав і п’явся до жертви. І тоді лісоруб, не тямлячи себе, бухнувся ворогу під ноги, багнет ковзнув по його спині, ротний кліщами стис халявки чобіт, підняв над собою поручика і, ніби змахнув колуном, — хек! — ударив кістьми об землю. Вдарив об землю, і вдарив тоді кулемет. Наче ждав кулемет цієї миті, щоб нарешті висадить у повітря весь запас нерозтрачених куль. Він захлинався вогнем. По траві, по листю різонув свинцевий дощ. Бризнула цівками зелень, запухирилась в ковбані вода. Злива настигала бійця, той не біг — сторчма летів по схилу, а над ним, і під ним, і довкола нього дзизкали кулі, вони пропікали мозок і гнали солдата в провалля. Круча… стрибок… повний рот піску. Гухкало серце, воно гухкало в біле урвище, холодні кремінці осипались за комір. — Ну й косовиця! — повторив очманіло ротний, безсило відкинувшись до стіни урвища. Прислухався. Десь угорі повискували кулі. — Гарчи не гарчи, не вкусиш… Живий. А чи справді живий? Помацав голову — ціла. Ворухнув рукою — ворушиться. Живий… дивина. Попав чортові в зуби — і вирвався. В очах трохи розтуманилось. Уздрів: галіфе йому розпороло від пояса до колін (затулив клаптями голе тіло). Ф’ю-у!.. — і гімнастьорку порешетило, і каблук навіть одвалило. А він… живий. Знов обмацав себе: ніде й ніщо йому не боліло. Чудасія, та й годі! — Гей, хто в лісі, озовися! Лиш темна хвиля прошурхотіла піском, лизнула чобіт і відкотилась назад. В кручах осідала тривожна вечірня сутінь. Затихло над Бугом, заголубіло. Міст довгою тінню прихилився до води, ніби гадав: «Все?.. Чи тільки початок драми?» …Як писалося в фронтових зведеннях, авангард пролетарського полку, незважаючи на втрати, і далі виконував бойове завдання. Була липнева ніч, а зорі зблискували червоно, як на мороз, і Марс лупав кривавим більмом. Дванадцять бійців залягло в окопах. Хто їх скликав сюди, на рубіж смерті? Одні приповзли самі, лугом волочачи порубане тіло. Інших, напівживих, витягали з-під трупів. Єрвана одлили водою, і тепер він, схилившись на бруствер, колисав у долоні вибите око й стогнав: — Хлюпніть, корешки, на нього… пече. За спиною бійців, у темних проваллях ночі, хлипав сивий Буг-дідуган, міст повис над рікою, як бурею звалене дерево. Попереду стелилася рівна сіножать, залита мороком липневої ночі, там і тут чорніли купи розтовченого сіна, між ними клубився туман, а може, то ворушились порубані, докликаючись рятівної смерті. Зорі блискотіли червоно, і шкірянка Гарби відливала багряним блиском. Гарба лежав на рівному, перед самими окопами, він був суворий і довгий, як солдатська дорога. Стрільці винесли його з токовища, підстелили сіна, щоб м’яко спочивалось шахтареві. В узголов’ї Гарби сидів командир, мовчки дивився на друга і думав печальну думу. Думав про те, що вранці вони поховають забійника революції, покладуть його в крем'янисту подільську землю; над прахом виросте могила, трохи схожа на донецький терикон. Пролунає залп, і скаже тоді командир: він жив красиво й загинув красиво. Не дав ворогам поглумитися над пролетарською честю. Ані кровинки, ані подряпинки не знайшлося на чистім тілі бійця. Просто вибухло серце гнівом, як остання граната, та й розсіялось у порох. — Спи, Гарба, — сказав лісоруб. — А нам чатувати. Ротний поклав поруч солдата гвинтівку й повернувся на місце, у передній шанець, який націлився в пітьму, мов дзьоб розпластаного птаха. Дванадцять бійців, забинтованих подертими сорочками, незрушно стояли над Бугом. У червоній шкірянці лежав Гарба. Прочахало липневе небо, канула ніч у безвість, і Марс піщинкою осідав на дно голубої затоки. В далекому селі завалували собаки. — Ідуть. — Приготуйтесь. — Скільки їх там на брата? Низом стелився туман, по ньому пливли поплавці, вони випрямлялися, течія несла їх з горбів до мосту, то сунули тихо білопольські улани. Це був навіть не резерв, це були жалюгідні вишкребки розгромленого батальйону. Взвод, не більше, підремонтованих вояк. Вони йшли безладно, вже не горлали й не дзенькали острогами, їх наче силоміць пхала невидима рука на край урвища. І досі гойдало панів з учорашньої косовиці. Підходять. Сотні кроків. Уже видно навхрест перев’язані груди офіцера. Видно чиєсь заскліле око з-під білої пов’язки. І раптом… лівий фланг… провалився. Заліг. Передні улани стали, завагалися та й собі — шелесь! — за копиці. Пауза. Ротний гарячково мізкував. Як? Встрявати в перестрілку? По два набої на брата. І знов, як і вчора, впало на притихлі окопи: — В атаку! — В атаку! — відгукнулось Гарбиним басом. Сталося те, від чого спершу остовпіли наші бійці. Гарба, він лежав горілиць, рипнув зненацька шкірянкою. Підняв кучмату голову, оглядівся. Стиснув ложе гвинтівки. Ривок — і шкірянка його блиснула на сонці. — Братці, вугля! — крикнув несамовито. — За мною! Закляклі улани, котрих уже косила багряна мста, сипонули, немов кажани од вогню. Їх звело й кинуло врозтіч нестямне благання: — Тікай хто куди! То смерть! — Рубай вугля! — насідав Гарба, червоні бійці летіли за ним, жменька гнала отару, шляхта очманіло тікала від мосту, і слід її покривався пилом. — Словом, — пригадував батько, — то була класова битва, ми не підвели Мамая, стояли до сходу сонця, а тут і наш полк, разом шугнули в наступ, і Гарба був з нами. За Гарбу казали всяк: мовляв, такого не бува, щоб хтось натурально вмер, а потім, ні сіло ні впало, воскрес. (Ну, це як хто й для чого). Просто, казали, його оглушило в бою, звалила страшна косовиця. А я чомусь думаю так: Гарба достеменно поліг, я сам слухав серце — мовчало, та його окропила й підняла команда: «В атаку!» Як почув «в атаку!»— то не міг полишити хлопців одних, бо нам було трудно, і вернувся шахтар з того світу, ще й жартував: «Там, братці, на небесі, буржуйське багно, ніяких тобі революцій, а й скучив за вами…» З дитинства Самодержець Хома Гаврилович Я ніколи не був у поліському селі Кривичі, досі жалкую за цим. Сходив чимало доріг, об’їздив чимало країв, та якось не випадало мені зазирнути в тихі місця, де минуло батькове дитинство. Але ніколи не бувши там, бачу виразно, мов на старовинній гравюрі, заповітний куточок землі. В цій картині панують світлі тони, ніжні тони біленого поліського полотна. Спокійне світле небо, світлі з жовтим відтінком кучугури пісків. Лише по горизонту — темна зубриста стіна соснового бору. Небо, ліс і піщана горбиста рівнина — це лише тло. Потім бачу дорогу. Ну, яка дорога в пісках? Порізана колесами, вона кривуляє між чахлими кущами сосняка, то повзе на горбик, то шкандибає в долинку. Це навіть не дорога, а розтоптана канава, клята й переклята всіма їздовими і від того ще більше зморщена. Поруч неї, старої бабусі, вистрибують веселі онуки — стежки, вони мережать сипучі плеса, викрутасами обходять поодинокі деревця й збігаються в одне річище біля трухлого від старості, обваленого місточка. За містком починається село. Поліське село. Ішли жінки з грибами, пісок та болото, пісок та болото, нарешті й суха місцина, тут, кому де заманулося, й присіли вони спочити, обклавшись корзинами. Отаке й село. Купками. Хата, потім жовта залисина, потім ще самотня хата. Кожен двір обнесено високою дерев’яною огорожею. Тут все із дуба, із сосни, із берези, із граба. Все із лісу. Загляньте в двір. З колод рублена хата, важка, аж угрузла в землю. Колись був добрий тес, та вже почорнів, поточив його шашіль. Смола затверділа на лутках, зелений мох заквітчав і дах, і стіни, і сирі підмурки. Далі — хлівець, теж дерев’яний і зелений від моху; он жердяний загін для скотини; чорний, аж слизький зруб колодязя, на ньому важке, міддю оковане цебро; в глухому кутку — повітка для воза, там і колоди, і збруя, і всякий реманент. Оце й усе хазяйство. В огорожі, що захищає селянина від злого сусідського ока, диких свиней та вовків, є потаємний вихід до низу, тобто на земельну ділянку. Земля тут яка? Той же пісок, трохи бурий від гною, без гною ніщо не росте, навіть кукіль. Але й гірко угноївши, трудно виоравши, пітно висапавши той сухий безплідний клапоть (і все це не раз і не два на рік), ледь збирав селянин пуд бараболі (вона для поліщука і хліб, і сало), мірку вівса для коня та вінок цибулі, щоб, зиму говіючи, колись до сліз нацибулить голодну душу і солоною росичкою вилить обиду на вовче життя. За дворами й левадами — глевка низина. Корчі, мохові острівки, цілі озера густої, як дьоготь, стоячої води, замулені річечки. Царство непролазних поліських боліт. Хлюпне зеленню травень, і забринить, затанцює болотна синь від комарів. Вони сунуть хмарою на село, чорними кетягами забивають коням храп, виїдають очі, липнуть до всього живого, вербові гілки аж обвисають під тягарем мошкари, свині зариваються в пісок, корови гасають, мов чорти, по болоті, собаки хижо клацають зубами, місця собі не знаходячи, нема спасу ні худобі, ні людині. І в гарячому сні чується тобі невідступний комариний писк. Та відлютує мошкара, чорним дощем опаде на землю, і настане тепла й тиха ягідна пора. Вся дітлашня тоді — в лісі. Їж досхочу, гуляй досхочу. І роти, й животи, і колінця, і руки — все барвисто сміється від чорниць та суниць, від малини й ожини. То вже поліщуцькі святки. Ніколи не був я в Кривичах, та бачу село, бачу дідову хату. Вони постають із запашних батькових оповідок. І вчувається мені, як скрипить у піску підвода, важко ступають коні, брязкають повідки об дишло. То мій дід, Хома Гаврилович, з цілою свитою покірних синів урочисто повертається на обід. — Стара! Відчини ворота!.. На возі — копа свіжого сіна, на копі — Хома Гаврилович. Ні, вони не правлять кіньми. Віжки в руках старшого сина. Хома Гаврилович поважно сидять у духмяному кріслі, звісивши довгі ноги. Вони — батько. На княжий гук Хоми вибігає мати, прудка русява жіночка. Вона відчиняє скрипучі дубові ворота. — З обідом будьте здорові! — низенько вклоняється мужу, пропускає воза, пропускає свиту синів. Шестеро козаків ідуть за возом по зросту, один одному в потилицю. Підвода стала посеред двору. Сини кріслом сплели гнучкі свої руки, і в те крісло опускаються з високості могутній батько. Спустилися, ще й трошки посиділи на синових руках, прижмуривши апостольські очі. Все на батькові, як і на синах, саморобне, домоткане: довга на випуск матіркова сорочка, штани в «гармошку», ноги вкутані, мов лялечки, до колін онучами й замотузовані, на ногах — плетені личаки. Штани й сорочка з пекучими рубцями, від них криваві рівчаки під пахвами, зате ж і міцна одежка. В лісі, бува, зачепишся низом сорочки за дубовий сук — сук трісне, а сорочка ціла. Добре полотно, поліське. Гляди, в одних штанях від парубкування до смерті й проходиш. Увага, батько стали на землю. Кряжиста постать. Лляна нечесана борода закриває аршинні груди, світлі пасма волосся обрамляють високе суворе чоло, обличчя ніби витесане з граба, спокійне, міцне, з глибоким рум’янцем. — Федько, розпрягти коней… Йване, згорнути сіно. Батько не підвищують голос, та муштровані сини хапцем виконують отчий наказ. Коло зрубу жде господаря мати, вона з рушником і важким березовим кухлем. Перші підходять Хома Гаврилович, за ним лаштуються в шворку сини. Тут свої порядки й звичаї, заведені з діда-прадіда. Ось мати набрала з жолобка теплої води, почала зливати батькові. Руки в Хоми шкарубкі, вони човгали, як терпуги, коли сам Гаврилович терли мозолясті долоні. Довго, зі смаком полоскали батько пампушисті щоки, червонясту потріскану шию. Змочили білу апостольську голову, хлюпнули з пригорщів у розхристану пазуху, смачно крякнули і —: хап! — зловили поданий рушничок. Після батька умивався білочубий Федір, старший син, йому зливав молодший. Так по черзі підходили всі до жолоба. Вже й помилися, але ніхто не розходився, не галасував, навіть не обмовився словом. Як прийшли, так і стояли мовчки за батьком. Висвіжені водою, Хома Гаврилович сказали повагом: — Прошу до господи, — і пропустили дітей у хату. Польська господа. Висока, але похмура, наче обкурена димом. Віконця маленькі, сліпі од пилу, заліплені комашвою. В хату сочилося жовте світло. Стеля й стіни, оббиті сосновою дранкою, давно покоробились і потемніли. Пахло смолою й сирістю, в щілини проглядало чорне нутро старезних стін. Добру половину житла займав важенний стіл, тесаний з дубової плахи; його ноги-підпори були вбиті в землю, а вже потім стелилась дощана підлога. Круг стола — такі ж міцні дерев’яні лави. Парувала бараболя на столі, всі чекали батька. В просторій господі було тісно, бо зібралось тут ні мало, ні багато — шістнадцять душ: сини й дочки, зяті й невістки, онуки й онучки. Нікого не випускали Хома Гаврилович з-під своєї руки, щоб не ділити землю. Що ти відріжеш від куцої свити?.. Ось батько пройшли у дальній куток під святі образи. Це їхнє і тільки їхнє місце. Тут сидів прадід, тут сидів дід, а тепер вони, Хома Гаврилович. По праву руку вмостився Федір, вилитий батько — широкий, міцний, як зуб-корневик. По ліву руку — молодші сини, зяті й дочки. Мати притулилася на краю лави, звідси їй зручно подавати від печі. А дітлахи? Вони ще не достойні сидіти вкупі з дорослими. От як забере сира земля хирляву невістку Дарку, то на її місце батько посадить котрогось з онуків — найроботящішого. А поки що хай дармоїди товчуться на підлозі за одною макітрою. Отже, батько сіли під образами. Тепер із темного кутка дивилися на дітей суворий Миколай-угодник і ще суворіший Хома Гаврилович. Вони, батько, гучно хукнули, здуваючи комарів з миски. Кругла миска була вирізана в столі, в дубовому ціляку. Такі ж миски, може, трохи менші, глибочіли проти кожного їдця. І всі за неньком дмухнули в порожні кружала, а дехто й рукавом витер. І звели голодні очі на батька. На рушнику мати подала хазяїнові брусок чорного житнього хліба. Хома Гаврилович перехрестилися, побожно приклались устами до пахучої скоринки. Перехрестилися й діти. Затамували подих. Найсвятіша хвилина — батько ділитимуть пайки. — Це тобі, Хведоре, — поклали вони перед старшим сином чималеньку скибку. — За те, що сьогодні корчував на гнилищі. Як-не-як, сажень землі прибуло, овес на торік укинемо. — Це тобі, Павле, — відітнули трохи меншу скибку. — Знаю, навергався гноєм, та, не нюхавши гнійця, не їстимеш хлібця. Наділили пайками інших, кожному по роботі, обминули чомусь наполоханого Йвана, зате похвалили невістку Дарку: — Хирлява молодиця, не нашого роду, але беручка до діла. Он який сувій полотна виткала. Тим часом мати розклала по мисках товчену бараболю з шкварками. Здається, можна їсти. Та ніхто не вискакував поперед батька. Коли, бувало, новенька невістка згарячу кидалася до миски раніше за всіх, батько так її тріскали довбаною ложкою межи очі, що та, бідолашна, аж гикала. Отож усі скромненько склали руки на стіл. Лиш наймолодший, Санько, нігтем колупнув спокусливий шмат, що лоскотав йому ніздрі горілим запахом, і звів на батечка чисті невинні очі. А Хома Гаврилович ураз насупили білі кошлаті брови, бликнули суворо на Йвана. — А тобі, сину, ось! — вони перегнулися через стіл, тицьнули стулені пальці Йванові під самий ніс. — Хапай!.. За що, сам знаєш. Іван, біліший за свою сорочку, відкинувся до стіни, наче сьорбнув гарячого. Закліпав, заморгав білими віями, ховаючи в кутиках тремтливу сльозу. Мати з докором глянула на розгніваного батька: «Хіба ж так можна? Відлупцюй, як Сидорову козу, а хліба дай» — і тихцем подала свою пайку скривдженому синові, «Бери, Йване, щоб вони й не бачили». Та не проведеш Хому Гавриловича. — Не жалій, мати! — грюкнули пудові кулаки по тесаному дубові. — Не жалій цуценя, бо Сірком ледачим виросте! І, схилившись над мискою, зиркнули батько спідлоба на присмирнілу жінку: — Хай скаже, що сьогодні зробив. Скажи, Йване! Встав Іван, наче з хреста знятий. Схилив білий чуб. — Кажи! — Кільце загубив. Од коси. — Чуєш?.. Кільце! Залізне! Зносу йому не було б! А він, роззява, загубив. І лежнем пролежав до обіду в кущах. Од мене ховався. Ну я тобі, лайдаче, цього не подарую! — погрозили батько чорним засмаленим нігтем. Все ще роздратовані, Хома Гаврилович опустили в миску свою щербату ложку-довбанку. То був знак: можна починати. Заплямкало шістнадцять ротів. Їли мовчки, не хапаючись. Рівнялися на батька. Хома Гаврилович прочісували всіх суворим поглядом. На кого зиркнуть, той клюк носом у миску — подавився. А Йван згорбився над кружалом, занімів, суха бараболя не лізла в горло, і свербіла вже гаряча спина. Дітлахи на підлозі обсіли макітру, голівки докупи, уперлись лобами, сопуть, жменьками щось вишкрібають із дна. Як не помиряться, гримнуть батько з кутка: «Цитьте, мурзаті!»— і діти одразу принишкнуть. Закінчивши обід, Хома Гаврилович облизали ложку, наче витерли її, пучками зібрали крихти й кинули в рот. Вийшли з-за столу, вклонившись Миколаю-угоднику. За ними піднялась уся родина. — Йване, йди сюди! Син був готовий до хрещення. Ні слова не сказавши, спустив штани, закотив полотняну сорочку і ліг правцем на лаву під вікнами. — Де твої діти? Хай зрять, як і кудою дурість вибивають. З мовчазного гурту виштовхнули двох наїжачених хлопчаків, Іванових дітей. В брудненьких льолях вони стали перед лавою, затуркано дивлячись на біле батькове тіло. Хома Гаврилович зняли з кілка широкий ремінь. Мати, сини, зяті й невістки, всі, як один, виструнчилися під глухою стіною. А на лаві розп’ялася грішна душа нетяги-збитника (кільце ж загубив!) та світили проти вікон лляними голівками Йванові діти (до онуків буде хазяйське слово). Хльоснула пругка реміняка. — Гех! Отак учив мене дідечко! — Гех! Отак учив мене батечко! — Отак вчу вашого ненька! — А так-о — щоб він вас учив! Добре сікли Хома Гаврилович. Зі свистом, з протягом сікли. Аж закипали сині попруги на Йвановім тілі. Били і з кожним ударом, немов пекучі гвіздки, заганяли в дитячі голівки страх і повагу до себе — хазяїна дому. «Гех! — я вам бог-отець. Гех! — я вам бог-син. Гех! — я вам дух святий». Ремінякою стверджували Хома свою неділиму й непорушну владу. Бо таке життя на болоті: не скрутиш чортові роги, тебе скрутить у чортів ріг. Тут, брате, без твердої руки, без хазяїна і хата завалиться, і город здичавіє, і коняка здохне, і сім’я піде в старці. Упоравшись із дебелим сином («Нашого роду, сучий син! Ані скривиться, ані застогне!»), Хома Гаврилович тяженько передихнули й мовили так: — Тепер, лайдаче, йди та вичисти все із гноярки. І розкидай під грушками, сам подивлюсь. На кілок повісили ремінь, лягли подрімати під образами. Після праведних трудів не гріх і спочити. Челядь ходила по хаті навшпиньки («Тс-с-с, батько лежать!»), діти побожно лупали в куток, звідки хропло й бурчало так, що віялась Хомина борода і сипався порох із темних щілин. Зараз, коли батько сплять, в домі за господаря мати. Матері тої жменька, вона зчорніла від хатнього клопоту, вічної біганини та пліснявих злиднів. Здається, їй ніколи старіти, вона пругка й легенька, як і в дівках була, тільки зжовкло й зморщилось личко, витіпалась руса коса, усохли груди. Рясна спідниця бовталась на ній, як на тичці; обвисла кофтина, чорна від сажі; хустка з’їхала набік, це та хустка, що пов’язали після вінчання, і відтоді мати не скидала її, бо так годиться. Метушиться по хаті дрібненька собі жіночка, і важко повірити, що саме вона породила дюжину синів і дочок, і діти вже пнуться до стелі, геть заступають її широкими плечима. І не тільки породила й виняньчила, а й легко, без крику й гаму, справляється з ними. Тому сказала, тому шепнула, тому пальцем ткнула — і всім робота. Захурчали веретена, закахкав ткацький верстат, забулькала вода в жлукті. Сизо стало в хаті від конопляної потерті, запахло мокрою золою, засновигали, мов тіні, дівчата. Хлопці пішли у двір, той до скотини, той колоти дрова, той плести вербові кошики. Хоч це й не помітно, але до кожного тяглись материні віжки: куди їй треба, туди й повертає дітей. Батькова влада — в пудових кулаках. За її ж, материною, сухенькою спиною стояла інша сила, мабуть, ще страшніша. Ця сила — невидимі духи. Вони, злі й недобрі, витали скрізь — і в хаті, і на горищі, і в сараї, і в погребі, і на болоті, і в лісі. На кожному кроці вони підстерігали людину, аби наврочити, заподіяти каліцтво, порч, сухоту або ще яку хворість: у корови виссати молоко, у коня силу, в божому зелі — соки. Мати знала безліч таємних знамень, прикмет, які застерігали: бути недоброму. Забрався кріт у садибу і, не дай боже, підрив бульбу — то вже на смерть. Когось підрива, підрива, недовго житиме. Завив собака на місяць, загукав сич у димарі — і це на погибель. Чиюсь душу кличуть. А запіяла курка, заскрипів шашіль у миснику — жди напасті. Весь її світ був у пітьмі, кишів нечистою силою — відьмами, дідьками, перевертнями. І мати знала, чого не слід робити, щоб не дражнити лукавого,' не викликати біди. І вона, мов привид, ходила за дітьми та, знай, скубла їх, втлумачувала в дурні голови: «Не свисти, бо останнє висвистиш із хати». «Не гойдай ногами, чорти на тобі гойдаються». «Не торохти ложками, мало ми ще гриземося». «Не цюкай лопатою по дорозі, вже тобі мати поперек горла стала, могилу копаєш». «Не рубай на порозі, руки тобі порубає». «Не переступай через малого, воно й так не росте». «Не бий віником, бо всохне дитя. Ось тобі лозина, хрести його на здоров’я». «Не плюй на вогонь, — поприщить». Словом, була в неньки повна торба цих страхосудних заповідей, і мали вони таку ж магічну силу, як і віщі сни, шептання й заговори. Здавалось, мати й висохла тому, що вдень і вночі, все своє життя, стерегла невсипущо хату, і дітей, і скотину, билась одна з усім темним світом, відганяла духів, затоптувала, заклинала їх, стіни кропила свяченою водою, обкурювала сараї, доріжки посипала вугіллям. «Будь, чоловіче, обачний, — наставляла вона дітей. — Дихни — й прислухайся, ступи — й оглянься. Бо хижа підступна сила, мов поліське болото, затягне, засмокче тебе — тільки ляснеш. Ти ще й не родився — лукавий стояв над тобою; ти зіп’явся на ноги — дідько за пазуху скік, круг душі обвився; ти вмреш, а нечистий танцюватиме на могилі. Свят, свят, свят — одведи, одступи, згинь!» З молоком матері всотувала дитина страх до темного й дикого світу і перше, що вона чула, було: «Цього ніззя!» «Цього не можна!» «Туди не ходи — дідько». «Того не бери — чортове». Оцим «не можна» вона обкопувала дитину, як садівник деревце, а корінці розправляла так, щоб вони вростали в хазяйство, в роботу і міцно сплітались круг єдиного отчого кореня. Як вогню, боялись діти того зловісного «не можна»; для них законом було: нічого не руш без материного дозволу. Не руш, не ступи, не скажи. А зачинаєш яку роботу — сіяти чи косити, — хай благословить мати на добре діло, хай скаже: «Тьху, тьху, тьху! Від заздрості, від дурного ока, від чорного поговору». Вона — охоронець сім’ї. І не дай боже розгнівати її, піти проти волі неньки. Страшним, спопеляючим словом прокляне вона душу твою відступницьку, і твій рід у зачатті, і руку, яка подає тобі, і язик, який залепече до тебе. Не буде тобі прощення, не буде життя. Як мара, блукатимеш неприкаяний, і не те що люди — кущі сахнуться від тебе, роса не зросить, сонце не пригріє, земля не прийме, одна дорога зреченому — туди, в гадюче болото. Не приведи господи до того! Батько сплять під образами, по хаті нечутно снує дрібненька мати, що всохла від печі й клопоту, діти ловлять кожен її порух, і кипить робота. Вщухла обідня спека, вже нагодовані й напоєні коні, пора й виїжджати. І батько враз прокидаються, злизують жовту пінку з присмалених губ, мовлять: «Квасу!» Мати з погрібця виносить глек холодного хлібного квасу. Хома Гаврилович, стогнучи, висушують глек. Затим похрускують кісточками («Вернись, моя сило!») і виходять на сонце, де їх ждуть сини коло воза. Ще якась мить — і загупали коні, заскрипіли колеса в піску. Хома Гаврилович повели свою свиту в ліс. За батьком і мати гуртує челядь. Дівки беруть сапи, дерев’яні коновки і за матір’ю йдуть на капусту. Двір наче вимело мітлою. Тихо й пусто. Навіть дітлахи подались за жінками. Для вечері, дивись, грибів назбирають, наскубуть порічок. Лишається в дворі тільки чорний кудлатий пес Бабай. І він, старий охриплий пес, не гуляє. Він стереже дупло. Зараз побачите, що це таке — дупло. Колись, не за пам’яті Хоми Гавриловича, ріс за клунею старий гіллястий дуб. Давно вже нема його, спиляли. Лишився тільки високий репаний пень, що могутньо тримався корінням землі. У тому пні, на пів-аршина від низу, вирізали спершу кружало, таке, як у столі, потім випалили жаром пневі нутрощі. Вийшло щось схоже на дупло. Глибоке й просторе, воно роззявило на світ чорну прокурену пащу. От коли збираються жінки на город чи в ліс, то котрась спеленає своє немовля (а дітей плодилося рясно), нажує житнього хліба в цідилку, й зв’яже ляльку, і всадовить немовля в дупло. Всадовить, обкладе ганчір’ям, заткне йому лялькою рот, щоб не кричало, накаже: «Бабай, стережи!» — а сама піде з двору, бува, на цілий день. І лишається пес за няньку. Робота не хитра, звик. Простягне коло пня свої торохкотливі кістки, лапи під морду, дивиться в чорну пащу дупла, так напружено дивиться, аж сльозяться більмасті очі. З того дупла вигляда червоне, мов бурячок, якесь стареньке зморшкувате личко. Зирить мудрий пес на дитя, дитя лупає цибульками на собаку, і вони, здається, німо розмовляють між собою, пес йому про своє собаче, дитя йому про своє дитяче, і це, їй-богу, однакове, дуже їм близьке й зрозуміле. Про їхню розмову можна було б написати окремо, та ніколи, і муха оно вже сіла на плюсклий носик дівчинки. Пес підкинув морду, хляп язиком — відігнав кляту вертуху: ну її, ще занесе з багна пропасницю. А то підійде півень, потрясе гребінцем, холодним риб’ячим оком прицілиться на живого пуп’янка: «Що воно смокче, пискля?» Пес тоді хрипко: «Гав! Киш до курей, многоженець!» І знову вони вдвох, беззубий пес і беззубе дитя. Старе — як мале, їм добре обом у холодочку за клунею. Та не завжди все так мирно, все гладенько. Бува, зарепетує дитя, мов різане, і пес скавулить, не знає, що вдіяти. Лизне язиком спітніле підборіддячко: «Цить, цить, моє щенятко». А дитя викахкує, от-от захлинеться, і пес очманіло ганя по двору, вищить, гавкає на далеку дорогу, та хіба докличешся: хазяїн із синами десь за темним лісом, а господиня з дочками — мов застряли в болоті. Часто переполох цей кінчається тим, що жінки повернуться додому в потемках, невістка або дочка витягне з дупла немовля, а воно вже й готове. Заклякло. Та жінки не голосять, не рвуть на собі волосся, а перехрестять невинну душу, запалять свічечку під образами й легенько зітхнуть: «Так йому, видно, судилося… Бог дав, бог забрав. Не мучитиметься». І тільки пес тужливо заглядатиме в порожнє дупло, і йому ввижатиметься, що дитину проковтнула чорна обвуглена паща, проковтнула, як до того виводок інших немовлят. І він, старий Бабай, ляже коло пня самотній, зів’ялим листям обвиснуть вуха, і на око навернеться печальна собача сльоза. Та не довго журиться пес, бо знов підкинуть йому новенького, і є з ким гомоніти, є коло кого клопотатися, є кому подавати з долу недожовану ляльку. З цього дупла, що міцно запустило в землю коріння, вийшов увесь працьовитий рід Хоми Гавриловича: і самі Хома, і їхні діти, і їхні онуки. Як полова, одвівалось слабке й легкодухе, виживало тільки живуче. Міцні й здорові сини та дочки швидко росли і, наче дужі пагони, стіною обступали кряжистого дуба, вже їм було мало сонця, вже стало тісно й душно на отчому п’ятачку. Чи то небо розкололося, чи лихі настали часи: пішла гризня й колотнеча між людом. Самураї побили руських, селом повзли й шкутильгали каліки, обрубками своїми клянучи і віру, й царя, і отечество; злидота клепала коси, цілячись голодним оком на панські садиби; діти розпинали батьків: волі! Рушились порядки, заведені з діда-прадіда. І Хомині сини, ті, що служили у війську чи відбули заробітки, повертались додому якісь чужі: вже не сплітали кріслечком руки, не лаштувались у шворку за батьком. Ге, подивіться, та вони без дозволу й за стіл полізли. А котрийсь лукаво: «Сідайте, батечку, з нами, не стидайтесь». І смішок по хаті. Вчували батько: тліє чорна змова за їхньою спиною. Щось вовче мають на думці сини. І вони, розгнівані, гупали кулаками, а чубаті баламути не гнулись до столу. І вони, розлючені, хапалися за ремінь, а сини — за плечі старого: присядьте, не кипіть. Тут за обідом старший і каже: — Хочу, батьку, на вільну… — Як?! — до стелі підскочили батько. — Як?! — сипонула прокльонами ненька. — А так. Як в інших людей, — і син за жінку, за дітей, склав на підводу злидні та з двору. — Коней верну, а нас не ждіть! Батько мерщій за мітлу, люто зашкріб деркачем, замітаючи сина-іуди слід. Пішла пилюга попідтинню. — Щоб у тебе ні кола, ні двора, ані миски, ані тріски!.. — Щоб тебе, — вторила мати, — громом убило, хату спалило, вітром попіл розвіяло. Ніщо не допомагало. Ні громи, ні блискавка. Одна за другою виїжджала сім’я за скрипучі дубові ворота. І той же гук із підводи: «Коней вернемо, нас не ждіть!» Тріщала сукняна імперія самодержця Миколи. Тріщала й полотняна імперія Хоми Гавриловича. Мов комашня, розповзалися, розбігалися колись покірні сини. Той з головою заривався в землю, а той тікав од землі, як від чуми. Той пішов докопуватись правди, а той глибше закопував правду, ще й ногами затоптував. Той валяв глуху, як мур, дідівську огорожу, а той ставив іще глухішу. У кожного — своя стезя. По вощини Віконце було сліпе, наче замуроване воском. Воно й не світило, оте більмо, тільки сіяло в хату жовтий студений присмерк. Чмир аж гикав сперемерзя. Від густої темноти, здавалось йому, і холод береться пекельний: вода у діжі промерзає до дна. Перекинь діжу — маєш скляну бабу. Хоч танцюй на ній. Еге ж, як темно, то й холодно. Чмир уже пробував ножем зішкрібати морозний накип на вікнах. А-а, матері його ковінька, дошкребешся тут, як намерзло, напекло крижаки у лікоть завтовшки. Це тобі не ялинки- картинки на шибках, а такі гулі й маслаки, що й сокирою не врубаєш. І не тільки шибки, вся рама вгрузла в рудий струпуватий накип. А з підвіконня до самого долу звисають товсті гіллясті бурулі, немовби із чрева землі пробивається в хату стовбур зеленої криги. Так, дивись, і до стелі стовбуряка випре. Закутався Чмир у свитку. Сів коло печі. «Хав! Хав!» — як сич, хавкає голодний бовдур. І гойдається в димоході чорне страховинне волоття. Відкотивши вухо заячої шапки, дослухається Чмир: що воно бухає надворі? — О, чуєте! — покректав Чмир. — Бухає морозище. Ото, кажу, як бухне над річкою — рівчаками лопає лід. Не буде рибки, ні! І та, що в мулі сидить, — задубне, чорти б її взяли, собачу погоду. Он і земля вже репає, як репне — до самого споду, бо вже й різдво, морози печуть, мов скажені, а снігу ні жменьки не впало. В голосі Чмиря не було ні жалю, ані скарги. З того, що вимерзне озиме або задихнеться риба, Чмирі не мали великого збитку. Дасть бог, у лісі щось вродиться, у сусідів щось буде, то й вони, Чмирі, підпасуться. Отож Денис не скаржився, а говорив сам до себе, щоб трохи зігрітися. Слова котилися легенько, поминали закоцюбле Денисове серце й летіли прямісінько в тягу, димар ковтав ті слова, як полову. Денисові хлопці товклися в потемках, десь над головою, на пекучій від холоду цеглі. — Чуєте? Бухає! — повів заячим вухом Чмир. Замовк. І раптом до синів-лежебоків — То мороз буха чи ви там на печі?.. Пішли б, кажу, до сусіда та хоч поліняку яку притягли. У Грицая дров завалом, ще хату спалить. Оце сидить, либонь, на гарячому й носа надвір не поткне. Щось загуркотіло на печі. Синки перекинулися з боку на бік та й знов притихли. «Еге ж, — виклацував Чмир. — Добре тому сидіти, в кого кладка дровець і мішків п’ять бараболі під полом. А тут мороз тріщить, як у псарні, і пустий живіт присиха до хребтини». Голод випихає Чмиря на вулицю. Прикривши свою душу — зверху кулаком, а з боків ще й ліктями, — вискочить Чмир у сіни, сьорбне юшечки з дрижаками: і коли ж воно переміниться, трясця його матері? Та ось нагнало й снігу. З вітром, з бурею, з вовчим співом у димарях. Закурився над селом борошняний пил, зашастав у дворах сухий тертий сніг, але буря вимітала його начисто, гнала попідтинню; а з городів, садів і канав вигрібала чорне листя й пісок. Сніг не держався землі, тільки де-не-де за корчами та кущами лишалися брудні смугасті охвістя заметів. «Мать, не буде людської погоди!» — плюнув спересердя Денис у холодний бовдур, стягнув із печі сина свого Йоньку, взяв за компанію сусідського хлопця Санька та й подався у ліс на роздобутки. По завії вийшли з села. Щоб не бити постолів на шпичастих грудках, спустилися вони в балочку, де намело й накрутило ведмедів. Тут, у виярку між піщаними горбами, сніг був як сіль у перекупок: жовтий, з темною зернистою крупою. Буря так утрамбувала сніг, що він зовсім не привалювався й аж вищав під ногами. Йти було б легко, аби не зустрічний вітер. Крутий, пекучий, він пронизував до кісток. У Санька від холоду чубчик став дротяний, шапка стовбурчилась на голові, як на соснових голках. Довго йшли мовчки, бо рота відкрий — дух забива. — Ну, Хомич, ви, мать, сьодні кріпко поснідали? — озвався нарешті Денис, з-під вітру вивертаючи носа аж на потилицю. Він питав ніби серйозно, але дивлячись на Санька, що плівся позаду, прискав блудним смішком і чи то від сміху, чи від холоду часто кліпав плаксивими очицями, а вітер тут же спивав його старечу сльозу. — То як, Хомичу, кріпко поснідали? — допитувався Чмир, а тим часом штиряв свого Йоньку під ребра, і вони обоє, батько та син, лукавенько перекліпувались. Мороз ошпарив Санькові обличчя, сповзала вовняна хустка, якою мати закутала хлопця, і малий поправляв її та заклопотано злизував світлу юшечку під носом. Він не. вловив Денисової насмішечки, не до того було, і відказав з дитячою щирістю: — Гарно поснідали. Мати по картоплинці дала, а я ще й в олійку вмочив, на дні миски яскріла, так що підкріпився. Чмир-старший веселенько хмикнув, і його вугристе колюче підборіддя, його мерхлі безкровні щоки сховалися в комірець повстяної свитки (він, мабуть, нап’яв одежину на голу душу, бо в дірки світилося синє-синє, гусяче, тіло). А Йонька, той обернувся до сусіда і випустив з білою парою: — А пшоняної каші з молоком, га?.. не нюхав? Від Йоньки справді дихнуло підгорілою кашею. І так смачно дихнуло — отою, знаєте, хрумкою підсмаженою плівкою, — що в голодного Санька запекло-запекло під рубчиком живота. Хлопець навіть спинився. Де ж вони молока розжились? Корова у них ялова, там така — шкура облазить… Те-те-те! Отож зрання бідкалась Грицаєва Марфа, що клята відьма занадилась до їхньої первістки. Вона, Марфа, заскочила у хлів (було ще затемна), щоб підкинути сінця худобі, коли щось волосате — кувирть з-під ясел! — та на вулицю. Марфа до корови, а вона трясеться, і з дійок свіженьке молоко скрапує… Йонька роззявив рота, щоб, видно, дохвалитися доброю кашею, але батько вчасно турнув синка: «Йди швидше, патякаєш тут!» І Йонька враз осікся. Спритним циганським розумом збагнув хлопець, що бовкнув зайве. В їхній сім’ї суворо дотримувались правила: вікна закривай від мошкари, а рот — від клятих сусідів. Відчуваючи свою провину, Йонька насупився, бичкувато наставив лоба, розтинаючи тугі струмені вітру. Він сердито шкріб постолами по скрипучому снігу. Під його ногами плутався худий приблудний пес, який за літа пристав до Чмиревого двору. Старий підлиза, він так і крутив хвостом перед Йонькою, потім повертав до Санька хитру гостреньку мордочку, локотав язиком густе морозяне повітря, ніби дражнився: «Ага, й мені дістались пшоняні вишкребки!» Санькові раптом розхотілося йти з Чмирями в ліс. Він повернувся за вітром. Далеко позаду лишилося рідне село. І тепла піч. І мати. За білою курою ледь видно було маленькі, як вулики, чорні хатки, сіру павутину огорож, темні чубки садів. З тим світом, де пахне смолою і димком черені, зв’язував хлопця лише кривий путівець, пробитий санками, ріденько устелений сіном. В кількох місцях дорогу перебігали білогриві табуни куряви, то вітер вимітав із низинок невлежаний сніг, гнав його безвісти. Холодно й непривітно стало Санькові. І думки його, жалісні та самотні, побігли путівцем до села. Але пригадались батькові слова: «Хоч вони й непутящі люди, Чмирі, та йди, сину, може, що й принесеш на вечерю». І вже близько ліс. Мов фортечна стіна, темнів за горбом мовчазний сосновий бір. А там затишок, там десь приховані ведмежі ласощі — повні дупла щільників і дикого меду. — Ей, Хомовичу, не паси задніх! — гукнув дядько Денис. Хлопець кинувся доганяти Чмирів. Ліс наближався. Росла на очах бронзова колонада сосен, що тримали на собі важке зелене шатро. Під тим шатром зависала густа й лапата сутінь, і тільки вони ступили під темне склепіння лісу, як одразу немовби споночіло, насторожились хащі, заступаючи їм дорогу, над головою покотився тривожний гул. Санькові здалося, що він опинився в іншому царстві, — десь під землею у грімкотливих печерах, які то розгалужувались, то вели до обриву, де валялися старі вузлуваті кореневища, то упиралися в завали. Коло завалу хлопець зупинявся: страшно й цікаво було дивитись на могутній кряж, що бухнув колись на землю, зламавши собі поперек, обчухравши гілля і буйне козацьке чубисько. Мабуть, стомився велетень підпирати небо і ліг на спочинок біля ніг молодших братів. Тут, у гущавині, вітру як і не було. Тільки високо вгорі, над верхнім ярусом пущі, рокотав буревій та чавунним гулом гули промерзлі стовбурища і десь неприємно скрипіла відчахнута гілка. Сніг лежав у лісі чистий, синювато-білий, по ньому темною заполоччю було вишито звірині сліди. І пахло звіриним послідом, гіркуватим, як дим, але найвловиміше пахло терпкою смолою. Санько, сторожко озираючись, хрумтів по снігу, на душі було тихо й тривожно. Він чував про збір щільників, та йому ніколи не доводилось дерти бджолині гнізда. Тим паче зимою, коли бджоли беззахисні, сплять собі, сплівшись у тугенький клубок. Ходити зимою на дупла — в цьому було щось спокусливе й недозволене, як, скажімо, у хлопчачому нальоті на зелені яблука, і Санькові стало трохи боязко, він подумав, що краще Йонька сховав би свою торбу, бо медом ще й не пахло, а він уже наставив бездонну шаньку, наче збирався запхнути туди колоду з вощинами — не менше. Совість, проте, не довго мучила хлопця. Воно ж цікаво, як лізтиме на дерево сухий, мов реп’ях, дядько Денис, і що робитиме собака, коли посипляться згори щільники. Денис повів свою ватагу не в глиб соснового бору, а понад краєм лісу, де петляла вовча стежка. Дерева то напливали шеренгами, то відступали, і сині розгойдані тіні мигтіли на снігу, як спиці в колесі, між стовбурами просвічувалась біла рівнина, там починалось відкрите поле, і тягло звідтіля пронизливим холодом. — Куди ми йдемо? — поспитав Санько, ледь волочучи обмерзлі, аж дзвінкі, постоли. — Не кудикай, щоб тобі!.. — штрикнув дядько малого колючим оком. — Наврочиш своїм «куди», чорта лисого знайдеш тоді що. Батько і в плечі штурхне — не болить, а чужий тільки бликнув скоса — у серце штрикнуло. Насупився хлопець, пішов собі збоку, глибоким заметом. Чмир ніби й не бачив, як грузне Санько по коліна. А пес ще й похлебтав дражливо язиком: так тобі й треба!.. Тільки перегодя почув Санько, що позаду сопе Йонька, наступаючи йому на п’яти: — Ти чого? Чого нагиндичився?.. Ось до лип скоро вийдемо. — Йонька ніби вибачався. — Бджоли, панібрате, не дурні, вони в хащі не лізуть, вибирають місцинку, щоб і сонце було, і луги недалеко… «Ти ба, що зна циганчук!» — з повагою зиркнув Санько у шерхле, лускате від морозу лице сусіда. Роками той був майже рівня Санькові, але на голову вищий, трохи мішкуватий у підрізаному батьковому сіряку з оббовтаним низом, де понамерзали скляні бурульки. Рукава йому були задовгі, вони трубами звисали до землі, і Йонька, розказуючи про бджолині хитрощі, вимахував тими рукавами, як старець торбою. Санько навіть пробрав кубельце у вовняній хустці, щоб ліпше чути дружка, котрий, виявляється, не гірше звіра знав, як шукати у лісі поживу. Дикі бджоли, розказував Йонька, мають неабиякий глузд. Їх не шукай на верхах дерев: там шугають вітри, а вітру комахи бояться. І в землі вони не селяться, і низькі дупла обминають, бо водою заллє, або зачує клишоногий, де солодким пахне, розкопає гніздо, винищить все до крихти. То лише оси, мов ті монахи- схимники, душаться в темних норах та гнилих корчах: із них, голодранців, ніякого взятку. А бджоли, то великі сонцелюби, вони обживають старі дупласті верби й липи, гнізда свої лаштують саженів на три від землі, там, де розходиться гілля, — і дощ не бризкає під листяною шапкою, і ведмідь спроста не дістане, і талою водою не заллє. Ну, а коли хочеш знайти бджолине дупло, дивись, панібрате, з того боку, де сонце сходить: свої льотки бджоли виводять на схід, до ранішнього світла. Йонька раптом замовк, бо вони спускалися в урочище, по дну якого влітку, мабуть, протікає болотиста річечка, затінена розлогими спокійно-мудрими липами. Скована кригою, засипана снігом, річка нагадувала зараз лісову дорогу, що кривуляє долиною, обривисті береги її — наче високий насип, а два ряди темнокорих лип уздовж берегів — мов зимова алея. Низом, по широкому річищу, тягло пекучим холодом. Чмир шугонув на задніх з обриву, за ним посунувся сніг, в куряві мелькнула заяча шапка — і Денис наче провалився в яму. Хлопці скотились за ним. І тут заглядів Санько, що дядькові недобре. Маленький, запорошений снігом, він сидів під урвищем, безсило розкинувши ноги. Лиця не стало, був лиш кім’ях інею, борідка аж злиплась від льоду, і дві заглибини очей затягло льодком. Навіть крізь свитку було видно, як тремтить його горобине тіло. — За що страждаю? — з присьорбом виклацав Чмир; упершись коліньми в груди, він почав ляскать себе по литках, по занімілих плечах, стер п’ятірнею іней із сизих щік. І, дивись, ніби ожив — заплюскав гострими очицями, втупився в Йоньку, що стояв перед ним трохи розгублений. — За що страждаю, га? За що, чорти б вас узяли, никаю лісом, як вовк? Щоб вас прокормить, черва. А ви нагодуєте батька? Йонька щось промуркотів. — Хе! — зігрівав себе жовчю Денис. — Нагодують! Відкривай, батьку, пельку — смоли дадуть. Постарію — свої ж дітки виштурхають з хати, як собаку. Скажи — не правда? Йонька не огризався. Батькова злість потішала його. Сині Йоньчині губи, облущені вітром, скривилися в усмішці. — Либишся? Отож-бо й є, що правда. Мій дід, а твій, значить, прадід, колись розказував притчу. Я на все життя затямив її. Так і так, розказував дід, вивела орлиця трьох орлят. Ну, коли вони вбилися в пушок, взяла орлиця одне, понесла над морем. «Будеш мене годувати, — питає, — як виростеш?» Мале схарапудилось і давай божиться: «Буду, — мовляв, — щоб мені не жити, буду!» — «Брешеш!»— каже орлиця та й кинула його в море. Взяла орлиця друге. Те саме питає. І друге клянеться: «Буду!» І його кинула в море. Тоді взяла третє. Несе над морем та знов: «Будеш мене годувати, як виростеш?» — «Не буду! — каже. — Ти годувала своїх дітей, а я, коли виросту, буду годувати своїх». — «Оце так, оце правда!» — сказала орлиця і назад понесла, в гніздо. Йонька, слухаючи батька, навіть рота роззявив, наче той напихав його медом. Коли батько замовк, аж облизався хлопець: — І я так зроблю! — Молодець, сучий сину! — похвалив Чмир-старший свого спадкоємця. Чмир погомонів душевно з сином і, здається, зовсім повеселів. Витрусив сніг із-за коміра, тугіше стягнув вірьовчиною свитку, ще поляскав себе для бадьорості та й сказав: «За діло, хлопці. Тут і будемо шукати». Вони пішли під липами, під чорним плетивом їхніх гілок, дядько Денис задер колючу бороду, зашастав очима по кожному дереву, собака вистрибував попереду й теж винюхував здобич, Йонька гарячково розсупонював свою торбу. Мисливський азарт захопив і Санька, він біг за Йонькою, грузнучи в заметах, крутив головою, та в очах його лише ряботіло стрілчасте гілля, немов чорні блискавки смугували небо. — Ось, тату, ось! — закричав Йонька, стріляючи пальцем угору. Пес собі задер гостреньку морду, заскавучав на білку чи на сороку. — Що там? — зупинився Санько. — Дупло. Бачиш, на липі. Липа стояла висока й незатишна, нічого примітного в ній не було, тільки й того, що дві гілляки, мов підняті руки людини, утворювали з стовбуром хрест. Але ж, помітив Санько, саме на перехресті щось заліплено, ніби кавалком глини. Хитро замуровано, тільки чорніє маленьке вічко. Дупло… Почалось полювання. Хлопці стали під липою, зігнувши спини; Чмир видряпався на них, погицав, як на містку, а потім — хоп! — учепився за гілку. Далі Санько бачив, як дядько дерся вгору, — закидав неслухняну ногу за сучок;.скільки разів закидав, стільки й висолоплював язика. Нарешті якось зіп’явся на гілку. Йонька вже й торбу наставив. Хряснула в сніг замазка, справді на глину схожа. Полетіла кора. Чмир все глибше засовував руку в дупло. На землю упав темний кім’яшок, розсипавшись на грудочки. Ті жовто-бурі грудочки поповзли по снігу. Пес кинувся до них, понюхав одну — тріпнув вухами, понюхав другу — відскочив. Почав ганяти лапою кім’яшок, жалібно скавуліти. — Дурний! То бджоли, — хмикнув Йонька. А вгорі, звісивши ноги з хреста, лаявся Чмир: — Бодай тобі холера в печінку! Наче хто вилизав — ні воску, ні меду, аніякої трясці нема. Вони, Чмир з Йонькою, поплелися далі, а Санько стояв над клубочками, що повзали по снігу. Бджоли були напівживі, якісь морхлі, наче підсушені, з сивим пушком на крильцях. Одні вже заклякли, інші лежали на спинках і ледь-ледь ворушили лапками. Вітерець замітав їх снігом. Санько пішов геть, злякано озираючись, і йому здавалося: під сорочку набилося повно бджіл, вони, мертві й холодні, лізуть, повзуть по всьому тілу. За якусь хвилину він знов підставляв хребет Чмиреві, і той, легкий, як міхур, ліз на дерево. — О, тут буде! — виголошував Чмир з високості: — Хапай, Йонько. Йонька мотнув рукавами і спритно, мов кібець, піймав на льоту вощину. Санько й моргнути не встиг, як дружок відправив у рот свою здобич, справно зашаткував щелепами. І друга вощина дісталась Йоньці — закутаний у хустку, Санько не встигав за проворним Чмирем. А той кидався поперед собаки, хапав тугі, мов коржики, щільники, витрушував бджоли й напихав собі рот. Він не висмоктував мед, ніколи було, поглинав щільники з воском, аж текла по губах липуча жовта слина. Та ось і Санько вирвав собі щільничок. Той був тоненький, як пайка хліба в їхній сім’ї, світився круглим окрайцем місяця, в янтарних лунках застигли сльозинки меду. Санько поклав його на язик — і в роті стало холодно і запахло липовим цвітом. Хлопець не отямився, як пожива та зникла. Десь покотилась-покотилась глибоко, а назустріч судорогою піднімалась жага: їсти! Хоч траву, хоч лубок їсти, аби не пекло, не судомило шлунок. І Санько, не тямлячи себе, штовхав Йоньку, відтягував собаку і гріб щільники — з дупляною гниллю, зі снігом. Гріб і ковтав не жуючи, а їсти хотілося все більше, і перемерзле тіло трусилось від ненаситного голоду. Вони перебігали від липи до липи, обідрані дітлахи й собака, ніби змагалися між собою: хто проковтне ціляком вощину? Лиш згодом, угрівшись від штурханів та біганини, Йонька рвонув Санька за хустку: «Хопить! Кидай у торбу». Хлопці й забули про Чмиря. А він лазив по деревах, сучкуваті гілки задублювали свитку і вітер полоскав йому ребра. Що в нього заклякли руки, пальці стали дерев’яні, наче граблі, що він оглух від морозу, — про це Санько й не думав. Чмир існував для нього постільки, поскільки треба було підставляти спину й носом клювати у сніг, коли ставив той на лопатки скам’янілий постіл, а потім ждати, як зашурхотить кора й полетять додолу легкі, мов сухарики, вощини. Та Чмир нагадав про себе, гукнувши хлопцям: — От баба, так баба! Ану, потрусимо її! Чорна «баба» злякала Санька. Вона, мов жлукто, висіла на дереві, намертво прив’язана до стовбурища. Санько не одразу второпав, що то колода — мабуть, одна із тих, які ставлять поліщуки у лісі для диких бджіл. їх ставили в затишних містечках, подалі від людського ока, і раз чи два на рік брали взяток, не такий вже й багатий, та на різдвяну кутю того меду стачало. Дерти чужу колоду — відкритий грабіж. Хазяїн пальнув би з дробовика або вилами простромив би злодія, коли б застав коло свого вулика. Але Чмир спокійненько ліз, напевне знаючи, що зараз ніхто не поткнеться в ліс, і в Санька знов загули під сорочкою бджоли. «А як прийдуть по слідах… аж додому», — зароїлося в голові. З колоди взяли чимало вощин. І не пустих — з доброю начинкою. Напівмертві бджоли ворушкою тирсою устелили сніг круг дерева. Від меду чи від страху гірко стало Санькові в роті. Чмир спустився на землю з кийком у руці. Цим важенним кийком він щойно висадив дно у вербовій колоді. Обчухраний, засалений воском, він так-сяк обібрав на собі налиплі кетяхи, постогнав, виганяючи стужу з печінок, і підійшов до Йоньки. — Оце все? — встромив носа в торбу, сюди-туди рукою — облапав кутки. Очі його палахнули крижаною синню. — Зжер, с-с-суча душа? Кажи!! — Та ні… Цюцька… Цюцька хапала. — Цюцьку — м-мать… — потяг кийком собаку, якраз між вуха, пес вайкнув, боком шаснув по снігу, перекинувся раз, другий і — затих. — Уб’ю, стерво! — замахнувся кийком на сина, та не вдарив, плюнув чорним плювком під ноги і рвонув по снігу. Вже почало вечоріти, тіні між деревами погустішали, та це вже були й не тіні, а сині надвечірні присмерки, що виповзали з-під кущів, з холодних яруг, з глибини потемнілого лісу. Санько байдуже плівся за дядьком; він уже не відчував своєї ходи, ноги спорожніли, стали наче ватяні. Скоро спорожніла й голова, і руки, вся вага тіла переливалася під груди. Там набухав камінь, твердий і гарячий. Той камінь розпирав йому груди, не було як дихнути, і раптом — гострий, жалючий біль полоснув навхрест, розпанахав живіт, і з очей приснули бджоли. Він упав і, мабуть, крикнув, та не почув свого крику, тільки віддалене «о-о-в!» повисло над лісом. Санько вже зціпив зуби, а стогін луною бився в темних берегах річища. То був голос чужий, і хлопець, підвівши голову, помітив, що далеко позаду, під липами, лежить Йонька, і очі його смертно гукають батька. З пагорба біг до них розхристаний Чмир. Далі Санько мало що тямив. Його, здається, несли, взявши під пахви, і Йоньку несли, і шелестіли над ними чорні крила, хтось кричав на вухо: «Будеш годувати, як виростеш?» — і падав Санько у море, на гострий камінь, і нутрощі випікав біль, такий нестерпний і пекучий, що не було вже сили й стогнати. Потім трясло їх на санках, і лаявся Чмир: «Нажерлись воску… смоли б ви напилися!» — і знову падав Санько… у вогонь, у нестерпний біль. Ця трясанина, ця мука були нескінченні, і світ летів шкереберть: то враз спалахувало сонце, воно випікало очі, у розпалену свідомість врізалась картина — червоні коні мчать їх по червоному снігу, то раптом наступала ніч, і все поглинала чорна тиша. В таку хвилину, коли жар засліпив його, Санько не вгледів, а бозна-як відчув (може, по. запаху рідних стін), що він дома, що мати поклала йому на чоло приємно-холодну руку, що з ним щось роблять. Робили щось жорстоке, ніби вичавлювали біль, але вичавлювали, це точно, бо та пекуча головешка під грудьми потроху стухала. Тож поки марив хлопець, кидаючись на лежанці, мати з дочками рятували його, як могли: один за одним клали на живіт мішечки з гарячим піском, живіт був кругло здутий, твердий і синій, мов куряче воло, і коли на тілі коржем виступав розтоплений віск, зшкрібали той віск ножем, тупим його краєм, та знов клали мішечки, та знов зшкрібали. Хлопець аж підпливав гарячим потом, і в запалих синцюватих очах збирався калюжками піт, несла його орлиця над морем, питаючи: «Будеш, сину, годувати, як виростеш?» …Десь на третій день пішов Санько до Чмирів. У хаті було чорно. Зеленою кригою висвічували кутки. Коло печі сидів Денис, обчухраною спиною до дверей, і щось бурмотів у голодний бовдур. Хлопці товклись на витертій до цегли черені. А на столі лежав Йонька. Лежав твердо й плоско, і був жовтий, як віск. У жовтих руках блимала свічечка. З-під гнота медовими краплями капав віск. «Кап, кап» — на жовті безмовні пальці. Від тої свічки, від мертвого тіла так нудотно запахло вощиною, що Санька знов полоснуло вогнем під груди, і він, аби не зблювати, прожогом вилетів на свіжий дух. Духоборці Притча перша. Страх Санько — найменший в роду Хоми Гавриловича — сидів під хатою і дослухався, як б’ються об стіну хрущі. Вони летіли з темної вулиці, летіли один за одним, наче витрушувались із листя старої верби, яка чорною горою стояла за ворітьми. Вечір був тихий; мабуть, збиралось на дощ, бо з далекого лісу поволі випливали хмари, важкі, попелясті, з рожево- сірими боками. Село наливалося мороком, теплою болотною задухою. Видно, хрущі злякалися дощу і сипонули хто куди; як тільки в повітрі бриніло тихе «ж-ж-ж», Санько весь напружувався: «Попаде чи не попаде?» «Дзик!» — билась тверда грудочка об стіну і, наче розсипавшись, падала вниз. «Ага! Спіймався!» Санько ляскав картузом по призьбі, де щось ворушилося, і, тамуючи подих, обережно запускав руку під обідок: живий-живісінький! Сам лізе, дурачок, у жменю. Спина гладенька, як ніготь, а черевце — ніби реп’ях, чіпке й шершаве. Жук сердито гуде, шкребеться, пощипує лапками Санькові пальці, Хлопець кидає хруща за пазуху: їх там — як бджіл у вулику. Це не дуже страшно — бути вуликом для хрущів. То тільки спершу лоскітно, як повзе, бува, щось ворушке під пахву, а потім навіть приємно: снують, шарудять реп’яшки у потемках, не знаєш, за ким слідкувати. Бач, бач, один гребеться аж у брехливій ямці. Мабуть, дременути надумав, такий проворний! Е, ні, злазь, друже, назад під сорочку! «Дзик! Дзик!» — летять хрущі, прошивають густу вечірню сутінь. З усього розгону врізаються вони в причілок і, лускаючи, як сухий горох, осипаються на землю. Санько прислухається не тільки до льоту хрущів; його вухо ні-ні — та й ловить далеке поскрипування підводи: може, то батько з старшими синами повертаються додому. Ото, либонь, погода їх стривожила, і вони квапляться згребти та скласти сіно, та ще й рогатки зверху поставити, щоб вітер не розкидав копиці. Словом, запізнилися батько. А Санькові ж треба, коли приїде підвода, випрягти Оську й Стрижа, махнути до річки й напоїти коней, а тоді через усе село, обвалений місток, через житнє поле скакати аж до Шибеївського яру, бо хлопці казали, що на ніч збираються там, під лісом. Санько раз у раз позирає в далеч: над лугом піднімається чорна стіна, і на тій стіні хтось викрешує вогонь, і як чирконе — сліпучі іскри летять додолу. Диви, наче запахло смаленою губкою. Низом війнув холодний вітер, затріпотіла верба, і хрущі сипонули цілим роєм. Та Санько вже не ловив їх, прищулився, ждав перших крапель. А може, пронесе? Може, погримить, поблискає та й піде собі понад річкою? Санькові аби проскочить до яру, а там — хлопці, курінь, печена картопля. В гурті, як кажуть, і дощ за борщ, і злива — півдива. А от як у полі застане гроза… — Тпру! — почулося з вулиці. — Саню! Відчини ворота. Хлопець кинувся на батьків голос, до чорної верби, де пахло сіном і спітнілою конячою шерстю. У двір заїхала якась горбата копиця, тепла й духмяна, під нею рипіло дишло й видзеленькували повідки, попереду йшла дивовижно висока й розкошлана постать — батько не батько, мовби сніп очерету. — Тату, це ви? — Отак-о! — відгукнулися батько; вони ще в силі та могутті, в їхньому голосі вчуваються глузливі нотки. — Як же дорогу знайдеш, га, коли свого не розгледів?.. Може, злякався? — Та ні, пожену. Хлопці кликали… — Дощу не буде, — чи то заспокоїли сина, чи самі собі сказали батько. — Хмару на Залуччя потягло. Пострахає, переказиться й стихне. Коні були гарячі, з духом болотної води, Санько прошмигнув попід ними, спиною витиснув гніздо в сіні, щоб було як повертатися в передку, зубами розсупонив мокрі посторонки і, хазяйновито покрикуючи: «Повернись, Оська! Назад, Стриж, щоб тобі!..» — зняв зопрілі од поту шлеї. Батько сказали, що коней напоїли біля мосту, підсадили хлопчака на сумирну Оську, нагадали, як завжди: «Стринож босяка, — це вони так про молодого жеребчика, — щоб не поліз у мочарі». Малий хвацько вйокнув (хай не думають батько, що він боїться), вдарив п’ятами кобилу, і наче вітер підхопив його, виніс за ворота, над головою майнуло темне шатро верби, а назустріч побігла вуличка, глуха й таємнича, як старе й забуте річище, на тьмяних берегах мелькали зубристі ряди огорож, принишклі купки садів, де-не-де блимали вогники в хатах, наче бакени на вечірнім Сожі. І Санькові здалося, що не верхи він скаче, а пливе по темній спокійній воді, свіжий вітрець студить йому груди, м’яка пітьма огортає все тіло й несе, й несе його в сповитку, легко погойдує, далі й далі веслує — в глиб горобиної ночі. Коли вулиця широко розступилася, вбираючи в себе молочну повінь житнього лану, Санько притишив коней, намотав на руку поводок від Стрижа, щоб той не толочив хліб. Але комизливий жеребчик рвався вперед, обганяв Оську, збивав її в гущину. — Ах ти, жевжик! — полоснув Санько темряву, здибилась гриваста хвиля, Стриж мало не звалив хлопця, але пішов спокійніше. Дорогу в сивому житі було добре видно; вона скидалася на глибокий рівчак, який то губився за поворотом, то виринав знову. Коні, хоч і зв’язані коротко, черкали боками об високе жито, наче купалися в рясці. Санько ногою ловив колосся, воно приємно лоскотало підошву, і ось — рип! — один вусач застряв між пальцями. Небо над лісом, де стояла важка попеляста хмара, трохи посвітлішало. Синя смужка окреслила обрій на заході, зараз гриміло в чорноті десь ген-ген за Сожем. «А таки не буде дощу», — подумав хлопець. Видно, й хрущі зрозуміли, що дарма сполошилися, і знову діловито загули під сорочкою. Санько тихенько чмихнув, уявивши собі, як будитиме хлопців опівночі: тільки хто з пастушків задрімає, він дістане хруща, роздратує ї — сонькові за комір. Мовляв, не спи, козаче, батіг по тобі плаче, лошата в городі, коні в болоті, а ти — хр-р… А той як схопиться, як закричить— весь курінь розляжеться од сміху. «І мені, і мені!»— підставлятимуть хлопці шиї, сон як рукою зніме, будуть реготати до ранку та розказувати веселі пригоди. — Фр-р! — здригнувся раптом Стриж, став наче вкопаний, нашорошив вуха. Оська теж спинилась, злякано мотнула головою, захропла. «Що це з ними?» — у Санька спітніли долоні. Хлопець навіть відчув, як трясуться піджилки — у нього чи в кобили. — Н-но, поїхали. — Санько торкнув поводок, коні боком-боком у жито, тиць і стали. «Вовк! — стрельнула думка. — Зграя вовків!» «Ш-ш-ш!» — гойднулися колоски, щось кудлате посунулося з яру, все ближче й ближче. Санько підібрав отерплі ноги, уп’явся в холку, ждав: пронесе чи схопить? «Ш-шу-шу!» — пішла темна хвиля житами. — Вітер… їй же бо, вітер! — видихнув хлопець. — Які ж вовки у посівах? — Він скоса зиркнув на Стрижа, побачив, як той неспокійно пряде вухами. — Ач, страхополох, — куща злякався! — Оперезав жеребця батогом, і той, роздуваючи ніздрі, шугонув на дорогу, Оська за ним, коні сплутались, позадкували в рівчак. Лиш зараз Санько додивився, що коні, як би не крутилися, повертають морду в один бік — туди, де чорнів на шляху невисокий горб. Крізь волокнуваті хмари вже пробивалося тьмяне світло місяця, і Санько, тримаючись за гриву, пригнувся, обшастав очима той горбик. — Фу-фу-фу! — щось сердито захукало і клубком покотилось в рівчак; сіре, настовбурчене, воно підстрибцем наближалося до коней, погрозливо хукало, а коні відступали, відступали, стріпували — гривами і били копитами землю. Завмирав клубок, завмирали й коні, назад відскакував — і коні за ним, ніби вони були прив’язані до страховиська невидимими віжками. «Анциболот! — зіщулився хлопець. — Плутає, плутає коней, як було восени з дядьком Юхимом…» Він пригадав Юхима, сторожа з общинної водокачки; якось той прибіг у, село, глухої ночі сколошкав людей і, трясучись, розказував, що за ним ганяється по болоті окате, безп’яте, з відьомським вогнем у пельці. Це не вперше ганялося за бідним сторожем, було й раніше таке, і мужики сміялися, не вірили йому, аж поки Юхим не щез. Зник — і все, наче корова язиком злизала. Знайшли тільки в мочарах його солом’яний бриль. «Мамо, заступнице рідна!» — зойкнула хлоп’яча душа в багнисту пітьму, де ворушився клубок. — Угу-у-у! — тюгикнуло за левадою, луною пішло над житами. І не так сірий клубок, як оце протяжне, мертвецьке «у-у-у!» до німоти злякало хлопця. Може, то крикнув бугай в очеретах, Санькові ж причулось Юхимове: «Ряту-у-уйте!» Біла, як вата, мара піднялась над болотом, і, метляючи довгими, аж до неба, руками, понеслась понад яром, загоготала в степ: — Ого-го-го-го-о-о! «Задушить! Затягне в болото!» — з жахом подумав хлопець, і хоч білим туманом розвіявся привид, студений голос шептав Санькові: «Не стій! Розверни коней і тікай у село, тікай, поки живий та цілий!» Він щосили рвонув за повід, але коні його не слухались, хропучи, видирались на гору, а клубок відкочувався і все меншав, танув на очах. «Ба-ба! Відступає страховисько!» Хлопець пришпорив гнідих, вони пішли сміливіше, ось-ось розчавлять кудлате. Санько, не пам’ятаючи себе, злетів з коня, одним стрибком догнав втікача, з розмаху вдарив пужалном. Воно, кругле й колюче, хрюкнуло, перекинулось і… затихло. — Їжак! Їжа-а-ак! — захлинувся Санько відчайдушним криком. — А щоб ти згорів, мишолов проклятий! — і він ошаліло затанцював круг їжака, що смирно лежав на спині. Понуривши голови, Оська й Стриж здивовано розглядали маленьку сіру тварюку: «Фр-р! Оце такий шмаркач?! І сто потів зігнав з поважних коней! Ай-я-яй, де ваші очі!» Алюром летів Санько через поле, до грудей притискав картуз, бовть-бовть — бовтався їжак у картузі, шаруділи хрущі під пахвою, якийсь нахаба гудів за вухом і його протяжне «у-у-у!» нагадувало той страхітливий голос, що до смерті налякав Санька. Та зараз ніби розступилася ніч, щезли кудись примари і знов молочно-спокійні стали жита, обрій чистий, блідо-голубий, за розірваним мостом червоним вічком блимав, кликав до себе вогник. «Хлопці картоплю печуть!» Санько усміхнувся, коней пустив у галоп, він смакував, він уже бачив, як регочуть хлопці з його чудернацької пригоди. Він був ще малий, Санько, ї не знав, яку силу зборов цієї ночі, — страх, той самий страх, що не одного заводив у драглисті мочарі. Притча друга. Білі паляниці — Ух, і погода, — сказав Гарба. — Н-да, вуркаганська ніч, — озвався Клим Басаман. — Дай закурить, Гарбо! Очі злипаються… Здавалось, вони їхали по ріллі. Під ними рілля, над ними рілля, ніде ані вогника, ані найменшого просвіту — грязюка й тягуча темінь. Такі ночі бувають лише напровесні. З курганів і териконів лускою злізли сніги, земля розкисла, стала чорна й масна, як мазут. Ще звечора степ затягло хмаровинням, і все довкруг наче захлинулося багнюкою. «Ух, і погода! — бурчав Гарба. — Ну просто віхтем заткнуло зіньки. Не те що коней, віжок у руках не видно». Скрипів холодний дощ, колеса чавкали в багні, але й скрип дощу, і порипування підводи, і голоси мужиків глухнули у вологій пітьмі. Продармійці їхали добру годину, коли не більше. Де вони зараз, далеко чи близько від Айдару, ніхто не міг би сказати: дорога незнайома і така сліпища — цигаркою в рота не вцілиш. Брати Басамани, Клим та Кузьма, лежали бочком на соломі, майже впритул носом до носа. Так зручніше було курити, по-циганському — одну самокрутку на двох. Затягувався Клим — передавав Кузьмі, а той, затягнувшись, — братові. Смоктали економно, так щоб не слинити «бичка», вогник прикривали від дощу. І між затяжками про щось говорили. Гарба не чув, про що. Гарба сидів у передку, правив ледачими ревкомівськими кіньми. Та, власне, хіба можна керувати кіньми при такій несусвітній погоді? Він давно попустив віжки: хай ідуть сухоребрі, куди йдуть. Краще не смикати їх, бо тільки зіб’єш з дороги. Кінь — це, брат, розумна тварина, нюхом відчуває, де наїжджена колія. Тим більше, якщо ця колія веде до волосної контори, де можна поживитися реквізованим фуражем. У шпаркій темноті важко було збагнути, де ти сидиш, де твої ноги, куди тебе котить. Одно відчуваєш: щось під тобою хитке, воно трясеться, то раптом підноситься вгору, то провалюється в яму, то кидає тебе на борт, то пригинає до днища. І тільки по цьому вгадуєш, що візок все-таки їде, долає горбки й водориї, що під ним земля, а не якась порожнеча. Дрібний, в’їдливий дощик шмагав з лівого боку, і Гарба натяг каптур плаща аж на очі, щоб затулитись од вітру. Згодом відчув, як тепліє заніміла щока, млосно й солодко ломить в кістках, як пітьма похитує і заколисує сонне його тіло. Він сидів, втупивши погляд у чорне провалля, де хлюпотіло рідке багно, неначе там збовтували масло, прислухався, як рипить мокрий брезент, як стомлено пирхають коні, вибираючи дорогу. І враз повернувся — на вогник, на маленьку жарину, що блискотіла в зубах одного з Басаманів. — Це, братці, що… — сказав про те, що, мабуть, давно крутилось на думці. — В степу, та ще на підводі, не пропадеш. Коли й збився з путі — не біда: став, поспав, а вранці шмаляй собі далі. Це єрунда. А от у нас на шахті було. — Він замовк, прислухаючись до темряви. Глуха, багниста ніч, либонь, викликала щемливу нудьгу самотності, бо й Гарбі, скупому на слово, хотілось говорити, аби тільки впевнитись, що рядом хтось є. — Ви чули, хлопці, як погнав Каледін нашого брата у штольні? Ну, лупить шомполами — йдеш, як віл до ярма, кому ж помирать охота. Спустили під землю, розвели нас по штреках: «Давай — рубайте!» Ми до ліхтарів — порожні… Нема чим світить. А люду в забоях повно, блукають наосліп, згукуються, сповзаються докупи. «Що ж це таке? — питають. — Може, спеціально? Щоб подушить нас, як хробаків?» Сидимо в глухому забої, до ствола — кілометрів два, а ходів, перелазів стільки, що й чорт без вогню голову скрутить. День сидимо, другий, тьма — куди цій паршивій сльоті. Вода хлюпотить, обвали, «рятуйте!» — смертний крик із колодязя. І почалась, братці, паніка: «Затоплять!» Хто слабонервний — кинувся пріч і повзком у відвали, у виробки. Десь близько, казали, був запасний вентиляційний ствол, їх там, безумних, і через місяць знаходили. Самі кістки… Сиві, сліпі… Надивився я страхів. — Дай закурить, — сказав Басаман. — Від твоїх балачок, Гарбо, все одно очі злипаються. Ще якусь мить Гарба буркотів у пітьму. Згодом повернувся: де ж Басамани? Не курять, не димлять один одному в ніс. Чи не витрясло їх з підводи? — Хлопці, спите? Мовчать. Хтось тільки ніжно посвистує. Ич, поснули мішочники! Гарба щільненько затиснув між колінами гвинтівку. Намацав патрони у піджаку, перебрав їх по одному: не замокли? Ні, здається, сухі. А плащ стовбурчився на ньому, як халабуда, а в петлі, за комір протікала вода, і холодні дзюрки лоскотали дрімотливе тіло. «Ну погода! — сьорбав Гарба тугі краплини, що вітром здувало з каптура. — І не зоглянешся, як бандюги злапають. Сонних подушать — не кавкнеш». Гарба ледь- ледь роздирав засліплені очі, аби й собі не заснути. Хай вже Басамани хропуть, їм хоч трава не рости. Сказано — мішочники… На братів Клима й Кузьму Гарба не дуже покладався. Горлохвати вони, як усі вантажники з товарної станції. Це дике плем’я проживало на так званому Шанхаї, в гнилих дерев’яних бараках, де вічно процвітало пияцтво, кулачні бої, різня. Обидва низькорослі, з рудими татарськими лицями, широкими ніздрями і такими твердими переніссями, наче їх добре клепали молотком, були Басамани відчайдухами, були забіяками, за ніщо відмолотять першого стрічного, аби лише глянув не так, як їм, Басаманам, хотілось. Щоправда, і до роботи обидва кляті, не один вагон цементу перенесли на своїх кістлявих плечах. А як поведуться завтра, коли напевно випаде і скрутна, і делікатна ситуація? Гарба достеменно не знав, однак вже наперед собі вирішив: буде осмикувать хлопців, надто гарячих в питаннях «хто кого?» Дощ потроху вщухав, але стало ще холодніше. Залопотіла по брезенту крупа, морозцем, крижаною сирістю повівало з чорного степу. Заклякли руки, ніби аж опухли, і Гарба у потемках намацав ріжок люшні, повісив намоклі віжки. Мов сонні мурахи, плутались думки, проте і крізь сон Гарба дослухався, як чавкотить підвода. Коні йшли підтюпцем, потім побігли риссю, віз нахилило й понесло з гори, все швидше й швидше. «Мабуть, до річки», — байдуже подумав Гарба. Шарпнуло передок, заторохтіли колеса по дошках. Видно, коні галопом влетіли на міст, бо дошки торохнули, як з кулемета. Ще раз шарпнуло візок і — хр-рясь! Гарбі здалося, що хтось підкинув його, трахнув каменюкою по голові. Він так і лежав би, прибитий, розпластаний в чорній ямі, та раптом відчув: щось холодне тече за халяви, в штани, під сорочку. Вода! Шпарка студена вода. Ось тобі, куме, і річка Айдар! Що, наловив раків? Було б не дрімать. — Чорт! — лайнувся Гарба. — Вф, таку мать! — пирхнув один з Басаманів, і цей Басаман лежав чомусь на Гарбі. — Клим, це ти? — тряхнув плечем Гарба, але пересвідчився: брати і тут нерозлучні! Обидва бухнулись на нього. — Ви!.. Злазьте! Що я вам, лантух з соломою? Майже поруч, у воді чи муляці, борсались коні. Темне багнище, темна купа, і щось хропе й ворушиться в тій купі. Гарба схопився, схопились Басамани, кинулись навпомацки до підводи. Нарешті второпали, де вони і що з ними. — Братці, та ми ж під мостом! — Ну да, понадійся на Гарбу. Кістки не збереш. — Що-о — понадійся! Ось, помацай — дошки висять. Якась бандитська морда розібрала місток. — Вскочили… А ще як шарахнуть гранатою. — Помовч, братухо! — Сюди! — гукнув Гарба. — Чуєте? Кінь хропе. Ще задушиться к дідьковій мамі. Не вода — каламуть, лізеш у неї, мов сліпець, тільки руками й нашастав: по втулки візок у воді, а коні десь тут, заплутались у посторонках. Один лежить на спині і люто б’є ногами по барках. Вода заливає храп, кінь щосили гребеться на берег, на пісок і стогне, наче людина. Гарба й Басамани за вуха, за гриву тягли мокру й слизьку худобину. А темно ж, кат би його взяв, не видно, що з тим конем: хропе, трясе мордою, може, хомут повернуло й здавило горло. — Ріж посторонки! — сказав Гарба. Розплутали одного коня, випхали під берег. Другий кінь, клишоногий Марат, стояв на колінах, не піднімався. — Очумів дурний, чи ногу зламав? — Облиш! Потім розберемось. Давайте воза тягнуть. Знов полізли у річку. Добре, що було неглибоко, — вода сягала не вище пояса. Пружна холодна течія аж сичала, заносила їх у круторий. Немов бурлаки, поцупили воза. Вчепились руками за люшні, піддали плечем: «Гей, братва!»— і пішли ривками, покотили візок на берег. Гуркнуло дишло, уперлось, неначе в стіну. Клим Басаман зник у темноті, пововтузився там і безнадійно свиснув: урвище! Високий припічок, майже на повний зріст людини. Та куди, руку піднімеш — ледь дістаєш до горішнього дерну. — Ну й ну, вскочили! Погиркались, пошпиняли один одного, поки Гарба не скипів: — Тьху на вас, баби! Розкисли!.. Нас троє, та хіба не випхаєм цей тарантас? Що не кажи, здорові були мужики, дружно взяли забагнюченого воза, взяли за спід, підняли над собою. І так, тримаючи на руках, попхали в темряву, на чорну невидиму кручу. Пхали на «ура», аж тріщали попереки і, як признався Клим, аж іскри летіли з очей. А віз, хоч умри, не піддавався. То десь упиралося дишло, то злетіла штельвага, то ненароком підковзнувся Кузьма. Не втримали, бухнули тарантас у грязюку. Стояли, люто відсапуючись, поминали усіх святих і праведних. Вже, здається, й звикли до темряви, а все-таки лячно: рядом стоїш — і нічого не бачиш, навіть сірої плями. Тьма ще густішала, скрадала будь-які обриси й звуки. Десь над головою в них форкнув кінь. — Диви, як він забрався на кручу! — Тварина розумніша за нас. Тут багно по коліна, а там, видно, сухіше. (Невдахи- продармійці вдосвіта ще не так здивуються: майже поруч, сажнів за десять від мосту, був пологий узвіз до броду; можна було без мороки викотить воза і вивести коней. Та чи їх обморило, чи забило памороки, що не здогадались шукати узвозу, а з тупою впертістю бились грудьми об кручу). Тільки тоді, як підсадили один одного і видряпались нагору, як з бідою пополам розпалили вогнище (вскубнули соломи з передка й відчахнули дошку з перил), — тільки тоді відчули: замерзли. До кісток, до самого нутра промокли, і трусить їх, аж зуби торохтять. Клим та Кузьма Басамани жадно дивились на вогонь, гріли над полум’ям віхті-руки, і зеленаві очі братів блищали по-вовчому, холодно й люто. — Що, Гарба?.. так і будем труситься до ранку? Гарба видавив із себе щось подібне до усмішки. Мамо рідна! Ну й підмарафетило хлопців, лиш зараз при вогні додивився: пики— як мазниці, на бровах, під носами — отакенні марагулі з грязюки. — Чого скалишся, вуглеїд? Думаєш, ти кращий? Аби виглянув десь із вікна, год собаки гавкали б. Вони сваряться, правда — незлобливо, але треба щось придумать. Не сидіть же їм до ранку, до того часу, як під’їде обіцяна в ревкомі підмога. Та й новий загін пришлють не для того, щоб витягувать їх з болота. Це ж сміх — звалились три бовдури з мосту! Гарба запнувся в плащ, роздратований тими думками. Підійшов до вогню кінь, блиснув фіолетовим оком. З темряви, високо підкидаючи голову, заскакав до світла Марат. Бач, підламав- таки ногу, кульгає. І як він на кручу виліз? — Хлопці, — сказав Гарба, — а он ще якийсь вогник. — Де? — Прямо, прямо дивіться. В глибині темного виру, здається, на горі, блимав маленький жовтий вогник. Він то спалахував, то затухав, то знов спалахував, наче хтось посилав сигнал у тривожно-гнітючу ніч. Гарбі пригадалось, що казали йому в ревкомі: якщо їхати Старобільським шляхом, то перше за Айдаром буде село Бутове. Очевидно, вогник і блимав з крайньої бутівської хати. Гарба встав, узяв гвинтівку. — Ви той… посидьте тут, а я сходжу, розживусь у дядьків лопати. Буде лопата, так ми хутенько, раз-раз, обвалимо кручу і тарантас — нагору. З «куренем» на голові і ще вищий від того, почвалав Гарба у пітьму. Гвинтівку тримав під рукою, як вила. Ступав обережно, намацував у темноті дорогу. Земля вислизала з-під ніг, то угиналась канавою, то виростала горбом, і важкотілого шахтаря заточувало то в один бік, то в другий. За халявами чавкала вода, мокра сорочка прилипала до грудей. Він ішов напрямки, орієнтуючись на тьмяний вогник. Чомусь ввижалось йому, що в хаті сидить стара жінка-селянка, така худюща й сива, як його мати, і няньчить слабу дитину, може, своє онуча, бо чого б це люди так пізно світили — вже, либонь, скоро засіріє на сході. Вогник ближчав, круглішав, а незабаром жовтою плямою означилась віконна рама. Навкруг було глухо й темно, плюскала вода у баюрах, важка й гнітюча мла давила на плечі. Гарба надибав якусь загорожу, обійшов її. Хатній дух, теплий і трохи кислий, привів його до порогу. Ага, ось вони, шершаві одвірки. Побухкав у сіни. Двері в хату були прочинені. На долівку падало світло— білим косинцем. Як вогонь у печі, гоготіла густа басовита розмова. Гарба навіть не зважив на ті голоси. Спокійно просунувся в двері. Без стуку. І вкляк на порозі. Якби під ним запала раптом земля — не так остовпів би. Може, йому приверзлося? Завжди, як із темряви ступиш на світло, — засліплює очі. Труснув головою. Чи можливе таке? В хаті… білокозаки. Живі, натуральні біляки. Сидять за столом. Їдять чи збираються їсти. Справді засліплений, Гарба стояв на порозі, очманіло дивився на білих. А козаки, теж очманілі й засліплені, дивилися на Гарбу. Двометровий здоровань грянув зненацька, як мара. Як болотне страшило. Чоботи в багнюці, плащ у багнюці, мулом заліпило баньки. І стирчить з-під пахви гвинтівка. Біляки так і скам’яніли на місці. Хто з м’ясом в зубах, хто з чаркою на пригуб’ї. Очі у них полізли на лоб. І в Гарби шкура затерпла. На що завгодно сподівався, тільки не на сутичку з кубанцями. І де? В нашому тилу, за сотню кілометрів од фронту… Руки його самі потяглися вгору. Але замість того, щоб сказати «здаюсь», Гарба, несподівано для себе, гаркнув на всю горлянку: — Встать! Руки вгору! Гупнули біляки, всі як один підперли стелю руками. «Отакої! — власним очам не повірив Гарба. — Що ж далі?» Свідомість, здається, сама працювала за нього. Раз, два, три і на покуті ще двоє — значить, їх п’ятеро. Браві хлопці, в кубанках, у новенькій формі. Старший, либонь, осаул, отой кругломордий, з геройськими вусами. Диви, як вирячив білки. І вусом нервово посмикує. Ось він за спиною іншого — тихцем — шаснув рукою за пояс. — Назад! — крикнув Гарба, клацнув затвором, хоч знав, що в магазині жодного патрона. Гарба дивився прямо, не спускав очей з біляків, але бозна-як, ніби внутрішнім зором, охоплював разом і те, що оточувало його з обох флангів. І перше, що він помітив, — це гвинтівки й шаблі, кинуті біля дверей, у тому кутку, де жінки, як правило, ставляють рогачі. Ага, виходить, голубчики самі себе роззброїли! І такі шовкові, хоч вірьовку сукай! Підбадьорений цим, Гарба пригадав стару солдатську «хитрину», про неї чував не раз від шахтарів-ополченців. Не вельми мудрий виверт: покажи, що ти, брат, не сам. Ну що ж, помирать, так помирать. І Гарба — добре, що стояв поблизу вікна, — гухнув прикладом у раму. Дзенькнуло вибите скло, трухлява рама вилетіла геть, а в діромаху війнуло чорною сирістю. — Клим! — гукнув у темінь Гарба, наче той Клим стояв за вікном, тільки й ждав сигналу. — Зараз буду виводить. Якщо той… кладіть на місці. Дулом — під самі пики: — Виходьте!.. Разом! Руки не опускать! Кожного так пропікав зирком, щоб із «запасом» нагнати страху. Пропустив їх повз себе, не стримався — хапнув дві новенькі гвинтівки і вискочив у двір. Після хатнього світла знов засліпило його, на цей раз непроглядним мороком. Під вугільним склепом, десь неначе в глухому забої, жеврів маленький вогник — очевидно, біля мосту. І Гарба командирським тоном, який не знає пощади, скомандував: — Йти на вогонь!.. Хлопці, не зівать! Хто хоч дригне — стріляйте. Почалапали бранці. Як гуси — табуном. Вознісши руки у чорну вись. (Вусатий осаул, вже біля вогнища, коли розшолопав, як обдурили його, тертого вояку, плювався в темінь і сотрясав прокляттями небесну твердь: «А мені ж, так-розтак, зосліпу привидівся цілий конвой! Щоб мені повилазило, чув, ну своїми вухами чув — хропли коні, і шкірилась на коні комісарська морда!») Брати Басамани аж сахнулися од вогню, коли з темної ночі, з болота вийшло п’ятеро білих. Гарба кріпким словом повернув своїх хлопців до тями, і вони підсобили упорать вольне козацтво. Зняли з кубанських гостей перезки, ремінням скрутили руки і: — Сідай, панва, сідай у грязюку! Чиряки не вхоплять, жирні зади. Тут же вчинили короткий допит. І взнали не дуже втішну новину. Рушив на Донбас генерал Денікін. На Гострій Могилі розбив шахтарський полк. Стотисячне військо скерував на Луганськ. А вони, ці п’ятеро, — армійська розвідка. Кінчилась, братва, передишка. І передиху того було на одну затяжку. Тільки що замели сліди німці з гайдамаками. Вигнали синю рать, об’явилася біла. Ядуча твоя зав’язь, дев’ятнадцятий рік! Басамани відкликали Гарбу в сторону. Зеленим оком блиснув Кузьма на вогонь, де сиділи похнюплені кубанці: — Що будем робити з ними? З ходу прикінчимо, і шабаш… — Як? — настовбурчився Гарба. — Без суда і слідства? Незаконно! — А чого панькатися? У нас же своя робота. Ми тут слину будемо розводить, а тим часом комбід у Бутовій посадять на вила. Чув, що в ревкомі казали? Усіх комбідівців кинули в погріб. — І все одно незаконно! Треба, як належить, передати їх в руки військкома. — Дурний ти, Гарба! Недарма кажуть: високий до неба… — Цить, Басаман, бо двину! І ногами вкриєшся. — Так що робить? Довго сперечалися, і Гарба настояв на своєму: зачекають до ранку, поки під’їде новий загін, а там видніше буде. Крадькома, непомітно виступали з темряви прибережні горби. Неначе у перший день світотворення, тьма піднімалась, відокремлювала землю й небо, і вже на сході засіріла тоненька світла китайка, вирізьбився темний хвилястий обрій. Засірів дерев’яний місток, засіріли покручені плеса Айдару. Наближався холодний ранок. Кубанці, оговтавшись, затіяли бучу. Мовляв, люди ви чи не люди, посадили в грязюку, ні шинелей нема, ні попон, це явне знущання. Добрий хазяїн собаці і тій кидає підстилку… Найзавзятіший був осаул, він роздратовано посмикував геройськими вусами, казав про якісь міжнародні права, погрожував, що їм, шахтарям, від своїх же влетить за таке азіатство. Басамани криво усміхалися: — Помовч, вусатий… Ми б тобі показали права. Брати сиділи коло пригаслого вогнища, любовно погладжували затвори новеньких гвинтівок. Спасибі, Гарбо, добрі штучки дістав. Ніколи ще в руках Басаманів не було загряничних карабінів з широкими тесаками-багнетами. Видно, крупівська сталь, марочна, аж проситься, щоб колупнули під панське черево. А Гарба, вмостившись на уламку дошки, приглядався до полонених, бо в хаті гаразд не розгледів. Чомусь привернув увагу один каплавухий молоденький козачок, років сімнадцяти, не більше. З-під кубанки — білі м’які кучерики, лице худорляве й печальне. І сидить у калюжі якось приречено, до пояса підплив чорною мулякою. Бач, нове галіфе, мабуть, уперше одів, а так замарудив. — Підстеліть їм соломи, — звелів Гарба Басаманам. Ті поогиналися, проте принесли з фургону оберемок соломи. Підстелили панам: «Щоб вас трясця взяла!» — Дай закурить, Гарбо! — сказав Клим Басаман. Тютюн промок, Гарба вишкріб пригоршню рудої влиплої потерті, так-сяк скрутили собі по цигарці. І тоді нетерпляче завовтузився осаул, знов затягнув своєї: — Розв’яжіть нам руки! — він не просив, а просто наказував, і в голосі вчувалася певність, що має право вимагати, більше того — розпоряджатися цими людьми з багнюки, які волею випадку, тимчасово взяли гору над ним, потомственним козаком. — Розв’яжіть руки, бо суглоби звело. Ух, мармиги, скрутили!.. І дайте закурить, сіряки, колись розщитаємось. Вусань пригладив смішком надто відверте нахабство. Бач, сіряки… І на шахті називали сіряками або очкурями тих, що прибували з бідних країв, скажімо, з Полісся, з Брянщини. Гарба звик до цього, притерпівся. Звик і до лайки, і до кпинів, до начальницьких окриків. І вже не вбачав у тому образи. А якби й кидався з кулаками на кожний мат, що б з того вийшло? Психом став би, і тільки. Слава богу, шкура в Гарби товста, воляча, не пристають до нього ніякі хлискання. От і зараз пропустив повз вуха осаульського «сіряка», хай собі зловтішається. І раз просить закурити, чому б не дать, табачок є, хоч і поганенький, хіба жалко людям? Звільнили бранцям руки, всім п’ятьом дали тютюну, гуртом закурили. Так і сиділи вони круг попелища. Невдахи-розвідники по один бік, невдахи- продармійці — по другий. Ті в кубанках, у теплих ватянках, у хромових чоботях, більш-менш чисті й підтягнуті. А ці у такім зашмарованім одязі, що й не пізнати, чи то піджаки, чи якесь дрантя, годне хіба що на клоччя. І якби луганці не тримали між коліньми гвинтівок, важко було б сказати, хто кого стереже. Поки затягувались димком, над річкою зовсім розвиднилось. Гарба пішов на край урвища, хотів глянути, де приключилася з ними нічна оказія. І ще раз упевнився, що коні, ледачі ревкомівські коні були розумніші за них. З отієї гори вони галопом влетіли на міст, але якось відчули (і це моментально), що близько провалля, що місток обривається під ногами. І кинулись не прямо, а на перила, проламали їх і з возом шугнули на мілину. Аби прямо — туди, де стирчать дерев’яні опори, — не зібрали б хлопці кісток. Гарба глянув на візок, на те місце, де вони перемісили вночі солому з багнюкою. Ну ясно, хіба можна підняти гроб з колесами на таку прямовисну стіну. От недотумки, і що б пошукати узвоза — під самим же носом! Зараз побіля узвозу паслися коні. Бач, не побрели далеко. Може, тому, що Марат накульгує. І сильно бідага накульгує на ліву передню ногу. Погупав Гарба над урвищем, відвалюючи кавалки землі, що поналипали на чоботи. Потер шкарубкі поли плаща, де підсихало руде багно, і пригнічений невтішним становищем («Тре, понімаєш, ще й білякам підвернуться на цю пору!»), окинув Гарба протилежний берег, чорний безлюдний степ, де кривуляла замулена канава-дорога. «Коли ж та підмога?» Ні підводи, ані живої душі не видно було на всьому шляху. — Гарбо! — гукнув Клим Басаман. — Послухай, що панам захотілось. Басамани, обидва натоптані, з рудими віхтями на щоках, на густих надбрівках, скидалися на бродячих дідів, що присіли до компанії поточити язики на дорогу. Тільки очі, зеленаві одчайдушні очі видавали їхню молодість. З тих очей палахнули на Гарбу лукавенькі босяцькі вогники. — Що вони хочуть? — Хліба! Хліба з маслом, не менше! Кажуть, держимо їх напроголодь, а в хаті зостався випивон, ковбаса, шинка, тільки розклались вечерять, як ти їх зацапав. Непорядок! — А чого! — потягнувся Кузьма, хрускаючи суставами. І ласо прицмокнув. — Не завадить перекусить, га? Музика, брат, в животі, траурні марші. Вчора як облизав пустий казанок, і досі — ні буль-буль. Заворушились кубанці, очевидно, збагнули, що справа накльовується. Пан осаул запевнив, що компанія чесна, може головою поручиться, будуть сидіти чинно й благородно. І він підморгнув своякам, розпушив геройські вуса. (Гарба не розумівся, кажучи по-сучасному, на прихованому підтексті, на півзирках і півнатяках). Шахтар подумав, що люди справді голодні, он і каплавухий глядить на нього молитовно, як на рятівника; воно, козача, худе та зніжене, мабуть, не звикло до болота, губи аж посиніли і само тремтить, як цуценя. — Сходи, Гарбо, — сказав Басаман. — Голод не тітка, а застряли тут, бачу, надовго. — Дивіться ж мені, — буркнув Гарба, запнувся в плащ і зашахкав рипучими полами. Метрів за сто оглянувся: сидить над шляхом тихий гурток людей, видно спини й кубанки, а над ними, як два ріжки, стирчать багнети. Пішов під гору не кваплячись. Вночі здавалось йому, що вогник блимав з тридев’ятого царства, а хата ось на узвишші — рукою подать. Самотня білява хата під стріхою, по вікна сховалась за хмурим очеретяним тинком. І знов пригадалась мати, напівзабуте поліське село, яке він покинув давно, був тоді майже підлітком. Та й матір, власне, забув; за тою пилюкою, за вугільною курявою, за підземними протягами вивітрилось усе з голови. Тільки й зосталось в пам’ятку: мати приходила додому знервована, хлискала дітей, розпихала їх по кутках, вкладаючи спати. Все життя вона звікувала прислугою у панка-лісозаводчика. До якогось часу Гарба не зважав на щоденне материнське хлискання. Подумаєш, турне зі злості в спину— на те вона й мати. Та ось став ходити з нею до панка, дещо підсобляти. І побачив, що мати буває іншою. Тільки ступить у панські покої — враз як переміниться. На вустах усмішка, тиха й лагідна, і ходить мати м’яко, нечутно, чепурить, обціловує паненят, з якоюсь насолодою несе у тазику воду: може, вам ніжки помити, може, вам те, може, вам се. А ті, обціловані, ще й вередують, скубуть за коси її, вона й спину їм підставляє: «На, ударте, ударте тьотю, отако, от мої розумники!..» Гарбі ставало гидко тоді на душі. І зараз гидкий черв’ячок ворухнувся під серцем. Він чомусь подумав: от коли б Басаманам замандюрилось їсти, чи пішов би він по хліб? Та нізащо! Послав би їх: «Ідіть під три чорти! Не великі пани — потерпите!» Чого там церемонитись із нашим братом? Гарба зупинився, перебираючи важкі, немов крем’яхи, думки. А й справді, міркував Гарба, хіба ми церемонимось на шахті один з одним? Як свій чоловік, як темний роботяга, то можна і к такій матері послати. Це своє кодло, помиримось. Інша справа — оті «згори», в білих рукавичках. Ми перед ними, як вівці, збиваємось в купу, і язики нам аж туди затягує. А не дай боже сановна персона гряне з Луганська або з Пітера! О, як тоді заворушаться на шахті, а які масляні усмішечки, яке шапкування: «Раді вітати… щасливі бачити…» Ну, чого ж ти стоїш, Гарбо, мов той пень? Швидше поганяй, у панів слинка тече! Ми, чорна кость, можемо терпіти і мат, і голод, так на роду нам записано. А вони, оті чистенькі й благородні? То інша порода, вища. Вони, бачте, на білих хлібах випанькались, у білих перинках виніжились. Боронь боже дмухнути — чхатимуть. Що ж виходить? Свідомо чи не свідомо ти, Гарбо, визнаєш їхню вищість, визнаєш, що вони чимось виділяються з-поміж смертних, визнаєш потребу особливого (деліка-а-тного!) до них ставлення. Гидкий черв’ячок ворушився під серцем, але Гарба все-таки йшов, і побухкав брудними чоботярами в хату, і згріб зі столу фляги, холодну кров’янку, пхнув за пазуху кільце ковбаси. З білими паляницями під одною й другою рукою вийшов на вулицю. Кинув оком на міст: щось не видно людей. Може, Басамани (про це говорили ще вночі) погнали біляків на кручу: хай пани витягнуть воза. Стривожений хтозна-чим, Гарба побрьохав хутчіше. Помітив, що над берегом стоїть один лиш кінь, череватий Марат. І те, як він стоїть, як уткнувся мордою в щось мішкувате, простягнуте на землі, — ще більше стривожило Гарбу. Він майже побіг. Раптом скрикнув, змахнув рукавами. Плюхнулись хлібини в калюжу. Покотились, ніби наздоганяючи Гарбу. Він кинувся до коня, де стриміла гвинтівка. Стриміла, як тичка, багнетом униз. — Клим! — упав Гарба під коня, люто затряс мертве тіло товариша. Клим лежав горілиць, приткнутий до землі багнетом. Лежав, розкинувши руки, і в груди йому по самий ствол вгрузла гвинтівка. Бульбашилась з рота червона кров. І в Гарби пальці були в крові, і ніздрі в коня в червоній піні. Той нюхав гарячу кров і здичавіло хропів. — Клим! — безтямно тряс Гарба свояка за плече, тряс щосили й вигукував: — Клим! Клим, піднімайся! У Клима здригнулось мертве повіко, в щілину проглянуло тьмяне, схололе око. Він зробив рух головою, ніби хотів підвестися. — Він там… подиви… — прохрипів, вибулькуючи з горла піняву кров і захлинувся нею. Голова його плюхнулась в калюжу, як та паляниця, котрої не діждався. Там? Він, здається, останнім зирком показав на міст. Що там? Гарба, полишивши його, ошаліло кинувся з кручі, упав, підхопився і до воза. Н-да… Мабуть, довго й люто відбивався Кузьма. Його зім’яли, втоптали в багно, скрутили в жмут. І ця безформна купа була забризкана кров’ю, кров сочилась з розколотого черепа. — Гади! Гади ж ви! — присів, застогнав Гарба, готовий бігти, кричати, бити й трощити все, що стрінеться на шляху. Але було пізно. Вже й мулом затягло сліди тих чотирьох, що, як вовки, бігли трусцем за верховим осаулом. Чорно й пустельно було над Айдаром. Тільки в калюжі біліли дві паляниці, і зграя горобців наперехват дзьобала розкислу шкоринку. * * * Гарба, казав мені батько, не любив згадувати цю айдарську пригоду. А якщо й згадував, скрипів зубами: «Все в мені перегоріло тоді. Все!.. до останньої кровинки. Ти знаєш, який я став. Лютий до білої наволочі…» Один з лісорубського роду …Щоб від стежок тебе блудних урятувати, і від чоловіка кривоязичного, і від тих, що радіють злу і ледарством веселяться. (З приповісток Соломонових, II, 12–14) Ванчес Санько давно заготовив перші слова. Ще тоді, як вигнали його зі школи, він тікав думками до глухої осінньої пущі, бачив захований в лісі курінь і таємничих дядьків, що сидять на колодках, бачив себе, дорослого й незалежного, серед їхнього гурту. Не раз уявляв хлопчина: буде хороший день, святково горітимуть клени у сонячній тиші, він підійде до мовчунів лісорубів, чемно привітається, знявши картуза: — Здрастуйте, дядьки. Коли ваша ласка, чи не приймете мене до свого куреня? І ніби ненароком витягне з-за пазухи баклажку добрячої миколаївської, яку мати виміняла у шинкаря за сувій полотна. Складна це наука — вступити до лісорубської партії. Тут головне попасти в точку, показати себе так, як спритний купець показує крам. Дорого, мовляв, не візьмемо, але й дешевше не спустимо. Лісоруби обмацають тебе прискіпливим оком (чи вийшов у літах, чи не з глевкого тіста), критично сьорбнуть оковитої і, витираючи вуса рукавами, скоса переглянуться: «То як, мужики? Хай іде собі, звідки прийшов, чи попробуємо його силу?» Скажуть: «Хе!.. Ще мало бульби з’їв!» — і все: не бути лісорубом тобі, хлопче, цієї осені. Скажуть: «А чо’, можна й попробувати», — тоді вже на себе покладайся. Підкотять сучкуватий дубовий корч, старий і дзвінкий, мов залізна ступа, дадуть сокиру й ошпарять глузливим смішком: «Ану, синашу, з одного розмаху… ось так!» Хекне лісоруб- дідуган, блисне колуном — і розлетиться скрипучий пень на дві половинки. Тут, на «ведмежому» суді, пригадаються отчі слова. Темний ліс, казали батько, та ще темніше життя в лісорубів. Полощуть їх осінні дощі, б’є болотна пропасниця, виїдає очі ненаситна мошкара; але гірше за комара висмоктує кров шахрай- прикажчик, обкручує баргами шинкар, на кожній копійці обмахльовує купець- підрядчик. І все тому, що темний люд, неписьменний. Зацьковані хижим світом, дичавіють, обростають мохом і злобою сікачі-лісоруби. Живуть вони у своїх куренях замкнуто й відлюдно, як діди-старообрядці у потаємних скитах. І свій бог у них, свої жорстокі закони. Лютою карою карають свого ж брата- відступника. Якщо хтось зазіхне на чужий нужденний мідяк — утоплять його або з лісу проженуть з чорною міткою: сокира зробить своє, більше не запустить пальці у громадську касу. Якщо допече мухомор-прикажчик, недовго йому ходити з табелем: воно ж, знаєте, кругом бездонні болотні пельки… Поліські вальщики та бойщики, прокопчені димом, проспиртовані брагою й сивухою, вони дуже суворо добирали нових людей у свою лісорубську спілку, не кожного і не одразу прилучали до своєї мужицької віри. І ось він, п’ятнадцятирічний хлопчина, мав з’явитися їм на очі. Тонкий, довготелесий, з білим пушком на юному свіжому обличчі, в стоптаних личаках, з полотняною торбою за плечима, — щось таке, ні школяр, ні парубок, середина на половині. Він давно готувався до зустрічі, ждав і боявся майбутніх оглядин. А що, як затюкають, засміють, проженуть зі свистом у хащі, мов знахабнілого зайця? Та вийшло по-іншому. Було це на спаду жовтня (саме тоді починається масове рубання лісу), коли батьки спорядили Санька на заробітки. З молодого сосняка, рано-вранці, виблукав хлопець на широку просіку, що вела до тридцятого кварталу. В лісі було тихо й вогко, і Санько відчував, як у роті йому стає гірко: гірка була кора, що набухла після дощів, гіркий був туман, що курився над купами гнилого хмизу. А повітря, холодне й різке, мов огірковий розсіл з льодком, аж продирало йому легені. Перші морозці обнесли чутливе листя з берез та ясенів, і вони, лісові сироти, покірно ждали зимових завій. Лише ялини, немов купчихи, пишалися на видноті рясними темно-зеленими сукнями. І дуби — кряжисті бояри — стояли у вогнистих шубах з лисячого хутра. Та це так здавалося оддалеки, а як тільки Санько підходив ближче, ялини втрачали жіночу подобу, ставали просто ялинами, з мітелками свіжої хвої, і дуби виглядали інакше — похмуро й насуплено, чернечого виду їм надавало чорне струпувате гілля. Може, саме тому, щоб приховати старечі зморшки на тілі, дуб-нелинь ніколи не скидає повністю листяного покрову. Санько примітив: дубове листя — і те, що осипається, і те, що й на зиму лишається на дереві, — було міцне, ніби коване з міді; воно відсявало гарячими барвами осені — від світло-жовтого тону до темно- коричневого, а деяке, з багрянцем, ніби аж підгоріло на сонці, бо, дивись, скрутилося в дудочки. Низини, канави, горби — весь ліс був устелений чистим, незайманим листям, і від того посвітлів і наповнився світлим шумом. Саме повітря, здавалось, шерхотіло, як сухий папір. Санько дивувався, звідки його стільки набралось, того дубового листу: і на деревах — повно, і під ногами — повно. Йдеш, загрібаєш цілу купу шамкотливих червінців. А довкола — така пухка й запашна постіль, що хочеться, як старому Бабаєві, покачатися, пораювати у тих лісових розкошах. З просіки хлопець побачив піщаний горб, круглий, як паляниця, а на горбу — темний конус, схожий на величезний мурашник. То був курінь, обкиданий хмизом і глицею. Курінь був такий високий, що підпирав шпилем зелений ярус віковічної сосни. З його вузької горловини сотався лінивий димок. Лісоруби сиділи кружком, хто на землі, хто на колодах. В рядняних сіряках, у грубих, закіптюжених штанях, всі нестрижені й бородаті, вони скидалися на древлян-смолокурів, що колись жили в чорноліссі. Вони сиділи тісним гуртом і тихо про щось розмовляли. Санько нерішуче став за їхніми спинами. Здається, лісоруби досушували постоли. Всередині кола дотлівало жарке вогнище; зверху багаття вгорталося білястим попелом, а в червоному дуплі його ще танцювали сині язики полум’я. Бородаті мужики задумливо дивилися на вгасаючий жар, підставивши до вогню ревматичні ноги, закуті в березове лико, туго стягнуті онучами і лляними шворками. Тут Санько загледів, що товариство позирає не на вогонь, а на молодого поліщука, який сидів осторонь на сосновій колоді. В домотканій сорочці, підхваченій плетеним поясом, цей поліщук нагадав Санькові Микулу Селяниновича — такого кремезного парубка, з білими бровами та білими кучерями, він бачив у книжці «Родная речь». Тільки цей живий Микула похнюплено звісив плечі, аж до пахви загорнув широкий рукав і ніби вигрівав на сонці уражену руку. В найболючішому місці, там, де саме подушечка м’язів, видувалась у нього бузково-стигла, неначе скляна, гуля. — Вовчанка, — сказав один із лісорубів. — Вовчанка, — повторив інший. — Вовчанка, — пішло по колу. — Треба вирізать, — докинув перший, той, що одразу зацікавив Санька: він був одновухий. Він був кістлявий, сухий, як вишкварка; одне вухо, товсте, волосате, жило й ворушилося, а друге було геть обчесане, замість нього — синє тавро з діркою, і щока була обчесана, лице від того стало немовби сплющеним. («Мабуть, стовбуром дочесало», — лячно втупився хлопець в одновухого). — Вирізать — дурне діло, — неквапно зауважив чорноволосий, схожий на цигана дід-п’ятерик. — Вирізать — кров тільки пустиш, та й знов розкида по всьому тілу. Краще випекти. — Випекти надьожніше. — Випекти. Вони говорили спокійно, вдумливо — навіть жилка не здригнулася на їхніх кощавих обличчях. А парубок із вовчанкою слухав ту розмову, заплющивши очі, і сіпались білясті повіки, і скроні його наливалися блідістю. Хтось штрикнув залізним прутом у синє дупло вогню. Кінець прута набухав, червонів, розпікався до малинової люті. — Держіть його, мужики, — сказав циганкуватий. — Одвернись, Ксаверій, чортова мать!.. Один з мужиків схопив помертвілого Ксаверія за підборіддя, скрутив йому голову набік. І Санько одвернувся. Він тільки встиг примітити, як лісоруби, навалившись гуртом, немов лошака, скрутили Ксаверія, що раптом ошкірився і весь напружився, як затремтіла його рука, як засичав рожевий кінець пруга над цибулястою гулею. Санько одвернувся. І все стислося в ньому від пекучого болю. «Уа-а-й!» — не криком, а смертельним відчаєм розірвало осінню тишу. «А-яй» — затрепетало в низах і долинах, посипалось на землю холодне листя. «Ай!» — затрепетали піджилки в Санька. Скільки він стояв нерухомо, одну лиш коротку мить чи цілу годину, Санько не міг сказати. Йому здалося — довго. Так довго, аж отерпли ноги. Як обручем здавило йому горло — ну просто ні дихнути, ні ойкнути. Коли трохи відпустило і після жару виступив на лобі холодний піт, Санько тріпнувся, відганяючи туманець з-перед очей, і глянув на Ксаверія: той сидів біліший за глину, очі заплющені, на мокрих повіках тремтіли молочні росинки. І страшна попруга, чорна від запеченої крові, вперезала йому руку вище ліктя. — Йди, синашу, в курінь. Відлежатися треба. Це сказав той, найпатлатіший і найдебеліший, що скидався на цигана. Сказав глухо й владно, як, очевидно, звик говорити завжди. Все було в ньому уперте, грубе, але міцно збите; крута й широченна спина, розділена посередині жолобком, важкі лапасті руки, непокірна шевелюра, чорна, аж синя, ніби змащена олією. І ще примітив Санько, що очі у нього хмільні, з гарячим блиском, і він позирає на світ з-під кошлатих брів з якимось зухвалим викликом: «Ану, щезни, вража сило!» Лісоруби звертались до нього поштиво: «Макаре Івановичу». А поміж себе називали простіше: «Отченаш». «Коли б він тут не за великого пана начальника», — подумав Санько. Отченаш кивнув мужикам — і вони повели в курінь згорбленого Ксаверія. На дорогу лісоруби запалили гнуті з горіха люльки, що в народі називаються носогрійками. — Н-да, — сказав одновухий. — Не к місту хвороба вчепилась. — Воно завсігди не к місту. — Не кажи. Як без діла, то й покректати можна. А зараз… не до болячок. Такий наряд, тільки руки давай — дак вовчанка. І раптом Отченаш, пустивши кільцями дим, круто повернувся і до Санька: — Чого стовбичиш? Приставай до гурту, бачу — найматись прийшов. Недарма кажуть: щастя, дивись, підведе, а от лихо — ніколи. Вибув з партії чоловік. Хто зна, може, й ненадовго, але в гарячий момент, саме коли випала грошова робота. Тож і повезло Санькові: взяли його замість Ксаверія, взяли одразу, без довгих оглядин і церемоній. Сонячні смуги навскіс пронизували пущу; між тими смугами блукали ранішні тумани і, набрівши на сонячне світло, що пробивалось між соснами, нехотя повзли-снувалися вгору, розмотуючи довгі пасма болотних випарів. Обтрушений вітрами, ліс неначе поглибшав, суворіше окреслились пагорби, темні яри, кожне дерево й кущ. Погляд сягав далеко, аж ген вихоплював із гущини яскраво-червоне шатро горобини, білий-білий частокіл беріз, пишне багаття пожовклого клена. Видно було, що лісоруби, загаявшись коло вогню, поспішають на ділянку. Розібрали хапком сокири, пилки, дерев’яні крюки та інше причандалля; озброївшись тим правічним лісорубським знаряддям, тісною купою рушили зі стійбища. Санько поплівся за ними. Йому дивно й тривожно було йти за бородатим воїнством, що на ходу шахкало постолами, залишаючи глибокий слід у листяних збоях. Хлопець прислухався до розмови і часто ловив одне слівце: ванчес. «Гоже на ванчес… Триста кубів ванчесу…» Санько не знав, що воно значить, оте незнайоме — ванчес, але з поважного тону, яким вимовлялося це слово, зрозумів: щось дуже важливе, щось пов’язане з життям і заробітками лісового люду. Вони проминули кілька суцільних вирубок, де стирчали свіжі пеньки, густо-густо натикані, мов корчаги-вулики на попівській пасіці; тут безладно валялись очищені колоди, горою копичилось гілля з прілим злежаним листям. Проминули незайману соснову ділянку і направились до мішаного лісу. Куди вони йдуть, що сьогодні робитимуть, Санько не розпитував, не мозолив старшим очі, — хапав на льоту щонайпотрібніше. Як і всі з Хоминого роду, він був спритний і гострий на розум, мав чіпку мужицьку пам’ять. Всього два літа ходив Санько до парафіяльної школи, де навчалися діти найвельможніших батьків, що мали гуску — попові за науку і такі-сякі чобітки грамотіям на зиму. У цій школі — вона займала темну, мов склеп, церковну ризницю — навчання було «сокупне». Пан учитель — «єдин во трьох ліцех» — вів одразу три класи, які розміщалися так: на перших лавах — новачки (аз-буки), за ними— середня група, і на задніх лавах — завершальна. Таке «сокупне» навчання було дуже зручним для тямущих. Поки вчитель словесності й математики пояснював старшим задачку на дроби, Санько, що належав до аз-буків, швиденько розлущував ту премудрість, розкладав ціле на четвертинки й восьмушки і підносив руку. Та найбільше уподобав він уроки словесності; печальні вірші Нікітіна, Кольцова, Некрасова були такі ж близькі й зрозумілі, як селянське убозтво, вони одразу й навічно западали в пам’ять. Душный воздух, дым лучины, Под ногами сор, Сор на лавках, паутины По углам узор. Закоптелые полати, Черствий хлеб, вода, Кашель пряхи, плач дитяти… О нужда, нужда![1] Це не треба було зубрити, це само лилося з душі, і коли Санька викликали до дошки, він читав сумовиті рядки, як молитву про хліб насущний. Вірші й казки з «Родной речи» бентежили Санька ще й тому, що були написані не простою мужицькою мовою, якою говорили шевці, голосільниці, вишивальниці, його мати й дід; вони були написані по- городському, вченим книжним ладом. Хлопцеві здавалось тоді: «Родная речь» існує для людей вищої породи, для тих, що благоденствують у житті: для купців, прикажчиків, околодочних. А йому, Санькові, ну хоч би… хоч би писарчуком стати в земській управі. Робота чиста, панська… За «преуспевание» його першої ж осені пересадили на середню лаву, а на другу зиму він уже сидів під зелено- слизьким пристінком ризниці — у завершальній групі. Панотець, котрий навчав сліпих овечок закону божому, не раз повторював: «З тебе, отроче, вийде златоустий псаломщик». Любив панотець найкращого учня свого, бо тільки прочитає заплутаний родопис Христовий, як встає майбутній псаломщик, руки по швах, очі в стелю, і чеше слово в слово, ну як по писаному: «Авраам породив Ісаака, Ісаак породив Фареса, Фарес породив Єсрома, Єсром породив…» і так далі — аж до Йосифа, чоловіка Маріїного, що явила світу Ісуса, на прізвище Христос. «Вчіться, барани Віфліємські, у цього послушника! — гримав отець на затуркану братію. — Аще має хто непорочне серце, той несхибно йтиме стезею праведних». Але не судилося мужицькому синові виблукать на праведну путь. Одного разу, під корчмою, він здибав мрецьки п’яного батюшку і — надоумив же лукавий! — зняв з пресвятого отця мідний хрест і почепив попівському бичкові на роги (про що дізнались у школі, а потім і в усьому селі). За таке святотатство не пожалів батюшка свого послушника, свого найкращого учня. Огрів його гранчастою лінійкою, схопив за грішні власи і сторчма послав за поріг, сказавши при цьому слова: «Я покажу вам, олухи царя небесного, як виганяли з раю свиней!» Так одним ударом коліна відлучив панотець свого учня від школи, а заодно — і від церкви. У Санька, повторюю, був живий кмітливий розум, і він, ідучи за лісорубами та прислухаючись до їхніх розмов, сам зміркував: сьогодні рубатимуть не всі породи підряд, а вибірково — тільки дуб. І не який-небудь, а найкращий — з рівним високим стовбуром, без сучків та наростів, словом — без найменшої порчі. Бо цей дуб ітиме на ванчес. От і дістались вони до своєї ділянки. Санько озирнувся: гарний закуток лісу! Від Золотистих шапок дубів, від жовтого листу, накупаного в сонці, випромінювалось тихе сяєво, ліс немовби жеврів — спокійно, врочисто, ліс наливався медв’яною тишею, і на душі ставало тихо і по-святковому чисто. Але випасати очі на тій красі було ніколи — Отченаш кинув слівце, партія розбилась на групки. Санько з одновухим та ще кілька лісорубів пішли за Макаром Івановичем. Що того півдня? Дехто й літню днину прокуняє під грушею, мухи зі свого носа не зігнавши. А Санько, він осягнув за півдня цілу біблію лісорубства. Вперше побачив, як обирають місце для валки дерева. Це, пане-брате, не проста штука — звалити з ніг силача стародуба. Не те що бери та рубай, як тобі заманеться. Треба так покласти його, щоб кряжиста дубина, гуркнувши на землю, не зламала собі хребет і не пошкодила сусідніх дерев. Отож, перше ніж рубати, стане Отченаш віддалік, прискалить око, замре, дивлячись на крислатого велетня. Наче питає дуба: «З якого боку дмухали вітри, в яку сторону важче нависає твоє гілля, і чи є прогалина там, куди ти хилився в негоду?» Поговоривши так, Отченаш указує пальцем: туди! Значить, туди, у ту прогалину, треба схитнути боривітра. Та й це ще не все. Упертий, свавільний характер у дуба. Ти йому кажеш: «Лягай, старче, лицем до сонця», — а він візьме та й бухне навзнак, приваливши собою бідаків лісорубів, — хіба мало їх, як мурашок, побито й почавлено в лісі? А щоб того не сталося, мотай, брате, на вус дідівську науку. Раз валиш до сонця, то з того ж боку, при самій землі, і починай пиляти. Надпиляв — ще нижче підрубай окоренок, щоб вільно лягало дерево. А вже тоді заходь із тіньового боку, й пиляй до самої серцевини, та не забудь підбивати клинки: нахиляй, нахиляй його к сонцю! Дивись, може, й рогатки треба поставити, для упору, коли стовбур має кепський нахил або на заваді вітер. Вперше побачив Санько, як падає дуб у тиху жеврінь осені. Все глибше й глибше вгризається пила; кряж, товстий, як башта, підрізано майже наскрізь, а дуб стоїть. Він стоїть незрушно, сажнів на двадцять докруг розкинувши віття, піднявши до неба пишну гору паленіючого листя. Він зупиняє вітри, він колошкає хмари, йому неначе байдуже до того, що там роблять унизу маленькі прудкі чоловічки. Та раптом чується скрип — якийсь глибокий болючий скрип, а далі — як скрегіт. Скрегіт страшний, жерстяно-рипучий. «Гей, стережись!» — розлягається низом, і люди кидаються врозтіч, хто за дерева, хто у канави. А дуб ще стоїть, тільки здригнулась вершина і — пішла… Пішла — як хмара, як багряне маєво, над лісом несеться тінь, скриплять старечі м’язи, вже видно — хилиться стовбур, все нижче, нижче, і летить, пада вогниста маса у прірву, в широку прогалину, і раптом, як вибух — г-гух! З гулом, з тріском розчахується ліс, гуркіт струшує землю, підскакує чорна спина стовбурища і ниць… Затихає. Упав… Ще довго кружляє в повітрі пожовкле листя і в нетрях зітхає луна. Аж не віриться Санькові: такого моцнака збороли. Он стовбурище яке — мов гребля, на всю поляну, хоч возом бери проїжджай. Робота йшла по-жнив’яному: один за одним валили дуби, тут же обдирали кору, обрубували сучки, розпилювали кряжі на рівні, метрів по вісім завдовжки, бруси, складали їх штабелями. Санько надривався, аби показати себе якнайкраще: стругати — то він стругатиме, носити важенні бруси — носитиме, хай бачать усі, що він при силі, що не з ледачих, і ви, пани-браття, не пожалкуєте, взявши його в бригаду. Та коли Отченаш — ненароком чи, може, задля контролю — зиркав спідлоба на хлопця, той неприємно щулився, відчував себе так, ніби втерся в чоловічий гурт незаконно. І щоб зрівнятися з мужиками, він тулився ближче до одновухого (звали його Полушкою). Полушка не вельми який здоров’як — із тих жовтяків, морхлих, як сушений гриб, котрих густо плодила пісна поліська земля. Поруч нього, плохенького, і Санько виглядав більш-менш пристойно. Отож коли брались пиляти — а пиляли вчотирьох або вшістьох, по двоє, по троє з обох кінців пилки, — Санько ставав за Полушкою, своїм постолом упирався в його постіл, чіплявся крюком за ручку пилки і по команді: «І-іх, раз! І-іх, два!» — починав ритмічно гойдатись. «І-іх, дружно! І-іх, пішли!» — плече до плеча, м’язи напружені, тіла немовби зв’язані, їх розкачує невпинна сила: раз-два, вперед-назад, туди-сюди… і так без кінця, до тошноти, до потьмарення в очах. Спершу Санько не міг приловчиться, смикав невлад, його кидало, як тріску на хвилях, і щось люто кричав Полушка йому в потилицю. Санька обсипало жаром, він уже не борсався, тільки скорявся силі, що штовхала його, обм’яклого, і раптом відчував, як входить у загальний ритм. Він пірнав і злітав за хвилею руху, зникав довколишній світ, перед ним, як маятник, гойдалось кружало землі, з чубцем молодої осінньої трави, куди долітали жовті бризки тирси. Хлюпали жовті бризки, і все ставало жовтим, і тоді він не бачив нічого — ні спітнілих спин лісорубів, ні зеленої піни на губах Полушки, ні тирси на траві, — тільки відчував гаряче держално в руках, безжальне пекуче держално, що носить його в полиновім диму, як уві сні. Десь після довгого забуття крізь маячіння долітало: «Гей, стережись!» — і тоді він безтямно кидався пріч, тікав бозна- куди. В обідню перерву Санько примостився за спиною Полушки — боявся, що помітять, як його нудить. Хтось ще раніше розклав багаття, лісорубський обід був готовий. На лубках лежала печена картопля, у вугільних кожушках, крихка, з гарячим димком. Нарізали холодного сала, жовтого й твердого, як віск. Виставили мідний казанок з брагою, Санькову баклажку з горілкою. І гуртом, дружно, накинулись на їжу й питво. Санько полохливо, мов кицька з хазяйського столу, вигріб собі картоплину, почистив її, та так і не насмілився їсти — і досі в грудях гойдало. Він притих, ще нижче зігнувся за спиною сусіда, аби не пійматись на око страшного й незрозумілого йому Отченаша, — той працював щелепами так же люто, як досі рубав поліняки. Санько помітив, що й Полушка ніби не свій у цій компанії, сидить кисло-байдужий, осторонь товариства, і в’яло, без апетиту кутильгає беззубим ротом. Може, хлопцеві здалося, а може, й справді так було: всі до Полушки ставились глузливо, і це вчувалося навіть, у тому, як його звали: «Полушка». Щось таке дрібне, півкопійчане… Він сидів, підібгавши ноги під себе, мишастий чоловічок, з кислими безбарвними очима, з синім тавром замість вуха, з обдертою щокою. Сіре чи попелясте волосся — навіть важко сказати яке — клоччям вибивалося з-під облізлої ватяної шапки, кошлатилось на тонкій, з проваллям, потилиці, сивим пухом покривало сплющене морхле обличчя. Коли він усміхався — жевріло дупельце в моховому корчі, і мокро блищали два світлячки. Щось було в ньому зотліле, порохняве, щось таке, що викликало жалість у Саньковому серці. Хлопець торкнув його за рукав, сказав перше-ліпше слово, якесь незначуще, аби лиш почати розмову. І Полушка, мабуть, зрадівши (знайшовся нарешті охочий послухати його), учепився за полу Санька: «Слухай, панібрате, сюди» — і зашамкотів такою скоромовкою, як шамкотить по листю густий осінній дощ. Не пройшло й чверть години, а Санько вже знав, що він і хто він, лісоруб Полушка, і які в нього були діди, і які брати, і яка зараз сім’я. А сім’я, виявляється, була в Полушки, як у того Омелька — тринадцять душ дітей, і всі дрібні, мов горох. Восени, коли сходилась партія, лісоруби зустрічали Полушку одним і тим же: «Ну, скільки од зими встругнув дітей?» І Полушка, усміхаючись волохатим ротом, незлобиво казав: «Та двійко, хай би їм лихо! На різдво — єдне, і на Михайла — вторе. Жиють!..» Хтось кидав тоді не без солі: «А що? Не дивіться, що він дупластий, він у корінь пішов», — а котрийсь із молодих хапав страстолюбця за матню: «От ненаситний!» — і вони, регочучи, борюкалися в листі. Поки лісоруби доминали картоплю, Полушка, не даючи опам’ятатись Санькові, таємничим шамкотінням повідав, яке закляття висить над їхнім родом. Колись давно, в незапам’ятні часи, наворожила циганка (щоб їй добра не було!), наворожила відьма, що всі Полушки, аж до останнього коліна, вигибнуть наглою смертю від лісу, від падучого дерева. З того й пішло. І прадід, і дід, і батько, й Полущині брати, — всі вони годувалися з лісу, були вуглярами, смолокурами, вальщиками, і всі оддавали живота у тому ж заклятому лісі. Вони помирали однаково — від падучого дерева, з тією лише різницею, що одного привалило на рубці, іншого — на трелюванні, декого — в бурелом чи пожежу. Вони знали, що ліс їх погубить, але йшли, мов зачакловані, на вірну загибель. З братів Полушок тільки він, наймолодший, зостався, і його понесла нечиста сила до лісу; як і слід було сподіватися, його теж привалило, правда, лише обчухрало хрящі — знак подало, що недовго грішити йому на сім світі. І він поспішав, плодив дітей — приречено ждав: коли й під яким стовбурищем складе кістки? І, ждучи уготованої смерті, з покірністю приреченої людини тягнув свою лямку — треба ж годувати дітей, трьох уже забрав господь, жінка лежить сухотна, не встає, тільки хліб переводить, ото й увесь заробіток, що він принесе півкопійки з лісу. Полушка — його заробіток і його доля. У Саньковому віці часто дають клятви, і Санько заприсягся в душі, що буде захищати Полушку — як і від кого, він ще не придумав. Йому хотілося зараз, у цю ж хвилину, зробити щось приємне для Полушки; він розв’язав торбу, витяг ячний пиріг з горохом — добре запечений, з горілим бочком, з димно-солодким пахом. — Візьміть, дядьку, — тицьнув грубувато, шаріючи на лиці. — Мати спекла. Свіжий… — Нє, не тре… — сказав Полушка й простягнув руку за пиріжком. — Який у штри вітри з мене їдець? Дивись, — дядько роззявив рота, своє волохате дупло, показуючи ясна з двома чи трьома жовтими пеньками. — Вже, брат, нема чим жувати, нема-а, хіба що куклу смоктать, як у дєцтві. Проте пиріг він узяв, загорнув у махристу ганчірку, сказав, що дітям передасть — гостинець. Все ніби скінчилося добре, та Санько раптом тицьнувся носом у Полущин сіряк: поки вони балу-балу, з пиріжком возилися — на них витріщили очі дядьки, і, мабуть, давно вже дивляться, і кехкочуть поміж себе. Санько упіймав був на собі хмільно-глузливий погляд Отченаша; той наче підморгував ситому товариству: дивіться, мовляв, спарувалися… віхоть з деркачем. Може, вони думали й не так або зовсім не думали про них, може, просто собі кахкали — мало чого можна скалити зуби? — але Санько, як взагалі селюк, та ще необтертий, губився в новому середовищі, поміж дорослих, ловив насторожено будь-яке слово і позирк, витлумачував їх по-своєму: чи нема тут прихованої шпильки? Бо дорослі, вони тільки й шукають зачіпки, аби посміятися з меншого. Або ж поглумитися, як над Полушкою. «Полушко, підкоти тенту колоду!» А колода така, що й цугом не зрушиш… Санько пригнувся за сіряком, тамуючи безпричинну образу, виждав хвилину, другу, а коли знов глянув на дядьків, ті спокійно курили люльки, приправляючи димком з’їдене й випите. І тут Санько спитав у Полушки про те, що не давало йому спокою з самого ранку: що за пан начальник цей Отченаш? — Макарій? — позіхнув Полушка, та так, аж видавив по краплинці з олійних очей. — Який він у штри вітри пан? Ж нього пан, як ж мого шіряка жупан, — і, вдоволений приповідкою, зашамкотів сухим язиком, вимітаючи з кутиків рота смішок. — Отченаш, щоб ти знав, голяк голяком, як і всі ми тутоньки. А що він старший, це точно. — І Полушка розтлумачив хлопцеві, що в лісорубській артілі нема й не повинно бути ні пана, ні хлопа, всі однакові — трудяги. Є, так би мовити, старший, котрого ніхто не призначає, сам курінь визнає його старшинство — за досвід, за силу, за ломову роботу. От і Макар Іванович — буйний чорт, кріпко править бригадою; випить — дак піввідра сивухи вицідить, не моргне, а вже як робить — десятьох у гріб зажене. — Пани в куренях не живуть, нє! — просвіщав Полушка темного в лісових законах Санька. — Панство в конторах сидить, заморські табаки розкурює. Ось Митроха, прикажчик Бобринського, гряне з небесі, подивишся: там така псина, пальця в рот не клади — відхопить. — А Бобринський хто? — допитувався хлопець. — У-у-у, — загув Полушка, нагостривши очі. — Бобринський— то моць! Вся площа до Сожу — його, дорога-чавунка, склади, лісопильні заводи — його, вісімнадцять артілей чуміють на нього, Давида Бобринського. Багач на всю губу-губернію, золота — як сміття, а скніє байбаком у лісі, в прихалабку, що за корчмою. Кажуть, сам собі юшку варить і сподні у штри вітри сам стірає. «Щось нескладно виходить, — подумав Санько. — Панство не живе в куренях, золота — як сміття, і сподні пере…» — Ей! — гукнув Отченаш. — Кінчай балачки. Робота! Після обіду поставили Санька до струга. «Це ліпше, ніж пиляти», — зрадів Санько. Як на спину коня, верхи сів на повалений кряж і заходився здирати кору. Дубова кора була чорна, немов обвуглена, з глибокими рівчаками. Струг то ковзав по шершавій поверхні, то заїдав — робив лиш задирки, а треба ж знімати луб до червоного, до так званого камбієвого шару. Справно обчистиш луб — Колода стає гладенька, густо-червона, як обсвіжована. Та це не просто — свіжувати; ти злягаєш на дерево, рвеш на себе затуплений струг — не йде, уткнувся сторчма, ну — р-раз! — виприскують ручки, і носом клюєш перед себе. Знов зажалюєш струг, вже не глибоко, рвеш — і луска тобі в вічі: ковзнуло! Це дратує, хлопець плює в долоні, вмощується на колоді, мулько й незручно, йому, щось не пускає під пахвами — руки як не свої. Ще на обіді Санько відчув, що долоні горять, б’є й шпигає вогнем у сухожилля, жар тече по руках, прискає в голову. Він боявся гарячки, боявся одного — щоб дядьки не помітили слабощів, глухнув до болю, до ломоти в плечах, але неміч, як та мошкара, — не відмахнешся, коли обсяде. — Покажи свої руки! — несподівано підступив Отченаш, Санько аж пригнувся, ніби схопив потиличника; десь поблизу Отченаш із мужиками розпилював кряжі і, певно, стежив за хлопцем. — Ану, покажи! — Він згріб Санькову правицю, стиснув її в зап’ясті й повернув догори долонею. — Так-так-так, — мовив з довгими зловіщими паузами. — Я так і знав: кров’яні пухирі. Вся шкура в тебе, молодчику, здулась, як міхур. Ще к чорту загниє рука, мало нам одного з вовчанкою. Він за комір зняв Санька з колоди, мішком поставив його на землю, і сказав, звертаючись не до хлопця, а швидше до лісорубів, що мовчки дивились на них: — От що, синашу. Переночуєш у нас — і завидка смаляй до батечка. Тут не богадільня, не приют для каліччя. Тут, синашу, смертна робота… Ще засіло в пам’ять, як Полушка (він стояв у гурті лісорубів, зотлілий пеньок під шапкою-моховичкою) скрушно позіхнув, ніби тим підтвердив: така, брат, доля, нічого не вдієш, — і дня не стало. А потім був курінь, темна сльотава ніч з приглушеним шумом дерев, з хлипом осінньої мжички; за куренем чи то вітер шорохкав, ганяючи мокре листя, чи блукав голодний звір, а тут, як у печері, було тепло й надимлено, сичав ясиновий сушняк у вогні, гойдалось чорне волоття, що звисало з прокурених стін. Вгорі, де буквою «Л» сходились довгі жердини, лише вгадувалось кругле вічко — димохід, але тяга була слаба і дим стелився внизу, димом пахло вогке й зіпріле сіно в суміші з листям, що правило їм за постіль. Упокорений долею, Санько ліг тихенько поруч Ксаверія. Він дивився на багряні полиски вогню, що вихоплювали з темряви якісь неземні, напівголі постаті. Вони були химерні, ці біло-чорні кошлаті привиди: то один із них заступав собою вогонь, і тоді спалахував на ньому чуб, вузька палаюча смужка окреслювала подобу людського тіла, то раптом вони зникали й меркли десь у темноті. Потім до вогню просувалась рука, схожа на дубову гілку: важка й темнокора, тільки освітлений бік — червонясто-жаркий. Рука, що жила й ворушилась сама, повісила на кілок онучі й пропала. Полум’я затріпотіло на онучах (чи, може, це здалося), заряхтіло на стінах миготливим пір’ям. Ось показалась кучмата голова Отченаша, синьо блиснули очі, блиснула люлька, жарина попливла в куток і там раз по раз плюскала й гасла. Став над багаттям Полушка, пошкріб сухі волохаті груди, щось зашамкотів до мертвого листя, що кім’ям звисало над головою, мабуть, проказав молитву та й похитався, як тінь, у своє лігво… Санько стомився стежити за мінливою грою вогню, за блукаючими тінями; він повернувся на бік, ліктем видавив кубельце у трухлому сіні й розслабив тіло. Ліг не роздягаючись, з такою думкою, щоб на зорі, як усі непробудно спатимуть, нишком вибраться додому. За порогом чаїлася тьма, вітер колошкав дерева, гасав, як пес попід куренем, та хляпав у стіни: «хляп!.. хляп!» — наче мокрою лапою; плетена мата на вході гойдалась, низом котився гнилий болотяний дух осіннього лісу, од вітру тремтів-хитався вогонь — і хлопець не міг заснути. Щось таке, ні сон ні марення, плелося йому в голові, наче він ішов за гуртом, шамкотіло під ногами листя, і хтось казав: «Ванчес, ванчес…» «Санчес, манчес, бончес», — зринали шелестючі слова, безглузді й таємничі, як дитячі примовки-заклинання. Хлопець крутився, до лоба, до холодних щік притуляв долоні — вони пекли, нестерпно горіли, жаркий пульсуючий біль проривався і в сон. Мабуть, він розбудив Ксаверія, а може, й Ксаверій не спав, бо теж ворушився, стиха постогнував… «Ланчес, кончес, гінчес» — тьху ти, це як мана, не відчепишся. Санько — тихенько! — сперся на лікоть, мов гусак витягнув шию, глянув на сусіда: той лежав горілиць, у відблисках вогню пересипалося жаром його кучеряве лляне волосся, страшно темніли дві глибки очей… аж моторошно стало. Санько підсунувся ближче і майже на вухо: — Ксаверій! Мовчить. — Ксаверій! Мовчить. — Живий? Ні слова. І згодом, якось нехотя: — Ну? — Болить, питаю? — Та вже не так. Зранку було… — Слухай, — Санько легенько торкнув його за плече. — Скажи, що таке — ванчес? Застряло в мізках — не виб’єш. — Ванчес? А ти що, не знаєш, дивак? Це, брат, поліське прочудо. По всіх краях і землях знають його, по всіх морях воно плаває. От що ванчес. — Санько вперше чув голос Ксаверія; був він глухий, розслаблений, прихований жур і легка іронія вчувалися в ньому, так говорять люди після хвороби. — Ванчес… Бачив дубовий брус? Як просмолять його смолою, замочать в ропі — нема йому кріпшого в світі. Бо залізо що? Побила іржа — і все, кізяк. А морений дуб… шашіль не їсть, гниль не бере, сто літ, а то й двісті відслужить, ще міцніший стає, гуде, як дзвін. Наші діди церкви і святі хороми з дуба такого возводили, ті церкви стоять і до нового потопу стоятимуть, це точно… Тільки ми ж які хазяйни? Вали, пиляй столітні дуби — на дрова, на бочки, на клепку. Йому ціни у світі нема, а ми — у грязь. От колись, давно те було, прочув англієць про поліське багатство. І сюди з дешевеньким товаром. Весь дуб закупив на корні, за духи та ситчик, і той дубняк, що доспів, і той, що в жолуді ще. Англієць, брат, не дурак, у нього й шило бриє. Ми бочки ладнаєм, а він кораблі, ми клепки, а він ковчеги, куди там Ною снились такі. І на тих ковчегах по всьому світу пливе, заморські землі воює, золото загріба — нашими ж бочками. Кажуть, дуже цінує загряниця наш поліський ванчес, — у морській воді просолившись, він твердне, як скло, не жолобиться, не трухлявіє. Словом, вічний брус… ванчес. І наші купчики схаменулися, стали правити за нього золотом, та нам, лісорубам, не легше. Як платили, так і платять, — мідний гріш… полушку. — Що? — сонним голосом озвався Полушка. — Нічого, то ми так, — хлопці чмихнули стиха, примовкли. Хлипав за стінами вітер, ніч навалилась глухим шумовинням, здавалось — курінь засипає листяною порошею, засипає шумом, шелестом, шурхотінням, і серед тьми під зливою шумів безсило б’ється вогонь, він пригасає, никне, огортається млою. У Санька було таке відчуття, ніби вони з Ксаверієм, як той полохливий вогонь, самі-самісінькі в лісі, десь лежать у кублі, а кругом — ніч, темна розвихрена пуща, темні яри й болота, і десь у темноті чалапає звір. Вони тільки вдвох, і їх загортає листям, горілим, кіптявим мохом, аж гірко в очах… (Чаділи головешки в погаслому багатті, під сіряки заповзав курний послідок вогню). …і скрипить сосна, хтось підсвистує збоку, хтось хропе-пухкотить із-під сухолисту. Хропе важко, натужно, наче піднімає на грудях кам’яне грузило. «Лісоруби, — мізкував Санько. — Стомились бідаги…» І став дослухатись: чи раптом не циган хропе? Якщо Отченаш, сам би сів на грузило. Сів і гицнув би так, щоб і дух спустив. Ич! — «тут не притулок для калік…» — Санько, — пригорнувся до хлопця Ксаверій, щиро пригорнувся, мов до меншого брата. — Розкажи що-небудь… — Що розказать… як нічого не знаю. — Ну збрехни — та половче, бо сон не бере. Санько застидався мстивих думок, що пригрів біля серця (майнуло чомусь: «А Ксаверій не здогадався, що я зле умишляв супроти Макара?»), хутко відігнав неприємні думки та й поплив, як скіпка, за хвилею спогадів. Мов з туману зринула батьківська хата, потім церква з дубового тесу, що по вікна запала в землю, далі ризниця темна й похмура, з низьким почорнілим склепінням, і він стоїть біля дошки, і самі просяться на язик безмежно-розлогі, мов ранішній дзвін понад лугом, неквапливі рядки з Нікітіна: Звезды меркнут и гаснут… — Ну добре, — мовив Санько, повернувшись лицем до Ксаверія. — Брехать не буду, слухай те, що в пам’ятку мені з книжки. — І почав тихо, надаючи своєму баскові мужської густоти: Звезды меркнут и гаснут. В огне облака. Белый пар по лугам расстилается, По зеркальной воде, по кудрям лозняка От зари алый свет разливается. Дремлет чуткий камыш. Тишь-безлюдье вокруг. Чуть приметна тропинка росистая. Куст заденешь плечом — на лицо тебе вдруг С листьев брызнет роса серебристая. — Ти диви, чортеня! А воно грамотне! Голос Отченаша бурхнув так несподівано й так близько, що Санько поперхнувся на слові. Впав лицем у сіно, щасливо- розгублений, принишк, але дослухався, що докине ще злагіднілий Макарій. — Думав, хлопський вишкребок, тумак тумаком, а воно, бач, мудроване. Ге!.. «брызнет роса серебристая»… лепсько! — Отченаш, у самих підштаниках, встав, підкинув у жар поліняки і з ведмежою вайлуватістю повернувся до хлопця: — Давай, синашу, утни ще, тільки не величайся, мов порося на орчику. Санько почув, як зашелестіла підстилка, закректав під стіною Полушка; мабуть, дехто з лісорубів не спав, або зараз прокинувся та й нашорошив вуха, щоб послухати книжну мудрість. І Санько, вже гучніше, став читати вірш, який перший спав на пам’ять: Всем не стать пировать… К горьким горе идет, С ними всюду, как друг, уживается, С ними сеет и жнет, с ними песни поет, Когда грудь от тоски разрывается. — Оце так, оце без брешеш! — підхвалив Отченаш і посунувся у темний куток, а вже звідтіля — Ти й писати умієш? — Умію. — І щитати ладний? — Навчився. Не тільки прості задачки, а й з дробами. — А, скажімо, таку химерію здужаєш: в одному кряжі три куби ванчесу та сім з половиною клепки, а ми розпилюємо в день шістнадцять кряжів, то скільки, питаю, всім гамузом виходить за тиждень? Санько заплямкав губами, склав докупи сім з половиною і три, помножив на шістнадцять, потім на шість і випалив, як на уроці: — Тищу вісім! — Скілько-скілько? — Тищу вісім! — От бачиш, стерво! — раптом лайнувся Отченаш. — Я ж йому, псині, доказував: махлюєш, Митрохо! Нутром чую: махлюєш! А він: «Сімсот з гаком — і баста!..» Ну пожди, Митрохо, підкручу хвоста… Забудеш, як неньку звали. Все ще сердитий, Отченаш буркнув у темінь: «Спати!» — і сам крутнувся на бік. Ніколи ще не снились Санькові такі чудернацькі сни. Був ліс не ліс, море не море, було шумовище, горами здіймались верхи дерев, як хмари на заході сонця — то жовті, а то багряні, між хмарами йшли лісоруби, плічми вивертали дуби й кидали у безвість. І от, біля ніг Санька, гуркнув небачений кряж — заввишки з клуню («Це, мабуть, сон», — уві сні подумав Санько). Він приглядівся, а то й не кряж, а дубовий ковчег, про який говорив Ксаверій, на тому ковчезі стояв Отченаш, він правив у бушовище хвиль і басив таємниче: «Ванчес — санчес — манчес…» Санько вже й прокинувся, оторопіло закліпав спросоння, та голос Отченаша не стих — навпаки, гучав десь близько, роздратовано, і йому хтось перечив зневажливо-панським тоном: — Як це понімать? — А так понімать!.. Минулась ваша дуринка! — Бунтуєте, значить? — Бунтуємо! Табель віддай і качай до Бобринського. Так і так, скажи, як пса, прогнали Митроху. Санько розшолопав нарешті, де він знаходиться. І перша думка — проспав! З кутка було видно: сірий досвіток заглядає в курінь. Хтось чужий стоїть перед лазом, заступає світло. Видно тільки хромові чоботи, халяви в гармошку, синього сукна галіфе, кругленький низ черевця, з якого звисає мідний чи золотий ланцюжок, і чути, як за стіною хропе розгарячілий кінь. «Митроха приїхав», — здогадався хлопець. Прикажчик хлиснув себе канчуком по халявах, хитнув черевцем: — А як не закрию наряди, не сплачу поденну, якої тоді заспіваєте? — Самі закриєм наряди! — немов із лігва, огризнувся Отченаш із куреня. — А ви сплатите, і до коп’я сплатите, без нас недалеко вскачете, а не так — всі артілі на ноги поставимо. — Як понімать? — Так понімать!.. Хватить, залив сала за шкуру. У нас буде свій замірщик, ясно!? Ти думав, ми тумак тумаками, а ми теж грамотні, теж знаєм, по чому ківш лиха. — Дивіться, ой дивіться, щоб грамота ваша пелькою не вилізла. — Митрохо! — скочив на ноги Макарій, очі його хмільно блиснули. — Лучче згинь по добру, бо!.. — І він, як вовчисько, шаснув у лаз. Загупав копитами кінь, і той ошалілий тупіт танув- губився в хащах. Горбоконик Було досить часу, щоб подумати над своїм бродячим життям. До ранку ще добрих п’ять або шість годин зимової ночі. Санько лежав у чистій хрумкій постелі, до цього ніколи не спав під шерстяним покривалом, на повстяному матраці, у білій піні пошивок та пірників. Все було таке нетривке й оманливе, що аж мулило боки. Хлопець не звик до подушок, до їхнього запаху. Вони пахли не по-домашньому (скажімо, золою або трав’яним відваром), а якось незвично, — може, духами чи панським милом, а може, й просто жіночим потом. Цим духом, чужим, соложавим, була просякнута й нова одежа, трохи завелика для Санька, яку принесла йому Стефа. Вона принесла квітчасту сорочку (салатове листя по синьому полю) з високим стоячим коміром; дала вузенькі смугасті штани й такий же смугастий сюртук — гудзики мідні, поли, як кажуть, з розльотом: «Не дуйте на мене, бо полечу!» В такому наряді він бачив тільки нахабно-веселого хлопця, що подавав на стіл у корчмі. Кинула Стефа й приношені, проте ще міцні черевики з білою цвіллю на рантах, звеліла Санькові переодягтись, а своє шмаття викинуть геть. Легко сказати — викинь… Санько подумав, розважив, зв’язав домашній одяг у вузлик та й запхнув його під низенький полик, на якому спав. Хай буде, їсти не просить… І зараз, як миша, принюхуючись до запаху подушок, він почувався ніби певніше від того, що під боком лежала стара свитина, шита й латана материнськими руками, десь тут були свої полотняні штани й сорочка, з теплом його власного тіла. Вони, здається, пахли домівкою, осіннім лісом, димним куренем, тим бродячим життям, яке він прожив останнім часом. І справді — тільки ступив за батьків поріг, життя закрутило його, мов тріску. Несподівано для себе він опинився тут, у прихалабку Давида Бобринського, змінявши вуглинку на конторське перо. Але спершу було не це. Спершу було те, як лісоруби прозвали його Горбокоником. Так ось про вуглини, з чого все й почалося. Якщо землею засипати жар і так полишити, щоб він перемлів, пройнявся димом, то недотлілі сучки тушкуються на вугілля. Тверді, з чорним смолистим блиском, вони пишуть не гірше графітних паличок. Пронумеруєш, було, вуглиною кряжі й колоди — дощем не змива. Деревне вугілля, звичайно, готують не для писак, а для ковальського діла, ну хіба ще для самоварів. І найліпше — з дуба, ясена, граба. Санько не раз бачив у лісі вугляні кучі. Високі, обсипані землею, вони курять день і ніч, курять цілий місяць. Круг них походжає вугляр, чорний, як із мазуту вискочив, тільки світить зубами; він, тільки знай, підправляє кучу, підсипає сирої землі, лопатою приплескує, щоб не прорвався з нутра вогонь. З таких от куч і брав собі хлопець вуглини. Він швидко подужав премудрість замірщика. Дещо підказав Отченаш, дещо дотямкав сам. Справа не вельми хитра. Зранку обійде площу, пронумерує звалений ліс, визначить сортність, заміряє кубатуру готової деревини. Потім усе це запише в табель, підсумує вчорашній добуток артілі. Він сидить на пеньку, пише на коліні огризком олівця, такий заклопотаний, що не питай, а проте відчуває: Полушка й дехто з мужиків ні-ні — та й лупають на нього: що то вчена людина! Робота панська, чиста, не те що в хамла — вергай, мов дідько, корчами. Вже пізніше, коли Санька зманював до себе Бобринський, скаже йому Отченаш приперчене слово: «Йди, йди, синашу. Не ти перший, не ти останній. Так було й так буде завше. Тільки злидень виб’ється в науку, його з потрохами купляють — і грошики, і тепле місцечко, і баришню підсунуть, щоб забити памороки, щоб себе не помнив і ту грязюку, в якій сидів поміж людом. І, дивись, потурчать неборака, на свого ж брата, мужика, чортом дише…» Санько прислухався до себе, але ні тепла, ні поштовхів серця не дочувався, — під вухом хрумтіла подушка, навіть чуб його пахнув милом, і десь, коли б не в спочивальні Бобринського, глухо рипіли мостини. Бобринський… Мабуть, тішиться пан з добрячкою Стефою. Вона в нього — як приручена. Він ще й рота не розкриє — біжить: «Що зволите?.. Ноги помити?» На людях він сторониться Стефи, якщо й позве, то хазяйським тоном, на «ви»: «Стефаніє, накрийте на стіл… Що ви принесли? Подайте серветки…» Та це на людях, а ввечері… Недавно Санько йшов повз вікна, зирк… і став. Аж похололо в грудях. Там, у спочивальні, стояла перед дзеркалом Стефа. Вона була не така, як завжди, — селючка з плоским тілом, великим ротом, великим носом на сухому грубоватому обличчі. Ні, вона була інша. У білій сорочці, з білою розпущеною косою, вона стояла білопишна, безсоромна у своїй неприхованій жіночій красі, і круг неї, мов півень, топтався й сокотав куцоногий Бобринський. Казали, сам собі варить юшку… Та ну їх, не про це хотів згадати Санько, — про Горбоконика. Лісоруби живуть без світла, воно їм ні до чого. Якщо й палять вогонь, то лише для того, щоб утеплити курінь, висушити мокрий просолений одяг. Цих темних ночей, цих тихих розмов допізна Санько ждав, як різдва. Всі лягали покотом, аби тепліше спати, до нього по-братньому тулився Ксаверій — він був іще молодий, не зачерствів, як інші діди-сікачі, — й теплими губами лоскотав Санькові за вухом: «Давай розкажи, брехло, На сон грядущий!» В те «брехло» вкладалась незграбна мужська любов до хлопця, меншого й кволішого, але в чомусь і сильнішого за них, вернидубів… Любили дядьки послухати щось веселеньке, щось таке, що б виганяло дим із душі, бо, казали, від кіптяви й сажі вже чорно в них у печінках. А де ти візьмеш смішного? Ну розказав про діда Мазая — послухали, самі згадали з десяток «заячих» билиць- небилиць. Розказав про попа й слугу Балду — дружно посміялись, звеліли: «Ще раз катай!» — і він катав, як Матюша «гуси», а потім гуртом до кісток пісочили святих блудників, які надяться до чужих молодиць. Та недовго царював Санько на темних вечірках. То лише Ісус міг явити чудо: однією хлібиною нагодувати тьмущу народу. А Санько пошкрібся — ні крихти за душею. І не тільки смішного німа, й смутне до краплі вицідив. Бурлаків читав, незжату ниву читав, «мужичка-сноготка» — сто разів: «Откуда дровишки? Из лесу, вестимо! Отец, слышишь, рубит, а я отвожу…» Якось поганяв Санько в найглибших закамарках пам’яті, щиро зізнався: «Пусто, братці… нема, і полову витрубив». Мабуть, Ісус вдавався до чуда, бо не жив неборак поміж лісорубського люду. Лісоруби самі зарятували свого проповідника: зібрали по мідяку й сказали — це на книжки. В лісовій корчмі у єврея Марка продавалося все — від шпильок і дратви до «Чорнокнижія» й картин страшного суду. Там Санько знайшов і для себе поживу — лубки. Це були книжки-гармошки, з міцного картону, заляпані фарбою, вздовж і впоперек помережені повчальними висловами. Санько притьмом кинувся на дешеві лубки; до нього підсідав Ксаверій — він уже підздоровів, трохи прилучався до роботи, — отже, підсідав Ксаверій, тикав пальцем у книжку: «Це яка буква? А це?» За такими уроками, притулившись до пня чи колоди, вони розмовляли про життя-буття, і Санько дізнався, що Ксаверій найстарший у сім’ї, батька забито в японській бійні, меншого брата віддали до школи, і він сам-самотужки тягне увесь домашній клопіт — з братовою наукою, з гіркими підробітками сестер, з удовиною печаллю й хворобами. Він уперто мусолив букви, за тиждень читав по складах лубки, з тими лубками й не розлучався. А Санько охолов до розмальованих «гармошок» — не було там ні веселого, ні смутного, така собі дурничка: «Не уподобляйся ослу, имеющему короткий ум и длинные уши». Хай би він здох, ваш осел! До речі, Санько одразу був засумнівався: Стефа, господиня вона чи служниця? І не тільки тому, що Стефа була молода, років двадцяти, не більше, а Бобринський підтоптаний, з цвілястою головою. Ні, не тому. Хоч Стефа й чепурилась, хоч і пахло від неї, як від цих подушок, та ходила вона якось різкувато, там гуркала, там совала відра й стільці, від чого Бобринський аж морщився. Бо він, Бобринський, все робив м’яко, благородно: френч одягав — пальці нечутно пробігали по гудзиках, причісував сиві кучерики, стрижені під машинку, то кожний волосок пригладжував окремо, пив чай — і губи не мочив, не сопів, як Стефа. Голова в Бобринського, важка й масивна, з червоним спадистим лобом, сиділа міцно на короткій шиї, як влита, вся постать його була туга й масивна, вона безшумно посувалась на коротких дитячих ногах, і коли він дріботів по кімнаті, — широко розставляв носки, валетом… Стефа одразу поставилась вороже до хлопця. Бозна-чого. Або він заважав їй, або нагадував щось неприємне — можливо, те, звідки вона прийшла. Та не про це річ. Позбувшись лубків, Санько знову пішов до Марка. Затиснув у кулаці гарячі мідяки, зібрані на штиво, як казав Полушка. — Чи є у вас книга правильна, щоб така — без брешеш? — О мій бог! — вигукнув Марко і звів до стелі солов’їні очі. — У Марка є книги і з брешеш, і без брешеш. А для такого красавчика, як стоїть перед моїм прилавком, я знайду немислиму вещ, сам цар читав, читала й Варка — попала до Марка. Кха-ха-ха!.. Ось вона, цимис, сиропчик — ах! — понюхаєш — вмерти можна. І Марко дістав з-під прилавка жовту потріпану книгу, хукнув, хмарою здуваючи пил з палітурки, ткнув її Санькові під ніс: «Понюхай — вмерти можна!» Збитий з пантелику Санько понюхав немислиму річ («По-моєму, пахне мишами») і вже потім уздрів на обкладинці: летить в небесі двогорбий кінь, грива полум’ям, на коні — розхристаний гицель. Пика щаслива, як у дурня. То був «Горбоконик» Єршова. Марко злупив за нього півтори копи — все, що було в хлопця. Але потім, і до самої смерті, Санько буде вдячний за книгу: її можна читати, можна співати, можна без кінця розказувати. Це як сон з похмілля: спиш і сниться, що хочеться спать… Санько так захопився Єршовим, що ходив як сліпий, спотикався на пнях, напомацки міряв анкери й бóди, а очі попаски бігали тут, розкішними врунами казки, стригли шовкову траву, диво-зілля. За горами, за лісами, За широкими морями, Проти неба — на землі, Жив старий в однім селі, У старенького три сина: Старший з розумом дитина, Середульший так і сяк, А найменший геть дурак. Він читав і підспівував, і муркотів під ніс нехитрі співучі рядки, напам’ять заучував з десяток сторінок. Заучував удень, за світла. А ввечері: «Давай, Горбоконик, що там наш брат Іван учудив». Пурхав над вогнищем димний шуляк, крильми витріпував сажне волоття, і в диму, в гарячих полисках пливла-снувалася казка; не спить простодушний Іванко, виходить у поле, свисне-посвисне — з пітьми вибігає вогненний кінь, і вони літають над хмарами, над злиднями, над ситим людським глузуванням; вони розкошують уночі, коли дрімає лукавство й заздрість, лжа в обнімку хропе з безчестям, а як тільки заблимає день, сонно позіхне земна мошкара, Іванко спускається додолу, знову обертається на дурня, на сліпого потурмака… Було, що п’яний грібся в курінь, гикав і слинно затягував: «Шумев камиш», тоді Ксаверій коліном виштовхував гуляку в ніч, «комиш» і вітер шумів у канаві, а тут, у завісах курного диму, царював Горбоконик. Він, Санько, старшинував на темних вечірках, голос його возносився над сіряками, і свідомість влади, своєї значущості лоскотала йому груди, він певен був, що так і піде в життя — горою, бо вже вхопив за гриву свою удачу-коня: як-не-як — замірщик… Вхопився за гриву, але тут же підвернувся Отченаш, як мокрим остудив його честолюбні думки: — Кінчай баланду, вуха попухли. Цю байку для темних складено. Щоб Ваньки думкою багатіли, щоб дурне спало і бачило сало, а тим часом Бобринський з Митрохою кендюхи з нас вивертатимуть… Санько не второпав тоді, чого ошкірився був Отченаш. Бурчливий дід, нічим не догодиш. Та це дрібниці. Головне: дим шуляком тріпотів над вогнем, казка жила в курені, і Санькові жилося добре. Так було до неділі, до того ранку, коли лісоруби одержали гроші. «В корчму!» — хмільно гукнув Отченаш, і за старим звичаєм, всі подались приливати получку. В курені залишилися двоє: Полушка й Санько. Полушка слабував, крутило ноги йому, він з головою накрився, обгорнув себе листям і засвистав, поганяючи в гості до сна-сонища. А в хлопця знайшлась робота. Власне, він улизнув від бучі. Заяложені кухлі, заслинені пики, мат і блювота — бр-р!.. Санько поклав у вогонь ясенових гілок, що найменше димлять, і заходився ладнати постоли: зносились. Лико готове, вимочене й висушене, не ламається. Дер його на вузькі смужки і вплітав у стоптані задники. Раптом: — Санько!! Над ним — Ксаверій, груди аж ходять, рот перекошений, кров на губах. — Тікай. Побилися в корчмі. Йде Отченаш, сказав, причавлю христосика, щоб не корчив з себе пана Халявського. Каже, ми його пригріли, а воно вже носа задерло… Так, так, так… Отченаш… Щось його ніби дратує, щось колупає в носі. Сядуть, було, з Ксаверієм за лубки, почнуть-бо ськати ази й фіти, а він: «Сметанки, братва, закортіло? Метиковані… Бачу, коли б з пухирів та вовчанок не вийшли у вас дамські мозолі…» — Тікай, чуєш, — вони! Санько як сидів (постіл у руках, ліва нога в онучах), так і шмигнув з куреня: куди? Тріщало в кущах, хрипіли горлянки, все покривав грім Отченаша: — У-е-ех, м-мужва! г-гуляй!.. де той ш-шмаркач! святенький! чистоплюй!.. хай з нами п-п'є, бо в морду-у, ех! Тріщали кущі, гнався за хлопцем регіт, гілки періщили його, аж лопалась бідна свитина. Ніч була темна й тривожна, пуща приглухла, як на відлигу. Санько подався до Сожу, до нижніх складів, і тут між завалом дощок, гнилих колод, річкового мулу до ранку проклацав зубами, мов цуцик. Добре, що надибав купу соснової стружки, мокрої, з попелом, та все ж — не гола земля. Вдосвіта випав сніжок. Тихий сумний сніжок, навіть не побілив буроведмежу шкуру горбів (а листя, притоптане дощами, й справді злиплось на шкуру, встелило нею горби, галяви, просіки); після такого снігу ліс ряботів білими й рудими латками, в очах мигтіло, і Санько йшов, понуривши голову. Здалеку побачив: он воно, їхнє стійбище чорне, стирловане… а де ж курінь? Не було куреня. Пустельно, самотня сосна з підпаленим боком. І під сосною — вугільна купа, обвуглені дровеняки. Що за проява? З тривогою підступився ближче. Став… Лісоруби, якісь зачумлені, збилися в клубок, гули, як рій над маткою. Ще підійшов, зупинився. Шибонуло запахом гару, сіряки на дядьках ніби курились. Закіптюжені всі, в очах — кров з переляком, руки по-злодійському щось розгрібають. І Санько — туди: чорний куль, обгорілий… кістяк із шматками одежі й м’яса… сажа, волосся, череп з проваленим ротом. — Хто?! — Цить!.. Не бачиш — Полушка. — Пагуля-яли… Санько в’юном ізвився у м’якій постелі, так йому стисло боки; чорний куль на тирлі, обгоріла сосна під вітром, а тут біло й тихо, навіть шкіра одгонить милом, риплять за стіною мостини, покірна Стефа тішить пана Бобринського. Цікаво, чи скоро світанок?.. Ксаверій, вже згодом, признався, як вони пили до сказу, рвали петельки й чуби, харкали кров’ю, бились так, мов рубали дрова, зганяли лють на люте життя; як Отченаш згріб в оберемок п’ятьох, і повалив на курінь, і хрумнули стояки-жердини… Хто тямив з п’яного розуму, що там вогонь і сплять ревматичні кістки. Наворожила циганка. Не обминуло закляття Полушку. — «…трьох забрав господь, жінка сухотна, не встає, даром хліб переводить…» Вони пропилися в пух і прах, до останнього шеляга. Тепер будуть бігати до Марка з простягнутою шапкою, проситимуть під процент. Коли позичаєш, коли голодний, як вовк, процент не лякає (подумаєш — шість відсотків), а віддаєш — ого! — оце набігло за місяць! Брав троячку, верни десятку. Де такі гроші взяти, до різдва не заробиш. А жити за що? А жінка оно дітей погнала в ліс, до батька-годувальника, щоб дав копійку на земельний податок, урядник душу вивертає… Оце тобі, хлопче, наш Горбоконик! Поховали Полушку. Поставили новий курінь. Все пішло ніби гаразд. Але Отченаш… Ні, він, здається, не мав до Санька нічого. Було й говорить, питає про наряди, посилає в корчму по «мерзавчика». Та очі — в сторону. І в тих гарячих циганських очах — туга, глибока причаяна туга. «Тре було соплякові утерти носа, а, бач, окотилося на кому». І як він, скажи, розкусив, що Санько поженеться за «сметанкою»? Йому ж самому примарилось: ось вона, майнула перед ним вогниста грива удачі… Хапай! І він ухопився. За місяць Санько вивчив назубок лісомірну грамоту. Міг без клопоту, на око чи метровкою, виміряти площу, визначити приблизну кількість дерев, їхню кубатуру. Був у нього й свій секрет. «Ану, — скаже Ксаверій, — вгадай, яка висота цієї вільхи?» Санько, переможно усміхаючись, стає спиною впритул до вільшини і: «Раз, два, три…» — йде своїм натренованим кроком, йде, низько пригнувшись, аж поки між колінами не побачить вершечок дерева. «Двадцять три сажні!» — гукає. Можеш не сумніватися: точно! Було, що в обід збирались до гурту лісоруби, підрядчики, а то й купці з сусідніх ділянок. Сідали до вогню, попихкували люльками. І тоді Санько потішав їх хитромудрими задачками. Скаже загадати будь яке число, про себе перемножити й поділити його, додати й відняти, і, після того як гущу перебовтано, ловко відгадував — сто п’ять задумано! Або — триста сім! Спритні купчики, що на процентах з’їли не одну собаку, апетитно цмокали: голова! Молоде-зелене, а мізками крутить дай боже! Отак і сидів Санько, оточений сіряками й кожухами, вуглиною черкав на плескатому пні, коли враз: «Бобринський, Бобринський…» — забігали очі, заворушились кожухи. Санько глип: хм, якийсь панок. Той стояв за людом, за кожушаними спинами, стояв і дивився на нього. Мабуть, давно підійшов і мовчки стежив, як чаклує Санько над цифрами. Вони зглянулись, хлопець зніяковів, а Бобринський привітно усміхнувся, це був привітний панок, чистенький, дорідний, у сірій смушевій шапці, у кофейному піджаку з широким смушевим коміром. Він дружньо усміхнувся Санькові, навіть здалось — підморгнув отецьким оком: «Браво, синок!» — і підсів до гурту. Попитав про те-се, про вивозку лісу, про заготівлю шпал, зауважив, чи не багато відходів лишається, та й попрощався. А прощаючись, мовив Санькові, вже строгіше: — Зайдіть до мене в контору. — Так і сказав: «Зайдіть». — Сьогодні ж… То пам’ятний вечір. Вони були вдвох за столом (ні, уявіть собі: він, Санько, — і з ким? — з Бобринським!), перед ними горіла настільна лампа, синій абажур і синій присмерк у вітальні, муркотів самовар, від розжарених вуглин, від самовара падав червоний відблиск на обличчя Бобринського, і воно було червоне, розімліле, з краплинами червоного поту; масивна голова, стрижена, з баранцями-кучериками, і м’яке жіноче обличчя, вишневий піт на лобі, на пухлих, трохи обвислих щоках. Бобринський шаманствував за чаєм, пив, і вдоволено жмурив підпухлі очі — красиві очі, темно-карі, з темною глибінню. Стефа вже переодягла Санька; смугастий костюм був на нього просторий, та все ж давив під пахвами, і Санько щулився, дідько його знає, чи вдався такий дикуватий, сидиш у гостях, немов у жалючій кропиві. Він боявся ворухнути пальцем, боявся щось зачепити й перекинути, скрадливо підглядав, як п’є Бобринський, а тоді й сам обережно сьорбнув пашистий окріп, і губи аж танцювали — пече ж, кляте! А Бобринський чаював розкішно й говорив, говорив, усього й не запам’ятати Санькові. Він і не говорив, а ніби журився, з давнім другом ділив свої клопоти й журботи… Не везе йому, Давидові Бобринському, в житті. І, либонь, тому не везе, що характер дурний, гарячий, відвертий. Без двох днів був би інженер, так треба ж — ляпнув зайве, вигнали з інституту, бо назвав государя «картьожником», що наліво й направо продуває в очко імперію бельгійцям, англійцям, французам, та кому тільки не спускав за борги й ліс, і руду, й вугілля. В той час, коли на Русі є свої ділові розпорядливі люди. Вигнали… і дома гризня з батьками й жінкою. Його благовірна страшенно дріб’язкова й ревнива, як усі безплідні жінки. Він узяв свою долю з родинного капіталу й сюди забрався, в поліську глушінь, щоб розпочати власний промисел. Саме ліс підскочив у ціні, попит величезний. (Хай гість дарує, що вплутали його в такі, напевне, темні й нудотні хащі, але поживеш у болоті, серед вовків, сам здичавієш, радий, пробачте, з поліном говорити, аби тільки слухало). Так от, характер гарячий, думав, з першого ривка потягне промисел, аж не тут було. Все пішло неймовірно туго, все треба починати з нуля — наймати людей, кінний транспорт, насипати дороги, тут же чортове драговиння, закладати власну переробну базу, розпиловочні й диктові цехи, і хіба то цехи — прокляття, кустарщина. Санько й не помітив, як пройнявся настроєм Бобринського, його невсипущими клопотами, бо таки справді пуща є пуща, не пройдеш, не проїдеш, народ у болоті дикий, навіть пилорами, як лихого, боїться. Кілька разів виглядала із-за ширми Стефа, зиркала на мужчин якось дивно: одним оком — благально, нетерпляче (на Бобринського), другим оком — роздратовано (на Санька). Але Бобринський, наливаючи собі третю чи п’яту склянку чаю, тільки підходив до суті розмови. Зростав у великій сім’ї, звик, щоб роїлась малеча, сміялись і ревли карапузи. Та, бач, не повезло Бобринському: нема дітей і не буде своїх. А так хочеться… сина, часто ввижається він — славний, серйозний такий, ходить із батьком по лісі, до промислу, придивляється, потім гімназія, інститут, і вже — свій помічник, права рука Бобринського, з головою можна покластися в усіх ділах і думах. Зітхнув Бобринський, зітхнув і Санько, не важко зрозуміти людину, яка вже в літах — і без коріння, без надійної опори… Він, Бобринський, не раз подумував, чи не взяти собі хлопчака. З простої сім’ї, такого, що не розбещений життям. Бо він швидше, ніж свій, зрозуміє, оцінить добро й ласку, і коли підучити його — буде вірніший за сина, сторицею віддячить за все. Благородство за благородство, або, як казали мудрі, do ut des— даю, щоб і ти мені дав… Такі були мислі, і тут збіглося: доносять службовці, що в одній артілі з’явився метикований, з личкарів, його самоправно поставили замірщиком. Перша реакція — Бобринський щиро, вибачливо усміхнувся — прогнати в шию. Але стривай… кажуть — самородок. Чи багаті ми самородками, щоб розкидатися? А може, це саме те, що треба? Молодий, не зіпсований, до науки охочий… Словом, хай Санько подумає, і якщо сподобається… Хлопець встав із-за столу з хмільною головою, вона пухла від збурених думок: синій присмерк і вогниста грива промелькнулого щастя і живіт, повний чаю; перевальцем пішов у свою комірчину — через сіни, за вітальнею; як після парильні звалила його дрімота, самовар і таємний лаз у печеру, цікаво й страшно було вглибині: диктові заводи, гімназія, лампа з абажуром, і він за стосами книг, і в село приїжджає на кареті — ех, і буде ж переполох усесвітній! Ранком збудила його Стефа, облила брудними словами: «І як воно спало, хамло! Подушки потовк, одіяло пожмакав — це ж не свинюшник тобі! Вмивайся, ось тут! Сніданок холоне!» Синій присмерк розвіявся, була плоскогруда Стефа, будній день з буденною мжичкою. У смугастому костюмі він перебіг до контори; те, що звалось прихалабком пана Бобринського, насправді виявилось дерев’яною прибудовою до корчми, низькою, похмурою, під цвілястим гонтом. В одній половині — контора, в другій — кімната Бобринського, ширмою поділена на передню й спальню. Ще була комірчина, на лікоть завширшки, з поликом від стіни до стіни. Комірчину віддали Санькові… Отже, контора за два кроки, але він перебіг двором, боявся, що хтось із лісорубів перестріне його: костюм смугастий, як у нахабно-веселого хлопця з корчми. Можна було б згадати, як він з ранку до вечора сидів у конторі, зчитував наряди, чекав до чаю Бобринського, що цілими днями пропадав у лісі; як вони тихо, причаєно ворогували зі Стефою, що перед паном ходила на пальчиках, а Санькові крізь зуби: «Їж! Та хутчій! Мені посуд мити!» Вони, селюки, не злюбили одне одного: він їй нагадував те, ким вона була, а вона йому — ким він може стати… В конторі було жовто — від запилених паперів, від чаду, від лисої голови Харитона. Діловод Харитон скидався на Полушку, тільки мав охайніший вигляд та був сухіший. Санько зчитував наряди, Харитон виклацував на рахівниці. За тим клацанням минали дні, і Санько дедалі з більшою тривогою та підозрою слідкував за шморганням чорних кістяшок: з кожного наряду Харитон знімав п’ятнадцять- сімнадцять відсотків заготовленого лісу. Спитав Санько, як це розуміти. — Діло просте: на усушку й утруску. — Е, ні… щось багато. — То вже не наше діло. Так звелено. — Хто звелів? Харитон дудочкою стулив жовті табачні губи: — Тс-с-с-с… Сам Бобринський. — Бобринський? «…Трьох забрав господь, жінка сухотна, не встає, даром хліб переводить, ото й увесь заробіток, що принесу копійчину з лісу…» Сімнадцять процентів з кожної партії лісу. Це ж два дні на тиждень Полушка гибів задурно. Два дні зубами гриз стовбурище, давився димакою, гноїв ревматичні кістки — і задурно. Вони всі, всі там Полушки! Добре, що про цю суперечку Харитон доніс Бобринському. Принаймні той сам покликав Санька на розмову. Знов сиділи за чаєм, і все було, як раніш: синій абажур і синій присмерк над ними, вишневий піт на жіночому, підпухлому обличчі Бобринського, пашистий окріп; не було тільки затишку, п’янкого туману й вогнистої гриви, що витала під хмарами. Упертий мужицький чорт засів у Саньковій душі, принишк і злорадно ждав, щоб його подратували. Бобринський, розімлілий від утоми й чаю, не збирався когось дратувати. Він почав зовсім про інше: — Хух, мабуть, нерви здають. Сплю погано, безсоння, прокидаюсь і читаю вночі… (Скриплять мостини, Стефа тяжко, простудно дише за стіною). …Розумна трапилась книга, одного австрійського соціаліста, про деякі закони, що дані людству in saecula saeculorum — на віки вічні. Речі дуже складні, як би тобі пояснити? Ми, Санько, живемо в лісі, і хай нам не здається, що все людство сидить у куренях. Бо, крім глухої первісної пущі, є інший світ, вищий — кам’яні міста, музеї, театри, залізниці, — те, що називають цивілізацією. Чи думав ти, хлопче, коли- небудь про таке: возводять прекрасний собор — де беруть гроші на нього? Військо, тисячі солдатів, гармати, цілі ескадри — де воно береться? А на які то кошти існує держава, світ учених, інженерів, мислителів?.. (Чорт показав свої ріжки й одпустив язика: «Звідки беруть вони гроші, не знаю, а що лісоруби власним горбом заробляють, це точно»). …А древні греки знали: вони порівнювали державу з вічнозеленим деревом, що має коріння, стовбур і пишну корону. Коріння — демос, народ, стовбур — це військо й службовці, а пишна корона — філософи, поети, правителі. (Якщо всі смокчуть з кореня, на дідька, скажіть, городити… як її?.. державу? Для чого вона?) — О santa simplicitas! О свята простота! Уяви: не було б держави, порядку, ми розповзлись би хто в ліс, хто по дрова..! Це що? Дикунство, печери, мамонтові шкури? Тим-то й можливий прогрес, що природа об’єднала нас у єдиний живий організм, у державний вулик, і кожному визначила своє місце: бджолам — носити мед, а матці — старшинувати над роєм. Інакше — хаос, занепад, повне здичавіння. Зараз модно говорити (є такі народолюбці) про якусь там вселюдську рівність: нема вищих і нижчих, всі, мовляв, рівні. Хто це рівні? Биндюжник і Рафаель? Биндюжник малює святу мадонну, Рафаель квашню розвозить у бочках — про таку рівність говорите? Поки й світ стоїть, цього ніколи не буде. Мудрі казали: кесарю — кесареве… А щоб творив Рафаель, йому треба майстерні, книги, вільний час, аби думати й писати. Хто на собі тримає великих? Хто їх годує й зодягає? Звідки все це береться, ти думав? (Я не знаю, що це за дядько, Рафаель, я тільки хочу спитати: виходить, доки є світ, з мужиків братимуть на усушку й утруску?) — Ага, ти про усушку… брати не гріх. Завжди брали й братимуть, так звеліла природа. Інша справа — для чого? Ну от конкретно я, Бобринський. У мене сотні робітних людей, з кожного беру півшага, п’ятак. Для одного мужика це майже непомітно, зате в касі накопичуються вільні кошти. Що я, транжирю їх, пропиваю? Сам бачиш, ні. Знов повертаю на благо того ж робітного люду, з котрого взяв… Глянь навкруг: Полісся, гниль, темнота, люд вироджується, люд животіє в забобонах, в пияцтві. Засмоктує болото, хвороби, неробство, бо немає до чого прикласти рук. І я даю роботу, тягну залізницю, розширяю промисел — для них же, щоб вирвати з гнилі… (Так, як Полушчин рід? І земці, й урядники, й купці виривали їх, та, мабуть, перестаралися — печінки одірвали). — Хлопче! Не забувайся… Є деякі речі ad usum — для внутрішнього вжитку, не для сторонніх вух. Я з тобою відвертий, говорю, як з сином. Щоб ти піднявся над буднім життям, зрозумів: не про якогось Полушку мова, про вищий смисл… (Мов перед сином… Спасибі, ви добра людина. Я вам цього не скажу, я просто не знаю, як ступив би зараз у курінь, глянув би у вічі мертвого Полушки… або Отченаша… «Дивись, потурчать неборака, на свого на брата, мужика, чортом дише…» Вищий смисл — не дивитись людям у вічі?) За стіною тяжко, простудливо дише Стефа, млосно охкає, і сиплеться порохно з перестінка; жіночим потом чи милом пахнуть подушки, все тут Стефине, Стефою пропахло, і сонні думки придушила Стефа — тілом, пітними грудьми. Ху!.. — жовта задуха. Він скидається мокрий і чує: бем, бем, бем… п’ять разів пробив настінний годинник. Пора! Тут, під боком, домашній одяг, свій, матірковий, з теплом його власного тіла. А надворі — біло. Морозний дух. Як спирт — чисте й гостре повітря. Дихаєш — розпирає легені. Ранок. Чорніють дерева в снігу. З переліска чути вйокання, метушню, пирхання коней. В мохнатому інеї виїжджає санний поїзд, і довго пропливають повз нього ув’язані дідугани-кряжі. По зимнику, що до синього блиску вкатаний гринджолами, пішов Санько в ліс, в глиб чорно-білого присмерку. Він простував до свого, тридцятого, кварталу. І легко було йти, і легкі, освіжені вітром були думки. Лісоруби вже порались на стійбищі, темні фігурки по білому, курився між ними димок. Назустріч — Ксаверій, шапка — в сніг, сірячина — крилом. — Санько!! В гості? Здоров! — Здрастуй!.. Назавжди. Якщо приймете… — Ким? Уп’ять замірщиком? — К чорту, наївся! Лісорубом хочу. На ванчес. Помниш, колись ти казав: ванчес — це — як?.. — вічний брус. Оникій Чмир Полум’я аж гуло, і куб дрижав на плиті, стріляючи у всі боки парою. — А ш-шоб тобі! — лайнув старшого сина Чмир. — Пригаси вогонь, бо й хату рознесе! Оникій хлюпнув водою на жар, густа ядуча пара заволокла хату. Десь над плитою, у жовтій хмарі, лаявся Чмир, та слів не можна було розібрати, тільки чулось його бухтіння. Мокрий від поту, розлючений батько Чмир упрівав над кубом. Глевким тістом заліплював кришку, з-під якої бив гарячий струмінь браги, міняв воду в кориті, бо з трубки, замість первака, погнало бурякову закваску. Вогонь у плиті пригас, куб загудів спокійніше, і Чмир витер рукавом піт з розпареного обличчя. Піт витер, а тісто розмазав: наче віхтем проїхав по колючому писку. Та це не біда, Чмир швидше потягся до гнотика: ага, якраз накапало повну банку. — Господи благослови, — сказав Чмир, і його їжакувате, все в тісті лице просяяло святим вогнем, — аби не перша і не остання… Він обережненько, щоб не схлюпнути ні краплі, підніс банку до рота. Банка була гаряча, і Чмир дивився на неї з гарячим блиском в очах. Понюхав: несло різким нашатирним запахом. Нічого, годиться. Він дмухнув на жирну плівку, що плавала зверху, подумав, прижмурився і раптом— хлеп! — з якимось відчаєм хильнув каламутне пійло, наче то була зміїна отрута або розтоплене олово, і він, страдник Чмир, добровільно приймає смерть. Випивши, він трохи посидів з прижмуреними очима, прислухаючись, як розливається по жилах тепло. Раптом його щось пересмикнуло. — Бр-р! — стріпнувся Чмир і сплюнув пінку, потім витер долонею масні губи. — Так і знав: пригоріла!.. Я ж казав тобі: Оникій, дивись, ой дивись, не клади лишнього. А воно пхає, пхає у вогонь, щоб тебе в спину пхало. Допхався! Бач, пригоріло! — і Чмир на світло показав банку, в котрій плавала на дні якась руда гуща. Оникій стояв біля куба, два брати його умлівали на печі, а над ними висіла солодка бражна пара. Коли батько показав їм гущу, всі разом витягли шиї і спрагло облизнулись. — Бачте, спортив добро! Старається!.. На чужій свайбі старайся, коли подають, — Чмир гидливо зморщився, але гущу допив, усім своїм видом показуючи, як він мучиться через синів-недотеп. Тим часом накапала друга банка. — О, ця наче світліша, — сказав Чмир. Тепер він не поспішав — смакуючи вицідив до половини. Двоє синів із-за печі, Оникій із-за куба гостро дивились батькові в рот: той ковтав — і вони ковтали; той — горілу самогонку, вони — слину. Нарешті Чмир зласкавився: — Пийте, поки батько дає, — і подав на піч недопите. Одвернувся, не глядів, як діляться сини, тільки чув — сопуть і клацають зубами по склянці. — А це тобі, старальнику, — Чмир наділив питвом Оникія і промовив до нього: — За чаркою старайся, оце й тільки нашого. То Грицай, сусід-розумака, хотів нагребти під себе побільше. І гнив у гною, пташив, печінки надривав, — ну та й що? Вистяг ноги, а добро осталось: прийде зятьок на готове і, якщо не дурний буде, погуляє вволю, пустить чужі копійки за димом. Нє-е, на той світ нічого не візьмеш… Бурмочучи, Денис примостився на вгрітій плиті, в самому кутку. Скоцюрбився і став ніби ще менший. Зжовкла розхристана сорочка прилипла до його кострубатого тіла, на спині розпливлись темні плями поту. Він сів і тут же задрімав; лиса поскубана голова його по-мертвецькому звисла набік. Чмир і не спав — раз у раз клював носом, лякано стріпувався, то раптом пирхав, плямкаючи пересохлим ротом і щось мимрячи. Та ось наче шпигонули його — здригнувся, різко відкинувся до стіни і обвів хату посоловілим зором. — Хм-мр, — захрипів. — Слух-те… Я скоро п-помру… Хлопці якраз допивали банку свіженької буряківки, їм було не до батькових теревень. Тоді Чмир, скипаючи злістю, скрикнув гучніше, так, що забулькотіло в горлі й свиснуло, і від того крику він хитнувся до печі: — Ви!.. Чуєте! Ви там не чмихайте. Я п-помру, у мене точна прикмета, — знесилений, він знов уткнувся в коліна, трохи перепочив і зібрався на мову. — Точна прикмета, чуєте… Як тільки ув-вип’ю — тягне з хати… тягне кудись, зупину нема, бігти і ус-се… Чуєте? Хлопці шморгнули носами: та чують, не глухі. І не тільки чують, а й не раз бачили: насмокчеться батько по саму зав’язку і лізе, рачкує на город, в будяки. Десь у кущах і спить до ранку, поки хтось не притягне його, закислого і в реп’яхах, до хати. Справді, немовби зурочили старого: то й за поріг не вилазив, присихав до печі, а це лише вип’є — і по реп’яхах. Хвороба якась, чи що? — Синки!.. Діти мої!.. — Чмир жалібно зморщився, і на очах його виступили іржавенькі сльози. — Слухайте… Старі люди кажуть: пес ніколи не вмирає в дворі. Як почує смерть, так і біжить кудись… в бур’яни, подалі від людського ока. І я, діти, — Чмир ударив себе в груди, гірко заплакав, — і я, діти, старий, як пес, і в мене точне знаменіє: помру… Чмир зірвався на ноги, заточився, пішов якось боком, цілячись головою в двері. Оце й був той момент, коли Чмир зненацька тікав із двору. Хлопці схопили його за плечі, на руках обкрутили по хаті, а посадить було нікуди, то й плюхнули батька на долівку під образи. Правда, і божниці, як і дубової лави, давно вже не стало: в зимові вечори, коли надворі стріляв мороз і дровець не хватало догнітить останні краплі бурякової, Чмир потроху пускав на розпал усе, що горить. Пішли під сокиру і мисник, і стара діжа, і рубель з качалкою, і навіть шевські колодки. А проте, звільнившись від речей, які загромаджують світ, чмирівська хата нітрохи не попросторішала. Може тому, що стеля була низька і чорна від самогонної пари, що вікна затулені диктом і соломою, що стіни облупились до бурої глини. Здавалось, хата зсередини колись вигоріла і тепер стоїть пуста й обсмалена. Треба сказати, що Чмир лише з великої нужди одривав від серця своє кревне майно і робив це з душевною мукою. Коли рубав на тріски важку ікону Марії-заступниці, слізно просив святу діву простити йому смертний гріх і божився, що, як тільки надере щільників у лісі, поставить їй найбільшу свічку. А взявся за лаву, довго зітхав, обмацував різьблені ніжки, і кожну задирку на широкій дубовій спинці, і те місце, де витер яму, сидячи на лаві перед вікном. Хіба легко збутись нажитого — ось так полоснути сокирою, навпіл розколовши добротну лаву? Чмир поплював у долоні, замахнувся колуном і пом’янув при цьому сусідку Марфу: — Ич, басарабська шльондра, прив’язала пса коло дров! Їй поліняки жалко! Там батько-покійник на тридцять годов нарубав сушняку, а вона пса прив’язала, така злюща тварюка, не приступишся… Грицаєва Марфа, як скабка, давно сиділа в Чмиревому серці, не давала старому спать. І зараз, після двох банок самогону, сидячи на долівці, Чмир згадав Марфу і одразу аж протверезів. — Слух-те, хлопці, сюди, — він поляскав долонею по холодному долу. — Сідайте ось тут, коло батька, я щось скажу. Двоє патлатих на печі п’яно гигикали і, задерши ноги, стусали один одного під задки. Оникій стояв біля плитки, обнімав гарячий куб і щось говорив у корито. — Оникій! — гукнув батько. — Плюнь на братів, вони п’яні. Йди сюди, мостись, це про тебе річ. Старший синок, найслухняніший, з гуркотом розвернувся, ступив у куток і мало не впав на батька — добре, що в стіну вперся і по стіні з’їхав до батькових ніг. — Ех! — гаряче дихнув синок старому у вухо, обняв його за шию і затягнув, як на весіллі: На Мур-рамськой дар-рогє Стояло трр-ри сасни… — Цить, дурний, — сказав батько. — Слухай, що я придумав: треба тебе женить… На Марфі. — Ви що? — п’яно блимнув Оникій і пустив очі під лоб. — Ви що? До неї ходить цей… як його? Кса-ве-рій… — Сказано — дурне! Ксаверій!.. Таку хату, такий погріб, такі коні спустить — і кому? Ти що? Маєш клепки в голові? Треба віднадить того жениха. — Як віднадить? У нього сила бугаяча. Лісоруб! Хрясне раз — і кінець мені і вашій свайбі. — Е-е, боже мій, у кого воно вдалося! Та не та сила, що сила, а та, що й силу обкрутить. Пойняв? Оникій потряс головою, в якій бамкали дзвони, і нічого не міг второпать. Батько безнадійно зітхнув: — Помру, у мене точна прикмета, хто вас, дурних, годувать буде? А в Марфи… одного сала в кадці до покрови стане, сам перевіряв. — Дак той… Ксаверій вугли обтира. — А-а, боже мій!.. Поголоску треба пустить. Так і так, мовляв, порчена. — Батько прихилив синову голову до свого плеча і став напучувать. — Знаєш, де в Марфи кладовка? Ага ж, оце вікно, причілкове, у наш двір глядить. Так от, щоб ти знав, рама в тім вікні виймається, я гвіздки повихитував… Ти й залазь у кладовку на ніч, спи собі нищечком, а вранці, коли на вулиці людно стане, виходь із кладовки та через сіни, через їхні ворота, щоб усі бачили, як ти від Марфи виходиш. І не тюпай зігнувшись, наче під полою гуску тягнеш, а йди собі фертом, зубами присвічуй, бо ти від дівки вертаєшся. Пойняв? А люди побачать: раз виходить, другий раз виходить, і пустять поголоску: «Чули? Оникій у Марфи нічкує…» — Ви що? Ксаверій на клоччя поб’є, він за Марфою аж труситься… — Нічого, хай поб’є. До свайби засохне… Ти помацай батька: о-о, бачиш? самі рубці та гулі. Скільки раз товкли мене на гарячому, казали: гимбель йому! А я, слава богу, живий і цілий, бо в нас кість така — чмирівська, кришиться, а не ламається… І тебе, кажу, чорти не вхоплять. — Еге ж, ви не знаєте Ксаверія: він як кип’яток. Були молодці, до Марфи клинки підбивали, дак він їм ноги повикручував. Ух і тороплений! — Ото й добре, що гарячий. Поб’є, а ти оближись і своє роби, на очі потикайся, хай застає тебе в Марфи; покипить-покипить та й плюне на тебе і на Марфу, і піде шукать іншої дівки. — А Марфа? Це ж Грицаївське поріддя. Там така горда, що й не дмухни. — Господи! Що таке гордощі? Як скажуть їй люди «шльондра!», як скажуть «порчена!», як скажуть «з парубками тягається!», де ті й гордощі дінуться. Сама прибіжить до тебе, ще й ноги цілуватиме: бери, бо хоч сторч головою!.. Аякже! То з батьком губу можна копилить, а сиротою не далеко поскачеш. Поки Чмир напучував Оникія, молодші брати в два голоси витягували на печі: Ой радуйся, земле, ра-дуй-ся-а-а, Син бо-жи-и-и-ий народи-и-ився. …Ніч випала темна, якраз для святого діла: Чмирі виряджали Оникія до молодої на розглядини. Батько вийняв раму і тихенько, щоб рама не дзенькнула, поставив під стіну. І сини були тихі, ступали нечутно, перемовлялись коротко, — видно, що звикли до нічної роботи. Ось вони гуртом взяли молодого за ноги, за кістлявий зад і, сопучи, підняли його на руках. Вікно було високе, отвір чорний, і вітер шелестів під стріхою. Оникій злякався: — Хло!.. куди ви? Як бухну головою!.. — Цс-с-с! — засичав батько. Він стиха покректував, бо важко було держать жениха на витягнутих руках, та ще коли й хміль шпигає тобі в голову. — Цить, кажу! Падай у кладовку, не бійся, там під вікном лантухи з борошном, я вже не раз лазив. І хлопці піддали Оникія, той зірвався, полетів сторчма і десь у темряві кавкнув. Тихо було. Ніщо не скрипнуло в Марфиній хаті. Оникій у пітьмі намацав свої ноги, стягнув їх докупи. Сів, угрузаючи в щось м’яке. Прислухався. Дринькнула рама об лутки і з шерхотом увійшла в пази. Почулись глухі скрадливі кроки, та скоро й вони затихли. Повів батько синів на благословенну піч. Оникій позіхнув, розлігся на мішках з борошном і подумав, що ніколи не спав так по-царськи: диви, як на перині лежиш! А дух — просто галушками пахне! Скоцюрбився Чмир і став угрузать — в галушки, в пійло, в тепле болото; пірнула кудись його кам’яна голова, і очі склепило сном, як медом. — Ну й що? — зустрів Чмир сина, коли той повернувся вранці од Марфи. Син стояв перед батьком білий, як лебідь, весь у борошні, і тяглись за ним білі сліди, наче хтось щіткою по двору поквацяв. Лапчаті сліди вели од Марфиних воріт до чмирівського порогу. — Бачив Марфу? — спитав батько. — Еге ж… проспав. — Як проспав? — А так. Прокинувся, а вже сонце у верхню шибку загляда. Я в сіни — нікого нема. Я в хату — двері якраз прочинені — і в хаті нікого. Мабуть, Ксаверія шльондра спровадила, а сама худобу погнала… Дивлюсь: на стінах рушникі-і-ів, як у церкві, а на лаві пиріг гарбузяний, ще свіженький, аж душок над ним в’ється. Дак я за пиріг… — Де він? Давай сюди! — Еге ж… По дорозі ковтнув і не зглянувся. — А-а, ссуча душа, хіба ж так можна!.. Треба вночі було, як вони любенько заснули, тарараму наробить, щоб той, женишок, прокинувся да огледів, як Марфа ще одного кавалера приховує. — Еге ж… А хто мене розбудить?. — Ну? Бачили таке диво? Прогавить, щеня, і Марфу, і погреби з закусками. Хлопці озвалися з печі: — Ми його, батьку, розбудимо. Всиплемо джмелів за пазуху, не проспить. Послухав Оникій батькової науки. Наробив тарараму. Було це на другу ніч. Батько Чмир саме заснув першим сном, а після бурякової, після горілої, скажу вам, спиться так, наче тебе привалили колодою, і голова хропе десь окремо, а серце, як не лопне, гупотить десь окремо, а ніг і рук твоїх і зовсім нема. Чмир і спав у такому розчленованому стані, коли це нагло затарабанили в шибку. «Хто?» — спитав батько Чмир, а воно тарабанило. «Хто?!» — спитав батько Чмир, а воно тарабанило ще дужче. І тут батько подумав, що він не питає, а тільки думає, що питає. «Добре, зараз відкрию», — сказав батько Чмир і пішов одчинять. Помацки витяг засув, розчахнув двері, а воно тарабанило так, що й хата тряслась. «Ага, — подумав батько, — це я лежу собі, а мені здається, що я в сінях…» «Йду!» — сказав батько і прокинувся, і ноги поїхали з лежанки, а голова ще спала на припічку. А коли він піймав носками долівку і спробував іти, то його понесло спиною вперед і довго водило по хаті, сюди й туди, і як він не вивертався, так спиною і втрапив у сіни. — Хто? — спитав батько. — Ой боже!.. Пустіть! Це я, Оникій. І біс його батька знає: Чмир, здається, не встиг і моргнуть, як бренькнув засув, гуркнули двері, і захеканий Оникій мало не збив старого із ніг. — Тю!.. Що з тобою? Вовки женуться? — Аби ж вовки — Марфа!.. Швидше зачиняйте! На засув. — Господи, що там стряслось? Говори! Оникій говорити не міг. Тільки злякано ікав. І лиш тоді, коли батько затяг його в хату і підніс банку «нашатирю», і той наосліп хильнув самогону, ще й посмакував гущею, аж тоді розв’язало йому язика. — Значить, лежу я на мішках, а воно темно в кладовці — страх, і почало мене з переляку хилити на сон. От засинаю і чую: щось лоскоче в шию… І лоскоче — не можу втерпіть. Я кажу «ги-ги», а воно лоскоче, я «ги-ги», а воно лоскоче. І так, знаєте, Марфа привиділась, наче схилилась наді мною і пальцем по шиї водить. Я потихеньку, крадькома та — хап! — її за руку, а воно як пискне — пацюк! Прокинувся, а по мені пацюки товчуться, аж шелестить. Ух, я на ноги, та за ними; намацав якусь дровеняку і давай гамселить, а пацюки — шасть по кутках, шасть по кутках. — Тпру! — сказав батько, термосячи сина. — Не туди, Онисько, заїхав. Ти ж казав — Марфа за тобою гналась. — Стривайте… буде ще й Марфа… От поясніть: чи в хаті темно, чи в голові темно? — Кругом темно, — сказав батько. — Глупа ніч. — Правильно. Глупа ніч, а я пацюків ганяю. Коли чую: рип-рип. Це там, у Марфиній хаті. Чую: щось стукнуло і вже в сінях рип-рип. До мене йде, до кладовки… і не одно, а двоє. Ну, я за мішки і вкляк. Аж тут (легенько!) відчиняються двері, просовується вогник, а за вогником — двійко, тільки обличчя видно: Марфа і Ксаверій. Ну як під вінцем: темно, свічка горить і вони, молодята, притульцем стоять, тихі такі й сполошені. І красиві, чорти б його батька взяли: од світла губи у них, як жар, щоки горять, а волосся вогнем пересипається… — Ти не розписуй мені! — не втерпів Чмир, що сидів поруч на долівці і вже куняв. — Не розписуй, хай їх трясця розписує. По ділу кажи: що напослідок було? — Та кажу ж… Було так. Полупали вони, як голуб’ята, сюди-туди — і ніц, не бачать мене. Мабуть, так націлувались, що їм аж темно в очах. Вже й зібралися йти, коли мені припекло: борошно, чи що, попало у ніс. І я на всю кладовку: апчхи! Ксаверій до мене: «Ти чого тут?!» Стоїть і зуби зціпив. А я кажу: «Ги-ги… Того, що й ти. До одного, — кажу, — глека ходимо. Я, — кажу, — сметану збираю, а ти кислячок. А сюди, — кажу, — мене Марфа сховала». — Молодець, сучий син! — підхвалив батько. — Добре йому підперчив! — Еге ж, молодець… Побачили б ви, як він, тороплений, підскочив, та зразу до мене, а тоді до Марфи: «Ти!.. ти!..» — щось хотів сказать їй, губи трясуться, так він за свічку і брязь об землю. Чую: погупотів з хати, Марфа за ним: «Ксаво!.. Ксаво!.. вернись!» Темно, куди вони побігли, дідько їх зна. Ну, думаю, ятір закинув, тепер можна й додому тікать. Виповз натемну в сіни, а далі тик-мик — двері не знайду. Коли це вона — Марфа. Прибігла. Вогнем пашить, задихається і за шиворот мене: «Ах ти, гнидо!» І давай: ногами, коліньми, між відра, в куток загнала і душить, товче і жаром сипле: «Ах ви, Чмирі! Ах ви, п’явки. І що вам треба од нас? І чого ви в душу вп’ялися?» Я круть, я верть, зопалу не бачу, куди б його вислизнуть, а баба здорова… — Нічого, нічого, — сказав, утішаючи, батько. — Пий, Онисько. Віділлються їй, шльондрі, чмирівські сльози. Ось тільки двором її завладаєм… І хоч темно було під стіною, батько з сином чокнулись, не промахнулись, і випили, сидячи на долівці і, обнявшись по-братськи, вдвох задрімали. Не знала Марфа Чмирів. Думала: так віддухопелила Чмиря, що його і медом у двір не заманиш. А Оникій після припарки не тільки духом не підупав, а навпаки — наче омолодився. То з братами пліснявів на печі, гуртом тягли самосад і чвиркали в куток, і за день, було, якщо не притисне когось, ніхто й з хати не виходив. А це, диви, сам, з доброї волі, встав, нап’яв сорочку, полотняні штани і навіть лисину свою парубоцьку прислинив. Серед білого дня, жигуном, перескочив Марфин пліт і став під кущем акації. Гляньте: райська картина. Цвіте жовта акація, пахне медовим духом, бджоли гудуть, і стоїть у цвіту Оникій Чмир, як божий син, лисенький і босий, у прогорілих штанях. Стоїть і рота відкрив, і розчулено у вікно загляда. А за вікном ще миліша картина: у світлиці, між рушниками, сидять Марфа й Ксаверій. Сидять одне проти одного, схиливши голови; у Марфи коса розплетена, лляним віялом спадає на груди; чуб у Ксаверія, теж світло-русий, звиса на чоло. Ксаверій задумливо тенькає на балалайці, торкає лише одну струну. Марфа вслухається в протяжне бриніння струни, що замирає в печальній тиші, і на очах її тремтить сльоза. — Ау! — каже Оникій у відчинене вікно. — А я тут. Чи Ксаверій сьогодні перший до глека? Здригнулись молодята. Марфа втупилась у Чмиря невидющим зором. Мабуть, нікого і нічого не бачила вона перед собою. Та ось очі її просвітліли, зіниці розширились, і в білих зіницях скам’янів подив чи страх. — Ти диви!.. — сказала Марфа. — Очмана! П’явка! Знов прийшов! Ксаверій сидів нерухомо, обличчя сіре, тільки збугрились м’язи на плечах, і рука його стискала грифель балалайки. Чмир помітив: рука стала біла від люті. — Ау, — сказав Оникій і прищулився, і задки ступив у кущі, щоб рвонуть якнайшвидше. Крутнувся — і в ту. ж мить щось бринькнуло його по спині (балалайка!), і гримнув услід Ксаверів голос: — Стій! Стій, кажу! Еге ж, буде тобі стояти Чмир. Він уже перемахнув через пліт і заметляв холошами по своєму двору. А вскочивши у сіни, переможно гигикнув: — Ну що, вкусив? — Пий, синок, — напучував батько, — і роби своє діло. Така наша робота — гірка. Думаєш, Христові було з медом? Еге, і плювали, і камінням кидали, а він терпів і думав собі: «Плюйте, плюйте, побачимо, чия зверху буде». І бач — вознісся на небо, а де ті горді, де ті пишні, що дрюком гнали Христа?.. Пий, синок, і на ніч залазь у кладовку — за муки тобі воздасться. Опівночі, коли хавкали в димарях сичі, у Марфину хату вселявся чмирівський дух. І тоді стара поліщуцька хата починала жити таємним нічним життям: десь рипіли повні шашелю, струхлявілі дошки; десь внизу під полом по-людському стогнало й шкреблося; хтось ходив у потемках, торгав клямками, совав стільці й відра; а то раптом щось прокочувалось по горищу і так кряхтіло, наче там душили когось за горло, і на Марфу сипалось із стелі сухе порохно, і їй ввижалися упирі, які прилітають вночі висмоктувати кров. Марфа схоплювалась і відчувала: у подушках, у ряднах, у матраці щось ворушиться, гуде, повзає. І по тілу — наче мурашки… «Чмир. Це він, нечисть, одбирає сон…» З такою думкою, з холодною люттю взяла якось Марфа свічку і, сама в принишклій хаті, ступила в сіни. Різко штовхнула двері в кладовку, присвітила: так і є… Оникій Чмир. Присів за мішками, плюскає гострими очками. Вигляд, як у сірого: прищулився, але шерсть настовбурчив. — Чмир, — промовила Марфа, — що тобі треба? Чого ти хочеш? Чого ти душу й життя каламутиш? Скажи! «Тебе хочу!» — слова ці Застряли Оникію в горлі: така вона, Марфа, була… в нічній сорочці… Така напружена, гнівна й красива, що Чмир злякався себе, в борошні, в мишачому посліді, і незчувся, як у нього затрусились ноги. — Що тобі треба, Чмир? — підступила Марфа, і Оникій відчув, як пашать її білі високі груди, як вони важко дишуть. Він зустрівся з її очима й збагнув: пощади не буде. І тоді прокинувся в ньому чмирівський інстинкт: Оникій пригнувся, по-вовчому стрибнув убік і сказав з відчаєм, люто й уперто: — Все одно женюсь! Женюсь на тобі! Женюсь! Чуєш, женюсь! Справді, Марфа не знала Чмирів. Не сподівалась такого почути. Лисий рудий чоловічок, той, що никав по чужих коморах, спав серед мишей і пацюків — оце її доля, її щастя, її муж? Марфа опустила руки і, як на болотяне диво, гляділа на Чмиря. З глибини її душі, разом із нестримним сміхом, проривалась страшна думка: зарубати! розчавити гниду! Вона схопила сокиру, що лежала тут, під порогом, а кров ударила в скроні і засліпила її, і Марфа вже не тямила, чи рубанула сокирою, і куди, і по чому… — От бачте, батьку, — говорив Оникій, виклацуючи зубами по банці з «нашатирем», — бачите, півхолоші відбатувала. Аби ще трохи — кришка, ногу одсікла б по самий гарбуз… А як закричала: «Уб’ю! Хату спалю! У Сибір піду — щоб не знать духу чмирівського!..» — Нічого, нічого, — втішав батько, — хай казиться. А поголосочка своє робить. От мені сьогодні й нашіптують в корчмі: «Слух-те, куме… Щось у Ксаверія не теє… До найму ще, як до бога, далеко, а він уже в ліс подався, кобить, на заробітки». Я думаю: хай іде з блеску, а сам кажу: «Хто його зна. Мо’ й так». Тоді мені знов: «Подейкують, куме, що Оникій з Марфою теє… це правда? І на осінь, кобить, весіллячко». Я думаю: буде квас, та не для вас, а сам кажу: «Хто його зна. Мо’, й так…» Е-е, сину, кріпись, поголосочка своє робить. Заскаче твоя Марфа, як в’юн на вогні; ще, кажу, ноги цілуватиме… А по деякому часі: — Ну що, сину, не правда моя? Вже й другого дідько злизав. Грицай нагло помер, царство йому небесне, а ниньки і Ксаверія чорти прибрали. Хо-хо-хо, боже милий, боже праведний… — Де? — блимнув п’яненький Оникій. — Що з ним, каєте, з тим балалаєчником? — Відбренькав своє. Вагони в Бобринського зчеплював, дак його паровозом як бренькнуло — між буферами — і в корж. Такий же здоровий був, а то ні лиця, ні тіла — зчавлене м’ясо і кров… калюжею. Марфа там, кажуть, на всю пущу кричала, не стидалась, за батьком так у яму не лізла, як за ним. — І Чмир скрушно зітхнув, примовляючи: — Боже милий, боже праведний, не знаєш, де й коли кістки складеш. Треба, сини, пом’янути Ксаверія, гарячий був чоловік, та не злий — відступився. Тепер Марфа вільна, кругом сирота, і гріх перед богом не прихистить людину. Пом’янемо, і сьогодні ж, Онисько, на діжурство. Чатуй Марфу. Того дня до самого вечора гудів куб у Чмиревій хаті. Тягуча, як вовна, пара клубилась під стелею, з мокрих стін текли веселі струмочки. А єдина шибка в забитому диктом вікні була сиза, геть запітнявіла, її не встигали промивати гарячі потоки випарів. Солодкий бражний дух витав над плитою. Чмирева сім’я сиділа перед гнотом. Мотузяний гнотик звисав з трубки, по ньому пульсувала водичка цегляного кольору і, дзюркочучи, бігла у банку. Чмирі терпляче дивились, як перші краплі з підскоком падають на дно, як прибуває, вгору повзе іржавенька волога, як вона по вінця наповнює посудину. І тоді батько Чмир вихоплював банку і, гарячу, з нашатирним димком, підносив по черзі синам: — Пийте, поки батько дає, оце й тільки нашого… Я, хлопці, старий, мов пес, і мене з двору тягне, в кущі, це точне знаменіє — скоро помру… Пийте, я вас голих не залишу, будуть у вас і погреби, будуть і кадки з салом. Тільки слухайте отчу науку: терпіть. Вам плюють межи очі, вас у спину штурхають, а ви терпіть і робіть своє, у щілини пролазьте, і буде так: великих зітруть, гордих зламають, а ви, Чмирі, колись опльовані, рачком, повзком та за божий стіл, до святих у кумпанію. Хто тоді скаже, що ви не святі? що ви не праведні?.. Ні в кого язик не повернеться, це вам точно кажу, бо я знаю людей. Пийте, сини. У Чмирів од бурякової очі побуряковіли, від бражної пари лоби розпарились, від жари й духоти сорочки змокріли. А вогонь гуде і в голові гуде. І захитало хлопців, і пішла круговерть: стеля стала долівкою, а долівка стелею, і в батька ніс, як шайба, вже на потилиці ніс, і батько літає над кубом догори ногами, каже: «На, Онисько, ув-випий!» Онисько за руку, нема руки, немає своєї руки, ну й кат з нею, можна й ротом, і він ротом ловить банку, а банка в корито, і він у корито, і теж полетів, і впав, і голова покотилась, покотилась по стелі та дзеньк об поріг: «Ну й кат з нею, і так буду спать…» Вдарив дзвін, вдарив по голові, в очах спалахнуло світло, і Оникій розплющив повіки: пече ж вогняно. Розплющив і заплющив повіки. Подумав: він десь не тут. Цебто він тут, але десь не там, де був. Там плавав туман і жар, і банка була перед ротом, а тут холодно, весь правий бік у нього отерп і болить у кістках; повітря тут чуже — різке й холодне, і стеля біла й висока, і свічка горить. Свічка… Звідки вона взялась? Та ще й на поличці? І звідки поличка? Щось майнуло Чмиреві в пам’яті: з реготом штовхали його брати у вікно, і він десь повзав у сажі чи в темноті, натикався на відра, хапливо мацав чиїсь подушки, чиїсь теплі коси і бурмотів жагучо й злякано: «Цить… Не кричи… все одно це буде…» А брати реготали у вікна й під’юджували: «Так її, шльондру… по-чмирівськи!» А потім все стихло, і пам’ять отерпла, і він, мабуть, спав. Спав, мабуть, довго і якось скорчено: ноги й руки сплелися у вузол, хребет лежить на мішку, а довбешка назад відкинута, десь на долівці. Чмир по-страдницьки охнув, ворухнув зсудомленим тілом і завмер: хтось над ним стояв. Синя тінь. На стіні — синя тінь од свічки, нерухома тінь людини. Чмир затаїв подих, ждав: битиме?.. Тенькало йому в голові, тяглись мертві секунди, тінь не здригалась. Чмир ще трохи, ледь-ледь повів оком: стоїть! Стоїть над ним — вона!.. смиренно опустивши плечі, покірно схиливши голову. Неначе молиться. Неначе благає. І, боже, яка вона чиста: світло горить на стіні, поруч неї, і Марфа од світла ще святіша. Тонка легенька сорочка на ній, і видно кожний узор, і тінь від кожного узора на тілі. Навіть видно, як по грудях, по дівочому стану в’ється тінь волосинок від розпущених кіс. Чмир очмарів, поповз на колінах до неї: «Марфо, Марфо…» А вона принишкла. Не ворушиться, не відступає, стоїть під стіною, дивиться на Оникія невідривним поглядом. І Чмир, у гарячій лихоманці, полохливою рукою торкнувся її колін, забурмотів, мало що тямлячи: «Ну дурна… не кричи… все одно посватаю». Вона й не кричала, не опиралась, і Чмир, підохочений цим, зіп’явся на носки, пустив свої руки вгору, до її грудей, до шиї, вже й націлився, щоб присмоктатись до Марфиних губ, як раптом — вірьовка. Зашморг. На Марфиній шиї. Вірьовка. Зашморг. І очі її — скляні від презирства. — Тьпху! — сказала мертва Марфа і плюнула Чмиреві в лице. Чмир відсахнувся, збив свічку, темрява стисла його в обіймах, і він рвонувся кудись напролом, через відра, стільці, потрощені двері. Як очманілий, кинувся геть в темний болотний завулок, і сич реготав з димаря: «Все одно посватаю!..» Пора летючих гроз Втеча Лозовський напрямок. Наші частини наступають на села Олексіївське і Михайлівське. Ми перейшли в наступ у бік Лозової, аби ліквідувати успіх ворога. На коліях триває двобій наших і ворожих панцерників. (Оперативне повідомлення штабу Харківської кріпосної зони, 20 червня 1919 року) — А гляди, бабо, що воно діється на воєнному тіатрі. — Тихон Зайценко, що підважував спиною перехняблений саж, показав жінці у степ. Він упирався п’ятами в землю, штани на колінах світились дірками, сорочка задерлась, бо саж поволі з’їжджав по дідовій спині. — А гляди, бабо… Та жінка одразу не кинулась видивлятися, ні, спершу поставила вербовий стовпець, до стіни його приткнула (упаде зрушений саж — діда ж завалить), а вже потім сухеньку руку — дашком і глянула проти сонця. Степ до самої Лозової рівний, схожий на велетенське токовище, утороване кам’яними котками. Мов діл, твердий і плоский степ. І як заходить сонце, верстов за сорок від Михайлівки видно. Десь далеко їде підвода — здається, пливе листок тихою рожевою заплавою. Пробіжить на станцію потяг — і не знав би, що воно за прудка вервечка така, аби не довгий хвіст підрум’яненого диму. Та зараз дев’ятнадцятий рік, не ходять поїзди, світ догори дном перекинувся, і степ, як мовить Зайценко, став «тіатром», на його гігантському кону щодня відбуваються криваві лицедійства. — Гляди, бабо, вп’ять заколотилося. З рожевої води виринули човники, їх ціла низка, вони попливли до темних корчів — розбитих станційних будівель. — То вершники, — тлумачив бабі Зайценко. — Кіннота, щоб ти знала. — Дідові п’яти вгрузали в гнійок, бо саж гнітив і гнітив йому на плечі. — Поки держу я саж, зліпи мені цигарку та пхни в зуби, бо це нескоро вгомониться. Зараз, бабо, Лозова чхатиме, повно білих, кажу, на станції. З боку Лозової, справді, щось глухо загримкотіло, в степу лопались червонясті пухирі, густо закипали хмарки пилу. — Орудія б’ють, — покректав Зайценко. — Дужче, бабо, приткни анахтемський саж, чуєш, дихає стіна, не дасть і цигарки висмоктать… О, в атаку пішли хлопці, кості рубатимуть. Мов за наказом діда, в степу зіткнулись ворожі загони; здавалось, вітром зірвало курай і з пилюгою, землею погнало його над обрієм, до станції, ближче, ближче… — Тікай, діду, грім буде! Сахнувся дід, сторчма полетів у гній, з тріскотом гухнуло ззаду, вдарило в ніс гіркою порохнявою. — Тьху, завалився-таки! — сплюнув Зайценко, став і обтрусив дірки на колінах. — Казав же, добра з нього не буде. На місці сажа лежала купа уламків, репана глина і старе ломаччя, над ними вився їдучий димок. — Щоб мої очі тебе не бачили! — повернувся Тихон спиною до розвалля та й знов задивився в степ. Цей день закінчився для Зайценків двома подіями — завалився гнилий саж і хтось вибив білу банду з Лозової. Так уже було два роки підряд: падала станція, падало щось і в дворі. Як налетіла сотня Голохвоста — повалився Зайценків пліт. Як посунув був Каледін — з’їхав набакир колодязний зруб. Що на станції, те й у дворі. Там гори битої цегли — і тут купи розкислого під дощем лампачу. Там спалені обідрані вагони — і тут облущена хата, стріха давно протікає, хлівець шкіриться в небо голими кроквами. Там хазяйнують вояки — і тут нема спасу від оружних. Світ наче зірвався з кореня, понесло вітрами його казна- куди, та все через їхнє село, через бідну Михайлівку; полки й дивізії валом валять у степ і там рубаються за ту анахтемську станцію. Кого вже тільки не було: і дутовці, і денікінці, і шкуровці, і навіть якась сатана в жіночій подобі повела свій загін у широкий степ та там і ляснула. Зайценко, що натер язика на клятій політиці, так визначив міжнародну ситуацію: «Кажу, світопредставлєніє. Якщо й не буде потопу, то однак виздихаєм». Опускалась на степ вечірня завіса, затихав далекий бій. — Хо-хо, діла твої, господи! — зітхнув Зайценко, очкуром затяг бурчливий живіт. І мовив — Тепер, бабо, жди когось на постій. Вдень ото рубаються, а на ніч розбігаються по хуторах і селах. Ще ніколи Михайлівку не минали. Вони пішли в хату, що пахла сирими кутками й цвіллю: на долівці масно чорніла яма, де збиралась дощова вода. Як завше, дід послизнувся в тій ямі. — А щоб ти згоріла, анахтемська! — лайнувся на калюжу та й проскочив до столу. Хтось чмихнув собі в кулак. — Це ти, Килино? — бликнув у пітьму Зайценко. «Мовчить. Ну звісно, дочка. Їй все хихоньки. Пліт обвалився — сміється. Стеля впаде — сміється. Наче бісенята лоскочуть дівку. Заміж би треба, вже двадцята весна спливла, так світ тепера який? — не заміж візьме, а в зашморг». — Світи каганець, на вечерю щось готуй! — буркнув Зайценко в глухий куток. Вогник вихопив з — пітьми зрожевіле від усміху дівоче лице, смаглі, сонцем підпечені щоки, великі гарячі очі й довгу смолисту косу, що звивалась до пояса. «Бач, і на злиднях вродилось», — потеплів Зайченко, милуючись своєю найменшою. Килина, мов той вогонь, сюди крутнула косою, туди війнула спідничкою, і вже на столі скатертина, і зелена цибулька, і печена в кожушках картопля: — Готове, їжте! Батько гукнув із другої половини синів. Жмурячись на світло, вийшли чотири сини, стомлені цілоденною роботою: натовклися хлопці в глитая Журенка, оправляючи стіжки пшениці. Низькорослі сухорляві сини (всі в батька-степовика) обсіли кружком полив’яну миску. — Ех, оце б дрібку солі, — мрійливо втупився в стелю Зайценко. — Донбас під боком, днів за п’ять пішки змотався б. Люди так і роблять: мішок на плечі та й гайда по шпалах. — І батько вже ніби вмочив у сіль пісну картоплину, і тільки до рота, як щось нагло загупало під вікнами. — Гей, люди добрі, є хто живий? — Тьху, так і знав! — плюнув у хатню калюжу Зайценко. — Не дадуть і душу посолити. Він присвітив коліньми на порозі. Перед ним гриз вудила вороний, як осіння ніч, жеребець, на коні сидів бравий молоденький вершник у сірій солдатській шинелі. — Можна до вас на постій? Роту свою розквартирував, тепер собі шукаю притулок. Оком знавця визначив дід: не офіцер, ні. Той не балака довго — за петельки хазяїна: «Вашу мать!..»—і в хату. Посмілішав Зайценко: — А хто ти такий, вибачай на слові? — Хіба не видно, батя? — пограв молоденький червоним бантом у петлиці. Гарний бант, як у жениха, нічого не скажеш; та не завадило б прощупати гостя з політичного боку. — А все ж: хто ти такий, питаю, і за кого будеш? — Я, батьку, з лісорубського роду, міцного заводу, і стою за робочо-селянську. — Хто вас зна. Один каже: «Я — за всесвітню» — і штани з тебе зніма. Другий каже — за єдину-неділиму, — і порося під ніж. Третій, бач, за самостійну—і крутить півневі голову. — Так то буржуї, батьку. Ми їх сьогодні добре трусонули під Лозовою. Чули? — Чули. Сьогодні ви їх, завтра вони вас. — Нікода! Останню контру добиваємо. Сказав комісар Мамай: «Ось викуримо Денікіна з Донбасу — і буде мир хатам і обща комуна». — Ну-ну, подивимось… То куди вас, у хату? — А ми люди не горді, пролетарської крові, нам хоч і в сараї. — Та воно в сараї і вільніше. Не так блохи кусають. Килино, постели вояці! Чорнява Килина прошмигнула під батьковою рукою, а Тихон побрьохав через калюжу до персонального лежака. І, зітхнувши: «Ох-ох, діла твої, господи!» — склепив Зайценко важкі свої повіки. Не відав старий, кого він пустив у свій двір. Не знав, не гадав, що десь у дідька в зубах сидить на болоті крутий чоловік Хома Гаврилович і що доведеться, хочеш не хочеш, породичатися з ним. Вранці торсала баба Зайценка, що мрецьки спав на пустий живіт, штурхала межи плечі, гаряче, по-змовницькому шепотіла: «А ходи, діду, до вікна, глянь, що воно робиться». — Уп’ять баталія в степу? Щось вони зрання… — Та ні, роздери очі, глянь лишень у свій двір. Стягла баба зачумленого діда. Підійшов Тихон до вікна і як роззявив рота, щоб натщесерце позіхнути, та так і скам’янів. Він побачив таке: Солдат, що вчора хвалився бантом, роздягся до пояса; він дивовижно білий, якийсь нетутешній: і чуб у нього лляний, і брови білясті, і довге лобате лице мов не знало спеки. А ба, ловко вистукує сокирою, підправляє скособочений зруб. Поруч нього Килина, мов галка поруч селезня; вона, вертка й маленька, стоїть навколішки, у ночвах полоще солдатські жмутки. Вояка зирить на чорну дівочу косу, що спадає на землю, Килина зирить на білу вояцьку спину, яка виграє мускулами, і вони обоє усміхаються, і ранішнє сонце бризнуло їм у вічі повну жменю того нестривоженого сміху. Вороний кінь, прив’язаний до плоту («Ге!.. — і пліт уже залатаний!»), з цікавістю стежить за роботящими молодятами. — Ну? — сіпнула баба Зайценка. — Ну? — сіпнув Зайценко бабу. — Що ти нукаєш, бабо! Та виглянь, кажу, на вулицю, щоб ніхто, бува, не підгледів. Виглянь, бо рознесуть брехню по селу, за сто літ, бабо, не висьорбаєм. Протряхає на сонці зжовкла від поту солдатська сорочка, лопотить на вітрі жухле галіфе, а діда гризні гризуть, душу виїдають. Оте чуже манаття — як більма. «Розвішала!.. На всенький степ майорить. Хоч би сонце дужче пекло…» Хух! Слава богу, збирається вояка. Аж на серці, кажу, відлягло. Мо’, булькне туди, звідки взявся, та й кінці у воду. Солдат скатав стареньку шинель, до сідла її приторочив. Червоного банта — до свіжої сорочки. Натер сукниною чоботи. Весь блищить, як нова копійка. Ось він легко скочив на коня, пругкий, ставний, мов у сідло влитий. І кінь чортом вигнув шию, блиснув кров’яними білками і, танцюючи, гордо виніс вояку на шлях. Їде вершник вулицею, молодий, білозубий, бант — як рожа, чуб розвівається, на губах — парубоцька усмішечка, кінь грає «бариню», дівки на тинах повисли, тріщать порохняві тини, на весь куток вибухають дівочі виляски. І Килина — гульк до огорожі, впилася очима в нього, серце мало не випурхне: то її щастя на вороному коні. Побігла б за ним, заступила б од заздрісних віч: «Мій! Мій!» — Килино! — мов студеною водою накрила мати. — Марш мені в хату, воду з калюжі вигреби! День минув тихо, нічого не скоїлось у степу, на воєнному «тіатрі». Нічого не впало і в Зайценковому дворі. Зате михайлівським хлопчакам була втіха: на вигоні лаштувались солдати, був серед них один, мов каланча, в червоній шкірянці, рябий-рябий, як у пасльоні, він підкидав пацанів аж під небо і з дужим сміхом ловив над землею. А ще один, видно, командир, з рожевою квіткою на грудях, гарцював на коні перед строєм і гукав: — Здрасте, мамайці! В сто горлянок гаркали солдати: — Слу-жим революції! А з вечірньою млою той, на вороному, повернув до Зайценків. — Сходи, бабо, в сарай, щось вона довго стеле зальотному. Пригнала баба Килину, дівка ні на кого не дивиться, щоки горять, вона ще й сопе, і гризе, і гризе хвостик важкої коси. — Слухай, Килино. Слухай, що тобі батько скаже. Ти чула, що роблять охвіцери з тими дівулями, котрі були прив’язались до красних? Ти чула за Ганьку? Як її теребили, бідну, по живому різали, звізду на спині випекли і за коси тягли по селу: так, нахвалялися, буде з усіма, хто заграє… А мати: — Та він же чужий, хтозна, що в нього на мислі, поглумиться та й кине, по всьому світі вештається, мабуть, де став, там і пристав. А брати: — Зятьок знайшовся. Ти ба, порядкує, як у себе вдома. Наче ми, хазяї, без рук. А Килина: — Ви собі як знаєте, а я пішла, та трішки й постоїмо під зорями. — Ти куди? — батько. — Ти куди? — мати. — Ти куди? — брати. Руками, як частоколом, заступили дорогу. А вона — шмиг у щілину! — тільки майнула спідничкою. — Поб’ю, — сказав батько. — Коси повириваю, — сказала мати. — А ми жениха по-своєму провчимо, — сказали брати. — Такий бант зав’яжемо, що й не дихне. Спить село, запорошене зорями. Спить густа верба над річкою. Це вже третя ніч на двох. Хилить гарячу голівку Килина до його грудей: «Ой, печуть мені руки, батечко покрутили. Ой, щемить мені в тімені, мати куделю скубла. Та не це мені страшно, Саню. Страшно за тебе, не ходи в сарай, там засіли брати з вилами, кажуть, порішать тебе, бо вони бояться, що як наскочать білі, пустять хату за димом…» — Не так білі, Килю, страшні, як наша чорна глупота. Свій на свого з вилами… — Що ж робити, Саню? — А так робити: заберу з собою. Що мені, те й тобі, — життя наполам. Затихла, задумалась ніч. Затихла, задумалась степовичка. За село не виходила — і раптом, з голою душею, у світ. Куди, в які краї, під які вітри? І раптом — з дальнього кутка села: — Бий їх! — Бий! — Красним… — …красного перцю! Дощем посипалися зорі з неба. Гупали в стріхи, в суху траву, розсипались червоними іскрами, багряні язики лизали пітьму. З цього кутка прорвалось: — Банда! — В ружжо! — Рубай вугля! Заклекотіла ніч. Загукала совиним криком. — Банда! — схопився ротний, відсторонивши Килину. — Стій тут, я вернусь! Глитнула його пітьма, мов ошалілий вир піщинку. То була суха горобина ніч, сліпучо схрещувались блискавиці, хмари повзли низом, з левад і садів, село немов захлинулося в мулі. Не вернувся. Не сходило сонце. — Лізь, окаянна, кажу, на горище, та швидше, вже нишпорять оно по хатах, виловлюють солдатів, що буде з нами, не знаю. В пилюгу, в павутину забилась Килина; чорно й душно за комином, душить її мишачий послід, дере солом’яна потерть, ані дихнути, ані ворухнутись — лежи, занімій, Килино. Гуп, гуп до сарая. Ковані чоботи. Це туди, де він ночував, де вона стелила йому. «Саню, чуєш мене, рятуйся!» До горища вона припала, немов хотіла дівочим тілом закрити ще тепле його гніздо. — Дє ета шльондра, що ласкала їхнього командира? — Ой боженько… Ми ж били її, ми не пускали, а він же схопив нещасне дитя та на коня, і куди він подався, щоб він провалився, і де він узявся на нашу голову!.. — Не мути, відьмо стара, мізки, зараз факти встановимо. Внизу, в колишній стайні, зойкнули трухлі дошки, полохливо зашелестіла солома, вони рились в його гнізді, наче вивертали дівочу душу, і Килині привиділось, як загойдалися чорні китиці, ой, то не китиці, то віється на бантині чорна Ганьчина коса, ось вона, боса розкудлана Ганька, снігом упала на неї, мрецькою рукою затисла Килині вуста і зайшлась дрібним сміхом: «Ха-ха!.. Тепер ми, сестро, вдвох… У тебе спина зорею і в мене». — «Пусти!» — заборсалась, німим криком захлинулась Килина. — Цок-цок, цок-цок, — строго зацокотіли шпори до хліву. — Що ви тут, братця, вошколупкаєтесь? — Шльондру одну басарабську, вшевродіє, шукаємо. — Нєкада, Чмир! Виставить наряди, посилити охорону, вони відступили й можуть завтра накласти нам по загривку. У дворі сито форкали коні, дзенькало відро об колодязні цямрини, хлюпались водою і реготали нальотники; там, вочевидь, закипав жаркий літній полудень, а тут, у мишиному закапелку, причаїлася ніч, це була тьма в пекельні: до вогню нагрівалася сажа, сушило висохле горло, і Килина ковтала жар — не могла проковтнути, і все вигоряло в душі, плутались гарячі думки, і вона гнала кудись телят, аж тут — бем, бем! — спалахнула стіна пшениці, бемкало в голові, телята полізли в бушовище пожежі, а вона їх гребла, витягала з вогню, лопались на руках кров’яні пухирі, телята товклись по грудях тугих, по тугій косі, скільки вона й пам’ятала себе — телята топтались по ній, вона змалку в наймах і в наймах, і ніде не була, і нічого за хвостами не бачила… Дим застелив їй очі. В забутті промайнуло дитинство, дівочі літа, вороним конем пронеслось невловиме щастя. Дим, дим, дим… — Тах, та-та-тах, — глухо озвалась дошка. Скинулась Килина. Одразу відчула: глибока ніч, і хтось стука в горищні дверці. «Він. Це він. Саня!» Пірнула в пітьму. — Килю, сюди! — дужі руки піймали її, вона вже в сідлі, в міцному обхваті його передпліч, і ніщо не вирве її з рятівних обіймів — злилися, стислись водно, для одного кидка. Чорний кінь рвонувся в чорну ніч. «Тах, тах, тах!» Били копита в землю, гулом били копита в землю, а з-за плотів, з канав, з рівчаків — «Бий!» — сипонуло іскрами, «Стій!» — понеслось берегами, «Лови їх!» — ухнуло степом. — Чорта пухлого! — шпорив солдат коня, рвав на шмаття пекучу тьму, а під грудьми — вона, стислась у гарячий клубок, і несе він її в степи, далі від дому, від горища, від бандитської помсти. — Держись за жизнь, Килино! І летять вони в прірву, скуті воєдино, летять у полиновий гірчак, а ззаду погоня, вицьвохкують кулі, і гуде під конем утоптаний діл, і вона сміється, і вона плаче, і вона прикипає до пружного тіла: «Мій!.. Якщо падать — то з ним, а вмирати — то з ним, а жити — то з ним, і більше нічого, нічого не треба». Скибкою на півнеба чорно вигнувся горб, вони скакали до нього, і схил раптово й круто підняв їх над степом. Ротний спинив коня. Послухав темінь. Тихо шерхотіло зоряне небо. Тихо шерхотіла ковила. Десь майже нечутно відлунював далекий перегук. — Втекли! — сказав ротний і скочив на землю. — На волі, Килино! — зняв із сідла полонянку, легко, трепетно гарячу. — На волі з тобою! — Ой, яка ж я хмільна, яка щаслива! — довірливо-боязке дівча натрусило йому в обличчя пашистої коси. — І стільки зірок у степу, не було їх зроду аж стільки. І нічого мені не страшно, аби разом, аби з тобою — хоч на край світу піду. І буду варити вам, прати білизну, гоїти рани, я все вмію, і догляну тебе, і заступлю від біди… Бліднув, голубів небосхил, і на його тлі вугольком серпневої ночі було намальовано: темний гребінь степу, непорушна тінь від коня і дві юні постаті — як одна. — Їдемо, — сказав білочубий, підсадив у сідло степовичку. — Їдемо, Килино, в Богодари, там чекають хлопці. «В Богодари? В які Богодари?» — тільки зараз, коли трохи остудились думки, вона зрозуміла: все, що сталося, ніби вихором вирвало її з материнського подолу, зі звичного життя. А далі що? Що там, за далекими й чужими горбами? Дівчина обернулася. Шляху назад нема, його затопила імлиста повінь літнього досвітку. Де й поділась її раптова сміливість, під грудьми аж закололо від страху… Похмілля Робітники й селяни — до зброї! Рятуйте Донецький басейн! Донецький басейн у небезпеці. До узголів’я кам’яного велета підкрадається золотопогонний бандит Денікін. Відгострено ніж, який він збирається всадити в серце революційної України. Упав Луганськ, упала Юзівка. Багато праці й крові приніс донецький робітник на вівтар пролетарської революції, а тому має право вимагати: на поміч, браття по класу! (З відозви наркомвійська України М. Підвойського, червень 1919 року) — Товариші! — сказав Мамай. — Наш пролетарський полк тільки формується. Ви зібрались сюди, на гарячий південь, з усіх усюд України, і ви знаєте, не мені вам казати, що заварилось на нашій землі. Україна в огні, її роздирають на шмаття царські бузувіри. Куркульський покруч Григор’єв оголосив себе всеукраїнським отаманом: мужицькою кров’ю заюшена Придунайська республіка; нужденна Бессарабія і Буковина волають про допомогу; і ось тут, у серці України, стогне Донецький басейн під п’ятою Денікіна, і я вам скажу, товариші, що це найзапекліший класовий ворог, бо в нього на одного солдата по два офіцери, і Денікін так заявив: скільки в басейні ліхтарних стовпів, стільки буде повішено робочих, про це й Гарба вам скаже, він прибув сюди із чорних копалень; а ви гляньте, товариші, на схід, бачите куряву на шляхах? То нескінченні валки біженців, шахтарі сім’ями кидають міста й селища, весь край обезлюднів, історія не забуде цього нечуваного вигнання народу. Біднота поголовно тікає до нас, бо ми армія великої надії, поки що перша і єдина в світі армія трудящого люду. Наш полк, товариші, формується, особовий склад невеликий, але поповнення прибуває, роботи у нас по зав’язку; махновська бригада розклалась, оголивши Донецький фронт, і ми собою, новим полком, закриємо невгасиме горно пролетарського Харкова, та не про це, товариші, зараз мова… Мамай стояв на возі посеред базарної площі; тісний майдан у центрі села, загачений возами, скидався на циганський табір. Між колесами курились вогнища, хтось варив кашу, хтось сушив онучі, коні їли сіно з возів, бійці сиділи на конях і на возах і слухали комісара. Він стояв на возі і, сказавши: «Та не про це, товариші, мова», — усміхнувся, й усмішка вийшла хлопчача, бо в нього були вибиті зуби, два передні й два трохи глибше, з того й усмішка вийшла щербата, і він ховав той дитячий усміх, бо стидався слідів гайдамацького допиту. А ще він стидався непевних вісімнадцяти років і ріденького чубчика, що сивим жмутком вибивався з-під кашкета, а за драні чоботи, трофейні, був спокійний, позаяк стояв по коліна в сіні. — Товариші! — вів далі комісар. — Та зараз мова не про те, що нам трудно, нам завжди було трудно і буде трудно, а життя йде, з великих мук викрешує воно велику любов, ось я дивлюсь туди, на фургон із шатром, а звідтіль виглядає чорнява краса. І бійці повернулись до шатра, і вслід за Мамаєм усміхнулися: хто їв кашу, усміхнувся з кашею, хто курив самосад, усміхнувся з бичком на губах. Килина спаленіла під обстрілом чоловічих поглядів і відкинулась у шатро. «Господи! Скільки люду, і всі зирять на мене і сміються, і куди я, нещасна, забилась, і що буде зі мною?» Килина зіщулилась, принишкла в гіркій соломі; її обливало жаром, от ніби з постелі витягли за коси на посміховисько людям, дивіться — побігла дурепа за літуном воякою. — Ось бачите, — під загальний смішок сказав комісар, — з виду яке боязливе дівча, та вона з батрацького роду, дівка геройська, не далась офіцерам у зуби, на коні прискакала з Михайлівки, з погоні вирвалась, це вам не в романі написано, а точно. Правда, Хомовичу? Хомович, командир третьої роти, їв з долоні стиглі черешні, і губи його були в черешневому соці, і він черешнево осміхався; бант у петлиці червонів од лукавих позирків, і командир не знав, їсти йому черешні чи кинути щось разючо веселе, щоб заткнути сміхотливі пельки бійців. «Не дрейф, Килино! — стрельнув черешневою кісточкою прямо комусь у лоб. — 3 посміху люди бувають!» — Словом, товариші, — закінчував Мамай, — діло не в писаних романах, хай чита їх дрібна інтелігенція, а в нас турбота така: як поженити молодих? Буде вона жоною командира, а нам за кухаря і сестру милосердя, годилося б повінчати їх по-нашому, по-пролетарському, тільки як це зробити, ума не прикладу, бо самі знаєте — полк формується, жалування ніякого, провізія запізнилася, за три дні виступаємо на фронт, тоді вже буде концерт із гарматною музикою, а зараз личило б справити весілля, хай запам’ятає кожен, як народжувався новий полк і нова солдатська сім’я. То що ви скажете, товариші бійці? Був кінець червня. Обіднє сонце до білого жару розпалило високе небо, повітря струменіло синім полум’ям, площа в селі Богодарах, де з’юрмилися люди й коні, пріла від поту й кізяків, дим і гамір стелився над возами, бійці терпляче парились на сонці, клич: «Дайош червоне весілля!»— сколихнув ряди, і вже хтось поспіхом накручував онучі, хтось підтягував штани, десь рипнула гармошка: «Ех, яблучко!» — і розступився круг, вусатий парубійко ляснув себе по халявах. Тоді вискочив на віз, де стояв комісар, довгий жердинистий чолов’яга, він був у темному піджаку залізничника, голос його паровозним баском прокотився по майдану. — Тихше, братва! — підняв чорний кулак. — Що це мені, скажіть, за свайба, коли й води нема, богодарівська куркульня на замки колодязі позачиняла. От я й кажу: у Лозовій стоїть махновський поїзд, один з дружків Нестора, скарбник Милюха іменини справляє, там п’ють уже третій день, під вагонами рачки лазять, в анархію мать… А в нас, братва, і води нема, щоб коней напоїти, то, може, справити Милюсі поминки й забрати вагон-ресторан? — Лозову! Дайош Лозову! — колихнувся майдан, затріщали вози, третя рота качала свого командира. — Став могорич! За щот Махна могорич, ех, вгощає молодий на поминках анархії! Бійці реготали, молодий підлітав над юрбою, він подавив черешні й когось заюшив соком, той облизував червону пику, кричав по- весільному: — Гірко! — Гірко! — підхоплювали інші. — За патли Махна, гірко! Над тим реготливим юрмищем звелась несподівано ведмежа постать. То виліз на бочку отець Сіроштан. Він причесав мітласту бороду, добродушно покахикав, дивлячись на збаламучене море людиська: «Ач, бісові діти!» — і враз покрив безладний галас громовим басом: — Синки! Дияволи мої возлюблені! Слухайте, що вам ізрече грішний отец Сіроштан. Всі повернулись до промовця. Хто ще вовтузився чи намагався пустити слівце, того стусали під ребра: «Цить! Не бачиш — махновець говоритиме». Але в тому «махновець» не було ані крихти глузування, було якесь веселе хлопчаче захоплення. Кожний гурт людей має, так би мовити, своє лице і свій виворіт. З одного боку — дрібненькі й пусті натури, яких терплять, але зневажають; з другого боку — ті, що виділяються розумом, добротою чи дотепністю, і хай вони не в чинах і не в високому званні, але їх поважає товариство. Таким ось загальним улюбленцем полку був отець Сіроштан, пушкар і водночас штабний писар. З’явився Сіроштан у полку не сам; він привів здалеку, аж-аж із Херсонщини, чималий загін бородатих, як і сам, обпалених вітрами й боями партизанів. Кажуть, була в нього ціла селянська армія, але по шляху до Харкова побили й поскубли її, зосталось півсотні багнетів. Земляки його, кремезні, трохи вайлуваті дядьки, принесли у полк неймовірні легенди про свого ватажка. Отець Сіроштан, казали вони, був духовний пастир у великій слободі на Інгулі. Та в церкві батюшка не любив сидіти, брав коня й верхи їхав у віддалені хутори й села, а парафія його займала, сказати б так, мало не півгубернії. От він приїде в село, заверне в двір до дядька — скрізь у нього були добрі знайомі. Якщо господар будує сарайчик або копає колодязь, панотець скине свою рясу: «Ану, Тимоше, давай лопату!» — і за роботу. Здоров’я в батюшки дай боже, роги чортові скрутить, тож за годину виверне стільки землі, що дядько й за день не впорався б. Після трудів праведних, ясно, сама собою виростала на столі бутляга синього пшеничного перваку — панотець не відмовиться, а чого ж, поспішати нікуди, поки зберуться люди з усього кутка. А як зберуться під вишнею прихожани — чорні натруджені степовики й степовички, обвішані дітлахами, окине батюшка проникливим поглядом смутну громаду: «То як, браття мої нужденні, по- церковному вам праведне словО казати чи по-нашому, по-справжньому?» — «По- нашому, по-нашому, панотче!» — просять мужчини. «Коли так, послухайте, возлюблені чада (і — веселіше, чого похнюпились!), послухайте про царство грядуще, що ізбавить нас од нечестивих, і лукавих, і загребущих, бодай би їм, людожерам, добра не було і нині, і прісно, і вовіки-віків. Амінь». Після цього батюшка розгорне тоненьку зжовклу книжечку: «Ось що каже в писанії апостол правди земної. Вникніть!» — і далі читає: «Привид бродить по Європі — привид комунізму». Читає не кваплячись, із почуттям, з передихом. І це вам не темне плетиво словес, не якісь побрехеньки про житіє святих, про безтілесних архангелів чи херувимів, це вам суща правда, земна, мужицька — з потом, з кров’ю, з нестатками, з вічною сліпотою. «Ну й чеше отець! Прямо як з душі бере!» — задоволено крякають дядьки у прокурені рукава, і степовички слухають Сіроштана, поки й не поснуть дітлахи на плечах. Любила біднота праведне слово пастиря, тяглась до нього з своєю нуждою, турботами, печалями. Коли ж підійшло до Інгулу німецьке військо, вдарив отець на сполох, скликав мужиків і роздав зброю, яку ховав у церковних підвалах. Так з’явилась у степу Сіроштанова армія. Це була незвичайна армія. Вдень вона косила й молотила, відбувала кінську повинність — під конвоєм німців вивозила хліб на станцію. А вночі, за тихим посвистом, збиралась вона табуном безшумних тіней у глухому байраці, шикувалась поескадронно, і степ гоготів під копитами, темним крилом віялась ряса за плечима отамана: «Рубай німчуру!.. Во ім’я отця і сина!» — і палали вагони на станції; мов кажани, розлітались у пітьму окупанти, і всю ніч скрипілі підводи з хлібом, з тим самим хлібом, що вдень вигрібали німці з бідняцьких підпіч. Обростав силою Сіроштан. Було вже в нього кілька гармат, був піший загін і своя кіннота. Тоді-то й ухвалив — вивести партизанську армію з німецької зони. Приступом узяв Долинську, взяв П’ятихатки. Але тут і піймався в кільце. З півночі насідав Петлюра, з заходу — німці, з півдня — генерал Денікін. У цьому кільці, виявляється, гасав і батько Махно, замітаючи сліди. На одному перегоні й зустрілися вони, два отамани, — Махно й Сіроштан. І поклали між собою — разом, з боями пробиватися до Харкова. Нестор, п’яно цілуючи батюшку в довгобразе колюче лице, клявся, що такого друга в нього не було й не буде, поки й цвіте анархія, і: «Вип’ємо, отче, сатанівки, на вічне оружне братство!» Сіроштан поважав таких, що мислять рішуче, по-своєму, відчайдушно п’ють і відчайдушно дивляться смерті у вічі. А смерть пікетами стояла за темними горбами, за полустанками, підкрадалась до них пішо й кінно, врятуватись можна було тільки нахабним проривом, і в цій ситуації кращого спільника за Махна Сіроштан не бачив. Дві доби з боями вони проривалися з кільця. А за Павлоградом у грозову ніч, пронюхавши, що їх оточують красновські ескадрони, Махно тихо знявся, сів на тачанки і — ходу, тим самим — хотів чи не хотів — поставив друга й брата свого під шабельний удар. Бій був наглий, бій голих і сонних з озвірілим козаччям. Кістьми полягла Сіроштанова армія, лише півсотні бійців вирвалося з-під шабель, і їх привів Сіроштан у Харківський полк. У новому полку, що тільки формувався, інгульських партизанів розподілили по ротах, а з батюшкою не знали, що робити. З одного боку — духовна особа, явно буржуазний елемент. З другого боку — геройський ватага, пів-України пройшов з боями. Думали-гадали та й призначили писарем у штаб. Але батюшка категорично заявив: «Тільки пушкарем! Люблю, братове, щоб дзвоном гриміло над землею… А діло пушкарське знаю, клепав німчуру — аж тріски летіли». На тому й зійшлись: писарем і пушкарем. І в полку ходив батюшка у чорних широченних штанях, які бовтались, мов ряса. На грудях, замість хреста, носив крупнокаліберний наган у важкій дерев’яній кобурі, наган теліпався на паску і під час ходи приємно дринькав по грудях. Декого спершу бентежила густа попівська борода й довге, до пліч, смоляне волосся. Хотіли було постригти пушкаря: ти, мовляв, не махновець, а боєць червоного пролетарського полку. Зачувши це, вихопив отець наган: «Ну, підходьте, голярі, кулями платитиму!» Відступили: хай йому грець, патлатому! А скоро звикли і до його бороди, і до громового басу, і до крутої вдачі. Іншим і не уявляли собі отця Сіроштана. Був він балакучий, знав безліч попівських анекдотів, а як затягне «Реве та стогне», то таки реве і стогне луна в темних кручах степового висілка. І от зараз, на розбурханому майдані, встає отець Сіроштан і рече: — Синки! Дияволи мої возлюблені! Як бувший піп, а нині червоний писар пролетарського полку, я маю сотворити заручний обряд і благословити молодих на сокупне життя, це діло звичне… Тільки я чую глас юрби: «За патли махновців!» — і хочу напоумити вельми гарячі голови. Не будьмо, братове, самоїдами! Проти кого й проти чого ми воюємо, не жаліючи живота свого? Ми вбиваємо убивць, ми воюємо проти війни. А хто в гущі своїй ті, що побрели, яко стадо сліпе, за облудним Нестором? Це такі ж мозолі, як і ви, тільки спокушені примарою дикунського царства, де не буде ні батька, ні брата, ні порядку, ні закону — пий і гуляй, розперезана душе! Страшне, браття, багно анархізму! І чесних людей, що заблукали в хащах класових битв і тонуть у тім багні, ми повинні вирвати, прихилити до себе, а не штовхати далі, не розпалювати самознищення нашого народу. Сонце стояло в зеніті. Закипав гіркий від пилюги червневий день. Богодари ніби вимерли, глибоке річище вулиці було пустельне, навіть кури не кублились на шляху, десь таїлися в будяках, і добротні хати під черепицею ховалися за темними кучугурами вишень, ворота наглухо зачинені, колодязі на замках, лиш дерев’яні журавлі — вони стояли низкою, майже біля кожного двору, — високо піднявши дзьобаті ворини, сторопіло дивилися: що ж воно робиться на майдані? А тут гелготав натовп, Сіроштанове слово упало в юрбу, мов купа хмизу в вогнище, суперечки розпалилися, хтось клацав затвором: «З Махном, чорнорясник, злигався! Бач, захища свояка — в розход!» — «Я тє дам розход, сліпота! Слухай, чого люди навчають!» Мамай, що стояв на возі, по-хлоп’ячому всміхався: «Ну й шарварок!» — це був чи не перший виступ комісара перед солдатською масою, він трохи губився, бо не вмів ще тримати у віжках стихію людських пристрастей. То попереду будуть у нього Каховка та Бузький плацдарм, і полк ітиме за ним стіною несхитних багнетів. А зараз Мамай дивився на шатро, звідки визирала, мов те мишеня, в’юнка Килина; вона стеряним поглядом ловила когось у натовпі, певно, свого нареченого шукала, боялася, чи не затиснуть його лапищами (він же худенький), чи не загубиться він серед чужого й страшного для неї люду. Щось неусвідомлене — можливо, жаль до дівчини, до її сиротливого погляду, а може, побоювання за її майбутню долю (хіба їй під шрапнель лізти?) — словом, щось гірке стисло Мамаєві серце. Він розумів дівочий страх, бо таке ж відчуття — зрадливий неприємний холодок — закрадалося і в його душу, коли грудьми напирала на нього ця непідвладна, здається, свавільна маса, нестримна у своєму захваті. Ось вона рине: «Дайош Лозову!» — покотиться лавою, змітаючи все на шляху — хто й зупинить її? А що ж Сіроштан? Крутоплечий, опасистий, він стояв по-ведмежому над галасом, над цигарковим димом, над спітнілими обличчями, стояв твердо, ховаючи поблажливий усміх під густими надбрівками. Він був спокійний: хай пошумлять. Діло звичне, це як горить солома: пух вогнем — і нема. Головне — виждати, поки бійці вгомоняться. Улучивши момент, коли охрипли горлянки в найзавзятіших, Сіроштан трусонув смоляним чубиськом: — Що я пропоную, громадо? Пропоную обійтись без крові і без поминок, а використати, так би мовити, місцеві резерви. Майдан притих. Сотнями ротів націлився на батюшку-писаря: куди він хилить? — Гляньте на село, чада мої! — возгласив Сіроштан. — Самі бачите, куркульське багате кубло. Будинки цегляні, у кожного свій журавель, колодязі на замках, поховались од нас богодарівські добродії, правду казав тут один — води не дістанеш, не заїкаюсь уже про фураж і солдатське довольствіє. Але зважте, браття, — входив у роль, все запальніше возглашав Сіроштан, — зважте, браття, що і їм, боговірним жмикрутам, нелегко живеться. Бачите церкву? Он на горі висока церква, кам'яна, о трьох главах, і в ній більше року не служать. Піп-запроданець утік до Краснова. Кинув паству напризволяще. Мучиться, страждєт паства. Двадцять дітей не хрещено, вісім пар молодих не вінчано, п’ять усопших досі не пом’януто… Загоготали бійці. Тісніше обступили Сіроштана: «Давай, батьку, концерт!» — А звідки у вас, отче, точна така арифметика? — Опит і практика — велікоє дєло, як той казав, — підморгнув Сіроштан кошлатою бровою. — Тут приходив до мене церковний староста. Рознюхав, попівський лис, що я колишній духовний пастир, підбивав мене, старого, на гріх: так і так, мовляв, батюшко, нишком од своїх анцихристів (це вас, возлюблені грішники, він так неподобно нарік), мовляв, нишком од своїх відслужи, батюшко, божу службу, утіш праведні християнські душі, бо в святу неділю, себто завтра, велике свято в Богодарах — престольний храмовий день. То я питаю вас, бісові діти: а чого б не відправити службу, га (конєшно, з революційним поворотом), а дароприношеніє куркульської пастви — на общий стіл, за яким і вшануємо наших молодих во ім’я отця, і сина, і нетлінного пролетарського духу? І знов колихнувся майдан, рипнула гармошка: «Ех, яблучко!», розступилося коло, і вусатий парубійко під вигуки «браво!» пустився навприсядки. А Мамай думав про те, як швидко й несподівано змінюється настрій солдатської юрби, котра не спаяна ще стальною революційною дисципліною; за три дні виступати на фронт, боєприпасів на кілька рушничних залпів, провізія запізнилася, бійці тиждень не їли гарячого, а в Богодарах глухий саботаж — куркульня все поховала, сама принишкла, а бідноту погромом залякує; в такій ситуації, думав Мамай, Сіроштанів маневр і є, можливо, тактично виправданий. (Тут ми оминаємо довгу дискусію в полковому штабі, — а він розміщався під тим шатром, де жив і ротний з молодою, — оминаємо запеклі суперечки навколо питання: чи має право наш червоний писар виконувати буржуйсько-релігійний обряд навіть з тактичних міркувань? Скажемо тільки, що Сіроштан, завдяки своєму красномовству та могутньому басові, домігся нарешті дозволу, а заодно умовив шахтаря Гарбу виступити в ролі диякона, бо, по-перше, це надійний помічник, а по-друге — довжелезна ряса, п’ятдесят восьмого розміру, яку мав у запасі Сіроштан, більш ні на кого не підходила. Оминувши все те, ми одразу перенесемося на сільську вулицю в погожий недільний ранок). Ранок був тихий, сонячний. Дрімало принишкле село, сивим туманцем курились вишневі сади, важке од вологи листя зціджувало на землю молочні краплі роси. Біля воріт, мов діди- сторожі, стояли на рипучих костурах поодинокі журавлі. На вулиці, як і вчора, нікого не видно, але село вже прокинулось, голубі стовбурища димів піднімались над хатами, і кожний димок виносив із печі свої неповторні пахощі — то свіжої кров’янки, то холодцю з часником, гірчицею і лавровим листям, то млосний душок пирогів, то випар хмільної браги. Богодарівська паства, очевидно, збиралась храмувати підпільно, по своїх темних кутках, вікна затуливши ряднами, а ворота замкнувши залізними штабами. Лиш горобці храмували на сонці, вони чубились на штахетах, і їхнє завзяте цвірінькання сповнювало тишу святковим неспокоєм. І раптом упав на село бентежний церковний дзвін. «Бам-бам, дірлі-бом! Бам-бам, дірлі-бом! — І покотилось над безлюдним селом, над самотніми журавлями: — Дірлінь-дірлінь-дірлінь-бем! Дірлінь-бем! Бем-бем-бем!» Загуркали двері. Врозтіч сипонули горобці. А між штахетами— сонні насторожені очі. «Гей, поглянь, жінко, й скажи, чи мені не повилазило? Он по вулиці батюшка йде. Батюшка, з ним диякон, обидва прошкують до церкви». Вони, Гарба й Сіроштан, чули той шумок за тинами, але не зупинялись, не повертали голів, поважно, урочо йшли до церкви, назустріч святковому дзвону. Вони були як на підбір: піп високий, диякон ще вищий, в одного лице іконне, чорнобороде і в другого такий же чернечий лик, до того ж побитий віспою; один в чоботярах-колодах, другий у шкіряних постолах-гамаках. Вони ступали широко, вдумливо, наче міряли грішну землю, а батюшка ще й окурював вулицю благовонним димом із мідної чаші кадила. Як тільки вони проминали хату, там, у дворі, зчинявся бедлам. Бігала, метушилась родина, пухкі молодиці тягли на себе святкові запаски, аж тріщали гудзики, хазяї кректали, ваксуючи дьогтем чоботи, дебелі газдині не знали, за що їм хапатись: і доньок причеши, і вузол зв’яжи, і пляшечку прихопи, і сама зодягнись, бо на люди виходиш. А в невісток свої клопоти — напихають скрині, спішно скликають подружок, он сусід-жених уже коні запрягає і таточка-тестя цупить за груди, за могорич, либонь, торгується. Все розколошкане село вихлюпнуло на вулицю. Заквітчані коні, підводи з вузлами й кошиками, там верещить порося, там — «З святою неділею будьте здорові!», там білі хустини й парубоцькі жилети, там сокотання молодиць і вже хмільненьке «Туман яром, туман долиною», — все це змішалось, злилося докупи і весільним потоком неслось до церкви, що стояла за селом на узвишші. Навстіж відчинила врата білокамінна церква. Стіни її відсявали небесною синню, і баня з трьома пампушками глав, крита оцинкованим залізом, була хмарно-блакитна, високу дзвіницю увінчував золотастий хрест. Мурзата ватага хлопчаків попередила старосту, що батюшка з дияконом ідуть на відправу, і церковний староста, він же й дзвонар, натхненно калатав у дзвони, скликав прихожан: «Храм, храм, храм! Всі на храм, всі на храм, гроші й крам — нам, нам!» Стовписько людей повалило у церкву, темне й прохолодне нутро її з картинами страшного суду поглинало юрбу, як прірва весняну повінь. Хазяї відтісняли бідніших на задні ряди, самі пропихались наперед, ближче до вівтаря, за ними, гріховно пересварюючись, штовхались господині, вони умлівали з гарячки — еге ж, тут і собі місце знайди, і своїм вузлам, і нерозторопній дочці, і рідненькій свасі з сватенятами. Сяк-так утрусившись, громада упала на коліна, звела молитовні погляди на оздоблений злотом вівтар. За вівтарем було темно, пахло свічками й лоєм, і з тієї страхосудної мли, ніби з тамтешнього світу, раптом з’явилась чорна розкошлана постать, вона Гарбиним басом струсила церковне склепіння: — Благослови, владико! Вийшов з пітьми такий же кряжистий священик, димом окурив святу трапезу і, осяваючи передніх прихожан до блиску натертим хрестом, почав правити службу: — Благословенно царство твоє… і нині, і прісно, і вовіки- віків. — Господу богу помолимся, — затягував Гарба. — Миром помолимся, яко подобаєт, — вторив йому Сіроштан, краєм ока слідкуючи за шахтарем, щоб не туди, буває, поліз: «Бісів Гарба, гласить, як справжній диякон!» — Приідітє, браття і сестри мої, во очищеніє гріхов своїх господу богу поклонімся… Голос батюшки рокотав під склепінням церкви, падав на згорблені спини, на схилені голови, на повислі чуби; і від того рокотання, від самої згадки про содіяні гріхи й провини земні («Господи, прости!»), холодний дрож проймав богобоязливих сільських глитаїв, і вони щиро хрестилися, і били низькі поклони, між тим прикидаючи в думці, чи вистачить сальця й ковбас для спокутування тяжких гріхів. Після літургії знову ходором заходила церква, всі товпились до батюшки, бо він одночасно і хрестив дітей, і вінчав молодих, і поминав душі померлих; не забував Сіроштан освятити дари, а його завалили печеним і смаженим, тут були й гуси, й ковбаси, й білі паляниці, й бутельки святого перваку. Все це, тричі осінивши хрестом: «Благослови, господи, дар сей во славу тобі!» — батюшка передавав невтомному Гарбі, а той через службовий хід виносив дари за церкву, де стояла солдатська підвода. Хлопці підхоплювали з Гарбиних рук багату живність і смачно цмокали: «М-м, яка шинка! А зелені огірочки! От якби ще сальця». У церкві — содом і гоморра. Гвалт несусвітний, плачуть новохрещені, хлипають наречені, одних відпихають назад, інші по клумаках лізуть до батюшки, смикають його з усіх боків: «І мого похрестіть! І мою повінчайте, півроку сохне!» Сіроштан, очманілий від того гвалту, блискає оком на Гарбу: «Може, будемо кінчати кумедію?» Після одного з рейсів на задвірки Гарба змилосердився: — Якщо по-скромному, то й вистачить. І тоді Сіроштан, на півслові обірвавши службу, звернувся до прихожан. — Громадо! — мовив урочистим басам. — Все, що я досі вам казав, і все, що казали раніше попи, — то все брехня! А тепер послухайте правду. — І Сіроштан одним помахом скинув із себе рясу, він явився на очі пастви у солдатській гімнастьорці, з чорним паском на шиї, з віддутою від чогось важкого пазухою. Наче громом ударило в гущу людей. Хто де стояв, там і закляк. «Дзінь!» — аж дзвеніла тиша в схололих вухах. В ту напружену тишу Сіроштан збирався кинути слова правдивої сповіді, як змалечку забивали йому голову страшним релігійним дурманом, як він пішов попівською стезею, але збагнув, що дурить себе і дурить людей, що він, хочеш не хочеш, підсобляє сліпити сліпих і гнітити пригнічених, і ось, прозрівши сам, перед власною совістю поклявся… — Уа-а-ай! — тріснула, розкололась тиша. — Диявол! Сатана! Рятуйся!.. З вереском сахнулись жінки. Наче вітром підхопило юрбу. Вузли, спідниці, жилети — у двері: «Тікайте!» Когось повалили, передні захрясли, а ззаду напирали моцніші, дерлись на купу, жбурляли огірками й осатаніло плювались: «Тьху, тьху, нечиста сило!» «От люди! — стенув плечима Сіроштан. — Плів небилиці — слухали, правду хотів сказати — тікають». А з купи вилітали, як із молотарки: той без шапки, той без рукава. Хазяї останніми задкували до виходу, у когось блиснуло з-під поли чорне рильце обріза. «Бем!» — наче ударив короткий дзвін. І затих. Куля дзизнула повз вухо Сіроштана, дзьобнула ікону божої матері. — Контра! — гаркнув Сіроштан. — Хто нищить, варвари, древню культуру?! Ану, пальніть ще раз, я пом’яну того цією штукою. — І гнівний отець вихопив наган з-за пазухи. Тільки загупотіло за церквою. — Хух! — сказав Гарба, витираючи піт з крутого, посіченого антрацитом чола. — І під землею так не впрівав, як на гидкій дияконській службі. Коли Сіроштан із Гарбою, трохи збентежені тим, що не вдалося відслужити «з революційним поворотом», прийшли на майдан, тут уже все кипіло. Вози відкотили на край площі, поставили їх впритул, колесами до коліс, от і звільнилося місце для солдатського столу. Дерев’яні лави, де молодиці продавали молоко й сметану, накрили брезентом. На брезент виставляли бутельки, скромну закуску — по цибулині та шматочку сальця чи м’яса на брата. В центрі, де червоним полотном застелений був єдиний у полку фуражний рундук, всадовили молодого й молоду. Але не встигли підняти й першої чарки, як на майдан увірвалася пісня: «Ой свату ж, наш свату, та пусти нас у хату». Десь недалеко, у ближньому дворі, глухо загухкав бубон, а з дальнього кутка понеслося: Приймайте миски, тарілки, Дайте по чарці горілки, Будемо співати, Голос витягати. Ожило, загомоніло село. То там, то тут вибухав парубоцький регіт, витинала музика, озивались, перегукувались високі дівочі голоси. Мабуть, богодарці швидко отямились після оказії в церкві, та грець йому, тому переполохові, все наготовлено, діти повінчані, то чому б, скажіть, не погуляти у храмовий день? А скоро на майдан з хлібом-сіллю прийшла мужицька делегація; видно, дядьки були з бідніших селян, з тих, про яких співається: сорочка одна і та не брудна. Дядьки, вже напідпитку, полізли цілуватись до батюшки: «Ах ти, анахтемський син! Ловко обкрутив мужиків! А як басував — сльоза проймала… Ну, звиняй, отче, сторопіли наші баби, вони без понятія, що це нова служба, і хтось бахнув здуру (либонь, з куркуленків-бандюг), звиняй нам, отче, і запрошуємо тебе і ваших молодят до своєї кумпанії». Тут підійшли молодиці і гурт щебетливих дівчат нагрянув, обступили вони жениха з нареченою, котрась пригорнула чорняву дрібнулю: — Кажуть, сестро, ти з наших країв, одна-одиначка в полку. І не гоже видавати тебе по-сирітському, ось тобі свати й подружки. А котрась, пишнотіла, трусонула, мов циганка, плечем і до бійців: — Ей, запрягайте коней, вояки! Чого стоїте? Покатайте як слід молоду з молодим! І ми погуляємо з вами, може, хто засватає! Сколотили дівки пісне солдатське весілля. Вискочили з-за лав бійці. Заграли очима: «Та чи ми козаки-українці, а чи якісь хавлюги?» Кинулись хлопці до коней. Запрягли вороних — обліпила молодь підводу. Запрягли другу пару— куди там, тісно! Запрягли третю й четверту. Ротного з Килиною на першу підводу, туди ж гармоніста й весільного батька Сіроштана, а самі хто як — почіплялися з боків, повисли на бортах. Свиснули візники — ух! — взяла перебором гармошка, коні рвонули в галоп, винесли хуру людей на вибоїсту вулицю; стрічки розвівалися в гривах, пил і регіт летів за підводами, молодь качало з борту на борт («Ех, тримайся, кума!»), і тісніше спліталися руки, і, обплетена руками, горнулась Килина до свого нареченого, заходилось серце її від страху, хіба думала-гадала, що так шануватимуть люди, аби мати загледіла, як везуть її, молоду, по селу. Коні летіли вулицею, гармошка сипала жаром, «Ієх-ха!» — гойдались на підводах, а хтось там, за журавлем, бігом виносив стіл, і вже загородили дорогу. «Стій! — кричали дядьки. — Стій, викуп давайте!» Жінки й діти вибігали з дворів, і коли зупинилась підвода з молодою, коней взяли за вуздечки: «Не пустимо далі — викуп!» — жива загата півколом оточила «бранців», і свашки, розпашілі молодички, не заспівали, а ніби заголосили: Не стій, зятю, за плечима, Не лупай, зятю, очима, Клади руку в кишеню Та виймай грошей жменю, Клади на тарілку За свою красуню дівку. Ротний сипнув на тарілку жменю ярої пшениці, мовляв, гроші потім, як одвоюємось, але й цього викупу було досить, молодим піднесли по чарці горілки, коней повернули в двір: «До нас! Будьте гостями, і в нас весілля сьогодні, Павлина виходить заміж, он той, бородатий ваш, повінчав…» Гуляли по всьому селу, одні за міцною горожею, інші просто на вулиці, і де бійці пролетарського полку, а де корінні богодарці, що боялися солдатського погрому, де свої й чужі — ніхто не думав про те. «Гірко!.. Ваше здоров’я, кума!.. Будьте щасливенькі, свашко!» — це об’єднало, здається, всіх. Лиш Мамай, ховаючи в долоню усмішку, а драні чоботи під столом, сидів і міркував своє: чи не заступили йому пашкі дівочі лиця революційний горизонт? Ця думка його мучила, бо як ти в біса тут, на сільській гульні, проведеш класову грань між людьми, коли всі добрі, всі чоломкаються, а затягнуть пісню — душа до душі горнеться. «Ой хмелю ж, мій хмелю, хмелю зелененький!»— аж сльози у всіх на очах. (Комісар не знав ще тоді, що поки місцева голота братається та виспівує з його бійцями, хазяї послали свого гінця в Лозову, і вже з гиком і свистом несуться степом махновські тачанки, і реве сп’яніла анархія: «Алюр три хрести, красному весіллю — гроб з музикою!») …Весь день смалило й парило, тільки під вечір дмухнув палючий вершак, і чорний вал піднявся над заходом, а за ним вставав ще чорніший, з багряним контуром скель. І ось між тими хребтами рвонув динаміт, червоні батоги оперезали повзуче громаддя скель, і воно з важким гримотінням посунуло вниз, і запах горілого пилу стелився над степом. У небі громадились хмари, а під хмарами, у високих житах, кромсались загони. Там докипав бій. Килина сама на майдані, сама в шатрі, грозові хмари заклубили село, і гарячі блиски думок сотались в її голові: все, що майнуло і що діється зараз, — сплелося з темними хмарами; пам’ятає: «Махно! В атаку!» — загуркотіли вози, кресонули копитами коні, все рушило, прокалатало в степ; і він люто й одчайдушно рвонувся з її обіймів, з благаючих її рук, шпортонув коня, низько, мов птах у грозу, понісся над полинами й зник у сивих житах. Чи то палали жита, чи небо горіло від спалахів, у тих вогненних спалахах чорними хвилями здиблювались гриви, іржали коні й падали в жито, і знов круто здиблювались гриви, і стогоном вилягало столочене жито. Бій, мов гроза, гримнув зненацька, покотився далеким відлунням, вже й затих, а ще клекотіло в глухих байраках. Бійці поверталися в табір, обминали шатро, клали порубаних на теплий брезент, д. ті, хто був ще живий, гукали у чорну суху пітьму: «Води!.. Дощу б, у три бога, на землю!» Бійці стиха гомоніли, хтось наосліп розгнуздував коней, хтось підкидав їм сіна, хмари важко повзли над селом, темінь густішала, між возами снували неясні тіні, Килина злягла на край фургона, дослухалася: «Де він? Що з ним?» Ніхто не підходив, страх і підозра клубком набухали в душі, вона тяглась до гомону, і ось… про нього!.. про нього, здається, мовлять: «Упав, стоптали махновці… може, знайдемо вранці». Килина пірнула очима в далеку суху імлу, що затопила жита непроглядною чорнотою; ніч була грозова, в глибині її вибухали сліпучі спалахи, і дівчина загледіла: на багровому тлі порскає летюча тінь коня. Кінь без вершника, він скаче по вугільному гребені степу. Скаче під стіною заграви, несеться ошаліло в один кінець, хлюпне червоно блискавка — несеться в другий кінець. Кінь був неначе облитий вогнем, він літав у пожежі, грива й спина його жевріли, ось він, здавалося, весь спалахне, як листок. З болю, з жаху іржав здичавілий кінь, і тоскне його іржання билося в печерах ночі. Килині навіть привиділось — в’ється на вітрі чорне повіддя, наче ловить когось, може, того, що упав у столочене жито, а кінь хропе, а кінь докликається вершника. З темряви підійшов Мамай, поклав руку на її плече, відчув судорожне биття дитинно-беззахисного тіла. «Не плач, — сказав Мамай. — Мені б зараз плакати, та що, сльози — не свинець, кулі з того добра не виллєш. А нам, Килино, треба зараз куль і революційної свідомості, ми ще розхристані, з того і втратили сьогодні кращих товаришів, але буде полк, він показав свою змогу, буде, Килино, ударний полк, і ти будеш пишатися ним, і тобою будуть пишатися. Ти не самотня, не треба сліз, ти дочка і боєць пролетарського полку. — Мамай помовчав, в тугу мовчанку плеснулось іржання коня, Мамай болісно мовив: — Безглуздо, безглуздо вийшло», — і рвучко пішов, Килина не бачила, як здригаються його худі, по-хлоп’ячому гострі плечі. Табір затихав. У темноті попихкували цигарками вартові, кілька спин чорніло біля пригаслого вогнища, солдати покотом спали між темними купами возів після бою неспокійно форкали коні, а то починали товктися, брязкаючи цепами, і тоді чулося: «Ну-у!.. Дурієш там!» Табір затихав, лиш кидався на брезенті один з порубаних, рвучи на собі гімнастьорку, хтось його заспокоював: «Браток, не тре… Хлебни чайку, браток». А в степу сатаніла гроза, чорна, аж синя гора заступала небо, з підземним гулом пороли її далекі спалахи, і літав у заграві палаючий кінь. Не тямила Килина, чи вона заснула, чи марила у півсні, горів ліс, вона ніколи не бачила лісу та ще в такому вогні. Падали сосни, охоплені полум’ям, і він, простоволосий, біг тим лісом, дерева падали на нього, щось ударило в фургон, аж підкотило його, і Килина прокинулась. В лице її ткнулись гарячі ніздрі коня; вони були в тягучій піні й засапано роздувалися, на Килину зирили два червонясті білки — очі вороного. Вона підхопилась на коліна, щось забурмотіла, облапала слизькі вудила, від її дотику нервово сіпались ніздрі коня, вона бурмотіла: «Не буду, не буду», — і тяглась рукою далі, до мокрої зопрілої гриви, її пальці влипли у щось неприємно-клейке: «Кров?! О боже…» Кінь відштовхнув її мордою, гаряче обнюхав коси, шию, обнюхав солому — нема! Немає того, кого шукав. Він люто пирхнув, шарахнувся від чужого духу і, круто повернувшись, разом ударив з чотирьох копит — і затахкало битим шляхом, збудило ніч сплеском іржання. Килина незчулася, як випорснула з фургона, побігла за ним; боса й безтямна, вона бігла за тупотом, за іржанням, куди й чого — не знала сама, аби тільки бігти, щось робити, бодай — спотикатися, і бачити столочене жито, його в колосках; чуб його злипся від крові, зсохлися губи, він смертним болем викликає її. Одне слово, вона бігла, щоб заглушити в собі страх і безсилля. Що людина шукає І промовив до них: «Ідіть за мною, то зроблю вас ловцями людськими». («Новий завіт», IV, 19) Жито, мати, жито… — Не кажіть, батьку, як мати шукала вас. Знаю сам, голодом своїм дознався, як вона вміє шукати. Це було взимку сорок третього, зима дошкуляла німцям, пам’ятаю, на чоботи озували вони солом’яні постоли, ніколи таких не бачив — здоровенні плетені постоли, як у нас гнізда для гусей роблять; зима дошкуляла німцям, а що вже нам, ні живим ні мертвим… Треба йти… Мати прокинулась з відчуттям: щось у світі змінилося. Що воно змінилося, ще до пуття не розчовпала, але посвітліло й поширшало в хаті. Перед вікном, мов колода, маячіла висока ступа, на столі ворошком лежала просяна лузга, старший син добув її на конюшні, десь назмітав на горищі; лузга була позаторішня, зеленкувата од цвілі, вона, мов коров’ячий кізяк, злиплася в тугі коржі; її сушили й товкли, ступа пухкала попелякою, їдучий грибковий дим осідав по кутках; а коли з просяної потерті ліпили хлібці, вони розсипалися, наче пісок, і скрипіли піском на зубах, сухі й давлючі, дерли у горлі — не ковтнеш. Мати прокинулась, світло в хаті занепокоїло її, вона знала — треба йти. Треба йти, бо незмога лежати лежма, дере їй у горлі пісок, давлять давлючі думи, краще піти світ за очі: п’ятеро голодних під боком. Вони вже не просять їсти, мабуть, і голосу не витягнуть, лежать собі тихенько: трійко на печі в холодному дранті, старший на лежанці під мотлохом, а меншенька — в ліжку, де спить і вона, мати. Та вона й не спить, то снує напівсонна, то лежить напівсонна, часто скидається вночі, облита морозним потом, втупить невидющий зір у темний куток, дослухається: «Чи діти, господи, дихають ще?» Треба йти… Всі ці дні, коли вітрюган шмагав по стінах, от-от перекине хату, сторчма в замети, коли гуло над стріхою і мела заметіль, гуло в її голові, мело в її очах. Накинувши куфайчину, з давнім застояним холодом у тілі, вона сідала край столу, сивими очима дивилась у сиве вікно. «Господи, — думала мати, — чи не кінець світові? Чи не засипле снігом з горою?» Вона ждала: трохи вляжеться заметіль — треба йти. Треба йти, спершу діти просили їсти, надто кволенька менша. Вітер шастав у запічку, в димарі наче виклацував дідько зубами — деренчала в’юшка, і під хавкання бурі тоненько попискував мишачий голосок: «Ї-ї-сти…» Мати бездумно дивилась у вікно, сонно й бездумно, бо все охололо й заснуло в ній, та коли починав хтось підтягувати: «Ї-ї-сти», — не могла того чути, ножем протинало груди, і, щоб затамувати крик у душі, люто кричала на дітей: — Цитьте мені! Що я вам дам — жили свої? І затихали діти, і жар кидався в скроні, вона ховала очі, готова була розтерзати себе: «Хіба ж вони винні?» Треба йти… Щось у світі змінилося, бач — посвітліло в хаті. Довго, ніби все життя вона ждала цього. Обдумала й наготовила все — і відерце, і совок, і віник. Все обдумала й наготовила, а воно прийшло неждано. І, здається ж, тіль-тіль прилягла, ще відчувала холод у тілі, той холод, якого набралася коло вікна. Вона й не спала, і діти її не спали, днів і ночей не було, була хуртовина, розкошлана темінь, і похоронний виспів бурану; засипало, загорнуло їх снігом, і лежать вони, як у домовині, тут і заклякнуть — ніхто й не відкопає; була самотність і довге, нестерпне її чекання. Треба йти… Чого ж воно посвітліло? Мати звелася на руки, дочка холодним тільцем пригорнулась до неї, стиха шепнула: «Не вставай, мамо, удвох тепліше», — мати сховала доччині колінця під рядно і встала. Вона встала, хитаючись, і скорботним ротом, запалими очима прислухалась: тихо… Не гуде в комині, не сичить під дверима, не пахкає снігом. Ця несподівана тиша вразила матір. Значить, вляглася буря. Треба йти. Одяглась вона вдумливо, без поспіху. З духовки вийняла халявки, вони пахли горілою ватою; колись це були валянки, з доброго сукна й з густою строчкою; в тих валянках де вона тільки не бейкалась — і в грязюці, і в гною, і в мокрому снігу. Низ валянок зогнив, мати відрізала його, а халявки лишила — ось тепер натягла їх на литки, до самих колін. Ноги обмотала ганчір’ям, це вона вміла робити: туго, як лялечку, спеленала одну ногу й другу, спеленала так, щоб рубці не прийшлись на підошву, а краї стягла мотузкою. Потопталася в онучах — ловко, ніде не тисне, не муляє. Зараз найважче — обережно взути чуні, глибокі, тупоносі, з товстої чорної гуми, взути обережно, щоб не розсотало обмотку. Та й з цим, слава богу, впоралась: озулась благополучно і напустила халявки на чуні. Потім узяла хустку, обв’язала груди собі, ті груди, леле, до спини присохли, хустка обійшлася двічі, мати навхрест зав’язала її — і в поперек, і в пазуху не задуватиме. А вже на хустку оділа зашкарублу куфайку. Вона підійшла до старшого, що гнувся на лежанці. Пробрала мотлох, де голова його, схилилась над кубельцем. Господи, наче скляне обличчя — холодом віє. Обличчя змертвіло, ніс загострився, вощано світиться, і шкіра вощано-застигла. Очі були заплющені — чорні ямки. Вона похукала в синове лице. Здригнулись повіки, ледь-ледь розтулились, і в ямках холодно зблиснули слюдяні кружальця. Живий ще… — Сину, — сказала мати, — не вставайте. Лежіть, сину, не ворушіться, так і тепліше, і їсти менше кортить. — Ти йдеш, мамо? — Йду, сину. Треба йти. — Добре. Ми будемо тихо лежати. Мати сп’ялась на лежанку. Їй нелегко було підняти своє важке, сонно-байдуже тіло, та вона піднялась, в очах потемніло, прокліпала й зазирнула на піч. Стрижені під драбинку, на краю печі синіли три голомозі мачини. Три тільця, немов кулачки, згорнулись під одним благеньким пальтом. Вона щільніше обклала дітей манаттям, з боків обгорнула їх попелом. Затим підійшла до дочки. І її підіткала рядном. Але дочка висунула руку. — Мам… Гляди, я вже поправилась. — І воно, раденьке дівча, усміхалося тихим підстаркуватим личком. — Гляди… Вчора була худа-худюща рука, я свої кісточки ось тут і тут щитала, а тепер, бачиш, яка товста… Мати пощупала доньчину руку. А так, холодна й товста рука: розігнало її водянкою, аж натягло синцювату шкіру. І пальці грузнуть у синю м’якушку. «Пухне дитя», — подумала мати. — Лежіть, — ще раз нагадала вона: куфайку підв’язала лляним мотузком і, маленька, згорблена, почовгала в сіни. Там натемну знайшла відро й совок, заторгала клямкою. Рипнули глухі від морозу двері, упав під ноги валок твердого снігу. Мати прижмурилась, виждала, поки відхурделить в очах та просичить у душі перший морозяний дух і, призвичаївшись трохи до світла, з-під долоні глипнула на вулицю. Кругом лежав святково-чистий глибокий сніг, такий білий, що жаль і топтати. І біла тиша залягла над селом, і білі стріхи присіли й принишкли за білими стіжками наметів. Було ще рано, саме нагулював силу мороз, він сплескував синім вогнем на снігу, синім мигтінням вицвічував небо. Від морозу їй стало сухо й колко в горлі, вона забухикала, взяла відро «на лікоть» і, бухикаючи, неквапно пішла. Ступала, як по льодку-ясинцю, щозмога легко й нечутно, ніби аж піднімала себе, та все одно провалювалась, хлюпалась по пояс у білій шпаркій купелі. Сніг набивався під халявки, роз’їдало й пекло їй натерті щиколотки. Що далі в степ, то ніби глибші були замети, вони вставали хвиля за хвилею, круті замети й сині причаяні тіні за ними; зблизька чисто-білий, степ темнішав і суворішав з глибиною. — ставав світло-сірий, сіро-смушевий і холодно-синій аж там під небокраєм. Степ зрівняло й закучугурило, і мати греблась навмання, вже не вибираючи дороги, байдужа до снігу й морозу. Коли-не-коли вона озиралась назад, дивилась на протоптану стежку, що немічно й самотньо кривуляла поміж заметів; та куца стежка вела за пагір, он і білий вершечок хати, вікна — мов синові очі, з холодним слюдяним блиском. «Мамо, ти йдеш?» — «Йду, сину. Треба йти». Їй застудило в груди, вона засунула руки в рукава, вся зіщулилась, щоб не розхлюпать останнє тепло, і, бухикаючи, пішла хутчіше. Світало. Широко розлягався безмовний степ, брався міцний мороз — з рипучим сухим вітерцем. Він повівав з лівого боку, бив якраз під серце, і мати часто зупинялася— щось давке спирало їй дух. Тоді відкривала обпечений рот і так стояла — змертвіла, ні вдихнути, ані видихнуть не могла; сльози котились борозенками і на щоках замерзали. У цю мить ніхто б не дав їй сорок, а, мабуть, сповна сімдесят-дев’яносто літ; як буває в глибокій старості, очі в неї провалилися, рот запав, лице було грушево-чорне, воно усохло й здрібніло, як груша-сушка в попелі. Та й уся вона була всохла й підточена; здавалось, аби не куфайка і не підв’язки, тут би й розсипалась на морозі. Треба йти… Струсила туманець в очах, бухикнула і пішла. Пішла якось боком, степ одним своїм краєм наче піднімався в небо, і голі кущі лісосмуги тікали за білу гору, її штовхало в замети, вона греблася руками в снігу, вставала і йшла в каламутний світ. Зараз вона дивилася тільки туди, де сіріли вершки лісосмуги, за якою здіймався великий горбатий намет з чорним кублом, — то була скирта соломи. Мати сама топтала цю скирту, і вона їй снилась у страшну заметіль, уві сні їй пахла хрустка житня солома, пахла солодко-глевким м’якушем, тим рятівним зерном, що осипалося з решет на дорогу. Вона все обдумала й наготу… А віник, бач, забула. Ну, нічого, якось обійдеться, найстрашніше минуло — доповзла. Останні кроки вона майже бігла біжком, снігу набрала і за пазуху, і за халявки, і в рукава. Стала, віддихалась. Господи, і не видно тієї скирти — замело. Біла гора з дашками, в білим зривиськом стін. Лиш в одному місці вивихрило глибоченне кубло — ніби душник для соломи. Кубло чорним оком позирало на матір. І мати з ляком дивилась у те чорне кубло. Як же його приступитись до скирти? Хотіла було повзком доповзти — пірнула по шию в сніг, заойкала — окропило студеним жаром, аж судома звела їй жили під пахвами. Поколотилась, похукала в пазуху, заходилась відгрібати сніг. Все вона звикла робити своїми пучками — і насіння саджати в лунки, і шпарувати кожну щілину в хаті, і ськати дітям голівки, — то й зараз, відклавши совок, мозолями розгрібала канаву. Зверху сніг пухкий, ще не влежався, і мати пригоршнею, як совком, відкидала його набік. Вітерець підхоплював білу порошу, розсівав попід скиртою. Мати немовби зігрілася — може, в канаві було затишніше, а може, трохи розігнала з холоду кров, бо вона клюкала й клюкала носом у замет, ногами викублювала ями, а зрушений сніг вичерпувала геть. Потім вона подумала, що відром буде краще, взяла бляшане відерце, своїми п’ятірнями натоптувала його і жбурляла сніг подалі; канава за нею росла й глибшала. Мати й не відчувала, як пальці прилипають до заліза, як під лопатки б’є дрібний лихоманний дрож. Нарешті вона доступилась до скирти, з-під снігового дашка висмикнула жмут соломи. Мабуть, ще з осені скирта замокла, солома зляглась і пожухла, а коли задуло — остюччя й полова змерзлися в кім’я. Спробувала мати провіять солому (чи десь не завалялася зернина), але з того нічого не вийшло: руді кім’яхи грудками падали на сніг. Мати опустилась на припічок снігу, так і сиділа — звісивши голову, склавши на колінах чавунні руки; одежина, мов коробка, стовбурчилась на ній, вітер гасав по всьому тілу, вона заснула, сліпа й безсила. Та знов, десь у найглибшій комірчині приспаної свідомості, ледь-ледь заборсалась думка чи згадка, і їй причулося, як за снігом, за білою горою тихо вуркоче молотарка, жито осипається на дорогу (степова дорога проходила тут під лісосмугою), і жито хлюпало на землю, у теплу пухку пилюгу… «Мамо, гляди, я вже поправилась»… Треба вставати. Треба вставати, і вона піднялась, і заточилась у темряві, сніг був жовтий, розпливався жовтими кружалами, тьмяне світло наповнило її холодом і холодною тверезістю. Аби швидше отямитись, вона заходилась пробирати місце під скиртою. Руками й відром бурхала сніг, верхню кору обвалювала чунями й колінами, біле місиво відгортала ліктем. Вже й очистила п’ятачок під скиртою, сходила на межу, де чорніли вершки бур’яну, наламала сухого полину, аж гірко стало в очах, і промела віником свій п’ятачок. І все було б нічого, та під снігом лежав шарок осінньої криги, зеленкуватої від проросту, подзьобаної дощем. Мати намагалась колупати льодок пальцями; чорні й граблясті, як штурпаки, пальці її не слухались, нігті задиралися, з-під них виступала чорна, мов дьоготь, кров і замерзала тугими дробинками. «Ой же дурна, — присварила себе мати, — не взяла ні ключки, ані кийка». З болючим хруском розігнула спину. Недалеко сірів лісок; то був і не лісок, а чахленька лісосмуга, заметена снігом: крізь темне рідке галуззя просвічувало синє поле і синє холодно-іскристе небо. Либонь, повертало на обід, але мороз не спадав, все так же викрешував на снігу сині язики вогнів. Треба йти. І мати пішла в лісосмугу, знов провалювалась, ухала й сьорбала пекучий холод, і кудись провалювався з нею той сухий облущений клен, до якого вона тяглась; із кучугури, як із крижаної води, мати хапцем випірнула і вчепилась за товсту сучкувату гілку. Потягла на себе, відчахнула гілку, та не відірвала зовсім — клен був старий і жилавий. Довго крутила білі скрипучі в’язи, скипала злістю і лаялась, аж поки не впала з гілкою в сніг. Тепер уже ломакою цюкала по кризі, на купу згортала дрібні й гострі скалки, збивала мати льодок і згадувала: йшли дощі, йшли дощі з ожеледдю, і дорога, що бігла повз скирту, ще з осені обледеніла. Крізь темний шарок льоду де-не-де проглядали жовті спинки зерна. Жито проросло, викинуло блідо-зелені ключки і таке, поключене, воно заскліло в грунті. Мати відколола увалок криги з землею, розламала й розтерла його в долонях, виськала пучками тверденьку бубку. Скуштувала на зуб проросле жито: солодке… Аби хоч не розкрилася дочка, бо до вечора й заклякне… Солодке жито і пахне млостю весняної ріллі. Мати стала навколішки, смикнула відро за дужку, дно примерзло, ніби всмокталося в лід, мати смикнула дужче, і відро, глухо дзенькнувши на морозі, під’їхало до неї, а там, де стояло воно, лишився темний обідок. «Пече мороз», — подумала мати. Та їй було не до себе, вона повзала на колінах по скопаній грядці — чорний горбик за валом снігу; вона м’яла й перетирала кожну дрібку землі, хукала в долоні, але порепані, наче дротом порізані, пальці вже не відчували ні тепла, ні холоду; біда, що не зігнеш свої п’ятірні — так і стоять розчепірено, і зерно до ладу не почистиш, хай іде з льодком та землею, дома промиє в решеті, це тобі не просяна лузга, це — хліб. Мати стояла навколішки, їй звело поперек, ну просто колом поставило, і шкіра піднялась на голові, всю обсипало кольками, вона вперше застогнала і, стогнучи, хотіла виправити ноги — і раптом у клубок звело сухожилля, стрельнуло в п’яти і в шию, вона скрикнула і впала правцем. Коли б снігом натерти під жижками, та хіба доберешся, ні тобі дихнути, ані ворухнутись, будь що буде, вона полежить — само відпустить. Їй тягло-сотало жили, щось неначе бренькнуло й порвалося — зацебеніла дика палюча кров, у грудях порожніло, терпло від холоду, і біль затихав, затихав, затих… Пора б і вставати; бачся, й дня не було, а вже темніє, небо захмарило, затягло сірою пеленою; але вона не важилась встати, присипляла в собі, заколисувала глухі позиви болю. Врешті-таки відчаїлась — поволі, поволі звелась на правий бік. Прислухалась до себе: здається, відбренькало. І тоді підтягла відро. Кулаком пригнітила пухкий, мов гнійок, житній послід. Мало. Скільки ж того проросту з відходом — і по вушка нема. А змиєш, просушиш, чи й вийде жменя. На більше не стачить сил, це вона розуміла, бо ще топтати снігу та снігу, де те село, ген- ген за горбом острішки хаток. Зламавши болючий поперек, сіла. Треба було б перевзутися, онучі язики поспускали, зашкарубло ганчір’я, в халявках і чунях — крижана жорства, вона примерзла до голого тіла. Мати потяглась до носків — не пускало, от ніби кілком підперло груди. «Бог з ним, — подумала мати, — якось і так подибаю». Стогнучи, вона підважила скам’янілий кістяк, хотіла розправити спину — той же кілок не пускав, і так, зігнувшись, скована болем, пішла. В холодному небі мигтіла самотня зоря, і мати подумала: «Яка далека зоря, і як синьо світить». Їй здавалось, що вже й думки її замерзають на вітрі, ледь-ледь копошаться, мов неживі. Щось далеке й забуте, ніби аж з того світу, спливло їй на пам’ять: ніч, двоє в степу; Санько і вона, втікачка; над ними зорі південного степу, і він казав щось хмільне… про втечу й походи… Те видіння, як пушинка снігу на віях, блимнуло й зникло: було чи й не було воно? Тільки в небі холодна самотня зоря і в степу вона — холодна й самотня жінка… Треба йти. І мати, сліпа й сонно-байдужа, почовгала далі, вже ні про що не думаючи. Шкварчав під ногами сніг, ноги були чужі, просто чавунні колодки, вони із землі вбирали холод і прискали морозним приском у стегна, в заніміле серце, в оголений череп. Її гойдало, і степ гойдався, напливали, кидались на неї білі гребінчасті хвилі, то зринав, то раптом зникав за кучугурами обвуглений хребет вітряка, якого звалили німці; вітряк лежав горілиць, довгий і чорний, як хлібороб, розкинувши на снігу натруджені руки-крила. Мати поминула вітряк, забухикала й зачовгала живіше; з гори було видно конюшню — такий собі кагат снігу з темними душниками при землі, з темною пащею дверей; у дверях конюшні стояли мужики, там був староста і ще хтось, але мати не бачила їх, вона позирала далі. Он її хата. А під хатою — наче рядок снопків. Діти… Стоять, лупають у вечірній степ, звідки повертається мати, і це підстьобнуло її, і злість каламутила зболений мозок: «Господи! І чого вони повилазили, тут сама чи дійду до тями, а вони ще й підсипають горя, помруть же мені, як мухи». Злість на дітей підганяла її, вона вже бачила, як заштурхає в хату своїх мучителів, як застромить руки в холодну воду, і кричатиме, і криком виганятиме холод з омертвілого єства. Вся вона змерзлася в грудку, і відро примерзло до неї, і шкіра примерзла до крижаної куфайки; мати була камінно-глуха, і не чула, як хтось від конюшні гукає її. Вона була глуха, але щось, мабуть, прогуло у вухах, мати повернулася, крізь біле сито побачила: конюшня, чорна діромаха дверей, метляються рукава… Здається, староста махає… Староста. А вона пам’ятає його бригадиром; він був парубок-веселун і, як усі парубки, любив попоїсти, частенько забігав до них, до її чоловіка — голови колгоспу, мати обом насипала борщу в полив’яні миски і раділа з того, як він ласо уминає гаряче, аж за вухами лящить; він їв і підхвалював, ніхто, мовляв, не зготує такого борщу, і вона, втішаючись, підсипала йому густішого. Мати втішалася, а чоловік ні-ні — та й блимав скоса на парубійка, що упрівав за мискою. Потім чоловік вибачався за свої позирки: «Не сердься, Килю, на мене; знаєш: щось у ньому є чмирівське…» Мати не збагнула зараз, чого він, староста, кличе; їй треба хутчіше загнати дітей, вже вечоріло, мороз пересипався іскрами, а вони ж голі, синець на синці, та раз кличе староста, треба йти. Вона спроквола повернула до конюшні. Діти, немов снопки, стирчали під хатою, чорні снопки на білій стіні. — Де ти була? — спитав староста; молодий, кароокий, він стояв у дверях конюшні, одну руку за спину, а другою розвернув кудлату полу кожуха, ніби заступив тепло, що парувало із стайні; за ним червоніло кілька облич, з вогниками у реготливих зубах. Мати не чула, про що він питає, вона підступила ближче, щоб розгледіти, хто там стоїть, ніяк не могла продерти очі, вони злипалися, іней зашарував їй лице. — Де ти була, питаю? — староста не підвищував голосу, на кого тут гримати? От перепинив старчиху, побавиться трохи й відпустить; через плече він підморгував своїм дружкам, і жовті бички в зубах заблискали веселіше. Мати стояла перед ним, сліпа й холодна, ліктем притискала відро, а воно виторохкувало, мати боялась одного, аби не впасти, її обморило тепло, що било з конюшні запахом сечі та прілих з’їдів. — Чого мовчиш, ну? — староста ошкірив білі парубоцькі зуби й високо підняв ногу, так високо, що мати побачила шипасту підошву чобота, підняв ногу і переставив через валок снігу. Він був уже коло матері. Розчервоніле обличчя його наближалося, блудливі зіниці розширювались, він ніби хотів злякати жінку ошкіреним усміхом. Вона стояла німа, замість лиця — біле остюччя, шапка інею, з глибини прохукана темна дірка: рот не рот, очі не очі, він сам злякався безликого виду і злякано реготнув: «Ге!.. твою мать!» На матір дихнуло чадним перегаром, вона угледіла: прискалені зуби, круг них — чорні рубці, запеклася пінка. «Та ти ж п’яний, хлопче, — подумала мати, — пішов би додому, проспався, бо десь брикнеш у сніг, пропадеш, ви ж, молоді, не бережете себе». — Так ти крала! — реготнув староста, він смикнув із жінчиних рук примерзле відро, і мати хитнулась за ним, але староста відштовхнув її — не сильно, а так, щоб вона ще трималась на ногах. — Ну от, панове, дивіться! — крутнувся кожух, староста показав тим, що попихкували цигарками, відро з послідом і мерзлою землею. — Дивіться, як нас грабують. І хто — бувші активісти, вашу мать, ч-чесні! Він сито гигикнув, і ті, з бичками в зубах, разом пихнули вогниками; в конюшні було темно, гупали коні в мокру підлогу і тепла гнойова пара валила з дверей. Мати стояла в снігу, чорний горбик під шапкою снігу, вона замерзала, стоячи, а ті, з тепла, пихкали на неї цигарками. Староста ткнув комусь під ноги відро: — Висипте коням! — і до матері: — Марш додому, за кражу поліція стребує… Як відро опинилося в її руках, мати не пам’ятала; вона обняла його, немов горнятко і, притискаючи до грудей, похиталась, побрела від конюшні. І не додому, а чомусь у степ, у замети. Чи вона вже не бачила дороги, чи, може, знов поснувала до скирти. Їй ввижалося, що відро повне, що в ньому тепле жито. Жито ворохом, все темнішими й темнішими буртами, воно тече, сиплеться в очі, в сухий-пересохлий рот, забило їй дух і вона впала. «Брень!» — покотилось відро. Останнє, що майнуло в пам’яті, це як зірвалися з-під хати маленькі снопки і побігли, застрибали по снігу. Це було останнє. Жито привалило її чорним буртом. Чорне жито. — Не кажіть, батьку, як мати шукала. Вона шукала й замолоду, шукала і в старості, і завжди їй ввижалось зерно… В полові… у зметах… у з’їдах. По душі — Землячок, на вихід! Вони сиділи в підвалі. Нагорі, очевидно, була котельня, там день і ніч шурували грубники, в трубах щось гарчало й виклацувало; стіни підвалу, обплетені товстими іржаво-бородатими трубами, дихали жаром, до них ні підсісти, ні торкнутись не можна, і полонені (їх було сімнадцять), напівголі, хто в галіфе, хто в підштаниках, лежали на цементній підлозі. Але й цемент був гарячий, мабуть, і під ним проходили труби, і затхле повітря, і сама темінь були до чаду розжарені. Червоноармійцям давали воду раз на тиждень. Брязкала штаба, у світлу щілину просувалась рука з кавалерійською шанькою, плюхався мокрий брезент на долівку, і тоді голі й спітнілі тіла збивалися в купу, підминали шаньку, одні сьорбали тепле й смердюче пійло з долонь, інші вилизували й висушували калюжки. Вартовий плювався. «Кодло!.. Назад», — гупав носаком під ребра тих, що лізли на купу, і забирав шаньку. Ставало темно, шипіло й бурчало в трубах, і молоденький солдат шастав рукою по розпеченій долівці, вдесяте чи вдвадцяте затягував «Ой летіла горлиця», та й уривав пісню на півслові, засинаючи. — Землячок, на вихід! У димно-жовтому квадраті дверей стояв Оникій Чмир, рядовий конвойного загону п’ятого кавполку війська Донського генерала Денікіна. Як і батько, як і всі Чмирі, він був щупляк щупляком, непримітна людинка мишачого кольору — у рудих від болота гофристих чоботях, у рудій потертій пожованій шинелі, у рудій шапці-вушанці, одне вухо закачане, друге вниз. Він стояв на східцях з карабіном за плечима і прудкими очицями шукав у потемках гонористого землячка. Земляком Оникій називав свого односельця Санька, що колись ходив з його братом Йонькою у ліс по вощини, та, бач, трясця його матері, вижив тоді, а ниньки піймався на гарячому, і буде йому повний рощот. — Ей, землячок, на вихід, кажу! — Знову на допит? — обізвався ротний. — Нікак нєт. На милую бесіду до вшевродія поручика Прилєснова. Чмир діловито зав’язував руки землячкові, тугенько, в три обхвати, стягував їх за спиною шпагатним путом. Триножить людей він умів по-хазяйськи, не одну сотню в’язав, і ще ніхто з його бранців живий не виплутався. Йдучи довгим коридором повз котельний цех, вони, як правило, обмінювались одними і тими ж щирими словами: — Ну що, в собачу шкуру пошився? Підметки офіцерам вилизуєш? — Так точно, — казав Чмир. — Вірой і правдой служу генералам, і вони годують, ще й рюмочку зволять піднести, а ти, земляче, дострибався з своїми комісарами — нема чим страм затулити. Чмир по- свояцькому багнетом підштрикував ззаду конвойованого, милуючись рваним рівчаком на спині земляка. Ич, знаменита попруга — від плеча до стегна. Як плугом тобі проорано! Знай, брат, нашу, гвардійську руку! Повторювалася ще одна сцена. В дверях котельні їх ніби навмисне стрічав конопатенький парубчак років сімнадцяти, чорний од вугільного пилу; у брудному фартусі, в засмальцьованому береті, він недбало спирався на грабарку, недбало попихкував самокруткою, мовляв, шмаляйте собі, вояки, мимо, моє діло кочегарське, завантажив піч і можу тепер спокійно покурити; але в той же час він украдливо й гарячково ловив погляд ротного, і було в очах юнака щось розгублене й недомовлене. «Не дрейф, браток! — як давньому приятелеві, скинув йому бровою ротний. — Не ковтне свиня казан з одваром, а ковтне — вистягнеться». Котельня межувала з залізничним вокзалом, і вони коридорами йшли у великий похмурий зал, він стояв пустий і обдертий, на стіні косо висів диктовий щит: «На путях не лежать», хтось по ньому вимахнув вугликом: «Дуй во все пари!» Вони піднімалися на другий поверх, де колись були станційні служби, а зараз тут копошилася безлика штабна братія, що курила тютюн і різалася в очко; штабісти, яких доймала паперова нудьга, пожвавілими очима проводжали «мозоля», людину з «того берега», тим паче в такому екзотичному наряді — босого, в галіфе без ременя; і Чмир набирав поважного вигляду, ще веселіше підштрикував свого бранця: «Ать, два!» — демонструючи, як большак виляскує голими п’ятами по кафельних плитах. — Звольте, вшевродіє, войтить? — Чмир просовував голову в один з кабінетів. — Прошу, — чувся глухуватий голос. Поручик Прилєснов, гнучкий і високий штабіст з нервово-блідим обличчям картярського гравця, рвучко підвівся з-за столу, крутнув цигарку в попільниці. Коротким жестом запросив полоненого сісти. Але спохватився, з глибокою досадою сказав конвоїрові: — Розв’яжіть йому руки! Скільки разів попереджав: зв’язаних до мене не вводити. Чмир: — Слухаюсь, вшевродіє! Він, знаєте, якийсь уражоний, на наших кидається, — і живенько розпутав свого землячка. Ротний сів у глибоке клейончате крісло; після котельні, після важкої задухи на розпеченому цементі його морозило, холодний піт роз’їдав сверблячі рани, свіжий рубець на спині стягував шкіру і сіпав і сіпав за жили. Та водночас тіло його наливалося веселою упертістю, він кожним нервом готувався до словесної дуелі. — Я не служив у регулярному війську, — повторив ротний завчену фразу, — я з партизанського ополчення. — Ай, досить мені цього! — поморщився Прилєснов і відкинувся на спинку крісла; у нього було гарне темно-русе волосся з ріденькою павутиною сивини. — Зараз мова абсолютно іншого плану. Людина енергійної вдачі, він ані хвильки не міг сидіти спокійно: то закладав ногу за ногу, то струшував попілець у попільничку, то раптом, наче по клавішах, бринькав гнучкими білими пальцями по гудзиках офіцерського кітеля. Але що б не робив Прилєснов, він не спускав холодно-сірих прицілених очей з полоненого, ніби хотів прозирнути його наскрізь: «Що там у тебе, мужиче, за твоїми мускулистими грудьми? Чорна, від землі, плебейська ненависть до вищої касти? Знаю. Чорна, від неуцтва, пристрасть до руйнування? Знаю. А ще що?» Поручик хотів до самого дна прозирнути свого ворога, але той вислизав із рук, уникав його погляду. А ротний і справді дивився поверх столу, що розділяв його й денікінця, поверх напахченої одеколоном акуратної зачіски Прилєснова. Він дивився на карту, яка висіла за спиною поручика. То була карта України, помережана червоними жилками залізничних колій. На карту Прилєснов почепив свою шаблю, що відсявала чорним лаком піхов. Шабля навпіл пересікала землю України, якраз по Дніпру… Символ контрреволюції? «Не вийде, пане поручику!»— стрепенувся ротний, зганяючи холод, який всіяв тіло дрібними пухирцями. Поручик знов-таки відкинувся на спинку крісла, мислю поринув у себе, примружив стомлені, з меланхолійним туманцем очі. І раптом спитав: — Ви коли-небудь виступали на сцені? — як людина чемна і вихована, він до всіх, навіть військовополонених, звертався лише на «ви». — Я не служив у регулярному війську, — повторив своє ротний. — Пробачте, навіть папузі набридає довбати одне й те ж, — прихований дрож торкнувся його жорсткуватих губ. Але поручик не втратив ні врівноваженості, ні спокою, гідних справжнього дворянина. — Я питаю вас: ви колись виступали, певна річ, на аматорській сцені, ну бодай в епізодичній ролі або з декламацією віршів? Ротний (у думці) скубнув штабіста за прилизаного чуба: «Що ж ти хочеш, контра?!» Але гра була грою, і він спокійно, теж із гідністю, відказав: — Доводилось виступати. Читав лісорубам напам’ять… Єршова. — Прекрасно, — ледь стримав поручик іронічний усміх. — А як ви подивитесь на те, коли ми запропонуємо вам виступити у ролі більшовицького комісара? Це було щось нове. У всякому випадку, на попередніх допитах денікінці не дуже церемонились, рубали з плеча й по плечах, а цей, артист, лащиться, немов шалавий пес, так і не зглянешся, з якого боку вкусить… Ротний напружено згадував: щось ніби повторилось в його житті… ось так сиділи вдвох… тасували, мов карти, слова… вишневий піт на жіночих підпухлих щоках… Бобринський! Їй-богу, все до смішного повторилось! — Не пойму вас, пане поручику. Лучче кажіть навпростець. — Як би вам пояснити. Річ складна, вона випливає з характеру й духу руського дворянства (а значить, і офіцерства), яке було і буде добрим генієм, совістю нашої, і не тільки нашої, нації. Ми, офіцери, зовсім іншого складу люди. Ми виховані на античній літературі, на поезії Тютчева, на музиці Чайковського, ми всі в душі поети, сентиментальні й трохи розслаблені люди. Я сам у молодості пописував віршики і, був такий гріх, — Прилєснов навіть почервонів, згадавши невинні захоплення юності, — і, був такий гріх, написав у пориві натхнення романтичну п’єску, називалась вона «Дама трьох кавалерів», п’єса, уявіть собі, мала в Ростові успіх, мене викликала публіка… Ми всі, повторюю, сентиментальні люди: любов, краса, поезія — ось наша віра, наша релігія, якій ми поклоняємось і якій приносимо себе в жертву. …Дощі розмили дорогу, і вони йшли по коліна в багнюці, гурт полонених під конвоєм білокозачої сотні. Мабуть, уночі пронеслася буря з дощем, вихром столочила нескошений хліб, порвала телефонні дроти, на косогорі повивертала стовпи, і вони, мов п’яні, хитались од вітру сюди й туди, ніби тяглись один до одного, щоб цокнутись фарфоровими чашками. Дорога круто спускалась до Сіверського Дінця; вузька й багниста, вона скидалась на замулену канаву, і солдати брьохались у глевкому тісті, падали й пливли вниз по слизькому спуску, хапаючись руками за придорожній полин, а верхові козаки сікли по руках нагаями. Раптом хтось у колоні шепнув: «Дивіться — яблука!» І справді, то тут, то там визирали з муляки ще зелені яблука з білою ворсою на спинках і на куцих хвостиках; спершу вислизали з-під ніг тільки яблука, потім і сливи, і баклажани, і череп’я битого посуду. Дивуючись з того, полонені стали оглядатися: егей, та он і домашній скарб, змішаний з багнюкою, — старі шкарбани, якесь лахміття, розсипані сухарі, плаває в калюжі пшоняна каша. А далі — потрощені, перекинуті візки й тачки, навіть подушка з печаттю кінського копита. І замулені трупи… в канаві. Коліна. Спини пузирями. Засклілі од жаху очі. Жінки, діди, мертві хлоп’ячі усмішки — все це втоптано в мул зовсім недавно, з-під порубаних тіл тече руда кривава юшка. Ротний загледів: щось ворухнулося в кюветі. Ворухнувся клубок, піднялась русява голівка дівчинки — з метеликом білих кісників — мале, розмазуючи сльози й грязюку на щоках, захлипало: «Ма-а-амо!» Ротний спинився. Зупинилась колона. Бійці, як один, вп’ялися очима в дівчинку. Ця німа сцена тривала, може, одну лише мить — ротному здалося: нестерпно довго. Так довго, що на губах запеклися бризки мулу. Все скінчив, пане поручику, ваш поплічник, недоносок білої кості. Штабс-капітан з геройськими вусами на круглому, як повний місяць, обличчі, повернув коня і, злягаючи на праве стремено, рубонув шашкою навідліг — покотилась, як м’яч, русява голівка, стріпуючи білими кісничками. Санько умів одним коротким ривком підламати ногу коневі, щоб той рухнув на землю; він шарпнувся до капітана і вже бачив, як товче його в мул, пикою в багно, в багнюку, поки, гад, не захлинеться мулом. Він шарпнувся, і його шарпнуло назад, тріснула гімнастьорка, тріснула шкіра з м’ясом, ніби надвоє розкололо блискавицею спину, чиїсь руки відштовхнули його в колону… — …любов, краса, поезія — ось наша віра, наша релігія, якій ми поклоняємось і якій приносимо себе в жертву. — Поручик Прилєснов говорив щодалі запальніше, нервово-бліде обличчя його світилося чистим вогнем натхнення, тонкі й чутливі кисті рук наче добували з холодної дошки столу музику найблагороднішого звучання. — Але наше прокляття в тому, — сповідався Прилєснов, — що, поринувши у світ неземних фантазій, ми забули про світ реальний, про те жорстоке й темне, що нас оточує. Ми повторили (думаю, не до кінця) фатальну помилку древнього Риму, якого приспала антична розкіш і чари мистецтва, це був золотий сон, самозабуття дітей природи, а тим часом, ніби з первісної темряви, виповзли дикі орди, і Рим, гордий Рим, колиска людської цивілізації, упав під киями варварів. Хіба не те саме відбувається в Росії? Гине правічна культура, гине мораль, затоптано в багнюку такі ідеали, як честь, благородство, почуття святого обов’язку… Рядовий конвойного загону Оникій Чмир, який стояв за спиною ротного, стояв навитяжку, з гвинтівкою до носка, у таку серйозну мить веселенько реготнув; реготнув собі чоловік ні сіло ні впало, з дрібного смішка затрусилась його борідка, заблискали жовтаві прокурені зуби, заплюскали прудкі сльозливі очиці. — В чом дєло? — урвавши промову, з явним роздратуванням глянув на Чмиря інтелігент Прилєснов. Оникій з готовністю шаркнув каблуками: — Здорово, кажу, вшевродіє, наш капітан розпоров йому спину. Черва завелась. — Дурак, — скипів, наливаючись гнівом, поручик. Силою волі пригасив у собі раптовий спалах гидливості, обличчя його схололо, налилося звичною блідістю. Поручик закурив і, пускаючи дим сивими кільцями, з наголосом на кожному слові сказав: — Рану промити. І поверніть йому обмундирування. Що за манера — влаштовувати циркові номери!.. Ясно? — Слухаюсь, вшевродіє! Раз наказано, буде промивка і полная кіпіровка. — А тепер ідіть, Чмир, чи як вас. Постійте за дверима. — Єсть, постоять за дверима! — Чмир козирнув, але не пішов, м’явся, злизуючи на губах спраглу пінку. — Звольте, вшевродіє, папіроску. Так пече, аж-аж печінка всохла. — Прошу, — поручик підсунув срібний портсигар, і знов нервовий дрож пробіг по його щоках, виголених до синього блиску. Вони залишились удвох — темно-русий підтягнутий офіцер, з неспокійними, надто видовженими руками, і кряжистий, налитий пружною силою командир червонострілецької роти, на вустах якого завжди блукала упевнена, трохи лукава усмішка. Поручик довго струшував попілець у пащу мідного лева, ніби струшував туди і свою меланхолійну задуму. Та враз, нервово сіпнувшись, націлився пальцем у ротного: — Ви, ваше поріддя, змусили нас захищатись. Ви кинули Росію в прірву безумства, дикого розгулу анархії та безпорядків. Ви почали перші — і ми, поза волею своєю, були втягнуті в жорстоку війну. Хіба думав я, руський інтелігент, що доведеться писати не романтичні п’єски, а криваві драми про геростратів двадцятого віку? Але, захищаючи свою честь і гідність, ми не опустилися до рівня темної сили, що занесла над нами дикунський ніж. Нам чужа, нам противна безглузда жорстокість, вже саме уявлення про те, як ллється невинна кров, відштовхує нас, і ось вам красномовний приклад… — Він з хрускотом заклав руки за шию, відкинувся назад, дещо манірно, здавалось, показує ротному білий накрохмалений підкомірець та біле, благородно округлене підборіддя — Уявіть собі: на військовій сцені йде агітвистава «Кривава помста». Сцена в маєтку княгині Разумовської. Музика, бал. Княгиня видає заміж єдину дочку свою Роксану. Гуркіт грому — і вдирається в маєток здичавіла юрба, її веде більшовик-комісар, він заглушує музику… Словом, цього комісара будете грати ви. — Жартуєте, пане поручику. — Ні, це не жарт, це боротьба в реальному вигляді. Порядний офіцер не може, не здатний осквернити себе роллю осквернителя навіть на сцені. А вам, як кажуть, і карти в руки, осквернення всього святого — ваше амплуа. Ви скажете одну лиш фразу: «Ми розп’яли Христа і вас розпнемо на хресті». — Це слова Іуди, а не більшовицького комісара. — Ми примусимо вас грати, силою примусимо, ви дали нам право на таке насильство. — А якщо я відмовлюсь? — У військового злочинця дві перспективи: або — або… Наша гуманність не безконечна. — Дозвольте, пане поручику, подумати. — Ідіть. У вас для роздумів ціла ніч. …Підвал. Шарудить, буркоче, розпирає труби кипляча вода. Аби хоч краплю… Вона тут, коло тебе й під тобою, чуєш, як вона струменить — мов туге червоне литво, та краще й не було б її, близької і недоступної води: вона палить, виснажує, вона бісить тебе дратівливим шарудінням, і хтось гупає кулаком по трубі: — Розірву!.. Рознесу, більше не можу, братці! Одного притишили, другий забився в гарячці: — «Ой летіла горлиця»… — Мовчать!.. — скрикнув Гарба, і навіть ті, що оглухли були від жару, затаїли подих. — Розкисли, братці, га? А якби поварило в шахті, в отих газах, що й коні дохнуть? — І Гарба давай кресать, ніколи так довго не говорив, це, мовляв, не біда, сидимо в теплі й добрі, як у тещі на йменинах. Шахтаря накрили вночі, коли він тягнув язика, і вже тут, у підвалі, він зустрівся з своїм командиром — Саньком. Задвигтіла земля, затрусило всіх на цементі, важким, усе наростаючим гулом-котком пронеслось, відгриміло щось металево-грізне. Очевидно, пройшов нагорі панцирний ешелон. — Товариші. Коли нас поведуть? — Це ти, ротний? — спитав Гарба. — Я… Коли нас, питаю, поведуть до стіни? — Та ще раз, казали, обкрутять на допитах — і в розход. — Не діждемось, мабуть, нової шаньки води. — Коб швидше, сюди чи туди. — А чого питаєш, ротний? — Гадку маю: по чім тепер мужицьке життя? Щоб не продешевити в судний час. …Кабінет Прилєснова. Карта «Железнодорожные пути Малороссийского края», навпіл розсічена шаблею. На тлі карти — чіткий, суворий профіль штабного офіцера. Безкровне обличчя, виснажене, здається, постійним недосипанням. — Чому, скажіть, саме мені випала честь потішати панську публіку? — О-о-о! Я бачу, ми прилучаємо язичників до таїни християнської віри, точніше— до мистецтва. Зараз я поясню. У ваших очах є той фанатичний вогонь, та войовнича самовпевненість, якої бракує нам, м’якотілим інтелігентам. («Який ти в біса інтелігент, — ротний згріб у кулак непрошений посміх. — Ти такий інтелігент, як мій… пробачте, пане поручику, стеаринова свічка»). Хай побачать, — вів далі офіцер, — хай наочно переконаються благодушні й заспокоєні лицарі честі, яка сила піднялася проти них і на що вона здатна, ця сила. — Де вона буде, ваша комедія? — Ви хотіли сказати — драма?.. Відбудеться тут, у приміщенні вокзалу. Там уже готують сцену. Чмир, проведіть полоненого вниз, покажіть, як і звідки його буде проведено за лаштунки. — Слухаю, вшевродіє! — Тільки попереджаю: не здумайте жартувати з нами. На сцені й за сценою стоятимуть озброєні люди, шашки наголо, і якщо буде з вашого боку найменший опір чи самовільний рух, я не ручаюсь, що хтось — в порядку оборони — не застосує зброї. Вам ясно? — Як божий день. — Все інше розкаже помрежисера. Чмир повів землячка в касовий зал, де висів плакат: «На путях не лежать». В залі вештались денікінці-кавалеристи, вони ставили рядами обчовгані дерев’яні лави. Десяток чи два таких лав було зсунуто до глухої стіни, вийшов міцний широкий поміст, теслі (очевидно, з місцевих дядьків) збивали й кріпили його дошками. Під стіною на вертикальних упорах вже натягли брезент, прорізали в ньому «двері». І, гляди, знайшовся ж маляр-монархіст, рідкою золотавою фарбою наквецяв пазуристого орла, дві схрещені шаблі над ним і заклик: «Казачий Дон! На защиту России!» Ротний оглянув сцену, зауважив собі, що дерев’яний поміст прилягає до бічних вікон, одне виходить на перон, друге, — на привокзальну площу. «Ой летіла горлиця», — замугикав ротний пісеньку, що прив’язалась до нього, як мара. Після оглядин Чмир погнав свого бранця в підвал. Вони йшли темними коридорами; низом бозна-звідки тягли дошкульні протяги, повівало сирим настудженим вітерцем. В глибині коридора, де пахло цвіллю й мишами, густу холодну темінь перетинала світла смуга, то були двері на вулицю, і ротний притишив ходу — давно вже не бачив, що там за стінами. «Ф’ю-у! — присвиснув здивовано. — Коли ж воно випало?» Надворі лежав мокрий сніг, та, власне, і не сніг, а рідка бура кваша, коні перетовкли її з грязюкою. Він думав, що тільки зажевріла осінь, аж гульк — випав ранній сніг, випав на зелений лист, на живу і по-живому теплу землю. Ротний замислено дивився за поріг, не відчуваючи того, як ззаду підштрикує своячок, глядів у бурі калюжки, вибиті копитами, і раптом йому здалося: хтось позирає на нього. Хто, звідки? Пробіг очима по снігу, спинився: хм, якась молодичка. Ні, сільське дівчисько. У калошах. Литки червоні-червоні, змерзла. Вискочила з оберемком білизни в куценькій спідниці, в самій кофтині, рукава закачані вище ліктів, на холоді руки парують, і парує мокра білизна, кофтина облягла тугий дівочий стан. Повернула чорняве лице, зирить на нього. Ще мить — і зустрілися погляди. «Килино, це ти?!» — здригнувся, спитав очима. «Мовчи. Мовчи». «Як опинилася тут?» «Шукала тебе. Знайшла». «Де наші? Де полк?» «Там. За горою». «Килино!..» — А-а-а, трясця його матері, що ти витріщився? Ать-два! — Чмир багнетом шпигонув землячка, потіснив його од дверей. — Шльондри басарабської не бачив. Така уражона, як і ти. Кальсони офіцерам пере, а губи копилить — куди там. Я хотів було підкотиться (кубло її там, у котельні), хи-хи, ха-ха до неї, сухарі їй тичу, дак вона, швиндя, як деменула в плечі — мало в котел не шелепнув. Був би, як цуцик, ошпарився… Уражона, тьху! …І знов — підвал. Він ще темніший, ще затхліший після вимушеної прогулянки. За стінами копошаться, поскрипують пацюки. Вони, певне, чують поживу, підбираються все ближче, точать, тереблять цемент, не сьогодні-завтра цілим полчищем прорвуться до м’яса. Писк і гризня голодних пацюків до шалу дратують і тих, у кого найміцніші нерви. — Гади!.. сволочі! Відкрийте, кажу! — хтось божевільно садить, б’є ногами у двері, на сходах грохкає постріл, куля вилущує з дошки смолисті тріски. Затихає підвал. Сповзаються в купу спітнілі гарячі тіла. — Спокійно, хлопці. Не треба, — вгомоняє притишений голос. — Товариші. Розв’яжіть мені руки. — Це ти, ротний? — Я, Кіндрате. — Нас усіх зв’язали. Мабуть, поведуть. — Зроби, Кіндрате. Зубами перегризи. Мене скоро покличуть. — Підсядь ближче. Так. Зігнись. Путо було шпагатове, і Кіндрат, стрілець третьої роти, а до цього табунщик з херсонських степів, добре розумівся на такому начинні — зубами жилку за жилкою гриз, перекушував суху шпагатину, в’їлася, клята, в напухлі зап’ястя. Він гриз і в темінь спльовував солону ворсу, він матюжив усіх тюремників, що були, є і будуть ще на землі, він сопів і лаявся, поки не звільнив руки своєму командирові. — Все. Можеш з виляском пройтись перед хвіцерами, дишло їм у печінку! — Та вже ж з виляском, Кіндрате. Шкварчала, бульботіла вода в трубах. Гаряча задуха, насичена потом і вологою, випарювала смертникам легені, вони дихали важко й уривчасто, один за одним бухикали, викидаючи шмаття крові. Десь угорі, у вологій пітьмі, набухали тугі краплини води і— дзум! — зривались на цемент. Молоденький солдат приловчився, на язик ловив ті краплини, з присмаком цвілі, щоб якось проштовхнути в горло клейку гіркоту. Ротний сказав: — Товариші. Хочу попрощатися… Це ти, Йване, по рубцю на брові пізнав, нічого — дівки рубцюватих люблять… Це ти, Федю, як піп глаголив, землею пахнеши; щось, брате, запався, вода з тебе дзюрком ллє, то від слабості— не годиться, кріпись… Це ти, Гарбо, — зовсім інший вид: сухий, як порох, і в жилах лють, що то шахтарське сім’я, і в землю кинь, затопчи його — проросте… Це ти, Кіндрате, дай боже кожному такі зуби, контру давно б перегризли, — ротний обійшов руками усіх, з усіма попрощався. …Хто сидів ув окопах, вчавлений у землю громами артканонади, хто лихоманно чекав команди «Вперед!», той знає, що це таке — чуття атаки. Неминучої, невідворотно- близької атаки. Нерви зібрано в кулак, тіло напружене до краю, ти весь — мов граната, зірвано запобіжну чеку, шипить запал, ще мить — і вибух. І вибух — г-гех! — ударив під курячий дих, затиснув Чмиреві пельку, плечем до стіни його, аж той забулькав, вільною рукою обшастав пояс, намацав капшук з «лимонкою», це була «репанка» Мільса, ротний запримітив її ще раніше. — Ти що, ти що? — заборсався Чмир. — Пусти, уражоний… — Тс-с! Не писни — амба. Темний куток, павутиння, серце калатає: куди? Назад? Вартовий, далі ще вартовий, тут і там — стіна, вихід один — вперед, на сцену. На сцену, бо там… — Веди. Тихо. Моргнеш — злетимо обидва. «Лимонку» за пазуху, туди — під пахву її, затиснув, мов яблуко. Під ногами була порожнеча, він ішов у диму, кров шибала в голову, тілом, отерплою спиною чув, як гуде Переповнений зал, як позаду пихкає Чмир, як скриплять дерев’яні східці… «Те вікно, що на площу. Кінь у сквері. Від Килі привіт». Це шепнув конопатий грубник, він стояв у дверях котельні, а другий, товариш його, пригощав махрою голодного на дим конвоїра. Ось те вікно, врівень з помостом, чорна осіння мла за вікном… Зірвано запобіжник, шипить запал. «Ти шо, ти шо, уражоний?» — «Мовчать!» Ще один крок — на світло. Відбилося в пам’яті: затемнений зал, горою до стелі — погони, світляки очей, сміхом роздерті роти: «Кха!.. большак на арені!.. цирк!» — мелькнули геройські вуса («Це ти, недоноску?»), мелькнуло безкровне обличчя Прилєснова («Гадаєш, безчестю куплю рабське життя, пане поручику?»), а тут, на сцені, — юрма тіней, шабаш двоногих привидів, частокіл багнетів, єдина лампа в кутку, жовте кружало на килимі. Пригнувся, ніби готуючись до стрибка. — Аг — га… Ви хотіли повтішатись над хлопом? А ось, — обвів притихлий зал носатою дулею. — Наз-зад, царське байстрюччя! — і жбурнув гранату. Жбурнув гранату під лампу, з гуркотом упала пітьма («Бийте юду!»), кинувся у вікно; грохнув залп по шибках, брязнуло скло; він полетів у грязюку, зопалу метнувся туди, сюди — у тьму, в калюжі, а з вікна падали чорні вальки, брискали часті вогники, ротний кидався нестямно то в рівчак, то в баюру, щось замигтіло йому — ніби дерево, шарий кінь. — Сюди! — чиясь рука підсадила його, тицьнули повіддя. Ротний припав до гриви коня і круто злетів на гребінь темної хвилі, батогами свистіло над ним мокре галуззя дерев, а ніч хльостала в груди калюжними бризками, бухало серце, і він за кожним стрибком бухкав коня підборами, не відчуваючи того, як підпливає сорочка гарячою кров’ю. Зустріч Хтось заторсав її, стягнув шинельку. — Вставай… вставай, Килино. — Господи, не дадуть зігрітися, — забурмотіла вона й підібгала ноги. Хотіла глибше заритися в мокру солому, що відгонила прілим солодом. Її пронизало щемкою досвітньою сирістю; тіло було важке й розбите, і досі трясло її від холоду; Килина щойно прибігла в табір, вона бігла верстов п’ятнадцять, глухенна ніч, болото і вітер, продуло її до кісток. Тільки, здається, прилягла в фургоні, і ось: — Вставай, Килино. Він тут… Трикутний лаз шатра, сіре небо осіннього досвітку, прискає синім голіччям далека холодна зоря. «Господи, аж ломить все тіло, і де та шинеля?» — Він тут, Килино, — голос неначе Мамаїв, хрипкий басок. — В лазареті лежить… З коня зняли непритомного, геть обезкровів, а так вчепився в гриву — намертво — не могли одірвати. — Хто?! Він тут? Чого ж не збудили? — вона підскочила і кинулась між возами, де чаївся ранковий туман, шмигнула між сонними кіньми і з льоту — в намет, в темне шатро з червоним хрестом над розпіркою… Вона ждала його ночами, снила ним у дорозі, в чужих домівках, у промоклих степах. Наївно-чиста уява малювала цю зустріч, як небесне диво, як витання душ під хмарами, де нема ні війни, ні похідної колотнечі, ні безсонних ночівель під скиртами. Десь у глибині свідомості зринала інколи думка, що небесні видіння її — пустенька дитяча втіха, бо зараз життя таке, що недокурок з багна підберуть, а людину глибше затопчуть; та вона відганяла ці жорстокі думки, берегла принадні видіння, бо то й усе, що лишилось їй у житті світлого й дорогого. І якби не сподівалась на зустріч — оглухла б, зачерствіла душа, і не стачило б сил шукати його. А так, втішаючись небом і голубими снами, вона йшла і шукала, і ось він тут, поруч із нею. До намету бігла бездумно й легко, аби швидше добігти, а на вході стала, чогось злякалась — першої миті, першого слова чи доторку. І слів не було, і думки відшугнули геть, спорожніла вся, отерпла. «Де ж він… господи?» Мряка, запах йоду, якісь постаті в білих халатах, а на койці (і не койка то — влежане сіно) довгий-довженний куль під шинелею, і в бинтах — голова. З порога впала на ту забинтовану голову, щоками до щік, завмерла… «Він, він, він», — било, вистукувало в скронях. Відчула дух його, з димком тютюну, відчула колючий дротик борідки, губами відчула, як ворухнулись його шерхлі й тужаві губи, як вони потепліли й теплим подихом лоскотнули її: «Ти… Килина?..» В ній прокинулась мати, прокинулось бажання колисати й ніжити своє дитинча, і зараз він, дужий і такий безсилий, великий і такий маленький, зараз він був за дитину, і вона обгорнула його шинелею, підіткала з боків рукавами і навіть трошки, непомітно, поколисала його. Але бородате «дитинча» було неслухняне, воно мружило стомлені очі, які в потемках здавались не сірими, а світло-білястими, мружило на неї очі, усміхалося схудлим, стемнілим обличчям. Вона посварилася пальцем: «Спи, кажу тобі!» — взяла тампон, легенько провела по шорсткій щоці, щоб витерти цівку бруду, але то була чорна висохла кров, і, мабуть, йому стало боляче, або він щось згадав, бо раптом сіпнувся, глянув на неї відчужено: — А як ті… що там? — Лежи, лежи… Заспокойся. Вночі поскакав загін добровольців, може, вирвуть їх. Ти ж не знаєш, що вони, біляки, задумали. Наказали кочегарам: так і так, мовляв, зробіть, щоб лопнули труби в підвалі, потопіть їх, зв’язаних, як пацюків. Це той звелів, гнилокровний, що тебе в кабінеті морив. — Прилєснов? — Він… Я в нього прибирала, і до всього, що треба, дослухалась. Ротний замислився, потемніли глибокі півкола під очима, біла марлева пов’язка ще різкіше відтіняла хворобливу чорноту лиця. — Слухай… А не пізно? — Кочегари — то наші люди, сказали, що будуть якось відкручуваться, поки змога, а мене біжком послали сюди. Віриш, бігла всю ніч як оглашенна. А вже страху набралась — ой, не кажи. Де тільки горбик чи кущ, душа моя в п’яти: дідько! — І вона чмихнула (от яка в тебе страшуля!) і по- дитячому, долонею, затулила рот. Він скинув з плечей шинелю, потягся до неї, зіниці волого світились, рука тремтіла, притис її до грудей, до теплих тужавих губ. — Скажи… Як ти жила? — Не тре… Пізніше, потім. Лучче скажи, як ти. Болить? Де воно, тут чи тут? — Дрібниці. Під пахву. І ще раз — в потилицю. Тільки навкіс, чуба видрало. Заживе, засохне, Килино. — Мовчи. Не можна тобі. — І вона знов обгорнула його шинелею і непомітно полюляла, а вже потім звела погляд— і жеврінь кинувся в щоки: в наметі ж були сторонні люди. Сама не знала, чого сторопіла. Так сторопіла, як тоді, коли батько застав її, вже дорослу наймичку, над дитячими цяцьками. …У них був день, була ніч і довга розмова, таємничий діалог закоханих, коли не треба слів, не треба велемовних сповідей, а досить лякливо-трепетного доторку пальців, шепотіння вій, одного на двох нероздільного дихання. «Килино… як ти жила після того? Після нальоту махновців? Пам’ятаєш, гримнув бій, і ми прямо з-за весільного столу шебенули в атаку?» Вона сиділа над ним, чорна розплетена коса обгорнула його сповитком, все довколишнє зникло, тут був тільки він, і вона примовляла тільки до нього. Насувалась гроза, блискавки батюжили степ, носився кінь у пожежі, і я бігала в житі, звісно, не з доброго розуму. Хіба можна в сліпе грозовище когось дошукатись? Замрів світанок, розхмарився степ, і я знайшла одного, потім і другого, стоптані кіньми, страшні. Чую: житом ідуть вояки з нашого полку, вони цепом ходили туди й сюди, підібрали трьох порубаних, а тебе не було. Один (помниш? — лозівський залізничник, довгий такий) сказав, начебто бачив, як тебе скрутили махновці, до сідла прив’язали і, тікаючи, повезли з собою… Все в мені скам’яніло. Я мала-мала, та вперта, це мати знає. Отож і бійці, і рота твоя напосілись: гайда та гайда в табір. Я вперлась, руками й ногами — ні, буду шукати. Шукатиму, та й годі, хоч на край світу піду. І пішла бозна-куди, степами та селами, у людей питала, де ті махновці. Вони саме тікали з Донбасу, Денікін оружно їх підпирає, всі на бричках та на конях, а я пішки. Оце плаття в горошку на мені, були й туфлі — розбились, так я боса. Навинешся в село, баби й кажуть: осьдечки налетіли махновці, тут були, тут тобі й загули. Шарнули у волосній конторі, розпотрошили столи з докумерією: «Паліть бумажні пута!» — і навтьоки. А я за ними, за курявою на шляху. Де тільки не блукала, якого тільки горя не нагледілась! Куди не поткнись — старці, каліки, сироти; торбами вагони обвішані, торби і на вокзалах, і на шляхах, і в канавах, і в мертвушках. Думаю: «Господи, чи не весь люд пустився по світу з торбами?» І скрізь нашіптують — вурки. Того зарізали, того під колесами задушили, серед білого дня грабують. Тяглась до гурту — і боялася гурту. Оминала станції, людні містечка, йшла глухими просілками або хуторами. За літо обірвалась до рубця, вчорніла від спеки, хто стріне: «Здоров, циганко, погадай…» Кажу, на пасльон зчорніла, бо все до Азова йшла, проти сонця. Махно з Лозової тікав у своє Гуляйполе. Ніколи й не чула, що є така річка Самара, а це довелось убрід перейти, вимокла до нитки, ще й не просохла — на ніч повернуло. Знайшла в очеретах старенький човен, трохи настелила і — спати. Та хіба заснеш? Їсть комашва, і мислі жалючі, як та мошкара, їдять мене поїдом. Страшно… сама в очеретах, щось ніби стогне, хропе в болоті, тремчу з переляку, шастаю очима в потемках. «Де ж він? — думаю про тебе. — Може, в сирій землі, а я, немов заклята, топчу цю землю, бозна-кого шукаю…» Ти знаєш, я не пив, лиш пригубив чарку, а коли очнувся — тріщить голова, ніколи так не тріщала, наче обухом вдарили. Де я, що зі мною, — не втямлю. Коли бачу: якась темна хата, бочки під стіною, лави стоять, диму накурено — сиво. Корчма не корчма, лях його знає. І бачу: повно людей, мужики дебелі, всі напідпитку, зелені змії в очах. Регочуть: «Ну як, молодий, прохмелів? Ми тебе вниз головою мчали, щоб вітром продуло». Ага, думаю, махновці. Супроти мене — здоровий такий козарлюга у хромових чоботях, шаровари сині, з напуском, вишивана сорочка на крутому кряжі. Лице, скажу тобі, молоде й красиве, вуса підкручені, чорні патли до пліч. Спершу подумав — Махно. Пізніше довідався, що то Каплуненко — ад’ютант Махна. А Нестор сидів поруч. Такий незавидний чоловічок, вид у нього сірий, монашеський, і гімнастьорка сіра, і ніяких патлів — чуб як чуб. Він спирався на костур, одна нога в чоботі, друга — чорт зна в чому, в шкарбані, здається, обмотана бинтом. «Ф’ю-у! — присвиснув собі. — Оце за такою вишкваркою вся анархія пішла, степові одчайдухи під руку стали?» Дивуюсь і тим часом примічаю: хмільна орава гуде, гелгоче, Махно ж — ні пари з вуст. Хмуро сидить, вид, кажу, страдницький, чернечий, на сухому лиці — важка й скорботна задума. Тут і свист, і регіт з матом — він до всього наче байдужий, ніби точить його давня хвороба, і Махно прислухається тільки до себе. Та не так воно, примічаю, насправді, як попервах здається. Бо тільки бровою моргне отаман (а погляд!.. — пекучий, прошиває тебе до нутра), тільки моргне отаман — затихає орава. Каплуненко тут як тут: «Ви щось хотіли, батьку?» Ад’ютант сам — ломовик, жеребця, мабуть, кулаком ізвалить, а побачила б ти, як перед Нестором гнеться. «Еге, — думаю, — загнуздав Махно свою братію!» Я стою нетвердо, голова тріщить, за лікті мене підтримують. Коли це підходить Каплуненко, бантом моїм погрався (а бант у петлиці, хоч зубами одірви, нікуди не дінешся), погрався бантом, шаркнув ногою: «Женить його, хлопці! По-нашому! На Марфі повінчаємо. Ей, Марфуто!» — «Марфо! — реве гоп-компанія. — Куй жєлєзо, поки гаряче!» І що ж я бачу? Пливе до мене, ну як би тобі сказати, білогруда копиця, і де вони тільки таку знайшли. Плечі — о!.. Руки — о-о!.. Пишна та біла, як діжа з опарою, тіло на ній аж ходить. Пливе до мене, виграє на всі тридцять два зуби, солодко мружиться: «Ох ти ж мій червоненький! А ходи у мої обіймочки!» Корчма вилягає од реготу, анархія вигукує і вигукує: «Гірко!» Від того конячого іржання, скажу я тобі, скаламутилась лють у моїй голові, і як стояв попереду стіл з бутлягами, так і турнув я ногою — стіл полетів шкереберть, Марфа в крик, а мене зім’яли, і лежу я носом в окурках, з десяток гевалів на мені, я плююсь і даю таку агітацію, од якої сиплеться глина зі стелі. Ах ви, кажу, бусурмани, з кого шкуру дерете? Свого ж бідака селянина топчете в грязь, а чи подумали ви, що, затоптавши мене, червоного, білу наволоч пустите в хату, і вона ж, панська свинота, поглумиться над твоєю жоною і твоїх же дітей четвертує. Чи вам, кажу, зіньки засліпило, чи вам повилазило: кому підсобляєте? Шрапнеллю даю агітацію і бачу знизу, між колінами бачу, як Махно зламав брову (не до шмиги прийшлось моє слово), круто зламав брову і мовив: «Підведіть його. Хай знає: битиму білих, поки не почервоніють, битиму червоних, поки не побіліють. От моя програма». Сказав це Нестор з холодною твердістю, підвівся з рипом і закульгав до виходу. А я навздогінці йому: «Чи не розчахнешся, Махно, стоячи над прірвою, — одна нога за народ, друга проти народу?» Махно обернувся, його ніби вжалили: «Витрусіть з нього;— сказав, — червоне пір’я. Витрусіть так, як ми з германців трусили вовчу шерсть». Я хотів було рикошетом: «Свій свого, виходить, щоб чужий і духу боявся?» — але Махно хляпнув дверима, а мені в рот — затичку, добре-таки потрусили, пір’я не летіло, зате окопну пилюгу до порошинки витіпали. Більше Махна я не бачив. Зрідка приходив то Каплуненко, то Милюха, між чаркою вони схиляли мене до своєї роздайся-хмільної віри. Послухаєш їх, анархія — то істинна воля тіла й душі, то спасення роду людського від уседержавної муштри, від кам’яниць закону, від рабських пут підневілля. Та я горобець стріляний, на полові мене не проведеш. Кажете, не буде насильства? Дзуськи, ми за насильство, тільки яке? За те насильство, що охоронить мужика й робочого від нових божків і царків, від нового панства і ще підлішого казенного свинства. Бо влада, ми вже бачили, дуже ласий шматок: одному в пику даси, інший до престолу рачкує. Аякже, охота на чужому горбу погицать… Словом, кажу тобі, махнули на мене махновці: як не крути, не перелицюєш большака на анархіста. Минуло тижнів зо два, і погнали мене та ще сімох червоних в Олександрівську слободу. А слобода стояла тоді на межі «нейтральної зони». І ось тут, де раніше торгували худобою, тепер щонеділі продавали не скот, а людей. Махновці виставили нас, червоних, денікінці виставили стільки ж полонених махновців. І почався торг — штука за штуку, голова за голову. Торгувались затято, як татарва, вихваляли свій крам, мацали біцепси, заглядали в зуби. Ну стоїш ти, наче скотина, а тобі лізе в рот з пужалном: «Ікла покажи!» Я показав. Одного, шкуродера донського, садонув коліном — так і брикнув на землю… Як там не було, обміняли мене на паршивенького анархіста. І попали ми, що називається, з вогню та в полум’я; нас, полонених, одразу в етап, водили під конвоєм по всьому Донбасу, від тюрми до тюрми, з допиту на допит… Слухаю тебе і думаю: яка безжальна доля! Я блукала тими ж дорогами, що й ти, мов тінь, ходила за тобою — і що ж? Тільки трапила на слід у Павлограді: був такий і нема. Подалась мерщій у Синельникове — те ж саме: далі погнали. Я в Славгород — і там: заскочив Махно та й здимів. Наче лихий плутав сліди, щоб ми не зійшлися докупи. Ось ти казав про Марфу. А вона стоїть перед моїми очима, ця нещасна жінка. І якщо сміялась вона в корчмі, не дивуй: то горе її сміялось. За Просяною, біля Вовчої ріки, я наздогнала-таки махновців. Отаборились вони за попівською левадою, на широкому лузі. Брички й підводи в кущі закотили, коней пустили на випас, а самі хто куди: той у село, той під копицю сіна, лиш дозорці, як ті ховрахи, повитикали свої носи з лугової зелені. Я йду прямісінько в табір: будь що буде. Прикинулась такою бідною, такою старчихою (хіба важко? — саме дрантя на мені), що пожаліли небогу і взяли на кухню. Тут і зустріла я Марфу, вона була в махновців за куховарку. Як настане вечір, у лозах розкладемо вогнище, куліш або затірку готуємо, і поки забулькоче вода — про те, про се воркуємо з Марфою. Бачу: душевна людина, скільки повноти, стільки й доброти; але щось покрутило жінку: то вона сміється — і сльози на очах, то вона плаче і крізь сльози сміється, от ніби несповна розуму… А ще загледіла — частенько прикладається Марфа до клятого зілля, пляшка бурякової завжди під рукою. Я й не питала Марфу, вона сама відкрилась: чоловіка її, паровозного машиніста, красновці шашками порубали, на її очах стеребили; повезла криваве шмаття додому, щоб поховати, а дома ще страшніша біда — двійко дітей було, обоє від тифу померли. Хіба дивно, що заливала горе сивухою, що скотилась до солдатської дівки? Таке, бачся, життя: хто зверху — князь, хто на споді — в грязь… Якось розгомонілися з Марфою, я й натякнула про тебе, а вона каже: був такий, мовляв, молодий та гарячий, припав до душі Махнові, батько обіцяв: «Одумається — в сотники назначу». Але той, з червоним бантом, одказав Махнові: кому череп з кістками, кому серп з колосками. На своєму стояв, і спровадили його до білих, а ті буцімто погнали червоних на Лозову чи Зміїв… Марфа в’яже мовку до примовки, я й не чую, світ мені потемнів. Господи, тлію серцем, скільки пилюги дарма стоптала! Я сюди плетусь, в Гуляйпілля, а тебе назад погнали, до Харкова. За що, думаю, кара така? Чим я перед світом завинила? І вже лаю тебе лихими словами (де ти взявся на моє нещастя), згадую матір свою, згадую, як вона було напучувала: облиш того літуна, держись батьків, бо як зірвешся, дівко, з кореня, весь вік за вітром ганятиме… Лаю тебе, а на думці одне: треба шукати. Як і чим допоможу тобі, сама не знала. Ну так мені вбилося в голову: знайду, стріну тебе — обом стане легше! А не стріну… куди ж? Знов у село, на глум батькам і людям? Від такої мислі кидало в жар, де й сила бралась — шукати! Тихцем покинула табір, іду, мов, по тріски, та вже й не вернулась до твоєї «любки». Тими ж шляхами подалася назад, коли пощастить — на платформі під’їду, а то пішки та пішки; обминула нашу Михайлівку (а тягло, ну так тягло подивитись на рідну хату, бодай одним оком глянути, як там живуть старенькі), обминула Михайлівку і за Лозовою, в окопах, знайшла свій полк, він саме одбивав навалу Денікіна… Мамай попервах і не впізнав мене. Загледів, аж розвів руками. «Оце, — каже, — наша блукачка? А-яй, що з тебе осталось — тернова шпичка!» Знаєш, зустрів як рідну сестру, біга, клопочеться, де б взуття на мене дістати, де б знайти піджачок, бо вже ночі холодні. Довго з ним гомоніли, він своє—лишайся, я своє — піду. «Раз намірилась іти, — каже Мамай, — то треба йти не абияк, а з користю». Підказав, з якими людьми тримати зв’язок, що слід мені примічати на станціях та в гущі білих. Спорядив Мамай у дорогу, сказав добре слово, і я пішла. Вузлик з харчами, патериця від собак, в довгому піджаку, в парусинових туфлях — мандрую. А шляхи які? Куди не поверни — фронт, куди не поткнись — стріляють; як лісок, то банда, як містечко, то й інша влада. Всяко доводилось. Де пішком, де повзком, балками, яругами, глухими манівцями пробиралась на Зміїв, і всього, що було в путі, не згадаєш. Та одне в пам’ятку, скільки й житиму — не забуду. …Щось грізне віщував той вечір. Я йшла стежкою, яка губилась у високій пшениці. Хліб давно перестоявся, ніхто не косив його, і зерно осипалось додолу. Пощупаєш колос — пустий. А земля аж біла від осипу, і стежка біліє, і стебло, вимаяне на спекотному вітрі, димчасто- біле. Здавалось, білий смуток повився над ланом. Думаю: господи, збожеволів світ. Люди косять одне одного, мруть від голоду, а тут гибне чистий-пречистий хліб. Дибаєш полем — стежка, мов той жолобок із пшеницею, рипить під ногами сухе зерно. Хліб під ногами голодних… Було тихо й синьо, як часто буває наприкінці літа. І раптом, ну просто мигцем, споночіло в степу. Бурхнув сирий низовик, враз потемніло небо, зануртувалося поле. Хмари — низом, низом, над самим колоссям, так і причісують гривки пшениці. Де й поділися гони — чорно й темно кругом. І тільки на заході — червоні розводи вечірнього сонця. Мені стало страшно, я побігла стежкою, хмари клубочились над головою. Там, де кінчався пшеничний лан, голубів клаптик неба, і на голубому чітко виднілись темні тички телеграфних стовпів. Між ними рухалась довга нескінченна валка. За стіною хлібів то витикалась коняча морда, то пропливала копичкою хура, то бовваніли згорблені постаті. «Військо, — подумала я. — Мабуть, хтось, відступає». Аж ні. Підійшла ближче, прислухалась: жіночий лемент, кигикання дітей. Наздогнала той караван. Біженці… робочі сім’ї з Донбасу. Бредуть польовою дорогою, кінця їм не видно — як мурахи, виповзають із хмарної балки і губляться в хмарній далечі. Деінде кінні упряжки, і на них горою домашні бебехи; та підвод мало, більше «ручного» транспорту: саморобні тачки, коляски, тарантаси. Ідуть купками — либонь, сім’я за сім’єю, жінки з немовлятами, з вузлами, відрами, з посудом. Одна баба веде козу, бідна скотина рветься, по- людському голосить, баба хрестить її лозиною, плаче й проклина мужиків: «Щоб ви, пропойці, вигибли з вашою войною…» Кривий дідок ледь-ледь кутильгає за гуртом, важко йому, бо несе в руках, як немовля, тугенький снопок тютюну. Всі чорні, обірвані, запилюжені так, що лиш світяться очі, — ніби вийшли з пекла. Я пропустила кілька гуртів людей, аж тут уздріла: котить перед собою тачку висока молодиця, висока та худа-худюща, як стеблина, вітер дмухне — зламає. У возочку, серед хатнього мотлоху, сидить біленька дівчинка, з білими кісничками. Воно, сонне дитинча, зірвало голос і вже не плаче, а сипло ікає, тре кулачками підпухлі очі та щось просить, — може, води. Мати як не чує того безупинного хлипання, з останніх сил налягає на тачку, страшно, їй-богу, дивитись на жінку — так вона пружиться, бідна, аж їй вивертає лопатки. Бачу, зараз упаде, вже заплутуються ноги, я кинулась допомагати шахтарці, вона й не помітила спершу мене, — осліпла, чи що, від напруження. Горе швидко знайомить людей. Пройшли версту або дві, і я вже знала, що тікають вони з Луганська, що місто вирізане й пограбоване, а в гірницьких селищах осталися тільки здичавілі коти; то красновський полковник Бєлов наказав козачні: візьміть Луганськ — і кожний матиме 2 тисячі карбованців нагороди, опріч того, на 24 години місто віддається в безперешкодне хазяйнування переможців — на знак помсти робітникам за те, що начиняли снаряди піском. Але біла козачня, захопивши Луганськ, хазяйнувала не добу, а цілий тиждень. Бідняцькі квартали були встелені пір’ям та битим склом; з кранів текла не вода, а кривава юшка — водогін, ходила чутка, біляки загатили трупами. Котимо тачку вдвох, шахтарка свою душу виливає, гомонить про чоловіка-партійця, котрого послали в Одесу на секретне діло. Жаліється: як пішов чоловік з весни — ні слуху ні духу про нього. Може, й могила заросла травою. А вони от із дочкою пристали до біженців, була думка — тікати на Харків, та, кажуть, і Харків взяли денікінці, по наших тилах чигають білокозачі сотні, і куди їх, бездомних луганців, недоля жене — самі не знають… Все темніше хмаровиння облягало небо, вітер дужчав, запахло дощем і валка посунулась швидше, то там, то тут збивалися в купу тарантаси, жінки сварилися й хапливо розгрібали своє манаття, задні обганяли тих, що застряли на шляху, хоч поспитати, куди й чого поспішають люди, — однак не сховаєшся від грози, бо кругом же голий відкритий степ. Любина — так звали біленьку дівчинку — яке мізинча, а хутко відчула: щось недобре коїться. Притихла, посерйознішала, закутала хустиною товстеньку гільзу від снаряда (то була її «дочка») і давай по-дорослому вичитувать ляльці: «Мовчи мені, не скигли, бо почують солдати — заріжуть». Завирувала темінь, ударив зненацька буремний шквал, вихром шарпонуло тарантаси, покотило в пшеницю відра й чиюсь одежину, валка зупинилася, і накрила її чорна, мов дьоготь, злива. Ми кинулись під тачку, жінка полою обгорнула дитину, я обняла шахтарку за плечі, ми притислись одна до одної, як щенята, а нас репіжило вітром, а злива сичала й хлюпотіла, і вже під ногами вода, тече вода за спиною, виполіскує очі, ручаями ллється по шиї, по грудях — від холодної купелі затерпла^ душа. «Мамко, мамко…» — попискує Любина, тремтять її кісточки, ми затуляємо дитя, коліньми стоїмо у баюрі, наші коси злиплися, і ми всі троє злиплися в одне зсудомлене тіло. Щось несусвітне робилось навкруг. Не було ні неба, ні землі — сама лиш вируюча тьма, потоки води, бухкання жерстяного вітру. З каламутного виру час від часу долинав надривний плач дітей, десь поруч бився в упряжці кінь, тріщав дерев’яний візок, хтось гукав у темінь: «Сте-е-фо-о!.. Рядно-о… вай сюди-и-и!» Злива бушувала всю ніч. Ми так і сиділи, скоцюрбившись під низеньким днищем візка, нас занесло мулякою, Любина задрімала на руках у матері — синя-синя, як баклажан. Ось і ранок, небо піднялось, посвітлішало, я силкуюся встати — не можу: до землі мене присмоктало… а ноги — немов поліняки… Запарувало в степу. Закопошився людський мурашник. Прибиті дощем, мокрі й забруднені біженці схожі були на мерців. Поволі длубались у грязюці, з калюж виловлювали череп’я й зеленкуваті яблука, піднімали старих та немічних. Лиш тепер я огледіла, як похазяйнувала буря вночі. Повалила телеграфні стовпи, розкидала біженські торби й вузли, позносила в канаву тачки. Глибоченні водориї так і порізали нашу дорогу. А пшеницю вимняло й столочило, живого місця нема — там накрутило чубатих «півнів», там злизало ріллю до самої глини, там нагорнуло цілі острови чорного тужавого мулу… Сонце повисло в тумані — безкровне, молочно-біле. Сиро й похмуро було в степу, і валка сумовито рушила далі. Дорога, затиснута між двома горбами, круто спускалась до річки, це була не дорога, а вузький багнистий рівчак, колеса по втулки грузли в болоті, і люди місили рідкий заміс, ні поступитись, ні обійти не можна — обіруч слизька й висока стіна косогору, свіже обривисте глинище, порите недавньою зливою. Саме тоді, коли біженці скупчились у вузькій горловині, ледь-ледь проштовхуючись до мосту, воно — найстрашніше — й сталося… «Козаки!.. Козаки!»— наче сіллю приснуло в очі; на мить завмер, зупинився людський ручай, біженці сторопіло озиралися: де воно, що? І раптом: «Тікайте!» — шибонуло з виляском, валка розсипалась, заметушилась в яру, діти й старі повзли, дерлись на виступ кручі і, зриваючись, клубками падали вниз. А з-під мосту, із-за шелюги, як орда із засідки, хмарою вихопилися вершники. Вони злітали на горб, полосуючи небо шаблями, і на конях стрибали в гущу людей. «Ату їх!.. Чави!..» — з реготом гупали в канаву, топтали й рубали біженців, підкошені падали, як снопи, заміс кров’янів і тужавів, дике зойкання роздирало туман. Я й не помітила, куди метнулась шахтарка з Любиною, сама очманіла від жаху, щось тільки мариться — лізла на прямовисну кручу, глина осипалась, а я таки лізла, ось і нагорі, та в пшеницю, та під гривку, скуйовджену бурею; як миша, притаїла дух, а повз мене і через мене шугали коні, з гиком неслись біляки: «У грязь совдепів!» — яр захлинався од крику, з того несамовитого крику аж сивіло полинове небо… — Я бачив, Килино, що лишилось од біженської валки. Бачив, як вусатий штабс- капітан прикінчив твою маленьку супутницю… досі тріпотять мені білі крильця її кісників. Одного не знав: що й ти пройшла крізь ту м’ясорубку. — Скажи… тобі не здається, що світ дичавіє, що люди вироджуються? Хіба може розумне створіння підняти шаблю на матір, підрубати корінь, від якого росте й живиться? Це ж самогубство… — Ні, мені здається: людська історія тільки починається. Що було до нас? Війни, походи, знищення цілих народів і країн. Ми, наша революція відкриває історію звільненої праці. А те, що ти бачила, — то останні сплески дикунства. То звірина мста приречених, у котрих виривають ікла. — А скажи… чи знов не наростуть вони, ті ікла? — Якщо в самому зародку не вб’ємо хижацьку думку про те, що є «чисті» й «нечисті», що є люди першого і другого сорту. А якщо ти «чистий» — ясно: дави й ковтай «нечистого». Революція каже: к чорту богів! к чорту святих! У нас один-єдиний бог — земна робота, і перед ним, цим богом, усі однакові, усі святі і рівні. Проти намету, в дощовій ковбані, стояв санітарний биндюг. Дишло його стриміло, наче ствол гармати; міцний, окований залізом передок нагадував лафет дальнобійної. Ніхто не здогадався відкотити фургон, і ця незграбна махина, що стовбичила перед самим носом, спершу дратувала, гнітила знекровленого бійця. Потім він призвичаївся, навіть радів: є що розглядати… Ротний лежав у наметі, на приземкуватих нарах, і коли він знизу дивився на той биндюг, йому ввижалося, що хтось викотив чумацький віз у самісіньке небо і він пливе над сірим степом, над летючими димками розкошланих хмар. Ліниве осіннє сонце, як руде лоша, тихо плететься за возом, то губиться, то виринає з туману; у шпицях мерехтить, пересипається холодний пісок проміння. Пливе колісниця по хмурій бистрині часу. І ротному здалося, що на тій колісниці від’їжджає рік дев’ятнадцятий з усіма тривогами й сум’яттями, з першими боями і не останніми втратами. Відбарабанив гарячий метушливий серпень, одвихрив багряним листям вересень, у венах революції, як у виноградних лозах, відшуміла бунтівна зелена кров, а тепер наступає нова пора — пора змужніння, дозрілих ваговитих рішень. Для нього, для молодої дружини, для всього полку наближається щось нове, що саме — ротний поки що не міг збагнути, але він жив і гоїв рани, сподіваючись на великі й рішучі зміни. Вітер лопотів у полах намету, вистуджував обличчя м’ятним духом пізньої зелені, прихваченої морозцем. Килина, схилившись над чоловіком, навіювала світлий смуток журливо-задумливою піснею дівоцтва. Спокій обгорнув його волохатою буркою, задавнена солдатська втома пригнітила до солодких нар; склепивши повіки, ротний, як і білявий хлопчак з дитинства, поринув у теплу воду, забрав у свій сон і лопотіння вітру, і світлий мотив про дівчину-тополю. Він раптово заснув, заснув у ньому і ниючий біль, затихли й рани під сухими бинтами; та навіть уві сні не покидало його відчуття, ніби він пливе, ніби широка течія несе його по широкій долині, щось нове, бентежне голубіє ген-ген за далеким обрієм. Він спав міцним, здоровим сном людини, яка почала одужувати. Після того, що довелося йому стерпіти, — палючу спрагу етапів, єзуїтську винахідливість допитів, задушливий чад останньої душогубки під котельнею, — після всього пережитого брезентова халупа військового лазарету видалась йому райською обителлю, а дубовий лежак — периною. Він зараз блаженно спочивав, розкинувши натомлені руки, немов плугатар серед ниви; він був ущерть наповнений щастям, тією освіженою радістю, яку дає молодому подружжю вистраждана зустріч і хмільне святкування зустрічі. Він спав, проте цілком ясно, може, підсвідомо, відчував: Килина поруч. Вона ось тут, над його сном: дихає — для нього, розчісує косу — для нього, пучкою лоскоче дрімотливі губи — його. Він учуває кожен її рух, кожен доторк і відповідає тим же: крізь сон усміхається — їй, кумедно ворушить бровою — їй, ловить губами пальці — її. І ця трепетна близькість, ця дивна мова закоханих, як і сама присутність найріднішої істоти, виповнює тіло й душу гордою мужською силою, певністю в собі, в своїй необхідності. Любити, чекати, бути потрібним… Як світ, старі слова. Та скажіть, братове солдати, коли вас груддям привалює в окопах, корчить смерть у тифозних бараках, до кісток промиває осіння хвища, скажіть, що вас піднімає з окопних завалів, з тифозної гарячки? Що вам світить крізь тьму порохового диму? Либонь, очі матері, сиві од журби чекання. Очі сестри, що скніє всю зиму над пряжею. Очі подруги, спраглі за ласкою, за давно не чутим «люблю». Адже заради них, найдорожчих і найземніших людей, ми кидаємо в багно і в кров свою молодість. Заради того, щоб сліпі од вічного поту прозріли, щоб глухі од вічної золотухи зцілились. Заради простого буденного щастя, а не гучних пишномовних декретів. Ротний спав у наметі, спокійний за себе й дружину, за майбутню долю обох. Все найтяжче — позаду. Мов літні швидкоминучі зливи, схлипнули, одійшли в минуле перші несмілі бої з відступами й переходами; революційний полк вибуяв, на поразках вигострив силу і класову злість. Після поповнення (а йому придали дві батареї гармат і броньовик «Смерть капіталу!») полк окопався за Валуйками, вріс у землю намертво і, як сказав Мамай, нині, у переломний момент боротьби, він готовий витримати будь- який нагніт золотопогонних денікінських орд. Словом, живе й мужніє пролетарський полк, і ротний у своєму полку, і поруч Килина. Вона тут, чорнява уперта блукачка, його друге єство, його недремна совість. Вона стереже його сон. Коли теплі дівочі пальці легенько торкаються чоловікових губ, він усміхнено мружиться, бере її у дрімотний затишок, горне до себе, як хмарину, як лопотіння вітру, і швидка течія несе їх все далі й далі за журавлиними ключами. Сновидіння й дійсність химерно спліталися. Ніби за глухою стіною враз басовито зашуміла ріка. Десь поза наметом прогупали стомлені коні, забігали солдати, загукали: «Братва! Наших привезли!» Мабуть, стовпились бійці, з гамору й метушні виривались збуджені голоси, хтось когось духопелив чи боров, довкола сміялися, весело під’юджували: «Так його, так!.. на лопатки!» — «Пустіть, чорти, задушите!» В таборі запахло кінським потом, зопрілою повстю, цей запах довго ще стояв у повітрі, а гам і людські голоси віднесла кудись течія, і ротний проспав найцікавіше — зустріч полонених. Тих, що пройшли з ним стонадцять кругів денікінського пекла і чекали в підвалі генеральського присуду. Ротний відсипався, але поволі заповзав у душу неспокій. Здавалось, ніби крізь теплу стоячу воду хтось позирає на нього напруженим зором. Невідома сила підняла його з сонної глибини, виштовхнула на поверхню — і ротний прокинувся. Де він, що з ним — одразу не втямив. Змахнув туманець з очей, прокліпав: над лежаком гойдались дві сонячні плями. Обличчя. Знайомі обличчя. Ось Килина, мале засмагле циганча, на вустах — стриманий усміх: «Дивись, кого привела!» Кого? Невже Гарбу? Щоб я скис, то його верблюжа головешка, його побитий антрацитом лик, його підсмалені острішки брів! — Гарба, це ти? — Та вроді що я. — З того світу повернувся? — Як бачиш. Підвела комплекція — не проліз у райські врата. — А наші? А решта підвальників як? — Так що вважай, що тут. Тринадцять душ, якраз чортова дюжина, одним махом прилетіли в полк, допіру спішились, ще й пісок на зубах скрипить. — Тринадцять? Значить, не всі? — Так що не всі. Хведір (помниш? — отой кислодухий) як вискочив з підвалу, то шаснув за котли, думав, що сховається, там його ударники й добили. А Кіндрат, з бувших табунщиків, та ще Йван-рубцюватий, вони бігли за нами, тут тобі ніч, перестрілка, білі чи наші на бігу й поклали… — Ну кажи, викладай, Гарбо, як воно було? — ротний звівся на лікті, забинтована голова його, ніби пов’язана чалмою, білим сугірком виднілась на темному фоні брезенту; він нетерпляче заглядав у довгасте, чавунно-сіре лице шахтаря, на якому не було ні подиву, ні хвилювання — лиш спокій та кремінна міць. — А що тут казать? — Гарба двинув кряжистим корпусом, під ним рохнули нари. — Було як було. В саме тім’я довбонули Денікіна. Там же вузол, їхня ставка і вся суча канцелярія, а що того офіцерства — як черви в гною. Бо, кажу, позиція надьожна: тил, сидять на рейках, п’ють та барахольствують. Для годиться виставляють одиночні караули. Це нам треба знати: по тилах бити зручніше. Така, брат, паніка, що свій свого душить, аж тріщить. Ну, значить, наші (на світанку, коли й птиця спить) як гахнули! Кулеметним вогнем одрубали вокзал від котельні, щоб не було підходу; одні січуть по вікнах, інші бігом у підвал, де з нас галушки варили; зняли охорону, висадили двері з м’ясом і: «На волю, братва!» Ми сипонули в двір, хто в чому був — босі й напівголі, а воно темно, чорно, як у глухому забої. Картина, скажу, біблейська: ніч, осіннє болото, тьма — як смола, і стрибають у тьмі адамові діти. Вокзал двигтить, з вікон так і блискає — по нас, голяках, лушпарять. І здорово лушпарять, наче горохом: «Та-та-та!..» Ми, значить, перебіжками, пригинці, по калюжах та до скверу. А там на коні — прощавай, кума! Тільки вітер завив у вухах… Вже в степу я додивився, що отець Сіроштан (він сукупно з добровольцями учиняв наліт на станцію) прихопив з собою ще й язика. Ти його знаєш: того конвоїра, що взивав тебе землячком. — Чмиря? — Чиря, чи Чмура, не скажу. Плюгавенький такий, з жовтими заїдами. — Він. Землячок-перевертень. Це добре, що привезли сюди денікінську вошу. Добре! У мене з Чмирями давні рахунки. Буде, як сам Оникій повторював, дуже милая бесіда… Багряне з крепом Молодість швидко лікує рани. Вже за два дні ротний піднімався, а через тиждень ходив між окопами, приймав необтяжливе ротне господарство. Хмарним клубоччям насувався жовтень. Випадав то холодний дощ, то мокрий сніг, земля розкисла і більше не вбирала вологу — в траншеях по коліна стояла густа, мов кисіль, вода, бійці не встигали сушити своє манаття і, щоб зігріти душу, в Христа-бога лаяли небесну канцелярію: «Контра, видать, на верхотурі засіла. Бач, ллє і ллє, як з відра, вимокли так, хоч вірьовку сукай». — «А чого, зсукаємо! — відказували інші. — Вірьовка знадобиться… для пса Денікіна». Ротний ходив з траншеї в траншею, прислухався до розмов і не пізнавав свій полк. Недарма кажуть: біда навчить, як коржі з маком їсти. На свої очі пересвідчувався ротний, що озброєне робітництво й селянство ціною жертв та поразок набувало військової мудрості. Найперше, що вразило його, це продуманий вибір позиції. Полк зайняв оборону над крутим берегом Осколу, на високих горбах, які, висловлюючись мовою бойового статуту, панували над усією довколишньою місцевістю. Річка була не глибока, але багниста, правий берег відлогий, рівнинний, з багатьма затоками й мочарами; форсувати Оскіл можна було тільки пішим строєм, по грузькому болоту, під шквальним вогнем стрілецьких рот. Кілька разів денікінці намагалися обійти полк з лівого й правого флангів, але там підковою замикали укріплену зону перший та третій батальйони, які щоразу вогнем та багнетними контратаками відкидали біляків за річку. А тил червоного полку надійно прикривав густий Валуйський ліс, де в куренях та землянках розміщались обозники з усім підсобним хазяйством — кухнею, каптьоркою, конюшенним двором. Друге, що приємно здивувало ротного, це, так би мовити, військова переплавка людей. Він добре пам’ятав, як створювався полк і яким сильним був дух партизанщини. В червоні загони вливалась або неімуща бунтарська маса, що ніколи не тримала в руках гвинтівки, або ж фронтовики, яким печінки проїла муштра та офіцерський мат. Тоді багатьом здавалося, що порядок, внутрішня дисципліна — то буржуйські пережитки; фронти качало од мітингів: «К чорту начальство!.. Наїлися!.. дайош вольную жисть!» Навіть воєнспеци вважали, що нова армія має воювати тільки по-новому: коротким навальним штурмом, нічними нальотами, обхідними кавалерійськими рейдами. Дехто зовсім відкидав тактику оборонної позиційної боротьби, по-своєму витлумачуючи лозунг: оборона — смерть революції. А зараз… Минуло півроку, наставив Денікін синців, загнавши полк у глухий куток, і солдати з головою заривалися в землю, довбали запасні ходи й траншеї, нагортали капітальні оборонні вали й укріплення. Це був уже не безладний циганський табір, а справді регулярна військова частина, яка жила за всіма правилами гарнізонної служби: караули, дозори, наряди, зв’язок, розвідка, — все працювало чітко й продумано, в усьому відчувався армійський порядок. Не було галасу й метушні (бо, як сказав Мамай, скоротили посаду начальника паніки), була спокійна впевненість: полк тримає висоту другий місяць і, якщо накаже революція, буде тримати до останнього патрона. Ротний ходив між солдатами, придивлявся до нових людей, і чомусь пригадалась йому сухорлява маленька жіночка, яка тихо й непомітно порядкувала дома, кожному знаходила роботу, тримала у своїх розторопних руках всю чубату сімейку… Хто старшинує в полку, ротний збагнув, коли побував на літучій військраді. Коло цегляного маєтку, що самотньо тулився в почорнілому саду над Осколом, зібралися члени полкової ради — агітпропівці й солдати з окопів, командири й зв’язкові. Десятків зо два бійців, хто в шинелях, в шкірянках, а хто в піджаках, стояли тісною купою, дружно смоктали з рукавів їдучий цигарковий димок; їхні козирки, ремінні шабельтаси й портупеї мокро блищали, і хмільно світилися очі, бо дощ дощем, а цікаво, грець його матері, як ріже по світовій контрі наш полковий комісар. Он він зіп’явся на ганок, сам щербатий хлопчина, плащ у нього дірявий і картуз подзьобаний кулями, та послухай, синашу, як бусурманів креше — лучче не треба й артпідготовки. Ротному здалося, що Мамай аж підріс за літо, підсмаг і витягнувся. Він став скупіший на слово, тримався вільно, навіть дещо самовпевнено. З усього видно було, що солдати прийняли Мамая у своє товариство, полюбили його промови і щербатий усміх, його хлоп’ячу соромливість і комісарську твердість. «З таким полком не пропадеш», — сказав ротний дружині, коли повернувся в «сімейне» шатро. Він повернувся з окопів мокрий і стомлений (тягло йому рани в дощову погоду), але підбадьорений міцним табачком і міцним солдатським настроєм. …У саду, біля спустілого маєтку, чорніла така ж покинута клуня — без вікон, довга й сліпа, зашальовані стіни обросли ядучо-зеленим мохом. Одвірки були скособочені, і коли ротний висмикнув штабу, — двері не відчинялися. Заклинило. Рвонув за дужку — грюкнули двері, у вічі кинулась тьма, війнуло запахом цвілі й сирого павутиння, а найвловиміше — гіркуватим мишиним послідом. День стояв похмурий, і в низькій комірчині, де й без того було темно, ротний спочатку нікого не загледів. Пройшов у дальній куток, постояв. Як у погребі, тут було вогко, неприємно відгонило рештками гнилого збіжжя. З темряви, коли зір уже призвичаївся до неї, викублилось щось незграбно-кудлате. Воно заворушилося, підминаючи злежане сіно, горбом вигнуло спину й спросоння чортихнулося. По голосу ротний пізнав: Чмир. Оникій Чмир, конвоїр війська Донського, а тепер в’язень-нахлібник пролетарського полку. Уздрівши свого землячка, Оникій аж гикнув з несподіванки. Якусь мить сидів з роззявленим ротом, ніби гадав: приверзлося йому чи справді-таки з’явився привид із тамтешнього світу? Він сидів нерухомо, увібравши голову в плечі. Вим’ята шинелька, і штани в гармошку — все було в павутинні. І тхнуло від нього мишами. Отямившись, він шпигнув землячка гострими прудкими очицями: — Побідитель — ге!.. — живий, трясця його матері? — Живий. Я живий, і наша революція жива. А тобі з недоносками генералами — останній алілуй. — І як я схибив, чорт, нада було тугіше! — блиснув Чмир із кутка зеленаво-холодними світляками; з вовчою тугою він глянув на руки большака, ніби й досі не вірив, що той вирвався з міцного шпагатного пута. — Судити прийшов, красний голяк? — Судити. За Грицая і Марфу, яких ви поговором убили. Забув? — Ге, жалільник знайшовся. Всіх не пожалієш. Батько мій казав: «Спориш для того й росте, щоб його топтали…» — Отруйний ти, Чмир, як грибкова пліснява. Сам же із злиднів, а злидня доїдаєш. Кого ти в’язав і до стінки водив? Гречкосіїв, які годують світ і тебе, лишая повзучого… За мертвих судити прийшов. За те, що в собачу шкуру пошився, продав совість і революцію нашу за об’їдки з генеральського столу. — А ти, красний голяк, не тикай мені в зуби своєю революцією. Що вона, ковбаса, твоя революція, що ти в зуби тичеш? Оникій підпер коліньми сухі прокурені груди, в яких, мов сажа, з роками осідала пекучо-голодна злість; ця ненаситна шлункова печія випалювала душу, сухими лишаями виступала на тілі, точила й поїдала озлоблений мозок. «Дай!» — трепетало нутро, і він хапав останнє з-під рук у батька, у братів, у сусідів — скрізь і всюди, де зверху лежало. Але в житті виходило так, що дармового, готового було недохват; за чим не простягнеш руку — б’ють тебе в самий писок, ганяють, немов Сірка, і це ще більше озлоблювало Чмиря — до нестями, до сліпоти. «У-у, ненажери! — проклинав він тоді усе ненависне людство. — Жаль, понімаєш, крихти для чоловіка». Голодна лють засліпила його й зараз. Підпершись коліньми, стиснувши себе ліктями, Чмир увесь наструнився, ніби готовий був от-от стрибнути й кігтями вчепитися в горлянку свого супротивника. Але мстивістю він упирався тільки в думках, бо знав, що ротний може скрутити його в баранячий ріг («Ич, насупився, уражоний!.. А мускули, як балабушки!») І Чмир зацьковано прилип до стіни, блискав із темноти пекучими вугольками та очмуряв «земляка» словесним димом. — Ти мені отвіть, жалільнику. Що вона дає солдату, ваша революція? Біляки хоч сухарями годують, а твої комісари чим? Красними словами? Обіцянками-цяцянками? Нема дурних — самі їжте… — Ви, Чмирі, самі себе хочете перехитрить. Як той циган: ось купить сусід кобилу, кобила принесе лоша, а ми вкрадемо лоша й покатаємось… Та, звісно, на чужому возі далеко не заїдеш. — А ти, голяк, не вчи нас, як жить. Ми, Чмирі, понімаєм жизнь. Ми люди кріпко вчені й ще кріпше друковані, кого завгодно на розум напутимо… Ти ось чортом на мене зириш, думаєш, бога за бороду піймав, а послухай, що тобі Чмир скаже. Була тьмуща воєн, була холера й чума, був голодний мор по всіх краях і землях, які дуби стояли — поваляло й потрощило, а ми, нижчі трави й тихіші води, живемо, слава богу, живемо й плодимось, коріння глибше пускаємо, і якщо вп’ять стрясеться потоп — ми, Чмирі, сухі й з потопу вийдемо. Бо так понімаєм жизнь: за великим не ганяйся, малого не обминай. Або як батько вчив: поки ждатимеш жданки, спадуть підштанки, а ти не жди, хапай, що є, бо інший схопить. Ротний підступив ближче, прямий і суворий, як солдат у караулі; в темряві його худе знекровлене обличчя видавалося ще блідішим, очі були з гарячковим блиском; він дивився в упор на Чмиря, ніби хотів своїм поглядом пришити його до стіни. — Не для того, — сказав ротний, наступаючи в пітьму, — не для того ми революцію засіваємо, щоб Чмирі наш посів у самому зеленку потравили. — Ти, уражоний, не той… легше, легше, — Оникій посунувся задом у куток, у цвіль та сире павутиння, де пахло мишами; далі відступати було нікуди, і він підібгав ноги, увесь немовби сплющився, маленький рудий чоловічок, якому страх за своє існування надавав злої рішучості. — А нащот посіву, — одпихався Чмир верткими словами, — я тобі нагадаю батькову притчу. Слухай, жалільнику, слухай і на вус мотай євангельську мудрість. «От, — казав мені батько, — уподобав господь чоловіка, що сіяв добре зерно на ниві своїй. Уподобав і дощику послав. А як люди спали, прийшов сусідочко-ворог та й розкидав кукіль поміж пшеницею. Ну, вродило зерно, вродив і кукіль. Прибігли слуги того господаря й кажуть: „Пане, хіба ти не добре насіння посіяв? Звідкіля ж узявся кукіль?“ — „Е-е, — подумав господар, — це сусід заподіяв порч“, — і замислив помститись йому. А слуги своє: „Хочеш, пане, ми підемо й вирвемо до корінчика той кукіль“. Тут господь і шепнув чоловікові: „Хіба ти не знаєш, які заповзяті слуги твої? Виполюючи кукіль, вони й пшеницю к бісовій матері витопчуть. Нехай ростуть обоє, — каже господь, — а в жнива скажи своїм женцям: зберіть перше кукіль та пов’яжіть у снопи, щоб спалити, а пшеницю складіть у клуні моїй“.» От як навчив господь! — вивершив Чмир і ніби аж підріс у власних очах, і навіть реп’яшину борідку задер з таким, знаєте, півнячим викликом. — Ну й що? — знов підступився ротний. — А те, комісарський голяк, з тобою і твоєю революцією буде, що з тим біблейським дурнем, який не послухав божого слова. Бог йому своє, а в нього своя нетерплячка: спалив сусідові хату, слуг послав на кукіль, і ті вже так постаралися — ні пшениці, ні трави, чорна латка, як погоріло. Розлютився тоді неборак і давай своїх полільників та женців на капусту сікти… і пішов з торбою в світ, а за ним сусід з ножакою. Ну, що ж він замав, дурень чумний? — Оникій потягся колючою борідкою до «земляка», ніби збирався відкрити ще якусь важливу таємницю, вид у нього був змовницький. Він обшастав темні закутки клуні, хоч тут, крім них, нікого не було, і перейшов на довірливий шепіт. — Слухай, що я скажу. Тікай, доки не пізно, од своїх комісарів, вони дурять людей обіцянками. Дурять і цькують сліпих на законну власть. А батько вчив мене — краще не тягайся з властю, не дратуй сильних, бо тебе ж з’їдять. До сильних треба з підходом: «Здравія желаю… що вволите, вшевродіє?..» Начальство, воно любить уваженіє. Ти поклонишся йому, воно погладить тебе, а тим часом, поки воно гладить, не зівай — лізь йому за пазуху, до живого… Чуєш? Плюнь, кажу, на всяку політику, з неї наїдку нема; гайда удвох на роздобутки, я навчу тебе, як жить… Чмир затих, підняв із кутка насторожені очі, в яких теплилась надія: клюне чи не клюне? Але в погляді ротного він прочитав лиш одне: огиду. Люту огиду, більше нічого. Та навіть збагнувши, що підходить розв’язка, що вся хитромовність його даремна, Оникій судорожно упирався всім своїм єством, всім озлобленим мозком. — Ти чого?.. Ти чого наступаєш, уражоний? Я добра тобі зичу, як-не-як — свояки, а ти зуби ціпиш. Не хочеш — оставайся з своїми голяками, додихай, тільки душу мою відпусти. Відпусти мене, бо однак Чмирів не стребите; ви, майбутники, сієте, та, рубаючи один одного, і женців по собі не залишите. А ми, Чмирі, — попомни моє слово, — доживемо до жнив, і ще ваші діти хліба у нас проситимуть. — Так от, Чмире, — сказав ротний з притиском, з нервовим тремтінням у голосі: — Так от. Щоб чмирівське поріддя не зжерло народ український, і революцію нашу в самому зачатті, і труди наші криваві, виношу вирок тобі — наглу смерть. Це тобі амінь і остання моя крапка. — Ротний вихопив наган, Чмир інстинктивно закрив обличчя руками, затулив отерпле життя, мов крадену булку, і ротний всадив кулю в схрещені п’ятірні. Синій короткий спалах на мить розірвав пітьму, фосфорично зблиснула цвіль по кутках. Ротний вийшов на світло, в очах було сухо й жовто. Змахнув павутину з чола, та тільки розмазав слиз; губи, долоня, рукав шинелі — все було слизьке й маручке, він гидливо сплюнув, але й плювок не звільнив його душу від наростаючої огиди до себе… убив. Лице одразу посіріло й осунулось, він наддав ходи, якось нервово запнувся в комір і пішов од сарая, спустошений вибухом наївної жорстокості. Йшов знівеченим садом, який обгризли коні й стоптали бійці, і на думку спливали слова, десь почуті або ж вичитані з книг: «У мене таке відчуття, ніби ваша милість… тре мою руку тертушкою. Не поводьтесь з нею жорстоко: адже вона ні в чому не повинна… безсердечно зганяти свою злість на такій маленькій частині тіла…»[2] Ротний силкувався згадати, де він чув ці слова, хотів збагнути, чому саме вони спали на думку, але щось заважало йому; це щось було картою з червоними жилками залізниць, і карту України розсікала навпіл шабля поручика… Людина, яка виросла на землі і в землі, в дитинстві їла й спала у піщаній борозні, не раз тонула в Поліських болотах, гноїла свою молодість у солдатських окопах, — така буденна земна людина жила й мислила по-буденному. І треба було надзвичайне душевне потрясіння, щоб вона звернулася до неба, до вітру, до сонця урочим віршованим словом. На хрестах бойових доріг Розпинають нас вітри, І степи лягають до ніг, Мов продимлені прапори. Ротний шептав ці слова, приголомшений величчю завершального походу і того світу, що відкривався їхнім очам. Розкрилений на всі чотири сторони, пломенів багряний Таврійський степ. Мов з небесної висі було видно, що земля кругла, що вона пливе, як Ноїв ковчег, безмежними водами вселенства… Було видно, як степ могутнім крилом угинався за обрій, як сідало сонце в далеких водах, а з-під сонця, з палаючих хвиль, зринали, виходили батальйони, полки, дивізії; вони виходили ніби з вогню, з фантастичного горна богів, і горіли на сонці будьонівки, зблискували багнети, кумачем пломеніли знамена. На штурм Перекопу йшла Південна армія. Ротний їхав у кінному строю, поруч нього їхала Килина: вона вже не скидалась на обідране циганча, вона була бійцем сангрупи, новенька військова шинеля облягала її струнку дівочу постать, а шкіряний кашкет робив її схожою на козачка. Вони їхали поруч, підсвітлені сонцем, зрідка переглядалися, і ротний кивав їй згорда: «Казав же, буде похід до моря, і ми йтимем в одному строю…» В суворих лавах полків і дивізій не було відособлених підрозділів, не було відокремлених боєодиниць, поділених на чини й ранги. Всі були злиті воєдино, всіх захопив наступальний ритм похідних колон. Кожний, від командарма Фрунзе до полкового писаря Сіроштана, відчував вирішальну значимість подій, котрі чекали їх за Турецьким валом. Кожний розумів, що від сьогодні круто зміниться доля країни і його власне життя. Ротний не знав тоді, що попереду в нього будуть не менші битви — з голодовками, з болючим зневір’ям, з перемогами й відступами. Килина не знала, що не вічно іти їм ось так, плече в плече, доведеться бути й самотньою, доведеться з купою дітей пережити ще не одне лихоліття. Вони не могли передбачити складні повороти у власному житті, але вони твердо вірили: що б там не було, лавина, яку вони зрушили, — лавина революції — не зупиниться… Таврійський степ, багряний захід сонця і рух наступаючої армії — це було небуденне видовище. І небуденні слова зринали з глибини враженої душі рядового учасника походу: …степи лягають до ніг, Мов продимлені прапори. 1966–1967 рр. МОВЧУН Повість 1 В нашій хаті радість: до матері прийшов свататись дядько-одинак із Бердишиного. А вже вечір, вікна у нас позамерзали, їх густо запушило інеєм. На столі пострілює з консервної банки чорний мотузяний гнотик, у хаті темно й пахне олією (заради такого свята не пожаліли й олії для світла), і ми, троє менших дітей, тихо-тихенько лежимо на печі, висунувши на край свої нетерплячі голови. Цікаво. Я ніколи не бачив, як сватаються до матерів. Він сидить за столом, чужий головатий дядько, міцний і натоптуватий. Видно, що це сільський чоловік, роботяга; ще тільки він ступив до хати, я відчув душок гнійку і коров’ячого стійла — мабуть, недавно порався коло худоби. На ньому сірий, зім’ятий піджак з обсмиканими полами, ватяні штани й кирзові чоботи. Ці великі стоптані чоботи він ніяк не міг вмостити під нашим столом. Почургавши, якось-таки вмостив. Дядько вже випив, але делікатно — гранчасту склянку, не більше. Тепер сидить, похмуро сутулячись, і тре в руках дерев’яну ложку; через кадилку, що блимає перед ним, він дивиться на матір, а може, просто в кулак, і мовчить. Я жду: зараз почнеться розмова. Дядько ж, мабуть, знає, що нашу матір оце позавчора водили до фельдкоменданта на розстріл, і все через того бичка, якого ми продали. А в дядька є свій бичок, нам люди про це переказували, і він, очевидно, підмовлятиме: давайте, хазяйко, зійдемось, оддамо їм бичка, щоб не приставали до вас з ножем, та й будемо жить. А втім, послухаємо, що він скаже. А розмови нема. Дядько мовчить, і мати йому ні слова, наче вона змерзла під вікном чи злякалась. Посеред столу кліпає жовте олійне світло, холодними іскрами переливається іній на вікнах, і велика згорблена тінь стоїть на глухій стіні, підпираючи стелю здоровенною кучматою головою. Мати сиділа на тому краю стола, і якась вона зіщулена й наполохана, то винувато усміхається, то мовби хоче заплакати. І сіла за стіл не сама, а посадила поруч і Тоню, може, для того, щоб показати, яка в неї доросла дочка і що хіба з такими дочками виходять заміж. Тоня й справді вища за матір. Вона сидить, схиливши голову, й чисті русяві коси гарно обвивають її білу, тонку шию. Зараз вона ще більше схожа на батька — бліда, висока, з тонким і строгим обличчям. А мати у нас маленька, чорнява, з гладко причесаним волоссям, з швидкими винуватими очима. Лице у матері сухе, присмагле, з гостреньким носом і таким же гострим підборіддям. Удвох вони, як сестри, притулились одна до одної і мовчать, опустивши очі. Не в'яжеться розмова. Я вже штовхаю ліктем брата, який зосереджено сопе у мене над вухом, і питаю тихенько: «Що це за сватання? Я ж думав, інтересно буде». Мати зітхнула, ще раз налила повну склянку самогонки. Дядько мовчки випив, кинув у рот квашеної капусти і, похрумкуючи, знову задумався. Нам чути, як він важко дихає, ганяючи перед собою вітер. Вогонь у банці стрибає, і по хаті розноситься густий запахущий дух смаженої олії, від цього духу в мене аж паморочиться в голові. Тепер уже брат штовхає мене й показує на стіну: велика згорблена тінь хитається на стіні, а чорна кучмата голова метляється аж на стелі. От, думаю, якби у нас і справді був такий великий приймак. Ніхто б нас не чіпав у селі, не турсав під боки. — Дак от… — раптом почули ми густий, приглушений голос і принишкли всі троє на печі. — Дак от, — каже дядько й підводить важку розкудлану голову, — ви знаєте, що я єсть за чоловік? Тоня тільки здригнулась на його голос, а мати зморщила свій маленький акуратний рот і винувато закліпала на гостя. — Знаю, — сказала мати. — Ви Павло Кучугура. «Ага, — подумав я. — Павло та ще й Кучугура. Цікаво. А як же нас тепер зватимуть? Теж Кучугурами? „Ей, Кучугуро!“ — причулося мені з вулиці. А Сашка, Євиного хлопця, того просто кличуть: Сашко приймаківський…» — Знаю вас, — повторила мати; вона, видно, хвилювалася, бо часто кліпала швидкими й круглими, як у птиці, очима. — Ви ще нам і піч у тридцять п’ятому перекидали. Спасибі, на совість зробили, така піч, що й зараз горя не маю. — Ну, а чого я прийшов, знаєте? — знову спитав дядько й на цей раз глянув на Тоню. — Знаю, — сказала мати. А дядько дивився на Тоню, ждав, щоб вона підвела голову. Мабуть, він збагнув, що ця строга русява дівчина сидить за столом недаром — саме за нею буде вирішальне слово. Тоня твердо витримала дядьків погляд. — І яке ваше буде слово? Кучугура питав матір, але дивився на Тоню і дивився благально, домагаючись прихильності, чи що. Зараз, коли він повернувся до сестри, я розгледів його лице, довге і якесь тверде, і підборіддя у нього було тверде, а ніс довгий, і дві різкуваті тіні чи, може, зморшки лежали довкола губ. «Сердитий, — подумав я. — Видно, битиме. Та нічого…» — Яке моє слово? — Мати обвела поглядом хату з покривленою стелею, і я помітив, що на очах у неї бринять сльози. — Он моє слово. П’ятеро дітей. Старша заміж вийшла, на стороні вже, а ці на моїй шиї. І чоловік, якщо він живий ще, десь там. — Мати кивнула головою на глуху стіну, але ми знали, про що вона каже: там — значить, хтозна- де, там, де всі батьки, що пішли з фронтом. — Умгу, — промовив дядько й замовк. В хаті стало тихо й тоскно, як на поминках. І ми, троє на печі, лежали теж нищечком і показували одне одному на стелю: мокра від холоду, вона важко провисла вниз, де-не-де потріскалась, і нам цікаво й моторошно було вгадувати, коли репне глина, вилізуть лежаки і стеля геть завалиться. Дядько на піч не дивився. Може, не хотів нас лякати, а може, йому і самому було страшнувато: така голодна компанія витріщилась на нього… Він довго дихав на каганець, думав про щось своє, та ось рипнув стільцем, повернув кудлату голову. Спокійно, повагом оглянув старий наш мисник, мокрий куток, де стояла діжка з водою, дерев’яне розтовчене ліжко. І потім, якось ненароком, зиркнув на нас. Ми враз поприлипали до черені. — А де той, — спитав у матері дядько, — которого Шавлюга побив? Тільки я почув «Шавлюга», як мене обсипало жаром, і я задки посунув у куток. — Ану, покажись, покажись, — веселіше гукнув Кучугура, і коли я висунув голову на край печі, спитав: —Дак за що ж тебе той Шавлюга покромсав, га? І як тебе звать? Сергій? Я відчув, що мене нібито жаліють і жаліє чужа людина, в очах мені стало жарко й лоскітно, я уткнувся носом у черінь і принишк. За мене відказала мати: — Гад. Ні за що познущався з дитини. Воно, голодне, порпалося в конюшні під яслами, думало, зерня якесь там вигребе. Еге ж, вигребе… Мене вигріб з-під ясел Шавлюга і скажено зрадів: «А-а, це ти, вилупок бойчуківський! Спіймався! Ну, стривай! Німці вас пожаліли, не розстріляли, а я б вас усіх розтак під мітлу…» Темно й страшно було в конюшні, ранній досвіток, ніде ні душі, і я смикнувся, щоб вирватись з кощавих рук Шавлюги, а він ще сильніше здавив мене за комір і, піднявши, поклав животом на ясла, а коли я став кричати, він мене ротом, головою втовк у полову, а ноги мої звісив і бив вуздечкою, а вуздечка була з залізяками, і скільки він бив мене, я не знаю, бо матері сказали аж увечері, що ваш Сергій за конюшнею на з’їдах лежить, коло мертвої коняки, і щоб мати прийшла й забрала мене… Я згадав, як у мене присохла була сорочка до тіла і як дома відривали її з живим м’ясом, а я кричав. І зараз мені стало гаряче й млосно, у вухах чогось застукала кров, і я вже погано чув, про що говорили в хаті. Тільки згодом уловив міцний, густуватий голос дядька Павла. — Ким же він служить у німців, той Шавлюга? — спитав дядько. — Ваших людей я добре знаю, а його щось не спомню. Пауза свідчила про те, що мати тамує сльози і що в неї здригаються кутики губ. Зараз вона проковтне клубок, що підступив їй до горла, пригасить посмикування губ і заговорить спокійніше. — Ніким він не служить, — сказала мати приглушено. — Отож і горе наше: конюх, такий же злидень, як і всі, а ладен роздерти інших. Підгавкувач він. До війни був підгавкувач, а зараз ще лютіший. І я знаю, з чого воно почалося. Ви ж пригадуєте, були часи, коли з району наїжджало повно люду: то комбайнери, то землевпорядники, то ще хтось. Ну й виділили Фросину, Шавлюжину жінку, щоб вона їм обіди варила. А Фросина так наче й вродилася, щоб годити старшим: хліб спече — білий і пишний, мов сніг, борщ зварить — як золото, сама здорова й молочна жінка, і не говорить, а медом маже: їжте, дорогенькі гості, пригощайтесь… Вони ж сусіди, Шавлюги, й усе це на очах робилося… А тут Шавлюга, ручку подає, коней розпрягає, вівса їм сипле і в очі приїжджим, наче Сірко, заглядає: «Може, перекусити зволите? До мене прошу, моя хата близько». Ну, де обід, там, звісно, й пляшка. А Шавлюга, він аж труситься за чаркою. Нап’ється, тоді посилають його, як меншого, по селу: тому скажи, тому передай, того приведи. Шавлюга — радий старатися. Сяде на жеребця, був у нього такий чорний жеребець, і летить вулицею, грюкає в двері… Та поза очі Шавлюга страшне казав про всіх приїжджих, батькував їх останніми словами. А як німці прийшли, він перший прибіг до коменданта, хліб-сіль приніс і сказав, де Мартинюк ховається, інспектор райфо. — Ну й що, — спокійним тоном спитав Кучугура, — і помогло юді чоломкання з німцями? — Аякже. Мартинюка тут же поставили до стінки, а Шавлюга як був, так і зостався підгавкувачем. Правда, раніше потайки, з-за спини наскакував, боявся: влада не та, колись та урветься йому. А зараз кого боятися? Бий і дави — це й треба німцям. Щоб свої своїх же душили. Одне слово, — закінчила мати, — прислужник він. І жінка його, як варила обіди, так і зараз варить і вгощає, тільки вже цих, поліцаїв, та старост, та жандармів. — Умгу, — сказав дядько Павло і випив ще півсклянки самогонки. Тоня мерзлякувато пересмикнула плечима і недобре зиркнула на Кучугуру: обличчя в нього стало сіре й важке, щоки трохи осунулись, і нова зморшка залягла на переніссі. Дядько уперто дивився на вогонь, на темний гніт, що поступово обростав нагаром, і думав. — А чого цей Шавлюга на вас найбільше уївся? — почмокав він сухими, припаленими губами. Мати зітхнула. І промовила стомленим голосом: — Що тут казати?.. Понесло мого чоловіка в бригадири. А характер у нього такий — нікому не змовчить. Дивиться на оті гульбища в Шавлюги й кипить: «Я це припиню! Я пошлю її, молочну, в ланку, на буряки, хай там тілом потрусить». І зачепив Фросину. Боже, де й справки знайшлись, де й захисники з’явились, аж у район потягли чоловіка: не смій сваволити! — Н-да, — крякнув дядько і хмуро сказав до кадилки: — Самі ж ублюдка породили… Це він вас водив до фельдкоменданта? — спитав матір. — Ні, не він. Поліцай наш водив. А Шавлюга прибігав зранку і стукав у двері: йди в управу, там з тебе шкуру за бичка здеруть!.. — Ма-а-а, не тре!.. — заревіла раптом Катька, наша менша сестра, і втупила перелякані очі в дядька Павла — може, їй здалося, що то прибіг Шавлюга. Мати гостро зиркнула на нас, і ми заштурхали Катьку під боки: «Цить, дурна», — і потягли її за ноги в куток, а вона розмазувала сльози й настрахано хлипала. Ми притихли, але мені чогось стало боязко. Я згадав той день, коли забрали матір і погнали в район… Хата наша спорожніла, було темно й холодно, ми купкою сиділи на лежанці, й нас, менших, гріла собою Тоня. День був страшний, студений, розсмиканий, і я мало що тямив. Знаю одне: я ніколи так не любив Тоню, як того дня, коли вона обгортала нас ряденцями й тулила до свого щупленького лагідного тіла. Я відчував, що тепер Тоня стала нам і за старшу сестру, і за матір, і думав: коли прийдуть нас стріляти, я тільки до неї пригорнусь, і буду тільки коло неї, і страшно мені було уявити, що мене відірвуть від Тоні. Ми довго сиділи вкупі, ждучи ніби грому. У мене, та, мабуть, у кожного з нас, перед очима стояли сніги, біле поле й маленька згорблена постать нашої матері, котру повів поліцай через гору. А ще з’являвся до мене лобатий і глупенький наш бичок і ліз, як завжди, лизатися. Я казав йому: «Що ж це ти, бицюро, підвів нас, га?» Я й не знав раніше, що бичок — така серйозна персона: виявляється, він десь був записаний у великих паперах, і його треба було здати німцям на м’ясо, такий закон. А мати взяла та нишком обміняла бичка на два німецьких баєвих одіяла. З тих одіял, уже старих і затяганих, пошили мені й братові по піджачку і на всіх нас — пару ватяних валянок. А закон такий: раз бичок записаний, то не можна його ні різати, ні продавати, ні міняти. Можна тільки одне: годувати бичка до центнера і здавати німцям на м’ясо. Здавати живою вагою, здавати неодмінно, інакше — розстріл. «Такий закон!» — казав нам поліцай, виштурхуючи матір на вулицю, а вона плакала й сварилась: «Що ж це за закон у вас, чорна п’яното! У Шавлюги корова, телиця, свого й чужого по горло — і з нього ні грама податку, бо разом компанію водите, а мене обчистили до нитки, дітей купа, голодні й босі, а ви ще й податками сиріт обвішали! Що ж це за такий закон?» І ось вони йшли разом через біле поле, попереду мати, ззаду поліцай. Ми сиділи купою, тісно притулившись одне до одного. Заходили й виходили з хати сусіди: тітка Єва, дядько Лавро (той, що на костурі), і всі вони казали: розстріляють. Німці такі, що не пожаліють. Тим більше — батько був бригадиром, партієць. Мені ще студеніше стало, коли я уявив себе під мерзлими грудками, в землі. Потім хтось м’яко зачовгав під вікнами — мабуть, ішов у битих валянках. Розчинилися двері, й понесло в хату білою морозяною парою та п’яним духом. «Ей! — гукнув Шавлюга й захитався в дверях. — Де ви тут? Запря-йте сани, я коней дам, да заберіть свою матку, її давно вже те…» — І Шавлюга клацнув язиком. Він вовкувато повернувся в дверях і чи захихикав, чи зашарудів полами кожуха, я недочув. Ми сиділи, зліпившись докупи, і чекали хтозна-чого. Тоня, Катька, брат, я — всі ми промерзли до кісток і не могли втамувати дрож. І було в душі одне благання: хай мине цей день; кращий чи гірший буде завтра, але хай скоріше минає цей… Ми сиділи отерплі й незчулися, коли в хаті потемніло, а вікна затягло вечірньою просинню. Вже в потемках підвелася з лежанки Тоня (а з нею наче пішло й останнє тепло), і ми слідом за Тонею нишком вийшли у двір. Знов притулились до неї, стали під хатою і втупились очима в поле — воно було біле й пустельне. Тиша в селі, порипує на морозі сніг, балки й рівчаки вкрило сіренькою млою. Синім холодним блиском одсвічував пагорб, він був наче відполірований, і десь загубилися ті сліди, які протоптала мати вранці. Зараз ні кущика, ні деревця, ні найменшої живої плями не видно було за селом — тільки сніг і вечірня тиша. І раптом… Ми здригнулися. В сухому морозному надвечір’ї почулося: бухи-бухи… Легкий, без надриву, жіночий кашель. Так прикашлює тільки наша мати. Ми скрикнули і, разом змахнувши рукавами, побігли по снігу, заметами їй назустріч. …Повітря в хаті стало густе: начадів каганець. Кіптява чорними змійками звивалася вгору й розмальовувала стелю химерними візерунками — якийсь луг чи зимовий садок оживав на стелі, оповитий легеньким туманом. «Диви!» — моргав я братові й показував угору. «Диви!» — моргав мені брат і показував на дядька. Наш гість, слухаючи матір, понуро дивився на гніт, що обріс нагаром і скрутився в трубочку. Дядька Павла наче заворожив той гніт — він довго дивився на нього, а тоді перегнувся через стіл і поліз рукою у вогонь: пригнітив пальцем полум’я, не все, а лише краєць, і нігтем зчистив нагар. Потім з другого боку пригнітив полум’я і теж акуратно зчистив нігтем жар і попіл. Каганець спалахнув яскравіше. А дядько дмухнув на пальці, для чогось понюхав чорні, вимащені сажею нігті (ну ясно — присмалились і пахнуть горілою олією) та й поклав свою руку на стіл. — Жижа, — сказала Катька і похукала перед собою, як на вогонь. — Цить, дурна, — штурхнув її брат. А я бачу: Тоня тихенько, краєм ока стежить за тим, що робить дядько, і очі в сестри оживають — у них засвітилось легке здивування. Ось такою, коли наша строга, наша холодно-русява Тоня нараз усміхнеться, і то приховано, стримано (та інакше вона й не вміє), коли у неї тепліють губи, тепліє тонка й чиста шкіра на обличчі, тепліють розумні й спокійні очі, — ось такою, несподівано лагідною і доброю, я найбільше люблю сестру. Бо тоді вона — як живий батько. Мені здається, що й мати, коли нам стає найскрутніше, позирає на Тоню з побожністю, з таємною надією: дочко, виручай! От і зараз мати мерзлякувато тулиться до Тоні. Їй холодно від вікна, та, мабуть, не тільки від холоду знобить нашу матір. Тим часом дядько Павло, упоравшись з каганцем, повернувся до старої розмови: — І що вам сказав комендант? — спитав він тим самим похмурим, спокійним голосом. У матері гірко пересмикнулися вуста: чуже горе, мовляв, кому воно болить? Їй, видно, не хотілось уже всоте переказувати, як вона була в Знам’янці, в самого фельдкоменданта. То в перші дні, не вірячи собі, що вона ще жива, мати говорила й говорила про це, і кожного разу з новими подробицями, й ми вже знали, як з морозу, вся в снігу, ввійшла вона в кабінет, а там було жарко й на підлозі лежав килим, просто царський, і як мати стояла на тому килимі, а сніг на ній розтавав, і бачить мати (та й злякалась): під ногами у неї ціла калюжа води; і як зустрів її фельдкомендант — високий, гладкий і чистий начальник. Він сказав — і не криком, а так, з печаллю в голосі: «Нехорошо, матка, нехорошо. Тепер надо вас розстрілять…» А мати сказала: «За що?» І заплакала, і присовістила його: «У мене ж п’ятеро дітей, з голоду пухнуть вони, на самому лушпинні сидять, а я ж усі ваші плани виконала. І по молоку виконала, і по яйцях, і по шкурках. Я ж виконала, а ви, думаєте, мене пожаліли: корову забрали, курей забрали, кролів забрали, все до цурки вигребли. Один бичок і зостався, бо я приховала його в сусідів». Тут комендант послав дівчину, ту, що на побігеньках, і вона принесла якусь книгу, і комендант перевірив: справді, всі податки мати сплатила. А мати далі йому говорила: «Я все виконала, а плани страшні, ніколи таких не було. Одного молока здати — вісімсот літрів, хіба стільки з наших корів видоїш?» (І мати мало не бовкнула, що ото й виконала план, бо наполовину води доливала). Але комендант насупився, перепинив її: «Нехорошо, матка, нехорошо. Саботаж…» Потім подумав і спитав: «Сколько дітей?»— «П’ятеро», — сказала мати. Комендант ще подумав і розпорядився: відпусти її. Але — хай де хоче знайде бичка, а поставить на місце. Інакше… На цьому «інакше» мати завжди притихала. — Що інакше? — перепитав дядько Павло й підвів голову. Тоня поморщилась (наче од внутрішнього болю), а мати стиха промовила: — Інакше, сказав, усю сім’ю… в розход. — Умгу, — ще похмурніше мугикнув дядько. Він, мабуть, трохи сп’янів, але сп’янів недобре: не зігрівся, не пожвавішав, а навпаки — став незграбно важкий і темний, як туча. Щось у ньому набухло, мов камінь, щось йому гнітило й обтяжувало душу. Я зрозумів: зараз буде головне, зараз почнеться… Справді, Кучугура засовав чобітьми під столом, повернувся до матері й спитав різкувато: — От що, хазяйко. Коли вам, скажіть, бичка ставити на місце? З печі ми дивилися на кошлату тінь, що низько нависла над столом, над прищуленою матір’ю і Тонею. Я розумів їх: господи, де нам і як нам дістати бичка? Три дні ми тільки думали й говорили про це. Три дні, а залишилось іще два. Ну, де, у кого й за які гроші купити нам зараз ту скотину на один центнер живої ваги, коли в селі місячних курчат подушили? Комендант, мабуть, знав про це, великодушно відпускаючи матір. — Через два дні, — холодно й байдуже сказала мати. — Ясно, — мовив Кучугура, повертаючись до світла сірою твердою щокою, — ясно. Післязавтра, значить. А якщо ні? — Сказав: розстріляють. Пришлють поліцію і прямо тут на місці. Саботаж… Дядько глибоко вдихнув повітря (аж потяг за собою язичок полум’я), сперся на кулаки й глянув матері у вічі: — Слухай, Дашо (це так він назвав матір, і мені чудно якось стало: Дашею називав її тільки наш батько). — Слухай мене, Дашо, — повторив він значущо, на видиху, і ще нижче пригнувся над столом. — Я знав твого чоловіка, Арсена, не раз ми сиділи з ним у президіях і той… чарку не раз випивали. Добрий він чоловік, тільки дуже чесний І гарячий у розмовах. У такого чоловіка, совісного, і жінка, я знаю, совісна. Дак от: давай зійдемось по душах, я одинак, дітей бог не дав, а у вас аж п’ятеро, чув од людей— хороші діти; я їх пригрію і сам коло них пригріюсь. А якщо сумліваєтесь… Він говорив, а в матері, я помітив, червоні плями пішли по обличчю, й вона часто, винувато закліпала довгими віями, потім звела винуватий погляд на Тоню, ніби питаючи: «Що ж воно виходить, дочко? Тобі пора заміж, а до матері твоєї сватаються? І хто, і коли, і в який час?» Дядько, мабуть, не спостеріг, як міниться на обличчі мати (то червоніє, то блідне), він вів далі на одному видиху: — …А якщо сумліваєтесь, дак пошліть дітей у Бердишине або самі сходіть (оце потихеньку, хоч завтра, можемо вдвох і сходить, а чого ж?) та попитайте в людей: що за чоловік Павло Кучугура? Я дещо припас, дещо підробив… — Ні, — майже нечутно сказала мати; вона сиділа прямо й не ворушилась, притуманені очі її були широко відкриті, але, здається, вона нікого й нічого не бачила. — Ні, — холодно повторила мати. — Що — «Ні»? — спитав Кучугура трохи спантеличено. — Не треба нікуди ходить і розпитувать. І взагалі не треба. — Дак розстріляють вас! — вигукнув дядько і хотів легенько, але таки добре вдарив долонею по столу, захитавши свою тінь на стіні. І тут Тоня підвела своє строге бліде обличчя, коротко, але гостро зиркнула на дядька і так же коротко промовила: — Розстріляють, то нас. А чого вам лізти в яму? Кучугура вже з якимось відчаєм глянув на жіноцтво, і було в його погляді неабияке здивування: чи я, п’яний, вас не розумію, чи ви, тверезі, мене не розумієте? Роздратовано кинув: — Дак пойміть же! Раз я берусь за це діло, то серйозно, сто раз подумавши! Ми віддамо їм той центнер, хай вони тричі подавляться! А я ще й Шавлюзі пельку заткну, щоб не смів дітей чіпать. «Правильно! — сказав я подумки й підвівся на ліктях. — І бичка дядько дасть, і Шавлюзі руки вкоротить. Він такий, бачите!» Я розумів: це гидко. Соромно й гидко, навіть у потаємних думках, хотіти, щоб у нас був приймак. Тим самим я ніби зраджував батька (правда, тут же шукаючи виправдання: приймак — це щось минуще, чуже, далеке від тіла й душі, а батько — зовсім інше). Але то були слабенькі виправдовування. Бо я не тільки сам примирився вже з приймаком, а заради свого спасіння штовхав на це й матір. Я казав їй, у тих же таємних думках: «Бог з ним, погоджуйтесь, мамо! Може, краще буде. Скільки ми намучились, скільки натерпілись». Мені так хотілося, щоб пронеслось оте грізне — «через два дні», щоб хтось заступив мене від Шавлюги, що я в цю мить згоден був і на приймака. — Ні, — сказала мати; маленька, зіщулена (і рот у неї вузликом, у скорботних зморщечках), вона раптом твердо сказала: — Ні. При живому чоловікові заміж… ви що? Та діти мене зречуться. Вже краще… — Що — краще? — перебив Кучугура. Мені здалося: хміль вивітрився з його голови. Спина й шия у нього раптом напружились, дядько зачургав під столом чобітьми. Видно було: він гарячково мізкує, вирішуючи для себе й для нас щось дуже важливе, може, найголовніше в житті. — Що краще? — перепитав він. — Ви подумайте про дітей. Он про них подумайте. — І ткнув пальцем на піч, на наші голови (а ми й притаїлись). — Два дні, а тоді що? В яму? Та було б хоч за що в землю йти, бог з ним — і я склав би руки. А то ж ні за ламаний гріш. Про це подумайте. І скажіть: від цього чоловікові вашому легше буде? Хай би він тільки живий повернувся, я перший його зустріну і скажу: на, Арсене, твою сім’ю, я зберіг її, а тепер відступаюсь… Ми на печі переглянулись: он як! Виходить, дядько не тільки вміє мовчати, а вміє й говорити, і говорити сердито та гарно… Не знаю, чи то світло так упало на нього, чи він просто розгарячився, але мені здалося, що лице в нього ожило, пом’якшало, почервоніло, і брови настовбурчились, і тут я вперше побачив його очі — при світлі кадилки вони були круто-чорні, з синім відблиском, та ще й опушені сивими бровами — ну достоту наші шибки в цю опівнічну пору. Дядько виріс у моїх очах — до самої стелі. А Тоні, бачу, не сподобалися його слова. Міцно стулила губи, і лице її набрало ще холоднішого виразу. — Дядьку, — сказала вона (а голос дзвенить і кришиться), — якщо ви такий добрий… То хіба не можна було по-іншому? Без цього… без женихання, — спазми здавили їй горло, і вона закінчила хрипко: — Вам не здається, що ви дешево нас купуєте: за бичка — жінку з п’ятьма дітьми? …Тиша. А на обличчях у всіх — сум’яття. Дядько з гуркотом устав з-за столу, і мені здалося: зараз він ударить Тоню. В ту мить щось заклякло в моїй душі, і я бачив, як мати злякано підвелася, пополотніла, з болем і жалем подивилась на Тоню: «Дочко, навіщо ти? Треба ж було по-доброму, по-людському розійтися…» Мати перевела благальний погляд на дядька: «Пробачте… Воно ще дитина». Дядько стояв нерухомо. І лице в нього зморщилось, стислося, стало колючим. Сіре, мертве лице, проте воно дивилось на Тоню кущами брів. Хвилину, якщо не більше, дядько стояв зібганий. Потім жестом — «ай, пропади все пропадом!» — змахнув з себе мертвотність, шумно зітхнув і мовив з перегорілим жалем: — Ду-у-урний я! Думав, прийде Арсен, ми з ним по душам потолкуємо. Свої ж люди, якось порозуміємося. Заради дітей хотів. А ви? Ех… За бичка, кажете… Дядько легенько струсив з шапки воду (бо сніг розтанув) і зібрався йти. Повернувся до нас на печі й схилив кучмату голову: — Бувайте здорові, діти. Схилив голову перед матір’ю й Тонею: — Звиняйте. Може, щось і не так сказав. Затупав чобітьми до порога і знов повернувся, вже накинувши на себе мокрий грубенький бушлат: — Ще раз звиняйте. А якщо той, пришліть дітей чи людьми перекажіть — я завсігди… Ці слова він вимовив через превелику силу й осікся, у нього засіпались щоки. А мені защеміло в горлі й стало жаль цього дядька: коли він сидів за столом і його тінь підпирала стелю, в хаті було ніби надійніше. Бо ж через два дні… Рипнули двері. Дядько ступив за поріг, потяг за собою і тінь. Услід хитнувся вогник кадилки. І разом з густим олійним духом наче зависла над нами тяжка провина: образили чоловіка. Я глянув на матір, що стояла з Тонею коло вікна. Мати часто й винувато кліпала на двері. Та ось вона завмерла, прислухалась: у дворі зарипів сніг, глухо стукнула хвіртка. Мати випросталась, їй наче аж легше стало, і стиха промовила: — Пішов… Слава богу… Тільки ж не треба так, Тоню. 2 Якось швидко й несподівано стемніло. Йдучи заметеним полем, — а вдень ще раз притрусило його свіжим вогкуватим сніжком, — Сашко бачив збоку темну смужку бур’янів, яка тяглася по межі вздовж степової дороги. Проте непомітно і дорога, і чорні вершки бур’янів, і саме поле загубилися в сірій імлистій сутені. Глибока вечірня тиша залягла над полями. Чути було, як пришерхає сніг — похрускувала, тверднучи, снігова кірка. Сашко відчував: скоро й село. Він і сам не знав (та й не думав про те), як він вибирає дорогу вночі. Може, нюхом. А може, є в людини внутрішній компас, який підказує, куди йти. Сашко не думав про це. Йому просто здавалося: коли ти цілими днями никаєш по степу, голодний, як вовк, і коли на тобі обмерз ватник, то ноги самі несуть до тепла. Хлопець зігнувся, глибше втягнув руки в рукави. Хотів ліктями стиснути ребра, — може, не так трястиме. Але чи сили не було в руках, чи груди запали, — він так і не дощупався тіла, і пішов, більше не прислухаючись до себе. На ходу задрімав. Тобто задрімала його голова, важка, наче обтулена ватою, а ноги йшли, самі переступали через купини, через сухе бадилля, через борозни, притрушені снігом. Промерзле напівсонне тіло тяглося додому. Він ішов наосліп. Все в ньому потроху засинало — і думки, і роздратований голодом шлунок, і біль під грудьми. Він спав. А ногами, проте, відчував землю, відчував ясно, що трапляється на дорозі — замет, плішина чи втикана грудками рілля. Валянки у нього були м’які, з вати, підшиті кролячою шкуркою. Шкурка давно вичовгалась і прогнила; взуття стало нікудишнє, але для Сашка воно було незамінне: крізь м’які підошви добре промацувався кожний горбик під снігом: загублений з літа буряк (якщо не зогнив), шапка соняшника (якщо не зотліла) або — але то рідко щастило — прихований у рівчаку і засипаний снігом снопок гречки чи проса. І зараз, коли трапилось Сашкові під ноги щось м’яке й горбкувате, він одразу прокинувся, став, обережно копнув ногою: що воно, чи не мишачий схов? Запахло цвіллю, тим характерним духом збіжжя — прілим, трохи соложавим, від якого у Сашка різко й боляче пересмикнуло живіт. «Зараз почнеться…» Хлопець злякався голодних спазмів і, щоб заглушити в собі печію, котра гострою хвилею піднімалася до горла, упав на коліна і занишпорив руками. Намацав горбик, що темним круглим вершком виглядав з-під насту. Нетерпляче розгріб льодок, а під ним — земляну крупу, добрався до цвілі, до м’якості й стиха вилаявся: знов мурашник! Він сів на сніг. Кругом було тихо, мутно, якісь розмиті пасма чи тіні майже непомітно спливали вгору й пропливали над полем. Скільки він сьогодні розваляв мурашників, подумав Сашко. Вдень падав мокрий сніг, на старому настові він тримався, а на плішинах та голих грудках розтавав, і мурашники в степу дуже скидалися на мишачі схови, вони чорними купками витикалися з-під снігу. Сашко чимало розгріб таких купок, потім придивився, що мурашники темні, більше схожі на кротовища, а мишачі схови — світліші. Це, мабуть, тому, що миші роблять свої зимівники з полови, соломи, гнійку. Носять і листя, й стебло, все це перетирають на січку, на дрібне порохно, і в щільно спресованій купі ховають на зиму свої запаси. Насподі в зотлілій полові часом можна знайти і якесь зерно — пусте, пріле, однак зерно. Його й провіяти не можна — летить за вітром. Так, з гнійком і цвіллю, Сашко й кидав його в торбу. Миші пищать, гризуться, метушаться, коли вигрібаєш запаси й викидаєш на сніг встелені пухом гнізда. Ясне діло: грабіж. Німці вичистили все у людей. Сашкові доводиться чистити мишачі нори. Тут нічого не вдієш — війна. Сидячи на снігу, коло мурашника, хлопець подумав, що треба було б загорнути купу: подохне вся комашня. І він ворухнув плечем (а може, тільки хотів ворухнути), але тіло було холодне, важке й байдуже. «Зер гут, — сказав собі Сашко. — Он людей, і то не закопують. Так і лежать мертві на морозі». Ще трохи посидів. Підхопився стривожений і наче тільки зараз помітив, що вже геть споночіло. Темрява лежала над полем двома шарами: вгорі було синьо й чорно, а внизу, над снігами, трохи світліше, і коли пригнутися, то на білій рівнині де-не-де можна побачити темні заячі кубла під кураєм або химерні фігурки — стовпчики землі, обліплені снігом. Та й угорі темрява стелилася тонкою поволокою, крізь неї проступало холодне, в легкій паморозі небо, і десь високо зблискували одна чи дві зірки. Значить, погода прояснюється й буде мороз. Справді, мороз припікав. Коли Сашко звівся й пішов, під ним захрумтів пришерхлий сніг. Крижана кірка була ще, мабуть, тоненька, вона кришилась і осипалася, видзвонюючи скляним дзвоном. Тиша, тільки похрускує сніг… Та Сашко не прислухався до скрипу; валянки вдень промокли, тепер залубеніли, і йому крутило ноги в усіх кісточках. Він подумав: якби скоріше дотягтись додому. Сонна пам’ять на мить оживала, і тоді він бачив лежак, подушку, старе пальто, яким накривається з головою; а ще сірів йому на стіні батьків портрет і лобатий чоловік у вишиваній сорочці хмурився і питав: «Трудно, Сашко?» «Авжеж… мороз». «Ну, нічого. Кріпись». Щоб наддати ходи, Сашко поправив на плечі шлейку торби і ще раз помацав свій добуток: торба була майже порожня; легка й сплющена, вона старцювато висіла за спиною, і в ній, здавалося, нічого не було — хіба що трохи гнійку з мишачим послідом — ото й усе, що назбирав за сьогодні. «Скоро миші і нас пожеруть», — подумав хлопець. Йому стало жаль себе: так попомучився, поки вкрав у німців торбу, а тепер хоч викинь її. А торба добра — це тобі не якась мішковина, а кавалерійське відро, парусинове, строчене, з пругкою шлейкою. Сашко нагледів цю штуку в задку німецького фургона; фургон стояв перед їхньою хатою, на видноті — високий, міцний, окований залізом, і хлопець довго мулявся й крутився коло нього, аж поки не обдурив німця і не добув собі торбу. І от — порожня. Він ступав сонно і не одразу відчув, що праву щоку йому приморозило. Став, потер її долонею, покривився: шкіра була суха й боліла. Дивно: наче й вітру не було, а звідкись таки повівало, і в рукава заповзали холодні змійки, обполіскуючи холодом спину. Сашко пересмикнув тілом, зганяючи дрож, і подався швидше. Хоч попереду було темно й глухо, але Сашко знав, точніше, здогадувався, що там, за неясною імлистою смугою, почнеться схил; стара неорана стерня закінчиться, і буде толока, а далі тьмяно засіріють голі неприкаяні сади і вже за ними — вулиця. І справді, ступати стало легше, земля пішла вниз, похило, і небо просвітліло — навіть заблищав, зацукрився сніг від непевного холодного світла. Мабуть, показався місяць. Сашко задер голову і побачив над собою тонкий ківшик місяця. На нього весь час напливали рідкі волоконця хмар. Здавалось, і темрява, і саме небо піднялися вгору, в степу попросторішало, а на снігу крапками й плутаними лініями позначились заячі сліди. Сашко знав, що ці сліди, як би не петляли, все одно ведуть до села, до садків, і він вибрав заячу стежку, добре втоптану, і пішов по ній. Ще тільки підступився до городів, як зразу вловив: пахне житлом. Різко пахне старою перегорілою сажею (видно, хтось і в цю пізню годину затопив), пахне хлівами, попелищами, карбідом (це в Шавлюги, у нього німецька лампа, карбідна). Але ні руху, ні світла, ні звуку. Тиша, мороз, якісь невиразні тіні й горби, все, як у степу. Сашко забрів у сухі бур’яни, на грудкастий схил — починались городи — і трохи нижче загледів чорне галуззя вишневого саду. Упізнав: це садиба Лавра, дядька на костурі, їхнього сусіда. Садок у Лавра не загороджений, і сюди гуртами забігають зайці. Сашко пригнувся, помацав очима в саду: там, здається, щось ворушилося. «Свисну», — подумав він і вдихнув побільше повітря, щоб свиснути, але губи стали мов дерев’яні, — не стулювались. Тоді він ляснув заледенілими рукавами по стегнах, і звук пролунав теж дерев’яний. Між стовбурами щось майнуло, проскочило, і двоє чи троє зайців, прищуливши вуха, шмигнули майже під ногами. І Сашка потягло в садок: зайду. Старі, сучкуваті вишні здіймали в небо чорне, немов обгоріле, гілля; воно чітко вимальовувалося на тлі білуватого неба, і в гілках висів, заплутавшись, тоненький ковшик місяця. Сашко обійшов крайню вишню, яку добре знав, — не раз лазив на неї. Сніг круг дерева витоптали зайці, а стовбур, колись вишнево-темний, з потрісканими пасами кори, зараз був білий- білий, як кістка, обгризений до самої деревини. Поруч росло молоде пагіння вишняка — воно теж, обгризене, стирчало в снігу білим пруттям. «І в зайців голод», — подумав Сашко. Втім, не це його турбувало. Він стояв між деревами, і його дратував запах вишневого клею. Отой світлий, круглий, янтарно-прозорий наріст клею, від якого злипається в роті. Він дратував хлопця, подражнював своїм липучо-киселевим смаком. Крім снігу, Сашко сьогодні нічого не їв, і зараз від голоду дзвеніло йому в голові й тупо ломило в скронях. Хлопець потягся до гілки, на запах клею, та, мабуть, рукава примерзли до ватянки — скрипіли, як луб, і не пускали його. «От чорт!» — вилаявся Сашко, підстрибнув і таки вчепився руками за гілку. На вишневій корі намацав гладенький і твердий, наче слюдяний, горбик. Це був клей, але на морозі він засклянів, і нігтем чи пальцем його нізащо не сколупнеш. Сашко, напруживши мерзле й болюче тіло, підтягся на руках до гілки, вхопився зубами за той скляний наростень — і відкусив його разом з корою. Похапцем прожував і відчув: більше кори, ніж клею, — гірке, мерзлувате волокно. Роздратований присмаком їжі, Сашко нагнув цю ж таки гілку і зі злістю обчухрав її; з пучком дрібних вишневих гілок — щоб дома заварити чай — він і потягся голим, непривітним садом до свого двору. З їхньої хати, крізь запнуте вікно, пробивалася вузенька смужка світла. Це стурбувало Сашка: мабуть, хтось у них є… Поночі вони не світили. З — А-а, — зустрів його радісним вигуком Гриня. — Бродяга вернувся! Годувальничок наш! Ну, показуй, показуй свою торбу. Що там у тебе, хвались! Гриня був, як видно, добре напідпитку. Він сидів на кушетці, вільно розвалившись, і однією рукою пробував обняти Єву — Сашкову матір. Єва ухилялася від безсоромних обіймів, і Гринина рука, як мертва, ковзала по її спині й падала на подушку. — Проходь, проходь, синашу! — казав тим часом Гриня. — Чого стидаєшся? Будь як дома! «Гриня, — вкляк на порозі Сашко. — Гриня… Знову приліз». Єдиною людиною в селі, що не мала свого пристанища, людиною, котра жила на громадських харчах і переходила з рук у руки (як колись пастухи), був Гриня Затятько, приймак. Він довго не засиджувався в одному дворі — погостювавши, приголубивши осиротіле жіноче серце, йшов собі далі, поки його не виганяли чи не зманювали в іншу хату. Мав Гриня веселу, незлобливу вдачу і завжди, при дітях і старих, ліз до жінок. Коли ті відбивалися, штурхали його в плечі — Гриня не сердився, не ображався, а добродушно іржав, і діставши, ляпаса від одної, підсідав до іншої. Гриня знав собі ціну, знав, що його рано чи пізно покличуть: «Куди вони подінуться — оті, безмужні?» До кочового життя він звик ще до війни, бо грав на барабані, полюбляв випити і разом з бродячим оркестром обійшов перед війною усі села й хуторці Знам’янського району: там весілля, там похорони, там мітинг, там випровідки в армію — скрізь кличуть музикантів і скрізь добре вгощають. Бувало, Гриня сяде, обхопить ногами барабан (від цього й ноги у Грині стали криві, мов у старого кавалериста) і сонно, мляво, без усякого апетиту починає стукати колотушкою. Це явний натяк — щоб попросили. А коли одна й друга чарка підпливають до Грині, він одразу ж крякає, оживає і, пригнувшись над барабаном, починає так виторохкувати колотушкою (ще й по грудях, по своїх підборах), що збирається люд подивитися на Гриню-віртуоза, особливо на його знаменитий удар куксою і ліктем, коли Гриня азартно вигукує: «Гей-га, риба з м’ясом, ходи, кума, викрутасом!..» Відбарабанив Гриня своє: почалася війна, розбіглися оркестранти хто куди — той в армію, той на якісь підробітки. Барабан реквізували у Грині, сказали — на потребу фронтові. Що робити інвалідові (у Грині з дитинства була скалічена рука)? Подумав, пошукав чоловік хліба і звалив на себе тяжкий хрест приймака. Зараз він по-хазяйськи гукав: — Ну-ну, показуй, синашу, що там у тебе в торбі? Сашко увійшов до хати, за ним потягся знадвору холод. Морозний дух — той, шпаркий, із степу — наче кригою облягав йому ноги, спину, груди — все тіло. І все перемерзле тіло його трусилося. «Грицуня… Знов буде глумитися». Хлопець стояв, притискуючи до себе вишневі гілки, й дивився поверх кушетки, поверх рожевої голови приймака. Погляд його завмер на стіні, на тому місці, де висів батьків портрет. От — почалось. Батьків портрет перевернуто. Замість обличчя — сіра запилена картонка, та, що зісподу. Цвяшок, мотузка і на підвісці — сліпа рамка. Це він, Гриня, звелів прибрати фото. Гриня завжди починає з цього. «Слухай, — підморгує Єві і киває, показує на стіну. — Чого він супиться, твій Мирончик?.. Ич, як брови нахмурив! Мабуть, з’їв би мене. Нехарашо, — каже Гриня. — Все- таки ми компаньйони були, разом стежки до дівчат топтали. Ніззя так, — повчально мовить Гриня і наказує Єві: — Прибери його. Поверни так, щоб не бачив». І Єва, після довгого бурчання, все-таки повертає портрет чоловіка лицем до стіни. А це означає: приймак погуляв по селу (півмісяця його не було), тепер повернувся до Єви, і будуть вони миритися… — Йди сюди! — хотів було строго сказати Гриня Сашкові, та не вийшло: губи самі роз’їхались, як намащені, й на рожевому обличчі його засяяла хмільненька посмішка. — Йди, синашу, поздоровкайся з батьком (бач, я таки не покинув вас, повернувся), та й вип’ємо по чарці. Від Грині, коли він добре підпивав, ішло гаряче мідне сяйво. Може, тому, що в нього аж горіла, аж світилася чиста, по-дитячому ніжно-рожева шкіра на всій фізіономії. І тільки очі трохи псували Грині фасон: під градусами вони тьмяніли і, як старе затерте скло, відсявали погаслим фіолетовим блиском. Але й стомлений чаркою Гриня завжди був у гарному настрої, і зараз він поблажливо звернувся до хлопця: — От скажи: чого ти стоїш? Сашко ніби й не чув тих слів. Стояв і трусився. Примерзлий сніг іскрився на шапці, туго стягнутій поворозками. З-під шапки виглядали тільки ніс і синювате підборіддя, запушене інеєм. Щось було в його позі холодне, уперте, звіркувате. Хлопець мовчав. Тоді Гриня шарпнувся, підскочив, силкуючись встати. Він був наче прив’язаний до кушетки: шарпався і падав назад. Лайнувшись, він таки скочив на кавалерійські ноги і, кривуляючи, ступив до Сашка. Простяг хлопцеві руку — скалічену — і поштиво, з усмішкою сказав: — Будьмо знайомі. Грицан Петрович, общий батько. Що в-в — вас в торбі? Провєрім… Гриня засопів, повіявши гарячим бражним духом. Він дихав Сашкові в лице, але той не ворухнувся, не кліпнув оком. «Ич, супиться», — пробурмотів Гриня й простяг до хлопця рожевенькі руки: похитуючись, став розв’язувати йому шапку. Єва дивилась на них з кушетки і була, здається, вдоволена, але спідтиха, гаряче блимала синові: «Ти що? Озватися не можеш? Дядько жартує, а тобі наче язик одібрало!» Гриня і справді ладком, жартуючи розв’язував мерзлі поворозки; руки його не слухалися, сприсали, і Гриня тицяв куксою хлопцеві під ніс. Весело бурмочучи, він таки здер із Сашка шапку й кинув на лаву; потім — через плечі й голову — заходився знімати з нього закоржавілу торбу. Потріскувала мерзла парусина, рипів обледенілий ватник, Сашка роздягали, а він мовчав. Тільки був мов крижаний — не гнувся. І ще, коли б хто придивився, то помітив: лихим холодним вогнем поблискували Сашкові очі, ненависним поглядом він уп’явся в розхристані червонясті приймакові груди, в засмальцьовану тілогрійку. — Хе, — сказав Гриня, запустивши скорчену п’ятірню в торбу. — Оце-то приніс! І на корж не буде. Сміття! Так, брате, матір не прогодуєш… Поздихаємо всі. Доведеться ставити могорич криворотому Шавлюзі, у того схов є в степу, пшеничка, з поліцаями вони ховали; обіцяв і мені Шавлюга мішечків зо два. Завтра піду потолкую… Вже не перший місяць хвалиться Гриня, що піде до Шавлюги, розіп’ють вони перваку, і буде у них пшеничка — ярова, чиста, як золото. Він казав про це восени, казав перед Новим роком і ще, мабуть, казатиме, а тим часом їсть глевтяки з того сміття, що приносить Сашко. Гриня повалився на кушетку і вже оддалеки з веселою цікавістю поглядав на хлопця. Той стояв без шапки, без ватянки, без торби. Роздягнений, хлопець немовби усох. Тіло у нього було худе й незграбне, як у вовченяти, гостро випиналися суглоби. І на цьому кістлявому тілі, на тонкій шиї — трохи непропорційною видавалась велика лобата голова. Правда, груди були широкі й міцні, та й в усій постаті його вже вгадувався присадкуватий жилавий Кубенко, лобатий Мирон Кубенко, підривник з кам’яного кар’єру, теж мовчун і теж насуплено-впертий. Гриня поглипав на хлопця, і стало Грині якось не по собі: з-під білих нахмурених брів зиркав на нього не Сашко, а наче Кубенко-старший, той, що зітхав і одмовчувався в парубоцькій компанії і зараз дивився на Гриню з холодним презирством. — Ну! — лайнувся Гриня. — Ти чого на мене так вилупився? Думаєш, не знаю? А от, якщо ти такий розумний, скажи: де твій батько? Єва штурхнула Гриню під ребра, щоб не чіплявся до хлопця, але той сердито вихнув плечем: — Нє, хай він скаже! Де твій батько, чуєш? — Гриня вробив багатозначну паузу і проказав: —Утік твій батько, от! І твій, і всі батьки втекли. Драпонули за Волгу. Герої. А жінок покинули на німців, на поталу врагу. А Грицан Петрович не втік. Грицан Петрович зостався. І вся тяжість — на його, на Грицана Петровича, плечі. А Грицан Петрович — каліка. — Тут Гриня потряс скаліченою рукою, пальці якої зрослися в один маслак. — Бачиш, каліка Грицан! — Він щодалі розпалювався, груди його мокро заблищали. — Та мені, щоб ти знав, медаль положена. Медаль! Ось сюди! — Гриня вдарив себе в груди і хитнувся до стіни. — Медаль!.. За мужеську доблесть. Ясно? Ти думаєш, легко на твоїх глевтяках обійти всі двори? І щоб люди остались довольні? Е-е, сопливий ти, ні біса не понімаєш. А підростеш, сам попробуєш мого хліба, тоді скажеш: точно! Грицану Петровичу медаль положена! Один був, як перст, на весь куток, а не здався! — Го-о-споди! — промовила Єва співучим дошкульним голосом. — І що воно хвалиться? І кому воно треба, оте нещастя, ота лиса неміч? Хіба що Санька, та Фроська, та крива Зося і приймають таких. — А ти не приймаєш? І ти приймаєш, бо то не життя — без мужицького тепла. А-а, — махнув рукою Гриня, — не слухай, Сашко, її, дурна баба. Йди сюди та випий краще чарчину з холоду. Гриня засопів, просовуючи скалічену руку за пазуху, під повстяну тілогрійку. Полапавши там, витяг зелену, якусь стародавню плескату пляшку, мабуть, ще з петрівських часів, заткнуту качанчиком. Побовтав нею. — Давай посуду! Бігом! — Тобі аби випить! — втрутилась Єва і докинула ревниво: — Де ти цю пляшку доп’яв? Санька дала? — Ну, Санька, — спокійно буркнув Гриня. — А що? Я ж знав, що в тебе ні грама нема, от і прихопив. Санька зразу в крик: «Не дам! Іди до іншої, до кращої, хай тебе там і вгощають!» — Гриня перекривив Саньчин голос. — Погиркала, погиркала, але добра душа — налила. Тільки засопіла ображено: «До кого йдеш? До тої безкровної?» — Це вона про мене? — аж позеленіла Єва. — Про тебе. А про кого ж, — сказав Гриня. — Щоб їй добра не було! — зірвалась Єва. — Безкровна! А сама? Таке муре — страшно глянуть, хрестись і тікай, а бач — інших гудить. І ти золото, — вже напала на Гриню. — Ні, щоб до однієї пристать і жить, як усі нормальні люди живуть, так шалаєшся по дворах — тьху! — Ну-ну, — поморщився Гриня. — Тільки без ревнощів. Зараз врем’я таке: війна. Не ти одна безмужня, тищі таких. Треба якось ділитися… — Ага, ділитися! То йди ділись! Йди, щоб я тебе більше й не бачила! — І Єва маленькими кулачками загупала Гриню по спині. — Йди геть, зараз іди, не треба мені посміховиська! — Тю, здуріла, — знизав плечима Гриня. І збрижив свою ніжну лисину, показуючи тим, як він не любить жіночого вереску. Поки вони пересварювалися, з-під кушетки виліз старий сірий кіт Шахтьор (так назвав його Мирон Кубенко за те, що той любив спати на припічку і завжди вимащував свою морду в сажу). Кіт мляво й печально пройшовся по хаті, понюхав криві Гриневі черевики і по-старечому закашляв. Усю зиму він ходив простуджений. — Тпруцьки! — гримнула Єва і штовхнула кота ногою. Шахтьор, мов п’яний, перевальцем почалапав до Сашка. І потерся — жалісливо, як це робить стара й хвора істота, — об Сашкові ноги. Хлопець (у нього теж ворухнулась безпричинна злість) хотів був відштовхнути кота, але це вже зробила мати, і, може, саме тому, наперекір їй, Сашко зігнув свій болючий перемерзлий поперек і взяв кота на руки. Це був перший рух Сашка. Досі, в снігу і в кризі, він стояв на порозі, як мертвий. З Шахтьором у руках Сашко й посунув у свій куток — туди, де між піччю й пристінком було втиснуто тапчан. Він прочовгав по хаті, так і не глянувши на матір та приймака. Знав, що вони провели його недобрими позирками. «Бач, носа одвернув і не поздоровкався». «Хай, — подумав Сашко. — Хай зляться». Ліг, як був, у штанях і піджаку. І, вже лежачи, засовав ногами й скинув із себе валянки, розмотав зашкарублі онучі і вткнувся в подушку, накривши голову шапкою. Тяг на плечі ряднину, батькове пальто, всяке дрантя, проте холод тільки зараз, здається, пробирався до кісток, підламував ребра, аж боліло серце, стискаючись в мерзлу грудку. Сашко потяг до себе й кота, притулив його до грудей, і вони трусилися вдвох, марно намагаючись зігрітися. Мати погасила тріски в чавунчику (трісками вони світили), задмухала вогонь і, боса, зашльопала по долівці. Ось вони там, за пристінком, сварливо зашепотіли з Гринею. Лаючись і, видко, штурхаючи його межи плечі, мати допомагала роздягатись п’яненькому, і щось вони поминали при цьому Саньку й пляшку горілки, і мати вже підвищила голос: «Хватить мені! Тільки стида від тебе!..» — а Гриня забурчав нервовіше: «Цить! Бо двину раз і піду!», і вони чи турсались, чи тихо билися у темряві, Сашко вже не дослухався. Холод зморив його остаточно, і він неспокійно заснув. Мабуть, скоро й прокинувся. В хаті було ясно й холодно, як надворі. Тільки під грудьми у нього, де скоцюрбився кіт, якийсь клубочок тепла. А в ноги студить, звідкись піддуває, і, наче проціджена крізь іній, ллється в хату білувата сутінь. Вгорі до шибки примерз ріжок холодного місяця. Сон пропав зовсім. Сашко прислухався: на кушетці посопували двоє — Гриня й мати. «Гриня, — заклацав од холоду Сашко. — Знову цей Гриня». Хлопець сперся на лікоть, звів погляд на стіну. І зараз видно було сірий квадрат. Сірий квадрат портрета, що висів над кушеткою… Батько. Очима в стіну. Наче смертник. І Сашкові страшно стало, він уявив собі, як це людині стояти впритул до стіни, зіницями в глину, в пісок… аж білі кола в очах. Він спустив ноги, холод побіг по литках, але хлопець присилував себе встати. Сторожко зробив крок, потім ще, прислухався — ні, таки сплять. Тепер найгірше: якось вилізти на кушетку. Налапав дошку під матрацом, просунув туди ногу і, косуючи оком на скуйовджену купу лахміття, від якої пахло чужим потом, зіп’явся над кушеткою. Дошка зарипіла, і тонкий скрипучий звук продер йому по спині. На мить перехопило хлопцеві дух, але тут же він сказав собі: «Ну їх!» — і, вже не остерігаючись, потягся рукою до стіни й перевернув портрет. У хатньому присмерку не можна було розгледіти батькового обличчя, тільки світліли на фото якісь плями, вгадувалося широке, і теж світле, батькове чоло. «Ну, як, Сашко, холодно?» «Холодно». «А мати?» «Біда. Краще мовчать». І вони замовкли. Сашко ліг на тапчан, у вистуджену постіль, і поклав під серце твердий клубок гіркоти. Цей клубок, очевидно, довго муляв би йому, не давав би заснути, але рядом по-старечому глухо закашляв кіт. «Йди сюди», — покликав Сашко. Як і звечора, він притулив кота до грудей, і коли той звично замуркотів, Сашко подумав: «Тепер засну…» 4 Єва належала до тих жінок, про яких важко сказати, скільки їм років. Худа, безгруда, з маленьким безбарвним личком, вона скидалась на дівчину-підлітка, якій ще треба набирати тіла, добріти, розповнюватись. Та якщо зблизька глянути на Єву, то видно: ні, це вже зовсім не молода жінка. І не тільки тому, що дрібненькою сіточкою зморщок вкрите її якесь по-дитячому жалісне обличчя, а в усьому — в прив’ялих очах, в жовтій злинялій шкірі, в рухах, у погляді, у розмові — в усьому помітно було щось погасле, сумне, підстаркувате. Зараз Єва сиділа змучена, з хворобливою синню під очима. Вона сиділа сама на кушетці, підібгавши під себе ноги, й жалібно схлипувала: «Гад він, паразит, бездушна тварюка», — добирала найдошкульніших слів, а плечі й груди у неї щеміли, — воно, бидло, познущалося та й пішло, кинувши гидке слово: безкровна… Кожна клітинка нила й боліла у Єви, і холодна злість — на себе і на Гриня — точила душу. «Прожену, як собаку…» Саме в цю мить Єва ковзнула поглядом по стіні вгору й зустрілася з очима… чоловіка. Портрет було повернуто лицем до світла, з фото дивився на неї лобатий хлопець у вишиваній сорочці. Дивився пильно з-під широких білявих брів, і в погляді його був притаєний смуток чи здогад. «Сашко! Це воно, щеня, зробило!» — сказала собі Єва; у неї пересмикнувся рот, і лиха судорога пройняла все тіло. З передчуттям жорстокої насолоди вона ковзнула на долівку. Сашко спав у купі лахміття, шапкою накривши голову. З лахміття стирчав ніс, тонкий, синюватий, а нижче, мабуть, коло шиї, притулилася безвуса котяча морда. — Встань! — затермосила Єва Сашка. — Ану, вставай мені, чуєш! Хлопець підвівся, від холоду сіпнув плечима, ганчір’я сповзло з нього, і кіт злякано поліз назад, під рядно. — Це ти зробив? Ти? — Єва трусила хлопця і сама трусилась. Сашко безтямно закліпав на неї, на стіну, куди вона показувала. У нього здригалися щоки хтозна від чого — від холоду чи від наглого пробудження, і обличчя вкрилося дрібними простудними пухирцями. — Кого питаю? Це ти? Твоя робота? Сашко відвернувся, і Єва, скипаючи злістю, ляснула його по щоці, а він далі відвертався, і Єва аж захлинулась. — Куди ти повертаєшся? Куди? І доки це буде? Доки ти мучитимеш мене? І як ти смієш? — Вона вже не тямила, як і по чому ляскає сина, за що і навіщо товче його. Просто їй треба було вилити лють з душі, вгамувати роздратовані нерви. Коли син пригнувся, скоцюрбившись у постелі, Єва ще раз, на додачу, вдарила його по голій шиї. Щось хруснуло, Єва начебто злякалась, завмерла і боязко глянула на портрет чоловіка: — Господи, прости мене, Мироне… Таке дурне життя, сама не знаю, що роблю… Вона попленталась до кушетки, впала на подушку і захлипала, глибоко нещасна жінка, розбита й розтоптана бездушним світом. — Казала ж мені мати, — затягла Єва плаксивим голосом, — казала: не зв’язуйся з тими Кубенками, з тим понурим Мироном. Ото він камінь рве у кар’єрі та колись печінки собі поодриває, а ти сама бідуватимеш з дитиною… І так воно й сталося, так воно й вийшло: чоловій десь повіявся, а я страждаю одна, і кинув мені на муку оце убоїще (то вона про Сашка), вже терпцю нема: скільки уб’єш, стільки й в’їдеш… Вона скаржилася комусь на свою долю, Сашко знав, що це довга пісня, і потягнув на себе старе, обгоріле батькове пальто. Лаштувався заснути або хоч трохи зігрітися, бо мати не скоро вгомониться: лаятиме німців, війну, лаятиме батька і його, Сашка, проклинатиме свою гірку долю… Хай поскиглить, то вона за звичкою, а Сашкові аби хоч ледь-ледь зігріти ноги. Хлопець скоцюрбився, накрив шапкою вухо, та однак чув плаксивий голос. Тепер Єва говорила про те, як тяжко бідній жінці без мужської підтримки: хто хоче, той і познущається, і мовчи, не переч, бо тільки слово — прямо з дітьми в Германію. Хіба не так було з Глущенковою Ольгою, з Мартинюковою Пашею, та, господи, хіба тільки з ними — цілий гурт жінок, саме таких, невгодних старості, погнали на Знам’янку і з малесенькими дітьми — у вагони… Єва злякано принишкла й стиха проказала: «Спаси й одведи… треба годить отим грицанам, бо вони п’ють з шавлюгами». І, вже ніби випросивши прощення у чоловіка, вона заспокоїлась, якусь хвилину полежала на кушетці тиха й умиротворена. А Сашкові так і не вдалося зігрітися. — Вставай, — сказала мати (відчувалося: вона вже охолола, і тільки десь глибоко осіла притаєна образа й печаль). — Годувати ж тебе треба. — Єва сама підвелась і нагадала: — Вчора ти нічого не приніс, то хоч те стовчи, що я в Шавлюги позичила. Мовчки вони закублились у своїх кутках. Тільки зараз Сашко загледів, що барабанщика в хаті нема. Видно, удосвіта кудись повіявся — чи не випити. В хаті було сіро й напівтемно. Під стінами майже впритул стояли стіл, скриня, лава, кушетка й різне дрібне начиння. Тісна кімнатка, але без Грині стало немовби просторіше. Сашко глянув на долівку. Посеред хати темніла кругла яма, вибита ступою. То його, Сашкова, робота. І хлопець зітхнув: треба товкти. Він потяг з кутка ступу. Видовбана з колоди, важка й огрядна, ступа виривалася з рук, і Сашкові довелося покректати, щоб витягти її з кутка і поставити дном у ту ж саму яму. Та й з цим він, помучившись, упорався. А мати висипала у ступу вузлик якогось збіжжя (Сашко й не второпав, що то воно) і сказала: товчи. Сказала, сама накинула на плечі пом’яте пальто, батьківське, яким Сашко вкривався, та й подалась із дому. Видно, до сусідів гайнула на балачки. Сашко зітхнув їй услід і заходився товкти. Але перед тим зачерпнув жменю зерна й понюхав: пахло ячменем, тільки старим, давнім, прогірклим. Од цвілі зерно злиплося в кім’яхи. Видно, це був фуражний ячмінь, і Шавлюга натягав його з конюшні. Сашко вдарив товкачем, потім ще разів зо два — для ритму. Зерно, порожнє й легке, аж зашелестіло. Воно жухкало й підлітало вгору, як полова. Зі ступи потягло сизим димком, од якого зашкребло у горлі. Закурів димок з-під ступи, що потроху вгрузала в долівку. А Сашко — з серцем, з кректанням — бив товкачем, гупав у дно, і з кожним ударом струшувалось його перем’яте тіло, струшувались у голові думки. І гупало вже наче не в ступі, а за селом, на кам’яному кар’єрі. Там — було це перед війною — копачі зняли чималий шар землі, і з-під берега виступила ціла гранітна скеля. Звідкись наїхало дядьків у брезентових спецівках, і стали вони свердлити дірки у скелі: один навсидячки тримав і покручував бур, а другий клепав молотком. Вони довбали камінь поперемінно, довбали цілими днями (ось так, як він у ступі), а потім приходив батько, Мирон Кубенко, закладав шнури і всипав у глибокі буровини динаміт — жовтий порошок, і всі тікали з кар’єру, ховалися за прибережним схилом у ямах. В повітрі ставало тихо-тихо, всі припадали до землі, а там, серед розвернутого каміння, перебігав тільки один чоловік — Сашків батько — і підпалював шнури. Люди завжди з тривогою стежили за ним, за маленькою темною постаттю, що спритно ковзала по скелі, серед динаміту. Та ось і батько — в останній момент! — стрибав за камінь, за перший-ліпший виступ, і тоді вибухав кар’єр, розламуючи тишу над селом, і з клекотом летіло у небо каміння, ціла хмара щебеню. Сашко боявся тих вибухів і водночас радів, захоплено дивився, як падає на річку, на левади, на верби кам’яний град, як гупають важкі каменюки десь у капустах, у коноплях, а то й ближче — під садом. У нього від захоплення терпла душа, а мати стояла поруч, бліда, наче смерть, і шепотіла одне й те ж: «Дограється, ой дограється… Осиротить мене й дитину». Справді, Кубенко грався зі смертю, бо кар’єр, як здавалось хлопцеві, вибухав саме там, де ховався батько, або зовсім близько, і гори щебеню вкривали все навкруг, і немислимо було вірити, щоб між потрощених гранітних брил залишився хтось живий. Та от осідав кам’яний пил, і тоді десь із-за скелі чи з вирви виповзала сіра фігурка, схожа на ящірку. І Сашко сам дивувався: батько! Цілий і здоровий! А потім батько приходив до хати (робота у нього така, що він будь-коли міг заскочити додому). І от він приходив після вибуху і був мовчкуватий, але видно по очах: вдоволений собою. Супиться, та, мабуть, лише для того, щоб приховати усмішку. Хтозна, як матері, а Сашкові батько пахнув завжди паленим камінням, і цей горілий душок був такий же приємний, як душок добре підсмажених горіхів… Дома батько одразу хапався за роботу: приносив з криниці води, запарював кабанцю картоплі з обмішкою, виполював щирицю на городі, сапав, рвав черешні, вичищав у сараї, підмітав у дворі. Все він робив неквапливо, мовчки, але по-господарському, вправно. І саме над його неперебірливістю в роботі частенько підсміювалися в селі. Бо в Лебедівці не було заведено, щоб чоловік, скажімо, носив на коромислі воду чи проривав буряки. І тим більше, щоб за чоловіком, мов тінь, ходила жінка й чіплялась йому на шию: «Мирончику, ну Мирончику… ти мене любиш?» Мирон червонів до вух (люди ж дивляться!) і грубувато відштовхував жінку: «Та, Єво… Не тре…» Але те, що Мирон безтямно любить Єву, ні для кого в селі не було секретом. Їх так і називали в парі, завжди по імені: Мирон та Єва. Над Мироном стиха глузували, дехто і в вічі казав: обабився, але ж ніхто ще не знав, що в хаті, в чотирьох стінах, підривник Кубенко і зовсім ходить у «спідниці» — варить, купає в ночвах сина та навіть маже долівку. Почалось це з жалощів: «Єво, що з тобою? Така ти зелена, полеж», — а потім увійшло в звичку. І Єва справді відчувала себе дрібною, немічною, хворобливою, а Мирон — ніби в чомусь винуватим перед нею, і то найбільшою втіхою для нього було бачити її жалісну посмішку й жалісно-грайливе: «Мирончику, ти любиш мене?..» Задля цього він ладен був випрати цілий оберемок білизни. Аби тільки ніхто не бачив… Мирон Кубенко, котрий динамітом підривав скелі, ходив коло жінки тихіший води і сам, відчувалось, соромився і приховував од людей своє домашнє невільництво. …Гупало за селом, каміння летіло на городи, і в Сашка зомліли руки — ступа висока, майже по груди йому, треба було спинатись навшпиньки, високо підкидати товкач і бити, бити в дно, довго й нещадно, бо це не ячмінь, а цвіль, полова, гірка порохня… Дерево вже нагрілося, збіжжя злиплось докупи, і в Сашка угрілася й тупо заболіла голова. Раптом стукнули двері, в хату вбігла Єва, збуджена й перелякана, і з порога гукнула: — Ходи глянеш, що коїться: Бойчуків виганяють! І війнула назад, а Сашко поклав на лаву товкач, нахилив ступу, вигріб у миску товчений ячмінь, а вже потім одягнув свій ватник, який за ніч підсох і геть зашкаруб, накинув шапку і тільки тоді вийшов з хати. Ранок був холодний, млистий, з неба порошив сухий сніжок. Сашко ще й не ступив за вугол хати, як почув з лівого кутка, де стояла бойчуківська мазанка, шум і лемент. Кричала жінка, кричали діти, лаялись чужі дядьки. Хлопець, стривожений тим, виліз на погребище, до матері. Звідси видно було весь бойчуківський двір і ріг Лаврової хати, а через дорогу — Шавлюжину господу, високу, під черепицею. Люди з сусідніх дворів повклякали у себе під вікнами і дивились. А в Бойчуків робилось таке. Хтось підігнав сани до самого порога. Сани стояли розлогі, встелені соломою; у передку сидів дебелий візник у кожусі та в рукавицях і стримував коней, які рвали копитами сніг і відхропувались морозною парою. А ще двоє чи троє дядьків у чорних шинелях товклися на порозі і в сінях. Видно, поліцаям було сутужно, діти пручалися і наче в’юни лізли під ногами назад; витягували клубок дітей — виривалася жінка. Товкотнеча, лайка, вереск, сопіння — хтозна, що там коїться; Сашко розумів тільки одне: робиться щось дурне й недобре. Деякий час візник, той, що в кожусі, байдуже позирав на поліцаїв, на штовханину в сінях. Та ось він сплюнув у сніг і вилаявся. «Шавлюга», — упізнав Сашко, коли той одним махом скинув із себе кожух. Лихим, рішучим кроком Шавлюга підбіг до купи людей, туди, де чобітьми топтались по голих ногах; він щось крикнув, шарпнув когось за коси — і Бойчучка вислизнула з поліцаєвих рук і простяглась на снігу. Шавлюга, сплюнувши, спокійно повернувся назад до кожуха, вмостився у передку, а поліцаї навалились на маленьку жилаву жінку, заломили їй руки і босу, розхристану, в самому жакеті, поволокли до саней. Вона упиралась, борсалась у снігу, кричала охриплим голосом. А з хати уже витягали Тоню, за котру судорожно вчепилась рученятами замурзана від плачу Катька; випихали Серьожку (це його Шавлюга побив колись мало не до смерті), за ним штурхали і меншого брата. Бойчучку волокли до саней, вона босими ногами горнула сніг, упиралась, аж заламуючись у попереці, й сипала прокльони: — Не смійте тягнуть, окаянні! Не смійте, чуєте! Ось тут під хатою і стріляйте! Всіх стріляйте! Хай дивляться люди на вашу іудську роботу. Діти, — хрипіла вона й метляла розтріпаними косами, — діти, ставайте під хатою, всі гуртом, хай стріляють, хай… Вона, ридаючи, хапала дітей і пригортала до себе. Єва дивилась на сусідку повними жаху очима і стиха, перелякано промовляла: — От дурна, от дурна жінка. Бач, сама собі що наробила. Траплявся ж, господи, чоловік, Павло Кучугура, може, зарятував би зараз, так одвернулась… Сашко не слухав матері, бо в цю мить пронизливо, на всю вулицю заверещала дитина — котресь із найменших лаврівських, а коло дядька Лавра, що стояв на костурі, тулилося десятеро чи дванадцятеро живих скелетиків, засоплених, обірваних дітлахів. Мовчазний, аж учорнілий Лавро цитькнув на дітей — тихо, крізь зуби, а мале заревло ще дужче, десь захлипали жінки попід хатами, і навіть пишнотіла Фросина, Шавлюжина жінка, взявши в оберемок свої груди, так німотно дивилась на чужу біду, що Сашко й не повірив: невже і їй зашкребло? А дитя репетувало в лаврівському гурті. І тоді поліцай, у котрого пілотка злетіла в сніг і який сам топтався по ній, скрипнув люто зубами й гукнув усій вулиці: — Ви!.. Геть з очей, бо!.. — І він зірвав з плеча карабін, заклацав затвором. Люди не рушили з місця, так і стояли під стінами, але плач урвався. Трохи втихомирилось і в дворі Бойчуків. Кинули на сани матір, і вона вже не плакала, не проклинала, а тільки важко схлипувала. Тоня сама сіла коло матері, притулила до себе Катьку, синю від холоду й страху, покликала хлопців: «Сідайте», — і хлопці слухняно сіли. А коли Бойчучка знову заборсалась і заголосила, Тоня пригорнула і її до себе й стала умовляти: «Не треба, мамо, не треба…» Поліцаї жбурнули їм якесь дрантя з хати — рядна й пальта, дружно повалилися в сани. Шавлюга свиснув на коней, і сиві од морозу жеребці, пирхаючи густою парою, вилетіли з двору. — От дурна, от дурна жінка, — безтямно повторювала Єва. — Погубить себе, погубить дітей… І тут страшна й несподівана думка приголомшила Єву: а що як… те саме… і з нею? Від цього припущення Єва уклякла, зіщулилась, наче хотіла стати маленькою і непомітною, щоб поліцаї проїхали мимо, і якомога скоріше, і щоб не помітили ні її, ні сина, ні їхнього двору. Так воно й сталося. Санки пролетіли повз Єву у білій куряві, промайнули кожух, чорні шинелі, купа дітей на соломі, з посвистом піднятий батіг — все промелькнуло, пронеслось, і засипана снігом вулиця знов завмерла. Стихло, спорожніло й на подвір’ї в Бойчуків. Тільки проораний полозками сніг та маленький валяночок у заметі (мабуть, Катьчин) і нагадували про недавню товкотнечу. Та ще були навстіж розчахнуті двері у сінях і в хаті (видно розтоптану солому й щось біле за порогом — подушку чи якусь білизну). Порошить сніг у відчинені двері, і з покинутого житла вже віє пусткою, холодом, смертю. Сашко стояв коло матері й відчував, як мороз поймає все тіло: наче від крижаної води, холонуть і терпнуть підошви, литки, а потім спина, і тебе починає жолобить і перетрушувати. Треба потоптатися, зігріти ноги, але Сашко стояв і мовчки дивився крізь двері в хату Бойчуків. Йому здавалося: зараз хтось вийде звідти… Дядько Лавро з виводком своїх дітей, Шавлюжина Фросина з двома бистроокими хлопчаками і всі односельці стояли купками, виглядали з заметів і теж ніби чогось ждали. — Куди ж їх повезли? — звернувся хтозна до кого, може, сам до себе дядько Лавро. Люди під хатами, що досі мовчали, раптом заворушилися, закашляли, дехто запихкав цигаркою, а Шавлюжина Фросина, підбивши руками пишні груди, авторитетно, зі співчутливим зітханням сказала: — В район повезли, в управу… Чула таке, що за м’ясо їх забрали — там розберуться, аякже. Кажуть, ходила Бойчучка і людей підбивала, щоб не сповнять плани. Хтось набрехав, а жінку з дітьми… — Кий там район, — хмуро буркнув Лавро. — Ото вивезуть у балку, на скотомогильник, та й покладуть, як інших… і вся тобі правда. Вони розберуться. — І Лавро кивнув на степ. Там, за конюшнями, білим горбастим полем їхали сани; їхали так далеко, що здавалося, купка соломи чорніє в снігах… Легенько порошило, морозний іній стояв у повітрі й чулося — віддалене й приглушене — дитяче пискління. Видно, плакала в санях Катька. А з неба порошило й порошило, засипало потоптаний сніг у дворі Бойчуків, притрушувало солому в сінях, намітало і в саму хату; одні й другі двері були розчахнуті, й вітрець ворушив за порогом чи плаття, чи кинуту поліцаями скатертину. Люди розходились по домівках, а Сашко сторопіло дивився туди, у розчинені двері, де вже ніхто не жив. «Піду, — сказав він собі. — Хоч двері зачиню». І, сторожко оглядаючись, побрів заметом до спорожнілої хати. 5 — Чого ти притягся? — Єва стала на порозі й заступила Грині дорогу. — Кому казала: не приходь? Не треба мені поденника. Повертай свої голоблі, і то зараз же! Вона рішуче розп’ялась на дверях. Проте Гриню Затятька не так легко спантеличити. — Євочко! — зробив він солоденьку міну (тим часом одпихаючи її від дверей). — Що ти балакаєш, Євочко! У тебе ж характеру нема прогнати Грицана. Ти от кричиш, а я скажу: сядь коло мене, Єво, і ти сядеш зо мною за стіл, і будеш їсти млинці. Я ж тебе знаю… Лагідно, але настирливо Гриня відсторонив Єву і пройшов у хату. Витяг з-під кожушка-тілогрійки нерозлучну свою зелену пляшку, петрівську, помацав за пазухою і дістав мокренький і, видно, ще теплий пакунок. — От. Зося дала. Він порядкував за столом, як господар, — акуратно роздирав склеєні млинці (чи то були драники), вдоволено крякав і облизував пальці. Його лисина і пухленькі щоки сяяли чистим дитячим рум’янцем. — Сідай, Єво, — сказав Гриня, розливаючи питво. — І синаша припрошуй. Повечеряємо. Прискалив око й гарненько поміряв, кому й скільки налити, щоб не зобидити себе. — Бач, — прицмокнув значуще. — І на вас доводиться заробляти. Що б ви без мене робили, га?.. Нічого, скоро заживем. Ось, казав Шавлюга, не сьогодні-завтра відкриємо схов у степу, буде пшеничка, ярова… Він поплескав долонею по лаві, мовляв, сідай рядом, Євочко, і звів на неї повний всепрощенства й доброти погляд. Єва тільки розвела руками: бачили таке? Припхалось бездомне й командує у твоїй же хаті! І розвалилося: хочу — запрошу, хочу — не запрошу до столу. Приблуда, старець нещасний. Єва скривила жалісне лице, постояла, приголомшена таким нахабством, гірко зітхнула й сіла за стіл. Вмостилася вона далі від Грині, всім виглядом показуючи, що вона сердита, і, не повертаючи голови, гукнула синові: — Сашко, йди вечерять! Сашко не озвався. Він сидів у своєму кутку, обтулений ганчір’ям; його морозило (мабуть, таки простудився на погребищі), і хлопець, скулившись, недобре блискав на матір І на Гриню. — Чуєш? — повторила мати. — Йди сюди! Сашко не почув. І тоді Єва тихо, але з відчутною люттю проказала: — Ну? Ви бачили? Сказиться можна з такою дитиною! Цілими днями мовчить убоїще… Ти йдеш до столу? — зірвалась на крик. Вона здвигнула плечем і погрозливо глянула на хлопця. Глянула і вмовкла: такого Сашка Єва ще не бачила. Він сидів, упершись лобатою головою в коліна, і гостро, невідривно дивився на неї. В його хворобливо гарячих очах було стільки недитячої туги, стільки презирства (не руште мене!), що Єві стало не по собі, вона зронила з безсилим відчаєм: — Пішов би ти з блеску! — І, скорбно жуючи млинець, додала: — Візьми відро та хоч вогню розживись. Сашко скинув з ніг кота, побрьохав у сіни. Налапав у потемках відро, щільніше запнувся у ватник і вийшов. Було темно й вітряно, з-за хати несло снігом. Хлопець з нудьгою подивився вздовж вулиці. В розвітреній млі то з’являлись, то щезали сірі горби стріх. Ніде не світилося. Тільки в Шавлюги поблискував клинчик вогню. Шавлюга… Не хотілось туди йти, але Сашко зітхнув і потягся через дорогу. Перед Шавлюжиною хатою було нагорнуто цілий вал снігу, а двір — розчищений, просторий, і навіть зараз тут було затишніше — як-не-як од вулиці снігова стіна. Сашко ступив до дверей і трохи пом’явся: неприємно заскімлило серце. Та пересилив себе і торгнув клямкою. З сіней дихнуло на нього теплом, запареною картоплею. Дух був густий, нудотно солодкий, і Сашкові аж млосно стало: запульсувала кров, гострим болем задзвонила в скроні: їсти!.. Сашко мацнув круг себе рукою: ось вона!.. бульба!.. в казані! Обпікаючи пальці, він схопив картоплину (а серце як не вискочить), кинув її за пазуху (запекло крізь сорочку) і, ще не вгамувавши дрож в усьому тілі, постукав у хату. Ніхто не озвався. Ще раз постукав, сильніше. — Хто? — почулося за дверима. Хлопець мовчки зайшов. В хаті стояла тиша. На високій розмальованій скрині горіла карбідна лампа — чорна пластмасова банка, з котрої сичав струмінець вогню. Світло було якесь неживе, синє, могильно-холодне. І сидів за лампою сам Шавлюга, понурий, як дим, підперши кулаком змертвіле повстяне лице. А в кутку вгрузла в подушки важкотіла Фросина і звідти зацьковано позирала на чоловіка. Сашко глянув на піч. Шавлюжиних хлопців там не було, мабуть, повтікали від батька (бо коли Шавлюга приходив додому під чаркою, його чорноголові синки ховалися в клуню або на горище). Сашко стояв з відром у руці й ждав, щоб до нього озвалися. Та Шавлюга немовби й не помічав того, що в хаті є хтось чужий. Він сидів, втупивши очі в підлогу, і шумно, люто дихав. Від довгого чекання у Сашка отерпла спина. Але він боявся поворухнутися; йому здавалося: от-от випаде з-під поли гаряча картоплина й покотиться… — Ти чого? — раптом блимнув на нього Шавлюга. — Підглядати прийшов? Винюхувать, що тут робиться?.. — Вогню, — буркнув Сашко. — Хе, вогню! Дожились! Вогню в хаті нема… Якби твоя мати з приймаком… — І Шавлюга брудно вилаявся. Сашко хряснув дверима, вклавши всю свою злість у той хряскіт, і вилетів у сіни. Почув за спиною виск: — Тобі вже й вогню для дитини шкода! — Цить! Цить, кажу! — затупав ногами Шавлюга, в хаті щось забрязчало, загуркало. «Збісилися», — подумав Сашко. Хлопець того не знав, що в Шавлюги сьогодні чорний день. Як завжди, Шавлюга подався надвечір до колишньої сільради, де збиралися поліцаї з усього куща. Там можна було перекинутися в карти, випити у своїй компанії. Шавлюга прийшов туди — й трохи сторопів: у сільраді не світилося, було темно, але в грубі горів вогонь, червоне світло падало на долівку, і він побачив, що поліцаї покотом лежали на соломі. Лежали мовчки, мов дрова, тільки цигарки блискотіли в зубах. Та ще раз у раз підводилась чиясь рука, брала стакан і передавала його далі, до стакана тяглись інші руки, тоді на стіні ворушився клубок сплетених тіней. Сизий цигарковий дим висів над тілами. «Ви що? — реготнув Шавлюга, відчуваючи щось недобре. — Почаділи чи подуріли? Чого лежите?» — «Помовч», — шикнули на нього тихо, але з таким притиском, як це кажуть при покійникові. І знову хтось налив з графинчика, що стояв між тілами на підлозі, й передав стакан у куток. Шавлюга вловив горілий душок самогону. «Що це за поминки?» — реготнув Шавлюга, але вже стриманіше, і знов його обірвали: «Заткнись! Дурило!..» Піднесли стакан і Шавлюзі, він випив, а далі почув таке, від чого самогон, як гаряча смола, обпік йому все нутро. Корсунь-Шевченківський, зовсім близько, котел, ціла армія хряснула, сорок генералів, кажуть, здалися в полон, траур по всій Германії, німці лютують у районі — стріляють кого попаде… «Сволота, — сплюнув Шавлюга в прогалину між тілами. — Так підвели. Кричали: капут, капут! Москву взяли, Волгу взяли, Урал взяли, а виходить — дуля! Дуля під самий ніс. Зв’яжись із таким дермом…» — «Помовч!» — буркнули йому. І тут Шавлюга второпав, що поліцаї не тільки накурились до очманіння, а й п’яні в дим, — під грубою валяється ціла купа порожніх пляшок, а на столику ще стоїть одна сулія літрів на п’ять чи сім, і в ній жирною плівкою полискує сивуха. «Сволота!» — сказав Шавлюга і переступив через чиїсь ноги; налапав якусь бляшанку, налив її повну вщерть і судорожно, з твердим бажанням набратися — випив. Потім передав бляшанку комусь до дверей і ще раз налив собі. А далі заворушилась солома, закружляли вогні в зубах, і Шавлюга кудись брів, хилитався крізь дим і раптом опинився дома. «Капут! — закричав на жінку. — Тікають німчуки!» — І, хитнувшись, брязнувся на ослін, а діти з вереском вискочили в сіни. …На вулиці куріло й мело ще дужче, вітер зривав зі стріх кім’яхи снігу. Сашко потоптався під Шавлюжиною хатою: куди ж його йти? Скрізь було темно. Буряна курява сліпила очі, ніде не видно було ні вогника, ні людської постаті. Тільки над лаврівською хатою вітер куйовдив ріденькі пасемця диму. Сашко попрямував туди. У дворі побачив, що під вікном стовбичить дядько Лавро, тулиться до причілка, де затишніше, і попихкує цигаркою. Сашко підступив до нього, нишком став, постукав ногою об ногу, щоб трохи зігрітися. — Змерз? — спитав дядько. — Умгу, — хитнув головою Сашко. Дядько ще затягнувся кілька разів. Він завжди курив на вулиці, бо хата в нього тісна, дві маленькі комірчини, а дітей як у того Омелька. Сашко точно й не знав, скільки у нього малих; і лежала в хаті хвора жінка, вже нікудишня, жовта як віск од сухот, от дядько й виходив курити надвір. — Пішли, — сказав дядько, бачачи, що хлопець труситься і притискає до грудей відро, ніби від того стане тепліше. Вітер шарпнув їх з-за рогу хати, вони пішли боком, пригинаючись, і дядько глибоко стромляв у сніг свій рипучий дерев’яний костур. В лаврівській комірчині дихнуло на Сашка теплом, темрявою, важкою задухою. Якась полиця, дитяча колиска, жердина з лахміттям висіли прямо над головою — ніде повернутися. Добре, що топилося в плиті, — крізь відчинені дверцята світло падало на долівку, і хоч видно було, куди просунути ногу. А за плитою стояла темінь, і десь там часто й важко дихала Лаврова жінка, казали, що скоро вона помре — самі кістки та шкіра на ній. Коли Сашко ступив у хату, з-за білого пристінка визирнуло одразу кілька дитячих голівок. Тільки влітку Сашко й бачив їх: замурзані, вони завжди колупалися за погрібником у глині. А зимою не видно їх, сидять у хаті. У другій половині, такій же тісній, як і перша, був у Лавра полик на всю кімнату, застелений рогозою і ганчір’ям, і на тому полику спали, їли, гралися — взагалі жили, не вилазячи на вулицю, всі його дітлахи. Зараз вони стулили докупи свої кістячки і збентежено лупали на Сашка. Чужа людина у хаті — це новина. — Давай відро, — сказав дядько Лавро. Він присів, виставивши вперед, як дуло автомата, свій костур. Покректав, нагріб у відро червоного жару. Жар злипався в коржі, й Сашко подумав: буде мороз. А дядько подав йому відро, та не відпустив, а притримав за дужку: вогонь освітив синє пухирясте обличчя хлопця. Лавро пильніше придивився до Сашка й сумно зітхнув: — Важко, братику?.. По тобі видно: важко… М-да. Всім нам не з маком, а тобі, сину, тим паче. Зірвалась ваша Єва з повідка. Добре вони жили з Мироном, та в мене гостре око на баб. Я ще тоді казав: не люблю, коли жінка дуже лащиться. Привикне, щоб її гладили, мов кішку, то й побіжить за будь-ким, аби мужиком пахло. Що вона в тому барабанщикові знайшла? В темряві за плитою щось поворушилося, хрипко покашляло й озвалося тонким співучо-болісним голосом: — З ким це ти говориш, Лавре? — Та з сусідом. З Сашком балакаємо, — відказав дядько жінці. — По жар прийшов. Єва з приймаком чарчиною гріються, а його на мороз посла… Сашко не хотів чути, що далі казатимуть про матір. Повернувся й мовчки посунув з хати. А буря розходилась, мело й куріло над стріхами. Щоб донести вогонь, Сашко зробив курінь: ватник напнув на голову, сам схилився над відром і щільно обтулився полами. Так, розіп’явшись над відром, він і побіг додому. Але вітер забирався й під ватник, ганяв у відрі іскри й білі гребінці полум’я. Жар приємно пік йому в обличчя, чадний дим шпигав у голову, і хлопець аж заточувався. Добре, що домівка була близько. Грузнучи в снігу, Сашко перебіг дорогу і вскочив у сіни. Закутаний з головою, він так і ввалився в хату, штовхаючи ліктями двері. Тільки ступив, як одразу відчув: щось тут не так….Щось уже трапилось… Темно, проте Грині нема — не той дух у стінах. Мати сама. Де вона, поки що не видно, але чути — плаче. Схлипує голосно, невтішно, наче от-от захлинеться. Сашко грюкнув дверима, і мати трохи притихла. Потім захлипала ще надривніше і почала приказувати — пошепки, а далі голосніше, переходячи на крик: — І доки це буде? Доки я мучитимуся? Прийшло, потовклося по душі, ще й руку підняло, щоб побити. Та мене Мирон ніколи не бив, пальцем не чіпав, а воно, нікчемне… Сашко не слухав того голосіння — треба готувати світло. Поставив на стіл цеглину, на цеглину старий обгорілий казан, у той казан висипав жар, роздмухав його (а коли голодний, від того, що дмухаєш, аж паморочиться в голові). Ось зажевріло кубельце в пригаслому попелі. Сашко підкинув туди кілька трісок. Сухі тріски спалахнули, червонясте кружало забігало по стелі. Тепер тільки підкладай трісочки та слідкуй, щоб не погас вогонь. Це тобі й світло, й опалення — гріє, правда, поганенько, але коли змерз, то руки можна погріти. Поки Сашко готував вогонь, мати вела своє. Скаржилась на війну, на дурне життя, на чоловіка, що покинув її на німців та на Гринів, а сам, мабуть, сто разів женився, про сім’ю й не згадує… Далі взялась за Сашка: — Покинув убоїще на мою голову, а ти що хоч, те й роби. В що його зодягнути, чим годувати, коли сама зранку нічого не їла? Це ж заради нього, потурмака безмовного, Гриню взяла, думала, прихистить сім’ю, їсти щось розживеться. Чуєш? — крикнула мати. — Заради тебе гріх на душу взяла! Сашко не озвався. Тріски якраз спалахнули яскравіше, відблиски вогню заряхтіли на стелі й на стінах, і він загледів: портрет знову перевернуто лицем до глини. Хлопця охопила холодна й рішуча впертість, він ступив до кушетки, став на краєць дошки, щоб не потривожити матір, і потягся до портрета. Єва притихла; німо й причаєно дивилась вона з темряви на зухвальство син а. І раптом скрикнула — без сліз, без схлипування, а сухо й надривно: — Не смій! Не смій, кажу! Що ти очі мені колеш? Через тебе я життя своє знівечила, приймака взяла, чуєш! Через тебе на страм пішла… — Брешеш, — зірвалось у нього з язика. — А-а-а! — Єва погрозливо підвелась. — «Брешеш»! Це ти матері так! Щеня, ось же тобі! — І ляснула Сашка по щоці, той аж похлинувся з несподіванки, а Єва з несподіваною силою штовхнула його на лежанку і, давлячись слізьми, загупала по ньому маленькими твердими кулачками. Била по спині, по мовчазному тілу, а Сашко сопів, затуляв голову руками й гарячково казав собі: «Бий, бий! Все одно брехня. Не для мене зробила! для себе!., для себе!» Ця впертість, ця непокірність живого єства ще більше розлютили Єву, вона вчепилась хлопцеві в чуба, заторсала його, вкладаючи у спалах сліпого гніву всю лють на себе, на своє незугарне життя, на трикляту війну, що все перевернула й заплутала, на Гриню, який споганив пам’ять про колишню любов, на сина, котрий спідлоба зиркає на неї і стоїть над душею, мов докір. А кому цей докір? Їй, голодній і потоптаній? За що їй докоряти? Що вона доброго зазнала в житті? У Єви тіпались руки, їй аж потемніло в очах, і вона, задихаючись, рвонула хлопця за комір: «Щеня таке! Придушу!..» Хлопець не витримав, крутнув плечем і вивернувся з чіпких материних рук. — Перестаньте! — сказав крізь зуби. — Відчепіться краще, бо!.. — Ага! Ти ще погрожуєш! Ну, стривай! — І Єва схопила з плити дерев’яний товкач, замахнулась… Хтозна, чи вдарила б вона Сашка, чи ні. Він не став ждати, а прожогом стрибнув з лежанки, розчахнув одні й другі двері і вискочив на вулицю. Вітер підхопив його й погнав у темряву, в довгу буряну ніч. Він падав і біг по снігу і з мстивим злорадством уявляв, як підпалює хату, як буря жене вогонь по стрісі, а мати виглядає з вікна й гукає: «Вернись, вернись, Сашко, я не хотіла!..» Сашко не вертався. Біг за вітром, і все в ньому калатало й пекло від кривди, від жалю до себе, і він не бачив ні степу, ні вітряного неба з каламутним потоком хмар. Здається, й не вибирав дороги, біг, куди ноги несли, але мимоволі повертав у поле, де темніла давня скирта, яку добре знав і яку не раз обскубував з хлопцями, дошукуючись зерна. 6 Він спав. Голова провисла кудись униз, наче в яму, і щось плелось уві сні важке й безглузде. Хтозна, чи то тільки марилось йому, чи справді щось кублилось і пищало над вухом. М’яко, нечутно поліз Сашко на той писк, і поки він ліз — з плеча сповзла одежина, в дірку понесло морозом, від холоду отерпли плече й рука. Ага, зрозумів Сашко, він виліз на край стіни і мало не посунувся вниз: то було горище конюшні, а далі — пряма височезна стіна і під нею сніг. Зненацька посковзнулась рука, і Сашко повис над стіною, страх пронизав його тіло, і хлопець порачкував назад. Але куди? За ним уже лізли поліцаї, попереду Шавлюга. «Облава, — подумав Сашко, — В Германію забирають». Він кинувся бігти, і дивно — убіг угору по стіні й раптом… нора. Звичайна кругла нора, мабуть, лисяча. Сашко просунув голову й поліз під землю, а за ним уже гналися й сопіли поліцаї. Сашко ліз і задихався, бо нора стала зовсім вузька, забита снігом, а він розгрібав замет і ліз у рівчак, аж на скотомогильник. І тут він побачив: вони вже мертві — всі Бойчуки. І присипані снігом. Ось їхня Тоня, замислена й строга, снігу повно в очах; ось Катьчин валянок, ось їхня мати… А це Серьожка, суперник у бійках; раніш він був хитрий, балакучий і кидав грудки далі всіх. Зараз лежить тихий, руки схрестив на грудях і в долонях — хліб. «Сон, — подумав Сашко. — Верзеться казна-що». Він напружував усі сили, щоб проснутися; зробив ривок (не тілом, а в думках) і таки прокинувся. Сон одлетів геть; Сашко полежав ще трохи, прислухаючись до себе. Неясне, притуманене чуття підказувало йому, що з ним щось сталося. Але що? Він принишк. Ось той писк. Щось вовтузилось, пищало, шкреблось — по всій соломі. А солома від морозу стала тверда, наче дріт, давила в щоку, і було страшенно холодно — спина, задубіла, наче взялася корою, ноги зовсім отерпли. І Сашко згадав: це скирта. Мабуть, у глибині душі він давно збирався втекти, навіть вибрав собі для зимівлі скирту над балкою. І вчора, хоч було темно й буряно, не блукав по степу, а вибрів на ту ж таки скирту. Коли в сніговій куряві перед хлопцем виріс чорний пагорб соломи, на серці у нього відлягло: вже не замерзне. Є житло. І заходився рити кубло. Ще до війни у сільських хлопчаків була улюблена гра — ховатися у скирти. Які тільки неймовірні ходи — покручені, звивисті, з багатьма колінами й переходами — рили вони в соломі. І робиш це швидко й просто. Ось ти зажмурюєшся, руками й головою протискаєшся вперед, плічми й спиною видавлюєш солому і розширюєш нору, лізеш у саме нутро скирти (хоч і страшнувато — чи виберешся назад). Ти заховався в норі (а як тут пахне, як добре й тривожно самому — над тобою ціла гора золотої, духмяної, тільки що змолоченої соломи!) І дідька лисого хто тебе знайде в цій схованці, бо ти або причаївся десь насподі, або видерся аж на гребінь скирти, прогорнув собі віконечко та й визираєш тихцем і смієшся з того, як твій суперник безпорадно кружляє внизу, заглядає в нори і кличе тебе. Це була чудова гра, називалась вона — «солом’яні шпигуни». Хлопці ватагами тікали в степ і там гралися до очманіння, розривали й розкублювали солому, аж поки висока й пишна скирта не роз’їжджалась похнюплено на всі боки, не розвалювалась, і тоді вони розтовкували її до кінця, і робили це з буйним варварським захопленням, тільки пильнували, щоб їх не застукав на місці об’їждчик. Гралися, звичайно, в нових скиртах. І ніколи Сашкові не доводилося рити нору в старій, злежаній соломі. Вчора вночі він спробував був прокопати хід своїм «шпигунським» методом. Нічого з того не вийшло. Торішня солома, що затекла від дощів, давно спресувалась, змерзлась, стала немовби скляна. Її можна було вскубти хіба що ключкою, і то через силу. Сашко стояв, слухав, як гуде над скиртою буря, пересіваючи дрібний, колючий сніг, і думав: що ж робити? Зайшов з підвітряного боку, де було затишніше, ногами розгріб сніг і заходився обскубувати мерзлу, затверділу боковину. Солома, впереміш із льодом та снігом, різала пальці, руки відразу закоцюбли. Далі було трохи краще — ті самі злежні, тверді, їжакуваті, але сухіші, й вони легше висмикувались. А коли Сашко зарився в скирту, то вже плечем і ногами викублював собі просторе лігво, мостив під голову і, заваливши соломою вхід, уклався спати. Ліг, проте довго не міг заснути. Сухо й гірко було в горлі, не так від солом’яної потерті, як від того, що сталося дома. «Щеня… як ти смієш!..» І, може, заволоділи б ним оті болючі, мстиві спогади, але інше привернуло увагу. Вся скирта пищала, ворушилася, шаруділа. Мишва… Повно мишей. Люди взагалі не знали раніше, щоб була така сила мишей — у полі, в хаті, в сараї, на горищі. Це, кажуть, на голод або на чуму. Іх уже не ловили коти, а флегматичний Шахтьор, коли його кидали в клуню, дико нявкав, дряпався, тікав назад. Видно, об’ївся мишей і боявся їх. І зараз, коли Сашко принюхався, то гостро відчув: уся солома пропахла мишами, і запах такий різкий, такий неприємний, що від нього можна зомліти. «Їсти, — подумав Сашко. — Їсти хочеться. Тре вилазить». Спробував поворухнутися. Та ноги затерпли, задерев’яніли і не розгиналися. Довго, помаленьку випрямляв одну ногу (а судома стягувала жили), потім випрямив другу, порачкував із лігва. Виштовхнув затичку і аж осліп — біле морозне світло різонуло в очі. Сів коло нори. Оглядівся. Тихо. Бурі нема. Тільки накрутило і намело снігу під скиртою. Всю пазушину кубла заліпило снігом. Видно лише дірку в заметі, якою він виліз. Дірка свіжа, з тільки що обкришеними краями. І в’ється з неї димок — сизе тепло, яке надихав Сашко вночі. «Тре затулить», — подумав хлопець. Однак не встав — шуміло в полові. Перед ним лежала тиха, морозна рівнина в білому тумані, в інеї; за сніжним горбом темною купою причаїлось село. І там тихо. Голий холодний простір, ніде ні мітки, ні цятки, ні найменших ознак життя. Він сам у степу. Сам серед німих кучугур. Защеміло в грудях. Але погасив у собі терпкий біль, тоскно подумав: де й що шукати, щоб попоїсти? Від скирти поле спускалося до рівчака, а за рівчаком, коли придивитися, чорніли на снігу виламані й вирубані кущі лісосмуги, між якими щось стирчало із заметів. Сашко згадав: там, здається, валялися покинуті сівалки. Може, щось збереглося в сошниках? Встав, звичним рухом запнув ватник, насунув на очі шапку і побрів у балочку. Сніг лежав чистий, незайманий, ніхто ще не потоптав його. Тільки заячі сліди де-не-де помережили схил. Він ішов зігнувшись, і щось метлялося під ногами, щось дратувало його — клапоть чи хтозна-що. Глянув на валянок і чортихнувся: так і знав! Недарма шпарило в п’ятку. Протерся задник, і вилізла онуча — клапоть червоної кофти. Сварливо крекчучи, Сашко запхнув онучу назад, в дірку, разом з намерзлою ожеледдю. І почовгав униз по схилу. Буря втрамбувала сніг, іти було легко. От тільки вітер, несильний, але гострий, стругав попід боки, і Сашко пішов звичною ходою: зігнувшись, голову увібравши в плечі і лікті притиснувши до грудей. Так менше вивітрювалось тепло. Він спустився в балочку й оглянувся: його скирта стояла на горбі самотня. Низька, зчорніла, присипана снігом. Вона скидалась на старий сарайчик з проваленими стінами. Сашко брів униз, до сівалок, але часто й тривожно озирався, поглядав на скирту, наче боявся: чи не зникла? Бо тоді пропадеш у степу. В рівчаку він таки вскочив у пухкий замет, набрав снігу в халявки. Це не біда, гірше те, що знову вилізла онуча. Сашко розлютився, наступив ногою на клапоть і впав, вилаявся і вже руками відірвав ганчір’я. Аж легше стало на душі. Та й лісосмуга була вже близько, кроків за двадцять. З-під снігу стирчали обламані й обрубані стовбурці — чахленьке гілля пішло на розпал, дехто викопував і вирубував штурпаки при самій землі. За лісосмугою валялось таке ж покручене й скалічене залізяччя. Розбиті ящики, рами без коліс або на одному колесі, якісь валики, шестерні, пруття. Оце й були сівалки. Сашко заглянув у ящики — там повно снігу, твердого, як лід. Хоч і є на дні зерно, та його можна вирубати хіба що сокирою. Хлопець тоскно озирнувся: а де сошники? Мабуть, їх порозтягували. Без усякої надії Сашко поколупався в снігу і все-таки намацав парусину й залізні трубки. Вибив із трубок сніг. Додолу випав мерзлий стовпчик землі, а в тому стовпчику, як намистини, просвічувалось зерно. Пшеничне. Трохи проросле. Сашко ковтнув голодну слину. Руки у нього змерзли, стали граблясті, але він таки змігся стулити пальці докупи, щоб пучками видлубати зерно. Видлубав дві чи три зернини, кинув у рот. Холод. Крижинки на язиці. Не жуючи спробував проковтнути їх. Але в горлі так запеклося, пересохло, що, мабуть, зараз нічого не проковтнеш. «Хай, — подумав Сашко. — На потім». І висипав землю з пшеницею в полу ватника. А незабаром, нишпорячи коло сівалок, він намацав у заметі скручений дріт. Ним, очевидно, колись чіпляли борони до трактора (гострі ріжки борін виглядали з-під снігу). Сашко вирвав із насту шматок іржавого дроту, і тоді промайнуло в голові: буде на пастки! Сергій Бойчуківський, той, котрого побив Шавлюга, ще восени показував, як ловити сильцем зайців. Штука це не дуже хитра, треба тільки знайти залізні кілки. Ага, ось же борони. Тільки як би виламати хоч зо два зубці? Ударив носком — дурне: валянок м’який, защеміли пальці. Борона вмерзла в сніг, і зуби стирчали міцно, як упаяні. Сашко кинув поглядом: поблизу лежала залізна рейка. Нею вже, мабуть, розбивали ящики — на паливо. Узяв рейку і з розмаху вдарив по зубові. Зігнув його в один бік, у другий — зуб уже трохи хитався. Вперто, сердито клепав, аж поки залізний ріжок не бренькнув і не зламався. Так, з передихом, виламав і вихитав три гостреньких зуби і втомлений, але зігрітий, потягся назад до кубла. Розрахунок був простий: зайці бігають на підгодівлю до скирти, там на стежках треба й ставити петлі. Він спустився в заметений рівчак і знов провалився. Вгруз по самі пахви. Якось вибрьохався з снігу і, важко відсапуючись, подерся нагору. Під горою, по некрутому схилу, розбіглися заячі стежки. Сашко поблукав між ними, вибрав добре втоптану. Згадав, що спершу треба забити кілки. А він не взяв рейки. Вилаяв себе і знову потягся до сівалок. Тепер у нього було все для полювання: дріт, три кілки і рейка. І заяча стежка, свіжа, густо-густо потикана лапами; вона темною строчкою петляла по косогору і бігла через горб до скирти. Сашко постояв, подумав і вирішив: забивати кілок не на стежці (бо заєць почує запах заліза), а збоку, в ріллю. Розгріб затверділий зернистий сніг, похукав у долоні, в ямку поставив кілок, забив його рейкою в землю — по саму головку. А сильце зробити просто: гарненько вирівняти дріт і один кінець зігнути петлею — не великою, саме такою, щоб пролізла заяча голова. А то вже дрібниці — закріпити повідок, замаскувати пакільчик. Все те Сашко робив з мужицькою винахідливістю — що навздогад, що тут же примудровуючи; він довго морочив собі голову, але поставив сильце так, щоб воно висіло над стежкою не високо й не низько, а якраз на зайця. Глянув на свою роботу, мугикнув: дротина, та й годі. Хтозна, чи знайдеться таке дурне, щоб влізло в петлю. І коли те буде? А їсти… їсти хочеться зараз. Він обійшов скирту і поставив ще дві петлі. І хоч не хотів дратувати себе, але таки уявив, як попаде в петлю заєць, і як він дістане вогню, і як тут же, в степу, засмажить… Щоб не мліти від тої омани, збив оскому, сьорбнувши різкого вітерцю, і швидше подався до скирти. Тільки поткнувся до кубла, під круглий дашок із снігу, — і відсахнувся, похолов од страху. З нори… щось загарчало на нього. Собака. Собаки він не побачив, тільки його очі — лихі, з недобрим червоним жаром, що спалахував і загасав. «Злий. Ще кинеться!» — остовпів Сашко. Собака принишкло дивився на хлопця і стиха гарчав. — Ану геть! — сказав Сашко. Тупнув ногою. Погрозливо махнув рукавом. Собака вишкірився, але очі у нього забігали — він, мабуть, теж боявся і вже позирав, куди тікати. — Ну! — погрозив Сашко. І тоді пес немовби потягся мордою до Сашка і, не спускаючи з нього очей, злих і наполоханих, повільно, знехотя виповз із нори і якось боком, з виглядом приниженої істоти, зашкандибав геть. «Диви, — подумав Сашко. — Кривий собака. Дикий. Де він узявся?» Справді, це була дивина. Бо з того дня, як у село прийшли німці, собак у цих краях не стало. Навіть щенят не лишилося — вибили їх до ноги. І пригадалася Сашкові та осінь, і ті тривожні обважнілі хмари, і те виття собак, і той багряний захід. Вечори були тихі, й волосся ставало дибом, коли чулося з усіх кутків страшне валування собак, а потім протяжне, нестерпне виття — на місяць, на спалах ракет, на гудіння літаків. То було віщування біди. Прийшли фашисти в Лебедівку так. Пронеслась чутка — а тоді чутки носилися зі швидкістю блискавки — зводити до балагану собак. Будуть вішати. Люди мовчали. Бо хто повірить: домашніх рябків, кудланів, жучок — і раптом вішати? За що? Але скоро на чорному жеребці проскакав по селу Шавлюга, вигукуючи через тинки й загорожі, щоб негайно зводили собак. І от з усіх дворів жінки й діти потягли на цепах, на вірьовках, на мотуззях своїх рудих, кудлатих, клишоногих сторожів, і та сонна й лінива собачня упиралася, гарчала, ніби знаючи, куди й навіщо їх ведуть, над вулицею стояло різноголосе тоскне й жалібне дзявоління. Сашко теж одв’язав свого Липу і повів за гуртом, а далі — краще й не згадувати. Бантина, зашморг, передсмертні конвульсії Липи, купа забитих тварин… Сашко аж здригнувся: бридке те було. Бридке й безглузде. Мабуть, ніколи він не позбудеться огиди до всього, що пахне кров’ю, шерстю, мотузкою. Рябків у Лебедівці не стало. І коли німецька розвідка на мотоциклах в’їхала в село, жодний собака не гавкнув на переможців. Німці обережно проїхали вулицею. Довкола було так тихо, так мертво й пустельно, що здавалося, — все це діялось не на землі, а десь на безлюдній планеті. …Сашко заліз у кубло. Він так напрацювався зранку, що радий був затишку, і зовсім не відчував, як під ним їжиться, пашить морозом солома. Ліг, згорнувся клубком і сказав собі: спи. 7 Знов падав сніг, падав тихо й сонно. Великі лапаті сніжини косим пунктиром прокреслювали небо. Сашко зупинявся і довго дивився вгору: небо висіло низько над головою, і щось ворушилося вгорі, живе й пухнасте. З того білого виру сипався пух, легенький вітрець підхоплював його і, кружляючи, ніс над землею. Надивившись на сонне кружляння снігу (аж мерехтіло в очах), Сашко човгав далі. Думка була така, щоб зранку обійти пастки. Сніг легенько притрусив заячі сліди. Старі стежки можна було вгадати по вузьких заглибинах, по канавках, налитих синюватою тінню. Де-не-де вже виднілись і свіжі доріжки, протоптані вдосвіта; Сашко й пустився ними і скоро знайшов перше сильце — на косогорі. Дріт, скручений петлею, порожньо висів, похитуючись на вітрі. Довго шукав Сашко друге сильце; блукав навколо скирти, що темніла, як привид, під запорошеним небом. Та ось мало не впав, зачепившись за дріт. Друга й третя петля були теж порожні. І Сашкові тоскно стало на душі. Зітхнув, прислухався, як шерхотить, падаючи, сніг. І тут помітив: за ним ходить собака. Той самий, кривий. Він сів оддалік, піднявши перебиту лапу, й з голодним блиском в очах стежив за людиною. «Ану геть!», — сказав Сашко. І, як учора, махнув рукавом. Собака відскочив і знову сів, вилупившись на хлопця. — Чого? — буркнув Сашко, проте глянув уважніше: це був худющий пес, кудлатий, білої масті; живіт йому підтягло, випирали гострі ребра. Руді печальні очі запливали сльозою. «Голодний», — подумав Сашко. Подався геть від собаки, поплівся бозна-куди, просто так, аби не стояти. Легенько порошило, і хлопець побачив: крізь снігове мерехтіння пробивалося щось темне. А-а, то йшли німці. Йшли снігами, по горі, по заметах; сунулась валка машин, і машини тільки вгадувалися — вантажні, криті брезентом, за ними гармати і далі — групи піших. Диви, що це значить? Німецькі війська Сашко бачив тільки тоді, коли наші відступали; потім усе відкотилося на схід, настала якась порожнеча, в селі порядкували свої ж горлохвати, потім з’явилися зондер-комісари, фельдкомендант, словом, цивільна влада. А солдатів не було. І ось — перша колона в снігах. Гармати. Запахло фронтом. І згадались Сашкові глухі чутки: німці тікають. Сніг густішав, біло й світло стало в степу; але за сніговою пеленою нічого не видно попереду. І Сашко подумав: це добре. Можна сходити в село. Зайців нема, зате є кролі. В одного кролі залишилися, в Шавлюги, і падає сніг — нічого не видно. Пригнувшись, він поплівся за вітром. Нараз йому привиділась хата, сиві візерунки на вікнах, мати, що сидить на кушетці; й защеміло під серцем — десь глибоко ворухнувся сум чи жаль, але Сашко відігнав те видіння, той притаєний щем і сердитіше зачовгав валянками. Йшов балками, провалюючись у замети, видирався на пагорби, де стирчали пеньки вирубаних терновищ і кущів дерези, підбігав старим путівцем, притрушеним соломою, а зверху — сніжком. Довго місив замети. І от перед ним знайомий сад, лаврівський, з високими сучкуватими вишнями; із Шавлюжиного двору пахне карбідом. Сніг, притихле село, але чулося: якийсь галас, перегуки, рев моторів, різкі команди. Німці в селі. Війська. (Може, ті, що валкою сунули через заметену гору?) Прийшла сила й копнула людський зимівник: біла глуха пітьма, і десь там скрикувало й зойкало розворушене село. Сашко, прислухаючись до тих неясних тривожних звуків, сидів уже в сарайчику, за очеретяною стіною. І держав за пазухою кроля. Ватник грубо віддувався, і в хлопця було таке відчуття, що в нього на грудях міна: стукотіло сполохане серце, наче відлічувало останні секунди, ще якась мить — і вибух. Хтозна, в кого серце билося дужче: в Сашка чи в кроля, мабуть, в обох однаково. В очереті світилась дірка, сюди залітали сніжини, і через неї Сашко позирав у Шавлюжин двір. Там гупали чоботи, метушилися німці, долинав якийсь гомін, хряскіт дверей. І Сашко побачив, як два німці виводили з сарая, що стояв навпроти крільчатника, Шавлюжину корову — велику, рябу, з темними латками на спині. Два солдати тягли за налигач, третій підпихав ззаду. Німці збуджено джеркотіли, гукали щось своїм камрадам, які підганяли машину до двору, а на порозі розп’ялась простоволоса Фросина і ойкала умліваючи: «Ой боже, ой боже. Що воно робиться? Та не стій, біжи, чоловіче, в поліцію!» А Шавлюга мовчки підпирав одвірок; він стояв без шапки, без кожуха, сніг падав йому на голову і на сіре, якесь повстяне обличчя, і Шавлюга казав: — Сволота. Хто їх любитиме? Ти до них з усією душею, а вони у свого ж корову тягнуть… «Ясно, — подумав Сашко. — Вступили війська і добувають собі їжу». І ще він подумав: у кого ж їм брати? Від здачі худоби увільнили тільки двох — старосту і Шавлюгу. Староста привселюдно заявив: здаю добровільно, і здав. Шавлюга промовчав, і от забрали силою. Стежачи за німцями, Сашко на якусь мить забув і про себе, про те, що в нього за пазухою кріль. Та коли німці потягли корову на вулицю і Шавлюга хряпнув за ними хвірткою, а тоді вовчим кроком попрямував до сарая, серце в Сашка обірвалося: зараз… зараз угледить… Кріль зашкрібся, засмикався під ватником, і хлопець тихо, але міцно притиснув його: «Тс-с! Мовчи!» А як тільки Шавлюга зайшов у сарай, Сашко виприснув з крільчатника та за купу гною, та за хату. Шмигнув попід сніговою загорожею і на город, у балку. Біг, падав, повз майже на колінах по крутих заметах… Добре, що мело: ніхто із села не побачить полум’я. Тут же, під скиртою, Сашко й розклався з вогнищем. Правда, згайнував півдня, поки розгріб сніг, наскуб сухішої соломи, а головне, поки дістав жару. Довелося знов брести в село, до крайніх хат, злодійкувато вичікувати, поки поцюкала патерицею, почовгала кудись стара, вдвоє згорблена баба Марчиха. У неї Сашко і прихопив ножа, щоб потрошити кроля, і нагріб у каструлю жару. Це, звичайно, грабіж, проте хлопець втішав себе думкою: оддасть їй усе. А може, ще й в’язку соломи підкине. Коли спалахнуло вогнище, а над полум’ям завирував сніг, коли зашипіла й хлібним духом запахла мокра солома, Сашко пригадав річку, літній вечір, кострище на березі і те, як батько умів пекти рибу. Не смажити, а саме пекти. Щуку чи окуня він загортав у мокрий папір, у газету, загортав у кілька шарів, а перед тим посипав сіллю, перчиком і клав у жар. Риба умлівала в спокійному жару, і це була така смакота, що й німцям такого не снилося. Ні солі, ні перцю в Сашка не було, однак він вирішив теж підпекти кроля. Взяв його за вуха й за ноги і спочатку обсмалив над вогнем, як смалять курей, а потім почистив і пригорнув жаром. Вогнище куріло, і сирий гіркуватий дим змішувався зі снігом; теплі струмені закручували й відносили геть білі охвістя пороші. Сашко підкидав солому, грів руки над вогнем, але спиною відчув: хтось за ним стежить. Стривожений, озирнувся… Собака. Бродячий. Сидить неподалік і голодним поглядом дивиться на Сашка, на вогонь. І труситься від холоду. Світла, з рудою підпалиною шерсть на ньому злиплась, узялась дрібними бурульками. Мабуть, собака десь намок, а потім — на свіжому повітрі — обмерз. «Дурний, іди грітися», — кивнув Сашко. Собака сидів не ворушачись. Передня лапа у нього, зламана чи перебита, висіла якось безсило, мов зайва. «Звідки він узявся?» — знов подумав Сашко. І йому привиділось, як сунуть снігами німецькі війська, сунуть до фронту і женуть поперед себе собаку, може, аж із Вінницьких лісів, і той, зацькований, здичавілий, тікає полями, балками, перелісками, крутиться між фронтами, між стріляниною, як, до речі, шастають на прифронтовій смузі і гурти одурілих від страху зайців. Запахло смаженим м’ясом, сніг кружеляв над вогнем, і полум’я злизувало сніжини й ганялось за ними, вкручуючи їх у сувої диму. Запах крутішав, подразнював хлопцеві все нутро, і Сашко ковтав слину, а п’явки ссали йому за душу й просили: дай! І собака навсидячки тихо підтягувався до вогню і теж облизувався. Може, треба було ще підсмажувати кроля, та Сашко не втерпів. Похапцем розгріб жар, і ось у попелі, як зотлілий сучок, — лапа. Сашко хапнув її і, обпікаючись, витяг з вогню кроля — гарячого, з підсмаженим бочком, у сажі. Теплий клубок став Сашкові поперек горла, і він, тремтячи всім тілом, уп’явся зубами в м’ясо. Пісна сирувата кролятина обпікала йому рот, а Сашко гриз, ковтав поживу, і руки трусилися від голоду. За спиною тихо заскімлив собака. «На!» — сказав Сашко і кинув назад себе кістку. Ззаду хляснуло. Видно, собака піймав кістку на льоту. А Сашко викручував друге стегно і чув, як за спиною нетерпляче дише зголоднілий пес. Та коли Сашко встав, сп’янілий не так від їжі, як від крутого запаху м’яса, і заточився, собака ошкірився, але якось винувато й принижено, і відскочив геть. Сашко поплівся до скирти і тільки просунув голову в своє кубло, одразу впав і заснув. Навіть не встиг затулити соломою вхід. Він заснув, а проте відчував, як до нього в нору проліз собака, примостився поруч, десь під грудьми, і вдвох їм тепліше. Здичавілий собака, мабуть, згадав ті далекі часи, коли він дружив із людиною і коли по ньому не стріляли і не кидали кийками; він, мабуть, згадав про це, бо мирно поклав голову на шию хлопцеві й теж заснув. «Вдвох краще», — крізь сон подумав Сашко. 8 Якось уранці здалека докотився глухий грім. Це був і не грім, а наче його далеке відлуння. Сашко сидів під скиртою, коло своєї нори, і вискубував остюки. Чуб у нього відріс, скуйовдився, у кучми набилося повно остюків. Та й під одяг до лиха набралося солом’яної потерті, і вона роз’їдала хлопцеві тіло. Сашко саме чепурився, коли й почув той далекий протяжний гул — з перегуками й перекотами. Гул трохи скидався на вибухи в кар’єрі. Але звук був інший: спочатку наче гук, а через якийсь інтервал — відгук. Так, наскільки знав Сашко, озиваються гармати. «Невже наступають наші?..» Фронт, що пропав був хтозна-куди (і часом голодному здавалося: вже й не доживеш, щоб почути його), тепер усе частіше нагадував про себе. Одного разу, під вечір, Сашко довго дивився, як у дзвінкому від морозу небі кружляли два літаки. Вони наче гралися, наче здоганяли один одного, і Сашко захоплено стежив за кружлянням маленьких машин. Важчий і темніший літак, здається, тікав, уникав погоні; його переслідував менший, проворніший літачок, і вони обидва коротко й сухо диркали, і тоді у дзвінкій височині розпливалися білі смужки димків. Хлопець дивився на це, як на забаву, не знаючи, що то смертельна гра. Ось диркнуло гучніше, і з’явилася хмарка, потім хвіст чорного диму, і важкий літак сторчма, круто пішов униз, а за ним потягся рукав густої кіптяви. Дим волочився до самої землі, і раптом сніги здригнулися від різкого короткого вибуху. Впав… А маленький літак, мов срібляста риба в воді, перевернувся і легко й вільно поплив на схід. І тоді Сашко помітив: на його крилах зблискують червоні крапки — то був наш винищувач, наш! Лунко забилось хлоп’яче серце, застукотіло під самим горлом. Два роки Сашко не бачив нічого такого, що скидалося б на зірку. А зараз вільно плив у небі літак і ніс на крилах живі зірочки. Отже, десь близько фронт. Недарма все частіше тяглися снігами обози, греблись у заметах машини, а в селі кишіли німецькі війська. Правда, Сашко давно, уже днів з десять, не навідувався в село. Тільки по звуках, по відлуннях, що приглушено докочувалися в степ, він і здогадувався, що там робиться. Якось зі всіх кутків села долинуло чи то голосіння, чи то галас, чи розбурханий гомін. «Облава, — подумав Сашко. — Мабуть, останніх підбирають у Германію». І хоч брати в селі було вже нікого, бо там залишилися літні жінки та діди-каліки, проте, бач, когось таки брали. Іншого разу почув: десь верескливо, розпачливо закувікало порося. Як не напружував пам’ять Сашко, пробігаючи думкою по всіх дворах, але не міг уявити, у кого аж дотепер збереглося порося. Може, хтось закопав підсвинка в соломі чи в ямі, а німці й там знайшли. Бо зараз і німці голодні, тільки забіжать у хату, так і нишпорять по горшках. Сашко вибирав із чуба остюччя; приблудний собака лежав коло ніг і теж заклопотано трудився — чухав лапою за вухом. Так вони чепурилися, коли раптом — обоє — завмерли. Щось поскрипувало за скиртою, наче шкребло по снігу. Собака насторожився, нашорошив вуха. Мокрий п’ятачок його носа неспокійно забігав, принюхуючись до ворожих запахів. Справді, хтось шкрібся за скиртою, там зарипіло дужче; собака вишкірився й тихо загарчав. В сонних рудих очах його враз спалахнули хижі вогники. — Тс-с-с! — сказав Сашко й тріпнув собаку за шию. Пес напружився, під шкурою у нього мотузками набухли м’язи. Ця тривога передалась і Сашкові. Він крутнув головою і на мить завмер. Чиясь шапка, чиїсь круглі настрахані очі визирали з-за скирти. — О! — промовив Сашко. — О! — промовив і той, чужий. — Серьожка! — зрадів чи здивувався Сашко. — Сашко! — ще більше здивувався Сергій. Це був той самий Сергій, котрого Шавлюга побив і викинув на гній за конюшню. Він стояв, витріщивши чорні циганкуваті очі, й видно було: злякався. Чи собаки, чи Сашка, чи хтозна-кого. Обличчя у нього аж позеленіло. Здавалося: він зараз крутне за скирту і бігом від них. — А вас хіба не розстріляли? — швиденько спитав Сашко. — Вас же повезли на могильник і там, казали, постріляють… — Нє, — пришморгнув Сергій. — Нас у район повезли і це… — Ну, йди сюди. Сідай. — А він не це, не кусається? — Ляж, — наказав собаці Сашко. — Ляж, тобі кажуть! Собака ліг, але в очах не стухали вогники. Сергій сів оддалік на солому, перемішану зі снігом, і неспокійно позирав на кудлатого худющого пса. — Так що там, — перепитав Сашко, — що там було? — А-а-а, — знехотя буркнув Сергій і вмовк. Худорлявий і дрібнокостий, він висох за зиму до чорноти, лице його зморхло, і тільки очі стали немовби ще більші — великі й неспокійні очі, що ні на мить не зупинялися, сторожко обмацували Сашка. — Нічого там не було, — байдужим тоном сказав Сергій. — Повезли нас у Знам’янку, в управу, а там це, похорони, чи що, чорні прапори висять і музика, оркестри, як на похоронах, і це, нікого в управі нема. — Сергій знову примовк, довелось його підштовхнути, і він якось мляво повів далі:—Так нас у погріб запхали, де це, солома в крові. Сказали, вранці розстріляють, Катька плакала і стала заїкатись, так це, Тоня на руках її всю ніч гойдала. А вдосвіта, було ще темно, привели якихось дядьків, руки у них дротом скручені, сказали, що це бандити, чи те, партизани. І було їх багато, не влазили в погріб, так нас це, викинули і не знали, куди приткнуть. Аж тут гурт поліцаїв, Тоню вирвали з маминих рук і кинули в машину, з таким шатром, сказали, в Германію, а нас прикладом. «Геть! — каже один. — Нема коли руки пачкать, повно ділов. Тікайте, — каже, — і дякуйте богу». Так ми вночі й побігли, степом, по снігах, і вранці були дома. Тільки наша Катька, це, зовсім не балака, отак ротом водить, як риба, і все. — І Сергій показав, як Катька силкується заговорити і як у неї нічого не виходить. — А Тоня де? — перекинувся на інше Сашко. — Кажу ж, нема. Ото як забрали, так і нема. В Германії або вбили. Сашко спохмурнів: убили, забрали — ото й всі новини. Прокашлявся, натяг на коліна куценький ватник, бо ноги почали замерзати. Кублячись, він побачив у Серьожчиних руках моток вірьовки. — Ти по солому прийшов? — По солому. — А не боїшся? — Нє. Ходити по солому було небезпечно. Поліцаї погрожували, що розкрадачів стрілятимуть на місці. Вбити нікого не вбили, проте вночі, для страху, бухкали з карабінів, з лайкою витрушували у бабів в’язанки: був такий ніби наказ, щоб солому не чіпати. — Зараз поліцаям не до цього, — сказав Сергій, все ще недовірливо бликаючи на собаку. — Запарка у них. Підводи собі лаштують. Кажуть, здорово їх наші тиснуть. Вони посопіли, помовчали. Як чужі, нишком поглядали один на одного голодними очима. — А ти чого тут? — спитав Сергій, киваючи оком на кубло і на собаку. — Мати тебе шукає. І до нас забігала. Якась вона стала, це, розтеряна. — Хай, — сказав Сашко. — Із нашою матір’ю біда, — додав Сергій. — Цілу ніч, буває, сидить і косу чеше. Ти бачив, які в неї коси були — чорні? А тепер сиві стали, як у баби Марчихи. І жмутами вилазять. — Війна, — сказав Сашко. — Мабуть, скоро кінець, — зітхнув Сергій. Вони разом встали, і Сашко із свого кубла вигрібав солому, бо всередині краща, а Сергій рівненько стелив її на вірьовку, і коли натоптав чималу копицю, вдвох стягли солому, кінцями вірьовки туго ув'язали її й обскубли з боків. Сергій уже намірився йти, і тоді Сашко, затинаючись, поспитав: — Той… барабанщик у нас живе? — У вас. Губи в Сашка відразу посиніли, він холодно пробурмотів: — Тільки матері не кажи про мене. Я тут батька ждатиму. Чуєш? — Добре, — кивнув Сергій. — Хіба я дурний казать. Сашко піддав йому в’язку на плечі, й малий, пригинаючись аж до землі, поніс житню копицю до села. За ним простелилась по снігу руда доріжка соломи. Сашко провів очима сусіда, уявив собі, як ітиме Сергій повз їхню хату, повз замерзлі вікна (і тінь матері замре на шибках), і Сашкові так закортіло в село, додому, хоч на хвилинку, хоч перегрітися… Проте він зітхнув і сказав собі: «Нічого. Потерплю. Їсти є що». І витяг з-під соломи вже захололого (і ще більшого від окостенілості) важкого, довголапого зайчиська. Так, на стежці, що бігла по косогору, піймався йому вухатий. І дивно. Сашко прокинувся серед ночі — на душі було якось тривожно. Ніби хтось кликав його чи зазирав у вічі. Хлопець підхопився, сторожко прислухався: що це? Миші? Від них шаруділа солома, пахло кислими гніздами, послідом, але до мишей він звик. Голодна мишва гризла ватник, точила онучі, нахабно шастала по тілу, проте Сашко спав і серед цього шкряботу й шастання. Інше розбудило його. І було воно, певно, не тут, не в цій посічкованій соломі, а далі, серед ночі, по той бік темряви. Сон йому розбурхало, і Сашко подумав: треба вилазить. Порачкував з нори, за ним поліз і собака. Прислухались. Стояла тиха морозна ніч. Світилися сніги, і це вразило Сашка найбільше: небо темне, а світло йшло від землі, від снігів, біле й холодне світло, яке раптово зливалося з темрявою, з мерклим беззоряним небом. Тиша в степу. Тільки сухо шелестить морозний іній в повітрі. Та ще — Сашко уловив це потім — десь наче тинькав птах, б’ючи крилом об сніг. Собака занепокоївся, застриг вухами, повискуючи в темряву. І повискував тонко, нетерпляче, немов кликав: біжімо! «Що там, Шалай?» — спитав Сашко (кличка Шалай несподівано злетіла з язика і одразу сподобалась: пес таки справді пришалався до нього). Собака шарпнувся й кульгаючи застрибав по снігу. Сашко погнався за ним. Ніч пересипала попелясто-білий іній, і пес губився в імлі, метляв хвостом десь попереду. Скоро він вивів Сашка на заячу стежку, застрибав хуткіше. І Сашко заспішив, серце його відчувало: щось є! Сніг на стежці, побитій заячими лапами, хрустів, як скло. Вони бігли, наповнюючи тишу хрускотом, і нараз Шалай закружляв, заскімлив, до чогось принюхуючись. Тут і Сашко помітив: на снігу щось лежить темне. Він підскочив і лапнув рукою: заєць! Ще теплий, ще з духом нагрітого тіла. Сашко вхопив його — аж тут якийсь дріт, не пускає. Міцна дротина, і заєць наче припнутий до землі. Нарешті хлопець второпав: це ж його сильце! Його петля, поставлена хтозна-коли. «Ага, піймався-таки!» — аж затремтів Сашко. Чималий зайчисько, простягти лапи, лежав на снігу. Видно, він довго борсався, влетівши в петлю: весь дріт був накручений на пакіл, а сніг розгребаний до самої ріллі. На якусь невловиму мить хлопцеві стало жаль сильного й красивого звіряти. «Задушився», — подумав Сашко, приглядаючись у потемках до м'якої губатої пащеки зайця. Але так запахло йому підкопченим м’ясом, кролятиною, од якої він був сп’янів, що миттєву жалість тут же заступили практичні міркування: де знову роздобути вогню? — Ну, Шалай, — радісно мовив Сашко, — є у нас харч. І от зараз, провівши Сергія, він розкладав на снігу вогнище, щоб підсмажити м’яса. Вже не крився з вогнем, бо патрав не кроля, а чесно впольованого зайця. 9 Лежали сніги, а в повітрі запахло млостю, земною сирістю, відлигою. Стало далеко чути в степу. Небо зарясніло гайворонням, яке з криком кружляло над полями. І пташине каркання тривожно озивалося в Сашковому серці. Повертало на провесінь. Ще повівав різкуватий вітрець, але в затишку під скиртою потроху відтавала солома, і з острішка звисали прозорі тоненькі бурульки. Сашко посмоктував ті крижинки й куняв. Собака спав у нього в ногах. Тепер вони жили нерозлучно. Спали й ходили шукати їжу тільки разом. Правда, спочатку Шалай побоювався хлопця: вночі в люті морози тулився до нього, а вранці тікав із нори і хоч трусився від холоду, проте не підходив близько. Коли Сашко пробував погладити чи приманити його — в ньому прокидався звір, пес настовбурчував шерсть і гарчав. Та як не вишкірював зуби, а кролячі кістки зробили своє: він подобрішав. Якось удень, наївшись, собака з ситою вдячністю глянув на хлопця, підібгав хвоста і, розпластавшись, поповз на животі до Сашка, і був такий лагідний, такий винувато-покірний, що це аж не сподобалось хлопцеві. — Встань, — сказав Сашко. — Не повзай. З того дня вони подружились. Пес лизав йому руку, лащився, заглядав у вічі. Видно, колись він був трохи збалуваний, знав людську ласку й тепло (ще до того, як здичавів), бо раптом виявив звичку спати не інакше, як притулившись до Сашкових грудей або скрутившись калачиком біля його ніг. Він і зараз так спав, згорнувшись клубком, а морду накривши лапою. Уві сні клацав зубами — мабуть, щось кусало його. Він лежав смирно і раптом підскочив, ударив лапою по соломі і носа встромив туди: миша. Вбив, кінчиком зубів — з огидою — витяг і кинув убік. Мишей він не їв, тільки знищував, щоб не шастали перед носом. А коли він знову ліг, поклавши перебиту лапу на вухо, Сашко потурсав його. — Шалай, — сказав Сашко. — Дай лапу. Не цю, а болящу. Собака подав, але боязко, жалібно і тоненько заскімлив. Він неначе благав, щоб йому не зробили боляче. Лапа, яку він підняв, дрібно-дрібно тремтіла. — Не бійся, — сказав Сашко. Хлопець обережно обмацав ногу: нижче коліна, в голінці, кістка була перебита; навіть крізь шкуру прощупувався злам і твердий хрящуватий наростень. Пес аж повискував, коли Сашко торкався до болючого місця. — Хто ж це тебе? Фрици? — спитав Сашко. Пес замахав хвостом, закліпав рудими плаксивими очима. — Нічого, — погладив Сашко. — Заживе. Рана й справді потроху заживала, і Шалай уже пробував спиратися на скалічену лапу. Він ще помітно шкандибав і бігав якось боком, підскакуючи, та все ж таки був на чотирьох ногах. …Кружляли гайворони над снігами, а Сашко й пес дрімали у затишку на сонці. Дедалі голосніше доносилось глухе бурчання грому. Тепер уже безперервно гуркало за білим горбом, і коли десь ближче вибухав снаряд — зайці, прищуливши вуха, гуртами пролітали повз скирту. Одного разу за селом, у глибокій балці, чітко й сухо затріщали кулемети. Сашко прокинувся — і радісно завмерло серце: вже недалеко строчать. Так, напівсонні від голоду й тепла, вони й сиділи, прислухаючись до гримкотіння фронту. Але згодом у дрімотну свідомість хлопця почав закрадатися новий голос. Він був такий неясний і такий розлитий у просторі, що Сашко подумав: це мені вчувається. Але ні. Голос ще раз і ще раз повторювався, звучав то в балці, то за лісосмугою, то зовсім далеко в степу. Наче хтось блукав і когось кликав. — О-о-о! — почув Сашко крізь сон м’яке коливання вітру. — К-о-о-о! — прокотилося полями. Сашко стріпнувся, відганяючи сон. Очі його злипались від жару, теплий шум стояв у голові, і хлопець одразу нічого не вгледів. Потім зовсім проснувся — і перед ним забіліли сніги, довгі гребінчасті замети, а серед заметів — маленька темна постать, що, здається, простувала сюди, до скирти. Може, по солому? Ближче, ближче підступала щупленька постать. Уже видно руки, видно, як розвіваються поли, видно чорну хустку, зав’язану навхрест через груди. Якась тітка. Стомившись, вона стала, віддихалась. Приклала долоню до вуст, і тоді почулося: — …шко-о-о! Ще одна мить — і хлопець аж похолов: мати! Перше бажання було — втекти, заритися в солому, сховатися, щоб не знайшла, не побачила. Але Сашко не втік. Сидів заціпенівши. І щось гаряче, безладне шуміло йому в голові, думки метушилися, і сам він не знав, що робити. Бігти? Але куди — назад чи до неї? До неї, до неї хотілося: Сашко збагнув, що хочеться йому до матері й хочеться давно, тільки він боїться собі признатися. Більше того: прихована навіть від себе жевріла в ньому найтаємніша тайність — піти, примиритися з матір ю, простити їй все, аби тільки вона приголубила, пожаліла його. А барабанщик? А батьків портрет? Те, що раптом сколихнулося в ньому (бігти, простити), неприємно вкололо його; то було щось принизливе, недобре, стидне. І Сашко осмикнув себе, рішуче сказав: сиди! Він не побіг. Сидів, опустивши очі. Важкий тягар образи й жалю тиснув йому на плечі. Хлопець і не помітив, як мати підійшла ближче — ледь переводячи дух. Стала кроків за десять, сплеснула руками й змучено проказала: — Господи, як ти зсушив мене. Як ти душу мені вимучив. Я ж ночей не спала, не знала, що й думати, де шукати, а ти, кам’яна душе, тут ховаєшся… Вона схлипнула, витерла сльози, зробила ще крок, і Сашко ворухнувся: тікати? Цей рух помітила Єва. — Сашко, не дурій… Ходімо додому, чуєш? Голос її ослаб, тільки біль і благання в ньому. — Я прогнала того пройдисвіта — чуєш? Гайда, Сашко. Мені соромно людям в очі дивитися — дитини нема, збулася… Сашко ще нижче схилився, тисло йому на плечі, і душу щемно стискало, він боявся одного — розплакатись. Хати, домівки, тепла хотілось йому, так хотілось, що аж затрусилися руки. Шалай вороже вишкірився на жінку. Тільки Єва ступала ближче — стиха гарчав, і в очах його спалахували люті жарини. Єва обачно стала віддалік. — Ходімо, Сашко. Тебе ж обіпрати, викупати треба; там, видно, воші доїдають. Ну, пішли… Сашко дивився їй під ноги, на руді припалені валянки і помітив: вона повертається, зараз піде… зараз піде… І те, що могло статися сеї миті, раптом злякало його. Швидко поглянув на матір, ніби благаючи: стривайте… В пам’яті закарбувалося: старе, потерте батькове пальто на ній, груба сукняна хустка, стягнута навхрест під руками, і маленьке, зжовкле личко, вимучене, жалісне, безкровне… «Мамо!..» — Сашко підхопився і, понуривши голову, побрів за нею. Ще ніколи не відчував він, щоб так нестерпно тхнуло з-під ватника мишами, духом поту й бруду. Додому, до тепла, помитися… Шалай плентався за ними. — А то що за собака? — мляво спитала мати. — Прожени його. Ще хвороби занесе. — Це мій, — одказав Сашко. — Шалай. І мати не заперечила, покірно топтала стежку і нишком озиралася, ніби не вірила: йде чи не йде за нею син? Вони спустилися в балочку, до розбитих сівалок і вже повернули до села, як раптом на горбі бризнуло жовте полум’я, гуркнув вибух снаряда, сніг і чорна земля шугнули в небо. Єва оглянулась. В її пригаслих очах затріпотів страх і радість. «Чуєш? — ніби сказала вона. — То наші б’ють». «Дальнобійна, — подумав Сашко. — Фронт». І враз думки його перекинулись на інше: «Мати. Чого тільки зараз кинулась шукати мене?» Гіркий, неприємний здогад шкребнув по серцю… Мерзлі солом’яні злежні, а він пролазить, головою проштовхується в солому, в скирту; німці вже тут, навалились на нього, тягнуть за ноги. Сашко хоче крикнути і не може — забило горло, і заєць пищить, пищить над вухом. Хлопець прокидається, мокрий від тяжкого сну. Голова тупо болить, і щось дзвенить і сухо потріскує поруч. «Альо, Берта, Берта!» — чує він голос із темряви. Бомба чи снаряд грякає над хатою. З тріском котиться луна по селу, вікна заливає гарячим світлом, і хлопцеві здається — горять почорнілі хрести рам. Раптовий спалах, перебіг тіней, і Сашко бачить: пригнувшись над лавою, сидить німець-телефоніст і крутить ручку: «Альо, альо! Берта, Берта!..» Він давно і настирливо викликає ту Берту. І нервується, не може всидіти на місці — раз по раз вибігає надвір, прислухається до близького бою. Знову сідає за телефонний апарат, крутить ручку, а Сашко уявляє собі тоненьку жилку провода, що з’єднує німця з передовою, з порятунком; через дірочку у вікні тягнеться той провід за хату і снігами біжить у балку, в степи, в окопи, де сидить під вогнем і під гуркотом якась міфічна Берта, що оглухла і не озивається на телефонні дзвінки. Та й провід могло сто разів порвати й порізати, а німець згинається над апаратом і викликає: «Альо, Берта, Берта, Берта…» Спина його здригається й ще нижче гнеться, коли надворі сухо тріскає вибух і червоне світло полоще по вікнах. Чути сварливі команди, перегуки й метушню; чути, як ревуть мотори, як розвертаються машини і як німці виїжджають з ближніх дворів. Гомін, тривога, гул по селу. Телефоніст знову вибігає з хати. Сашко, похапцем одягнувшись, за ним. Обидва вклякли під стіною. І побачили моторошну картину. Сніг і тіні людей на снігу. Сотні, тисячі тіней, що рухались у холодному присмерку ночі. Неясні повзучі тіні сунули по всьому степу, брели навпростець — через балки, пагорби, через заметені яруги. Вони йшли густо й безладно, одна повз одну, і сніги темніли від цього мурашиного походу, якому, здавалось, не було кінця. «Наче мерці», — вражено подумав хлопець. Товписька тіней рухалися в одному напрямку — на захід, куди їх підганяли вибухи й сплески вогнів. І не тільки люди, а й машини, ревучи в снігах і розкидаючи піших, греблись, поспішали туди ж. Гармати, танки, тягачі сунули на захід, повзли між тінями, по глибоких заметах. «Німці тікають!» За білим горбом раз у раз озивалась гармата, з темряви вилітав розпечений снаряд, і Сашко злякано й захоплено проводжав його очима — цілий вогненний ящик пролітав над селом і пролітав поволеньки, з погрозливим свистом, а тоді бухав у степу, в гущі рухливих тіней. Тіні або завмирали на місці, або падали в сніг, потім оживали і бігли далі — ще швидше, ще приреченіше. Телефоніст, про якого Сашко й забув, стояв поруч згорблений, насунувши на вуха пілотку, і раптом затряс руками в степ, вигукнув щось по-німецькому, прокляття чи благання. Мабуть, прокляття, бо крикнув розпачливо, ляснув себе по коліну й знову закричав. Світло полоснуло по снігах, по скуйовдженій постаті чергового телефоніста (у нього — це видно було при світлі — кипіли сльози в білих очах), і німець, недобре зиркнувши на хлопця, погупав у хату докликатися Берти, а Сашко зостався надворі. Він стояв під хатою, приголомшений картиною відступу, гуркотом, різкими й короткими сплесками вогню, коли червоним жаром займалися сніги, мерехтіла темрява, і ворушилися тіні в степу. То була страшна й незабутня ніч. Ще запам’яталася Сашкові мати. Горіли шибки, і вона стояла за чорною хрестовиною рами. Тільки що з постелі, простоволоса, з рядном на голих плечах, вона стояла, наче розіпнута на хресті, бліда й безкровна. Губи у неї ворушилися; може, вона шепотіла молитву, а може, благала смерть: одступи!.. одійди від моєї душі!.. Сашко й не пригадує, чи він спав цієї ночі, чи тільки приліг, бо ще й не зігрівся, як його розбудило щось нове. І це нове було — світло й тиша. Не попискував телефонний апарат, ніхто не кликав Берти, та й надворі наче затерпло повітря в холодній нерухомості. Аж не вірячи собі, Сашко обережно підвів голову й глянув на вікно. З рами стирчав тільки мертвий кінець обірваного дроту. Нема німців. Утекли. Сашко вискочив на вулицю. І застиг, вражений не менше, ніж серед ночі. Ще вчора лежали чисті й білі сніги, а зараз — їх наче побило віспою. Поле до самого обрію брудне, перетовчене ногами. Пройшла тінь розгромленого війська і залишила по собі трупи, уламки машин і тисячі відбитків чобіт. Ревище й гуркіт розповзлись у тиші й зникли, а сліди залишилися на снігу, поки їх не змиє весняними ручаями. На сході блідло небо, ледь-ледь рожевіли хмари, і легенький відблиск лягав на горби. Світало. Люди повилазили з хат. Мовчання, насторожені погляди, стишений гомін. Потім голосніші перегуки, вони докотились і до Сашка, й хлопець почув: он-он, дивіться, з-за лісосмуги!.. наші!.. Хлопець кліпав очима — де, що? — і нічого в степу не бачив. У нього готова була картина: зараз вихопиться з-за пагорба кіннота, розсиплеться по всьому полю і шквалом, як у фільмах про басмачів, рине вперед. Або танки, або все разом — танки, кіннота, лижники, тільки масою, силою, тучею. Ця сила має бути у сто крат грізніша за ту, що відступала всю ніч, що стоптала, перемісила сніг до мерзлих грудок. І раптом — що це? З-за пагорба виткнулась… підвода й гурт людей! Наші, це точно, он і прапор розвівається. Але ж… невеличкий гурт і так поволі, тихенько суне до села. Люди стояли під хатами і не йняли віри: невже то свої? І невже то — визволення? А гурт наближався. Вже видно солдатів, видно тачанку з трубою (мабуть, кухня, бо димить). Наші повернули до хат, до першого провулка на тому краю села. І там уже висипали їм назустріч жінки й дітлашня. Колихнулося повітря, секунди побігли бистріше, й серце в Сашка застукотіло прискорено. Ще якась мить — і вилетів із свого двору Шавлюга, кожух у нього розстебнутий, він на ходу товкмачить на голову шапку, а жінка постогнує за ним і рушником прикривав пухку паляницю. З білою хлібиною вони промчали повз хлопця, війнувши на нього теплим духом черені й підгорілої шкоринки. Сашко розгубився: що ж йому взяти з собою? Чи так бігти? Крутнувся по двору і гукнув: — Шалай, за мною! Вони припустили городом, падали в сніг, налітаючи один на одного, бігли захекано й весело, а мимо котилися в балку замурзані, напівголі Лаврові хлопчаки, хто в чунях, хто в шкарбунах на босу ногу. І всі кричали й раділи, стрибаючи в замети і всім кагалом видряпуючись нагору. Коли Сашко і Шалай примчали до завулка, де жила крива й простодушна Зося, там уже юрмилися люди. Хлопець проліз наперед —і саме вчасно: вулицею їхала пара коней, запряжених у сани, на санях сидів молодий кирпатий червоноармієць-візник, шапка на потилиці, цигарка в зубах, він браво вйокав на коней і підморгував дітям, а ще веселіше жінкам. За ним котила підвода з червоним прапором, і прапор тримав між колінами серйозний мовчазний солдат. А далі їхала чорна закіптюжена кухня на високих колесах, од неї пахло димом і гарячим супом. А трохи позаду — гурт солдатів. Сашко одразу вихопив поглядом двох найпомітніших бійців із колони: якось мирно, перевальцем ступав по снігу старий червоноармієць і вів за руку, ну, сказати б, свого онука, але ж ні — теж червоноармійця, тільки маленького, років одинадцяти. Сашкові аж млосно стало: невже бувають такі солдати? І як йому взнати про це? У нього змокріли долоні, і він, ковтаючи повітря, спрагло й гарячково дивився на них — на цих двох солдатів. А вони були дуже схожі: йшли в кожушках, у битих валянках, у теплих шапках-вушанках. Тільки в старшого бійця стовбурчились пишні вуса й білі пухнасті брови, а в меншого з-під шапки визирало худорлявеньке дитяче лице. Юрба теж не спускала очей з цих двох, і жінки охали, розчулено шморгали носами й витирали сльози. Як тільки процесія зупинилась і гурт повалив до солдатів, Сашко метнувся туди, де стояв старий з хлопчаком. Але Сашко припізнився, бо їх тісно обступили, і вже щось виголошував Шавлюга, вручаючи вусатому білу хлібину, а з-під хлібини, пригнувшись, визирав отой маленький солдатик, зеленкуватий, з двома широкими передніми зубами, тихий хлопчик, про яких кажуть: влюбливий. Шавлюга тим часом ліз просто в очі вусатому, облапував його дебелою рукою. («Гад, — подумав Сашко. — Уже й тут встиг!»), а Шавлюга щось говорив, і товсті чорнуваті губи його ворушилися, мов п’явки, і він казав про те, як настраждалися люди від німців, — все пограбували, знищили, вимели до цурки, от і в нього корову забрали і останніх кролів подушили, це вже недавно, останніми днями. Старий солдат — а в нього було сухорляве, проте міцне, з пахким рум’янцем лице — втішав Шавлюгу, казав: нічого, минулося, почнеться знову життя. І тут солдат, на радощах, витяг з-під поли алюмінієву флягу, налив чистенької рідини в стаканчик і сказав Шавлюзі: «Пий. Натуральний спирт». Шавлюга аж блиснув очима, задер жилаву щетинисту шию і глибоко в рот вилив спирт. Смачно крекнув, облизав струмочки, що текли по губах. Солдат урочисто оглянув розпашілі, щільно притулені одне до одного лиця, немов питаючи: хто ще хоче?.. Але тут було переважно жіноцтво, заплакане, щасливе і так, без вгощання. І раптом — диви! З-поміж жіночих хусток виринула кругла фізіономія Грині-барабанщика, рожева, невинно-засоромлена. Гриня криво й заздрісно посміхався, одним оком лупав на флягу, другим на солдата і говорив про те, що таки справді довелося попомучитися при німцях. Гриня теж одержав порцію спирту. Охоче випив за перемогу, за себе, за людей, невинно убієнних фашистами. А збоку стояв дядько Лавро на костурі, обтулений своїми дітлахами, і вони, батько й діти, в десять пар очей з радістю й острахом поглядали на наших бійців, не сміючи й підійти близько. Сльози котилися по сизих Лаврових щоках, і дядько не витирав їх — не соромився свого плачу. Прийшли свої, люди очманіло товпились, і якось ніхто не зважав на те, що наперед пролізли Шавлюга й Гриня, відтіснили жінок спинами і за всіх розпинаються про те, що було, і що буде, і як гірко доведеться колгоспові в перші дні. «Що гірко, то гірко», — погоджувались щиро жінки. Тільки Бойчуківський Сергій, колись побитий вуздечкою, як вовченя, виглядав з Лаврового гурту й ненависно стежив за кожним рухом Шавлюги. І в його погляді було тверде й рішуче: не забуду! Якось просто, по-домашньому розсілися бійці на санях, на підводі, на ящиках, витягли котелки, ложки, хусточки з хлібом і розклалися обідати. Дехто з них припрошував до супу або дівчину, що визирала з-за материної спідниці, або й маму з донькою. І те, що в душі дивувало й бентежило людей, висловила крива Зося. Вона пришкутильгала до саней і, широко посміхаючись, спитала: — Звиняйте, дядечки, тільки непонятно — оце ви й усі? Німців така сила перла, цілу ніч тікали з гуркотом, а вас усього три підводи? — Хе! — підморгнув їй чорнявий візник, з шапкою на потилиці. — У нас орли, бач. Один тищу німців гонить! — Не мели! — строго сказав той, що їхав з прапором. — Проста причина, женщини. Німців у петлю взяли, дак вони тікали без оглядки, а ми — хозрота… — Ну, а це що за солдатик? — не вгавала Зося й кокетливо повела бровою на хлопчика у військовому кожушку та валянках. Той саме сьорбав гарячий суп і, коли почув, що мова про нього, засоромився, повернувся спиною до Зосі. За нього відповів старий біловусий солдат, і відповів явно задоволено: — Наш синок. Удвох воюємо. Підібрали малого в Змієві. Хата горіла, витягли… Сашко терпляче ждав, перечікував, поки люди наговоряться, надивуються, нарозпитуються — бо це ж свої! Та от випав слушний момент: жінки повалили до чорнявого візника, котрий витяг із соломи гармошку, а вусатий дід з малим солдатиком залишилися самі. Вони тулилися на ящику і серйозно та заклопотано доминали кашу з одного котелка. Сашко, а за ним і Шалай очікувально завмерли перед ними. Старий солдат побачив насурмленого хлопця з собакою, побачив нудний застояний голод у їхніх очах. — Їсти хочеш? — спитав хлопця. Сашко мовчав. — Іди сюди, підкріпишся трошки. — Нє, — сказав Сашко. — У мене діло серйозне. — То підходь ближче. Що за діло, кажи? Сашко ступив крок, пес став між ноги йому, і вони обидва, вже зблизька, подивились на хлопчака в кожушку. Той шкріб на денці ложкою, солідно посопував, і весь час підправляв шапку, яка зсувалася йому на лоб. Обличчя в нього хмурилось, мов у старого. Сашко озирнув малого солдатика (й зітхнув: поталанило!) і повагом спитав старого бійця: — Діло таке, — й відкашлявся. — Як написати на фронт? Солдатові? — Якому солдатові? — Ну, батькові. — Ага, батькові. Добре. А де він? Номер польової пошти знаєш? Сашко такого не чув (що воно за номер?) і здвигнув плечима. — Умгу, — сказав дідок, посмоктав цигарку й примружив око від диму. — Не знаєш… Тоді, хлопче, треба ждати. Коли батько живий, скоро відгукнеться. Аякже. Напише, де він, як йому живеться і номер пошти вкаже… — Зараз треба, — насупив брови Сашко, й обличчя його набрало холодного й відчуженого вигляду. — Зараз… А що там у тебе таке спішне? Сашко похмуро глянув в один бік, у другий, — рядом нікого не було, — тоді нахилився й поспішно мовив: — Щоб приїжджав скоріше. Тут є одна… з приймаком злигалась. Дідок зиркнув на хлопця уважніше. Тоді ткнув у рот цигарку та так і притих, задумавшись. — М-да, — проказав солдат замислено. — Це діло серйозне. Тільки знаєш, синку. — І він випустив змійку диму, обкурюючи вуса, й примруженим оком глянув на Сашка, глянув так пильно, що хлопець зрозумів: цей старий чоловік про все здогадався. — Знаєш, синку, — вів далі той, — не треба на фронт писати… про те, що ти кажеш. Там і так, якщо батько живий, не з медом йому. Їй-богу, не з медом. Зараз прорив, бої страшні, відмахають солдатики на марші півсотні кілометрів, і це по пояс у снігу, а вночі ледь живі. Отак. А ти з листом: радуйтесь, батьку… — Солдат ще раз оглянув Сашка з ніг до голови, ніби для того, щоб пересвідчитись, чи доходить до нього мовлене, і казав далі так само повагом: — От я бачив на фронті: получить солдат з дому звістку. Так і так, мовляв, нема в живих вашої драгоцінної Мотрі, вбили її на етапі. Або ще гірше: не вберегла себе ваша драгоцінна Мотря, привела дитинку від бувшого старости. Ну, від такої звістки солдат натурально зчорнів і руки йому враз як одібрало. І вже точно: в першому ж бою пропаде чоловік. То його наче й кулі обминали, а то тільки виставив голову — бац, і нема чоловіка. Так-то, синку, — зітхнув солдат і сказав по-дружньому тихо й щиро. — Потерпи трошки. Пожалій батька: не пиши йому про те. Не треба. Ось війні скоро кінець, повернеться ваш батько, і тоді ви сядете й гуртом розберетесь, що там воно у вас вийшло. 10 Вологий, поривчастий вітер шмагав у стіни. Всю ніч кропив дощ з ожеледицею, темно й неспокійно було надворі. І під цей неспокій сторожко й нетривко спав Сашко. Крізь сон він слухав березневий вітер, спав, і снились йому голодні сни. Він то прокидався, то знов засинав, голова була важка від марення, і вже десь під ранок він почув (чи йому видалося), що мати стогне. — Ой боже! Ой боже! Ой боже! — приказує вона, і голос такий розгублений, такий вимучений, що Сашкові аж холод пробіг по спині. Він підскочив, отетеріло зиркнув по хаті — довкола було каламутно, літер шастав по долівці, і наче пасма диму гойдалися в порожнечі. Пусто в хаті. Та ні. Сашко придивився — там, під стіною, хтось ніби стояв. Мати. І не сама, а ще якась постать, чіпка, грубіша, і ця чужа постать як заціпеніла — руками здушила матір, а мати ледь чутно схлипує: — Ой боже! Це ти? Ой господи! «Гриня!» — зціпив зуби Сашко. Після голодування в кублі він став ще понуріший, але не мовчав, як раніше, а злісно й нервово огризався на материні слова. І зараз він швидко підвівся, наче якась сила штовхнула його в груди. Спустив ноги на долівку, де бігали протяги, і гарячково подумав: «Гриня!.. так! поліном його, товкачем — чим попало!» Від мстивих думок Сашко весь напружився. В очах йому вмить розвиднилось, і він здивувався: той, що стояв коло матері, був не такий. Не в піджаку, як приймак, а в чомусь довгому — в пальті або в шинелі. І запах — запах зовсім інший: несло махоркою, мокрим ремінням і сукном. Сашко принишк, послухав тишу й спитав: — Хто там?! Той, що притискав руками матір, здригнувся, повернув голову і теж завмер: тьмяно сіріло його лице, навіть угадувалась застигла розгублена усмішка. — Ти? Це ти, Сашко? — І, не кидаючи матері, чоловік шарпнувся до хлопця. — Тату! — скрикнув Сашко. Від цього крику дзенькнула склянка на миснику. Вони стислись, всі троє, і завмерли, не дихаючи, тільки, як міхи, важко ходили батькові груди, мокрі й гарячі від поту й дощу; і щоки їхні були вкупі, і губи, і то холод, то жар обпікав їм лиця. «Батько?!» — Сашко не вірив, не міг повірити, що так зненацька, вночі з’явився батько — той, з портрета, далекий довоєнний батько, напівзабутий, про котрого часом думалось: хтозна, чи він існує взагалі. І от — гарячий дух від його грудей, тверде підборіддя, колючі щоки, і губи, що ловлять Сашкову сльозу. А головне— міцна його постать, міцні обійми і певність: ніхто їх не розірве й не зрушить. — Хух! — стомлено й щасливо передихнув батько і вже спокійніше пригорнув сина, провів рукою по його шиї, по ребруватій спині, стис долонями худе, вугласте обличчя й сказав: — От який ти, Сашко. Виріс… Було ще темно, і вони вклалися спати — Сашко у своєму закапелку за піччю, а батько й мати на кушетці. Та хіба міг заснути хлопець? Батько приїхав! Всього на день приїхав! От їхав, каже, поїздом; з фронту на фронт їх перекидали, а тут — рідні місця, Знам’янка, він і відпросився на день. Аж дивно — батько! В хаті, поруч — не віриться! Вітер шмагав у стіну, сипав колючу ожеледь, протяги шастали по долівці. А в потемках шепотілися батько й мати, і це шепотіння було таке гаряче, таке щасливе й мирне, що хлопець лежав і стиха усміхався. В нього пашіли щоки (батько поколов), шуміла кров у всьому тілі та ще раз у раз гостро стискалося серце. Сашко прислухався до себе і відчув — наче краплі отрути падають на серце: «А Гриня? А портрет? А те її люте — „придушу“?» Падали краплі й дзвеніли, як удари пульсу. Сашко крутнувся, хотів одігнати той дзвін у вухах, але знов, як тільки він прислухався (а прислухався чомусь мимоволі), в ньому дзвеніло ще дужче: «А батько? А портрет? А очі його в стіну?» «Так! — сказав Сашко й накрився рядном. — Мовчати!.. Правильно… П’ятдесят верст по снігу, по пояс у заметах, вночі ледь живі, а я батькові: радуйтесь, тату… Хай!» І він притих, і ще раз послухав, як вони шепочуться — мов діти. «Спати!» — Він крутнувся на бік і вже твердо знав, що засне, що примусить себе заснути. Млість і тиша огорнули його. І снились йому петлі, зайці і Шалай; ще щось ввижалося круте й тривожне, але все це, весь сонний світ, закривала батькова шинеля; шинеля була мокра й цупка від дощу, під нею стояв прілий солдатський дух, запах поту й тютюну. Шорсткий борт шинелі, а може, батькові губи торкались Сашкових щік: «Виріс, виріс ти, братику!» Сашко розплющив очі. Ранок. Тиша. В хаті нікого нема. Ні, щось таки є. Там, де кушетка. Наче посвітлішало. «О! — Сашко підхопився. — Рушник. Диви, на батьковому портреті рушник». Сашко кліпав очима. Давно він не бачив цього старенького лляного рушничка. З вицвілим червоним узором. Десь валявся, мабуть, у скрині, аж насподі, дві зими пролежав там і от — на стіні, на портреті. І лобатий насуплений парубок, Мирон Кубенко, наче аж трохи всміхається під червоним узором. Сашко виглянув у вікно. Посеред двору стояв чоловік — ну зовсім незнайомий. Постать важкувата, присадкувата, туго обтягнута шинелею. Солдат. «Ким же ви служите, тату?» — «А всього потроху попробував. Був і мінером, і понтонником, і сапером — де стріляють, синку, там і твій батько…» Солдат. Трошки схожий на вусатого дядька, на того, що сказав: «Не пиши, не треба…» І бач — погони на плечах з нашивкою старшини. Батько… Отак, щоб зустрілися десь між людьми, пройшли б один повз одного і не оглянулися б. Цікаво, який же він? Уночі не роздивився. Батько стояв боком і грабаркою прочищав доріжку до хлівця: вигрібав розкислий мул і сміття з-під талого снігу. Мати тупцяла біля нього. В старому пожовклому пальті, в злинялій хустці, в зморшкуватих валянках була вона вся якась злиняла і трохи налякана. Здавалося, вона тільки що прийшла з пожежі, ще не отямилась і ходила за чоловіком, як прив’язана: Мирон вишкрібав лопатою мул — і вона збоку. Мирон виносив сміття на город — і вона за ним. І щось гомоніла, гомоніла до нього швидко й схвильовано. Сашко подивився на них крізь шибку, і щось защеміло в серці — не то сум, не то радість, не то відчуття провини чи фальші. А надворі весна. Холодно, вогко, але весна. Село почорніло, вилізло з-під снігів. Все, що ховалось у заметах, знову заявляло про своє існування. Кожна грудка на городі, кожен корч, кожна билина чи тріска — все виступало з проталин, з-під Льодяної кори. Вітер і дощ за два дні знесли весь сніг, тільки подекуди, в канавах та в низинах, лежали-почорнілі язики заметів. І в повітрі пахло весною, вільгістю. Батько з матір’ю про щось розмовляли. Ось батько поставив лопату, крякнув, мабуть, збираючись закурити, і тут… і тут він широко й сконфужено усміхнувся. — О! — вигукнув радісно. — Лавре Івановичу! Здрастуйте! За тином, під хатою, стояв на костурі дядько Лавро, круг нього десяток чорнявих голівок, і ця зелена обшарпана команда, роззявивши роти, з напруженою цікавістю стежила за гостем і стежила, мабуть, давно, тільки мовчки, ані пари з вуст — щоб не заважати такому поважному гостеві. — Здрастуйте, Лавре ІвановичуІ — сказав батько і, червоніючи, пішов до сусіда вітатися, а Єва потупцювала за ним; чоловіки почоломкались, заговорили, а Єва стояла збоку і смикала Мирона за рукав: «Мироне, ну Мироне, ходімо… ми з тобою ще й не побалакали…» Так за рукав вона й потягла чоловіка, і це був той самий підривник Мирон Кубенко, мовчкуватий, але м’який і добросердий. Він і зараз, конвойований жінкою, ішов не опираючись і через плече всміхався до сусіда, всміхався винувато й сконфужено. Мовляв, ну що ти зробиш? Жінка є жінка, і її треба слухатись. Дядько Лавро провів його очима радісно й співчутливо. По дорозі Мирон загледів ще одного сусіда — Сергія Бойчука, що виліз на погребище; упізнав цього витрішкуватого хлопця і теж з ніяковою усмішкою кинувся до нього: — Здоров, Сергію! — Ну, Мироне! — шарпнула Єва чоловіка і не пустила його від себе, сказала: — Май совість, приїхав на один день, то побудь з нами. Правильно, погодився Мирон, будемо разом. І, покрутивши головою, ніби чогось шукаючи, він зустрівся з поглядом сина, довгим і терплячим, зрадів Сашкові й вигукнув: — О! Ми от що придумаємо! Наловимо з Сашунею риби. Правильно? Сашко, сам того не розуміючи, зиркнув і на батька важким насупленим поглядом. Та коли гвардії старшина моргнув йому й смішно прискалив око, хлопець трохи ожив; розтулив стиснуті губи, злегка осміхнувся. Зробив він це, правда, силувано, наче був зовсім одвик усміхатися. А зараз таки всміхнувся: рибу ловити! Це нагадало йому хтозна-яке життя, те, допотопне, коли батько робив на кар'єрі, а ввечері казав: «Гайда, рибку половимо!..» І вони йшли в берег, де текла вузенька, але швидка й напориста річка, і там ловили топлею в’юнців, піскарів (їх у Лебедівці називали бубирями), а зрідка — й карасиків. Поки Сашко згадував те, батько поставив драбину, поліз на сарайчик (плечі просунув у дверці, а поли шинелі з розпіркою й чоботи висіли на драбині); з горища, з павутинної темряви, витяг сиву од пилюги топлю — це була довга й плеската верша, сплетена з лози. — Ще бовт треба, — сказав батько і дістав жердину, а Сашка послав по сокиру, і коли той приніс тупий і пощерблений колун, батько провів пальцем по лезу й весело хмикнув. «Нічого!» — промовив, якось та відрубав планку і прибив до жердини. Вийшов бовт (схожий на короткі граблі), щоб бовтати воду й ганяти рибу. Батько захоплено майстрував, щось мугикав собі, а Сашко спідтишка позирав на нього, соромлячись свого підглядання і не маючи сил не підглядати за батьком. Так, це була своя людина, своя і водночас ніби трошки чужа. Той же, широкий лоб, з тими ж упертими широкими бровами, що й на фотографії, тільки там парубчак, а це… солдат, старшина, підборіддя мужчини — міцне, роздвоєне, з рудуватою щетиною. Звичайно, Сашко не міг того бачити, що очі в них однакові — світло-голубі, що однаково вони супляться (більше від природної соромливості, ніж від понурості), що в присадкуватій поставі, в манері розвалькувато ходити, в усьому — вони однаковісінькі, тільки й того, що батько кремезний, а Сашко як висушений, з недоброю прожовтю під очима. — Ну, от і готово, — весело мовив батько. — Сашуню, знайди якусь торбу. Сашко приніс кавалерійське відро, добряче своє відро, яке добре служило йому всю зиму. Вони підхопили спорядження і гуртом подались до річки. Мати йшла поруч. Вона, як тінь, стояла й ходила між ними. Тільки Сашко повертав голову чи пробував заговорити до батька, мати аж завмирала, і полохлива тінь пробігала по її обличчю. Від того напруження, від чекання чогось непоправного вона, здається, ще більше постаріла — таке жовте й вимучене було в неї обличчя. Мати страждала, Сашко це бачив і, щоб не завдавати їй болю, намагався триматися далі і від батька, і від неї. Вони побрели грузьким городом, і Шалай кинувся за ними, з цікавістю обнюхував і топлю, і бовт, і кавалерійське відро. Собака плутався під ногами, старшого Кубенка зовсім не боявся, наче знав його давно, а до Єви не підходив близько, бо вона, коли Сашко не бачив, гнала собаку з двору. По пуду грязюки витягли вони за ногами на луг. Стали перепочити. Та й роздивитися, як далі пройти. Луг підплив водою; у низинах і западинах лежав ще сніг, тільки мокрий і розбовтаний, як кваша. Прямо по лугу навряд чи пройдеш, і вони потяглись в обхід і межею, земляним валком, попід очеретом пробрались до річки. Тут батько здивовано озирнувся: чого так порожньо навкруги? Лише пеньки від верб, чорні й білі пеньки та ще гострі шпичаки від лози. Все вирубано. Голий берег, який проглядається наскрізь — від старої греблі аж ген за село, де сіріє цегляна коробка водокачки. «На дрова пішло?» — мовчки спитав Кубенко. «Ну да. Попалили», — теж мовчки відповів Сашко. Вони зітхнули й взялись рибалити. У добротних чоботях батько не боявся води, заходив на мілке і ставив топлю десь під корч, пригнічував її рукою до дна й казав: — Ганяй, Сашко! А Сашко бовтом штурхав під берег, під чорну й гнилу осоку, скаламучував воду і гнав до верші. Перед топлею він бовтав ще дужче, аж упрівав от гарячої роботи, а тоді гукав батькові: — Вже! Батько вихоплював топлю і тяг на берег, холодна весняна вода тугими струменями била крізь лозу, а на дні, в мулі тріпотіло й звивалось щось дрібне, більше схоже на п’явки, ніж на рибу. — Є, є! — казав батько і висипав на льодок з півдесятка в’юнків та бубирчиків. — От добре, от добре, — примовляла Єва, — буде нам на вечерю. Підсмажу. Вона метушилась, збирала в торбу ту пійману дрібноту, але нишком поглядала на Сашка і, здається, благала його, просила німо й принижено: «Відійди, не муч… Ну чого ти тупцюєш коло батька?» І знов метушилась і якось наполохано визбирувала рибку, немовби й не помічаючи, що вона робить. А гвардії старшина був щасливий, покректував та переставляв облиплу мулом вершу, і аж потріскувала шинеля на його спині (і широко роз’їжджалась розпірка), коли він згинався над водою та гукав Сашкові: «Бовтай, Сашуню!» Та от старшина залюблено глянув на жінку і стурбувався, нахмурився: — Господи, — сказав, хукаючи їй на руки, — які в тебе сині пальці. Й холодні… Е, та ти геть перемерзла і трусишся. Йди додому, ми зараз закінчимо. — Ні, ні! — з острахом мовила Єва. — Я з вами… Я з вами побуду. «Боїться, — далі одійшов Сашко. — Не хоче нас двох покинуть… Ну, хай». …Це була царська вечеря. В хаті димно, очманіло пахло рибою — і смаженою не на воді, а на жовтому, на запахущому маргарині. І світив на столі не щербатий казан із жаром, а справжня спиртівка, її змайстрував батько з консервної бляшанки, а спирту гвардії старшина привіз дві повні фляги. Та головне — за столом сидів сам батько, зніяковілий од щастя, сидів у розстебнутій гімнастерці, вже трохи розпашілий од першої чарки. І Єва поруч. Вони часто вмовкали, переглядалися, і, мабуть, кожен думав про те, що за роки війни вони таки почужіли, віддалилися і нема вже тої близькості, тої простоти, що була колись між ними, і ніяк ця простота і близькість не давалися, а тому Мирон налягав на чарку. Єва теж випила краплю й сказала: «Ох, як я захмеліла», — і справді хмільненько й розчулено поглядала на чоловіка, навіть усміхалася, і не то слабенький рум’янець, не то відблиск вогню лягав їй на щоки. «Батько. Батько за столом», — от що заповнило хлопцеві душу, заповнило теплом, спокоєм, затишком, відчуттям того, що це міцно і вже надовго. Мирон з Євою випили ще, міцніше притислися плечима і згадали, як вони познайомились. А було те, виявляється, на кар’єрі, влітку, і Мирон крикнув Єві: «Тікай!», а потім вибух, загупало каміння, і він тілом прикрив перелякану на смерть дівчину. Вони згадали і, глянувши одне на одного, чогось знітились, почервоніли, а Сашко подивився на них, потім на лобатого парубка, що висів під рушником на стіні, й подумав: вони ще молоді — обоє… Батькові стало жарко, він розстебнув комірець, і долонею, по-мужицькому, витер піт з широкого білого чола й з білих залисин (а всі Кубенки рано лисіли). Його обвітрене лице — навіть поголене, воно було рудувате від густої упертої щетини — набрало поважного вигляду. Кубенко хотів щось сказати і сказати, мабуть, серйозно, але його несподівано перебили. Прочинилися двері. Завіси проспівали тихо й протяжно. Всі за столом повернулись. У хату просунулась… кругла рожева фізіономія. Очі в Єви розширились, вона сполотніла і так, похоловши, застигла. — О! — вимовила вона, захлинаючись. — О!.. Це ти?.. — Та я ж! — весело сказав Гриня-приймак. — Я, матері вашій ковінька! Без мене п’єте? Гриня ступив до столу, витяг з-за пазухи пляшку (ту ж зелену, петрівську) і вдарив денцем по столу. Це в нього вийшло здорово, по-парубоцькому. — Чого це ви в чорта-біса-матері од людей ховаєтесь? — І Гриня сказав, що йшов повз хату, аж вогник у вікні, ну, значить, гості й добра чарка, то хіба міг проминути? — Грицан, друже! — гуркнув стільцем Мирон, підхопився, розцілував Гриню в чисту й ніжну лисину. — Молодчага ти! Добре, що заглянув. Завтра, розумієш, їду, нікого й не побачив із своїх. І вони вмостились за стіл, і запала терпка тиша, яка буває перед чаркою, а може, трохи й довша. Мирон розливав у стакани розведений спирт, а Гриня тим часом устиг перезирнутись із своєю «родиною». Теплим оком (бо вже, видно, десь підчепив сто грамів) він лупнув на Миронів портрет, загледів рушник і зробив здивовану міну (ого, мовляв, що я бачу!), перевів погляд на Єву і явно смакував, насолоджувався з того, як вона знітилась, не знала, куди приткнути руки. Гриня вдоволено прокашлявся і далі повів оком на Сашка. І тут — носом крутнув, наче обпікся. Бо хлопець, заціпенівши, так хижо й так напружено дивився на нього з-під брів, що Грині здалося: зараз кинеться з ножем… На мить Гриня збився з добродушного ладу, та коли Мирон підніс йому повний стакан спирту, він аж застукав по столу куксою, як по барабані. З чаркою в руці Гриня знов осідлав свого коника і проголосив тост за дружбу й за перемогу і сказав, що ви, солдати, воювали на фронті, а ми, безбілетники, робили своє нужне діло в тилу; і нам всяко бувало, жили на глевтяках, а проте помагали і вдовам, і дітям, і немощним; от і він, Грицан Петрович, не забував Миронову сім’ю, дивись та й навідувався, та й підсобляв як міг, останнім ділився — то картопляника принесе, то дровець, то жменю зерна. — Правда ж, Єво? — і Гриня повернув до Єви своє кругле безброве лице, і було воно таке чесне й відверте, а очі дивилися так прямо й упевнено, що Єва отерпла, потупилась і машинально підтвердила: — Правда… Сашкові пересмикнуло рот, він крикнув зблідлим лицем до матері й до приймака: «Ви що?!. Батькові?!. Хоч мовчіть же!» Це був крик душі, проте його, здається, почули, бо раптом усі вмовкли, і тепер надовго. Холола в сковорідці на сухарики висмажена риба, неприродньо синьо й тихо світила спиртівка — без кіптяви й без потріскування. — Та що ви? — сказав Мирон. — Сидите, наче той… Він глянув на Єву, на Гриню, притих, сині очі його застигли, побіліли, і якась тривожна думка пробігла по його обличчю. Витер піт з чола і вже буденним голосом промовив: — Давайте вип’ємо… Після нової чарки Гриня пожвавішав, скинув піджак, розставив лікті на столі й поринув у спогади; очі в нього заграли фіолетовим блиском, він зараз скидався на того віртуоза-барабанщика, який от-от грюкне колотушкою і вигукне: «Гей-га, риба з м’ясом, ходи, кума, викрутасом!..» Лисина в Грині парко горіла, а він гудів на всю хату, згадував, як вони з Мироном дружили й бігали до одних дівчат і як була на Кущівці одна (тут Гриня смачно цмокнув і захихикав, а Мирон почервонів до вух), була там одна… Дусечка, ну така ж рибонька, тільки Мирон дурний, не хотів, одвертався… Єва, стиснувши холодні губи, насторожено слухала ту п’яну балаканину, та коли Гриня доплівся до німців, до того, що йому «положена медаль», зразу підвелась: — О, вже нерано. — І пошарпала Гриню за плече. — Чуєте? Нерано вже, — вона зверталась до Гриніна «ви». — Мирону вдосвіта їхати… Гриня непорозуміло втупився в Єву. Покліпав безбровими очима і сказав, погрозливо розтягуючи слова: — Ти що, проганяєш мене? Стой!.. Та ти знаєш… — Ради бога. Чоловікові треба рано їхать. І, не кажучи більше ні слова, Єва хутко й вправно одягла п’яненького Гриню (відчувалася звичка), поставила його на ноги й попхала до дверей. Мирон сидів і зніяковіло усміхався (але, видно, схвалював жінку). Лице в нього розм’якло й стало блаженно-добрим. — Мироне!.. Постой! В чом дєло! — зашаркав Гриня ногами. — Минутку! Серйозний разговор буде… — Завтра, — сказала Єва. Хтозна, де взялись рішучість і сила в її маленьких синіх руках. Тими руками вона вчепилася Грині в комір, вивела його в сіни, потім лагідно, але настирливо штовхнула надвір. І зачинила двері на засув. «Давно б так!» — подумав Сашко, вражений тим несподіваним, що відкрилось йому в характері матері. Не така, виявляється, вона безвольна, коли треба рятувати щось дороге для неї. «Давно б так!» — подумав Сашко. Коли мати повернулась до столу, батько все ще сидів, посміхаючись, але посмішка у нього була холодно-замислена. Та й розмова чомусь пригасла, не клеїлась. Відчувалася втома, якийсь холодок, якась вимушеність — усе те, що назбиралося за війну і зараз стояло між ними. Це гнітило Сашка, він сидів і чекав: от-от повернеться той затишок, тепло й спокій, що обгорнули його, коли сідали вечеряти. Але ні, те не поверталося. Мовчанка затягувалась, ставала зловіщою, і мати сказала: — Пізно. Давайте спать. Вони разом полегшено зітхнули й встали з-за столу. А вранці були сльози, було гаряче й хапливе прощання. Вони стояли, міцно пригорнувшись одне до одного, і батькові губи, сухі й гіркуваті, ловили Сашкові й материні вуста і шепотіли розчулено: «Ну, бувайте, бувайте… Сину, бережи її, ти ж тут хазяїн…» Мати невтішно схлипувала, здригалось її дрібненьке дитяче тіло, а батько пригортав її, прощався і не міг попрощатися. Поїхав… Зосталися вони вдвох, мати й син. І залишилася їм батькова спиртівка, дві банки тушкованого м’яса, сірники, ще якісь солдатські дрібнички. Але ні, не тільки це. Залишалося розтривожене чекання, розворушена пам’ять. У старій пожовтілій хаті все нагадувало про батька. Стіл — де він сидів за вечерею. Ніж — як нарізав черствий буханець солдатського хліба. Кушетка — коли підправляв розхитану ніжку. Та хіба лише в хаті зостались його сліди? А на подвір’ї, де він прочищав доріжку? А на городі, де ще чорніли лунки від його чобіт? А на річці, де вони ловили рибу? Все в хаті й за хатою нагадувало Сашкові про батька, про те, що він живий, що він поїхав на фронт і зараз воює з фашистами. І мати стала немовби іншою. За що б не бралася — мила посуд, розпалювала плитку, — вона подовгу замислювалась. Сяде на стілець — і щось згадує (і забуто лежать на колінах її розслаблені руки, а вона то хмуриться, то нараз усміхнено зводить брови. І знову похмурніє…) Цілу годину сидить, заглиблена у себе. Ніколи Сашко не бачив на її обличчі такої напруженої зосередженості, як зараз, такої складної роботи мислі. Видно, щось непросте обдумувала вона й вирішувала для себе. А потім… знову повіяло в душу холодом. Вирвався з-за хати крик, плач, дитячий вереск — як і тоді, коли Бойчуків везли на розстріл. Виявилось, що в сусідів радість і горе водночас: з етапу повернулась Тоня і тут же, слідом за нею, принесли похоронну на їхнього батька, на Арсена Бойчука. Та й радість була щербата — Тоня повернулась напівжива. Весною по воді гнали їх пішки в Німеччину, вона застудилась, а коли наші війська оточили німців і звільнили каторжних, Тоня геть занемогла і вже в гарячці брела назад через скреслі річки, по воді, по страшному болоті. Доповзла додому і впала. Мати не встигла й поплакати над дочкою, бо принесли похоронну. І, виявляється, похоронна блукала десь аж два роки, з фронтом ходила на схід і повернулась назад, і в ній повідомлялося, що червоноармієць Арсен Бойчук убитий у перший день війни на західному кордоні і що місце поховання його невідоме. З цим папірцем у руках Бойчучка й стала на погребищі, заголосила, показуючи похоронну Єві і всьому селу: — Ой людоньки!.. Ой людоньки!.. Що ж це воно робиться!.. Та ми ж його ждали, та ми ж тліли душею, та ми ж усі очі продивились за ним! — Вона голосила з моторошним надривом, похитуючись сюди й туди, як над могилою, а Катька смикала матір за пелену і ревла, не знаючи чого. Єва прийшла від сусідів зчорніла. Сіла за стіл, підперла голову руками й принишкла. Довго сиділа нерухомо, і наче дим чи туман снував у її пригаслих очах. Вона про щось думала. Але задума її була інша — холодна й жорсткувата. Нарешті вона озвалась: — Ой дурна, ой дурна жінка… Стільки перемучилась, перестраждала, дочку свою до білої гарячки довела, ну й що? Хіба йому легше від того, мертвому? — І Єва згадала, як приходив до Бойчучки свататись Павло Кучугура, не біда, що підстаркуватий, зате пічник, ремесло таке, що знають і цінують людину скрізь; він не віддав би сім'ї на поталу. Єва хитала головою і повторювала: «Подумать тільки… з першого дня вбитий, з першого дня війни… а вона ждала». І стояв їй перед очима цей світ, такий хисткий і непевний, де все обривалось, пливло, щезало, де треба було хапатись за будь-що, аби не впасти, аби втриматись хоч над краєм берега. Потім Єва зняла рушник з портрета. Сказала Сашкові: запилився рушник, треба сполоснути, а тоді знову повісить. Усе повторилось. І дощ, і вітер за вікном, і протяги, що шастали долівкою, і чиясь мокра постать у темряві. І навіть шепотіння. Спочатку зляканий шепіт, потім тихіший, примирливий і зовсім лагідний. Гриня… (У Сашка морозна хвиля пробігла по грудях: Невже після всього, що було, що сталось у світі — німці, фронт, батько, — невже й після цього Гриня? Сашко згадав старого солдата, його слова: не пиши! «Ні, — сказав Сашко. — Напишу. Як же далі мовчати?» 11 На бруствері окопу сиділа група саперів. Випала коротка перерва після сильного артнальоту фашистів. Німці били з правого берега Дністра, із закритих позицій, їх важко було дістати, — вдалося тільки знищити кулеметне гніздо, розташоване ближче, на прибережному схилі. Ущух артналіт, і сапери вилізли із сховищ на сонце — погрітися й покурити. Стояла весна у розповні. Тепла сонна млість огортала тіло, протряхала земля, парували вирви й колії, налиті вщерть каламутною водою. І наче для контрасту, над чорною землею, поораною бомбами й снарядами, вставали білі-білі хмари, чисті, сліпучо-яскраві. Вони облягали по обрію високе зеленкувате небо. Сапери мовчки курили. Дим ішов не тільки від цигарок. Здавалося, диміли і їхні шинелі, заляпані глиною й мокрим супіском. Видно, що були сьогодні і втрати — бійці понуро дивились на річку, де стелився легкий туман і де виступали з-під берега перші палі й бруси, які їм довелося ставити під вогнем. Зрідка, і то неохоче, хто-небудь косував оком на пологий пагорб, що темнів над водою; там стриміла обчухрана снарядом сосна, і під нею виднівся свіжий горбик землі й забиті в землю три диктові таблички. То була плата за кілька паль і брусів. В інтервалі між артнальотами рознесли по окопах свіжу пошту. Саперам дістався один косинець, потертий і заяложений. На ньому, як видно, загрубілою рукою було старанно надряпано: «Солдатське — безплатне», а далі номер військової частини і прізвище. Оскільки лист адресувався вбитому (що лежав під одною із трьох табличок), сапери прочитали домашнє послання гуртом і вголос. Прочитали і вмовкли.. І кожен подумав про те, що ніколи ще не ходило стільки листів од мертвих і до мертвих, як зараз. Були і в їхньому взводі такі, що з місяця в місяць, з року в рік писали додому: «Дорогая моя Мусю, я жив-здоров, чого й тобі желаю», а потім бігцем про себе: що живеться йому на фронті добре, от тільки розболілися зуби і крутять скажено, хоч вий; вже давно упокоївся солдат (і зуби його не тривожать), а пачки листів йшли до Мусі, верталися на фронт і знову їх відправляли до Мусі, тільки лежала та Муся в яру під штабелями трупів, зрешечених німецькими кулями; і їй, мертвій, писав чоловік про те, щоб вона берегла себе, не ходила роздягнена по воду і щоб вислала картку з Василька, за яким він до смерті скучив… І от ще одне прийшло таке послання — вбитому. Писав з дому хлопчина, благав батька приїхати негайно, відпроситися в начальника, бо є спішне діло; а якщо батько не може приїхати, то хай одпише в район, допоможе йому, тобто синові, влаштуватися в ремісниче або в якесь інше училище. А якщо батько не допоможе, то він, син, все одно покине домівку, бо жити тут не буде й не хоче, і сам піде в Знам’янку або й далі заробляти собі на хліб. Бійці раз, вдруге прочитали хлоп’ячі карлючки, надряпані косо й криво, мабуть, з великим поспіхом, і почали гадати, що ж воно дома трапилося. Важко сказати — що, бо старшина, котрого вони сьогодні поховали, не любив говорити зайвого, а якщо в гурті і згадував про сім’ю, то хмурився, одвертав очі (щоб не показувати хвилювання) і казав, що жіночка в нього маленька-маленька і така добра, безпомічна, як дитя, а син — кріпкіший, весь у батечка, з характером шибеник. Правда, тут же згадали сапери, що коли старшина повернувся з дому в частину, то видно було, що він і щасливий гостюванням, і щось ніби таїть у душі; частенько він сідав десь осторонь в окопі й щось думав, згадував і не любив, щоб до нього чіплялися з розпитуваннями. — Словом, як би там не було, — після всяких здогадів і міркувань сказав один із саперів, старший лейтенант Чорненко (а він і справді був чорний, з сухим жорсткуватим лицем, до якого поприлипали грудочки глини), — як би там не було, товариші, а хлопцеві треба допомогти. Сирота… І лейтенант гукнув Степана — молодшого літами сапера, в окулярах, схожого на студента, або на вчителя, і сказав йому, що раз він складає віршики своїй Зойці, то хай складе і діловий папір, на райвійськкомат, і від імені взводу напише: так і так, мовляв, син загиблого воїна, просимо поклопотатися і все таке інше… Бійці швидко і якось жадібно докурювали бички і вже з огидою поглядали на воду, куди їм зараз доведеться лізти, щоб збити хоч якийсь місток для відчалювання порона; і кожен знав: як тільки вони поткнуться до річки, німці відразу ж накриють їх вогнем із гармат і мінометів, і вони, в крижаній воді, під пострілами, будуть люто борсатись і клепати сокирами, і їм втричі буде важче сьогодні, бо ті три, що під сосною, вже не підставлять свого плеча. — Шкода Мирона, — промовив сапер в окулярах і сумно зітхнув. — Такого трудяги вже не буде… — Нічого, — сказав Чорненко. — Хлопець у нього росте. І останньою думкою саперів, що вже підхопилися й рушили до річки, була думка про хлопчину, про сироту: бумага бумагою, а треба серйозно б узнати, що там у них стряслось, і допомогти. Тільки як ти взнаєш — де фронт, а де хуторець Лебедівка! Хіба що комусь укоротить ногу чи руку (а до цього недовго) і той, списаний з армії, добиратиметься додому, то буде йому від взводу товариське доручення: заїхати по дорозі в Лебедівку і на місці підсобити сім’ї загиблого фронтовика. Це були останні думки після перекуру, а далі солдати бачили тільки річку, тільки вузенький спуск, тільки забиті палі, до яких їм треба було проскочити, і проскочити якомога швидше й непомітніше. Всю дорогу сіяв дрібний, уїдливий дощ. Сашко рукою затуляв лице, йшов боком, та це не допомагало: ватник геть промок, текло і за комір, і в рукави, а про ноги й казати нічого — у валянках хлюпало рідке болото. Добре, що Сашко підв’язав калоші мотузкою, бо інакше погубив би їх у грязюці ще коло села. Дорогу на Знам’янку розквасило вщент. Вдосвіта, мабуть, пройшли машина й підводи, вони залишили кручені рівчаки, по яких зараз текла у балки змулена рудувата вода. За сірою пеленою дощу не видно було ні степу, ні залізничного насипу, що мав бути десь праворуч (там важко прогуркотів ешелон, напевно товарний). Лише зрідка, і то якщо поблизу, Сашко бачив у ріллі чорні, обкурені димом коробки німецьких танків або розвернуті брили дзотів. Понуро бовваніли в густій мряці розбиті й покарьожені гіганти- бензобаки. І скрипів, сіявся, мжичив дощ. У Сашка защеміла права щока, від холоду пострілювало в ясна. Він думав, аби швидше дійти до Знам’янки, знайти будівельне училище (а де воно, хтозна; у військкоматі сказали — за якимось бараком) і там зігрітися, просушити одяг. Він побачив себе, мокрого і в болоті до вух, побачив, як це він заходить у чужий будинок, а там повно чужих людей, і всі дивляться, перешіптуються, допитуються… йому страшно стало за себе, і він з тривогою подумав, як же він житиме в городі, й чи стачатиме пайки на день, і де він зароблятиме копійку, щоб і матері висилати, бо він, Сашко, тепер один годувальник у неї. Він брьохав ріллею, по калюжах і думав про своє життя, про війну, що забрала батька, і про те, що тепер нема кому написати й листа. Йому здавалося, що він сам-самісінький у цілому світі — серед голого степу, під холодним скрипучим дощем. Але цього ж ранку по таких же розгрузлих сільських дорогах брели в школу, в технікуми, на підробітки сотні таких же обідраних, прибитих війною дітей. Сашко не знав (та й не міг уявити собі), що він покидає не просто село, а за пеленою дощу покидає дитинство, минуле, роки страшної війни, все те, що залишило глибокі гіркі сліди в його душі і в душі його однолітків; що взагалі з цього трудного воєнного покоління почнеться нова смуга життя, яку називатимуть космічною, атомною, кібернетичною ерою, а простіше кажучи, — роками великих відбудов, перебудов і руйнацій; і що йому, Сашкові Кубенкові, недаром стелиться дорога в училище, де готують мулярів, каменярів, бетонників. Він, звичайно, не сягав думкою так далеко, він тривожився іншим: що там за люди в училищі і як вони зустрінуть його? А дощ лив і лив до самої Знам’янки. 1970–1971 рр. СТАРИЙ ДЗВОНИК Повість © Видавництво «Прапор», 1976 І Уявіть: ви вперше приїхали в цей далекий лісовий закуток, у білоруське село. Виходите з хати, вас ще й досі ніби похитує після поїзда. В невеликій кімнаті було жарко натоплено, і ви за порогом смакуєте прохолодою. Ну як воно тут, яке повітря на Поліссі?.. Вже пізній вечір, на вулиці підморожує, легенько хрумтить під ногами пришерхла земля. І ви, за селянською звичкою, стоїте і статечно міркуєте: чи не рано господар укинув сьогодні картоплю в оту піскувату землю за погребом? Хоч і травень, а ніяк не розпогодиться, холодно. З двору вам видно високу стіну загорожі, яка заставлена стосами (тут кажуть — шурками) дров. А далі визирають темні верхи міцних дерев’яних хат, за хатами — ліс, глуха білоруська пуща, над якою то тут, то там світиться небо від газових факелів. Мені сказали: то нафта, горить у лісі газ над новими свердловинами; вигорить метан із верхнього горизонту, тоді добувають нафту… Тривожне і якесь неземне видовище: ніч, графітно-темна смужка соснового бору, і над лісом — космічні стовпи газових факелів. Коли я їхав сюди, в село Кривичі, до батькових родичів, на всій залізничній лінії від Рєчиці й до Гомеля поспішливо мчали нафтовози — нескінченні ешелони мазутно- чорних цистерн. Чи гадалося колись батькові, що тут приховано, під цими бездонними драгвами? Полісся, гниле правічне болото, зелені мохи, грибна тиша галявин, і раптом — нафта! Чорне золото глибин! Рвонулись до неї — крізь ліс і трясовини — лінії електропередач. Пролягли — по колодах, піску, щебінці — автодороги. Як океанські судна, врізалися в соснові бори білі високі корпуси гуртожитків, їдалень, гастрономів. На «Жигулях», мотоциклах, велосипедах їдуть щоранку з ближніх і далеких сіл (туди ж, до нафти) молоді, веселі, по- теперішньому патлаті поліщуки, оглушуючи тихі околиці транзисторною музикою… Зовсім інше Полісся, не те, яким воно жило в спогадах і розповідях мого батька. У Кривичах він народився, тут скуштував землекопського та лісорубського хліба, і Полісся зринало в його спогадах, як полотняна, грибна, березово-біла ідилія. …А тепер я чую крізь ніч, як гудуть і гудуть мотори, з усіх боків підступаючи до болотних прірв… Надивившись на високі заграви у небі, я повертаю до порога і раптом — у відблисках тих же нафтових факелів— бачу куток старого поліського села. Воно стоїть принишкле, ніби прислухається до лісової тиші. Тес на хатах почорнів, і вся вулиця зливається в темряві з хвойником, з горбами сірого піску. Багато між дворами пустирів, від них віє холодом і пустельністю. Колись на тих місцях стояли добротні зруби, змело їх полум’ям війни. Де-не-де туляться маленькі, просто мініатюрні грибки- комірчини, тут їх називають хатульками. Вікна в хатульках не світяться, двері глухо зачинені. Стежки в дворі нема, трава нетоптана, зелена берізка в’ється по самих стінах. Це теж пам’ять війни. У деяких з них доживають віку старі, самотні жінки — партизанські вдови. Удень я проходив Моховою вулицею і бачив: під своїм «грибком» стояла жінка в чорному, згорблена й зсушена роками, кістляве тіло її полоскав вітер. Здавалось, вона зсохлася в скорботі, день і ніч стоїть тут серед запустілого двору, лице в неї вмерло, і тільки очі когось ждуть. Очі старої хворої жінки найбільше мене вразили: з них текли сльози, і крізь сльози, не витираючи їх, з якимось моторошним напруженням стара білоруска дивилась на ліс. «Там у неї згоріли діти й чоловік», — сказав мені Саша Козур, коли ми проходили мимо. Я побачив: у її набряклих бездонно скорботних очах і досі щось горіло. Мабуть, оті воєнні пожежі. …Фашисти тричі палили Кривичі, потім добивали жінок ї дітей у землянках, у ямах. І зараз у пам’яті людей, у їхніх душах і свідомості страшно все переплелося, минуле й сьогоднішнє, яскраві факели над пущею і зовсім інші загрависька. II Мене будять рано і кличуть до столу. Вмиваюся, зиркаю оком по хаті, роздивляюсь, як живуть Козури. Нічого, добре живуть. Оселя у них типово поліщуцька. Зрублена вона з колод. У сінях ви бачите ці міцні, підігнані один до одного соснові кругляки; вони законопачені тільки ватою й клоччям, зверху нічим не зарихтовані. А в двох кімнатах стіни обклеєні шпалерами, підлога надзеркалена до блиску гарною густо-червоною фарбою. Це вам не курна поліська хата, це весела й чиста світлиця, не гірша київської. Ще я помітив; груба й плита у них побілені, як і в нас на Україні, але Козури зробили хитріше: поверх білої глини взяли й пройшлися білилами, розведеними на оліфі. Дуже зручна новинка: глина не береться, не мажеться, і стіни сяють на сонці, як полаковані. (Думаю: може, написати матері в село на Кіровоградщину, хай і вона так зробить, щоб не витиралися стіни?) Шура сидить у тому білому сяєві, нашвидкоруч підснідує і каже мені: — Сьогодні в школі у нас великий день. Останній дзвоник. Молодші класи відпускаємо на літню пашу, хай гуляють. Збирайся, підемо. Тобі цікаво буде глянути. Хоча Шура — мій двоюрідний брат (по батьковій лінії), я не можу його назвати Шурою, не повертається язик. Він директор школи, а мені чомусь з дитинства вклалося в голову, що вчитель, тим паче директор, і народжується ніяким не Шурою, а вже готовим Олександром Івановичем. А потім, він усе-таки старший за мене, пройшов з автоматом війну. З партизанських років, я бачу, у нього пам’ятна мітка: їсть і підтримує праву руку під лікоть — прострелена в нього рука. Отож я збиваюсь: то назву його Шурою, то тут же хутенько Олександром Івановичем… Він дуже схожий на мого батька: високий білолобий поліщук, лице велике, світле, трохи продовгувате, очі сірі й спокійні і така ж спокійна добра вдача. Може, те, що він схожий на батька, теж примушує мене триматися на делікатній дистанції. Ми збираємось і йдемо до школи. А вона зовсім близько. Кінчається маленький директорів город, за ним одразу — шкільне подвір’я. (Селяни тут називають свої городи планами або картами. Земля у них піщана, скупа, без добрив зовсім не родить, тим-то городи в селі невеликі, дбайливо доглянуті; вони справді лежать рівними картами між сусідніми провулками, наче хтось їх розграфив під лінійку. «На моїм плані, — каже вранці сусід, — вельми добре бульба викльовується»), Шура, себто Олександр Іванович, веде мене спочатку не в класи, а в шкільний сад. Можна зрозуміти людину: на Поліссі фруктовий сад — дивина. Тільки зараз я помітив: село обступає густий сосновий ліс, а самі Кривичі голі, без дерев. Бо під ногами товща піску і торф, яблуні й вишні одвіку сюди не заходили. Зате в шкільному саду, на радість дітям, ростуть і яблуні, і вишні, і груші. З вікон школи видно, як гарно цвітуть зараз молоді деревця і як заповзято трудяться над білим цвітом бджоли. Директор веде мене стежкою, розказує, де він дістав молоді саджанці (їздив на Україну, до друга-ботаніка в Чернігів), і як вони гуртом, класами, копали ями, завозили перегній, а потім… Тут директор кивком голови показав на колодязь у саду (самі викопали!) і на групу дівчаток, які відрами тягали воду й поливали деревця. «Наші чергові, юннати!» — задоволено мовив Козур. У білих фартушках, малі поливальниці теж скидалися на бджілок, що заклопотано снували серед білого весняного цвіту. Та найбільша гордість директора — нова школа. Чимала дерев’яна споруда виросла в центрі села, розгорнула під прямим кутом два свої крила-приміщення. Для мого степового ока вигляд школи трохи незвичний. Якась важкуватість, якась ніби похмурість у її зовнішній подобі. Замість легкої білої стіни або цегляної кладки — зруб із важких колод. Міцне стругане дерево, нефарбоване, воно потемніло, затекло смолою; видно, як стягнуто й зшито, як складено стіни, як вирізано карнизи й наличники Словом, видно всю душу дерева, всю його плоть — до найменших сучків і тріщин. Живе, майже необроблене дерево стало для нас спорудою, школою. І нехай звикає око: в дерев’яній, у старій поліській архітектурі є своя сувора, своя первісна, міцна краса. В усьому помічається: школа (не без впливу директора, як я зрозумів згодом) хоче зробити все так, щоб і сьогоднішні діти не одривалися від землі, щоб і вони мали одвічну радість людини, яка живе тісно злита з природою і яка змалку відкриває для себе і ці тихі річечки на лугах, і вечірні зорі над лісом, і запах сіна, той неповторний запах дитинства, що сниться нам потім усе життя… У школі не просто сад. Хто приходить у перший клас (так заведено директором), той приносить з собою або кущ бузку, або відросток черешні, садить його, поливає, доглядає аж до восьмого класу, до випускного вечора. Гляньте: на всіх деревцях висять акуратні таблички, де сказано, хто й коли посадив їх. Ви — господар, ви — батько цієї тоненької грушки чи яблуньки, і ви не захочете, щоб вона прив’яла, всохла, коли поряд неї так розкішно зеленіють саджанці ваших друзів-однокласників. Ви поїдете в армію, в інститут, а ваше деревце (з букварем принесене в школу!) поливатимуть інші діти, молодші, і вони напишуть вам у листі: «Приїжджайте, на вашій яблуньці гарно зав’язалося цього літа… аж п’ять яблук!» У школі не просто квіти на вікнах. Їх принесли учні з дому, вони самі їх вирощують і доглядають. У школі не просто теплиця — там проходять уроки з ботаніки, і там діти роблять простенькі досліди: схрещують, запилюють, «одомашнюють» дикоростучі трави та ягоди. Олександр Іванович запросив мене на свій урок (а він викладає природознавство), і я почув од нього не дуже хитрий, та, мабуть, вічно мудрий секрет вихователя, перейнятий нами ще з натурфілософії. «Що таке, друзі, спостерігати за природою? — спитав директор учнів і сам відповів — Це значить — викопай лунку, посади в землю насінину, поливай і дивись, яке з того вийде чудо». Секрет, як бачите, простий. Посади! Вирости! Доглянь! І тоді спостерігай — у школі, на вулиці, у себе в кімнаті. Живе, активне спостереження, а не те, що від нудьги й від душевних лінощів. Після уроків ми пішли на свято останнього дзвоника. Свято було як свято. Дуже простеньке, але щире. Тут же, під вікнами школи, зібрався чималий гурт малюків. Піонервожата їх підрівняла, сказала «тихше!», винесла й поставила посередині столик. На тому столику нічого не було, тільки скатертина і невеликий дзвоник. Трошки погнутий, зеленкуватий від давності, ще й вищерблений. Але всі жовтенята поглядали на нього так, ніби то сиділа химерна пташка, яка зараз пурхне й кудись полетить. Вони тихенько штовхалися, пересміювались, перешіптувались. Я розумів цих дітей: кінець навчанню! Їм давно не терпиться, вже горять ноги, швидше б пролунав останній дзвоник і тоді — в ліс, на волю, по сон-траву, по ранні гриби! З неприхованою цікавістю я вдивляюся в їхні живі, замурзані, симпатичні личка. Вгадував знайомих, тих, що відповідали на уроці ботаніки. В душі й досі мені бриніли милі білоруські словечка, які так співучо, так мелодійно вимовляли дівчатка: зя-зюль-ки, квєт- кі, птушки, молодиє древци… Видно було, що це селянські діти. У них чорнуваті потріскані руки, чобітки в землі, щоки пашать од вітру; вони рубають дрова, чистять картоплю, садять городи, тягають воду з колодязя; багато хто з них — єдина допомога вдома батькові та матері. А осторонь стояли старшокласники в плащах «болоньях», з модними зачісками, високі, інтелігентно бліді від науки. Вони дещо стомлено, зверхньо дивились на малюків, як на своє далеке минуле… Директор сказав коротке слово. Дівчатка-старшокласниці, які досі стояли, загадково ховаючи руки за спини (хоч усі бачили, що в їхніх руках квіти), раптом зірвалися з місць і вручили меншим букети, і букети неабиякі — свіжі ранні тюльпани, вирощені в шкільній теплиці. Отоді й пурхнув птах зі столу. Піонервожата вивела з гурту маленького вихрястого хлопчика (він, здається, був найменший, але міцний, з тугими щоками, справжній тобі колобок). Хлопчик узяв дзвоника, підняв його високо над головою і натхненно закалатав, обходячи ряди школярів. Лице його пашіло від щастя, сяяло. — Ура! — застрибали діти. Вгору полетіли шапки й картузи, гурт в одну мить розсипався й розлетівся, хтось на ходу кинув через штахетик свій пом’ятий, залитий чорнилом портфель: воля! Ми вже сиділи в директоровій хаті за столом, і Олександр Іванович, ревниво заглядаючи гостеві в очі, спитав, як сподобалося свято. Я сказав: гарне свято! Особливо запам’ятався отой малий чорнявий хлопчина, який з такою радістю калатав дзвоником кожному просто над вухом. «Літо! Канікули!» — було написано на його розчервонілому личку. Олександр Іванович стомлено посміхнувся. «Чудні діти! — можна було прочитати його думки. — Рвуться вони з школи, а мине тільки тиждень, другий — і знов починають бігати до школи, хто в сад, хто на спортивну площадку, а декотрі, дивись, уже заглядають у свої класи, тягнуться навшпиньках до вікон. І, мабуть, там, у притихлих насторожених класах, їм ввижається хтозна-який світ, повен таємниць і чародійства. Знудьгувалися вони за тим світом». — А ти звернув увагу на наш дзвоник? — спитав директор зовсім про інше. Він досить виразно переглянувся з дружиною Анею, вчителькою тієї ж школи. Видно було, вони мають щось своє на думці і підштовхують гостя: чи здогадається він? Дзвоник? Звичайний собі дзвоник, може, трохи архаїчний, тепер таких не часто побачиш у школі. — Ну ні! — весело заперечив Саша. — Дзвоник у нас не простий! Історичний, можна сказати. Ми ним дзвонимо тільки два рази на рік, в урочисті моменти, на перше вересня, коли починаємо заняття, і в травні, коли закінчуємо. Дуже пам’ятний він для нас. Саша знов переглянувся з Анею, тільки вже без усмішки. Він раптом примовк, спохмурнів, очевидно, нахлинули якісь давні спогади. І зовсім іншим голосом, глухішим, сказав: — Тут ціла історія, за цим стареньким дзвоником. Тяжка, брате, історія, з кров’ю. Вважай, історія того, як ми вижили і з чого починали на пустирищі. III Поранений і оглушений вибухом, він довго відлежувався в лісовій землянці. Не бачив, як зійшли сніги, як зазеленіла перша трава в урочищі. Коли вийшов на вулицю — а вулиця в таборі була лісова — між деревами стояли високі, вже зовсім безлюдні партизанські курені. Вдихнув сирого, з душком весняної цвілі повітря, в голові йому зашуміло, і він хутенько, щоб не впасти, сперся на вкопану жердину, раніше на тій жердині стирчали вусики радіоантени. Відчув млость і кволість в усьому тілі. Від бинта, на якому висіла перев’язана його права рука, нудно пахло йодоформом, крізь марлю помалу просочувалась кров. У таборі вільно перегукувались два чи три чоловіки, ліс тепер свій, можна на повний голос кричати й сміятися, ніхто не пустить тобі чергу в спину. Партизани складали на підводи останнє майно, здавали зброю і вибухівку армійським офіцерам. Підійшов чорновусий Гордійович, недавній комісар загону, тепер він був головою сільради: — От що, товаришу Козур. Добре, що ти встав. Направляємо тебе в Кривичі, в твоє ж село. Дітей позбирали й позвозили з усіх партизанських баз. Сам знаєш, багато там сиріт, переростків, скалічених війною дітлахів, треба їх вчити. Берись, організовуй школу. Козур був двометрового зросту, дарма, що виріс на пісній кривичанській бульбі й трошки не дотяг до повних вісімнадцяти років. Від теперішнього директора відрізнявся тим, що був довгов’язий і тонкий, як очеретина, легко пролазив під колючим дротом і між штахетинами пристанційних загорож. Він ще нетвердо стояв на ногах, похитувався від легенького вітерця. Своєму комісарові міг би сказати: «Мені б самому, товаришу комісар, сісти б за парту, в мене самого грамоти — кіт наплакав…» Але він знав: війна ще триває, фронт відкотився на захід, до Польщі й Пруссії, і всі боєздатні люди з села, вчителі теж — там, на передовій… Боєць підривної партизанської групи, він звик точно й совісно виконувати накази. — Слухаюсь, — коротко відповів Гордійовичу. Зітхнув, подумав про себе: «Пропав ти, Сашко! Який з тебе вчитель! Це ж, брат, не те, що міну заклав під шпалу — і двадцять вагонів летять під укіс. Тут сам полетиш з рейок, бо що знав — забув, навіть квадрат катетів, який дорівнює, біс його знає, чому він там дорівнює!..» Спитав тільки про одне: де буде школа? Стара згоріла дощенту, попелу від неї не залишилося. Комісар глянув на весняне сонце, яке м’яко світило крізь сосни, стер з лиця сіру, землисту втому й сказав: — На квартирах буде школа. В тих людей, що нап’яли хоч якусь халабуду. Війна, голубчику! До всього доводиться нам призвичаюватись. Он хворих партизанів, обморожених, і тих нема куди розвезти. Спалені села… Така ситуація, брат. Ми з тобою, вважай, два мужчини, більш-менш в строю, на всю округу. Так що прошу тебе, сину, берись, організовуй школу. Нема більш кому. З гіркотою подумав Сашко: «Все! Відвоювався ти! Вуса не голив, а вже інвалід. У тил списують!..» Згадав, як беріг у землянці і як ховав коло себе під нарами автомат, міни, детонатори, все те, що волік на собі від станції, тягнув однією рукою, бо іншої… бо в іншій було повно крові в рукаві. Думав, ще раз піде з товаришами на бойове завдання. І не зміг, не пішов. Прибинтували його на всю весну до голих дощок. Що ж, автомат здав, треба озброюватись крейдою і дерев’яною указкою. IV Школа на квартирах, фронтова школа… Минуло не мало не багато, тридцять років, а Олександрові Івановичу часто здається, що все те було недавно, буквально вчора. Тісна, приземкувата селянська хата. Душно й темнувато в ній, бо вікно одне й те запітнявіло. Горить у печі вогонь, хазяйка готує собі обід, а діти- школярі вчаться. Парт нема, стоять замість них дерев’яні козлики, збиті з грубих нетесаних дощок. Ніжки у них розкарякуваті — дві планки навхрест. За козликами учні сидять по четверо. Клас в Олександра Івановича змішаний. Тут і малюки, які зовсім ще не ходили до школи (виросли вони в лісі, в біженських куренях); тут і переростки, які починали вчитися до війни, та потім — три роки страшних поневірянь у лісах і по чужих селах. Старші записалися хто в який клас: одні в другий (ті, що забули письмо), інші в третій, а хто сміливіший — і в п’ятий. Проте всі вони, менші й переростки, сидять разом. Он Павлик Гриб — у нього під носом почав пробиватися світлий пушок — не відпускає від себе малої сестрички. Так йому наказала мати, так він і тримає її, дрібну й рідкозубу, у себе під боком, сердито осмикує її: «Цить мені! Сиди!.. Ще чого захотіла, потерпиш!..» Після того, як Павлик з сестрою загубився був у блокованому фашистами лісі і вночі, крізь вороже оточення, хтозна-як пробрався з малою в глухий болотистий закутень сусіднього району, мати боялася за них, не хотіла віддавати до школи, просила директора: «Дивіться, не пускайте їх далеко від себе». А довгов’язий хлопець-директор, не набагато старший за декого з своїх учнів, стоїть зараз біля дверей. Ці важкі, трохи обгорілі двері дітлахи притягли з попелища, і вони правлять їм за шкільну дошку. Грудочкою білої глини Олександр Іванович пише на дверях теорему, доказує швидше собі, а не дітям, що квадрат одного катета плюс квадрат другого катета дорівнює, якщо не наплутав старик Піфагор, квадратові гіпотенузи. Він пише лівою рукою, кладе букви косо, глина розсипається і вся долівка від неї під ногами біла, а правою рукою він чує, як під пов’язкою, в старій рані, сверблять і ворушаться дрібні гострі осколки, це його дратує, хочеться розірвати бинт і чимось витягти, виколупати шматочки металу. З хатньої півтемряви дивляться на нього суворі дитячі очі — великі, вологі, з голодним блиском. Клас затаївся, навіть не чути, щоб хтось поворушився або перевів подих. Вся увага дітей — на дошку. Йде урок математики, історії, літератури — все разом. Тут же, коло парт, горить на всю силу вогонь у печі, булькає вода в казанах, і біля вогню порядкує тітка Мокрина, партизанська мати. Вона пустила до себе школу. Мокрина — маленька присадкувата жіночка, до самих очей пов’язана хусткою, все лице її в дрібних золотистих зморшках. На свої літа вона дуже жвава й проворна. З примовкою: «Вибачайте, дітки!» — вона гримить рогачем, і той рогач літає над головами учнів. Щось балакаючи, вона тягне з вогню чорний казан, на всю хату лине теплий солодкий дух вареної картоплі. В голодного Олександра Івановича пливуть кудись катети й гіпотенуза, в струменях пари пританцьовують стіни, все скаламучується в голові, і він тільки бачить, як і діти його, мов на магніт, повертають голови на той казан, з якого валить гаряча пара. Піфагор і вчитель забуті, їх не відірвеш тепер від запаху, від солодкого крохмального духу. А тітка Мокрина, обпікаючи собі пальці, вихвачує з казана бульбу, зварену в кожушках, хукає на неї, перекидає з долоні на долоню, остуджує і подає дітям. Вона щось прибалакує і до бульби, і до дітей, однак учитель не чує, він прихилився до дверей, заплющив очі, побоюючись одного, щоб не зомліти, не впасти тут же, перед очима дітей, від голодного знепритомнення. І йому останньому тітка Мокрина кладе в руку дві картоплини. Крізь шум і туман у голові він чує веселу її примовку: «Тепленького, тепленького кинь собі на душу, бо крові в тебе нема, стоїш ти білий увесь, як та крейда…» Справді, пальці в нього холодні, і навіть гаряча картопля йому не пече. Тут же на уроці вони підснідують крихкою, добре відвареною бульбою. Тітка ж Мокрина не присідає, нема їй коли. Бере миску і біжить за ширму, там у неї ще один квартирант. За піччю, в глухому кутку, який запнули рядном, стиха постогнує, просить води тяжко хворий партизан — їздовий Григорій, хлопець років двадцяти чотирьох. Привезли його недавно, щось недобре у нього з легенями; попав під ребра осколок, а тоді ще й застудився він зимою, коли партизани ховалися в болотах від карателів. Йому тяжко й нудно самому в темряві, за перегородкою, він хоче курити, а тітка Мокрина свариться, не дає, каже: «Ти й так зжовк, перевівся на суху вощину». Від довгого лежання у нього відкрилась рана на спині. Тітка повертає його на бік, щоб теплою водою промити рану, а він скрипить зубами, глухо лається, сорочка й рядно присохли у нього з кров’ю до тіла. Діти притихають за партами, від крику і лайки вони всі прищулюються, і директор киває їм на двері: вийдіть… переждіть хвилинку. Мовчки, всі разом діти протовплюються в сіни, там трохи перечікують за дверима і тихо повертаються в клас. V Школа ця була незвичайна. Вчилися перші дні тільки на слух. Учитель розказував — діти слухали. Діти розказували — вчитель слухав. Якби хто й хотів щось записати, не було чим і на чому. Голі парти, рученята на столі, ні в кого ні книжки, ні олівця, ні клаптика паперу. Три зими страшної окупації відкинули людей у допечерні часи. Селяни повернулися з лісу обірвані, в постолах, у рогожинах, з гнійними струпами на тілі, придавлені нечуваним горем: крик дітей і старих батьків, яких фашисти облили бензином і підпалили в колгоспній коморі, ще й досі роздирав їм душі. Повернулися вони в спалене село, на голі попелища, не до грамоти їм було. …Та все ж дітей віддали до школи. «Як їх учити? Де взяти, якщо не підручника, то хоча б поганенького конспекта?» — ось що мучило в ті дні довгов’язого білого від безкрів’я Сашка, тобто Олександра Івановича. Він напружував замулену роками пам’ять і зі страхом переконувався: Пунічні війни, закони Бойля-Маріотта, чашолистки, умовні рефлекси, протоки й архіпелаги, — все це або вилетіло з голови, або переплуталося, або згадувалося сіро й туманно, наче стояло десь на тому краю світу, за пеленою туману. Та, мабуть, таких учителів, з неповно-забутою освітою, було тоді по селах багато, бо їх почали збирати в районі, вчити їх, розказувати й показувати майже на пальцях, як вести урок, як конкретно викладати кожен предмет. Уявіть спрагу знань: тільки-но налито в чашу вчителя, як він поспішає в село, до своїх дітей. А його малі й переростки вже стоять під школою, виглядають, ждуть учителя, тиснуться за ним у клас і ловлять кожне його слово, кожне правило з арифметики чи граматики, і якщо й не розуміють всього одразу, то охоплюють своєю пам’яттю — чіпкою, пожадливою пам’яттю дітей, які зголодніли і за хлібом, і за наукою. Сашко розумів: потрібен папір. Діти або зовсім не вміють писати, або забули грамоту за роки війни. А потім — скільки їх можна вчити на слух? Місяць, два, три… По собі Сашко відчував, що пальці деколи аж сверблять, хочеться занотовувати, зловити, затримати на папері те, що прозвучало. І от — ні пера, ні клаптя паперу! Про книжки й говорити годі: деяких підручників не було в усьому районі, усний конспект передавався предметниками з вуха до вуха, як у грі «зіпсований телефон». Тільки-но Сашко прибігав у район, на методнавчання, він швиденько обходив усі районні контори: фінвідділ, споживспілку, райсобез, пошту, випрошував там картону, там старих паперових мішків, там, якщо йому щастило, рулончик давніх, визолочених на сонці газет. Усе загортав, зв’язував і з трепетом, як дорогоцінний крам, приносив у школу. (Казав мені, що можна писати драму про те, як одного разу його перестріли в лісі два лахмітники з ножами, напали й пограбували, думали, що несе він справді якесь добро, бо вузол у руках великий, і як вони чорно лаялися, коли висипали на землю… цілу жужму газетних обрізків. Сашко, хоч і був наляканий, потім сміявся в душі всю дорогу: поживились розбійнички!) Тут же, в темній хатині, вони розкладали на козликах папір і заходжувалися мудрувати. Розрізали картон, ділили на смужки газети, пороли й розгладжували руді, зроблені, видно, з соломи мішки (бо де-не-де стирчали дрібні золотисті шматочки пшеничного стебла). А потім із того добра, з газет і картону, шили й клеїли собі щось схоже на блокноти, на шкільні зошити. Директор дивився, як майстрували діти: голови низько схилені над партами, тихо шелестить грубий сухий папір, хтось зосереджено посопує в кутку. А он Павлик Гриб, він по-дорослому закусив язика і шилом проколює дірки в товстому картоні; мала сестра коло нього завмерла, не дихне, заглядає на його роботу, личко біле й прозоре від застиглості. Старші дівчатка, ті зібрались докупи, шепочуться, радяться між собою, показують одна одній, як краще стягувати нитками зошити, і тільки зшиють один — одразу й кладуть на парту, всім підряд з першого ряду. Директор спідтайка поглядає на їхні руки, а руки були тонкі, блідуваті, в зелених прожилках. Дивився на те, як дитячі пальці уміють все швидко і звично робити, і думав з великою гордістю за себе і за своїх земляків: «Цей народ не можна вбити. Цей народ усе переживе, усе найстрашніше…» VI Він часто згадував один із лісових таборів, де потім ховалась і його мати з малими дитинчатами. Гниле урочище, яр, старі, обвішані мохом завали. Сюди, по одному, по двоє сповзалися ті, хто втік з-під вогню, хто врятувався від фашистських автоматників. Перші дні, найжахливіші… Здавалося, не виживуть, усі загинуть у болоті. А насувалась зима. Спали спочатку на купах згребеного листя, під мокрим листям виступала вода. Мерзли, прокидалися від холоду, тулились один до одного. Якось мати підхопилась удосвіта, відчула — ріденьке болото під нею, спина задерев’яніла зовсім. Потяглася рукою, щоб укрити дволітню дочку і з страхом відчула: заклякла дочка, аж паморозь виступила на розкритих грудях. Жінки вставали з мокрих холодних куп, вкритих вночі інеєм, і з неймовірною нетерпеливістю бралися за свій нелегкий труд. Щоб обтулити дітей, зігріти їх, чимось нагодувати, особливо найменших, які мучились і страждали найбільше. Ліс і раніше давав їм вогонь, тепло, приносив гриби і ягоди, лікував їх корінням та травами. А тепер він став для них єдиним прихистком від смерті і єдиною надією вижити. Люди швидко переходили до суворого, напівокопного життя. Із хмизу, з листя напинали собі курені, стулювали якісь будани, а де траплялося сухіше місце, копали ями. Треба вогонь — робили трут і кресало. Треба взуття, одежину… Жінки, а з ними й діти дерли у лісі кору й лико, вимочували, сушили їх, плели собі постоли, робили халявки і шкарбуни. Лико терли і виминали на тонке волокно, щоб покласти замість вати у валянки, щоб пошити якусь куфайчину. В чагарниках, з-під снігу, збирали мерзлі ягоди, годувалися корінням, а коли притискав голод — мололи жолуді на борошно, хоч те борошно на смак було дерев’яне, нітрохи не краще за соснову тирсу. В ті холодні воєнні зими підлітки й дітлахи навчилися плести кошики, а з тонких лубків — коробки. Без кошика чи без коробка у лісі пропадеш. Навчилися вистругувати простенькі лижі, стулювати санчата, не для катання, а для того, щоб підвозити дрова, воду, торф (торфом обкладали і утеплювали землянки). Навчилися вирізати з дерева ложки, колодочки для ножів, гудзики (дерев’яні гудзики Олександр Іванович бачив і зараз у декого на обгорілих пальтечках). Старші хлопчаки склепували собі майже бойові самопали, мали великий запас саморобних дротяних гачків, петель, пружинних пасток: усе це ставили потім на рибу і на дрібну лісову дичину. Часто в таборі можна було бачити таке: викубливши ямку, сидить під куренем зморщений гномик-дідок. Велика шапка-вушанка затуляє йому очі, рукава вивернуті внизу і високо закачані, та все одно довгі для нього. Дідок, як видно, змерз, закляк, підтягує світлі вістрячки під носом, він зосереджено, навіть старикувато щось струже, щось вирізає саморобним ножем. Він робить щось дуже потрібне для господарства — кухонну дерев’яну лопатку, кружок-підставку, колодочку для топірця. Тому «дідкові» не більше восьми-дев’яти років. …Морози стояли жорстокі. Сашко, притягнувши в’язку хмизу до куреня, довго хукав на руки, розпалював вогонь у земляній пічці і перед вогнем часто розмишляв про війну і про народне горе. Війна і народне горе, як він бачив, розбудили в людях зовсім нові сили. «Хто б думав, що в наших людях, — говорив він собі, — так багато від пращурів-лісовиків. Стільки дрімало в душі прихованих звичок, знань, терпеливості, набутих ще нашими предками, так глибоко переплелося нове, радянське, з тим, найдавнішим. Хоча б оця близькість до лісу, до природи, а разом із тим — незламне відчуття, що ми не самі тут у лісових завалах, з нами вся наша країна від Уралу і до Амуру. І помста ворогові буде нещадна». Коли з групою підривників Сашко йшов на операцію до залізниці, він брав з собою тільки найнеобхідніше: трут і кресало в кишені і автомат ППШ за плечі. Трут і кресало зробив йому дід Шапутько, старий і сивий, як лунь, до війни він був найперший столяр у колгоспі. Новий автомат з клеймом Тульського заводу вручив йому перед строєм комісар Гордійович. І коли в різкому спалаху блискавок серед ночі летіли під укіс фашистські цистерни, Сашко втикався головою в кущ або в канаву (а навкруг лопотіли, падаючи на землю, важкі мерзлі грудки і уламки заліза), і казав з гарячим торжеством у душі: «Ага, це вам гостинчик, виродки!.. Від мене і від всіх білорусів!». …У новій хаті, в білому сяєві сидів господар-учитель і згадував те, трагічне. Розповідав про минуле, про дітей в партизанському лісі, які безстрашно, немов звірята, лазили скрізь по болотах, кабанячих лігвах, по диких заростях, шукаючи собі їжі і небезпечних пригод, а я слухав його і думав: «Так от воно звідки все почалось!..» Косе вечірнє проміння м’яко золотило вікна в школі, коли ми з директором зайшли в кабінет ботаніки. «Подивись, у нас непогані гербарії», — показав на стіни Олександр Іванович. «Непогані гербарії», — скромно сказано. Гербарії були великі й просто розкішні для восьмилітньої школи. Цупкі листки картону на півстіни і на них — немовби живі квіти й трави, все багатство поліської флори. Видно було, що рослинки зібрані й наклеєні з великою любов’ю, от вони — з білими жмутиками корінців, з повним стеблом, з акуратно засушеним і розгорнутим листям, із чашечками квітів, у яких зберігся навіть жовтий пилок. Від гербаріїв пахло легким гіркуватим ароматом пересохлих трав, так пахне в кінці літа крихкий, вистояний на гарячому сонці чебрець. Можна було б довго ходити від одної живої картини до іншої, та на столі вже виросла чимала гірка проштемпельованих поштових листів (директор не міг не показати їх), і я із здивуванням читав і розглядав адреси немолодих, солідних людей, які пишуть дітям у школу. Омськ, Сахалін, Карелія, Дніпропетровськ, Душанбе… В маленьку лісову школу надходять листи з найдальших аулів, містечок, станцій. Пишуть хворі жінки, пишуть льотчики, пенсіонери, бухгалтери, машиністи паровозів, просять дітей вислати сухої ромашки, ялівцю, березових бруньок, шалфею, адамового кореню, а найбільше — дуже популярної тепер обліпихи. Секрет листування, як я зрозумів, дуже простий: в одній центральній газеті було надруковано невелику замітку про те, що Кривичанська школа на Поліссі збирає, сушить і здає в аптеки багато лікарських трав, щороку вона — перша в області по збиранню зілля, і навіть має подяку від Міністерства охорони здоров’я. А все, що стосується здоров’я, має негайний відгук у людському серці: тож не дивно, що в невідому до того сільську школу одразу посипались листи з усіх куточків Союзу. Олександр Іванович сам захопився, переглядає давню пошту, розповідає мені, з ким вони листуються вже п’ятий — сьомий рік. Ось стара башкирка з міста Салавата, називає вона учнів «мої дорогі синочки і дочечки», — пише, що поліські трави, а ще більш любов і турбота білоруських дітей зцілили її (опухали в неї руки), вернули її, стару матір, до життя. А один гідролог з острова Діксон, вдячний дітям за трав’яні посилочки, взяв та й прислав їм у школу… велике ікло моржа. Хвалить директор якогось дуже старатливого Костуся, сина лісника; він здає найбільше цінних трав і коренів, сам розсилає пакуночки і на Схід, і на Далеку Північ. Послухаєш Олександра Івановича — виходить, що і сад, і квіти в класах, і міні-теплицю, і ботанічні гербарії — все те зробили діти, юні сябри[3] природи, як він каже, зробили власними руками. Та я знаю тепер, з чого це почалося. Почалося з куренів, з жорстоких морозів, почалося з довгов’язого хлопця-підривника, який своїм голодом і ранами на тілі запам’ятав: цей ліс, і ці трави, і ці мерзлі ягоди з-під снігу рятували від смерті дітей і партизанів тоді, в ті чорні холодні зими. VII Лісові гавроші, вони все знали і все вміли у свої десять-дванадцять років. Вони були знахарями, були водовозами і няньками для своїх менших братів і сестер. Знали безліч маленьких секретів (де росте дикий часник і заяча капуста), нюхом, по якихось непомітних горбиках на снігу вгадували, де лежать приховані звіром ліщинові горіхи. Вони знали навіть, як вилікувати собі руки від сухих лишаїв. …Тітка Мокрина заклопотано прибалакувала й кочегарила в печі, постогнував Григорій за своєю перегородкою, а в дітей, як помітив учитель, трохи ожили, повеселішали очі. Тепер у них лежали на партах-козликах нехай і саморобні, нехай і стулені а грубого паперу, та все ж — неабиякі, шкільні зошити. Задумались учні над іншим: чим писати? Країна ще воювала з фашистами, ще потрібні були фронтові снаряди й літаки, а в Прикам’ї і в Сибіру уже повним ходом виготовляли букварі, задачники, циркуляри. У спалену Білорусію і на Україну вже мчали ешелони, на вагонах яких було написано: підручники, приладдя для шкіл… Та поки там через піски, болота, зірвані мости, глухі лісові дороги приїдуть новенькі ручки й чорнильниці у далекі білоруські Кривичі… Директор помітив: хлопці його збираються в купку, перешіптуються, передають один одному маленькі пилочки, ножі, рашпилі. Видно, щось придумали. У Кривичах до війни дехто прибивав скло у вікнах не цвяшками, а старими, непридатними перами. Дітлахи покопалися на попелищах у селі і принесли до школи повну коробку якихось іржавих, перепалених залізячок. Тепер можна було бачити ту саму картину, що колись у лісі: за козликом або десь на призьбі сидить насуплений старикуватий хлоп’як-поліщук (шапка в нього насувається аж на очі) і щось тре об цеглину. То він заточує перо… Потім з’явились саморобні ручки — з дерев’яних паличок. Пера прив’язували до них нитками або прикручували тонким мідним дротом. А незабаром з’явилися на партах і чорнильниці — з гільз, із баночок, вирізані з дубових плашок, зліплені й випалені з глини. Малі алхіміки винайшли і своє чорнило. Його робили з тертої сажі, з бурякового соку, з калини, з паленої цегли, з ягід бузини, з цибулиного відвару та ще хтозна з чого. Кожен приносив до школи якесь своє чорнило, якогось свого неповторного кольору. В зошитах аж рябіло від сіро- буро-малинових кривульок і клякс. Настав день, коли учні розгорнули перед собою зошити з газетних обрізків, і коли Олександр Іванович, трохи хвилюючись, промовив: — Діти! Сьогодні напишемо перший диктант… Два десятки голів схилилися над низенькими козликами. Заскрипіли в хаті тупі, широкі, обламані й знову заточені пера. Треба було вміти писати тими воєнними ручками: кожне перо не тільки скрипіло й співало по-своєму, а й дерло, шкребло, копирсало, вискубувало папір. Олександр Іванович знав муку такого писання, диктував по складах, не поспішав, ходив між рядами і поправляв худі, вперті, замурзані кулачки, які не так і не туди ліпили свої кострубаті букви. Він бачив, що менші тихенько заглядають до старших, мабуть, зовсім забули, як вимальовувати окремі букви, особливо такі складні, як «ж», «ш», як велика «д» з хитрими закрутками. Та все ж, до краю напружуючись, менші потроху тяглись за старшими, рядок за рядком виводили у своїх зошитах, а щоб видно було їхнє сажове й бурякове чорнило, вони писали великими, товстими літерами і не вздовж газети, а впоперек, поверх надрукованого тексту. Перший диктант називався (директор і досі його пам’ятає): «Весняний ранок у лісі». …Був у загоні підривник, прислали його зі штабу як спеціаліста по детонаторах. Лисуватий, немолодий чоловік, років за сорок йому; все життя він просидів у лабораторії, коло своїх пробірок і реактивів, був добрий, як дитина, і, як дитина, наївний та безпорадний. Він страшенно мучився в лісі, блукав між трьома соснами, завжди отруювався, бо пив не там і не ту воду. Він проклинав ліс, казав, що це пекло, гадючник, що тут якщо не привалить тебе дерево, то сам провалишся в мох, утопишся в трясовині. Справді, він загинув якось безглуздо: в бою вивихнув ногу, упав і його догнали карателі, вбили. Сам із лісових гаврошів, Олександр Іванович найбільше хотів, щоб і ці діти, які виростають у хатньому затишку, знали й любили пущу, щоб ліс і для них був не гадючником, а грибним, ягідним царством, білим березовим другом. Другом, який, коли треба, напоїть і захистить тебе в тяжку хвилину. VIII Це була школа незвичайна і діти в ній сиділи незвичайні. Кожного ранку, привітавшись із класом, Олександр Іванович з тривогою поглядав у дальній куток, думав, чи прийшла Варя. Він побоювався, що Варя покине школу. Русяву, хворобливо бліду дівчинку, яка закутувала хусткою обличчя, учитель відразу посадив до ширми, у темніший куток, далі від огню. Руки й половина обличчя у Варі були тяжко обпечені, вона й зараз не могла без страху дивитись на вогонь, що палахкотів у печі. Директор знав, що Варя якимось дивом врятувалася від смерті — вже тоді, в останнє окупаційне літо, коли люди з лісів обережно прокрадались у знищене село, до своїх городів, щоб кинути в землю бодай якусь картоплину. А на Поліссі, де піски й гниле болото, треба роками угноювати землю, щоб вона почала хоч трохи родити. Заради картоплини, заради дітей люди знову тяглись на те вигоріле, закляте місце, де стільки пережили горя. Тут же, на городах, оглядаючись та ховаючись по бур’янах, вони копали ями, прикривали їх бадиллям, маскували гілками. В теплі літні ночі деколи залишались і ночувати на городах, самі або з дітьми. Фашисти, видно, спостерігали за селом, пильнували, як сповзаються уцілілі партизанські сім’ї. Давали кривичанам призвичаїтись до тиші, трохи заспокоїтись. А тоді кидалися на городи ще лютішою облавою — як правило, під ранок, коли починало тільки світати. Йшли цепом, гасом обливали ями, де спали жінки з дітьми, підпалювали… Варя згоріла б тоді, як і мати, але в їхній ямі був ще один бічний погребок, глибший, викопаний для картоплі. В той останній момент, коли тупіт, лайка, брязкіт відра чи каністри прокотились у них над головою, мати хапливо, у відчаї, отерплими руками запхнула дівчинку у боковий погребок, затулила її своєю спиною, своїм тілом. Дівчинка задихалась від диму, знепритомніла, однак вижила. На другий чи на третій день вибралася з-під тіла матері… Олександр Іванович не викликав Варю до дошки, не питав її при дітях, бачив, як вона мучиться — від того ж задушливого вогню, як ховає руки, і як їй зсудомлює рот, коли пробує щось сказати. Він підсідав до неї на перерві, перевіряв її зошити, хвалив, казав — золоті в неї руки, так гарно й чисто вона пише. Він дивився в її спечене, залите сухим жаром лице і з любов’ю, з мукою і ласкою казав: «Нічого, Варю, все в тебе минеться. Все заживе, загоїться. Ти міцна, розумна дівчинка, ти будеш щаслива, і я ще колись прийду до тебе на весілля, ось побачиш». На весіллі він не побував. Він тільки в Гомелі, років через двадцять опісля, випадково зустрів на вулиці, серед потоку пішоходів, молоду вродливу жінку з легеньким слідом опіку на щоці. Жінка впізнала його, кинулася крізь натовп і при людях уткнулась йому обличчям в груди, заплакала і, задихаючись від почуттів, вимовила: «Спасибі, спасибі вам, Олександре Івановичу! Ви просто не знаєте, що ви зробили для мене… Я тепер учителька, у мене дома двійко таких гарненьких дочечок…» Недалеко від Варі сидів Костя- переросток. Як і всі партизанські діти, він три роки не ходив до школи, записався в другий клас, хоч був на зріст майже по саме плече директорові. Костя часто підсідав до вікна, повертав до сонця своє гостре, зморщене, в темному пушку обличчя і про щось довго, з нудним виглядом думав. Думав чи, може, просто дрімав. А вчитель раптом спинявся, щось йому плутало мову і осколки немовби гостріше ворушилися в рані під пов’язкою. Олександр Іванович питав себе: «Хто б міг повірити?.. Ну от зайшла б стороння людина, не кривичанська, чи подумала б вона, що цей хлопчак, підліток… своїми руками… задушив вгодовану німецьку вівчарку. Тоді, в одну з облав на городи, в соснячку під лісом. І сам упав коло пса, ні живий ні мертвий, з клубком шерсті в руках…» Зараз Костя сумно дивився у вікно, тільки зрідка, немовби крізь сон, різко стенав плечем. Що йому ввижалося за вікном, хтозна. А той же Павлик Гриб з малою горошинкою-сестрою, для якої він був з дитинства за няньку? (На його щупленькій сестрі — довга до п’ят куфайка і такі ж бездонні чоловічі валянки, що й в одному вона могла б заховатися з головою). Коли вдруге палили село, вони вдвох, тікаючи від пожежі й стрілянини, загубили своїх, забрели в хтозна- які хащі. Під холодним осіннім дощем, голодні, в самих сорочечках, накинутих спохвату на себе, вони потім цілий тиждень блукали десь у глушині по болотах, лісових урочищах, ховалися від поліцаїв та фашистів, аж поки в сусідньому районі, за сорок кілометрів від свого села, не набрели випадково — вже зовсім знесилені — на загін партизанів. Цих дітей не треба було кликати до школи. Вони самі приходили сюди — за годину, а то й раніше, купками стояли в дворі, переминалися з ноги на ногу, з очікуванням поглядали на вікна, поки не виходила тітка Мокрина й не кликала: «Та заходьте, заходьте вже, мої погорільці, погрієтесь коло печі, бо ви там зовсім задубнете на вітрі». Тітка відчиняла двері, впускала їх у хату, а тоді пригощала кожного гарячим млинцем, примовляючи, що від таких млинців душа в людини добрішає і тане як віск. З попелищ, з ям, з пожежних спогадів і снів діти бігли до школи, у свій тісний клас, щоб хоч трохи забути про те минуле, про невідступно страшне, послухати свого Олександра Івановича; а він їм щедро оповідував і про комбрига Котовського, і про великий Дніпробуд, і про Московське метро з підземними чудо-палацами. І діти оживали на уроках, відчуваючи серцем, що є на світі велика Радянська земля і є на Радянській землі красиві, не спалені ворогом міста, а в тих містах — щасливе життя, з крамницями, з піснями під патефон, як було і в них до війни, і що те велике життя неодмінно повернеться до них, у знищене фашистами село… XI На стіні ходики, бо на якогось дорожчого годинника школа тоді ще не розжилась (та, мабуть, не було годинників і в усьому селі, люди жили за сонцем), і Олександр Іванович вів уроки, як йому підказувала душа: не довго й не коротко, а так, щоб не дуже стомлювалися діти. Коли він бачив, як дехто з учнів, особливо меншенькі, починали солодко стулювати очі, пригрівшись від теплої печі, він тоді казав: — Ну, дітлахи, перерва! Гайда на вулицю. І відпускав малих з класу. Учні без галасу, принишкло виходили у двір. Трохи потоптавшись у затишку, вони сідали на призьбі й одразу куняли проти сонця. Всі були якісь в’ялі, сонні, ніби недавно прокинулись від зимової сплячки, не дуже кидалися гратись. Тітка Мокрина спочатку побоювалась, що її квартиранти (діти є діти, думала вона), полізуть на город, за поли їх не втримаєш, і, дивись, витопчуть їй грядку, а в неї так гарно зійшла перша цибуля й редиска. Пораючись біля печі, вона підбігала до вікна, нишком поглядала у двір. І дивувалась в душі: що це за діти, що з ними поробила війна? Всі наче притоптані до землі, приглушені. Ні галасу, ні сміху, ні тієї біганини, від якої гриміла колись школа. Стоять, немов сироти, руки опущені додолу. Або туляться гуртом до причілка, гріються. Ні, такі квартиранти на город не полізуть, тітка це бачила. Вони ще з ям знають, що таке город, що таке бульба. Вони затямили з війни: ходи обережно, стежкою, не зачепи того, що зійшло. Нога всохне, коли стопчеш городину, бо то — наш хліб і життя… Якщо діти виходили кудись, то на вигін, за ворота і там блукали невеликими гуртками, як голодні гуси, вищипували зелену траву. Шукали собі козельці, молочай, кульбаби, рвали молоде, скроплене росою листя щавлю. Підпасалися на весняній траві. Щавель збирали і додому на борщ. До школи не раз під’їжджав на бідарці Гордійович, голова сільради. Чорнуваті вуса у нього аж злиняли і сумно обвисли, щоки зовсім позападали, він тільки хитав головою і казав Сашкові, своєму підривникові: «Руїна, тяжка руїна, брате, в колгоспах — все попалив фашист! Ні плуга, ні борони в господарствах нема». Сором признатися — посилає він жінок у чужі села просити чи позичати насіння для посадки, бо весна, треба садити й сіяти, фронтові, підсобляти хлібом! Гордійович питав про школу, питав, як тут діти, чи не підвезти ще дровець, відкликав убік Мокрину й суворо дивився їй у вічі. Мовляв, не заспокоюйте мене, чесно скажіть, що з Григорієм, чи довго він мучитиметься від ран… Тітка Мокрина стояла на воротях маленька, сховавши руки під фартух, зажурено відповідала й щось перепитувала. А з лугу повівав теплий весняний вітер й відносив її слова кудись поза двором. Потім Гордійович копався в сіні, що лежало в його бідарці, і передавав хазяйці… кошик з картоплею: «Печи, Мокрино, підгодовуй наших дітей. Берегти їх треба, бачиш — мало їх, одна жменька повернулася з лісу. А було ж стільки!.. У кожній хаті вулик… І в мене восьмеро». Гордійович раптом вмовк, провів кулаком по сухій щетині, згорбився й поїхав геть, щоб ніхто не бачив, як йому звело й скривило гіркою судомою обличчя. А днів через два Гордійович підкотив до школи веселий, як ніколи. Він сам погукав дітей з лугу: «Сюди, живенько, от вам американські гостинці, передали для вас із області!» Діти юрмою накинулись на яскраві пакети, оченята горіли в кожного від радості: такого дива, в таких золотих та сріблястих обгортках вони ще ніколи не мали в житті. Чи знав Гордійович, що через ці ленд-лізовські подарунки він тиждень обминатиме школу, соромно буде потикатися дітям на очі… В тих золотих та срібних пакетиках виснажені війною кривичанські діти — вже потім, у класі — витягали собі такі гостинці: порошки для дезинфекції води, жувальну гумку, зубну пасту, крем для загару. І тільки в деяких, скромніше оформлених, було щось придатне для їжі, а саме: консервовані галети, які, однак, скидалися на брусочки темного желатину або на брикетики сухого торфу, без ніякого смаку й запаху. «Які паразити! — не міг заспокоїтись Гордійович, крутив чорними вусами, сварився, ображений за дітей. — Нас водили за носа з тим другим фронтом, а дітям… а дітям всучили щось ніби для насмішки!» Словом, відпустити учнів на перерву було неважко. А от скликати в клас… Директор ходив круг хати, гукав і збирав їх так, як збирає господарка курчат, що порозбігалися десь у траві. Якось на уроці Олександр Іванович пожурився про це вголос і звернувся до всіх: — Де б нам, діти, знайти дзвоника? Погано без нього. Та й що то за школа, де не лунає голос дзвоника, правда? Клас мовчав, мабуть, дехто думав, де ж його дістати такого добра. Тітка Мокрина витягувала з печі великий казан з водою, вона збиралася попарити хворого партизана. А Григорієві саме було погано, трясло й лихоманило його, і він похмуро озвався з-за перегородки, пожартував: — На біса вам той дзвоник! Я вам буду зубами видзеленькувати, чуєте, як мене трясе й колотить. Григорію ставало дедалі гірше й гірше, діти про те знали, і його невеселий жарт тільки засмутив клас. Перемовчали. А тоді встав з-за козлика Павлик Гриб. — У нас дома є дзвоник, — сказав Павлик і раптом чомусь почервонів. — Тільки він, Олександре Івановичу, не людський, а кінський. — Який, який, Павлику? — Ну, такий… Кінський, — повторив хлопець. — Ще від діда Філона зостався у нас. Я його на свого Буянчика вішав. — Принеси, подивимось, — усміхнувся приховано вчитель і не став розпитувати хлопця ні про діда Філона, ні про його Буянчика. Павлик на перерві швиденько збігав додому і влетів у клас розпашілий од вітру й захеканий. «От!» — і він подав Олександру Івановичу на долоні щось ніби живе, схоже на горобця. Усім своїм виглядом Павлик промовляв: «Беріть, тільки обережно, бо штука така, може пурхнути у вікно!» Директор узяв. То був старий дзвоник, мідний, густо вкритий зеленкуватою іржею. Видно, він довго лежав десь у землі. — Де ж ти його відкопав? — спитав учитель. І зрозумів: даремно спитав, мав би стриматися, не підштовхувати хлопця, бо Павлик одразу спохмурнів, запекло йому, видно, пережите. У нього аж виступили на обличчі, під тонкою шкірою, бурі темні плями. Днів через п’ять, на уроці, коли вони згадували своє погорільське лісове життя, встав і Павлик. Він твердо, це вже в нього була така звичка, сперся обома руками на стіл, як спирається чоловік на підводу чи підвіконня, опустив голову й глухо, ніби сам для себе, заговорив. Про те, найстрашніше для них. …Він чув, що машини ревуть на вулиці, все горить: сусідні двори, клуні, сіно в людей; у хаті в них так світло стало, як удень, мати кидається з кутка в куток (і тінь кидається за нею), вона стиха охкає, не знає, що хапати в руки. «Аню, вдягайсь!» — крикнула мати на дочку, Павликову сестру (ту, з якою він блукав у лісі). А мале дівчатко, настрахане криками на вулиці й палахкотінням заграви, топталось в ліжку, і от пригнулось, принишкло за подушками, уткнуло в темну щілину голову: — Ма! Я вже сховалась. Німці мене тут не знайдуть. Ці наївні дитячі слова переказували потім у лісі як гіркий жарт з їхнього воєнного життя. Чулися різкі голоси й команди, фашисти виганяли на вулицю худобу, замикали хати й сараї, щоб підпалити. Павлик вистрибнув у вікно. (Вже потім, у лісі, він побачив, що накинув на себе тільки піджак, а ноги босі, подер і поколов їх до крові, підошви печуть вогнем). Та спершу він кинувся до хліва, хотів одв’язати Буянчика, свого лошака-дволітка, веселого, тонконогого коника, з м’якою довгою сріблясто-сірою гривою. Лошак приблудився до села. Павлик спіймав його за спаленим хутором, привів на пояску додому й ціле літо доглядав його, ховав од німців. Лошаки, як правило, гарячі й норовисті, не підпускають до себе малих, які лізуть покататися. Та Буян був добрий і спокійний коник, він давав себе загнуздати, любив м’якими губами ловити й обпирхувати вухо Павликові. І хлопець не раз тікав на своєму лошакові од поліцаїв та нічних облав. Зараз Павлик спрожогу кинувся до хліва, шарпнув двері, та мати, як на біду, замкнула хлів на штабу. Вона вже вискочила з хати, в одній руці у неї подушка, а в другій — дитина. Нічого потрібнішого за подушку не придумала схопити, не взяла навіть взуття для малої дочки, потім кляла й лаяла себе в куренях. Городом, поміж сухими кияхами побігла мати до лісу, притуляючи до себе німе від страху дитя, лляна сорочка біліла на матері, і якийсь фашист голосно крикнув з вулиці, послав навздогін їй довгу чергу з автомата. А Павлик бив ногою у двері, рвав на себе штабу, кров текла з розбитого пальця. Чутливий Буян відгукувався з хліва, тривожно хропів і бив копитом у землю, дим і заграва збуджували молодого коня. — Де ключ? Ну де ключ? Де вона поклала цей ключ? — плакав і шарпав за штабу Павлик. Він почув, як, буксуючи в глибокому піску, підкотила машина до їхнього двору, фашисти вдарили прикладами у дерев’яні ворітця — затріщали дошки. І тоді, в останню мить, Павлик кинувся в густе картоплиння, поповз городом до канави, до шелюги й верболозів. Відбіг далекувато, оглянувся. За старою липою, де стояв їхній двір, бушувало полум’я. Горіла хата і хлів, вогонь двома язиками здіймався в холодне нічне небо. І раптом хлопець застиг. З того краю, з полум’я, почулося тужливе, повне відчаю і болю іржання. Смертельний, ніби людський голос, розтинав нічну темряву. Буян кликав до себе — врятувати, допомогти, визволити його з пекельного виру вогню. Павлик заметався на місці. Його самого немовби обкидало жаром. Він не знав, куди йому бігти: назад, до коня, чи далі, в ліс, до партизанів? Кулі посвистували над ним, а він плакав, перебігав від куща до куща, дивився з жахом на вогонь і шепотів крізь сльози: «Гади… Гади… для чого ж ви коника мучите!» Минали дні, місяці, а Павлик прокидався у таборі мокрий од поту. Серед найглухішої ночі, в абсолютній тиші його будило далеке, приглушене відстанню передсмертне іржання Буяна. Хлопець мовчки втуплювався в темряву і за покровом осінньої пущі бачив, як серед вогню, прив’язаний до жолоба, б’ється з полум’ям, з димом, з головешками обрушеного дерева його вірний і добрий Буян. Ці сірі, ці ненависні потвори в касках, ці холодні заброди-убивці, що все перетворювали на кров і попіл… Як їх ненавидів Павлик, як він упрошував комісара загону: «Дайте й мені автомата, дайте, я буду мститися!» X — Оце той дзвоник. З мого Буянчика, — сказав Павлик; нахмурився і подав директорові свою знахідку, яку відкопав на згарищі, там, де колись у них стояв дерев’яний хлівець. З-під Павликового рукава виглядала дрібна й гостроока його сестричка (вона з головою потопала в битих валянках); сестричка теж хотіла вставити своє слівце, та хлопець осмикнув її, суворо поворушив бровами «цить!» і заговорив сам, тільки неголосно й звертаючись ніби не до класу, а до парти: — Ну от… тоді, до вогню, я вішав цей дзвоник на свого Буянчика. Пускав його пастися в лісі, і зовсім не страшно було, що він заблудиться. Він собі пасеться, а я лежу в траві от і слухаю. Далеко він забреде в глушину, та все одно чути. Ходить кінь, а дзвоник легенько стукається йому об груди (я повісив дзвоник на довгому шнурку) і, тонко видзвонює: дінь-дінь, дінь-дінь. Наче мала пташка озивається з гущини… От, візьміть, Олександре Івановичу. Може, згодиться… Тільки тепер Олександр Іванович додивився, що руки у Павлика в сажі. Масна сажа разом з перепаленою землею в’їлася йому в долоні, набилася під нігті. Зараз усі вони, подумав директор, всі його малі й переростки в одній упряжці з дорослими. Йдеш селом і бачиш: там розгрібають горби піску на запустілому дворищі, там тягають колоди, там носять каміння і биту цеглу. Весна, ворушиться спалене село, діти теж копаються, як жуки, у дворах. Частенько бачиш: тягне мале на собі мішок з цеглою, очі кров’яніють від натуги, страшно дивитися — як воно не підірветься? А проте нічого, витримують. Звикли діти за війну. Він рився в перегорілому піску й попелі, як раптом лопата черкнула об щось залізне. Нахилився — жмут гриви і… дзвоник. Павлик задихнувся, ніч вдарила йому в очі, моторошне передсмертне іржання коня зірвалося і прокотилося по всіх закутках його душі… Дзвоник з Буяна, як помітив директор, був обгорілий і без язичка-калатала. Нічого, ми полагодимо, сказали хлопці. Просвердлили невеликий отвір, приклепали з міді круглий гачок і повісили маленьку гаєчку. Олександр Іванович тихо покалатав дзвоником над своїм вухом і усміхнувся: гарно дзвонить! Голосок лункий і чистий. Справді, так озивається у весняному лісі дрібна сіренька пташка — славочка. Неважко було уявити в цю мить: мир, тиша над весняним світом. Лежить собі хлопчина у траві, руки заклав під голову і слухає, слухає, як шелестить ліс, як мирно пофоркує кінь за деревами і як здалеку докочується: дінь-дінь, дінь-дінь… «Дорогі мої гавроші, мої погорільці! — глянув на клас, охоплений щемливим почуттям директор, сам вразливий душею і не набагато старший за своїх вихованців. — От що я хочу вам сказати. Дитинство моє пропало. Згоріло воно, з перебитою рукою воно, з гранатними осколками воно, і ті кляті осколки вилазять крізь шкіру, не дають мені спати вночі. Та знаєте, що я хотів би, всім своїм серцем хотів би для вас? Щоб до тебе, Варю, і до тебе, Павлику, і до тебе, нахмурений Костю-переростку, щоб до всіх вас повернулося хоч трошки дитинства, нашого простого сільського дитинства — з лугом, з теплою рікою, з веселими походами по гриби. Ще не пізно для вас. Війна ось-ось закінчиться, вона закінчиться скоро, побачите, і хай вам навстіж відкриється ліс, тільки вже без сирих колод і тих пекельних в’язанок дров, які до крові ріжуть плечі. Просто, щоб ви забрели на галявину, впали на траву і слухали, заворожено слухали кожен свого дзвоника. Ось що я хотів би для вас, мої добрі гавроші!» XI Два роки школа жила на квартирах. Від тітки Мокрини, яка ганяла рогачем над їхніми головами і пригощала дітей на уроках печеною картоплею, млинцями і березовим квасом і яка вилікувала хворого Григорія (він став бухгалтером в артілі), учні перебралися в просторішу хату. А там громадою, всім колгоспом кривичани поставили дерев’яну вузькувату комірчину на два класи, де й облаштувалася тимчасово школа. За цим першим приміщенням стала потроху рости в центрі села нова капітальна споруда. Вже з’явився у школі сторож-завгосп, великий філософ і господарник дядько Петро. Він говорив, як бог, і при тому стукав своїм прокуреним пальцем вам у лоба. «Головне що? — казав він суворо. — Головне — мати своє соображеніє життя в голові». Дядько поїхав у Гомель і там купив дві необхідні речі — бачок для води і новий дзвоник. Бачок сподобався всім, діти підбігали до нього на перерві і не стільки пили, як розхлюпували воду, дивилися, як б’є з нього веселий світлий фонтанчик. А от новий дзвоник… Директор узяв його, легенько покалатав над вухом і поморщився: ні, не той голос, якийсь писклявенький. Дядько Петро на цьому не зупинився. Він привів у школу молодих енергійних монтерів, і хлопці поставили електродзвінки в усіх коридорах. Тепер в учительській натискували кнопку — і сухе деренчання прокочувалося під склепінням школи, точно й суворо оголошуючи перерви. Дядько Петро переміг. Він привселюдно, в тій же учительській, узяв старий дзвоник і вже хотів його викинути. — Петре Петровичу! — зупинив філософа Олександр Іванович. — Постривайте. Не треба. Це наша реліквія. Це дуже пам’ятна річ — для мене і для перших наших вихованців. Прошу, поставте його на місце. Старий обгорілий дзвоник поставили в шафу за скло. Минуло понад тридцять років, а традиція не порушується: першого вересня і в травні, на початку і в кінці навчального року, виносять у двір столик, покривають його червоною скатертиною і тоді… Тоді над школою лунає голос мідного, трохи погнутого й надщербленого ветерана-дзвоника, який горів у вогні війни і не згорів, зберігся сам у землі і зберіг свій чистий дзвінкий голос.
Чорна зоря	Вахек Еміл	— Власне, все почалося з отруєння нашого песика, — мовила економка папі Трекова. — Ми його звали Чадуник. Детектив Кост знуджено занотував у своєму записникові: «Отруєно собаку» — і без особливої цікавості слухав далі. — Але зважте, пане, його, власне, звали не Чадуник, це ми тільки так кликали песика по-домашньому. Справжнє його ім'я за родоводом — Сір оф Рівер, а його батьків звали Дракон та Бетті. — Облиште про це! — А його прапредка, дворазового чемпіона Голландії, звали Мідуел Маккей. — Маккей? — Ви його знали? Кост похитав головою. Так звали одного німецького письменника, що жив у Англії. Ало той був Джон, а не Мідуел. Кост не вельми цікавився літературою, проте колись, давненько, йому доручили справу банди злочинців, що називали себе анархістами. Тоді Кост сумлінно перечитав усе, що було видано чеською мовою про анархістів, і натрапив на книжку отого Джона Маккея «Анархісти». — Цей ваш Чадуник був бульдог? — Де там бульдог — шотландський тер'єр. У народі їх ще звуть швабрами, та ви, певне, це знаєте. Такий собі гарнюсінький, милий песик, — майже закохано упевнила детектива бездітна, велично огрядна пані Трекова. — Скільки живу, поряднішого песеняти не бачила, його любили всі. Кост теж любив собак, але було вже по дев'ятій, а він мав ще оббігти мешканців аж трьох квартир. Сумно дивився, як на покинутому шезлонгу малесенький павучок фанатично снував своє мереживо, дарма що був уже кінець вересня, — Отже, вашого собаку отруєно? Маєте на когось підозру? Трекова багатозначно помовчала, а тоді проказала: — Його, власне, не отруєно на смерть. Тепер він, бідолашний, лежить у лікарні. І я сподіваюся, що очуняє, хоч має заслабке серце, — Я також сподіваюся, — сухо мовив Кост. — Ви вже повідомили кого слід? Трекова похитала головою: — Боронь боже, пані не дозволила! Вона не любить, коли до нас ходять офіційні особи. Та й, мовляв, яка з того нам користь. Сердешному Чадуникові однаково від того не полегшає… А втім, — дещо драматично додала пані Трекова, — якщо хочете знати мою думку, то справжня причина, мабуть, в консервах, — Коли ж Кост, нічого не розуміючи, вирячив на неї очі, докинула: — Щиро кажучи, я не думаю, щоб хтось намагався отруїти песеня, бо це вчинила сама мадам. — Зупинивши помахом руки детектива, Трекова вела далі: — Звісно, вона отруїла його несвідомо, просто їй шкода було консервів з яловичини, що лежали в нас іще з тридцять восьмого року. Коли я знайшла в коморі бляшанку й сказала, що її треба викинути, у мадам, на жаль, саме був черговий напад скупощів, і вона заперечила: ні, мовляв, консерви ще цілком добрі, приготуйте з них Чадуникові обід. Я послухалась, а за годину по тому Чадуник почав скавучати. Аби ви тільки чули, як цей бідолаха вміє скиглити! — Але ж якщо ваше песеня отруїлося консервованим м'ясом, — сердито мовив Кост, — то це не має нічого спільного з грабунком. І взагалі найкраще, певне, буде, якщо ви познайомите мене з пані Салачовою. — На жаль, цього я не можу зробити. У мадам репетиція нової вистави, і вона в театрі. — Але ж, людоньки, що ви собі думаєте! До вашого помешкання вдерлися злодії, як ви самі свідчите, десь між першою і другою годиною ночі. А нас ви кличете аж о дев'ятій. Та ще й тоді, коли головного свідка немає вдома. То принаймні покажіть мені кімнату, де це сталося. — Це також неможливо, — відповіла Трекова. — Пані той покій замкнула. Кост вибухнув: — Знаєте, що я вам повім: розслідуйте усе самі, А як схопите грабіжника, зателефонуйте нам. Це ж просто злочин — морочити людей, які й без вас мають клопоту по саму зав'язку. Ваша пані викликає мене, а сама замикає кімнату і йде собі на репетицію. Може, вона боїться, що я її пограбую? Отже, перекажіть їй усе й бувайте здорові. — Я б вам не радила кокошитися від самого ранку. По-перше, мадам вас взагалі не викликала, а зробила це я. По- друге, коли я сказала, що так цього не полишу й зателефоную до КНБ, вона одразу кудись повіялась. А як вона вмовляла мене, щоб я вам не дзвонила! — Я нічого не розумію. — Тоді я розкажу вам усе докладно. Спершу трапилася ота притичина з бідолашним Чадуником, мадам це дуже вразило. Тільки-но почула песикове скавучання, схопилася за голову й почала репетувати, ніби хтось отруїв собаку навмисне, аби вдертися до нашого помешкання. Я почала втішати мадам, дала їй понюхати рештки консервів. Після цього вона переконалася, що Чадуника отруїла сама, і послала мене з песиком до санаторію «Полегкість», яким керує її добрий приятель професор Соумар. Той мене запевнив, що врятує Чадуника. Відтак мадам заспокоїлась і поїхала до театру. Згодом повернулася, подзьобала па кухні з пателень та каструль, пішла нагору й добрі дві години крутила платівки з Бетховеном. Бачте, він її заспокоює. Потім подзвонила, щоб я приготувала їй чаю, але тільки-но нагрілася вода, мадам передумала. То я лягла собі спати. Не встигла задрімати — знову дзвонить. Мовляв, золотко, не гнівайтесь, але чаю я все-таки випила б. Коли я принесла їй нагору чаю, то почула, що вона з кимось розмовляє по телефону. Ага, думаю, нині матимемо нічну зміну! Себто вона, як не може заснути, телефонує знайомим і теревенить з ними. — Це справи не стосується! — сердито перебив Кост. — Пані Трекова, чи не здається вам бодай іноді, що ви не сама на світі? Їй-право, у мене для вас немає стільки часу. Отже, ви спинилися на тому, що ваша господиня з кимось розмовляла. — Оскільки мадам говорила значно приязніше, ніж завжди, я вирішила, що вона розмовляє з композитором Гейтманеком, — відказала економка трохи дратівливо. — Звідки ви знаєте, що це був саме він? — спитав Кост неприязно. — З голосу. Якби пан прослужив п'ятнадцять років у актриси, то не дивувався б. Мадам має зо сто інтонацій, п'ятсот різних усмішок і, вважайте, кілька десятків поглядів. Для кожного — інше. Словом, то був Гейтманек, але не в тім річ. — А в чому ж? — гримнув Кост, насилу стримуючи злість. — А в тому, що десь о пів на дванадцяту телефон іще працював. — Кост запитально дивився на Трекову, і вона вела далі: — Я поставила їй чашку з чаєм на нічний столик і можу забожитися, що на ньому не лежало ніяких ножичків. — Кост ледве стримував лють. — Не лежало там нічогісінько, опріч книжки Шоу «Путівник інтелігентної жінки по соціалізму і капіталізму», що її мадам придбала за моєю порадою. Знаєте, я завше їй дорікаю, що вона читає багато белетристики і геть занедбала поважну літературу… — За хвилину Трекова добулася до своєї спальні, яку змалювала детективові з бальзаківською докладністю. Потому задоволено мовила: — А десь так за півгодини почався отой рейвах. — Нарешті! — з полегкістю зітхнув Кост. Трекова нищівно зиркнула па нього: — Сплю, коли це нараз чую удари гонга, як грім! — Обличчя її набрало трагічного виразу. — Мушу сказати, що прокидаюсь я поволі, якщо засну міцно. Тож пані довелося калатати довгенько. Поки я намацала вимикач, поки накинула халат… — Змилуйтеся, — простогнав Кост, — чи не краще вам почати з того, як ви прийшли до господині? — Але я в неї не була! — заперечила Трекова. — Лишень стояла під її дверима. Мадам на ніч замикається. — Але кінець кінцем вона вам усе-таки відчинила? — Кост ледве володів собою. — Саме так, як ви сказали, кінець кінцем. Стукаю в двері, а вона верещить: «Трекова, тут хтось був!» — «То відчиніть», — кажу. А вона знов: «Тут хтось був». З усього видно, очманіла зі страху. Я кричу: «Та відімкніть-бо!» А вона: «Трекова, коли ж в мене ноги тремтять…» Любий пане, я в мадам уже п'ятнадцять років і могла б про неї написати книжку. Знаю, з якого боку до неї підступитися. Ото й скакала б я під її дверима півгодини, поки вона відчинила б. Ні, до мадам треба з вихилясом. Я й кажу спокійно: «Гаразд, мадам, я вибіжу на вулицю й гукатиму патруля…» На моє вийшло: тільки промовила це, ноги їй перестали тремтіти, ї вона враз відчинила. — Слава тобі господи! — вдячно мовив Кост. — Але такою я її ще не бачила, навіть коли над Прагою літали бомбардувальники. Геть перелякалася. — Чого? Кого? Трекова тільки стенула плечима й епічно провадила: — Друге, що мені впало в око, — був безлад у кабінеті біля спальні мадам. Довкола письмового столу валялися папери, шухляди висунуто, деякі лежали на підлозі,— словом, так наче там попорядкувало гестапо. Дарма що душа мені сховалася в п'яти, я рушила до кабінету, але мадам заверещала, аби я туди не заходила. Я залюбки послухалась і мовила: «Схоже на те, що ви заскочили його на гарячому». Не встигла я це вимовити, як мадам посиніла ще дужче й прошепотіла жалібно, наче в останньому акті «Дами з камеліями»: «Золота пані Трекова, дорогенька, мені щось недобре… Будьте такі ласкаві, принесіть краплі. Вони, либонь, у їдальні за барочними дзиґарями…» І це була та пастка, яку вона мені придумала мимохідь. — Чому пастка? Яка пастка? — сердито спитав Кост. — Таж цих крапель у їдальні не було, бо мадам тримає їх у шухлядці свого нічного столика. А послала мене по них тому, що там сто шухлядок, слоїків і склянок. Я нишпорила хвилин десять, чую — знов калата в гонг. Біжу до неї, а мадам мені каже: «Трекова, хай вам усячина, як вам не соромно залишати мене так довго саму! — Коли б я тільки знав, навіщо ви мені розповідаєте всі ці дурниці! — застогнав Кост. — Ще я забула сказати, що на столику біля неї лежали ножички, — ніби сама до себе мовила Трекова. «Ще п'ять хвилин — і я застрелю її», — подумав Кост. Не здогадуючись про цей присуд, Трекова провадила. — «Тих крапель, — кажу їй, — я не знайшла. Тепер подзвоню до КНБ». — «Зробіть ласку, люба», — мовить мадам і лягає на канапі, мов антилопа, що здихає. Я зняла трубку, але гудка не почула. Мене це не дуже здивувало: у нас із телефоном щодня якась історія. Звичайно мадам забуває встромити вилку в розетку. «Ще три хвилини», — подумки сказав Кост. — Глянула — з вилкою все гаразд. Відтак знову пробую телефонувати, але знов нічого не виходить. «Не щастить, — каже мадам невинно, мов Джульєтта до того, як побачила Ромео. — От негідник, вередує саме тоді, коли найбільше потрібен!» — «То я до КНБ піду», — пропоную. «Я вам дивуюся, — відказує мадам, — невже у вас стане совісті кинути мене тут напризволяще?» — «Але, — відповідаю, — щось же треба робити; хтось сюди вдирався, а ми спокійнісінько ляжемо спати, ніби нічого й не сталося?» Отут, пане, й почалось. «Як ви можете так категорично твердити, — напалася вона на мене, — що сюди хтось удирався?» — «Навіщо тоді ви зчинили такий ґвалт? — заперечила я. — А рейвах у вашім кабінеті?» — «Який рейвах? — питає вона медово. — Будьте такі ласкаві, покажіть мені цей рейвах!» Я, звісно, метнулася до кабінету. Та ба — двері було замкнено, «Усе, врятувалася», — подумав Кост, а вголос мовив: — Що ви кажете? І замкнула їх ваша господиня? Трекова кивнула головою. — Та й не тільки це. Вона все в кабінеті прибрала, ніде й сліду паперів. «А де папери?» — вже я на неї з мокрим рядном. «Які папери?» — питає невинно, мов дитина. Я на це: «Папери зі столика, що валялися на підлозі, я їх бачила на власні очі». — «Господь з вами, коли ви це могли бачити!» Мадам раптом забула, що їй тільки-но було погано і що ноги їй тремтіли, сковзнула на килим, скорчила для мене першокласну заспокійливу усмішку і сказала: «Трекова, той столик замкнено, і ключик від нього лежить в оцьому столику біля моєї канапи». Тоді повела мене до дверей на терасу: «Ці теж замкнено і ключик стирчить у щілині. Чи не так?» — «Чом же це ви калатали як божевільна в гонг? — напустилась я на неї.— Може, й цього не було?» Вона похитала головою, всміхнулася, полоскотала мені під лівою лопаткою і мовила: «Голубонько, годувальнице моя дорогенька, подаруйте мені це. Щось мені приверзлося, і я спросоння зачепила гонг. Оце й усе, золотко. А тепер ідіть спатки й вибачте мені, що потурбувала вас». — Пані Трекова, — сказав Кост, — ви пам'ятаєте те місце в біблії, де Каїн убив Авеля? Признаюся вам чесно, що коли й далі так піде, то буде з вас Авель. Єдине, що я від вас хочу, — це факти. Я записав усього-на-всього п'ять рядків, а ви забрали в мене ось уже півгодини. — Пане, — з гідністю відповіла Трекова, — я читала, що КНБ — це не колишні поліцаї, а друзі людей, А ви, бач, який — погрожуєте мене вбити. А за віщо? За мою зичливість. Я… — Гаразд… — відказав Кост зовсім кволим голосом, — докінчуйте вже як умієте. І якщо після всього я лишуся живий, — викличте таксі, хай одвезе мене до вашого Чадуника. — Але можете собі уявити, — вела далі Трекова, — спати я вже не могла. — Каїн і Авель, — муркнув Кост. — Весь час наслухала, чи мадам знов не «зачепить» гонг, а о шостій ранку мені це набридло. — …Авель! — Я одяглася, — сказала Трекова люто, — і пішла до саду, хоч іншим разом… Кост ніби ненароком стромив руку до кишені, де детективи тримають револьвери. — Але ж про це я мушу вам розказати, — додала з відчаєм Трекова, — на цей час я вже в усьому розібралася. Безладдя в кабінеті я бачила, бачила розкидані папери, то н зметикувала: мадам послала мене по краплі, щоб устигнути прибрати там. — Але навіщо це було їй? — спитав Кост і витяг руку з кишені. — Так, це питання, як сказав Гамлет, — мовила Трекова замислено. — Цього я не знаю і покликала вас для того, щоб ви це розплутали. — Розплутати це може лише той, хто висповідає пані Салачову. І такою людиною повинні бути ви. А я знаєте що вчиню? Піду собі, бо, власне, нічого не сталось, як твердить ваша мадам. — Коли ви підете, — вигукнула Трекова, — то з вас потім стане Авель. Тут щось є, і ви мусите допомогти мені це розплутати. Будь ласка, ходіть за мною. В саду, за кілька кроків од стіни, була альтанка, в ній стояв столик, і на ньому лежав притиснутий камінцем шматок картону. — Це я знайшла тут уранці,— проказала Трекова драматичним шепотом. Кост побачив звичайний малювальний картон, прямокутний за формою, на якому акварельними фарбами було намальовано пейзаж: величезна плакуча верба опустила свої коси над берегом і гладінню ставка з порожнім човном. — Що б це могло бути? — спитав Кост, — Я ходжу сюди вишивати, — мелодраматично провадила Трекова. — Увечері цього тут ще не було. Мадам пішла до театру, а коли поверталася, то не могла цього покласти, бо я чула, як вона йшла доріжкою просто до вілли. Певно, це лишив той чоловік, що вдерся вночі. — Дивно, — сказав Кост і ще раз оглянув малюнок, але не знайшов на ньому нічого підозрілого. Ніякого підпису чи напису, взагалі нічого. — Т-так, мене це починає цікавити, — промимрив він. — Оце вже добре, Каїне, — зраділа Трекова. — Я показала це мадам, а вона: «Ну й халтура ж». І хоч мовила спокійно, зблідла як смерть. А я їй на те завважила, що, мабуть, це зв'язано з нічною пригодою. — А вона що? — спитав Кост. — Враз оговталася, бо відповіла зовсім спокійно: «Не було ніякої пригоди, золотко, викиньте це з голови». Я ж сказала, що не можу так цього полишити, бо, зрештою, йдеться і про мою безпеку, і я все-таки повідомлю КНБ. «Я забороняю вам це робити, — крикнула мадам, — не дратуйте мене зранку». Але коли я наполягала на своєму, вона стенула плечима і знов кудись повіялась. Якби йшлося не про велику артистку, я сказала б, що вона зникла, наче сморід. Я хвилю повагалась і все-таки вирішила піти до КНБ, хоча б заради телефону. — А що з ним, до речі, було? — спитав Кост. — Таке, пане, що й до смерті не вгадали б, — скорботно мовила Трекова. — Мадам, коли я плигала під дверима, перерізала ножичками дріт. Тож, звісно, я могла набирати номер до самого ранку. Що ви на це скажете? — Що це погано тхне, — відповів Кост, кидаючи сигарету. — Але все це обходить вас, а не нас, якщо ваша господиня хоче, аби про те ніхто не знав. Я доповім кому треба і скажу, щоб сюди час від часу навідувались. І пішов. 2 За півгодини Кост розповідав уже про пригоду своєму начальникові Зденеку Трампусові. На це в нього пішло не більше п'яти хвилин, — Мабуть, це був напад, — сказав Трампус замислено. — Але, певне, нічого страшного не сталося. А в пані Салачової, здається, є причина, щоб цього не розголошувати. А що в нас теж так заведено: де нема позивальника, нема й судді…— Він знизав плечима. Глянув на акварель, знайдену в альтанці. Ця мазанина видалася йому звідкись знайома; без сумніву, це була копія одного з «шедеврів», що продають у крамницях як художні листівки. Махнув рукою: — Пані Салачову щось непокоїть, але воно не варте уваги, інакше б вона покликала нас на допомогу. Ми повинні шанувати її волю. Це було приблизно о десятій годині, і невдовзі Трампус забув про цю розмову. І лише по обіді… Сидячи в їдальні, він наминав омлет і рагу та слухав новини по радіо. Раптом диктор повідомив: «Оголошена на сьогодні в Національному театрі вистава «Мариша» братів Мрштіків переноситься через раптову хворобу пані Салачової. Замість «Мариші» ввечері ставитимуть комедію Шекспіра «Дванадцята ніч, або Як вам подобається», «Чого це сьогодні тільки й розмов, що про ту Салачову? — подумав Трампус, люто жуючи шмат пригорілого пудингу. — Певна річ, її хвороба пов'язана з подіями минулої ночі. Та коли актриса не хоче, щоб у її справи пхали носа…» — І Трампус знову швидко забув про неї, але десь близько п'ятої вдруге прийшов Кост. — Знаєте останню пригоду з Салачовою? — спитав Трампуса. —Іще одна пригода? Кост розповів, що перед четвертою біля Тішнова зазнав аварії літак Чехословацької аеролінії, в якому була також Салачова. — Дивіться, — вів Кост далі, — о першій годині ночі Салачова до смерті перелякалася, бо до неї хтось удерся в помешкання. Але намагається все приховати: перерізала телефонний шнур, щоб економка не могла нас покликати. Ранком, коли в альтанці з'являється цей малюнок, тікає, щоб ми не могли її допитати. Замикає свою кімнату, відмовляється од вистави через хворобу, а сама летить. Схоже на те, що вона від когось утікала. — Можливо. Та навряд щоб від того нападника. Бо тоді вона поводилася б інакше. Одне лиш ясно — Салачова не хоче, щоб ми втручалися в цю історію. — Трампус хвилю подумав: — То хай буде по її. 3 Хай буде по її! Легко сказати, але що, як цей випадок засів Трампусові в голові, наче цвях? Так само й детективові з чудним іменем Кост, — він знову подався до вілли на Ганспаулці: може, пощастить щось іще виловити в бурхливому потоці красномовності пані Трекової. Він і на мить не припускав, що «нападу не було»; навпаки, йому здавалося, що він таки загледів проблиск у цій таємниці. А надто запало йому в пам'ять, що актриса перед сном розмовляла з композитором Гейтманеком, тож він і подумав: а чи не причетний до цього Гейтманек. Однак, допитуючи пані Трекову, Кост дійшов прикрого висновку, що його підозра марна. Трекова охарактеризувала Гейтманека як одного з «найневинніших» друзів, котрий відвідує мадам раз на місяць у неділю після обіду; принесе букет («віник», як казала Трекова), вип'є п'ять чашок чаю, з'їсть десяток пиріжків — кожен завбільшки з ніготь, — заграє на фортепіано щось із Сука або своє та й піде собі. Щомісяця Гейтманек ставав худіший та галантніший. Тепер він, мовляв, худий, як неапольські спагетті. — То між ними нічого не було? — розчаровано спитав Кост. Трекова співчутливо всміхнулась і пояснила дещо із системи своєї мадам. Оскільки той дженджик дуже послужливий, вона використовує його, як багатьох інших своїх друзів, щоб залагоджував за неї різні неприємні справи: оббивав пороги установ, бігав по квитки — словом, робив саме те, що роблять для спритних жінок послужливі чоловіки. І мав за це раз на місяць теплу дружбу, десяток пиріжків і п'ять чашок чаю. Кепського чаю, як запевняла Трекова; мадам, на жаль, частує найгіршим чаєм у всенькій Центральній Європі, бо завжди переплутує чайник і кавник. Тож чай раз відгонить кавою, раз снотворним зіллям, а коли й какао. Потім Кост з'ясував, що її інших приятелів актриси підозрювати не можна. — Де там, — сказала Трекова з притиском, — вона занадто розумна та, власне, вже її трохи лінькувата, щоб кохатися з кимось. Ні, вона добирає собі друзів доцільно: лікарів, художників, журналістів, письменників, торговців, які їздять за кордон, і завжди їх довкола неї цілий рій. От і мусять один одного пантрувати. Так, дорогий мій, вона вміє шануватися, цього в неї могли б повчитися навіть короновані особи. — То хто ж це, хай йому дідько, може бути? — безпорадно спитав Кост сам себе. — Це, мабуть, мені треба у вас питати, — відказала Трекова зловтішно. — Я лишень населення, а влада — ви. В цей самий час Трампус теж дійшов висновку, що вдирався хтось із близьких знайомих Салачової, але не уявляв, хто б це міг бути. Найперше він зателефонував до професора Соумара, бо подейкували, ніби той — один з найближчих друзів актриси. Спочатку Соумар одмагався, що йому ніколи, що надворі його чекає авто, що йому треба їхати до хворого десь до чорта на болото, але зрештою повідомив про таке, що Трампус одразу ж вирішив узяти за основу у розв'язанні цієї історії. Салачова була… розлучена. Про це мало хто знав, бо чоловік, чиє ім'я вона носила, жив у селі Арноштові під Звічиною. Але Соумарові було відомо (хоч і не цілком точно), що колишній чоловік актриси час від часу завдає їй прикрощів. Днів зо два, зо три після цього вона буває дуже збуджена, хоче кудись виїхати, але потім заспокоюється. Соумар гадає, що й цього разу нічого серйозного не сталося. — Може, ви знаєте випадком, — спитав Трампус, — чи не захоплюється цей чоловік малюванням? Лише так, для розваги. — Наскільки мені відомо, — відказав Соумар, — він думає тільки про своє нещастя. — А з чого живе? Має якусь пенсійну і збирає на Козаковій горі камінці, за які вторговує дещицю. Та ловить у гірських потоках форель. — Цілком можливо, що Ліда платить йому, так би мовити, аліменти. Може, чвари між ними й виникають через те, що, на його думку, вона дає йому замало грошей. Чоловік він ні молодий, ні старий, либонь, іде йому п'ятий десяток. Останнім часом якісь стосунки між ними відновилися, але вельми коректні. Соумар знав тільки те, що вони вкупі одсвяткували тройцю в Жегушицях, де пан Салач служив колись управителем. Ліда запевняла Соумара, що поїхала туди заради того славетного парку, на який фундатор пожертвував сімнадцять селянських садиб. Але професор гадає, що Салач хотів закріпити примирення. Коли це так, то Салачеві не пощастило… Трампус подякував йому досить неуважливо. Жегушицький парк! Про нього він дещо знав: був там десь дванадцять років тому у відпустці. Замок і славетний парк, під який пожертвувано сімнадцять селянських садиб, після земельної реформи перетворено на пансіонат. Зденек прожив там три тижні з дружиною. В пам'яті сплив чарівний куточок на зарослому ставку, напівструхлявілий човен, прив'язаний до берега заржавілим ланцюгом під тонкими вітами старезної плакучої верби. Трампус вийняв зі столу corpus delicti,[Речовий доказ (лат.).] що приніс Кост, добре оглянув і здивувався: як цей пейзаж схожий на краєвиди Жегушицького парку! Може, наквацяв його на цьому картоні Салач, колишній управитель Жегушицького парку? Відтак Трампус подумав, що варто було б з'їздити до Арноштова. Але для цього потрібен дозвіл його шефа — Клубічка. Хоч Клубічкопі от-от мало стукнути п'ятдесят, а він був такий же бадьорий, як і п'ятнадцять років тому, коли Трампус познайомився з ним, розслідуючи підробки у Канновій галереї. Клубічко не схожий на детектива; це артист свого діла, а не урядовець, що обіймає посаду шефа відділу безпеки, — він став шефом невдовзі після того, як викрив студента Максанта у вбивстві дівчини Анежки. Кирпи не гнув, з усіма був приязний, а для Трампуса, котрого умовив колись кинути студіювати хімію й присвятити себе службі в КНБ, став другим батьком. Коли Трампус прийшов до шефа, той стояв біля плитки й варив чорну каву. Клубічко звів очі на Трампуса і приклав пальця до вуст: — Тихо, Зденеку, скуштуємо нового сорту кави. Знаєш, я тремчу, як артистка перед першим виступом. Артистка! Здогадується, що Трампус прийшов через актрису? Адже це не вперше Клубічко читає його думки. — Довго вас не затримаю, — сказав Трампус, — хочу, власне, тільки запитати, чи знаєте, що нині сталося з Салачовою? Шеф запитливо глянув на нього. Трампус розповів, що знав, і нарешті мовив: — А що, якби я поїхав до Арноштова? Клубічко махнув рукою: — Не варт. Це таке собі задрипане село. Крім того, ти до нитки промокнеш: дощ періщить там майже весь час, а сьогодні з самого ранку. Трампус вирячив очі: — Звідки ви знаєте? — Ну, — відказав Клубічко невинно, — я розмовляв після другої години з тамтешнім відділенням КНБ. — Про погоду? Клубічко засміявся: — Не тільки про погоду. Питав у хлопців, що та як, а вони мені: «Нема в нас жодного «що» та «як», лише зранку ляпотить». А Салач, котрий тебе так цікавить, був приблизно о тій порі в Козаковім у якогось учителя Мюллера, запеклого колекціонера мінералів. — Це означає,— сердито мовив Трампус, — що ви зацікавилися цією пригодою? — Бавлюся від рання. Як тільки прочитав рапорт, що подав Кост. Адже Салачова моя добра приятелька. Ця жінка належить до небагатьох артистів, які вміють грати краще, ніж ми. Однак здавалося, Клубічка більше цікавить те, що діється в мідному кавнику. Він зняв з вогню каву, що закипіла, налив у чашку і з насолодою понюхав. — Але з вами їй, звісно, не зрівнятися, — зауважив Трампус ущипливо. — Що ти, любий: куди мені до неї! Вона грає краще, ніж уся криміналка. А як вона декламує вірші! — І майже фальцетом продекламував: _Красне_сонце_заходить_—_уранці_яскравіше_зійде,_ _а_от_нам_як_погасне_блякле_світло_життя_—_ _вічна_ніч_сном_огорне…_ Тепер уяви собі, що це було написано десь п'ятдесят років до народження Христа і що Катулл умер, коли йому було всього-на-всього тридцять три роки… — Клубічку, — вигукнув ображено Трампус, — не робіть з мене дурня і скажіть, що ви уже все знаєте! — Хвилиночку, — мовив Клубічко й одпив кави. — Як я і сподівався, кава казкова. Після Салачової моя друга любов — Гватемала. Вона мені нагадує найкраще червоне бургундське, принаймні на мій смак, — марка Cote de Beaune, запаси якого мерзотники нацисти випили до останньої краплі, тож мине якийсь час, перш ніж ми… — Коли ви отак тягнете, — вигукнув Трампус, — то, певно, маєте уже все в кишені, і Салачова… — Зламала двоє ребер. Але це ти вже теж достеменно знаєш. Трампус змучено мовчав. — Чи ти цим не цікавився? Не кажи, що цікавився виключно нападом і забув спитати, що там із сердешною Салачовою, нашою найліпшою актрисою. Треба сказати, відбулася вона досить щасливо. Під час цього вимушеного приземлення троє пасажирів зазнали травм, проте вона постраждала найменше. Боги, як казав Махар, тягнуть руку за нею. Якби в тому літаку сидів я, то, мабуть, розбився б на друзки. Але, звісно, їй було нелегко — кожне ребро обійшлося у п'ять тисяч. — Що? Які п'ять тисяч? — здивовано спитав Трампус. — А, — мовив Клубічко лукаво, — либонь, тобі нічого не відомо про цей жарт авіаторів? Ні? Тоді слухай. Після полудня «Дакота», що летіла в Брно, змушена була сісти на полі біля Тішнова. Двоє пасажирів було поранено тяжко, наша Салачова легше. Але як вона опинилася в літаку? Зателефонувавши, вона дізналася, що всі місця до єдиного на літак до Брно продано. Тоді вона вирішила найняти спеціальний літак. Їй відповіли, що в них таке не заведено. Тоді вона мчить до Рузина і там умовляє одного пасажира відпродати їй свого квитка, заплативши йому за це десять тисяч крон. Ну й полетіла, а тепер ось лежить у лікарні з двома зламаними ребрами. — Клубічко помовчав і додав: — Принаймні я думаю, що вона там лежить. Трампус, що напружено слухав, спитав: — Ви гадаєте, її там може й не бути? — Я хочу сказати, що її там взагалі не було. Ти коли-небудь ламав ребра? Я ламав. То скажу тобі, я ще тиждень гуляв із ними, аж тоді заболіло так, що мусив лягти. Тож я не думаю, щоб вона стрімголов гнала до Брно, аби через якісь двоє нікчемних ребер лягати в лікарню. — Ви ж можете легко з'ясувати, чи лежить вона там. — Та я й з'ясовую. Але нещасна «Дакота» порвала під час аварії телеграфні дроти, отож доводиться питати про це стороною. Найімовірніше, Салачова поїхала до Брно машиною. — Я теж поїду в Брно, — сказав Трампус. — Ну й непосидючий, — засміявся Клубічко, — ти ж щойно хотів їхати до Арноштова. Засунувши руки в кишені, Трампус замислено пройшовся по кімнаті. Відтак спинився перед Клубічком і сказав: — Ми не повинні залишати це поза своєю увагою, така моя думка. — Моя, власне, теж така, — потвердив Клубічко. — Але артистка стільки разів давала зрозуміти, щоб ми не совали туди свого носа! Що ж нам робити? Я тільки припускаю, що вона мусила терміново владнати щось у Брно. Але хіба це причина для того, щоб ми обидва теж туди тарабанилися? По-моєму, треба трохи почекати. 4 Коли Трампус пішов, Клубічко знов поринув у свої думки. Ця історія дуже його непокоїла. Він належав до тих кількох людей, котрі з Салачовою зустрічалися щонеділі. Для Салачової (найближчі друзі звали актрису Лідою) після її особистого лікаря й «духівника» професора Соумара Клубічко був другий близький приятель. Він довго вважав, що Ліда — жінка бездоганно гармонійна, аж недавно… Почалося це приблизно тоді, як її колишній чоловік знову спробував з нею помиритися. Чому вона не відхилила його домагань? Навіть більше того, час від часу зустрічалася із ним. 1 раптом оце! Все схоже на паніку. Ліда від когось утекла і не хотіла, щоб знали про це власті. Навіть зважилася летіти. Це було неймовірно, бо од війни страшенно боялася літаків і запевняла, що жива в літак не сяде. За хвилю застукотів телетайп. Брненська криміналка сповіщала, що згідно з повідомленням із Тішнова Ліда не схотіла сісти до санітарної машини, замовила собі авто і відразу ж поїхала до Брно. Але там не знають, де вона зараз. Клубічко перелякався, попросив, аби вжили необхідних заходів, і повідомив, що негайно їде до Брно. Ту ж мить задзвонив телефон. Турновське відділення КНБ сповіщало: Салача у вчителя Мюллера нема, але й до Арноштова він не повернувся. Клубічко схопив портфеля й почав укладати потрібні папери. Потому подзвонив Трампусові, що за п'ять хвилин від'їздить до Брно. Відтак іще подзвонив детективу Косту й звелів йому наглядати за віллою Салачової. Коли ж вийшов надвір, Трампус уже був коло автомобіля. Ця восьмициліндрова машина довезе їх до Брно за три години. Обличчя Трампусові сяяло — він насилу стримував усмішку. — Ти мав рацію, — буркнув Клубічко. — По Салачовій і місце прохололо, щезла десь у Брно. — Швидкість сто! — наказав Трампус водієві. В голосі його бриніла прихована радість. Зупинилися спочатку в Тішнові. У відділенні КНБ їм розповіли, як розгорталися події після того, коли «Дакота» заорала крилом. Серед загального переполоху тільки Салачова зберігала спокій, хоч було видно, як їй боляче. З літака її винесли. Вона не перечила, коли робили побіжний лікарський огляд (тоді й було встановлено, що в неї зламано двоє ребер), але категорично відмовилася сісти до санітарної машини. Заявила, що їй нічого не болить, що то суща дрібниця, — може, мовляв, і почекати; зрештою, вона скористається медичною допомогою в Брно, заладнавши там свою нагальну справу. Словом, виявила стільки енергії і продемонструвала таку силу волі, що перед нею капітулювали. Навіть виконали її волю: знайшли таксі й позичили шоферові бензину, бо в нього було мало. Всі полегшено зітхнули, коли машина зникла. — Пікантна, але страшна, — мовив начальник відділення. Клубічко поцікавився, чи вернувся той водій. Таксист Томаш Цаба все ще перебував під враженням владної сили тієї жінки. — Таких, на щастя, небагато, — сказав він Клубічкові,— показала вона мені смаленого вовка. Він аж злякався: жінка, видно, страждала од болю, проте схоже було, що вона зовсім про нього не думає. «Папі,— звернувся до неї Цаба, — отак я вас до Брно не довезу, — ляжте ліпше до санітарної машини, там вам буде зручніше». Але вона на це відповіла, що заплатить, скільки він хотітиме, якщо довезе її за півгодини до Брно. «Хай буде так, — погодився водій і сказав, скільки це буде коштувати за тарифом. Однак Салачову тариф не цікавив, вона повільно підвелася й сіла в авто. «Рушили, — провадив Цаба, — і я нагадав, що їхати обережно не зможу». — «Женіть як вітер, — гримнула вона на нього, — навіть швидше». Цаба послухався, але весь час спостерігав за нею в дзеркальце. Нараз помітив, що пасажирка знепритомніла. Він спинився і доти ляскав її по щоках, поки очуняла. Замість подякувати, визвірилася, чого спинився. Після цього бідолаха мчав направду як вітер, дарма що шини поганенькі. «Їй, — сказав він, — тій пані, якось не можна не коритися». Невдовзі були в Брно. Спитав, куди тепер. Вона хвилю мовчала, бо знов їй було зле, та, очумавшись, звеліла одвезти її на вокзал. Накульгуючи, зникла у вестибюлі. Відтак Цаба повернувся додому, а як уже ставив машину до гаража, помітив, що на сидінні лежить дамська шкіряна сумка бежевого кольору. Він одніс її у відділення КНБ. — От бачиш, — сказав Клубічко Трампусові,— у вирішальну хвилину сили її все-таки зрадили. Стало їх лише на те, щоб дошкандибати до вестибюля, а сумку забула. А чого без неї варта нині жінка? Він звелів принести сумку, і Трампус бачив, яка боротьба точилася в його душі між обов'язком і повагою до своєї приятельки, перш ніж зважився відкрити сумку. Але там лежали звичайні жіночі речі: пудрениця, губна помада, носовичок, три маленькі ключики, щось понад дві тисячі крон і кілька аркушів якоїсь ролі. — Це означає,— мовив Трампус, коли вони знов сідали в машину, — що вона лишилася без грошей. — Так, — ствердив Клубічко, — але вона їх добуде. — А по хвилі: — Навіть не знаю, що дав би, аби тільки побалакати з нею. — Може, вона в лікарні? — зауважив Трампус. Клубічко посміхнувся: — Після того, як відмовилася сісти до санітарної машини? — Однак і їхати поїздом у такому стані, певно, теж не змогла. — Вона й не поїхала. Це таки справді спритна жінка, тепер я упевнився. Чому сказала зупинитися перед вокзалом? Бо це місце, де сліди губляться, як на асфальті? — Цікаво, від кого ж вона ховала ті сліди? Це запитання вголос поставив собі Трампус, але воно хвилювало також його шефа. Клубічкове жваве обличчя скреслили зморшки, мозок напружився, проте зосередження всіх його думок нічого не дало. — Коли б я це знав, — нарешті мовив він покірно. — Так, коли б я це знав, то не сидів би зараз як на голках. Але, можливо, ми дізнаємося про це в Брно, адже й нам інколи щастить. 5 Надзвичайно, невимовно важко шукати когось у чвертьмільйонному місті, важко й тоді, коли це відома актриса, чиє обличчя бачать люди на екрані. Але майже неможливо знайти людину, котра уникає зустрічі. Приїхавши до КНБ, Клубічко і Трампус дізналися, що зрушень нема ніяких. Салачова ніби крізь землю провалилася. Есенбаки[Працівники КНБ — SNB (sbor narodni bezpecnost).] нишпорили в готелях, питалися на вокзалах, а ті, хто знав Салачову з фільмів, шукали її на вулицях і в ресторанах; розпитували, в лікарнях, — словом, зроблено було все можливе, але це нічогісінько не дало. Розшукують і тепер, та звідусіль надходять невтішні повідомлення. Розчаровані Клубічко і Трампус вийшли на вулицю. — Гірше, ніж я собі уявляв, — поскаржився Клубічко. — Зденеку, мушу визнати, що вона нас обвела круг пальця. — Якщо з нею нічого не сталося, — зауважив Трампус. Клубічко знизав плечима: — Салачова не дозволить, аби з нею щось сталося, доки вона не владнає справу, заради якої так поспішала. Втім, що з нею могло статися? Якби знепритомніла чи щось таке — в КНБ про це вже було б відомо. Її ж бо кожен помітить, як фальшиву монету. Просто ми запізнилися на кілька годин. — Мушу сказати, що це, на жаль, сталося з вашої вини, — мовив Трампус нещадно, — ви надто довго вважали це її приватною справою. Клубічко хвилю йшов мовчки. — Юначе, — озвався він нарешті,— я давно вже питаюся в своєї совісті, надто чутливої до всього, і впевнений, що помилки не припустився. Ти не маєш рації, парубче. Я втрутився до цієї справи, щойно прочитав рапорт, але вже було запізно. Якби я дізнався вранці, що до Салачової хтось хотів удертись, то поспішив би до неї і, скориставшися правом дружби, допитав її, а так я зробив усе, що було в моїх силах. — Можна поцікавитися, що ви зробили? — спитав Трампус трохи іронічно. — Звелів оглянути всі поїзди до Брно і чатувати на всіх шосе до цього міста. — Трампус хотів щось сказати, але Клубічко перебив його: — І тут, на вокзалі, за моїм наказом її чекали ангели-хранителі, на жаль, певно, доти, поки дізналися, що вона полетіла й попала в аварію. Так, я припустився тільки однієї помилки: мені й на думку не спало, що вона може до Брно _летіти_. Я знав, як вона фанатично боїться літаків, і думав, що це виключено. Звісно, — додав він сумно, — була то тяжка, непрощенна помилка. Оскільки н повідомленнях з поїздів і доріг не було нічого підозрілого, — провадив він, хвилю помовчавши, — І про підкуп у Рузині я довідався теж надто пізно, то гадав, що Салачова десь у Празі. Тоді, як ти сердився на мене за мою бездіяльність, ми шукали її в столиці. Почувши, що вона скінчила свою мандрівку в Тішнові, я утнув таке, що й сам не знаю—добре це чи погано. Я вирішив, що справді не зашкодить, коли події ще трохи розвинуться, аби стало видно, що й до чого. Тому я й розхвилювався тільки тоді, як дізнався, що тут, у Брно, вона безслідно зникла. — У Брно! — роздратовано перебив його Трампус— Чому ви з самого початку думали про Брно? Чому не звеліли чатувати також у поїздах і на шосе до Ліберця й Карлових Вар? З усього, що я від вас почув, випливає тільки одне: ви знали, що Салачова поспішатиме саме сюди, в Брно. Знали і нічого мені не сказали. Це нечесно. Торочили мені про Гватемалу, а головне лишили собі. Хотів би я знати чому? Клубічко всміхнувся: — Ти вже знаєш, я спочатку вважав, що Салачова у Празі. А як довідався про зникнення її чоловіка, то був майже певен, що він теж виїхав до Праги і десь тут її шантажує. Я гадав, що це пояснює, навіщо вона добувала гроші. — Які гроші? — здивувався Трампус. — Я і про це нічого не знаю. Клубічко вдав, що не почув його запитання, і вів далі; — До речі, тому я й подумав, що це її особиста справа. І нам до неї нічого вплутуватись. Я сказав собі: «її чоловік хотів удертися до неї, він поклав їй до альтанки ту мазанину, і Салачова тепер спробує його якось утихомирити». — Гм, це й справді могло бути саме так. Але чому ж ви все-таки вибрали Брно? — Тільки як варіант, парубче. Це було більш чи менш суб'єктивне відчуття. — Скажіть, будь ласка, — сердито мовив Трампус, — чому у вас не виникло суб'єктивного відчуття, що вона поїде до Брюсселя, і чому до ваших суб'єктивних відчуттів приплелося саме Брно? — Через капелюх, — невинно відказав Клубічко. — Та ну! Що ви говорите? Через який капелюх? Через дамський? — Ні, йдеться про чоловічий капелюх. Згодом я, може, розповім тобі, чому Салачова насамперед мусила поспішати на побачення з одним чоловіком сюди, у Брно. Розповім, коли впевнюся, що маю право розповісти про її особисті справи. Я звелів стежити за його помешканням, а також за всіма місцями, де вони могли б зустрітися, в тім числі й на вокзалі. Але той чоловік, парубче, сплутав усі мої плани. Не було його ні вдома, ні на вокзалі — ніде, де б мав бути. Коли я тобі скажу, через яку дрібницю пустив у хід державний апарат, ти, мабуть, порадиш мені піти на пенсію. — Що ж не за дрібниця? — невблаганно спитав Трампус—На вас не схоже — зважати па дрібниці. — Ну, поки що я справді тобі цього не можу розповісти, — мовив за хвилю Клубічко. — Це особиста справа Салачової, і я не хочу бути неделікатним. Але вернімося до нашої розмови: цей чоловік, якщо то був він, чекав на неї не там, де я сподівався. І ніхто й не здогадується де. Вони нас перехитрували. І тепер, очевидячки, справа, принаймні її найголовніша частина, вже скінчилася. Ті двоє зустрілися, без наших свідків порозумілись, і ми не знаємо, що до чого. Ми спізнилися, Здепеку. Я певен, зараз Салачова повертається до Праги. Але ми можемо сподіватися, що дорогою їй знову стане зле, вона спинить машину й шукатиме допомоги. Отоді ми про це дізнаємося, бо всім відділенням уздовж доріг до Праги наказано повідомляти нас про це. Ось приблизно все, що я хотів тобі сказати. Трампус сердито глянув на нього. — Бачу, ви мені відкрили лише маленьку частку того, що вам відомо. Слухайте, чому ви приховуєте од мене причину її поїздки в Брно? Клубічко, трохи подумавши, сказав: — Ні, юначе, поки що з тебе досить того, що ти знаєш. Решту я розповім тобі іншим разом. І я благаю бога, щоб це сталося десь так років за десять, якщо я, звісно, ще житиму. А зараз ходімо повечеряємо, а тоді пошукаємо якогось закладу, де є бодай п'ятипроцентна чорна кава. — Клубічку, знаєте що, — медовим голосом перебив його Трампус, — ви йдіть вечеряйте, шукайте п'ятипроцентну каву, а я тим часом розшукуватиму Салачову. — …котра мчить до Праги, хоч і невесело, бо двоє ребер… — Шкода кожної хвилини, — похмуро перебив його Трампус. — Шкода вечері, сказав би я, хоч вона, певно, теж небагато варта, але в кожного своя справа, як написав Піранделло. Ти, синку, знов поспішаєш поперед батька в пекло. Твоя найстрашніша хвороба зветься гіпертрофія діяльності. Якби ж ти хотів од неї вилікуватися! Але тоді то вже був би не ти. — Отже, я можу взятися до цієї справи по-своєму? Клубічко хвилю поміркував і погодився: — Гаразд, роби що хочеш. А як скінчиш, знайдеш мене в «Гранд-отелі». Щасти тобі, синку. 6 Коли Трампус повернувся десь за дві години, на обличчі в нього було розчарування. — Якщо ми її проґавили, — сказав, — то хоч добре, що вона не злочинниця. — Що сталося, юначе? Заспокойся, тебе ще ждуть інші випробування. Салачова щось устругнула з тобою? Трампус ствердно кивнув: — Відколи живу, не зустрічав такої лисиці. — Авжеж, жінки такі — вони або надто хитрі, або надто прості, й досі не досліджено, яка порода гірша. Однак, що ти, власне, довідався. Трампус вирішив попитати про Салачову в таксистів. Це була добра думка, бо порівняно швидко він узнав цікаву річ. Артистка мала, певно, при собі ще гроші, бо коли знову вишкандибала перед вокзал, то найняла таксі. Звісно, почекавши, поки від'їхав Томаш Цаба. Це авто Трампус знайшов завдяки тому, що більшість людей знає артистку в обличчя. Крім того, на неї звернули увагу, бо вона дуже кульгала. На цьому таксі Салачова доїхала до вілли в Пісарках. — Ого, — сказав Клубічко, котрий уважно ї занепокоєно слухав. — Тобі пощастило. Гадаю, ти вже все знаєш. — Дещо знаю, — відказав Трампус, — але досі не знаю, чого воно варте. На тій віллі ніхто не живе. Її розбомбили, і тепер стоять самі стіни. — Це прикро. Але я тебе добре знаю, ти розпитував сусідів. Подумав, що вона не хотіла, аби таксист бачив, до якої вілли їй треба насправді, і що вона пошкандибала туди, аж коли він поїхав. Трампус потвердив. — Тих вілл там хтозна-скільки. Проте мені пощастило. На першій же мені розповіли все, що мене цікавило. Ця вілла теж розбомблена, але на першому поверсі вціліло невелике помешкання. Застав я пожильця, якогось Тихого, артиста тутешнього театру. Клубічко насилу стримав подив. — Артист, кажеш? Прізвище Тихий? І ти з ним балакав? Трампус кивнув. — Як ти йому відрекомендувався? Признався, що з празької криміналки? Трампус похитав головою: — Вигадав, буцімто з тутешньої філії аеролінії. Сказав, що дістали від Празького управління прочухана за те, що відпустили Салачову без медичної допомоги і що нам звеліли її знайти. А оскільки наше бюро недалеко від вокзалу… — Гадаєш, він повірив твоїй байці? Трампус знизав плечима: — Ніби повірив. Охоче розповів, що хтось подзвонив біля хвіртки і він здивувався, побачивши Салачову. — Отже, він з нею знайомий? — Я про це не подумав, мабуть, знімався з нею в кіно. Це вельми вродливий молодик, справжній кіногерой. Сказав, що вона була в такому критичному стані, аж він злякався. Салачова розповіла, що її спіткало нещастя. Вона забула в літаку сумку з грішми і тепер мусить негайно повернутися машиною до Праги. Слізно благала найняти їй таксі й позичити зо дві сотні крон. Усе це, мовляв, тривало кілька хвилин. — Стоп, — перебив його Клубічко, — будь ласка, зверни на це увагу. Прилетіла в Брно лишень для того, щоб негайно повернутися до Праги, нічого не зробивши. Далі: вона не поїхала до керівника місцевого театру, а завернула до папа Тихого, в мистецьких колах зовсім невідомого. ІЦо було далі? — Звичайно, я відразу звернув на це увагу, але подумав собі: мабуть, цього Тихого вона добре знає. — Можливо. І що ж було потім? — Тихий зробив, що міг. Змішав їй коктейлю, поклав на конапу, узяв триста крон і побіг по таксі. — Бачиш, — кинув Клубічко, — Салачова обдумала геть усе, навіть не попросила зачекати перед будинком таксі, яким приїхала. Але розказуй далі. — Тихий буцімто тільки за півгодини знайшов шофера, який погодився їхати до Праги. Салачовій ніби стало краще, вона подякувала Тихому, і той провів її до машини. Ну це, власне, й усе. Поїхала десь коло шостої. Клубічко подивився на Трампуса якось особливо і засміявся: — Словом, у вересні артистка втнула нам першоквітневий жарт. Ну й жіночка, Зденеку! Летить за десять тисяч до Брно, дарма що боїться літаків дужче ніж чорта, ламає двоє ребер, не лягає до лікарні, як то слід було б чекати, а, навпаки, здихавшись Цаби, їде до розбомбленої вілли, і тут їй теж таланить: саме в сусідстві живе колега, котрий готує їй коктейль, позичає гроші, наймає таксі до Праги. І поки ми тут муляємося, вона знову мчить до столиці. Непосидюча, еге ж? — Гм, — буркнув Трампус, голодним оком пробігаючн меню, — ось тут пропонують баранину під майонезом, а я залюбки замовив би собі Тихого. Бо він, очевидячки, та людина, задля якої Салачова летіла до Брно. Але навіщо? Хто цей Тихий? — вів Трампус далі. — Хто з тобою розмовляв, я, звісно, не знаю, але тут мешкає артист Тихий. Він співає в хорі місцевого театру. Трампус витріщив очі на шефа, який щось креслив на звороті меню. — Коли я заходив до Салачової востаннє,— це було минулої неділі,— вона переказала мені через Трекову, що не приймає, бо в неї мігрень. Але Трекова шепнула, що в мадам гість, якийсь артист Тихий з Брно. На вішалці я побачив капелюх, не стримався й оглянув його. На облямівці всередині — назва фірми: «Ондржей Юрайда. Брно». Трекова казала, що їй Тихий не подобається. — Клубічко перестав креслити й відсунув од себе меню. — Я йому теж не симпатизував, бо сподівався зустрітися з Лідою, а натомість мусив повернутися до празької Сахари. Бозна-чому кажуть, що ми живемо в помірному поясі, коли така спекота і такі морози! Тоді Ліда вперше повелася зі мною жорстоко. З помсти я розпитався тут у криміналці про цю людину й дізнався, що це двадцятичотирьохлітній молодик, середній на зріст, з блідим, але вельми вродливим обличчям, і що співає він у хорі опери імені Яначека, де його тримають скоріше заради його постави, ніж заради голосу. Ти не дивуйся, у театрі й не таке буває! — Дивно, що він уже тоді так зацікавив вас, — зауважив Трампус. — Чому? — осміхнувся Клубічко. — Я ж тобі пояснив. Ти знаєш, Ліда надзвичайно мила зі своїми друзями, і якщо вона мене залишила в таку спекоту за дверима свого гостинного дому, то напевно мала на те вельми поважну причину. А причина та звалася пан Тихий з Брно. І коли потім я дізнався, що вона подолала свою непереборну огиду до літаків і подалася до Брно, мені спав на гадку той пан. Цеп чоловік, міркував я собі, мусив її чимось приголомшити. А втім, мене задовольняє, що з нею нічого не сталося. Правда, зламано ребра, але від цього не вмирають. По-моєму, найважливіше те, що вона повернулася до Праги. — Якщо це так. — Думаю, що так. — Що робитимемо? — спитав Трампус по хвилі. — Можемо трішки відпочити. — Відпочити? — обурено вигукнув Трампус— Таж ми ще нічого не зробили. — Як ти можеш таке казати! — обурився Клубічко. — Хіба ми не тряслися три з половиною години в машині? Хіба ми не їли бурди і не пили ще гіршої кави? Не їздили на вокзал, а ти навіть до Пісарок? Чи ти не хочеш поїхати туди ще раз? — Авжеж! Після того, що я від вас оце дізнався, — неодмінно! — Любий мій, — зітхнув Клубічко, — що ти збираєшся сказати Тихому і що, на твою думку, скаже він тобі? Знай, сьогодні — і ще довго — він тобі не розповість нічого, його вуста замкнулися тієї миті, коли він побачив тебе і зрозумів, що ми знаємо про його участь у цій грі і про його дві квартири, — Дві? — Прописаний він на вулиці «Біля Прахарні», в будинку номер дванадцять. Ми його шукали і там, і в театрі, і в кав'ярнях, а він тим часом тішився в своїм нелегальнім помешканні в Пісарках. — Якщо все це правда, то чому ви гадаєте, що він назвав мені своє справжнє ім'я? — Бо подумав, що ти все одно дізнаєшся. Хіба можна брехати, маючи таку зовнішність? Хай би він, приміром, назвався Трулдою, однак кожен тобі скаже, коли ти опишеш його: «Так це ж той красень Тихий». — Ви так говорите, ніби його знаєте! — А чом би й ні,— засміявся Клубічко. — Признаюся, мене зацікавило: задля кого Салачова залишила мене за дверима? Я почекав на вулиці, поки він вийшов. Можу змалювати тобі його портрет… Але тепер ти до нього не підеш. Я припустився помилки, дозволивши тобі піти по його сліду… Просто не думав, що цей Аполлон має дві квартири. Я робив усе, аби він не здогадувався, що я ним цікавлюсь. Отже, не пощастило, одначе я не збираюся ще збільшувати своєї помилки. Трампус замислився: — З усього випливає, що це вас дуже турбує. — Дуже—не дуже, але останнє, що я можу зробити, — це дати йому зрозуміти, що він надзвичайно мені потрібний. Здасться, він не підозрює, то я знаю про його празькі відвідини Салачової. Певно, гадає, що про його квартири ми дізналися тільки тепер. — Гаразд, але, заради бога, бодай натякніть мені: у чому річ? — Коли б я це знав, — зітхнув Клубічко. — Найімовірніше, — подумав уголос Трампус, — це її коханець, котрий її шантажує. — Якби він був її коханець, вона не залишила б його в Брно, а подбала б, щоб він був поруч неї у Празі. Чи не так? Крім того, він майже на двадцять років молодший за неї. — Отже, залишається одне пояснення, що в неї нечисте сумління і що Тихий про це знає й шантажує її. — Цілком імовірно, однак вигляд цього молодика свідчить про те, що він може бути хіба тільки посередником. Хто головний — ми не знаємо. Але нам відомі дві його карти: Салач, — якщо та акварель, яку одержала Ліда, належить йому і пов'язана з пригодою, — і Тихий. — Мені це анічогісінько не говорить, — мовив Трампус стомлено. Проте Клубічко, не слухаючи його, нараз зупинився і сказав: — Ходімо до мого номера! Коли вони зайшли до кімнати, Клубічко вів далі: — Можливо, в усьому має певне значення ця роль. — Роль? — Тих кілька аркушів з сумки, що їх Ліда забула в таксі.— Клубічко ходив хвилю туди й сюди по кімнатці, потім зупинився біля нічного столика, здивовано втупився у свій портфель, що лежав на ньому, й вигукнув: — Таки це була роль! Поглянь-но: поки я внизу труївся кавою, хтось прийшов оглянути мій портфель. Бачиш, вирізано замок. Навіщо це злочинцеві? Він гадав, що знайде у ньому роль. Тільки, — вигукнув переможно, — не знайшов, чого шукав. — Клубічко поклав портфель і витягнув з нагрудної кишені кілька аркушів паперу. — Ось вона. Я навіть не знаю чому, але папірці зацікавили мене відразу ж у Тішнові, коли я взяв сумку. Так само не можу пояснити, чому поклав їх не до портфеля, а собі в кишеню. Отже, ця роль — головне. Хтось удерся до Салачової сьогодні вночі, щоб украсти ці кілька аркушів. Однак йому не пощастило, бо Ліда тримала їх не там, де той шукав. Уранці вона вирішила поїхати з ними до Брно. Чому — цього я не знаю. Щоб комусь віддати? Чи у когось сховати? Не знаю. Який зв'язок між цим і її відвідинами Тихого? Теж не знаю. Може, хорист — спільник людини, яка вдерлася до Салачової, аби викрасти ці папірці, а Ліда не підозрює про справжню роль Тихого? Не знаю, не маю уявлення. Але я можу побитися об заклад, що в моїй кімнаті був не Тихий. Людина, яка сюди проникла, уже знала, що Ліда не передала Тихому того, з чим до нього прилетіла. Те «щось» мало бути серед речей, які Ліда, на щастя, забула в сумці. І те «щось» могла бути тільки роль. Лідин переслідувач — назвімо його, приміром, Барбаросса, — дізнавшись, які наслідки мала її забудькуватість, мав учинити ось що. Насамперед з'ясувати, чи лежить сумка у тішновському КНБ, куди її повинен був однести Цаба. По-друге, переконавшись, що того, чого шукає, в Тішнові нема, прийшов по нього до моєї кімнати, бо довідався од Тихого, що ми приїхали. А тепер зателефонуємо до тішновського відділення КНБ і дізнаємось, чи мої здогади правильні.— Клубічко підійшов до телефону і попросив терміново з'єднати його з Тішновом. — Я схиляюся до думки, що він спершу понишпорив тут і, тільки коли побачив, що в портфелі нічого нема, попросив інформацію з Тішнова. — Сумніваюся, щоб йому її дали. — Цей лис зробить так, що йому дадуть. Словом, Зденеку, я утнув чимало помилок, та кінець — ділу вінець, і тепер у мене в жмені те, що шукає Барбаросса. Давай глянемо па ці аркуші… Але в ту мить задзвонив телефон. Клубічко зняв трубку і по хвилі мовив: — Я не помилився. Невдовзі після того, як ти пішов од Тихого, до тішновського відділення подзвонили буцімто з брненської хірургічної клініки. Жінка, яка назвалася секретаркою клініки, від імені Ліди питала, що є в її сумці. Їй сказали. Вона вельми засмутилась, а відтак спитала, чи нема там кількох аркушів ролі… Зверни увагу, як Барбаросса вміло працює і скільки людей має в своїй банді. Ми знали про Тихого, а тепер ця уявна секретарка. Крім того, він має тут когось, хто заліз до моєї кімнати; очевидячки, в нього є також людина в празькій криміналці, яка повідомила його про наш від'їзд. І ще хтось, хто вночі вдирався до Ліди… Але це ще не кінець тішновської історії. Приблизно за годину туди примчало авто з брновськмм номером, і з нього насилу вийшла… Салачова. Зрозуміло, вона приїхала по сумку. Кажуть, дуже перелякалася, знайшовши тільки те, що я залишив. На щастя, від цього всього їй стало погано, і її відвезли до готелю. Я звелів, щоб за нею стежили на випадок, якщо їй заманеться мандрувати далі. Що ти на це скажеш? — Ви маєте рацію, ці аркуші — головне. — Ще б пак, — задоволено погодився Клубічко. — А тепер давай переглянемо їх. — Він витягнув з кишені кілька аркушів списаного паперу. — Ой, — зітхнув, — це вірші! 7 Відтак повільно став читати: _К:_О,_то_не_він,_твоя_правда._Ти_знаєш,_ _справжній_—_не_знаю,_він_з_Хіу_чи_з_Ерифер_—_ _лисий,_дрібний._Ти,_певно,_знаєш_Прексіна:_ _ну,_викапаний_він_—_крапля_на_краплю_ _так_не_подібна!_Втямиш,_допіру_озветься,_ _що_то_не_Прексін,_а_Кердон,_от_чудо!_ _Має_майстерню_удома;_а_продає_з- під_поли._ _Здирських_податків_цих_хто_не_боїться!_ _Лялечки_то,_а_не_речі._Афіна_сама_ _начеб_зробила_їх_всі,_а_не_Кердон._ _Як_він_до_мене_прийшов_—_уяви_собі,_Метро,_з__ДВОМА_ — _жадібні_очі_мої_трохи_не_вилізли._ _М._(__ДОКІРЛИВО__):_ _Другий_проґавила?_ _К.:_Метро,_геть-чисто_усе_ _я_учинила:_близько_до_згоди_було._ _Я_цілувала_його,_лисинку_гладила,_ _пестила_ніжно,_вином_частувала_ _й_трохи_—_повір_—_не_віддалася_йому!_ Дійшовши до цього місця, Клубічко з відчаєм подивився на Трампуса: — Ти що-небудь уторопав? Трампус знизав плечима: — Я, з вашої ласки, детектив, а не філолог, і все, що вивчив з римської літератури, давно забув. — Гадаю, це з грецької,— Зауважив Клубічко. — Я дочитаю, лишилося зовсім мало. _М.:_Люба,_ти_мусила_вволити_волю_його._ _К.:_Авжеж,_але_хвиля_була_непідхожа._ _Бачиш,_служниця_Бітата_молола_в_дворі…_ _Вдень_і_вночі_тільки_до_нас_вона_ходить,_ _наші_жорна_дере,_аж_іскри_летять._ _Бо_ж_нагострити_—_варт_чотири_оболи._ _М.:_А_як_же_цей_Кердон,_кохана_Коррітто,_ _втрапив_до_тебе?_Прошу,_лишень_не_бреши!_ _К._(__РОЗГУБЛЕНО__):_ _Кондата- кожум'яки_жона__АРТЕМІДА_ _мою_адресу_дала_й_послала_сюди._ _М.:_Зна_всі_новини_вона,_Артеміда,_ _й_звідницю_Фалію_в_тім_переплюне!_ _До_Артеміди_іти_мушу_по_мові_твоїй;_ _може,_дізнаюсь_хоч_там,_хто_такий_Кердон._ _Люба_Коррітто,_бувай!_Треба_додому,_ _знаєш,_«мій»_з_голоду_пада…_ — Це все, — змучено мовив Клубічко, складаючи аркуші.— Кілька рядків невідомого грецького поета… власне, це ніяка не роль. — З усього цього я второпав стільки ж, як і ви… чи, може, під цією нісенітницею написано щось справжнє симпатичним чорнилом? — зауважив Трампус. — Не думаю, — заперечив Клубічко, падаючи на ліжко. — Такі детективні реквізити в житті трапляються дуже рідко. Але, звісно, ми спробуємо все, що зможемо. Тільки спершу я подбаю про безпеку паперів. Якщо хочеш спокійно виспатися, то не тримай їх тут. Зараз викличу поліцейську машину і подамся в тутешню криміналку. Сурмитимемо всю дорогу, як пожежники. Сфотографуємо, а тоді надішлемо до Праги. — Я поїду з вами! — вигукнув Трампус. — Ні, ти поїдеш за мною. І знаєш що побачиш? По дорозі, недалеко від готелю, до моєї машини прилипне інша. Перед криміналкою мій похвостач розчаровано поїде далі, і якщо в цей час світитиме ліхтар, ти побачиш, що в ній сидить — хто б ти думав? — наш любий Тихий. — Можливо. А якщо буде хтось інший, дозволяєте його затримати? — Ні, але дозволяю їхати за ним і дізнатися, де він зупиниться. Я певен, що то буде Тихий. Коли десь за дві години Клубічко виходив з відділення, до нього підійшов Трампус. — Ви мали рацію, — сказав він, — то був Тихий. Його везла якась жінка. Все ще залишаєте його на волі? — Погано ти мене знаєш, юначе! Авжеж, залишаю. Ніякого тайнопису ми не виявили. Папір чистісінький, як лілея. — Клубічко засміявся. — У нас є фахівці на всі руки, але буде комедія, як я дам нашим мудрагелям оці папірці, аби з'ясували, що воно таке. Втім, не виключено, що нам допоможе випадок — ця прихильна звідниця, котра розплутала вже стільки драм і фарсів. — А Салачова? — спитав Трампус. — Чи не здається вам, що настав час, коли ми повинні її взяти? — То бери, даю тобі на це повну волю. Власне, що сталося? Лишень те, що хтось відірвав у моєму портфелі замок. Чи винна у цьому вона? Примчала, як навіжена, до Брно. Шукає аркуші з віршами. Який параграф до цього годиться? Посади її за це на десять років! Хтось послав їй якусь мазанину. Як ти його за це покараєш? — Але ж ви самі переконані, що Салачовій загрожує небезпека і що хтось від неї чогось хоче, а вона відчайдушно опирається, — Свята правда, заковика лише в тому, що Салачова вважає це своєю особистою справою і не збирається кликати нас на поміч. Отже, спробуємо розплутати все без неї. Завдяки щасливому, випадкові в наших руках опинилася річ, навколо якої все крутиться, — оці аркуші. Салачова мчить до Праги (сподіваючись, певно, що забула їх там), однак вона й гадки не має, хто ними заволодів. Мусила припустити, що це Барбаросса. Але той ось-ось дасть їй зрозуміти, що не він щасливий володар. Невдовзі ситуація зміниться, і то так, що Ліда хоч-не-хоч гукне нас на допомогу. Отож нам не лишається нічого іншого, як чекати. І, здається, недовго. Але перед цим ми повинні з'ясувати, з ким Ліда останнім часом зустрічалася, крім тих, кого я вже знаю і хто аж ніяк не може бути замішаний у цій справі. — Тут ще є дещо, — буркнув Зденек. — Артеміда. — Що з нею? — жваво спитав Клубічко. — Зустрічаєшся з нею тайкома від жінки? — В парку Жегушицького замку є чи принаймні була статуя богині Артеміди. Тут же, навколо озерця, де ота плакуча верба, що на акварелі, стояло ще з півдесятка інших пісковикових статуй, обгризених зубами часу. — Такі мотиви любив Шеллі,— зазначив Клубічко. — Будь ласка, дайте вже спокій грецькій літературі,— спалахнув Трампус. — Даю, даю, тільки Шеллі був англієць і жив не в Греції, як його колега Байрон, а в Італії, де й помер. Утопився. Сталося це в Генуезькій затоці. Ірландець Джойс, між іншим, твердить, що смерть утопленика найлегша. Трампус сердито подивився на свого колегу: — Усі ті статуї витесав Брокофф. Я не знаюся на міфології, але моя дружина казала, що це зображення Артеміди. — Цё вельми цікаво, — вигукнув Клубічко. — Але скільки тих богинь у старих замках! — Однак тільки про цю ми можемо сказати, що її знала Салачова. Як мені відомо, вона саме в Жегушицях зустрілася на тройцю зі своїм колишнім чоловіком. Отже, бачила ту Артеміду. Клубічко замислився. — Ти, мабуть, не знаєш, — мовив він за хвилю, — що Салач студіював античну літературу. Напевно, не знаєш і того, що в Жегушицях він дав Ліді якийсь переклад зі старогрецької літератури. Ліда була від тих віршів у захваті і читала їх мені. Однак я при читанні віршів буваю неуважний і, крім того, тоді думав про одну складну справу, — тож слухав її краєчком вуха. Але тепер мені здається, що там ішлося про Артеміду. — За мить додав: — Ану гляну, як тут… — 1 раптом радісно вигукнув: — Здеиеку, це, мабуть, справді гарна думка… така гарна, що я мусив би тобі в нагороду доручити важкий випадок. — Ловлю вас на слові,— одказав Трампус. — Доручіть мені цей випадок. — Це виключено, — жваво вигукнув Клубічко, — за нього я повинен узятися сам: Ліда — моя приятелька. — Саме через те ви можете припуститися помилок; лікар теж ніколи не оперує своїх рідних. Клубічко, хвилю поміркувавши, мовив: — Хай буде по-твоєму, доручаю це тобі. — Тільки чесно, — застеріг його Трампус. — Щоб не вийшло так: обіцянка — цяцянка, я начебто розплутуватиму справу, а сам весь час думатиму, що ви крадькома позираєте… Клубічко засміявся: — Ти читаєш мої думки! Я саме про це думав. Довіряю тобі це на три дні. — Чому саме на три дні? — докірливо спитав Трампус. Клубічко стенув плечима: — Бо цього, мабуть, вистачить. І ще одне: моє зобов'язання втратить чинність, якщо Ліда сама покличе мене на допомогу. Трампус здвигнув плечима: — Згода. З того, як було досі, видно, що вона нікого не кликатиме. — А тепер вернімося до машини, — сказав Клубічко. — Коли ти поїдеш у Жегушиці, Ліду має стерегти замість тебе хтось інший. — Чого б я туди поїхав? На це ще є час. — Коли так, — зауважив Клубічко байдуже, — то, може, ти поступишся Жегушицями мені? — Ну от, — кисло мовив Трампус. — Чому ви не хочете віддати мені все? Знаєте, ви інколи поводитесь, як справжній скнара. — Ну що ти, парубче, якщо хтось із нас і скнара, то це ти. Бо все хочеш загребти собі, а своєму старенькому шефові й приятелям не лишити навіть обгризеної кістки. Що, коли ця Артеміда справді в Жегушицях? А ти в цей час шукаєш Ліду в Празі? Вибирай: або Артеміда, або Ліда! — Я вибираю Ліду, — відказав Трампус, подумавши. — По-моєму, Барбароссу схопить той, хто шукатиме Салачову. — Маєш рацію, — погодився Клубічко. — А ось і наше авто. — Сподіваюся, ви мені його позичите? — Невже ти хочеш мене покинути? — Атож. Я хочу поїхати до Тішнова. — Гм. А може, ти спершу впевнишся, чи вона ще є там? Ладен закластися, Салачова поїхала, щойно трохи оклигала. І потім, диви, спадає туман. Ой, ці вересневі ночі!.. Трампус махнув рукою: — Туман тут, туман там. — Послухай, парубче, тобі часом не здається, що пошуки Салачової ти міг би доручити працівникам тішновського КНБ і нашій криміналці, а сам тим часом постежив би, скажімо, за Тихим? — Звеліть тутешній криміналці не зводити з нього очей, і цього попервах вистачить. — Ох і Тихий, — вів далі Клубічко, — ти тільки подумай! Чому Салачова, котра боїться літака, як вогню, летіла сюди, до нього? Звідки вона знала його нелегальну квартиру? Чи не хотіла вона віддати йому папірці, забуті в сумці? Трампус подумав: — Знаєте що, це ви можете розчовпати самі. По-моєму, це не дуже складно. Я ж заарештую її, як тільки наздожену. А для цього треба їхати за нею. — Знову звертаю твою увагу: Тихий або принаймні та обставина, що Ліда летіла до нього в Брно, — центр усього. А кінець таємниці—Артеміда. Втім, мушу тобі сказати, що Ліда має в своєму празькому саду статуетку якоїсь богині — теж, мабуть, Артеміди, Трампус знов на хвилю задумався. — Мені здається, — сказав він, — пані Салачова тепер така нервово виснажена, що розповість усе тому, хто її затримає. Я мушу їхати за нею, бо хочу, щоб це був я. Клубічко знизав плечима. — Як погонь, — промимрив він. — Що то — молоде. А я — шкода й казати — старий пень. До речі, ти знаєш, що на святого Вацлава мені стукне п'ятдесят? За чотири дні. Та про це нікому ані мур-мур, страшенно не люблю відповідати на листи. Між іншим, ти даєш мені волю дій і в Брно? — Трампус кивнув головою. — Чудово, постараюся тобі звідти допомогти… — Раптом Клубічко засміявся: — Салачова завжди раділа, що я не народився кількома днями пізніше. Бо це було б під знаком Скорпіона. У Ліди своя астрологія, і згідно з нею люди, що народилися під знаком Скорпіона, дріб'язкові й сварливі… Бачиш, вона має на людей величезний вплив. Якось один її знайомий радився, чи брати дівчину, народжену під знаком Скорпіона. Вона відраяла його, а що він сам не був певен, то й не оженився. Ту дівчину взяв інший, і, наперекір усім чортам, вийшла з неї чудова дружина. Звичайно, якщо такі взагалі існують. Трампус нетерпляче стояв біли машини, а Клубічко, ніби не помічаючи цього, незворушно вів далі: — Але я вже старий чоловік — ти ж бо знаєш, що, коли Сватоплуку Чехові сповнилося п'ятдесят, Ярослав Квапіл написав до «Народних лістів»: «Живи ще довго для нас, преподобний отче…» Тож я уже преподобний отець і маю право лягти відпочити. Зденеку, слово честі, ніколи ще жоден юнак так не жадав жінки, як преподобний отець м'якої постелі перед північчю. Я тобі щиро заздрю, що в тобі палахкотить такий вогонь почуття обов'язку, який вижене тебе цієї паскудної туманної ночі на шосе! Ну, а я гарненько висплюся й за тебе. — Той, хто знає вас так добре, як я, — мовив Трампус недовірливо, — подумав би: ви щось маєте на мислі. — А таки маю, — зареготав Клубічко, — маю, та ще й дуже- дуже велике. Постіль, парубче, м'яка, тепла постіль — ідеал майбутнього преподобного отця. Трампус махнув рукою і сів у машину: — Я вас повідомлю, як про щось дізнаюся, — і люто натис на стартер. — Не забудь зробити це заради свого підтоптаного вчителя! — гукнув йому вслід Клубічко. Хвилю дививсь, як авто зникає в тумані, що дедалі густішав. Відтак, навмисне гучно ступаючи, подався на сусідню вулицю і там принишк під стіною. Невдовзі пролунали квапливі кроки, і хтось швидко пройшов повз нього. Клубічко мить подумав — і рушив назирці. 8 Туман, що опускався на принишклі вулиці понівеченого війною Брно, був ніщо в порівнянні з тим, який огорнув околиці міста. Ще перед Тішновом він згус так, що Трампус міг їхати хіба із швидкістю слимака. Тішнов спочивав у цупких обіймах сну, але Трампус таки довідався, що Салачової тут уже нема… Мовляв, залишила готель понад годину тому і знов поїхала з таксистом Цабою. Машина тутешнього відділення КНБ з двома чоловіками супроводили їх «згідно з наказом». Трампус поспитав, хто дав цей далекоглядний наказ, і дізнався, що це зробив три години тому Клубічко. «Він-таки добре її знає,— подумав собі,— то і справді напрочуд енергійна жінка». Цаба, як сказали Трампусові, взяв напрям на Гавлічків Брод, і Трампус вирішив, що наздожене його своїм потужним восьмициліндровиком, але тільки-но виїхав з міста, переконався, що це буде не так легко: природа ніби надумала вести проти нього війну туманом. На Чесько-Моравській височині туман знову був такий густий, що довелося їхати надзвичайно повільно. Проїжджаючи Гавлічків Брод, Трампус дізнався у відділенні КНБ, що обидві машини минули місто ще півгодини тому, прямуючи на Часлав. Однак у Чаславі перевага Салачової становила вже дві години; здавалося, туман чекає, коли проїде авто, і негайно опускається, аби зірвати Трампусові завдання. Та за Чаславом туман порідшав, і перш ніж Трампус добувся до Коліна, йому пощастило зменшити розрив на дев'яносто хвилин. Було вже давно по другій, коли Трампус в'їхав до Праги. Він страшенно стомився, і йому нічого так не хотілося, як склепити на часинку змучені боротьбою з туманом очі, позбутися головного болю, Але про це годі було й думати: він не знав, де Салачова, десь загубилися люди з Тішнова і не надсилали до КНБ ніяких звісток. Проклинаючи світ, Трампус зателефонував до Тішнова й викликав детектива Коста. Сподівався, що дізнається про повернення Салачової, але Кост сказав, що йому нічого не відомо. Трампуса пойняв страх. Він якийсь час ходив по кабінету, відтак подзвонив на комутатор, аби послали до Тішнова негайне попередження, йому здалося, що це розворушить стомленого черговою на комутаторі. — Кого, власне, ви шукаєте? — спитав той. — Двох бевзів із Тішнова, — загорлав Трампус. — Але вони ні в чому не винні,— відповів телефоніст. — Минуло вже більше години, як поїхали, хоч були стомлені. — Он як! Сподіваюся, вони залишили мені яке-не-будь повідомлення? — Ні, сказали, що їдуть, але повідомлення не залишили… За хвилю прийшла відповідь із Тішнова. Патруль телеграфував, що виконав наказ і їде назад. Мовляв, у відділення подасть рапорт, щойно повернеться. Цієї ночі в Трампусовому відділі чергував детектив Ян Коб, котрого всі кликали просто Янек. Янек приніс каву Трампусові саме тоді, коли топ безбожно кляв тішновський патруль. — Усе буде гаразд, пане, — сказав Янек, — цю штуку доручили Голцеві, а він хлопець не з лопуцька. Трампус замовк і люто блимнув на Янека: — Чому я дізнаюся тільки од вас, що це доручили Голцеві? — напався на нього. — Де рапорт? Янек знизав плечима: — Та я про те нічого не знаю. Голец кинув мені мимохідь: «Отож, Янеку, з картами нічого не вийде, бо я маю халепу з акторкою Салачовою. В нашій службі найгірше те, що ніколи не можеш спокійно пограти в карти». Трампус вихилив каву, скоріше гарячу, ніж міцну, і раптом подумав: «Піду до Голца додому». Загалом- то це було безглуздя, бо Голцеві, якщо він має халепу з Салачовою, нічого робити вдома, але Трампус трохи знав, що то за буйний праліс — людство, тож і поїхав-таки до Голца на Йозефську вулицю. Так воно й було: цей паруб'яга, котрому Салачова перешкодила зігратн партію в карти, ніжився вдома на перині. Добряче потрусивши його, Трампус довідався, що Салачова у санаторії «Полегкість». —Їй там вельми зручно, пане, — промовив Голец трохи винувато, — вона звеліла одвезти її туди. Люди з лікарні казали, що жінка була геть змучена і, як клали її на ноші, стогнала та ойкала. — Коли це було? — Як доповідали із Тішнова, десь одразу по другій. Я саме чергував, коли хлопці із Тішнова прийшли сказати, що вони ту панію мали стерегти до Праги, а оскільки тепер вона лежить у санаторії, то стерегти мусимо ми. Я плюнув і пішов стерегти. — У себе в ліжку? — Та ні, я хотів стерегти там, а швейцар із санаторію, коли я його спитав, чи все гаразд, сказав мені: «Чого вам стовбичити надворі в тому тумані, ходіть сюди, до швейцарської, тут вам буде трохи ліпше. Все одно на вулицю можна вийти тільки через оці двері, тож вашої пані ніхто не вкраде». Я сів біля нього, й ми пробалакали десь із годину, коли це приїхав пан професор Соумар. Витріщив на мене очі й питає, що я тут роблю. «Стережу пані Салачову», — кажу йому. «Вона в нас?» — запитав він здивовано швейцара, а коли той відповів, що її привезли о другій годині, професор надзвичайно розхвилювався і хотів іти негайно до неї. Але швейцар порадив йому краще подзвонити асистентові, і той сказав, що до Салачової нікого не пускають. Наскільки я зрозумів з їхньої розмови, той асистент дав пані чотири дози дорміралу по 0,05 грама. Тоді пан професор обернувся до мене і каже: «Даремно ви тут сидите, пане Голцу, їй-право, вона випила чотири дози дорміралу по 0,05 грама і спатиме щонайменше до вечора, якщо взагалі прокинеться від такої кінської порції». Коли я панові професору виклав, що маю робити, він звелів збудити сестру, і та сіла на канапі навпроти дверей пані Салачової. Отже, її стережуть швейцар і сестра; крім того, папі прийняла чотири дози дорміралу, а я знаю з власного досвіду, що після двох доз дорміралу людина спить усеньку ніч, як алігатор. І коли по тому пан професор запропонував одвезти мене до мого бівуаку, бо випадком їхав до свого пацієнта Йозефською вулицею… — І… і ви, звичайно, не встояли перед спокусою, — просичав Трампус. — Коли б я не розколошкав вас, бісова личино, то ви б про це нікому нічого й не сказали? Чому не доповіли, як вам було велено? — Таж доповідав. Ще з санаторію доповідав про це. — Але в криміналці про ваш рапорт ніхто нічого не знає,— простогнав Трампус. — Кому ж ви доповідали? — До Брно, коли ваша ласка, шефові. Тішновські сказали, що рапорт має отримати шеф у Брио. —І шеф схвалив ваш намір піти виконувати службові обов'язки па перині? — ядуче спитав Трампус. — Я з ним, перепрошую, не балакав. Його вже там не було. Брненська криміналка про нього нічого не знала, а в готелі сказали, що шеф кілька хвилин по півночі з двома їхніми людьми кудись поїхав на машині. Трампус стояв як громом уражений. — Але куди? — подумав він уголос. Голец знизав плечима: — Я подумав, що він повернувся до Праги. Тож написав рапорт і, коли їхав з паном професором, попросив зупинитися біля нас і залишив рапорт на прохідній, щоб віддали його шефові, як той з'явиться. Трампусова злість прохолола, коли всі загадки було з'ясовано. — Я мушу повернутися до санаторію? — спитав Голец. — Ще питаєте! І подзвоніть до нас, хай пришлють вам на допомогу ще одного чоловіка. Пані Салачову треба стерегти як слід, і робити це повинен не швейцар і не перелякана сестра, котра, мабуть, знепритомніє, як їй крикнуть «руки вгору». П'ять хвилин на вдягання ви, окрасо криміналки, і я вас одвезу туди. Трампус зітхнув з полегкістю, дізнавшись од швейцара, що все гаразд. Аж тоді відчув, як його тіпає від невимовної люті. Що це за коники викидає Клубічко? Нащо він так безсоромно брехав, що жадає постелі, як коханки, а сам узяв авто і чкурнув од неї? Чому не повідомив йому нічого? Та не встиг Трампус прийти до криміналки, як зателефонували з Брно. — Тут дещо сталося, — доповів черговий, — можливо, це пов'язано з нічним від'їздом вашого шефа. Тутешній архітектор Владімір Шашек щойно заявив, що зникла його дружина і авто. Але цьому, каже, передували якісь дива. Вночі задзвонив телефон, і якийсь чоловік забажав побалакати з його дружиною. Шашек чув, як вона здивовано спитала: «По півночі?» А згодом: «То знайте, що я не залишу вас у скруті». Дружина повісила трубку і, сміючись, пояснила чоловікові, що її знайомого з Праги обікрали в барі «Колумбія» — поцупили гаманця з грішми, а оскільки він повинен бути вранці у Братіславі, то просить позичити на кілька днів тисячі зо дві. Шашек дав гроші, чув, як вона заводила авто, і невдовзі заснув. Коли ж прокинувся, — ні жінки, ні машини. — Послухайте, — заволав Трампус, — я зроду не чув, щоб Клубічко мав якісь фіглі-міглі з жінками, а коли б навіть і мав, то це не в його стилі — викликати серед ночі коханку на побачення і підмовляти її вкрасти авто. Цієї миті із санаторію зателефонував Голец: «Хочете погомоніти з Пулпаном, який щойно оглядав Салачову?» Асистент потвердив Трампусові, що Салачова приїхала в жахливому стані, напівжива. Відразу поцікавилася Клубічком, а коли їй сказали, що його нема в Празі, спитала про головного лікаря; дізнавшись, що й Соумара нема в Празі, знепритомніла. Пулпан спитав її згодом, чи не може він замінити професора, «Ні, не можете», — відповіла артистка ослаблим голосом. «Чому? Я теж лікар. Чого, власне, вам треба від професора?» — «Поїхати додому, — відказала. — Я мушу залагодити одну пильну справу. Хочу, щоб він зробив мені ін'єкцію, аби я витримала ще годину, а тоді чиніть зі мною, що хочете». — Притім, — вів далі Пулпан, — трималася весь час за серце. Я думав, що це сердечний приступ, і запевнив її, що маю силу різних медикаментів, щоб полегшити її стан. «Ні, це не серце, — мовила вона, — в мене зламано двоє ребер, але це не так важливо. Я будь-що повинна дістатися додому, бо в мене скоро буде нервовий розлад», — Важливо те, — сказав Трампус скоріше для себе, — що вона хотіла дістатися додому, — Так, — потвердив Пулпан, — але мені це не сподобалося. Ніщо на світі не могло відвернути її цілковитого і скорого розладу. Я лікар і не міг дозволити, щоб вона покинула санаторій. Хай Соумар, вернувшися, скрутить мені в'язи, а вона мусить виспатись, і то негайно, Тож я набрав у шприц дві дози дорміралу по 0,05 грама. Це максимум. Та Салачова почала канючити, що потребує чогось радикальнішого, і зажадала від мене вдвічі більшої дози. Мовляв, її чекає якась вельми важлива справа, і вона має бути при силі. Я жахнувся, проте кінець кінцем сторгувалися на чотирьох дозах дорміралу по 0,05 грама. І тепер я потерпаю, що вона взагалі не прокинеться. Пане, це незвичайна пацієнтка, ще таких дві — і я сам ляжу до санаторію… Я звелів занести її в палату і гадаю, що вона буде спати до вечора. «Спати! Я теж хотів би виспатись, — подумав Трампус. — Але чому вона так поривалась додому? Певно, для того, щоб виправити помилку, якої припустилася, забувши сумку в таксі. Може, вона має копію тієї ролі вдома? Здається, цей Пулпан нас виручив. Мабуть, тепер я теж можу трохи поспати. Годинку!» Однак сумління йому не дозволило, і він спершу зв'язався з відділенням КНБ в Арноштові. Виявляється, хтось удерся й до Салача і поперекидав у нього в хаті все шкереберть. Відтак Трампус подзвонив іще на квартиру Соумарові: довго чекав, поки той підійде до телефону. Професор лаявся і твердив, що навіть «дирекція»[Поліцейське управління (_простонародне_).] не має права будити замореного лікаря о пів на шосту ранку, після того як він півдня ходив пішки, а тоді їздив машиною на село. — Я вернувся до Праги аж о третій ранку, потім мусив ще терміново їхати до пацієнта на набережній Сметани. Щодо Салачової, то я беріг би її, як коштовну перлину, і без вашого попередження. А чого, власне, зчинився такий переполох? Трампус відкрутився од запитань цікавого професора і нарешті зважився лягти, Заснув одразу, проте за хвилю, як йому здалося, — хоч насправді минула добра година, — задеренчав телефон, Трампус, бурмочучи, підійшов до нього. Дзвонив Кост, і те, що він сказав, розвіяло в Трампуса всі надії на сон. — Пане, тут у домі кояться дивні речі. Допіру пані Трекова принесла мені чудову каву і сказала, що піде глянути до спальні мадам. Пропливла, мов лебідь. Але за хвилю лементуючи примчала назад із швидкістю, для неї незвичайною. Двері, каже, замкнені. А я, мовляв, дала б одрубати собі голову, що на ніч їх відчиняла. — Щось я не второпаю, про які двері ви кажете! — крикнув Трампус, тільки тепер, власне, остаточно прочумавшись. — Пробачте, пане, вона казала про двері до кабінету пані Салачової. Я запропонував піти подивитись. «А де ваш браунінг? — тремтячи, спитала вона. — У мене таке передчуття, що там щось сталось». Я взяв револьвер і попростував туди. Трекова три кроки позаду. Двері до спальні пані Салачової були справді зачинені, але не замкнені, в спальні не було нічого підозрілого, а от у кабінеті хтось перед тим погостював, бо там було таке безладдя, ніби після навали, — А ви не чули, коли невідомий чинив навалу? — буркнув Трампус. — Не чув нічого, пане, бо ви мені звеліли стерегти віллу, а не кабінет. Віллу найкраще стерегти з вестибюля — втім, я кілька разів виходив у сад і перед будинок, — а той вестибюль на першому поверсі, і що діється нагорі, звідти не чути. Та й спав я не міцно, як заєць, — хіба ж на службі поспиш! Невідомий працював так чисто, що його не було чути. — Гаразд, — сказав Трампус, — я їду до вас. 9 О тій порі року квартал від Ганспаулка був чудовий — оповитий ніжним серпанком туману, крізь який ефектно, майже як на сцені, пробивалося ранкове сонце. В багатьох садках дерева були схожі на барвисті китиці, на деяких стінах червоно палахкотіло листя в'юнкого винограду, де-не-де виднілися гронця, котрі, певно, ніколи не достигали. Вілла Салачової стояла у найкращій частині Ганспаулка, осторонь великої колонії котеджів. Од білої стіни вела брукована дорога, обабіч якої росли низькі старі горіхові дерева. Довкола неї сад з альпінарієм, що кінчався перед віллою піщаним майданчиком з невеличким басейном. Кілька шезлонгів, між двома високими дикими каштанами — гамак. З передпокою вхід вів до великого холу з високою стелею, туди, де ночував Кост. Посередині величезний перський килим з чорною облямівкою, на ньому — ліс золотавих пальм і лотосів. У холі лежало й висіло багато коштовних речей, що могли принадити злодія: картини Швабінського, Прохазки, Неєдлого, Йозефа Чапека, чудовий жіночий портрет Гомолача з найкращого періоду його творчості, два малі інтер'єри Іранека і Матіссів малий портрет пишної жінки. Біля сходів, що вели до покоїв актриси, красувалася величезна темно-блакитна китайська ваза, така стара, що не можна було розібрати її орнаменту, поряд — прегарна хрестильниця із зеленого мармуру («італійська робота XVI століття», — зауважила Трекова), півдюжини вітрин з каблучками, прикрасами й срібними монетами, майолікою з Балеарських островів, найкращі зразки желєзнобродського скла, колекція японських статуеток зі слонової кістки, а на підніжжі сходів стояла черідка слонів із сірого мармуру («з доби династії Мінгів», — сказала покоївка). Трампус ішов за Костом до покоїв актриси. Порівняно з ненав'язливою, але дуже ефектною пишнотою холу цей поверх був надзвичайно скромний. Єдина прикраса малого передпокою — фотографії Салачової в кількох її великих ролях: Жанни д'Арк, Офелії, Дами з камеліями, Джульєтти, Мімі з «Розбійника», Софоклової Електри, Мариші і леді Макбет. — Праворуч її кабінет, — мовив Кост. — Вхід із спальні, а сюди, — він показав на середні двері,— входять через оцей малий покій. Трампус відчинив двері. Покій справді був малий, у ньому стояв невеличкий столик, канапка, оббита віденським вишневим репсом, і троє невеличких крісел. 1 тут єдиною прикрасою був портрет Салачової, котрий домінував над усією протилежною стіною. Але що то був за портрет! Актриса — вище середнього зросту, струнка, широкоплеча, з тонкою талією, обличчя не те щоб вродливе, але незвичайно симпатичне і дуже привабливе. Була це, власне, жінка, яка не приховувала, що вже переступила поріг сорока років. Особливо вражали її очі. Художник, видно, зрозумів, що він — бранець. Трампус над силу відірвався од портрета і спитав Коста: — То де ж це є? Кост відчинив невеличкі, обклеєні шпалерами двері й пропустив Трампуса вперед. —Її спальня, — сказав. Ця кімната була вже трохи більша — в ніші велика канапа спокійного блакитного кольору, поряд — лакований столик з телефоном, на стіні гонг, за кілька ступнів од нього двійчасті двері на терасу, на всю протилежну стіну незасклена книжкова шафа заввишки майже два метри, забита книжками, кілька фотографій Салачової, а на підставочці неодмінний Ланкашів Г. Б. Шоу. Навскоси проти канапи двоє дверей. Помітивши Трампусів погляд, Кост показав на інші двері: — До кабінету ведуть ці. — Он як, — сказав Трампус і рішуче відчинив двері. Контраст між невеликою затишною спальнею і кабінетом був разючий! Це, власне, була мала сцена, освітлена шістьма великими вікнами. Ніяких меблів, окрім простого столика. На вікнах різної форми драпрі, які були тут, очевидячки, з акустичних міркувань. Піаніно, зелена канапка і прегарний хромований бюст молодої венеціанки XVI століття. Що столик спустошили, не могло бути ніякого сумніву, бо навколо в дивному безладді лежали розкидані папери, зошити, записки, книжки. — Прийшов і пішов сюдою, — показав Кост на велике вікно, що відчинялося всередину кімнати. — Навіть не спробував зачинити. — Мене більше цікавить, як він одчинив, — сказав Трампус. — Це можна зробити тільки зсередини. Отже, він мав потрапити сюди віллою, а вікно одчинив, ідучи геть. — Вікно не було зачинене, — зауважила, на подив Трампусові, Трекова. — Воно майже завжди відчинене. Мадам любить прохолоду. Зачиняє лише у великі морози. — Ви хочете сказати, що воно зосталося відчинене й після вчорашнього нападу? Трекова кивнула головою. — Пані Салачова вам не сказала, щоб ви його зачинили? — Нічого не сказала, то я й залишила його відчиненим. Трампус підійшов до вікна і виглянув надвір: висота метрів п'ять. До стін вілли були прибиті дощечки з пальметами. По цих дощечках міг вилізти будь-хто не дуже важкий. — Схоже на те, що ваша пані зумисне полегшила комусь шлях до кабінету. Але у Трекової напоготові було дивовижне пояснення: — Коли вже цьому надається вага, то мушу сказати, що мадам, коли верталася пізно й забувала ключ, — а це траплялося досить часто, — сама лізла по дощечках до кабінету, бо не хотіла мене будити. Знаєте, це все- таки клопіт. Лише раз вона упала і вивихнула ногу, але запевнила, що це їй, зрештою, до речі, бо саме треба було спокійно вивчити нову роль. Трампус нагнувся й витяг з-під штори довгастого циліндричного електроліхтарика, схожого на ті, що їх носили за окупації офіцери вермахту. — Пошлемо на дактилоскопію, — сказав Косту. Повернувся до столика. — Слідів зламу не видно. — Бо пані Салачова лишала столик незамкнений, — мовив Кост. — Ключ висить на гачку біля дверей. — Мадам, — втрутилася Трекова, — не замикала столика відтоді, як загубила ключі. Були вони старовинної роботи, і їх нелегко замінити. Знаєте, вона губить геть усе, що не прибите чи не пришите, тож воліє за краще залишати ключі вдома. А що вона їх ніколи не могла знайти, то я прибила отут цей гачок, і мадам помаленьку звикла вішати їх. — За мить додала — Втім, у столику не було нічого важливого, бо мадам усі такі речі кладе до сейфа, що стоїть у спальні за канапою. Я туди заглядала, все гаразд. — Мрія злодіїв, — буркнув Трампус. — До нас не ходили злодії,— заявила Трекова, — це була одна з приємностей моєї служби в мадам. Відколи я тут, нас одвідав тільки один. А коли потім пропечатали в газетах, що до артистки Салачової вдерлися злодії саме в ті дні, коли вона знімалася в фільмі на Сазаві, злодій надіслав мадам поштою листівку й вибачився. Мовляв, він не знав, що вілла її. — Мені цікаво знати, чи вибачиться він і цього разу, — буркнув Трампус. 10 Трампус не був певен, чи не ждуть тут на нього нові загадки; а можливо, серед цих розкиданих паперів він знайде те, що проллє світло на заплутану історію. Пішов у сад, однак ніяких слідів не помітив. Як пощастило злодієві добутися до кабінету? Певне, по дощечках. Присвічував собі ліхтариком, який потім забув. Знайшовши на гачку ключа, одчинив стіл, але саме тоді, мабуть, зачув у садку кроки детектива, і нерви не витримали. Можливо, хотів понишпорити і в спальні, але на те йому забракло часу. Трампус зателефонував у районне відділення КНБ, чи не помітили сьогодні вночі між третьою й п'ятою чогось підозрілого біля вілли артистки. Чому саме між третьою і п'ятою годиною? А тому, що Салачова повернулася до Праги близько другої. Доти Барбаросса мав якусь надію, що зустріне її, та в цьому йому перешкодив тішновський конвой, про який завбачливо подбав Клубічко. Барбаросса намагався захопити Салачову, аби дізнатися про те, що вона зіпсувала, загубивши сумку. Відтак він мусив спробувати знайти це у віллі на Вінічних горах. Очевидно, здогадувався: те, що Салачова везла до Брно, лише копія, а оригінал у віллі. Проте вдертися вдруге побоявся, переконавшись, що віллу стережуть. Трампус повернув до кабінету і почав нишпорити серед розкиданих паперів. Але це не мало сенсу, бо якби в них щось було, злодій забрав би. Він порпався нехотя, не уявляючи собі, що шукає в безлічі виписок. В ту хвилину, коли він перегортав сторінки з цитатами Дідро, Лессінга й Станіславського, до кімнати влетіла засапана Трекова н вигукнула: — В саду перекинуто статую! — Яку статую? — Не знаю… статую… Зобража якусь жінку в тому сороміцькому короткому вбранні, яке зараз, на щастя, перестають носити. Над лобом у неї — місячний серп. Вона тут, либонь, стільки ж, як і я. А тепер лежить у траві. Я не була в тому місці від учора, і садівник теж не був, бо в нього запалення легенів. Я туди прийшла зовсім випадково, аж бачу — богиня лежить носом у траві. — Богиня? Звідки ви знаєте, що це богиня?. — Мадам казала. — Ану ходімо. Промені сонця, прорізавши ранковий туман, визолотили тремтливе листя дерев. Перекинуту статую видно було, ще здалеку. Вона лежала біля дерева, яке ніби відчувало свою смертну годину, бо листя його тремтіло. Кост і Трампус підійшли мовчки до статуї. Один — незворушний, другий — схвильований дужче, ніж сам собі в тому признавався. Трампусові здалося, що він упізнає її. Це коротке опереткове вбрання, лук, грецька зачіска, місячний серп над чолом! Нахилився й помалу перевернув статую. — Це вона, — сказав. — Хто? — спитав засапаний Кост. — Артеміда… — Гм… — буркнув детектив. Трампус уважно обдивився статую. Ця сестра Аполлона, яку пізніше поступово нарекли богинею Місяця, полювання, вроди, світла, природи, звірів і людей, охоронницею дівочої цноти і яку римляни ототожнювали з Діаною, була, мов дві краплі води, схожа на ту, котру Трампус бачив у Жегушицькому парку, тільки хіба що жегушицька була з пісковику. Не була порожниста. Відтак Трампус зазирнув у круглу ямку під статуєю. Не схоже, щоб там щось ховали. Кост щось сказав Трампусові, але той не чув. «Це зробив Барбаросса! — думав він. — Як звучав вірш, що його декламував Клубічко з уявної ролі? Бог його знає, але Артеміда в ньому згадувалась. І тут теж була Артеміда… За якихось сто двадцять кроків од кабінету Салачової…» — Чи знав Клубічко про цю другу Артеміду? — мовив уголос. Трекова не вагаючись потвердила: — Навіть напевно, бо він знає геть усе чисто. Послухайте, пане Трампус, якось я довго не могла знайти гольника. Я страшно переживала, а ваш шеф каже: «А загляньте-но до холодильника». — «До холодильника? — здивувалась я. — Ви жартуєте!» Алє послухалась— і справді знайшла свій гольник у холодильнику біля слоїка з полуничним варенням, йду до пана Клубічка й дорікаю йому, що він збиткується наді мною. «Ви його мені туди сховали», — кажу. Присягається, що ні. «Тоді звідки ви могли знати, що він там?» — «Бачив, — відповідає,— як мадам грається з гольником. Потім сказала, що їй хочеться полуничного варення, й пішла по нього. Вернулася з блюдцем варення, але без гольника. При її неуважності неважко здогадатися, що вона поклала його до холодильника». Трампус не слухав Трекову. «Тут знати пальці Барбаросси, котрому відомо про якусь причетність Салачової до Артеміди», — міркував він. Так, він знав пароль «Артеміда», але чому не зачепив Артеміди вчора — цьому є тільки одне пояснення. Пароль «Артеміда» виказав йому Тихий, котрий узнав його від Салачової під час її відвідин у Брно. Одначе Салачова, певно, сама не знала, що Артеміда в її саду — не таємниця. Та справжня Артеміда в Жегушицях. Цілком імовірно, що Барбаросса оглянув Артеміду вже вчора уночі». — Не пам'ятаєте, чи тут стояла статуя, коли ви прийшли сюди? — спитав він Коста. Кост хвилю подумав: — Начебто перекинутого нічого не було. Але дививсь я на цю статую тільки мимохідь, вона мене не обходила, та пригадую, що за нею були гарні зелені кущі. — Два старі рододендрони, — зазначила Трекова. І, показуючи на дві ями в землі, додала: — Щойно росли — і ф'юїть! Їй-богу, ще вчора ввечері вони були тут. Трампус не звернув уваги на її слова, але згадав два слова з уявної ролі: «з двома…». І це виказала Салачова Тихому. Та Барбаросса під ними нічого не знайшов, інакше б не вдирався до кабінету. Трампус був уже певен, що Барбаросса не знайшов нічого і в кабінеті; те, чого він шукає, сховане в Жегушицях. А там пантрує Клубічко, котрий, очевидно, поїхав туди вночі. Він схопить Барбароссу. Достоту так, як завбачав. Аж прикро, що завше на його виходить… Тільки тепер Трампус згадав: Клубічко казав ще в Брно, що в Салачової в саду є статуя Артеміди. Так, але яка Артеміда його цікавила: жегушицька чи ця, з Вінічних гір? — Чим він копав? — спитав Трампус. Трекова розглянулася. — Оцим заступом. Наш садівник забув сховати. Проте цим заступом користується і пан професор Соумар. У вільну часину він завжди приїздив сюди працювати. «Коли не можу працювати у власному саду, то принаймні здобрюватиму своїм потом ваш», — казав він мадам. Інколи приїздив на світанні, відмикав ворота — він має від них ключ — і від'їздив, перш ніж я вставала. Кост, котрий почав розуміти хід думок свого шефа, раптом осміхнувся і промовив, ніби сам до себе: — То ми поряд… «Без сумніву, поряд», — подумав Трампус. Пильно оглянувши садок, вони повернулися до кабінету й зупинилися безпорадно перед купою розкиданих паперів і записників. Кост дивився у вікно на мур довкола саду, який мусив перелізти злодій. — Той чоловік, — мовив за хвилю, — мусив. бути легенький, як пір'їнка, І спритний, як мавпа. Мур щонайменше півтора метра заввишки. Трампус устав од паперів і теж подивився на мур. — Еге, — притакнув замислено. В пам'яті йому мимохіть постала одна картина, його з дружиною Мальвіною запросили в гості. Оскільки більшість гостей були літні люди, розважалися розмовою про ознаки старості. Хтось сказав, що тільки юнак може без допомоги рук підвестися з підлоги, якщо сяде, схрестивши ноги. Пробували молоді і старі, але нікому не щастило; молодикам, мабуть, через те, що перебрали міру під час випивки. Пристали до скромного літнього і незвично кволого чоловіка з яскраво-червоною бородоює. «Дайте спокій, — відмагався він, — мені вже п'ятдесят…» Але коли його все-таки присилували, він зробив це досить легко. Його тоді носили на руках по кімнаті і частували моряцьким грогом. «Хто це, скажи, будь ласка?»—спитав Трампус дружину. «Ти таки не знаєш нікого, крім злочинців, — засміялася Мальпіна. — Та це ж славетний професор Соумар. Його книжку про поперекову пункцію переклали, певно, на всі мови». — «Хірург?» — «І хірург також, — відказала Мальвіна, — він майстер на всі руки. Та головне — терапевт», Ні, таки справді, то був Соумар, він, мабуть, і тепер ще спритний, як танцівник. Але… ошелешений Трампус несамохіть схопив Коста за плече, аж тому стало боляче. — Вам погано? — Ні, я щось пригадав, — відказав Трампус. Його вразила червона борода Соумара. Чому Клубічко почав звати незнайомого, котрий переслідував Салачову, Барбароссою? Адже це означає «Червонобородий». Невже він ще в Брно запідозрив Соумара?.. Але це суперечить його основному правилу: на людину не можна класти більше, ніж вона здужає донести. Професор Соумар був не з цих… Трампус знов подивився на мур, і знову йому майнула думка… Голец казав, що Соумар приїхав звідкись невдовзі по тому, як привезли Салачову до лікарні. Соумар пояснив, що був у хворого в селі. Але відразу ж по тому відвіз Голца до його помешкання і сказав, що поспішає до іншого хворого. А вранці Трампусові поскаржився, що згайнував цілу ніч. Сюди ж хтось вдирався між третьою і п'ятою годиною; по третій годині Соумар поїхав з Голцем з лікарні, і то, здається, в напрямі Ганспаулка; вернувся до своєї квартири десь по п'ятій, бо о пів на шосту нарікав, що Трампус витяг його з постелі, заледве він ліг. Схвильований Трампус розпачливо глянув не детектива і, помітивши, що Кост дивиться на нього так само, промовив: — Чи не були б ви такі люб'язні ще раз докладно обстежити сад і мур довкола нього? Кост стражденно посміхнувся і тихо сказав: — Та йду вже, йду, пане. Але викиньте з голови, якщо дозволите вам порадити. Воно не схоже на цього джентльмена. Це все той суб'єкт, що тоді доклав рук… Він ще нам покаже так, що аж у носі закрутить. Куди там пану професору Соумарові, адже він справжня панночка. 11 Зоставшись сам у тиші, Трампус підійшов до стільчика біля піаніно і впав па нього. Страшенно хотілося спати — це одне. Але гірше допікало сум'яття, що його пойняло. Кост був один із учнів Клубічка і, як усі його учні, молився на свого вчителя. Те, що сказав Кост хвилину тому, були слова Клубічка, а не Коста. Клубічко завжди дотримувався принципу — ніколи не накладати на людину більше, ніж вона здужає піднести. Це був слушний принцип, і Трампус ним теж керувався. Якби він скористався ним і тепер, то мусив би сказати: «Так, це панночка, хоч чомусь і зветься Соумар.[В'ючак (чеськ.).] А тому й не докладай до цього рук!» І виключив би його з гри. Однак усе було не так просто. В цій справі та й взагалі в житті ніщо не просто. З цим основним правилом дивовижно й завзято боролось інше. Коли людина певний час служить в органах безпеки, вона не може, хай хоч як опирається, вберегтися від певного роду інфекції, що неминуче вразить мозок, уповзе до крові недовір'ям. Тому, хто довго служить в органах державної безпеки, не так просто її уникнути, його так часто намагаються обдурити, що кінець кінцем він майже всім перестає вірити. Величезна кількість людей у тому похмурому житті, з яким він стикається, намагається його перехитрувати, пошити в дурні, збрехати, збити з пантелику всіма можливими способами. Ті способи безмежно різні; іноді до смішного безсоромні, іноді неймовірно тонкі й вишукані, бо ошуканство належить до найвитонченіших мистецтв. Дехто бреше і обдурює, застосовуючи найдосконалішу логіку, багато хто намагається корчити з себе втілення невинності, а якийсь пройдисвіт починає розігрувати спектакль; інший тримається просто, як дитина. Як ота панночка, що про неї казав Кост. Люди, котрі борються за свою свободу, за свої статки, за свою вигоду або й тільки за свій престиж, — неймовірно винахідливі, ниці, лицемірні, в них прокидається рідкісний акторський хист, і декотрі чинять, як справдешні митці… Людину обдурюють десять разів, сто разів, і, врешті, вона не вірить нікому й нічому. З роками Трампус упевнювався в непогрішності свого правила. Траплялося, підводила Клубічкова формула: не можна на людину валити більше, ніж вона здужає піднести. Найліпший доказ цього — справа студента Максанта. Клубічко сам викрив цього Максанта у вбивстві. Але, мовляв, убив не Максант, а його «лиха година». І студента засудили всього на чотири роки. То чом же й на професора Соумара не може найти лиха година? «Втім, — казав собі Трампус, — я не підозрюю його, він для мене — осереддя теоретично цікавого випадку, не більше й не менше. Цілком зрозуміло, що ми починаємо шукати саме з тих, хто був найближчий до Салачової. Соумар одвіз також із лікарні Голца, котрий мав сте— обіду він був ще в Празі, я з ним розмовляв по телефону. Та невдовзі зник і знову виринув, за збігом обставин, приблизно тоді, коли Салачова повернулася до Праги. Потім на кілька годин випарувавсь ізнов, а тим часом хтось удерся до цієї вілли й перекинув статую Артеміди. Соумар одвіз також із лікарні Голца, котрий мав стерегти Салачову. Звичайно, коли б тут був зараз Клубічко, то я почув би від нього таке: «Але, парубче, не забувай однієї обставини — Салачова не поїхала б саме до його клініки, знаючи, що їй від нього загрожує небезпека». — «А що, коли вона цього не знає?» Клубічко ще сказав би: «Будь ласка, не роби з простака Соумара демона! Не може такого бути, щоб хитрунка Салачова жила стільки років біля демона і не розкусила його!» — «А що, як Салачова справді проґавила?» Клубічко зареготав би: «Не роби з нього геніального злочинця. В цій сфері більш як на халтурника він не потягне». Так, Трампус це знав. Знав він і те, що підозрює Соумара лише з відчаю. Вийшов у сад, де сновигав Кост, ніби сподівався знайти якісь сліди на піску й камінні. — Я зазирнув у цей сарайчик із садівниковим знаряддям, пане, — звернувся до нього Кост. — Ключ стирчав у замку. Трекова цього не може пояснити, бо садівник їй того ключа повернув. Вона повісила ключ на кухні, там є гак, на який вона вішає все, що їй треба мати напохваті.— Кост хвилю повагався. — Мені б не хотілось вам цього казати, щоб не збити на манівці, але відтоді, як садівника відвезли до лікарні, тут принаймні двічі був пан професор Соумар і працював у саду. Без знаряддя він не міг обійтись, а до знаряддя не міг дістатися без оцього ключа. — Професора Соумара викиньте з голови, — буркнув Трампус, відчуваючи, що не має рації. Кост хвилю повагався, перш ніж промовити своє «атож», але відтак провадив трохи рішучіше: — Перед сараєм я знайшов слід. Взагалі єдиний у всьому цьому анахтемському саду. Цікавий, ходіть гляньте на нього. — Кост повів Трампуса до цегляного будиночка— сарая. Земля перед сараєм була старанно посипана піском, в проміжку між сараєм і газоном хтось залишив три сліди. Це були малі чоловічі черевики, не більш як тридцять восьмого розміру. — Трекова запевняє,— провадив Кост, — що в садівника черевики щонайменше сорок другого розміру. — Він подивився на Трампуса жалібно, навіть розпачливо, і Трампус зрозумів, що означає цей погляд. Дуже мало чоловіків мають таку невелику ногу, і тому вони впадають в очі. У професора Соумара мала нога! — Я хочу підсумувати, з вашого дозволу. Трекова казала, що пан професор Соумар учора після обіду приїхав допрацювати в саду, але, побачивши, який душевний стан у нашої Трекової, хутенько накивав п'ятами. І це можна зрозуміти. Але факт, що перед тим він міг узяти цей ключ. Трампус буркнув щось нерозбірливе. — Проте вернімося до справи: той чоловік, котрий відчиняв сарай, лишив тут три пам'ятки — сліди на диво малої чоловічої ноги, яку має професор Соумар. — Звідки ви знаєте, що в нього мала нога? — Якось він мене оглядав, і, коли ходив навколо кушетки, де я лежав, я подумав собі: «Ну й ніжка!» — Соумар міг бути тут і міг залишити слід. Може, забув повернути Трековій ключ. А грабіжник з цього недогляду міг скористатися. — Я теж про це подумав, — погодився Кост, — тільки от сліди зовсім свіжі, погляньте на них… Хтось із малою ногою був тут сьогодні вночі, це ясно як день. Здуріти можна, — додав він пригнічено. — Що то не професор — це ясно, але все знов-таки свідчить, що це був він. — Будь ласка, не дурійте, — буркнув Трампус. — Але ж усе так дивно в'яжеться одне з одним… Я його не підозрюю. Втім, куди не поткнемося, скрізь наштовхуємося на цього славетного курдуплика… Коли б я зараз приніс його черевики, б'юсь об заклад, вони підійшли б до цих слідів! — Якусь хвилю Кост вагався. — Я хочу вам сказати, пане… я мушу цим поділитися… той, хто був тут удосвіта, був, далебі, пан професор Соумар. Та ви вже це знаєте! — Я вам цього не казав, — відповів розгублено Трампус. — І навіть якби це був він, то він все одно не міг бути. Розумієте? — Трохи розумію… Сказати вам, як я це собі уявляю? Трампус стенув плечима. — Отже, як на мій дурний розум, — вів детектив, — Соумар домовився з пані Салачовою. Так, пане, я гадаю, що між ними була домовленість. Якби це було не так, то я підозрював би, що він сюди вдерся, як грабіжник. Але оскільки я його не можу підозрювати, а тільки здогадуюся, що це був він, то гадаю, що він з мадам у таємній грі, допомагає їй. Та чого я ніяк не втямлю, то це те, чому вона з усім так криється перед нами. Пане Трампус, задумайтесь іще ось над чим. Артистку привозять до Праги. Куди вона велить везти її? Не додому, а до нього в санаторій! Отже, висновок: він, напевно, — її захисник. Трампус захоплено дивився на Коста. Це був не тільки взірцевий Клубічків учень, це був ще й кмітливий чоловік. Мислитель. Сам Трампус трохи складніше уявляв собі цю справу. Він гадав: дізнавшись, що лікар Пулпан приспав Ліду, Соумар прийшов до вілли виконати завдання артистки. Треба поговорити з Соумаром, вирішив Трампус. Подивився на годинник. Пів на восьму. Він, мабуть, уже виспався. І саме в цю мить прибігла захекана Трекова. — Ходила дивитися до нашої поштової скриньки. Найшла там, окрім іншого, оце. — Жінка подала Костові телеграму на його ім'я. Розклеївши і прочитавши телеграму, детектив, зчудований, простяг її Трампусові. У телеграмі стояло: «Кличте допомогу, мабуть, буде новий напад». Телеграму підписав Клубічко. Надіслано з Брно о другій годині сорок хвилин. До Праги дійшла о третій. Тепер пів на восьму. Трампус напався на детектива: — Хіба ви не чули, як дзвонив поштар? Перш ніж Кост устиг сказати щось на своє виправдання, озвалася Трекова: — Він міг дзвонити до другого пришестя: наш дзвінок ось уже два дні як поламаний, а електротехніка ніяк не докличешся. Трампус гарячково міркував, наскільки був здатний на це його стомлений мозок. Звідки Клубічко знає, що буде вчинено новий напад? Пронюхав під час своїх розшуків у Брно, і з його боку це чесно — він поставив Трампуса до відома через Коста. Звісно, шеф не міг знати, що поштар не додзвониться і не здогадається зателефонувати з пошти. Видно, Клубічко ліпше осягнув гру, ніж він, і, певне, доконався в Брно чи й у Жегушицях до головного. Як, зрештою, його й попередив… Трампус пригнічено сказав Костові: — Я поїду в санаторій. Будь ласка, зателефонуйте до криміналки, щоб вам сюди послали ще одного чоловіка на випадок, якщо нічний напад буде повторено. — Повторено? — вискнула Трекова. — Я збожеволію! — Думаю, обійдеться. А втім, біля вас є Кост, а за півгодини прийде ще один чоловік. Не звертаючи уваги на її бідкання, замислений Трампус сів у машину. Десь близько другої години ночі Клубічкові спало на думку, що па віллу буде вчинено новий напад. Чи знав він, хто саме нападатиме? Костова версія дуже цікава і цілком імовірна. «Є підозрюваний, — сказав собі Трампус. — Але ми не маємо підстав підозрювати його в чомусь поганому; мабуть, у цій таємній грі він допомагає Салачовій, котра криється від нас. Можливо, Салачова знає, що Барбаросса діятиме блискавично, а нам вона просто не довіряє… Але яка в цій грі ставка? Цікаво, чи знає це Клубічко?..» Згадавши про Клубічка, Трампус повернув авто і замість лікарні поїхав до КНБ. Там на нього чекала Клубічкова «блискавка»: «_Стежити_за_Соумаром_». Телеграму було надіслано о сьомій годині з Турнова. 12 Коли Трампус зупинив авто перед великою сірою, майже казенною будівлею санаторію, неподалік від входу стояв дорожній шестициліндрових з емблемою Ескулапової змії на радіаторі. Гарна машина була геть заляпана болотом. «Соумар уже в санаторії», — подумав він. Голец, котрий теревенив із сторожем, сказав йому, що професор приїхав о чверть на восьму. Так, із Салачовою все гаразд, досі міцно спить. Професор у своєму кабінеті на першому поверсі. Трампус тричі постукав. Ніхто не відповів. Трампус відчинив двері. Професор сидів, занурившись у великий фотель за письмовим столом. У цій незручній позі він непробудно спав, склавши на животі руки. — Добрий день, — голосно привітався Трампус. Прокинувшись, Соумар злякано глянув на Трампуса, потім засміявся: — Даруйте, несподівано заснув. Це інколи трапляється зі мною — відтоді, як почав старіти. Втім, сьогодні я спав зовсім мало. — Я теж спав, мабуть, якихось півгодини. — Бідолашний! То хоч сядьте. Що вас до мене привело? Трампус бачив, що Соумар украй стомлений. Під очима набрякли мішки, його завжди рожеві щоки були ніби з паперу, очі — неспокійні. — Я прийшов заради пані Салачової. — Ну, звісно, що в мені цікавого для вас! Вона міцно спить, — провадив Соумар майже автоматично голосом людини, яка допіру прокинулася зі сну. — Я до неї навідувався. Вона нічого не розуміє. Перебуває в стані хворобливої сонливості. Випивши таких сильнодіючих ліків, ви ж самі розумієте… Пулпан передав куті меду, але я не дивуюся, навіть схвалив його вчинок. Схоже на те, що вона спатиме до півночі, а може, й довше. Ви, певно, хочете з нею поговорити, але боюся, що з того нічого не вийде. — Ми зайшли в безвихідь, — мовив Трампус, — ї допомогти нам може тільки пані Салачова. Тим паче, що зараз важить кожна година. Соумар похитував головою: — Цілком вас розумію. Такий випадок! Але якщо йдеться, як я здогадуюсь, про те, щоб я її розбудив, то нічого з цього не вийде, хоча мені вас і щиро жаль. По-перше, з лікарського погляду: з нею стався б жахливий шок, і за це лікареві потім довелося б суворо відповідати; по-друге, ви не почули б від неї нічого путнього, бо вона задурманена. Якщо ви наполягатимете, щоб я її збудив, то принесіть письмовий наказ згори. Чому? Бо існує правило, що після такого наркотика треба чекати, поки хворий прокинеться сам. Здавалося, Соумар тепер охоче попрощався б із Трампусом, але той не рухався. На столику перед ним лежала мармурова голівка дорослої людини завбільшки з кулак, і він дивився на неї теж, як задурманений. Окремі частини черепа й мозку були пронумеровані. Він узяв голівку в руки і вдавав, наче розглядає. — Це мені подарувала Ліда, — мовив Соумар. — Учора, коли прийшла по довідку. Вона інколи робить своїм приятелям такі подарунки. Не дуже часто. Наскільки я її знаю, однієї чудової днини вона забере це назад. Трампус не звернув на його слова ніякої уваги і сказав: — Я прийшов побалакати з вами. — Вам потрібна лікарська порада? То я мушу вас записати, а ви — заплатити гроші, засміявся Соумар. — Розказуйте, серденько, що з вами? Трампус похитав головою: — Я ж вам уже сказав, що прийшов заради пані Салачової. Просто хоч гвалт кричи. Стільки всяких подій, а я ніяк не можу підібрати ключа. — Ви, певно, гадаєте знайти його в мене? — спитав Соумар. — Ключа тут ви, звичайно, не знайдете, але я прислужуся вам, як тільки зможу. Лишень боюся, що багато я не знаю. Власне, знаю зовсім мало. Візьмімо з самого початку. Вчора, приблизно о пів на десяту, я саме зібрався йти до клініки, коли сюди влетіла Ліда: «Напишіть довідку, що я не можу ввечері грати». Я міг це виконати з чистим сумлінням, бо стан її справді був кепський. Одержавши довідку, вона зажадала зробити їй підкріпну ін'єкцію. Я намішав вітаміну В і покликав сестру. Поки вони були отам за ширмою, я курив. Коли Ліда вийшла, я помітив, що вона стурбована більше, ніж у найкритичніші для неї дні. — От ми й дійшли до суті справи, — перебив його Трампус— Ви здогадуєтесь, що її так стурбувало? Соумар хвилю пильно дивився на співрозмовника, відтак забрав мармурову голівку, поставив її на стіл і хитнув головою: — Напередодні ввечері я бачив її в концерті. Паленічек грав Дебюссі, і я блаженно спав. Нараз мене розбудила тиша—наді мною стояла Ліда. Сміючись, вона сказала, що це задорогий сон. Чого, мовляв, я ходжу в концерти? Щоб виспатися? «Ні,—відповів я, — того, що я старий парубок». — «Однаково, — відказала вона, — якби ви оженилися, то знов-таки мусили б ходити в концерти задля своєї дружини». Так ми розмовляли аж до кінця антракту. Я хотів одвезти її додому, але вона з кимось щезла. Вернуся до суті: учора ввечері не було помітно, що з нею щось діється. — Соумар хвилю помовчав. — Але цілком можливо, вона прокинеться ще ввечері. Може, через десять годин вона й розкаже вам, що то було. — Це для мене трохи задовго, — з досадою мовив Трампус. Соумар знизав плечима. — Для мене, власне, також, але що вдієш. — Ви не питали її, навіщо їй та ін'єкція і чому не може ввечері грати? Соумар похитав головою: — Не спитав, бо, крім усього іншого, вона ще й страшенно поспішала. І я, зрештою, теж. — Гм, — буркнув Трампус, — я дізнався, що ви її особистий лікар. Соумар кивнув головою. — То вам не здається, що ви мали б її про це все ж таки спитати? — Ні,—стомлено відказав Соумар і закурив сигарету, мабуть, щоб трохи підбадьорити себе. — Само собою зрозуміло, що повинен був, але все-таки не спитав. — Чому? — Бо вже маю деякий досвід. Є пацієнти балакучі, котрі скажуть більше, ніж знають. Таких чимало, оскільки здоров'ячко для егоїста — найголовніший статок, і переважна більшість людей, принаймні з цього погляду, егоїсти. Але є ще інша категорія пацієнтів, зовсім нечисленна, з яких їхні таємниці доводиться просто-таки витягати. Ліда належить до останньої категорії. Якщо не хоче сама поділитися… — Цього разу вона теж не хотіла? — Мало того: давала зрозуміти, що бажає від мене лишень довідки, ін'єкції, і нічого більше. Одне слово, розмови з нею не вийшло. Я порадив їй піти додому, опустити штори й спробувати заснути. Вона глузливо осміхнулась і попросила сигарету — ну, думаю, зараз піде. Ні. Хвилю чадила, як димар, раз у раз на мене поглядаючи. Потім зненацька: «Соумарчику, ви часом не маєте при собі великих грошей?» — «Що це значить — великі гроші?»— спитав я. «Двадцять чи тридцять тисяч». — «Стільки в мене, певна річ, нема», — відказую. «Я задовольнилася б і меншою сумою», — каже вона на те. Я ніколи не знаю, скільки маю при собі грошей, тож пошукав у кишенях і знайшов тисячу п'ятсот. Вона взяла їх, зауваживши, що це дуже мало. Я подумав, що можна позичити в касі санаторію. Роздобули ще. Вона забрала геть усе й не лишила мені навіть на сигарети. — Ви знаєте, навіщо їй було стільки грошей? Соумар стенув плечима: — Тоді я, звісно, по знав, а гонор знаю так само добре, як і ви. Отож відклала недокурену сигарету й подала мені руку. Я ще спитав, чи можна прийти до неї в неділю. В цей день мені дозволено з кількома приятелями відвідувати її. Між ними, до речі, і ваш шеф Клубічко. — Знаю. — Що, власне, робить Клубічко? Як він міг доручити цю справу вам? Я, звісно, не хочу сказати, що ви не компетентний, але, так би мовити, знаючи їхню дружбу, гадав, що Клубічко сам за це візьметься. — Трампус мовчав, і Соумар закінчив — Вона не сказала мені нічого певного. Тільки мовила: «Зателефоную вам. Цілком можливо, що я не буду ще в формі…» А тоді: «Бувайте, Барбароссо», — і пішла. Трампус, почувши ім'я «Барбаросса», насилу стримався. — Як вона вас назвала? Соумар стомлено посміхнувся: — Барбароссою. Їй заманулося так мене звати через мою бороду. Здебільшого Ліда мене інакше й не зве, їй це дуже подобається. Трампус задумався. Клубічко, звісно, знав, що Салачова кличе Соумара Барбароссою. Але, до дідька, чому ж він одразу почав звати невідомого нападника Барбароссою? Випадково? Чи підозрював Соумара? А телеграма, де йшлося, щоб він стежив за Соумаром? Справді, на хвилю в Трампусові спалахнула підозра. —І потім ви вже нічого про неї не чули? — спитав. — Нічого, аж до повідомлення по радіо. Про нього я дізнався од пані Гейдової, телефоністки нашого комутатора, великої Лідиної шанувальниці. Тоді я зміркував, навіщо було їй стільки грошей. — Ви справді розповіли мені все, що знаєте? — збентежено спитав Трампус. — Усе. Втім, щиро кажучи, я сподівався дещо почути й від вас. — Дозвольте вас запитати, де ви були сьогодні вночі? — ще більш збентежено спитав Трампус. — Та я ж вам сказав уже по телефону. Був у хворого, аж у Полічці. Втім, приїхав, на жаль, запізно. Тяжкий випадок крововиливу в мозок. — Мушу вам дещо розповісти, чого ви, можливо, не знаєте. Сьогодні між третьою і п'ятою годиною хтось удерся до вілли пані Салачової. Невідомий щось шукав під статуєю богині Артеміди в саду і під двома рододендронами, які росли поряд. Знаряддя взяв у сараї садівника. А не знайшовши того, що шукав, заліз по дощечках до кабінету, де пані Салачова залишила відчинені вікна, нишпорив на столі, проте, мабуть, чогось злякався і втік. Соумар мінявся на очах. Подив, тривога і, нарешті, жах відбивалися йому на виду. Професор скочив, схопив Трампуса за плече, аж тому стало боляче, і вигукнув: — Це правда? — Я щойно звідти. — Але ж це жахливо! — вигукнув Соумар і знов упав у крісло. — Це просто неймовірно. Я пригадую, там справді була статуя якоїсь богині, здається, Артеміди. — Відтак вирячив на Трампуса очі і сказав: — І ви, як я тепер зрозумів, подумали, що це вчинив я?! — Це не остаточний висновок. Однак є дві істотні деталі. Чоловік, який викопав богиню, знав, де залишають ключ од садівникового сарая. Я гадаю, що взяв він той ключ по обіді, а ви, як твердить детектив, були на віллі після обіду і знаєте, де вішають ключ, — Відтак показав Соумарові на його ноги: — Злочинець залишив біля сарая сліди. Це сліди дуже малої ноги. У вас теж, бачу, надзвичайно мала нога. — Справді,— погодився Соумар, — з примхи природи я маю незвичайно малу, як для чоловіка, ногу, тільки боюся, що це ще не привід, аби ви мене заарештували. Хоча, — додав іронічно, — багато що свідчить проти мене. Я ладен заприсягтися: про цю таємничу аферу не знаю анічогісінько! Крім того, маю незаперечне алібі… Подзвоніть лишень до помешкання начальника відділу Направіла з міністерства внутрішніх справ. Спитайте, кого кликали о третій годині ранку до хворої пані Направілової. Спитайте також, чи правда, що нещасний, невиспаний Соумар був у них приблизно від чверть на четверту і майже до пів на шосту. Відтак покличте детектива із прохідної й запитайте його, чи правда, що я з ним розмовляв отут сьогодні вранці приблизно о третій годині. А з'ясувавши все це, згадайте ласкаво, о котрій годині ви підняли нещасного Соумара, не гідного свого одіозного імені, з постелі, аби наказати йому пильнувати Ліду, як зіницю власного ока. (Хоча дозволю собі зауважити, що про свою зіницю я взагалі не дбаю). Якщо ви пам'ятаєте, було це десь перед сьомою. Отже, різниця становить приблизно двадцять п'ять хвилин, а цього мені, мабуть, не вистачило б доїхати до Вінічних гір і зробити там маніпуляції, котрі вимагають, певно, більшого часу. — Соумар перевів дух і провадив — Нещасному, невиспаному Соумарові потрібен був той час, аби, клюючи носом над кермом, добутися, нарешті, до постелі. І потім спитайте на прохідній, коли я прийшов до лікарні сьогодні вранці. Вам скажуть: о чверть на восьму. До цього пояснення: після розмови з вами я вже не міг заснути і тому вирішив, що краще поїхати сюди. Усе це ви можете перевірити з цілковитою точністю, і тоді, мабуть, вам стане соромно, що ви могли мене запідозрити. — Я вас не підозрюю, — ніяково відказав Трампус, — тільки з обов'язку перевірив деякі неясні моменти. Соумар подивився на годинник. — Гадаю, ви уже все перевірили, — мовив іронічно. — А тепер мені треба до клініки. Після того, що ви мені наговорили тут про Ліду, ох, і наставлю ж я діагнозів! Хоч би холери не виявити… —Іще слово, — сказав Трампус. — Ви не були сьогодні вранці на віллі, але хтось там був. Той «хтось» знає, де висить ключ од сарая, і взагалі складається враження, що він у домі знає геть усе. Ви мені самі сказали, що належите до найближчих друзів пані Салачової. Чи не пригадаєте, хто ще знає все це, крім вас? Соумар похитав головою. — Чому ви не хочете мені цього сказати? — З тієї простої причини, що я такої людини не знаю, — відповів Соумар не вагаючись. — Ходить нас до неї п'ятеро чи шестеро, це і є, можна сказати, її найтісніше коло. З них тільки я захоплююся садівництвом. Проте Ліда може мати іншого приятеля або інших приятелів, про яких мені не відомо, і хтось із них може поратися в неї в саду й знати геть усе. Тої хвилини у двері постукали, і до приймальні ввійшла молода жінка, струнка, з природним золотавим волоссям, дуже вродлива. Одягнена вона була так, як одягаються в санаторії офіціантки: коротка чорна сатинова сукня, білий фартушок, на голові чепчик. Усміхнулася, поставила на стіл тацю і сказала приємним меццо-сопрано: — Другий сніданок для пана професора. Потім знову чарівно всміхнулася обом і пішла. В дверях майнули її повні гарні ноги. — Новенька, — сказав Соумар, — я ще її не бачив. А втім, тут весь час нові люди. Скажіть мені, Трампусе, коли людство нарешті вгамується? — Не чекаючи відповіді, механічним рухом узяв з таці рогалик, одламав шматочок і поклав у рот. Було видно, що він вдячний за цю турботу про його особу. Відтак узяв виделкою трохи плову і проковтнув. Ще взяв плову, шматочок рогалика, тоді запив це кавою і вельми бадьоро підвівся: — То я можу іти? — Ще одне слово, — пробурмотів Трампус. — Яка нога в колишнього чоловіка пані Салачової? Соумар, котрий уже стояв біля вішалки, здивовано зиркнув на Трампуса й засміявся. — Не знаю, — відказав глузливо. — Ніколи не звертав на це уваги. Оглядаючи хворих, не дивлюся на їхні ноги. На жіночі теж. Я не швець. — Ви оглядали його коли-небудь? — Двічі. Ліда посилала його до мене, у нього хворі нирки. Я вже вам, здається, казав, що хоч вони розлучилися, Ліда, однак, дбає про нього. Втім, до мене може прийти будь-який хворий. Гадаю, в нього нормальна чоловіча нога. Мабуть, така, як у вас чи в Клубічка. — Але в Клубічка нога мала! — мимоволі вигукнув Трампус. — Тож і не виключено, що людина, котра завдала вам стільки мороки, був ваш шеф. Тільки Салач вродливець, а от про Клубічка, мабуть, цього не скаже навіть його найліпший приятель. А тепер ви мене справді пустіть. Сьогодні субота, а в суботу у клініці завше цирк, бо люди, якщо ви помітили, найохочіше йдуть до лікаря саме в суботу. Соумар вийшов, однак відразу ж повернувся, взяв зі столу мармурову статуетку й поклав до портфеля. — Гарна робота, — сказав, — продемонструю частини черепа і мозку в клініці.— І вийшов. Тепло і тиша подіяли на Трампуса так, що він сів у крісло, сподіваючись хвильку відпочити, і непомітно заснув. Збудив його якийсь шурхіт. Розплющив важкі повіки: офіціантка прийшла прибирати посуд після сніданку. Погляд її заметався по столу, та, зустрівшись із Трампусовими очима, вона взяла хутенько тацю, всміхнулася й вийшла своєю пружною ходою. «Справдешня манекенка», — подумав Трампус. Кілька хвилин єну підбадьорили його. Він зрозумів, що підозрювати Соумара смішно; професор не має нічого спільного з Барбароссою. Так, але, багато знаючи про Салачову, професор, однак, не прохопився б і словом навіть на тортурах. «Неясна Клубічкова телеграма мала інший зміст, ніж я гадав. Треба пильнувати, щоб Соумарові нічого не сталось. Але який зв'язок є між ним і справою Салачової? Знатиму про це тільки тоді, коли Салачова прокинеться. Тож будемо його стерегти». Трампус гукнув Голца й послав до клініки, наказавши не зводити очей з Соумара й зателефонувати до криміналки, щоб сюди прислали іншого детектива. Розглядаючи пейзаж на стіні й мріючи про годинку сну більше, ніж про спасіння душі, Трампус уперше відчув страх, що взяв на свої плечі надсильний тягар. Коли він вимагав у Брно від Клубічка доручити йому цю справу, вона здавалась надто простою. Думав, що примусить Салачову, коли наздожене, пояснити все. Але артистка нічого не пояснила, бо Пулпан її приспав. І що найгірше — справа розвивається дедалі зловісніше, а він до неї не може підібрати ключа. Тепер усе було ще заплутаніше, ніж напочатку. Сподіватися можна тільки на те, що Салачова прокинеться завчасно і схоче дати свідчення. А як не схоче? Зненацька задзвонив телефон. Трампус узяв трубку. — Трампус. Професор у клініці. — Саме ви мені й потрібні, пане, — озвався знайомий голос. — Це Кост із вілли Салачової. — Знов щось сталося? — злякано спитав Зденек. — Нічого не сталося, пане, але з криміналки сюди протелефонували текст нової телеграми пана Клубічка. — Що там іще? — невдоволено спитав Трампус. — Я вам прочитаю, пане, тут зовсім мало: «Трампусові. Ви насправді стежите за С? Це все, пане. Трампус поклав трубку. «Що б це могло бути? Клубічко, певне, дізнався, що хтось замишляє лихе проти Соумара, й сумнівається, чи я стережу його досить пильно… — Нараз сонливість його пропала, він підхопився з крісла. — Але ж я й справді погано стережу. Пустив без нагляду до клініки й задовольнився тим, що аж через десять хвилин послав слідом Голца. І навіть не сказав Голцеві взяти таксі». Трампус уявив собі клініку. Соумар бігає з палати до палати, як то роблять боги-професори, йде коридорами, де чекають пацієнти. Потім, відпустивши весь почет, професор ввійде до свого кабінету й прийматиме хворих. Між ними може затесатися суб'єкт, що має вчинити на нього замах. І зробить не зовсім легко, та ще й зникне непомітно. Яка там користі, від Голца? Коли б він навіть захотів піти з професором до кабінету, Соумар його напевно прожене. Треба витягти Соумара з клініки. Не роздумуючи довго, Трампус схопив телефон і попросив з'єднати його з клінікою Соумара. Минула вічність — може, хвилин п'ять, — поки озвався невдоволений Соумарів голос. — Це я, Трампус, професоре. Ви повинні негайно повернутися до санаторію. — Оцього я не зроблю, — відказав Соумар стомлено. — Як це ви собі уявляєте? Я допіру зробив обхід і зараз оглядатиму пацієнтів. Гадаю, що їх у приймальні щонайменше двадцять душ. Повернуся не раніше ніж за годину; точніше, це буде години за дві, навіть коли я поспішатиму. — Але цього вимагає справа Салачової,— збрехав Трампус. Соумарів голос набув зовсім іншого відтінку. Що з нею? — спитав він стривожено. — Щось сталося? — Вона прокинулась, і з нею стався новий приступ. Асистент не може дати собі ради, і тому я дзвоню вам. — Гаразд, зараз буду. «Хвалити бога, — подумав Трампус, — усе йде як по маслу. А тепер я його тут замкну, хай хоч гопки скаче». За хвилю в коридорі почулися квапливі кроки — двері розчахнулися, і на порозі став захеканий Соумар. 13 — Що з Лідою? — вигукнув він. — Де Пулпан? Що це був за приступ? — Уже минув. Вона заспокоїлася і знову спить. — Я дуже радий, — з великою полегкістю мовив Соумар. — Щиро кажучи, я боюсь її пробудження, як грішник пекла, — З цими словами він простягнув руку до кнопки. — Хочете кликати доктора Пулпана? Соумар кивнув головою. — Сподіваюсь, він мені змалює її приступ краще, ніж ви. — Не кличте. Він вам нічого не змалює — приступу не було. — Але… — випалив зчудований Соумар. — Я не міг придумати нічого розумнішого, щоб витягнути вас із клініки. Соумара затіпало від люті, — Навіщо ви хотіли мене витягти з клініки? — напався він на Трампуса. — Навіщо ви мене з неї витягли? Щоб допитувати? Вам не здається, що це зухвальство з вашого боку? Я ж вам розповів уже все, що знав. Ви подумали про те, що через вас я покинув там людей, з-поміж котрих декому справді потрібна моя негайна допомога? Соумар насунув на голову капелюх і рушив до дверей. — Мені шкода, професоре, — сказав Трампус, — але ви повинні зостатися тут. Тобто я вас не можу відпустити до клініки. Хай вас там замінять. — Ви що, збожеволіли? — обурився Соумар. — Клініка не кіно, люди ходять туди не заради втіхи. Коли ви вже так затялися… — він хвилю подумав і докінчив — То обіцяю вам, що приїду на новий допит відразу ж, тільки-но скінчу прийом. — Я повинен вам сказати, що йдеться не про допит. — А про що ж тоді? — Я мушу взяти вас під варту, — збентежено мовив Трампус— Це, на жаль, неминуче, хоч я дуже шкодую. Соумар вирячив на нього очі: — Взяти під варту — мене? Чому? Ви нормальна людина? Може, ви хочете сказати, що заарештовуєте мене? Трампус захитав головою: — Взяти під варту і заарештувати — це різні речі. Соумар вибухнув: — Слухайте, як це все розуміти? Ви що, збираєтесь обмежити мою особисту волю? А є у вас на це право? Нема! Чи, може, є? — Нема. І попри все я мушу взяти вас під варту. Соумар аж захлинався від люті: — Я про себе не надто високої думки, приятелю, але певен, що директор клініки, а також цього санаторію міг би вам за цю витівку добряче нагріти чуба. — Абсолютно справедливо, — погодився Трампус. — Однак послухайте, професоре, я вам розкажу, чому так роблю. Мабуть, годину тому Клубічко надіслав телеграму з наказом стежити за вами, а щойно надіслав другу. Як я можу стежити за вами у клініці? Соумар здивувався й сказав тільки: — Але ж… — Клубічко, — вів далі Трампус, — ніколи не був панікером, і якщо він двічі нагадав мені, аби я охороняв вас, то в нього є на це підстави і, мабуть, серйозні. Ось у чому суть справи. Можливо, мені слід було поїхати по вас у клініку, проте я мушу тут стерегти пані Салачову. Що я мав робити? Просто не придумав нічого ліпшого, як виманити вас із тих клінічних джунглів. Соумар трохи заспокоївся. — Хоч Клубічків інтерес до моєї нікчемної особи мене дуже тішить, — відповів він голосом, у якому ще бриніла злість, — але, на мій погляд, він, безумовно, перебільшений. Я не думаю, щоб мені загрожувала небезпека, не уявляю, чому і від кого. Знаєте що? Замовимо «блискавкою» Брно і спитаємо Клубічка. — Його там нема, — відказав розпачливо Трампус, — То де ж він? Трампус схопився за голову: — Коли б я знав. Просто зник. — Ну й ускочив я в халепу, — пробурмотів Соумар. А за хвилю додав — А втім, спосіб, у який ви хочете виконати його наказ, нездійсненний. Припустімо, сьогодні мене у клініці заступлять помічники, а що робити з іншими хворими, яких, до речі, в місті багато? Асистентів послати до них я не можу, бо вони не сміють виходити з клініки. До речі, серед них і пані Направілова, дружина вашого начальника з міністерства внутрішніх справ, і хвороба її серйозна. Та й тут, — додав, розпалюючись знов, — у санаторії маю праці по зав'язку. Жодного вільного ліжка. Може, думаєте ходити за мною назирці, як вірний сенбернар? — Ніхто вам не заборонятиме їхати до хворих, — нерішуче проказав Трампус, — тільки в супроводі моїх людей; ви вже, будь ласка, стерпіть. У санаторії за вами ходитиму я чи хтось інший. Дасте нам білий халат, та й усе. — Ви справді збожеволіли, — сердито мовив Соумар. — Чоловіче, я охоче послухався б вас, якби бачив у цьому хоч краплю глузду, але все, що ви мені сказали, — нісенітниця, нісенітниця. Ніхто проти мене не замишляв і не замишляє нічого злого. Я вам заявляю, що під вашим наглядом до хворих не поїду і не ворухну пальцем, поки не матиму повної волі. Так, — додав злорадно, — або ви повернете мені повну волю і я поїду до пані Направілової, або ж, якщо наполягатимете на своєму, змушений буду, на превеликий жаль, повідомити кого треба, що ви перешкоджаєте мені виконувати лікарський обов'язок. — Професоре! — Будь ласка, — відрубав Соумар, — не вдавайтеся до зворушливого тону, це марно. Ви чули моє останнє слово. Перш ніж Трампус устиг щось на це відповісти, у двері хтось рішуче постукав. Трампус запитально дивився на Соумара. — Ну, добре, впустіть, — сказав глузливо Соумар. — Ви ж біля мене, то, мабуть, зі мною нічого не станеться. — Заходьте! — гукнув Трампус. На превеликий подив, у дверях з'явилась пані Трекова. Трампус хвилю дивився на жінку, як на привид, не вірячи своїм очам, а коли отямився, напав на неї: — Пані Трекова! Це справді ви? — А хто б іще? — потвердила економка. — Моє шануваннячко! — Але, пані Трекова, заради всіх святих, що ви тут робите? Чому ви не на віллі? — Чому я не на віллі? — войовничо відрізала Трекова. — З двох причин, пане. Перша та, що сюди мене покликала мадам. А друга? Скажу й другу: адже я тільки слаба жінка. Боялася зостатися вдома сама. Не дивіться на мене так, справді боялася. Може, пане, ви запросите мене сісти? Трампус приголомшено дивився па неї. — Мені не причулося? Хто вас сюди покликав? — Сідайте, пані Трекова, — люб'язно запросив Соумар. — Хоч я не впевнений, чи сміє в'язень пропонувати крісло. — Дякую, пане професор, ви вельми люб'язні.— І, звертаючись до Трампуса: — Я вже вам сказала, пане. Мадам. Хоч і не особисто, а через канцелярію санаторію. — Пані Трекова обернулася до Соумара і розповідала далі:—Так, мені подзвонили й сказали: тут є для вас записка від мадам: «Люба пані Трекова, мені вже краще, я прошу вас негайно приїхати до мене». — Обернулася до Трампуса, войовничо скінчила: — Гадаю, пане, що якби ви отримали такий ясний наказ, то теж би послухались. — На бога! — вигукнув Трампус. — Пані Салачова не могла вас покликати! — Чом не могла? — спитала Трекова недбало. — Бо вона досі міцно спить. Трекова витріщила на нього очі, а тоді благально подивилася на Соумара. Той стенув плечима й набрав по внутрішньому телефону якийсь номер. Запала глибока тиша. Відтак почувся голос: — Це ви, пані Гейдова? Говорить Соумар. Скажіть, будь ласка, лікарня просила ось тепер, опівдні, квартиру пані Салачової? Ні? Ви знаєте це цілком певно? Так, дякую… — Повісив трубку і звернувся до Трекової: — Мені дуже шкода, пані, але хтось пожартував. До лікарні вас нині не кликали. — Але ж… — зіпнула Трекова. Соумар знизав плечима: — Вас не кликали, це правда. Кожна розмова від нас, зі швейцарської й від пацієнтів, іде через комутатор. Там сидить ретельна працівниця, між іншим, велика шанувальниця пані Салачової. Пані Гейдова багато разів з'єднувала мене з Лідою. Неодмінно запам'ятала б, якби хтось просив квартиру артистки. Втім, опівдні вона мене питала, чи це правда, що у нас лежить пані Салачова. І, нарешті, мадам не могла нікого кликати, бо вона, як вам уже сказав пан Трампус, міцно спить. — Але ж, пане професор… — безпорадно пролебеділа Трекова. — Послухайте, — нервово сказав Трампус, — що це ви верзли про те, буцім зосталися у віллі самі і що вам страшно? Адже ви були не самі, а з Костом. Я навіть Звелів йому для більшої певності покликати помічника. Будьте ласкаві, поясніть мені це! — Той помічник таки прийшов. Десь за півгодини після того, як ви поїхали. Такий солідний чоловік, але в нього жахливий нежить. Я мусила йому нагріти чаю, аби нам усього не обічхав. При тому він з'їв цілу коробку печива, до речі, останню, і я не знаю, що на це скаже мадам. — Розповідаєте ви дуже цікаво, — нетерпляче перебив її Трампус, — але якби трохи стисліше… Трекова холодно глянула на нього й вела далі: — Де я зупинилася, коли ви мене перебили? Ага, на тому вашому чоловікові з нежитем. Отож коли він доїв останній шматок печива, задзвонив телефон. Чоловік узяв трубку, йому щось сказали, і він гукнув до мене: «Пані Трекова, покличте мені, будь ласка, колегу». Пан Кост никав по садку. Він теж побалакав по телефону, а тоді вони обидва прийшли до мене, і пан Кост мовив: «Жаль, пані Трекова, нам тут дуже подобається, але нічого не вдієш, отримали наказ негайно залишити віллу». — «Ви з глузду з'їхали, — напалась я на нього, — хочете мене зоставити саму в такій скруті!» Пан Кост здвигнув плечима, і я незчулась, як вони схопили капелюхи й щезли. Я марно кричала, що коли хтось удереться, то це буде на їхній совісті. Поки я стояла як стовп, знову задзвонив телефон. Любі панове, аби ви чули, як те дзвоніння розляглося в порожній віллі! Мені аж мурахи по спині поповзли. То дзвонили мені, щоб я прийшла сюди. Що там казати, це був для мене справжній рятунок. «Після мене хоч потоп!» — подумала я, замкнула й поїхала до лікарні. — Сподіваюсь, ви їхали на таксі? — розпачливо спитав Трампус. — Таке питаєте, пане! Де ви в нас піймаєте таксі? Хіба тільки на Вацлавському майдані й перед вокзалами. Ми ж на самому кінці світу. Я їхала трамваєм. — Це означає, що ви згайнували три чверті години! — зловісно вигукнув Трампус. — Годину, пане, бо я спершу забігла до магазину, купила пані й собі цукерок. — І Трекова показала два тоненьких пакуночки. — Що ви на це скажете? — спитав Соумар Трампуса. — Що я на це скажу? — розчаровано відповів Трампус. — Та це ж ясно як божий день! Хтось спробував, і йому, на жаль, пощастило виманити пані Трекову з вілли. Але як могло статися, що й Кост пішов з поста? — Певно, його теж хтось містифікував, як і пані Трекову. Трампус заперечливо махнув рукою: — Такого досвідченого працівника? Що пані Трекова впіймалася на гачок, можна легко зрозуміти. Але щоб Кост! Того не так легко одурити. Зрештою, я йому сам наказував. — Може, йому хтось телефонував од вашого імені? — Якби хтось спробував це зробити, Кост негайно перевірив би. Подзвонив би до мене сюди і враз дізнався, що його містифікували. — Тоді це незрозуміло! — Абсолютно. Взагалі в цій клятій історії нічого не можна пояснити. Я зроду не стикався з такою купою загадок. — Що буде зі мною? — спитала Трекова. — Якщо я вас добре зрозуміла, хтось обдурив мене й пана Коста, аби потрапити до вілли. — Мабуть, це справді так, — похмуро потвердив Трампус. — Та ми спробуємо йому перешкодити. — Як? — поцікавилася Трекова. — Поїдемо туди. — На вашому місці я б туди не квапився, — промовив Соумар. — Коли, звісно, я, як затриманий, маю право висловити свою думку. — Пане професор, — заголосила Трекова, — може, ви хочете запропонувати, щоб ми склавши руки дивились, як якийсь грабіжник обкрадає квартиру мадам? Мушу сказати, що я в вас геть розчарувалася, бо до цієї хвилини думала, що ви приятель пані Салачової. І то надійний. — А я й досі гадаю, що це так, пані Трекова. Тільки ж усе свідчить, що… Трекова не дала йому доказати: — А коли так, то, будь ласка, уявіть собі, скільки маємо коштовних речей. Навіть у моєму покоїку ощадна книжка. В ній заощадження всього мого життя. — Я не думаю, щоб їй загрожувала небезпека, — спокійнісінько мовив Соумар. — Втім, я ладен заприсягтися, що з вілли не пропаде жодна коштовна річ. — Мушу сказати, що я вас взагалі не розумію, — з глибокою недовірою мовила Трекова. — Неначе ви балакаєте по-татарськи. — Але я, здається, розумію, — озвався Трампус, котрий уважно слухав їхній діалог. — Це дуже просто. Я трохи навчився мислити, як ви, Трампусе. Ваших детективів і пані Трекову одкликано в один і той же час. Чи не так? Трампус кивнув головою. — Але, — правив Соумар, — якщо припущення правильне, то з'ясується також і те, чого ви мене заарештували. — Не вірю своїм вухам, — вигукнула Трекова, — щоб пан Трампус зважився заарештувати таку достойну й поважну людину! Трампус здвигнув плечима: — Треба було б те саме зробити і з вами, пані Трекова, за те, що ви покинули віллу. — Зі мною? — задихнулася Трекова. — Але він вас не заарештує, бо охочіше заарештував би Клубічка. — Пана Клубічка? Такого порядного чоловіка? — зойкнула Трекова. Соумар потвердив: — Так, адже за цим усім стоїть він. Це був складний маневр, гідний його слави. Спершу Клубічко спробував вас налякати своїми телеграмами так, щоб ви од мене не відходили. Це йому, як бачимо, вдалося чудово, а тоді треба було очистити віллу. І це йому вдалося теж: спосіб, якого він ужив, аби позбутися пані Трекової, простий і ефективний. Детективам, певна річ, він мусив дати накази, якими скасовував ваші. — Здається, ваша правда, — схвильовано сказав Трампус. — Мене бентежить тільки одне — Клубічко обіцяв мені на три дні цілковиту волю дій. — Мабуть, ви діяли не так, як він хотів, отож подумав: той, хто марно вдирався до вілли двічі, мусить удертися втретє. Отоді його треба спробувати схопити. Ваші одкликані детективи десь підстерігають того чоловіка. Втім, у цьому ви невдовзі переконаєтесь. Трампус сів за письмовий стіл і хвилю замислено водив пальцем по поверхні. — Так, — мовив він нарешті,— мабуть, ваша правда. Клубічко сказав мені ще в Брно, що хотів, аби справа ще трохи розвинулася. Він, певно, гадав, що остання його витівка — найкращий спосіб дізнатися, хто за цим стоїть. Тільки я дуже сумніваюся, що це найкращий спосіб. Чому? А от чому. Хіба злочинець такий дурний, щоб не побачити пастки? Крім того, це ж зовсім різні речі — вдиратися кудись затемна чи серед ясного дня. Ви маєте цілковиту рацію, професоре, за кілька хвилин ми в цьому переконаємося. — Будь ласка, говоріть в однині, Трампусе. Мене більше обходять мої хворі, ніж те, що діється у віллі на Вінічних горах. Дуже сподіваюся, що тепер ви мене звільните з-під варти. — На жаль, не можу, — рішуче відказав Трампус. — Цього я на себе не візьму. Клубічків наказ ясний, і його не скасовано. Ваша думка, що він мені відносно вас телеграфував, аби тільки відвернути мою увагу од вілли, — лише припущення, з яким я, зрештою, не згоден. — Боже мій, — простогнав Соумар, — кара господня мені з вами! Як же вас переконати? 14 Не встиг Соумар докінчити цю фразу, як до приймальні, не постукавши, що було нечувано, вбіг асистент Пулпан. — Пане професор, — вигукнув він, — мушу вам сказати, я тільки-но промив Вєрці шлунок. — Бідна Вєрка, — мовив Соумар байдуже, як лікар, котрий по двадцять разів на день чує про нещастя людей. — Що ж із нею сталося? — Я ще достеменно не знаю, але, згідно з симптомами, схоже на отруєння. — Піду подивлюся на неї,— сказав Соумар, підводячись. — Якщо, звісно, дозволить пан Трампус. — Тільки, — зовсім несподівано промовив Пулпан, — усе свідчить про те, що хотіли отруїти не її, а вас. Сама винна, ласунка нещасна! Соумар вибалушив на нього очі: — Ви здуріли, Пулпане? Мене мали отруїти? Ви можете пояснити, як дійшли цієї думки? — Вам приносили на другий сніданок шинку й плов? — з притиском спитав Пулпан. — Так. Але я, здається, з'їв лишень трохи плову, — одказав Соумар. — Шинки не торкалися? — Ні, шинки не торкався. А може, й торкався? Соумар запитально глянув на Трампуса. — Ви не пам'ятаєте, що я їв? — Шинки ви не куштували. Я добре пам'ятаю, бо мені дуже її кортіло. Я з учорашнього вечора не мав і ріски в роті. — Чому ви про це не сказали? — докірливо мовив Соумар. — Отже, шинки ви не торкалися, — вів далі Пулпан. — Але Верка — це наша посудниця, — пояснив він Трампусові,— коли офіціантка принесла шинку назад до кухні, з'їла її. За півгодини Вєрку вхопили корчі, на лобі виступив холодний піт, відтак почалися перебої серця. Словом, усі ознаки отруєння. Її щастя, що допомога була поряд. Гадаю, до ранку оклигає. Соумар розгублено дивився на Пулпана й нарешті промовив: — Видно, ви таки справді певні, що шинка була отруєна. А чи не здається вам, що це вже занадто? Коли б ви сказали, що шинка була несвіжа… — Пане професор, я спершу так і подумав. Куховарка теж сказала: «Привезли нам несвіжу шинку». Але потім ми з'ясували дещо підозріле. — Що саме? — А те, що нова офіціантка, котра вам її принесла, зникла. Це помітила куховарка. З першої хвилини її не злюбила, як це буває між жінками… «Жаль, — каже, — що тієї шинки не з'їла ота коза». — «Яка коза?» — «А нова офіціантка». А тоді: «Де, власне, вона? Огинається з першого ж дня! Мабуть, з кимось кокетує в палатах». А потім з'ясувалося: нова офіціантка, заледве повернулася з тацею од вас, пішла до роздягальні, забрала свою одіж, продефілювала, всміхаючись, повз швейцара і лишила нам отруєну Вєрку. Без сумніву, це справа рук тієї дівиці, яку взяли за вашою рекомендацією. Соумар вирячив на нього очі: — Ви казна-що кажете, Пулпане! Вперше чую! Я давав рекомендацію новій офіціантці? Хоч я досить неуважний, але це пам'ятав би. Зрештою, вона така красуня… я згадав би, якби вона приходила до мене по рекомендацію. —І все ж таки рекомендацію їй дали ви! — переможно вигукнув Пулпан. — Вона залишила її в канцелярії, ось гляньте. — Він поклав перед Соумаром стислу рекомендацію для пані Алени Зікової, котра клопочеться про місце офіціантки в санаторії «Полегкість». Рекомендацію видрукувано на бланку лікарні, внизу підпис професора Соумара. Соумар утупився в неї, геть ошелешений. — Здається, — зауважив Трампус, — що зрештою і ви почнете схвалювати нашу обачність. Ця вродлива золотокоса офіціантка, котра принесла вам другий сніданок, належить до банди Барбаросси. — Якого Барбаросси, вибачте? — здивовано спитав Соумар. — Даруйте, язик заплівся, Я хотів сказати, що чоловік, котрий заварив цю кашу, пам'ятав геть про все. Він послав сюди свою помічницю, оту молоду вродливу жінку, і підробив ваш підпис. Певно, вона мала завдання отруїти вас. Пан асистент сказав, що до ранку Верка оклигає. Якби це сталося з вами, а не з нею, та особа змогла б потрапити до пані Салачової. — Ой боженьку! — простогнала Трекова. — Ви повинні мене пустити до мадам, вони дістануться до неї тільки через мій труп! — Як узяли на роботу цю офіціантку? — спитав Трампус. — Звідки ж я знаю? — відказав Соумар. — Я побачив її вперше, коли вона принесла мені другий сніданок. Ви були присутні на її прем'єрі. Перший сніданок мені приносила сердешна Верка, —Її взяли на роботу сьогодні перед восьмою, — сказав Пулпан. — Хтось міг знати, що вам потрібна офіціантка? — спитав Трампус. Соумар притакнув: — Про це знали багато. На дверях лікарні завжди висить оголошення, що нам потрібні люди. Весь час бракує людей. Жінка могла й не показувати фальшивої рекомендації — таку гарну прийняли б і без неї. — Хто її приймав? — По суті, ніхто: прийшла до канцелярії з рекомендацією, подумали, що все вже вирішено. Оскільки вона зголосилась одразу стати до праці, то її залюбки послали на кухню. Формальності виконали б пізніше, у вільніший час. Куховарка, коли та особа сказала, що її послали з канцелярії, вирішила, звісно, що її вже зарахували. Що, зрештою, так і було. — Бачу, вони все добре продумали, — зауважив Трампус. — І їм пощастило над усяке сподівання. А я, дурень, — обурено напався на Соумара, — я гадав, що пані Салачова тут у цілковитій безпеці. Нарешті скажіть мені, будь ласка, невже до бланків санаторію так легко доступитися? — На жаль, легко, — потвердив Пулпан. — Пан професор не терпить, коли приймальню замикають. — Пулпан каже правду, — мовив Соумар. — Я ніколи нічого не замикаю. Замикати — це, по-моєму, означає виявляти недовіру до людей. — Будь ласка, — дорікнув Пулпан, — ось вам наслідок. До приймальні може, прийти будь-хто, і навіть тут, як бачите, на столі пана професора лежить ціла купа бланків. — Цього, на жаль, я не можу заперечити, — визнав розгублений Соумар. — Я чинив нерозумно, і, мабуть, доведеться від сьогодні замикати. Але страшно незручно, коли в людини повна кишеня ключів. — З цього всього випливає,— сказав Трампус, — що ми стоїмо перед складною операцією. Приміром, Барбаросса… — Чого це ви без кінця: Барбаросса та Барбаросса? — буркнув Соумар. — Я хотів сказати: той гангстер, очевидно, добре знав, що на вашому столі валяються бланки. А що це й справді так — бачу на власні очі. Далі йому мало бути відомо, що ви не любите замикати приймальню. Потім співробітник Барба… я хотів сказати — того гангстера, мабуть, міг домовитися із швейцаром або з кимось із персоналу, бо… — Цього йому не треба було робити, — гірко зазначив Пулпан, — бо до нас щодня вільно проходить сила-силенна людей. — Як до голубника? — Майже. — Колега Пулпан трохи педант, — винувато промимрив Соумар. — Моя недбалість діє йому на нерви. Сьогодні його зверху, але він мусить визнати, що аж донині все було гаразд. Я ж особисто не вважаю, що лікарня має скидатися на в'язницю, не люблю перепусток і допитів. Безперечно, той, хто послав сюди цю гарненьку й небезпечну особу, знав, що на моєму столі лежать бланки і їх легко взяти. — З вашого дозволу, ось вам і мій глек на капусту, — втрутилася Трекова, котра давненько вже чекала нагоди показати свій хист — Таж не обов'язково, щоб цей бланк поцупили отут. З таким самим успіхом могло це статись і в нас. — У вас? — вигукнув Трампус. — Так, пане, у віллі в нас цих бланків до біса. — Але як вони там опинились? — Та, — почав пояснювати Соумар іще винуватішим голосом, ніж перше, — частину цьогорічної відпустки я провів у віллі пані Салачової. Бачте, Ліда подорожувала, і на віллі нікого не було. Я ж нікуди не міг поїхати, бо мав багато хворих, яких совість не дозволяла кинути вмирати без лікарської допомоги. Це улюблений вислів Ліди, котра лиха на лікарів, як Мольєр. Окрім того, я давно вже збирався впорядкувати альпінарій. Тож, аби мати бодай якусь відпустку, я поклав після обіду приймати хворих у віллі. Зрозуміло, довелось узяти бланки. Що це небезпечно, мені й на думку не спало. Їх там, мабуть, трохи зосталося. — Зосталася їх там аж кілограмова пака, — пояснила Трекова, — Мадам писала на них у кабінеті свої нотатки, а днями я знайшла їх, мабуть, зо два десятки ще й у альтанці. Трампус зацікавлено подивився на економку. З першої ж хвилини йому здавалося, що Барбаросса не міг протягом такого короткого часу виконати стільки складних операцій. На замах у лікарні він, очевидно, зважився в останню хвилину, після провалу другого нападу на віллу. Але саме тоді він прихопив бланки і на цьому побудував сміливий і складний план, як усунути Соумара. Що санаторію потрібна офіціантка, він міг легко дізнатися, адже дехто з його людей, котрі напевно шукали тут Салачову, побачили на воротях оголошення. Але як він підробив Соумарів підпис? — Це ваш підпис? — спитав Трампус професора, показуючи на аркуш, що його приніс Пулпан. Соумар стенув плечима, винувато дивлячись на кривулю, яку йому показував Трампус. — Цього я вам, друзі, не скажу. Чому? Бо в мене десять чи двадцять розчерків — залежно від того, наскільки я поспішаю. Мій підпис знає сила людей, і зрештою він дуже простий. Відтоді, як хтось, підробивши мій підпис, хотів видурити морфій, я ставлю на відповідальних рецептах ще й печатку. Втім, — додав він єхидно, — інколи замість мене підписується колега Пулпан. Я йому довіряю. — Відколи живу, я не мав двох таких кепських спільників, як ви і пані Салачова, — роздратовано сказав Трампус. — Я починаю боятися, що, поки ми тут з вами розбалакуємо, її хтось поцупив. Або ж вона сама втекла, щоб нам іще більше допекти. — Найнебезпечніша для Ліди людина — це вона сама, — відказав Соумар. — Я хочу сказати, що ми легко вбережемо її від будь-кого на світі, тільки не від неї самої, якщо вона цього не бажатиме. А тут, у лікарні, вона в безпеці. Проте мушу сказати, що я перестаю собі довіряти, оскільки ви і колега Пулпан — зрештою, і пані Трекова — протягом короткого часу виявили стільки випадків, які свідчать про мою необачність і злочинну недбайливість… — До її палати може заходити персонал? — Авжеж. У санаторії двері не замикаються. Однак не забувайте, що перед її покоєм постійно чергує сеетра-жалібниця, а тепер ще й хтось із ваших людей. Гадаю, що до неї офіціантку не пустили б, якби вона й спробувала туди увійти, оскільки наказ звучить ясно: «Дати пані Салачовій спокій, поки не прокинеться». Але коли б вона прокинулась і захотіла їсти, то їжу їй принесла б ота лиха офіціантка, яка хотіла отруїти мене. — А піхто не може залізти до неї у вікно? Соумар злякано подивився на Пулпана, але той відказав: — Це виключено — під вікнами ходить ще один чоловік із криміналки. Залізти у вікно могли б тільки, прибравши детектива, як це спробували вчинити з вами. Я відразу про це подумав і пішов подивитись. Усе гаразд, та сирена до нього не підходила й не приносила чудової шинки, якою він, мабуть, спокусився б. А втім, я дивуюся, пане, чому ви не звеліли шукати ту дівицю. Трампус махнув рукою: — Ми її шукатимемо, але не думаю, що впіймаємо раніше, ніж розлущимо головний горішок: треба дізнатися, хто її сюди послав. Іншого входу, крім дверей, до кімнати пані Салачової нема? — Ні,— відказав Соумар, — наш санаторій — старий міцний будинок з товстими стінами. Ніхто до нього не підкопається. Втім, обидва сусідні покої зайняті. Ми те крило звемо дипломатичним відділенням. Одна сусідка Лідина — дружина датського консула, а праворуч од неї у другій палаті лежить урядовець із міністерства промисловості. Трампус пройшовся по кімнаті. У нього визрівав план, і він вирішив здійснювати його, коли Соумар не дуже перешкоджатиме. Трампус був у становищі полководця, який мав стерегти три далекі одне від одного бойовиська, — будинок на Вінічних горах, лікарню і Жегушиці; тож він поклав собі спростити справу, викресливши одне з них — лікарню. «Якщо буде змога, звелю перевезти Салачову до вілли, де її легко стерегти і водночас бути напоготові зустріти у всеозброєнні Барбароссу…» Трампус одвів Соумара вбік і виклав йому свій план. — Коли не помиляюся, — гнівно проказав Соумар, — це нова пастка для мене, як каже Трекова. Хочете припнути мене до вілли під приводом, ніби я повинен бути весь час біля Ліди? — Цього я зовсім не мав на меті, та, їй-право, це добра думка. — Так я вам і повірив, — сказав Соумар. — Проте, як лікар, визнаю: для неї ліпше лежати вдома, а не тут. — Як ви дивитеся на те, щоб її перевезти негайно, доки ще діє дормірал? Соумар підозріливо глипнув на нього: — Якщо я вас добре зрозумів, ви сподіваєтеся допитати Ліду, коли вона прокинеться. Але я не дозволю її мучити. Коли вона прокинеться, я знову зроблю їй ін'єкцію, і вона засне. А тепер ходімо поглянемо на неї. Салачова міцно спала, Палата була обкладена сірими шпалерами, щільні штори на вікнах кидали на жінку тінь. У напівсутіні Трампус не бачив нічого, крім кількох пасом густого темно- каштанового волосся. Але й ті кілька кучерів і покривало, яке підіймалося та опускалося у ритм її дихання, сповнили його великою радістю, бо, щиро кажучи, переступаючи поріг палати, він побоювався знайти ліжко порожнім і замість артистки — сліди по тому, що таємничий і всевладний Барбаросса її викрав. За хвилю Соумар вивів Трампуса з палати. Коли за ними зачинилися двері, професор сказав: — Здається, з нею все гаразд. Спить спокійно й міцно, колір обличчя досить здоровий. Гадаю, коли не збудить її щось дорогою, то спатиме як убита, може, й до вечора. Потерпите до того часу? Трампус кивнув головою. — Що ви на те скажете, аби її перевезли в санітарній машині? — Слушно. — До неї сяду я, і візьмемо ще пані Трекову. — По-вашому, вона здатна так довго мовчати? Соумар стенув плечима. — Ви б тим часом могли чогось перекусити, я зателефоную до кухні.— Він ступив кілька кроків, і його погляд упав на сестру, що чекала біля лави навпроти дверей палати Салачової.— Оцю сестричку теж прихопимо, може, вона там буде потрібна. Але ви її візьмете у своє авто. — Охоче. Сподіваюсь, ви не заперечуватимете, якщо ми посадимо у ваше авто Голца? Це той сонько, що чергував біля швейцара. — Про мене… може сісти поруч із шофером. Поки Трампус жадібно снідав і обідав водночас, Салачову перенесли до санітарної машини. Попереду — авто Трампуса, позаду — авто Соумара. Так вони минули Ірасеків міст, проспект Голечка і стадіон. Перед віллою на Вінічних горах не видно було ні душі. Салачову обережно внесли й поклали у холі, біля неї залишилася сестра і Соумар, а Трекова, ледь жива од страху, поспішала застелити канапу, йдучи на крок позаду Трампуса і Голца. Коли зайшли до спальні, Трампус бачив, як жінка кинула зляканий погляд на двері кабінету. Там нічого не змінилося відтоді, як Трампус його залишив; ніщо не свідчило про те, що Барбаросса вертався. Одначе, перш ніж Трампус встиг поверхово оглянути кімнату, у спальні пролунав крик. Метнувся туди й побачив здивованого Голца, а відтак Трекову, котра, стоячи над застеленою канапою, лівою рукою трималася за серце, а правою показувала на стіну навпроти канапи. — Що сталося? — Він був тут… знову був тут… — видушила економка. — Ой смерть моя!.. — Насамперед не кричіть, бо розбудите пані,— буркнув Трампус. — Із чого видно, що він був тут? — І глянув туди, куди показувала пані Трекова простягнутою правицею, але, хоч як старався, не помітив нічого підозрілого. Жінка показувала на полиці бібліотеки. — Що там таке? — напустився на неї. Трекова впала на канапу і провела рубом долоні по лобі. — Я збожеволію від цього, — простогнала вона. — Від чого? — спитав роздратовано Трампус. Перш ніж відповісти, вона знову зиркнула на стіну з книжками й знов миттю відвела погляд, ніби її щось ужалило. Схопила Трампуса за руку й драматично прошептала: — Хіба ви не бачите отої порожньої полиці? Там, посеред другого відділення. Тільки тепер Трампус помітив, що одна полиця в середньому відділенні бібліотеки порожня. — Ну, бачу. То й що? — Таж, — шепотіла далі Трекова, стискаючи йому руку, — перед тим як я поїхала до лікарні, ця полиця була така сама повна, як і інші. — Може, ви помиляєтеся? — Ні! — фанатично відрубала Трекова. — Він знову був тут. — Чого ви все-таки думаєте, що сюди хтось приходив, щоб узяти кілька книжок? Мені особисто здається, що полиця порожня спеціально, заради контрасту. — Ви не знаєте, що кажете, — тихо плакала Трекова. — От і видно, що ви не знаєте нашої мадам. Вона не зносить прогалин на полицях бібліотеки. Щодо цього вона просто педантка. — Може, вона кудись переклала ті книжки перед від'їздом? — Знаєте що, — відрубала економка, — я бачу, ви мені не вірите. Така вже наша доля жіноча. То, може, хоч повірите чоловікові. Закличте, будь ласка, пана професора. Він це знає ліпше від мене, він у бібліотеці — як удома. Цілісіньке літо в ній порпався. — Голцу, покличте професора! А тим часом Трекова вела далі: — Останнім часом мадам і пан професор у бібліотеці день і ніч пропадали. Мадам потрібна була якась цитата. Колись вона вичитала в якійсь книжці, що індійський бог Вішну кілька разів засинав. І щоразу це призводило світ до катастрофи. — Навіщо вона шукала ту цитату? — Це тільки одному богові відомо. Я ж знаю, що заради тієї цитати вони з паном професором кілька разів перевернули бібліотеку. Трампус із жахом дивився на жінку. Вішну? Катастрофа світу? Може, це теж зв'язане з оцією проклятущою справою? У Салачової, либонь, усе можливе. —І знайшли її? Трекова задоволено похитала головою: — Чорта лисого. І схоже було, що мадам від цього збожеволіє. Увійшов Соумар: — На бога, знов щось скоїлося? Трампус здвигнув плечима. — Пані Трекова твердить, що тоді, як вона була в санаторії, сюди хтось знову заліз. — Грім би його побив! І що він узяв? — Каже, що з полиці зникли книжки. А по-моєму, ніяких книжок тут не було. — Пані Трекова не помиляється, тут були книжки. І я достеменно знаю які. Ліда відвела цю полицю під античну літературу. Книжки були оправлені світлою свинячою шкірою. — Еге, еге, — притакувала Трекова, — щира правда. Чудова світленька свиняча шкіра!.. Шкода було її витрачати на той старий мотлох. — Ви знаєте це напевне? — спитав Трампус Соумара. — Авжеж! І ось чому. Під час відпустки я користувався саме цим відділом. — То ви, може, пам'ятаєте, що тут було? — Приблизно пам'ятаю, хоч, може, похапцем не все згадаю. Передовсім тут була драматургія: Софокл, Есхіл, Евріпід, Плавт, Теренцій, Арістофан… І, стривайте, ще одне рідкісне видання «Міміямбів» Геронда. Потім поезія. Зрозуміло: Гомер, Овідій, Вергілій, Луканій, Лукрецій, Феокріт і Катулл. Останнього Ліда обожнювала. — Я дещо знаю про це від Клубічка. — Тоді белетристика: Люцій Апулей, наскільки пам'ятаю — Лонгій Софіст, Лукіан і, звісно, Петрошй. Можливо, було ще щось… Потім інші дідугани: Таціт, Феофраст, Геродот, Цезар, Пліній, Ціцерон, Ксенофонт, Плутарх, Платон, Сенека. Мало не забув про головного Арістотеля. Мабуть, оце й усе… Але ні, тут були ще Гіббон і Моммсен; проте ті теж, власне, належать до антики. І Каллімах. — Ви не знаєте, чому Барбаросса спустошив саме цей відділ? — Передовсім мені нарешті хотілося б дізнатися, чому ви раз по раз звете того гангстера іменем, яке мені причепила Ліда. Чи не могли б ви звати його, приміром, Трампусом? Але я, звісно, ніякісінького уявлення не маю, чому той ваш Трампус забрав саме античних дідуганів. Трампус подумав, що не варто розказувати Соумарові про кілька аркушиків ролі, яку Клубічко знайшов у сумці Салачової. Цілком ймовірно, що існує якийсь зв'язок між ними й викраденням античної літератури. І вирішив поки що не казати. Мовив: — Пані Трекова прохопилася, ніби мадам сушила собі голову над якоюсь цитатою про Вішну, котрий засинає і цим спричинює катастрофу світу. — Нічого я не прохопилася, — заперечила Трекова. — Я нічого не виказую з домашніх справ. Я просто сказала вам це в розмові. — Справді,— притакнув Соумар, — ця річ, про яку пані Трекова згадала в розмові, жахливо мучила пані Салачову. Аж дивно було. Я ні тоді, ні тепер не можу втямити чому. Один час ми день і ніч порпались у бібліотеці, шукаючи ту цитату, ніби від неї залежало наше життя. Але спробуйте знайти речення чи два в такому морі книжок! —І не знайшли? — Авжеж, ні. Я їй казав: «Може, ви це вичитали в книжці, котрої тут нема. Або ж позичили ту книжку якомусь своєму негідному приятелеві, а він привласнив її». До речі, скажіть, будь ласка, Клубічкові, як побачите його, хай нарешті поверне мені мемуари пані Ролланд, паризьке видання 1821 року. Він-бо один із тих спритників, ваш шахраюватий шеф, що складають собі бібліотеки з найкращих книжок своїх друзів! Я помітив за ним це давно, але впіймав, на жаль, тільки тепер, бо занотував собі. Це ж ганьба, коли начальник криміналки краде у свого приятеля книжку. Хіба ні? — Я давно вже роблю так, — відповів Трампус, — якщо мені хочеться прочитати щось із своєї бібліотеки, вдираюся до Клубічка й забираю цю книжку. Тільки жінчиних він не чіпає. Якось був спробував, то вона забрала в нього годинник. Мені здається, наш головний замикає книжки, коли Клубічко приходить до нього, і лагідно каже, що знов не має чого читати. — А в мене звичка позичати олівці,— сказав Соумар. — Як правило, в Пулпана. Та він при першій же нагоді відбирає їх назад. Ви самі бачили, який він зі мною суворий. — Примирилася пані Салачова з тим, що не знайшла цитати? —Їй нічого іншого не лишалось. Я сказав: «Тепер візьміть на квартиру з харчами якого-небудь студента і звеліть йому прочитати всю вашу бібліотеку від «а» до «я». Перш ніж він скінчить, у нього виросте борода, така ж пишна, як моя, тільки сива. Або дайте оголошення в газету, що виплатите винагороду тому, хто вам знайде цю цитату. Або краще зверніться до мого колеги з філософського факультету Лесного». Чи вона послухалась мене — не знаю, але справді наче вгамувалася. — А чи мала вона у своїй багатій бібліотеці щось з індійської літератури? — Авжеж, мала. Це була «Бхагавадгіта» в дуже старому перекладі Чупра. А до всього Ліда привезла з Італії якусь популярну книжку про давньоіндійську релігію. Я не можу вам передати, що витерпів, без кінця слухаючи про веди і ще бо зна про що. Вона ж, як на неї найде, — фанатичка, і коли чимось усерйоз захопиться, то протуркоче тобі вуха. — Де в бібліотеці стоять ті індійські книжки? Соумар на мить задумався. — Постривайте, вже знаю. Отут полиця з давньою китайською літературою; араб Ахмед Абдулла; поряд індійська література. Втім, осьде каталог-картотека — щодо книжок Ліда була надзвичайно педантична. Опису свого майна вона не складала і вже, мабуть, не складе, однак про книжки в неї записано все, що їй треба знати. — Соумар нагнувся до нижньої полиці.—Тут маємо… Б… ага, «Бхагавадгіта», ІІ/3. Це означає, що книжка — в середньому відділенні бібліотеки на третій полиці від підлоги. — Але це саме та спустошена полиця! — вигукнув Трампус. Соумар замислено дивився на порожню полицю. — Ліда, певно, помилилася, — мовив за хвилину. — Я вже вам казав, що під час своєї відпустки докладно ознайомився з цією полицею. Запевняю пас, ні «Бхагавадгіти», ні тієї другої книжки на ній не було. — Ви знаєте це напевне? — Так само напевне, як те, що оця правиця — моя. — То, може, цей том помилково стоїть на першій чи на третій полиці? Але на першій полиці була чеська белетристика давнього періоду, а на третій — грубі томи історії мистецтва, далі — книжки про східні килими, порцеляну і скло. — Пані Салачова має цінну бібліотеку, однак тоді вона не знайшла в ній цитати, а тепер ми не можемо знайти «Бхагавадгіти». Ви це розумієте? Соумар похитав головою: — Запевняю вас, «Бхагавадгіта» тут була. Ми прочитали її всю. Для нормальної людини це коштує неймовірних зусиль. Більших, ніж подужати чотирнадцять томів Барреса про першу світову війну. — Нова загадка, — замислено мовив Трампус. — Можна здуріти! Чому злодій забрав усі книжки пані Салачової з античної літератури? Та ще й прихопив дві книжки про давньоіндійську релігію? Можете ви це пояснити? І як він потрапив сюди і вислизнув звідси? Схоже на те, що він причаївся десь у віллі і, як Кост пішов, виніс книжки. Але куди? Може, він досі тут ховається? Не кричіть, пані Трекова, нічого з вами не скоїться. Треба обшукати все од льоху до горища. Тим часом до спальні увійшов Голец. — Чи не час уже перенести пані Салачову? — спитав. Глянув на всіх і додав: — Чого це ви всі такі заклопотані? — Хтось украв цілу полицю книжок, — відповів Соумар. — Книжок? — перепитав Голец. — Унизу, в холі на столі, валяється ціла купа книжок. Скільки живу, не бачив такої гарної оправи. — А яка вона? — спитала Трекова. —Із світлої свинячої шкіри. Трампус і Соумар перезирнулися. — Принесіть їх сюди, — наказав Трампус. За хвилю Голец повернувся з добрячим оберемком книжок у чудовій оправі. Соумар тільки-но глянув на них — і відразу сказав: — Це антика. — Мені б хотілося знати, — мовив Трампус, — чи вони всі. Ви можете це визначити? — Можу, завдяки бібліофільському Лідиному педантизму. І зовсім швидко. Вона склала, опріч головної картотеки, ще перелік книжок згідно з походженням авторів. Ці письменники ішли під заголовком «Антика». Тож досить глянути до «Антики». Осьдечки вона. Я читатиму вголос, а ви одкладайте книжки, Коли асі книжки було перебрано, то побачили, що злодій кинув у холі все, окрім Герондових «Міміямбів». — Здається, — зауважив Соумар, — ви тепер викреслите Вішну із списку Лідиних переслідувачів? — Доведеться. А що, власне, являють собою ці «Міміямбн»? — Хоч я й викладаю в Карловому університеті внутрішні хвороби, а не античну літературу, але можу вам дещо розповісти. Геронд, уродженець Ефесу, один із багатьох греків, котрі народилися в колоніях, а саме в Малій Азії. Перебрався на славетний острів Кос приблизно за триста років до народження Христа. Це був літературний баламут, котрий все офіційне любив, як собака редьку, через що його не визнавали ті, хто нині відоміший за нього. Александрійський цар Птоломей Другий теж не хотів про нього чути, тож і жилося Герондові не з медом. Відомо дуже мало його творів… Вірніше, про них майже нічого не знали аж до тисяча вісімсот дев'яностого року, коли дещо випадково знайшли в якійсь могилі біля пірамід. Книжка, що викрали у Ліди, — якщо вона її нікому не позичила, — складалася з семи «мімів у ямбах», скорочено — «міміямбів». Це виступи або куплети, які актор, мабуть, не грав, а декламував. Міми — старогрецькі мандрівні артисти, такі, як у старій Франції жонглери, а у нас — виконавці ярмаркових пісеньок. Ті куплети являли собою короткі, народною мовою написані фарси — фрашки. І ті фрашки теж звалися міми. Головна літературна заслуга Геронда полягає в тому, що він виклав фрашки літературніше і йому поталанило створити в них справжні образи. Словом, Герондові міміямби — це щось на кшталт старофранцузьких фабльо. Ліда на цих «Міміямбах» просто схибнулась. Але чому вони цікавили також вашого пана Барбароссу, це він хай пояснить сам, коли ви його схопите. Може, вам цікаво буде знати, що Ліді цю книжку подарував її колишній чоловік під час зустрічі з Жегушицях. Трампус покликав Голца. — Зателефонуйте до криміналки, щоб мені негайно знайшли в університетській бібліотеці «Міміямби» Геронда. Запишіть. А як нема в університетській, хай візьмуть у публічній. — Звеліть також оглянути Клубічкову бібліотеку, — порадив Соумар. — Не виключено, що той томик знайдете в нього з екслібрисом бідолашної Ліди. — Не кажіть такого, пане професор, — обурено вигукнула Трекова. — Пан Клубічко не виносив од нас нічого, навпаки — я сама свідок, як він приносив мадам книжки. — Тоді, мабуть, це були книжки, які він узяв у мене. На цього чоловіка давно треба було видати ордер на арешт, як на невловимого злочинця, що зібрав унікальну бібліотеку, не купивши жодного тому. Втім, люба пані Трекова, бачу, ви вже приготували постіль, і тепер нічого вашій пані лежати на тих незручних санітарних ношах. Підіть і скажіть, хай її несуть сюди. 15 Сонну Салачову поклали на канапу. Біля неї сіла сестра- жалібниця. Трампус і Соумар залишилися в холі, де панувала тиша, як у музеї. Трампус подумав: «Якби я зостався тут на хвильку сам — неминуче заснув би. А тоді могло б статися те, що в легенді про Вішну». — Послухайте, дорогий професоре, — звернувся він до Соумара, — мені хотілося б… — Ага, — засміявся Соумар, — я відразу про це подумав. Нарешті ми самі. Так що у вас на серці, золотко? — Мені хотілося б почути од вас дещо про пана Тихого. Соумар засміявся: — Ви знаєте, я чекав цього запитання. Якщо, звісно, ви маєте на увазі нещасного актора Тихого з Брно. Трампус кивнув. — Мушу вам признатися, я знаю того юного красеня. Але досить поверхово. — Де ви його бачили? У Брно? — Ні, в цьому будинку. А потім на шосе біля Коліна. — Як ви тут із ним познайомилися? Клубічко каже, що Тихий не належить до кола друзів пані Салачової, — Так, не належить. Принаймні до того кола, котре я знаю. А познайомився я з ним тут випадково. Як вам уже відомо, я ходжу сюди працювати в саду. Звичайно показуюся Ліді, але іноді йду просто на кухню, беру ключ од сарая і чимчикую в сад із своїм причандаллям. У мене своє причандалля; тутешній садівник, як вам, певне, сказали, слабосилий, і всі його заступи й лопати з укороченими держаками. Минулої неділі я прийшов після обіду. В домі було тихо, наче там усе вимерло; я думав, Ліди немає, тож і поспішив просто по знаряддя— бачив, що сарай відчинено. Того дня я хотів попоратися на грядці за альтанкою. Це куточок пані Трекової, і Ліда туди майже ніколи не заглядає. Як же я здивувався, почувши, що там хтось розмовляє. «Алло, Лі-до!» — гукнув я і попростував до неї. Але було видно, що вона не в захваті од моєї появи. Я знітився, побачивши її з молодим, дуже вродливим блідолицим чоловіком… — …чорнявим, напрочуд поставним… — Звідки ви знаєте? Але це справді так. Я б іще додав, не схоже було, що вона рада і цьому тет-а-тет. — З чого це було видно? — Ну… з усього. Ліда навіть не вважала за потрібне відрекомендувати мені того молодика. А коли він пішов, одразу прийшла до мене. Сказала, що вибачилася перед Клубічком за мігрень, а про відвідувача, хоч для вашого шефа мала мігрень, не прохопилася й словом. — То звідки ж ви дізналися, що це був Тихий? — Чисто випадково. У вівторок я машиною їхав за Колін до хворого. Смеркалося. В Празі у мене були ще справи, тож спідометр показував дев'яносто. Це максимум, який може дозволити собі такий підтоптаний пан, як я. Перед самісіньким містом на шосе з протилежного боку вискочило авто й мало не налетіло на мою машину. Розминулися ми буквально в останню мить; усе було б закінчилося обопільними вибаченнями або лайкою, якби не нагодився стражник. Він зупинив нас і почав читати нотацію. «Панове, не годиться їздити з такою шаленою швидкістю. А що, як дитина…» І так далі. Оскільки він мав рацію, я винувато слухав його докори, але оскільки поспішав, то молив бога, щоб свідомий страж порядку оштрафував мене й пустив до хворого. Той же, навпаки, вважав, що це дуже серйозний випадок, і попросив наші посвідчення. Я показав йому своє —їду, мовляв, до хворого. Другому водієві довелося складніше. Уявіть собі мій подив, коли я побачив, що біля молодої гарної жінки, котра вела авто, сидить незнайомець із Лідиної альтанки! Такого красеня запам'ятати неважко, і я його впізнав. Чув, як він пихато цідив крізь зуби: «Я —Їржі Тихий, артист опери імені Яначека в Брно». Але на стражника це не справило ніякогісінького враження. Між іншим, ви, мабуть, помітили, що чоловіки почувають якусь огиду до красенів… Але вернімося до суті — стражник хотів бачити посвідчення. Однак у пана Тихого посвідчення не було. «Звідки їдете?» — спитав поліцейський. «З Турнова», — відповів Тихий. «А куди?»—«До Брно». — «Але туди ви мали їхати іншою дорогою», — мовив стражник, і схоже було, що він затримає Тихого. Але втрутилася жінка, в якої з паперами було все гаразд. Вона ручилася, що той чоловік — справді співак Тихий з Брно і що він сьогодні ввечері має співати у виставі. Чари її краси подіяли на стражника, і він кінець кінцем відпустив Тихого. — Вас Тихий упізнав? — Думаю — ні. Якби впізнав, то, певне, домагався б мого свідчення. В альтанці ми лиш мигцем глянули один на одного. — Чи не знаєте, хто була та його супутниця? — Ой, їй-богу, перебили мені думки, — сказав Соумар, що здавався якимсь дивно зосередженим — Мені саме почало здаватися, що я звідкись її знаю, але не можу пригадати. — Може, ще пригадаєте. — Тепер це мені стримітиме в голові, як цвях. Ви не знаєте моєї довбешки, голубе. Іноді не можу згадати якогось імені — і думаю навіть уві сні. А буває — підхоплюсь о другій годині ночі й переможно вигукую: Клубал! Клубал він зветься! — Можете ще щось сказати про ту жінку? — Вона показала стражникові свої документи, і я не знав би її імені, якби стражник не завів зо мною розмови. «Така вродлива, — сказав, — було б шкода, якби попала в аварію». Відтак додав, що, згідно з його спостереженнями, жінки їздять або вкрай полохливо, або вкрай відчайдушно, але майже завжди безрозсудно, коли везуть коханця. Я, підтримуючи розмову, спитав, чому він гадає, що ті двоє коханці. «Це ж добре видно, — відповів. — його звати Тихий, і він актор, а вона Шашкова — може, навіть сказав Вашкова — і дружина якогось архітектора з Брно. Очевидно, виїхала зі своїм любчиком прогулятися». Трампус слухав уважно. Згадав: брненська криміналка повідомила, що архітектор, прізвище якого Шашек чи Вашек, заявив, що зникла його дружина з машиною після загадкової нічної телефонної розмови з незнайомим чоловіком. Він вибачився перед Соумаром і гукнув Голца: — Хай криміналка спитає в Брно, чи вже вернулася пані «Шашкова. Чи Вашкова. І хай опишуть її.— Потім знову звернувся до Соумара: — Ще запитання: що ви думаєте про стосунки Салачової і Тихого? — Нічого, — відказав Соумар, — нічого такого, що ви, певно, маєте на думці. Тобто, якщо я не помиляюсь, ви думаєте, чи не було чогось еротичного між Лідою і тим красенем? Можу відповісти майже категорично: не було. — Чому ви так думаєте? — Бо добре вивчив її і знаю: вичепурених і пустих красенів вона не тільки не любить, а й ненавидить. Відчуває до них щиру, мабуть, інстинктивну огиду; втім, у жінок у цій сфері все інстинктивне. Ліда могла б захопитися чоловіком, але її обранець мав би бути іншим. Я б сказав — самостійним. Вона не з тих, що втрачають розум. Не знаю, чи було це в неї завжди, але коли ми заприятелювали, Ліда вже була мудра. Що ви знаєте про жінок? Мабуть, трохи менше, ніж я. Так от, є справжні жінки, котрі, на противагу тим, що прагнуть скороминущих утіх, вбачають у чоловікові друга, а то й оборонця. Кілька жагучих хвилин для них не важать стільки, як свідомість, що знайшла чоловіка, котрий її розуміє, кохає. Крім того, той, ким Ліда захопиться, повинен їй чимось імпонувати. Жінок ніколи не зрозумієте, коли не скажете собі, що це — майбутні матері. — Ви, безперечно, маєте рацію, але, здається, є жінки, котрі прагнуть знайти собі молодших чоловіків і, певно, в такий спосіб переконати себе, що вони ще молоді. Соумар похитав головою: — Таких жінок небагато, і зустрічаються вони в основному серед гультяйок. У жінки, що працює, творить — а Ліда саме така, — зовсім інші турботи. Якби ви її знали, то вірили б, що властиве їй почуття смаку цілком гарантує її від дурниці, про яку ви кажете. Вона не могла захопитися пустим красенем Тихим, бо бачила з першого погляду, що це не людина. — Послухайте, професоре: мізкуючи над цією історією, я дедалі більше переконуюсь, що суттю й центром усього тут є чоловік, до котрого Салачова має велике почуття. Я навіть не уявляю, щоб таку сильну особистість могло вивести з рівноваги щось інше, крім великого почуття. Можу заприсягтися! Я не зрушу з місця, поки не розгадаю цього фокуса, а тоді все піде легше. Я вірю: той чоловік — причина всіх непродуманих і ексцентричних вчинків пані Салачової. — Щиро шкодую, що не зможу вам у цьому прислужитися, — відказав Соумар. — В усе те, що ви допіру казали, я не вірю. Відколи я знаю Ліду, вона уникала кожного — був це тиран чи ягнятко, — заледве помічала в нього, так би мовити, симптоми емоційної експансії.Трампус здвигнув плечима: — Жінки вміють це майстерно приховувати. — Так, але я ніяк не збагну, хто б то міг бути! — Я гадаю, що це Тихий. І нарешті настав час розповісти вам те, про що ви, мабуть, не здогадуєтесь. Відтак Трампус стисло розповів, як Салачова летіла до Тихого і зустрічалася з ним на його нелегальній квартирі. — Нічого собі крутиголовка, — розгублено мовив Соумар. — Дещо справді свідчить на користь вашої версії. В неділю він був у неї, у вівторок, певно, їхав до неї, а в п'ятницю вона летіла до нього. Щиро кажучи, я вам не заздрю. — Він на хвилю замислився. — І все- таки я стою на своєму. Тихий не той чоловік, до котрого Ліда летіла б на крилах кохання. Він не в її стилі.— І раптом, втупився у Трампуса: — Але стривайте, тільки-но моя думка повернулася туди, де ви мене перебили… Та лиха офіціантка з шинкою для старого сердеги Соумара була вона! — Хто — вона? — розгублено спитав Трампус. — Ну, ота чарівна пані Шашкова чи Вашкова, Дульцінея з Брно, котра у вівторок в Коліні трохи не розбила моєї машини. Авжеж, це була вона! Розумієте, я востаннє бачив її в сатиновій сукні, з фартушком і з чепчиком, але тепер бачу її такою, як вона вийшла з машини. В малиновому светрі з чудової вовни, і вийшла, негідниця, тільки задля того, щоб показатися перед стражником у всьому сяйві своєї краси, словом, зачарувати його. Так, це була та сама кобра, яка потім прийшла до лікарні, щоб вирядити на той світ бідолаху Соумара. Або принаймні на кілька днів вивести з ладу. Отже, з цього випливає, що на шосе вона не звернула на мене уваги. Та й чом би звертала, що я варт в її очах? — Ви певні, що то вона? — приголомшено спитав Трампус. — Коли б ви, як я, працювали в лабораторіях, то знали б, що людина майже ніколи ні в чому насправді не певна. Проте цього разу ладен закластися — це вона. Зрештою зажадайте її фотокартку з Брно, і побачимо. — Це я, звісно, зроблю, але переконаний: Клубічко її вже має. Якщо ваша правда, — а все свідчить про те, що ви не помиляєтесь, — то за Тихим плаче в'язниця. Я хотів його затримати ще в Брно, та Клубічко був проти. Мовляв, залишмо його ще трохи на волі. — Очевидячки, ваш шеф був не від того, щоб пан Тихий мене вбив, а він автоматично став першим Лідиним фаворитом, — осміхнувся Соумар. — Ревнощів йому не позичати. Мені тільки цікаво, як ви це залагодите, не знаючи, де Тихий. — Де ж йому бути, як не в Празі,— відповів Трампус. — Ота молодичка вкрала вночі у свого чоловіка авто, щоб привезти його до столиці. І я зловлю Тихого ще сьогодні. Чому ще сьогодні? Бо вони вже фінішують. Зверніть увагу па темп їхніх дій; він свідчить про те, що їм дорога кожна хвилина. Старий лис Клубічко нюхом чув це і спробував спровадити мене до Жегушиць, де, певно, нічого й не станеться, щоб самому бути там, де все розвинеться до кульмінації. — До Жегушиць? — майже вигукнув Соумар. — Хіба вони теж грають якусь роль у цій історії? — Так гадає Клубічко. — Але чому? Трампус здвигнув плечима: — Точно не знаю. Наскільки пам'ятаю, він зацікавився Жегушицями тоді, коли я сказав йому, що бачив там пейзаж, який ми знайшли в альтанці. А може, й тому, що там пані Салачова зустрічалася на якомусь святі із своїм колишнім чоловіком. — Це ви чули від мене, Трампусе, але я хочу вам іще сказати, що минулого понеділка мені зателефонувала Ліда. Мовляв, після обіду вона вільна, і якщо я теж, то могли б кудись поїхати моєю машиною. Часу я не мав, проте була чудова днина, то чом не зробити Ліді приємність? Тож я відповів: «Гаразд, я за вами заїду». Як тільки сіли в авто, я спитав її, чи не хоче вона поїхати в Кокоржин. «Ні, Барбароссо, — мовила, — мені кортить прогулятися до Жегушиць, помилуватися парком, але це для вас, мабуть, задалеко». Хоч то і справді не близько, я погодився: «Охоче подивлюся на славетний парк у чудових осінніх шатах». Ми приїхали туди майже смерком, але Ліда поламала мої плани. «Знаєте що, Соумарчику, я маю там дещо залагодити, навіщо вам тарабанитися теж…» Натякнула на мої лінощі, на мій похилий вік — словом, умовила мене, і я залишився. Ніде правди діти, миттю заснув. Раптом чую — хтось стукає мені по лобі… Ліда. Була в напрочуд доброму гуморі і в нагороду обіцяла відкоркувати мені пляшку з арманьяком. От я й прогулявся. Коли повернулися сюди, вона по- дружньому помахала мені ручкою й зникла. Трампус вражено слухав. — Але що, власне, їй було там треба? — Це відомо лишень богові,— відповів професор, — Вона мені не сказала, а я, зрештою, мусив стежити за дорогою, бо вже стемніло. — Клубічко знав про цю екскурсію? — спитав Трампус. — Боронь боже. Я й словом не прохопився. Хіба, може, Ліда йому сказала, щоб підбурити проти мене. — Ви мене доконали, — мовив Трампус. — Вона йому нічого не сказала — через те його так непокоять прокляті Жегушиці. Нараз він зблід і сказав що від усього цього йому розболілася голова. — Воно й не дивно, — співчутливо зауважив Соумар. — Мій казанок теж уже не варить, і я не проти погуляти трохи в саду. Хоч, щиро кажучи, найрадніше заснув би. Але ж ви неодмінно розбудите мене якимось нескромним запитанням, заледве я склеплю очі. Сказавши це, він узяв Трампуса під руку, і вони пішли в сад. Був один із тих казково гарних днів, які чеська природа любить дарувати у вересні, цьому найпоетичнішому чеському місяці. Соумар, котрий секунду тому ладен був задовольнитися невеличкою прогулянкою, хотів одразу лягти на лавку, але Трампус так докірливо на нього глянув, що професор затрюхикав обіч, бурмочучи, яке безглуздя ходити пішки у вік машин. Трампус не слухав, він енергійно йшов попереду вздовж шерёги верб. — Коли я не можу розгадати якогось ребуса, — мовив, — то намагаюся відвернути від нього свою увагу й думати про щось інше, цілком абстрактне. — Це непогано, — погодився Соумар, з величезним жалем дивлячись на наступну лавку, яка вабила до себе. — Ви належите до тих людей, котрі потребують натхнення, бо не здатні до чисто розумових зусиль чи аналізу. Мене це трохи дивує: ця риса звичайно притаманна жінкам, а ви на перший погляд — стопроцентний чоловік. Гаразд, говорімо тоді про Шекспірові сонети. Хтось написав, що тільки вісім чоловік здатні були творити гарні сонети, і серед них — він. Трампус промовчав. — Ага, — осміхнувся Соумар, — нас, либонь, не дуже цікавить мистецтво. Ну, то ви б не мали в Ліди великого успіху; вона, бачте, схожа трохи на Роксану. — Щиро кажучи, — ніяково відповів Трампус, — цієї письменниці я теж не знаю. Повертаюся з роботи пізно і відразу лягаю спати. — Я не скажу вам, чи писала ця дама щось, опріч листів, — знову осміхнувся Соумар, — та в історії театру вона посідає почесне місце як партнерка пана з Бержерака, про якого ви, певно, дещо знаєте? — Трампус безпорадно кліпав очима, і професор вів далі: — Я знайшов тему, найбільш придатну, щоб відволікти увагу. Чи знаєте ви, скільки кожна людина має в тілі нервових клітин? — Навіть не уявляю. — А ви вгадайте. — Десять тисяч, — сказав Трампус навмання. — Трішечки більше — шістнадцять мільярдів. Тобто кожна людина, навіть найбідніша, — мільярдер, ха-ха… А знаєте, який завдовжки був би шлях, якби ті клітини вишикувати одну біля одної? Чотириста вісімдесят тисяч кілометрів, Уявіть тільки: відстань од Марса до Сонця коливається між двомастами п'ятьма і двомастами сорока сімома мільйонами кілометрів, — то варто з'єднати нервові клітини приблизно тисячі людей, щоб… — Послухайте, — урвав його Трампус, — якщо офіціантка і Шашкова направду одна й та сама особа… Соумар осміхнувся утретє: — Ви одпочили дуже скоро, чоловіче, для цього вам стало трьох хвилин. Однак, признаюсь, я починаю шкодувати, що сказав вам про неї. Тепер ви доконче накажете її заарештувати і притягнете до суду. — Не знаю, чи вистачить для цього фактів. А вам її було б жаль? — Так. Вона справді гарна жінка. — Це ще не підстава. — Може, й ні. Але спробуйте подивитись на все її очима. Хто я для неї? Старий, кволий чоловік з огидно червоною бородою. (Ви знаєте, мені, як правило, доводиться пересилювати відразу пацієнтів до моєї бороди). Тоді як Тихий у її очах — щось на кшталт бога. А боги мають право вимагати від нас жертв. Надто коли вони, себто жертви, такі нікчемні, як я. Зрештою, це тільки випадок, що жертвою повинен був стати саме я. Мене, завзятого біолога, цікавлять пойняті інстинктом, що його більшість людей за браком точнішого терміна іменують коханням і що його Шопенгауер зве подразненням шкіри. Навряд чи ви сумніватиметесь, що ця папі дуже любить Тихого або, кажучи словами скептика з Гданська, він особливо подразнює її шкіру. — Тут професор помітив, що Трампус не слухає його. — Куди знов полетіла ваша увага, Трампусе? — Ось про це я саме й думаю, — промовив Трампус. — Якщо із загадок довкола пані Салачової ми викреслимо коханця, залишається Салач і ще один із вас п'ятьох. — Яких п'ятьох? — здивовано спитав Соумар. — Тих, що ходять до неї регулярно в неділю і що їх вона вважає найліпшими своїми приятелями. Двох я знаю: вас і Клубічка. Хто решта? Соумар хотів відповісти, але раптом сказав; — Послухайте, це щось небувале, погляньте на альтанку. Вам не здається, що то дим? Начеб там хтось курив. — То, певно, Голец, — сердито мовив Трампус, — Сьогодні він байдикує від самісінького ранку. Але, підійшовши до альтанки, вони побачили, що в ній сидить і курить той, кого найменше сподівалися зустріти, — детектив Кост. 16 Забачивши їх, Кост помітно зблід. Трампус дивився на нього, як на привид. — Це ви! — отямившись, напався на Коста. — Як ви тут опинились? — А так, — розгублено почав Кост. — Я тут тому, що не встиг утекти. — Від кого? — Од вас, пане. Я саме хотів непомітно зникнути, аж тут нагодилися ви. Признаюся, ви мене застукали якраз тоді, коли я збирався щезнути. — А я, зі свого боку, признаюся, — проказав Трампус, тамуючи дику лють, — що не зрозумів жодного вашого слова. І коли вам дороге життя, подбайте, будь ласка, щоб я пас нарешті зрозумів. — Мене легко зрозуміти, пане. Я саме налаштувався йти, коли загледів вашу машину. Втік і сховався отут. Подумав собі: «Хоч ти, власне, ні в чому й не винен, бо тільки виконував наказ, але тебе так висвятять, що ліпше буде…» Словом, у той момент я вирішив щезнути і стати перед ваші очі згодом, як усе трохи вгамується. — Ну, Трампусе, ви вже трохи вгамувалися? — єхидно поцікавився Соумар. — Гадаю, пане, ви тепер вислухаєте мене, — вів далі Кост. — Отже, я розповім вам усе, і якщо, на ваш погляд, чинив некоректно, то вергайте мені на голову громи та блискавиці, котрі, бачу, пурхають вам в очах і на вустах. — Казкове видовище для звичайного смертного бачити, як чубляться стражі порядку, — осміхнувся Соумар глузливо. Але Трампус уперто мовчав, і Кост почав розказувати, як він сновигав садом, сподіваючись помітити сліди, коли його покликав Буцький. Це той другий детектив з нежитем. «Ходи до телефону!» — гукнув він. На свій подив, Кост почув Клубічка. Шеф сказав, що дзвонить по міжміському і що Кост повинен запам'ятати кожне його слово. Відтак звелів добутися до спальні пані Салачової. Там у великій бібліотеці, що на всеньку стіну, на третій полиці від підлоги стоять книжки у світлій оправі. Кост має переглянути всі книжки на цій полиці, і то вельми пильно, поки натрапить на уривок, що починається словами: «К.: О, то не він, твоя правда. Ти знаєш…»— і кінчається: «мій» з голоду пада…». А зробивши це, одразу зателефонувати до криміналки. — Я спитав, куди повинен доповісти, а шеф відказав, хай мене те не турбує, мовляв, у нас знають, що та як… Само собою зрозуміло, пане, я доповів йому, що чергую тут за вашим наказом і, наскільки розумію, мушу все сказати вам. Шеф дозволив діяти на свій розсуд, але швидко й таємно. — Ну-ну, і що ж ви зробили? — зловісно поцікавився Трампус. — Повірте, пане, моє становище було не легке, — провадив Кост. — Виконуючи шефову волю, я стояв перед двома проблемами: ви і пані Трекова. Стосовно пані все було ясно відразу: мені не пощастить увійти до спальні пані Салачової і приховати те, що я збираюся там робити. Наскільки я її знав, вона б не пустила мене самого до спальні. — Отож вам і спало на думку відкликати її з вілли? — сказав Соумар. Кост кивнув: — Так, пане професор, нічого розумнішого я не придумав. Зрештою, шкоди ніякої не могло бути, бо я знаю пана Трампуса: він її відразу пошле назад, та ще й, певне, сам приїде за нею. Так воно й сталося. Делікатніша була для мене друга проблема. Згідно з вашим наказом, пане Трампусе, я повинен доповісти вам про все важливе, що сталося тут, а це було напевно важливе. З другого боку, я не міг зволікати: якби я вам про це рапортував, то неминуче згаяв би час. Отак поміркувавши, я сказав собі: «То їхня справа, хай вони з'ясовують між собою…» — Хай вони з'їдять один одного, ге? — задоволено завважив Соумар. — …і пішов до сусідів телефонувати до криміналки, аби звідти відкликали пані Трекову, й сказав, як це зробити. Потім ми з Буцьким на кілька хвилин ретирувались і повернулися, заледве пані Трекова зачинила за собою двері. — Між іншим, де Буцький? — спитав Трампус. Кост сумовито посміхнувся! — В льосі, пане, в тому, де пані Салачова ховалася від бомб. Він скочив туди, як я йому крикнув, що ви приїхали, йому душа в п'яти і… — Може, тепер ви розповісте, що робили в спальні пані Салачової,— мовив Трампус. — Якщо, звісно, можете відкріти мені таємницю. Повагавшись, Кост вийняв з кишені книжку і подав Трампусові. — Не з моїм розумом міркувати про це, пане, — сказав, — не пощастило розминутися з вами. Згодом усе б уладналося. — Він хоче сказати, Трампусе, поки ви переказилися б, — підступно зауважив Соумар. — А забарився через те, що шукав потрібне місце довше, ніж сподівався. Тільки встиг зателефонувати до криміналки, коли це нагодилися ви. Пані Салачова одкреслює чимало з того, що читає, а для мене це була китайська грамота. І виловити ті слова ой як нелегко. Кост розгорнув книжку — це були «Міміямби» Геронда. — Я переконався, що у відзначеному абзаці було підкреслено такі слова: «…з двома… наші жорна… Артеміда…» Тільки вони, пане Трампусе, признаюсь вам, я нічого в тім не доберу. Трампус розгублено подивився на Соумара. —Інколи я думаю, — відповів той на його погляд, — що поставити правильний діагноз — найтяжча справа, але тепер, Трампусе, я не далекий від того, щоб визнати: ваше ремесло ще важче. Однак Трампус його не чув, бо не слухав. Навіщо Клубічкові була ця інсценізація—зрозуміло, Але так грубо обійти його, все довірити Костові… Хоча це в дусі брненської угоди. Шеф поділив справу на дві зони — празьку й жегушицьку, останню закріпив за собою… Послідовно розплутував загадку, на котру його наштовхнула «роль», що її він знайшов у сумці Салачової, і хоч Трампусу невідомо, як далеко Клубічко просунувся, видно, що в Жегушицях він нічого не виявив — інакше не вимагав би додаткової інформації. Трампус перечитав уривок, перегорнув кілька сторінок перёд ним і після нього і впевнився, що більш нічого не було підкреслено, крім тих слів, які цитував Кост. З них два слова в уявній ролі не було відзначено: «…_наші_жорна_»… Ніби шукаючи допомоги, Трампус подивився на Соумара. Невиспаний, стомлений, професор посміхався. Добре, що хоч не вороже. Ні, питатись поради безглуздо, треба мізкувати самому. Вій навіть не помітив, як залишив обох чоловіків в альтанці — зробив це мимоволі, аби поміркувати, і ходив садом цілу годину. Загадковість нарешті почала мерхнути. Салачова везла до Брно дублікат основного повідомлення, яке вимагав Барбаросса. Можливо, знайшла його в тих проклятих Жегушицях, куди її в понеділок возив Соумар. Тільки Барбаросса спіймав облизня — копія попала до рук Клубічка. Тоді Барбаросса вирішив заволодіти оригіналом в інший спосіб. Однак не лише він, а й Клубічко знав першоджерело — це була книжка під назвою «Міміямби». Барбаросса спробував викрасти книжку, вдершись до вілли, але шукав її не там, де треба. Тоді як Клубічко добре знав, де слід шукати книжку, і за допомогою Коста її знайшов. Тобто Клубічко вже двічі посадив Барбароссу в калошу, а розшифрувавши таємницю слів «наші жорна», нокаутує його остаточно. Це було зерном усієї таємниці. Трампус мусив визнати, що в Клубічка ліпший нюх, аніж у нього, — бач, одразу розкусив горішок. Блискавично зосередився на основному, а Трампусові полишив другорядне. Втім, Клубічко чесно його попередив про це ще в Брно. Він, мабуть, розплутує головну таємницю, але, найімовірніше, злочинця схопить той, хто буде на другорядному напрямі, оскільки увага Барбаросси скерована на Салачову та її празький дім. Про Жегушиці він, мабуть, не дбає, певне, досі не підозрює про них. Крім того, справа мала ще один аспект — спробу усунути професора. Цим злочинець виказав, чого боїться: Соумар може зірвати його плани. Отже, ясно, що професор — свідомо чи несвідомо — грає в цій історії далеко більшу роль, ніж думає. Однак яка вона, та роль? Трампус напружував свій нещасний невиспаний і втомлений мозок, шукаючи слід, котрий привів би його до цієї таємниці. Так повернувся він до своєї попередньої думки, що винуватцем усього цього має бути один із п'яти найближчих друзів Салачової. Якщо ця думка правильна, тоді напад на Соумара мав би сенс: Барбаросса намагався усунути Соумара, бо саме він міг би йому перешкодити. Проте Соумар аж ніяк не збирається полегшити Трампусові завдання, таїть у собі, що знає, і чекає, коли прокинеться Ліда. «Гаразд, — подумав Трампус, — довідаюся про тих трьох її друзів, котрих ще не знаю, і, може, знайду між ними Барбароссу й без Соумарової допомоги». Цієї миті він почув позаду кроки. Насправді Кост ходив за ним уже давненько, десь відтоді, як скінчив довгу розмову з пані Трековою, але Трампус поринув у свої роздуми й не помічав його. — Чого вам? — спитав Трампус непривітно. — Сподіваюсь, ви не дуже на мене гніваєтеся, пане Трампусе. Мені було б шкода, бо від вашого настрою багато залежить. Гнів Трампусів трохи минув. Він гмикнув і запропонував Костові сигарету. Кост подякував, але не закурив. Хвилю грався сигаретою, відтак поклав у кишеню. — Ви певні, що знаєте, навіщо це було шефові? — спитав. Трампус здвигнув плечима: — Здогадуюсь, але не можу сказати, що певен. — Це вельми складний випадок, — вів далі Кост. — Правду кажучи, в ньому не можу розібратись. Тобто навіть гадки не маю, про що, власне, йдеться. Почуваюсь, як уночі на темних сходах у незнайомому будинку. Це заважке для моєї голови, я звик робити те, що розумію. — І наголосив: — Тільки те. Трампус добре знав Коста ще від свого дебюту. Якщо він сам належав до штабу, де потрібно було створювати версію, складати план, то Кост виконував лише дрібну роботу, але виконував її від щирого серця. На нього можна було покластися — не спустить ока з жодної дрібнички, якої добродії із штабу не помітять або якій не нададуть ваги. Певне, щось таке він помітив і цього разу. — Вас, здається, щось непокоїть? — спитав Трампус. — Щиро кажучи, не знаю, чи це не дурниця. Отой ліхтарик… Трампус нетямуще глипнув на нього: — Який ліхтарик? Та тільки- но Кост почав пояснювати, як Трампус одразу згадав. Був це типовий випадок розподілу праці. Він не звернув па ліхтарик уваги, бо гнався за великою таємницею. Коста ж, навпаки, велика таємниця не обходила, зате ліхтарик привернув його увагу. — Той кишеньковий ліхтарик, який ми знайшли за ширмою в кабінеті. Я весь час питаю себе: належить цей ліхтарик, так би мовити, до цього дому чи його сюди приніс злодій? Це одне. А є ще друге, і воно теж якось збігається з ліхтариком. Оті сліди малих ніг, які ми знайшли біля сарая. Трампус почав зацікавлено слухати. — Почну з ліхтарика, — провадив Кост, — Сказати правду, спершу я не звернув на нього належної уваги, але потім мені розвиднілося. Послав його до дактилоскопічного відділу і показав пані Трековій. «Як думаєте, — питаю, — це ваш чи чужий?» Пані Трекова спочатку сказала, що не їхній, але коли я попросив подивитися уважніше, припустила, що, може, й їхній. Тільки, мовляв, це дуже непевно. Я не переказуватиму всієї її проповіді, бо тривала вона зо чверть години. Якби та папі сотворяла світ замість господа, то ще, мабуть, і досі тільки колотила б розчин. Сказала, що цей ліхтарик їй наче знайомий, але більше від неї я нічого не почув. — Вам не здається, що це цілком природно? У домі ж тисячі речей… — Авжеж, пане. Та я не наполягав, бо з досвіду знаю: овоч має достигнути. Подумав собі: коли вона щось знає, то згадає, прийде й розповість. А тепер про інше. Я вам уже казав, що воно засіло мені в голові… Це Гейтманек. Від учора тільки й думаю про нього. Я маю на увазі того композитора, пане, про котрого Трекова сказала, що він худий, як неапольські спагетті. — Так, знаю. — Може, це нісенітниця, пане, згубна ідея-фікс, як каже шеф, але я не можу позбутися думки, що він не такий безневинний, як його малює пані Трекова. Вона ж сама визнає, що пані Салачова розмовляла з ним по телефону принаймні за годину перед першим нападом. Після того, як крутила платівки з Бетховеном. Тому я спитав пані Трекову, чи не знає вона випадково, яка нога у цього пана. «Мала, — відповіла. — Така сама, як у пана професора Соумара. — І додала: — Здається, мадам подобається товариство чоловіків з малими ногами, бо ж і ваш пан Клубічко має малу ногу. — Хотіла засміятися з дотепу, але раптом завмерла з роззявленим ротом. — Чоловіче, — мовила, — тепер я дещо згадала про той ліхтарик. Дайте-но його мені на хвилинку. — Уважно оглянула і сказала: — Авжеж, я відразу зрозуміла, що десь його бачила…» Трампус слухав дедалі уважніше. — «Так от, — зацокотіла пані (у неї в роті справдешня ротація на слова), — ліхтарик цей нагадав мені найгірші дні, які я прожила на цьому світі. Я маю на увазі нальоти. Один з них тривав від одинадцятої ранку до четвертої пополудні. На той час до нас нагодився пан Гейтманек». Але краще я переповім своїми словами, бо інакше ніколи не скінчу. Той худий композитор приніс пані Салачовій якусь річ, а пані Салачова була вдома, бо підхопила нежить. Тільки завила сирена, артистка, як завжди в таких випадках, страшенно перелякалась і мерщій побігла в льох, Пан Гейтманек провів її та Трекову — я підходжу до суті — і присвічував їм своїм ліхтариком, а потім, коли все скінчилося, забув його на кухні. Оце, мовляв, той самий ліхтарик. — А вам не здається, Косте, що це надто сміливе твердження? — спитав Трампус. — Таких ліхтариків були тисячі, і спробуй відрізнити їх один від одного. — Це тільки па перший погляд сміливе твердження, пане, — заперечив Кост. — Ваша правда, таких ліхтариків було виготовлено тисячі, а може, й мільйони штук, та я б сказав, жоден із них не має лампочки «Зеніт». Вона американська, пане. Отже, цей ліхтарик лежав на кухні чотири роки, аж поки пані Трекова знайшла його там цього літа в травні чи в червні. Оскільки лампочка в ньому перегоріла, Трекова вкрутила іншу, з американського ліхтарика, який привезла з Плзня. Потім повернула ліхтарик пану Гейтманеку. А тепер ми знайшли його в кабінеті пані Салачової. Хотілося б почути вашу думку про це… Надто коли Гейтманек до всього має ще й малу ногу. Трампус хвилю мовчав. Цікаво, нічого не скажеш, але композитор зовсім не пасує до цієї історії. Крім того… Трампус пам'ятає його з якогось концерту, де Гейтманек акомпанував на фортепіано молодій співачці. Порядний чоловік, зовсім не схожий на злочинця. Але якщо ліхтарик справді його., — Знаєте що, — мовив він, — зателефонуйте до криміналки, хай привезуть його сюди. Але поводитися з ним чемно. В цю хвилину до них підійшов Соумар. Він, мабуть, трохи поспав: вигляд мав бадьорий, як завше. — Послухайте, Трампусе, скажіть-но мені: коли людина зробила що-небудь мимохіть — це злочин чи ні? Приміром, порушила службову таємницю? Трампус блимнув на нього відверто вороже. Цей чоловік такий свіжий, тоді як він… — Ні,— одрубав, — злочин мусить бути викликаний лихим заміром. — Ну, тоді ні,— задоволено відказав Соумар. — Я вельми радий, бо вже боявся, чи не заарештуєте ви мене вдруге. А сталося ось що. Вернувся я до вілли, щоб поїсти чого-небудь неотруєного, і саме йшов повз телефон, коли пролунав дзвінок. Зняв трубку, але не встиг вимовити «алло», як загримів страшний голос: «Косте це кримїналка перекажіть пану Трампусові що нам тільки-но повідомили з Брно архітектор Шашек теж зник безслідно пішов з дому не замкнувши квартири і в його бюро також не знають куди він подався брненська криміналка вже почала розшуки бувайте». І все це як з кулемета. Не встиг я схаменутися — в трубці дзеленькнуло, та й по всьому. Отож я спішу вам доповісти й хочу сказати, що це справді рідкісний випадок телефонної телепатії. Тільки-но я подумав, як би чогось попоїсти неотруєного, і тієї ж миті одержав повідомлення про гідного співчуття чоловіка, дружина якого, у всеозброєнні своїх чар, три години тому хотіла отруїти мене шинкою. Трампус подивився на Соумара так змучено, що професор занепокоєно спитав: — Що, повідомлення це погане? — Чи погане, — сказав Трампус, — я ще не знаю. Мабуть, погане, бо всі повідомлення, які я отримував про цю кляту справу, погані. Тепер я наче павук серед шершнів. Заледве витчу павутину, як її вже порвано. Потім мимохіть стромив руку до кишені, витяг ліхтарик. — О, — вигукнув Соумар, — то він усе-таки є? — Хто? — Та цей ліхтарик. Гейтманек казав, що йому на роду написано весь час губитися. — Ви його знаєте? Соумар кивнув головою: — Чого ви, мабуть, ще не знаєте про мене — то це мого захоплення кеглями. Хоч раз на тиждень, а мушу пограти. Гейтманек — мій найчастіший партнер, це його теж найбільше захоплення після сонат. Так от, тижнів два тому ми пішли з ним натішитися досхочу і грали аж до ночі. Я запропонував довезти його до проспекту Голечка, де він живе, але завести мотор ніяк не міг. Було темно, і Гейтманек позичив мені свій ліхтарик, щоб я міг собі присвітити. Прийшовши додому, я поклав його в кишеню і найближчої неділі залишив ліхтарик у Ліди, аби вона віддала Гейтманекові. — Ну й що, віддала? — Ви її погано знаєте! Залишила собі. Коли я спитав її, чи віддала, сказала, що ні, бо, мабуть, кудись його запхнула. Трампус посміхнувся: — Поклала на підлозі за ширмою біля вікна кабінету. Чудова ідея — підозра падає на Гейтманека, що це він заліз до кабінету. — Помовчавши, він палко сказав: — Професоре, коли б ви знали, з яким задоволенням я посадив би нашу пані Салачову до буцегарні за всі її витівки! — Вона може залюбки сісти — романтика!.. Звісно, якщо у вас нема блощиць. Ліда ненавидить їх майже як математику, а математику ненавидить, бо не може її втямити. Мовляв, у ній нема поезії… Куди це ви так розігналися? — Сказати, щоб сюди не привозили Гейтманека, — буркнув Трампус. Коли він повернувся до саду, Соумар тримав у лівій руці книжку, а в правій чималий шматок хліба, намащений паштетом, і наминав, аж за вухами лящало. — Це книжка про Вішну, Трампусе. Мушу вам сказати, ви мене заразили. Відчуваю себе тепер більше детективом, ніж лікарем. Я шукаю в цій страшній книжці місця, де йдеться, як Вішну задрімав, після чого сталася катастрофа світу. Задумайтеся над цим — і ви зрозумієте, який це хитрий символ. Кожен з нас мусить де-небудь виспатися і знає, яка то мука — не потрапити до постелі. — Ніхто цього не зрозуміє ліпше від мене, — промимрив Трампус. — Сьогодні я спав не більше півгодини. — Ви компенсували це тим, що по-садистському розбудили мене, заледве я почав дрімати, голубе. Кожен любить поспати — царі, президенти, міністри, тільки бідолашний Вішну не може собі цього дозволити — інакше-бо кінець світу, Я думаю, чи не пов'язане це місце про оспалого Вішну з нашим випадком? Хоча, коли ви захищали Гейтманека, мені спало на гадку таке: Ліда була зовсім спокійна, наскільки це для актриси можливо, а занепокоїлась, якщо не помиляюся, тільки після зустрічі зі своїм колишнім чоловіком у Жегушицях. І саме тоді він подарував їй ці «Міміямби», котрими зараз так посилено цікавиться ваш шеф. — Цього я ще не знаю і, щиро кажучи, думаю, що Клубічко на неправильному шляху. Певно, Ліда мала десь читати уривок з Геронда і в сумку роль поклала зовсім випадково. А Клубічка це збило з пантелику, він інколи віддає перевагу романтизмові перед реалізмом. По-моєму, центр усього — Тихий. — То їдьте по нього в Брно. — Якби ж він там був! — вигукнув Трампус. — Я запитав Брно, і мені відповіли тайнописом, що не знайшли його ні на квартирі «Біля Прахарні», ні в Пісарках. Навіть на репетицію не з'явився й не попередив. Клубічко затримав його на кілька годин, але потім, мабуть, знову відпустив. Тихого шукали, однак не з'ясували нічого, крім того, що Клубічко вночі привіз його до бару, де красень зустрівся з дуже вродливою жінкою— очевидно, з уявною Аленою Зіковою, котра хотіла вас отруїти. Про неї теж нічого не знають, та з того, що вона з'явилась у вашій лікарні, можна зробити висновок, що машиною свого чоловіка поїхала до Праги. А Тихий, коли шеф знов одпустив його, певно, поїхав за нею. Щиро кажучи, мені здається: замах на вас і спроба вдертися на віллу — це не остання їхня дія. Вони ще прагнутимуть захопити Салачову або залізти сюди. Тому я й звелів прислати ще кількох наших людей. Тепер віллу з усіх боків надійно охороняють, тож нічого не може статися. Але Клубічкові вчинки я ніяк не можу пояснити. — Ну, — сказав Соумар, — наскільки я його знаю, ваш шеф завжди відає, що робить. — По хвилі додав: — Опріч Вішну, найбільше мене цікавить вродлива офіціантка, котра, мабуть, справді злигалася з Тихим, який мене цікавить уже менше, може, через те, що не має таких гарних ніг і волосся. Я на вашому місці був би спокійний, Ліда раніше чи пізніше прокинеться й зізнається, чого летіла до Брно. А опинатиметься — впорсну дозу скополаміну, воля її ослабне, і ви дізнаєтеся від неї все, що треба. Мене ж пустите до хворих. — Цього, на жаль, я не зможу зробити. Клубічко свого наказу не скасував. А щоб не було вам сумно, розкажіть мені про тих трьох з вашої п'ятірки, про яких я ще не знаю. — І Трампус ліг на пожовклу траву й заходився смоктати цукерку. — Шкода вашого і мого дорогоцінного часу, юначе, — засміявся Соумар. — Я, звісно, лишуся, ви так гарно змалювали принади перебування тут — геть-чисто як в обложеній фортеці, але що стосується тих трьох… Ну, бачили б ви, що то за екземпляри. Ягнята, та й годі… Про злочин вони знають хіба що з книг Едгара По та Уоллеса, хоч цілком можливо, що читають також пані Сейєрс або Агату Крісті. Вони й мухи не скривдять, не кажучи вже про такого метелика, як Ліда. Я вам радніше розкажу щось із біології, про яку ви, бачу, не маєте уявлення. — Ліпше розкажіть мені щось про них. Соумар стенув плечима: — Тоді номер перший доцент психіатрії доктор Нерад, телефон знайдете в довіднику, — його Ліда зве не інакше, як «наш маленький йог». Притім у нього теж маленька нога, ха-ха… Гадаю, ви знаєте, що таке йог? Трампус мовчав. — Проробляє дуже цікаві експерименти. Якось у нього було запалення окістя, і він вирішив вирвати той зуб. Лікар йому каже: «Пане доцент, почекайте, поки мине запалення, зараз я знеболити не можу, й страшенно болітиме…» Та наш йог тільки осміхнувся: «Ну що ж, рвіть без знеболювання», — і справді ані писнув, тоді як інший на його місці завив би вовком. У цьому, бачте, й полягає воля йога… 17 — Ви помилились, я не Тихий, — відказав молодий вродливий брюнет, котрого Клубічко зупинив на одній з брненських вулиць. — Хвилиночку, будь ласка, — мовив Клубічко, — не тікайте від мене, ви ж так поспішали за мною і взагалі через мене так натомилися. — Хто ви, власне? — спитав молодик, злякано зиркнувши на таксі, що слухняно зупинилося неподалік. — Ну, ну, ви ж добре знаєте, що я Клубічко з празької криміналки, — засміявся Клубічко. — А оскільки люди мого фаху не зупиняють нікого вночі на вулиці просто так, значить, я маю на це причину. Невдовзі я вам її відкрию, якщо доведете мене куди-небудь, скажімо, на вулицю «Біля Прахарні», номер дванадцять. А коли ще й почастуєте кавою та пустите програвач (може, знайдеться шматочок печива й ковточок лікеру), — вдячний буду невимовно. — Кого мені запрошувати — це моя особиста справа, — заперечив молодик на дивну Клубічкову пропозицію. Клубічко знизав плечима: — Це правда. До певної межі все — особиста справа людини. Я радив би вам не переступати тієї межі. Тихий злякано глянув на нього, Клубічко махнув рукою, і таксі, що стояло обіч, під'їхало до них. Біля водія сидів ще один чоловік. — Сядемо? — чемно запитав Клубічко Тихого. Той, ніби загіпнотизований, сів у машину. Клубічко за ним. Водій рушив, не чекаючи наказу. Кілька хвилин їхали мовчки. — Куди ви мене везете? — спитав Тихий трохи згодом. — До криміналки? — Дивне запитання, — засміявся Клубічко, — Там нема таких гарних квартир, як у вас. Я ж вам сказав: їдемо до вас пити чорну каву. — А ви справді добре вмієте замітати сліди обшуку, — мовив за хвилю Тихий. — Я в кімнаті нічого не помітив. — Вмію, коли не лінуюсь, — признався Клубічко. — Але у вас нічого було замітати. Я там не був, я ж вам уже сказав. — Так я вам і повірив! Звідки ж ви знали… — Ви маєте на увазі радіолу, програвач і все інше? Леле, таж нема нічого простішого. Як ідеал кожної заміжньої жінки мати холодильник, так ідеал кожного юнака, котрий хоче спокушати пані,— радіола, програвач. — Клубічко засміявся. — Я не фахівець у цій галузі, але знаю, що музика відіграє в ній не останню роль. Хоч дивно: люди в такі хвилини настільки захоплені собою, що її, власне, не помічають, Мабуть, вона позитивно впливає на їхню підсвідомість. Наступний поважний чинник — алкоголь. Оскільки ви не можете своїй дамі запропонувати півлітра пива, — хоч більшість жінок любить його, але чомусь соромиться признатися, — або коньяк, який п'янить дужче й швидше, то ви й пропонуєте їй чудовий солодкий боле, котрий діє на неї, мов дурман. Є речі, що закономірно повторюються, тож я з певністю передбачав у вас програвач, різноколірні лампочки, болс і сардини. — Хоч я їх і ненавиджу. Але як ви знаєте, що в мене є еспресо?[Пристрій швидко варити чорну каву; також — чорна кава, швидко приготовлена італійським способом. Клубічко засміявся: — Навіяння! Тихий злякано глянув на нього. На красеня нагонив страх ще й той мовчазний, схожий на військового чоловік поряд з водієм. Машина виїхала на околицю міста — в район вілл. — Тут у вас гарно, — мовив Клубічко. — Закурите? — Дякую, не хочу, — відрубав Тихий. — Мені хочеться лише одного — знати, чому я вас послухав. Клубічко здвигнув плечима: — Це вже ви розгадайте самі. Особисто мене ви цікавите відтоді, як я вас зустрів у пані Салачової в Празі. — Це помилка, — відказав Тихий невпевнено. — Я не був у неї в Празі. Але, щоправда, сьогодні вона приїздила до мене. — Прилітала, пане Тихий! Чи не здасться вам дивним, що вона прилетіла саме до вас? Але перш ніж Тихий устиг щось відповісти, машина зупинилася перед невеликою віллою, оточеною невисокими деревами. Із темряви саду долинало пекельне нявчання кішок і войовничі заклики котів. — Вийдемо? — спитав Клубічко. — Якщо ви вже перестали на мене гніватися, то, може, й справді запросите на каву? Тихий мовчки виліз із машини, пройшов короткою цегляною доріжкою, відімкнув двері й зник у темному коридорі; Клубічко чекав, поки він увімкне світло. Відтак пішов слідом за ним на другий поверх сходами, застеленими зелено-коричневим килимом, що вели до маленького передпокою. Тихий відімкнув ще одні двері і знову увімкнув світло. У невеликій кімнатці стояв стіл; друга кімната, з великою канапою, правила за вітальню. На буфеті справді стояла радіола й пляшка лікеру. Тихий зник в обклеєних шпалерами дверях і за кілька хвилин вийшов, несучи малий еспресо. Критично подивився на кволу Клубічкову поставу й спитав: — П'єте о цій порі слабку чи міцну? — Може, це вам не сподобається, — люб'язно відповів Клубічко, — але я вживаю о всякій порі три кофейні ложечки на чашку. Це єдиний принцип, якого я ще не зрадив. — Не боїтеся, що не заснете? Клубічко жартівливо махнув рукою: — Дякую за турботу, але сьогодні я не збираюся спати, до того ж кава на мене діє звичайно як наркотик. — Я вам заздрю, — сказав Тихий, беручи з буфета електричний млинок. Встромив шнур у розетку, й за кілька хвилин кава була готова. — Сиплю вам три ложечки, а собі одну. — Казково, — блаженно зітхнув Клубічко, — я починаю примирятися з Брно, дарма що воно зустріло мене так непривітно. — Хочете й сардин? — Хочу, ви природжений спокусник. Але програвач і різноколірні лампочки можете цього разу проминути. Як будете в Празі, завітайте до мене — за все чесно віддячу. Тихий заварив каву, присунув до Клубічка чашку. Спритно відкрив баночку сардин, поставив перед гостем, поклав шматок білого хліба й лимон. Клубічко ковтнув каву й блаженно зітхнув: — Чудова, юначе! Ви — талант. — Потому вихилив усе. — Не можу себе відучити від цього. Ще не читавши цікавої книжки Мілха про бразільську каву, я знав, що треба ласувати, а не пити так гидотно, як чиню я. Але це для мене має нездоланну принадність, і вже я себе не перероблю. — Справді? — спитав Тихий. — Може, тепер ви нарешті скажете мені… — Чому вас привіз додому? Ну, заради цієї кави. І потім, порядні люди о такій порі відпочивають. — Дозвольте вас запитати: чом ви не відпочиваєте? — Буду, буду, але коли саме — залежить од вас. — І глянув на Тихого полохливо-запитально: — Насамперед не забувайте, ви мені обіцяли три чашки, а поки що налили тільки одну. Тихий налив другу. Клубічко знов блаженно вдихнув запах, але цього разу лише сьорбав — ласував. Відтак споважнів і мовив: — Любий друже і каводарцю, щойно я записав вас до свого серця, але все-таки мушу— втім, ви самі звернули мову на мій фах, — мушу спитати, хто вам доручив їхати назирці за мною до тутешньої криміналки і потім не відставати од мене. Втім, це не єдине запитання. Чого до вас летіла пані Салачова і що вона у вас робила? Третє: були ви самі, коли вона зайшла до вас? Злякано дивлячись на прямокутник з тонкого мережива, на якому стояла його чашка з кавою, Тихий неохоче відповів: — Почну з кінця. Коли пані Салачова приїхала до мене, тут не було нікого. Як я з нею познайомився? Знімався у фільмі в серпні минулого року в Братіславі, і ми заприязнилися. Вона обіцяла, що, як приїде до Брно, знову зустрінемося. От сьогодні це й сталося, — Не запрошувала вас до себе в Прагу? Тихий похитав головою. — То, може, ви її відвідали без запрошення? Тихий знову похитав головою. — Але ж ви були в неділю в Празі? Цього разу Тихий притакнув: — Трапилася нагода. — Яка? Хтось запропонував одвезти вас? — Ні, ні! — злякано вигукнув Тихий. — Я зібрав трохи грошей… Справді, був у Празі, але не в пані Салачової. Я навіть не знаю, де вона мешкає. Та сьогодні, як грім серед ясного неба, вона приїхала до мене. Почувала себе дуже погано — щось сталося з її літаком, але їй навіщось — навіщо, не знаю — треба було до Брно, тож вона приїхала на таксі й забула в ньому сумку з грішми. У цій своїй замороці згадала про мене й заїхала, щоб я позичив їй грошей і найняв таксі. Я це зробив, і вона поїхала в своїх справах. — Мабуть, хотіла тут, у Брно, когось провідати? — Так, вона це казала. — Але ж брехуха ця Салачова, — зітхнув Клубічко. — Мушу вам сказати: нікого вона тут не шукала, від вас поїхала просто до Тішнова. — Мені вона теж казала, що їй треба туди, — обережно зауважив Тихий. Клубічко хвилю байдуже дивився перед собою, а тоді випалив: — Чи багатьом людям відомо, що ви маєте ще одну квартиру? В розбомбленій віллі… Це знала пані Салачова? Тихий розгубився, знітився: — Моя тутешня господиня трохи старомодна, тож іноді… — Маєте й там програвач та болс? Не маєте? Ну, розповідайте далі. — Про те житло я сказав їй у Братіславі: коли справді схоче завітати і не буде мене ні вдома, ні в театрі, то я там. А вона відповіла, що це дуже романтично. Може, саме через романтичність і не забула. — Цілком можливо, іноді вона справді буває романтичною, — погодився Клубічко. — Але як пояснити увагу, що ви мені приділяли? — Це було зовсім випадково, — відказав Тихий. — По вечері я, як завше, коли не граю, завітав до кав'ярні «Гранд-отелю» і побачив там чоловіка, котрий приходив до мене в Пісарках, назвавшися працівником тутешньої філії аеролінії. При цьому я помітив, що він сидить з вами. Вас я впізнав — бачив колись фото. Про того чоловіка, який сидів з вами, відразу подумав, що він з КНБ, тож зрозумів, що ви тут робите. Вийшов надвір саме тоді, коли ви сідали в машину. Цієї миті біля тротуару зупинилось авто моєї знайомої. Вона запросила мене покататись. «Куди поїдемо?» — спитала. Мені спало на думку простежити за вами. «Їдьте хоча б за тією машиною», — сказав я. А коли побачив, що ви зникли в тутешній криміналці, попросив її вернутись. Оце й усе. Клубічко всміхнувся: — Бачте, як усе нарешті з'ясувалось. Але щоб я не забув: ще третю чашку. — Та спочатку він з'їв сардину із скибкою хліба. — Перша порядна страва і напій у Брно, — мовив і блаженно потягнувся. Відтак підвівсь і пройшовся по кімнатці. Спинився біля етажерки, на якій у посрібленій рамці стояла фотографія молодої вродливої жінки. Хоч була вона у вечірній сукні, Клубічкові здалося, що це та, в машині якої Тихий стежив за ним. Він рвучко обернувсь і побачив перелякані очі господаря. Вернувся на своє місце. — Послухайте, мій любий, — сказав привітно, — навіть якби я був геть дурний поліцейський, то й тоді ви мали б вигадати щось переконливіше, аби я не подумав про вас, що ви брехун. — Пане! — ображено вигукнув Тихий. — Не обурюйтеся так театрально, ви ж бо добре знаєте, що брешете, а-я-яй, як негарно. Приміром, те, що ви ніколи не були в пані Салачової в Празі. Однак я сам бачив вас у неї минулої неділі, це ж не так давно, щоб ви встигли забути. Я міг би попросити вас принести свій капелюх. Ви знаєте, що тут я його не брав у руки. Так от, на його підшивці — тавро фірми: «Ондржей Юрайда, Брно». Я знаю це з Праги, де на той капелюх звернув увагу в передпокої пані Салачової. Тихий хвилю думав. — Ну, гаразд, я був у неї. Проте в цьому немає нічого недозволеного! Клубічко засміявся: — Боже мій, авжеж, немає. Але, любий хлопче, кажуть, що хто бреше, той і краде. А ви брешете. Крім того, ви хочете мене пошити в дурні, запевняючи, що пані Салачова — з двома зламаними ребрами! — приїхала до вашої таємної квартири тільки для того, щоб позичити кілька сотень і послати вас по таксі. Чого, власне, вона хотіла? Мовчите? Шкода, Тихий, на вашому місці я розповів би все, що знаю… поки ще є час. Втім, скажу замість вас — вона привезла вам оце! — І, витягнувши з кишені кілька аркушів ролі, показав їх господареві. Тихий дивився па нього з чимраз більшим страхом. — Забула їх, як уже вам відомо, в сумці, а заволодів ними випадково я, і хоча хтось намагався, м'яко кажучи, викрасти їх з мого портфеля, вони, як бачите, в мене. Так само ви доконче знаєте, що хтось намагався дізнатись у Тішнові, чи не забула пані Салачова цих аркушів у сумці. Питала якась жінка по телефону. Чи це, бува, не та, котра везла вас зі мною до криміналки? — Ні, ні! — панічно вигукнув Тихий. — Хто ж була та жінка, що запросила вас до машини? Як її звати? — Вона заміжня, — відповів по хвилі Тихий, — як джентльмен, я не можу назвати її ім'я. — Я схиляюся перед вашою делікатністю, — всміхнувся Клубічко. — То була пані Вєра Шашкова. Тихий підхопився, але Клубічко попросив його сісти. — Ми вас бачили з нею в барі «Колумбія», куди ви її, поза сумнівом, викликали по телефону, щоб розказати про мене. Зрозуміло, що відтоді, як ви почали приділяти мені таку увагу, тутешня криміналка, на моє прохання, не спускала з вас ока. Як то кажуть, за позику дяка. Зрештою, це було неважко. Ви пішли до бару, зателефонували й сіли в окремій кімнатці. А мої товариші, щоб ви знали більше, — в сусідній. Пам'ятаєте компанію? Щоб не викликати підозри, вони запросили свою співробітницю й успішно вдавали, ніби розважаються. Десь за чверть години оця вродлива пані,— Клубічко показав на фото, — під'їхала до бару. Я сам бачив її. Радий був би з нею познайомитися, вона справді вельми гарна, але подумав, що це не горить, — невдовзі ще зустрінемося. Поки що задовольнився тим, що розпитав про неї у бармена; ходите ви туди з нею, на превеликий жаль її чоловіка, дуже часто… Пані Шашкова підійшла до вас, і ви хвилин п'ятнадцять схвильовано розмовляли. Так чи ні? — Так, — погодився Тихий, — вона була там зі мною. А хіба в цьому є щось зле? — Для її чоловіка напевно, але то його справа, а не моя. Я звелів, щоб оркестр зробив паузу, і мої друзі почули дещо з вашої розмови. Темпераментна пані відразу напустилася на вас, що ви усе зіпсували, давши «їй» можливість поїхати геть, що пані Салачова не сказала вам нічого нового, бо ще у вівторок ви впевнилися, що під Артемідою в Жегушицях нічого не сховано. Відтак випалила: якби, мовляв, з тим старим йолопом можна було хоч поговорити по-доброму! А після благочестивого побажання вибухнула: «В усякому разі, ми мусимо з неї витягнути, де воно насправді. Збирайся, негайно поїдемо до неї…» Хто він, той старий йолоп? Тихий здвигнув плечима: — Я про нього знаю, мабуть, стільки ж, скільки і ви. — Ну я про нього маю деяке уявлення, — відповів Клубічко, — однак сподіваюся, що ви розкажете мені докладніше. — Подивився на Тихого співчутливо й мовив: — Коли б ви знали, як усім цим собі шкодите! Юнак, перед котрим ще все попереду, вплутався до бридкої афери! — Але ж я відмовився їхати з Вєрою, — сказав Тихий. — Згоден, — притакнув Клубічко, — оркестр саме грав таке жалісливе тихе танго, і хлопці почули, як ви відповідали пані Шашковій, що це була б марна поїздка, бо пані Салачова обіцяла, як тільки повернеться до Праги, протелеграфувати вам місця з ролі, котру забула в таксі. Далі ви сказали, що не можете їхати з нею, бо побоюєтеся, що за вами стежать. Але, любий друже, вдумайтесь у ці слова й погодьтеся: вони свідчать знову-таки про вашу брехню. Коли ви сперечалися з пані Шашковою, з вашої уваги випало, що й вона чула на власні вуха, що казала пані Салачова. Тихий вирячив на Клубічка очі, але відповісти не зміг. Той посміхнувся і сказав: — Висновок із цього випливає один: бідолашна пані Салачова прилітала не тільки до вас — у вашій нелегальній квартирі на неї чекала ще й пані Шашкова. — Вона прийшла… вона прийшла туди зовсім випадково… — затинаючись, видушив із себе Тихий. — Випадково, але вельми до речі.— Клубічко поплескав його по плечу й тихо мовив: — Як саме це було? Ви чи хтось інший покликали Салачову до розбомбленої вілли, але чекали на неї обоє; можливо, там вас було більше. Покликали, щоб вирвати з неї якусь таємницю; запросили так, що жінка до смерті перелякалася. Що ви хотіли від неї дізнатися? — Це було… це було… лише кілька слів… — знов видушив із себе Тихий, — Вона мала сказати нам кілька слів. Але навіщо вони — не знаю. Клубічко тихо засміявся: — Та я це знаю й без вас. Для кого — ось що мене цікавить. Вже здавалося, що Тихий от-от розколеться, але він знову лише стенув плечима. І тільки за хвилю мовив: — Моє завдання було суворо визначене: я мав дізнатись од неї лиш ті кілька слів. Нічого більше я не знав. Одверто кажучи, мені було щиро жаль пані Салачову. — Так, — замислено сказав Клубічко. — Це я постараюся запам'ятати, Тихий. Але там був іще хтось, кому її не було жаль аніскілечки. Тихий здригнувся. Клубічко помовчав і докінчив! —І той хтось був «шеф». — Я не знаю, про кого йдеться, — прошепотів Тихий. — Я власне, теж не знаю, вперше почув це слово з ваших уст, — тобто чули мої товариші, ота весела компанія. Ви його вимовили, коли пані Шашкова знов наполягала на вашій подорожі. Ви були в скрутному становищі й сказали, що це має вирішити «шеф». Танго вже дограли, і в барі було тихо. Клубічко хвилю помовчав і рішуче спитав: — Хто він такий, той шеф? Важко дихаючи, як зацькований звір, Тихий знов розпачливо подивився на свого співрозмовника. Відтак погляд його ковзнув по етажерці з Вєриною фотографією і понуро втупився в стіл. — Що, якби ми пустили програвач і запалили різноколірні лампочки? — насмішкувато спитав Клубічко. — Може, тоді ви розповісте? Чого ж ви наче води в рот набрали? — Тихий мовчав. — Ваша кава була добра, Тихий, а ось ваше мовчання — погане. І нерозумне. — Клубічко відкинувся на спинку стільця й глянув на маленьку люстру. — Коли я на вас дивився, — тихо мовив, — то думав: «Цей Тихий зірок з неба не хапає, але крапля глузду в нього є. Тепер він повинен побачити, що вся афера лопає. А може, й лопнула вже». Не виключено, що в криміналці уже лежить повідомлення на моє ім'я: пані Салачова заговорила. Що ж тоді, мій любий? Що буде з вами? Я не зможу підтвердити, що ви призналися, хлопчику. А-я-яй, проґавити таку важливу пом'якшуючу обставину!.. — Тихий затремтів, але мовчав. — То все-таки, співаче, хто цей шеф? Чоловік, якого ви ждали в барі «Колумбія» і який туди не прийшов, мабуть, устиг дізнатися, що тут я, і припустити, що ми за вами стежимо? — Тихий розпачливо озирався, але все ще мовчав. Клубічко зняв з рукава його піджака пушинку, дмухнув, вона полетіла. — Бачите, полетіла? Так і ваша пом'якшуюча обставина, дуже вагома, полетіла, — мовив жалісливо. — Ви мене підвели, й мені вас шкода. І знаєте чому? Хоч ви, мабуть, пройдисвіт, проте я з самого початку почуваю до вас якусь симпатію. А от до пані Шашкової — ні, дарма що вона красуня. Іноді не знаєш, чому тобі хтось симпатичний. Приміром, усе єство моє протестує проти цієї симпатії, але я все-таки її почуваю. Кажу собі: «Він іще хлопчисько, і нікому його відшмагати». Я хотів би вам допомогти, поки це ще можливо. Та ви самі перешкоджаєте мені в ньому, приховуючи, хто був той шеф. — Я нічого про нього не знаю, — сказав тремтячи Тихий, — ніколи з ним не розмовляв. — Ну, ну, — докірливо мовив Клубічко, — принаймні раз ви з ним таки розмовляли. — Ніколи. — Оце так! Мабуть, це була галюцинація. Бо саме тоді, коли ви сперечалися з пані Шашковою, до вас підійшов кельнер і сказав, що вас просять до телефону. Ми не могли почути всієї вашої розмови — зрештою, короткої,— та принаймні за кілька хвилин по тому ви самі розказали про неї. Повернувшись — вельми схвильовані— до пані Шашкової, котра саме допивала коктейль із шампанським, ви сказали: «На тебе чекає шеф». — «Що йому від мене треба?» — спитала вона. Не можна було сказати, щоб вона була спокійна. «Хоче їхати з тобою до Праги». Пані Шашкова позеленіла, але не перечила. Лишень спитала: «А ти?» — «Маю зостатися тут, — відповіли ви, — криміналка вже про мене знає, і шеф гадає, що буде добре, як вона приліпиться до мене». — Клубічко засміявся. — Цей шеф, очевидно, з кебетою. Ми справді приліпилися до вас, але, як бачите, для нас це скінчилося добре. Втім, якщо розмовлятимете з ним, скажіть од мене: він припустився великої помилки. Було б йому від тієї вашої нелегальної квартири самому іти назирці за пані Салачовою, а не доручати це комусь, кого ми ще не знаємо. Хоча, — додав він, — як же він міг інакше? Треба ж було поспішати до Жегушиць — захопити те, про що вам розповіла пані Салачова. Тихий зчудовано дивився на нього, відтак мовив: — Ви справжній диявол. Клубічко захитав головою: — Ні — логіка! Можу ще додати, що в Жегушицях він, видимо, впіймав облизня, інакше не посилав би вас до Ліди спробувати виманити те, чого не знайшов там. Ви хочете спитати, звідки я це знаю? — Клубічко нахилився до Тихого й заохочувально спитав: — То ще раз, юначе, хто цей шеф? — Тихий похилив голову й мовчав. — Тоді почнемо з іншого кінця, — мовив Клубічко й раптом сказав: — Тембр вашого голосу досить низький. Який, власне, у вас голос? — Перший бас. — Бас — мужній голос. Я б сказав — чоловічий голос. Коли я слухаю тенора, то мені здається, що для чоловіка цей голос трохи неприродний. Так само, як контральто для жінки. Але бас… приміром, Шаляпін — який могутній голос! Оперові композитори доручають басам — їй-право, це збочення — ролі вбивць та інтриганів. Я б цього ніколи не робив, у моїй партитурі басові було б одведено найчільніше й найчистіше місце. Ви маєте бас — і це вас повинно зобов'язувати, хлопче. Принаймні скажіть, хто ваш шеф. Той чоловік з канчуком у руці… чому я так кажу? Бо бачив на власні очі, як пані Шашкова підхопилася, тільки-но ви передали його наказ, і прожогом вискочила, немовби боялася, що її відшмагають канчуком, якщо вона ту ж мить не послухає й не побіжить до своєї машини, котра стояла біля таксофона. А він коло нього. Бачите, Тихий, — мовив Клубічко сумовито і скоріше сам до себе, — ми його майже мали вже в руках, повинні були передбачити, що він по вас приїде, й стерегти вулицю. Однак знехтували цим, і коли вибігли надвір, було вже пізно. Авто фуркнуло й щезло в тумані. Це не моя вина, це влаштовували інші, в Празі такого, мабуть, не сталося б. Але не хвилюйтеся, вони од нас усе одно не втечуть, ми знаємо їхню мету. А тепер, — Клубічко лагідно всміхнувся, — поговоріть кілька хвилин ви, бо мені пересохло в горлі. — Ви поводитеся зі мною, як із злочинцем, — сказав Тихий. — Проте в усій цій справі нема нічого кримінального. Даю слово честі, йдеться про зовсім особисту справу. Я не зробив нічого, за що б мене можна було переслідувати. Ви тільки-но сказали, що пані Салачова скоро заговорить. Я знаю це так само добре, як і ви, і спокійно чекаю на її слова. Бо вона вам потвердить: в усьому, що тоді сталося, не було нічого, що давало б вам право поводитися зі мною так, як ви це зараз робите. — Справді? В такому разі мене чекає пенсія, адже я вплутав у цю справу державний апарат. Тільки, гадаю, я ще не піду на пенсію, бо те, що ви чините з пані Салачовою, зветься шантажем! І мета його, по-моєму, за межами приватного шантажу, хоч і він теж карається досить суворо. В цій справі багато підозрілого, і я радий, що ви нічого не знаєте, інакше з вас уже ніколи не вийшов би Шаляпін. І ваші різноколірні лампочки… Ох, який у них був би сумний кінець! — Можу вас тільки запевнити… — почав Тихий, але Клубічко перебив його: — Більше ані слова. Щиро кажучи, мені страшенно хочеться заарештувати вас негайно. Будьте такі ласкаві, ходімо зі мною. — Але ж ви щойно сказали, — з жахом мовив Тихий, — що не заарештуєте мене. — Я цього й не збираюся робити, юначе. Одвезу вас до криміналки, і час покаже, що та як. Тепер усе залежатиме тільки од вас, коли ми вас відпустимо на волю. Тихий слухняно підвівся, але заперечив: — Це незаконно. Клубічко підступив до нього: — Ви справді певні цього, Тихий? Коли так, то доведіть у криміналці, чому мої дії незаконні, й хай заарештують мене. — Він засміявся й поплескав Тихого по плечу. — Та ви, юначе, на це не зважитесь. І знаєте чому? Бо так боїтесь, що страх аж кричить вам з очей. Невинні люди не бояться. Ви пристанете на мою пропозицію не тільки зі страху переді мною, а й перед своїм шефом. Підете зі мною, бачу по очах, ви навіть раді, що вирветеся з лабетів того тирана. І я б зовсім не здивувався, якби ви палко молилися, щоб там, у Празі, схопили шефа і пані Шашкову. У мене все-таки порівняно безпечно. Ідіть попереду, бо такий уже наш звичай: знаєте, на спині очей нема… Будь ласка, не турбуйтесь, я загашу світло сам. 18 У криміналці Клубічка чекав рапорт тішновського патруля про те, що сталося з Лідою. З нього було видно, що Ліда не мала часу телеграфувати Тихому обіцяного тексту, однак він спитав на пошті, чи немає на ім'я співака якої телеграми. Ні… Добре. Трампус уже, напевне, в Празі, а що допитати Ліду, як він сподівався, усе-таки не зміг, то тепер стереже її. Мабуть, чекає в лікарні, коли вона прокинеться. Але тим часом шеф і Шашкова зовсім вільно можуть знову спробувати вдертися до Лідиної вілли й шукати там те, що їх цікавить. Тож Клубічко й телеграфував Костові про ймовірний новий напад, — звідки він міг знати, що телеграма вчасно не дійде… Клубічко задрімав на дивані і став чекати, коли Тихий признається. Він не сумнівався, що це станеться обов'язково, але оскільки часу було обмаль, то вирішив ждати тільки годину, а тоді виїхати до Жегушиць. Тихого завели до камери, та він так налякався, що справді за годину зажадав побачитися з Клубічком. — Ну, як спалося? — приязно спитав той. — Очевидячки, не дуже добре. Даруйте, тутешня обстановка не для майбутніх Шаляпіних; зате тут тихо. Чи не так? — Аж занадто, — буркнув Тихий. — А по-моєму, любий друже, людина ніколи й ніде не знайде цілковитої тиші,— відповів Клубічко. — Бачте, я живу в Празі аж на околиці. Та ще й будинок, стоїть у саду. Справжній вакуум, а не квартира, проте й там, як на мене, не досить тихо, Втім, ви щось хотіли? — Хочу додому. — Додому, — задумано мовив Клубічко. — То вам хочеться додому, юначе? Розумію, розумію. Але щоб я міг пустити вас додому, ви повинні дати мені для цього підставу. Як ви, певне, пам'ятаєте, ми розлучилися не дуже мирно через вашу впертість. — Ви граєтеся зі мною, наче кіт з мишею, і з мене цього вже досить. — Правду кажучи, я відразу подумав, що ви — найслабша ланка в цій історії. Дарма що маєте бас. То що ви мені хочете сказати? — Я все обміркував, — змучено прошепотів Тихий. — Тільки тепер нарешті зрозумів, що — хоч я невинний — був причетний до дечого, і допомогти вам — мій громадянський обов'язок. — Бачите, Тихий, — насмішкувато відповів Клубічко, — я знав напевно, що ви прийдете до мене… Ця заява мені подобається. Громадянська заява. Але оскільки це вже схоже на допит, то я мушу записати ваші дані. Іржі Тихий — ім'я чи псевдонім? — Ні, це моє справжнє ім'я. — Скільки вам років? — У грудні буде двадцять чотири. — Народилися? — В Їчині. — Дуже гарне місто. Імена батьків? — Юлія і Карел. Батько нерідний, прізвище Мюллер. Клубічко автоматично записував і раптом зупинився. — Що робить ваш вітчим? — Він на пенсії, колись був директором школи. Клубічко далі ставив йому запитання, але не думав про них. «Колишній директор школи… І прізвище Мюллер! Ліда якось сказала, що її колишній чоловік має компаньйона, з яким вони шукають і продають козаковські напівкоштовні камені. І того теж прізвище Мюллер, і він директор у відставці. Дивно. І цей директор має пасерба, котрий бере участь у шантажуванні Ліди… Є тут якийсь зв'язок? Побачимо! Скінчивши заповнювати анкету, запропонував Тихому сигарету і ласкаво мовив: — Як ви знаєте, мене найбільше цікавить шеф. Тож чи не скажете про нього щось певніше, ніж досі? — На жаль, ні,— стенув Тихий плечима. — Що стосується цього чоловіка — про нього я не знаю нічого певного. — То, може, знаєте щось непевне? — заохотливо спитав Клубічко. —І не знаю нічого непевного. Лишень здогадуюся, що він стоїть за цією справою, котра мені досі завдавала самих неприємностей. — Хоч здається, — докинув Клубічко, — якийсь час ви гадали, що маєте від неї, крім неприємностей, іще щось? Тихий благально подивився на нього. — Може, ліпше буде, коли я, з вашого дозволу, розкажу все по порядку? — Гаразд, — погодився Клубічко, — розповідайте по порядку. — На жаль, мушу признатися, що з пані Шашковою ми в добрих стосунках. — Ага, в стосунках, які звуться зв'язком? Тихий кивнув. — Але ви не сказали нічого сенсаційного, парубче. У Брно знає це, либонь, кожен. Взагалі про вас подейкують, що ви справжнісінький донжуан. — То не зовсім так, — заперечив Тихий. — Я тут, власне, ні до чого. Бачте, може, цього я й не повинен казати, але жінки просто липнуть до мене. Ну, й пані Шашкова… Щиро кажучи, вона мене сама впіймала. — Цікаво, — замислено сказав Клубічко, — що почуває звір або риба, коли її упіймають… Сподіваюся, ваші почуття були приємніші. — Для молодого ці почуття завжди приємні… Але досить неприємно мати зв'язок, не маючи грошей. Раз у раз треба пригощати, щось дарувати і так далі. А платня — жалюгідна. —Інколи, мабуть, це робить друга сторона, — зауважив Клубічко. — Мабуть. Тільки чоловіки неохоче беруть гроші у жінок. Втім, Вєра нічого не мала. Її чоловік скупий, а що від нього діставала, витрачала на наряди. Бачте, вона велика модниця. Ми обоє весь час прагнули роздобути гроші.— І, гірко посміхнувшись, Тихий додав: — Останнім часом, власне, ні про що інше не говорили. Тож можете собі уявити мою радість, коли днями Вєра прийшла до мене і сказала, що ми могли б заробити купу грошей, і порівняно легко. —І чесно! — зауважив Клубічко. — Це само собою зрозуміло. Втім, коли людина честолюбна, — а я честолюбний, — вона не може й подумати про щось нечесне. «Не бійся, — сказала мені Вєра, — те, чого під тебе хочуть, справжнісінька дрібниця». — «Яка?» — «Ну, любчику, передовсім: чи знайомий ти з папі Салачовою?» Я відповів, що тільки трохи, але вона охоче зі мною бесідувала. Вєра зраділа: «Цього досить, v неділю їдемо до Праги. Чоловік в Остраві, і ми зможемо взяти його машину. Матимеш за це гарні гроші». — «За що, власне? — спитав я. — І від кого?» — «Хай тебе це не обходить, — відповіла вона, — залиш це мені, гріх не скористатися з такого вигідного шансу. Твоє завдання: підеш до пані Салачової на її квартиру, вручиш лист, який я тобі дам, і повернешся з відповіддю до машини, де я на тебе чекатиму». — Так, — мовив Клубічко, — але скажіть, чому для цього потрібні були ви і чому вона не віддала пані Салачовій того листа сама? — Про це я тоді не подумав. Втім, гадав, через те що не була із Салачовою знайома. — Ви не поцікавилися, що то був за лист? — Мені не спало й на думку, що в ньому може бути щось негоже. Я пообіцяв, і відтак ми розмовляли про інше. Листа Вєра дала мені, тільки коли ми приїхали в кінець вулиці на Вінічних горах. Сказала, що чекатиме мене тут. Я спокійно пішов до вілли пані Салачової. — Вона прийняла вас? — Спершу переказала через свою економку, що в неї гості, але я так довго твердив економці, що доконче мушу поговорити з пані Салачовою і що це зрештою забере небагато часу, що вона мене таки впустила. «Не гнівайтеся, що я була до вас нелюб'язна, — сказала пані Салачова, — але з хвилини на хвилину я чекаю своїх звичайних недільних гостей. Що вас привело до мене?» Я на це відповів, що мене попросили вручити їй листа. Пані Салачова прочитала його і відразу порвала. Була в поганому гуморі: «Скажіть тій особі, котра послала вас до мене, що це і є моя відповідь. Нічого від мене не одержить!» Потім підвелася, щоб провести мене, але, мабуть, пожалкувала, що суворо обійшлася зі мною, бо запросила посидіти з нею в альтанці. Ми кілька хвилин розмовляли про наші торішні зйомки, а тоді Салачова провела мене аж до воріт і по-дружньому попрощалась. —І ви повернулися до пані Шашкової? Тихий кивнув. — Я розповів їй усе. Вєра була дуже розчарована, проте не сказала нічого. Ми повернулися до Брно і про ту справу більше не згадували. — Вас, мабуть, не цікавило, чому пані Салачова так розсердилася, що порвала того листа? — іронічно зауважив Клубічко. — А що було далі? Вам ще багато розказувати? — На мій подив, другого дня, тобто в понеділок, до мене знову прийшла Вєра. — Мабуть, то була приємна несподіванка, бо ж пані така вродлива. — Мене здивувала її незвичайна пропозиція. Мовляв, завтра вона кудись їде, це дуже далеко, і хоче, аби я супроводив її. Коли я поцікавився куди, сказала тільки, що зустрінемось опівдні біля театру, а повернемося, мабуть, пізно ввечері. —І ви подумали, що то любовна прогулянка! Тихий здвигнув плечима. — Приїхала по мене по обіді «шкодою» свого чоловіка. Вирядилася по-туристськи: мала на собі комбінезон та високі чоботи. Крім того, в машині я побачив кирку. Коли рушили, сказала, що їдемо до Жегушиць, і, на моє здивування, відповіла: їдемо дещо шукати; знайдемо — одержимо багато грошей, ось завдаток — тисяча. Як тільки добулися до Жегушиць, сказала: шукатимемо в парку пансіонату. Сезон уже скінчився, але парк був одчинений. Я здивувався, побачивши там багато статуй. Вєра їх уважно розглядала. «Що вони зображають?» — спитала. «Якісь алегорії», — відповів я. «Нам потрібна Артеміда. Ти знаєш, яка вона?» Я колись грав в опереті і пам'ятаю, що Артеміда тримає лук і над чолом у неї серпик. Чи то півмісяць, чи чверть. «Ага, мабуть, оця», — показала Вєра на статую з чверть-місяцем над чолом. І оскільки жодна інша статуя цього не мала, я потвердив. Смерклося. Вєра пішла до машини по кирку, а мені наказала стояти на сторожі. Потім викопала статую. —І це ви, джентльмен, їй дозволили! — здивувався Клубічко. — Це ж чоловіча робота. Тихий здвигнув плечима. — Я робив, що вона мені звеліла. — Це нарешті теж чоловіча робота, — всміхнувся Клубічко. — Світ останнім часом багато натерпівся від диктаторів, але найгірше, гадаю, буде тоді, коли з'являться диктаторки. Ну, і що далі? — Хвилин десь так за п'ятнадцять Вєра гукнула мене, щоб я поміг поставити статую на місце. Була роздратована не знайшла того, що шукала. Її настрій не поліпшився і дорогою назад. Коли я спитав про гроші — нервово відповіла, що матимемо їх, коли заслужимо, а це буде, певно, за два-три дні. Відтак знов прийшла через день. Сказала, що вдома їй нема життя, чоловік влаштовує скандали, і вона піде на все, аби цьому покласти край. Але щоб покинути його, треба мати гроші, і от заради цього вона й прийшла. Сказала, що завтра після обіду до мене на квартиру в Пісарках приїде Ліда і цього разу, певно, все закінчиться щасливо — ми нарешті отримаємо гроші. Та я висловив сумнів, бо знаю, що пані Салачова скупа. «Дурненький, — відповіла Вєра, — Салачова не даватиме нам грошей, вона привезе тобі щось таке, що буде не гірше за гроші». Я відповів, що не розумію, чому вона має приїздити до мене й щось мені давати. Вєра розсердилась: коли так, то вона чекатиме пані Салачову в мене і облагодить справу сама. Щиро кажучи, я не вірив у приїзд пані Салачової. Але, на мій подив, вона справді з'явилась у мене на початку шостої. Почувалася вкрай погано, була смертельно бліда і трохи не зомліла. Вера підтримала її, дала щось підкріплююче. — Хвилинку. Ліда не здивувалася, побачивши у вас пані Шашкову? — Навіть не звернула на неї уваги, — відповів Тихий, — можливо, тому що почувалася погано. Коли їй полегшало, мовила: «Пане Тихий, мене спіткало велике нещастя. Ту річ, яку ви од мене вимагаєте, я везла вам, навіть зважилась летіти, аби встигнути. Я все написала на трьох аркушиках, та, уявіть собі, наш літак зазнав аварії коло Тішнова! Я найняла таксі, але в машині мені стало недобре, і я забула в ній сумку з тією річчю». Вєра сказала їй, що вона шкодуватиме за цим, пані Салачова не могла боронитися, бо їй знову стало зле, але відтак мовила: «Обіцяю вам негайно ж повернутися до Тішнова і, коли знайду сумку в таксиста, протелеграфую вам потрібне місце. Якщо ж аркушиків не буде — протелеграфую з Праги. Це лише невеличка затримка. Тільки йому, прошу вас, до того часу нічого не заподійте!» Я умовив Вєру пристати на це, а тоді найняв пані Салачовій таксі. От і все. Клубічко хвилю подумав. — Кому ви не повинні були щось заподіяти до того часу, поки пані Салачова протелеграфує текст? — Навіть не уявляю, — відповів Тихий. — Я про це багато міркував і гадаю, що це шеф довірив тільки Вєрі. — Шеф! — вигукнув Клубічко. — За яку ниточку не смикнеш, щоразу вигулькує він. Правда, поки що в густому серпанку. Ви самі розумієте, що я вірю тільки сотій частині з того, що ви розповіли. Хочете себе вигородити, тож і не кажете про шефа. Проте мені доконче треба знати, хто це. Він обіцяє вам та пані Шашковій гроші, напевне, не з благодійності. Чогось хоче від пані Салачової, з якоїсь причини не показується їй особисто, а вибирає вас як посередників — з мотивів, котрі мені ще не відомі. Розкажіть, що ви про нього знаєте, і я за це обіцяю не тільки відвезти вас на вулицю «Біля Прахарні», але, крім того, — де моє не пропадало! — не згадаю, коли дійде до суду, про вас і, наскільки це буде можливо, про папі Шашкову. Тихий благально подивився на Клубічка: — Розповів би вам геть усе, та нічогісінько про нього не знаю. Ніколи його не бачив, і Вєра теж нічого мені не казала. Розмовляв з ним лише по телефону. Тієї ночі в барі «Колумбія» підійшов кельнер і сказав, що мене хтось кличе до телефону. Озвався незнайомий голос: «Ви пан Тихий з оперного театру?» Я потвердив. «З вами сидить пані Шашкова?» — спитав. А тоді сказав ті кілька фраз, котрі ви уже знаєте. — Гм, — буркнув Клубічко. — Припустімо, я повірив, хоч дивно, чому він попросив покликати вас, а не вашу супутницю, і не сказав, що хотів, безпосередньо їй. Юначе, обміркуйте це ще раз, так примітивно брехати не можна. — Гаразд, я розкажу, що мені відомо, — по паузі неохоче мовив Тихий. — Вєра звідкись його знала. Коли вона дала мені тисячу, я, природно, спитав, де вона її взяла, бо ще вчора Вєра не могла купити светра, на який ласилась. Я наполіг, і вона призналася: гроші дав чоловік, що з ним познайомилася в барі «Колумбія». — Та ну! І за що? — Не за любов, присяглася. Це був аванс за послугу, яку вона йому зробить. — Уявляєте, яка то послуга? — насмішкувато спитав Клубічко. Тихий похнюпився. — Так, промовив ледь чутно. — Я розкажу вам, що знаю про це од Вєри. Той чоловік щось хоче від колишнього чоловіка пані Салачової. Клубічко свиснув. — Цілком можливо, — сказав, — що коли так і далі ніде, пущу вас за кілька хвилин до вашої приємної квартири «Біля Прахарні». — Та коли він спробував це в нього взяти, виявилося, що ту річ Салач довірив своїй колишній дружині. Тепер шеф хоче це виманити в неї. — Може бути, — погодився Клубічко. — Але як у цю справу встряли ви? — Правду кажучи, — відповів Тихий, почервонівши, — у всьому винна моя брехня. Огидна брехня. Якось я похвалився Вєрі, що коли знімався у фільмі з пані Салачовою в Словаччині, вона стала моєю коханкою. — Але ж це ницо! — вигукнув Клубічко. — Якщо не помиляюся, ви назвали себе в плині нашої розмови джентльменом. А джентльмени так не роблять. — Мені соромно. Та Вєрі це надзвичайно імпонувало. Ще б пак, така славетна актриса і… — Годі,— урвав його Клубічко. — Залишається дізнатися, крім іншого, як про це довідався шеф? — Не маю уявлення. Напевно, од Вєри. — Слухайте, Тихий, ви доводите, буцімто були маріонеткою в їхніх руках. Вєра вас упіймала. Але з ваших же слів видно, що ви були господарем становища. То як же це узгодити з тим, що пані Шашкова вами попихає? — Все через гроші. Вони були нам конче потрібні, й Вєра взяла гору, знайшовши спосіб їх роздобути. — Легко, швидко й чесно… — іронічно зауважив Клубічко. — Так мені здавалося. Ну що тут такого поганого, як я відвідаю пані Салачову, а вона мене… — Авжеж, любий друже, тільки я вам чомусь не вірю. Ви тепер кажете: «Я нічого, я співак» — і звертаєте все на пані Шашкову. Це не по-джентльменськи. Але припустімо, що я вам повірив. Яку б ми мали картину? Таємничий шеф не показувався на очі пані Салачовій, боячись арешту. Потрібні були посередники. Як він знайшов для цього пані Шашкову — я ще не знаю, а от вас знайшов тому, що пані Шашкова сказала йому, ніби ви маєте зв'язки з пані Салачовою. А те, що він хоче дізнатись од пані Салачової,— чистісінький шантаж. І ви попали на його гачок. Після цього, звісно, ви не можете жадати, щоб я вам повернув дорогу воленьку. Тихий був пригнічений, але твердив: це все, що він знає. —Іще одна річ, — сказав Клубічко, — коли ви востаннє розмовляли з своїм вітчимом? Тихий закліпав очима, трохи подумав. — Після різдва. Я хотів поїхати до матері на різдво, але не вийшло — був зайнятий у виставі. Дали коротку відпустку аж після Нового року. — Заздрю вам, — мовив Клубічко, — я не мав відпустки вже не пам'ятаю відколи… Та що я хотів сказати: у вашого вітчима тоді не було пана Салача? Не дивіться так зчудовано, юначе, я не ясновидець, однак знаю, що пан Салач і ваш вітчим мають якісь комерційні стосунки. Вам про це нічого не відомо? Тихий похитав головою. — То вам тоді буде цікаво знати, що пан Салач — колишній чоловік пані Салачової. — Я про це не знав, — відповів Тихий. — Ви не знаєте, з ким стикається ваш вітчим? Тихий вирячив на Клубічка очі. — Не знаю, — відповів повільно, — не уявляю. Останнім часом мені мало що відомо про нього. А після різдва бачив тільки бабусю, маму і… — Пані Шашкову! — Так. І пані Шашкову. Поїхала зі мною. Звідки ви знаєте? — Я взагалі нічого не знаю, це мені просто спало на думку. Мої думки — блукачі. Хто це сказав? Здається, месьє Дідро. Просто вгадав. Чому ви взяли з собою пані Шашкову? — Збіг обставин, — змучено мовив Тихий. — Вона посварилася з чоловіком… — Через вас? — Через мене. Втекла з дому. А я вже телеграфував до Турнова, що приїду. От і взяв її з собою. Оселилися в готелі «Централь». — Але з батьками познайомили? — Звичайно. Не могла ж вона весь час сидіти в готелі.— Тихий замовк. — Здається, ви з цього хочете зробити якісь висновки. Але то був тільки випадок. — Ніяких висновків, — відповів Клубічко. — Хіба тільки сказав би: дивний випадок — зустрілися двоє і шантажують пані Салачову з компаньйоном її чоловіка. Чи це, нарешті, не той «старий йолоп», з котрим не можна говорити по-доброму? А його компаньйон — колишній управитель пансіонату в Жегушицях. У тих Жегушицях, що до них виявляла пані Шашкова… і ви (якою мірою ви — досі не встановлено) надзвичайний інтерес— Клубічко засміявся. — Ось бачите, юначе, хай тепер хто заперечить благотворну дію кави. Ви напоїли мене, і я став бадьорий, хоч до того кортіло спати. Бадьорість — це наче струмок, що вигинається між камінням. І коли я вигинався, мені спало на думку: з'ясуй його анкету! І ось я дізнався, що компаньйон Салача — той незнайомий на другому плані історії, довкола якої ми блукаємо, як довкола джунглів, — ваш вітчим. — Ви страшна людина, — простогнав Тихий. — Я цілком порядна людина, принаймні так я про себе думаю. І чимало людей теж так гадають. Але присвятив себе цьому ремеслу. І знаєте чому? Бо народився з мрією творити. А що не маю хисту ні до малярства, ні до літератури, ні навіть до музики, хоч тут, мабуть, найлегше, ви ж бо знаєте: Kapelmeistermusik, то творю в цьому темному закамарку мистецтва. Скажіть: хіба далеко мені до розплутання таємниці? Ні, ви не думаєте! Ну, побачимо. — Нараз обличчя його стало суворе. — Ви думайте, Тихий. Знаєте, вистачило б кількох ваших слів, щоб я міг поставити крапку вже тепер. Зекономили б мені час і сили. Хочете? Не хочете! Тим гірше для вас. Іще одне: ви мені вже не симпатичний. Отже, спробую розплутати все й без вашої допомоги… Але ви ще за цим пожалкуєте. Між іншим — вважайте себе від цієї хвилини арештованим. Коли Тихого вивели, Клубічко звелів негайно з'єднати його з жегушицьким відділенням КНБ. Йому сказали, що, за словами завідувача пансіонату Гоусера, в понеділок надвечір приїхала пані Салачова з празького Національного театру й забажала найняти на кілька днів кімнату. Гоусер з жалем відповів, що сезон скінчився п'ятнадцятого вересня, кімнати вогкуваті, куховарку, прибиральницю й весь інший персонал уже розпущено— тож бажання її вдовольнити він не може. Але пані Салачова все-таки умовила Гоусера: якщо він не вхопив прострілу, то вона теж не вхопить, — і той дозволив їй переночувати. Поки Гоусер з дружиною готували кімнату для актриси, пані Салачова поблукала парком, тоді повечеряла з ними, сказала, що любить вечірні прогулянки й що піде пройтися. Було вже темно, і, знаючи, що після смеркання в пансіонаті небезпечно, Гоусер умовляв її нікуди не ходити. Та вона поставила на своєму й пішла. Гоусери пограли в карти, не думаючи про Салачову, і раптом їм здалося, що з парку долинають підозрілі звуки. Оскільки це було не вперше, крім того, їм давно вже було страшно і в парку, і в пансіонаті, то вони й не вийшли. Невдовзі пані Салачова повернулася, й вони зраділи, що з нею нічого не сталося. Гоусерова провела гостю до покою, дала книжку… Перед дев'ятою, саме коли господарі вже вкладалися спати, пані Салачова постукала. Мовляв, вона не може заснути, передумала тут ночувати й повертається до Праги. Була вдягнена по-дорожньому, в руці тримала валізу, з якою приїхала. Завідувач висловив жаль і сказав, що проведе її до воріт. Пані Салачова категорично заперечила: вона, мовляв, добре знає дорогу і пішла сама. Однак Гоусер на всяк випадок рушив за нею назирці. Вона справді знайшла вихід. Недалечко стояв великий автомобіль з вимкненими фарами. Пані Салачова підійшла до нього, розбудила водія, сказавши при цьому: «Який ви сплюх, Барбароссо, заснете, де вас не постав». Водій взяв у неї валізу, вона сіла біля нього, увімкнув фари, і завідувач побачив на кузові емблему змії Ескулапа. «Ну й ну, — подумав Клубічко, — таж це Соумарчик!..» Тим часом начальник жегушицького відділення вів далі: — Другого дня Гоусер мав їхати до Турнова, а що дружина його боялась залишатись у пансіонаті сама, то взяв її з собою. Повернулись вони аж пізно ввечері і зумисне голосно розмовляли. — Навіщо це було їм, скажіть, будь ласка? — спитав Клубічко. — Ви наче розповідаєте страшну дитячу казку. — З тієї причини, — відповів начальник, — що в пансіонаті від зими діються загадкові речі, і найліпше було б, якби сюди хтось од вас приїхав і допоміг нам розібратися. Мені здається, що це пов'язане із зникненням пана Салача, котрого ми од вівторка марно шукаємо. Клубічко подивився на годинник. — Гаразд, — сказав він, — приїду до вас, мабуть, години за дві: туман, принаймні тут, у Брно, спадає. Хутенько докажіть мені ту пригоду. — Отже, у вівторок, коли Гоусери поверталися додому, їм здалося, ніби хтось никає парком. Запевняли, що бачили між дерев тіні й чули приглушені голоси принаймні двох людей. Ті Гоусери не дуже-то хоробрі. Хоч ми й дозволили йому носити зброю, але замість піти в парк він заліз із дружиною в ліжко і вистромив носа надвір аж у середу вранці. Під час обходу виявив, що хтось викопував якусь статую, — казав, ніби вона зображає богиню Артеміду, хоч потім і закопав її, Крім того, поблизу валялася зовсім нова кирка. Він одразу повідомив про це нас, і я звелів, щоб патруль тричі за ніч проходив парком. Та, мабуть, невідомі пронюхали, о котрій годині приходять наші люди, бо сьогодні вдень патруль виявив, що хтось знову був у парку й знову викопав ту саму статую, тільки цього разу не закопав її, а залишив лежати на траві. — Добре, дякую, — сказав Клубічко, — за п'ять хвилин виїжджаю. Але спершу послав Трампусові телеграму, щоб стежив за Соумаром. 19 Ця здавалося б, незбагненна таємниця почала Клубічкові прояснюватися. Приголомшлива звістка: Ліда з Соумаром поїхала в понеділок до Жегушиць, щось уночі шукали в парку, а тоді повернулася до Праги в Соумаровій машині. «Чому мені Соумар нічого не сказав? Мабуть, Ліда суворо заборонила. З усього випливає: недільні відвідини Тихого так перелякали Ліду, що другого ж дня вона помчалася до Жегушиць і, звичайно, забрала звідти саме те, що Тихий і К° від неї вимагали. Інакше навіщо було їй вирушати в таку далеку путь? Що обрала для цього Соумара — не дивно. По-перше, Ліді потрібна була чоловіча допомога, по- друге, в Соумара машина, а по-третє, він завжди потурав усім її примхам. Чи знав Соумар, у чому справа? Може, Трампус устиг знайти відповідь на це питання. Проте цей телепень міг уже послати мені якесь повідомлення, але, ясна річ, йому кортить усієї слави, не хочеться ділити її зі мною. Хай йому бог помагає, але з усього видно, сяде він на мілке… Мабуть, Ліда залишила Соумара десь чекати, а операцію в парку виконала, сама. — Він зареготав, згадавши, як Ліда будила Соумара. — На цього жерця схоже, починає клювати носом, варто залишити його на п'ять хвилин без сигарети й товариства. Отже, Ліда під покровом ночі, йдучи напевно, викопала ту річ і потім повернулася з нею під крильце свого ангела-охоронця. Однак звідки вона про все дізналася? Треба почекати, поки вона прокинеться. Хоча… — Клубічко згадав, що колишнє подружжя зустрілося на три дні в Жегушицях. Певно, там Салач відкрив їй таємницю, за якою тоді вже полював шеф. — Та, на жаль, я все ще не маю уявлення, про що, власне, йдеться». Він хвильку подрімав у машині, прокинувся — і знову був бадьорий. Тут є ще одна загадка: чому шеф подався до Жегушиць через день після Салачової і шукав щось під статуєю Артеміди? Слово «Артеміда» було підкреслено в тексті, який Ліда забула в сумці, але у вівторок шеф його знати не міг, бо Ліда могла йому сказати це тільки у п'ятницю. Так, справжня крутиголовка! Впорався б із нею швидше, якби не був сонний. Та за кілька хвилин Клубічко вже знов комбінував. «Ясно як божий день», — сказав він собі. Ліда — справжня ящірка. Вона знала, що рано чи пізно муситиме відкрити їм таємницю, але чомусь діяла так, аби збити їх з пантелику. Та річ, яку вони шукають, була схована в Жегушицькому замку або парку, і Ліда її в понеділок забрала. Але, відчуваючи, що за нею стежать, вирішила їх обдурити, викопавши статую Артеміди: мовляв, тепер шукайте! Зрозуміло, там нічого не було. Отже, це сталось у вівторок. А далі в історії антракт — до п'ятниці, коли вночі хтось удерся до її вілли, і це теж Ліда хотіла від нас приховати. Невідомі прийшли по потрібну їм річ. Та, не знайшовши, вранці поставили Ліді ультиматум. Це подіяло на неї так, що вона стрімголов полетіла — полетіла! — до Брно, ладна виказати Тихому основне повідомлення, яке відмовилася виказати йому в неділю. Чому? Певно, якась настанова була в акварелі, котру в альтанці знайшла Трекова: не тямлячи себе, Салачова зважилася летіти! Летіти! До Тихого. А перед тим була в лікарні у Соумара й позичила багато грошей. Видимий шантаж. Однак йшлося не тільки про гроші, а й про роль. А тепер найзагадковіший момент. Ліда пообіцяла Тихому протелеграфувати те, чого бракувало в ролі. Але слова не дотримала. Чому? А чи хотіла взагалі його дотримати? Чому сказала везти її до Соумара? Сподівалася на його допомогу? Чому погодилася, щоб асистент Пулпан приспав її? Чому після її від'їзду з Брно було вчинено новий напад на Артеміду? Суцільна загадка. Невідомі там нічого не знайшли, і логічно, що вони дошукуватимуться схованки будь-що, а оскільки Ліда спить у лікарні, спробують — а може, вже й спробували — знов удертися до її вілли, щоб знайти те, що шукають. Якщо ж їм відомо щось про Соумара, спробують напасти й на нього. Тим часом доїхали до Турнова, і Клубічко звелів зупинитися біля пошти. Вона була зачинена, але есенбак покликав телеграфіста, і Клубічко знов наказав Трампусові пильнувати за Соумаром. 20 Відтак поїхав до Жегушицького пансіонату. Спершу поговорив з паном Гоусером, в котрого душа сховалася в п'яти, заледве він побачив машину КНБ. Однак він усе-таки гукнув дружину, щоб зварила кави. Кава була схожа на рідину, яку дають у лікарнях, зате до неї Клубічко отримав три великих солодких пиріжки — домашні, смачні. Тоді пішли до канцелярії. — Почалося це після Різдва, — почав Гоусер. — Сезон у нас кінчається п'ятнадцятого вересня й починається в середині травня, бо кімнати великі, і їх не можна натопити. Крім того, тягне з парку вогкістю. І це ще не все. За загорожею — поле, а де поле, там і миші. Після жнив їм нічого їсти, і вони переселяються до замку — аж до весни, коли зазеленіють лани. Тому пансіонат ми зачиняємо. Але цього року в січні до мене прийшли з КНБ — тут, мовляв, засновується відділення. Тут є два незаселені будиночки, і один з них хотіли взяти під відділення та буцегарню. Та оскільки відділення планували відкрити аж у квітні, районний національний комітет домовився з нами, що доти КНБ розміститься в пансіонаті. — Кому належав цей замок? — Цзернінам, — одповів Гоусер. — Люди через кілька днів прийшли до мене: мовляв, або нас лякають, або тут кояться дивні речі: в замкнених кімнатах чути кроки. Якось хлопці вдерлися до однієї кімнати на першому поверсі — нікого, тільки вікно навстіж, а під ним сліди, що губилися на газоні в парку. Іншим разом кроки пролунали на горищі. Воно теж замкнене. Коли відімкнули, знайшли сліди чоловічих ніг. Відтоді один есенбак постійно ходив навколо пансіонату. —І не заскочили нікого? — спитав Клубічко. Гоусер похитав головою: — Гадаю, цьому не надавали належного значення — тут же нічого не зникло. Я пропонував улаштувати генеральний обшук, прочесати довколишні ліси, але мене не послухали. Мовляв, не варто, шкоди ніякої не заподіяно. —І справді не заподіяно? — Наскільки мені відомо — ні. Згідно з інвентарною книгою, не зникло нічого. Той чоловік або ті люди шукали щось певне, а на інше не звертали уваги. Тут є дещо цінне, приміром, старі замкові меблі, які ще не передано Фонду національної відбудови. Я не дуже на цьому знаюсь, але є тут, приміром, рідкісне англійське крісло часів Ренесансу, кілька старовинних секретерів XVIII століття, а в коридорі в шафах сила-силенна різноманітної коштовної порцеляни. Коли відділення КНБ переїхало до впорядкованого будиночка, тобто коли замок практично зостався без охорони, ті люди полишили кімнати й горища і зосередили свою увагу на підвалах. А оскільки там нема нічого особливого — хай собі, думаю, нишпорять. Чоловік я не такий хоробрий, щоб зважився піти туди, відверто кажучи, ні за що ні про що… — Але щось же там, певне, було, інакше чого б вони там нишпорили! — Було там тільки вугілля, — відповів Гоусер, — та воно їх не цікавило. — Як ви це все можете пояснити? — Видно, тут хтось щось шукає. Спершу я подумав, що то Цзернінові люди, які щось закопали перед націоналізацією, але потім сказав собі: ті знали б, де воно заховане. Шукають у радіусі майже кілометра — отже, тільки здогадуються про криївку. А Цзерніновим вона була б відома напевно. Хтось, мабуть, почув, що в замку і в парку є щось коштовне — тож обшукує кожен закуток і не заспокоїться, доки не обникає геть усе. Але скажіть, як то мені було чути щодня підозрілий шурхіт то тут, то там? — Так, приємного тут мало, — погодився Клубічко. — Хочу все сказати ще про одну обставину. Десь у кінці лютого це припинилося. Ми вже подумали, що матимемо спокій, та раптом почалося знову, і саме тоді, коли до нас приїхали перші відпочивальники. Так наче той чоловік спочатку покинув шукати, переконавшися, що нічого не знайде, а тоді одержав нові інструкції й заходився знову… Це сталося за кілька днів після зелених свят. Клубічко замислився. Кілька днів після зелених свят… На зелені свята тут побувало колишнє подружжя Салачових. — Що означає «кілька днів»? — Ну, мабуть, через днів п'ять після приїзду перших трьох відпочивальників. Спочатку все було гаразд, але потім вони почали помічати, що хтось порпається в їхніх речах, коли вони гуляють у лісі. — Може, ваш персонал? — Наш персонал складався тоді з одного кухаря. Був це якийсь Харват, зріст — метр вісімдесят п'ять, а важив сто десять кілограмів. Ми його звали «гуляшевий танк». Якби він хотів кудись залізти, то там гуркотіло б, як перед грозою. І ще працювала прибиральниця, чесна жінка, й підозрювати її — гріх. — Авжеж, авжеж, — потакував Клубічко ніби до себе, — я дуже неохоче підозрюю людей, але, пане Гоусер, чи не здається вам, що саме прибиральниці то найбільше з руки? — Щось поцупити? Та мабуть. Однак у тім-то й справа, що вона ніколи нічого не брала. Відпочивальники ніколи не помічали пропажі, не пропала навіть зубна паста, начебто хтось тільки оглядав меблі в покоях. Зрештою, ми цю жінку взяли саме тому, що добре її знали. — Вона мешкає тут, у Жегушицях? — спитав Клубічко. — Ні, вона з Турнова. Дружина директора школи Мюллера, що на пенсії. Бачте, пенсії їм не вистачало, крім того, вони допомагали синові, котрий тільки почав виступати в театрі у Брно. То вона в нас підробляла. — Сина звати Тихий. Чи не так? Я його знаю. Це порядний хлопець, але гадаю, що йому потрібно багато грошей на одяг та білизну. —І на жінок, — додав Гоусер, — принаймні так подейкують. — Тоді зрозуміло, що його мати… Пам'ятаєте чудову баладу Неруди про материнське серце? Але що було далі? — Я знов подзвонив у КНБ, допитали Харвата й Мюллерову, переглянули їхні речі, хоч відпочивальники були проти, бо любила обох. Але не з'ясувалося нічого, крім того, що хтось шукав не тільки в кімнатах, а й на горищах і в підвалах. «Хлопці, сказав начальник, — коли ми вже сюди прийшли, то обдивимось усе докладно». Так вони дійшли до глоріету,[Відкрита альтанка (франц.).] куди ніхто не потикався, бо він міг обвалитись, — там теж хтось копав під камінною підлогою. Відчинили й каплицю, замкнену од квітня сорок п'ятого року, і, знаєте, з'ясували, що й тут уже хтось попорядкував: шукав у вівтарі й під ним, копав у кількох місцях на криласі, розрізав навіть міхи й залазив в орган, не полінувався навіть обнишпорити вежу каплиці. Потім пішли до колишньої оранжереї. Вона стоїть давно пусткою, водогін заржавів, але й там розбили казан, певно, шукали і в ньому. — Чим це скінчилося? — спитав Клубічко. — Як звичайно, склали протокол, і начальник звелів, щоб до пансіонату щодня навідувався патруль. Тільки пані Мюллер образилася, коли обшукали її речі, й пішла од нас. — Нічого дивного, — сказав Клубічко, — дружина колишнього директора школи! Бачте, в душі вона й досі — пані директорова. А тут, на тобі, прибирай… У Турнові, де її кожен знає, вона б цього не робила, еге ж? Іще одне запитання, пане Гоусер. Що із Салачем? Адже він тут був управителем років шість-сім. На його місці мене б мучила ностальгія, і я час од часу приїздив би сюди. — Яка там ностальгія, в нього були зовсім інші турботи, — відповів Гоусер. — Відколи я тут, він завітав сюди тільки раз і то як гість своєї колишньої дружини, славетної актриси. — Що ви кажете! Може, вони тут помирилися? — Цього б я не сказав, — посміхнувся Гоусер. — Жили на різних поверхах, разом тільки їли і то, наскільки я помітив, мовчали або сварилися. Якось я здалеку побачив їх у парку. Вони сиділи на руїнах мініатюрного млина й дуже сварились. Я швиденько пішов собі геть. — Я вчинив би так само, — зауважив Клубічко. — Авжеж, подружні сварки вельми неприємні, а сварки розлучених чоловіка й жінки — певно, справдешнє пекло. Прощаючись із завідувачем, Клубічко сказав, що, на його думку, Гоусер матиме тепер спокій — загадкові пошуки, либонь, пересунулись в інше місце. Відтак поїхав до Арноштова. Це село — власне, єдина довга вулиця, одна частина котрої спадає круто вниз, у долину, улюблене місце туристів, бо схожа на альпійське передгір'я, тоді як друга — звичайнісіньке шосе, що кінчається на Звічині. Біля шосе стояв двоповерховий заїзд «У Златніків» із залою та кухнею внизу й двома кімнатками на другому поверсі, в яких мешкав Салач. Поряд був будиночок відділення КНБ. Патрульну службу несли двоє; мудріший був, певно, на об'їзді, бо другий нічого до пуття не знав: не бачили, мовляв, Салача од вівторка, тому й не могли його повідомити, що хтось до нього вдирався. — Як ви про це довідалися? — Аж уранці, коли пані Златнікова пішла на горище й побачила, що двері до квартири Салача відчинено навстіж. Клубічко звелів покликати господиню. Про напад вона не знала нічого, бо майже цілий день копала картоплю. — Хто ходив коло клієнтів? Сюди хтось навідується? — Навідується, і чимало, а ходить коло них бабуся, наточує їм пива, приносить сардельки і хліб. Більш нічого тут не дістанеш. Бабуся стара, за всіма не встежить, і котрийсь або ж котрісь легко могли зійти на другий поверх, де мешкає Салач. Він сам прибирає свої кімнати, сам варить їсти на спиртівці; звичайно рано-вранці йде і повертається аж уночі, а бува, й за кілька день. Клубічко попросив провести його до квартири Салача. Більша кімната — спальня з усім необхідним, у другій — кілька полиць з козаковськими камінцями. Що до першого покою хтось удирався, не могло бути ніякого сумніву: письмовий стіл зламано, шафу теж, на підлозі валялася одіж та білизна господаря. Між розкиданими речами лежало також кілька акварелей, які зображали велику плакучу вербу на березі ставка, біля якого припнуто човен. Невдовзі з обходу повернувся есенбак, котрий, на щастя, цікавився цим випадком більше, ніж його товариш. — Я підозрюю, — мовив Клубічко, — що Салача просто викрали. Він вам не казав, що за ним хтось стежить? Стражник похитав головою: — Не казав нічого. Бачите, він був неговіркий, якийсь нещасний, завжди хворів. Залізав під перину й пив якийсь відвар, що його сам готував. — Поблизу не вештались підозрілі особи? — Тут весь час хтось вештається, люди ходять у ліс по гриби або приходять до пані Златнікової, котра продає з-під поли яєчка й масло. Оскільки нам вона продає теж, ми на це заплющуємо очі.— Трохи помовчав і потім додав: — Одного разу, коли я їхав велосипедом додому, повз мене промчав чудовий автомобіль «тудор», котрий вела дуже гарна жінка. В машині сидів Салач, а біля нього ще хтось, та розгледіти його не пощастило, бо я задивився на красуню. Коли за вечерею я спитав Салача, з ким це він їхав, той неохоче відповів, що це був син приятеля з дружиною. Відтоді минуло три чи чотири тижні. Більше вони тут не показувалися. На Салачевому столику стояла картонна коробка, вистелена блакитним папером; у ній лежало зо дві дюжини різних напівкоштовних камінців. — Це було його ремесло, — пояснив стражник. — Останнім часом торгувалося йому погано, і він вирішив, що вигідніше продавати не окремі камінці, а колекції. — Гарні, нічого не скажеш, — мовив Клубічко механічно, бо думав про зовсім інше. Так, центр усього — Салач. «Той старий йолоп, з яким не можна говорити по-доброму», знав якусь таємницю і людей, з яких Клубічкові відомі Тихий та Шашкова. Спочатку вони хотіли з ним поладнати мирно, а коли пін відмовився — обшукали квартиру; не знайшовши нічого, потягли з собою. Він не витримав і сказав, що довірив таємницю своїй колишній дружині. Тоді вони поставили їй ультиматум; і зараз, у ці години, може, вирішується, житиме Салач чи накладе головою. Проте цілком можливо, що він їм усе розказав. Це мало бути щось важливе — але що, що? Замислений Клубічко вернувся до шинку. Вахмістр показав на стіл і мовив: — Оце постійне місце пана Салача. Клубічко сів за стіл і мимохіть помацав під столом. Шухляда. Весь напружився. Відсунув і знайшов папірець. «Лідо, сьогодні він знову прийшов до мене. Сказав, що це формули виготовлення речовини, наполовину легшої і вдвічі ефективнішої, ніж синтетичний бензин. Запропонував мені десять відсотків чистого зиску й сказав, що ми могли б заробити мільйони…» На цьому запис уривався. Певно, це була чернетка листа без дати, котрий Салач хотів послати або послав Ліді. Може, він писав це саме того дня, коли його викрали. Клубічко сховав папірця до кишені й сказав начальникові патруля: —Їду до Турнова. Пана Салача, певне, кудись затягли й, цілком можливо, не дуже далеко. Я подзвоню до Праги, хай вам сюди пришлють оперативну групу; прочешете всі довколишні ліси. Питайте скрізь, чи не бачили люди «тудора», за кермом якого сиділа вродлива жінка. Оскільки група прибуде не відразу, телефонуйте до Ічина, Двора-Кралове та Бєлограда, щоб прислали сюди людей. Звертайте увагу на кожну хату, на кожну будку, шукайте в кущах, шукайте геть скрізь. І попрощався з ними. Йому здалося, що головне він уже розплутав. Ідеться, звичайно, не про новий винахід, не про речовину, ефективнішу за синтетичний бензин, а що це таке — дізнаємося, коли поталанить. Але що сюди вплутано всю родину колишнього директора Мюллера — це поза сумнівом. Правда, прямих доказів ще нема, однак те, що він послав свою дружину прислужувати в Жегушицькому пансіонаті і вплутав в аферу сина та його коханку, свідчило, що всім верховодить він. Сам? Заради себе? Навряд. Головний тут, мабуть, той таємничий шеф, котрий зв'язався з Мюллером, знаючи його торговельні і дружні стосунки з Салачем. А може, знов узяти в роботу Тихого, якого везли в іншій машині? «Ні,— вирішив Клубічко, — почекаю ще трохи; гратимуся з цими трьома членами родини, як фігурками на шахівниці. Під час розстеження нема нічого дійовішого, ніж те, що театрали звуть пострілом. Викличу Тихого тоді, коли він цього не сподіватиметься». Клубічко звелів їхати до Мюллера. Колишній директор школи, ще міцний чоловік з гарним сивим волоссям і рожевуватими щоками, жив у добрячому двоповерховому цегляному будинку поблизу курорту Седмігорки. Коли Клубічко відрекомендувався йому й сказав, чого приїхав, він майже не здивувався. — Сідайте, будь ласка, — промовив, оговтавшись, — це для мене честь, що мною зацікавився такий славетний чоловік… Клубічко вклонився: — У нашій непоштивій Празі на таке звертання відповідають: «Лишіть це при собі!» Я тут, і годі. — Я вже давно чекаю, що хтось навідається і до мене в справі нещасного Салача, — знов уклонившись, сказав Мюллер. — Як раніше казали, всі дороги ведуть до Рима, так усі Салачеві дороги повертають до мене. Втім, про нього вже питали, але я міг відповісти те саме, що й вам: на жаль… — Нічого про нього не знаєте? — спитав Клубічко. — Тиждень, пане начальник. — Цей титул уже не годиться, пане директор. Та це байдуже, а от те, що ви нічого не можете сказати про нього… Усі-бо знають, які ви гарні компаньйони. — Кажіть точніше: були доти, доки він не переїхав до Арноштова. Хоч наші особисті зв'язки на цьому не порвались, але про торгові не може бути й мови. — В його очах майнув якийсь блиск, і він суворо додав: — Пан Салач мене трохи обдурив. Ми з ним познайомилися, коли він був у скруті, і я, бажаючи допомогти, відкрив йому таємницю Козакової гори. Там є місця, де майже напевно можна знайти напівкоштовні камінці, чудову яшму, агати й хризоліти, — я в основному цікавився аметистами, а є місця, де не знайдете нічого, хіба кілька шматків халцедону. Однак він мало що вартий з торгової точки зору. Та є там такі місця, де вам серце затьохкає від радості — камінець біля камінця, часто й гарні, великі. Так от, коли я побачив, як Салач бідує, вирішив йому допомогти. Однаково мені самому на тій горі нудно. А він мені сподобався. Був сумний, проте культурний співрозмовник, чудово розказував про стару Угорщину, про Відень — побачив світу, і, хоч мав хворі нирки, день із ним минав непомітно. Я поступово показав йому місця, де є камінці. Бачте, це наче гриби. Пройдете чимало — і не знайдете нічого, а тоді на маленькій галявині назбираєте повний кошик. — Може, хтось назбирає,— перебив його Клубічко, — я б напевно не знайшов жодного, хоч би навіть довели мене до едему грибів. Якось я вдарив палицею по грибу, а люди мені: «Поглянь, чоловіче, це ж гарний гриб!» А я гадав, що то порхавка. — З камінцями теж, як з грибами, — вів далі Мюллер, — але вам треба було б трохи знатися на мінералогії. — В ній я теж тямлю, як баран в аптеці,— сумно мовив Клубічко. — Я взагалі непрактичний чоловік: відкриваю консерви — неодмінно поріжуся. — Зате ви тямите в чомусь іншому. Скажу вам, коли пан Гейтманек розповідав мені про ваші звитяги, я подумав: «Ні, йому до рук я не хотів би попасти!» — А тепер попали, — засміявся Клубічко. — На щастя, як далекий свідок. То що ви казали про якогось пана Гейтманека? Одного Гейтманека я знаю — це композитор. — Його я й мав на увазі. Він-бо родом звідси і, як приїздить сюди, навідує мене. Останнім часом це було досить часто. Найняв у заїзді на Грубій Скалі кімнату і творив там «Сюїту з чеського раю». — Так, так, а мені він про це не сказав. Чому б це? Салача він теж знав? — Навіть дуже добре. І колишню його дружину теж. Клубічко з інтересом слухав. — Та вернімося до цього поганця Салача… Одного разу я запропонував йому (скоріше із співчуття, ніж із потреби): шукатимемо камінці разом, їх шліфуватиме порядний чоловік, а тоді продаватимемо і виторг ділитимемо з розрахунку два до одного. Угода, як бачите, для Салача вигідна, він мав добрі гроші. Якийсь час усе було гаразд, але потім я довідався, що він порушує умову. Можна сказати, обдурює мене. Ходив на гору сам (я хворів на бронхіт) і знайшов нове рясне родовище. Згідно з домовленістю, ми повинні були ділити все, хто що знайде, та Салач ці поклади від мене приховав, а камінці забрав собі. Мало того. Раптом він виїхав з Турнова — мовляв, тут усе дорого, й Турнов вадить його здоров'ю. Він обрав Арноштов. Ну, щоб це село, де майже весь час дощить, сприяло будь-чиєму здоров'ю, я б не сказав. Тільки нещодавно я довідався, чому він так учинив. Заради шліфувальника. — Ага, шліфувальника, — мовив Клубічко. — Так, пане. Салач подумав, що тутешній шліфувальник, котрий працював зі мною багато років, викаже мені це родовище. А він познайомився на Звічині з чоловіком, який теж умів шліфувати. Салач уклав з ним угоду. Звідки мені стало все відомо? Як то кажуть, шила в мішку не сховаєш. Я запропонував дирекції нової школи у Франтішку купити в мене камінці, а мені на те: «Ми вже купили в Салача». От тобі й маєш! Однак я не тільки пересвідчився, що він таємно ходить на мої, так би мовити, ловища на Козакову гору, а й відкрив інші, які од мене приховав. І це ще не все. Я вже старий, консервативний чоловік, а він придумав нове: продавати не окремі камінці, а складати колекції з усіх козаковських мінералів. Їх справді купували краще. Зрозуміло, я припер його до стіни, бо не звик мовчати, коли мене ошукують. Вій виправдувався тим, що мав великі витрати, що на лікування йшло багато грошей, що йому знизили пенсію — словом, нічого іншого не лишалося, щоб якось звести кінці з кінцями. Мені було його шкода, я сказав: «Ну, гаразд, забудьмо про це», — і після того він знов час од часу до мене приходив. — Оце його зникнення — для нас справжня халепа, — мовив по паузі Клубічко. — Шукай у горах чоловіка, який, може, не хоче, щоб його знайшли!.. Якби я мав про Салача якесь уявлення, то, може б, відштовхнувся від чогось… — Уявлення про Салача, — задумано сказав Мюллер. — То не проста справа. Він, знаєте, був мовчун, коли йшлося про його особисте життя. Дещо мені відомо, але небагато, та й це насилу витягнув з нього. Спочатку він розповів мені про колишню свою службу в Жегушицях. Обіймав там посаду управителя, коли почалася війна. В замку йому подобалося, хоч там було холодно й вогко, і це шкодило його хворим ниркам. Розказував, як у сорок п'ятому організував революційний загін, щоб захистити замок і славетний парк, як їздив до Праги, щоб замок потрапив у надійні руки, як потому розчарувався, дізнавшись, що Прага вирішила перетворити замок на будинок відпочинку, а тоді на пансіонат. Салачу запропонували, аби він залишався там, та уявивши, яких сил коштуватиме йому перебудова, попросився на пенсію. Саме тоді приїхав до Турнова, й ми з ним познайомились. — А послухайте, пане директор, — ніби між іншим спитав Клубічко, — чи був Салач у вас коли-небудь із Гейтманеком? — Разів зо два, — одказав Мюллер, — та пана Гейтманека більше цікавила моя дружина. Бачте, вона знає багато тутешніх пісень, от і співала йому на Грубій Скалі. — Щось я не розумію. То вона до нього їздила? — Ні, вона там куховарить — так би мовити, годує пана Гейтманека. Не тому, що я сам її не годен прогодувати, їй потрібні гроші для сина. То вона там підробляє. — Ви знали, — перебив Клубічко, — що Салач був одружений? Мюллер кивнув головою: — Дізнався про це зовсім випадково. Якось до мене прийшла вродлива пані й захотіла купити гарний аметист. Салач був у мене. Коли вона пішла, він сказав: «Знаєте, чому я не міг розтулити рота? Бо ця пані надзвичайно схожа на мою колишню дружину. Тільки та була вродливіша й набагато інтелігентніша». І знов замовк. Але тут до нього причепилася моя жінка. Ви ж розумієте, що то значить сказати при жінці про іншу — вродливу й інтелігентну. Чим скінчився цей турнір, ви здогадуєтесь — вона витягла з нього найголовніше: що він розлучений. — Я дещо про це знаю, — перебив його знову Клубічко. — Зі своєю дружиною він познайомився в Загребі, її там якраз прийняли до театру, а Салач був касиром філії тамтешнього продовольчого банку. — Так. Обоє скучали за батьківщиною, і це їх зблизило. Потім вони побрались і, як принаймні запевняє Салач, жили мирно, навіть щасливо. Та їх усе-таки не минула лиха година. Хорватією саме подорожував відомий празький критик Шимачек, зайшов у Загребі до театру й написав до празької газети, що талановита чеська артистка виступає в Загребі. Відтак до Загреба приїхав Ярослав Квапіл і — щоб не забирати у вас часу — їй запропонували ангажемент у Національному театрі. Що було далі, знаю лиш приблизно, бо Салач описував нам те, мабуть, тричі, проте щоразу інакше. Найімовірніше було ось що: Салач доклав усіх зусиль, щоб його перевели з філії до празького банку, але марно. Деякий час вони зустрічалися під час відпустки у Бідні, та одного чудового дня ця панійка заявила, що їхній шлюб, на жаль, був помилкою, і попросила дати згоду на розлучення. Салач якийсь час опирався, тоді вона сказала, що любить іншого. Він, мовляв, не хотів стояти на заваді їхньому щастю й погодився. Коли вибухнула друга світова війна, банк мусив ліквідувати загребську філію, Салач повернувся додому і влаштувався в Жегушицях. Запевняв мене, що відтоді, як вони розлучилися, навіть не писали одне одному, і він взагалі викинув її з голови. Але мені здається, що це неправда. Клубічко слухав мовчки. —І знаєте чому? — вів далі Мюллер. — Бо якось обмовився, що зустрічається з нею, коли буває в Празі. Він їздив туди замість мене, — я вже подорожувати не здатний, — раз на два місяці, відвозив товар. Ми постачаємо також і Фрічеві. Ви його, можливо, знаєте. — Знаю, — кивнув Клубічко, відчуваючи, що незабаром дійде до суті.— Чом ні! Це ті чудові блискучі камінці? — Здебільшого. Звісно, ви б їх у мене придбали за півціни. Тож під час тих мандрівок Салач завжди зупинявся в готелі «Беранек» і по телефону домовлявся з нею про побачення. — Чого? Може, щоб шантажувати? — спитав Клубічко. — Скоріше тому, що нудьгує. Інколи бачу в газетах її портрети — о, то вродлива жінка. Я б за нею теж нудьгував. Сказати вам, як я це собі пояснював? Пані Салачова не хоче мати з ним нічого спільного, але, з другого боку, вона така добра, що іноді з ним розмовляє. Якісь стосунки між ними, напевно, були, — замислено мовив Мюллер, — і, відверто кажучи… ви тільки уявіть собі… Тут — підстаркуватий невідомий чоловік, котрий, як, мабуть, кожен із нас, володіє скарбом — спогадом про красуню, що колись любила його. Там — жінка, яка знає, що зіпсувала йому життя. — Кохання, — зітхнув Клубічко. — Еге. Щось таке. Він її не може забути, і вони час від часу зустрічаються. Салач, певне, ніколи не відмовлявся від думки знов зійтися з нею, але розумів, що для цього має її чимось засліпити. В цю хвилину Клубічко вже хотів викреслити Мюллера із списку підозрілих, але мовчав і напружено слухав. — Звісно, це лише здогад, бо Салач, як я уже вам казав, неохоче розповідав про себе. Проте якось, саме перед зеленими святами, він приїхав до Турнова, і — схоже було — тільки заради того, щоб похвалитися нам, тобто моїй дружині і мені, що зустрінеться з пані Салачовою на свято в пансіонаті в Жегушицях. Признався: влаштував це пан Гейтманек. Я сказав йому, що про Жегушиці тепер тут багато різних розмов. Салач посмутнів і мовив: «Так, хтось там щось шукає, і його не можуть зловити». Тут увійшла моя дружина, і він їй теж похвалився, що пані Салачова приїде до Жегушиць, аби зустрітися з ним. «Може, вона хоче до вас повернутися?» — спитала дружина. «Про це не може бути й мови, — відповів Салач, — нині вона відома чеська артистка, а я…» Він останнім часом дуже змарнів — ми гадали, що через хворобу нирок. Та, можливо, були й інші причини. За хвильку я спитав його, як він пояснює ті події в Жегушицях. Він стенув плечима й раптом прохопився, що це прокляте місце трохи не коштувало йому життя. Я не маю звички прискіпуватись до людей, аби розказали те, що хочуть приховати, але, мабуть, саме тому, що я мовчав, Салач почав розповідати. Клубічко відчував, що ось-ось торкнеться таємниці. — Звучало це романтично, — вів далі Мюллер, — але було цілком можливе. Сталося це в самому кінці війни, здається, сьомого травня сорок п'ятого року. В Жегушицькому замку давно стояли німці. Туди з розбомблених міст звозили вагітних жінок. Салач там був тоді управителем. П'ятого травня, розказував він, приїхало кілька великих вантажних машин, забрали майбутніх матерів і кудись повезли. Відразу ж другого дня до замку прибула велика автоколона СС. Десь опівночі на мотоциклі примчав зв'язковий і звелів Салачу покликати офіцера. Про що вони говорили — невідомо, але того ж дня Салач почув, що повстали сусідні села, в лісах скрізь партизани, наші й радянські, влаштовують на шосе завали — хочуть ту автоколону перехопити. Коли зв'язковий поїхав, офіцер гукнув Салача й звелів йому показати підвали, а потім вигнав геть. Тільки-но розвиднілося — примчав ще один мотоцикліст, і невдовзі офіцер наказав сурмити тривогу. Здавалося, можна було вільно зітхнути, та Салача привели до офіцера, і той наказав: «Ви поїдете з нами». Салач злякався: чи не збираються німці дорогою вбити його, підозрюючи, ніби він знає, що офіцер робив у підвалах? Його справді посадили в машину й приставили до нього головоріза з СС. Салач потерпав. Німець кожної хвилини міг вистрелити йому в потилицю. Та в першому ж лісі нацисти наткнулися на завал; коли вони вискочили з машини, щоб його розчистити, наші почали стріляти. Есесівець, котрий сидів за Салачем, дістав кулю відразу. Офіцера теж вбили. Постріляли, мабуть, усіх з тієї колони. Салач заліз у машину й так урятувався. Коли стихло, вернувся до замку, але спокою не давала думка, чому нацисти хотіли його позбутися і чому офіцер звелів, щоб він показав їм підвали. Салач почав нишпорити в підвалах і в одному побачив свіжу землю. Вигріб шкатулку. Думав — у ній скарб, коштовності, яких нацисти нагарбали, але, на свій подив, знайшов лишень олов'яну скриньку з написом німецькою мовою: «_Чорна_зоря_», а в скриньці зо двадцять аркушиків незрозумілого, видимо, закодованого тексту. Переважно складався він з низки формул, яких Салач не міг збагнути. — Чи не здається вам, що він повинен був це віддати властям? — спитав Клубічко. Мюллер здвигнув плечима: — А де тоді були власті? Так він мені відповів, коли я йому сказав те саме. Адже вся державна машина розпалась, і тільки подекуди вигулькували люди, котрі мали добрі наміри, та знань і досвіду їм не вистачало. Це була основна причина, чому він не віддав скриньку властям. Вирішив чекати слушного часу, переписав собі все, а оригінал заховав. — Не сказав куди? — Мені сказав. Налаштувавшись покинути Жегушиці, викопав уночі в парку статую Артеміди і під нею сховав шкатулку. Але то була не остання її криївка. Дізнавшись, що в Жегушицях хтось чогось дуже дошукується, Салач таємно викопав і сховав її в іншому місці. А де — не сказав нікому, лишень своїй дружині, коли цього року зустрівся з нею на зелені свята. Принаймні мені сказав, що признається тільки їй. Клубічко довго думав про ці загадки, а Мюллер тим часом вів переговори з замовником. Дещо було зрозуміло. Нацистський офіцер кудись віз важливий документ. Та, зрозумівши в Жегушицях, що може не провезти його розбурханою країною, сховав у підвалі замку, гадаючи або самому повернутися, коли все втихомириться, або когось послати. Документ сховав, а сам невдовзі наклав головою. Та, певне, когось у Німеччині дуже цікавили ті папери, він багато років дошукувався і нарешті дізнався, де вони. Довірені люди почали нишпорити. Впевнились у причетності Салача (це сталося в останні місяці), а він, одчувши це, довірив таємницю Ліді. Мюллер скінчив переговори із замовником і повернувся до Клубічка. — А ви знаєте чи бодай здогадуєтесь, що то за «Чорна зоря»? Мюллер стенув плечима: — Мені відомо тільки те, що Салач ту копію пильно вивчав. Бачте, у Загребі в них був дешифрувальний відділ, і Салач мав про це деяке уявлення. З його натяків я зрозумів, що шифри він все-таки розгадав, але користі від них не було ніякої — вони містили поняття, яких він не тямив. Пощастило зрозуміти лише деякі слова — приміром, ракета, пальне, а от формул осягнути не зміг!.. Проте знав, що в його руках — цінні документи… Що було далі — то це вже суцільна психологія. Як я вам уже казав, Салач вирішив довіритися своїй дружині. Я про неї не знаю нічого, та він кілька разів прохопився, що вона скупа, навіть скнара. Про це зрештою свідчить хоча б те, що він так бідував, коли їй напевне було до снаги йому допомогти. Бідолаха один час терпів таку скруту, що мусив продати свою бібліотеку. А бібліотека ця була неабияка, містила, либонь, усю античну літературу в чеських перекладах. Наскільки мені відомо, він залишив тільки одну-однісіньку книжку. Та й ту зрештою подарував колишній дружині, як востаннє зустрілися в Жегушицях. Клубічко згадав, що Ліда справді привезла з Жегушиць якусь книжку античної поезії, котрою дуже захоплювалась і часто з неї читала вірші. Чи не була це та книжка, з якої Ліда списала «роль» і везла до Брно? Він вибачився перед паном Мюллером і поїхав на пошту, звідки телефонував Костові, щоб переглянув у бібліотеці Салачової античну літературу й передав до празької криміналки всі позначені місця в незнайомій книжці, починаючи від слів: «К.: О, то не він, твоя правда. Ти знаєш…» — і кінчаючи: «мій» з голоду пада». Зв'язався з криміналкою і звелів, щоб передали Костову відповідь, а сюди прислали оперативну групу. Відтак повернувся до пана Мюллера. Чоловік із турновського відділення, якого він залишив стерегти директора, сказав, що той із своєї кімнати не виходив і ні з ким не розмовляв. Мюллер складав колекцію. — Я вам довго не набридатиму, пане директор. Можливо, це остання прикрість, зв'язана з вашим колишнім компаньйоном. Ви б її не мали, якби Салач про свою знахідку заявив куди слід хоча б тоді, коли помітив, що за ним стежать. — Він мав це зробити, — погодився Мюллер, — я б на його місці так і зробив. Клубічко замислено подивився на Мюллера. Авжеж, типовий директор школи старого гарту, трохи педантичний, з добродушними блакитними очима, що сльозавили від старості. «Ти б так, мабуть, і зробив, гадаю, тебе треба викреслити із списку підозрілих, дарма що я не уявляю, кого поставлю па твоє місце…» — Коли б дома була моя дружина, вона б вам чогось приготувала, а я принаймні покажу вам її кімнату. Варто подивитися: з неї відкривається найкращий краєвид на Турнов. Багато туристів приходять сюди побачити таку красу. Коли б існував турновський путівник, то цю кімнату було б позначено двома зірочками. — Відтак Мюллер повів Клубічка на другий поверх. З вікон кімнати справді відкривався чудовий краєвид, але Клубічка більше зацікавила карточка хориста брненської опери Їржі Тихого, що стояла на столі в перламутровій рамці. Поряд стояла ще одна в звичайному паспарту: симпатичний чоловік років тридцяти. Мюллер помітив Клубічків погляд. — Молодший — мій пасерб Їржі Тихий, другий — син старшої сестри моєї дружини, архітектор Владімір Шашек з Брно. Приїздив до нас зі своєю дружиною та з Їржі після Нового року. Вона — чи не найвродливіша з усіх молодиць, яких я бачив. Клубічко замислено слухав. Архітектор Шашек з Брно! Він хотів з ним поговорити, як тільки щось про нього дізнається, бо в пам'ять йому запав чоловік, котрий опівночі дав своїй жінці дві тисячі для якогось чужинця, що телефонував їй з бару «Колумбія», перед світанком повідомив, що зникла не тільки жінка, а й пропала машина, а тоді десь подівся сам, не сказавши в своєму бюро, куди йде… Тим часом директор розповідав: — Може, й найкраща, але про її поведінку я б цього не сказав. — Та ну? — вигукнув Клубічко. — А розкажіть-но що-небудь. Бачте, ми всі тільки й говоримо про мораль, проте залюбки слухаємо про аморальність. — Мені здається, вона надто прихильна до нашого Їржі, і Шашек це знає. — Трикутник, — мовив Клубічко. — Сказати правду, — вів далі Мюллер, — багато що в нашому Їржі мені не дуже подобається. Та заради спокою в домі мовчу, бо дружина просто тремтить над ним. — Але ж, послухайте, це якась особлива історія. Ваша дружина має племінника, той племінник має вродливу жінку й терпить, що вона знюхалася з вашим пасербом. А ваша дружина мовчить. — Сліпа любов… — буркнув Мюллер. Цієї миті Клубічкові здалося, що він нарешті дійшов суті загадкової історії. Пан директор, на жаль, усе, що почув од Салача, розказав своїй дружині, а та похвалилася Шашекові, чоловіку, видно, не дуже порядному, котрий, мабуть, використовує свою вродливу жінку як принаду. І тепер ці троє, Шашек, Шашкова й Тихий, намагаються заволодіти таємницею, щоб продати її комусь за кордон. Не виключено, що в їхній спілці і сам Мюллер. Не викликає сумніву, що до афери причетний якийсь чужинець з грошима. Певну суму він дав Шашекові, той — своїй жінці, вона — тисячу своєму коханцеві Їржі, а ще більші гроші, мабуть, пропонував Салачу. Принесли телеграму з КНБ. Клубічко пробіг очима Костове повідомлення і дізнався, що в уявній ролі, списаній з Герондових «Міміямбів», Ліда позначила слова «наші жорна». Чемно попрощавшись з паном директором, Клубічко наказав негайно відвезти Тихого до празької криміналки, а за паном Мюллером непомітно наглядати. Двох чоловік послав на Грубу Скалу стерегти пані Мюллерову. Сам вирушив до Жегушиць. «Наші жорна»… Це має бути зв'язане з Артемідою, котра стоїть «з двома»… Справді, неподалік двох дерев та Артеміди — залишки млина в стилі рококо, одного з тих, які двісті років тому чеські вельможі ставили на взірець Тріанону[Замок біля Парижа.] Марії Антуанетти. Невеликий млин, подоба справжнього млина, зазнав руйнівної дії часу. Клубічко знайшов жорна приблизно п'ятнадцять на десять сантиметрів. Але він ще здалеку побачив, що камінь розбито; якщо в ньому щось і було, то те «щось» забрано. 21 Клубічка це нітрохи не здивувало, навпаки — він чекав саме цього. Найімовірніше, таємницю жорен забрала Ліда, заради чого й просила Соумара приїхати сюди. Віднесла додому й десь заховала. Потім їй поставили категоричний ультиматум, без сумніву, пригрозивши вбити її колишнього чоловіка, якщо вона їм цього не поверне або повідомить органи державної безпеки. Через те Ліда зробила все, щоб про це нічого не знали, й негайно, як то диктував ультиматум, полетіла до Брно. Однак і тоді вона не зважилася відкрити їм таємницю й приховала, що та річ у неї. «Ну, добре, — думав Клубічко, — але в Брно її так настрахали, що вона, мабуть, зважилася віддати їм ту річ. Та коли я не помиляюся і це стосується якоїсь таємничої німецької зброї, то нечесно підозрювати Ліду в тому, ніби вона хотіла виказати їм таємницю. Навпаки, навіть у такій каші — маючи двоє зламаних ребер! — намагалася їх обдурити. Відтак дійшла висновку, що повинна звернутися до нас по допомогу. Тому попросила одвезти її до Соумара, щоб допоміг їй, і, певне, дзвонила й мені. Та Соумар, на лихо, блукав десь по провінції, а я був у Брно. Становище врятував Соумарів асистент, приспавши Ліду. Так вона вибула з гри, а зграя знов заходилася шукати в Жегушицях і знов удерлася до її вілли. Спіймавши облизня, вирішили прибрати Соумара, аби дістатися до Ліди, однак і в цьому їм не пощастило. «Що ж діється тепер? — Клубічко всміхнувся. — Ліду стереже Трампус, він надійніший за люту німецьку вівчарку. Документ, який так посилено шукають, у Празі,—треба їхати туди. Либонь, доведеться сісти біля Трампуса й чекати, коли прокинеться Ліда». У КНБ Клубічко не знайшов нічого, крім повідомлення, що Ліда дзвонила йому пізно вночі й повісила трубку, коли їй сказали, що він у Брно. А може, Соумар скаже щось нове? Клубічко поїхав до лікарні. Пулпан запевнив Клубічка, що Салачова не мала з собою взагалі нічого, її привезли без багажу, навіть не було носовичка. — Де Соумар? — Пан професор Соумар, — відповів асистент, — так би мовити, полонений пана Трампуса. Пан Трампус одвіз його до вілли на Вінічних горах, і відтоді я про професора знаю лише те, що він мені телефонував. Пан Трампус його не пускає, бо дістав наказ пильнувати. Коли б знаття, — провадив Пулпан, — хто дав той наказ, я б його зарізав, бо тут є кілька особистих пацієнтів пана професора, котрих я не зважуюся лікувати своїм способом. Клубічко всміхнувся: — Якщо маєте напохваті ножа, візьміть і заріжте мене. Це я дав той наказ. Тоді я мав на це підстави, але зараз Соумар мені потрібен тут. — То зв'яжіться з віллою пані Салачової і відкличте його, — відрубав Пулпан. Клубічко всміхнувся: — Е, я так би і вчинив, якби це обійшлося без пояснень. Але Трампус захоче, щоб я йому пояснив, чому скасовую наказ, а на це я не маю часу. Треба все владнати так, щоб не довелося нічого пояснювати Трампусові. Ви вже щось вигадайте, приміром, що тут хтось помер. Словом, примусьте його приїхати сюди. А я з вашого дозволу трішечки подрімаю. Пулпан пішов, а Клубічко сів у глибокий професорів фотель і враз заснув. Збудив його Соумар. — Нарешті я вас зловив, — буркнув. — Ви навіть не уявляєте собі, скільки разів я посилав вас до всіх чортів. — Я вас теж. Соумар засміявся: — Але, звільнивши мене з лабетів того навіженого Трампуса, ви цілком спокутували свою вину. Якщо, звичайно, не вимагатимете від мене чогось гіршого, ніж він. — Звільнив я вас з його лабетів, головне, для того, аби вичитати, що ви приховали від мене свою романтичну мандрівку з Лідою до Жегушиць. Соумар зніяковів, а тоді засміявся: — Славна поліція лютує, що дилетант Соумар наставив їй носа. — Насамперед, — напустився на нього Клубічко, — ви вживаєте цю приказку явно неправильно. Наставити носа — образний вислів на означення дії неймовірної, неможливої і безглуздої. Ви ж знаєте, жодна нормальна людина не бавиться тим, що наставляє носа. По-друге, хоч і дуже пізно, але до вас таки дійде, що ви там накоїли. Соумар злякався: — Якщо й накоїв, то не відповідаю за те, бо виконував Лідин наказ. «Барбароссо, — сказала вона категорично, — про цю поїздку нікому анічичирк». Оскільки ж вона заборонила мені розказувати про що, власне, йдеться, я послухав її і нічого не сказав, коли ви мене допитували по телефону. Однак Трампусові приблизно годину тому розповів усе. Клубічко махнув рукою: — Облишмо поки що про це. Ви можете мені принаймні сказати, чи мала Ліда з собою якийсь багаж? — Мала. Валізу із світлої шкіри, яку купила давно у Зальцбурзі. — Ви знаєте, що було в ній, коли ви од'їздили з Жегушиць? Соумар хвилю подумав. — Гадаю, нічого. — Ви хочете сказати, що валіза важила стільки ж, скільки тоді, коли ви приїхали? — Гадаю, що так. — Ліда була в доброму гуморі, від'їжджаючи з Жегушиць? — Здається, навіть у чудовому. Але приблизно хвилин десять, бо потім заснула й спала аж до Праги. — Звідки ви це знаєте? — Бо я час від часу звертався до неї, але вона не відповідала. Я навіть почав хвалити одну її конкурентку, та вона й на не — ні мур-мур. Висновок єдиний: спала. — А що було далі? — Я довіз її до вілли. «На піч ви, мабуть, чаю не хочете?» — спитала. Оскільки в Жегушицях вона пообіцяла мені арманьяк, то це означало, що більше я не потрібен і можу котитися до біса. «Ви вгадали», — відказав я і подався до своїх пацієнтів. — За те, що ви приховали від мене її мандрівку в понеділок, я вам ще віддячу, будете пам'ятати, — буркнув Клубічко. — А може, ви щось затаїли також і про критичну п'ятницю? — спитав він недовірливо. — Ви мені про неї справді все розповіли? — Коли я з вами розмовляв, — відповів Соумар трохи винувато, — мені справді здавалося, що сказав геть усе. Алє як почалося це божевілля, вирішив наново перебрати все у своїй пам'яті. — Ну й знайшли що- небудь? — у Клубічка загорілися очі. — Знайшов, — потвердив Соумар. — І відразу рано-вранці. — Чому не сказали про це Трампусові? — напустився на нього Клубічко. — Ну, навіщо ви так? Я ж йому сказав. —І він не звернув на те уваги? — Аніякісінької. Промовчав. — А що це, власне, було? З вас треба все обценьками витягати. — Мармурова голівка. — Що, що?! — Мармурова голівка. Та, що правила Ліді в кабінеті за прес-пап'є. Клубічко наморщив лоба. Так, тільки не в кабінеті, а в Лідинім зимовім саду. Якось вона там репетирувала, Трекова принесла їй столик з аркушиками ролі, і Ліда притисла їх тією мармуровою голівкою з пронумерованими ділянками мозку й черепа. Столик стояв під великою триметровою агавою, і Клубічко пам'ятав, як одного разу подряпавсь об її колючки, коли простягнув руку, щоб роздивитися голівку. — Що з нею? — спитав він. Соумар здвигнув плечима. — Хіба я знаю? Тієї п'ятниці, прийшовши до мене зробити укол і випросити довідку й грошей, Ліда вийняла з сумки голівку й сказала: «Ось вам, Барбароссо». Я вирячив на неї очі — саме так, як тепер ви на мене, — й спитав, як це розуміти. «А так, — відповіла вона, — я привезла її вам. Як дарунок. За той час та бензин, що їх витратили ви на нашу понеділкову мандрівку». Я не хотів брати, та вона: «Будь ласка, візьміть, Барбароссо, ви хакім, вам вона більше пасує, ніж мені. Останнім часом я її боюся!» Клубічко слухав з дедалі більшою цікавістю. — Кінець кінцем я взяв ту голівку, — вів далі Соумар. — Бо ж це був, по суті, перший її дарунок мені.— Засміявся. — Дарувати не її звичай. Хіба ні, Клубічку? — Так, — одказав замислено Клубічко. — Мені вона ніколи нічого не дарувала. — Можливо, тому що ви брали самі? Я маю на увазі її книжки. Клубічко щось муркнув, а відтак мовив: — Ця голівка тут? — Звичайно. — Де? Соумар глянув на письмовий стіл і дратливо сказав: — Таж отут стояла. Той навіжений Трампус узяв її, грався нею, а я забрав, боячись, щоб не впала на підлогу, — він-бо тоді був такий неуважний!.. — Але тут нічого нема! Може, він її справді прихопив із собою? — Це неймовірно, — бурчав Соумар. — Я ясно бачу, як беру її в нього з рук і кладу сюди. — Він хвилину оглядався по приймальні, ніби сподіваючись десь її побачити, а тоді ляснув себе по лобі: — Авжеж. Як би вона тут могла бути, коли я сховав її в портфель і відніс до клініки. — Навіщо ви це зробили? — Хотів продемонструвати студентам частини мозку й черепа. —І там ви її забули? — Забув, бо Трампус мене підступно виманив з клініки, збрехавши, що з Лідою тут, у санаторії, стався припадок. Та чому ви до цієї речі виявляєте таку увагу? —Інколи я виявляю увагу й до речей, котрі на це не заслуговують. — Такого я за вами ще не помічав, — пробурмотів Соумар. — Між іншим, той ваш Трампус весь час називає негідника, який переслідує Ліду, Барбароссою. — Бачте, одного разу ми піймали ватажка банди, якого так звали. Можливо, він це запам'ятав. Соумар знову стенув плечима. — Гадаю, тепер я можу піти до своїх хворих. Якщо, звісно, не буду більш потрібен у віллі коло Ліди. — Скільки вона ще спатиме? — спитав Клубічко. — Для певності, щоб Трампус не перелякав її своїми нескромними запитаннями, я зробив їй ще одну ін'єкцію і гадаю, що до ранку вона не прокинеться. Хіба десь перед полуднем. — Я б дав вам до ранку спокій, але спершу допоможіть мені знайти мармурову голівку. — Гадаєте, вона чогось варта? — Я дуже хотів би її побачити. Соумар скептично подивився на Клубічка: — Ви, певне, думаєте, що це якимось чином пов'язане з тим випадком, котрий… Клубічко зиркнув на годинник. — Через кілька хвилин я мушу знов їхати до Турнова й хотів би зараз поглянути на ту річ. — Чому до Турнова? Хоч мені, власне, байдуже. — Бо від цього, може, залежить життя Салача, — подумавши, відказав Клубічко. — А щоб зберегти йому життя, мені треба мати при собі якусь річ — сам не знаю яку, але вона, певно, схована в мармуровій голівці. Соумар вирячив на нього очі: — Чи не вдарилися ви на старості літ у романтику, друже? — Ви вгадали, професоре. Але я був би вам дуже вдячний, якби ви зараз же поїхали зі мною до клініки, щоб я подивився на ту мармурову голівку. 22 Та в клініці на них чекало велике розчарування. Соумар показав на стіл у своєму кабінеті і мовив: — Отут я її поставив, пам'ятаю дуже добре, а тоді забув про неї. Саме тут мала б стояти. — Але не стоїть. — Це я бачу й без вас… — Соумар трохи подумав і натис кнопку дзвінка. — Цілком можливо, що її взяв оглянути мій асистент. Кілька хвилин професор несамовито дзвонив до асистентської кімнати. Зрештою покликав сестру, й та пообіцяла знайти асистента. Десь він, певне, в палаті біля хворого. Задиханий асистент прибіг за п'ять хвилин. — Колего, даруйте, що примусив вас бігти, — вибачився Соумар, — мені треба забрати мармурову голівку, яку я сьогодні сюди привіз. Ви пам'ятаєте її? Асистент потвердив. Навіть уважно оглянув її, коли професор несподівано пішов. Дуже гарний наочний посібник. — Куди ви її поділи? — Куди я її подів? — здивовано спитав асистент. — Лишив тут. — Але тут її нема, як бачите, — сказав Соумар. — Справді…— погодився асистент. — А як нема тут, то де ж вона? Асистент похитав головою. — Не уявляю, пане професор. Я тоді як пішов звідси, так більш і не повертався. — Ви замкнули кабінет професора? — спитав Клубічко. — Тут цього не роблять, — нервово відказав Соумар замість асистента, — сюди ніхто не насмілюється заходити, отже, це зайве. — Але все-таки хтось узяв її! — вигукнув Клубічко, насилу стримуючись. — Насмілився зайти сюди. — Здається, тут була пані Пажоутова, — втрутилася до розмови сестра. — Хто вона така? — Прибиральниця, пане. — То приведіть її,— попросив Клубічко. — Вона тут не мешкає. У нас тут гуртожиток тільки для неодружених, а пані Пажоутова має родину. — Ви знаєте, де вона живе? — Десь на вулиці «На боїшті»[На бойовищі (чеськ.).] здається, у восьмому номері. — Нічого не вдієш, професоре, доведеться вам одвезти мене до тієї пані,— сказав Клубічко, коли сестра вийшла. — Хоч я маю оглянути ще багато хворих, та поїду з вами охоче, — сказав Соумар. — Уже зранку почуваюся більше детективом, ніж терапевтом. Тільки ви там не дуже поживитеся, бо пані Пажоутова належить до тих, кого ми звемо «порядна жінка». Чи такої думки про неї її чоловік — невідомо, бо хоч я й старий парубок, а знаю, що кожна жінка має певний запас жорстокості, який в основному зберігає для свого чоловіка. Але в крадіжці я не запідозрив би її. Навіть у найхимернішому сні. — Я ж її й не підозрюю, Соумарчику, просто шукаю мармурову голівку, тож мушу питати про неї кожного, хто міг її бачити. І в цієї прибиральниці — насамперед. — Чого вам так далася та голівка? — спитав Соумар. — Як я уже казав, звикаю до вашого способу мислення, втрачаючи багато сили, але при цім почуваюсь як людина, котра хоче за кілька годин збагнути таємницю зниження й підвищення тиску крові. Клубічко засміявся: — Одна з таємниць нашого ремесла — нюх. Це, мабуть, так само важко пояснити, як таємницю зниження й підвищення тиску крові. Тільки подумайте: чому наша скупа Ліда раптом подарувала вам голівку, і саме перед тим, як зважилася летіти? Бачте, я не знаю напевно, що вона казала у Брно, та коли довідався, що до Праги, а може, до вас поїхала вродлива, проте небезпечна жінка, я вирішив, що до цього могла приплутатися мармурова голівка. Не маю уявлення, чи сказала Ліда їм, що подарувала голівку вам, але припускаю. Отже, це означало б, що в голівці було щось цінне або принаймні щось таке, чим цікавилися в Брно. Ну, тепер поїдемо до пані Пажоутової? На мене сьогодні чекає ще багато роботи. — А чи не могли б ви це доручити Трампусові? — спитав Соумар, коли вони вже йшли до машини. — Між іншим, ви зробили мене своїм шофером, і це вам влетить в копійчину, бо я правитиму професорську платню, а вона значно більша від шоферської. — Рахунок пред'явите Ліді. А щодо Трампуса, то хтось мусить же її охороняти, бо новий напад на віллу не тільки не виключений, а він тепер цілком можливий. Той хлопець затявся, що розкриє таємницю, примусивши говорити Салачову, я ж вирішив зайти здалеку. — Краще скажіть, що ви хочете, аби він осоромився, — буркнув Соумар. Сіли в авто й поїхали. Біля громадських лікарень, старезних і вбогих, лежала між іншими жалюгідними та брудними вулицями вулиця, що звалася «На боїшті». Бозна-чому молодше покоління, до котрого належав Клубічко, знало тільки те, що зовсім недавно вона мала таку ж славу, як і Прашна брана.[Порохові ворота (чеськ.).] За кілька хвилин машина зупинилася перед будинком, який хотіли відремонтувати ще перед війною, але не зробили цього й досі. Пані Пажоутова мешкала на четвертому поверсі, і можна було сподіватися, глянувши на зовнішній вигляд будинку, що квартира у неї була погана. Втім, Соумар і Клубічко побачили тільки кухню. Пані Пажоутова поралася коло плити, за столиком біля вікна вчив уроки хлопець років восьми. Побачивши гостей, Пажоутова вирячила очі, і цей погляд переконав Клубічка, що підозрювати її в крадіжці — нісенітниця. Візит славетного професора викликав велику паніку. Господиня покинула каструлі й підбігла до столу, тоді метнулася до шафи й витягла скатертину. На плиті щось підозріло зашкварчало — метнулася туди, відтак витерла стільці, впала на один з них і не могла вимовити й слова. — Ми прийшли… — почав Соумар, але, побачивши, як розгубилася жінка, замовк. — Ви не хвилюйтеся, — сказав Клубічко. — Пан професор прийшов… — …спитати вас, чи прибирали ви в мене сьогодні в клініці,— докінчив Соумар. — Авжеж, — потвердила пані Пажоутова, трохи заспокоївшись, як і Соумар. — Мені ж за це платять. Прибирала, прибирала. І двічі, як звичайно. Спершу вранці, до того, як пан професор прийшли, і потім, як пішли. Та там нічого й прибирати. Соумар погодився: — Що правда, то правда, там було чисто, бо мене викликали, тільки-но я почав прийом. Але я знаю вашу ретельність: ви ж напевно прибирали на моєму столі? Пані Пажоутова потвердила: — У вас там стояли якісь пляшечки з мертвою головою на етикетці. То я сховала їх до лівої нижньої шухляди. Втім, сказала про це сестрі. — Так, то отрута, — смиренно потвердив Соумар. — Я забув про неї, дуже поспішав… Але, крім того, на столі було ще дещо, пані Пажоутова, пригадайте. Така собі медична іграшка. Жінка захитала головою: — Ніякої іграшки я там не бачила. — А може? Маленька мармурова голівка з числами й золотими рисками. Отака завбільшки, — Соумар стиснув кулак. — Правильно, — потвердила пані Пажоутова, — її я теж бачила. Вона стояла біля вашого календаря. — Ну, от, — муркнув Соумар вдоволено. — Заради тієї голівки ми до вас і прийшли. Вона кудись поділась, — І майже злякано спитав: — Що ви на це скажете? Пані Пажоутова дивилася на професора здивовано й нетямуще. — Куди вона могла подітися? Вона ж стоїть там уже кілька місяців. — Помиляєтеся, — мовив Соумар, — які ж кілька місяців? Я приніс її сьогодні вранці. — А я можу заприсягтися, що вона стоїть там весь час! — прошепотіла Пажоутова. — І кажете, що вона пропала? Соумар кивнув головою: — Але ж вона нічого не була варта! — розпачливо вигукнула пані Пажоутова. Хвилю дивилася на них, відтак в очах їй забриніли сльози: — І ви думаєте, що це взяла я? — Та ні,— розгубившись украй, відказав Соумар, — нічого ми цього не думаємо. — То чого ж ви тоді прийшли? — Ту голівку, — мовив Соумар, ще більше розгубившись, — я повинен повернути. Тому… словом, я прийшов тільки спитати вас, чи ви не знаєте, де вона поділася. Може, хто взяв. — Гадаєте, хтось із персоналу? Ні,— відповіла пані Пажоутова. — Коли я там була, до кабінету ніхто з персоналу не заходив. Що їм там робити? Може, хіба як я пішла, не знаю… Соумар розгублено глянув на Клубічка. — Отже, коли ви прибирали, там нікого з персоналу не було? — запитав уже Клубічко. — Може, туди заходив хто сторонній? — Тільки наш Ростя, — відповіла пані Пажоутова, показуючи на сина, що вчив уроки біля вікна. — Він ходить до клініки обідати. Еге ж, Ростю? — Так, мамцю, — потвердив хлопець, проте голос його лунав так дивно, що це зацікавило Клубічка. І він підступив до малого: — Що це ти учиш, Ростю? — Арифметику, — відповів той і звів на Клубічка очі. Вони були нещирі: хлопець спаленів. — Отже, ти приходив до мами? — спитав Клубічко. Хлопець кивнув. —І ви одразу пішли обідати? — Не одразу, — відповіла пані Пажоутога. — Спочатку я збігала до роздягальні. Тривало це хвилин п'ять. —І ці п'ять хвилин ти був у кабінеті пана професора сам? — Навіщо ви його мучите? — дорікнув йому Соумар по-французьки. Але Клубічко не звернув на це уваги. — А залишившись сам, глянув на стіл пана професора. Хлопець потвердив. — А на ньому, — суворіше вів далі Клубічко, — побачив гарну іграшку. «О, вона б мені знадобилась», — подумав і, перш ніж повернулася мама, сховав її в портфель. — То було не так, — прошепотів Ростя, — я взяв її в руки, але почув, що повертається мама. То, щоб не лаялася, засунув голівку в портфель. Я хотів її потім повернути! — вигукнув розпачливо. — Але не повернув. Прийшов додому, помінявся з кимось на ключку. — Відки ви це знаєте? — вигукнув Ростя. — Бо ключка стоїть біля столика. Відколи ми тут, я помітив, що ти її двічі погладив. Це ми робимо з речами, які щойно придбали й ще не звикли до них. Скільки ти за неї заплатив? — Двадцять крон, — прошепотів хлопець. — То ти маєш стільки грошей? — спитав Клубічко. Пані Пажоутова, котра вже кілька хвилин стежила за сином, раптом підвелася, відсторонила Клубічка, вхопила хлопця за плечі й заверещала: — Де ти взяв тих двадцять крон? Делікатний Соумар хотів утрутитись, але Клубічко відвів його вбік. — Спокійно, це ідеальний допит, — прошепотів і почав уважно прислухатися до діалога між матір'ю і сином. Діалог, супроводжуваний добрячими стусанами, скінчився Ростиним признанням — зрештою, як виявилося, брехливим, — наче він придбав ключку дві години тому у Ладі Прахаря на виплат. — Матусю, — втрутився Клубічко, побачивши, що пані Пажоутова збирається карати негайно, — краще скажіть нам, як знайти того Ладю. Ладя, що мешкав у сусідстві, був удома. Отже, за кілька хвилин вони довідалися, що він виміняв у Рості мармурову голівку за ключку. — Так от, — задоволено мовив Клубічко, — на тобі ключку, а голівку, будь ласка, поверни. — Я, — пхикаючи, видушив із себе Ладя, — не можу повернути, бо виміняв за неї в пана Фанфуле колекцію метеликів. — Цій голівці на роду написано те саме, що й Гейтманековому ліхтарикові,— зітхнувши, мовив Соумар. — Який ліхтарик? Що ви мелете? — стрепенувся Клубічко, — Професоре, коли б ви тільки знали, як мені хочеться віддухопелити вас за всі ваші коники. Навіть університетський професор не має права бути таким неуважним. — І спитав у Ладі, що ридма ридав: — Хто він, цей пан Фанфуле? За п'ять хвилин з допомогою матері Ладі дізналися, що пан Фанфуле — студент медик, наймає у них кімнату, поговорити з ним можна годині о другій ночі — він звичайно повертається додому о цій порі, а то й після третіх півнів. Де його шукати, щоб не чекати так довго? В усіх погрібках, якщо, звісно, не здибаєте його в якійсь із п'ятдесяти празьких кав'ярень. — Про цю справу ви, мабуть, думаєте те саме, що й я. Ваш студент… — Не думаю, щоб прізвище котрогось мого слухача було Фанфуле, — буркнув Соумар. — Це прізвище таке чудернацьке, як Клубічко, я б його напевно запам'ятав, коли б він прийшов до мене з матрикулом. — Я вам уже не вірю ані на макове зерно, — розлютився Клубічко. — Ви, приміром, певні, що ваше прізвище Соумар? Може, спершу зазирнете у власне посвідчення? Та з усього випливає, що цей Фанфуле продав голівку якомусь антиквару, щоб мати гроші на нічні гульки. І я тепер мушу підняти на ноги криміналку й послати десятки людей по празьких антикварах, хоч не виключено, що панові Фанфуле заманулося подарувати голівку якійсь своїй приятельці. Соумар винувато слухав і нарешті сказав: — Постривайте, друже, може обійдеться без тривоги. Медики з довколишніх установ, як потрібні гроші, йдуть до антиквара Єнча. Крамничка його недалеко, на Липовій вулиці. Він їм як батько. Позичає, беручи в заставу конспекти або щось інше. А Фанфуле за цю річ міг отримати чималу суму. їдьмо до Єнча, це буквально кілька кроків, і тільки коли нам не поталанить — мобілізуєте свою криміналку. Сіли в машину, і справді, Соумарове передбачення виявилося певною мірою слушним. Антиквар Єнч, лагідно всміхнувшись, потвердив, що десь три години тому до нього завітав його частий гість медик Фанфуле і хотів позичити під мармурову голівку з золотим орнаментом, як назвав це пан Єнч, не менше ста крон. Пана Єнча річ зацікавила, але позичити грошей відмовився, бо Фанфуле вже заставив у нього всі конспекти. Антиквар сказав, що міг би цю іграшку купити, бо сто крон є сто крон, а в нього не банк, щоб кредитувати медика, котрий вже винен триста п'ятдесят крон. Пан Фанфуле погодився продати, тільки пан Єнч дав не сто крон, а п'ятдесят. Пан Фанфуле обурився, мовляв, придбав цю голівку за колекцію метеликів, котра коштувала принаймні сто крон. Нарешті зійшлися на шістдесяти п'яти кронах з умовою, що коли панові Єнчу не пощастить продати голівку, він її поверне Фанфуле й припише до рахунку сімдесят п'ять крон. Соумар мовчки витягнув гаманець і дав антикварові сотенну. — Прошу, здачі не треба, а голівку мені поверніть, бо вона моя. Панові Фанфуле, як його побачите, будь ласка, перекажіть, хай він прийде до мене. Прізвище моє Соумар, керівник другої терапевтичної клініки при Кардовому університеті. Єнч ошелешено подивився на нього і майже простогнав: — Якби ж я тільки знав, пане професор! — Може, у вас її вже немає?! — вигукнув Соумар. — Немає,— мертвим голосом потвердив Єнч. — Коли Фанфуле пішов, я роздивився голівку й побачив, що це товарець, від якого справжньому медикові з радості серце тьохне. Одразу її — у вітрину. І, як бачите, не помилився. Постояла менше півгодини, коли прийшов якийсь пан. Ні, не медик, а, судячи із зовнішності і віку, якийсь професор і, не торгуючись, купив голівку. — Скільки він вам заплатив? — спитав приголомшений Соумар. — Сто вісімдесят крон. Я поклав таку ціну, бо рахунок пана Фанфуле… — Нещасний, — простогнав Соумар, — якби ви знали, що наробили!.. — Але я, — затинаючись, мовив Єнч, — торговець… видатки великі, прибутки мізерні… — Який він, той чоловік? — перебив його Клубічко. Проте антиквар не міг нічого сказати, крім того, що схожий на професора, високий, дуже худий, розмовляв вельми поштиво й тихо. На вулиці Клубічко насилу втримався, щоб не схопитися за голову. — Господи, — бідкався він, — щоб перебрати всіх худих, поштивих у поводженні, мені потрібно у сто крат більше людей, ніж я маю. І то ще не відомо, чи не приїхав той професор з провінції. — Бачу, — винувато мовив Соумар, — як це вас мучить…Знаєте що, їдьмо до мене в санаторій. Чогось вип'ємо й подумаємо, що робити далі. Клубічко не встояв перед умовляннями професора, і невдовзі вони сиділи в Соумаровому кабінеті в санаторії. — Мушу нарешті розповісти вам, чого полюю за тією річчю, — мовив Клубічко, випивши спочатку коньяку, потім кави і знову коньяку. — Коли німці тікали з нашої країни, якийсь офіцер колони СС віз документи. Не знаю точно які, але, певно, проект одного з видів таємної зброї, котру Гітлер готував, щоб в останній момент виграти війну. — Боже мій! — вихопилось у Соумара. —Її ще не виготували, але, мабуть, підготували до виробництва. Звалася вона «Der schwarze Stern».[«Чорна зоря» (нім.).] Офіцер, боячись, що колону можуть перехопити партизани, закопав документи в підвалі Жегушицького замку. Салач про це знав (між іншим, він трохи не наклав тоді головою; а можливо, смерть спіткала його цими днями) і знайшов їх, та замість віддати властям закопав у парку під статуєю Артеміди. — Мушу вам сказати, що хтось викопав статую Артеміди і в Лідиному саду між двома рододендронами. Сталося це сьогодні десь близько четвертої,— мовив Соумар. — А оскільки після цього було вчинено напад на Лідин кабінет, ми з Трампусом вирішили, що невідомий нічого не знайшов. — Тільки ж, — розповідав далі Клубічко, — бідолашний Салач, мабуть, в усьому признався Ліді, коли невідомі почали шукати в парку і в замку. Може, задля того, щоб, як каже один його приятель, «засліпити» її. Певне, він гадав і не безпідставно, що таємниця пахне мільйонною вигодою, і коли почав боятися, щоб її в нього не викрали, розповів Ліді під час зустрічі на зелені святки. Тоді документів уже не було під Артемідою — Салач сховав їх до порожнистих жорен у залишках мініатюрного млина, збудованого в Жегушицькому парку за доби Марії Антуанетти. Ліда, очевидно, від подарунка відмовилася, але люди, котрі полюють за таємницею, довідалися, що Салач їй про все розповів. Тому вони послали Ліді в неділю погрозливого листа. Відтак Ліда поїхала до Жегушиць і забрала документи, але, припускаючи, що можуть шукати і в неї вдома, сховала їх, цілком можливо, у мармурову голівку, яку я так запопадливо шукаю. Ті люди примусили Салача послати Ліді сигнал (про котрий вони домовилися на випадок, якщо Салачу загрожуватиме смертельна небезпека) — акварель, на якій намальовано жегушицький ставок у замку. Далі сталося те, чого я ще не зовсім розумію. Ліда знала, що мусить скоритися, отож і полетіла до Брно, щоб виказати криївку. Однак перед тим річ, яку шукали, тобто мармурову голівку, залишила у вас. Та вони, мабуть, уже стежили і за Лідою, тож знали, що ви її відвозили до Жегушиць і вона була в парку. Хитра Ліда викопала Артеміду, аби збити їх з пантелику, а що вона добулася до жорен, вони не підозрювали. Отже, в Брно їй, мабуть, сказали, що вона хоче їх пошити в дурні, й визначили зовсім короткий термін, щоб віддала документи або виказала криївку. Але в ті вирішальні хвилини Ліда не втратила самовладання, звеліла їхати сюди, до вас, і, якби вас застала, звірилася б. Дізнавшись, що вас нема в Празі, подзвонила мені. Проте і мене теж не було в столиці. Як би це розвивалося далі, я не знаю; на щастя, ваш асистент приспав її. Після цього вона вже нікому нічого не могла сказати, і я виграв час, щоб дістатися до суті таємниці. А оскільки суть у мармуровій голівці, то ми поки що сидимо там, де сиділи. — Боже мій, — простогнав Соумар, — що я наробив! — Ну, може, нам іще поталанить, — буркнув Клубічко не дуже впевнено. Цієї миті у двері хтось постукав, і на порозі став Кост. 23 — Ти диви, — вигукнув Соумар, — Трампус розпускає гарнізон вілли на Вінічних горах! — Навпаки, пане професор, він викликав туди ще двох помічників, — відповів Кост. — Тільки мене змінив, бо, по-перше, сердиться на мене, а по-друге, ми сидимо там уже півтора дня. Сердиться, принаймні так мені здається, за те, що я виконував ваш наказ; це хоч дало якусь користь? — Гадаю, що так, — відповів Клубічко. — Дозвольте запитати, — трохи повагавшись, мовив Кост, — ви одводите в цьому якусь роль панові Гейтманеку? Як певною мірою підозрюваному елементові? Соумар посміхнувсь, а Клубічко спитав Коста, чому той підозрює Гейтманека. — З кількох причин, пане, — відказав Кост. — Я зацікавився ним учора вранці, сам до пуття не знаю чого. Ну, як це буває, щось мені зайшло в голову… Може, тому що пан Гейтманек довго розмовляв по телефону з пані Салачовою за годину до нападу. До першого нападу. Потім до вілли вдруге вдерлися наступної ночі, коли пані Салачової не було вдома. Тоді я побачив сліди малих чоловічих черевиків. А згодом ми знайшли за шторою в кабінеті пані Салачової ліхтарик і довідались, що це річ пана Гейтманека. Хоч пан професор каже, що позичив ліхтарик у пана Гейтманека, а потім дав його пані Салачовій, щоб вона повернула господареві, чого вона не зробила, але не виключено, що таки повернула. А пан Гейтманек присвічував собі ним, лізучи у відчинене вікно до кабінету мадам, і в паніці забув його за шторою. — Але дозвольте… — перебив його Соумар. — Хай розповідає,— зупинив професора Клубічко. — Потім ми паном Гейтманеком цікавитися перестали, але годину тому він прийшов до вілли. Мовляв, довідався, що з пані Салачовою щось скоїлось, а це було дивно, бо пані Трекова твердить, що він одвідував артистку усього раз на місяць. Я скористався цим візитом, привів композитора до тих слідів і непомітно примусив його стати на них. Слід його! Відтак я показав ліхтарик, звісно, з дозволу пана Трампуса, і спитав, чи це його. Пан Гейтманек потвердив і відразу сховав ліхтарик до портфеля. Коли ми йому потім сказали, що ліхтарик знайшли за шторою кабінету, він розгубився. Пан Трампус спитав, чи не позичав він його вам, пане професор, і пан Гейтманек одразу за це вхопився: «Так, позичав присвітити до мотора». Проте досі у всьому цьому не було нічого сенсаційного, — до головного я тільки підходжу. Пан Трампус несподівано запропонував, щоб я показав панові Гейтманекові, звісно, дуже обережно, пані Салачову, і я це виконав. Коли пан Гейтманек пішов, мене покликав пан Трампус. Був дуже замислений, зо два рази повторив «від цього можна здуріти», а потім признався, що послав мене з паном Гейтманеком нагору, аби мати змогу переглянути його портфель. «Знайшли щось цікаве?» — спитав я. Пан Трампус потвердив: «Знайшов річ, яку сьогодні до полудня бачив на столі в приймальні пана професора. А оскільки професор йому її не міг подарувати, бо весь час був тут, у віллі, то або пан Соумар тайкома вислизнув звідси і таки зустрівся з Гейтманеком, або Гейтманек украв її з Соумарового голубника». Це він мав на увазі, пане професор, вашу приймальню. Соумар підхопився: — Клубічку, ану вставайте, поїдемо по голівку! — Не треба, — мовив Кост. — Пан Трампус звелів мені віддати її вам. І він вийняв із свого портфеля пакунок. Клубічко гарячково зірвав обгортку, і вони побачили голівку з білого мармуру з цифрами й золотими рисками. Соумар і Клубічко перезирнулися. — Вона? — спитав Клубічко. — Наче вона. Клубічко щасливо зітхнув. — Краплю коньяку, професоре… — прошепотів він. Вихиливши чарку, почав розглядати голівку. Постукав по ній і досадливо похитав головою. — Не відлунює,— пробурмотів, — здається, суцільна. — Та коли пильніше придивився до шиї, помітив затискач. — Щипчики! — звелів. Соумар подав щипчики. Клубічко зняв ними затискач і струснув голівку. На стіл посипалася звичайнісінька цегляна потеруха. Клубічко встромив у шийку палець і намацав довгасту металеву річ. — Тепер я попрошу вас на кілька хвилин залишити мене самого. За хвилину перед ним лежала кругла олов'яна касета, на якій червоним було написано: «_Чорна_зоря_»… Замислений Клубічко покликав товаришів: — За кілька хвилин сюди приїдуть люди. Питатимуть мене. Соумарчику, будь ласка, звеліть на воротах, щоб їх відразу сюди пропустили. А ви, Косте, підіть відпочиньте до швейцара. Хай він вас пустить на свій тапчан, ви мені ще будете потрібні. Залишившись з Соумаром, Клубічко всміхнувся. — Знайшли що треба? — спитав професор. — Знайшов, але що це — не знаю. Можливо, це скажуть ті люди, котрі зараз приїдуть. Та з усього видно, знайшов саме те, що шукав. — А Гейтманек? — спитав Соумар. — його заарештують? — Гейтманек, — замислено мовив Клубічко. — Так, Трампус знайшов це в його портфелі. Але, гадаєте, Гейтманек прийшов би з цим саме до Ліди, знаючи, що то таке? По-моєму, тут просто збіг обставин. Гейтманек ішов Липовою вулицею й побачив у вітрині антиквара Єнча голівку. Купив, не уявляючи, який усередині динаміт. Та що там динаміт — тринітротолуол! Подався задовольнити свою цікавість до Ліди. А Трампус її в нього поцупив, бо вважав, що Гейтманек голівку вкрав. Бачте, це завжди призводить до наслідків, коли хтось про когось каже, що він підозрілий. Кост підозрював Гейтманека, цим заразив Трампуса і трохи мене. Я тепер якщо не кажу, то принаймні думаю: «А що, коли цей Гейтманек якось дізнався од Ліди про таємницю мармурової голівки і шукав її?» Але навряд, бо Гейтманек просто не подужав би донести того, що в зв'язку з цим на нього покладалося. Правда, він їздив із співачкою, котрій акомпанував, за кордон, і там його могли завербувати, доручивши розшукати зниклу «Чорну зорю». Хочете, назву вам ще підозріліші мотиви: Гейтманек був знайомий із Салачем, а дружина Салачевого компаньйона варила йому їсти й співала на Грубій Скалі. — Та невже? — вигукнув Соумар. — Атож. Проте й це можна пояснити невинно. Дружина компаньйона Салача, може, була, а може, й не була учасницею зграї, яка спочатку стежила за Салачем, а тоді й за Лідою. Не думаю, щоб Ліда сказала про це Гейтманекові. Худий, поштивий чоловік, котрий, за словами антиквара Єнча, схожий на професора, приплутався до цієї справи, певно, зовсім випадково. Я керуюся правилом, яке мало коли підводить: не клади на людину більше, ніж вона подужає донести. А цього всього (знали б ви подробиці — сказали б, що без диявола тут не обійшлося) Гейтманек не зміг би донести. Просто збіг обставин. Цієї миті задзвонив телефон. Соумар зняв трубку і за кілька хвилин мовив: — Звичайно, ласкаво прошу. — І повісив трубку. — Гейтманек. Питав, чи можна до мене зайти. Клубічко подумав і засміявся: — От бачите, уже все починає прояснюватися. Трампус, певне, сказав, що він, Гейтманек, голівку з неуважності поставив на стіл, а Трампус, гадаючи, що вона ваша, послав її вам. Тож Гейтманек їде по неї. — Але це свідчить проти нього! — вигукнув Соумар. — Свідчило б, якби то був не Гейтманек. Зрештою, ми в цьому легко переконаємося. — Клубічко всипав назад до випатраної статуетки потеруху, встромив усередину скальпель, який дав йому Соумар, і знов закрив шийку затискачем. — Навіщо ви це робите? — спитав Соумар. — Щоб повернути Гейтманекові. Повернемо, а слідом за ним поїде Кост і не спускатиме з нього ока. Так ми дізнаємося, чому Гейтманек дошукується голівки. Якщо в цьому буде потреба… — Ви так думаєте? Та перш ніж устиг Клубічко відповісти, перед лікарнею прогув клаксон автомобіля, і за хвилину до професорового кабінету завітали четверо чоловіків у цивільному. Клубічко моргнув Соумарові, щоб той вийшов, а коли невдовзі покликав його, задоволено потирав руки. — Так, тепер «Чорна зоря» у наших руках. — А що це, власне, таке? Клубічко здвигнув плечима: — Цілком можливо, що цього не скажуть навіть мені. Цієї миті у двері постукали і ввійшов Гейтманек. Він довго й чемно вибачався, а тоді сказав, що сьогодні з ним приключилися дві неймовірні речі. Перша: блукаючи мальовничим районом Праги, який зветься Карлов, він надумав відвідати знайомого, котрий мешкає на Карловім майдані. Дорога пролягала Липовою вулицею, і там Гейтманек побачив таке, що очі полізли на лоба: у вітрині крамниці антиквара Єнча красувалася мармурова голівка з пронумерованими частинами мозку й черепа, без сумніву, саме та, яку він подарував Ліді. Попросив показати і впевнився, що це справді вона: знайшов біля цифри 15 дві подряпинки, які були на ній уже тоді, коли він її купував. Антиквар сказав, що голівку продав студент медик Фанфуле. Гейтманек заплатив за неї, попросив загорнути і тоді змінив свій намір: не пішов до приятеля, а поїхав до Лідиної вілли. По-перше, тому, що дізнався в театрі, ніби з нею щось сталося, по-друге, з'ясувати, як опинилася його річ у студента медика Фанфуле. Та коли Трекова сказала, що Ліді погано, пішов побачити Ліду (Трампус сам запропонував). Втім, біля неї був недовго. Повернувшись, узяв свій портфель, у котрому лежала голівка, однак йому здалося, що він залегкий. Відкрив портфель — голівка зникла. Сказав про це Трампусові, той спочатку не зрозумів, про що йдеться, відтак вигукнув: «А, ви кажете про ту мармурову голівку? Дивлюсь, валяється на столі, а оскільки я перед тим бачив її в приймальні професора Соумара, то послав Коста віддати йому». Гейтманек здивувався. Він не пам'ятав, щоб виймав голівку з портфеля, та зрештою припустив: може, зробив де, хвилюючись, мимоволі, і, щоб заспокоїтися, подався до Соумара дізнатися, чи справді він отримав голівку. — Отримав, друже, — відповів Соумар, погладжуючи свої асірійські вуса та бороду, — ось вона, погляньте. Мені Ліда подарувала її вчора вранці тут, у приймальні.— Глянув на Клубічка, той схвально хитнув головою. Соумар додав: — Та оскільки вона опинилася в антиквара на Липовій вулиці і ви її купили, то я не заперечую, щоб ви забрали свою власність, — Все одно, — зауважив Клубічко, — Ліда одного чудового дня напевно знов експропріювала б її у професора. — Коли так, — відказав Гейтманек, — то я не маю права йти проти Лідиної волі: лишіть голівку собі. Соумар стенув плечима. Вони почали торгуватися про відшкодування, кінець кінцем Гейтманек усе-таки взяв гроші і спитав, що, власне, сталося з Лідою. За кілька хвилин попрощався. — Він, — засміявся Соумар, коли композитор пішов, — за словами пані Трекової, невинний, мов Джульєтта до того, як побачила Ромео. — Я теж так думаю. — Клубічко підвівся. — Як мені страшенно хочеться спати. Знаєте, вчора й нині я майже не заплющував очей. Та, мабуть, і сьогодні вночі не склеплю їх, якщо не станеться чуда, але чудес у наш безбожницький час не буває. Тепер я попросив би вас одвезти мене на Бартоломейську вулицю, а тоді дам вам стільки волі, щоб могли як слід повечеряти. Проте, якщо хочете, взагалі поверну вам волю, бо тепер мені потрібна буде тільки машина. Соумар трохи подумав. — Знаєте що, Клубічку, реквізуйте не тільки мою машину, а й мене теж. Як я вам уже сказав, ви заразили мене, і мені тепер хочеться виконувати вашу роботу, а не свою. Метнуся до двох-трьох найважливіших пацієнтів, на це піде години півтори, і тоді я до ваших послуг. — Але я можу дати вам лиш годину, — сказав Клубічко. — Відвезіть мене на Бартоломейську вулицю й приїдьте туди за годину. А мандрівну голівку я на деякий час візьму з собою. Прийшовши до свого кабінету, Клубічко звелів привести Тихого. Один погляд — і він пересвідчився, що Тихий «достиг» в усьому признатися. Пригостивши його сигаретою й кавою, Клубічко мовив: — Любий наш Шаляпіне, поки ви тут розкошували під нашим крильцем, я не байдикував і мушу сказати, що половину загадок уже розплутав. Навіть трохи більше. Те, що шукали ви, в наших руках. — Показав мармурову голівку, постукав по ній і глузливо мовив: — Отут воно було сховане. Як зустрінете пані Шашкову, перекажіть, що, коли вона обслуговувала професора, варто було тільки простягнути руку — і мала б те, за чим полювала. А тепер, коли я сказав вам, що знаємо ми, розкажіть мені, що знаєте ви. Найперше, звісно, про шефа. — Я ладен розповісти вам усе, що знаю, — пригнічено мовив Тихий. — А знаю я чимало, тільки про шефа мені майже нічого не відомо: знаю лише те, що розказувала Вєра. Але спочатку про неї. Клубічко кивнув головою. — Вєра потрапила до майбутнього свого чоловіка — він мій родич — стенотипісткою. Невдовзі стала його коханкою, а тоді якось примусила оженитися. Владя добрий чоловік, але йому бракувало лишень однієї риси: не заробляв стільки, скільки було потрібно Вєрі. Вона жахлива. Роздобуде гроші — й відразу з якоюсь дикою насолодою витрачає їх до останнього гелера, зовсім не думаючи про завтрашній день. Це призвело до того, що стосунки між ними чимдалі гіршали. Нарешті вони домовилися, що кожен житиме так, як йому заманеться. На практиці це було так: Вєра час од часу йшла з дому, потім поверталася. Він мав коханок, а вона коханців — словом, це було жахливе подружжя. — А ви знали про це, коли вас піймала пані Шашкова? — Дещо знав, адже Брно — місто невелике, і з часом про все довідуєшся. — Однак пані Шашкова надто вродлива… — зауважив Клубічко. Тихий похнюпився: — Не тільки це — я легкодухий. Причарувала вона мене… — І сумно посміхнувся. — Іноді здавалося, заради неї готовий на все. Якось на Новий рік мене запросили до рідні до Турнова, а Вєра саме тоді пішла од Владі і заявила, що я повинен узяти її з собою. Що мені лишалося? — Нічого, якщо ви легкодухий, — відповів Клубічко. — Та коли все було домовлено, Вєра помирилася з Владею. Проте від мандрівки до Турнова не відмовилася, бо купила нову куртку, якісь шалі, шарфи. Кінець кінцем вона вирішила, що Владя поїде теж. Я заперечував, а вона: «Що в цьому дивного? Твоя ж мати — його тітка». Вона-бо… — Це я вже знаю, — перебив його Клубічко, — кажіть далі. — Тоді, в Турнові, я познайомився з паном Салачем. — Це я знаю теж. — Крім того, в Турнові ми через Вєру посварилися з вітчимом. Він повівся з нею нечемно. Вона зажадала від мене, щоб я заступився, вітчим налетів на Владю, чому він це терпить. Поїхали ми в дуже поганому настрої. Потім Вєра почала мене уникати. А одного дня я побачив її за кермом новісінького «тудора». Зупинилася: «Хочеш покататися?» — «Скільки коштує це авто?» — спитав я. «Сімдесят п'ять тисяч», — відповіла. «Їх дав тобі Владя?» Засміялась: «Еге, Владя», — і поїхала. Невдовзі я зустрів Владю. «Ти вже бачив Вєру в новій машині? — спитав мене люто. — Дарунок багатого швейцарця. Злигалася з ним у Празі, але вже розійшлись». Я вирішив забути Вєру, коли незабаром вона приїхала до мене в Пісарки. «Як ся маєш?» — спитала, і я сказав правду: кепсько, бо по шию зав'яз у боргах. — Як звичайно… — Як звичайно… Хотів її вигнати… — Але не вигнали! — Ні, лишилась у мене до півночі. — Ох, ця любов! — зітхнув Клубічко. — Я б не сказав, що це любов. Я, власне, ненавиджу Вєру, але безсилий проти неї. Прощаючись тоді, вона подала мені конверт. В її присутності я відкрив — п'ять тисяч! «Це лишок грошей, які мені дав той чоловік, — сказала Вєра. — Мусиш проковтнути, що мені дають інші, коли сам неспроможний. Візьми й підлатай свої фінанси». Не хотілося їх брати… — Але взяли, бо дотримуєтесь правила: якщо жінка дає, нічого відмовлятися. Тихий мовчав. — Взяв, бо заприсяглася, що із швейцарцем уже нічого не має. А ще тому, що був без копійки. Зрештою, дізнався, що чоловік їй теж простив. — Одну хвилину. Ось тут у мене повідомлення про нього з брненської криміналки. Зміст такий: гарний фахівець, чудовий проектант інтер'єрів, порядний чоловік, але перебуває під п'ятою в своєї молодої дружини, яка має дуже погану репутацію. Вже двічі подавав заяву про розлучення, та забирав назад. Де він тепер — невідомо. — Клубічко склав аркуш і мовив: — По-моєму, він десь тут, у Празі, шукає її — спершу відлупцює, тоді простить, а відтак повернеться з нею до Брно. Тихий здвигнув плечима: — Що з ним — я не знаю, та коли вже ви про нього заговорили: він у тій справі участі взагалі не брав, а може, й зовсім не знав про неї. — Мене більше цікавить, що знаєте про справу ви, — мовив Клубічко. — Бо ж досі ви ще нічого не сказали. — Я сплатив борги й за кілька днів знов не мав нічого, як перед Вєриним поверненням. Вона була теж без копійки і, як завжди у таких випадках, роздратована. Одного разу, коли ми допили останню пляшку коньяку, Вєра сказала: «Їрко, треба щось робити». — «Але що?» — спитав я. «Той швейцарець іще в Брно, — мовила, — вчора я його зустріла». —І ви почали ревнувати? — іронічно зауважив Клубічко. — Ні, мусив удавати, що спокійний, бо це відбувалося в барі. Буцімто розмовляла з ним і заявила: що було, те було, але вже ніколи не вернеться, бо вона любить іншого. Він відповів, що нічого від неї не вимагає, проте міг би дати їй іще грошей. Оскільки і в Швейцарії не кидають грошей на вітер — хотів би одної послуги. Розказав, що якомусь Салачеві, котрий приятелює з моїми родичами, відомо місце, де Цзерніни, полишаючи свої володіння між Турновом і Жегушицями, закопали щось важливе. Він, мовляв, їхній уповноважений, і Цзерніни за це добре заплатять. Як чужинець, котрий до того ж не знає чеської мови, він не може взяти участі в пошуках і тому пропонує Вєрі. Як це дізнатися — хай зробить на свій розсуд, але тільки швидко. Словом, сказав: довідається — матиме сто тисяч крон. Вєра була приголомшена. «Сто тисяч крон!» — повторювала без кінця. Я сказав, що хоч це й добрі гроші, але від мене користі мало, бо пана Салача не знаю. Вєра заявила, що сто тисяч крон варті певних зусиль, і за кілька днів склала план. Поїдемо до Турнова до моєї матері, котра Салача добре знає, і вивчимо становище. Так і зробили. — Мушу констатувати, що тепер ви одвертіший, ніж під час наших брненських бесід, — сказав Клубічко. — Дозвольте спитати: як ви домоглися успіху? — Вєра діяла, як змія… — Неправильне порівняння, — махнув рукою Клубічко, — змія кінець кінцем порядне й примітивне створіння, а люди кажуть про неї погано, мабуть, тільки через те, що вона плазує. Краще скажіть, що Вєра діяла як жінка. Хоч я й старий парубок, та добре знаю, які винахідливі жінки, коли прагнуть чогось досягти. — Я тільки хотів сказати, що Вєра схилила мою матір на свій бік. Мати трохи не звала її «моя донечко». Того медового місяця Вєра й дізналася від неї, що Салач довірився моєму вітчимові, ніби знайшов документ, за який закордон, мабуть, добряче заплатив би. — Отже, не Цзерніни? — Ні, сказав ясно, що закордон. — І ваш вітчим розповів це вашій матері? — Так. Сказав і те, що Салач боїться тримати цей документ при собі, тож закопав його десь у Жегушицькому парку… — Чого ж ви раптом замовкли? — спитав Клубічко. — Якраз у найцікавішому місці. — Бо… Бо я люблю матір. Бачте, мені важко говорити про те, що й вона вплуталася до цієї підозрілої історії. Дорого їй це може коштувати. — Як вона вплуталася? Тихому зсудомило горло. — Тим, що пообіцяла Вєрі… — Але це мені вже відомо… — перебив його Клубічко. — Найнялася до Жегушиць прибиральницею і, мабуть, пильно шукала документ. Марно. За матір ви не дуже хвилюйтеся, нічого їй не буде, якщо вона не знала, про що, власне, йдеться. — Гадаю, не знала, бо не знала цього навіть Вєра. Зрештою, в Жегушицях мати була недовго. Як повернулася, батько насмішкувато спитав, чи й вона теж шукала скарб. Дзуськи знайдеш, додав, Салач добре сховав, а куди — це знає тільки його колишня дружина. Відтак мати поїхала на Грубу Скалу, де з настанням сезону куховарить. — Мушу сказати, — невдоволено мовив Клубічко, — що, за винятком швейцарця, ви не розповіли мені нічого, чого б я не знав. А найважливіші події сталися після того, як ваша мати покинула Жегушиці. Вам щось відомо про них? Швейцарець — це і є, напевне, той страшний шеф. Проте ваша участь у його операціях, очевидно, не скінчилася на тому, що мати поїхала на Грубу Скалу. Я кажу про недільний візит до пані Салачової і про мандрівку у вівторок до Жегушиць, де пані Вєра забула нову кирку; відтак про погану п'ятницю і так далі. — Усе в деталях, можливо, знає Вєра, — жалібним голосом відповів Тихий, — я знаю тільки про те, що мені сказала Вєра. — Що ж вона вам сказала? — Той швейцарець знову з'явився в суботу. Ввечері того дня Вєра чекала мене біля театру, й ми пішли до Пісарок. «Це страховисько, — так вона звала швейцарця, бо дуже його боялася, — знов приїхало до Брно з дуже неприємним наказом. Мусимо їхати в Прагу до дружини Салача. Ти її знаєш. Віддаси їй лист, який написало страховисько». Я відмовлявся, але, як завжди, вона взяла гору. Як нам велося, ви вже знаєте. Я зрадів, що матиму нарешті спокій, однак у вівторок — вам це також відомо — Вєра примусила мене їхати з нею до Жегушиць. Возилася з Артсмідою. Що там було — ви теж знаєте? — Так, — потвердив Клубічко, — але тепер має розгорнутися найцікавіше. Стосовно цього ви досі були вельми скупим. Що вам відомо? — У четвер вранці Вєра примчалася знову. Мовляв, знову мусимо їхати до Праги. Але тільки дорогою сказала, що маємо робити. Треба вдертися до вілли пані Салачової. «Я цього ніколи не зроблю», — відповів я. «Та я від тебе цього й не сподіваюся, — мовила Вєра, — залізу туди сама, а ти чатуватимеш в саду. Зрештою, йдеться не про справжній напад. Салачову треба тільки настрахати, аби стала поступливіша. Головне — покласти в альтанці оце», — і показала дилетантську акварель, котра зображає, якщо не помиляюсь, один з куточків Жегушицького парку. «Що це за фарс?» — спитав я. «Між Салачем і Салачовою домовлено: якщо вона отримує акварель, значить, його життю загрожує небезпека. Страховисько сподівається, що Салачова, аби врятувати Салачу життя, віддасть нам ту річ». — «Навіщо ж тоді нам удиратися до неї?» — спитав я. Вєра стенула плечима й сказала: «Страховисько гадає, що це на неї вплине». Кінець кінцем я погодився… Перелізли вночі через стіну. Я став так, щоб бачити вулицю. Вєра зняла комбінезон і по дощечках влізла до кімнати. Що вона там робила, не знаю, але за десять хвилин почув, як у віллі хтось калатає в гонг. За мить прибігла Вєра, в альтанці одяглася, поклала на стіл акварель і притисла її камінцем. Потім ми, мов навіжені, мчали до Брно. Тільки коли були майже дома, Вєра сказала: «Якщо це подіє, Салачова приїде завтра до тебе, до твоєї квартири в Пісарках. Не виходь нікуди до ранку». Я не на жарт злякався у Празі і відмовився. На це Вєра зауважила, що тоді чекатиме її сама. —І проти цього ви не могли заперечити? Тихий хитнув головою: — Не зміг. — Мабуть, вона сказала вам, що одержите гроші? Тихий кивнув знову. — Сказала, що одержу десять тисяч, якщо Салачова справді привезе ту річ. Але вона не привезла. Решту ви знаєте. — Не зовсім… поки що. — Коли я сказав їй, що в мене був підозрілий чоловік, котрий видав себе за працівника аеролінії, вона жахнулась і заявила, що повинна про це повідомити своє страховисько. Відтак прийшла ще раз, і ми домовились: якщо мене не заарештують, то я покличу її після півночі до «Колумбії». Далі ви знаєте. — Маєте уявлення, де Вєра тепер? Тихий похитав головою: — Хай би вона провалилася в пекло! — Цілком можливо, що ваше бажання справдилося, — неприязно мовив Клубічко й звелів вивести Тихого. Тільки той пішов, Клубічкові доповіли, що приїхав професор і хоче його бачити. Соумар ледве зводив дух. — Щойно приїхав до санаторію, а швейцар мені каже: «Кілька хвилин тому про вас питала наша куховарка». — «Що з нею, — кажу, — пошліть її до мене; сподіваюся, нікого не отруїли?» І знаєте, вгадав, бо те, з чим вона прийшла, було пов'язане з вранішньою спробою мене отруїти. Оскільки небезпека лишається, повім кількома словами. Після полудня наша куховарка була вільна і на овочевому ринку зустріла жінку, дуже схожу на ту, котра хотіла мене отруїти. Пішла назирці і, мовляв, по ході впізнала, що то таки вона. В Целетні жінка перейшла вулицю й зникла в готелі «Стейнер». Наша куховарка спитала в бюро обслуговування, чи мешкає тут пані Алена Зікова, але, зрозуміло, про таку ніхто не чув. Отже, куховарка прийшла до мене і… Клубічко підхопився: — Хвилинку, зараз поїдемо туди! За кілька хвилин перед готелем «Стейнер» зупинилися два автомобілі. Клубічкові потвердили, що сьогодні в готелі зупинилася пані Шашкова з Брно. Вранці пішла, повернулася чверть години тому і взяла ключ від свого номера. А незабаром про неї питав по-німецьки кремезний чоловік середнього зросту. Про що він з нею розмовляв, черговий не чув. Але за кілька хвилин пані Шашкова зійшла вниз. Одягнена була в коричневий дорожній костюм, у руці мала червону сумку. Звеліла вивести з гаража готелю її машину — голубий, зовсім новий «тудор» — і пішла з тим чоловіком. Мабуть, кудись поїхали. Клубічко з телефонної кабіни подзвонив до КНБ і наказав вислати машини на всі дороги, крім Турновської. Оглядати кожний голубий «тудор». — А тепер, Барбароссо, — сказав він Соумарові,— або йдіть їсти й спати, або везіть мене до Турнова. — Само собою зрозуміло, якщо треба, я довезу вас хоч до пекла. Але чому саме до Турнова? Клубічко знизав плечима: — Цього я й сам добре не розумію. Просто мені спало на думку. Чому? Той чоловік уже знає, що програв. Певне, він весь час стежив за санаторієм і, побачивши, як я викликав людей у цивільному, зміркував, що йому залишається тільки зникнути. Проте дехто щось усе-таки, мабуть, знає про нього: подружжя Мюллерів та бідолашний Салач, і я повинен зробити все, аби він їм не заподіяв лихого. От чому треба їхати туди. Але спочатку подзвоню в Турнов і на Грубу Скалу, щоб пильнували їх, бо ті двоє відірвались од нас хвилин на десять. Що це було до речі, стало ясно, коли Клубічко, Соумар і Тихий приїхали до Турнова. Патруль, який охороняв будинок колишнього директора, доповів, що хвилин десять тому віддалік зупинився новий голубий «тудор», але перш ніж есенбаки вжили заходів, авто помчалось у напрямі Грубої Скали. — Це означає,— мовив Клубічко, сідаючи в машину, — ті двоє, побачивши, що будинок охороняють, поїхали далі. Це врятувало пана Мюллера. їдьте на Грубу Скалу, — звелів шоферові і тут помітив, як тремтить Тихий. — Що з вами, юначе? — Будь ласка, не беріть мене на Грубу Скалу, — благально мовив Тихий. — А чим це погана прогулянка? — спитав Клубічко. — Втім, щоб задовольнити ваше прохання, я мушу почути причину. Тихий затремтів ще дужче. — Боюся, там я довідаюся про таке, що мене дуже схвилює,— прошепотів. — У вашому віці і з вашим досвідом людину не схвилює якась проста дрібниця. — На Грубій Скалі заховано пана Салача, — прошепотів Тихий. — Звідки ви знаєте? — напався на нього Клубічко. — А коли знали, то чому не сказали мені раніше? — Я не знаю напевно, тільки здогадуюся… Вєра мені натякнула, що те страховисько десь сховало Салача. Найімовірніше, в готелі на Грубій Скалі. — Де працює ваша мати?.. Тихий потвердив. Клубічко трохи подумав. — Ну, до Грубої Скали звідси недалеко. За кілька хвилин знатимемо все. Ви, звісно, поїдете з нами. А щоб дорогою не втнули якоїсь дурниці, не сердьтеся на мене, коли… — Він моргнув Костові, і Тихий навіть незчувсь, як у нього на зап'ястях клацнули наручники. 24 Вартовий перед готелем сказав, що другий вартовий усередині. — Думаю, — мовив Клубічко, — нічого лихого тут не сталося, бо я послав людей вчасно завдяки тому, що ваша куховарка, Соумарчику, зустріла вашу офіціантку. — Та дівиця теж, певне, буде там, — припустив Соумар. Клубічко засміявся: — Я впевнений, що ми знайдемо її в зовсім іншому місці, коли знайдемо взагалі. Вона не така дурна, щоб лізти в пастку. А це пастка, до того ж чудова. Двох тутешніх есенбаків поставимо на вулиці, і з готелю ніхто не зможе втекти. Тихого замкнемо в підвал, отже, всередині нас буде четверо. — В підвал, — повторив Тихий мертвим голосом. — Ліпше я вам іще скажу те, що знаю. — Ви, голубе, наче роман з продовженням, — засміявся Клубічко, — Я вже й не знаю, вкотре ви признаєтесь. — Я, я хотів уберегти матір, — прошепотів Тихий, — і особисто ні в чому не винен. Коли вони з Вєрою порозумілися, мати сказала їй, що Салач сховав ту річ у пані Салачової. — Це ми вже знаємо, — нетерпляче урвав його Клубічко. — Мені здається, ви хочете затримати нас, щоб Вєра змогла втекти. — Але сказала їй, — провадив Тихий ледь чутно, — що пан Салач так боявся за своє життя, що домовився з дружиною… — Ви замовкаєте у найцікавішому місці, тепер ми біля самої суті. То про що ж він домовився? — Як пошле акварель, Ліда ту річ комусь оддасть. — Знов не все, — нетерпляче мовив Клубічко. — Кому вона мала віддати? Хоч, власне, я знаю й це: вам! Тихий похнюпився: — Так, мені. Проте я за це не відповідаю, бо так домовилася з Вєрою моя мати. — Я хочу знати подробиці! — скипів Клубічко. — Подробиця була одна. В тому листі, що його Вєра залишила в її кабінеті… — Нарешті,— задоволено сказав Клубічко. — Ну-ну? — В тому листі говорилося, що коли Салачова не привезе тієї речі до завтра після полудня на мою квартиру в Пісарках, Салач помре. Так само накладе він головою, якщо вона комусь розповість про лист. До листа було додано й акварель. — Але ж ви поклали її в альтанці! —І там теж. Було дві акварелі. Вєра сказала, що так треба. — Тепер, гадаю, ви вже сказали майже все, що знаєте, — мовив Клубічко. — Але підвалу не уникнете. Зрештою, вас чекають гірші випробування. Як тільки уявите їх, то в підвалі вам буде, як на курорті. Клубічко покликав хазяїна готелю, той охоче показав надійний підвал — туди заштовхнули Тихого; Клубічко спитав, чи в готелі є пані Мюллерова. Так. А Салач? — Теж, — відказав хазяїн. — Прийшов до нас у понеділок і мав такий нужденний вигляд, що ми відразу поклали його в ліжко. Хотіли покликати лікаря, але Салач заперечив. Мовляв, це звичайний приступ, його давня хвороба нирок, зарадити може лише коріння, яке він носить із собою. Попросив мою дружину заварити, випив, і йому наче полегшало. Цілий день спав, а коли прокинувся, був страшенно кволий. Ми з жінкою подумали: хай тут іще день-два поживе. А тоді сталася та пригода з паном, котрий балакав по- німецьки. Смертельно втомлений Клубічко трохи не підскочив: — З яким паном? Хазяїн готелю стенув плечима: — Я не знаю про нього нічого, тільки те, що балакав він по-німецьки й приїхав у машині якоїсь закордонної марки. Питав про Салача, і хоч я й тямлю трохи по-німецьки, насилу його зрозумів, бо дуже незвична у нього вимова. Тоді я гукнув пані Мюллерову, вона німецьку знає краще за мене. —І вона йому сказала, що Салач тут! — докірливо вигукнув Клубічко. — Нещасний, хіба ви не чули, що Салач зник, а його квартиру перевернули догори дном?! Чи ви не могли здогадатися, що німець — один із тих, хто переслідує Салача, і прийшов по нього?! — Про те, що до пана Салача хтось удирався, я не знав, — виправдувався хазяїн. — А пані Мюллерова й словом не прохопилася чужинцеві про те, що Салач у нас. — Не сказала?! — здивувався Клубічко. — Побалакала з ним кілька хвилин, підійшла до мене й шепнула, що про Салача ані словечка. Мабуть, попередила й інших, бо чужинець щось перекусив та й поїхав. Пані Мюллерова потім мені призналася: цікавість невідомого до Салача видалася їй підозрілою, тож вона йому відповіла: наскільки їй відомо, пан Салач поїхав до Праги, мабуть, до колишньої своєї дружини, За кілька хвилин Клубічко побачив пані Мюллерову, яку привели до нього. Це була звичайна жінка, років на шість-сім молодша від пана Мюллера. Забачивши Клубічка, почала плакати. — Ну, пані Мюллерова, я ще всього, що у вас на сумлінні, не знаю, але, врятувавши людині життя, ви дуже полегшили свою долю. Салача можна везти? Мюллерова потвердила: — Тепер уже можна. Клубічко трохи подумав: — Не гнівайтесь на мене, але я звелю доправити вас і пана Тихого до Турнова. Владнавши справу, заради якої сюди приїхав, я вас одвідаю й поставлю кілька запитань. Клубічко наказав одвезти Мюллерову й Тихого до відділення КНБ в Турнові, пильнуючи, щоб вони не розмовляли між собою. Соумара попросив їхати до Вальдштина, куди подалися Шашкова та чужинець. Стемніло. Їхали, ввімкнувши фари. Від Грубої Скали до Вальдштина вела не дуже широка, гарна лісова дорога. Не проїхали й кілометра, як шофер зупинив машину. — Он там у гущавині,— схвильовано вигукнув, — хтось лежить! Усі вискочили з машини. В заростях лежала людина. Підійшовши ближче, розгледіли костюм і перлисто-сірий плащ. — Всі не підходьте, — наказав Кост. — Шукайте сліди. Але в траві не було видно жодного сліду. Клубічко нахилився над жінкою. Їй вистрелили в праву скроню і в бік. — Покличте Соумара, — сказав Клубічко Костові. Схвильований Соумар нахилився над тілом, зняв капелюх і мовив: — Це вона. — Може, ще жива? — спитав Клубічко. — Можна її перевернути? — спитав Соумар. Клубічко кивнув. Професор перевернув безвладне тіло і притис вухо до її серця. Відтак підняв її руку й опустив. Рука безвладно впала на землю. — Мені жаль, — прошепотів він;— якщо я в цьому хоч трохи завинив… — Якщо ви в цьому хоч трохи завинили… — так само пошепки відказав Клубічко. — Якщо в цьому хтось завинив, то тільки природа, що наділила її красою, яка призвела до цього сумного кінця. Але чи це справді кінець? — Вона вмерла приблизно півгодини тому. Постріл у скроню був смертельний, — відповів Соумар. Клубічко скерував на мертву промінь свого ліхтарика. Вродливе обличчя, облямоване золотавим волоссям, було спотворене жахом, очі вирячені. Клубічко квапливо погасив ліхтарик. — Сталося приблизно так, як я вам казав. Той тип, пересвідчившись, що головну партію програно, думав тільки про те, як замести сліди. І, здається, чинив це не лише зі страху за свою шкуру, а й з інших причин. — Але ви його повинні схопити! — майже нестямно вигукнув Соумар. — Я зробив усе, що міг, ви знаєте, всі дороги перекрито. Думаю, ми його піймаємо. Він не дурний, одразу зрозумів, що на голубому «тудорі» не втекти. За кілька хвилин, певне, одержимо повідомлення, що знайдено «тудор». Мерзотник, мабуть, поставив десь тут недалеко свою машину і, здихавшись пані Шашкової, мчиться тепер до Праги. В столиці візьме інший автомобіль і на ньому доїде до кордону. А там його чекають люди, котрі сховають. Можемо й не схопити, хоч і докладемо всіх зусиль. — Така гарна жінка… — пробурмотів Соумар. — Котра хотіла вас отруїти, — докинув Клубічко. Соумар махнув рукою: — Я вже казав Трампусові: що означав у її очах нікчемний чоловік з огидно червоною бородою? Втім, особисто проти мене вона нічого не мала, просто я став їй на дорозі. — Якби вона могла ще щось сприймати, — не без іронії зауважив Клубічко, — то тішилась би, що й після смерті мала успіх. А для таких жінок, як вона, це все. Який, власне, головний її злочин? Що невдало вийшла заміж. Якби знайшла чоловіка, котрий заробляв би стільки, скільки їй треба, може, й стала б порядною дружиною. А загалом її нещастям був Тихий. — Чому саме він? — спитав Соумар. — Бо вона любила його. Тихий — її єдине й велике кохання. Але він був голий як бубон. Мав би стільки грошей, як швейцарець, — ніколи б не полізла в комбінезоні по дощечках до Ліди. В цій дивній грі, професоре, був один-однісінький справжній злочинець. Це той уявний швейцарець. Він запродався, щоб мати гроші, і давав гроші, щоб купувати нестійкі душі.— Клубічко стишив голос до шепоту: — Про ту річ мені не відомо нічого певного, я тільки здогадуюсь. І цей здогад цінний тому, що я, мабуть, ніколи не знатиму правди. Ви звернули увагу на тих чотирьох у цивільному, котрі приходили до вас? — З першого погляду помітно: вони не звикли ходити в цивільному, — відповів Соумар. — Так, — мовив Клубічко. — Ви, певно, також знаєте, що під кінець війни Гітлер почав випробовувати різні види ракет. Пріоритет у цьому належав японцям, але ті вміли тільки катапультувати бомбу, якою керувала людина: людина з бомбою падала на певну ціль, приміром, на бойовий корабель, знищувала корабель і гинула сама. Таких людей звали камікадзе. Але бомби були малі, ефект невеликий. Німці вдосконалили ракети, і коли союзники вступили до Європи, почали відчайдушно запускати їх. Це були Фау-1 і Фау-2. Проте дія була незначна. Але німці все удосконалювали їх, сподіваючись, що ця зброя допоможе виграти програну війну. Кажуть, вони працювали десь над ста тридцятьма видами. На мою думку, «Чорна зоря», яку німецький офіцер закопав у підвалі Цзернінового замку в Жегушицях, була одним з останніх видів. Якщо я не помиляюся, ми, можливо, вихопили пекельні козирі з рук тих, з ким нацистська вояччина ділилася військовими таємницями. І, мабуть, ніколи або принаймні тепер я так і не дізнаюся, задля чого згубив дві ночі, пані Шашкова — своє життя, Тихий — свою свободу, а Ліда — свої нерви. — Клубічко помовчав, а тоді голосно позіхнув: — Природа вимагає свого, Соумарчику, страшенно хочеться спати. — Я б теж не відмовився, — одказав Соумар, — але перш ніж ляжемо спати, треба, мабуть, повернутися до Праги. — Ви вгадали, Барбароссо, — засміявся Клубічко. — Ви зможете лягти спати, як тільки висадите мене на Бартоломейській вулиці, а я, нещасний, змушений буду ще відслужити месу. — Що, що? — Ну, напишу довжелезний протокол, цю священну річ, котра для нас, бюрократів, має чи не таке ж значення, як земне тяжіння для звичайних смертних. — А може, спершу глянемо на Ліду? — зауважив Соумар. — Тьху, трохи не забув про неї. Авжеж. — Клубічко усміхнувся: — Ох і перепаде ж мені на горіхи від Трампуса. Підскакуватиме аж до стелі, почувши те, про що й не підозрював. — Він тихо засміявся: — Той хлопець — я його, до речі, попереджав — хворий на гіпертрофію діяльності, і це спричинилося до того, що вже в Брно він створив версію, не маючи достатніх підстав. Упевнив себе, що найліпше буде помчатися навздогін за Лідою, схопити її й примусити зізнатися. Тож і залишив мене у Брно, щасливо гадаючи, що досягне успіху, а я осоромлюся. Звісно, тут є пом'якшуюча обставина — він не міг знати, що Ліда йому не сказала б нічого, боячись за життя пана Салача. Та в справу втрутився Пулпан і приспав Ліду. І сердега Трампус мусив обмежитися роллю Лідиного сторожа. Хай дякує долі, що мав при цьому єдину приємну хвильку — потеревенити з вами. — Боюся, він вас застрелить, дізнавшися, що вийшло по-вашому, а не по його. — Я теж боюся, — сумовито погодився Клубічко. — То що, їдемо? — А Мюллерова? А Тихий? —Їх я лишу до ранку в Турнові, хай подумають про свої гріхи. Він їх має чимало, вона — трішки. Якби пані Мюллерову втягнули до афери, вона б не вмовила хазяїна готелю надати притулок Салачу і не захистила б його від уявного швейцарця. Звісно, на сумлінні її пошуки в Жегушицях. Та, зрештою, суд їй, мабуть, повірить, що її підбили шукати скарб, котрий закопали Цзерніни; гірше те, що вона не сказала нам, коли уявний швейцарець ганявся за Салачем. — З вашого дозволу, вона про це сказала, — втрутився Кост. — Та невже? — здивувався Клубічко. — Кому ж? — Господареві готелю, — відповів Кост. — Буквально так: той чоловік — підозріла особа, якою мають зацікавитися власті. — Чому ж господар не зателефонував до Турнова? — спитав Клубічко. — А він телефонував, пане. Та йому відповіли, що за вашим наказом усі люди розшукують Салача, а двоє охороняють пана Мюллера. Що сюди зможуть прийти, як вернуться. Клубічко сплеснув руками: — Бачите, Соумарчику, як тому негідникові щастило. А що таке щастя, я знаю. Воно має одну властивість — як усміхнеться комусь, то довго йому лишається вірним. Це означає, що той шеф, чи страховисько, а по- моєму, агент, мабуть, накиває п'ятами. Шкода, нема карти, проте я пам'ятаю, що звідси недалеко (як для доброї машини, а вона десь стояла поблизу) до Варнсдорфа або Румбурка. Там він порівняно легко перейде кордон. Зрозуміло, туди скрізь буде повідомлено. — А Тихий? — спитав Соумар. — Десять або й двадцять років. Він іще признаватиметься й признаватиметься, що робив, і всю вину звертатиме на пані Шашкову. — Відтак сказав Костові: — Пана Салача, навіть коли опиратиметься, доправити під охороною до лікарні. І хай там його кілька днів стережуть, бо не виключено… Цей чоловік гідний найбільшого співчуття. Натерпівсь, як собака, і врятував його, власне, Трампус. — Тобто хочете сказати, що врятували його ви? — зауважив Соумар. — Ні, Трампус. Тим, що поїхав до Пісарок. Звісно, він і не підозрював, які це матиме наслідки. Я, ледащо, якби цього не сталося, повернувся б до Праги… Але коли Трампус з'ясував причетність Тихого до справи, я лишився. Уявний швейцарець, дізнавшися, що я звелів стежити за Тихим, вирішив лишити мені його, а сам подався до Праги — ще раз оглянути Лідину віллу. Потім йому вже не зоставалося часу на Салача. Проте віллу оглянути як слід не зміг — йому перешкодив Кост (котрого послав туди Трампус). Швейцарець трохи понишпорив, злякався і втік. Якби ми його зловили, то, певне, пересвідчилися б, що він має малу ногу. Невдовзі він іще раз спробував дістатися до Ліди й послав до лікарні красуню, щоб дала вам отруєну шинку, аби в паніці, яка виникла б, пробратися до Ліди або послати пані Шашкову. В цьому йому завадили своїм гурманством та скупістю ви. — Як це — скупістю? — спитав Соумар. — Бо не подумали, що Трампус теж голодний, не почастували його шинкою, от вона й лишилася… Соумар ляснув себе по лобі: — Ваша правда, це було здорово продумано. — Авжеж, — погодився Клубічко. — Той швейцарець кебетливий. Досить йому було знайти в Лідиному кабінеті кілька ваших бланків — і план готовий… Але вже справді пора їхати, Барбароссо. — Зараз, — відказав тихо Соумар. — Дайте мені, будь ласка, ліхтарик. — Він освітив обличчя мертвої, хвилину розчулено дивився, потім закрив їй очі,— Був би я суддею Тихого — мені важко було б знайти кару, котру він заслужив. Ох, яка ж гарна була жінка. І ласкава. — Еге ж, — буркнув Клубічко. — Жінки вміють бути ласкаві, тільки яка ціна жіночої ласки… — Він узяв у Соумара ліхтарик і повів професора за собою. 25 Пізно вночі Соумар під'їхав до празького КНБ. Клубічко спав так міцно, що збудити його було неможливо. «Ну, — подумав Соумар, — в такому стані свого священного протоколу ти, мабуть, не напишеш. — А коли Клубічко поклав йому голову на плече й лаштувався лягти в машині, Соумар вирішив: — Одвезу його до санаторію і, як не буде вільного ліжка, покладу на канапу у своїй приймальні». Повернув машину й поїхав до санаторію «Полегкість». — Знаєте що, давайте донесемо його до приймальні, а коли він прокинеться, зателефонуєте до криміналки, хай приїдуть по свого шефа. — Будь ласка, — відповів швейцар, — але, може, краще, щоб пан начальник виспався в мене на канапі. — Можна й так, але в санаторії йому буде зручніше. Допоможіть мені його донести. — Але ж… — почав був швейцар і замовк. — Беріть за ноги, а я — за голову, — звелів Соумар. — Але ж… — повторив швейцар. — Ніякого «але ж», чоловіче, беріть його і мерщій, бо мені теж хочеться спати. — Але ж, — утретє вимовив той, — у вас у приймальні гості. — Так пізно? — буркнув Соумар. — І вночі не дають спокою… Ну, коли так, покладемо цього нещасного у вас. — То буде найліпше, пане професор, — злякано мовив швейцар. — Дозвольте вам порадити… не хвилюйтеся… — Чого б це я мав хвилюватися? — здивовано спитав Соумар, — Бо гості, що на вас чекають у приймальні,— то два пани, одного з них я трохи знаю, прийшли вони з КНБ. — Що ж тут дивного? — весело сказав Соумар. — КНБ у мене сьогодні як удома. Швейцар співчутливо подивився на нього, відтак вони поклали Клубічка на канапу, і Соумар пішов до приймальні. Заледве прочинив двері — побачив Трампуса, що, немов на троні, сидів у його фотелі за столом. Двері майже автоматично зачинилися. Соумар озирнувся: зачинив їх Голец — з видимим наміром не дати йому вийти. — Добрий вечір, — привітався Соумар. — Власне, уже ніч. Трампусе, що вас до мене привело? Знову прийшли з якимось запитанням? Трампус похитав головою, врочисто підвівся, пильно дивлячись на професора. — Чи знов прийшли мене охороняти? — пожартував Соумар. — Пане професор, — піднесено мовив Трампус, — мені жаль, але я прийшов вас не охороняти, а заарештувати. Соумар вирячив на нього очі: — Ви що, з глузду з'їхали, Трампусе? Жартувати серед ночі? Невже не могли знайти іншого часу? Трампус почервонів: — Я вас дуже просив би не ображати мене, — сказав холодно. — Заявляю вам, що з цієї хвилини ви заарештовані. Соумар несамохіть глянув на Голца, але той тільки ніяково стенув плечима. — Заарештований, — видушив із себе Соумар. — Добре. Але в такому разі можете сказати чому? — Пане професор, — відповів Трампус іще холодніше, — не грайте переді мною комедії. Вам-бо добре відомо, за що я вас заарештовую. — Мушу, на жаль, констатувати, що не маю аніякісінького уявлення, — видушив із себе приголомшений Соумар. — Зрештою сьогодні це вже не вперше ви псуєте мені настрій. Щоразу знаходите новий привід. Спочатку хотіли мене заарештувати за те, що маю малу ногу, а… Мені справді цікаво, що вигадали ви тепер? Можливо, за червону бороду? Трампус сумно дивився на нього: — Я скажу вам лиш кілька слів — і ви перестанете сміятися. Пані Салачова прокинулася. — Хвалити бога! — вигукнув Соумар. — За це я б вас залюбки обняв, тільки ж ви мене заарештували… Як вона почувається? — Спочатку їй було добре, — відповів Трампус усе ще крижаним тоном. — А в цей момент не дуже. —Їду до неї,— вирішив Соумар і ступив до дверей. Та Голец розкинув руки й похитав головою. Соумар повернувся до столу й напався на Трампуса: — Що це все означає? Скажете ви нарешті? — Пане професор, — відповів Трампус тим самим холодним тоном, — скажіть мені: вам відома ця річ? — Він витяг з портфеля фатальну мармурову голівку. — Ще б пак, — одрубав Соумар, — сьогодні з нею вже була морока. А чого ви мені її показуєте? До речі, як вона опинилася у вашому портфелі, коли я залишив її отут, на цьому столі? Не дивіться на мене так, ніби хочете надіти на мене наручники. — Можете сісти, це поки що неофіційний допит. Голец, присуньте стільця. Соумар сів, наче вві сні. — Допит? — промимрив він. — Навіть людина з вашим науковим і громадським становищем, — провадив Трампус, — не сміє вважати, що їй усе дозволено… — Він докірливо подивився на Соумара й закінчив: — Заперечувати безглуздо, я знаю з уст пані Салачової, що вчора вранці вона подарувала вам цю голівку. — А хіба я це заперечую? — засміявся Соумар. — На жаль, вона її справді мені подарувала, і це мало для мене неприємні наслідки. Гадаєте, це достатня підстава заарештувати мене? — спитав єхидно. — Більш ніж достатня, пане професор. Коли пані Салачова, прокинувшись, усе мені розповіла, природно, першою моєю думкою було захопити й стерегти таку важливу й таку небезпечну річ. Я поїхав сюди. На жаль, вас не застав ні тут, ні на факультеті, ні на вашій квартирі. Тож повернувся до лікарні й спитав дозволу в Пулпана зайти до вашої приймальні. Голівка стояла на столі. Взяв її іменем закону і поїхав до пані Салачової. — Ну й що? — спитав Соумар. — Пані Салачова не тільки дала згоду, аби я подивився, що всередині, а й сама запропонувала мені це. При цьому я з'ясував… — Трампус повернув затискач, з голівки посипалася цегляна потеруха, а тоді випав скальпель. Трампус докірливо подивився на Соумара й з притиском спитав: — Пане професор, куди ви діли чи кому віддали річ, котру пані Салачова сховала до цієї статуетки? — Куди я її подів?.. — механічно повторив Соумар і хвилю дивився на Трампуса, як він тримає в руці скальпель, а тоді все зрозумів і зареготав: — Я нікуди її не дівав, — відповів схлипуючи від сміху, — годі вже вам. Трампус трохи розгубився, але тільки на мить. — Мушу констатувати, пане професор, — так само суворо заявив він, — що ви одмовляєтеся дати відповідь на моє ясне й просте запитання. Попереджаю: коли ви й надалі опиратиметесь, я, на превеликий жаль, буду змушений відвезти вас на Бартоломейську вулицю. Соумар зареготав, аж його тіпало від сміху. —Їй-право, — мовив він, трохи вгамувавшись, — ніколи я ще не сміявся так щиро! — Ваш сміх скоро минеться! — буркнув Трампус. — Прошу йти за мною. Соумар іще хвилю сміявся, а тоді сказав: — Друже, а може б, ви спершу спитали Клубічка, чи варт мене заарештовувати? — Клубічка в Празі нема, він тиняється десь по Брно чи бозна-де, — відповів Трампус. — Зрештою… — Ні, мій юний друже, — засміявся Соумар, — ви знов сплохували. Клубічко не тиняється ні по Брно, ні бозна-де. Він спить унизу в швейцарській. Знесилів так, що я далі не зміг його дотягти. Востаннє розмовляв з ним у Турнові, а тоді ми вдвох сіли в машину. Я прокинувся, він — ні. Привіз його на Бартоломейську вулицю (він хотів писати протокол про ту крутиголовку, яку щасливо розплутав), та, побачивши, що йому не до протоколу, привіз його сюди, щоб він тут виспався. Але дотяг його, як вам уже сказав, лишень до швейцарської. Трампус вражено дивився на нього: — Голец, підіть гляньте, чи правду каже пан професор. Соумар знову засміявся: — Можна мені закурити? Під час неофіційного допиту це, мабуть, дозволено? Трампус здвигнув плечима. — Вам би я запропонував теж, — вів далі Соумар, — проте від Клубічка знаю, що ви не курите. Трампус кашлянув, але не відповів. Цієї миті розчинилися двері, і до кабінету вбіг ошелешений Голец. — Пане Трампусе, — доповів він, — швейцар мені сказав, що шефа він справді поклав на канапі, але той через кілька хвилин прокинувся і пішов сюди, до приймальні. Тут, мовляв, трохи послухав під дверима й утік. — Що це означає? — спитав Трампус з такою інтонацією, що Соумар знову засміявся. — Облиште, Трампусе, бо вмру, їй-богу! Знаєте, від кого Клубічко тікає? Од вас. Коли ми їхали з Турнова, він усе бідкався: «Як же я це все поясню Трампусові!..» — Нічого не розумію, — спантеличено сказав Трампус. — Чого б йому від мене тікати? І що він робив з вами в Турнові? — Е, ні,— мовив Соумар, — хай він це розкаже вам сам. А тепер дозвольте кілька запитань. Що ви робили, коли привезли Ліді цю голівку? Трампусова відповідь була досить докладна. Ліда несподівано прокинулась і, остаточно прийшовши до пам'яті, змалювала Трампусові усю історію аж до того моменту, коли її приспав Пулпан. Салач сказав, де він сховав олов'яну касету, в якій містилося щось важливе й небезпечне. Він дозволив їй узяти касету з жорен у Жегушицькому парку і десь сховати. Домовились: у разі, коли його життю загрожуватиме небезпека, він пошле їй акварель, що зображує плакучу вербу на березі жегушицького ставка, а сам сховається на Грубій Скалі в готелі. Там працює його приятелька пані Мюллерова, котра оберігатиме його доти, доки Ліда не пришле допомогу. Це все Ліда збиралась учинити, проте, вернувшись із Брно й не знайшовши в Празі ні Клубічка, ні Соумара, розгубилась і подумала, що може зробити лише одне: виграти час, поки Клубічко повернеться до столиці. Тому вона попросила асистента Пулпана дати їй підкріпний укол, аби дістатися додому й телеграфувати до Брно своїм переслідувачам уривок із Геронда, який містив слова «наші жорна». Гадала, що коди вони поїдуть шукати в жорнах, їх заарештують, і вона з колишнім чоловіком матиме спокій од тієї банди. На лихо, Пулпан дав їй не підкріпний укол, а приспав її. Та в жорнах вони б однаково нічого не знайшли, бо річ, яка там була, Ліда сховала в мармурову голівку й залишила у Соумара, — У Барбаросси, — мовив Трампус. — А Барбаросса — це ж ви? Куди ви поділи ту річ, яка була в голівці? — погрозливо спитав він. — Нікуди… Знаєте що? Надворі чекає машина, давайте поїдемо спочатку до Ліди, може, я їй потрібен, а тоді спробуємо знайти Клубічка. Ну й наївний же ви! Невже так важко здогадатися, що ту річ із голівки витяг він? Не бійтеся, вже кілька годин вона в надійних руках. — Чому я вам повинен вірити? — безпорадно спитав Трампус. Перш ніж Соумар встиг відповісти, прочинилися двері, і втомлений голос, сміючись, мовив: — Парубче, Соумарчик має рацію. Я ту річ із голівки витягнув і передав у надійні руки. А те, що ти взяв, ми приготували для Гейтманека, він-бо теж уплутався в цю справу — не без твоєї участі… Хто б міг подумати? Між іншим, тобі відомо що-небудь про пана Шашека з Брно? Треба йому обережно сказати, що його дружина… Але він дізнається з газет. — Що ж це таке? — вигукнув Трампус. — Клубічку, я нічого не розумію! — От і гаразд, — ще тихше мовив Клубічко, — бо коли б ти розумів… Боже милий, ну й було б мені від тебе… дарма що я зовсім не винний. Я ж тільки дотримувався нашої угоди. А тепер — бувай здоров. До зустрічі в мене аж на святого Вацлава — знаєш чому, але нікому анічичирк. Я зараз кудись сховаюсь, а то ще відлупцюєш. Ну, до зустрічі на святого Вацлава! І зник так швидко, що аж не вірилося, що іще зовсім недавно Соумар тягнув його до швейцарської. — Може, хоч ви поясните? — звернувся Трампус до Соумара. — А чого ж, — погодився той, — тільки якщо ви анулюєте свій наказ на арешт. То як? Ну, тоді добре. Сідайте й слухайте. Або ще ліпше — ходімо зі мною до машини, і я вам дорогою розповім. Гадаю, Ліді я потрібен зараз більше, ніж вам. Завівши авто, почав: — Спершу про мене. Прийшов я до цього, як той горезвісний Пілат до Креза… ПРИГОДНИЦЬКІ ПОВІСТІ ЕМІЛА ВАХЕКА _Еміл_Вахек_(1889–1964)_прийшов_у_літературу_як_сучасник_І._Ольбрахта, братів_Чапеків,_М._Майєрової_та_М._Пуйманової. В_різні_періоди_своєї_творчої_біографії_Вахек_пробував_своє_перо_то_в_царині_жур налістики_й_публіцистики,_то_в_галузі_новелістики_й_повістярства, то_в_драматургії. Перші_книги_його_оповідань_з'явилися_наприкінці_першої_світової_війни_і_в_двадця ті_роки,_коли_Чехословацька_республіка_здобула_незалежність: «За_фронтом»_(1916),_«Решето»_(1918),_«Подих_смерті»_(1920), «Бунт_проти_бога»_(1921)_та_ін. Вибране_з_цих_і_пізніших_збірок_письменник_видав_у_повоєнний_час_книгою_«Життя_й де_далі»_(1956)._ _В_20—40-і_роки_до_звільнення_Чехословаччини_від_фашистської_окупації_Е. Вахек_видав_добрий_десяток_збірок_оповідань_і_не_меншу_кількість_романів, серед_яких_була_й_трилогія_«Хам_Динибил»_(«Багряний_сад»,_1926;_«Свята»,_1929; «Дванадцятьма_голосами_«за»,_1931),_а_також_цілу_низку_п'єс: «Убогий_блазень»_(1922),_«Бенедьо»_(1936),_«Піч»_(1936), «Вірна_вдова»_(1938)_та_ін._ _Проте_ні_проза,_ні_драматургія_Е. Вахека_тих_років_не_здобули_йому_широкого_визнання_і_не_стали_яскравим_явищем_у_ тодішній_чехословацькій_літературі._На_довоєнній_творчості_Е. Вахека_дещо_позначилась_суспільно-політична_інертність, ліберально- демократична_поміркованість_письменника. З_довоєнного_доробку_Вахека- романіста_критика_й_читацька_громадськість_виділяють _роман_«Бідилко»_(1920),_інсценізація_якого_мала_успіх_у_глядачів._ _Більшої_суспільної_ваги_набуває_творчість_письменника_після_звільнення_Чехослов аччини_від_фашизму._Кращі_твори_Е. Вахека_цього_періоду_мають_гостре_антифашистське_спрямування, автор_виявляє_соціально-класовий_підхід_до_розкриття_дійсності. Своїми_новими_романами_«Втрачена_посмішка»_(1945), «Північне_сяйво»_(1956)_письменник_стає_в_ряди_тієї_літератури, що_у_повоєнні_роки_розвивається_під_знаком_гострої_критики_зрадницької_політики_ чехословацької_буржуазії, яка_напередодні_другої_світової_війни_в_ім'я_своїх_класових_інтересів_пішла_на_з мову_з_гітлеризмом._ _За_тематикою_і_політичним_спрямуванням_повоєнні_романи_Вахека_перегукуються_з_т акими_відомими_антифашистськими_творами_М._Пуйманової, як_«Гра_з_вогнем»_і_«Життя_проти_смерті». Вивчаючи_матеріали_політичної_підготовки_й_розв'язання_другої_світової_війни,_Е, Вахек_поряд_з_романами_пише_великий_цикл_публіцистичних_нарисів_«Німецька_війна» _(1945–1947), у_яких_на_документальному_матеріалі_викриває_підступну_закулісну_гру_гітлерівськ ої_і_західноєвропейської_дипломатії_в_торгах_за_Чехословаччину._ _Робота_над_архівними_документами_й_особистий_життєвий_досвід_підказують_письмен никові_й_гострі_пригодницькі_сюжети, до_яких_він_охоче_звертається_в_останні_роки_життя. Так_з'являється_один_з_найчитабельніших_творів_Е. Вахека_—_повість_«Справа_про_дев'ятнадцять_роялів»._ _…_ ___*_ _Близька_до_«Справи_про_дев'ятнадцять_роялів»_за_своїм_пригодницьким_характером_ друга_повість_Еміла_Вахека_«Чорна_зоря». В_ній_продовжують_діяти_два_герої_з_попереднього_твору, співробітники_служби_чехословацької_безпеки_Трампус_і_Клубічко. І_в_цій_повісті_вони_так_само_сумлінно_виконують_свій_службовий_і_громадянський_ обов'язок,_стоять_на_сторожі_інтересів_народу_й_батьківщини. І_саме_завдяки_тому, що_Трампус_і_Клубічко_виступають_невтомними_ентузіастами_своєї_професії, розвиток_подій_відбувається_напружено_і_динамічно. Хоч_головна_пригодницька_лінія_сюжету_в_«Чорній_зорі»_менше_пов'язана_з_суспільн им_життям_країни, та_все_ж_основна_пригода_і_тут_розвивається_від_імпульсивного_поштовху_реального _історичного_факту._ _Відомо, що_«мозковий_трест»_гітлерівської_воєнної_машини_в_останні_місяці_війни_посилено _розробляв_і_випробовував_різні_типи_ракетної_зброї, на_яку_очманілий_фюрер_покладав_великі_надії. З_допомогою_ракет_Гітлер_сподівався_виграти_вже_програну_війну. На_різних_ділянках_фронту_гарячково_перевірялися_бойові_якості_нової_зброї, вдосконалити_яку_фашистам,_проте,_вже_не_вдалося._ _Відштовхуючись_від_історичної_дійсності,_Е. Вахек_розгортає_свій_пригодницький_сюжет_повісті_«Чорна_зоря». Управитель_старовинного_замку_Салач_стає_мимовільним_свідком_того, як_есесівський_офіцер_при_відступі_ховає_в_підвалі_загадкову_олов'яну_скриньку_з _написом-кодом_«Чорна_зоря». В_тій_скриньці_Салач_виявляє_складені_аркушики_з_незрозумілими_формулами_й_закод ованим_текстом._До_часу_він_переховує_це_в_своїх_криївках._ _Дія_відбувається_вже_по_війні,_в_мирний_час. Хтось_таємничий_починає_полювати_за_дивною_скринькою. Сліди_цього_«полювання»_й_привертають_увагу_начальника_відділу_безпеки_Клубічка_ й_інспектора_карного_розшуку_Трампуса. Цікавість_читача_до_розповіді_підсилюється_ще_й_тим, що_предмет_полювання_лишається_нерозкритим_до_останніх_сторінок_повісті. Лише_в_кінці_твору_стає_відомо, що_теоретична_розробка_одного_з_останніх_видів_ракетної_зброї_не_попаде_до_рук_с учасних_спільників_нацизму._ _Заслуговують_на_увагу_композиційні_пошуки_Вахека_в_творенні_пригодницької_інтри ги. Крім_відомих_традиційних_прийомів_напруження_сюжету_(«засекречення»_предмета_пош уку,_зміщення_кульмінації_й_розв'язки_в_кінець_твору, таємнича_розрізненість_окремих_ланок_сюжетного_ланцюга_подій_тощо), письменник_активно_використовує_прийом_«подразнення»_цікавості_шляхом_видимого_н аближення_предмета_пошуку_і_раптового_його_зникнення_з_майже_безнадійною_перспек тивою_повторного_виявлення._Такі,_зокрема, епізоди_з_появою_мармурової_голівки_з_текстом_формул_у_її_порожнині_й_«ланцюгова _реакція»_переходу_її_з_рук_у_руки. Великі_можливості_нагнітання_цікавості_виявляє_автор_і_в_прийомі_невідповідності _зовнішньої_постави_персонажа_можливому_вчинку_(імпозантність_—_не_завжди_порядн ість,_видима_причетність_до_злочину_—_ще_не_доведена_провина_і_т._ін.)._ _«Чорна_зоря»_Вахека_має_чимало_повчального_і_з_точки_зору_дослідження_психологі ї_й_моралі_злочину._Адже_ясно, що_за_секретом_виробництва_останніх_зразків_гітлерівської_ракетної_зброї_простяг ається_рука_якогось_закордонного_імперіалістичного_спрута. І_без_допомоги_місцевого_населення,_того, що_зветься_«етнічним_оточенням»_секрету,_їй_не_обійтися. І_таємничий_«шеф»_знаходить_собі_спільників_по_«акції»_добування_формул_«Чорної_ зорі»_в_особі_слабовольного_і_розбещеного_актора_Тихого_й_легковажної_обивательк и_Шашкової._Опинившись_у_фінансовій_скруті, вони_обоє_легко_«клюють»_на_грошову_наживку,_навіть_не_думаючи_про_те, чим_вона_«пахне»._ _Легкодухам_Тихому_й_Шашковій_з_їхніми_спільниками_Е. Вахек_протиставляє_групу_чесних_громадян-патріотів, гідних_поваги_й_найвищого_людського_довір'я._Такі,_наприклад, відома_артистка_Ліда_Салачова_й_професор_Соумар. Тут_вони_морально_споріднені_з_Трампусом_та_Клубічком_—_цими_невтомними_шукачами _й_дослідниками_таємниці_«Чорної_зорі»._ _Пригодницькі_твори_Еміла_Вахека_несуть_в_собі_не_тільки_цікаву_пізнавальну_інфо рмацію,_а_й_морально-виховний_струмінь_соціалістичного_патріотизму._ _ВАСИЛЬ_ШЕВЧУК_ notes 1 Речовий доказ (лат.). 2 Працівники КНБ — SNB (sbor narodni bezpecnost). 3 Дрібна старогрецька монета. 4 Поліцейське управління (_простонародне_). 5 В'ючак (чеськ.). 6 Пристрій швидко варити чорну каву; також — чорна кава, швидко приготовлена італійським способом. 7 Відкрита альтанка (франц.). 8 Замок біля Парижа. 9 На бойовищі (чеськ.). 10 Порохові ворота (чеськ.). 11 «Чорна зоря» (нім.).
Малоросійські приказки (збірка)	Євген Гребінка	ЄВГЕН ГРЕБІНКА МАЛОРОСІЙСЬКІ ПРИКАЗКИ > Добрым моим землякам и любителям малороссийского слова > Долгом поставляю известить почтеннейших читателей, что содержание некоторых > приказок взято мною из басен Крылова и других в сем роде писателей и что в > орфографии я следовал способу, принятому нашим известным поэтом Гулаком- > Артемовским ЦАП "Мабуть, нема уже на світі правди! Мабуть, вона уже за море утекла. Чим я од Муцика поганший, справді? А пані те щеня учора привезла, Сьогодні вже йому і дзвоник почепили. Да як моторно він бряжчить, Як Муцик, бубличком задравши хвіст, біжить Та гавкає на мир щосили!" Так навіжений Цап на ввесь окіл гукав. Хазяїн, річ таку почувши (А по-цапиному він дещо розмишляв), Йому дзвінок на шию намотав. Здурів скажений Цап, ріжки назад загнувши, Махнув борідкою, замекав, заскакав І геть-то честію такою запишнився, Да швидко став їй і не рад: Бо тілько Цап стрибне у панський сад, На шиї дзвін дзень-дзень! народ заворушився, І гостя втришия в кошару мусять гнать. Прийшлось бідасі пропадать. Пройшло йому те врем’я, що бувало Майнув де здумавши, куди б то не попало, Поїв, пообгризав – і слід пропав, А вибіга і долинки, і гори, Де був – то пожививсь; ніхто того не знав. Еге, я правду вам казав: Нащо було Паньку прохаться в прокурори! ЛЕБЕДЬ І ГУСИ На ставі пишно Лебедь плив, А Гуси сірії край його поринали. "Хіба оцей біляк вас з глузду звів? – Один Гусак загомонів. – Чого ви, братця, так баньки повитріщали? Ми попеласті всі, а він один меж нас Своє пиндючить пір’я біле! Коли б ви тілько захотіли, Щоб разом, стало бить, вся беседа взялась. Ми б панича сього якраз перемастили". І завелась на ставі ґеркотня, Гусине діло закипіло; Таскають грязь і глей зо дна Да мажуть Лебедя, щоб пір’я посіріло. Обмазали кругом – і галас трохи стих; А Лебедь плись на дно – і випурнув як сніг. ЯЧМІНЬ Син Скажи мені, будь ласкав, тату, Чого ячмінь наш так поріс, Що колосків прямих я бачу тут багато, А деякі зовсім схилилися униз? Мов ми, неграмотні, перед великим паном, Мов перед судовим на стійці козаки. Батько Оті прямії колоски Зовсім пустісінькі, ростуть на ниві даром; Котрі ж поклякнули – то божа благодать, Їх гне зерно, вони нас мусять годувать. Син Того ж то голову до неба зволить драть Наш писар волосний, Онисько Харчовитий! Аж він, бачу… Батько Мовчи! Почують – будеш битий. ЗОЗУЛЯ ТА СНІГИР На дубі сидячи, Зозуля куковала: "Що за годи тепер, зовсім не можна жить! Одколи як тепло вже стало, А гусені нема, черви зовсім так мало. Прийшлось із голоду хоч у кулак трубить". – "Нащо вам так квилить? Мій боже милий! – Снігир Зозулю перебив, – Коли б я мав ваш стан і сили, Оцю я погань би не їв, Щоб сей да той мене, коли б я не доскочив Собі щодня шматок м’ясця. От кобець – менший вас, а їсти як захоче: Летить – і душить горобця. Зате він з голоду ніколи не нудився". – "Дурний! дурний! а в школі вчився! – Зозуля Снігиру в одвіт. – Замісто горобця я з’їм жуків десяток Да гусені, черви десятків три в наддаток І все-таки наїмсь; зате спитай ввесь світ, Яка Зозуленька? Всі скажуть: птиця славна, Живе собі, як панна, Гуляє у садку, нічого не псує, По гілочках намистечко кує Да скілько літ кому прожить віщує; Нехай же здумаю… да що тобі й казать! Хоч злидні в пір’ї обідрать, Ввесь птичий рід зарепетує: "Зозуля м’ясо жре, Зозуля хищний птах! Троха чи не бажа вона Орла із’їсти!" Прощай тогді моє життя в садах! Прийшлось би утікать хоч за море без вісти, Так лучче ж тута жить – да зводить черв’ячків". Хто хоче полюбить суддю-грошозаплода, Про його розпитай панів, А не питай у простого народа. ________________________________________ ВЕДМЕЖИЙ СУД Лисичка подала у суд таку бумагу: Що бачила вона, як попеластий Віл На панській винниці пив, як мошенник, брагу, Їв сіно, і овес, і сіль. Суддею був Ведмідь, Вовки були підсудки. Давай вони його по-своєму судить Трохи не цілі сутки. "Як можна гріх такий зробить! Воно було б зовсім не диво, Коли б він їв собі м’ясиво", – Ведмідь сердито став ревіть. "А то він сіно їв!" – Вовки завили. Віл щось почав був говорить, До судді річ його з починку перебили, Бо він ситенький був. І так опреділили І приказали записать: "Понеже Віл признався попеластий, "Що він їв сіно, сіль, овес і всякі сласті, Так за такі гріхи його четвертувать І м’ясо розідрать суддям на рівні часті, Лисичці ж ратиці оддать". ________________________________________ ПШЕНИЦЯ Я бачив, як пшеницю мили: То що найкращеє зерно У воду тільки плись, якраз пішло на дно, Полова ж навісна пливе собі по хвилі. Привів мене господь побачить і панів: Мов простий чоловік, там інший пан сидів, Другі, задравши ніс, розприндившись, ходили, І здумав зараз я, як тільки поглядів, Що бачив, як пшеницю мили. СОНЦЕ ДА ХМАРИ Ось Сонечко зійшло, і світить нам, і гріє, І божий мир, як маківка, цвіте; На небі чистому ген Хмара бовваніє. Та Хмара надулась і річ таку гуде: "Що вже мені се Сонце надоїло, Чого воно так землю веселить? Хоч я насуплюся, воно таки блищить. Я полечу йому назустріч сміло, Я здужаю його собою затемнить". Дивлюсь – і Хмарами півнеба замостило, На Сонечко мов ніччю налягло. А Сонце вище підплило І Хмари ті позолотило. ГОРОБЦІ ДА ВИШНЯ Глянь, глянь, летять, да їх летить чимало, Куди оце летять з оселі Горобці? Дивлюсь, у сад побрались молодці. На Вишеньці їх геть-то насідало, І бенкет зараз підняли; Цвірінькають, джеркочуть, знай, на Вишні Із ранку самого до пізньої пори. Я простий чоловік, то й взяв собі на мислі, Що Вишеньці моїй предобре у саду, Що їй превесело, бо як край єї йду Або і так коли зирну у сад із хати, Все зволять горобці по гілочках скакати. Ось тиждень, як не був, дивлюсь – кат його ма! На Вишеньці гостей нема. Чого лишень вони літати перестали? Як розібрав, бодай і не казать! Ох! поти жевжики вчащали, Поки всі ягоди на Вишні обдзюбали – Тепер до бідної ніколи не летять. БУДЯК ДА КОНОПЛИНОЧКА "Чого ти так мене, паскудо, в боки пхаєш?" – На Коноплиночку в степу Будяк гукав. "Да як рости мені? І сам здоров ти знаєш, Що землю у мене з-під корінця забрав". Бува і чоловік сьому колючці пара: Людей товче та й жде, щоб хто його кохав. Я бачив сам таких і, може б, показав, Та цур йому – розсерджу комісара! ВЕРША ТА БОЛОТО Рибалонька, митець усе в воді ловити, Бажаючи поймать в’юнів, В Болото Вершу засторчив. Довгенько щось вона там мусила сидіти, Язик жіночий є, да нічого робити (А зроду, мабуть-то, що не плоха була), Так лаяти Болото почала: "Оце поганая багнюка! Глянь, пузириться як, знечев’я клекотить. Тут певнеє ніщо ні ходить, ні сидить, Одна черва, мовляв, кишить. Да деколи повзе по куширу гадюка, Уже коли б тут воленька мені!.. Таке ж бридке, таке мерзенне, Поржавіло, від жабуру зелене, Не хочеться паскудиться в багні, А то б…" Що ж їй Болото одвічало? "Де ти сама, добродійко?" – спитало. А Верша гомонить на дні. МАКІВКА У лузі Маківка весною зацвіла, Проміж других квіток як жаром червоніла; До єї раз у раз літа бджола, Бабок, метеликів над нею грає сила. Пройшов день, два, і з неї цвіт опав, І Маківка осиротіла; Бджола на іншій квітці сіла, Ту погань метелів мовби лихий забрав. Дівчино-серденько! жартуй, поки є врем’я, Жартуй, да не глузуй із бідних парубків; А то мине весна твоїх годів, Покине і тебе дияволове плем’я. РОЖА ДА ХМІЛЬ Охріме, дядечку! будь ласкав, схаменись, Ти чоловік і з хлібом, і з волами, І грошики у тебе завелись. Який тебе лихий ізніс І побратав з панами? Покинь їх, хай їм цур, із ними не водись; А то коли к тобі не заверни у хату, Ти з благородієм сидиш запанібрата І чарка катержна гуляє по столі. Чи то в село лихий примчить якого Паничика, мовляють, судового – Та сарана живе на твоєму добрі. Або і возний сам, червоний, ніби квітка, Деньків по п’ятеро кружляє у тебе; А коней-калічі повнісінька повітка Твоє сінце скубе. Тим часом хліб давно у полі половіє; Його і птиця б’є, і вітер марно сіє; А дядько мій ґуля; З письменними по чарці да по парці, Останній шаг витрушує шинкарці. Рівняться з ними нам сам бог не позволя: То, сказано, – пани, щоб день у день гуляли, А ми, неграмотні, щоб хліба заробляли. Охріме! не зробись сміховищем села, Покинь, кажу, панів, водиться з ними годі! Ось слухай. У мене недавно на городі Червона Рожа зацвіла, І треба ж, на біду, край неї Хміль пустився; Ізпершу гарно страх з сусідкою він жив. Дивлюсь, аж приятель за гілку зачепився, А трохи згодом глядь – всю Рожу оповив. І бідная вона змарніла, Поблідла, далі пожовтіла; А проклятущий Хміль, як рута, зеленів. МОГИЛИНІ РОДИНИ Ось чутка степом полетіла (На що то гріх не підведе), Що у степу якась Могила Дитину швидко приведе. Про диво сеє як почули, То люди зараз в степ майнули, Старий і молодий к Могилі, знай, іде. Крий боже, народу якого там зобралось! Як об Іллі в Ромні; Буцім там місто починалось. Де не взялись міняйли й шинкарі І підняли між себе галас; Чумак із сіллю став, із дьогтем дьогтярі І красти бублики шатнули школярі; Сластьони шкварились, сидухи цокотіли; Про Лазаря старці під кобзу голосили; "Холодний квас!" – москаль між народом гукав Знічев’я, а базар в степу як треба став. Хрещений люд хоча гуляє, Та на Могилу все раз по раз позирає, Чи швидко вродиться те чадо степове; Могила ж стогне, мов сопе, мов тяжко дише, Боками сивими колише І з лиха на ввесь степ реве. Народ дивується, да їсть, да п’є горілку. Вже панський стадник Опанас, Покинувши товар, що пас, З кишені витягнув сопілку Да як утне московського бичка! Підківки зараз забряжчали, В кружку дівчата танцювали; Москаль покинув глек та садить гоцака. Аж ось – лулусь щось під ногами, Загоготів якийсь підземний глас; Базар утих, баби замовкли під возами, Із ляку упустив сопілку Опанас, І люди, хрестячись, баньки повитріщали: Могила тріснула, і те дитя, що ждали, На божий світ сусіль – як пить дало! Та що ж за чадо те було, Що тільки гомону між нами наробило? "Мабуть, підсудок?" – "Ні!" – "Так лев?" – "Ні!" – "Так мішок З дукатами?" – "Ні, ні!" – "Так папорті цвіток?" "Але ж!" – "Так, з нами хресна сила! Мабуть, вона полубіса вродила?" "Не втяв!" – "Так вилила козацького коня?" – "Ні, просто привела руденьке мишеня". ШКОЛЯР ДЕНИС Миряне, слухайте, щось маю вам сказать: От сих різдвяних свят, на самої Меланки, Дурний школяр Денис, запрігши шкапу в санки, Із школи поспішав до батька ночувать, Щоб завтра по закону, Як слідує, пашнею засівать. Пізнавши шкапа шлях додому, Смикнула раз, другий – і хлопця понесла. Хоть здержав він її, да злість його взяла; Хотів би проучить, да бить її боявся, А треба ж і себе чим-небудь показать, – Так по оглоблях ну малахаєм шмагать. Як тільки пан із паном зазмагався, Дивись – у мужиків чуприни вже тріщать. СОНЦЕ ДА ВІТЕР Із Вітром Сонечко розгуторило мову Про силу, бачите, хто з них модніший був. Звичайно за словцем балакали по слову, А далі Вітер так на заклад навернув: "Чи бачиш, їде ген собі козак по полю? Як цупко він нап’яв на плечі кобеняк! Хто з плеч зірве його додолу, Хай буде той уже моцак". "Іносе, дми собі!" – так Сонечко сказало; І Вітер шпарко полетів. Надворі дуже сумно стало, По небу хмари скрізь погнало, А Вітер по землі, крий боже, заревів, Наліг на козака, з його одежу цупить. Зігнувся на коні козак, До себе горне кобеняк Та, знай, нагайкою по ребрах шкапу лупить. Хуртовина назад бідаху пре, За поли смикає, відлогу з плеч гирує, Аж шлях курить, трава в степу хвилює, А все одежі не здере. Дув, дув, аж потом ввесь облився, Із моці вибився, сердешний набік плись. Ось розгулялося, і Сонце з хмари блись, Мов божий мир ізнову народився. Козак перехрестився, Кобилку зараз зупинив, Бо страх горюшну заморив, Поплівся стежкою ходою, потихеньку. А сонце гріє все та гріє помаленьку, Угріло божий світ, почув тепло козак Да й скинув кобеняк. ГАЙ ДА СОКИРИ По Гаю темному туга велика ходить, Сокири й Топори затіяли войну, Гай хочуть сплюндровать і пущі всі пошкодить; Война ся навела на дерево суму; Дуби задумались, осики затремтіли, І клен гнучкий, і в’яз із лиха вниз нагнувсь. Аж ось Сокири вже в Гаю забрязкотіли, І дуб найстарший усміхнувсь. "Не бійтесь! – він гукнув. – Того я і жахався, Як з топорищами сі навісні прийдуть, Аж дерев’яний рід заліза одцурався! Без дерева вони самі нас да не втнуть, От-то було б… але – нехай йому абищо, Якби з Сокирами прийшли і Топорища, Тогді-то був би нам капут". І справді, скілько тут Сокири не бряжчали, Ні дубчика, ні липки не стяли І тільки де-не-де що кору пописали Да і додому з тим пішли. ________________________________________ ВІЛ "Мабуть, на небі звісно стало (Про себе Віл в кошарі гомонів) Про те, що ввесь мій вік я все за двох робив Да й витерпів-таки чимало, – Що в плузі силковавсь, копиці волочив, Із ранку у ярмі до півночі ходив, І ще щодня бував і битий! Хазяїна не раз я проклинав, – Тепер зовсім не той хазяїн став: У мене вдоволь їсти й пити, Несуть мені і солі, і крупів, Овса і висівок наїстись трьом би стало". Аж тут хазяїн шасть у хлів І, взявши за роги Вола, під ніж повів, Бо, сказано – його годовано на сало. Ти змалку так любив мене, як пугу пес; Чого ж так лащишся до мене, Йване? Чи знаєш, що як ти чоломкаться ідеш, Чогось мене морозить стане. ГРІШНИК В далекій стороні, в якій, про те не знаю, Мабуть, в Німещині, а може, і в Китаї, Хтось разом оженивсь на трьох жінках. Загомонів народ, почувши гріх великий, Жінки голосять так, що стріх: "Глянь, що се коять чоловіки! Як їм по три нас можна брать, Так хай позволять нам держать їх хоч по п’ять". Ґвалтують, сказано, навспряжки цокотухи. Ось сяя вісточка і до царя дойшла, А цар був, мабуть, не макуха, Розлютовався він, і злість його взяла. "О! почекайте лиш, не буде в вас охоти За живота чортам служить!" – Цар грізно загукав і люльку став палить, І в люльку пхав огонь, і люлька гасла в роті, А далі схаменувсь, за радою послав. Як слідує, в празничному наряді, Пред очі царськії совіт вельможний став. Цар двічі кашлянув, рукою ус розгладив І річ таку премудрую сказав: "Пребеззаконія на світі завелися, А гірше, що в моїй землі! Мені до уст сьогодні донесли – Один паливода (і цар перехрестився) На трьох жінках женився. Щоб царству цілому за його не терпіть Біди од праведного неба, Його вам осудити треба І смерть страшну йому зробить. Хай царству усьому в науку Він витерпить такую муку, Щоб з ляку більш ніхто в такий не вскочив гріх. Крий боже, щоб над ним хто з вас змилосердився! Щоб луснув я, щоб я до вечора сказився, Коли не поведу на шибеницю всіх!" Як річ таку суддя дослухав, Низенько поклонивсь, потилицю почухав І ну з підсудками про діло мізковать. Над ним морочились трохи не тиждень цілий, І тілько що пили, а мало, кажуть, їли, І так меж себе присудили, Щоб Грішнику тому всіх трьох жінок оддать. Народ сміявсь, і всі були в заботах, Що раду перевіша цар, Аж завтра дивляться, а та погана твар, Той Грішник, сам себе повісив на воротях. ВОРОНА І ЯГНЯ Орлу схотілось попоїсти; Піднявсь угору птичий цар І вгледів відтіля, що край ставка овчар Онучі прати мусив сісти, Отара ж попаски попхалась навмання. Орлу се по нутру; зложивши моцні крила, Опукою з гори – аж вітром зашуміло – Орел ушкварив на Ягня, Підняв його і геть потеребив за гору. І треба ж, що на сюю пору Пило біля ставка дурне Вороненя. Страх полюбилося йому цареве діло, І думає: "Чому ж сього я не зроблю? Да не Ягня, а барана вхоплю". Дивлюсь – воно угору полетіло Да й пуць на шию барану І, кігті вплутавши йому у вовну білу, Смикнулося нести, да ба! Вага не в силу: Баран важенький і Орлу. Воно вже стямилось, мерщій би полетіло, Так із шерсті не виплутає ніг. Дурне моталося, поки овчар прибіг І, гарненько йому обскубши крила, На іграшку дитині дав. Мабуть, господь так світ создав, Що менший там не втне, де більший геть-то зможе, Що дядькові пройшло, ти не роби, небоже, Щоб крилець хто не обчухрав. ЗЛИЙ КІНЬ Учора мій сусід купив собі Коня Із табуна, татарського, презлого, Такого жвавого, такого вже баского! Дивлюсь: сусід і вся його сім’я Уздечки не напнуть на його. Сусід сусідів кликать став І могорич пообіщав, Щоб тільки помогли йому Коня упорать. Народ зійшовсь та гук такий підняв, Мов цілину п’ять плугів орють. А Кінь жахається да рже, На дибки спиниться да гривою мотає, То піде бокаса, то б’ється і кусає. Котрий сміліший був, то вже Од Коника тікає. Прийшлось сусідові, мовляв, хоч сядь да й плач. Аж дивляться, іде Петро Деркач – Розумний чоловік і в конях силу знає – Іде і здалеку чуприною киває. Прийшов – і ввесь базар нікчемний розігнав І сміло до Коня побрався потихеньку, Все свистячи, повагом, помаленьку, Все гладив, подивлюсь – уже і загнуздав. Пани! чи чули, як Деркач коня поймав? МІРОШНИК На річечці якійсь маленькій Стояв собі млинок, і в нім Мірошник жив. Хоч невеличкий млин, да, знаєш, чепурненький; Раз по раз, день у день крутивсь, і гуркотів, І хліба вистачав хазяїну чимало. Коли не забредеш к Мірошнику бувало, У його є і хліб, і сіль, і сало, Чи то в скоромний день – із маслом буханці, Книші, вареники і всякі лагоминки; У п’ятницю – просіл, з олією блинці, Пампушки з часником, гречаники, стовпці. Обідать він, було, не сяде без горілки, А в празник піднесе і чарку калганівки. Мірошник паном діло жив. І треба ж, на біду, позаторішню весну Його лихий поніс чогось за Десну. Хоч не багацько проходив, Зате багато бачив світа: Побачив він, як Сейм, мов бішений, шумів І як Десна ревла несамовита, Мабуть, ворочавши не п’ятдесят млинів. Вернувсь Мірошник наш додому, До церкви прямо почухрав Да богу молиться святому, Щоб він акафісти його не в гнів приняв І річечку його зробив Десною. "Або хоча, як Сейм, такою – Тогді б то вже я пановав!" Молебні день у день спасителеві править, У ставники свічки по десять хунтів ставить, Все молиться, ні їсть, ні п’є, ні спить… "Земляче! Бог з тобою! На тебе десь туман у Литві навели. Хіба забув ти, що великою водою Ворочають великії млини? Їх німці будувать уміють, А вже не зляпає наш брат; Вони самі товчуть, і віють, І мелють борошно, і сіють, Здається, що самі й їдять. А млин хоч чепурний у тебе, Та не для бистрини". – "Балакайте про себе! Мірошник заворчав і рукавом махнув. Його молитви бог почув: По небу вітерок дмухнув – Як ворон, небо почорніло; Шварнула блискавка – грім грюкнув і загув Із хмар, як з лотоків, водою зашуміло. Маленька річечка, що так тихенько йшла, Заклекотіла, заревла І через греблю покотила. Як на осиці лист, тремтить млинок од хвилі, Вода напре, дивись, то вискочить гвіздок, То паля тріснула, то заставку розбило, А далі і знесло млинок. Схопивсь Мірошник, да пізненько: Що поки йшла вода маленька, Щодня він хліба мав шматок. Літ з десять був у нас суддею Глива. Да, знаєш, захотів на лакомий кусок, В Полтаву перейшов: там, кажуть, є пожива. Велика там вода, хоч є й багато млива… Глядіть, добродію, чи ваш міцний млинок? ВОВК І ОГОНЬ У лісі хтось розклав Огонь. Було то восени вже пізно; Великий холод був, вітри шуміли [г]різно, І била ожеледь, і сніг ішов либонь; Так, мабуть, чоловік біля багаття грівся, Та, ідучи, й покинув так його. Аж ось, не знаю я того, Як сірий Вовк тут опинився. Обмерз, забовтався; мабуть, три дні не їв; Дрижить, як мокрий хірт, зубами, знай, цокоче, Звірюка до Огню підскочив, Підскочив, озирнувсь, мов тороплений, сів (Бо зроду вперше він Огонь узрів): Сидить і сам собі радіє, Що смух його Огонь мов літом сонце гріє. І став він обтавать, аж пара з шерсті йде. Із льоду бурульки, що, знай, кругом бряжчали, Уже зовсім пообпадали. Він до Огню то рило підведе, То лапу коло жару сушить, То біля полом’я кудлатий хвіст обтрусить. Уже Огонь не став його лякать. Звірюка думає: "Чого його бояться? Зо мною він як панібрат". Ось нічка утекла, мов стало розсвітать, Мов почало на світ благословляться. "Пора, – Вовк думає, – у лози удирать!" Ну що б собі іти? Ні, треба попрощаться: Скажений захотів Огонь поцілувать, І тілько що простяг своє в багаття рило, А полум’я його дощенту обсмалило. Мій батько так казав: "З панами добре жить, Водиться з ними хай тобі господь поможе, Із ними можна їсти й пить, А цілувать їх – крий нас боже!" УТЯТА ДА СТЕП Минулися гречанії жнива; Семен натяг кожух на плечі; Тепло пройшло, дітвора лізе к печі. Замерзло поле скрізь, рілля, стерня, трава Сніжечком біленьким припала. Бідашний Степ став сумовать; Пташки, що влітку так співали, У ірій вже поодлітали, І тілько край ставка оставсь табун Утят. Чи крижні то були, чи то були чирята, Про те нам байдуже, а сила тілько в тім, Що Степ іще не був пустий зовсім; Дивлюсь, було, знялись з води Утята, Закахкають і ну Степом кружлять, І видно все-таки, що сеє не пустиня, Аж ось уже й вони летять. "Куди вас враг несе до гаспидського сина! – Почав Утятам Степ казать. – Хіба ви хочете мене покинуть? А я ж вас літом годував, І просо, і овес, і гречку вистачав; Без вас хіба мені з нудьги сказиться?" "Улітку на тобі усякий хліб стояв; На себе глянь тепер, який ти сивий став: Останній колосок холодний сніг сховав, І нічим нам біля тебе живиться; А голод за що нам терпіть?" – Сказали Утята і ну швидчій летіть. Чи знаєте ви сивого Кондрата? Женивсь на дівці він та й мусить ще кричать, Що жінка щось його глядить не дуже хати. Мабуть, що упада їй діду одвічать, Як сивому Степу одрізали Утята. РИБАЛКА Хто знає Оржицю? А нуте, обзивайтесь! Усі мовчать. Гай-гай, які шолопаї! Вона в Сулу тече у нашій стороні. (Ви, братця, все-таки домівки не цурайтесь.) На річці тій жили батьки мої І панства чортів тиск: Василь, Іван, Микола, Народ письменний страх, Бував у всяких школах, Один балакає на сотні язиках. Арабську цифиру, мовляв, закон турецький, Все тямлять, джеркотять, як гуси, по-німецьки. Подумаєш, чого то чоловік не зна! Да не об тім, бач, річ. Усю торішню зиму Рибалка ятером ловив в тій річці рибу; Рибалка байдуже, аж ось прийшла весна, Пригріло сонечко, і з поля сніг погнало; У річку сніг побіг, і Оржиця заграла І ятір, граючи, водою занесла. "Уже ж вона мені отут сидить в печінках, Ся річка катержна! – Рибалка став казать. – Куць виграв, куць програв, ось слухай лишень, жінко: Піду я до Сули скажену позивать!" І розні деякі казав, сердега, речі, Із злості, як москаль, усячину гукав; А далі почепив собі сакви на плечі, У люльку пхнув огню, ціпок у руки взяв І річку позивать до річки почвалав. Чи довго він ішов, чи ні, того не знаю; Про те ніколи сам Рибалка не казав; А тільки він дойшов, як слідує, до краю, Сула шумить, гуляє по степам. Рибалка дивиться і очі протирає, Не вірить сам своїм очам: Бо по Сулі – чорти б їх мучив матір – Пливуть хлівці, стіжки, діжки, усякий крам І бідного його ниряє ятір! Здихнув Рибалочка да і назад поплівсь. А що, земляче, пожививсь? Ось слухайте, пани, бувайте ви здорові! Еге, Охріменко дурний: Пішов прохать у повітовий, Що обідрав його наш писар волосний. СОЛОВЕЙ "Хто не вгадає? я? Оце городять небилицю! Щоб не пізнав я Солов’я, Щоб не пізнав сю гарну птицю; Як тілько оком наведу, То і вгадаю, де співака", – Так дядькові казав небіж Грицько Підсака. "Ходімо, я тебе до лісу поведу, Усякої там птиці є багато. Та буде сором, пане-брате, Коли б ти Солов’я ізразу не пізнав", – Грицькові дядько одвічав. І ось вони дойшли до гаю; По гаєві усякий птах літає, Щебече хто, хто свище, хто гуде, Аж округи луна іде. Небіж Ось-осьде Соловей! Який червоногрудий! А дметься як, мабуть, великий пан! Уже то неспроста в його такий жупан. Дядько Та годі, годі, Грицьку, буде Ту погань, Снігира, хвалить! Ся птиця не співа, а як усе щебече, Вона в гурті як-небудь засвистить; А більше, голову похнюпивши меж плечі, Насупившись сидить. Небіж Так цитьте лишень, ось я зараз угадаю: Я сучий син, коли оце не він! Увесь мов золотий, а крильця чорні має. Дядько Та будеш, Грицьку, сучий син: Се просто Іволга зоветься; Вона із саду в сад літа, То вишні гарно об’їда, То оббива горох, а в співи не вдається. Небіж Так ось коли побачив співака! Яка мальована та штучна птиця! Вертиться, джеркотить, по дереву скака – От се то Соловей. Дядько Се навісна Синиця! І довго так небіж дурненький Меж птицями знаходив Солов’я; А Соловей собі сіренький Над ним співав, сховавшись меж гілля. ДЯДЬКО НА ДЗВОНИЦІ Ізліз мій дядько на дзвоницю Та, знай, гука: "Оце кумедія яка! Всі люде на землі, мов ті перепелиці: Здається більший з них не більше п’ятака. Гай, гай! Які ж вони дрібненькі! Так ось коли я їх, як треба, розібрав!" А мимо йдучи, хтось на дядька показав Та, далебі, мене спитав: "Що то таке, чи щур, чи горобець маленький?" ХЛОПЦІ Учора я дививсь, як хлопці Гуляли на толоці: Здається, крам там продавав один, Другі в опуки тощо грали, То в дучку булку заганяли, А далі здумали скакати через тин. Хлоп’ята там були і прості, і письменні, І кожний з них по-своєму скакав: Один летів як навіжений, Знай, визвіривсь на тин та біля його й став; А інший, голову, мов той москаль, задравши, Пряменько витягнувсь та й скочив через тин, Та як же врізався об землю, вражий син, Колошу розідравши. А виборного хлопченя Так скаче високо, так здорово літає! Воно мале зовсім, од чого ж так скакає? – Собі подумав я Та й придивляться став: аж сеє бісеня Як хоче скочить, то аж в землю присідає Та й присне разом відтіля! Як не крути, а правди нігде діти: Коли б, як виборного діти, І другі вміли присідать, То, може б, і вони зуміли так скакать.
Собор Паризької Богоматері (скорочено) [1]	Гюго Віктор	Собор Паризької Богоматері (скорочено) [1] Гюго Віктор Дія роману розгортається в Парижі 1482 року. Велике свято на Гревській площі. Приїздить сам кардинал. Розігрують повчальну п’єсу молодого поета Гренгуара, але вона успіху не має. Тоді влаштовують конкурс гримас. Найбільш відразливого вирішили оголосити Папою блазнів. Це «почесне» звання одержав Квазімодо — дзвонар собору Паризької Богоматері. Нещасний був дуже страшний на вигляд: одноокий, горбатий та ще й глухий. Справжнє чудовисько! Але цей горбань був дуже сильний. На площі серед багать танцює циганка Есмеральда. Вона така тендітна та красива, що здається поету схожою на ельфа. Разом з циганкою виступає її кізка Джалі. Дівчина добре навчила її передражнювати вельможних панів міста. Біла кізка така розумна, що навіть може, вдаривши по бубну копитом, вкритим позолотою, показати, котра година. Вистава циганки усіх захоплює, їй сиплють у бубон гроші. — Усе це чаклунство! — бурмотить суворий лисий чоловік, архідиякон Клод Фролло. Він ненавидить красу та веселощі. Побачивши Квазімодо, щасливого з того, що він — Папа блазнів, Фролло жорстоко сварить нещасного каліку. Велетень підкоряється Клодові. Поет Гренгуар, вражений красою циганки, йде за нею. Він бачить, як два чоловіки схопили дівчину, і викликає охорону. Один із нападників — Квазімодо. Він ударив Гренгуара, але з’явився нічний дозор. Глухого дзвонаря схопили та зв’язали. Капітан королівських стрільців, що врятували дівчину, — красень Феб де Шатопер. Дівчина подивилася на нього дуже ніжно та втекла. Гренгуар, вражений усім, що сталося, плутав вулицями міста та несподівано опинився у дворі Див, де мешкали злодії, розбійники, жебраки. Це було страшне місце. Король жебраків звелів повісити бідолашного поета. Ось тому вже накинули мотузку на шию. Раптом король згадав: «Якщо якась жінка захоче взяти приреченого до страти за чоловіка, то життя його буде врятовано!» Але огидні, старі та неохайні жінки двору Див не мали бажання рятувати бідного поета. Невже гинути? Та раптом усі мерзенні ниці істоти розступилися. З’явилася Есмеральда. Її чарівність має дивну владу навіть над цими жорстокими серцями. Циганка погодилася взяти поета за чоловіка. Кинули на землю глиняний кухоль, він розколовся на чотири частини. Отож було оголошено, що Есмеральда та Гренгуар — чоловік і жінка. На чотири роки. Дівчина привела врятованого поета до своєї досить затишної кімнатки. Коли Гренгуар спробував обійняти Есмеральду, вона вихопила гострий кинджал. Кізка наставила на нахабу свої не менш гострі ріжки. Гренгуар зрозумів, що дівчина зовсім не хоче, щоб він був її чоловіком або коханцем. Вона врятувала його, бо мала добре серце. Циганка погоджується, щоб поет став її другом. А покохати вона може тільки гарного чоловіка зі шпагою в руках. Тільки героя, який зможе тільки гарного чоловіка зі шпагою в руках. Тільки героя, який зможе захистити її. У бесіді з’ясовується, що Есмеральді шістнадцять років, що вона не знає, хто її батько та матір. На шиї циганка носить амулет із зеленою бусинкою, схожою на смарагд. Може, тому її звуть Есмеральдою, бо іспанською це означає якраз «смарагд». — А що означає ім’я «Феб»? — питає циганка в поета. — Сонце! — пояснює той.— Так звали прекрасного бога, який дуже гарно вмів стріляти. Циганка замріяно повторила його слова. Феб — це ж було ім’я капітана, що врятував її. Розповівши про потішний «шлюб» поета й циганки, автор роману переходить до докладного опису собору Паризької Богоматері та самого середньовічного Парижа. Потім Гюго переходить до розповіді про Квазімодо. Шістнадцять років тому його підкинули до собору у ясла для підкидьок. Він був уже не маленький, із кривими зубами, і такий потворний, що монахині навіть гадали, чи є це чудовисько дитиною. Несподівано для монахинь потвору всиновив Клод Фролло, молодий священик. Він змалечку готував себе до церковної діяльності, багато читав теологічних книжок, вивчав медицину, латинську, давньогрецьку та давньоєврейську мови. У вісімнадцять років він закінчив усі чотири факультети університету. Він гадав, що у житті існує тільки одна мета — наука. Але від чуми померли його мати та батько, залишивши немовля — Жеака, брата Клода. Священик знайшов братикові годувальницю. Коли він побачив маленького сироту- потвору, то згадав свого братика та, сповнений жалю до дитини-знайди, вирішив піклуватися про нього. Клод назвав каліку Квазімодо — тобто, «майже Фома». Це тому, що знайдено було малюка у день святого Фоми. Квазімодо виріс у соборі Паризької Богоматері, немов курча у яйці. Він вороже ставився до людей, бо вони сміялися над його бідою. Він любив собор, його статуї, його химер, що були такі схожі на нього. Більше за все вія любив великий дзвін, у який шалено дзвонив. Він був немов душею собору. Єдина людина, яку Квазімодо любив, немов відданий собака, був Клод Фролло. Священик став суворим та похмурим, усюди шукав крамолу, ненавидів циганок та все, що здавалося йому схожим на чаклунство. Його брат Жеак виріс веселил розпусником. Це дуже засмучує Фролло, але він втішається алхімією. Його погляди дуже далекі від справжньої науки, як її розуміють зараз. Але за часів середньовіччя і хімія, і медицина були сповнені забобонів. Гюго показує читачеві вбоге приміщення біля собору — так звану Пацюкову нору. Там за ґратами мешкає божевільна жінка. Усі звуть її сестрою Гудулою. Колись мати навчила її шити золотом, а потім на красу дівчини стали зазіхати безчесні чоловіки. У чотирнадцять років її звабив якийсь граф, а потім вона стала розпусницею та дуже швидко втратила красу. Великим щастям для неї було те, що вона народила донечку — справжнє янголятко. Та малу вкрали цигани. Бідолашна мати вже п’ятнадцять років живе у норі, боса та напівгола навіть узимку. Вона кається, оплакує свою загиблу донечку. Як побачить циган або циганок (особливо Есмеральду), проклинає це диявольське плем’я. Від дитини у затворниці залишився тільки рожевий черевичок, який вона колись сама гаптувала для свого коханого немовлятка. А поряд на площі закованого у колодки Квазімодо б’ють батогами та виставляють на сміх натовпу. Квазімодо просить пити. Але всі тільки знущаються з нього. Та ось з’являється Есмеральда. За напад на неї Квазімодо й карають. Добра дівчина дістає флягу та дає нещасному пити. І він плаче — певне, перший раз у житті. І весь натовп почав волати: «Слава! Слава!», бо це немов саме милосердя прийшло до грішного потвори. А що ж робить Феб, який урятував колись циганку та запав їй у серце? Цей капітан і справді красень, але смаки в нього були досить низькопробні. Його наречена, шляхетна Флер-де-JIic, небагато знайшла би почуттів у його душі. Невибагливі красуні з веселої корчми, вино та вульгарні солдатські розваги — ось і все, чим жив капітан Феб. Якось він розмовляв з поважними панночками. Вони почули спів циганки та запросили її до себе. У панночок, хоч вони й вважалися шляхетними, не було такої благородної риси, як у Есмеральди. Вони не мали милосердя. Почали знущатися з яскравого одягу вуличної артистки. Але вона не ображалася, бо дивилася на Феба — на своє сонце. Циганка закохалася у Феба. Навіть навчила свою білу кізку Джалі складати з окремих літер його ім’я. Цей фокус випадково побачили панянки та виголосили свій вирок: «Чаклунство!» Есмеральда навіть не підозрює, як багато очей спостерігають за нею. Священик Клод прискіпливо розпитує Гренгуара про юну циганку. Гренгуар каже, що його дружина — незаймана, адже її талісман допомагатиме їй, тільки доки вона буде берегти свою цноту. Священик закохався в Есмеральду. Він вважає, що це його прокляття, рок. Але Клод ніяк не може позбутися пристрасті. Випадково ця сувора людина дізнається, що у капітана Феба побачення. З ким? Феб сміючись відповідає, що ніяк не може запам’ятати це бусурманське ім’я. Священик здогадався, що зустріч буде саме з Есмеральдою. Безсоромний капітан погоджується, щоб Фролло спостерігав за побаченням із сусідньої кімнати. За це священик дає капітану монету, щоб той міг заплатити за приміщення хазяйці якось підозрілого кубла. На побаченні, куди вона прийшла зі своєю вірною кізкою, Есмеральда чує від капітана слова кохання, які він каже кожній привабливій дівчині. Вона вірить йому. Невинна, як дитина, Есмеральда навіть думає, що Феб одружиться з нею. Але почувши, що цього не може бути, вона не чинить опору обіймам та поцілункам капітана. Вона ж кохає! Вона згодна стати коханкою, іграшкою, навіть рабою... Раптом у кімнаті з’являється обурений священик. У руці його кинджал. Дівчина від жаху знепритомніла. На своїх вустах вона відчула поцілунок — жагучий, мов вогонь. Це був поцілунок Клода Фролло. Коли циганка опам’яталася, усе було залито кров’ю. Вона почула слова: «Чаклунка вбила капітана!» У дворі Див усі були збентежені. Есмеральда зникла. Кізки Джалі теж ніхто не бачив. Гренгуар, що оселився серед злодіїв та жебраків, не вірив, коли йому казали, що бачили його «дружину» з якимось офіцером. Він знав, що Есмеральда береже свою цноту. Випадково Гренгуар разом із розбишакою Жеаком, братом Клода Фролло, опинився на відкритому судовому засіданні. Звинувачували якусь жінку, що вбила офіцера. Вбивство було якось пов’язано з чаклунством. Гренгуар вирішив посміятися — дурість судів його завжди розважала. Підсудною виявилася Есмеральда. Вона не виправдовувалася. Коли їй сказали, що капітан при смерті, вона зробилася байдужою до всього. Стара, що впустила у свої огидні кімнати пару коханців, розповіла й про священика. Вона щось бурмотіла про те, що капітан дав їй екю, але монета обернулася на сухий лист. Бідненьку кізку називали «козлом», а кожному відомо, що козел — це втілення самого Сатани. Отож і Джалі була звинувачена. Миле розумне створіння показувало свої фокуси, а люди бачили в усьому сатанинські підступи. Коли Есмеральда нарешті відповіла, що вона невинна, а страшне вбивство вчинив священик, який переслідував її, судді вирішили застосувати тортури. «Іспанський чобіт» стиснув маленьку гарну ніжку. Есмеральда зізналася в усьому: і в тому, що вбила, і в тому, що чаклувала, і в тому, що бідна Джалі насправді — сам Диявол. Судді винесли вирок: повісити Есмеральду. І кізку теж. До темниці, де чекає на страту бідна дівчина, приходить Клод Фролло. Він розкриває перед нею свою грішну душу, спалену пристрастю. Він пропонує їй утекти. Але дівчина тільки промовляє: — О мій Феб! Та нещасна, що колись втратила свою доньку, яку вкрали цигани, радіє, що буде страчено ту, яку вона вважає своїм ворогом. Маленька дитинка, від якої залишився тільки черевичок, загинула, а ця красуня танцює та співає! Ще й чаклує! Нехай вона теж загине! Та ось повезли Есмеральду до шибениці. Вона була зовсім байдужа, бо Клод сказав їй, що її коханий Феб помер. Але капітан одужав. Так сталося, що коли циганку везли до місця страти, Феб зі своєю нареченою вийшов на балкон. Капітан не хотів згадувати Есмеральду, вона була тільки епізодом у його житті — та ще й неприємним епізодом. Священик умовляє бідолашну дівчину, щоб вона погодилася втекти з ним. Але вона відмовляється: Феб помер, і для неї немає сенсу жити. Та ось вона раптово бачить капітана на балконі. Дівчина спалахує щастям: її коханий живий! Живий! Священик, обурений її щирою радістю, дає наказ до страти. Усе це бачить Квазімодо. На канаті він спускається просто на площу, хапає дівчину та несе її до собору Паризької Богоматері. Він кричить: «Притулок! Притулок!» Це правда: у соборі нікого не можуть схопити та вбити або відвезти на страту. Це старовинний статут. У цю мить потворний Квазімодо був прекрасним. Есмеральда живе у соборі у келії Квазімодо. Повертається до неї кізка Джалі. Дзвонар попереджує, що дівчині не можна виходити з собору, бо тоді на неї чекає смерть. Есмеральда співчуває нещасному потворі, але його мучить, що серце її віддане красивому Фебові. Дзвонар обіцяє дівчині привести до неї капітана, але той відштовхує Квазімодо. Навіть б’є його. Нещасний каже, що не міг діждатися капітана, і дівчина ображається на нього, перестає з ким спілкуватися. Квазімодо дає її металевий свищик: якщо вона захоче його побачити, нехай свисне. Цей звук глухий спроможний почути. І свищик став у пригоді. Клод Фролло дізнався, де знаходиться Есмеральда, і якось уночі прийшов до неї знов молити про кохання. Він уже був готовий вдатися до насильства, та Есмеральда встигла свиснути. Квазімодо прибіг вчасно і був готовий вбити насильника, якого не впізнав у темряві. Але свого названого батька він пощадив. Навіть подав тесак: «Вбийте спочатку мене. А потім робіть, що завгодно!» І Клод убив би його, але Есмеральда дістала свій кинджал, після чого Клод відступився. Священик почав ревнувати дівчину не тільки до Феба, але й до Квазімодо. Підступний Клод підмовляє Гренгуара, її фальшивого чоловіка, але справжнього друга, визволити циганку з собору. Мовляв, уже підписано наказ забрати чаклунку з собору та стратити. Гренгуар кличе натовп із двору Див піти на приступ собору, щоб визволити Есмеральду. Квазімодо не розуміє, що діється, він боронить собор та у боротьбі вбиває Жеака — брата Клода Фролло. Гюго змальовує жадібного, безжалісного та примхливого короля Людовіка XI. Він віддає наказ знищити натовп, а чаклунку-циганку повісити. Армію поведе капітан Феб де Шатопер. Гренгуар та Клод Фролло, який закрив обличчя плащем, умовляють Есмеральду втекти з собору. Але священик, зрозумівши, що циганка ніколи не покохає його, віддає бідолашну в руки ката. Уже наприкінці роману жінка, що сиділа в норі за ґратами біля собору, впізнає у Есмеральді свою доньку. Вона намагається врятувати її, але пізно. Невинну, чисту, чарівну, люблячу юну дівчину повісили. Клод Фролло дивився на страту з даху собору, і Квазімодо зіштовхнув його вниз. Підступний священик загинув. В епілозі Гюго стисло повідомляє про долю інших персонажів. Поету Гренгуару вдалося врятувати кізку Джалі. Феб оженився й у шлюбі йому було дуже погано. Квазімодо помер, обіймаючи мертве тіло Есмеральди.
Ромео і Джульєтта	Шекспір Вільям	Дія відбувається у Вероні, початок п'ятої дії - в Мантуї. ПРОЛОГ Входить Хор. Хор Однаково шляхетні дві сім'ї В Вероні пишній, де проходить дія, Збували в ворожнечі дні свої. Аж враз кривава скоїлась подія. Коханців двоє щирих,запальних Ворожі ті утроби породили; Нещастя сталося у сім'ях тих,- Вони одвічні звади припинили. Життя коротке і сумну любов, Трагічну смерть, що потрясла родини, Як змила ту ненависть чиста кров, Ми вам покажемо за дві години. Даруйте нам недоліки пера, Всі хиби виправить старанна гра. (Виходить) ДІЯ ПЕРША СЦЕНА 1 Верона. Міський майдан. Входять Самсон та Грегорі, слуги Капулетті, з мечами і щитами. Самсон Грегорі, даю слово, ми не допустимо, щоб нас паскудили та бруднили. Грегорі Авжеж, бо ми ж таки не вуглярі. Самсон Я хочу сказати: як розлютуєшся, то й хапайся відразу за меч-. Грегорі Поки там що, гляди, щоб не злетіла, бува, голо- ва з плеч. Самсон Я рубону швидко, як хто мене зачепить. Грегорі Та тільки ж не швидко тебе це розпече. Самсон Кожен пес із дому Монтеккі мене дратує. Грегорі Роздратуватися означає пуститися в рух, а бути хоробрим - означає стояти твердо на місці; отже, коли тебе роз- дратують, ти рушиш з місця й накиваєш п'ятами. Самсон Ого! Як тільки зачепить мене якийсь пес із того дому, я стоятиму твердо. Я зіпруся на мур і захищатимусь від кожного чоловіка чи дівки з дому Монтеккі. Грегорі По цьому ж то й знати, що ти легкодухий раб: легкодухі боягузи туляться до муру. Самсон То правда! Жінки - посудини слабкі, через те їх і припирають до муру. Отож і я всіх чоловіків з дому Монтеккі відпихатиму від муру, а всіх дівчат припиратиму до муру. Грегорі Адже ж сваряться наші господарі, а ми - тіль- ки їхні слуги. Самсон Дарма. Я буду справжній тиран! Упоравшися з чоловіками, я й до дівчат буду лютий; я їм голови постинаю. Грегорі Голови дівчатам? Самсон Авжеж, голови або щось інше, розумій як хочеш. Грегорі Зрозуміє це той, кому дошкулить. Самсон Я їм дошкулятиму доти, доки мені сили стане стояти. Адже ж усім добре відомо, що я, нівроку, добрий шмат м'яса. Грегорі Гаразд, що не риби. Був би ти рибою, то була б з тебе в'ялена тріска. Ну, витягай мерщій свій струмент: сюди йдуть двоє з дому Монтеккі. Входять Абрам та Балтазар, двоє слуг Монтеккі. Самсон Зброя моя наголо. Починай сварку, а я підтри- маю тебе ззаду. Грегорі Як? Повернешся до мене задом та й накиваєш п'ятами? Самсон Не бійся мене. Грегорі Ще чого! Мені тебе боятись! Я боюся за тебе. Самсон Треба, щоб закон був на нашому боці: нехай вони почнуть. Грегорі Я гляну люто, йдучи повз них; нехай приймають це, як собі хочуть. Самсон Ні, як посміють! Я наставлю їм дулю. Ганьба їм буде, як таке стерплять. Абрам Це ви нам наставили дулю, синьйоре? Самсон Я просто наставив дулю, синьйоре. Абрам Це ви нам наставили дулю, синьйоре? Самсон (до Грегорі) Чи буде закон на нашому боці, якщо я відпо- вім йому "так"? Грегорі (до Самсона) Ні. Самсон Ні, синьйоре. Я не вам наставив дулю, синьйоре; я просто наставив дулю, синьйоре. Грегорі Ви напрошуєтесь на сварку, синьйоре? Абрам На сварку, синьйоре? Ні, синьйоре. Самсон Якщо ви бажаєте, синьйоре, я до ваших послуг. Я служу хазяїнові не гіршому, ніж ваш. Абрам Та вже ж не кращому. Самсон Гаразд,синьйоре. Грегорі (до Самсона) Скажи - кращому: сюди йде небіж мого госпо- даря. Самсон Авжеж кращому, синьйоре. Абрам Ви брешете. Самсон Виймайте мечі, якщо ви мужчини. Грегорі, а покажи-но їм твій знаменитий удар. Б'ються. Входить Б е н в о л і о. Бенволіо Схаменіться, дурні! Мечі сховайте в піхви. Ви самі не тямите, що робите. (Вибиває мечі в них із рук) Входить Т і б а л ь т. Тібальт Що! Б'єшся ти серед негідних слуг? Бенволіо, поглянь. Ось смерть твоя. Бенволіо Я їх мирив. Сховай меча у піхви Або рубай, щоб їх розборонити. Тібальт Меч у руках, а мир на язиці?! Ненавиджу це слово я, мов пекло, Як всіх Монтеккі, як тебе самого. Обороняйся ж, боягузе! Б'ються. Входять декілька прибічників обох родин і втручаються в сутич- ку; згодом вбігають кілька городян із киями. 1-й городянин Гей, алебард, київ! Мерщій! Лупцюй їх! Городяни Смерть Капулетті! Бий їх! Смерть Монтеккі! Входить К а п у л е т т і в халаті, за ним синьйора Капулетті. Капулетті Що тут за гамір? Де мій довгий меч? Синьйора Кап. Ні, костур, костур! Нащо вам той меч? Капулетті Меча, кажу! Іде старий Монтеккі, Мені на глум махає він мечем. Входять Монтеккі й синьйора Монтеккі. Монтеккі Ти, підлий Капулетті! (До дружини) Не тримай. Синьйора Мон. До ворога не підпущу й на крок. Входить князь з почтом. Князь Бунтівники ви! Вороги спокою! Мечі плямуєте ви кров'ю ближніх. Ви чуєте? Спиніться, люди! Звірі! Ви згубний пломінь люті й ворожнечі Потоком пурпуровим з власних жил Гасити ладні раз у раз. Із рук Додолу кидайте криваву зброю І слухайте, що скаже в гніві князь ваш,- Інакше ждуть на вас страшні тортури. Утретє вже за слово легковажне Ти, Капулетті, й запальний Монтеккі, Тривожите ви чварами все місто! Утретє сиві жителі Верони, Свої пристойні вбрання поскидавши, До рук старих стару хапають зброю, Ущент поточену іржею миру, Щоб вашу лють іржаву гамувати. Коли ще раз стривожите Верону, За спокій ви заплатите життям. На цей раз - хай розійдеться весь натовп - Ви, Капулетті, йдіть слідом за мною... А вас, Монтеккі, жду я по обіді В тім замку, де ми чиним здавна суд, Щоб нашу волю вислухать надалі. Під страхом смерті всім велю - розходьтесь. Виходять усі, крім Монтеккі, синьйори Монтеккі та Бен- воліо. Монтеккі Хто знов підняв цю стародавню чвару? Скажіть, небоже, ви були при цьому? Бенволіо Тут слуги ваші й ваших ворогів Зчепилися, коли я підійшов. Я вихопив меча - рознять хотів їх. Враз налетів на нас Тібальт завзятий З оголеним мечем в руці й почав Зухвало ним махать над головою, Повітря розтинаючи, а вітер Свистів лише у відповідь йому. Немов глузуючи. Я став до бою. Зібравсь народ. Зчинився бій, та князь З'явився тут і сварку припинив. Синьйора Мон. Хто бачив сина? Де ж Ромео мій? Як рада я, що він не встряв у бій. Бенволіо Ще до пори, коли ранкове сонце У сходу золоте вікно зорить, Пройтись я вийшов, щоб розвіять тугу. І раптом бачу в гаї сикоморів, Що розрослись за мурами на захід, Ваш син гуляє у годину ранню. його догнать хотів я. Він помітив Мене і зник в гущавині лісній. Я по собі це почуття вже знаю, Коли буваєш зайвим сам собі. І прагнеш від усіх десь заховатись... Тож через те за ним я й не пішов, А обминути вирішив того, Хто сам людей минає в самотині. Монтеккі Не раз його там бачать рано-вранці. Росу блискучу множить він сльозами, До хмар небесних хмари додає Зітхань глибоких. А коли на сході Встає над обрієм веселе сонце І починає піднімать заслону Аврориного ложа, раз у раз Мій син сумний тікає від проміння І замикається в своїх покоях; Фіранками вигонить денне світло І штучно створює цим темну ніч. Похмурий, чорний сум біду віщує, Як щось його завчасно не врятує. Бенволіо Скажіть, в чім річ, мій благородний дядьку? Монтеккі Не знаю: я цього не чув від нього. Бенволіо Чи ви хоч намагались розпитати? Монтеккі Не тільки я, але й найкращі друзі. Та в почуттях він сам собі порадник, А чи хороший, не скажу цього. Він мовчазний і потайний безмірно, Так неохоче розкриває серце, Як брунька, що робак її гризе, Коли вона іще не розгорнула В повітрі ніжних пелюстків своїх, Не віддала краси своєї сонцю. Якби знайти причину тій печалі, То швидко ми б і ліки підшукали. Входить Ромео. Бенволіо Ось він іде. Прошу вас, відійдіть. Я розпитаю, все з'ясую вмить. Монтеккі Так, розпитай! Ти зробиш добре діло... Ходім, синьйоро. Ти ж розпитуй сміло. Монтеккі й синьйора Монтеккі виходять. Бенволіо Що ж, доброго вам ранку! Ромео Рано ще? Бенволіо На вежі вибило всього лиш дев'ять. Ромео Як довго тягнуться години смутку! Чи то не батько мій пішов звідсіль? Бенволіо Так, він. Але скажи мені, що саме Розтягує години для Ромео? Ромео Те, що спроможне вкоротити їх. Бенволіо Кохання? Ромео Ні. його відсутність. Бенволіо Що? Невже любов? Ромео Любов. Лиш безнадійна. Бенволіо На жаль, кохання чарівне на вигляд, Насправді ж - деспотичне і жорстоке. Ромео На жаль, сліпе кохання манівцями Веде примхливо і керує нами. Де ми обідаємо?.. Що тут сталось?.. Хоча не говори: я чув усе. Страшна ненависть, та любов страшніша. З ненависті любов. О гнів кохання! З нічого - все: і розквіт, і буяння. О легкості тягар. Сенс пустоти. Безформний хаос пречудових форм. Свинцевий пух і полум'я холодне, Цілюща слабість і блискучий дим... Безсонний сон, єство, що не існує. Не маю радості, а все ж люблю я... Ти не смієшся? Бенволіо Ні, я швидше плачу. Ромео Чого, сердечний друже? Бенволіо А того, Що серце друга сум опанував. Ромео Сумні всі ті, хто так, як я, кохав. Мене гнітить моя тяжка печаль, Твоя ж - удвоє збільшує мій жаль. Ти співчуття до мене виявляєш, І, мов ножем, мені ти серце краєш. Любов - це дим, що в'ється від зітхання; В очах коханців - це вогонь бажання. Коли ж закохані в тривозі, в горі - Сльозами можуть затопити й море. Безумство мудре - ось що є любов. Воно отруює й зціляє кров. Прощай, кузене! (Йде) Бенволіо Стій! І я з тобою. Не розлучайсь так холодно зі мною. Ромео Я загубив себе... Мене немає... Це не Ромео, ні, він десь блукає... Бенволіо Отож скажи мені, кого ти любиш? Ромео Сказать тобі зітханням? Бенволіо Не зітханням, Скажи серйозно, хто вона? Ромео Це означає - хворого питати Про заповіт, що може оживляти Вмирущого... Кохаю жінку я. Бенволіо Так я й гадав і влучив просто в око. Ромео Стрілець меткий! Кохаю я красуню. Бенволіо Як гарна ціль, то легше в неї й цілить. Ромео Ти схибив і на цей раз не поцілив. Бо не страшні їй Купідона стріли. Та дівчина Діаниних звичаїв - За щит собі вона цнотливість має, І не вразить її той лук любовний, Байдужа їй облога красномовна. її не взяти штурмом почуттів, Ні поглядом закоханим без слів, Ні золотом, що спокуша й святих. Вона багата пишною красою... Та бідна тим, що все, коли помре, Незаймане в могилу забере. Бенволіо Як? Поклялася дівувать довіку? Ромео На жаль! А втрати через те великі: її краса від скупості злиняє,- В потомстві ця краса не забуяє. Аж надто мудра, надто чарівна, Всіх райських благ доступиться вона. Клялась вона нікого не кохати, Я ж - мертвий, хоч живу, щоб це казати... Бенволіо Послухай-но, не думай більш про неї. Ромео Навчи мене, як розучитись думать. Бенволіо Очам своїм дай волю: помилуйся На інших ти красунь. Ромео Найкращий засіб Ще раз підкреслити її принади. Та маска, що чоло цілує дамам, Хоч і сама вся чорна, а проте, Здається нам, приховує красу. Той, хто осліп, довіку пам'ятає Коштовний скарб утраченого зору. О, покажи красуню щонайкращу,- Дивившись на красу ЇЇ, збагну: Звабливість милої найвища в світі. Хоч як навчай, цього я не забуду. Бенволіо Стривай. Науку спробую купити. Я все зроблю, аби свій борг сплатити. Виходять. СЦЕНА 2 Вулиця. Входять Капулетті, Паріс і слуга. Капулетті Так, нас обох - Монтеккі і мене - Покарано, щоб в злагоді жили. Старим, як ми, здається, це й не важко. Паріс Обидва ви однаково достойні; І дуже жаль, що ваша ворожнеча Триває довго так. Синьйоре мій, Яку ж мені ви відповідь дасте? Капулетті Я повторю вам те, що ви вже чули: Не знає світу донечка моя - Ще й чотирнадцяти нема їй літ. Нехай в красі ще двоє літ зів'яне, І стане на порі дитя кохане. Паріс Я матерів щасливих знав молодших... Капулетті Тому вони і в'януть надто рано! Дітей моїх поглинула могила, її одну лиш небо зберегло. Ви серце дівчини скоріть, Парісе, Це все, що треба нам, щоб ми зійшлися. Чого вона собі, я їй бажаю І радо вас обох благословляю. Сьогодні свято у моєму домі; Зберуться рідні, друзі і знайомі, Всі ті, кого люблю я і шаную. Бажаним гостем бути вас прошу я. В цю ніч засвітять зорі нам земні Ясніш за ті, що сяють в вишині. Як втішно юнаку, що сад цвістиме, Що квітень хиряву прогонить зиму, Відчуєте і ви всю втіху свята, І вас почнуть красуні обступати. Дивіться, слухайте, спостерігайте, Найкращій з них свої чуття віддайте. Дочка моя теж буде поміж тими, її краса - ніяка перед ними. Ходім зі мною! Ти ж біжи, шукай, По всій Вероні всіх оповіщай, Хто в списку є. (Дає слузі папір) Ти мусиш їх прохати До нас на свято нині завітати. Капулетті й Паріс виходять. Слуга Всіх оповіщай, хто в списку є! А хто його знає, що це за список? Що, коли тут написано, щоб швець дбав про свій аршин, а кравець - про свою колодку, а рибалка - про свій пен- зель, а маляр - про свій невід. Всіх оповіщай, хто в списку є! Я повинен знайти всіх тих, що їх імена тут записані! А як мені второпати, які саме імена тут записані? Я ніяк не доберу, що тут написав той, хто тут писав! Треба знайти десь учену людину. А, оце до речі! Входять Бенволіо й Ромео. Бенволіо При сонці мерхне сяйво зір поволі; В малій халепі горе - перший лік; В великому не чуть малого болю; Крутіж у голові - верти у другий бік; Якщо ваш зір зустрів нову заразу, Стара хвороба пропаде одразу. Ромео Для цього теж корисний подорожник... Бенволіо Для чого? Ромео Для поламаних кісток. Зламав ти, бідолашний, ногу... Бенволіо Що? Чи ти не збожеволів, мій Ромео? Ромео Ні, я не збожеволів, а проте Я зв'язаний міцніш, ніж божевільний... В тюрмі я темній гину, пропадаю Від голоду,- я змучений до краю, Побитий і... Добридень, мій молодче! Слуга Добридень вам! Ви вмієте читати? Ромео О так, в моїй біді мою судьбу... Слуга Цього ви, мабуть, і без книжок навчились; але будьте такі ласкаві, скажіть мені, чи вмієте ви прочитати те, що тут бачите? Ромео Так, якщо знаю літери і мову. Слуга Ви чесно відповідаєте. Зоставайтесь веселі! Ромео Стривай же, хлопче, я читати вмію! (Читає) "Синьйор Мартіно та його дружина й дочки; граф Ансельмо та його прекрасні сестри; синь- йора вдова Вітрувіо; синьйор Плаченціо та його любі небоги; Меркуціо та його брат Валентин; мій дядько Капулетті, його дружина й дочки; моя чарівна небога Розаліна; Лівія; синьйор Валенціо та його кузен Тібальт; Лючіо та весе- ла Гелена". Блискуче товариство! (Повертає список) Куди ж їх запрошують? Слуга Нагору. Ромео Куди? Слуга На вечерю до нашої господи. Ромео Чиєї господи? Слуга Мого господаря. Ромео Про це спитать я мав тебе раніше. Слуга Тепер я вам скажу про це й без запитання: мій господар - знатний і багатий синьйор Капулетті, і якщо ви не з дому Монтеккі, то ласкаво просимо завітати до нас на келих вина. Зоставайтеся здорові! (Виходить) Бенволіо На святі цім родиннім в Капулетті Й твоя кохана Розаліна буде Між чарівних красунь. Ходімо й ми. Побачиш сам; хай око безстороннє Зрівня її з красунями Верони, І лебідь твій обернеться в ворону. Ромео Якщо блюзнірством погрішу таким, Вогнем хай сльози очі випікають. Смерть на вогні хай кара буде їм За те, що стали враз єретиками! Покіль існує світ, як не крути, Під сонцем кращої не вгледиш ти! Бенволіо Бо з нею поруч-інша не стояла, В твоїх очах вона сама сіяла. Отож ці кришталеві терези Хай зважать чари іншої краси, Тоді приваби знайдеш дуже мало В перлині, що твій погляд чарувала. Ромео Ходім, та не на інших задивлятись,- Коханою я буду милуватись! Виходять. СЦЕНА З Кімната в домі Капулетті. Входять синьйора Капулетті й мамка. Синьйора Кап. Поклич до мене доню. Де вона? Мамка Моєю цнотою в дванадцять років Клянусь, що я вже кликала її. Ягняточко моє! Моя пташинко! Куди поділася вона? Джульєтто! Входить Джульєтта. Джульєтга Що сталось? Хто це кличе? Мамка Ваша мати. Джульєтта Я тут. Чого бажаєте, синьйоро? Синьйора Кап. Та річ у тому... Няню, вийди звідси, Поговорить нам треба сам на сам: Проте стривай!.. Вернися, няню... Так, Згадала я, що слід тобі зостатись Послухати розмову нашу. Адже Ти знаєш змалку нашу любу доню. Мамка Злічу я вік її аж до години. Синьйора Кап. Це ж їй, здається, повних чотирнадцять. Мамка Я чотирнадцять дам зубів своїх,- Дарма, що маю їх лише чотири,- Що їй іще не повних чотирнадцять. До свята жнив ще скільки залишилось? Синьйора Кап. Ще тижнів зо два, може, трохи більше. Мамка Чи два, чи й більше - тільки знаю я, Що буде чотирнадцять їй на Петра. Вона й Сусанна - царство їй небесне - Однолітки. Сусанну бог прибрав: До мене надто доброю була. Тож я й кажу, що саме в ніч під Петра Джульєтті виповниться чотирнадцять. Так, далебі! Я добре пам'ятаю: Від землетрусу збігло одинадцять, В той день я відлучила від грудей її, маленьку. Зроду не забуду Я дня того - ні дня того, ні року. Я полином собі соски натерла И сиджу на сонці під голубником. Ви в Мантуї тоді були з синьйором. Так, так! Я пам'ятаю все докладно! Тож я й кажу, як наше немовля Гіркий полин з сосків покуштувало й відчуло гіркоту,- дитя дурненьке - Розсердилось, манюнє, й - геть сосок. Аж враз - торох! Згойднувся голубник. Я кинулась тікати. Ось саме одинадцять років тому. Вона тоді вже зводилась на ніжки. Ба, ні! Ось хрест святий! Вже тупцювала І бігала, маленька, перевальцем, За день до того ґулю ще набила. Муж - упокоїть хай господь його! - Веселий був небіжчик, взяв дитину: "Ай-ай! Ти,- каже,- впала на обличчя? Порозумнієш - падатимеш навзнак. Так? Правда ж, крихітко?" А це дурнятко - Мадонною клянусь! - відразу стихло. Утерло слізоньки та й каже: "Так..." Ото сміха! Я жарту не забуду, Хоч би мені ще жити сотню літ. "Так? Правда ж, крихітко?" - спитався він. Воно ж, дурнятко, стихло й каже; "Так..." Синьйора Кап. Та годі вже, прошу тебе, замовкни. Мамка Даруйте, пані... Сміх мене бере, Коли згадаю раптом, як дитина Утерла слізоньки та й каже: "Так..." Аж зирк - а в неї ґуля на чолі Не менша, ніж те півняче яєчко. Забилась так і плакала так гірко. "Ай! - каже муж.- Ти впала на обличчя? Як виростеш - на спинку будеш падать. Так? Правда ж, крихітко?" їй- богу. Враз Вона сказала тихо: "Так",- і змовкла... Джульєтта Замовкни й ти, прошу тебе я, няню. Мамка Ну, добре вже, мовчу, господь з тобою. Миліших я не няньчила дітей. Якщо діждуся ще твого весілля, То вже нічого більше й не бажаю. Синьйора Кап. Весілля, так. Поговорить про це Хотіла я. Скажи мені, Джульетто, Чи маєш ти бажання стать до шлюбу? Джульєтта Про честь таку я ще й не мрію, мамо. Мамка Про честь! Якби тебе не годувала, Сказала б: розум з молоком всмоктала. Синьйора Кап. То час уже подумати про шлюб. У нас в Вероні є шляхетні дами, Молодші ще за тебе, а вже мами. Та я й сама давно в твої літа Була вже матір'ю. Отож, коротше, Паріс шляхетний сватає тебе. Мамка Ох, панночко! Який то молодик! Такого в цілім світі не знайти... Ну й кавалер! Як лялька з воску лита. Синьйора Кап. Найкраща квітка в квітниках Верони. Мамка Так, квітка й справді. Квітка прехороша. Синьйора Кап. Що скажеш ти? Чи він тобі до серця? На святі нині буде він у нас. Читай в лиці Паріса, як у книзі, Принади, писані пером краси; Всі риси ти уважно роздивись - В них ум і чарівна краса злились; Що невиразне в книзі тій спіткаєш, Те в погляді ясному прочитаєш. Кохання книга гарна і яскрава, Бракує їй тепер лише оправи. Як рибі справжня глибина, так само Прихованій красі потрібна рама. В очах людей сіяє книги слава, Що золоті слова в ній і оправа. Розділиш все, що є в його судьбі, Не зменшишся від цього, далебі. Мамка Не зменшиться, а зробиться велика: Повнішає жона від чоловіка. Синьйора Кап. Як дивишся ти на його любов? Джульєтта Я подивлюсь, чи погляд гріє кров... Дивитися дозволю я очам Лиш доти, доки бажано це вам. Входить слуга. Слуга Синьйоро, гості прибули, вечеря на столі; на вас чекають, синьйорину шукають, мамку в буфетній проклинають, і все шкереберть іде. Я мушу бігти туди прислуговувати. Благаю вас, будьте ласкаві, з'явіться негайно. Синьйора Кап. Уже йдемо! Джульєтто, граф чекає. Мамка Ходім! Там серце графове тріпоче. По любих днях стрічай солодкі ночі. Виходять. СЦЕНА 4 Вулиця. Входять Роме о, Меркуціо, Бенволіо, з п'ятьма чи шістьма іншими масками, слуги зі смолоскипами. Ромео Чи скажеш для пояснення промову, Чи, може, так, без виправдання ввійдем? Бенволіо Ні, пишномовність нині вже не в моді. Обійдемося ми й без Купідона З пов'язкою на лобі та з чудним Геть поцяткованим татарським луком, Що, мов опудало, лякає дам. Не треба і пролога нам при вході, Який проказують лиш під суфлера. Нехай нас міряють вони, як хочуть, Ми ж зміряєм підлогу їхню в танці Та й підемо. Ромео Не можу я скакати. Дай смолоскип! Якщо в душі моїй Печаль і морок, я нестиму світло. Меркуціо Ні, любий мій, ти мусиш танцювати. Ромео О ні! Даруй!.. Ви в бальних черевиках І на легкій підошві; а у мене Нудьга лежить на серці й, мов свинець. Додолу гне: я рухатись не можу. Меркуціо Ти ж закохавсь!.. Позич у Купідона Легенькі крила і ширяй на них! Ромео Мене поранив тяжко він стрілою,- Не злину я на крилах тих легких. Я зв'язаний, і пут не розірвати. Я падаю під тягарем любові. Меркуціо Упавши з тягарем - любов придушиш; Ти для істоти ніжної важкий. Ромео Для ніжної? Любов жорстока й люта! Вона брутальна й коле, як терник! Меркуціо Якщо до тебе так любов жорстока, Жорстокий будь і ти до неї сам. Коли її, якщо вона колюча, Додолу гни, й здолаєш ти любов. А дайте-но футляр лице прикрити. (Одягає маску) На маску - маску! Байдуже мені, Що здамся я потворним і бридким! Хай машкара за мене червоніє. Бенволіо Постукаймо, зайдімо -• і відразу Роботу дати мусимо ногам. Ромео Дай смолоскипа! Жартуни веселі Хай топчуть каблуками очерет. Я ж пригадаю приказку дідівську; Внесу вам світло і дивитись буду. Чудова гра, а я уже пропав... Меркуціо Пропала миша!.. Годі, не сумуй! Як ти не маєш сил, ми допоможем, Ми витягнем тебе з того багна, Ах, вибач, я хотів сказать - з любові, Що в неї аж по вуха ти загруз. Ходім! Удень безглуздо палим світло. Ромео О ні! Меркуціо Кажу, ми свій вогонь марнуєм: Адже ж удень ми ламп не потребуєм! Більш розуму в тверезих цих словах, Ніж у п'ятьох всіх наших головах. Ромео На маскарад ми маємо піти, Розумно це? Меркуціо Не сумнівайся ти! Ромео Я бачив сон. Меркуціо Бува, й мені щось сниться. Ромео Що саме? Меркуціо Те, що брешуть всі сновидці! Ромео У наших снах більш правди, ніж в словах... Меркуціо Була з тобою королева Меб! То повитуха фей, така маленька,- Не більша, ніж агатовий камінчик У олдермена в персні. Цугом їздить Вона на найдрібніших порошинках В нас по носах, як міцно ми спимо. В її візку з крил коника дашок; В колесах - шпиці із павучих лапок; З тоненьких павутинок - посторонки, А хомути - із місячного сяйва;' Маленький батіжечок - з волосинки, А пужално - із кістки цвіркуна; За кучера - малюсінький комарик В каптані сірому, багато менший, Ніж черв'ячок отой, що часом лазить У дівчини лінивої по пальцях. її візок - лісний горіх порожній, Що виточив його старенький шашель Чи вивірка - вони для фей віддавна Майструють колісниці. Пишно так Щоночі лине Меб в своїм візочку: Перетинає мозок у коханців, І сняться їм лише любовні втіхи; Проскаче в царедворців по колінах, І сняться кожному із них поклони; По пальцях суддів мчить - їм сняться гроші; Мчить по устах синьйор - цілунки сняться; Та часом ті вуста вона прищами За жадність до цукерок обдарує, Розгнівавшись за неприємний запах; Меб промайне під носом у вельможі, І він відчує дух нової ласки; Щетинкою під носом полоскоче В священика - приход багатший сниться; А часом мчить у вояка по шиї, І він у сні рубає ворогів, Проломи бачить, штурми і засади, Клинки іспанські, келихи з вином Завглибшки футів п'ять; а то зненацька Забарабанить голосно у вухо, й здригнеться він, прокинеться з прокльоном, Молитву прочитає й знов засне. Вночі та ж Меб куйовдить коням гриви, їх заплітає, а волосся людям Збиває в ковтуни: їх розплести - То небезпечно: може статись лихо! Вона ж, відьмачка, душить тих дівчат, Що сплять на спині, і привчає їх Витримувать вагу чоловіків, Як зробляться вони жінками. Ще Ця Меб... Ромео Мовчи, Меркуціо, облиш! Ти про пусте говориш! Меркуціо Так, про сни! Адже лінивого ума це діти, Це нашої фантазії плоди. Породжує вона химерні мрії - Легкі й тонкі так само, як повітря, Мінливіші за вітер, що спочатку Холодні груди півночі торкає, Але, розгнівавшись, враз відлітає, Обличчям повертаючись до півдня, Де зрошують цілющі роси землю. Бенволіо І нас той вітер із путі збиває. Скінчивсь бенкет, і прийдемо ми пізно. Ромео Боюся, навпаки - занадто рано... Мені передчуття тривожить душу, Немов якась погроза наді мною В сузір'ях висить, і моя судьба В цю ніч чудову, на розкішнім святі, Почне негадано свій грізний хід - Життя моє нікчемне обірве, Яке ще в грудях жевріє, пославши Мені страшну і передчасну смерть. Та той, хто править кораблем моїм, Хай підніма вітрила! Ну, ходім! Бенволіо Бий в барабан! Виходять. СЦЕНА 5 Зала в домі Капулетті. Музиканти чекають. Входять слуги з серветками. 1-й слуга Де ж це Баняк? Чого він не допомагає приби- рати? Хоч би поміняв тарілки та почистив посуд. 2-й слуга Коли вся чиста робота лежить тільки в одного чи двох хлопців на руках, та ще й руки ті немиті,- то вже нечисте діло. 1-й слуга Геть ці табуретки! Ану, мерщій відсуньте шафу з посудом! Та пильнуйте срібла! Гей, ти, приховай для мене шма- точок марципана і, якщо любиш мене, скажи воротареві, щоб він пропустив сюди Сусанну Гладишку та Неллі. Ентоні! Баняк! 2-й слуга Гаразд, буде зроблено. 1-й слуга Вас шукають, вас гукають, вас вимагають, на вас чекають у великій залі. 3-й слуга Та не можемо ж ми бути відразу і тут, і там. Веселіше, хлопці. Рухайтесь жвавіше. Хто найдовше проживе, той усе забере. Відходять у глиб сцени. Входять Капулетті, синьйора Капулетті, Джульєтта, Ті- бальт з іншими членами родини, гостями й масками'. Капулетті Прошу ласкаво! Хто із дам не має На ніжках мозолів, танцюйте з нами! Хе-хе, голубоньки! Котра ж синьйора Відмовиться тепер від танців? Ну ж бо! Як хтось з красунь маніжитись почне, Я присягну, що мозолі на ніжках! Що скажете, чи добре вас піймав? Вітаю щиро вас, мої синьйори. Був час, колись і я ходив у масці І шепотів на ніжне вушко дамі Приємне щось. Минуло, все минуло! Ласкаво прошу вас, заходьте, любі! Ну, грайте ж, музиканти! Місця! Місця! До танцю ж бо дружніше, синьйорини! Грає музика, гості танцюють. Гей, світла, світла, хлопці! Геть столи! Мерщій вогонь в каміні загасіть, Тут стало надто жарко і без нього. Як вчасно несподівана розвага! Сядь, добрий мій кузене, відпочинь. Для мене й вас вже танців дні минули... Коли останній раз були ми в масках? Старий Кап. Та, мабуть, буде років з тридцять тому... Капулетті Е, ні, не так давно, не так давно! Було це на весіллі у Лученцо, На трійцю саме, як були ми в масках, Відтоді збігло літ із двадцять п'ять. Старий Кап. Ні, більше, більше. Син його старіший; Синьйоре мій, йому уже за тридцять. Капулетті Та де там! Що ви кажете! Він був Тому два роки ще неповнолітній. Ромео (до свого слуги) Хто синьйорина та, що подає Свою прекрасну руку кавалеру? Слуга Не знаю я, синьйоре. Ромео Померкли смолоскипи перед нею! І світить вродою вона своєю На щоках ночі - діамант ясний У вусі мавра; скарб цей дорогий І для землі, і для життя сія. Вона - омріяна любов моя! її оточують прекрасні дами, Вона ж між них - голубка між галками! Коли танок закінчать вже, саму За ніжну ручку я її візьму, І щастя неземне тоді відчую... Чи ж я коли любив? Чи ще люблю я? О ні! Зрікайтеся, брехливі очі! Не знали ви краси до цеї ночі! Тібальт По голосу це мусить буть Монтеккі. Мою рапіру, хлопче! Як! Цей раб Наважився прийти в блазенській масці, Щоб глузувати з нашого бенкету? Ні, честю роду я клянусь, за сміх Убить його, вважаю я, не гріх! Капулетті Чого це ти бушуєш так, небоже? Тібальт Таж, дядьку, тут Монтеккі. Тут наш ворог. Негідник цей зумів сюди пробратись,- Над нашим святом хоче насміятись! Капулетті Ромео тут? Тібальт Так, він, негідник, тут. Капулетті Спокійно, друже. Не чіпай його. Поводиться він ввічливо й шляхетно. Сказати правду, вся Верона славить Його за честь, за виховання добре. За всі скарби Верони я не дам Його в моїй господі зневажати. Тому вгамуйся й не звертай уваги - Так хочу я. Коли мене шануєш, Розвеселись, кинь хмурити чоло, Бо хмуритись на святі непристойно. Тібальт Пристойно, бо на святі в нас негідник. Його я не стерплю. Капулетті Терпіть примушу! Ти чув, хлопчиську? Стерпиш! Я сказав! Хто тут господар? Я чи ти? Іди! Не стерпить він! О боже мій! Ну й ну! Він хоче всіх моїх гостей збентежить! Він козиритися надумав! Гляньте! Тібальт Але ж це сором, дядьку! Капулетті Як це? Як це? Зухвалий ти хлопчисько! Сором?.. Годі! Гляди, щоб потім ти не жалкував. Відомо, щодо чого... Ти диви! Знайшов коли перечити мені! Так, дітки, так! Чудово! Ти невіглас! Не галасуй, а то... Гей, світла, світла! Приборкаю тебе! Жвавіше, друзі! Тібальт Мій дух скорився й змовк, я ж не змовчу. Від гніву й сорому я весь тремчу! Це вторгнення зухвале стерплю нині, Та згодом в жовч обернеться терпіння! (Виходить) Ромео (до Джульєтти) Коли торкнувсь рукою недостойно І осквернив я цей олтар святий, Уста - два пілігрими - хай пристойно Цілунком ніжним змиють гріх тяжкий. Джульєтта О пілігриме, в тім гріха немає - З молитвою торкатись рук святих: Такий привіт нам звичай дозволяє. Стискання рук - то поцілунок їх. Ромео Але, крім рук, ще дано й губи їм... Джульєтта Так, для молитви, любий пілігрим... Ромео О, то дозволь мені, свята, й устами Молитися побожно, як руками! Джульєтта Нас незворушно слухають святі. Ромео Не рухайся ж, дай відповідь мольбам! (Цілує її) Твої уста очистили мій гріх... Джульєтта Взяли твій гріх мої уста з твоїх. Ромео Мій гріх?.. В твоїх словах я докір чую! Верни ж мій гріх. (Знову цілує її) Джульєтта Мов з книги ти цілуєш... Мамка Вас просить ваша мати, синьйорино. Ромео А хто у неї мати? Мамка Що, юначе? Таж господиня в домі цім вона. Така вже добра пані, мудра й чесна, Я викохала донечку її, З якою щойно розмовляли ви. Скажу вам чесно: хто її здобуде - Здобуде той повнісінький гаман. Ромео Що? Капулетті?.. Ох! Де ж вороття?.. У ворога в руках моє життя! Бенволіо Ходім, ходім! Жарт видався на славу! Ромео Ох, я боюсь - кінчається забава. Капулетті О ні, синьйори! Рано ще, не йдіть! Ось слуги вже розносять частування. Таки йдете? Ну, дякуємо вам! Синьйори благородні, вам спасибі! Гей, смолоскипів! Ну, добраніч вам! (До старого Капулетті) А ми до ліжка... Чорт! Таки пізненько!.. Стомився я... Виходять усі, крім Джульєтти й мамки. Джульєтта Глянь, няню, і скажи, хто той господар? Мамка Тіберіо старого спадкоємець. Джульєтта А той, що саме із дверей виходить? Мамка А той, здається, молодий Петруччо. Джульєтта А той, за ним, що танцювать не хтів? Мамка Не знаю я. Джульєтта Довідайся. Як має він дружину, Не в постіль шлюбну - ляжу в домовину! Мамка Монтеккі він, і звуть його Ромео; Єдиний син того, хто ворог нам. Джульєтта Злоба єдина у душі буяла, І зі злоби любов єдина встала!.. Не знаючи, зустріла надто рано, Та пізно я дізналась, безталанна! Ох, не на радість ти, любов моя, Бо ворога кохаю ніжно я! Мамка Що це таке? Що кажеш ти? Джульєтта Це вірші. Навчив мене їх в танці кавалер... За сценою гукають: "Джульєтто!" Мамка Я зараз, зараз! Ну, ходім, ходім! Останній гість вже залишив наш дім. Виходять. ДІЯ ДРУГА ПРОЛОГ Входить хор. Хор Кохання давнє впало, смертю зжерте, Натомість юний пломінь запалав; Ладен за першу він любов померти, Та над усе Джульєтту покохав. Ромео любить, ця любов взаємна, Та певності в собі він не знайде! Він ворога блага, вона ж таємно Принаду з вудки згубної краде. Як ворог давній, він ввійти не сміє З вітанням ніжним до коханки в дім. Не має також жодной надії Й вона на те, щоб бачитися з ним. Час їх з'єднає, сили дасть кохання, Й солодкі втіхи зменшать їх страждання. (Виходить) СЦЕНА І Верона.- Фруктовий сад Капулетті. Входить Ромео. Ромео Куди ж іти, коли я серцем тут? Вернися ж, прах земний. Знайди свій центр. (Перелазить через мур і зникає за ним) Входить Бенволіо з Меркуціо. Бенволіо Кузене, гей! Ромео! Меркуціо Він розумний: Я присягну, що він давно вже вдома І ліг у постіль. Бенволіо Ні, побіг сюди І скочив через мур. Поклич його! Меркуціо Я викличу його закляттям! Гей! Ромео! Чудію наш і безумче! З'явися нам хоч в образі зітхання! Скажи одну лиш риму, й з мене досить; Хоч скрикни: "Ах!" Зримуй "любов" і "кров". Промов Венері-кумоньці словечко Чи подратуй її синка сліпого, Хлопчиська Купідона, що так влучно Пустив стрілу, й король Кофетуа В жебрачку раптом закохався! Ах! Не чує, не зітхне й не ворухнеться! Помер шаленець, та збуджу закляттям! Я заклинаю ясними очима Коханої твоєї Розаліни, її чолом, пурпурними устами, І ніжкою, і трепетним стегном, І всім добром, що є в його сусідстві,- З'явися нам ти в образі своїм! Бенволіо Розсердиться на тебе, як почує. Меркуціо Не думаю. Розсердив би, коли б До дівчини коханої його Закляттям іншого закликав духа І там, щоб залишив я їх удвох, Оце було б образливо для нього. Моє ж закляття чесне і невинне. Адже я тільки іменем коханки Його до нас з'явитись заклинаю. Бенволіп Ходімо! Між деревами сховавсь він І зник у вогкій темряві нічній. Сліпа його любов, їй тьма до серця. Меркуціо Якби любов була сліпа і справді, То не могла б тоді влучати в ціль. Сидить він десь під деревом плодовим І мріє, щоб кохана синьйорина, Як стиглий плід, йому упала в руки... О, щоб той плід від стиглості порепав! Бажаю, щоб вона... Прощай! От дурень! - Ромео, на добраніч! Я - в перини: Похідне ліжко надто вже холодне. Ходш? Бенволіо Ходім. Шукать того даремно, Хто не бажає, щоб його знайшли. Виходять. Входить Ромео. Ромео Сміється з шраму той, хто ран не мав. Вгорі, край вікна, з'являється Джульєтта. Та тихо! В тім вікні сяйнуло світло! Там схід, сама ж Джульєтта - ясне сонце! Зійди ж, прекрасне сонечко, і сяйвом Блиск заздрісного місяця убий! Він і без того зблід, він занедужав Від прикрості, що ти - його служниця, А все ж затьмарила його красою. Тож не служи ревнивцеві блідому! Весталчин одяг, бляклий, зеленавий Лише безумці носять. Скинь його! Он владарка моя, моє кохання! Дізналася б вона, як я люблю! Вона заговорила? Ні, мовчить... Ну що ж. Нехай. Адже говорять очі. Я відповім... Який-бо я зухвалець. Ні, не до мене очі ці говорять. Дві зірки найяскравіші на небі Десь мають пильні справи і повинні На час покинути небесні сфери Й очам її своє благання шлють - За них тим часом сяяти в блакиті1. О, що, коли б і справді тії очі На небі сяли, зорі ж - на обличчі? Обличчя ясні зорі ті затьмило б, Як сонечко - ліхтар; та з неба ж очі Лили б такі потоки променисті, Що всі пташки співати почали б, Подумавши, що то вже сходить сонце! На руку ось схилилась край віконця, Притиснувши долоню до щоки... Якби мені за рукавичку бути І доторкатись до щоки її! Джульєтта О лишенько! Ромео Вона заговорила... Мій світлий ангеле, мов ясні далі, Ти сяєш наді мною серед ночі, Як легкокрилий посланець небес Перед очима вражених людей, Що, голови закинувши, слідкують, Як серед хмар лінивих він ширяє І по ефіру грудях чистих плава. Джульєтта Ромео! О, навіщо ти Ромео? Зміни своє ім'я, зречися батька; Як ні, то присягни мені в коханні, І більше я не буду Капулетті. Ромео (вбік) Послухать - чи відповісти відразу? Джульєтта Лише твоє ім'я - мій ворог лютий; А ти - це ти, а зовсім не Монтеккі... Що є Монтеккі? Таж чи так зовуть Лице і плечі, ноги, груди й руки Або якусь частину тіла іншу? О, вибери собі нове ім'я! Та що ім'я? Назви хоч як троянду, Не зміниться в ній аромат солодкий! Хоч як назви Ромео - він Ромео. Найвища досконалість все ж при ньому. Хоч би він був і зовсім безіменний... О, скинь же, скинь своє ім'я, Ромео! Воно ж не є тобою, і взамін Візьми мене усю!.. Ромео Ловлю на слові! Назви мене коханим, і умить Я вдруге охрещусь і більш ніколи Не буду зватися Ромео. Джульєтта Хто ти, Що, притаївшись під серпанком ночі, Мою підслухав таїну сердечну? Ромео Яким ім'ям назвать себе - не знаю. Своє ім'я ненавиджу я сам! Свята моя, адже ж воно - твій ворог. Я б розірвав його, коли б воно Написане стояло на папері! Джульєтта Мій слух не похопив ще й сотні слів Із уст твоїх, а голос я впізнала: Хіба ти не Ромео, не Монтеккі? Ромео О ні, свята, знай: що не те й не інше, Якщо вони для тебе осоружні. Джульєтта Як ти зайшов сюди, скажи, й навіщо? Як міг ти перелізти через мур? Адже високий він і неприступний. Згадай-но, хто ти: смерть тебе спіткає, Як з наших хто тебе застане тут. Ромео Кохання принесло мене на крилах, І не змогли цьому завадить мури; Кохання може все і все здолає,- Твоя рідня мені не перешкода. Джульєтта Вони тебе уб'ють, коли побачать. Ромео В очах твоїх страшніша небезпека, Ніж в двадцяти мечах. Поглянь лиш ніжно - Й мені ненависть їхня не страшна. Джульєтта О, не хотіла б я нізащо в світі, Щоб тут вони побачили тебе!.. Ромео Своїм плащем мене прикриє ніч. Та, як не любиш ти,- нехай знаходять... Хай краще смерть від лютої злоби, Ніж довгий вік без ніжності твоєї. Джульєтта Хто показав тобі сюди дорогу? Ромео Моя любов! Вона мене навчила, Дала мені пораду, я ж за те Позичив їй очей. Я не моряк, Та будь від мене ти хоч так далеко, Як щонайдальший берег океану, Я б зважився такий здобути скарб! Джульєтта Моє лице ховає маска ночі, Але на нім пала дівочий стид, Що ти в цю ніч мої слова підслухав. Хотіла б я пристойність зберегти, Від слів своїх відмовитись хотіла б, Хотіла б я... та годі прикидатись! Мене ти любиш? Знаю, скажеш: "Так..." Тобі я вірю, з мене досить слова. О, не клянись! Зламати можеш клятву: Недурно ж кажуть, що з любовних клятв Сміється сам Юпітер. О Ромео! Скажи, якщо ти любиш, правду щиру. Коли ж вважаєш - переміг мене Занадто швидко, я тоді насуплюсь, Скажу уперто: "Ні!", щоб ти благав. Інакше - ні, нізащо в світі! Ні! Так, мій Монтеккі, так, я нерозважна І, може, легковажною здаюсь... Повір мені, і я вірніша буду, Ніж ті, що хитро удають байдужість. І я б могла байдужою здаватись, Якби зненацька не підслухав ти Любов мою й слова мої сердечні... Пробач мені, мій любий, і не думай, Що мій порив палкий - це легковажність; Мою любов відкрила темна ніч. Ромео Клянусь цим місяцем благословенним, Що сріблом облива верхи дерев... Джульєтта О, не клянися місяцем зрадливим, Який так часто змінює свій вигляд, Щоб не змінилася твоя любов. Ромео То чим я поклянусь? Джульєтта Не треба зовсім. Або, як хочеш, поклянись собою - Душі моєї чарівним кумиром,- І я повірю. Ромео Серця почуттям... Джульєтта Ні, не клянись! Хоч ти - єдина радість, Та не на радість змовини нічні... Все сталось несподівано занадто - Так швидко, так раптово й необачно, Як блискавка, що блисне й раптом зникне Ледь встигнемо сказати: "Он сяйнуло!" Добраніч, любий! Теплий подих літа Нехай цю бруньку ніжного кохання Оберне в пишну квітку запашну, Коли з тобою зійдемося ще раз. Добраніч! Хай у тебе переллється Той мир, що вщерть моє сповняє серце! Ромео Без нагороди так мене й покинеш? Джульєтта Якої ж нагороди хочеш ти? Ромео Повинна ти в коханні присягти. Джульєтта Я присяглась раніш, ніж ти просив, Проте я хтіла б клятву ту забрати. Ромео Забрати клятву? О, навіщо, люба? Джульєтта Щоб бути щедрою і знов віддати. Таж я того жадаю, що вже маю: Як море, доброта моя безкрая, Як море, дна не має і любов, Що більше їх я віддаю тобі, То більше їх у мене зостається, А їм немає меж... Мамка кличе за сценою. У домі гамір! Прощай, мій любий!.. Няню, я іду! Не зрадь мене, Монтеккі мій коханий. Хвилину почекай, я повернусь. (Виходить) Ромео О, ніч свята! Благословенна ніч!.. Таж ніч тепер... А що, як все це сон? Такий солодкий сон, що я боюсь - Він не обернеться ніколи в дійсність. Знову з'являється Джульєтта. Джульєтта Три слова ще, Ромео, й на добраніч! Якщо любов твоя до мене щира І хочеш ти зі мною взяти шлюб, То взавтра сповісти мене про це, І я пришлю по відповідь когось, Де і коли ти хочеш повінчатись; Тобі до ніг складу я свою долю - З володарем піду хоч на край світу! Мамка (за сценою) О синьйорино! Джульєтта Я йду! Як ти не будеш з чистим серцем, Тоді благаю... Мамка (за сценою) Синьйорино! Джульєтта Зараз! ...Облиш мене і більше не приходь, Зостав мене на самоті з журбою, То взавтра я пришлю. Ромео Душі спасінням... Джульєтта Сто тисяч раз тобі привіт! (Виходить) Ромео В сто тисяч раз без тебе хмурий світ! Так, як школяр від книжки утікає, Так ревно і любов любов шукає; Як гидко їм на школу знов дивитись, Так тяжко їй з любов'ю розлучитись! (Ступає до виходу) У вікні знову з'являється Джульєтта. Джульєтта Ромео, стій!.. О, стій! Якби мені Сокольничого голос, щоб назад Змогла я сокола мого вернути! Неволі голос надто слабосилий, А то б я потрясла печеру Ехо, Й повітря б голос більш, ніж я, захрип. Повторюючи це ім'я невпинно: "Ромео, де ти? Де ж ти, мій Ромео?!" Ромео То кличе знов мене моя душа! Бринять, як срібло, голоси коханців І солодко скрашають тишу ночі,- Мов ніжна музика милує вухо! Джульєтта Ромео! Ромео Люба! Джульєтта Милий, завтра вранці Коли прислать до тебе посланця? Ромео Найкраще о дев'ятій. Джульєтта Не спізнюсь. Мов двадцять літ чекать тії години! Забула я, чого тебе вернула... Ромео Дозволь зостатись, доки ти згадаєш. Джульєтта Не буду згадувать, щоб ти зостався, Та не забуду, як з тобою любо! Ромео Зостанусь я, щоб ти за все забула, Забуду й сам, що є десь інший дім. Джульєтта Світає... Хтіла б я, щоб ти пішов, Але не далі, аніж птах отой, Який літає на шовковій нитці. Пустунка дівчинка його відпустить, Як бідолашного в кайданах в'язня, й відразу знов назад за нитку тягне. Ревнуючи до волі ту пташину. Ромео Хотів би птахом бути я твоїм! Джульєтта І я, мій любий, теж цього хотіла б, Та ласками замучила б тебе... Прощай, прощай! Тяжкий час резетавання... О, стільки в нім солодкого страждання, Що все прощалася б, хоч і світає! (Виходить) Ромео Тебе хай сон і спокій повиває! Як хтів би я тим сном спокійним бути, Щоб тут в солодких мріях все забути! Тепер до келії отця святого - Почуть пораду хочу я від нього. (Виходить) СЦЕНА 2 Келія брата Лоренцо. Входить брат Лоренцоз кошиком. Брат Лор. Всміхається світанок сіроокий - Мережить барвами хмарки високі; Плямиста темрява нічна, мов п'яна, Тіка з-під огняних коліс Титана. Ще доки погляд сонечка палкий Не розірвав украй туман нічний, Роси не випив, дня не стрів привітом,- Я кошик свій наповню різним цвітом, Рослинами цілющими й травою Отруйною і згубною, страшною... Земля - природи мати і могила: В собі хоронить все, що породила. І ми численних бачимо дітей, Що ссуть життя і міць з її грудей. Хоч в матері одної й різні діти, Та кожне з них потрібне все ж на світі. Які ж то сили благодатні й цінні У травах є, у квітах і в камінні! Й мерзенне все, що із. землі встає, Хоч щось корисне все ж землі дає. Проте й в найкращому нема такого, Чого б не прирівняв ти до лихого: Корисне все - до діла або в строк, Бо з блага, може теж постать порок. Входить Ромео. Ось квіточка мала; в стеблі цім самім Трутизна вбивча змішана з бальзамом,- Понюхав лиш - і сили повен вщерть, А на язик узяв - раптова смерть. Отак добро і зло поміж собою І в людях, як в траві, стають до бою; Якщо ж добро не подолає зла, Кінець і для людини, й для стебла. Ромео Добридень, отче! Брат Лор. Будь благословен! Хто там віта мене раненько так? О сину мій, то є недобрий знак: Покинуть ложе о такій порі. В турботах спать не годні ми, старі,- Де клопіт сторожем, немає сну там. Лиш молодим і горем недіткнутим Солодкий сон схиляється до ложа. Які ж турботи спокій твій тривожать, Що, рано вставши, вийшов із кімнати? Чи, може, ти і не вкладався спати? Ромео О, найсолодші це були години... Брат Лор. Прости йому, вседержцю наш єдиний! Ти в Розаліни був? Там спочив твій? Ромео У Розаліни- я? Ні, отче мій! Я й це ім'я, й печаль його забув. Брат Лор. Хвалю, мій сину! Де ж вночі ти був? Ромео Все розкажу раніш, ніж запитаєш,- Нічого ж бо не відаєш, не знаєш. Бенкетував я з ворогом удвох - Стялись ми враз, і рани в нас обох. Тепер, після смертельної тривоги, Святої просим в тебе допомоги. В моїй душі я зтіоби не ношу,- За себе і за ворога прошу. Брат Лор. Ясніш кажи! Де загадкова мова, Одвіт там -і порада загадкова. Ромео То сухай же: я присягнув Джульєтті,- Люблю дочку синьйора Капулетті. Вона у мене серце узяла Й мені своє навіки оддала. Ми вирішили, отче, що робити, Та мусиш ти союз наш освятити, Навік з'єднати шлюбом. Де і як Ми стрілися і покохались так - Про все тобі дорогою скажу. Та тільки про одне тебе прошу, Благаю, отче, повінчай нас нині! Брат Лор. Святий Франціску! Що за дивні зміни! А Розаліна ж? Правда, що в очах У юнаків любов, а не в серцях. її так скоро зрадив ти й забув? Я б не повірив, якби сам не чув. О матір божа! Сліз гіркий потік Збігав за неї з цих поблідлих щік! Любов розсолом приправляв таким, Щоб та любов розвіялась, як дим? Ще туману твоїх зітхань глибоких Не висушило сонце яснооке! Іще лунає тут твоє стогнання, Я чую ще твої палкі благання! Ось пляма в тебе від минулих злив,- Ще й сліду :на щоці потік не змив! Адже ж то був ти сам, таж:вся причина Нудьги твоєї - тільки Розаліна! Як ти змінивсь!.. Тож слухай, май терпіння: Для жінки гріх малий її падіння, Якщо так м.ало сили і в мужчини. Ромео Ти ж лаяв за любов до Роааліни? Брат Лор. Не за любов,- за дурощі, дитино. Ромео І радив закопать любов... Брат Лор. Мій^сину! Я ж не для того радив так, мій милий, Щоб викопав ти іншу із могили. Ромео Не докоряй! Від цеї, що кохаю, Я за любов - любов і ласку маю. Не те, що та... Брат Лор. Бо та вже відгадала, Що тямиш ти в коханні надто мало І визубрив його лиш по верхах, Не вміючи читати й по складах. Ну, юний вітрогоне, у дорогу! Подам тобі для того допомогу,- І через шлюб ваш злоба та родинна У дружбу обернутися повинна. Ромео Ходім мерщій! Мені уже не ждеться... Брат Лор. Не гарячкуй! Хто квапиться - спіткнеться! Виходять. СЦЕНА З Вулиця. Входять Бенволіо й Меркуціо. Меркуціо І де того Ромео дідько носить? Він не приходив уночі додому? Бенволіо Ні, не приходив; я питав слугу. Меркуціо Це все через жорстоку Розаліну; Його оте гидке, бліде дівчисько Так мучить, що, мабуть, він ще здуріє. Бенволіо Тібальт, старого Капулетті небіж, Йому якусь записку надіслав. Меркуціо Клянусь життям, то виклик! Бенволіо Ромео відповість йому. Меркуціо Кожен, хто вміє писати, може відповісти на листа. Бенволіо Ні, я кажу, що він відповість тому, хто писав цього листа, показавши, що коли викликають, то на виклик ви- кликом відповідають. Меркуціо Ох, бідолаха Ромео! Він і так уже мертвий! Його проткнули чорні очі того білолицього дівчиська; йому про- стрелено вухо любовною пісенькою; йому розтято серце надвоє стрілою паскудного сліпого хлопчиська. То де вже йому.мірятися силами з Тібальтом? Бенволіо А що таке цей Тібальт? Меркуціо Він вправніший, аніж котячий князь Тібєрт, можеш мені повірити. Справжній майстер різних церемоній! Фех- тує, як по нотах,- так само, як ти пісеньки співаєш: додержує такту, часу й дистанції; він не дає супротивникові й зітхнути: раз, два, а три вже в тебе у грудях. Він справжній нищитель шовкових ґудзиків. Дуелянт! Дуелянт! Дворянин від голови до п'ят, знавець перших і других приводів до дуелі. Ах, його безсмертні passado! А його punto reverso! Його hay!..* Бенволіо А що воно таке? Меркуціо Чума б їх подавила, всіх отих блазнів, цих ше- пелявих, манірних, химерних фантазерів, цих настройщиків мови на новий лад! "Присягаюсь Ісусом, добрий клинок! Вельми висо- кий мужчина! Вельми чарівна шлюха!" Ну, чи не прикро ж це, синьйоре мій шановний, що нас так обсіли ці іноземні мухи, ці гендлярі модами, ці pardonnez-moi **, які так полюбляють нові манери, що їм уже незручно сидіти на старій лаві? О, бодай їх з їхніми bon,bon!* Входить Ромео. Бенволіо Ось і Ромео, ось і Ромео! Меркуціо Мов той в'ялений оселедець без ікри. О м'ясо, м'ясо, ти ж остаточно обернулось на рибу! Тепер у нього в голові ті мелодії, якими розпливався Петрарка. Та тільки проти його любки Лаура - кухонна дівка, хоч, правду кажучи, її коханець краще її оспівував; Дідона, на його думку,- шльондра, Клеопат- ра - циганка; Єлена та Геро - повійниці і пройди; Тізба, хоч і славилася сірими очима чи ще там чимось, а проте далеко їй до його любки! Синьйоре Ромео, bonjour! **** Ось вам французьке привітання на честь ваших французьких штанів. Ну й штуку ти встругнув нам учора. * Випад! (Іт.) Відбій! (Іт.) * Торкнув! (Скороч. англ.) ** Вибачте мені (фр.). * Гаразд, гаразд! (Фр.). **** Добрий день (фр.). Ромео Доброго ранку! Яку ж це штуку? Меркуціо Втік од нас! Не розумієш яку? Ромео Пробач, добрий Мєркуціо, я мав дуже пильну справу, а в таких випадках можна супроти ввічливості погрішити. Меркуціо Це однаково, що в таких випадках людині дово- диться згинати коліна. Ромео Тобто бути чемним і вклонятися? Меркуціо Ти дуже чемно це зрозумів. Ромео Це найчемніше пояснення. Меркуціо Адже ж я - цвіт чемності. Ромео Цвіт - у розумінні "квітка"? Меркуціо Саме так. Ромео У мене й на черевиках квіти: як не рози, то хоч розетки. Меркуціо Влучно, влучно! Жартуй так і далі, доки не зчовгаєш черевиків. Коли відпаде одна підошва, то в другій зали- шиться дотеп, хоч і старий, дрантивий. Ромео О босий дотепе, вичерпаний, уже на одній пі- дошві! Меркуціо Стань між нами, добрий Бенволіо: моя дотеп- ність знемагає. Ромео Батогом її та острогами, батогом її та остро- гами, або я гукну, що я тебе обскакав! Меркуціо Ну, якщо твої дотепи поженуться, як на полю- ванні за дикими гусьми, я загинув, бо в кожному з твоїх п'яти чуттів більше дикості, ніж у мене в усіх разом узятих. Чи не вва- жаєш ти й мене за дикого гусака? Ромео Та ти ж ніколи нічим іншим і не був. Меркуціо Я скубну тебе за вухо за цей жарт. Ромео Ні, добрий гусаче, не щипайся. Меркуціо Твій дотеп гірко-солодкий, це надто гострий соус. Ромео А хіба ж гострий соус не хороша приправа до ситого гусака? Меркуціо О, твоя дотепність розтягається, мов лайкова шкіра,- і вздовж, і вшир; з одного дюйма можна розтягти її до ліктя. Ромео Я розтягну її відповідно до слова "гусак", то й вийде з тебе і вздовж і вшир - годований гусак. Меркуціо Ну от! Чи ж не краще так жартувати, ніж раз у раз стогнати від кохання? Тепер з тобою можна розмовляти, ти знов Ромео: такий, який є, яким тебе зробили природа й вихован- ня. А ота слинява любов скидається на нікчемного скомороха, що, висолопивши язика, бігає туди й сюди і шукає, в яку б дірку встромити своє брязкальце. Бенволіо Ну, годі! Меркуціо Ти зупиняєш мене; своїм "годі" гладиш моє красномовство проти шерсті. Бенволіо Так, інакше воно в тебе надто розростеться. Меркуціо Ти помиляєшся. Я хотів скоротити мою розпо- відь, бо пірнув у найглибшу її глибінь і саме збирався закінчити. Ромео Гляньте, ну й убрання! Входить мамка і її слуга П'єтро. Меркуціо Вітрило, вітрило! Бенволіо Двоє, двоє: спідниця й штани. Мамка П'єтро! П'єтро Чого зводите? Мамка Моє віяло, П'єтро! Меркуціо Добрий П'єтро, зроби ласку, прикрий їй облич- чя: її віяло набагато краще за нього. Мамка Доброго ранку, синьйори. Меркуціо Пошли вам боже добрий вечір, прекрасна синь- йоро! Мамка Та хіба ж зараз вечір? Меркуціо Авжеж, вечоріє, запевняю вас; безсоромна стрілка сонячного годинника показує вже на полудень. Мамка Йдіть геть! Що ви за людина! Ромео Людина, синьйоро, що її бог створив собі самому на шкоду. Мамка Ій-богу, добре сказано: собі самому на шкоду. Синьйори, чи не скаже хто з вас, де знайти молодого Ромео? Ромео Я можу вам сказати, але молодий Ромео буде старіший тоді, коли ви його знайдете, ніж тепер, коли ви його шукаєте. Я наймолодший з усіх, що так зовуться, хоч, може, й не найгірший. Мамка Ви хороше говорите. Меркуціо Хіба ж гірше може бути хорошим? Ніде правди діти, до ладу сказано! Розумно! Мамка Якщо це ви, синьйоре, то мені треба побалакати з вами сам на сам. Бенволіо Вона хоче запросити його кудись на вечерю. Меркуціо Звідниця, звідниця, звідниця! Ату її! Ромео Кого це ти цькуєш? Меркуціо Не зайця, синьйоре; а якщо й зайця, то хіба що з пісного пирога, який устиг зачерствіти й запліснявіти раніше, ніж його з'їли. (Проходячи повз них, співає) Сивий заєць старий, Сивий заєць старий, . Він для посту б хіба пригодився. Тільки хто б його їв, Коли він посивів, Перше ніж на рожні опинився. Ромео, скоро додому? Ми йдемо на обід до вашого батька. Ромео Я - слідом за вами. Меркуціо Прощавайте, старезна синьйоро! Прощавайте! (Наспівуючи) Синьйоро, синьйоро, синьйоро!.. Меркуціо й Бенволіо виходять. Мамка Прощавайте вже, прощавайте! Скажіть, будьте ласкаві, синьйоре, хто цей зухвалий крамарчук, цей шибеник,, у якого в голові сидить тільки паскудство? Ромео Це синьйор, пані, який любить сам себе слухати; він може наговорити за одну хвилину стільки, що не вислухати й за цілий місяць. Мамка Якщо він говоритиме щось на мене, я йому по- кажу! Я його провчу! Я з ним упораюсь, хоч би він був дужчий, ніж є. Та й не тільки з ним, я й з двадцятьма такими жевжиками впораюся... А якщо сама не подужаю, то знайду собі оборонців. Ах ти ж, шолудивий паскуднику! Я йому не гуляща дівка! Я йому не приятелька по чарці! - А ти (звертається до свого слуги П'етро) стоїш, роззявивши рота, і дозволяєш кожному пройді потішатися наді мною! . : П'єтро Я ще не бачив, щоб хтось потішався над вами, я вмить вихопив би зброю, будьте певні! Я видобуваю зброю так проворно, як і будь-хто, коли де трапляється нагода для хорошої бійки та коли закон на моєму боці. Мамка Богом присягаюсь, я й досі ніяк отямитись не можу... Все в мені аж труситься! Іч, шолудивий пес! Прошу вас, синьйоре, одне слово. Як я вам сказала, моя молода синьйорина звеліла мені розшукати вас; а що саме маю переповісти вам, я поки що помовчу. Але перш за все дозвольте мені завважити, що коли ви збираєтесь, як то кажуть, водити її за носа, то це буде вкрай безчесна штука, як то кажуть, бо моя синьйорина ще дуже молоденька. Отож я й кажу: якщо вам спаде раптом на думку погратися з нею, як то кажуть, одурити її, то це буде дуже гидкий вчинок проти такої шляхетної синьйорини. Ромео Няню, вітай від мене твою синьйорину й госпо- диню. Запевняю тебе... Мамка Ох, і добра ж душа! Так їй і скажу. Господи, господи! Як же вона зрадіє! Ромео Та що ж ти їй скажеш, няню? Ти ж не дослуха- ла мене. Мамка Я скажу їй, синьйоре, що ви запевняєте,- а це, на моє розуміння,- благородне освідчення. Рамео Скажи їй, щоб вона за всяку ціну Прийшла на сповідь нині ще надвечір; І там, у келії отця Лоренцо, Відбудеться і сповідь, і вінчання. Не сплутаєш? Ось маєш за труди. Мамка Нізащо! Ромео Та бери, кажу, бери! Мамка Надвечір! Що ж, гаразд, напевне, прийде. Ромео Ти ж, добра няню, жди біля абатства: Туди до тебе прийде й мій слуга І принесе драбину мотузяну. По ній на щоглу мойого блаженства Я піднімуся під покровом ночі. Прошу, не зрадь, то матимеш подяку. Прощай! Вітай від мене синьйорину! Мамка Спаси вас боже! Слухайте, синьйоре;.. Ромео Що скажеш, мила няню? Мамка Ваш слуга, Чи він надійний? Нащо третій нам? Там, кажуть люди, таїни нема", Де вашу таїну вже двоє знає. Ромєо Надійний він, як сталь. Ти не турбуйся. Мамка Дуже добре, синьйоре. Моя синьйорина - най- чарівніше дівчатко... Боже, боже! Коли вона була ще ось такою малесенькою крихіткою... О!.. Тут у місті є один шляхетний синь- йор, Паріс на ім'я, то він був би радий її підхопити. А вона ж, моя голубонька, і дивитися на нього не хоче; їй приємніше на жабу, на справжню жабу дивитись, ніж на нього!.. Я часом сер- джу її - кажу, що Паріс хороший жених; чим їй, як то кажуть, не до пари? Та присягаюся вам, вона як почує, так і зблідне, аж пополотніє вся, немов крейдою візьметься. А скажіть: розмарин і Ромео починаються з тієї самої літери? Ромео Так, няню. А що? Обидва слова починаються з літери "Р". Мамка Ох, жартун! Та це ж собаче ім'я! Р-р-р-р... це тільки для собак! Ні, я знаю, що вони з різних літер починаються. А вона такі ніжні вірші складає про вас і про розмарин, що у вас серце з радощів затанцювало б, якби ви почули. Ромео Вітай від мене синьйорину. (Виходить) Мамка О, тисячу разів. Гей, П'єтро! П'єтро Що накажете? Мамка П'єтро, візьми моє віяло та гайда вперед ху- тенько. Виходять. СЦЕНА 4 Сад Капулетті. Входить Джульєтта. Джульєтта Я няню відіслала о дев'ятій, Вона мені вернутись обіцяла За півгодини. Що, коли його Вона знайти у місті не змогла? Та ні, не те! О, та вона ж кульгава! Так, так... Лише думки повинні буть Послами у кохання. В десять раз Летять вони скоріше, ніж летить Проміння сонячне, коли зганяє Воно з горбів похмурих тінь нічну. Недарма ж прудкокрилі голуби Везуть любов, та й любий Купідон Швидкі, як буйний вітер, має крила... А сонце вже стоїть над головою! З дев'ятої до півдня - три години. Які ж вони і довгі, і нудні!.. А няні все нема... Якби ж то кров Гарячу мала і кохала палко, Вона б літала, наче м'яч: її До нього кидали б мої слова, Його ж слова - до мене. Стара людина - ніби справжній мрець: Бліда, тяжка й незрушна, як свинець. О боже, йде! Входять мамка і П'єтро. О няню дорога! Ну що, зустріла? Відішли слугу. Мамка Чекай нас коло брами, П'єтро. П'єтро виходить. Джульєтта Ну, дорога моя... Сумна ти, боже!.. Хоч би й були твої звістки сумні, Ти весело їх передай; коли ж Ти з добрими прийшла сюди звістками, То музики солодкої не псуй, Не грай її мені з обличчям кислим. Мамка Стомилась я... дай трохи відпочину... Ох, кісточки болять! Ну й прогулялась! Джульєтта Я віддала б тобі мої кістки, Аби скоріш ти новину сказала. Ну, говори ж! Ну, нянечко, кажи! Мамка Ісусе! Що за поспіх? Постривай! Чи ти не можеш трошки потерпіти? Ти ж бачиш, що звести не можу дух... Джульєтта Не можеш дух звести? Проте ж ти зводиш, Щоб повісти, що дух звести не можеш. Адже слова оці багато довші, Ніж звістка та, з якою зволікаєш. То добра звістка чи лиха? Скажи! Лише на це дай відповідь хутчій,- Подробиць я терпляче почекаю. Ну, заспокой мене! Лиха чи добра? Мамка Ех, та й вибрала ж ти собі ні те ні се!.. Не знаєш, як треба вибирати чоловіків. Ромео... Ото не бачили! Прав- да, хоч з обличчя він і кращий за інших чоловіків, а проте ноги такої, як у нього, ні в кого з чоловіків не знайдеш!.. А щодо руки, ходи і стану, то хоч про них багато й не скажеш, а проте вони вищі за всякі порівняння. Не скажу, щоб він був цвіт чемності, але ручуся тобі, він лагідний, як ягнятко. Ну, йди ж своїм шля- хом, дівчатко, та шануй бога! А що, в нас уже пообідали? Джульєтта Ні, ні! Таж все це знала я й раніш... А шлюб наш як? Що він сказав про нього? Мамка Як голова болить! Ой голова! Тріщить, неначе хоче розламатись,- На двадцять розривається шматків. А тут ще й спина... Ох, і бідна спина... Красненько дякую, ти ж безсердечна,- Мене загнала трохи не до смерті! Джульєтта Пробач, однак я щиро вболіваю, Що ти нездужаєш. Ах, няню люба... О люба, люба нянечко, скоріше Скажи ж мені, що передав коханий? Мамка То слухайте ж: коханий ваш сказав, Як чесний чоловік, шляхетний, добрий... Я присягаю вам... Де ваша мати? Джульєтта Де мама?.. Як то де? Звичайно, вдома; Де ж бути їй?.. Як дивно ти говориш: "Сказав він так, як чесний чоловік,- Де ваша мати?" Мамка Люба синьйорино! Іще й кипить! Ну, ну! Оце якраз Припарка на мої кістки недужі! Тоді сама влаштовуй власні справи! Джульєтта Та годі вже! Ну, що ж сказав Ромео? Мамка Чи відпускають нині вас на сповідь? Джульєтта О так. Мамка То до отця Лоренцо йдіть: Там в келії чекатиме жених, Щоб нині вже собі за жінку взяти. Ач, кров одразу збіглась до обличчя. Пашить, мов жар,- це від моїх нозин! Ідіть до церкви. В мене інший шлях: Драбину принесу, щоб міг ваш любий, Стемніє ледь, до пташечки своєї Залізти у гніздечко. Вам то радість, Мені ж- важкий тягар. Та прийде час - Вночі тягар нав'ючать і на вас! Я на обід іду. Ви ж поспішайте. Джульєтта Спішу до щастя! Нянечко, прощайте! Виходять. СЦЕНА 5 Келія брата Лоренцо. Входять брат Лоренцо й Ромео. Брат Лор. Хай небо шлюб оцей благословить, Щоб потім нас не покарало горем! Ромео Амінь, амінь! Нехай приходить горе,- Не зможе переважити воно Тієї радості, що за хвилину Переживу я серцем біля неї. З'єднай лиш нам святим обрядом руки, Й хай прийде згубниця кохання - смерть, Аби я встиг назвать її своєю! Брат Лор. Бурхливі радощі страшні, мій сину, Бо часто в них бурхливий і кінець. їх смерть у торжестві, вони ж бо гинуть, Як порох і вогонь, у поцілунку. І найсолодший мед гидким здається, Бо надто вже солодкий. Він псує Надмірністю своєю апетит. Люби, та міру знай, і ти найдовше Любитимеш. Хто надто поспішає - Спізняється, як той, що зволікає. Входить Джульєтта. Ось і вона! Така легка нога По плитах цих ще зроду не ступала. Коханці пройдуться по павутинці, Яка літає літом у повітрі, І не впадуть. Так, суєта легка! Джульєтта Добривечір, духовний отче мій! Брат Лор. За нас обох подякує Ромео. Джульєтта Я і його вітаю, бо інакше Нема за що складать мені подяку. Ромео Джульєтто люба! Коли в тебе в грудях Від щастя серце б'ється так, як в мене, І можеш краще виявити радість, Знайди слова, яких мені бракує, І всолоди повітря навкруги Ласкавим подихом своїм, нехай Мелодія чудова слів твоїх Змалює те блаженство чарівне, Яке ми відчуваєм в цю хвилину. Джульєтта Любов багата ділом - не словами,- Й пишається собою без прикрас. Той, хто свої скарби злічити може, Той лиш жебрак. Але моя любов Така велика й так зросла безмежно, Що я злічить не можу й половини її скарбів... Брат Лор. Ходім! Святий обряд Благословить вас. Я ж бо вас тепер На самоті нізащо не покину, Аж доки не зіллю вас в плоть єдину. Виходять. ДІЯ ТРЕТЯ СЦЕНА 1 Верона. Міський майдан. Входять Меркуціо, Бенволіо, паж та слуги. Бенволіо Ходім звідсіль, прошу тебе, Меркуцьйо! День душний, і гуляють Капулетті. Як стрінемось - без сварки не минеться, Бо в дні жаркі кипить шалено кров. Меркуціо Ти мені нагадуєш одного з тих молодців, які, ввійшовши до таверни, ляскають своєю шпагою па столу й гука- ють: "Дай боже, щоб ти мені не була потрібна!" - а після другого келиха штрикають нею в слугу, коли в цьому немає ніякої по- треби. Бенволіо Та невже ж я подібний до такого молодця? Меркуціо Ще б пак! У гніві ти один з найгарячіших зади- рак в Італії: як зачепиш тебе, ти починаєш лютувати, а як розлю- туєшся, чіпляєшся до всіх. Бенволіо А далі що? Меркуціо А далі те, що якби тут було двоє таких, як ти, то скоро не залишилося б жодного, бо вони один одного вбили б. Ти!.. Ого! Та ти здатний зчепитися з чоловіком за те, що в нього в бороді на одну волосинку більше чи менше, ніж у тебе; ти ладен зайти в сварку з чоловіком, який лускає горіхи на тій підставі, що в тебе очі горіхового кольору. Ну, чиє ж око, опріч твого, може побачити в цьому привід до сварки? Таж у тебе в голові повно сварок, як у яйці жовтка й білка, дарма що через численні колот- нечі твоя бита голова така ж порожня, як і порожнє вилите яйце. Полаявся ж ти на вулиці з якимось чоловіком за те, що він каш- ляв і тим збудив твого собаку, який дрімав на сонці. Чи не ти вилаяв якогось кравця за те, що той одягнув свій новий каптан, не дочекавшись великодніх свят? Хіба не ти зчепився з якимось хлопцем за те, що той зав'язав нові черевики старою стьожкою? І ти ще повчаєш мене не заходити в сварку? Бенволіо Якби я так любив сваритись, як ти, то кожен з радістю купив би право на мою спадщину, і чекати на неї дове- лося б йому не більше ніж годину з чвертю. • Меркуціо Як спадщину твою? Чи ти що тямиш? Входять Тібальт та інші. Бенволіо Клянуся моєю головою, сюди йдуть Капулетті. Меркуціо Клянусь моєю п'ятою, мені це байдужісінько. Тібальт Ідіть за мною! З ними хочу я Поговорить! Добридень вам, синьйори! Одному з вас сказать я маю слово. Меркуціо Одному з нас - і тільки слово? Додайте до цього слова ще що-небудь; наприклад, хай це буде слово й удар. Тібальт Я готовий, синьйоре, якщо ви дасте мені до цього привід. Меркуціо А ви хіба не можете знайти привід самі без того, щоб вам його дали? Тібальт Меркуціо, ти співаєш в один голос із Ромео. Меркуціо Співаю в один голос! Що таке? Чи не хочеш ти часом зробити з нас менестрелів? А якщо ми й справді менестрелі, то стережися, бо ти нічого, крім дисонансів, від нас не почуєш! Ось мій смичок. Ви в мене зараз затанцюєте,- він вас примусить! Сто чортів! Співаю в один голос! Бенволіо Ми тут говоримо на людній площі. Знайдім затишніше для себе місце Й образи розберім з холодним серцем Чи розійдімося. Тут очі скрізь! Меркуціо На те в людей і очі, щоб дивитись. Мене ніхто не зрушить з місця, ні! Тібальт Синьйоре, мир! Мені он той послужить. Входить Ромео. Меркуціо А що він, ваш слуга? І, може, носить Ліврею вашу! От коли б на поле Пішли ви й він за вами,- ну, тоді Готовий буде він вам послужити. Тібальт Ромео, я ненавиджу тебе, Для тебе слова іншого й вітання Не можу я знайти, окрім "невдйнк") Ромео Проте, Тібальте, в мене є причина Любить тебе; вона тобі прощає Образливі слова. Я не негідник. Прощай! Як бачу, ти мене не знаєш. Тібальт Хлопчисько! Не пробачити ніяк Образ тяжких, що ти мені завдав! Вернися ж і ставай мерщій до бою! Ромео Ніколи я тебе не ображав І більш тебе люблю, ніж ти гадаєш. Але за віщо - зараз не скажу. А через те, мій добрий Капулетті, Чиє ім'я шаную так, як власне, Не гарячкуй і з цього вдовольнись. Меркуціо О ти, покоро, підла і ганебна! Alia stoccata * змиє вмить її. (Видобуває шпагу) Тібальте! Щуролове! Гей, виходь! Тібальт Чого тобі від мене треба? Меркуціо Шановний котячий владарю, я хочу відібрати лише одне життя з ваших дев'ятьох. А згодом, сподіваюся, ви до- зволите мені витріпати з вас і решту вісім. Чи зволите витягти вашу шпагу за вуха з піхов? Та швидше, а то моя раніше засвище над вашими вухами. Тібальт (видобуваючи шпагу) До ваших послуг! Ромео Меркуціо, сховай рапіру в піхви! Меркуціо Синьйоре, прошу! Де ваше passado? (Б'ються) Ромео Бенволіо, вперед! Виймай рапіру, Ми виб'єм разом зброю в них із рук! О, сором вам, синьйори! Схаменіться! Тібальт! Меркуцьйо! Князь заборонив На вулицях Верони колотнечу! Тібальте, стій! Меркуціо мій добрий! Тібальт і його спільники виходять. Меркуціо Я ранений... Чума на ваші два роди! Вмираю. А він утік? І то живий-здоровий? * Удар-укол (іт.). Бенволіо Тебе поранено? Меркуціо Дурниця! Лиш Подряпинка, та досить і того. Де паж мій? Хлопче, клич мерщій хірурга. Паж виходить. Ромео Кріпися, друже, рана неглибока. Меркуціо Авжеж, вона не така глибока, як колодязь, і не така широка, як церковна брама, проте й такої досить: вона зро- бить своє діло. Приходь до мене взавтра, і ти побачиш, що я вже буду спокійною людиною. Далебі, я надто переперчений для цього світу... Чума на ваші, обидві родини! А, сто чортів! Щоб якийсь пес, пацюк, миша, кицька вдряпнула людину на смерть! Хвалько, негідник, що вчився битися за арифметичною книжкою! І якого чорта встряли ви між нас? Він мене ранив з-під вашої руки. Ромео Хотів я повернути все на добре. Меркуціо В якийсь будинок відведи мене, Бенволіо, бо я вже зомліваю... Чума, чума на ваші дві родини! Зробили з мене харч для робаків! Загинув я!.. Чума на вас, чума! Меркуціо й Бенволіо виходять. Ромео Найближчий родич князя й друг мій щирий Прийняв за мене тут смертельну рану, Бо честь мою заплямував Тібальт! Отой Тібальт, з яким тому годину Породичався я! О найсолодша!.. Моя Джульєтто, це краса твоя Мене таким розніженим зробила,- У честі сталь в душі розгартувала. Входить Бенволіо. Бенволіо Ромео! О Ромео! Вмер Меркуцьйо! Його безстрашний дух над хмари злинув, З презирством відвернувшись від землі! Ромео О чорний день! Це лиш початок бід! За ним кінець зловісний прийде вслід... Входить Тібальт. Бенволіо Сюди Тібальт скажений поспішає. Ромео Тібальт живий! Меркуціо - немає!.. Лети ж на небо, лагідна покірність! Веди мене, вогненноокий гніві Візьми назад "негідника", Тгбальте,, Якого ти в лиде'мені шпурнув! Меркуціо іще душа витає Невисоко над головами в нас - Чекає на твою, щоб взять з собою. Чи ти, чи я,- котрийсь із нас повинен Рушати з нею в цю останню путь! Тібальт Хлопчисько! Ти був тут із дайм у парі, То й далі будь із ним! Ромео Іще побачим! Б'ються. Тібальт падає. Бенволіо Тікай мерщій, Ромео! Збігається народ! Тібальта вбито! Чого ж ти як укопаний стоїш? Тікай: тебе на смерть засудить князь, Якщо захоплять! Утікай скоріше! Ромео Я тільки блазень у руках фортуни!.. Бенволіо Чого ж стоїш? Тікай мерщій, Ромео! Ромео виходить. Входять городяни і стражники. 1-й стражник Куди утік отой, що вбив Меркуцьйо? Куди Тібальт, його убивця, втік? Бенволіо Ось тут Тібальт. 1-й стражник Синьйоре, підведись! Ім'ям володаря, іди за нами! Входять князь з почтом, Монтеккі, Капудетті :з дружинами та і н ш і. Князь Хто тут почав оцю мерзенну чвару? Бенволіо О князю наш! Слова мої печальні Послухай про обставини фатальні. Тут той лежить, кого убив Ромео За те, що він убив твого Меркуцьйо. Старий Кап. Тібальт! Мій небіж рідний! Братів син!.. О князю наш! Пролито кров його!.. Ятацо ти справедливий, володарю, За нашу кров Монтеккі кров пролий! О небіж, небіж'.. Князь Бенволіо, скажи, хто бій почав? Бенволіо Тібальт, що від руки Ромео впав. Ромео чемний був, просив подумать, Що привід в них такий пустий для сварки, Загрожував і вашим гнівом теж. Однак це все,- хоча і говорилось Спокійно, ввічливо й сумирно вельми, Не спромоглось Тібальта вгамувати, Шалена вдача не скорилась; він Зоставсь глухий до мирних слів Ромео й своєї зброї гостру сталь направив Відважному Меркуціо у груди. Той закипів, схопився теж за зброю, І розпочавсь між ними смертний бій. Меркуціо рукою однією Від себе смерть завзято відбивав, А другою він слав її Тібальту, Який майстерно теж оборонявся. "Спиніться, друзі!" - закричав Ромео І швидше слова смілою рукою Він вибив згубну зброю їм із рук. Та з-під його руки устиг Тібальт Уже вразить Меркуціо смертельно. Тібальт утік, а потім повернувся. Вмить помстою Ромео запалав, Бій спалахнув нараз, мов блискавиця! Я ще не встиг вхопитися за зброю, Як на землі лежав уже Тібальт, Поранений на смерть. А наш Ромео, його убивши, звідси вже тікав... Нехай умру, коли я що збрехав! Синьйора Кап. Монтеккі родич це - він сфальшував, Із приязні неправду він сказав! В тій чорній справі двадцять душ було, Одного вбито, як до звад дійшло. Владарю, вбивцю мусиш засудити! Тібальт сконав - Ромео теж не жити! Князь Тібальта вбито - таж убив він сам! За смерть Меркуцьйо хто заплатить нам? Монтеккі Ні, не Ромео мусить вам платити! Він те зробив, що мав закон вчинити. Убивство друга вимага відплати,- Тібальта мусив смертю він скарати. Князь За вчинок цей свавільний і злочинний Вмить висланий він буде на чужину. Від ваших чвар, запеклих і проклятих, Доводиться й мені тепер страждати. Тут пролилася рідна кров моя, й суворо винних покараю я. Наразитеся на тяжку відплату Й мою оплачете ви кревну втрату. Не слухатиму жодних я прохань, Оглухну я до ваших всіх благань! Облиште їх, затямте заборону: Ромео мусить кинути Верону! А то йому тут згаяна година Остання буде - винуватий згине. Звільнить майдан! І труп мерщій прибрать! Не буду рішенця свого мінять: Прощати вбивцям - це ж усе одно, Що з ними буть у вбивстві заодно! Виходять. СЦЕНА 2 Кімната в домі Капулетті. Входить Джульєтта. Джульєтта Скоріш, вогнекопиті коні, мчіть До Феба володінь! Якби-то вам . За візника був Фаетон, він вас Давно б уже погнав прутом на захід,- Упала б ніч туманна враз на землю. Заступниця кохання, темна ніч... Розкинь над нами, ноче, свій серпанок І від цікавих заховай очей, Щоб міг мене Ромео пригорнути, Підкравшися нечутно і незримо. Адже ж коханцям їх обряд таємний Освітить їх краса. Любов сліпа, І через те їй ніч найбільш пасує... Прийди ж, о ніч, матроно в чорних шатах, Така поважна й добра, та навчи, Як виграти мені, програвши, гру, Яку ведуть два непорочні серця... Цю дику кров, яка бушує в скронях, Прикрий мені своїм покровом чорним. Аж доки ця любов сором'язлива Не перетвориться в мені на смілу І не збагне, що в щирому коханні Любовні вчинки - скромності повинність. Прийди, о ноче! О, прийди, Ромео, Мій день вночі, прилинь же разом з нею І заіскрись мерщій на крилах ночі Біліш за сніг на ворона крилі! Прийди, о ноче, і ласкава, й люба! Ніч чорнобрива, дай мені Ромео! Коли ж помре він, то візьми його І роздрібни на зірочки маленькі,- Він так тобі осяє небеса, Що закохається весь світ у ніч І перестане поклонятись сонцю. Собі купила я чертог кохання, Та в нього не ввійшла! Я продалась, Та мною ще не володіють... Ах!.. Мені цей день такий нудний і довгий, Як ніч малій дитині перед святом, Що жде й діждатися не може дня, Щоб одягти готові вже обновки. Ось няня йде! Несе мені звістки... Входить мамка з мотузяною драбиною. Як небо, красномовний той язик, Який мені говорить про Ромео. Ну, няню? Що нового? Що це в тебе? Ти для Ромео добула драбину?.. Мамка Так, так, драбину... (Кидає її додолу) Джульєтта Що сталося?.. Чого ламаєш руки?.. Мамка Жахливий день! Він вмер, умер, умер! Пропали ми, пропали, синьйорино! О горе!.. Він загинув, вмер, убитий!.. Джульєтта Невже ж і небо може бути заздрим? Мамка Не небо - ні, але Ромео може... Ромео, о Ромео! Хто б подумав? Джульєтта Що ти за дідько, що мене так мучиш? Від цих тортурів заревли б у пеклі! Ромео сам себе убяв? Кажиї Скажи лиш "так", і це коротке слово Мене скоріше отруїти зможе, Ніж смертоносний погляд василіска. Я вже не я, якщо ти скажеш "так", Якщо нараз заплющились ті очі І ти мені відповіси лиш "так"... Убитий - вимов "так", а ні - то "ні", Ти вирішиш одним коротким звуком: Блаженства сподіватися чи муки! Мамка На власні очі бачила я рану - Рятуй господь! - отут, на грудях мужніх... Нещасний труп, нещасний труп кривавий! Блідий, мов попіл, весь в крові лежав... Кров запеклась... Я глянула - й зомліла! Джульєтта О серце, розірвись! Вмить розірвись, Банкрут нещасний! Очі - до в'язниці! Закрийтеся назавжди для свободи! Нікчемний прах, вернися знову в прах, Спочинемо з Ромео у гробах! Мамка Тібальт, Тібальт! О мій найкращий друг! О ввічливий Тібальт! Шляхетний, чесний! І дожила ж я до твого сконання! Джульєтта Як? Буря ця лютує з двох боків? Ромео вбито, і помер Тібальт? Кузен мій любий і коханий муж?! Сурми ж, страшна сурмо, загибель світу! Хто житиме, коли цих двох нема?.. Мамка Тібальт сконав, Ромео йти в вигнання; Ромео вбив його й іде в вигнання. Джульєтта Тібальта кров пролив Ромео?! Боже! Мамка Так, так! Жахливий день! Пролив, пролив! Джульєтта О серце гада, сховане в квітках! То жив дракон в печері тій чудовій? Пекельний виплід з ангельським лицем! Не голуб - ворон! Вовк в овечій шкурі! Огидна суть з божественним чолом! Ти зовсім не такий, як видавався! Пекельний праведник, негідник чесний! О, що ж тобі робить, природо, в пеклі, Коли ти помістила духа зла В раю живому чарівної вроди? Чи бачив хто коли огидну книгу В такій чудовій, чепурній оправі? Як оселитись міг такий обман В розкішному палаці? Мамка О, в мужчин Ні совісті, ні правди, ані честі: Нема нічого в них. Всі віроломні! Всі брехуни, облудники й підступні, Де мій слуга? Дай трохи aqua vitae ! Від цих турбот, від горя, від плачу Постарію я, мабуть, передчасно... Ганьба твому Ромео! Джульєтта Пухирями Нехай язик твій візьметься за це! Не для ганьби родився він на світ. Таж на чолі його ганьба огидна Сама соромиться сидіть! Це - трон, Де честь коронуватися повинна, Володарка єдина на землі. Яка я підла, що його ганьбила! Мамка То що ж, хвалить того, хто вбив кузена? Джульєтта Та чи ж мені засуджувать дружину? О бідний муж мій! Хто ж твоє ім'я, Крім мене, приголубить, коли я Твоя жона не більш як три години, Вже так його пошматувати встигла? За що кузена вбив ти, лиходію? Таж лиходій кузен хотів убити Тебе, мою дружину... Гетьте, сльози! Верніться знов назад до джерела! Повинні ви платити дань журбі, Та, помилившись, сплачуєте щастю. Живий мій муж, хоча його Тібальт Убити хтів. Тібальта вбито, хоч Хотів убить він мужа. Все гаразд! Чого ж я плачу? Слово я почула... Страшніше ще за наглу смерть Тібальта. Й воно мене убило... Я хотіла б Забути це зловісне слово... Ах! Горілки, букв.-води життя {лаг.) Воно гнітить мені так тяжко пам'ять, Як душу грішника гнітить провина: "Тібальт помер, Ромео - йти в вигнання...* І це "вигнання", слово це "вигнання" Убило враз Тібальтів десять тисяч. Тібальта смерть - вже й так доволі горя. Нехай би вже на цьому і кінець! Коли ж біда сама ходить не любить І тягне низку інших за собою, О, то чому ж я після слів отих, Що вмер Тібальт, відразу не почула, Що вмер мій батько, мати чи обоє? Це горе виплакати я могла б. Що вмер Тібальт, сказати і додати: "Ромео йти в вигнання",- словом цим Убито всіх відразу. Батька й матір, Тібальта, і Ромео, і Джульєтту. Всі, всі загинули відразу. Всі!.. "Ромео йти в вигнання" - меж немає, Ні міри, ні кінця в оцих словах... В них тільки смерть, безкрая смерть і жах... Де батько мій і мати, няню мила? Мамка Коло убитого ридають тіла. Ходім до них. Я проведу тебе. Джульєтта Нехай йому слізьми омиють рани, Я ж тільки за вигнанцем плакать стану! Візьми шнури... Одурені, як я... О бідні ж ви!.. Вигнання - смерть моя! До ложа ви мого були тропою, А я помру, дівуючи, вдовою. Візьму шнури. Ходімо, няню, й ти! На шлюбне ложе хочу я лягти; І не коханому Ромео там, А смерті я незайманість віддам. Мамка Іди в опочивальню! Я знайду Твого Ромео. Знаю, він в Лоренцо. Ти чуєш? Приведу його. Чекай! Вночі тут буде він, твій чоловік. Джульєтта Так, так! І перстень цей йому віддай. Хай прийде він,- ми простимось навік! Виходять. СЦЕНА З Келія брата Лоренцо. Входить брат Лоренцо. Брат Лор, Виходь хутчій, Ромео нещасливий! У тебе закохалася печаль, І одружився ти з бідою. Входить Ромео. Ромео Отче! Що чути там? Який же присуд князя? Яке ж іще страшне, незнане горе Загрожує мені знайомством? Брат Лор. Сину! Ти надто вже з негодами здружився! І князеве я рішення приніс. Ромео Віддав він справу до страшного суду? Брат Лор. Ні, князь наш не суворий: засудив Тебе він не на смерть, а на вигнання. Ромео Вигнання? Зглянься і скажи - на смерть. Лице вигнання грізне і страшне, За смерть страшніше! Не кажи - вигнання... Брат Лор. Ти звідси вигнаний лише, з Верони. Вгамуйся. Май терпіння. Світ широкий. Ромео Нема за мурами Верони світу: Чистилище там, пекло і тортури. Вигнання звідси-це вигнання з світу; Це - смерть, лиш названа фальшивим словом; Сокиру так позолотивши, ти Мені стинаєш голову й смієшся, Милуючись своїм ударом згубним. Брат Лор. О смертний гріх! Яка невдячність чорна! За вчинок твій закон скарав би смертю, Та князь наш добрий, зглянувшись на тебе, Закон наш відхилив і обернув Ласкаво на вигнання слово "смерть". Однак це милість. Ти ж її не бачиш! Ромео Тортури, а не милість! Небеса Тут, де живе Джульєтта. Кожна кицька І миша, навіть пес - тварина кожна, Дрібна й нікчемна, жити може тут, У цім раю, дивитися на неї... Та тільки не Ромео! Муха, й та Утіхи, шани й права більше має: Вона ж торкатись зовсім вільно може Руки її - Джульєттиного дива. Блаженство раю красти в неї з уст, Що чисті і цнотливі, як весталки, І червоніють з сорому, за гріх Вважаючи свій власний дотик. О! Ромео ж - ні, не може! Він - вигнанець! Все можна мухам, а мені - нічого. їм - воля, а мені - лише вигнання! І ти сказав: вигнання - це не смерть? Невже ж не мав ножа ти, чи отрути, Чи ще якого згубного знаряддя,- Щоб знищити мене, окрім - "вигнання"? "Вигнання"!.. Любий отче, слово це Кричать і виють грішники у пеклі! О, де ж у тебе серце, отче мій? Ти ж мій отець духовний, мій навчитель, Сповідник, друг, порадник мій, і ти - Убив мене, сказавши - "на вигнання"! Брат Лор. Безумцю, дай мені сказать хоч слово... Ромео О, знаю! Знову скажеш про вигнання! Брат Лор. Я проти нього зброю дам тобі: Це філософії цілющий трунок. В нещасті - то солодке молоко. Воно тебе утішить на вигнанні. Ромео Ти знов - "вигнання"? Геть до всіх чортів Ту філософію? Якщо вона Ніяк не може сотворить Джульетти. Чи місто зрушити, чи скасувати Той присуд князя,- це не допомога] Якщо вона безсила, то мовчи! Брат Лор. О, бачу я, не мають вух безумці. Ромео А як же й бути їм, коли очей Немає в мудреців? Брат Лор. О сину мій, Дай зважимо становище твоє. Ромео Як можеш ти, мій отче, говорити Про те, чого ти серцем не відчув? Коли б ти був ще молодий, як я, й кохав Джульєтту, і годину тому Ти повінчався, потім вбив Тібальта, Любив, як я, й потрапив на вигнання,- Тоді ти міг би говорить про це, Волосся рвать, як я, й на землю падать, Щоб зміряти майбутню домовину!.. Стукіт у двері. Брат Лор. Хтось стукає... Ромео, заховайсь! Ромео О ні! Нехай мої гіркі зітхання Мене туманом від людей окриють. Стукіт. Брат Лор. Ти чуєш? Хто там? Заховайсь, Ромео! Тебе захоплять!.. Почекайте! Встань же! Стукіт. Біжи до молитовні! Чую! Боже! Яка упертість! Я іду! Іду! Стукіт. От нетерплячка! Звідки ви? Чого вам? Мамка (за сценою) Впустіть мене, я все вам розкажу. Від синьйорини я, Джульєтти. Брат Лор. Прошу! Входить мамка. Мамка О отче, отче, розкажіть мені, Де чоловік синьйори? Де Ромео? Брат Лор. Ось, долі він. Сп'янів від власних сліз. Мамка Ох, і моя синьйора так лежить, Точнісінько так само! Брат Лор. О нещасна Спорідненість сердець! Сумна подібність! Мамка Ось саме так лежить і синьйорина. Ридає й плаче, плаче і ридає. Та встаньте, встаньте ж! Ви ж таки мужчина. Задля Джульєтти, задля неї встаньте. Ну, та й чого впадати так у розпач? Ромео (підводиться) Ох, няню!.. Мамка Синьйоре мій! Лиш смерть - всьому кінець!. Ромео Ти про Джульєтту говорила? Як їй? Я, мабуть, лиходієм їй здаюсь? Дитинство щастя нашого убив я, Заплямувавши рідною їй кров'ю. О, де моя дружинонька таємна? Скажи, що думає вона тепер Про вщент зруйноване кохання наше? Мамка Таж ні, вона нічого не говорить, А тільки плаче, плаче; то на постіль Враз упаде, то підведеться знов. Тібальта кличе, скрикне враз "Ромео!" - І знову падає... Ромео О, це ім'я До кулі смертоносної подібно її убило так, як ця рука Проклята вбила кревного її! Мій отче, о, скажи мені, скажи: Де саме криється, в якій частині В моїм ганебнім тілі це ім'я? Скажи мені, щоб міг я зруйнувати Житло мерзенне! Ромео робить спробу заколоти себе, але мамка відводить убік його кинджал. Брат Лор. Геть шалену руку! Чи ж ти мужчина? Так, на око ніби Ти чоловік. Але, як жінка, плачеш. Ти дієш, як тварина нерозумна, Яку скеровує безтямний шал. О так, ти жінка в образі мужчини Чи хижий звір ув образі обох. Дивуєш ти мене великим дивом. Клянуся орденом моїм святим, Я думав, ти мужнішу маєш вдачу! Ти вбив Тібальта? Хочеш вбить себе? Убить дружину, що живе тобою, На себе враз звалить тяжке прокляття? Чом ганиш ти народження своє, І небо, й землю? Та в тобі самому - Народження, і небо, і земля, Злились всі троє у тобі в одне. Щоб все відразу згинуло, ти хочеш? О сором! Що за сором! Ти ганьбиш Своє лице, і розум, і кохання. Всього ти маєш з лишком, але сам, Як той лихвар, скарби свої ховаєш, Не вдосконалюєш, не прикрашаєш Ані лиця, ні розуму й кохання. Шляхетний образ твій - воскова форма, Якщо ти втратиш доблесті мужчини, Твоя любов - лише кривоприсяга. Порушивши присягу, ти уб'єш Любов, яку поклявся ти плекати; І розум твій, що мусить прикрашати Твій образ і твоє палке кохання, Став їм обом проводирем сліпим. Як порох у невправного солдата Враз вибуха в його порохівниці, Так вибухне і від твого невміння Те, що тебе повинно захищати И тебе ж самого висадить в повітря. Та ну ж бо, підведися, ти ж мужчина. Жива твоя Джульєтта, що за неї Хотів на себе ти накласти руки,- Адже це щастя. Таж тебе Тібальт Убити хтів, а ти убив його,- Це щастя теж. Закон, який тебе На смерть скарав би, в друга обернувся І смерть тобі вигнанням замінив,- Це щастя теж. Ти маєш все, всі блага. Тебе голубить чепурна фортуна, Але, як зле дівчисько вередливе, Ти супишся й на щастя, й на любов. О, стережись. Кінець таких сумний. Йди ж до коханої своєї швидше, Як ми умовились; ввійди до неї, В її кімнату - й заспокой її. Але пильнуй, не залишайсь до того, Як ставити почнуть скрізь вартових. Бо в Мантую тоді вже не пробратись. Там жити мусиш, доки знайдем час Оголосити шлюб, і ваших друзів З ним примирить, і в герцога просити Вернуть тебе назад, і буде радість Твоя сильніша в двадцять тисяч раз, Ніж горе те, що нині відчуваєш! Ти, няню, йди вперед; скажи синьйорі, Хай вмовить всіх домашніх, щоб лягли Раніше спати. Це не так і важко: Адже всіх змучило тяжке їх горе. Скажи,- Ромео прийде. Мамка О боже! Я стояла б тут всю ніч І слухала б поради прехороші! Так, так! Що значить вченість! Мій синьйоре, Скажу синьйорі, щоб на вас чекала. Ромео Скажи коханій, щоб приготувалась Мене докорами зустріти. Мамка Ось Вона звеліла перстень передать. (Прямує до виходу, але знову повертається) Прошу вас, не баріться. Вже не рано. (Виходить) Ромео Я знов бадьорий і ожив душею! Брат Лор. Йди; на добраніч. Тільки пам'ятай: Залежить ваша доля лиш від того, Щоб тут не буть, як ставитимуть варту, Або тікати треба на світанку В одежі іншій. В Мантуї чекай. Твого слугу знайду я, й через нього Я сповіщатиму тебе про все, Що трапиться тобі на користь тут Хорошого. Дай руку. Пізно вже... Щасливо! На добраніч! Ромео Я до щастя Лечу й землі не чую під собою, Хоч гірко розлучатися з тобою. Прощай! Виходять. СЦЕНА 4 Кімната в домі Капулетті. Входять старий Капулетті, синьйора Каиулетті і граф Паріс. Капулетті Синьйоре, все так склалось нещасливо, Що ми ще й досі часу не знайшли Підготувать дочку. Вона любила Тібальта дуже ніжно. Я - також. Ну що ж! Ми всі родились, щоб померти... Нерано вже. Вона до нас не зійде. Коли б не ваше товариство, я Годину тому ліг би спочивати. Паріс В тяжкі хвилини свататись невчасно. Синьйоро, на добраніч; передайте, Прошу вас, привітання синьйорині. Синьйора Кап. Спасибі. Я довідаюся взавтра, Що думає про це моя дочка. Тепер вона в полоні у журби. Капулетті Я сміливо ручусь, синьйор Парісе, Вам за любов дочки своєї,- певен: Дочка мені покірна завжди буде. Дружино, ви зайдіть до неї зараз, Допоки ви ще спати не лягли, І про любов Паріса сповістіть. Скажіть їй, що у середу... Стривайте... Який сьогодні день? Паріс Синьйоре мій, Сьогодні понеділок. Капулетті Понеділок! Так, так! То в середу - занадто рано. Тоді в четвер. Скажіть, що ми в четвер її з шляхетним графом повінчаєм. Чи ви ж готові? Чи така поспішність До серця вам? Влаштуємо все скромно: Збереться кілька друзів... Бачте, графе: Адже Тібальт загинув так недавно, А він же родич нам,- щоб не ск&йали, Що ми не журимось за ним, коли Бенкетувати будем надто бучно. Лише з півдюжини запросим друзів, Та й край. Що скажете ви про четвер? Паріс Бажав би я, щоб той четвер був завтра, Синьйоре мій. Капулетті Гаразд! Тепер ідіть. То й добре, у четвер! Дружино, ви Зайдіть же до Джульєтти перед сном, Скажіть їй, хай готується до шлюбу. Прощайте, графе. Світла в спочивальню! Уже так пізно,- скоро зможем ми Сказать, що дуже рано. На добраніч! Виходять. СЦЕНА 5 Кімната Джульєтти. З'являються Ромео і Джульєтта у вікні. Джульєтта Ти вже ідеш?.. До ранку ще далеко: Не жайворонок то, а соловей Збентежив вухо боязке твоє; Він раз у раз там уночі співає Між віт граната. І повір мені, Коханий, любий мій,- то соловей. Ромео То жайворонок, оповісник ранку,- Не соловейко. Глянь, моя кохана! Дивися - он заграла вже зоря І облямовує промінням заздрим Завісу хмар суворих там, на сході. Згасила ніч світильники свої. Веселий день стає уже навшпиньки, З-за верховин туманних визирає. Піду - я житиму, лишусь - помру. Джульєтта Те світло ще не денне... Вір, я знаю: То метеор,- його послало сонце, Щоб смолоскипником служив тобі І осявав до Мантуї дорогу. Тому побудь іще, не треба йти. Ромео Нехай мене захоплять, хай уб'ють! Я буду радий, як цього ти хочеш. Те сіре світло - ще не очі ранку, Блідий то відблиск Цінтії чола. І то не жайворонка спів бринить У нас над головами, в вишині. Мені зостатись легше, ніж піти. Приходь же, смерть! Джульєтта так бажає. Ми будем розмовляти, серце, так? Ще маєм час. До ранку ще далеко. Джульєтта Ні, ні, вже ранок! Ранок! Поспішай! Іди! Мерщій тікай! Ти чуєш? Справді, То жайворонок так співа невлад; Яка огидна і фальшива пісня! А кажуть - солодко співає він... Та це брехня, бо нас він розлучає. Ще чула - помінявся він очима Із жабою. О як би я хотіла, Щоб з нею й голосом він помінявсь!.. Це ж він обійми наші розірвав, Він темну ніч, він і тебе злякав. О, йди, іди мерщій! Уже світає. Ромео А лихо нас пітьмою огортає. Входить мамка. Мамка Синьйоро! Джульєтта Няню? Мамка Синьйоро, мати ваша йде до вас. Світає вже, тож будьте обережні! (Виходить) Джульєтта Впускай же день, вікно, й візьми життя! Ромео Прощай, прощай! Один лиш поцілунок, І я спущуся. (Спускається) Джульєтта Як? Ти вже пішов? Моя любов! Мій муже! Друже мій! Щодня і щогодини сповіщай. Для мене днів багато у хвилині. За цим рахунком буду я старою, Коли побачу знов мого Ромео! Ромео Бувай! Нагоди я не омину, Щоб привітать тебе, любов моя! Джульєтта Ти думаєш, ми зійдемося знову? Ромео Так, певен я; а злигодні оці Нам будуть потім спогадом солодким. Джульєтта О господи! Передчуття зловісне В моїй душі віщує щось недобре... Мені здається, як стоїш внизу, Немов ти мрець в глибокій домовині. Я бачу зле -чи й справді ти блідий? Ромео І ти також бліда, моя любов. Прощай, прощай! Журба п'є нашу кров. (Виходить) Джульєтта О доле, доле! Ти така зрадлива! Коли це так, то що тобі до нього? Адже Ромео - вірності взірець. То й будь же ти зрадливою, о доле! Тоді, я сподіваюсь, ти недовго Триматимеш його й мені повернеш. Синьйора Кап. (за сценою) Що, доню? Ти вже встала? Джульєтта Хто це кличе? Чи не синьйора матінка моя? Чи ще не спить, чи встала надто рано? Що привести могло її сюди? Входить синьйора Капулетті. Синьйора Кап. Ну, як, Джульєтто? Джульєтта Негаразд, синьйоро,,. Синьйора Кап. Все плачеш ти за втраченим кузеном? Слізьми не вимиєш його з землі, А вимиєш - життя йому не вернеш. Покинь же плакати, голубко. Годі! Поплакати у міру - знак любові, Над міру ж плакати - то нерозумно. Джульєтта Дозвольте плакати. Я відчуваю, Яка тяжка ця втрата. Синьйора Кап. Ти лише Сама її відчуєш, друг же твій Не відчуває більше й не воскресне. Джульєтта Таж втрату відчуваючи таку, Не можу я не плакати за другом. Синьйора Кап. Ні, не за тим, хто вмер, ти плачеш, доню. Ти плачеш, що живий той лиходій, Що вбив його? Джульєтта А хто той лиходій? Синьйора Кап. Відомо-бо: той лиходій - Ромео. Джульєтта (вбік) Таж він за сотні миль від лиходійства. Хай бог простить йому, як я прощаю, Прости, господь! Прощаю я від серця, Хоч так мені ніхто не зранив серця. Синьйора Кип. О так, бо підлий вбивця ще живий. Джульєтта Далеко він від рук моїх, синьйоро... Якби могла помститись я за брата! Синьйора Кап. Ми помстимось, за це ти не турбуйся. Не плач же, годі. Я пошлю когось До Мантуї, де підлий той вигнанець Живе тепер, і там його таким Міцним, чудовим трунком почастують, Що помандрує до Тібальта він, І ти, я сподіваюсь, вдовольнишся. Джульєтта О ні! Я вдовольнюся лиш тоді, Коли Ромео я побачу... мертвим... Стомилось в мене серце від нудьги! Синьйоро, лиш знайдіть таку людину, Що віднесла б йому отруту,- я Сама її так добре приготую, Що, випивши її, Ромео вмить Засне спокійно. О, яка ж то мука Ім'я це чуть, але не мати сил До нього кинутись і всю любов, Яку я відчувала до Тібальта, На тіло вилити його убивці! Синьйора Кап. Знайди ж отруту, я знайду людину. Тепер у мене радість є для тебе. Джульєтта В сумні хвилини - радість так до речі! Яка ж то радість? Розкажіть, синьйоро. Синьйора Кап. Так, так! Дбайливий батько в тебе, доню: Щоб сум розвіять твій, він вибрав день,- Для радості великої призначив, Нежданої для тебе і для мене. Джульєтта Синьйоро, в добрий час. Який же день? Синьйора Кап. То слухай, доню: ранком у четвер Прекрасний, гідний дворянин шляхетний, Граф молодий Паріс тебе до церкви Петра святого поведе, і ти Убійдеш, як щаслива наречена. Джульєтта Ні, церквою Петра клянусь. Клянусь Самим Петром. Ніколи я йому Не буду за щасливу наречену. Яка хапливість! Мушу я вінчатись, Коли жених мене іще й не сватав. Прошу вас, передайте ви синьйору, Моєму батькові, що заміж я Виходити бажання ще не маю. Коли ж захочу - о, клянусь,- тоді Скоріше я віддамся за Ромео, Якого так ненавиджу, аніж З Парісом поберуся. Справді радість! Синьйора Кап. Ось батько твій; скажи йому сама, І ти побачиш, як він прийме це! Входять Капулетті й мамка. Капулетті Як зайде сонце, падає роса. Відколи ж нас покинув мій племінник, На землю дощ паде. Що, дівчинко-фонтане, ти в сльозах? Ще злива? У малому тілі в тебе Все вкупі - море, човен і вітрище! В твоїх очах, які назвав би морем, Припливи і відпливи сліз гірких; Твоє маленьке тіло - човен утлий, Що плаває серед солоних хвиль; Твої зітхання - то бурхливий вітер, Що бореться з потоком буйних сліз; Коли відразу не настане тиша, Борвій злама твого човна хисткого. Ну, що, дружино? Ти уже сказала Про те, що саме вирішили ми? Синьйора Кап. О так, синьйоре, лиш вона не хоче І дякує за честь. О, краще б я З могилою, дурну, її звінчала! Капулетті Що? Поясни ж бо! Поясни, дружино! Вона не хоче? Як? І нам не вдячна? І не пишається? І не вважає За щастя те, що їй знайшли, негідній, Ми гідного такого жениха? Джульєтга Я не пишаюсь цим, проте вам вдячна, Що ви його шукали. Я не можу Пишатись тим, що виклика ненависть! Та вам і за ненависть вдячна я, Вона ж бо від любові. Капулетті Що ти! Що ти! Яке безглуздя! В чому, власне, справа? "Пишаюся" і "вдячна" - і "не вдячна", І "не пишаюся"!.. Шановна панно, Прошу тебе, залиш твої химери, Подяками не сип і не пишайся. Тендітне тіло краще приготуй, Щоб у четвер до церкви йти з Парісом. А ні - то поведу тебе на віжках. Геть, немоче бліда! Дівчисько нице! Геть, непотребнице! Синьйора Кап. Облиш, шалений! Джульєтта Навколішках благаю, добрий тату, (опускається на коліна) Дозволь хоча б одне промовить слово... Капулетті До всіх чортів, дівчисько непокірне! Геть, непотребнице! Ось вибирай: Або в четвер ти підеш з ним до церкви, Або не навертайсь мені на очі. Мовчи. Не заперечуй. Ані слова. Аж руки засвербіли... Ну, дружино, Боліли серцем ми, що нам господь Подарував лише одне дитятко; Та бачу, що й одного забагато, Що в цій одній для нас лише прокляття! Геть, капосна!.. Мамка Рятуй її, господь! Синьйоре, сором вам ганьбить дитину! Капулетті А то ж чому, моя синьйоро мудра? Пораднице, а прикусіть-но язика! йдіть до кумась базікать, до сусідок. Мамка Хіба кажу я щось погане? Капулетті Ну, з богом! Ну! Мамка Вже й говорить не можна? Капулетті Заткніть безглузду пельку і мовчіть! За чаркою базікайте про мудрість З кумасями, а нам її не треба! Синьйора Кап. Ви надто розпалились! Капулетті Боже, боже!.. До сказу це довести може! Як? Таж вдень, вночі, і пізно, й рано вдома, І в товаристві, і на самоті, Гуляючи чи лежачи в постелі, Єдина думка: одружить її! І ось знайшов їй жениха, нарешті, Шляхетного, із знатної родини. Він добре вихований, молодий, Багатий, і вродливий, і розумний, Талантів різних повен, як то кажуть, Хорошої статури, як годиться,- І раптом ця безглузда тонкослізка, Незайманка, писклява лялька, погань, Як щастя їй само пішло до рук, Відповідає: "Я не хочу заміж", "Любить не можу", "я ще молода", "Прошу мені пробачити..." Гаразд. Не підеш заміж,- я тобі пробачу: Пасись, де хочеш, тільки з дому геть. Дивися. Обміркуй. Я не жартую. Четвер вже близько; зваж усе сама: Як ти моя - віддам тебе за друга, Як не моя - то хоч повісся з горя Чи, жебраючи, здохни край дороги! Клянусь душею, я тебе зречуся, й моє добро повік твоїм не буде. Одумайся - я клятви не зламаю! (Виходить) Джульєтта Невже немає співчуття у неба, Щоб глянути в журбу мою до дна?.. О мамо люба, не женіть мене! Лиш місяць, тиждень почекайте з шлюбом. Як ні - мені готуйте шлюбне ложе У тому ж склепі, де лежить Тібальт. Синьйора Кап. Мовчи. Тобі я не скажу ні слова. Роби, що хоч, мені ти не дочка! (Виходить) Джульєтта О боже мій! О няню! Що робити?.. Таж муж мій - на землі, а клятва - в небі. Чи можна ж повернуть на землю клятву, Аж доки сам він не пришле її Сюди з небес, покинувши цю землю? Потіш мене. Порадь. Допоможи. О горе, горе! Нащо небеса Жахливі випроби кладуть на мене, Таку слабку, беззахисну істоту? Чого мовчиш? Невже немає, няню, Ні слова втіхи й радості для мене? Мамка Звичайно, є. Ромео твій - вигнанець; Б'юсь об заклад, що не посміє він З'явитись тут, щоб вимагать тебе; Прийти сюди він може лиш таємно. Якщо вже вийшло так, гадаю, краще Виходь за графа - він жених чудовий. Ромео перед ним - лише ганчірка. Таких очей зелених, запальних, Як у Паріса, і орел не має! Я серцем присягаюся, синьйоро, Що більше щастя шлюб цей принесе, Багато кращий він. А хоч і ні - Той муж помер чи все одно, що вмер: Хоч і живий, для тебе мертвий він! Джульєтта Говориш ти від серця? Мамка І від душі! Хай бог мене поб'є! Джульєтта Амінь! Мамка Що? Джульєтта Ти утішила мене! Іди і матері моїй скажи, Що я пішла до келії Лоренцо. Я батька прогнівила й хочу гріх Спокутувати і здобуть прощення. Мамка Іду, іду. Скажу... Оце розумне! (Виходить) Джульєтта Пекельна згубниця! Старий диявол! (Дивиться вслід мамці) Чи є страшніший гріх? Навчать мене, Щоб зрадила я мужа і присягу! Так ганити й принижувать його Тим самим язиком, яким сама Багато тисяч раз його хвалила? Іди собі, пораднице огидна. Віднині ти чужа моїй душі. Піду ще до ченця по допомогу; Коли ж рятунку жодного нема, Я заподію смерть собі сама! (Виходить) ДІЯ ЧЕТВЕРТА СЦЕНА 1 Верона. Келія брата Лоренцо. Входять брат Лоренцо й Паріс. Брат Лор. В четвер, синьйоре? Надто строк короткий. Паріс Бажає так мій батько, Капулетті; І не мені спинять його поспішність. Брат Лор. Сказали ви, що думки синьйорини Ви ще не знаєте. Цей шлях кривий Мені не до вподоби. Паріс За Тібальтом Вона без міри плаче, я й не міг Поговорити з нею про кохання: В оселі сліз Венера не сміється. Але синьйор, її отець, вбачає Веляку небезпеку в цій журбі І мудро хоче поспішити з шлюбом, Щоб зупинить бурхливу повідь сліз. Самотність тільки збільшує нудьгу; їй стане легше в товаристві мужа. Тож знаєте, чого він поспіша. Брат Лор. (убік) Хотів би я не знать отих причин, Що зараз вам велять цей шлюб загаять! Синьйоре, гляньте! Ось і синьйорина. Входить Джульетта. Паріс Щасливий я вітать мою дружину! Джульетта Так буде, якщо стану за дружину. Паріс Так мусить буть, коли нас повінчають. Джульетта Що мусить буть, то буде. Брат Лор. Бог те знає! Паріс Прийшли ви сповідатись до отця? Джульетта Я б, відповівши, сповідалась вам. Паріс Не крийте перед ним любов до мене. Джульетта Признаюсь вам, що я люблю його. Паріс Признайтеся, що любите й мене... Джульетта Якби призналась я, було б цінніше Сказати це без вас, ніж вам в лице. Паріс О бідна, як же ти від сліз змарніла! Джульетта В тім невелика перемога сліз: Моє лице й до сліз було негарне. Паріс Сильніше сліз йому словами шкодиш. Джульетта Таж істина - не наклеп, мій синьйоре, І говорю я про моє лице. Паріс Воно моє, а ти його ганьбиш. Джульетта Можливо, й так: адже ж мені воно Більш не належить. Отче мій святий, Чи маєте ви зараз час для мене, Чи, може, до вечерні я зайду? Брат Лор. Я маю час, моя журлива доню. Нам треба залишитись сам на сам; Пробачте нам, синьйоре мій. Паріс Крий боже, Щоб благочестю став я на заваді! Джульєтто, я збуджу вас у четвер. Прийміть святий цілунок на прощання. (Виходить) Джульетта О, двері зачини!.. І плач зі мною... Ні втіхи, ні надії, ні рятунку!.. Брат Лор. Ох, знаю я твою біду, Джульєтто! Що діяти - я ради й сам не дам... Я чув, що мусиш ти в четвер вінчатись І шлюб отой відкласти неможливо. Джульетта О, не кажи про це, коли не можеш Мені сказать, як обминуть його! Якщо твоя безсила зараз мудрість, То мудрим рішення моє назви, І мій кинджал пошле мені рятунок. Бог нам з'єднав серця - мені й Ромео, А ти нам, отче, руки тут з'єднав. Раніше, ніж рукою оцією, Що сам її Ромео ти віддав, Я другий закріплю, новий союз, Раніш ніж встигне зрадити це серце І другому воно себе віддасть, Я знищу їх обох: і руку, й серце! Нехай твій досвід і твої літа Мені порадять; а як ні - дивись! Між мною і моїм великим горем Я посередником візьму кинджал. Хай ніж оцей кривавий нас розсудить - Розв'яже з честю те, чого не зможуть Ні розум твій, ні досвід розв'язати. Я прагну смерті... О, відповідай! Якщо нема рятунку, то - прощай! Брат Лор, Стій, дочко! Стій! Я бачу тінь надії. Рішучість одчайдушна тут потрібна. Як той відчай, якому зараз ми Повинні запобігти. Слухай, дочко: Якщо ти зважилась себе убити, Аби за графа не виходить заміж, То зважся ти лиш на подобу смерті, Щоб сором цей тяжкий тебе минув, Який штовха гебе в обійми смерті. Якщо ти згодна,- я допоможу. Джульетта О, краще, ніж виходить за Паріса, Звели мені стрибнути з тої вежі, Або пошли мене в вертеп злочинців, Або штовхни мене в кубло гадюче; Чи до ведмедя хижого прикуй Або вночі замкни мене у склепі, Де торохтять кістки страшних мерців, Де повно жовтих черепів беззубих, Або в могилу свіжу поклади, Мене з мерцем в один закутай саван... Все, все, про що я й слухати не можу, Щоб не тремтіти з жаху,- все зроблю Без страху, без вагання, щоб Ромео Знайшов в мені дружину незрадливу. Брат Лор. То слухай же, іди тепер додому, Весела будь і згоду дай на шлюб. А взавтра, в середу, влаштуй все так, Щоб уночі самій зостатись в спальні: З тобою няня завтра хай не спить. Візьми оцей фіал. Як ляжеш в постіль, Усю до краплі випий рідину. І вмить тобі по жилах піде холод, І летаргічний сон тебе скує, Твій пульс замре; ні тіла теплота, Ні дихання слабке - ніщо й ніколи Не викаже, що ти іще жива; Троянди уст твоїх і щік зів'януть, Обернуться на попіл неживий; Очей твоїх зачиняться враз вікна Так, ніби їх загородила смерть Від світла ясного життя; зомліє Все тіло в тебе так, неначе мертве. І ось в такій подобі смерті ти Пролежиш рівно сорок дві години Й прокинешся, як від солодких снів. Коли ж уранці прийде наречений, Щоб розбудить тебе, ти будеш мертва. Тоді тебе, як звичай наш велить, В найкращім вбранні, у труні відкритій Перенесуть у старовинний склеп, Де здавна спочивають Капулетті. Тим часом, доки спати будеш ти, Я сповіщу про все листом Ромео; Він з'явиться сюди, і разом з ним Ми будем ждать пробудження твого, Й до Мантуї Ромео тої ж ночі Тебе з собою візьме. Вихід є. І від ганьби тебе він урятує, Якщо несталість і жіночий страх Не стануть на заваді смілій справі. Джульєтта О, дай же, дай! Не говори про страх! Брат Лор. Візьми і йди. Будь непохитна й дужа У рішенні своїм. Я надішлю До Мантуї ченця з листом негайно Й про все твого Ромео сповіщу. Джульєтта Любове, сили дай! У ній - рятунок. Прощай, мій отче! Виходять. СЦЕНА 2 Кімната в домі Капулетті. Входять Капулетті, синьйора Капулетті, мамка та двоє слуг, Капулетті Всіх запроси, хто тут стоїть у списку. 1-й слуга виходить. Ти кухарів найми десятків зо два. 2-й слуга Я вам поганих не найму, синьйоре; я випробую їх спочатку: подивлюся, чи облизують вони собі пальці. Капулетті І що ж тобі ця проба доведе? 2-й слуга Еге, синьйоре: поганий той кухар, який не об- лизує собі пальців. А через те таких, які пальців собі не обли- зують, я й не приведу. Капулетті Іди вже, йди! 2-й слуга виходить. Замало часу... Що, як ми не встигнем? А де дочка? Мабуть, в духівника. Мамка Авжеж, синьйоре. Капулетті Він, може, наведе її на розум: Свавільне і розбещене дівчисько! Мамка Вона прийшла зі сповіді весела! Входить Джульєтта. Капулетті Ну, що, уперта? Де тинялась ти? Джульетта Там, де мене покуту скласти вчили, Що не скорилася і гріх вчинила. Святий Лоренцо наказав мені До ніг упасти і просить прощення. Прости, мій тату, я тебе благаю! Віднині я твоїй скоряюсь волі. Капулетті Послать до графа! Сповістить його. І взавтра рано вузол ми зав'яжем. Джульетта 3 ним стрілась я у келії Лоренцо И була до нього чемна і привітна, Наскільки це пристойність дозволяє. Капулетті Раз так, то і гаразд. Я радий. Встань. Отак і слід. Я хочу бачить графа. Пошліть мерщій по нього, я ж сказав! Як перед богом, наш отець - святий: Йому недарма дякує все місто. Джульєтта Ходімо, няню, у мою кімнату: Ви допоможете мені як слід Оздоби вибрать на ваш смак, пристойні, Якими взавтра я себе прикрашу. Синьйора Кап. Не взавтра, а в четвер, ще маєм час. Капулетті Ідіть же, йдіть, бо взавтра ж і до церкви! Джульєтта і мамка виходять. Синьйора Кап. Не встигнемо все влаштувать на завтра: Таж скоро ніч! Капулетті Замовкни! Тсс... Я сам Візьмусь за справу - і ручусь тобі, Що буде все гаразд, моя дружино. Іди ж мерщій Джульєтті поможи Убрання вибрати. А я не ляжу, Не спатиму я нині. Залиши Мене самого. Нині - я хазяйка! Гей, ви! Розбіглися? Ну, добре, я Піду вже й сам і сповіщу Паріса, Щоб він на ранок лагодивсь, на завтра. І як мені на серці легко стало, Коли отямилось дурне дівча! Виходять. СЦЕНА З Кімната Джульєтти. Входять Джульетта й мамка. Джульєтта Так, це найкраще вбрання. А тепер Лиши мене на самоті. Всю ніч Молитися я мушу, люба няню, Щоб небеса до мене усміхнулись, Адже ж ти знаєш, чим я завинила. Входить синьйора Капулетті. Синьйора Кап. Клопочетесь? Чи вам допомогти? Джульетта О ні, синьйоро. Вибрали ми все, Що треба буде нам до шлюбу взавтра. Будь ласка, залишіть мене саму; А няня хай цю ніч вам допоможе, Бо повні руки маєте турбот, Так спішно все й раптово... Синьйора Кап. На добраніч! Лягай. Тобі спочинок необхідний. Синьйора Капулетті й мамка виходять. Джульєтта Прощайте! Чи побачимось ми з вами, Те знає бог... Якийсь холодний страх Проймає млосно жили і неначе Морозом сковує гарячу кров... Покличу їх... Мені самій так тоскно! Вернися, няню! Що ж їй тут робити? Зіграть цю сцену мушу я сама! Сюди фіал! А що, коли цей трунок не подіє? Таж силою мене звінчають з графом. Ні, ні!.. Ти порятуєш... Ляж отут!.. (Кладе поруч себе кинджал) А що, як дав мені чернець отруту, Щоб вбить мене підступно, боячись Себе збезчестити, коли б відкрилось, Що він мене з Ромео повінчав? Боюсь, що так... Проте - не може бути: Бо ж він уславився святим життям... Ні, я не допущу лихої думки! А що, як я лежатиму в труні И прокинуся у склепі надто рано, Раніше, ніж туди Ромео прийде, Щоб визволить мене? Жахлива мить! Тоді я задихнутись можу в склепі, Якого паща темна і смердюча Так рідко дихає повітрям чистим, І вмерти там, Ромео не діждавшись! Або, якщо я виживу, тоді... Лиш уявить собі: навколо смерть, І темна ніч, і це жахливе місце - Могильний стародавній склеп, притулок, Де сотні літ складають кістяки Всіх наших предків, де лежить Тібальт І де під саваном вже гнити став... Де, кажуть, привиди мерців блукають Вночі якоїсь певної години... О боже, боже!.. Що, як я прокинусь Занадто рано?.. Сморід навкруги... Жахливий сморід... і глухе стогнання, Що схоже на стогнання мандрагори, Коли її висмикують з землі,- Той звук доводить смертних до безумства... О!.. Що, як я, прокинувшись від жаху. Там збожеволію поміж страхіть І кістяками гратися почну Похованих прапращурів моїх, Зірву з кривавого Тібальта саван І, кістку предка раптом ухопивши, Сама собі я череп розіб'ю?.. О, гляньте, гляньте! Там мій брат Тібальт!.. То дух його чигає на Ромео, Який його рапірою вразив... О, стій, Тібальте, стій! Я йду, Ромео! Іду вже, йду... Цей трунок п'ю за тебе! (Падає на постіль) СЦЕНА 4 Зала в домі Капулетті. Входять синьйора Капулетті й мамка. Синьйора Кап. Візьми ключі і прянощів додай. Мамка Айви і фініків в солодке просять. Входить Капулетті. Капулетті Ну, швидше, швидше, швидше! Другі півні! Вже вибив дзвін на вежі три години. Голубко Анжеліко, доглядай, Щоб печиво, бува, не підгоріло, Та не шкодуй припасів! Мамка Годі вже. Ідіть, ідіть. Горшки - то бабське діло. Лягайте вже! Заслабнете на ранок, Якщо не спатимете цілу ніч. Капулетті Овва! Доводилось мені частенько Не спать ночей задля речей пустих, А ще ніколи я не слабував. Синьйора Кап. О так, ти був колись гульвіса добрий! Любив ночами полювать мишей. Тепер вже я не спатиму ночей, Для того щоб ти добре спав ночами! Синьйора Капулетті і мамка виходять. Капулетті Ох, ревнощі! Ох, ревнощі! Стривай. Гей, хлопче, що несеш? Входять троє чи четверо слуг з рожнами, дровами й кошиками. 1-й слуга Для кухаря, синьйор, а що - не знаю. Капулетті Мерщій! Мерщій! 1-й слуга виходить. Гей, слухай, ти, малий! Дров принеси сухих! Спитай у П'єтро, Він знає, де вони. 2-й слуга Я знаю й сам. На плечах маю голову, синьйоре. Сухі ми дрова знайдемо й без П'єтро. Виходять. Капулетті Хороша відповідь! Веселий чорт! Ох, ти ж байстря!.. А й справді, мабуть, маєш На плечах дерев'яну головешку!.. Мій боже, вже світає!.. Скоро граф Прибуде з музикантами до нас. Так він сказав. Музика за сценою. Я чую, він вже близько. Гей, мамко! Гей, дружино! Де ви там? Входить мамка. Біжи збуди і прибери Джульєтту. А я піду зустрінути Паріса И тим часом побалакаю. Хутчій! Та не барись! Жених уже прибув. Ну, швидше. Чуєш? Виходять. СЦЕНА 5 Спальня Джульєтти. Входить мамка. Мамка Синьйоро!.. Синьйоро!.. О Джульєтто!.. Ягняточко! Як довго бідна спить! Голубонько, прокинься!.. Наречена!.. Ні слова?.. Серденько, ти наперед, Мабуть, поспать за цілий тиждень хочеш? Воно- то й добре, адже граф Паріс Вночі і вдень не дасть тобі спочинку. Ручуся я! Хай бог простить мені За це. Та й міцно ж як вона заснула! Збудити ж мушу. Встань-бо, синьйорино! Бо як застане граф тебе в постелі, По-своєму розбудить... Тож гляди! Що? Вже прибралася!.. І знов лягла!.. Синьйоро! Гей, вставай же, синьйорино! О боже милий! Поможіть! Померла! О, нащо я родилася на світ! Дать aqua vitae!.. Ax, синьйор! Синьйоро! Входить синьйора Капулетті. Синьйора Кап. Що тут за гам? Мамка О, нещасливий деньї Синьйора Кап. Що сталося? Мамка О лишенько, погляньтеї Синьйора Кап. Ох боже! Донечко! Життя моє, Прокинься, глянь, бо вмру з тобою разом! Рятуйте! Поможіть! Входить Капулетті. Капулетті Ведіть Джульєтту! Наречений тут. Мамка Вона умерла! Нежива! О горе! Синьйора Кап. О боже милий! Вмерла, вмерла, вмерла! Капулетті Що?.. Дай же глянути... Рятуй нас, боже! Вона холодна! Кров спинилась в жилах, Заклякли всі суглоби! Вже давно її уста покинуло життя... Убила люта смерть її раптово, Як убива мороз дочасний квітку, Найкращу квітку із усіх квіток. Будь проклятий цей час. О горе, горе! Мамка День нещасливий. Синьйора Кап. О скорботний час! Капулетті Смерть, що взяла її, щоб нарікав я, Язик зв'язала й мову відняла... Входять брат Лоренцо й Паріс із музикантами. Брат Лор. Готова йти до церкви наречена? Капулетті Готова йти, щоб більше не вернутись! (До Паріса) О сину, знай: напередодні шлюбу З твоєю молодою спала смерть... Глянь, ось лежить вона - розкішна квітка, З якої нагла смерть зірвала цвіт. Мій зять тепера - смерть, а водночас І спадкоємець... Тож і я помру! Життя й добро - я все покину смерті! Паріс Як довго ранку я цього чекав, І як жахливо він мене стрічає... Синьйора Кап. Ненависний, проклятий, день страшний! О, це найтяжчий, найстрашніший день, Якого у одвічнім мандруванні Не бачив на шляху своєму час! Одна, одна дочка моя, єдина, Одна-єдина радість і утіха, І ту жорстока відібрала смерть! Мамка О горе! День гіркий, гіркий, гіркий! Нещасний, найсумніший день гіркий, Якого я не бачила ніколи! О день, о день, о день! Проклятий день! Чорнішого й на світі не бувалої О день гіркий, о день гіркий! ПарІс Одурений, розлучений, убитий! О люта смерте, одурила ти! Жорстока смерте, вбила ти мене! Любов моя! Життя!.. О ні! О ні! Ні, не життя - любов мою убито!.. Капулетгі Зневажений, збезчещений, убитий! Пошарпаний і змучений украй! Скорботний часе, ти прийшов сюди Для того, щоб убити наше свято? О доню люба!.. Ні, душа моя, А не дочка! Ти мертва, мертва! Горе! Дочка моя померла, разом з нею Навік померли радощі мої!.. Брат Лор. Соромтесь! Досить! Сльози і відчай Розпуки не загоять. Вам і небу Належала ця дівчина прекрасна. Тепер же всю її забрало небо. Але для неї краще. Не змогли ви Від смерті вберегти свою частину, А небеса уберегли свою І вічне їй життя подарували. Ви мріяли її піднести в світі, Хотіли до небес її піднять, Чого ж ви плачете, коли її Тепер піднесено над хмари, в небо? О, не гаразд ви любите дочку, Коли шалієте, що добре їй. Не та щаслива, що в заміжжі довго, А та, що рано вмерла у заміжжі. Утріть же сльози і, як то годиться, їй тіло розмарином уквітчайте, В убрання щонайкраще приберіть І віднесіть її до церкви. Хоч Слабка природа, а, бува, ридає, Тверезий розум в нас перемагає. Капулетгі Збирались на весіллі ми гуляти, А будем чорний похорон справляти. І музика обернеться на подзвін, На поминки печальні - шлюбна учта, На панахиду - радісні пісні. Вінчальний же вінок укриє трупа, І все обернеться на протилежне! Брат Лор. Ідіть, синьйоре. Ви, синьйоро,- з ним. Ви теж ідіть, Парісе, і готуйтесь Небіжчицю прекрасну провести. Карають небеса за гріх... Бог з вами! Не гнівайте ж їх зайвими сльозамиї Капулетті, синьйора Капулетті, Паріс та брат Лоренцо виходять. 1-й музикант Що ж, заховать дудки і забиратись? Мамка Ну звісно, люди добрі, заховайте! Ви ж бачите, яке тут сталось лихо... (Виходить) 1-й музикант Та хоч і лихо, а платити треба. Входить П' є т р о. П'єтро Музиканти, о музиканти! Заграйте "Радість серця", "Радість серця"! Якщо хочете, щоб я зостався живий, заграйте мені "Радість серця"! 1-й музикант Чому "Радість серця"? П'єтро О музиканти! Бо моє серце само грає: "Ах, серце, ти повне печалі!.." О, заграйте ж мені якоїсь веселої, тужли- вої, щоб потішити мене. 1-й музикант Ніякої пісні не буде! Не такий зараз час, не до пісень. П'єтро Не хочете? 1-й музикант Ні. П'єтро Ну, то я вам добре заплачу. 1-й музикант Чим же ви нам заплатите? П'єтро Не грішми, звичайно; я вам своєї пісеньки за- співаю, дударики-дударі! 1-й музикант Я тобі заспіваю, блюдолизе! П'єтро Дивись! Як лизну тебе по мі-до-ре ножем, то вмиєшся червоною юшкою! Зрозумів? 1-й музикант Стережись, бо зроблю з тебе не фа, а фе. 2-й музикант Будьте ласкаві, сховайте ваш гострий кинджал і витягніть ваш гострий розум. П'єтро Ну, стережіться! Я витягну мій гострий розум 1 заріжу вас без ножа. Відповідайте мені, як то личить розумним людям: Коли пекельні в грудях муки І мрії чарівної жаль, То музики лиш срібні звуки... Чого "срібні звуки"? Чого "музики срібні звуки"? Що скажете ви на це, Сімоне Смичок? 1-й музикант Чому, синьйоре? А тому, мабуть, що срібло при- ємно дзвенить. П'єтро Непогано! Ну, а ви що скажете, Гуго Гудок? 2-й музикант Я скажу: тому "срібні звуки", що музиканти грають за срібло. П'єтро Теж непогано! А що скажете ви, Джемсе Гор- лань? 3-й музикант Далебі, не знаю що й сказати. П'єтро О, прошу ласкаво пробачити мені! Адже ви тіль- ки співаєте. Ну, то я відповім за вас. "Музики срібні звуки" тому, що таким музикантам, як ви, рідко платять за музику золотом: То музики лиш срібні звуки Полегшують мою печаль! (Виходить) 1-й музикант Ото в'їдливий бестія, як чума! 2-й музикант А ну його! Плюнь на нього, Джеку! Зайдімо по- чекаємо, доки повернуться з похорону, і зостанемось пообідати. Виходять. ДІЯ П'ЯТА СЦЕНА І Мантуя. Вулиця. Входить Р о м є о. Ромео Як можна вірити облесним снам, То сни мої мені віщують радість: У грудях, ніби цар на троні - серце. І дух якийсь на крилах ясних дум Весь день мене підносить легко вгору. Приснилася мені моя дружина; Немов умер я, і вона прийшла... О, дивний сон, в якому мертвий мислить! Мене поцілувавши палко в губи, Мені вдихнула враз нове життя, І я ожив, і був я імператор - Яке ж солодке й справді ти, кохання, Якщо лиш тінь твоя - велике щастя! Входить Балтазар. Звістки з Верони! Що там, Балтазаре, Листи привіз ти від ченця святого? Моя дружина й батько мій здорові? Ну, як Джульєтта? Вдруге я питаю. Як добре їй, лихого буть не може. Балтазар О, добре їй - лихого буть не може, Джульєтти плоть - в гробниці Капулетті, Душа між ангелів уже витає. Я бачив сам, як в склеп її несли, І поскакав, щоб сповістити вас. Простіть мені за звістку нещасливу, Я виконав, синьйоре, ваш наказ. Ромео То он як!.. Зорі, кидаю вам виклик!.. Ти знаєш, де живу я. Принеси Мерщій мені паперу та чорнила І коней роздобудь: вночі я їду. Балтазар Благаю вас, синьйоре, заспокойтесь! У вас палають очі, й ви бліді,- Віщує це нещастя... Ромео О, мовчи! Це так тобі здалось. Облиш мене, Зроби все так, як я тобі сказав. То від ченця листів мені немає? Балтазар Немає, мій синьйоре. Ромво Все одно. Іди мерщій! Найми скоріше коней. Я зараз теж прийду. Не забарюсь. Балтазар виходить. З тобою ляжу нині я вночі, Моя Джульєтто! Засіб лиш знайти... Яке ж ти винахідливе, нещастя,- Порадником стає в одчаї зло! Аптекаря згадав я. Тут живе він Десь поблизу. Його недавно бачив; Обірваний, з нахмуреним чолом, Він трави лікарські все розбирав. Такий худий, такий голодний!.. Мабуть, Жорстокі злидні бідного зсушили. В його халупі висить черепаха, І алігатор напханий, і шкури Потворних риб. А на полицях в ряд Порожніх скриньок в нього склад нужденний, Горшки зелені з глини й пляшечки, Насіння плісняве, мотузок рештки, Сухі троянди - весь убогий скарб, Весь жалюгідний мотлох напоказ. Помітивши ті злидні, я подумав: Коли б отрути хто здобуть хотів, Хоч в Мантуї за це й карають смертю, То тут живе такий шахрай злиденний, Що не злякається її продати. Ця думка попередила біду! Так, цей злидар продасть мені отруту... Пригадую, його халупа тут. Таж нині свято,- замкнено крамницю. Агей, аптекарю! Входить аптекар. Аптекар Чого вам треба? Ромео А йди сюди. Ти бідний, бачу я. Бери! Ось маєш, сорок тут дукатів. За них отрути дай мені такої, Щоб враз вона по жилах потекла! І той, хто жить стомився, мертвий впав, І дух його вмить вирвався з грудей Так люто і так швидко, наче порох, Що рветься з жерла грізної гармати. Аптекар Я маю зілля згубного чимало, Та Мантуї закон кара на смерть Усякого, хто продає трутизну. Ромео Таж змучений ти злиднями украй, Однак боїшся вмерти? Бачу я, Що з голоду запали в тебе щоки, Нудьга й скорбота дивляться з очей, Тобі зневага й злидні горблять спину. Цей світ - не друг тобі, не друг - закон. Цей світ такого не створив закону, Щоб допоміг тобі розбагатіти; Тож злидні кинь, поруш закон, бери! Аптекар Погоджуються злидні, а не я. Ромео І не тобі плачу я, але злидням. Аптекар Цей порошок змішайте з рідиною І випийте; хай буде сил у вас . На двадцятьох,- сконаєте за мить. Ромео Ось золото твоє. Страшна отрута Душі на втіху; в цім мерзеннім світі Воно убивств жорстоких більше чинить, Ніж ця нікчемна бовтанка твоя, Яку ти так боїшся продавати. Не ти, а я тобі продав отруту! Купи собі харчів і відгодуйся! Тебе ж, мій порятунку чарівний, В склеп до Джульєтти я візьму з собою І там лиш скористаюся тобою! Виходять. СЦЕНА 2 Верона. Келія брата Лореицо. Входить брат Джованні. Брат Джов. О францисканцю! Любий брате мій! Входить брат Лоренцо. Брат Лор. Це брат Джованні? Ти вже повернувся Із Мантуї? Вітаю! Як Ромео? Що він сказав? Чи він до мене пише? Давай мерщій листа. Брат Джов. З собою в путь Хотів я взяти одного ченця Із францисканців, тільки ж не застав; Відвідував він тут у місті хворих. Коли ж знайшов його, то нас обох Не випустила варта з карантину,- Замкнула двері і печать наклала, Підозріваючи, що ми були В такому домі, де чума лютує. То я й не міг до Мантуї добитись. Брат Лор. А хто ж одвіз мого листа Ромео? Брат Джов. Листа послать не зміг я. Ось цей лист. Я навіть посланця не зміг знайти Для того, щоб тобі назад вернути, Так налякала всіх зараза люта. Брат Лср. Фатальний збіг! Я братством присягаюсь, Той лист - то не дрібничка: зміст його Аж надто був важливий, і затримка Загрожує великою бідою. Іди ж, мій брате, роздобудь мені Залізний лом і принеси його Скоріш до келії. Брат Джов. Я зараз, брате. (Виходить) Брат Лор. Тепер я мушу сам іти у склей. За три години має встать Джульєтта; Вона мені ніколи не пробачить, Що я не встиг Ромео сповістити. Та знову в Мантую я напишу; її ж у келії переховаю, Аж доки сам Ромео не прибуде. О бідний труп живий в притулку мертвих! (Виходить) СЦЕНА З Кладовище. Склеп родини Капулетті. Входять Паріс та його паж, який несе квіти і смолоскип. Паріс Дай, хлопче, смолоскип і відійди. Ні, погаси. Нехай мене не бачать. Ляж там під тисами і, чуйним вухом Припавши до землі, уважно слухай. На кладовищі чутно кожний крок, Земля-бо тут всередині порожня, Покопана могилами й хистка, Ледь ступить хто - відразу відгукнеться. Як щось почуєш, свисни голосніше, Я знатиму, що хтось іде до склепу. Дай квіти. І роби, як я звелів. Паж (убік) Як страшно тут самому серед мертвих! Навколо домовини... Але зважусь. (Відходить) Паріс Я шлюбне ложе квітами укрию, Солодка квітко! Постіль із граніту Водою запашною я омию Або сльозами окроплю ці плити. И щоночі буду, вражений журбою, Носити квіти й плакать над тобою! Хлопець свище. Знак подає слуга. Там хтось іде. Чия нога ступає тут проклята й перебива мені обряд любовний? Із смолоскипом? Ніч, сховай мене! (Ховається) Входять Ромео й Балтазар зі смолоскипом, ломом, заступом тощо. Ромео Дай заступа мені й залізний лом. Візьми цього листа і завтра вранці Віддай моєму батькові його. Дай смолоскип. Гляди ж, під страхом смерті, Що б не побачив ти і що б не чув, До мене не підходь і не втручайся. В це ложе смерті хочу я спуститись, Щоб глянуть ще раз на мою дружину; А головне - щоб зняти в неї з пальця Коштовний перстень: перстень той потрібен Мені задля важливої мети. Тепер іди звідсіль. Але гляди, Якщо насмілишся ти повернутись І підглядать, що буду я робити, Клянусь, я розірву тебе на шмаття І члени всі твої розсію тут, На цвинтарі голодному. Бо зараз Ця ніч і замір мій - і дикі, й люті. Вони лютіші, ніж голодний тигр, Вони грізніші, ніж бурхливе,море... Балтазар Я йду, синьйоре, й турбувать не стану. Ромео І будеш другом. Ось, візьми собі. Живи!.. Бувай щасливий і прощай! Балтазар (убік) Я все ж сховаюся: мене лякає Цей погляд дикий. Зло він замишляє. (Відходить) Ромео Огидна пащо! Ти, утробо смерті! Пожерла щонайкращий дар землі! Я щелепи гнилі твої розкрию. (Розбиває двері до склепу) І силою новий напхаю корм. Паріс Як? Тут вигнанець той зарозумілий! Отой Монтеккі, що убив кузена Коханої моєї?.. Горе це, Як думають, звело її в могилу. Це він прийшов знущатися з мерців! Схоплю його! (Виходить наперед) Спинись, Монтеккі! Стій! Покинь ганебну і гидку роботу! Невже й по смерті помста ще живе?! Злочинцю підлий, мусиш ти скоритись. Ходім, ти арештований і вмреш. Ромео Авжеж, умру: того сюди й прийшов я. Юначе добрий мій, о, не дратуй Безумного, який удався в розпач. Тікай, тікай звідсіль! Облиш мене... Згадай хоч про померлих... Хай ця думка Про долю їх злякає і тебе. Благаю, не штовхай мене на гріх Іще новий і не гніви даремно... О, йди собі! Клянуся небом, я Люблю тебе ще більше, ніж себе; Таж зброю маю я лиш проти себе... Тікай хутчій! Живи і пам'ятай: Тебе безумний врятував. Прощай! Паріс Я зневажаю всі твої закляття Й беру тебе як підлого злочинця! Ромео Примусить хочеш?.. Хлопче, стережись! (Б'ються) Паж О боже! Б'ються! Я покличу варту! (Виходить) Паріс (падає) О смерть моя!.. Як милосердий ти, То поклади мене біля Джульетти... (Вмирає) Ромео Я обіцяю* слово честі. Гляну Йому в обличчя... Хто це?.. Граф Паріс! Меркуціо то родич!.. Що казав Дорогою слуга мій? Я не слухав, Бо тяжко стиснула скорбота серце... Здається, він казав, що граф Паріс Мав із Джульєттою ось повінчатись... Чи він казав, чи це мені приснилось? Чи то, почувши про Джульєтту, я Утратив розум - марити почав? О, дай мені, дай руку, бо й тебе Зі мною вписано в скорботну книгу Лихої долі на одній сторінці! Я покладу тебе в могилу пишну... В могилу? Ні. О ні, юначе вбитий. Таж тут моя Джульєтта спочиває; її краса страшний, похмурий склеп На променистий оберта палац. Лежи тут, смерть,- тебе ховає мертвий! (Кладе Парка в склеп) Буває часто, люди перед смертю Стають веселі! А в уяві свідків Це "передсмертна блискавка остання". Чи ж це "остання блискавка" й моя? Моя любове! О моя дружино! Смерть випила твого дихання мед, Та не змогла твоєї вроди взяти. Ти не подолана. Рум'янець твій Ще на устах, на щоках пломеніє, Ще смерті стяг блідий не тріпотить! І ти, Тібальте, в савані кривавім? Що міг би я для тебе більш зробити, Ніж те, щоб ця ж таки рука, якою Завчасно втято молодість твою, Так само знищила й твого убивцю? Прости мені, кузене! Ох, Джульєтто, Чому і зараз ти така прекрасна? Подумать можна, що безплотна смерть У тебе закохалась, що якийсь Кістяк огидний тут тебе замкнув, У темнім склепі, для утіх любовних! Боюсь за тебе й залишусь тому З тобою тут. Ніколи я не вийду З цього похмурого палацу ночі. Тут, тут зостанусь я із робаками, Служницями твоїми. О, тепер Знайду я тут для себе вічний спокій І скину гніт моїх зловісних зір З замученої й стомленої плоті! Милуйтесь, очі,- це в останній раз! Ви, руки, пригорніть її востаннє! А ви, уста мої, дихання брамо, Скріпіть навік священним поцілунком Довічну спілку зі скупою смертю! Сюди, мій поводатарю гіркий! Лихий стерничий, одчайдуху лютий, Розбий об скелі мій нещасний човен! За тебе п'ю, моя любов! (П'є) О чесний • Аптекарю! Швидка твоя отрута... Отак я з поцілунком умираю!.. (Падає) З другого боку кладовища входить брат Лоренцо з ліхтарем, ломом і за- ступом. Брат Лор. Святий Франціску, поможи мені! Вже стільки раз мої старечі ноги Спіткнулись об могили цеї ночі... Хто тут? Балтазар (виходячи наперед) Це друг, який вас добре знає. Брат Лор. Спаси вас боже! Друже мій, скажіть, Що то за смолоскип, що марно світить Для робаків та черепів безоких? Здається, то у склепі Капулетті... Балтазар Так, отче пресвятий, і там також Господар мій, ваш друг. Брат Лор. Який? Балтазар Ромео. Брат Лор. Він там давно? Балтазар Вже, мабуть, з півгодини. Брат Лор. Ходім зі мною в склеп. Балтазар Не смію, отче. Господар мій не знає, що я тут. І він мені грозив страшною смертю, Якщо за ним я стежити зостанусь. Брат Лор. То залишайсь. Я сам піду. Боюсь... Боюся, щоб не трапилось нещастя. Балтазар Коли я тут під тисом спав, мені Приснилось, що господар мій зітнувся З якимсь синьйором і убив його. Брат Лор. (підходить до склепу) Ромео! Боже мій! Чия це кров Камінні східці склепу багрянить? Хто кинув закривавлені ці шпаги Тут, на порозі вічного спокою?.. (Входить до склепу) Ромео! О, який блідий! Хто ще?.. Як? І Паріс?.. Увесь залитий кров'ю?.. Яка лиха година спричинилась До цих фатальних і страшних подій? Синьйора ворухнулись! Джульєтта прокидається. Джульєтта О мій отче! Пораднику! А де мій чоловік? Я знаю добре, де я маю бути; І ось я тут. А де ж Ромео мій? Шум за сценою. Брат Лор. Я чую шум. Ходім з цього гнізда Зарази, смерті і тяжкого сну. Наш замір вища сила зруйнувала, Не наша. Ми противитись не можем. Ходім! Ходім! Джульєтто, поруч тебе Лежить твій мертвий муж. Паріс також. Тебе у монастир я прилаштую Святих сестер. Ходім, не зволікай. Нічого не розпитуй. Близько варта. Біжім хутчій. Джульєтто, люба сестро! Шум наближається. Загаємось - ускочимо в біду. (Виходить) Джульєтта Іди, мій отче, сам. Я не піду. Що любий мій в руці стискає? Склянку, Спорожнену, я бачу, до останку. І смерть страшна отрута завдала... Який скупий! Все випив! Не лишив І краплі благодатної для мене, Що помогла б мені піти за ним! Я цілуватиму твої вуста... Ще, може, трішки є на них трутизни,- В підкріпленні цьому я смерть знайду... (Цілує його) Твої вуста ще теплі!.. 1-й страж (за сценою) Де це, хлопче? Веди нас! Джульєтта Хтось іде!.. Мерщій! О щастя: Тут рятівний кинджал! (Вихоплює кинджал Ромео з піхов) Ось твої піхви! (Заколює себе) Зостанься в них і дай мені умерти!.. (Падає на труп Ромео і вмирає) Входить сторожа з Парісовим пажем. Паж Це тут було, де смолоскип палає. 1-й страж Кров на землі! Оглянуть кладовище! Кого б ви не знайшли, хапайте всіх! Кілька стражів виходять. Страшна картина! Граф лежить убитий... Джульєтта теж спливає кров'ю... Що?.. Вона ще тепла!.. Щойно лиш померла, Хоча два дні, як в склепі поховали!.. До герцога! Покличте Капулетті! Збудіть Монтеккі! Обшукайте цвинтар! Виходять ще кілька стражів. Ми бачимо лише трагічне місце; Трагедії ж кривавої причину Без слідства нам ніяк не розгадати. Повертаються кілька стражів з Балтазаром. 2-й страж Ось ми знайшли слугу Ромео, він На кладовищі був. 1-й страж Не відпускати, Аж доки герцог не прибуде сам! Повертаються інші стражі з братом Лоренцо. 3-й страж Ось тут чернець тремтить, зітхає й плаче; У нього заступ відібрали ми І лом. А йшов він звідси, з кладовища. 1-й страж Це підозріло... Не пускать ченця! Входить князь з почтом. Князь Яке нещастя сталось тут зненацька, Що нас так рано підняли з постелі? Входять Капулетті, синьйора Капулетті та інші. Капулетті Що скоїлось? Чого це тут кричать? Синьйора Кап. Народ по вулицях гука: "Ромео!" А хто - "Джульєтта!", хто - "Паріс!". Біжать Всі з зойками до нашої гробниці. Князь Який тут жах так нам тривожить слух? 1-й страж Володарю, ось граф лежить убитий, Ромео мертвий, поруч з ним Джульєтта. Вона була вже мертва, а тепер її убито знов. Вона ше тепла... Князь Шукайте скрізь негайно і дізнайтесь, Хто б міг вчинити цей жахливий злочин! 1-й страж Слуга Ромео тут, ось і чернець; При них ми захопили і знаряддя, Яким гробницю можна розламати. Капулетті О небо!. О дружино! Глянь сюди... Таж наша доня вся спливає кров'ю!.. Він місцем помилився, цей кинджал! Його оселя ось порожня висить На поясі у мертвого Монтеккі, А згубний ніж стирчить у грудях доньки! Синьйора Кап. О горе! Жах - мов похоронний дзвін, Мене у домовину кличе він! Входять Монтеккі та інші. Князь Підвівся нині рано ги, Монтеккі, Щоб глянути, як рано ліг твій син! Монтеккі Володарю, моя дружина вмерла... Не винесла вона розлуки з сином І от в могилу від журби зійшла. Яке ж іще чека на мене горе? Князь Глянь і побачиш сам!.. Монтеккі О ти, нечемо! Ти забув пристойність: Раніш від батька ліг у домовину! Князь Замкніть уста свої для скарг до часу, Допоки ми подій не з'ясували,- їх джерело, вершину і кінець. Тоді вождем я стану вашій тузі І вам підпорою до смерті буду. Тим часом підкоріть журбу терпінню: Ведіть сюди осіб всіх підозрілих. Брат Лор. Хоч без вини, а ніби головний Я в цій кривавій справі винуватець. Все свідчить проти мене - місце й час. І ось стою тепер я перед вами, Щоб засудить чи виправдать себе,- Обвинувач я свій і оборонець. Князь Розповідай нам все, що знаєш ти. Брат Лор. Я коротко, бо дихання моє Коротше, аніж розповідь широка. Ромео, що лежить тут мертвий, був Небіжчиці Джульєтті чоловіком; І вірною дружиною йому Була Джульєтта, що лежить тут мертва. Я повінчав таємно їх. В той день Убитий був Тібальт, і смерть його Ромео засудила на вигнання. То плакала за ним, не за Тібальтом, Дружина молода, Джульєтта. Ви ж, Бажаючи розвіяти їй тугу, Хотіли повінчати силоміць З Парісом. І тоді прийшла вона У розпачі і з поглядом безумним До мене та благати почала, Щоб засіб я знайшов і допоміг Від другого їй шлюбу врятуватись. А ні - то в мене в келії уб'є Сама себе. І я їй випить дав Снодійний трунок. Він подіяв так, Як я того бажав: вона заснула, А виглядала зовсім наче мертва. Тим часом я Ромео написав, Щоб він сюди прибув цієї ночі Й звільнив її з дочасної могили В ту мить, коли минути мав той сон. Та посланця мого, ченця Джованні, Затримав прикрий випадок нежданий, І вчора він вернув мені листа. Тоді я сам сюди подавсь, до склепу, Щоб вивести її, коли вона Прокинеться зі сну. Хотів я в себе, У келії своїй, їй дать притулок, Аж доки зможу сповістить Ромео. Проте, коли до неї я зайшов За декілька хвилин до того часу, Як мала підвестися, то побачив, Що тут дочасно разом полягли Паріс достойний і Ромео вірний. Вона прокинулась. її благав я Піти зі мною і скоритись небу; Але нараз почувся гам зокола, І я був змушений покинуть склеп. Вона ж упала в розпач і не хтіла Зі мною йти. І, як гадаю я, Умить сама зняла на себе руки. Це все, що знаю я. А щодо шлюбу - То мамка теж про нього добре знає. Якщо хоч трохи винен я в нещасті, То заберіть моє старе життя За декілька годин раніш до строку І правосуддю в жертву принесіть. Князь Твоє ми здавна знаєм благочестя. А де слуга Ромео? Що він скаже? Балтазар Я сповістив господаря свого Про смерть Джульєтти. З Мантуї умить Він верхи прискакав на кладовище І кинувся сюди, до цього склепу. Листа ж звелів віддати вранці батьку І наказав мені, під страхом смерті, Щоб я його самого тут лишив. Князь Подай листа. Я гляну, що він пише. Де графів паж, що викликав сторожу? Скажи, що тут господар твій робив? Паж Прийшов сюди він, щоб покласти квіти На свіжу домовину нареченій; Мені ж звелів він далі відійти. Я виконав наказ. Коли це раптом Ступив до склепу хтось із смолоскипом І двері став ламати. Мій синьйор Враз шпагу вихопив і вмить - на нього, А я побіг, щоб викликать сторожу. Князь Цей лист підтверджує слова ченця, Шляхи кохання й новину про смерть. Ромео додає, що він купив В убогого аптекаря отруту И прийшов сюди, щоб отруїтись тут І поруч із Джульєттою лежати. О, де ж вони, ці вороги запеклі? Монтеккі! Капулетті! Подивіться, Який вас бич карає за ненависть: Ваш цвіт любов'ю вбили небеса! А я за те, що зносив ваші чвари, Двох кревних нагло втратив. Кара всім! Капулетті О брате мій, Монтеккі, дай же руку! Вдовиний спадок це дочки моєї, А більшого не можу я просити. Монтеккі Але я можу дати більше. Я їй статую із золота поставлю. Покіль Вероною звемо Верону, Любішого не буде силуета, Аніж в коханні вірної Джульєтти. Капулетті Ромео статуя не менш багата Із нею поруч буде тут стоятиі О, бідні юні жертви наших чвар!.. Князь Не визирає сонце з-поза хмар... Похмурий мир приніс світанок вам. Ходім звідсіль. Все треба з'ясувати. Ще доведеться вирішити нам, Кого помилувать, кого скарати... Сумніших оповідей не знайдете, Ніж про любов Ромео і Джульєтти. Усі виходять. Примітки Написання трагедії більшість критиків відносить за стилістичними ознаками до 1595 р. або навіть до ранішого часу. За життя автора видавалась чотири рази (в 1597-му, 1599-му, 1609-му роках, дата четвертого видання точно не встановлена). В 1623 р. побачила світ у виданні in folio. Джерелом сюжету "Ромео і Джульєтти" є старовинна легенда, що неодноразово переповідалась італійськими новелістами. Найперша її обробка зустрічається в "Новеліно" Мазуччо (1476, нов. 36). Вже Луїджі да Порто ("Історія двох шляхетних закоханих", прибл. 1524) переносить дію з Сіени до Верони, дає героям імена Ромео і Джульєтти. Імена ворогуючих сімей Монтеккі та Капулетті зустрічались також у "Божественній комедії" Данте ("Чистилище", VI). Від Луїджі да Порто сюжет переходить до Бальдері ("Нещасливе кохання", 1553), Банделло ("Новели", 1554), Луїджі Грото (трагедія "Адріана", вид. 1578). Джіроламо делла Корта в "Історії Верони" розповідає про трагічну загибель Ромео і Джульєтти вже як про дійсну подію, що сталася нібито на початку XIV ст., за часів правління Бартоломео делла Скала. Переклад новели Банделло на французьку мову, що його здійснив П'єр Буато ("Трагічні історії", 1599), був використаний при англійському перекладі Пейнтером і включений до його збірки "Палац насолоди" (1565-1567). До варіанта Пейнтера звернувся Артур Брук, що створив велику поему "Ромео і Джульєтта". Саме вона і стала основним сюжетним джерелом для Шекспіра. Трагедія "Ромео і Джульєтта" посідає особливе місце у творчій спадщині Шекспіра. П'єса була написана в так званий дотрагічний період. Сама сутність трагічного в ній має зовсім інший характер порівняно з пізнішими трагедійними творами драматурга. В "Ромео і Джульєтті" сходяться мотиви і комедій, і ранніх хронік. Трагічне невіддільне тут від ліричного і навіть фарсового. Характерною рисою п'єси є і відсутність по-справжньому трагедійних персонажів. "Ромео і Джульєтта" - трагедія кохання, але кохання щасливого. Герої позбавлені почуття трагічної провини, їх загибель - це не очищення стражданням, як ми знаходимо в класичній трагедії. Пристрасних у відчаї й радості, опалених жарким сонцем півдня юних коханців з Верони, що віддаються пориву всім своїм єством, повністю поглинає їх почуття. Вони переконані, що, не опираючись коханню, лише підкоряються закону природи. Питання про правомірність почуття для них не існує. Герої живуть пристрасно й нетерпляче. Дія трагедії охоплює лише п'ять днів (неділя - п'ятниця), в новелі Банделло - дев'ять місяців. Ромео з твору Банделло спокійно очікує повернення з Мантуї до Верони, для Шекспірових героїв розлука страшніша ніж смерть. Прагнення використати кожну мить, жадібний потяг до всього земного притаманні не лише провідним героям трагедії. Імпульсивний і темпераментний світ, що оточує Ромео і Джульєтту, існує за тими ж законами. Легко й невимушено переходить від веселого жарту до запеклої суперечки Меркуціо. Не може дочекатись весілля дочки старий Капулетті, що переносить з четверга на середу ним же визначений день шлюбу. Та й сам Ромео, який тільки що прагнув примирити супротивників, нетямлячи себе, вбиває Тібальта (в новелі Банделло Тібальт гине випадково). Від спалаху ненависті до цілковитого виправдання коханого умить переходить Джульєтта, коли мамка розповідає їй про загибель брата. "В Ромео і Джульєтті" ще нема типового для майбутніх творів драматурга протиставлення центральних героїв тлу. У п'єсі немає навіть конкретного протагоніста, що був би носієм засад, протилежних коханню героїв, і тим п'єса вирізняється навіть серед ранніх творів Шекспіра. Так, наприклад, у "Сні літньої ночі" (комедія написана одночасно або трохи пізніше, ніж "Ромео і Джульєтта") проти кохання Гермії і Лізандра виступає батько героїні Егей. Батьки Ромео і Джульєтти дізнаються про їхнє кохання аж по загибелі героїв. Не випадково брат Лоренцо сподівається, що шлюб героїв приведе до примирення ворогуючих сімей навіть після смерті Тібальта. Ворожнеча загалом не створює тієї безпосередньої сюжетної сили, яка призводить до загибелі закоханих. Вже від початку ця тема позбавлена високого трагедійного ореолу, який оточує, наприклад, боротьбу Ланкастерів і Йорків в історичних хроніках ("Генріх VI"). Саме з нею найчастіше пов'язаний фарсовий елемент дії у творі. Так, фарсова за своєю сценічною функцією сутичка слуг на початку п'єси, набуває комедійності і постать старого Капулетті, який марно поривається схопити старовинний довгий меч (ці мечі стали вже за часів Шекспіра атрибутом актора в амплуа хвалькуватого воїна). Не є трагедійним героєм і Тібальт, персонаж, вороже ставлення якого до примирення найпослідовніше. Задерикуватий племінник синьйори Капулетті, який до того ж не має кровного зв'язку з давньою ворожнечею, за багатьма рисами наближається до героїв комедійного плану. До Тібальта переходить, наприклад, ініціатива слуг-буфонів на початку дії, свідомо знижено його роль і під час суперечки з Джульєттиним батьком на балу. Навіть зовнішність героя підкреслено пародійна: це молодий чепурун, що передусім хоче бути подібним до ідеального дворянина. Тібальт зовсім не є анахронізмом у світі ренесансних героїв трагедії. Не випадково саме до нього спрямовані жартівливі натяки Меркуціо, який висміює потяг знаті до новомодних манер та уборів. Несамовитий призвідник сутичок лише грає роль безстрашного лицаря, як і Ромео, він тільки удає меланхолійного закоханого в Розалінду. Далека від патетики і сцена двобою: жертвою зрадницького удару Тібальта стає Меркуціо, а не Ромео. Більшість же персонажів трагедії загалом сприймає ворожнечу як щось позбавлене сенсу. Примирення ворогуючих сімей у фіналі не є, таким чином, несподіваним. Воно породжене логікою розвитку дії. Ворожнеча хоч і стає перешкодою на шляху героїв до щастя, але не перетворюється на єдину причину їх загибелі. Після смерті Тібальта тема родинних чвар відходить на другий план. Навіть оплакування племінника набуває характеру необхідного ритуалу з традиційними планами помсти. Лише через кілька днів після його загибелі Джульєтта повинна стати дружиною Паріса. Саме шлюб Джульєтти і є рушійною силою дальшого розвитку інтриги. Конфлікт трагедії за своїми ознаками починає нагадувати вже не історичні хроніки, а ранні комедії Шекспіра. Боротьба героїв за право на кохання всупереч батьківській волі - провідна тема шекспірівських комедій - для трагедійного жанру творів типовою не стає. В комедіях юні закохані неодмінно перемагають, стверджуючи цим перевагу нових гуманістичних відносин між людьми над архаїчно-патріархальним батьківським авторитетом. Традиційна сімейна мораль стає значною перешкодою на шляху кохання героїв і в "Ромео і Джульєтті". Старий Капулетті, що вимагає від дочки цілковитої покори, не погоджується навіть перенести день шлюбу. Боязкі заперечення Джульєтти викликають запеклий опір синьйори Капулетті. Саме суворість батьків вимушує Джульєтту скористатися з поради брата Лоренцо. Однак і конфлікт патріархально-традиційної моралі та природного почуття героїв не обертається на єдиний смисловий центр трагедії. Цей мотив, наприклад, ніяк не пов'язаний з сім'єю Монтеккі. Незважаючи на всі перешкоди, план брата Лоренцо міг би закінчитися вдало, і тоді сюжетна побудова п'єси наблизилась би до комедії з її традиційним фіналом - апофеозом почуття. Структурно трагедія "Ромео і Джульєтта" загалом надзвичайно подібна до ранніх комедій Шекспіра з їх переконаністю в неминучості перемоги добра над злом, породженим давніми, вже застарілими відносинами між людьми. В п'єсі зберігається навіть характерна для комедій симетрія системи образів: закохані герої, іронічний друг, сценічна функція якого - підсміюватись над почуттям, суворі батьки тощо. Нагадує комедію і синтез ліричних, драматичних та фарсових засад, використання музичного супроводу дії, карнавальних сцен. У комедіях заключне щастя героїв, що подолали всі перешкоди, сприймалось як єдиний можливий фінал. Не позбавлена нестримної ренесансної життєрадісності і трагедія "Ромео і Джульєтта". Успіх зла сприймається тут як щось тимчасове. Здається, що дія неодмінно призведе до перемоги героїв. Однак протягом усієї дії зберігається і внутрішня драматична напруженість: передчуття Ромео, репліки героїв в епізоді прощання тощо. Виникає особливе емоційне забарвлення дії, не властиве комедіям. Герої не повинні загинути, але гинуть. У міру того як наближається фінал, до дії втручається прикра випадковість. Ромео не отримує листа брата Лоренцо, слуга героя завчасно повідомляє про смерть Джульєтти, брат Лоренцо не з'являється біля склепу раніше тощо. Передчуття неминучості загибелі героїв, невіддільне від усвідомлення її несправедливості, стає провідним трагічним нервом п'єси. "Невже Ромео і Джульєтта були причиною своєї загибелі? Ромео і Джульєтта винні у тому, що кохають одне одного",- пише в своїй дисертації М. Г. Чернишевський. Трагічне, таким чином, утілюється в ліричній стихії п'єси. Саме кохання героїв, а не лише події, з ним пов'язані, визначає основний зміст трагедії. Людське почуття, що сприймається як важлива етична проблема, є лейтмотивом усього мистецтва епохи Відродження. Тема кохання, як життєствердної основи людської природи, що звеличує людську натуру, формує особистість, стає провідною і в трагедії "Ромео і Джульєтта". Кохання героїв - це безмежне, могутнє своєю природністю почуття. Проте воно не можливе поза всією високою культурою кохання, створеною Ренесансом. Не випадково діалог героїв на балу перетворюється в сонет, прощання - в альбу, в словах закоханого Ромео лунають рими Петрарки. Саме тут особливого значення набуває італійський фон трагедії: умовний, але водночас єдино можливий. "В ній відбилась сучасна поетові Італія, з її кліматом, пристрастями, святами, насолодою, сонетами, з її розкішною мовою, сповненою блиску...",- стверджує О. С. Пушкін. Італія знаходить своє втілення і в яскравому освітленні дії, і в пристрасних почуттях героїв. До речі, в новелі Банделло події розпочинаються взимку, під час різдвяних свят. Та тьмяне світло зимового дня було б несумісне з основною тональністю трагедії. Шекспір переносить дію на початок літа. Сцена майже завжди освітлена промінням жаркого південного сонця. Події розпочинаються вранці, пристрасті розпалюються опівдні, стихають уночі і відновлюються на світанні. Навіть освідчення Ромео і Джульєтти побудоване переважно на світлових метафорах. Звернення Шекспіра до італійської теми збігається, зрештою, з тенденцією, типовою для всієї західноєвропейської культури цього періоду. Для сучасників Шекспіра Італія поступово набуває характеру своєрідної ренесансної утопії. Італійські новели використовуються як міфи нового часу, італійський живопис стає взірцем мистецтва, лірика Петрарки вважається найдосконалішим зразком поезії. Тому, створюючи ренесансну легенду про кохання, Шекспір обирає саме історію двох закоханих з Верони. Саме тут могло розквітнути палке почуття Ромео і Джульєтти з його цілковитою довірою до людської природи, з його беззастережною пристрасністю. Це кохання спроможне змінювати людину, робити її досконалішою, мудрішою. Досить було Джульєтті покохати Ромео, щоб відразу зникли як позбавлені сенсу давні упередження. Наївна дівчинка початку п'єси перетворюється на героїню, що здатна віддати своє життя заради коханого. Ціле життя відокремлює меланхолійного Ромео, що мріє про Розаліну, від героя в кінці п'єси. З великою художньою переконливістю розкриває Шекспір високу поетичність почуттів Ромео і Джульєтти. "Головна принада її,- писав про п'єсу Іван Франко,- той час молодості і свіжості, те поетичне сяєво, яким обласкані всі фігури, та простота і сила чуття, яка надає тій індивідуальній і випадковими явищами обставленій любовній історії вищу силу і "правдивість тисяч любовних історій". Саме за законами легенди "тисяч любовних історій" існують герої трагедії. Це підкреслюється й прологом, що відразу переносить дію на певну відстань, розповідаючи історію коханців з Верони, як щось, що вже сталося. Епічна тональність підсилюється і другим виступом хору, який коментує події. Пристрасть героїв перевершує все: навіть уявлення доби, що створила цю легенду. Сила почуття Ромео і Джульєтти, які відкидають усі настанови брата Лоренцо про міру та гармонію, жахає ченця-гуманіста. Юні закохані долають на своєму шляху ворожнечу й насильство, деспотичну владу батьків, стару мораль. Перемагають вони навіть саму смерть, породжуючи своєю загибеллю відчуття захоплення й непомірності втрати. Висока поетичність трагедії Шекспіра зумовила інтерес до історії Ромео та Джульєтти у найрізноманітніших видах мистецтва. Низку музичних поем на цю тему створюють Гуно, Берліоз, Свендсен, Чайковський, Прокоф'єв. Вражає майстерністю виконання ролі Джульєтти Г. Улановою в балеті на музику Прокоф'єва. На зорі свого виникнення звертається до "Ромео і Джульєтти" мистецтво кіно. Перша екранізація трагедії датується 1911 р. Знімали п'єсу Шекспіра і такі режисери, як Р. Кастеллані (1954), Ф. Дзефіреллі (1968). Входить трагедія і в постійний репертуар драматичних театрів. На англійській сцені роль Ромео виконував актор Лоуренс Олів'е, в російському дожовтневому театрі Ромео грали Мочалов, Каратигін, Ленський, Джульєтту - Єрмолова. З 1938 р. "Ромео і Джульєтта" починає свою сценічну історію на Україні. В різні періоди трагедію поставили Дніпропетровський ТЮГ ім. Пушкіна (1938), Харківський ТЮГ ім. Горького та Миколаївський театр ім. ХХХ-річчя ВЛКСМ (1951). С. 312. Князь Веронський, Ескал - ім'я герцога походить від наймення герцога Бартоломео делла Скали, що, згідно з легендою початку XIV ст., правив у той час у Вероні. Ім'я Ескал зустрічається і в п'єсі Шекспіра "Міра за міру". Хор.- В англійському театрі хор інколи зберігається як наслідування античної традиції. Роль Хору і Пролога виконував один з провідних акторів трупи, одягнений у чорний плащ. В "Ромео і Джульєтті" Хор з'являється на сцені двічі. Можливо, що інші виступи Хору в трагедії не збереглись. С. 313. Ми вам покажемо за дві години...- Тривалість вистави у театрі часів Шекспіра 2-2,5 години без перерви. С. 314. ...бо ми ж таки не вуглярі.- Ремесло вуглярів, які випалювали деревне вугілля, вважалось найнижчим. С. 315. ...двоє слуг Монтеккі.- Слуги певного дворянського роду вирізнялись кольором свого одягу або особливими позначками на капелюхах. С. 317. Бунтівники ви! Вороги спокою! - Промову князя написано у стилі інвективи, жанру політичної лірики. Інвективи були дуже поширені ще за часів античності. Нового розвитку набувають у добу Відродження. С. 318. Аврориного ложа...- Аврора - в римській міфології богиня світанку. Образ Аврори, що відхиляє запону на сході, відкриваючи шлях сонцю, був дуже поширений у мистецтві Відродження. С. 319. З ненависті любов. О гнів кохання! - Визначення кохання шляхом поєднання протилежностей типове для любовної лірики доби Відродження. В той же час слова Ромео провіщають основний конфлікт трагедії. С. 324. Якщо блюзнірством погрішу таким, Вогнем хай сльози очі випікають.- Поєднання теми кохання з темою святості типове ще для куртуазної культури почуття. В трагедії цей мотив обігрується також під час розмови Ромео і Джульєтти на балу. С. 325. Мамка - ролі літніх жінок за часів Шекспіра виконували комедійні актори. Роль мамки виконував актор в амплуа блазня. Це ж їй, здається, повних чотирнадцять...- В ті часи дівчинка 14 років вважалась вже дівчиною на виданні. В новелі Банделло та в її обробці Пейнтером Джульєтті - 18 років, в поемі Брука - 16, у Шекспіра - лише 14. ...що маю їх лише чотири.. - певна непослідовність. Джульєтті 14 років, а. мамка була її годувальницею, тобто Ти лише за ЗО. У той же час беззубий рот мамки свідчить про її старість. Очевидно, це мало підсилювати комедійність ролі. С. 327. Читай в лиці Паріса, як у книзі...- Розгорнута метафора. Порівняння красеня Паріса з книгою пов'язане з дещо штучним характером цього персонажа. С. 328. Меркуціо.- В поемі Брука Меркуціо порівнюється з левом. Воднораз підкреслюється, що він мав "холодні, мов укриті снігом гори, руки", що має означати нездатність до палкого кохання. Не можу я скакати. Дай смолоскип! - В групі ряджених той, хто не вмів або не мав бажання танцювати, виконував обов'язки слуги, що несе смолоскип. С. 329. Жартуни веселі Хай топчуть каблуками очерет.- Англійська реалія. В тогочасній Англії підлоги покривали очеретом, що замінював килими. С. 330. Королева Меб - образ із кельтської міфології. З образом королеви Меб у народних повір'ях поєднували різні чудеса. Так, вона ніби допомагала народженню синів, підмінювала в колисках новонароджених тощо. У олдермена в персні.- Олдермен - міський старійшина. Перстень на великому пальці - атрибут його посади. Ніж черв'ячок отой, що часом лазить У дівчини лінивої по пальцях.- За народним повір'ям, у лінивих дівчат під нігтями ніби заводились черв'ячки. С. 333. Вона ж між них - голубка між галками! - Джульєтта, певно, з'являється в білому одязі. Колір у шекспірівському театрі мав символічне значення. Білий колір символізує невинність, щирість; вогняно-жовтий - зухвальство ("вогняний Тібальт"); зелений - юність та життєрадісність (Меркуціо) тощо. С. 335. Коли торкнувсь рукою недостойно...- розгорнута метафора. Ромео, мов прочанин, торкається святині - Джульєтти й цілує її. Цілування святої ікони повинно було звільнити прочанина від гріха. (Цілує її).- За часів Шекспіра поцілувати в товаристві незнайому даму з її згоди не вважалось порушенням етикету. С. 336. Бо ворога кохаю ніжно я! - В поемі Брука докладно зображено відчай Джульєтти, коли вона дізнається, що Ромео належить до роду Монтеккі. Шекспір підкреслює силу і раптовість кохання дівчини, яка майже зразу відмовляється від сумнівів, цілком віддаючись пристрасті. С. 338. ...й король Кофетуа В жебрачку раптом закохався! - Шекспір неодноразово звертається до народної балади про африканського короля Кофетуа, який ненавидів жінок, доки не зустрів молоду жебрачку Зенелофон. Ця балада згадувалася і в "Марних зусиллях кохання". С. 341-342. ...з любовних клятв Сміється сам Юпітер.- Так твердить Овідій в поемі "Мистецтво кохання". Юпітер сміється з клятв закоханих, які легко даються і ще легше забуваються. C. 344. Exo - в давньогрецькій міфології німфа, уособлення луни. З образом Ехо в світовому мистецтві пов'язано чимало сюжетів. С. 345. ...з-під огняних коліс Титана.- Мається на увазі давньогрецький міф про бога сонця Геліоса, сина титана Гіперіона. Геліоса зображували на вогняній колісниці з сонячним промінням над головою. Земля - природи мати і могила: В собі хоронить все, що породила.- В монолозі брата Лоренцо відтворено філософський погляд Відродження на природу як першоджерело круговороту вічного відновлення, що близький до пантеїзму. С. 347. Св. Франціск Ассізький.- Справжнє ім'я: Джованні Бернардоне (1181 або 1182-1226). Італійський релігійний діяч. Твір Франціска Ассізького на умбрійському діалекті "Кантика брата Сонця, або Похвала творінню" (1224) -гімн, який прославляє не лише бога, а й усі його творіння, був дуже поширений в епоху Відродження. Гармонійне бачення всесвіту, натхненне звеличення природи виявились спорідненими ренесансному пантеїзму. Чимало реплік брата Лоренцо відтворюють погляди Франціска Ассізького. С. 349. Паскудне сліпе хлопчисько - тобто Купідон. ...котячий князь Тіберт...- персонаж середньовічного тваринного епосу "Роман про Ренара". ...нищитель шовкових гудзиків.- Під час фехтування до кінчиків рапір прикріпляли ґудзики, обшиті шовком, щоб уникнути поранення. ...знавець перших і других приводів до дуелі.- Згідно з "каноном честі" тих часів світська людина мала право чекати "семи приводів" до дуелі, не вважаючись боягузом. ...так полюбляють нові манери, що їм уже незручно сидіти на старій лаві? - Натяк на комічний випадок, що стався в Лондоні. Серед англійських чепурунів модними вважались короткі, але дуже широкі французькі штани, і тому старовинні лави Палати Лордів виявились замалими під час чергового засідання. Франческо Петрарка (1304-1374)-видатний італійський гуманіст і поет. Найвидатніший твір Петрарки "Канцоньєре" ("Книга пісень") присвячений мадонні Лаурі. С. 351. Вітрило, вітрило!- Пишне вбрання мамки створює враження, що вона випливає на сцену як корабель. Моє віяло, П'єтро!..- Віяло в ті часи мало досить величний вигляд. Його робили на довгій ручці з слонової кістки, прикрашали багатобарвним пір'ям та золотими оздобами. П'єтро.- Роль П'єтро виконував перший комік трупи Вільям Кемп, відомий виконанням Фальстафа ("Генріх IV"). С. 352. ...а якщо й зайця, то хіба що з пісного пирога...- натяк на вік мамки, що викликає її обурення. С. 354. Розмарин - символ вірного кохання. С. 361. ...одне життя з ваших дев'ятьох.- Натяк на англійське прислів'я: "Кішка дев'ять разів живе". С. 365. Скоріш, вогнекопиті коні, мчіть...- Монолог Джульєття написано в жанрі епіталами (шлюбного гімну). С. 367. ...смертоносний погляд василіска.- За старовинними уявленнями василіск - чудовисько, що могло вбивати своїм поглядом. Сурми ж, страшна сурмо, загибель світу! - За біблійним міфом сурма архангела повинна провістити кінець світу та початок страшного суду. С. 370. Віддав він справу до страшного суду? - тобто виніс смертний вирок. С. 373. Хочеш вбить себе? Убить дружину, що живе тобою. На себе враз звалить тяжке прокляття? - Типове для епохи Відродження: чернець-гуманіст, відмовляючи Ромео від самогубства, спочатку нагадує йому про кохання Джульєтти і лише потім про церковну заборону самогубств. С. 377. З'являються Ромео і Джульетта у вікні.- У театрі цей епізод виконували на балконі (т. зв. "верхня сцена"). З нього Ромео потім спускається вниз. С. 378. ...помінявся він очима Із жабою.- У народній казці розповідалось про те, як жайворонок віддав жабі свої великі очі, а отримав її маленькі й тьмяні. Джульєтта воліла б, щоб вони обмінялись не очима, а голосами: тобто голос жайворонка провіщав би вечір замість ранку. Ні, ні, вже ранок! - Діалог Ромео і Джульєтти написано в стилі альби (ранкової пісні), жанру лірики трубадурів. С. 392. ...стогнання мандрагори...- За старовинним повір'ям, корінь мандрагори, що нагадує формою людину, жахливо стогне, коли його виривають із землі. Якщо людина почує цей стогін, вона збожеволіє. С. 397. "Ах, серце, ти повне печалі!.." - Рядок із вірша англійського поета й драматурга Рйарда Едвардса, який став популярною піснею. С. 400. В його халупі висить черепаха, І алігатор напханий, і шкури Потворних риб.- Традиційні прикраси старовинної аптеки. С. 405. Юначе добрий мій...- Звертанням "юначе" Ромео підкреслює свою зверхність над Парком. Право на це йому дали страждання, зазнавши яких, він відчув себе людиною бувалою, тоді як Парк залишився недосвідченим юнакрм. С. 411. Я коротко, бо дихання моє Коротше, аніж розповідь широка.- Останній монолог брата Лоренцо розповідає про вже відомі глядачеві події, тому цей епізод досить часто виключають з театральної вистави. Олена АЛЕКСЄЄНКО. (c) Aerius, 2004
Сини царя Нарзана	Корнило Устиянович	СИНИ ЦАРЯ НАРЗАНА У далекому царстві за сімома горами та сімома морями жив собі цар Нарзан. А цар той був дуже старий і ослаб на очі. Кличе він своїх трьох синів: Персня, Берла і Меча — та я каже: — Сини мої любі, сини мої дужі, витязі славні, занедужав я, сини мої, на очі, а чую, що десь там в світі серед темного моря є скляний острів, а на сьому острові смарагдовий замок з рубіновими заборолами та сапфіровим дахом. У сьому замку є водиця-живиця. Хто з вас її мені принесе, сей буде моїм наслідником. Ідіть, сини мої любі, а Бог вас нехай благословить. Йдуть царевичі, йдуть, аж вкінці зупинилися на розпутті. Шлях їх розділився на три стежки. Одна йшла на схід сонця, друга — на захід, а третя — прямо на полудень. Стали вони та й задумались. Потому промовляє словами найстарший брат до молодших братів: — Браття мої любі! Перед собою маємо три шляхи. Не всім нам йти одним, а потреба нам поділитися ними. Я піду вправо, другий — вліво, а останній піде прямо перед собою. Кожен з нас нехай устромить в бік своєї стежки кинджал з напоясником. Котрий же з нас верне, витягне кинджали, огляне їх. Як побачить чисті, то се знак, що браття в дорозі; як не знайде їх, то брати вернулись додому. Чий же кинджал запливе кров'ю — се знак, що брат є в небезпеці і тому треба йти його дорогою на поміч. Розпрощалися брати, і кожен пішов своєю дорогою. Наймолодший, Меч, пішов прямо на полудень. Його дорога йшла все лісом та лісом. Два тижні йшов він лісом, стріляв дичину, живився нею, а кожного вечора й ранку складав Богові жертву, молячи та просячи його за здоров'я очам свого батька. Третього тижня почув він страшний крик. Пішов за голосом і побачив ведмедя, що стояв над приголомшеним пустельником. Лапою здер шкіру з голови і хотів уже гризти його зубам.,. Прискочив Меч до нього і проколов ведмедя наскрізь своїм ратищем. Обернувся ведмідь до свого нового ворога, заричав з болю і повалився перед ногами Меча. Приступив Меч до кров'ю облитого пустельника, що лежав без пам'яті біля джерела, з котрого випливала чиста, холодна вода, почав змивати кров з нещасного, перев'язав його рани і заніс його до печери, де знайшов постелю з сухого листя. За якийсь час дав пустельник малесенький знак життя, відкрив свої очі, ніжно вдивився в царевича, перехрестив його і сказав: — Господи Боже, благослови царевича, сина Нарзана. Вирятував ти мене від смерті, поможу я тобі за се дістати водиці-живи-ці, по котру послав тебе батько. Йди тепер на схід сонця, скоро побачиш поляну, серед котрої пасеться білий кінь. Плесни в долоні, коник прибіжить і дасть на себе сісти, але тримайся добре, бо одним скоком стане він біля підніжжя скляної гори, а другим, ні разу не ковзнувшись, буде він на її верху і стане перед замком. Проти тебе вискочить зі страшним бреханням пес з чотирма головами. Ті зернята, що тобі даю, кинеш псові в очі — від них він засне, а ти зможеш увійти в замок. В ньому буде дванадцять покоїв. В десятому найдеш два дзбани з водою, переставиш їх місцями, бо знай, що в однім з них, що переставиш під праву стіну, є водиця-живиця, а у другому — мертвиця. Опісля вдариш тричі в дзвін, що стоятиме у вхідних дверях. На сей клич з'явиться змій, той страшний сторож водиці-живиці і зачарованої принцеси, що її знайдеш в дванадцятому покої. Як будеш вертатись, пам'ятай: не оглядайся. Царевич вклонився низько пустельникові, поцілував його руку, подякував та й відійшов. На поляні знайшов коника, звабив до себе, сів на нього, а той поніс його на замок. Царевич усе зробив, як радив пустельник, а вкінці вдарив тричі в дзвін, на звук якого відчинилися з громом з одинадцятого покою двері і з'явився страшний змій та й засичав: — Чого тут хочеш, Нарзанове щеня? — Водиці-живиці, — відповів сміливо Меч, — водиці для недужого батька. — Дістанеш тоді, — просичав змій, — коли мене побореш. От стань там біля тої посудини, біля правої стіни, а я стану при лівій — напиймося з тих дзбанів і борімся, — сказав так змій, та на своє лихо, бо не знав, що дзбани переставлені. Змучений дорогою царевич радо вхопив дзбан та й напився з нього. Вода оживила його. Він вхопив хутко свій лук і сміло випустив стрілу в груди змія, але стріла відскочила від грубої луски, якою було покрите його тіло. Змій зареготався та й каже: — Почекай-но, почекай, пив ти, нап'юся й я, то побачиш, що одною лапкою тебе уб'ю і роздавлю. Сказавши теє, напився із дзбана, але як же він зачудувався, коли замість того, щоб покріпити свої сили, відчув слабість в суставах і дрімоту. — Перехитрив ти мене, песику Нарзана, і намість тебе я тут здохну із-за твоєї зради, але не смійся і не веселись дуже, знай, що і тебе жде скора зрада і підла смерть. І простягся змій по помості й здох. Царевич, боячися все-таки зради, встромив йому меч у серце, відрубав голову, а сам пішов у дванадцятий покій. Відімкнувши зачинені двері, побачив там на лелійному ложі прекрасну дівицю. — Встань, — каже, — немає вже того, що тебе неволив. Але дівчина не відзивалася, а папуга з вікна крикнув: — Дурень, дурень. Поцілуй її, дурню! Меч зрозумів, поцілував її в чоло, а вона відкрила очі і зітхнула глибоко. — Ходи, ходи звідси, — промовив принц, — змій убитий, а водицю-живицю візьмемо з собою. Тоді дівчина сказала йому: — Візьми й мертвиці, вона нам придасться, а з сеї скрині —перел і золота, скільки понести можеш. Царевич так і учинив, і вони вийшли з замку, взявшись попідруки, й сіли на коня. Та щойно стали спускатись вниз, почало за ними гриміти, блискати, кидати камінням. Меч хотів уже обернутись, але дівчина закрила йому очі рукою і сказала: — І не думай, бо загинеш. І кінь піднявся в повітря, а за другим скоком став на розпутних стежках і сказав: — Злізай, царевичу. Далі з тобою не піду. А он твій кінь пасеться недалеко. Царевич пустив білого коня і пригадав собі заповіт братів. Вийняв ножі, а обидва були залиті кров'ю! Тоді свиснув він на свого коня і поїхав дорогою найстаршого брата. їде ж він, їде, аж зупинився перед воротами міста, доми котрого були покриті чорним киром*. — Що се таке? — спитав він перехожого. — Король вмирає, — відповів сей, — а там є дві шибениці. Король прийняв двох королевичів, що зайшли сюди, як своїх, а вони змовились короля струїти, царство його між себе поділити. Зрада вдалася, і їх мають повісити. Царевич скочив на лобне місце й побачив там багато людей, а під двома шибеницями своїх обох братів. І жаль йому стало братів дуже, тож крикнув до катів: — Не вішайте, даруйте мені отсих двох, а я вам виздоровлю короля. Тоді прискочив до нього народ і каже: — Се якийсь спільник. Нехай ті повиснуть, а він, коли не оздоровить короля, піде за ними. Тоді встромила дівчина руку в дзбанок з мертвицею і почала бризкати на людей. Де найменша крапля водиці впала, там люди від неї завмирали. Заснули й кати, а царевич розкував своїх братів і велів їм ждати його за воротами, а сам пішов до королівського замку. Дав умираючому королеві налитися водиці-живиці. — Ти хто такий? — спитав король, який відразу одужав. — Я син Нарзана. — То ти — брат отсих двох, що мене хотіли струїти? — Брат. Я їх випросив собі за те, що тебе оздоровлю. Сини царя Нарзана — Бери, — відповів король, — але й стережись, бо хто раз за ласку платив зрадою, той і вдруге се учинить. Вовка де стрінеш, то бий. Багато обдарований королем, зустрів Меч своїх братів за воротами і взяв їх на повіз, запряжений шістьма королівськими кіньми. Оповів братам свою пригоду, а вони присягались, що тільки злоба челяді короля і суддів зробили з них злочинців, а вони зовсім не важили на життя короля, бо струївся сам рибою, якої забагато наївся. Меч повірив їм, і в любій згоді їхали далі, аж зупинились у темному лісі біля корчми, де стали вони на ніч. Дівчина приготувала вечерю, а коли наймолодший брат оглядав коні і їх напував, вийшли Перстень і Берло надвір і почали пошепки радитись, що зробити, бо як брат привезе батькові водицю і тую принцесу, то стане наслідником престолу й почне над ними панувати. — Як же би то нам його позбутись? — Не журись, — сказав до Персня Берло. — Та він має во-дицю-мертвицю з собою. От її дамо напитись, то й вмре, а ми вернемось додому. За маєток і дівчину кинемо жереб. — Погано ти радиш! — сказав молодший брат, Перстень. — Я вже не хочу вбивати брата. Він нам лише добро діяв, але, як він засне, бризнем на нього мертвицею, щоб ще лучче заснув, винесемо в ліс та й кинемо в глибоке провалля, що тут недалеко. Згодився на те Берло, та зробили вони так, як нарадились. Холод і волога пробудили царевича Меча, і він побачив довкола лише глибоке провалля. Пригадав собі все і гірко заплакав. Згадав царевич, що колись врятував лиса, на котрого напав гірський орел. Лис той дав йому напам'ять пищик, щоб запищав у нього, коли буде у великій пригоді. Тепер Меч запищав тричі. Відразу вліз якоюсь дірою у його яму лис і каже: — Здоров був, царевичу, хапай мого хвоста, а я витягну тебе звідси. Царевич так і зробив, потому пішов до того міста, де царював його отець Нарзан. Він увійшов у те місто, але лице його так змінилось, що ніхто його не впізнав. Невпізнаний ввійшов у царський двір, зайшов до вівчарні і дався впізнати вівчареві, а той йому каже: — Мечу наш дорогий, царевичу, велике горе буде. Ото прийшли твої брати, привели з собою панну і принесли водицю-живицю і мертвицю. Кого хотять, того й виправляють на той світ, а твому отцеві повернули зір, і царство має бути поділене між них обох. На ті слова зняв царевич з правої руки перстень, що його дістав на замку скляної гори від принцеси, і каже: — Іди, дай сей перстень принцесі, що з моїми братами сюди приїхала, але не кажи ні слова, а вертай назад. Вівчар пішов, а царевич чекав його приходу. Аж тут відчинились двері і показалась Лелія, принцеса з замку скляної гори, і кинулась царевичу на шию. Коли царевич оповів їй свою пригоду, побігла вона до старого царя Нарзана і розповіла про зраду братів. Цар скликав всіх людей і запитав обох своїх синів: — Сини мої любі, ви мені дали світло очей моїх, а вам за те належиться заплата; межи вас розділю я царство своє, але скажіть менів що я маю вчинити з такими людьми, що свого брата, котрий вибавив їх від смерті, кинули у провалля на роздертя вовкам і ведмедям. — Для таких мало шибениці, — сказав Берло. — Таких колесувати, — сказав молодший, не знаючи, що він сам на себе видає осуд смерті. Цар тоді вернувся в покої, взяв за руки свого сина Меча, вивів перед весь народ. Тоді сказав наляканим двом старшим братам: — Не хочу вас колесувати, не хочу, щоб ви гинули на шибениці, але геть з-перед мого лиця, з мого царства: Меч і його жінка Лелія успадкують по мені моє царство. Весь народ одобрив справедливий осуд царя. Кир — сукно
Путівник по Галактиці	Адамс Дуглас	Розділ 1 Далеко від центральних магістралей, на західній околиці Галактики, у глушині є непримітне жовте світило. А за дев'яносто два мільйони з невеликим лишком миль від нього по геліоцентричній орбіті обертається нічим не показна блакитна планета. Вершини еволюції на ній сягнула біологічна форма, що походить від приматів. Яскравим свідченням примітивності цієї біоформи може бути хоча б той факт, що її представники й досі вважають найбільшим досягненням технічного прогресу електронні годинники. Єдине, що по-справжньому хвилює людство (саме так називали себе представники біоформи блакитної планети), так це проблема, як досягти загальвнутрішнього розладу. Артура непокоїло питання — з якої це причини люди завжди цікавляться, чому в нього такий занепокоєний вигляд. Артур працював на місцевій радіостанції й запевняв своїх друзів, що його робота набагато цікавіша, ніж вони можуть уявити. Та певно воно так і було: більшіть Артурових друзів працювали в рекламі. У ніч із середини на четвер пішов дощ, путівець розвезло. На ранок визирнуло яскраве сонце і його проміння востаннє осяяло оселю Дента. Місцева рада не попередила господаря будинку, що має намір розгорнути будівництво проїзду. У той самий четвер уранці Артур почувався мерзотно. Він прокинувся о восьмій, підвівся, мов сомнамбула, пройшовся по кімнаті. Відчинив вікно, побачив бульдозер, знайшов капці. Потім почовгав до ванної вмиватися. Паста. Щітка. Зуби. Дзеркало вирячилось на стелю. Він вирівняв його. У дзеркалі на мить майнув ще один бульдозер. Він знову його вирівняв. Тепер у дзеркалі з'явилася його щетина. Артур зголив її, змив мило, витерся. Пішов на кухню пошукати чогось смачного. Вода. Чайник. Холодильник. Молоко. Кава. Позіхання. Слово «бульдозер», що засіло в голові, спливло, на поверхню у пошуках асоціацій. Бульдозер за вікном мав таки значні розміри. «Жовтий», — майнуло в Артура при погляді на бульдозера, і він почвалав до спальні вдягатися. Спочатку зайшов до ванної кімнати, випив склянку холодної води, потім ще одну. Похмільний синдром? Чи напередодні пив? А напевно пив. Побіжно глянув на себе в дзеркало. «Жовтий», — подумав він і почвалав у спальню. Спинився й подумав. «Пивна! — згадав він. — Та я ж був у пивній!» Туманно пригадав, що сердився, гнівався через щось. І це щось було важливе. Принаймні для нього. Він говорив про це важливе якимось людям, говорив довго і переконливо, як йому здавалось. Пам'ятає, що люди дивились відчужено, скляними очима. Але ж це дійсно надзвичайно важливо. Здається, йшлося про новий проїзд, про який він щойно почув у пивній. Точно! Про це точилися суперечки мало не півроку. А все марно. Дивно. Артур випив іще води. «Усе владнається, — говорив він людям. — Кому потрібен цей паршивий проїзд. Вони не наважаться. Усе влаштується». До чого ж болить голова! У коридорі Артур зупинився перед дзеркалом. Показав йому язика. «Жовтий», — подумав він. Означення «жовтий» крутилося в мозку в пошуках асоціацій. Через п'ятнадцять секунд Артур лежав перед будинком. Точніше перед бульдозером, який поволі наближався до будинку. Містер Л. Просер був звичайною людиною. Іншими словами, він був двоногою вуглецевою біоформою, що походила від приматів. Містеру Л. Просеру було за сорок. Він був чоловік опасистий, не дуже стежив за своєю зовнішністю і працював у місцевій раді. Незвичним було лише те (але про це Л. Просер навіть не здогадувався), що сам він був прямий нащадок Чінгісхана по чоловічій лінії. Зовні риси монголоїдної раси не виявлялися — численні покоління добре-таки перемішали вихідний набір генів, і єдине, що лишилось у нього від великого предка, це велике черево і незбагненний потяг до головних уборів з натурального хутра. За інших часів Л. Просер мав би шанс стати великим воїном, а нині він був усього-на-всього нервовою, засмиканою людиною. Сьогодні додався новий привід для його знервованості та засмиканості — йому не вдавалося зробити те, що було його службовим обов'язком, а саме: знести будинок Артура Дента. А знести його треба було сьогодні. — Вставайте, містере Дент, — сказав він, — не робіть дурниць. Не будете ж ви, справді, лежати тут до скону віків. — Л. Просер спробував надати очам зловісного блиску, але йому це не вдалося. — Пропоную вам заклад, — Артур хлюпнув на нього грязюкою, — хто заржавіє першим: я чи ваш бульдозер. — Гадаю, що вам краще не чинити опір, — сказав містер Просер, крутячи на голові хутрову шапку. — Проїзд однаково буде збудований! — Цікаво, — Артур тягнув час, — кому потрібен ваш проїзд? — Себто як «кому потрібен», — містер Просер зібрався насваритися на нього пальцем, потім передумав і засунув руку в кишеню. — Нам необхідно будувати дороги. Проїзди — це такі пристосування, які допомагають одним людям дуже швидко переміщатися із пункту А в пункт Б, а іншим — із пункту Б в пункт А. Мешканці пункту В, який міститься між А і Б, можуть до нестями ламати голову над питанням, що такого особливого е в пункті А, коли туди прямує стільки бажаючих із Б, і чим це знаменитий Б, який притягує, мов магнітом, стількох мешканців пункту А. Як було б добре, думають мешканці пункту В, коли б люди раз і назавжди обрали собі місце проживання і не гасали по світу. Містер Просер хотів би опинитись у пункті Г. Цей пункт був розташований далеко від пунктів А, Б і В. Він би волів мати там затишний будиночок і прикрасив би його своєю колекцією бойових сокир. А свій час проводив би у пункті Д, тобто в найближчій до пункту Г пивній. Л. Просер навіть знав, де б він розмістив колекцію — над вхідними дверима. Його дружина скорше віддала б перевагу виткій троянді, але він наполягав на сокирах. Сокири він любив понад усе на світі. А нині посмішки бульдозеристів укидали його в жар. Містер Просер переніс центр ваги із лівої ноги на праву, та легше йому не стало. Упевненість у тому, що ця затія — марна справа, міцнішала з кожною хвилею. Головне за такої ситуації — не втратити почуття власної гідності. — Послухайте, Денте, — містер Просер перейшов у наступ, — у вас було доволі часу, щоб подати скаргу. — Доволі часу, — ревнув Артур. — Та я вперше почув про це учора; приперся якийсь роботяга, і коли я запитав його, чи не прийшов він вимити вікна, він сказав, що прийшов зносити будинок. Звичайно, він не одразу зізнався. Ні, спочатку він вимив кілька вікон і злупив із мене п'ятірку. — Але ж плани реконструкції було вивішено в нашій конторі дев'ять місяців тому. — Звичайно ж. Тільки-но я почув новину, як одразу пішов прямісінько туди. Мені здається, ви не дуже їх рекламували. Нікого про них не повідомили. — Вони висіли на стенді... — На стенді? Мені довелося перевернути догори дном вашу богадільню, перш ніж я знайшов їх на горищі... — Саме там у нас дошка оголошень. — ...з ліхтариком. — Мабуть, не стало електрики. — Цього разу світло зникло разом із східцями. — Яка різниця. Врешті-решт, ви ж знайшли план. — Так, — погодився Артур, — знайшов. Він був запнутий у розбитий унітаз, який у свою чергу був похований під купою мотлоху в найтемнішому закутку горища. Там на дверях табличка «Обережно, леопарди». У небі пропливла хмаринка. Вона кинула тінь на Артура Дента, що незворушно лежав у холодній грязюці. Вона кинула тінь на дім Артура Дента. — Вашу халупу важко розцінювати як пам'ятник архітектури, — насупився містер Просер. — Можете називати мій дім як завгодно. Від цього він не стане подобатися мені менше. — Ось бачите, проїзд вам сподобається ще більше. — О, замовкніть на милість, — мовив Артур Дент, — замовкніть і котіться звідси подалі. Та прихопіть із собою цей проклятущий проїзд. Ви дієте протизаконне і чудово це розумієте. Містер Просер роззявив рота, хапаючи повітря. В його уяві виникла незбагненна для його розуму, але приємна для його душі картина. Яскраве полум'я пожирало будинок Артура Дента, а сам він, лементуючи, тікав геть, поміж лопаток стирчали три списи. Останнім часом подібні видіння досить часто з'являлися містеру Просеру, що, однак, не дуже його тішило. От і зараз він так рознервувався, що, заїкаючись, не міг вимовити ані слова. — Послухайте, Денте.., — спромігся сказати він зрештою. — Що ще? — запитав Артур. — Як ви гадаєте, чи дуже постраждає цей бульдозер, якщо я візьму і проїдусь прямісінько по вас? — Думаю, що дуже, — відповів Артур. — Помиляєтесь, зовсім ні, аніскільки не постраждає, — гаркнув містер Просер і пішов геть, дивуючись, чому його мозок заполонили тисячі кіннотників. За дивним збігом обставин слова «зовсім ні» були б відповіддю на запитання: чи підозрював Артур, що його найближчий друг походить не від мавпи, що він виходець з однієї маленької планети неподалік зірки Бетельгейзе, а зовсім не з Гілдфорда, як сам запевняв. Артур Дент не мав щонайменшого уявлення про зірку Бетельгейзе. Його приятель прилетів на Землю майже п'ятнадцять років тому й майже одразу увійшов у місцевий світ. Усі ці роки він досить вдало прикидався безробітним актором. Його звали Форд Префект. Він сам обрав собі це ім'я, — на його думку таке, що найменше привертає увагу. Зовнішністю Форд Префект також не дуже вирізнявся. Руде, трохи кучеряве волосся він зачісував назад. Шкіра — тонка й прозора — так щільно обтягувала обличчя, що, здавалося, ось-ось трісне. У цьому обличчі, безсумнівно, було щось незвичайне, але ніхто не міг сказати, що саме. Можливо, застиглий погляд, що від нього у співрозмовника починали сльозитися очі. Можливо — надто широка посмішка, від якої здавалося, що він ладен вчепитися вам у горлянку. Нові приятелі вважали Форда екстравагантним, але не здатним когось образити, диваком і випивакою, одне слово, ексцентричною людиною. Форд полюбляв, наприклад, з'являтися непрошеним на університетську вечірку, напивався там і починав суперечку з астрофізиками, беручи їх на глузи. Закінчувалося це тим, що його виганяли втришия. Інколи він впадав у задуму і годинами стояв на місці, втупившись у зоряне небо. Якщо до нього звертались, він здригався від несподіванки, ніяковів, але тут-таки опановував себе і відповідав із удаваною легкістю: — Чекаю, чи не з'являться літаючі тарілки. Всі сміялись і запитували, які саме літаючі тарілки він сподівається вгледіти. — Зелені, — відповідав Форд Префект, зловісно посміхаючись, а тоді зривався з місця й біг до найближчого бару, де ставив випивку на всіх. Такі вечори закінчувались завжди однаково. Форд накачувався віскі, забивався у куток разом з якоюсь дівчиною й починав варнякати, що взагалі-то колір не має принципового значення. Після бару, плентаючись додому, він зупиняв чергових поліцейських, щоб спитати, чи не знають вони, де дорога на Бетельгейзе. Поліцейські дороги туди не знали, проте вони дуже добре знали Форда Префекта. — Сер, чи не час вам піти додому? — Саме про це я й мрію, — відповідав Форд. Для Форда справді не мав значення колір літаючих тарілок. Він за звичкою говорив «зелені», бо саме так фарбували транспортні кораблі на зірці Бетельгейзе. Форд Префект майже не сподівався побачити хоча б якесь приблудне літаюче блюдце. Сидіти сиднем цілих п'ятнадцять років на одному місці — важке випробування, особливо для тих, хто потрапив у таку глушину, як Земля. І все ж Форд чекав. Йому щастило не лише «голосувати» й подорожувати надурняк, а й оглядати визначні місця Всесвіту за якихось тридцять альтаїрських доларів на день. І усе через те, що він був прихильником дивовижної книжки «Путівник по Галактиці для космотуристів». Відомо, що людина може пристосуватись практично до усього. Не дивно тому, що на час обідньої перерви ролі присутніх біля будинку Артура Дента було чітко розподілено. Артур, як і досі, лежав у калюжі. Час від часу він бризкав грязюкою, час від часу вимагав викликати адвоката, рідну матір або ж принести почитати детектив. Містер Просер продовжував умовляти Артура. Він виголосив кілька промов на різні теми, а саме: про «Суспільне Благо», «Неухильний Технічний Прогрес», «Не Слід Озиратись Назад» та «Якось Вони Знесли і Мій Дім». Його просторікування перемежалися, залежно від настрою, лестощами або погрозами. Бульдозеристи зайняли позицію з добрим оглядом на пагорбі. Вони пили каву й обговорювали можливість пристосувати статут профспілки до даної ситуації з метою здобуття матеріальних благ. Земля повільно котилася по орбіті. Сонце висушувало калюжу, в якій лежав Артур. — Привіт, Артуре, — чиясь тінь затулила сонце. Артур звів очі і, мружачись, упізнав Форда Префекта, що схилився над ним. — Привіт, Форде! Як життя? — Чудово, — відповів Форд. — Слухай, ти зараз зайнятий? — Зайнятий? — перепитав Артур. — Ще й як! Я лежу, перепиняючи ті бульдозери, бо варто мені зрушити з цього місця, і будинку — гаплик. Взагалі... ні, нічим серйозним не зайнятий. Феномен сарказму повністю був невідомий на Бетельгейзе, тому Форд так і не навчився розпізнавати його. — Чудово, — сказав він, — а де тут можна поговорити один на один? — Що? — не збагнув Артур Дент. Форд не відповів. Він не розчув питання, бо в цю мить прискіпливо подивився на небо. Йому здалося... — Нам треба поговорити, — сказав він рішуче. — Будь ласка, — погодився Артур, — поговори. — І випити, — додав Форд. — Нам треба поговорити й випити. Чим швидше, тим краще. Пішли до пивної. Він ще раз очікуючи поглянув на небо. — Ти що, не розумієш? — Артур почав сердитися. — Цей чолов'яга, — він показав на Просера, — хоче знести мій дім. Форд подивився у вказаному напрямку. — Невже він не може зробити цього, коли тебе не буде? — Саме цього я й не бажаю. — А-а. — Форде, ти що? — вигукнув Артур. — Щось трапилось? — Ні, нічого. Слухай, Артур, я повинен сказати тобі дещо дуже важливе. Може, найважливіше в твоєму житті. Будь ласка, пішли в «Кобилу і грум». — Чому туди? — Тобі треба випити. Форд так подивився на Артура, що той, дивуючись собі, відчув, що поступається. Нічого дивного, якщо взяти до уваги, що Форд — відмінний гравець у одну давню алкогольну гру, якої він навчився у космопортах системи зірки Бети Оріона, що обслуговують мадранітові копальні. Ця гра дещо нагадує земну «індійську боротьбу». Вона полягає ось у чому. Обидва гравці сідають за стіл. Перед кожним виставляється по склянці. У центрі столу ставиться пляшка «Джанкс спіріт», напою, який обезсмертився завдяки стародавній пісні оріонських шахтарів: О, не наливай мені більше «Джанкс спіріт»! Бо ж коли ти наллєш «Джанкс спіріт», То голова закрутиться, язик заплететься, очі вибалушаться, і я помру. Тож наливай швидше келих старого «Джанкс спіріт». Кожен з учасників гри за командою зосереджується на пляшці, аби примусити її наповнити склянку суперника, яку він по тому повинен випити. Потім пляшку доливають. Гра триває. І так далі. Програвши перший раунд, ви, швидше за все, програєте й усю партію, бо одним із наслідків «Джанкс спіріт» є втрата телекінетичних здібностей. Коли учасники гри вип'ють обумовлену кількість пляшок, тому, хто програв, пропонується виконати бажання. Найчастіше — біологічно протиприроде. Форд Префект, як правило, намагався програти. форд знову уважно поглянув на Артура, для якого бажання потрапити до бару «Кобила і грум» почало втрачати привабливість. — Але що буде із моїм будинком? — запитав Артур жалібно. Форд подивився на містера Просера, і раптом його осяйнула ідея. — Це він хоче знести твій будинок? — Так, вони збираються прокласти... — А ти їм заважаєш? — Так... — Здається, ми зможемо домовитись. Перепрошую, — гукнув Форд. Містер Просер озирнувся. Він сперечався з бригадиром бульдозеристів, чи можна вважати Артура Дента божевільним і якщо так, то скільки їм слід доплатити за шкідливість. Те, що до Артура надійшла підмога, стривожило Просера. — Слухаю вас. Містер Дент погодився? — з надією запитав він. — Припустимо, що не погодився, — сказав Форд. — Розумію, — зітхнув містер Просер. — Припустимо також, що він сьогодні взагалі не погодиться. — Припустимо. Ну то й що? — А те, що вашим людям доведеться бити байдики цілий день. — Можливо, можливо... — Тож, якщо ви згодні, чи так уже важливо, буде Артур лежати тут цілий день, чи піде? — Не зрозумів. — Що ж тут незрозумілого? — здивувався Форд. — Якщо ви згодні простояти тут цілий день, то ви, мабуть, зможете обійтися і без містера Дента. — Мабуть, зможемо, — містер Просер замислився спантеличено. Йому здавалося, що один із них верзе нісенітницю. — От і добре, — зрадів Форд. — Будемо вважати, що домовились. Тоді ми, з вашого дозволу, відлучимося ненадовго до пивної. Як ви ставитесь до такої пропозиції? Пропозиція здалася містеру Просеру верхом безглуздя. — Цілком прийнятна пропозиція, — переконливо сказав він, розмірковуючи одночасно, кого це він намагається переконати. — А коли вам захочеться вихилити склянку-другу, - сказав Форд, — можете розраховувати на нас. — Дякую, хлопці, — містер Просер остаточно заплутався, — дуже люб'язно з вашого боку. Він спохмурнів, усміхнувся, по тому спробував сумістити обидві дії. Кінець кінцем він махнув рукою і став крутити на голові хутрову шапку. Лишалось сподіватися, що цей раунд зостався за ним. — Тоді, — продовжував Форд Префект, — вам доведеться підійти сюди й лягти... — Що, що? — спантеличено вигукнув містер Просер. — Вибачте, сер, — сказав Форд, — можливо я не досить точно висловився. Але ж комусь треба лежати на шляху бульдозерів, чи не так? Інакше їм ніщо не завадить знести будинок містера Дента. — Що, що? — знову вигукнув містер Просер. — Справа дуже проста, — пояснив Форд — Мій клієнт — містер Дент — погодився звільнити місце в калюжі лише за однієї умови, якщо ви підміните його. — Що ти верзеш? — озвався Артур. Форд штовхнув його носаком черевика. — Ви пропонуєте мені, — сказав Просер, силкуючись збагнути, що, власне, від нього хочуть, — підійти й лягти в калюжу... — Саме так. — Перед бульдозерами? — Еге ж. — Замість містера Дента? — Еге ж. — У грязюку? — Можна висловитись і таким чином. Тільки-но містер Просер збагнув, що саме він, а не хтось інший, є потерпілою стороною, гора впала йому з плечей. Від цього жорстокого світу марно було б чекати чогось іншого. — А ви тим часом збігаєте з містером Дентом до пивної? — зітхнув він. — Так, — підтвердив Форд. — Саме так, Містер Просер зробив кілька непевних кроків, тоді зупинився. — Швиденько? — уточнив він. — Туди й назад, — запевнив його Форд. — Устань, — звернувся він до Артура, — поступись чоловіку місцем. Артур слухняно підвівся. Він ще не вірив своїм очам. форд указав Просеру на калюжу, і той незграбно сів у неї. На його обличчі з'явився вираз глибокого смутку. Йому усе більше й більше здавалося, що життя — це просто жахливий сон. Щоправда, сон чужий. Цікаво, чий саме? Грязюка чвакнула, холодна вода просочилася в його штани, ринула в черевики. — Лишень не надумайте за час відсутності містера Дента здійснити свій брудний задум, — суворо попередив Форд. — Ну що ви, — відповів містер Просер, — адже ми уклали джентльменську угоду. Він побачив, що до нього простує представник профспілки бульдозеристів, простягнувся в калюжі на повен зріст і заплющив очі. Треба було підшукати докази, що він сам не є розумово неповноцінний. Втім, у цьому він був не зовсім певен. Мозок заповнився тупотінням копит тисяч коней, вигуками, димом пожеж. Це траплялось щоразу, коли він вважав себе приниженим і скривдженим. Пояснення такому феномену він не знаходив. Ми можемо припустити, що зовсім у іншому вимірі могутній хан, спостерігаючи за цією принизливою сценою, мабуть, ладен був луснути від люті, а тут містера Просера била лихоманка. Він відчував, як холодна рідина промочує одяг. Ну й день — спочатку прочуханка на роботі, потім цей похмурий Дент із приятелем, місце якому на шибениці, орди кочовиків" — усе змішалось докупи. Ну й день! Зруйнують дім чи ні — Форда Префекта це аніскільки не хвилювало. А от для Артура це було пекуче питання. — Можемо ми йому вірити? — запитав він. — Як на мене, то я б йому вірив до кінця світу, — запевнив його Форд. — А скільки часу до кінця світу? — поцікавився Артур. — Хвилин дванадцять у нас є, — серйозно відповів Форд. — Ходімо, нам треба випити. Розділ 2 Ось що в «Енциклопедії Галактики» написано з приводу алкоголю: «АЛКОГОЛЬ, — сказано там, — БЕЗКОЛЬОРОВА ЛЕГКА РІДИНА, ОТРИМУВАНА В РЕЗУЛЬТАТІ ФЕРМЕНТАЦІЇ ЦУКРУ. ВЖИВАЄТЬСЯ ДЛЯ СП'ЯНІННЯ ДЕЯКИМИ ВУГЛЕЦЕВИМИ БЮФОРМАМИ». У «Путівнику по Галактиці для космотуристів» також згадується про алкоголь. На думку його упорядників, найкращим із існуючих напоїв є пангалактичний полоскальний полиск. Ефект від дози пангалактичного полоскального полиску подібний до того, якби вас торохнули по черепу бруском золота, загорнутим у лимон. «Путівник» наводить необхідні відомості про те, на яких планетах пропонують найкращий пангалактичний полоскальний полиск, яка вартість порції і які найближчі добровільні організації беруть на себе клопоти по лікуванню споживача. «Путівник» наводить навіть рецепт для приготування коктейлю за домашніх умов: «УЗЯТИ ВМІСТ ОДНІЄЇ ПЛЯШКИ ВИТРИМАНОГО «ДЖАНКС СПІРІТ». ДОДАТИ ОДНУ ЧАСТИНУ ВОДИ ІЗ ОКЕАНУ ПЛАНЕТИ САНТРАГІНУСА (О, ЦІ САНТРАПНІЙСЬКІ ВОДИ! О, ЦІ САНТРАГІНІЙСЬКІ РИБИ!!!). КИНУТИ ТРИ КУБИКИ АРКТУРІАНСЬКОГО МЕГАДЖИНУ. ДОЧЕКАТИСЬ ПОВНОГО РОЗЧИНЕННЯ (МЕГАДЖИН ПОВИНЕН БУТИ ПРАВИЛЬНО ЗАМОРОЖЕНИЙ, ІНАКШЕ ВИВІТРЮЄТЬСЯ БЕНЗИН). ПРОПУСТИТИ ЧЕРЕЗ СУМІШ ЧОТИРИ ЛІТРИ МЕТАНУ З ФАЛІЇ — У ПАМ'ЯТЬ ПРО ЩАСЛИВЦІВ, ЯКІ СКОНАЛИ ВІД ЗАДОВОЛЕННЯ В БОЛОТАХ ФАЛІІ. ДОДАТИ (НА КІНЧИКУ СРІБНОЇ ЛОЖЕЧКИ) СУПЕРМЕНТОЛОВОГО ЕКСТРАКТУ, ЩО ПАХТИТЬ УСІМА ДУРМАНЯЧИМИ АРОМАТАМИ ТЕМНИХ ЗОН КВАЛАКТИНА — ТОНКИМИ, ВАБЛИВИМИ, ЗАГАДКОВИМИ. ЗАНУРИТИ ІКЛО АЛГОЛІАНСЬКОГО СОНЯЧНОГО ТИГРА. ЗВЕРНІТЬ УВАГУ НА СПАЛАХИ ВОГНЮ СОНЦЬ АЛГОЛІАНА, ЯКИМИ СУПРОВОДЖУЄТЬСЯ РОЗЧИНЕННЯ. ТРОХИ ЗАМФІОРУ. ОДНУ ОЛИВКУ. ПИЙТЕ... АЛЕ... ОБЕРЕЖНО...» «Путівник по Галактиці для космотуристів» за тиражем значно перевершив «Енциклопедію Галактики». — Шість кухлів гіркого, — сказав Форд Префект бармену «Кобили і грума». — Поспішіть, будь-ласка, бо наближається кінець світу. Бармен — поважна літня людина — не звик до подібного ставлення. Він обвів Форда Префекта прискіпливим поглядом з-за батареї пляшок. Форд втупився у вікно і втратив інтерес до всього на світі. Бармен запитливо позирнув на Артура. Той знизав плечима і теж промовчав. — Справді, сер? — бармен почав наповнювати склянки. — Чудова погода, чи не так? Ніякої відповіді. — А футбол ви сьогодні подивитесь? — спробував він ще раз. Форд відірвався від вікна і уважно оглянув бармена. — Не має сенсу, — сказав він зрештою, знову відвертаючись до вікна. — Невже, сер, ви втратили надію? — запитав бармен. — Ви думаєте, «Арсенал» не має шансів? — Я цього не сказав, — відповів Форд байдуже, — просто наближається кінець світу. — Так, звичайно, сер, я й забув, — сказав бармен, поглядаючи цього разу на Артура. — Для «Арсеналу» це був би вихід, га? форд поглянув на бармена з щирим подивом. — Далеко не найкращий. — Тримайте шість кухлів, — сказав бармен, важко зітхаючи. Артур ніяково усміхнувся, ніби вибачався за Форда, і ще раз знизав плечима. Тоді повернувся до залу й ніяково посміхнувся нечисельним відвідувачам. Але ніхто з них не дослухався до розмови, тому ніхто як слід не оцінив його вибачень. Їхній сусід за стойкою подивився на шість кухлів пива, миттю прикинув подумки свої шанси і заусміхався відданою п'яною усмішкою. — Іди до біса, — Форд розкусив наміри п'янички і скорчив таку міну, від якої б серце пішло у п'яти навіть у Алголіанського Сонячного Тигра. — Вип'ємо все самі. — Решту залиште собі, — Форд кинув на стойку п'ять фунтів. — Як, з п'ятірки? Дякую, сер. — У вас у запасі лише десять хвилин, щоб її витратити. Бармен вирішив на якийсь час зникнути. — Форде, — озвався Артур, — коли ти, нарешті, поясниш, що діється? — Пий, — сказав Форд. — Три кухлі твої. — Три кухлі? У обід? П'яничка всміхнувся й радісно закивав головою. — Час — умовність. Обідній час — тим паче, — зазначив Форд. — Глибока думка, — кивнув Артур, — може, надішлеш її в «Рідерс дайджест»? Там у них для таких висловлювань ціла сторінка. — Пий. — Усі три? — Так, пиво розслаблює м'язи. Тобі це скоро знадобиться. — Розслабити м'язи? — Саме це. Артур позирнув на пиво. — Що за життя? — пробурмотів він. — А може, світ завжди був трішки божевільним, тільки я цього не помічав? — Не бери дурного в голову, — сказав Форд, — я спробую тобі дещо пояснити. Скільки років ми знайомі? — Скільки років? — Артур замислився. — Ну, років із п'ять. Від сили — шість. А яке це зараз має значення? — Велике, — сказав Форд. — Що б ти сказав, якби дізнався, що насправді я народився не в Гілдфорді, а на одній планеті неподалік зірки Бетельгейзе. Артур розгублено знизав плечима. — Не знаю, — зізнався він, сьорбнувши пива. Форд зрозумів, що нічого не вдіє. Та й яке це зараз має значення? Якщо врахувати, що ось-ось настане кінець світу. — Пий, — сказав він. — Кінець світу на носі, — додав мимохідь. Артур укотре обдарував відвідувачів ніяковою усмішкою. На відповідь вони насупились. Якийсь чоловік навіть махнув йому рукою: мовляв, нічого усміхатися до чужих людей, краще займайся своїми справами. — Мабуть, в усьому винен четвер, — сказав собі Артур, похнюплено споглядаючи своє пиво. — По четвергах завжди зі мною щось діється. Розділ 3 Саме в той фатальний четвер щось нечутно неслося на величезній висоті над планетою. Цих «щось» було кілька дюжин. Кілька дюжин величезних плит жовтого кольору. Розмірами вони сягали середнього міського кварталу і летіли нечутно, як птахи. У електронних променях зірки під назвою Сонце вони перегрупувались у бойові порядки. Планета, що лежала далеко знизу, не знала ще про них нічого. Саме цього вони і прагли. Величезні жовті «щось» пролетіли непоміченими мис Канаверал, щасливо проминули Вумеру і Джодрелл Бенк. Вчені й військові проґавили те, до чого готувались протягом усіх цих років. Єдиним приладом, якому вдалося зареєструвати їхню появу, був маленький чорний футляр — інфрадельтахвильовий датчик. Прилад блимав у надрах шкіряної сумки, яку Форд Префект постійно носив з собою. Вміст сумки зацікавив будь- кого б, а у фізика повилазили б очі. Щоб не привертати зайвої уваги, він тримав зверху кілька обшарпаних сценаріїв. Він говорив усім, що їх дали йому для проби. Крім інфрадельтахвильового датчика і сценаріїв, у сумці лежав Електронний Палець — гладенька матова платівка з перемикачами і циферблатом. Іще там був прилад, що зовні нагадував електронний калькулятор із сотнею клавіш і табло площею чотири квадратні дюйми, де будь-якої миті можна вивести яку завгодно із мільйона «сторінок». Він видавався настільки складним, що творці його вважали за необхідне зробити на футлярі напис: «БЕЗ ПАНІКИ». Саме такий вигляд мала найвидатніша книжка, що будь-коли побачила світ у видавничому об'єднанні Малої Ведмедиці — «Путівник по Галактиці для космотуристів». Видавці вирішили надати своїй книжці такої незвичної форми (па субмезонних мікропроцесорах), піклуючись, перш за все, про своїх читачів. Бо ж якби її видали в традиційному вигляді, космотуристам довелося б тягати за собою кілька напхом напханих вагонів. У надрах сумки лежало кілька кулькових ручок, записник і рушник фірми «Маркс і Спенсер». Ось що написано в «Путівнику по Галактиці для космотуристів» з приводу рушників: «РУШНИК, — мовиться там, — ПРЕДМЕТ ПЕРШОЇ НЕОБХІДНОСТІ ДЛЯ КОСМОТУРИСТІВ. ЙОГО ПРАКТИЧНА ЦІННІСТЬ БЕЗМЕЖНА: У НЬОГО МОЖНА ЗАГОРНУТИСЯ ДЛЯ УТЕПЛЕННЯ У ВИПАДКУ ЗАТРИМКИ НА ХОЛОДНИХ МІСЦЯХ БЕТИ ДЖАГЛАНА, МОЖНА ПІДСТЕЛИТИ ПІД СЕБЕ НА ДИВОВИЖНИХ МАРМУРОВИХ ПЛЯЖАХ САНТРАГІНУСА VI, ВДИХАЮЧИ МОРСЬКЕ ПОВІТРЯ; ПІД НИМ МОЖНА СХОВАТИСЯ ВІД ЗГУБНОГО СВІТЛА ЧЕРВОНИХ ЗІРОК У ПУСТЕЛЯХ КАКРАФУНА. РУШНИК МОЖНА ПРИСТОСУВАТИ ЗАМІСТЬ ВІТРИЛА ПРИ СПЛАВІ ПО НЕКВАПЛИВІЙ РІЧЦІ МОЗ. МОКРИЙ, ВІН ПЕРЕТВОРЮЄТЬСЯ НА ГРІЗНУ ЗБРОЮ У РУКОПАШНОМУ ПОЄДИНКУ. НИМ МОЖНА ОБВ'ЯЗАТИ ГОЛОВУ ДЛЯ ЗАПОБІГАННЯ ОТРУЙНОМУ ПОДИХУ Й ВБИВЧОМУ ПОГЛЯДУ ТРААЛЬСЬКОЇ ХИЖОЇ БЛАТЕРНОІ БЛОЩИЦІ'. ВИКОРИСТОВУЙТЕ РУШНИК ДЛЯ ПРИВЕРТАННЯ УВАГИ В ЕКСТРЕМАЛЬНИХ СИТУАЦІЯХ. ЯКЩО ПІСЛЯ ВСЬОГО ЦЬОГО РУШНИК ЩЕ ЗБЕРЕЖЕ ЧИСТОТУ, НИМ МОЖНА ВИТЕРТИСЯ. РУШНИК — ПОТЕНЦІЙНИЙ НОСІЙ ПСИХОЛОГІЧНОЇ ЦІННОСТІ. ТАК, НАПРИКЛАД, ЯКЩО СТРЕГ2 ДІЗНАЄТЬСЯ, ЩО КОСМОТУРИСТ МАЄ ПРИ СОБІ РУШНИК, ВІН АВТОМАТИЧНО ПОДУМАЄ, ЩО ТОЙ ТАКОЖ МАЄ ЗУБНУ ЩІТКУ, ФЛАНЕЛЕВУ СЕРВЕТКУ ДЛЯ ОБЛИЧЧЯ, МИЛО І З ДЕСЯТОК БІСКВІТІВ, ФЛЯЖКУ, КОМПАС, КАРТУ, НИТКИ, ЗАСОБИ ВІД КОМАРІВ, ДОЩОВИК, СКАФАНДР і т. д. і т. п. БІЛЬШЕ ТОГО, В ЦЬОМУ ВИПАДКУ СТРЕГ ЛЮБ'ЯЗНО ЗАПРОПОНУЄ КОСМОТУРИСТУ БУДЬ-ЯКУ ІЗ ВИЩЕЗГАДАНИХ, А ТАКОЖ ДЮЖИНУ ІНШИХ НЕОБХІДНИХ РЕЧЕЙ, ЯКІ КОСМОТУРИСТ МІГ ЧИСТО ВИПАДКОВО «ЗАГУБИТИ». СТРЕГ ПОДУМАЄ, ЩО ТОЙ, ХТО ПІЗНАЄ ВСЕСВІТ УЗДОВЖ І УПОПЕРЕК, ПІДКОРЮЄ ЙОГО У БЕЗПЕРЕРВНІЙ БОРОТЬБІ ЗІ СТИХІЄЮ, ЯКА ЗРЕШТОЮ ПРИЗВОДИТЬ ДО ПЕРЕМОГИ РОЗУМУ, ПЕРЕБУДОВУЄ ЙОГО, І В ТОЙ ЖЕ ЧАС НОСИТЬ ІЗ СОБОЮ РУШНИК, — БЕЗСУМНІВНО, ЦЕ ТА ЛЮДИНА, З ЯКОЮ ВАРТО РАХУВАТИСЬ. У СЛЕНГУ КОСМОТУРИСТІВ Є НАВІТЬ ВИРАЗ. У ЯКОМУ ВІДБИЛОСЯ ЗНАЧЕННЯ РУШНИКА: «ГЕЙ, ТИ САСАЄШ ЦЬОГО ГУПІ ФОРДА ПРЕФЕКТА? ЦЕЙ ФРУД ЗНАЄ, ДЕ ЙОГО РУШНИК». Зручно вмостившись на рушнику в надрах Фордової сумки, інфрадельта-хвильовий датчик заблимав настирливіше. На висоті кількох миль над Землею, величезні жовті «щось» завершили розгортання бойових порядків. Черговий біля телескопа Джодрелл Бенк вирішив випити чашечку чаю. — Ти маєш із собою рушник? — раптом запитав Форд у Артура. Артур, змагаючися з третім кухлем, звів очі. — Що? А, ні, навіщо він мені потрібен? — він уже перестав дивуватися. — Допивай, — Форд роздратовано клацнув язиком. У цей час далекий глухий гуркіт перекрив усі шуми — перешіптування відвідувачів бару, рев музичного автомата і навіть безперервне гикання їхнього сусіда біля стойки, якому Форд все ж таки поставив віски. — Що це таке? — Артур підхопився на ноги, захлинаючись пивом. — Не хвилюйся, — відповів Форд, — це ще не вони. — Слава Богу, — сказав Артур. — Швидше за все, це лише зносять твій будинок, — додав Форд, допиваючи третій кухоль. — Що? — заволав Артур. Він вирвався з-під Фордового впливу і, безтямно озираючись, кинувся до вікна. — Боже, це ж вони. Руйнують дім! Чому я тут сиджу, Форде? — На даному етапі це вже не має значення, — запевнив його Форд, — дай їм порозважатися. — Порозважатися? — ревнув Артур. — Я їм порозважаюсь! — Він ще раз визирнув у вікно, щоб пересвідчитись, що вони мають на увазі одне й те ж саме. — Я їм покажу, як розважатися! — крикнув Артур вже на вулиці, погрозливо вимахуючи напівпорожнім кухлем. За час перебування в барі кількість його друзів аж ніяк не збільшилась. — Зупиніться, вандали! Грабіжники! — волав Артур, біжучи. — Зупиніться, огидні вестготи! Форду будь-що треба було наздогнати Артура. Перед тим, як кинутись навздогін, він попросив пакунок арахісу. — Будь ласка, сер, — бармен передав йому кульок, — двадцять вісім пенсів, будьте ласкаві. Форд був ласкавий. Він простягнув бармену п'ятифунтовий папірець і запропонував залишити решту. Бармен недовірливо подивився спочатку на гроші, потім — на Форда. Його охопила лихоманка; на мить він закляк. Ніхто на Землі досі не відчував чогось подібного. У хвилини найглибшого стресу будь-яка дієздатна біоформа породжує нечутний сигнал. Він тим сильніший, чим більша відстань від місця народження. Ця відстань на Землі не може перевищити 16 000 миль, що є недостатнім для розпізнання сигналу. Зараз Форд Префект перебував у глибочезному стресі, а місце його народження було віддалене від планети Земля на 600 світлових років. Бармен, що відчув сигнал Форда, захитався, вражений незбагненністю цієї відстані. І хоча в його мозку такі величини не вміщалися, він поглянув на Форда Префекта з неприхованою повагою. — Можливо, ви жартуєте, сер, — бармен притишив голос. У залі запала мертва тиша. — Ви дійсно вважаєте, що наближається кінець світу? — Так, — відповідь була лаконічною. — Сьогодні? Питання розвеселило Форда. — Так, — сказав він усміхаючись. — Хвилини через дві. Бармен залишив останні слова поза увагою. Відчуття, яке він щойно пережив, уже забулось. — Ми можемо чимось собі допомогти? — запитав він. — Нічим, — Форд запхнув пакунок до кишені. Раптом у залі хтось зареготав: та невже ми такі дурні, що можемо в це повірити! Сусід за стойкою був ущент п'яний. Його очі вирячились на Форда. — Мені здається, — забелькотів він, — що нам слід лягти на землю і накрити голову паперовим мішком або ще чимось. — Накрийте, якщо вам хочеться, — знизав плечима Форд. — Так нас учили в армії, — пояснив п'яничка. Його очі почали довгу подорож назад до недопитого віскі. — Це допоможе? — поцікавився бармен. — Ні, — відповів Форд і чемно посміхнувся. — Даруйте, — вибачився він, — мені вже час. Махнув на прощання рукою і вийшов. Хвилину в залі тривала тиша, потім знову пролунав регіт. Дівчина, яку привів із собою цей реготун, зненавиділа його від усієї душі. їй, здається, значно полегшало б, якби вона знала, що через хвилину з гаком її супутник перетвориться на хмарку водню, озону й одноокису вуглецю. Шкода, що коли настане ця благодатна мить, вона буде надто зайнята власним випаровуванням, щоб помітити це. Бармен прочистив горло. — Бар зачиняється. Приймаємо останні замовлення, — почув він свій голос ніби здалеку. Величезні жовті машини стишили хід і почали знижатися. Форд відчував їх наближення. Сказати правду, йому не хотілося, щоб стався цей катаклізм. Артур біг, мов очманілий, дорогою. Вся його увага зосередилася на бульдозерах, які загладжували уламки того, що нещодавно було його домівкою, і він не помічав нічого — ні раптового пронизливого вітру, ні холодного дощу, який линув неждано-негадано. — Варвари! — кричав він, біжучи. — Я скаржитимуся до суду! Ви ще відшкодуєте мені збитки. До останнього пенні! Вас усіх перевішають, утоплять, четвертують! Поб'ють батогами! Кинуть у окріп і варитимуть доти... доти, доки ви заблагаєте пощади. Форд біг за ним. Дуже, дуже швидко. Ще кілька секунд, і він наздогнав би Артура. — А потім я почну все спочатку! — волав Артур. — І коли усе скінчиться, зберу ваші рештки і на цій купі станцюю чечітку. Артур не помітив, що робітники покидали бульдозери й щосили чкурнули; він не помітив, що містер Просер кидає на небо злякані погляди. Там, у височині, величезні жовті «щось» продирались крізь товстий шар хмар. Неймовірно величезні жовті «щось». — А я все танцюватиму й танцюватиму, — не вгавав Артур, — доки натру мозолі або вигадаю щось цікавіше, а тоді... У цю мить Артур перечепився, перекинувся через голову й розпластався на холодній землі. Лише тепер він збагнув, що в світі щось коїться. — Що це там таке, біс його бери? — він тицьнув пальцем у небо. Хоч що там було, воно промчало, жовте й страшне, по небосхилу, розірвало його навпіл таким вибухом, від якого вуха вдавило глибоко в череп. За першим вибухом пролунав другий, і все повторилось знову, лише набагато голосніше. Словами не перекажеш, що робили люди на поверхні планети. Вони самі не усвідомлювали цього. Робити щось конкретне не мало щонайменшого сенсу — бігти, ховатися, сміятися, плакати. Вулиці міст набрякли людськими потоками, машини стикались одна з одною. Виття наростало, зносило все, як гігантська хвиля, що все поглинає на своєму шляху. Посеред хаосу лиш один чоловік стояв, заткнувши берушами вуха, й дивився на небо з глибоким сумом. Він один знав, що діється. Знав це з тієї миті, коли серед ночі його розбудив інфрадельтахвильовий датчик. Як довго він чекав цього! Але коли сигнал був розкодований, жах заполонив його серце. Із усієї множини розумних рас, які населяли Галактику й могли б принести планеті Земля прогрес і процвітання, він менш за все хотів, щоб це були вогони. Зрештою, кінець невизначеності. Він знає, що робити. Тільки-но корабель вогонів просвистів над головою, він розстібнув сумку. На долівку вивалились сценарій «Йосип і чарівний плащ» та рукопис «Нового Священного Письма». Більше вони йому не знадобляться. Він був готовий. Повністю, Він знав, де його рушник. На Землі запала тиша. І це було навіть гірше, ніж гуркіт. На якийсь час усе завмерло. Величезні кораблі зависли над найбільшими державами. Непорушно вони висіли в небі, здоровезні, важкі, як гори, наче виклик законам природи. Сам факт їхньої присутності викликав нервовий шок. Адже кораблі висіли у небі, заперечуючи тим самим встановлені норми й звичні закони. Цеглини не літають. Нарешті щось клацнуло, зашурхотіло, ніби вітерець серед листя. Це самовільно увімкнулись усі комплекси хай-фай, усі радіоточки, телевізори, касетники, радіотранслятори, репродуктори, автомобільні радіоприймачі. Кожна порожня консервна бляшанка, урна, вікно, пральна машина, кружка, кожен шматочок металу запрацював як резонатор. Перед тим, як перестати існувати, Земля перетворилася на єдину гігантську акустичну систему. Але не для трансляції концерту чи шоу, а для передачі короткого повідомлення. — ЛЮДИ ЗЕМЛІ, ПРОШУ ВАШОЇ УВАГИ, — пролунав голос. І найостанніші скептики заридали — настільки висока була якість квадрофонічного звуку з непомірне малим рівнем спотворення. — ГОВОРИТЬ ПРОСТЕТНИК ВОГОН ДЖЕЛТЦ — ЧЛЕН ГАЛАКТИЧНОГО КОМІТЕТУ ПЛАНУВАННЯ ТА РОЗВИТКУ, — вів далі голос. — ЯК ВАМ, БЕЗСУМНІВНО, ВІДОМО, ЗГІДНО З ПЛАНОМ РОЗВИТКУ ПЕРИФЕРІЙНИХ РАЙОНІВ ГАЛАКТИКИ, ЧЕРЕЗ ВАШУ СОНЯЧНУ .СИСТЕМУ НАМІЧЕНО БУДІВНИЦТВО ШВИДКІСНОЇ ГІПЕРКОСМІЧНОЇ МАГІСТРАЛІ. СПІВЧУВАЮ, АЛЕ ВАША ПЛАНЕТА СЕРЕД ІНШИХ ПІДЛЯГАЄ ЗНИЩЕННЮ. УВЕСЬ ПРОЦЕС ЗАБЕРЕ НЕ БІЛЬШЕ ДВОХ ЗЕМНИХ ХВИЛИН. ДЯКУЮ ЗА УВАГУ. Гучномовець вимкнувся. Паніка охопила землян. Хвилі жаху прокотилися натовпами. Зверху люди скидались на металеві стружки на аркуші паперу, під яким рухався магніт. Хотілося бігти, але куди? Здивовані вогони знову ввімкнули гучномовець. — НАМ НЕ ЗРОЗУМІЛЕ ВАШЕ СПАНТЕЛИЧЕНИЙ. УСІ КРЕСЛЕННЯ Й НАКАЗ ПРО ПОЧАТОК БУДІВНИЦТВА ВИСІЛИ У МІСЦЕВІЙ ПЛАНОВІЙ КОНТОРІ НА АЛЬФА ЦЕНТАВРІ ПРОТЯГОМ ОСТАННІХ П'ЯТДЕСЯТИ ЗЕМНИХ РОКІВ. ВИ МАЛИ ДОСИТЬ ЧАСУ ДЛЯ ПОДАННЯ АПЕЛЯЦІЇ. ЗАРАЗ ПІЗНО ПРОТЕСТУВАТИ Й ОБУРЮВАТИСЬ. Гучномовець вимкнувся. Його голос луною прокотився по всій Землі. Велетенські кораблі одночасно розвернулись у небі. Легко й невимушене, мов метелики. Розкрились люки — зяючі чорні прямокутники. Нарешті хтось прийшов до тями, настроїв радіопередавач на потрібну хвилю і відбив тремтячими руками звернення від імені планети до кораблів вогонів. Ніхто не дізнався, що саме було у зверненні, проте всі почули відповідь. Гучномовець увімкнувся ще раз. Роздратований голос мовив: — ВИ ХОЧЕТЕ СКАЗАТИ, ЩО НІКОЛИ НЕ БУЛИ НА АЛЬФА ЦЕНТАВРІ? БОЖЕ, ТА ЦЕ Ж ЛИШЕ ЗА ЧОТИРИ СВІТЛОВИХ РОКИ ВІД ВАС. ПЕРЕПРОШУЮ, АЛЕ ЯКЩО ВИ НЕ ВИЯВЛЯЄТЕ ЕЛЕМЕНТАРНОГО ІНТЕРЕСУ ДО СВОЇХ ВЛАСНИХ СПРАВ, ЦЕ ВАШЕ ОСОБИСТЕ ГОРЕ. ПРОМЕНЕВІ ПРИСТРОЇ — ДО БОЮ! Світло водоспадами полилось із люків. — НЕ РОЗУМІЮ, — долинув голос із невимкнутого гучномовця, — ЦЕ Ж ЦИВІЛІЗАЦІЯ АПАТИЧНИХ ІДІОТІВ. МЕНІ ЇХ ЗОВСІМ НЕ ЖАЛЬ. Запанувала жахлива тиша. Почувся жахливий гуркіт. Запанувала жахлива тиша. Будівельний флот вогонів зник у зоряній безодні. Розділ 4 Далеко від Землі, на протилежному боці спірального відгалуження Галактики, на відстані п'ятисот тисяч світлових років Зафод Бібльброкс — Президент Імперського Галактичного Уряду — мчав смарагдовими хвилями дамогранського океану. Дамогранське сонце вигравало на корпусі катера з потужним іонним дельта-двигуном. Дамогран спекотний, Дамогран далекий, Дамогран мало кому відомий. Дамогран — схованка «Золотого Серця». Катер мчав по хвилях. До кінця подорожі було ще досить далеко. Так уже незручно влаштований Дамогран — жменька розкиданих островів серед безмежного океану. Лише завдяки майже повній відсутності суші Дамогран і лишився малозаселеною планетою. Він був ідеальним місцем для здійснення глибоко засекреченого проекту Імперського Галактичного Уряду під кодовою назвою «Золоте Серце». Катер підстрибував на хвилях. Зафод Бібльброкс прямував із космопорту острова Пасхи (це чиста випадковість. «ПАСХА» — всегалактичною мовою означає «маленьке, плоске, світло-коричневе») на острів Франція (ще одна чиста випадковість), де завертався проект «Золоте Серце». Загалом же, роботі над «Золотим Серцем» передувала низка суцільних випадковостей. Але сьогоднішній день, день, коли мала відкритися завіса таємничості, день, коли «Золоте Серце» повинно, нарешті, постати перед очима враженої Галактики, не був випадковістю. Сьогоднішній день стане кульмінацією всього правління Зафода Бібльброкса. Лише заради одного цього дня він погодився зайняти президентське крісло. Його рішення схвилювали найширші верстви суспільства Галактичної Імперії. Зафода Бібльброкса в Президенти? Чи не Того Самого? У Президенти? Багато хто тоді побачив у його призначенні ще один доказ того, що цілому світові бракує розуму. Зафод усміхнувся і додав швидкості. Зафода Бібльброкса — цього авантюриста, плейбоя, колишнього хіпі (шахрая? дуже можливо!), самозакоханого маніяка, який до того ж часом ігнорує ленч. У Президенти? Але ніхто не втратив розум. В усякому разі, в прямому розумінні. Лише шість чоловік в усій Галактиці знали закони, за якими вона керується. Вони знали також і те, що коли Зафод Бібльброкс оголосив про бажання балотуватися у Президен-, ти', то це справа вирішена. Адже він був найбільш підхожим кандидатом. Одного ніхто не міг збагнути — навіщо Зафоду це потрібно. Він заклав крутий віраж, фонтан води монолітним смарагдом засяяв на сонці. Сьогодні його день. Сьогодні вони збагнуть, навіщо він затіяв цю комедію з виборами. Крім того, сьогодні йому виповнюється двісті років. Але це лише випадковість. Стрибаючи по хвилях Дамограна, він розмірковував, який сьогодні знаменний, вікопомний день. Він примусив себе розслабитися. Зафод опустив дві руки на спинку сидіння. Він керував третьою рукою, яку зовсім нещодавно відростив під правою для повного оволодіння мистецтвом лижного боксу. — Гей, — сказав він сам собі, — спокійніше, хлопче, спокійніше. Але напружені нерви дзвеніли, мов натягнута струна. Острів Франція за формою являв піщаний півмісяць завдовжки двадцять миль і п'ять у поперечнику. Здавалося, що він існує не сам по собі, а для того, щоб підкреслити глибокий вигин безкрайньої затоки. Це відчуття посилювалось ще й від того, що внутрішня прибережна смуга — це були майже суцільно круті скелі, які обривались у морі. До протилежного берега суша спускалася полого. На скелі розмістився комітет по зустрічі. Він об'єднував переважно інженерів і вчених, зайнятих на будівництві «Золотого Серця». Більшість складали гуманоїди, хоча то там, то тут траплялись нечисельні групи рептилоїдів-атомників. Крім того, у натовпі зустрічаючих були три зелені сильфідоподібні максі-метагалактисти, один восьминогий пгихоструктураліст і Гу-Лу-Ву. Усі присутні, за винятком Гу-Лу-Ву, одяглись у парадні костюми усіх кольорів веселки. Гу-Лу-Ву тимчасово помістили у першу- ліпшу призму, що стояла окремо неподалік. Піднесений, святковий настрій охопив присутніх. Незважаючи на втому, чекання людини з жовтогарячим шарфом на шиї3 хвилювало всіх. А роботу, слід зазначити, було виконано чималу. Вона підвела їх до тієї межі дій законів фізики, за якою нема вже нічого, й навіть трішечки далі; вона примусила реконструювати першооснову світу, переглянути, доповнити, змінити ймовірні та неймовірні механізми дії цих законів. І було їм байдуже, якою владою — реальною чи гіпотетичною — наділений у дійсності Президент. Лише шість осіб в усій Галактиці знали, що єдиною турботою Президента є не володіти владою, а відвертати від неї увагу інших. Зафод Бібльброкс блискуче впорався із поставленим завданням. Президентський катер описав широке півколо і увійшов у лагуну. Натовп разом охнув, засліплений сонцем і захоплений мистецтвом володіння кермом. Виблискуючи на сонці, катер ширяв над водою на подушці із іонізованих атомів. Крім того, він був обладнаний ще й крилами, які, для більшого ефекту, можна було занурити у воду. За кормою високо здіймався пінистий струмінь, який прорізував у воді глибоку траншею. Зафоду дуже подобався цей ефект. Президент — повний титул: Президент Імперського Галактичного Уряду. У титулі збережено термін «імперський», не зважаючи на чого явний анахронізм. Кілька останніх століть наслідний імператор був при смерті. В останню мить життя його тіло помістили у силове поле, що захищає від дії іззовні, тож у коматозному стані імператор мав зберігатися теоретично до безконечності. Давно померли усі його спадкоємці, тож. влада без зайвого політичного галасу перейшла до рук апарату імперських радників — обраного урядового органу. Очолює радників Президент, якого обирає асамблея. Насправді ж посада Президента — формальність, бо ніякої реальної влади Президент не має. Звичайно, посада ця виборна, але критерієм є відраза, яку б викликало в народу точно дозоване обурення. Президент — завжди суперечлива фігура, що має яскраву індивідуальність, яка викликає роздратування. Адже завдання його не уособлювати владу, а'іидаертати від неї увагу всіх тих, хто прагне її. Із цієї точки зору Зафод Бібльброкс ідеально відповідав посаді. Він вважався найкращим із президентів Галактики усіх часів і народів. Два з десяти років перебування на посаді він провів у в'язниці за шахрайство. Обмежене коло посвячених знало, що ні Президент, ні уряд не мають реальної влади, але лише шестеро із них знали, хто тримає її в руках. Усі інші були впевнені, що керуються комп'юте ром. Усі вони жорстоко помилялись. (Прим. авт.) Гу-Лу-Ву — надрозумна тінь ультрамаринового кольору. (Прим. авт.) Жовтогарячий шарф — традиційний урочистий одяг Президента Галактики. (Прим авт.) Він нісся з усією швидкістю прямісінько на стрімку скелю, але в останню мить рішуче повернув штурвал, катер описав крендель і зупинився, граціозно погойдуючись на хвилях. Через секунду Зафод стояв на палубі, махав рукою й усміхався більш ніж трьом мільярдам глядачів. Звичайно ж, на острові ніколи б не розмістились три мільярди чоловік. — тут і для тисячі місця не вистачило. Саме стільки народу дивилось церемонію відкриття «Золотого Серця» очима мініатюрної автотрьохвимірної камери, що зависла в повітрі неподалік. Спортивна звага Президента видавалась ще більш екстравагантною завдяки трьохвимірній зйомці. Зафод посміхнувся. Три мільярди і шість чоловік не могли собі навіть уявити, що стануть свідками його найекстравагантнішої витівки. Камера дала крупний план найпопулярнішої з двох його голів. Він помахав знову. В цілому Зафода без перебільшення можна було віднести до гуманоїдів. Не зважаючи на дві голови й три руки, він мав типову людську зовнішність: волосся, яке стирчало в усі боки, блакитні очі, що випромінювали магнетизм, вічно неголені підборіддя. Біля катера підстрибувала на хвилях і мінилась у сонячних променях прозора сфера, що мала футів двадцять у діаметрі. Всередині неї плавала напівкругла канапа, оббита яскраво-зеленою шкірою. Чим швидше оберталась сфера, тим нерухомішою здавалася канапа. Усе це теж було зроблено для більшого ефекту. Зафод перескочив у сферу й вмостився на канапі, закинувши ногу за ногу. Дві руки він опустив на бильця, третьою обтрусив коліна. Обидві його голови повернулись у різні боки, сяючи усмішками. Раптом море під сферою скипіло, вода завирувала й піднесла її вгору на потужних струменях. Сфера стала перекидатись і швидко підніматись угору. Запрацював двигун, і сфера відірвалась від струменю, який упав униз з стометрової висоти. А Зафод усміхався. Над верхівкою скелі сфера пришвартувалась до похилого трапа, скотилась у заглиблення і завмерла. Під бурхливі оплески Зафод Бібльброкс вийшов до народу. Жовтогарячий шарф вигравав на сонці. Прибув Президент Галактики. Почекавши, поки вщухнуть оплески, він підняв руку. — Привіт, — сказав він. Кібер-павук, урядовий кур'єр, непомітно підібрався збоку з новим примірником урядової промови. Сторінки з третьої до сьомої старого примірника гойдались на хвилях, Милях у п'яти від острова. Перші дві сторінки врятував дамогранський вінценосний орел. Він використав їх для будівництва гнізда нової форми. Гніздо із пап'є-маше було влаштоване таким чином, щоб повністю виключити випадкове випадання пташеняти. Дамогранський вінценосний орел не хотів ризикувати потомством. Зафод відштовхнув павука. Він не мав потреби в чужій промові. — Привіт, — сказав він знову. Тепер йому всміхалися всі. Або майже усі. Йому вдалося.роздивитись серед цього юрмища людей Тріліан — дівчину, яку він нещодавно вивіз із однієї маловідомої планети. Від неї важко було відвести погляд — стрункий гуманоїд зі смаглявою гладкою шкірою й довгим хвилястим волоссям, повними червоними устами, кирпата та Ще на додачу з бездонними карими очима. Червоний, ручного плетива легкий шарф і коротка шовкова сукня, що облягала стан, наводили на думку про ЇЇарабське походження. Але тут, звичайно, ніхто й не підозрював про існування якихось арабів.'Тим паче, що вони припинили своє існування, У кожного вистачає своїх турб'от, що їм до раси, котра б, навіть якби існувала, то на відстані п'ятисот тисяч світлових років від Дамограна. Тріліан не зараховувала себе до якоїсь 'певної національності. В усякому випадку, так вона сказала Зафоду. Вона супроводжувала його скрізь і говорила лише те, що думала. — Привіт, лялечко! — гукнув він їй. Тріліан знітилась і опустила долі очі. По тому — усміхнулась на відповідь. Але Зафод уже дивився в інший бік. — Привіт, — гукнув він юрмі непевного вигляду карликів із преси. Вони стояли зовсім близько й благали Бога, щоб Зафод перестав говорити «привіт» і перейшов до урочистої промови. Він зумисне посміхнувся їм особисто, бо добре знав, який сенсаційний матеріал з'явиться у них за кілька хвилин. Цієї миті камери переключились на інший об'єкт. Комусь із референтів, певно, набридло слухати одне й те саме. А може, він просто засмутився, що Президент знехтував такою блискуче складеною промовою. Як би там не було, цей «хтось» клацнув у кишені тумблером. Величезних розмірів біле яйце чітко вирізнялось на тлі блакитного неба. Раптом шкаралупа тріснула посередині й розпалася, повільно опустившись на майданчик. Присутні знали, що так воно й мало бути. І все ж подих захоплення прокотився натовпом. Під шкаралупою лежав 150-метровий, теж білий космічний корабель. Він був прекрасний, мов елегантний кед. У самій його середині, прихована від сторонніх очей, містилася непоказна золота скринька. У ній був схований найдосконаліший із усіх будь-коли створених у Галактиці пристроїв, через який цей корабель справедливо вважався унікальним. — Здуріти можна, — Зафод, не відриваючись, дивився на «Золоте Серце». До його характеристики мало що можна було додати. — Здуріти можна, — повторив Зафод, прекрасно знаючи, як це дратує пресу. Присутні, намилувавшись чудовим видовищем, повернулись у бік Президента. Він підморгнув Тріліан — вона єдина знала, що він хоче сказати, і вважала, що він безба¦жно хизується перед публікою. — Корабель пречудовий, — сказав він. — Справді пречудовий. Він настільки вражає, так захоплює, що я, мабуть, не втримаюсь і поцуплю його. От і вся президентська промова. Точнісінько до останнього слова. Глядачі розуміло розсміялися, журналісти полегшено заклацали своїми інфрадельтахвильовими передавачами. Президент усміхнувся. Його серце закалатало частіше, рука торкнулась у кишені мініатюрної паралізоматичної гранати. На більше його терпіння не вистачило. Він закинув голову, по-звірячому рикнув і, жбурнувши гранату в натовп, кинувся навпростець через море раптово застиглих усмішок. Розділ 5 Простетник Вогон Джелтц не вважався за красеня навіть серед вогонів. Над вузьким, як у свині, чолом здіймався великий куполовидний ніс. Його гумова шкіра брудно-зеленого кольору була дуже товста, що однаково важливо як для того,' щоб витримати тиск води на глибинах до тисячі футів, так і для занять політикою. Втім, це зовсім не означало, що він полюбляє плавати. Ні, щільний денний розклад не лишав часу для занять спортом. Зовні він майже не відрізнявся від перших вогонів, що мільярди років тому залишили одвічні болота Вогосфери. Важко дихаючи, вони вилізли на бере-.', підставивши під яскраві промені молодого Сонця свої потворні туші. І того далекого дня еволюція з відразою відвернулась від вогонів, викреслила їх із числа улюблених створінь. Більше вони не розвивались і за логікою речей мали вимерти. Факт, що вони все ж вижили, і цим викликали повагу до своєї впертості. Еволюція? — говорили вони собі, — кому вона потрібна? Те, що відмовилась зробити природа, невдовзі зробили вони самі — видалили хірургічним методом найпомітніші анатомічні надлишки. А тим часом природні сили планети Вогосфера посилено працювали над виправленням припущеної помилки. Але де поділися ті гарні смарагдові краби на довгих ногах? Вогони розбивали їх залізними довбнями, щоб дістатися до ніжного, соковитого м'яса. Куди зникли стрункі барвисті дерева, від одного погляду на які перехоплювало подих? Вогони спопелили їх на вогнищах, смажачи краб'яче м'ясо. А тендітні газелеподібні створіння з шовковою вовною і вологими очима! На них не можна було сідати верхи, бо їхні тендітні хребти відразу ламалися. А вогони, не зважаючи на це, сідали. Життя на Вогосфері зачаїлось до кращих часів. А саме до тієї миті, поки вогони відкрили принципи пересування в космічному просторі. По тому протягом наступних кількох вогонських років усі вогони повністю перебазувались у Туманність Мегабрандиса — політичний центр Галактики, де вони захопили ключові посади в Галактичному уряді і тепер, власне, стали кістяком його апарату. Вони робили відчайдушні спроби стати освіченими, набути пристойних манер і здобути громадську повагу, але за рівнем інтелекту мало чим відрізнялись від своїх предків. Щорічно вони вивозили з рідної планети двадцять сім тисяч смарагдових крабів і влаштовували грандіозну пиятику з цього приводу, трощачи панцирі крабів залізними довбнями. Простетник Вогон Джелтц — типовий представник своєї раси. Він, крім того, страшенний мерзотник, та ще й ненавидить космотуристів. У надрах флагманського корабля Простетника Вогона Джелтца у маленькій каюті спалахнув сірник. Його запалив не вогон, а істота, яка чудово знала, чого можна чекати від вогонів. Тож не дивно, що ця істота поводилася дуже сторожко. її звали Форд Префект'. Він роззирався навкруги, хоча при тремтливому полум'ї мало що можна було роздивитись — по стінах стрибали волохаті спотворені тіні. Принаймні поки що все було тихо. Форд подумки подякував дентразі. Дентразі — плем'я гурманів, що знаються на кухарстві, не вельми цивілізований, але приємний люд. Вогони нещодавно почали запрошувати їх куховарити на свої численні флотилії. Єдиною умовою принаймні було те, що дентразі не повинні стромляти носа не в свої справи. Дентразі з радістю погоджувались. Вони любили гроші вогонів — одну із найстабільніших валют і ненавиділи їх самих. Найбільша їхня розвага була — довести вогона до люті. Форд знав про це і завдяки цьому не перетворився на хмаринку водню, озону й одноокису вуглецю. Почувся стогін. Він запалив новий сірник і побачив на підлозі обриси людини, що ворушилася. Форд загасив сірника і намацав у кишені'те, що шукав. Розірвав целофан, труснув кульок. — З'їж арахісу, — сказав Форд Префект, стаючи навколішки. Артур Дент сіпнувся, застогнав і пробурмотів щось невиразне. — Приймай, — Форд тицьнув кульок. — Хто вперше проходить крізь трансформатор матерії — втрачає багато солі й білку. Пиво повинно було пом'якшити неприємні відчуття. — Ооххххх... — простогнав Артур. Він розплющив очі. — Темно. — Еге ж, — погодився Форд Префект, — темно. — Немає світла, — промимрив Артур Дент. — Темно. форд Префект ніяк не міг збагнути, чому люди мають звичку постійно констатувати очевидне. Наприклад, «сьогодні чудовий день!» або ж «як ти підріс», чи «люба, ти випала з восьмого поверху. Як ти себе почуваєш?» Щоб якось пояснити цю дивацьку поведінку, Форд навіть вигадав цілу теорію. Щоб голосовий апарат не заіржавів, люди повинні його тренувати. Але через кілька місяців глибоких роздумів і уважного спостереження довелось цю теорію відкинути, її місце посіла інша теорія, згідно якої виходило, що мозок включається в роботу лише паралельно з артикуляційним апаратом. Але й від неї довелось відмовитись. Загалом, люди йому подобались, хоча часом його охоплював відчай — вони так багато чого не знали! — Так, — підтвердив Форд, — світла справді нема. — Він простягнув Артурові ще кілька горішків. — Як самопочуття? — Ніби по мені промарширувала ціла рота. Форд замислився. Справжнє ім'я Форда Префекта можна вимовити, тільки послуговуючись однією з мов Бетельгейзе. Щоправда, усі носії цієї мови загинули в результаті Великої Катастрофи падіння Хрунга (03758-й рік за Всегалактичним літочисленням). Бетельгейзе VII розлетілась на друзки, разом із нею зникла стародавня цивілізація Праксібетеля. Живим залишився лише батько форда. Він так ніколи й не зміг путньо пояснити причину свого чудодійного врятування. Уся катастрофа оповита глибокою таємницею: ніхто так і не дізнався, що таке Хрунг і чому він упав саме на Бетельгейзе VII. Батько Форда, прагнучи розсіяти всезагальну недовіру, перебрався на Бетельгейзе V. Там він став для форда і за батька, і за дядька. У пам'ять про рідний народ він дав синові чи племінникові древнє праксибітельське ім'я. Форд так і не навчився вимовляти своє химерне ім'я, і батько врешті-решт помер від сорому. Ця страшна хвороба й досі існує у віддалених куточках Галактики. У школі Форда дражнили «Іксом», що на мові Бетельгейзе V дослівно означає: «Хлопчик, який не здатний до ладу пояснити, що таке Хрунг і чому він упав саме на Бетельгейзе VII». (Прим. пвт.) — Якщо я запитаю, де ми, з біса, опинилися, — сказав Артур слабким голосом, — я пожалкую про це? — Ми в безпечному місці, — відповів Форд і підвівся. — Слава Богу. — Зараз ми у комірчині одного із кораблів Будівельного Флоту вогонів. — Боже, — мовив Артур, — ніколи не думав, що в простого слова «безпека» такий широкий спектр значень. Форд запалив сірника: треба знайти вимикач. Кострубаті тіні знову застрибали по стінах. Артур підвівся, обмацуючи себе. Навколо виднілися якісь чудернацькі предмети, в носі крутило від якихось затхлих запахів, низьке рівне гудіння заважало зосередитись. — Як ми тут опинились? — запитав Артур, щулячись. — Нас погодились підкинути, — відповів Форд. — Гарне пояснення, нічого сказати, — обурився Артур. — Наче ми просто стопнули вантажівку, з якої висунулась зелена потвора з блюдцями замість очей і сказала: «Привіт, хлопці, залазьте до кузова. Я підкину вас до Базингстоку». — Все правильно, — мовив Форд, — якщо врахувати, що ми зупиняли вантажівку не рукою, а ось цим інфрахвильовим передавачем, а Базингсток у нашому випадку — околиця зірки Барнарда, що за шість світлових років від Землі. — А потвора з очима-блюдцями? — Вона й справді зелена. — Чудово, — сказав Артур. — Коли я зможу повернутись додому? — Ніколи, — Форд Префект знайшов вимикач. — Заплющ очі... Те, що вони потім побачили, вразило їх обох. — Боже милостивий, — прошепотів Артур, — невже ми всередині літаючої тарілки? Простетник Вогон Джелтц навалився тулубом зеленого кольору на консоль керування. Після знищення населених планет він нерідко почувався трохи роздратованим. Для заспокоєння совісті йому було просто необхідно на когось нагримати. Потрібен був привід. Він навіть кілька разів підстрибнув у капітанському кріслі, сподіваючись, що воно зламається і можна буде зігнати на ньому свою злість. Але крісло лише жалібно скрипіло. — Геть звідси, — закричав він на радиста, який нечутно виник на порозі. Радист зник. Він навіть зрадів, що не зможе виконати неприємну місію. Щойно він одержав офіційне повідомлення про запуск космічного корабля на імперському випробувальному полігоні планети Дамогран. Корабель було оснащено принципово новим типом двигуна, настільки принципово новим, що відпала будь-яка потреба в прокладанні суперкосмічних швидкісних магістралей. Відчинились другі двері. Капітан стримався, бо ці двері вели на камбуз, де дентразі готували смачну їжу. Перекусити ніколи не завадить. У одвірку з'явилась патлата потвора із сервіровочним столиком. Вона всміхалась з усією можливою щирістю. Простетник Вогон Джелтц зрадів. Із досвіду він знав: дентразі може бути задоволений лише тоді, коли на кораблі є щось, що може розлютити вогона. Тепер він матиме те, на чому зможе зігнати свою злість. — Форд і Артур роздивлялися навколо. — Що скажеш? — запитав Форд. — Жалюгідне видовище. Форд не без відрази розглядав захаращене найрізноманітнішим непотребом приміщення. Купи старих матраців, гори немитого посуду, невипрана білизна. — Що робити, це не круїзне судно, — зітхнув Форд. — Це комірчина дентразі. — Здається, раніше ти називав їх вогонами. — Так, — мовив Форд, — вогони тут усім заправляють. Дентразі у них за прислужників. Це вони впустили нас сюди. З чорного ходу, так би мовити. — Нічого не розумію, — сказав Артур. — Добре, поглянь-но сюди, — Форд присів на старі матраци і почав порпатися у сумці. Артур пхнув матрац ногою, тоді обережно присів на краєчок. Серце шалено тіпалося, хоча щонайменшого приводу для хвилювання не було: усі матраци, що виросли на болотах Зети Скворшелуза, перш ніж їх застосовувати за призначенням, умертвляють і сушать. Виживають лиш одиниці. Форд простягнув Артурові те, що шукав. — Що це? — запитав той. — «Путівник по Галактиці для космотуристів». Електронний довідник. Тут є всі відповіді на будь-які випадки. Артур покрутив його в руках. — Мені подобається футляр, — нарешті вимовив він. — БЕЗ ПАНІКИ. Перша за сьогоднішній день порада, що подає надію. — Я покажу тобі, як ним користуватися, — Форд вихопив довідник у Артура, який тримав путівник так, наче то був здохлий жайворон. — Дивись. Якщо натиснути цю клавішу — на екрані спалахує індекс. На маленькому екрані розміром 3Х4 дюйми застрибали цифри. — Візьмемо, наприклад, вогонів, — він натиснув кілька кнопок. — Будь ласка. На екрані спалахнули літери: «БУДІВЕЛЬНИЙ ФЛОТ ВОГОНІВ». Форд натиснув червону клавішу знизу. По екрану поповзли слова. Паралельно з друкованим текстом включився звуковідтворгоючий пристрій. Довідник промовив приємним голосом: «БУДІВЕЛЬНИЙ ФЛОТ ВОГОНІВ. ЯКЩО БАЖАЄТЕ, ЩОБ ВАС ПІДВІЗ ВОГОН, СКОРИСТАЙТЕСЬ НАШОЮ ПОРАДОЮ: НЕ ВАРТО Й ПРОБУВАТИ. ВОГОНИ — ОДНА ІЗ НАЙБІЛЬШ НЕКОМУНІКАБЕЛЬНИХ РАС ГАЛАКТИКИ — ЗЛІ, БЕЗДУШНІ, ДО ТОГО Ж ІЗ ЖАХЛИВОЮ ВДАЧЕЮ. БЮРОКРАТИ ДО КІНЧИКІВ ПАЛЬЦІВ, ВОНИ ДІЮТЬ НЕВІДСТУПНО ВІД ІНСТРУКЦІЙ. ВОНИ Й ПАЛЬЦЕМ НЕ ПОВОРУХНУТЬ БЕЗ ВІДПОВІДНОЇ ВКАЗІВКИ, НАВІТЬ ЯКЩО БУДЕ ПОТРІБНО РЯТУВАТИ РІДНУ БАБУСЮ ВІД ТРААЛЬСЬКОЇ ХИЖОЇ БЛАТЕРНОЇ БЛОЩИЦІ. ВКАЗІВКА МАЄ БУТИ НЕ МЕНШ НІЖ У ТРЬОХ ПРИМІРНИКАХ З РЕЗОЛЮЦІЯМИ ВИЩИХ ІНСТАНЦІЙ, ЗАТВЕРДЖЕНОЮ, ПЕРЕЗАТВЕРДЖЕНОЮ, ВІДМІНЕНОЮ, ПОНОВЛЕНОЮ, ОБГОВОРЕНОЮ НА ВСЕНАРОДНОМУ РЕФЕРЕНДУМІ, ПОТІМ ЩЕ РАЗ ВІДМІНЕНОЮ І, НАРЕШТІ, ЩЕ МАЄ ПРОЛЕЖАТИ МІСЯЦІВ ЗО ТРИ У М'ЯКОМУ ТОРФІ НА ГЛИБИНІ БЛИЗЬКО ДЕСЯТИ ФУТІВ. НАЙКРАЩИЙ СПОСІБ ДОМОГТИСЯ ВІД ВОГОНА ВОДИ — ВСТРОМИТИ ЙОМУ ПАЛЕЦЬ У ГОРЛЯНКУ, НАЙКРАЩИЙ СПОСІБ ПОДРАТУВАТИ-ЗГОДУВАТИ ЙОГО БАБЦЮ ТРААЛЬСЬКІЙ ХИЖІЙ БЛАТЕРНІЙ БЛОЩИЦІ. НІ ЗА ЯКИХ УМОВ НЕ ПОГОДЖУЙТЕСЬ, ЩОБ ВОГОН ПРОЧИТАВ ВАМ СВОЇ ВІРШІ». Артур поглянув на Форда. — Яка дивовижна книжка! І все ж, як нам пощастило потрапити на корабель? — Зараз це вже не актуально, — сказав Форд, закриваючи футляр. — Свого часу я збирав матеріали для Нового Виправленого і Доповненого Видання. А саме: хотів з'ясувати стосунки між вогонами і дентразі. Те, що мені вдалося з'ясувати, дозволяє нам сподіватись на краще. — А хто ці дентразі? — Артур скривився, наче у нього заболів зуб. — Чудові хлопці, — відповів Форд, — визнані кухарі й бармени, а на все інше їм начхати. Крім того, вони завжди допомагають космотуристам. Частково тому, що люблять товариство, частково — щоб насолити вогонам. От і усе, що належить знати бідному космотуристу, який прагне за жалюгідних тридцять альтаїрських доларів на День'отяядаїи'визначні місця Всесвіту. Артур почувався ні в сих ні в тих. — Здорово, — промимрив він і втупився в матраси. — На жаль, я затримався на Землі набагато довше, ніж збирався, — зазначив Форд. — Заїхав на тиждень, а вибрався лише через п'ятнадцять років. — Як ти дістався Землі? — Просто. Нав'язався у компанію до одного тізера. — Тізера? — Еге ж. — Тізери це такі багаті хлопці з великим почуттям гумору. Вони вештаються скрізь у пошуках планет, що й досі не вступили в Контакт, і збивають їх з пантелику. — Збивають з пантелику? — Артурові здалося, що Форд морочить йому голову. — Так, — сказав Форд, — збивають їх з пантелику. Знайдуть, наприклад, тихий, забутий Богом куточок, оберуть собі якогось дурника, у здоровий глузд якого ніхто не повірить. Приземляться біля нього, начеплять на голову ідіотські антени і ну бігати туди-сюди. І пікають: «біп- біп». Звісно, гумор не найвищого гатунку, але їм весело, — Форд заклав руки за голову й відкинувся на спину із виглядом людини, страшенно задоволеної собою. — Форде, вибач мені, — мовив Артур, — нехай тобі не видається безглузде запитання, але що я роблю на вашому святі життя? — Я врятував тебе, щоб розважатись разом. Землі ти більше не побачиш. — А що з нею? — її більше немає. — Немає? — перепитав спокійно Артур. — Так, немає. Вона розпалась на атоми. — Знаєш, — сказав Артур, — усе це дуже прикро. Форд замислено насупився, наче обмірковуючи ці слова. — Так, я тебе розумію. — Розумієш? — вигукнув Артур. — Розумієш! Форд схопився на ноги. — Дивись сюди, — просичав він, указуючи на книжку. — Ну то й що? — БЕЗ ПАНІКИ! — А я і не панікую. — Ні, панікуєш. — Добре, нехай так. Але що мені ще лишається робити? — Будемо мандрувати удвох і розважатися. У Галактиці безліч цікавих речей. А зараз заклади ось цю рибку у вухо. — Перепрошую? — перепитав Артур. Занадто ввічливо, як йому здалося. форд тримав у руках невеличкий слоїк — досить прозорий, щоб роздивитись жовту рибку. Вона рухала плавцями й роззявляла рота. Артур з-під лоба зиркнув на Форда. Як дорого він би заплатив за якусь просту й знайому річ! Йому було набагато легше, якби він побачив у цій комірчині, де лежала купами білизна дентразі, стоси скворшелузьких матраців і стояв хлопець із Бетельгейзе, який простягав жовту рибку, що її слід закласти у вухо, побачив би, ну, скажімо, пакунок кукурудзяних пластівців. Але пакунка не було, а заразом не було і почуття безпеки. Раптом, ніби з безвісти, на них упала потужна звукова хвиля. Артур роззявив злякано рота. Такий звук могла b видати людина, яка полоще горло і в той же час відбивається від зграї вовків. — Тихше! — зашикав на нього Форд. — Слухай! Це важливо. — Ва... важливо? — Капітан корабля робить оголошення. — Ти хочеш сказати, що це розмовляють вогони? — Слухай! — Але я не розумію по-вогонськи. — Це зайве. Заклади ось цю рибку у вухо. І Форд швидким рухом ляпнув Артура по вуху. Рибка проскочила всередину. Відчуття було з біса неприємне. Артур засіпався, почав длубати у вусі. Потім його очі полізли на лоба від здивування. Він відчув те, що буває, коли розглядаєш психологічні тести — з-за двох темних обрисів голів з'являється зображення білої свічки або коли раптом із різнокольорових плям і крапок складається шістка, що означає, що доведеться розщедритись на нові окуляри. Поступово булькотіння й харчання перетворилось на справжнісіньку англійську мову. Ось що почув Артур... Розділ 6 — БУЛЬК БУЛЬК ХММ БУЛЬК ХММ БУЛЬК БУЛЬК БУЛЬК ХММ БУЛЬК ХММ БУЛЬК БУЛЬК ХММ ХММ БУЛЬК ХММ ХММ ХММ БУЛЬК БУХ ЛЯП ГРРРРРУУХХРР ДЛЯ ВЕСЕЛОЩІВ У ІНШИХ. ПОВТОРЮЮ. ГОВОРИТЬ КОМАНДИР КОРАБЛЯ. ПРИПИНИТИ ВСІ РОБОТИ! УВАГА! ДЛЯ ПОЧАТКУ ХОЧУ ПОПЕРЕДИТИ, ЩО, ЗВАЖАЮЧИ НА ПРИЛАДИ, У НАС НА БОРТУ ПЕРЕХОВУЄТЬСЯ ДВІЙКО ЗАЙЦІВ. ПРИВІТ ВАМ, ХЛОПЦІ, ХОЧ ДЕ Б ВИ ПЕРЕХОВУВАЛИСЬ. АЛЕ ЗРОЗУМІЙТЕ МЕНЕ ПРАВИЛЬНО: НЕ ГАДАЙТЕ, ЩО МИ ВАМ РАДІ, Я ПРИЗНАЧЕНИЙ КОМАНДИРОМ ЦЬОГО КОРАБЛЯ ЗОВСІМ НЕ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ КАТАТИ УСІЛЯКИХ ГУЛЬТІПАК ЗАДАРМА. ПОШУКОВУ ПАРТІЮ ВИСЛАНО. ТІЛЬКИ-НО ВОНИ ВАС ЗНАЙДУТЬ, МИ ВИКИНЕМО ВАС ГЕТЬ. ЯКЩО ВАМ ПОЩАСТИТЬ, ТО ПЕРЕД СМЕРТЮ ВИ ПОЧУЄТЕ МОЇ ВІРШІ. ДРУГЕ. ЧЕРЕЗ КІЛЬКА ХВИЛИН МИ ЗДІЙСНИМО СТРИБОК У ГІПЕРПРОС-ТІР. ПО ПРИБУТТІ НА ЗІРКУ БАРНАРДА — ТРИДЕННА СТОЯНКА В ДОКУ ДЛЯ РЕМОНТНИХ РОБІТ. ПІД ЧАС СТОЯНКИ УСІМ ЛИШАТИСЯ НА РОБОЧИХ МІСЦЯХ. ПОВТОРЮЮ, УСІ УВІЛЬНЕННЯ ВІДМІНЯЮТЬСЯ. У МЕНЕ ПАСКУДНИЙ НАСТРІЙ І Я НЕ БАЧУ ПРИВОДУ ДЛЯ ВЕСЕЛОЩІВ У ІНШИХ. У МЕНЕ ВСЕ. Булькотіння стихло. Коли Артур прийшов до тями, то виявилося, що він лежить долі, скрутившися, та ще й затулив вуха руками. — Яка чарівна особа, — сказав Артур. — Якби я мав доньку, я б із задоволенням заборонив їй виходити заміж за такого... — Не варто забороняти, — відмовив Форд. — Вогони приваблюють жінок не більше, ніж автокатастрофа. Ні, не рухайся, — додав він, коли побачив, що що Артур хоче випростатися, — приготуйся до стрибка у гіперпростір. Відчуття такі ж неприємні, як коли ти нап'єшся. — Що ж тут неприємного? — Ти попросиш води. Артур помовчав, потім мовив: — Форде? — Га? — Що робить ця рибка у вусі? — Перекладає. Це — рибка- транслятор. Подивись у довіднику, якщо хочеш, — Форд простягнув Артурові «Путівник по Галактиці для космотуристів», а сам скрутився калачиком і приготувався до стрибка. Раптом світ перекинувся з ніг на голову. Артур відчув, що вивертається нутрощами назовні, від чого в очах потемніло. Комірчина сплющилась, закружляла, перетворилась у цятку. Нічого не існувало крім пупа, якого також не було. Корабель увійшов у гіперпростір. «РИБКА- ТРАНСЛЯТОР, — незворушно повідомляв «Путівник», — МАЛЕНЬКИЙ ОРГАНІЗМ ЖОВТОГО КОЛЬОРУ — МОЖЛИВО, НАЙУНІКАЛЬНІША ІСТОТА, ЩО ЖИВИТЬСЯ ЕНЕРГІЄЮ МИСЛЯЧИХ ФОРМ, ЯКА НАДХОДИТЬ ІЗЗОВНІ. ВОНА ПОГЛИНАЄ ДУМКОХВИЛІ УСІХ ЧАСТОТ, ЩО ВИПРОМІНЮЮТЬСЯ ІНШИМИ БІОФОРМАМИ. РИБКА-ТРАНСЛЯТОР УТВОРЮЄ В МОЗКУ НОСІЯ ТЕЛЕПАТИЧНУ МАТРИЦЮ, ЯКА ЗАМИКАЄ ДУМКОЧАСТОТИ НЕЙРОННИХСЇТОК СЛУХОВОГО АНАЛІЗАТОРА НА ЙОГО МОВНИЙ ЦЕНТР. ТАКИМ ЧИНОМ, ДУМКООБРАЗИ, КОЛИ ПРОХОДЯТЬ ЧЕРЕЗ СЛУХОВИЙ АНАЛІЗАТОР., ДЕК9ДУЮТЬСЯ В ЗРОЗУМІЛІ СИГНАЛИ ЗА ДОПОМОГОЮ ТЕЛЕПАТЙЧНОІМАТРВДІ. СТВОРЕНОЇ РИБКОЮ-ТРАНСЛЯТОРОМ. НА ПРАКТИЦІ НЕ ОЗНАЧ^, ЩО МАЮЧИ її У ВУСІ, ВИ ОДРАЗУ Ж ПОЧИНАЄТЕ РОЗУМІТИ БУДЬ-ЯКУ МОВУ, ЯКА ІСНУЄ У ГАЛАКТИЦІ. НЕЗБАГНЕННІСТЬ ВИПАДКУ, ЩО ПРИЗВІВ ДО ВИНИКНЕННЯ ЦІЄЇ НАДЗВИЧАЙНО КОРИСНОЇ ІСТОТИ, НАШТОВХНУЛА ДЕЯКИХ ФІЛОСОФІВ НА ДУМКУ ПРО ВИКОРИСТАННЯ ЦЬОГО ФАКТУ ЯК ВИРІШАЛЬНОГО АРГУМЕНТУ В СУПЕРЕЧЦІ ПРО ІСНУВАННЯ БОГА. АРГУМЕНТ ПОЛЯГАЄ ОСЬ У ЧОМУ: «Я ВІДМОВЛЯЮСЬ ДОВОДИТИ СВОЄ ІСНУВАННЯ, — СКАЗАВ БОГ, — БО ДОКАЗ ЗАПЕРЕЧУЄ ВІРУ, А БЕЗ ВІРИ — Я НІЩО». «АЛЕ Ж, — СКАЗАЛА ЛЮДИНА, — РИБКА- ТРАНСЛЯТОР НЕ МОГЛА ВИНИКНУТИ ВИПАДКОВО. ЯКЩО ЦЕ ТАК, ТО ТИ ІСНУЄШ, ЩО ОЗНАЧАЄ (З ТВОГО ВЛАСНОГО ЗАСНОВКУ), ЩО ТЕБЕ НЕМА. ЩО Й ТРЕБА БУЛО ДОВЕСТИ». «ОЙ ЛИХО, — СКАЗАВ БОГ, — ТАКОГО ПОВОРОТУ Я НЕ ПЕРЕДБАЧИВ». І МИТТЄВО ВИПАРУВАВСЯ ХМАРИНКОЮ ЛОГІКИ. «ЯК ПРОСТО!» — СКРИКНУЛА ЛЮДИНА І ВІДРАЗУ ДОВЕЛА, ЩО БІЛЕ — ЦЕ ЧОРНЕ. І НА ПЕРШОМУ Ж ПІШОХІДНОМУ ПЕРЕХОДІ ЇЇ ЗБИЛА МАШИНА. БІЛЬШІСТЬ ТЕОЛОГІВ ОДНОСТАЙНО СТВЕРДЖУЄ, ЩО НАВЕДЕНИЙ ТУТ ДОКАЗ — ПОВНА НІСЕНІТНИЦЯ. ЦЕ, ЩОПРАВДА, НЕ ЗАВАДИЛО УЛОНУ КОЛЛУФІДУ ДОБРЕ ЗАРОБИТИ НА КНИЖЦІ «ХТО СТОЇТЬ ЗА БОГОМ», У ЯКІЙ НАВЕДЕНИЙ АРГУМЕНТ ПОСІДАЄ ЧІЛЬНЕ МІСЦЕ. ЩО Ж ДО БІДОЛАШНОЇ РИБКИ-ТРАНСЛЯТОРА, ЯКА ТАК СМІЛИВО ПОДОЛАЛА ПЕРЕПОНИ НА ШЛЯХУ ДО ЗАГАЛЬНОГО ВЗАЄМОРОЗУМІННЯ, ТО ЗАЗНАЧИМО, ЩО ВОНА СТАЛА ПРИЧИНОЮ НАБАГАТО БІЛЬШОЇ КІЛЬКОСТІ ВІЙН ЗА ІСТОРІЮ ГАЛАКТИКИ, НІЖ БУДЬ-ХТО ІНШИЙ». Артур зітхнув. Не без жалю він відзначив, що стрибок у гіперпростір не доконав ного. Цієї миті він був на відстані шести світлових років від Землі. Якби вона існувала. Земля. Картина рідної планети болем відгукнулась у серці. Той факт, що Землі більше не існувало, видавався настільки блюзнірським, що просто не вкладався в голові. Він спробував уявити собі, що немає більше ні батьків, ні сестри. Жодної реакції. Він перебрав у пам'яті своїх знайомих. Ніякої реакції. Згадав зовсім незнайомого чолов'ягу, за яким стояв у черзі в універсамі. Всередині щось прокинулось, укололо. Універсаму більше нема. Немає більше продтоварів. Колони Нельсона немає! Пропала колона Нельсона, а усі ніби у рот води понабирали. Та й кому обурюватись? Тепер колона Нельсона існувала лише в його уяві, яка разом із тілом знаходилась у надрах цього смердючого корабля. Артура подолав приступ клаустрофобії. Англії більше немає. Нехай. Америки, подумав він, також немає. Жодної реакції. Для початку спробуємо оперувати меншими категоріями. Нью-Йорка немає. Ніякої реакції. Він інколи всерйоз і не гадав, що це місто існує насправді. Долара, подумав він, більше немає. Легке хвилювання. Немає фільмів Богарта, сказав він собі. Гострий біль. Закусочні «Мак-Дональд»? Немає більше макдональдських гамбургерів!!! Удар виявився настільки жорстоким, що свідомість Артура відключилася. Коли він прийшов до тями, то зрозумів, що кличе матусю. І враз він скочив на рівні ноги. — Форде! — Га? — Форд підвів голову. Він сидів у кутку й наспівував про себе. Що найбільше втомлює у космічних мандрах — так це проходження гіперпростору. — Ти говорив, що працював над новим виданням цієї книги. На Землі ти теж займався збиранням матеріалу? — Так. Мені вдалося дещо розширити стару статтю довідника. — Що там було про нас написано? — Будь ласка, — Форд простягнув «Путівник». Артур марно намагався вгамувати тремтіння в руках. Він набрав потрібний код. Екран спалахнув і почав висвітлювати інформацію. Артур закляк. — Але тут немає потрібної статті! — вигукнув він. ' — Дивись уважніше, — кинув Форд через плече. — Внизу сторінки, після ЗЕЛУМБІДІС — ЕКСЦЕНТРИЦИЦЬКОЇ ДІВИ З ЕРОТИКОНА VI. Артур прийняв до уваги пораду Форда. І... не повірив своїм очам. — Що таке? СУМИРНІ? І все? СУМИРНІ? Одне слово! — Слухай, — сказав Форд, знизуючи плечима, — у Галактиці 1000 мільярдів зірок, а кількість бітів у сто разів менша. Потім, про Землю більше знати й не потрібно. — О Боже! Форде, я сподіваюсь тобі вдалося доповнити статтю. — Так, мені вдалося умовити редактора. Він погодився на розширення статті. Звичайно, він дуже урізав мій матеріал, але й то — хвалити Бога. — І який же тепер вона має вигляд? — У ЦІЛОМУ СУМИРНІ, — відповів Форд, зашарівшись від задоволення. — У ЦІЛОМУ СУМИРНІ? — зойкнув Артур. — Що за галас? — Це я кричу, — вигукнув Артур. — Ні! Не ти, — прошепотів Форд. — Здається, ми вляпалися. За дверима почулися кроки. — Дентразі? — перейшов на шепіт Артур. — Ні, вони не носять взуття на залізних підборах. — Хто ж це? — Якщо пощастить, то вогони одразу викинуть нас за борт. — А якщо ні? — Якщо ні, — Форд спохмурнів, — і капітан не жартував, відносно того, що він прочитає нам свої вірші, то... Розділ 7 За якістю вогонська поезія посідає у Всесвіті третє місце з кінця. Друге місце стійко утримують ацготи Крії. Коли перший поет Крії — маестро Хрюканос Вітроутробний закінчив декламувати поему «Ода грудочці шпаклівки, яку одного прекрасного ранку я знайшов у себе під пахвою», четверо слухачів померли від внутрішнього крововиливу. Президент Середньогалактичного Комітету Красних Мистецтв вижив лише завдяки тому, що своєчасно встиг перегризти собі ор,ну з ніг. Хрюканос, як повідомлялось, був «розчарований» прохолодним прийомом. Він приготувався приголомшити публіку двадцятитомною епічною поемою «Мої улюблені банні бульки», але трапилось непередбачене. Збунтувався його власний шлунок. Пряма кишка, рятуючи життя й цивілізацію, зав'язалась вузлом на артеріях, що живлять мозок. Найбридкіші ж віршики з усіх, які будь-коли були написані, зникли разом із своїм творцем — Паулою Ненсі Мільстоун Дженнінгс (м. Грінбридж, графство Есекс, Англія) — при знищенні планети Земля. Простетник Вогон Джелтц повільно розтяг вуста у подобі посмішки. Він посміхався так ретельно зовсім не з бажання створити ефект. Просто забув послідовність м'язових зусиль. Він уже трохи розслабився після того, як нагримав на полонених для профілактики, і тепер почувався значно краще. Крім того, на нього очікувала маленька розвага. Полонених прив'язали до «поетичних крісел» — пристосувань для кращого сприйняття віршів. Вогони не мали особливих ілюзій щодо того, як сприймають їхню поезію інші. Спершу вони писали вірші з надією довести цивілізованому світові, що у них є підстави називатись культурною расою, але тепер їхня поетична діяльність мала на меті лиш одне: витворювати вірші, нестерпні для слухачів. По чолу Форда Префекта котилися великі краплини холодного поту. На скронях приліпилася електроди датчиків, приєднаних до купи електронного обладнання — підсилювачів фантазії, модуляторів уяви, алітеративних ви- прямдювачів і ,(,яцвставлюючих дамперів. Усе це призначалось для підсилення якісного сприйняття поезії. Жоден нюанс авторської думки не повинен обійти невдячного слухача;, ,^., Артура Дента проймала нервова трясця. Він і уявлення не мав про випробування, яке чекала на цього, але з досвіду знав, що події мають тенденцію розгортатися від поганого до гіршого. І вогон почав. Огидним пасажем. О мужеложка — лісова смердючка, — продекламував він. Форд забився в корчах. Ефект виявився гірший, ніж він сподівався. Твоє лайно лижу я і ковтаю, Як трупний мед Із мертвої бджоли. — Aaaaapppxxxxx, — викручувався Форд Префект. Він закинув голову, з рота падали клапті піни. Біль накочувався хвилями, потім відступав. На мить, коли до нього повернулась свідомість, він побачив, що поруч б'ється в корчах його друг. Він зціпив зуби. О, вирви швидше, заклинаю. Гноївки дух з моєї кишки, — провадив безжалісний вогон. — І нутросмороди мої докинь у фарш гидоти Та ще додай холерної блювоти. Його голос загримів у патетичному захваті: Спогань мене своїми бридотами, А я тебе почастую нечистотами. — Нннннннннннніііііііііііііііііі, — заволав Форд Префект, коли останні, підсилені електронікою, поетичні образи завершальної строфи заполонили його мозок. Тіло востаннє сіпнулось і обм'якло. Артур теж не подавав ознак життя. — А зараз, земляни, — завуркотів вогон (він не здогадувався, що з двох його полонених лише Артур народився на Землі, втім, йому було глибоко байдуже, звідки вони родом), — вибирайте — або жахлива смерть у безповітряному просторі, або ж.., — він помовчав, щоб нагнати побільше жаху, — або ж ви розповісте, як вам сподобались вірші. Він знову посміхнувся й відкинувся у кріслі, аби сповна насолодитися реакцією на свої слова. форд жадібно хапав ротом повітря. Він провів набряклим язиком по пересохлому піднебінню й застогнав. — Цілком пристойні вірші, — бадьоро промовив Артур. Стогін раптово увірвався. Вогон здивовано підняв брову так, що вона затулила йому ніс, і це зробило його трохи менш огидним. Такого повороту ніхто не чекав. — Справді? — пробелькотів приголомшений вогон. — Звичайно, — стверджував Артур, — окремі метафізичні образи, як на мене, дуже переконливі. Форд поступово почав виходити із ступору, і мозок його вже працював над новим варіантом. Трохи фантазії — і їм пощастить виплутатися навіть із цього безвихідного становища. — Продовжуйте... — вогон був улещений. — О, так... еее... досить незвичайний розмір, — продовжував Артур, — сміливо контрастує з... еее.., — він затявся. — ...контрастує з сюрреалізмом основної метафори, такої притаманної ...е.., — кинувся Форд на допомогу другові, але теж заплутався. — ...гуманізмові... — ...вогонізмові... — засичав Форд. — О, так, даруйте, вогонізмові чуйній душі поета, — Артур відчув новий сплеск натхнення, — який пронизує увесь вірш, то затіняючи, то наголошуючи нюанси, піднімає їх до висот фундаментальної дихотомії, — він досяг вершини фрази, — від чого у слухача виникає глибоке і живе сприйняття... сприйняття... е... — натхнення раптом полишило його. — ...того, чому присвячено вірш, — довершив Форд останній удар. — Добре спрацювали, старий, — прошепотів він убік. Вогон пильно подивився на полонених. На мить його ница, расистська душа відтанула. Але лише на мить. Ні, подумав він, рішення міняти пізно. — То ви хочете сказати, — мовив він голосом, подібним до рипіння нейлонової сорочки, яку кицька дере пазурями, — ви хочете сказати, що я пишу вірші лише тому, що в глибині свого безжалісного і ницього єства прагну любові? — Справді так, — Форд стримав нервовий усміх, — хіба не всі ми десь у глибині... е... Вогон підстрибнув. — Помиляєтесь, панове, — закричав він. — Я пишу вірші саме для того, щоб позбавити любові своє безжалісне і нице єство. А зараз я вас викину за борт. Варта! Відвести цих волоцюг до шлюзу № 3 і викинути геть. — Що? — не повірив своїм вухам Форд. Молодий вартовий з гору заввишки виник позаду і одним помахом руки вихопив їх із крісел. — Але ви не посмієте викинути нас у відкритий космос, — закричав Форд. — Ми пишемо книжку. — Опиратися марно! — гаркнув вартовий. Це була перша фраза, якої він навчився, коли вступив до лав сторожового корпусу вогонів. Капітан споглядав усе подальше з підкресленою байдужістю. Артур у відчаї озирався довкола, шукаючи підтримки. — Я не можу зараз помирати! — заволав він. — У мене болить голова. Не можу ж я з'явитися на небесах із головним болем. Я не матиму ніякого задоволення! Вартовий міцно тримав величезними ручищами полонених, що пручалися. Він поклав низький уклін капітанській спині і попрямував із рубки. Грюкнули сталеві двері. Капітан лишився сам. Він щось бубонів собі під ніс, вдоволено поплескуючи зошит із віршами. — Хм.. контрастує з сюрреалізмом основної метафори.., — на мить він замислився, тоді вуста його розплилися в зловісній усмішці. — Треба було з них ще познущатись перед смертю. Звуки відчайдушного опору двох гуманоїдів, затиснутих під гумовими вогонськими пахвами, відлунювали у сталевому коридорі. — Хай тобі біс! — простогнав скручений Артур. — Відпусти мене, звірюко! Вартовий незворушно прямував далі. — Не бійся, — прохрипів Форд, — я зараз щось придумаю, — але його тон не обнадіював. — Опиратися марно! — гаркнув про всяк випадок вартовий. — І помовч краще, — видушив із себе Форд. — Хіба можна продуктивно мислити, коли ти варнякаєш чорті-що? — Боже, — простогнав Артур, — хотів би я подивитись на тебе, якби сьогодні знищили твою планету. Я планував провести цей день зовсім інакше. Спочатку — почитати в ліжку, потім — розчесати собаку. Зараз лише чотири години, а мене вже хочуть викинути з НЛО, та ще за шість світлових років від решток Землі, — він захрипів, бо вогон. затис його сильніше. — Гаразд, гаразд, — заспокоював Форд, — без паніки! — Хто тут балакає про паніку? — обурився Артур. — Знаю, що ти скажеш — не треба нудити світом. Усе влаштується. Треба звикнути до обставин. — Замовкни, Артур, ти впадаєш у істерику! — Форд спробував зосередитись, але цієї миті вогон гаркнув знову: — Чинити опір марно! — І ти теж замовкни! — відрізав Форд. — Чинити опір марно! — Слухай, друже, спочинь, — сказав Форд. Він вигнувся, щоб зазирнути в очі своєму катові. У голові йому сяйнула думка. — Ти маєш від цього задоволення? — запитав він раптом. Вогон закляк на місці з ідіотським виразом на обличчі. — Задоволення? — прогудів він. — У якому розумінні? — У тому розумінні, — пояснив Форд, — чи тобі це подобається? Горлати, марширувати, викидати людей з кораблів... Вогон утупився у низьку сталеву стелю, волохаті брови його майже повністю зійшлися, відбиваючи напружену роботу мозку. Він роззявив рота. — Живеться мені' непогано, — вимовив він зрештою. — Та вже ж, — погодився Форд. — Форде, що ти замислив? — запитав пошепки Артур. — Нічого, просто проводжу соціологічне дослідження, — відказав той. — Тож живеться тобі непогано. Далі? — поновив він перервану розмову. Вогон подивився на нього згори униз. Думки неквапно текли по його нечисленних звивинах. — Так, — повторив він. — Але часом буває, я почуваюсь паскудно. Хоча... — він замислився, і як наслідок знову почав вивчати стелю, — хоча горлати мені подобається. — Він наповнив повітрям легені й гаркнув: — Чинити опір мар... — Ну, звичайно, це ми вже чули, — поспішив зупинити його Форд. — Гарно ж це у тебе виходить! Але якщо частіше тобі паскудно, — Форд говорив навмисне повільно — щоб усі слова досягли мети, — заради чого ти так чиниш? Заради дівчини? Заради служби? Заради чоловічого самоствердження? Чи, може, ти вважаєш, що нудотній щоденній рутині немає кращої альтернативи? Артур переводив погляд з одного обличчя на інше. Він нічого не розумів. — Е.., — .промимрив вартовий, — е... е... не знаю. Я думаю... мені здається... я просто виконую накази. Моя тітка завжди казала, что військова служба — прекрасне заняття для молодого вогона. Дають уніформу, портупею, бластер... і думати ні про що не треба... — От бачиш, Артуре, — сказав Форд із виглядом людини, що нарешті знайшла правильну відповідь, — а ти вважаєш, що в тебе одного є проблеми. Артур подумав, що правильніше було б сказати, що в нього були проблеми. Якщо відкинути проблеми, пов'язані із зруйнуванням Землі, і те, що зараз вогон майже задушив його, у нього не було ніяких проблем. А коли його й зовсім викинуть у космос... — Спробуй стати на його місце, — не вгавав Форд. — На місце нашого бідолашного друга, життя якого цілком складається із марширування й викидання людей з кораблів... — І горлання, — додав вартовий. — Звичайно. І горлання, — погодився Форд. Він приязно поплескав по товстезній руці, що стискала його шию. — ...А він навіть не розуміє, заради чого усе це! Артур погодився, що це досить-таки прикро. Погодився кивком голови, бо говорити не мав сили, — Ну, коли ви мені співчуваєте, я гадаю... — Молодець, — підбадьорив його Форд. — Але ж, — загудів він знову, — що ви пропонуєте? — Усе дуже просто! — Форд говорив бадьоро, але повільно. — Слід лише не робити те, що не приносить тобі насолоди. Піди і скажи їм, — вів він далі, — що не будеш виконувати більше ідіотські накази, — він не встиг розвинути свою думку, бо напружена розумова робота вимагала від вогона м'язових зусиль, — Ууууууууууууммммммммнннннннн, — промимрив вартовий, — мені не до душі подібні розмови. Форд зрозумів, що рятівний круг вислизає у нього з рук. — Послухай, друже, дай час, — заторохтів він, — це лише початок. Ми ще багато чого можемо тобі розповісти. Вартовий знову стиснув їх своїми ручиськами і, згадавши про наказ доставити полонених у шлюзову камеру, попрямував туди. Форд явно допік його до живого. — Якщо вам байдуже, — сказав він, — то я спочатку виконаю наказ, а тоді повернусь до себе і погорлаю досхочу. Форду Префекту зовсім було не байдуже. — Зажди, послухай, — заговорив він швидше. І не так бадьоро. — Ооооооооооххххххххх, — сказав Артур, не маючи нічого конкретного на меті. — Та постривай, — не вгавав Форд, — адже на світі так багато цікавого. Музика і живопис, наприклад. Хрррр! — Чинити опір марно! — гаркнув вартовий. Тоді додав: — Знаєте, якщо все піде гладко, то мене, чого доброго, ще призначать старшим офіцером-горланом. А вакансій і на посаду офіцерів-негорланів не так багато. Краще я буду мовчати. Вони підійшли до шлюзу — масивного круглого люка. Вартовий почаклував над замком, і люк відсунувсь убік. — Дякую за пораду, — сказав вогон. — Бувайте! — І він проштовхнув Форда і Артура через люк у маленьку камеру. Артур, важко дихаючи, упав на сталеву підлогу, Форд кинувся до люка й підставив плече під кришку, що зачинялася. — Але ж послухай, — закричав він вартовому, — існує величезна кількість речей, про які ти не маєш щонайменшої уяви... Що ти скажеш на.., — він відчайдушно копирсався у пам'яті, шукаючи якийсь переконливий приклад. На думку спала мелодія, яку він чув лише в обробці, — П'яту симфонію Бетховена. — Та-та-та-там, — проспівав він. — Невже в тобі нічого не зворухнулось? — Нічого, — відповів вартовий, — анічогісінько. Але я проспіваю це своїй тітці. Він, може, і сказав ще щось, але слова його загубились назавжди. Цієї миті кришка щільно причинилась, раптово зникли усі зовнішні звуки, крім віддаленого гуркоту двигунів. Форд роззирався довкола, переводячи подих. — У хлопця великі задатки, — він притулився до холодної стіни шлюзу, — так я й думав. Артур лежав там, де впав, не підводячи голови. Чулося лише його важке дихання. — Тепер нам гаплик, так? — Так, — луною озвався Форд, — гаплик. — Ти так нічого й не придумав? Ти казав, що збираєшся щось вчинити? У тебе є план? — О, так, у мене є план, — зітхнув Форд. Артур очікуюче поглянув на нього. — Але, на жаль, щоб його здійснити, нам треба було залишитися з того боку цього чортового люка, — він пхнув кришку ногою. — Це був гарний план? — Чудовий. — Розкажи. — Я не встиг продумати деякі дрібниці. Надто мало часу. — Ну, ...а що ж далі? — запитав Артур. — Далі? Через кілька секунд ця штука попереду відчиниться, і нас виштовхнуть прямісінько у відкритий космос. Боюсь, що нам не лишиться нічого іншого, як померти від задухи. Щоправда, коли глибоко вдихнути, то можна протриматись зайвих тридцять секунд.., — сказав Форд. Він заклав руки за спину, закинув голову й почав наспівувати стародавній бойовий бетельгейзький гімн. Раптом Форд здався Артурові зовсім чужим. — Отож, — підсумував Артур, — скоро ми помремо. — Так, — кивнув Форд, — якщо тільки... Ні! Стривай! — і він кинувся до протилежної стіни, до чогось, що була поза увагою Артура. — Що це за перемикач? — заволав він. ' — Що! Де? — вигукнув Артур, озираючись довкола. — Ні, нічого. Я пожартував, — сказав Форд. — Звичайно, ми помремо. Він притулився до стіни і продовжував наспівувати з того самого місця, на якому зупинився. — Знаєш, — сказав Артур, — за подібних обставин, коли я зачинений у шлюзовому відсіці вогонського корабля разом з товаришем з Бетельгейзе і через кілька секунд на мене чекає жахлива смерть у відкритому космосі, то я починаю жалкувати, що в дитинстві не зважав на мамині поради. — А що ж вона тобі говорила? — Не знаю. Я ж не слухав. — А! — зітхнув Форд і заспівав гімн далі. «Жахливо, — думав Артур, — ні тобі колони Нельсона, ні закусочної «Мак- Дональд», Нічого, крім мене і означення «В ЦІЛОМУ СУМИРНІ». А ще вчора усе йшло як годиться». Запрацював двигун. Тихий посвист повітря, що виривалося, перетворився на оглушливе ревіння. У відкритому люці крихітні цвяшки зірок блищали напрочуд яскраво на тлі чорної пустки. Форд і Артур вилетіли геть, як корок із дитячої рушниці. Розділ 8 «Путівник по Галактиці для космотуристів» — справді неперевершена книга. Протягом сотень років вона видавалась і перевидавалась не один раз під різними редакціями. А скільки поколінь мандрівників і дослідників збирали матеріал! Вступ починається такими словами: «КОСМОС, — сказано там, — ВЕЛИКИЙ. БЕЗ ЖАРТІВ. ВИ НАВІТЬ НА МИТЬ УЯВИТИ СОБІ НЕ МОЖЕТЕ, ЯКИЙ ВІН НЕЗБАГНЕННО ВЕЛИКИЙ. МОЖЛИВО, ВИ ГАДАЄТЕ, ЩО ВІН НЕ ДОВШИЙ ЗА ДОРОГУ ДО ЗУБНОГО ЛІКАРЯ? ЦЕ — НІЩО У ПОРІВНЯННІ З КОСМОСОМ. ДИВІТЬСЯ»,... І так далі. Трохи далі стиль більш-менш усталюється, і в довіднику з'являються відомості, справді необхідні. Там сповіщається, наприклад, що населення казково красивої планети Бетзеламін серйозно стурбоване посиленням кумулятивної ерозії грунту. Це — наслідок щорічного відвідування планети понад 10 мільярдами туристів. Тому зовсім не надмірними виявились санітарні норми, за якими кожен, хто не дотримується точної рівноваги між обсягом спожитого й виділеного, підлягає при виїзді примусовій хірургічній операції. Порада: при кожному відвіданні туалету вимагайте квитанцію. Якщо бути послідовним, то не варто цілковито покладатися на порівняння щодо відстані між зірками. Усі приклади, коли пропонують уявити, що одне астральне тіло це наче лісковий горіх і міститься воно у Редінгу', а друге астральне тіло наче волоський горіх і міститься в Йоганнесбурзі, досить далекі від істини. Людський розум просто неспроможний збагнути велич космічних відстаней. Навіть світлу, яке поширюється так швидко, що деяким народам потрібно не одне тисячоліття, аби зрозуміти, що воно все ж поширюється, навіть йому потрібен час, щоб дістатися від однієї зірки до другої. Відстань від Сонця до Землі світло проходить за вісім хвилин. Але йому потрібно ще цілих чотири роки, щоб досягнути свого найближчого зоряного сусіда — Альфи Проксіма. Щоб досягти протилежного краю Галактики, наприклад, Дамограна, світлові потрібно ще більше часу — 500 тисяч років. Офіційний рекорд серед космотуристів для подолання такої відстані — п'ять років. Хоча навряд чи ви встигнете що-небудь подивитись. «Путівник по Галактиці для космотуристів» запевняє, якщо ви зробите глибокий вдих, то зможете протриматись у відкритому космосі 30 секунд. Далі, щоправда, сказано, що ваші шанси бути врятованим випадковим кораблем за такий короткий час дорівнюють одній двохсотшістдесятисемитисячній сімсот дев'ятій. Це число, зовсім випадково, є номером телефону однієї квартири в Іслінгтоні, куди Артура якось запросили на вечірку. Там він зустрів дуже гарну дівчину. Усі спроби зблизитись із нею скінчились невдачею. Зрештою вона пішла з якимось випадковим гостем. Незважаючи на те, що планета Земля з Іслінгтоном і квартирою з телефоном перетворилась на порох, не варто журитися. Усі ці й багато інших випадковостей стали причиною того, що через двадцять дев'ять секунд Форд і Артур були врятовані. Розділ 9 Комп'ютер захвилювався і пробуркотів щось невиразне, відзначивши, що вихідний люк раптово відчинився й одразу ж зачинився без причини. Це трапилось тому, що Причина подалася обідати. Посеред Галактики утворилася дірка. Вона була тривалістю у соту долю секунди, завширшки — у якийсь дюйм, а завдовжки — у багато мільйонів світлових років з кінця в кінець. Коли вона закрилася, з неї висипались і попливли у Всесвіт паперові ковпаки і різнокольорові повітряні кульки. Вивалилась команда із семи біржових маклерів, кожен не вищий за три фути. Усі вони віддали Богу душу — хто від задухи, хто — від здивування. Дірка вивергнула смажену яєшню з 2 390 000 яєць. Величезною тремтливою горою вона матеріалізувалась посеред спраглих від посухи земель Погхриля, що в Панзельській зоряній системі. Племена Погхриля повністю вимерли від голоду, за винятком останнього погхрильця, який помер на кілька тижнів пізніше від надміру холестерину в крові. Дірка за якусь мить призвела до незворотних наслідків як у минулому, так і в майбутньому. Так, у далекому минулому, вона розтрощила жменьку випадкових молекул, що вільно дрейфували у стерильному космосі. Від удару вони сплелися в чудернацькі комбінації, які досить швидко навчились відтворювати себе (тому-то вони й були такими чудернацькими), чим завдали великої шкоди усім планетам, що траплялися на їх шляху. Так зародилось життя у Всесвіті. У несамовитому танку закружляли п'ять ірраціональних Мальстремів, які викинули на світ бруківку. На бруківці лежали Форд Префект і Артур Дент. Вони дихали, як дві напівдохлі риби. — Ну, ось, — прохрипів Форд, мацаючи ногами бруківку, що мчала крізь Невідомість Третього Ступеня, — я ж казав тобі, що знайду якийсь вихід. — Так, — погодився Артур, — казав. — Чудово я придумав, — сказав Форд, — перескочити на корабель, що саме пролітав поблизу. Реальний Всесвіт унизу застогнав від болю. Незліченна кількість уявних Всесвітів, мов череда гірських архарів, промчала крізь реальність. Первісне світло вибухнуло грудками сирного пудингу, розірвавши тканину простору-часу. Час роздувся, матерія — згорнулась. Кулька з виграшним номером закотилась у щілину. — Не треба вдавати з себе генія, — сказав Артур. — Наші шанси дорівнювали нулю. — Це не суттєво. Головне, що ми врятувалися, — відповів Форд. — Цікаво, куди ми попали? — мовив Артур, і вічність під ними позіхнула, відкривши свою бездонну пащу. — Не маю уявлення, — сказав Форд. — Я ще не розплющував очей. — Я теж. Всесвіт здригнувся, завмер у чеканні й розбігся одразу в кількох напрямах. Артур і Форд одночасно розплющили очі й завмерли приголомшені. — Боже! — зойкнув Артур. — Та це ж морський берег біля Саутенду! — Добре, що ти сказав це першим, Артуре. — Чому? — Бо мені здалося, що я збожеволів. — Можливо, так воно і є. Може, тобі тільки здалося, що я це сказав. Форд замислився. — То ти сказав чи ні? — Наче сказав, — відповів Артур. — Ну, то ми обидва збожеволіли. — Так, — згодився Артур, — якщо ми вважаємо, що опинилися біля Саутенду, то, мабуть, справді збожеволіли. — Ти впевнений, що це Саутенд? — Безсумнівно. — Я також. — Отож ми збожеволіли. — Чудова погода, чи не так? — Чудова, — погодився якийсь маніяк, що проходив повз них. — Хто це? — Ти маєш ,на увазі отого типа з п'ятьма головами і кущем бузини, обвішаним копченими оселедцями? — Саме його. — Не маю уявлення. Мабуть, випадковий перехожий. — А-а-а! Вони сіли на.тротуарі й, почуваючись ні в сих ні в тих, стали дивитися, як на пляжі стрибали величезні діти і як табун диких мустангів мчав у небі, поспішаючи доставити партію бетонної арматури в якісь Незнані Краї. — Знаєш що, — закашлявся Артур, — якщо це дійсно Саутенд, то тут щось не гак. — Тебе дивує, що море нерухоме, мов скеля, а будинки розгойдуються вниз і вгору? — запитав Форд. — Мені це теж видається підозрілим. Сказати правду, — цієї миті весь навколишній Саутенд із гучним тріском розірвався на шість рівних фрагментів, які закружляли у карколомному танці з непристойними па, — тут діються дуже дивні речі. Вітер доніс тужливий спів волинок, заквилили скрипки, гарячі пиріжки вартістю десять пенсів застрибали по бруківці, з неба виринула якась потворна риба. Саме час було накивати п'ятами. Вони кинулись навпростець, крізь щільну завісу звуків, по горах застарілих сентенцій, долинах сумної музики, взуттєвих барахолках, занедбаних смітниках, як раптом почули жіночий голос. Він пролунав напрочуд доречно посеред усього цього чортовиння. — Один до двох у стотисячному ступені, — промовив голос. Форд різко загальмував і зупинився, роздивляючись, звідки той голос, але не побачив нічого, вартого серйозної уваги. — Що це за голос? — вигукнув Артур. — Не знаю! — на високій ноті відповів Форд. — Не знаю. Хтось вираховує ймовірність. — Ймовірність? Яку ще ймовірність? — Звичайну. Ну, знаєш, один до двух, три до одного, п'ять до чотирьох і так далі. Вона сказала «один до двох у стотисячному ступені». Дуже мала ймовірність. Без будь-якого попередження над ними зависла діжа з кремом десь на мільйон галонів. — Що б це означало? — гукнув Артур. — Що, крем? — Ні, ймовірність. — Не маю ніякого уявлення. Як на мене, ми все ж на космічному кораблі. — Можливо, але певно не в салоні першого класу. Тканина простору-часу бралася сморідними бульбашками. Великими й огидними. — Ааааааааааааххххххххххо!.. — Артур раптом відчув, як усе тіло його розм'якшується і починає розпадатися. — Саутенд тане... зірки блякнуть... смітник... ноги пливуть до заходу сонця... ліва рука відпадає. — Від цього страхітливого відчуття він прийшов до тями. — Отуди к бісу! — вилаявся він. Як же я тепер буду користуватися своїм електронним годинником. І він у розпачі повернувся до Форда. — Форде! — вигукнув він. — Візьми себе в руки! Ти перетворюєшся на пінгвіна. — Один до двох у ступені семидесяти п'яти тисяч, — долинув жіночий голос. — Ймовірність росте. форд перевальцем обійшов ополонку. — Алло, ти хто? — прокаркав він, клацаючи дзьобом. — Де ти ховаєшся? Що з нами коїться, і чи є спосіб припинити це неподобство? — Зберігайте спокій, — проказав голос. Так заспокоюють стюардеси пасажирів лайнера, у якого відламалось одне крило і один із двох двигунів палає на повну котушку. — Ви у цілковитій безпеці. — Про яку безпеку ти нам товчеш! — розсердився Форд. — Адже мій приятель втрачає кінцівки одну по одній, а сам я уже перетворився на справжнього пінгвіна. — Один до двох у п'ятидесятитисячному ступені, — вимовив голос, — Ймовірність продовжує зростати. \- Усе одно, — відзначив Артур, — це набагато менше, ніж хотілося б. — Чи не здається тобі, — не вгавав Форд у своєму пташиному гніві, — саме час дещо нам пояснити. Голос прочистив горло. Велетенський еклер виник нізвідки й завис неподалік, як дирижабль. — Ласкаво просимо, — промовив голос, — на борт корабля «Золоте Серце». Будь ласка, не лякайтесь, — продовжував голос, — того. що ви, можливо, побачите або почуєте. Деякий час вам доведеться потерпіти. Вважайте це платнею за врятування від неминучої смерті з рівня неймовірності один до двох у ступені двохсот семидесяти шести тисяч. Можливо, трішечки нижчого. Зараз ми перебуваємо на рівні одного до двох у двадцятип'ятитисячному ступені, і рівень продовжує знижуватись. Реальність відновиться тоді, коли неймовірність буде в межах припустимого. Дякую за увагу. Один до двох у двадцятитисячному ступені, ймовірність зростає. Голос замовк. Форд і Артур сиділи на підлозі в рожевому будуарі. — Артуре, — гукнув Форд, — та це ж фантастика! Нас підібрав корабель, який обладнано Двигуном Нескінченної Непередбаченості. Подумати лишень! Я чув про нього. Ходили різні чутки, але всі вони офіційно спростовувались. Але їм усе ж пощастило! Двигун Непередбаченості? Артуре, це... Артуре! Що діється? Артур навалився всім тілом на двері, не даючи їм відчинитися. У щілину лізли маленькі волохаті лапки з чорнильними плямами на пазурах, пискливі голоси збуджено перемовлялись. Артур озирнувся, шукаючи підтримки. — Форде, — натужно прохрипів він, — там за дверима сила-силенна мавп. Вони хочуть обговорити з нами нову версію «Гамлета». Розділ 10 Подорож на кораблях, що обладнані Двигуном Нескінченної Непередбаченості, — неперевершений спосіб подолання міжзоряних відстаней за незначну долю секунди. І ніякого стрибка у гіперпростір. Цей революційний принцип пересування відкрили цілком випадково. Потім на Дамограні ним зацікавилась Галактична Імперська експертна комісія. Ось коротка історія відкриття. Принципи генерування малих порцій кінцевої неймовірності відомі здавна. Досить підключити логічні цикли Бамблевінського субмезонного мозку 57-ї серії до атомного вектора графобудівника, з'єднаного з імітатором броунівського руху (наприклад, склянкою міцного гарячого чаю). Подібні генератори застосовувались для розваги гостей, що засумували, і тоді всі молекули трусиків чарівної господині раптом одночасно стрибали на один фут убік, у повній відповідності з теорією неозначеності. Багато фізиків виступало проти шахрайства, деякі щиро вірили, що подібні досліди завдають науці шкоди, інші — через те, що їх не запрошували на ці вечірки. Вчені хворобливо переживають поразки, тим паче поразки нищівні. Саме таку поразку потерпіли спроби створення генератора поля безмежної неймовірності. А лише такий генератор міг стати основою нового типу двигуна. Врешті-решт вони зійшлися на тому, що такий генератор створити принципово неможливо. І от якось один хлопець, якому випало прибирати рештки веселої гулянки, знічев'я почав розмірковувати таким чином: «Якщо, — думав він, — такий генератор вибудувати практично неможливо, то цей факт є кінцевою неймовірністю. Для точного вирахування неймовірності треба ввести це число в генератор кінцевої неймовірності, заправити його склянкою міцного чаю і... запустити». Він зробив так, як замислив. Здивування було безмежним, коли він зрозумів, що з нічого створив той самий генератор Нескінченної Непередбаченості, над яким сушили толоки найкращі вчені. Його подив не мав меж, коли одразу ж після нагородження призом Всегалактичного Фізичного Інституту за надзвичайну обдарованість його лінчував розлютований натовп іменитих учених, які нарешті збагнули, що єдине на світі, чого вони по-справжньому не терплять, так це обдарованість. Розділ 11 Рубка корабля «Золоте Серце», захищена від неймовірного поля, виглядала, як будь-яка інша рубка звичайного корабля. Може, в ній було трохи чистіше. Екіпаж навіть не встиг познімати чохли з усіх крісел. Кабіна мала овальну форму і була за розмірами така, як невелика банкетна зала. Але це не був правильний овал — лінії білих стін були непристойно зламані й викривлені. Безперечно, виконати кабіну в традиційних пропорціях трьох вимірів було б набагато простіше, але дизайнери поставили перед собою іншу мету. Корабель, який було обладнано незвичайним двигуном, повинен мати незвичайні форми. Великі відеоекрани, штурманський пульт, шафи з комп'ютерами — все мало функціональну спрямованість. У одному з кутків сидів робот, його бездоганно начищена металева голова нерухомо лежала на до блиску начищених колінах. Він був новісінький. Не зважаючи на ідеальні обриси і лоск, створювалось враження, що різні частини його людиноподібного тіла були нещільно підігнані. Насправді ж вони були підігнані чудово, але здавалося, що їх можна приладнати краще. Зафод Бібльброкс міряв кабіну нервовими кроками. При тому він встигав любовно гладити лискучі прилади незрозумілого призначення й удоволено хихотів. Тріліан схилилась над однією з панелей управління й зчитувала цифри, її голос, посилений мікрофоном, лунав по усьому кораблю. — Один до п'яти. Ймовірність збільшується.., — говорила вона. — Один до чотирьох. Збільшення триває... Один до трьох... двох... Ймовірний фактор — одиниця. Реальність відновлено, повторюю, реальність відновлено. — Вона відклала мікрофон, тоді передумала і з легкою посмішкою додала, — якщо ви тепер чимось стурбовані, це ваші особисті проблеми. Можете розслабитися. Ми висилаємо пошукову партію. — Хто це, Тріліан? — вибухнув Зафод. Тріліан повернулася разом із кріслом і знизала плечима. — Якісь хлопці теліпались у відкритому космосі, — відповіла вона, — в секторі ZZ 9 Подвійної альфа Z. — Гаразд, це дуже шляхетно з твого боку, Тріліан, — сказав Зафод кислим тоном, — але де тут здоровий глузд? За цих складних обставин, коли ми даємо драла з усіх ніг, а добра половина поліцейських усієї Галактики наступає нам на п'яти, ми знаходимо час, щоб підбирати якихось там волоцюг. Красивий жест і не більше... Він нервово постукував по пульту. Тріліан обережно відвела його руку, щоб він не натиснув на якусь кнопку. Не зважаючи на визначні якості, притаманні Зафоду — напористість, відвага, зарозумілість, — руки в нього були невдатні до техніки, і він легко міг знищити корабель одним незграбним рухом. Віднедавна Тріліан почала підозрювати, що єдина причина його на диво вдалої кар'єри — те, що він ніколи не зважає на наслідки. — Зафоде, — сказала вона терпляче, — вони перебували у відкритому космосі без скафандрів... Ти ж не побажав би їм смерті. — Ну, знаєш... ні. Не такої смерті, але ж... — Що? Не такої смерті? А чого ж? — Тріліан похилила голову набік. — Можливо, їх підібрав би хтось інший. — Еге ж, ще секунда — Друга, і вони б перетворились на дві бездиханні крижинки. — Якщо подивитись на проблему ширше, то вона виявиться не такою й важливою. — І ти міг би спокійно жити, коли б вони загинули? — Але послухай... Не так вже й спокійно, але... — Та це не має значення, — обірвала його Тріліан і повернулась до пульта. — Однаково я тут ні при чім. — Як це? А хто ж? — Корабель. — Га? — Так, корабель. Він сам їх підібрав. — Що? — Поки не вимкнувся Двигун Непередбаченості. — Але це неможливо! — Можливо, Зафоде. Просто неймовірність була дуже висока. — Хіба що так. — Гаразд, Зафоде, — сказала Тріліан примирливо. — Не хвилюйся. Усе нормально. Зараз ми вишлемо за ними робота й усе з'ясуємо. Гей, Марвіне! Робот підвів голову, обвів посоловілим поглядом рубку. Тоді з величезними зусиллями звівся на ноги. Сторонньому спостерігачеві його вчинок видався б героїчним. Він важко перетнув кімнату й зупинився перед Тріліан, дивлячись через її ліве плече кудись удалину. — Як на мене, то ви повинні знати, що я дуже погано себе почуваю. У мене депресія, — пробурмотів він безнадійним металевим голосом. — Боже! — буркнув Зафод і опустився в крісло. — Нічого, — підбадьорила його Тріліан, — ми дещо придумали. Це розвіє тебе. — Безнадійно, — прогугнявив Марвін, — у мене винятково великий обсяг пам'яті. — Марвінеї — Тріліан почала втрачати терпець. — Гаразд, — сказав Марвін. — Що накажете? — Збігай до виходу номер два і приведи цих хлопців сюди. Він вагався близько мілісекунди, потім мовив із ледь відчутним (причепитись було ні до чого) тоном презирства і відрази до всього роду людського. — Усього лишень? — Так, — сказала Тріліан твердо. — Я щасливий, — мовив уїдливо Марвін. — Ніхто не просить тебе стрибати з радощів, — вигукнув Зафод, рвучко підводячись із крісла. — Роби, що тобі кажуть. — Добре, — відповів Марвін голосом надтріснутого дзвона, — я зроблю це. — Чудово, — гаркнув Зафод, — дуже люб'язно з вашого боку,., Марвін повільно повернувся до Зафода і звів на нього червоні трикутники безмежно сумних очей. — Я вас не образив часом? — запитав він. — Ні, Марвіне, аніскільки, — відповіла замість Зафода Тріліан, — усе гаразд... — Я дуже засмучусь, коли дізнаюсь, що мимоволі образив вас. — Нічого, нічого, не турбуйся, — Тріліан не давала Зафодові розкрити рота, — усе добре, навіть чудово. — Ви переконані? — недовірливо перепитав Марвін. — Звичайно, все — у цілковитому порядку, — Тріліан заступила собою Зафода, — життя прекрасне. Марвін кинув на неї зневажливий електронний погляд. — Життя? — зітхнув він. — Що ви про нього знаєте? Він повернувся на підборах і з пригніченим виґлядом почвалав до виходу. Двері полегшено зітхнули і з радісним клацанням зачинились. — Знаєш, Зафоде, я більше не можу витримати цього робота, — промимрила Тріліан. «Енциклопедія Галактики» визначає робота як механічний пристрій, призначений для полегшення праці людини. Відділ маркетингу Кібернетичної Корпорації Сіріуса визначає робота як «Пластмасового Приятеля, 3 Яким Весело Розважатися». «Путівник по Галактиці для космотуристів» визначає відділ маркетингу Кібернетичної Корпорації Сіріуса як «банду недоумків, яких ліквідують першими, коли відбудеться революція». У примітках редакційна колегія щиро запрошує усіх охочих зайняти посаду кореспондента по робототехніці звертатися до видавництва. Цікаво, що у виданні «Енциклопедії Галактики», примірник якої, завдяки зміненню структури часу, виштовхнуло з віддаленого на тисячоліття майбутнього, про відділ маркетингу Кібернетичної Корпорації Сіріуса написано ось що: «То була банда недоумків, яких ліквідували першими, коли відбулася революція». Рожевий будуар розтанув. Мавпочки розбіглись у кращі виміри. Друзі опинились у вантажному відсіці корабля. На підлозі не було ані порошинки. — Схоже, що корабель щойно спустили із стапелів, — зазначив Форд. — Звідки тобі це відомо? — здивувався Артур. — Чи, може, у тебе є якийсь хитромудрий пристрій, що визначає вік металу? — Ні. Просто я знайшов ось цей рекламний аркушик «ІЗ НАШИМ КОРАБЛЕМ — УВЕСЬ ВСЕСВІТ ДО ВАШИХ ПОСЛУГ». Еге ж! Дивись, я мав рацію. — Форд тицьнув пальцем у перший- ліпший абзац. — Ось послухай: «СЕНСАЦІЙНЕ ВІДКРИТТЯ У ФІЗИЦІ НЕЙМОВІРНОСТЕЙ. ЯК ОПИНИТИСЬ У БУДЬ-ЯКІЙ ТОЧЦІ ВСЕСВІТУ. ПРОВІДНІ ДЕРЖАВИ ЛУСНУТЬ ВІД ЗАЗДРОСТІ». О, тут грають не на дріб'язок. Форд пробіг поглядом технічні характеристики, час від часу посвистуючи від захвату. Він очікував, що за час його вимушеного ув'язнення космічна технологія зробить крок уперед, але ж не семимильний. Артур трохи послухав його вигуки, тоді засумував, бо було надзвичайно важко зрозуміти хоча б щось. Відчужено совав він пальцем по якійсь хитромудрій панелі, аж поки намацав приємну на дотик велику кнопку. Не замислюючись, він натис на неї. «БУДЬ ЛАСКА, НЕ НАТИСКАЙТЕ БІЛЬШЕ ЦЮ КНОПКУ», — спалахнув напис. Він знизав плечима. — Слухай-но, — Форд усе ще не міг відірватись від захоплюючого чтива. — їм чимало довелось пометикувати над технічним забезпеченням. «РОБОТИ Й КОМП'ЮТЕРИ КІБЕРНЕТИЧНОЇ КОРПОРАЦІЇ СІРІУСА НОВОГО ПОКОЛІННЯ ІЗ СЛЯ-ХАРАКТЕРИСТИКАМИ». — СЛЯ-характеристиками? — перепитав Артур. — Це ще що за штука? — СПРАВЖНІ ЛЮДСЬКІ ЯКОСТІ. — Ах, он воно що, — зітхнув Артур, — можу собі уявити цей жах. — Ваша правда, — пролунав голос іззаду. Низький і сумний, із слабким металевим відлунням. Друзі різко повернулись і опинились лицем до лиця із сталевою людиною. Вона стояла в дверях і усім своїм виглядом демонструвала повну безнадію. — Що? — перепитали вони одночасно. — Жах, — повторив Марвін, — що вірно — то вірно. Жах і мерзотність. І не кажіть. Лишень погляньте на ці двері. — Він пройшов крізь одвірок. У його мозку замкнулись електричні ланцюги, що відповідали за іронію в голосі. — «УСІ ДВЕРІ НАШОГО КОРАБЛЯ, — перейшов він на мову рекламного аркуша, — МАЮТЬ ВЕСЕЛИЙ І ДОБРОЗИЧЛИВИЙ ХАРАКТЕР. ВІДЧИНИТИСЬ ПЕРЕД ВАМИ — ДЛЯ НИХ ВЕЛИЧЕЗНА НАСОЛОДА, ЗАЧИНИТИСЬ — ЗАДОВОЛЕННЯ ВІД ДОБРЕ ВИКОНАНОГО ОБОВ'ЯЗКУ». Цієї миті двері зачинились, ніби навмисне хотіли проілюструвати виголошене. — Охххххххххххххххххххххххххххххххх, — рипнули двері. Марвін кинув на них презирливий погляд. Електричні ланцюги, які відповідали за логіку, пересмикнулись від відрази, його мозок почав розробляти детальний план здійснення над дверима фізичного насильства. У обговорення ввімкнулись допоміжні ланцюги. Не псуй нерви через дрібниці. Воно тобі треба? — сказали вони й перемкнулись на співставний молекулярний аналіз матеріалу дверей і сірої речовини мозку присутніх індивідів. Працюючи в паралельному режимі, вони вирахували ступінь емісії атомів водню в оточуючому корабель кубічному парсеці простору. Тоді вимкнулись. По корпусу робота пробігли дрижаки. — Ідіть за мною, — промимрив він, — мені наказано супроводити вас на капітанський місток. Мене, у кого в голові комп'ютер завбільшки із цілу планету, вони примушують виконувати чорну роботу. Ви називаєте це життям? Він повернувся й почвалав до ненависних дверей. — Е-е, перепрошую, — Форд кинувся навздогін, — у підпорядкуванні якої держави знаходиться цей корабель? — Дивіться, — Марвін, здавалося, не чув питання, захоплений процесом відкривання дверей, — вони відчиняються. Від них ще за кілометр тхне улесливістю. Двері запобігливо зітхнули й розчинились. — Ідіть за мною, — повторив Марвін. Двері м'яко зачинились за останнім, вдоволено зойкнувши. — Хочеться щиро подякувати Кібернетичній Корпорації Сіріуса, — буркотів Марвін собі під ніс, насуплено крокуючи начищеним до болю в очах коридором, — Давайте СТВОРЮВАТИ РОБОТІВ ІЗ СПРАВЖНІМИ ЛЮДСЬКИМИ ЯКОСТЯМИ. Ось вам, будь ласка. Погляньте, що вони зробили зі мною. Форд і Артур промимрили щось незрозуміле. — Як я ненавиджу двері! — вигукнув Марвін, тоді, схаменувшись додав. — Я не дуже дію вам на нерви? — У підпорядкуванні якої держави... — почав був Форд знову. — Ніякої, — перебив робот, — його вкрали. — Вкрали? — Так, свиснули, потягли, поцупили... — Хто ж? — Зафод Бібльброкс. З обличчям Форда сталася дивна метаморфоза. Щонайменше п'ять зовсім різних почуттів — від глибокого потрясіння до глибокого вдоволення — відбились на ньому воднораз. Ліва нога, яку він підняв, щоб зробити черговий крок, зависла в повітрі. Він дивився на робота, намагаючись зворушити заціпенілі м'язи. — ЗАФОД БІБЛЬБРОКС..? — перепитав він уже іншим голосом. — Хіба я сказав щось непристойне? — Марвін із натугою волочив своє тіло. — Даруйте. Даруйте, що я ще маю нахабство дихати, хоча, відверто кажучи, я ніколи не дихаю. Як мені кепсько. Ось іще одні з цих улесливих дверей. Життя? Що ви про нього знаєте? — Ніхто й словом про життя не обмовився, — буркнув роздратовано Артур. — Форде, що з тобою? Форд перевів на Артура застиглий погляд. — Цей робот сказав «Зафод Бібльброкс»? Розділ 12 На кораблі лунали звуки шок-музики. На капітанському містку Зафод мучив інфрадельтахвильовий радіоприймач у пошуках останніх новин про свою особу. Протягом багатьох віків приймачами користувались так: натискали різні кнопки і крутили різні ручки. Удосконалення призвели до заміни управління на сенсорне — тепер для перемикання досить було легкого дотику. Для користування інфрадельтахвильовим радіоприймачем не треба було нічого торкатися, варто махнути рукою у потрібному напрямі. Таке вдосконалення, безсумнівно, заощаджувало чимало м'язових зусиль, але створювало певні незручності для слухачів. Тепер вони повинні були сидіти нерухомо, якщо, звичайно, хотіли дослухати передачу до кінця. Зафод махнув рукою, й радіо переключилось. Та ж сама шок-музика, але трохи тихше — як фон для передачі останніх новин. Текст повідомлення був зредагований так, щоб він лунав в унісон з ритмом музики. — Вітання усім розумним біоформам, хоч як далеко вони перебувають, — торохкотів диктор гугнявим голосом, — ми продовжуємо програму останніх новин, які передаємо на початку кожної години. Слухайте нас на інфрадельтахвилях цілодобово. Головною новиною сьогодні, безсумнівно, є сенсаційне викрадення космічного корабля/обладнаного Двигуном Непередбаченості, яке так блискуче здійснив не хто інший, як Президент Галактики Зафод Бібльброкс. Питання, яке, напевне, хвилює ваших слухачів, — це чи остаточно втратив глузд наш Великий З? Бібльброкс — винахідник пангалактичного полоскальника, плейбой, про якого сама Ексцентрицицькія Зелумбідіс відізвалась як про найкращого коханця з часів Великого Вибуху. Бібльброкс, якого всьоме одноголосне обрано за Найнемоднішу Істоту у Відомому Всесвіті... куди занесе його цього разу. У нас в студії перебуває його особистий психіатр Гег Халфрунт... Музика стишилась. В ефірі почувся інший голос, очевидно Халфрунта. Він розпочав: «Так, свичайно, я снав Сафота». Але цієї миті над головою пролетів електронний олівець і потрапив в радіус дії сенсорного радіо. Зафод повернувся розлютований. Позаду стояла Тріліан. — Ген, — гукнув він, — ти що робиш? — Я тут дещо з'ясувала, — Тріліан замислено постукала нігтем по цифрах на екрані дисплея. — Це має бути щось надзвичайне, якщо ти відриваєш мене від останніх новин. — Ти ще не наслухався про свою особу? — Я почуваюся дуже непевно. Ти це знаєш. — Зафоде, забудь на мить про свою особу. У мене важливі новини. — Якщо поблизу виявиться щось важливіше, ніж моя особа, його слід негайно спіймати й знищити, — Зафод пильно поглянув на Тріліан, а по тому розсміявся. — Це стосовно тих двох хлопців.., — сказала вона. — Двох хлопців? — Так, двох хлопців, яких ми врятували. — А, — проказав Зафод, — тих двох-хлопців, яких ми врятували. — Ми підібрали їх у секторі ZZ 9 Подвійної альфа Z. — Ну то й що? — Зафод закліпав усіма чотирма очима. — Це тобі ні про що не говорить? — Ммммм, — промурмотів Зафод. — ZZ9 Подвійної альфа Z.ZZ 9 Подвійної альфа Z? — Так, — сказала Тріліан. — А що значить оце Z? — запитав Зафод. — Котре? — Будь-яке. Однією з перших труднощей, що з нею зіткнулась Тріліан, спілкуючись із Зафодом, було з'ясування — коли 1) він прикидається ідіотом навмисне, щоб збити людей з пантелику (якщо йому ліньки помізкувати й хочеться,щоб за нього це робили інші), 2) він прикидається цілковитим дурнем, аби приховати той факт, що він таки нічогісінько не розуміє в тому, що діється, і J) коли він справді впадає в ідіотизм. Народ вважав його дуже кмітливим, що загалом відповідало дійсності. Але кмітливість його спрацьовувала не завжди. І це Зафода непокоїло. Тож краще хай люди вважають його хитрим, аніж дурним. Саме це Тріліан і вважала дурістю, але переконувати його у неї не вистачало сил. Вона зітхнула, і, щоб спростити справу, вивела на дисплей карту зоряного неба. — Тут, — вказала вона пальцем. — Ага, он воно що! — сказав Зафод. — Ну? — запитала вона. — Що, «ну»? У її мозку, що розділився навпіл, одна половина кричала на другу. — У цьому секторі ти зустрівся зі мною, — сказала вона якомога спокійніше. Зафод подивився на неї, по тому — на екран. — Ах, он воно що! — гукнув він. — Оце так збіг. Ми мали попасти в центр туманності Коняча Голова. Як же ми залетіли сюди? — Непередбачений Двигун, — Тріліан глибоко зітхнула, — ти казав, що на цьому кораблі ми можемо опинитись у будь-якій точці Всесвіту. — Звичайно, але все одно, оце так збіг! — Іще б пак! — Знову опинитись у цьому місці й знову когось підчепити. Попри всі неосяжності Всесвіту! Мені треба поміркувати. Комп'ютере! ; Бортовий комп'ютер Кібернетичної Корпорації Сіріуса, що контролював роботу кожної молекули корабля, миттєво включив синтезатор мови. — Привіт! — проказав він бадьорим голосом, Із друкарського пристрою вистрибнула перфострічка, що фіксувала все сказане комп'ютером: — Привіт! — Господи! — не зважаючи на недовгий час роботи з цим комп'ютером, Зафод уже встиг його зненавидіти. Комп'ютер заторохкотів зумисне веселим голосом рекламного агента, що закликає купити пральний порошок. — Насамперед, повинен попередити, що з усіх питань звертайтесь прямо до мене. Мене поставили сюди, щоб їх вирішувати. — Знаю, знаю, — замахав Зафод руками. — Краще вже я порахую на папірці. — Розумію, — сказав комп'ютер, випльовуючи перфострічку, — але якщо у вас... — Замовкни! — гримнув Зафод. Він вихопив у Тріліан олівця. — Окей, окей! — сказав комп'ютер ображено і вимкнувсь. Зафод і Тріліан поринули у цифри, що мерехтіли на екрані штурманського пульта. — Чи можемо ми вирахувати точно ймовірність їхнього врятування? — Звичайно, — відповіла Тріліан, — це константа. Один до двох у ступені двохсот семидесяти шести тисяч семисот одного. — Досить мала ймовірність, їм пощастило. — Ще б пак. — А їхні шанси бути підібраними кимось іншим? Тріліан натисла кілька кнопок. Цифри показали один до двох у ступені безмежність мінус одиниця (ірраціональні числа широко використовувались у фізиці неймовірностей). — Таки-так! — Зафод навіть присвиснув. Тріліан запитально поглянула на Зафода. — І це ще далеко не всі збіги. Якщо скласти усе докупи, то вийде неймовірно мала ймовірність. Зафод нашкрябав кілька цифр, потім закреслив їх і кинув олівець. — Чортзна-що! Це неможливо вирахувати. — Справді! Зафод стукнув однією головою об другу й заскреготів зубами. — Гаразд, — зітхнув він. — Комп'ютере! — Привіт, — включився синтезатор мови (перфострічка повторила вітання), — моє завдання — полегшити вам життя і робити його ще приємнішим і приємнішим... — Замовкни. Займись ліпше роботою. — Завжди готовий, — відгукнувся комп'ютер, — тож вам потрібен ймовірносний прогноз... — Що грунтується на даних неймовірносних величин. — Окей, — комп'ютер базікав без упину. — Дайте відповідь, насамперед, на таке питання. Чи відомо вам, що людська доля залежить від номеру телефону? Гримаса болю спотворила обличчя Зафода й Тріліан. — Ти що, збожеволів? — Зовсім ні. Але я не певен, що зможу сказати те ж саме про вас, коли ви дізнаєтесь правду. Тріліан скрикнула. Вона вказала на цифри на екрані дисплея. — Номер телефону? — перепитала вона. — Ця залізяка сказала «номер телефону»? На екрані миготіли цифри. Комп'ютер тактовно помовчав, потім сказав: — Я б хотів сказати... — Будь ласка, не треба, — перебила його Тріліан. — Ти щось розумієш? — запитав її Зафод. — Я — ні. — Не знаю, — відїіовіла Тріліан. — Але ці прибульці — їх веде сюди наш занудний робот. Чи не можна побачити їх на екрані монітора? Розділ 13 Марвін чвалав коридором і голосно скаржився на життя. — ...а ще я, щоб'ви Знали, страждаю від болю в діодах лівого боку... — Не може бути, — Артур втомився слухати це ниття. — Ще як може, — сказав Марвін. — Скільки разів я казав їм, щоб мені їх замінили, та хіба ж мене хтось слухає? — Уявляю собі... — Так, так, так, — бубонів собі під ніс Форд. — Значить, Зафод Бібльброкс. — Знаєте, що зараз станеться? — Марвін спинився, піднявши руку. — Ні, а що? — запитав Артур. Йому було байдуже, що станеться. — Ось ще одні з цих дверей, — Марвін обвів солідних розмірів двері підозрілим поглядом. — Ну, — сказав Форд нетерпляче, — ми зайдемо чи ні! — Ми зійдемо чи ні? — передражнив його Марвін. — Що нам іще лишається. Це — єдиний вхід на капітанський місток. Я виконав наказ. На сьогодні це найскладніше з інтелектуальних доручень. Наче мисливець, що чатує на здобич, Марвін наблизився до дверей. — Дякую вам, — проспівали двері і відчинились, — за те, що ви ощасливили звичайні двері. Всередині у робота щось обірвалося. — Дивно, — проказав він замогильним голосом, — тієї миті, коли здається, що гірше й бути не може, життя стає зовсім нестерпним. Він проволочив своє тіло крізь ненависні двері. Артур і Форд обмінялися промовистими поглядами і знизали плечима. Зсередини долинув голос Марвіна: — Я виконав ваше доручення, — прогугнявив він, — що накажете мені робити далі — іржавіти в кутку чи одразу розсипатись на порох? — Ні те, ні інше, Марвіне. Запроси їх увійти, — почувся чийсь голос. Артур не зрозумів, чому Форд сміється. — Що..? — Цить, — сказав Форд. — Зайдемо, — і він зайшов. Артур попрямував за товаришем не без внутрішнього тремтіння. Те, що він побачив, вразило його. Посеред кімнати сиділа людина. Вона балансувала на кріслі, поклавши ноги на дошку з приладами. Лівою рукою вона длубалася зубочисткою в зубах правої голови. Ліва голова всміхалась широкою привітною усмішкою. Кількість речей, у існування яких досі не вірив Артур, але які все ж існували, продовжувала зростати. Артур аж рота роззявив. — А, Форде, привіт. Як поживаєш? — дивовижний чоловік спроквола помахав Форду рукою. — Радий, що ти нарешті спромігся мене провідати. Але ніхто не міг зрівнятись із Фордом у витримці. — Зафоде, друже, — недбало озвався Форд, — я теж радий тебе бачити. До речі, ти прекрасно виглядаєш. Ця третя рука тобі навіть пасує. Ти справді вкрав цю калошу? — Ви... ви знайомі? — у Артура очі полізли на лоб. — Знайомі? — перепитав Форд. — Так, це... — він осікся, згадавши, що за правилами гарного тону першими слід рекомендувати гостей. — Познайомся, Зафоде. Це мій Друг — Артур Дент. Я врятував його в останню мить. — Справді? — сказав Зафод. — Привіт, Артуре. Дуже радий, — його права голова повернулась, кивнула Артурові й знову схилилася до руки, що знову стала длубатися в зубах. — Артуре, — продовжив Форд, — це — Зафод Бібльброкс, мій напівдвоюрідний брат... — Ми зустрічались, — обірвав його Артур. Коли мчиш по магістралі, натискаючи на педаль газу, і випереджуєш шикарні спортивні автомобілі, то почуваєшся справжнім героєм. Але навіть у справжніх героїв бувають прикрі похибки, наприклад, коли вони помилково переключаються на першу швидкість замість третьої. Двигун реве, мов сто буйволів, мотор ладен вивалитись на дорогу, машина стрімко втрачає ходу. — Е... що? — настав час Фордові дивуватись. — Я сказав, що ми вже зустрічались Зафод аж здригнувся від великого дива і вколов зубочисткою ясна. — Що, зустрічались? Як..? Форд кинув на Артура погляд, сповнений люті. Зараз, коли він нарешті почувався майже вдома, йому стало соромно, що він дружить із цим примітивним створінням, яка знає про Галактику стільки ж, скільки ільфордівський комар про життя в Пекіні. — Що ти верзеш? — вигукнув Форд. — Це — Зафод Бібльброкс з Бетельгейзе V, а не якийсь там Мартін Сміт з Кройтона. — Мені байдуже, звідки він родом, - холодно зазначив Артур. — Та все ж ми зустрічались. Чи не так, Зафоде Бібльброксс, або... може краще Філе? — Що? — вигукнув Форд. — Нагадай мені, будь ласка, — сказав Зафод. — У мене нікудишня пам'ять на обличчя. — Це сталося на одній вечірці, — пояснив Артур. — Сумніваюсь, що ми могли зустрічатися, — відповів Зафод. — Артуре, ти не втратив глузд? — поцікавився Форд. Але Артура не так легко збити з пантелику. — Півроку тому. Земля... Англія... Зафод заперечливо хитав головою. Його напружені уста все ще зберігали подобу посмішки. — Лондон, — продовжував Артур — Іслінгтон. — А-а, — промовив нарешті Зафод, винувато всміхаючись, — на ТІЙ вечірці. Форд почувався ні в сих ні в тих. Він переводив погляд з Артура на Зафода й назад. — Як це? — запитав він у Зафода. — Виходить, що ти також був на цій жалюгідній планетці? — Хіба це можна назвати «був»? — Зафод намагався говорити невимушено. — Хіба що якихось півдня прольотом... — Але я товкся там цілих п'ятнадцять років! — Я про це не знав. — Та що ти там робив? — А, дрібниці, оглядав місцеві пам'ятки старовини. — Він зіпсував нам увесь вечір, — Артур аж трусився від люті. — Чудовий костюмований вечір... — Цього слід було чекати, — зазначив Форд. — Там була така дівчина... — не вгавав Артур, — але зараз це вже несуттєво. Усе перетворилось на порох... — Слухай-но, перестань нудити, — перебив його Форд. — То що там за дівчина? — Точно не знаю. У мене нічого не вийшло, хоч я чіплявся до неї цілий вечір. Колосальна дівчина! Красива, приваблива, розумна... Коли ж, нарешті, мені вдалося затягти її в куток, з'явився цей тип. ХЕЛЛО, ЛЯЛЕЧКО, — сказав він, — ЦЕЙ ХЛОПЕЦЬ ТЕБЕ ЗОВСІМ ЗАМУЧИВ. ЧИ НЕ ХОЧЕШ ПОСПІЛКУВАТИСЯ ЗІ МНОЮ? Я — ІНОПЛАНЕТЯНИН. — Більше я її не бачив... — Так це був Зафод? — вигукнув Форд. — Авжеж, — Артур сподівався, що його не вважають божевільним. — Хоча тоді в нього було дві руки й лише одна голова. Він називався Філом... — І все ж ти повинен визнати, що він справді виявився інопланетянином, — сказала Тріліан, виходячи з дальнього кутка. Вона обдарувала Артура чарівною усмішкою, яка придавила його, наче ціла тонна цегли, а потім знову повернулась до пульта керування. Кілька секунд на містку панувала мертва тиша, по тому Артур, спромігся погамувати своє сум'яття, спитав: — Тріція Макміллан? Що ти тут робиш? — Те саме, що й ти, — відповіла вона. — Подорожую. А чим ще могла б я займатися, маючи два дипломи — математика й астрофізика? Чи ти гадаєш, ніби краще щопонеділка відмічатись на біржі? — Безмежність мінус одиниця, — встряв у розмову бортовий комп'ютер. — Непередбаченіеть' сягнула повноти. Зафод позирнув на комп'ютер, на Форда, Артура й потім на Тріліан. — Тріліан, — у задумі мовив він, — невже таке буде коїтись щоразу, коли ми запускатимемо Двигун Непередбаченості? — Боюсь, що так, — відповіла вона. Розділ 14 «Золоте Серце» нечутно мчало в нічному небі, тепер уже на звичайному фотонному двигуні. Члени екіпажу були збентежені від усвідомлення того, що зібралися тут усі разом не з власної волі. їх долею розпорядився незбагненний закон — один із тих, що регулює рух атомів і молекул. З полегшенням зустріли мандрівники надходження штучної ночі. Вони поспішили розійтися по своїх каютах, щоб там, наодинці з собою, спробувати проаналізувати ситуацію. Тріліан не спала. Вона залізла на диван і дивилась на клітку з двома білими мишенятами. Це була остання і єдина ланка того ланцюга, що єднав її з Землею. Неабияких зусиль коштувало їй вблагати Зафода взяти їх із собою. Ні, вона не сподівалась хоча б колись побачити рідну планету знову. Але те, що її вже немає на світі, хвилювало Тріліан. Мишенята гасали по клітці, підбігали до годівнички, обнюхували одне одного, ховались у будиночку. Вона спостерігала за ними доти, аж доки забула про все інше. Тоді вона стрепенулась і пішла на місток стежити за екраном дисплея, де спалахували цифри, позначаючи рух корабля у космічному просторі. Робота — чудовий засіб, щоб відволіктися. Тріліан не пожалкувала б віддати півжиття, аби збагнути, від чого саме вона намагається відволіктися. Зафод не спав. Він також віддав би половину життя, щоб дізнатися, про що це він так старанно не думає. Відчуття того, що в будь-яку мить часу в певному місці він ніколи не буває цілком, не полишала його з самого дитинства. Раніше йому легко вдавалося абстрагуватися від цього відчуття, але незбагненна й загадкова з'ява на борту Форда Префекта й Артура Дента розбурхала забуті переживання. У нього була така підозра, що ці хлопці з'явилися тут зовсім не випадково. Форд також не спав. Яке це щастя знову подорожувати в просторі. П'ятнадцять років заслання і раптовий рятунок саме в ту мить, коли утратив будь-яку надію. Подорож із Зафодом обіцяла бути цікавою, хоча щось у поведінці його напівдвоюрідного брата насторожувало. Форд ніяк не міг зрозуміти, що саме. Те, що він став Президентом Галактики, факт сам по собі дивовижний. Але добровільно відмовитись від такої посади? Ні, тут щось не так. Розпитувати Зафода не має сенсу, він і сам не знає, що йому спаде на думку через хвилину. У непередбаченості вчинків йому вдалося досягти досконалості. Він хапався за будь-яку справу й виконував її блискуче, суміщаючи геніальність з наївністю й некомпетентністю. Розібратися, чого в нього більше — генія чи ідіотизму — часто було неможливо. Артур спав. Він був смертельно втомлений. У двері постукали. — Зафоде..? — Га. — - Мені здається, ми знайшли те, чого шукали, — тендітна постать Тріліан вимальовувалась на тлі відчинених дверей. — Справді? Фордові набридло боротися з безсонням. Він засів за дисплей, що стояв у кутку його каюти. Спробував придумати додаток до статті про вогонів для «Путівника», але нічого не вийшло. Думки розбігалися. Він вимкнув дисплей і, одягнувши халат з емблемою «Золотого Серця», попрямував на прогулянку. У капітанській рубці Форд побачив світло. Над приладами схилились дві невиразні постаті. — Дивись! Корабель виходить на орбіту, — сказала Тріліан. — Планета під нами. Саме в тих координатах, які ти вказав. Зафод почув шурхотіння й озирнувся. — А, це ти Форд! Заходь, — махнув він рукою. — Зараз я тобі дещо покажу. Форд підійшов. На екрані спалахували й гасли стовпчики цифр. — Впізнаєш координати? — запитав Зафод. — Ні. — Я тобі підкажу. Комп'ютер! — Хелло, хлопці, — зрадів комп'ютер. — Чудова компашка у нас, чи не так? — Заткнися, — гаркнув Зафод, — і ввімкни зовнішні екрани. На вигнутих стінах застрибали якісь тіні. Замерехтіли вогники. Чотири пари очей, не відриваючись, дивились на екрани. На екранах не було нічого. — Упізнаєш? — прошепотів Зафод. — Н-ні, — Форд зморщив чоло. — Що ти бачиш? — Нічого. — Упізнаєш? — Що? — Туманність Коняча Голова. Ми в самому її центрі. — Що я можу побачити на порожніх екранах? — Це єдине місце в усій Галактиці, де екрани не показують нічого. — Я дуже радий. Зафод розсміявся. Він вважав ситуацію, що виникла, смішною. — Я також, — сказав він. — Не бачу нічого цікавого в цій хмарі куряви, — сказав Форд, утрачаючи терпець. — А що, на твою думку, тут можна знайти? — Нічого. — Комп'ютере! — гукнув Зафод. — Повернути монітори на 180 градусів! І не базікай! Спочатку здавалося, що нічого не змінилось. Тоді спалахнув нижній край центрального екрана. Червона зірка розмірами з блюдце повільно поповзла по ньому. За нею — ще одна. Бінарна зоряна система! По тому на екрані з'явився величезний червоний півмісяць, що видавався чорним з тіньового боку планети. — Я знайшов її! — вигукнув Зафод, радісно стукнувши кулаком по пульту. — Я знайшов її! — Що? — Форд усе ще губився в здогадках. — Найнеймовірнішу планету серед усіх існуючих. Розділ 15 Витяг із «Путівника по Галактиці для космотуристів» (стор. 534784, абзац 5-а, стаття «Магратея»). «БУЛО ЦЕ В ДАВНЮ ДАВНИНУ, У ТІ ДАЛЕКІ ЧАСИ РАННЬОЇ ГАЛАКТИЧНОЇ ІМПЕРІЇ, КОЛИ ЖИТТЯ БУЛО МЕНШ КОМФОРТАБЕЛЬНИМ, БАГАТИМ НА ПОДІЇ Й ВІЛЬНИМ ВІД ПОДАТКІВ. МОГУТНІ КОРАБЛІ В ПОШУКАХ СЛАВИ І ПРИГОД ПЕРЕТИНАЛИ НЕОСЯЖНІ ПРОСТОРИ ГАЛАКТИКИ. І ДУХ БУВ МІЦНИЙ, А СТАВКИ ВИСОКИМИ, МУЖЧИНИ БУЛИ СПРАВЖНІМИ МУЖЧИНАМИ, ЖІНКИ — СПРАВЖНІМИ ЖІНКАМИ, А МАЛЕНЬКІ ВОЛОХАНІ З АЛЬФИ ЦЕНТАВРА БУЛИ СПРАВЖНІМИ МАЛЕНЬКИМИ ВОЛОХАНЯМИ З АЛЬФИ ЦЕНТАВРА. ІМПЕРІЯ ПРОЦВІТАЛА, БО II ПІДДАНІ СМІЛИВО ГОВОРИЛИ ПРАВДУ В ОБЛИЧЧЯ, ЗДІЙСНЮВАЛИ ГЕРОЇЧНІ ВЧИНКИ І ЗУХВАЛО КИДАЛИСЬ НАЗУСТРІЧ НЕЗВІДАНОМУ. ІМПЕРІЯ ПРОЦВІТАЛА, БО її ПІДДАНІ БАГАТІЛИ, БАГАТСТВА НІХТО НЕ СОРОМИВСЯ — ЦЕ БУЛО ПРИРОДНЬО. БІДНИХ НЕ БУЛО. ПРИНАЙМНІ АЖ ТАКИХ БІДНИХ, ЩО ЇХ ВАРТО БУЛО Б ЗГАДАТИ. АЛЕ РАПТОМ СТАЛОСЯ ТЕ, ЩО НЕМИНУЧЕ ПОВИННО БУЛО СТАТИСЬ — НАЙБАГАТШІ Й НАЙВЕЗУЧІ-ШІ ЗАСУМУВАЛИ. ЖИТТЯ ВТРАТИЛО ДЛЯ НИХ ПРИЄМНІСТЬ І ПРИВАБЛИВІСТЬ. ПРИЧИНУ СВОЇХ РОЗЧАРУВАНЬ ВОНИ БАЧИЛИ В НЕДОСКОНАЛОСТІ ТИХ СВІТІВ, ЯКІ ВОНИ ВІДКРИВАЛИ — ЧИ ТО ВЕЧОРИ БУЛИ ТАМ НАДТО СПЕКОТНИМИ, ЧИ-ТО ДЕНЬ НА ПІВГОДИНИ ДОВШИЙ, ЧИ ТО МОРЕ НАДТО РОЖЕВИМ. ОСЬ ТОДІ САМЕ Й З'ЯВИЛАСЬ НОВА ІНДУСТРІЯ — СТВОРЕННЯ ПЛАНЕТ ЗА ІНДИВІДУАЛЬНИМ' ЗАМОВЛЕННЯМ. МАГРАТЕЯ СТАЛА БАЗОЮ НОВОЇ ГАЛУЗІ. ПРОЦІДЖУЮЧИ МАТЕРІЮ КРІЗЬ БІЛІ ДІРКИ, ІНЖЕНЕРИ СТВОРЮВАЛИ ПЛХНЕТИ- ІМРЇЇ1-^-ЗОЛОТІ, ПЛАТИНОВІ Й НАВІТЬ ГУМОВІ З ЧАСТИМИ ЗЕМЛЕТРУСАМИ. БУДІВЕЛЬНИКИ ДБАЛИ ПРО ЯКІСТЬ ПРОДУКЦІЇ, НА МАГРАТЕЮ НЕ НАДІЙШЛО ЖОДНОЇ РЕКЛАМАЦІЇ. ПОЧИНАННЯ ВИЯВИЛОСЬ НАСТІЛЬКИ ПРИБУТКОВИМ, ЩО НЕВДОВЗІ МАГРАТЕЯ СТАЛА НАЙБАГАТШОЮ ПЛАНЕТОЮ, В ТОЙ ЧАС ЯК РЕШТУ ГАЛАКТИКИ ОБСІЛИ ЗЛИДНІ. У ЧІТКО НАЛАГОДЖЕНОМУ МЕХАНІЗМІ СИСТЕМИ СТАВСЯ ЗБІЙ, ІМПЕРІЯ РОЗПАЛАСЯ, ГНІТЮЧА ТИША ЗАПАНУВАЛА В МІЛЬЯРДАХ СВІТІВ, ЩО СТРАЖДАЛИ ВІД НЕДОЇДАННЯ. ТІЛЬКИ ПЕРА ПОРИПУВАЛИ В ТИШІ. ЦЕ ЕКОНОМІСТИ ДЕНЬ І НІЧ СКНІЛИ НАД СТВОРЕННЯМ ПРАЦІ ПРО ПЕРЕВАГУ ПЛАНОВОГО ВЕДЕННЯ ГОСПОДАРСТВА. МАГРАТЕЯ ПОСТУПОВО ПЕРЕТВОРИЛАСЬ НА ЛЕГЕНДУ, ЗНИКНУВШИ В ГЛИБИНІ ЧАСУ. У НАШ ОСВІЧЕНИЙ ЧАС НІХТО БІЛЬШЕ НЕ ВІРИТЬ КАЗКАМ ПРО МАГРАТЕЮ». Розділ 16 Артура розбудила суперечка. Він скочив з ліжка і пішов на місток. Форд вимахував руками. — Та ти здурів, Зафоде, — кричав він. — Магратея — це не більше, ніж красива казка, міф, який батьки розповідають на ніч своїм дітям, коли ті зненацька заявляють, що хочуть стати економістами, це... — А я кажу, що ми перебуваємо на її орбіті, — відстоював своє Зафод. — Не знаю, на якій орбіті перебуваєш особисто ти, — заперечив Форд, — але цей корабель... — Комп'ютере! — перебив його Зафод. — О, ні... — Хелло! Говорить Едді — ваш бортовий комп'ютер. Настрій у мене чудовий, хлопці. Дайте мені програму, і я впораюся з нею за іграшки. Артур запитально поглянув на Тріліан. Вона жестом запросила його зайти. — Комп'ютере, — озвався Зафод, — повтори нам іще раз, де ми перебуваємо. — З превеликим задоволенням, друже, — вигукнув комп'ютер. — У цю мить ми перебуваємо на висоті трьохсот миль над поверхнею легендарної планети Магратея. — Це нічого не доводить, — сказав Форд. — Та я б не повірив цій залізяці, навіть якби йшлося про мою вагу. — Для мене це раз плюнути, — заторохкотів комп'ютер без упину, вивергаючи нові метри перфострічки. — Я міг би також вирішити ваші особисті проблеми з точністю до десятого знаку після коми. — Зафоде, — втрутилась у розмову Тріліан, — припини суперечку, зараз ми вийдемо на денний бік планети. — Те, що під нами планета, а не уламок астероїда, я й сам бачу. Але невже ти думаєш, що я не здатний відрізнити Магратею від сотень інших планет. Дивись-но, розвиднюється. — Прекрасно, — Зафод потирав руки від задоволення. — Згори, я гадаю, нам ніхто не завадить на неї подивитись. Комп'ютере! — Хелло! Чим можу... — По-перше, помовч, по-друге, дай нам повний огляд планети. Величезна сіра тінь заповнила екрани моніторів. Планета повільно оберталась далеко знизу. Першим мовчання порушив Зафод. — Виходимо на денну половину, — мимрив він собі під ніс, — планета обертається... висота — триста миль, — він спробував передати свій піднесений настрій іншим. Магратея! Його вразила скептична реакція Форда. Магратея! — Зараз ми побачимо... Дивіться! Настала урочиста мить. Навіть найзапекліший міжзоряний волоцюга не може втриматись від захоплення, коли спостерігає схід сонця з космосу навіть у стотисячний раз. Але схід одразу ж двох сонць — видовище, яке не змалювати словами. Перший промінь сонця пронизує безодню мороку. Промінь розширюється, засліплює і ось, нарешті, на обрії з'являється блискуче лезо сонця. Через кілька секунд з'являється друге, і от уже весь обрій пломеніє білим вогнем. Тонка плівка атмосфери виграє усіма барвами веселки. — Я вогнище зорі спостерігаю, — видихнув вражений Зафод. — Два сонця — близнюки: Сульяніс і Рам... — Швидше за все — ні те, ні інше, — сухо зазначив Форд. — Ні, це — Сульяніс і Рам, — Зафод твердо стояв на своєму. Обидва сонця виринули з-за,обрію, коли раптом іззаду почувся сумний спів. Це Марвін завів тужливу мелодію. Він ненавидів людей усім серцем. Форд спостерігав за світловим шоу, що розгорталось перед ними. Нервове збудження передалося і йому. Він переживав таке збудження щоразу, коли бачив нову планету. Його страшенно дратував Зафод, що вигадує казна-що. Він жити не може без нескінченних фантазій. З'їхав з глузду через свою Магратею. Артур взагалі не міг збагнути, через що уся ця веремія. Він підступив до Тріліан і запитав, у чім справа. — Зафод розповідав мені, — зашепотіла вона, — що Магратея для них — ніби легенда. Як для нас Атлантида. Легенда твердить, що магратейці створювали нові планети. Артур поглянув на екрани. Він відчував, що йому чогось не вистачає. — А чай на цьому кораблі є? — запитав він. «Золоте Серце» мчало по орбіті. Обидва сонця зависли високо в синьо-чорному небі, світлове шоу світанку закінчилось. При яскравому денному освітленні поверхня планети мала досить-таки блідий вигляд — одноманітна сіра рівнина. Мертва й холодна, як гробниця. Час від часу на обрії викреслювались обриси, що обнадіювали, наче гори або міста, але в міру наближення нерівності ландшафту поступово згладжувались, аж поки зникали зовсім. Час і вітер знали свою справу. Планета була стара. Дуже стара. Десь у глибині душі Форда краяли сумніви. Він у задумі позирав на сумний пейзаж, що простягався внизу. Незбагненність часу тривожила його душу. — Припустимо, що це — вона, — сказав він. — Це безсумнівно, — сказав Зафод. — Хоча це зовсім не вона, — вів далі Форд. — Що ти збираєшся робити? Адже там нічого немає. — На поверхні — нічого, — погодився Зафод. — Навіть якщо припустити, що там щось є. Ти ж не збираєшся перекопати всю планету? Невже ми прилетіли сюди лише для того, щоб удовольнити твої археологічні зацікавлення? Одна з голів Зафода одвернулася. Друга повернулася вслід за нею, щоб побачити, на що дивиться перша. Але вона, власне, ні на що не дивилася. — Розумієте, — почав Зафод невимушене, — я затіяв цю експедицію частково з цікавості, частково, щоб задовольнити свій потяг до пригод. Але переважно в пошуках грошей і слави. Форд зиркнув на нього гострим поглядом. У нього складалося враження, що Зафод навіть гадки не має, чого він сюди припхався. — Вона наганяє на мене смуток, — зазначила Тріліан. — Маючи в кишені половину всіх багатств старої Галактичної Імперії, — сказав Зафод, — можна дозволити собі елегійність. «Дурниця, — розмірковував Форд, — навіть якщо припустити, що ця планета — прабатьківщина якоїсь зниклої цивілізації, навіть якщо припустити ряд інших неймовірних речей — однаково, гіпотетичні скарби не могли зберегти свою цінність». Він знизав плечима й заявив: — Я вважаю, що це мертва планета. — Хоч би швидше це з'ясувалося, — знервовано сказав Артур. Стрес і досі є серйозною соціальною проблемою в усій Галактиці. Щоб зняти нервове напруження у читачів, трохи відкриємо завісу над майбутнім. Виявиться, що ця планета дійсно Магратея. Залп смертоносниді; ракет, які незабаром випустить стародавня система ППО, не завдасть ніякої ;щрсоди< якщо не рахувати трьох розбитих чашок для кави, поламаної клітки для мишей, синця на руці, а також миттєвого створення і раптового зникнення горщика з петуніями та кашалота. Щоб читачеві було цікаво читати далі, ми не відкриємо, на чиїй руці з'явився синець. Попередимо, все ж,, що поява синця, яка може викликати різноманітні домисли, насправді не грає ніякої ролі в дальших подіях. Розділ 17 Нарешті Артур став приходити до тями. Його розум загоював травми, яких зазнав протягом учорашнього дня. Він натрапив на Харчоматичний пристрій, який видав йому пластмасову чашку рідини майже, але не зовсім, анітрішки не схожої на чай. Автомат працював таким чином. При натисканні на кнопку «Напої» він робив миттєвий, але ретельний спектроскопічний аналіз обміну речовин клієнта. Промацював нервові закінчення мозку клієнта, що відповідали за смакові відчуття. Таким чином виникала досконала картина бажань. Але зараз в апараті щось розладилось, бо хоч скільки б Артур натискав кнопку, Харчо-Мат знову й знову наливав йому мерзотне пійло, яке майже, але не зовсім, анітрішечки не було схожим на чай. Харчо-Мати виготовлялись Кібернетичною Корпорацією Сіріуса. Відділ рекламацій корпорації нині повністю займає материкові частини перших трьох планет зірки Тау Сіріуса. Артур допив склянку й відчув, що сили до нього повертаються. Він подивився на екрани, на чергові сотні миль позбавленої життя, сірої пустелі. Питання, яке підсвідоме давно його мучило, знайшло нарешті словесну форму. — А це не небезпечно? — Магратея мертва вже п'ять мільйонів років, — відповів Зафод, — тож остерігатися нічого: за такий час привиди — і ті повинні були вгамуватись і завести сім'ї. У цю мить різкий звук розірвав навколишню тишу. Десь удалині засурмили сурми — пронизливо, механічно, бездушно. Пролунав голос. Такий самий пронизливий, механічний, бездушний. — ВІТАЄМО ВАС, — сказав голос. Він йшов ізнизу, з мертвої планети. — Комп'ютере! — заволав Зафод. — Хеллої — Що за диявольщина? — Пусте. Це запис п'ятимільйонної давності. — Що? Запис? — Тесе, — сказав Форд. — Вони продовжують. Голос був старий і ввічливий, майже привітний, хоча в ньому й вчувалась прихована погроза. — ГОВОРИТЬ АВТОВІДПОВІДНИК. ПРОСЛУХАЙТЕ ТЕКСТ ЗВЕРНЕННЯ, — проказав він. — БО УСІ НЕНАДОВГО ВІДЛУЧИЛИСЬ. КОМЕРЦІЙНА РАДА ПЛАНЕТИ МАГРАТЕЯ ДЯКУЄ ВАМ ЗА ВІДВІДИНИ... — Голос стародавньої Магратеї! — вигукнув Зафод. — Гаразд, гаразд, — обірвав його Форд. — ...І ПРОСИТЬ ВИБАЧИТИ. МИ ЗМУШЕНІ ПЕВНИЙ ЧАС НЕ ВСТУПАТИ НІ В ЯКІ ДІЛОВІ КОНТАКТИ. ДЯКУЄМО ЗА УВАГУ. ЯКЩО ВИ ЗАЛИШИТЕ СВОЄ ПРІЗВИЩЕ Й КООРДИНАТИ ПЛАНЕТИ, МИ ЗВ'ЯЖЕМОСЯ З ВАМИ ПІЗНІШЕ. ГОВОРІТЬ, БУДЬ ЛАСКА, КОЛИ ПОЧУЄТЕ ЗУМЕР. Після короткого зумера запала тиша. — Вони просто хочуть нас відшити, — сказала Тріліан роздратовано. — Що будемо робити? — Якщо це не більш, ніж запис, — сказав Зафод, — ми починаємо зниження. Комп'ютере, зрозуміло? — Зрозуміло, — відповів Едді. Вони зачекали. Через кілька секунд знову пролунали сурми, за сурмами почувся голос. — МИ ЗАПЕВНЯЄМО ВАС, ЩО ТІЛЬКИ-НО ЗМОЖЕМО ВІДНОВИТИ ВИРОБНИЦТВО, МИ ПОМІСТИМО ОГОЛОШЕННЯ В УСІХ ІЛЮСТРОВАНИХ ЖУРНАЛАХ. НАШІ КЛІЄНТИ ЗНОВУ ЗМОЖУТЬ ЗАМОВИТИ УСЕ НАЙКРАЩЕ, ЩО МОЖЕ ЗАПРОПОНУВАТИ СУЧАСНА ГЕОГРАФІЯ, — тон голосу змінився на погрозливий, — А ЗАРАЗ МИ ПЕРЕКОНЛИВО ПРОСИМО НАШИХ КЛІЄНТІВ ОБЛИШИТИ ПЛАНЕТУ. НЕГАЙНО! Артур оглянув спохмурнілі обличчя своїх супутників. — Сподіваюсь, ми послухаємося їхньої поради? — Нісенітниця! — вигукнув Зафод. — Нам зовсім нічого боятися. — Тоді чому всі напружились? \- Вони бояться пропустити найцікавіше, — відповів Зафод. — Комп'ютере, приготуватись до входження в атмосферу! Цього разу сурми лунали не так урочисто, а голос був зовсім похмурий . \- НАС РАДУЄ,- сказав голос,-ЩО ВИ ВИЯВЛЯЄТЕ ТАКУ ЖВАВУ ЗАЦІКАВЛЕНІСТЬ НАШОЮ СКРОМНОЮ ПЛАНЕТОЮ. ТОМУ ВВАЖАЙТЕ НАШІ БАЛІСТИЧНІ РАКЕТИ - ДОДАТКОВОЮ БЕЗКОШТОВНОЮ ПОСЛУГОЮ, ЯКУ МИ НАДАЄМО НАДТО НАСТИРНИМ КЛІЄНТАМ, А ЇХНІ ЯДЕРНІ БОЄГОЛОВКИ — МАЛЕНЬКИМ ВИЯВОМ УВАГИ. СПОДІВАЄМОСЬ ЗНАДОБИТИСЯ ВАМ У НАСТУПНИХ ПЕРЕВТІЛЕННЯХ... ДЯКУЮ. Голос урвався. — О! — зітхнула Тріліан. — Е-е..., — проскреготів Артур. — Ну? — здивувався Форд. — Послухайте, — сказав Зафод, — помізкуйте. Це не більше, ніж запис. Мільйоннорічної давності. Блеф, розумієте? До нас це не має щонайменшого відношення. — А як відносно ракет? — тихо запитала Тріліан. — Ракет? Не сміши мене. Форд торкнув Зафода за плече і мовчки вказав на кормовий екран. Далеко позаду дві срібні крапки набирали висоту. Ракети. Щомиті вони все більшали й більшали. — Будемо сподіватись, що вони не влучать, — сказав Форд. Зафод дивився на них у подиві. — Та це ж грандіозно! — вигукнув він. — Хтось там унизу намагається нас збити. — Грандіозно, — луною озвався Артур. — Тепер нарешті ти розумієш, що коїться? — Звичайно, — відповів Форд. — За хвилину нам буде капець. — Я не про те. — А про що? — Це означає, що ми на правильному шляху! — А чи не можна втекти з їхнього шляху? Зображення на екрані невблаганно збільшувалось. Ракети тепер ішли прямо на них, тож видно було лише їхні боєголовки. — Можна запитати, — підняла руку Тріліан. — Ми так і будемо сидіти склавши руки? — Ні, але не будемо втрачати голову, — відповів Зафод. — І все? — вигукнув Артур. — Ні. Зараз ми вживемо... е... ухильних заходів! — Зафод лише зараз збагнув серйозність того, щб'вТдбулося. — Комп'ютере, яких ухильних заходів ми можемо вжити? — Боюсь, що ніяких, — відповів комп'ютер. — Е... Що? — Зафоду відібрало мову. — Е... але чому?.. — Якась несправність у системі автоуправління, — бадьоро відповів комп'ютер, — сорок п'ять секунд до зіткнення. Якщо ви не проти, називайте мене просто Едді. Зафод вирішив вжити водночас кілька радикальних заходів. — Гаразд! — вигукнув він. — Спробуємо перевести корабель на ручне управління. — А ти вмієш керувати кораблем? — запитав Форд. — Ні. А ти? — Ні. — Тріліан, може, ти вмієш? — Ні. — Чудово, — з полегкістб сказав Зафод. — Ми керуватимемо ним усі разом. — Я також не вмію, — озвався Артур, вирішивши, що саме час заявити про себе на повний голос. — Я так і гадав, — сказав Зафод. — Окей, комп'ютере, давай ручне управління. — Даю, — відповів комп'ютер. Розсунулись панелі, з'явилась клавіатура, вкрита прозорою плівкою поліетилену, загорнена целофаном. До всього цього комплексу ще не торкалася нічия рука. Зафод дивився на нього спантеличено. — Чудово, Форде, — сказав він. — Повний назад і десять градусів праворуч. Чи можна... — Щасти вам, хлопці, — защебетав комп'ютер. — Тридцять секунд до зіткнення. Форд кинувся до важелів, до тих, які хоч трохи видавались знайомими, і потягнув їх. Корабель важко затрусився — запрацювали одразу усі маневрові двигуни. Форд повернув половину важелів у вихідне положення. Корабель виписав півколо і ліг на зворотний курс. Тепер вони мчали назустріч ракетам. Стіни враз випустили повітряні подушки — за мить до того, як до них притиснуло команду. Сила інерції давила їм груди, не давала відітхнути. Зафод вигинався, мов епілептик, аж поки нарешті дотягся до важеля на панелі управління. Важіль клацнув. Корабель круто повернувся і помчав угору. Відцентрова сила жбурнула команду на протилежну стіну. Фордів «Путівник по Галактиці для космотуристів» з усього маху врізався в пульт, ввімкнувся і почав розповідати тим, хто міг ще слухати, про безпечні методи вивезення з Антареса статевих залоз довгохвостого папуги. (Статеві залози Антаресанського довгохвостого папуги, нанизані на трубочку для коктейлю, вважаються — о сором! — вишуканими ласощами. Багаті ідіоти ладні викласти за них цілу купу грошей лише для того, щоб похизуватись перед іншими багатими ідіотами.) Корабель продовжував стрімко падати. Якраз цієї миті хтось із членів екіпажу набив собі здоровезного синця на руці. Та проте смертоносні ракети не завдали кораблю ніякої шкоди. Безпека екіпажу на кораблях, які обладнано Двигуном Непередбаченості, гарантується. — Двадцять секунд до зіткнення, хлопці.., — попередив комп'ютер. — Вмикай свої трикляті двигуни! — гукнув Зафод. — Будь ласка, хлопці, вмикаю, — відповів комп'ютер. Загуркотівши двигунами, корабель вийшов із піке й знову помчав назустріч ракетам. — КОЛИ ІДЕШ КРІЗЬ ДОЩ І БУРЮ, — гугняво заспівав комп'ютер, — НЕ СХИЛЯЙ ГОЛОВИ. Зафод крикнув, щоб він заткнувся, але його голос заглушився гуркотом, який — цілком природно — здався їм голосом близької невблаганної смерті. — І НЕ... ЛЯКАЙСЯ... ТЕМРЯВИ, — гугнявив Едді. Корабель вирівнявся, але продовжував тепер летіти дном до гори, тож, лежачи на стелі, вони ніяк не могли дістатися до пульта управління. — КОЛИ ВЩУХАЄ БУРЯ.., — наспівував Едді. Зображення двох ракет на екранах більшали, наближалися, насувалися. — ...БУДЕ СОНЦЕ І БЛАКИТЬ... Через щасливий збіг обставин ракети не встигли відкоригувати свої траєкторії на корабель, що викручувався навсібіч. Вони проскочили прямісінько під ним. — І БУДЕ ПІСНЯ ЖАЙВОРА... Зважте хлопці: зіткнення через п'ятнадцять... ТО ЙДИ Ж СУПРОТИ ВІТРУ... Ракети круто повернулися й кинулись навздогін за кораблем. — Ну от бачите, — сказав Артур, прикипівши поглядом до екрана. — Тепер нам уже, певно, кінець. — Щоб тобі заціпило! — вигукнув Форд. — То кінець нам чи ні? — Авжеж кінець. — ІДИ КРІЗЬ ДОЩ... — співав Едді. І раптом Артура осяйнула ідея. Він підвівся. — А чому б не запустити цей ваш Двигун Непередбаченості? — вигукнув і він. — Давайте спробуємо. — Ти збожеволів? — сказав Зафод. — Без попередніх розрахунків може скоїтись бозна- що... — Однаково краще, ніж помирати. — НЕХАЙ РОЗБИТО ТВОЇ МРІЇ, — виспівував Едді. Артур подерся по панелях пульта до самої стелі. — ТА ТИ ІДИ З НАДІЄЮ У СЕРЦІ. — Чому Артур не може ввімкнути Двигун? — вигукнула Тріліан. — АДЖЕ ТИ НЕ ОДИН... П'ять секунд до зіткнення. Дуже був радий спілкуватися з такими цікавими людьми. Хай благословить вас Господь... АДЖЕ ТИ НЕ ОДИН... — Слухайте-но, — заволала Тріліан. — Чому Артур не може... Все потонуло у спалаху світла. Розділ 18 Космічний корабель «Золоте Серце» летів далі. Ніщо не змінилося, крім інтер'єра. Внутрішні приміщення якимось незбагненним чином розширились, стіни вифарбувались у пастельні барви зеленого й блакитного тону. Кручені сходи посеред рубки, що вели в нікуди, потонули у буянні дивовижних жовтих рослин і папоротей. Центральний термінал комп'ютера прилаштувався на громіздкому моноліті сонячного годинника. Хитромудре розміщені світильники й ціла система дзеркал створювали ілюзію довгої оранжереї з рядами ретельно підстрижених кущів. По периметру колишньої рубки стояли мармурові столики на витких ніжках. При уважному погляді на гладкій поверхні мармуру можна було розпізнати обриси циферблатів і важелів перемикачів. Від дотику вони одразу ставали відчутними. У залі можна було знайти місце, звідки в системі дзеркал відбивались усі необхідні дані. Яким чином досягалось це відображення, лишилось таємницею. Словом, приміщення стало на диво гарним. — Що тут з біса коїться? — озвався Зафод Бібльброкс, сидячи в лозовому кріслі. — Я вважаю, — Артур сидів біля басейну з золотими рибками, — що в усьому винен рубильник, який запускає Двигун... — Він указав рукою туди, де мав бути рубильник. На його місці висів глек з квітами. — Де ми є? — запитав Форд з верхньої сходинки кручених сходів. У руці він тримав запітнілий келех із«пангалактичним полоскальним полиском. — Думаю, там, де й були, — сказала Тріліан. У дзеркалах відбився Сумний пейзаж Магратеї, що повільно пропливала внизу. Зафод скочив на рівні ноги. Зображення в дзеркалах змінилось. — Схоже, що одна з них перетворилась на глек з петуніями, а друга — на дуже здивованого кашалота. — Коефіцієнт неймовірності, — втрутився Едді, який анітрохи не змінився, — одна восьмимільйонна семисотшістдесятисемитисячна сто двадцяти восьма. ' Зафод зиркнув на Артура. — От бачиш, що ти накоїв, землянине! — Але ж я тільки... — промимрив Артур. — Чудово придумано, хлопче! Врубити Двигун Непередбаченості на секунду без попереднього вмикання захисного поля. Ти навіть не уявляєш, що ти зробив! Ти ж урятував нам життя. — О, — видихнув Артур полегшено, — це дрібниці... — Ти так вважаєш? — запитав Зафод. — Тоді забудьмо про це. Комп'ютере, йдемо на посадку. — Але ж... — Я сказав, забудьмо про це. Але ми мало не забули про ще одне дивовижне явище, яке виникло на висоті кількох миль над поверхнею планети Магратея. Всупереч теорії ймовірностей там, у повітрі, матеріалізувався кашалот. Але повітря — не найкраще середовище для існування кашалотів. Тому в бідолашного створіння було зовсім мало часу для ідентифікації себе як кашалота. Нижче ми наводимо повний запис його думок від моменту створення до моменту смерті. «Ох..! Що діється? — подумав кашалот. — Е, перепрошую, хто я? Привіт! Чому я тут? Чому Живу на світі? Що таке «хто я»? Спокійно. Головне — не хвилюватись..! Ох, яке дивовижне відчуття, що б це могло бути? Нібито щось смокче, коле в моєму... моєму... Так, настав час дати речам імена. Якщо я хочу досягти якихось успіхів у тому, що я назву життям, то треба те, в якому смокче й коле, назвати шлунком. Добре. Уууууух, смокче дедалі дужче. Гей, а що це таке свистить, гуде біля... назвемо це — головою. Нехай це буде... вітер. Непогана назва. Це стає... добре, облишимо на потім. Я назву це, коли виникне потреба. Мабуть, це щось дуже важливе, коли його так багато. Егей. А це що за штука? Це... назвемо його хвостом — так хвостом. Ух! Чудово в мене виходить розмахувати хвостом із боку в бік. Оце-то так! Потрібна річ! Лише для чого? Та добре,дізнаюся потім. То що ж, вийшла в мене адекватна картина світу? Ні. Та й годі. Мені ще багато... доведеться пізнати. У мене аж у голові наморочиться від передчуття. Може, це — вітер? Його стало набагато більше, чи не так? Чудово. Егей, а що це за штука, яка наближається до мене так швидко? Дуже-дуже швидко. Велика, плоска й кругла... їй потрібно дати велике гучне ім'я, наприклад, ...O-ля...мля... земля. Вірно! Прекрасне ім'я — земля! Цікаво, чи заприязнимося ми з нею?» Геп! І запала тиша. Єдиною думкою, яку нам вдалося записати від горщика з петуніями перед падінням, було: «О, ні, тільки не це!» Дехто вважає, що якби ми знали, про що думають горщики з петуніями, то набагато краще пізнали б світ. Розділ 19 — Робота з собою захопимо? — запитав Форд, озираючись на Марвіна з неприхованою неприязню. Марвін стояв, втягнувши голову в плечі, під карликовою пальмою. Зафод відірвався від дзеркального екрана, на якому виднілася панорама місцевості, на якій приземлилося «Золоте Серце». — Кого? Цього параноїдального андроїда? Звичайно, захопимо. — Цікаво, чим може допомогти робот з маніакально- депресивним психозом? — Мені б ваші турботи, — заговорив Марвін таким тоном, ніби служив заупокійну, — що б робили ви на моєму місці? Можете не відповідати. Я в п'ятдесят тисяч разів розумніший за вас усіх разом узятих, але навіть я не в змозі відповісти на це запитання. Коли я намагаюсь опуститись до вашого рівня, у мене тріщить голова. — Мої білі миші повтікали! — закричала Тріліан, вбігаючи до рубки. Зафод не зміг надати хоч одному своєму обличчю виразу глибокої скорботи і тому сказав; — Та пішли вони... Тріліан блимнула на нього сердито й зникла. її зауваженню слід було б приділити більше уваги. Адже, як свідчила громадська думка, люди посідали на Землі серед розумних форм життя лише третє місце. А зовсім не друге, як може видатися недосвідченому спостерігачеві. — Добрий день, хлоп'ята. Голос був наче знайомий, але щось у ньому змінилося. Тепер він нагадував жіночий. Голос сповістив, що вони перебувають у шлюзовій камері, через яку можна потрапити на поверхню планети. Члени екіпажу спантеличено перезирнулись — це наш колишній Едді, — пояснив Зафод, — я покопирсався і знайшов перемикач особистості. Може, так буде краще. — Сьогодні — ваш-перший день на чужій планеті, — вів далі новий голос Едді, — тому я вимагаю, щоб ви застібнулися на всі ґудзики і не гралися з бридкими чудовиськами, в яких очі наче блюдця. Зафод нетерпляче постукав по люку. — Мабуть, буде краще, — сказав він, — якщо ми вдамося до послуг логарифмічної лінійки. — Молодець! — похвалив комп'ютер. — Хто це сказав? — Прошу тебе по-доброму, відчини люк, — озвався Зафод, насилу стримуючи гнів. — Доки я не дізнаюсь, хто це сказав, не відчиню, — наполягав комп'ютер. — О Боже, — прошепотів Форд, притулився до стіни й порахував до десяти. Він боявся, що одного чудового дня розумні істоти зовсім розучаться рахувати. Тільки вміючи рахувати, люди можуть довести машинам свою незалежність. — Зізнавайтесь, — суворо сказав Едді. — Комп'ютере.., — почав Зафод. — Я чекаю, — перебив його Едді. — Якщо треба, я чекатиму цілий день. — Комп'ютере, — повторив Зафод, який зрозумів, що логічними доказами машину не переконаєш, — якщо ти цієї ж миті не відчиниш цей люк, я візьму сокиру і перепрограмую нею твою пам'ять, затямив? Едді, який не чекав такого повороту справи, замислився. Форд продовжував рахувати вголос. Гіршої образи для комп'ютера не вигадаєш. Однаково, що підійти до людини і зашепотіти на вухо: «Ти такий-розтакий...» Нарешті Едді опанував себе і сказав примирливо: — Нам іще доведеться попрацювати над своєю поведінкою. Люк відчинився. В обличчя їм ударив порив крижаного вітру. Вони ступили на мертву поверхню Магратеї, вкриту товстим шаром пилу. — Ви ще пожалкуєте, — прокричав Едді їм у спину й зачинив люк. Через кілька хвилин він знову відчинив і зачинив люк, виконуючи зовсім несподівану команду. Розділ 20 П'ять постатей ішли рівниною без жодних ознак життя. Місцями вона була брудно-сірого кольору, місцями — брудно-коричневого і скидалась на пересохле болото, хоч без рослинності, зате густо засипане курявою. Віяв холодний вітер. На Зафода цей краєвид діяв гнітюче. Він замикав процесію і відстав від інших. Вітер обпік Артурові очі й вуха, груди болісно стискалися, вдихаючи розріджене повітря. Та ще дужче допікали думки. — Фантастика, — сказав він, і його голос загримотів у вухах. Звук тут поширювався дуже погано. — Справжня діра, — погодився Форд. — Набагато цікавіше порпатись у смітнику. Він був страх який лютий. З усіх екзотичних недосліджених планет, де вирує життя, обрати цю! Та ще після п'ятнадцяти років заслання! Хоча б якийсь жалюгідний абориген. Форд зупинився, підняв грудку мерзлої землі. Під нею не було анічогісінько цікавого, заради чого варто було пхатися сюди з такої далини, подолавши відстань у кілька тисяч світлових років. — Ти не розумієш, — стояв на своєму Артур, — та я ж уперше в житті ступив на землю іншої планети. Чужий, незвіданий світ... Жаль, що він виявився таким нудним. Тріліан зіщулилась і засунула руки в кишені. Вона ладна була заприсягтися, що краєчком ока щойно помітила якийсь рух. Але коли озирнулась, позаду біліли лиш обриси їхнього «Золотого Серця». Усе було тихо. Із сусіднього пагорба махав рукою Зафод. Він видавався збудженим і щось гукав, але через вітер та розріджене повітря слів не можна було розчути. У міру наближення пагорб набував правильних обрисів. Це був, власне, не пагорб, а кратер футів п'ятдесят у діаметрі. Довкола кратера лежали якісь червоні й чорні шматки. Форд зупинився й підняв один із них. На дотик він нагадував мокру гуму. Жахнувшися, він збагнув, що тримав в руках свіже м'ясо кашалота. На вершині кратера їх чекав Зафод. — Погляньте, — він вказав у центр кратера, там лежали рештки кашалотового тіла. Йому можна було лише позаздрити — він прожив надто коротке життя, щоб устигнути розчаруватися в ньому. Настала тиша, яку порушувало лиш спазматичне дихання Тріліан. — Сподіваюсь, ти не збираєшся його поховати? — запитав Артур і одразу ж пожалкував про свої слова. — Ходімо, — сказав Зафод і став спускатися в кратер. — Куди, вниз? — Тріліан аж засіпало від огиди. — Еге ж, — кивнув Зафод, — ходімо, я вам дещо покажу. — Нам і звідси чудово видно, — запротестувала Тріліан. — Та ні, не решток кашалота, — пояснив Зафод. — Ходімо. Ніхто не рушив з місця. — Та ходімо ж, — наполягав Зафод, — я знаю, як потрапити в неї. — У НЕЇ? — жахнувся Артур. — Звичайно! Всередину планети! Від удару падіння кашалота відчинився підземний хід. Я поведу вас туди, куди п'ять мільйонів років не ступала нога людини. Уперед, углиб Часу! Марвін знову почав щось іронічно мугикати. Зафод штурхонув його ногою, і він змовк. Долаючи огиду, члени екіпажу «Золотого Серця» рушили за Зафодом. Проходячи повз рештки кашалота, який власне створив цей кратер, вони відверталися. — Життя! — сумовито сказав Марвін. — Його можна або зневажати, або ненавидіти. Але любити — ніколи. Вхід до підземелля, на щастя, починався саме в тому місці, куди впав кашалот. За завалом із кашалотових нутрощів проглядалось ціле плетиво підземних галерей і коридорів. Зафод почав був розбирати завал, але Марвін відсторонив його і став робити це набагато швидше. З чорноти війнули затхлі запахи. Навіть за допомогою ліхтарика мало що можна було розгледіти. — За переказами, — сказав Зафод, — магратейці здебільшого жили під землею. — Чому? — поцікавився Артур. — Може, поверхня була перенаселена чи надто забруднена? — Не знаю, — відказав Зафод. — Може, під землею веселіше. — Ти певен, що нам туди треба? — запитала Тріліан, вдивляючись у непроглядну темряву. — Один раз нам уже дали відкоша. — Не хвилюйся, дівчинко. Усе живе населення цієї планети дорівнює нулю плюс нас четверо. Егей, землянине... — Артур, — поправив Зафода Артур. — Слухай-но, ти з роботом лишаєшся чергувати біля входу. Домовились? — Та що ж нам тут оберігати? Адже ти сам щойно сказав, що, крім нас, тут немає ані душі. — Звичайно! Просто для безпеки, Артуре! — Твоєї чи моєї? — Чудово, отже домовились. Тож бувай, нам час іти. І Зафод пропхнувся у дірку. За ним рушили Тріліан і Форд. — Сподіваюся, що нічого хорошого ви там не побачите, — сказав Артур. — Аніскілечки не сумніваюсь, — запевнив його Марвін. Вони лишились удвох. Артур нервово ходив узад і вперед, аж доки збагнув, що могила кашалота не найкраще місце для прогулянок. Марвін дивився на нього сумним поглядом, а потім вимкнувся. Зафод простував коридором. Він страшенно хвилювався й намагався приховати це, прискорюючи ходу. Промінь ліхтарика ковзав по стінах, обкладених темною, холодною на дотик плиткою. Повітря було задушливе, мов у склепі. — Я ж казав, що планета зовсім безлюдна, — сказав він, переступаючи через купи сміття. Тунель нагадав Тріліан лондонську підземку, хоч, звичайно, підземка інколи прибиралася. Через рівні проміжки на стінах виникали зображення простих геометричних фігур з яскравої мозаїки. Тріліан затрималась на мить, щоб роздивитись одну з них. Нічого не розібравши, вона гукнула Зафода. — Як ти гадаєш, що це за незвичайні малюнки? — Нічого особливого. Просто якісь малюнки, — відповів Зафод, не обертаючись. Тріліан знизала плечима й поспішила слідом. Час від часу то з одного, то з другого боку коридора з'являлись двері. Вони вели у маленькі кімнати, напхані, як виявив Форд, старовинною обчислювальною технікою. В одну з таких комірчин він потягнув Зафода. Тріліан теж зайшла туди подивитися. — Слухай-но, — звернувся Форд до Зафода, — ти й далі стверджуєш, що це — Магратея? — Звичайно, — відповів Зафод, — ти ж сам чув голос на плівці. — Припустимо. Але й досі ти не пояснив нам, яким чином ти її відшукав. Не по зоряному ж атласу! — Усе значно простіше. Досить було покопатися в державному архіві, зробити кілька логічних висновків і мати трішки талану. Тільки й усього. — А «Золоте Серце» ти викрав лише для того, щоб дістатися сюди? — Я викрав корабель, щоб пошукати багато чого. — Багато чого? — здивовано перепитав Форд. — Наприклад? — Не знаю. — Що? — Я сказав, що не знаю, чого шукаю. — Себто як? — Тому що.., тому.., що мені інколи здається, якби я знав це точно, у мене б нічого не вийшло. — Ти з глузду з'їхав? — Не виключено, що з'їхав, — спокійно сказав Зафод. — Про себе я знаю не більше, ніж потрібно в даній ситуації. А дана ситуація не дуже для нас сприятлива. Запала тиша. Форд занепокоєно позирав на Зафода. — Послухай- но, старий, якщо ти збираєшся... — почав Форд. — Постривай, — перебив його Зафод. — Я хочу тобі дещо сказати. Я роблю те, що мені хочеться робити. Закортіло мені чогось, і я зразу ж до діла. Захотів стати Президентом Галактики, і став. Захотів мати «Золоте Серце», і маю. Захотів знайти Магратею, і знайшов. Коли з багатьох варіантів я обираю один, він автоматично виявляється єдиним вірним. Це так само, що носити в кишені Всегалактичну кредитну картку, — тебе обслуговуватимуть будь-де. Але варто зупинитись і замислитись — навіщо мені це, як мені таке спало на думку — і зразу виникає незбориме бажання перестати думати взагалі. Як зараз, наприклад. Повір, мені нелегко говорити. Зафод замовк. Тоді зморщив чого і продовжив. — Сьогодні вночі я знову про це думав. Скидається, що по півголови в мене не працює, як слід. Ніби хтось користується моїм мозком. Обміркувавши усе разом, я дійшов висновку, що цей хтось відмежував частину мого мозку від мене самого. Цікаво, подумав я, чи існує спосіб перевірити ці здогади. Я пішов у лабораторію й підключився до енцефалографа. Проробив усі можливі й неможливі медичні трюки з обома головами — усе те, що робили зі мною перед призначенням на посаду Президента. Анічогісінько. Принаймні, нічого нового. Тести показали, що я розумний, вразливий, безвідповідальний. Що на мене не можна покладатися і що я екстроверт. Ніяких аномалій. Тоді я почав вигадувати все нові й нові тести. Нічого. Я наклав результати досліджень однієї голови на результати другої. Знову нічого. Під кінець я справді мало не збожеволів. Перед сном я взяв енцефалограму і подивився на неї крізь зелений фільтр. Ти пам'ятаєш, форде, у мене з дитинства пристрасть до зеленого кольору. Я завжди мріяв стати пілотом розвідувального космоплану. Форд кивнув. — І ось тоді я, нарешті, побачив, — сказав Зафод. — Побачив виразно. З середини обох півкуль було вирізано по секції: вони з'єднувались лише між собою. Якийсь покидьок обрізав усі синапси. Форд заціпенів від жаху. Тріліан зблідла. — Хтось зробив операцію? — прошепотів Форд. — Еге ж. — Ти не здогадуєшся, хто б це міг бути і чому він це зробив? — Причина мені не відома. Проте я знаю, хто цей покидьок. — Знаєш? Але звідки? — Він залишив свої ініціали на обрізаних синапсах. Залишив навмисне, щоб я зміг їх прочитати. Форда почала бити нервова лихоманка, тіло вкрилося ціпками. — Ініціали? Випалені на синапсах? — Точно. — Чиї? Та говори ж, Христом-богом прошу! Хвилину Зафод дивився на нього мовчки, потім одвів очі. — 3. Б., — сказав він спокійно. Цієї миті позад них із гуркотом упала сталева заслінка, закривши вихід до коридора. Кімната почала наповнюватись газом. — Докажу потім, — устиг вимовити Зафод перш, ніж утратив свідомість. Розділ 21 Похмурий, мов хмара, Артур міряв кроками кратер. Завбачливий Форд у останню мить встиг тицьнути йому «Путівник по Галактиці для космотуристів». Артур навмання натис кілька кнопок. «ЯК МИ ВЖЕ КАЗАЛИ, В «ПУТІВНИКУ» МІСТИТЬСЯ БАГАТО ВІДСТУПІВ, ЯКІ ВКЛЮЧЕНО ДО ТЕКСТУ РЕДАКТОРАМИ З ЄДИНОЮ МЕТОЮ — ПОРОЗВАЖАТИ ЧИТАЧА. ОДИН ІЗ ТАКИХ ВІДСТУПІВ (саме на нього й натрапив Артур) СТОСУЄТЬСЯ ДІЯЛЬНОСТІ ЯКОГОСЬ ВІЇТА ВУЯДЖИГА — ОДНОГО З ОБДАРОВАНИХ СТУДЕНТІВ УНІВЕРСИТЕТУ МАКСИМЕГАЛОНА. ВІН ЗАЙМАВСЯ ВИВЧЕННЯМ СТАРОДАВНЬОЇ ФІЛОЛОГІЇ, ТРАНСФОРМАТИВНОІ ЕТИКИ І ТЕОРІЇ ГАРМОНІЙНИХ КОЛИВАНЬ СПРИЙНЯТТЯ ІСТОРІЇ. БЕЗСУМНІВНО, НА НЬОГО ЧЕКАЛА БЛИСКУЧА НАУКОВА КАР'ЄРА, ЯКБИ НЕ ВИПАДКОВА ЗУСТРІЧ ІЗ ЗАФОДОМ БІБЛЬБРОКСОМ. ЗА ПЛЯШКОЮ ПАНГАЛАКТИЧНОГО ПОЛОСКАЛЬНОГО ПОЛИСКУ ЗАФОД ПОДІЛИВСЯ ЗІ СВОЇМ НОВИМ ЗНАЙОМИМ ОДНІЄЮ ПРОБЛЕМОЮ, ЯКА ДАВНО ЙОГО ЦІКАВИЛА, А САМЕ: КУДИ ЗНИКАЮТЬ КУЛЬКОВІ РУЧКИ. ЗУСТРІЧ ПЕРЕВЕРНУЛА УСЕ ПОДАЛЬШЕ ЖИТТЯ ВІЇТА. САМОТУЖКИ ВІН ЗДІЙСНИВ РЕТЕЛЬНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ, ДЛЯ ЧОГО ЙОМУ ДОВЕЛОСЬ ПОБУВАТИ В УСІХ ПРОВІДНИХ ЦЕНТРАХ ГАЛАКТИКИ ПО ВИРОБНИЦТВУ КУЛЬКОВИХ РУЧОК. ЯК РЕЗУЛЬТАТ, НА СВІТ З'ЯВИЛАСЬ ОРИГІНАЛЬНА ТЕОРІЯ, ЩО ДОВГИЙ ЧАС ЗБУДЖУВАЛА ДУМКИ НАЙШИР-ШИХ ВЕРСТВ ГРОМАДСЬКОСТІ. ЗГІДНО ЦІЄЇ ТЕОРІЇ У КОСМОСІ, КРІМ ПЛАНЕТ, НАСЕЛЕНИХ ГУМАНОЇДАМИ, РЕПТИЛОЇДАМИ, РИБОЇДАМИ, ХОДЯЧИМИ ДЕРЕВОЇДАМИ Й НАДРОЗУМНИМИ ТІНЯМИ КОЛЬОРУ МОРСЬКОЇ ХВИЛІ, ПОВИННА ІСНУВАТИ ПЛАНЕТА, НАСЕЛЕНА КУЛЬКОІДАМИ. САМЕ ТУДИ Й ПРАГНУТЬ ПОТРАПИТИ УСІ ЗАЛИШЕНІ БЕЗ НАГЛЯДУ КУЛЬКОВІ РУЧКИ. НЕЧУТНО ПРОЛАЗЯТЬ ВОНИ У ЧОРНІ ДІРОЧКИ КОСМОСУ, ЩОБ ДІСТАТИСЬ СВІТУ, ДЕ ВОНИ ЗМОЖУТЬ ВДОСТАЛЬ НАСОЛОДЖУВАТИСЬ УНІКАЛЬНИМ КУЛЬКОІДНИМ ІСНУВАННЯМ, ДЕ ЗДІЙСНЯТЬСЯ, НАРЕШТІ, ЇХ КУЛЬКОМРІЇ Й ДЕ УСІ ВЕДУТЬ КУЛЬКОЕКВІВАЛЕНТ ЩАСЛИВОГО ЖИТТЯ. ТЕОРІЯ ВСІМ ПОДОБАЛАСЯ ДОТИ, АЖ ДОКИ ВІІТ ВУЯДЖИГ РАПТОМ ЗАЯВИВ, ЩО ВІН ЗНАЙШОВ ПЕРЕДБАЧЕНУ НИМ ПЛАНЕТУ І НАВІТЬ ПЕВНИЙ ЧАС ПОПРАЦЮВАВ ТАМ ВОДІЄМ ЛІМУЗИНА, ЯКИЙ НАЛЕЖАВ СІМ'Ї ЗЕЛЕНИХ КУЛЬКОВИХ РУЧОК. ЗЧИНИВСЯ ГУЧНИЙ СКАНДАЛ, ВІЇТА ЗАСЛАЛИ ДО В'ЯЗНИЦІ, ДЕ ВІН НАПИСАВ КНИЖКУ, СУДИЛИ Й ПРИРЕКЛИ ДО ПОДАТКОВОГО ЗАСЛАННЯ. ТАКА ДОЛЯ ЧЕКАЄ ВСІХ, ХТО НАДУМАЄ ПОРУШИТИ ЗАГАЛЬНОПРИЙНЯТІ НОРМИ ПОВЕДІНКИ. ЧЕРЕЗ БАГАТО РОКІВ ПО ТОМУ, НА МІСЦЕ З КООРДИНАТАМИ, ВКАЗАНИМИ ВІІТОМ ВУЯДЖИГОМ, СПОРЯДИЛИ ЕКСПЕДИЦІЮ. НІЯКОЇ ПЛАНЕТИ ВОНА ТАМ НЕ ЗНАЙШЛА, ПРОТЕ ВИЯВИЛА АСТЕРОЇД, НАСЕЛЕННЯ ЯКОГО СКЛАДАЛОСЬ ІЗ ОДИНОКОГО СТАРОГО ЧОЛОВІКА. НА ЧИСЛЕННІ ЗАПИТАННЯ СТАРИЙ ВІДКАЗУВАВ, ЩО УСЕ — БРЕХНЯ. ПІЗНІШЕ БУЛО ДОВЕДЕНО, ЩО ВІН САМ БРЕХАВ. ТА ВСЕ Ж, НЕ ЗРОЗУМІЛО, ЧОМУ 1) НА РАХУНОК СТАРОГО, ВІДКРИТИЙ У БРАНТИСВОГОНСЬКОМУ БАНКУ, ЩОРІЧНО ПЕРЕРАХОВУЄТЬСЯ ШІСТДЕСЯТ ТИСЯЧ АЛЬТАЇРСЬКИХ ДОЛАРІВ І 2) ТАКОГО НЕЙМОВІРНОГО РОЗКВІТУ ЗАЗНАВ БІЗНЕС ЗАФОДА БІБЛЬБРОКСА ПО ВИРОБНИЦТВУ КУЛЬКОВИХ РУЧОК». Артур дослухав цю детективну історію до кінця й відклав книжку вбік. Робот сидів, не змінюючи пози. Артур піднявся на гребінь кратера й обдивився довкола. Надійшов вечір. Обидва сонця похилились на захід. Артур спустився вниз і розштовхав робота. У ситуації, що виникла, від тяжких думок могла врятувати лише розмова. Артур ладен був побазікати з роботом. Навіть з маніакально-депресивним. \- Незабаром ніч, — сказав він. — Дивись, Марвіне, зірки спалахують. Зсередини туманності проглядались лише найяскравіші зірки. Робот звів голову й одразу опустив. — Бачу, — сказав Марвін. — Це жахливо! — Поглянь, який чарівний захід. Навіть у найсміливіших мріях я не міг собі уявити таке. Ці два сонця — як два смолоскипи серед те\^яви ночі. — Бачу, — сказав Марвін, — дурниця. — Знаєш, а у нас дома було лише одне сонце, — не вгавав Артур. — Я із Землі. — Знаю, — відгукнувся Марвін. — Тисячу разів чув. Жах! — Ні, це була чудова планета. — У вас там були океани? — Так. — Артур важко зітхнув, — безмежні блакитні океани. — Не зношу океанів, — сказав Марвін. — Слухай-но, — не втримався Артур, — які в тебе стосунки з іншими роботами? — Ніяких. Я їх також не зношу, — сказав Марвін. — Егей, куди це ви? — Піду погуляю, — Артур підвівся. Розмова не принесла полегшення. — Розумію, — сказав Марвін і, нарахувавши за секунду п'ятсот дев'яносто сім мільярдів овечок, заснув. Артур видерся нагору. Щоб відновити кровообіг, він зробив кілька гімнастичних вправ. Через розріджену атмосферу й відсутність місяця сутінки майже миттю змінились непроглядною темрявою. Не дивно тому, що Артур помітив старого чоловіка, лише коли наштовхнувся на нього. Розділ 22 Старий стояв спиною до Артура, спостерігаючи тонку червону смужку на обрії. Він був високого зросту, одягнений у довгу хламиду сірого кольору. Коли він повернувся, Артур побачив обличчя — худе й стомлене, обличчя людини, якій хотілося довіритися. Він ніяк не зреагував на здивований вигук, що вирвався в Артура. Старий неквапно повернувся лише тоді, коли червона смуга на обрії остаточно згасла. Та все ж Артур зміг розгледіти його. Артур озирнувся, шукаючи джерело світла. Неподалік він побачив невеличкий літальний апарат — мабуть, на повітряній подушці. Він світився тьмяним світлом. — Ви обрали не найтеплішу ніч для візиту, — промовив чоловік, міряючи Артура сумним поглядом. — Хто... хто ви? — запитав Артур. Старий відвів погляд. — Моє ім'я нічого вам не скаже, — сумно мовив він. Здавалося, його тривожить якась думка. Очевидно, йому не дуже хотілося починати розмову. Артур стояв ні в сих ні в тих. — Я... є... ви налякали мене, — сказав він непевно. — Хмммм? — чоловік роззирнувся довкола й підвів брови. — Я сказав, що ви мене злякали. — Не бійтеся, я вам не заподію нічого лихого. Артур насупився. — Але ж ви намагалися збити нас ракетами. Чоловік подивився у центр кратера. Серед темряви там палахкотіли рубіновим світлом очі Марвіна. Відблиски стрибали по кістяку кашалота. Старий тихо засміявся. — Це — автоматика, — сказав він, зітхаючи. — Усі ці довгі тисячоліття у надрах планети комп'ютери чекали появи ворога, їхній застарілий банк пам'яті не міг витримати бездіяльності. Я гадаю, що вони зробили цей залп лише для того, щоб урізноманітнити собі життя. Старий позирнув на Артура й сказав: — Знаєте, я великий прихильник науки. — О... справді? — озвався Артур. Ввічливість цієї незвичайної людини збивала його з пантелику. — Авжеж, — сказав старий і знову поринув у мовчанку. — А.., — сказав Артур, — ее... — Він почував себе так само неприродньо, як почуває себе в спальні коханець, коли до кімнати заходить законний чоловік, перевдягається, кидає кілька зауважень щодо погоди і йде собі геть. — Вас щось турбує? — ввічливо запитав старий. — Ні... власне, так. Зрозумійте, ми аж ніяк не чекали зустріти тут живу людину. Я гадав, що ви давно вимерли або... не знаю... — Вимерли? — здивувався старий. — Господи, ні, звичайно. Ми просто спали. — Спали? — перепитав Артур. — Бачите, нині ми переживаємо затяжний економічний спад, — сказав старий і замовк. З усього було видно, як мало турбує його, зрозуміло це Артурові чи ні. — Ви говорили про економічний спад? — зрештою нагадав йому Артур. — А, так-так, Всегалактична криза вибухнула п'ять мільйонів років тому, і будувати планети на замовлення — на таку розкіш не кожен спроможеться... Ви ж знаєте, що ми спеціалізувались на будівництві планет? — поцікавився він не без гордості. — Звичайно, — відповів Артур, — але я вважав... — Захоплююча справа, скажу я вам, — його очі заблищали. — Найкраще мені вдавались узбережжя. Ви навіть уявити собі не можете, яка це утіха — вигадувати нові форми, скажімо, фіордів... Але потім, — він замислився, намагаючись впіймати загублену ниточку розмови, — економіку почало лихоманити. Ми підрахували, що найдоцільніше було б просто проспати важкі часи. Ми запрограмували комп'ютери на те, щоб вони розбудили нас, коли криза закінчиться. Старий подавив позіх і повів далі. — Ми підключили їх безпосередньо до інформаційних центрів провідних бірж Галактики. Тільки-но ситуація зміниться на краще, тільки-но люди знову зможуть скористатися послугами нашого дорогого сервісу, комп'ютери повинні нас розбудити. Артур — постійний читач газети «Гардіан» — був уражений. — Але ж це нечесно! — Хіба? — здивувався старий. — Можливо, я дещо відстав від життя. Скажіть, це ваш робот? — запитав він, указуючи на дно кратера. — Ні, — долинув знизу скрипучий металічний голос. — Я — свій. — Я б не називав його роботом, — буркнув Артур. — Швидше це хмура електронна машина. — Однаково, накажіть йому підійти сюди, — мовив старий. Артура здивували рішучі нотки, що несподівано зазвучали в його голосі. Він гукнув Марвіна. Той, зібравши останні сили, підвівся й посунув схилом, намагаючись шкутильгати якомога дужче. — Гаразд, — сказав старий, — залиште його тут. Але вам слід поїхати зі мною. Ви побачите багато цікавого. Він повернувся до свого літального апарата, який без видимого виклику знявся вгору й полинув до них крізь темряву. Артур подивився вниз на Марвіна, який шкандибав на дно кратера, вдаючи, що це вимагає від нього неймовірних зусиль, і щось бурмочучи. — Рушаймо, — гукнув старий, — рушаймо, а то ми спізнимося. — Куди ми можемо спізнитись? — здивувався Артур. — Як ваше ім'я, людино? — Дент. Артур Дент. — Так от, куди треба, Дентартурденте, — сказав старий, — вважайте моє нагальне прохання ультиматумом. — В очах його засвітився сум. — Я ніколи не вмів ставити ультиматуми, хоча, як я чув, інколи це досить ефективний засіб. — Якийсь він чудний, цей старий, — промимрив Артур собі під ніс. — Даруйте? — перепитав старий. — Ні, я нічого, вибачте, — збентежено сказав Артур. — Гаразд, то куди ми прямуємо? — Сідайте в аерокар, — старий вказав Артурові на місце в кабіні. — Ми вирушимо у надра планети, де зараз діється велике таїнство пробудження цивілізації від п'ятимільйоннорічного сну. Магратея прокидається. Умощуючись на сидінні, Артур мимоволі тремтів. Його мучила невідомість, і аерокар добряче трясло. Він позирнув на непроникне обличчя свого супутника, що освітлювалось відблисками від панелі з приладами. — Перепрошую, можу я дізнатися ваше ім'я? — Ім'я? — у голосі старого пролунали знайомі сумні інтонації. — Мене звати... Слартібартфаст. Артур мало не пирснув. — Перепрошую? — сказав він, удаючи, що закашлявся. — Слартібартфаст, — тихо повторив старий. — СЛАРТІБАРТФАСТ? — Я ж попереджав, що моє ім'я вам нічого не скаже, — старий кинув сумний погляд на Артура. Аерокар нечутно летів у темряві. Розділ 23 Усі знають, що насправді речі виявляться зовсім іншими, ніж видаються на перший погляд. Так, наприклад, мешканці Землі завжди вважали себе розумнішими за дельфінів, їхня упевненість опиралась на такі важливі винаходи, як колесо, Нью-Йорк, війни й багато, багато іншого. А що можуть дельфіни? Лише гратися. Дельфіни, в свою чергу, вважали себе розумнішими за людей з тих самих причин. До речі, про зруйнування Землі дельфіни дізналися набагато раніше, ніж люди. Вони затратили багато сил, щоб попередити людство про небезпеку, але усі їхні спроби вийти на контакт трактувались не інакше, як бажання пограти в м'яча, а інтелектуальне свистіння — як випрохування ласощів. Врешті-решт, вони зневірилися й полишили Землю за день до прибуття вогонів. Останнє повідомлення їхнього останнього представника — надзвичайно складне подвійне сальто спиною вперед через кільце з насвистуванням мелодії «Зоряно-смугастий прапор» було витлумачено, як великий успіх дресирувальників. Насправді ж повідомлення означало: «Прощавайте, і дякуємо за рибу». На планеті Земля існував ще один вид, який був навіть розумнішим за дельфінів. Його представники більшу частину життя проводили у дослідних лабораторіях, де вони обертали колеса й ставили надзвичайно складні й тонкі експерименти над людьми. Невірне тлумачення їхньої поведінки людьми цілком їх задовольняло. Розділ 24 Аерокар нечутно мчав крізь холодну магратейську ніч. Певно, здалеку він видавався тендітною повітряною кулькою. Супутник Артура поринув у роздуми. Артур спробував зав'язати розмову. Старий відповідав ввічливо, але односкладово, незмінно цікавлячись, чи зручно Артурові сидіти. Артур спробував вирахувати швидкість аерокара, але за вікном було так темно, що розгледіти якісь наземні орієнтири було неможливо. Аерокар летів плавно, так, що здавалося, ніби він стоїть на місці. Вдалині спалахнув вогник, який за кілька секунд так збільшився, що Артур зрозумів: він мчить до них з величезною швидкістю. Цікаво, що ж це за корабель? Артур напружив зір, але не розгледів нічого, що б свідчило про його розміри або хоча б про його форму. Раптом він збагнув, що аерокар змінив напрям і круто пішов униз — наче на зіткнення з світловою плямою. Швидкість зближення була така велика, що Артур не встиг і оком моргнути, як усе скінчилось. Навсібіч мерехтіло сліпуче сріблясте світло. Він озирнувся й побачив, як віддаляється невеличке чорне кружало. Лише через кілька секунд Артур збагнув, що сталось. Аерокар влетів у підземний тунель, і це вони були мчали з скаженою швидкістю, а світлова пляма стояла на місці, — це, власне, був вхід до тунелю. Сріблястим світлом світилися стіни тунелю, і їхній аерокар мчав під землею із швидкістю кількох сот миль на годину. З переляку Артур заплющив очі. Через певний час, що здався йому вічністю, від відчув, що аерокар почав гальмувати. Артур розплющив очі. Вони все ще перебували в сріблястому тунелі на невеличкому перехресті. Машина притишила хід, ніби розмірковуючи, який шлях обрати, тоді повернула вправо. Незабаром вони опинились у маленькій кімнатці, викладеній блискучими листами. У цьому місці сходилося одразу кілька тунелів. Дальній кінець кімнати губився у сліпучому світлі. Воно виявилося таким яскравим, що сказати, де закінчується кімната і чи є в неї кінець взагалі, було неможливо. Артур подумав (і, звичайно, помилився), що це — ультрафіолетове світло. Слартібартфаст повернувся до нього. — Землянине, — урочисто мовив він, — ми з вами перебуваємо в самому центрі Магратеї. — Звідки вам відомо, що я — землянин? — здивувався Артур. — Незабаром ви все зрозумієте, — заспокійливо сказав старий. — А втім, ні, не все, звичайно, — він завагався, — одне я можу вам сказати певно: ви відкриєте для себе багато нового. Попереджаю, — провадив він, — зараз ми потрапимо в місце, яке не належить нашій планеті. Воно перебуває в гіперпросторі. Можливі неприємні відчуття. Артур нервово відкашлявся. — Я також щоразу жахливо хвилююсь, — додав Слартібартфаст, що не дуже заспокоїло Артура, і натиснув кнопку. Аерокар вскочив у світлове коло. Ось тоді саме Артур уперше зрозумів, що таке — безконечність. Насправді це була зовсім не безконечність. Справжня безконечність здається одноманітною й сумною. Подивіться на небо, і ви побачите безконечність. Космічні відстані настільки великі, що вимірювати їх немає ніякого сенсу. Простір, у який стрибнув аерокар, можна було назвати як завгодно, лише не безконечним. Простір був обмежений, але дуже й дуже великий. Настільки великий, що краще створював враження безконечності, ніж сама безконечність. В очах Артура все попливло, голова пішла обертом. З величезною швидкістю вони мчали вгору, хоч, здавалося, аерокар піднімається лиш поволі. Ворота, через які вони пролетіли, перетворились на маленьку крапку на блискучій поверхні стіни. Стіна. Стіна перевершувала найсміливіші уявлення, спонукала до невірогідних оцінок і одразу ж їх перевершувала. Вона вражала, паралізувала, приголомшувала. їй не було ні кінця ні краю. Шок, викликаний одним її виглядом, міг легко доконати нервову людину. Стіна здавалась зовсім пласкою. Лише обстеживши за допомогою лазера її безконечну висоту, її бездонну глибину, її безмежну ширину, можна було виявити, що вона вигинається колом і зрештою її краї з'єднуються. Рівно через тринадцять світлових секунд. Іншими словами, стіна утворювала порожню сферу — на три мільйони миль у діаметрі — наповнену світлом, яке важко собі уявити. — Ласкаво просимо, — сказав Слартібартфаст. Кулька аерокара, який летів утричі швидше, ніж звук, здавалось, ледь рухалась у замкненому просторі невизначених розмірів. — Ласкаво просимо на наш завод. Артур озирнувся із змішаним почуттям захоплення й жаху. Вдалині, на відстані, яку він не спромігся оцінити, бовваніли в суворому порядку химерні сферичні конструкції, зіткані із світлих і темних плям. — Тут, — указав рукою Слартібартфаст, — ми й створюємо усі наші планети. — Ви хочете сказати, — мовив Артур, підшукуючи слова, — хочете сказати, що знову запускаєте виробництво? — Хай Господь милує, — вигукнув старий, — ні в якому разі. Галактика ще недостатньо розбагатіла. Нас розбудили, щоб здійснити унікальний проект — спецзамовлення багатих клієнтів з іншого виміру. Ось там попереду... це повинно вас зацікавити. Артур поглянув туди, куди вказував старий. Ця споруда була єдина, де начебто щось робилося. Принаймні спостерігачеві так здавалося, бо з такої відстані було неможливо щось побачити напевне. На мить мережану структуру затінило від яскравого світла. Артур встиг розгледіти обриси поверхні. Вони були знайомі, як старі слова або старі меблі. Артур сидів приголомшений, спогади навалились лавиною, розум намагався ідентифікувати їх і збагнути. Одна половина мозку говорила йому, що він чудово знає ці обриси, інша — абсолютно логічно відмовлялася сприйняти таку неправдоподібну ідею. Наступний спалах розвіяв сумніви. — Земля.., — прошепотів Артур. — Так, перед вами — Земля номер два, — бадьоро сказав Слартібартфаст. — Ми працюємо над копією за старими кресленнями. Запала тиша. — Ви хочете сказати, — зрештою повільно сказав Артур, — що ви СТВОРИЛИ Землю? — Звичайно, — всміхнувся Слартібартфаст. — До речі, ви бували коли- небудь у ..., здається, її називали Норвегією? — Ні, — відповів Артур, — не випадало. — Шкода, адже це я її вигадав. Мене навіть нагородили грамотою за оригінальне архітектурне вирішення морського узбережжя. Ви уявити собі не можете, яким ударом було для мене дізнатися, що Землю знищено. — Ви засмутилися? — Дуже. Ще якихось п'ять хвилин, і все було б чудово. Який тут зчинився скандал! — Що? — спантеличено запитав Артур. — Миші були самі не свої від люті. — Миші? — Так, миші, — лагідно підтвердив старий. — А також, мабуть, кішки, собаки й качконоси... — Але ж вони, на відміну від мишей, не платили. — Послухайте, — вигукнув Артур, — або ви негайно розповісте мені усе від початку, або я збожеволію, не сходячи з цього місця. У кабіні запала напружена тиша. Потім Слартібартфаст став терпляче пояснювати: — Землянине, ваша планета виготовлена на замовлення мишей, які правили нею. Але за п'ять хвилин до завершення мети, задля якої її виготовлено, її помилково знищили. Тепер нам доведеться збудувати нову модель за свій кошт. Із цього пояснення Артур збагнув лише одне: — Миші? — перепитав він. — Так, землянине. — Даруйте, але мені хотілося б уточнити одну річ. Якщо я вас правильно зрозумів, ідеться про таких маленьких пухнастих тваринок, що страшенно полюбляють сир і смертельно лякають жінок, змушуючи їх стрибати на туалетні столики? Слартібартфаст ввічливо кашлянув. — Землянине, — сказав він, — прошу мене вибачити, ви, певно, забули, що останні п'ять мільйонів років я провів у анабіозі. Я не знаю, що таке туалетні столики, але ці звірята, яких ми називаємо мишами, одне із втілень суперінтелектуальних багатовимірних істот. А їхня пристрасть до сиру й попискування — лиш засіб замаскуватися. Старий помовчав і, співчутливо насупившись, провадив: — Вони ставили експерименти над людьми. Хвилину Артур міркував над цими словами, по тому його обличчя просвітлішало. — Ні, ви помиляєтесь, — сказав він, — це ми проводили над ними експерименти, з метою вивчення їх поведінки. Методи Павлова і тому подібне. Мишам доводилося виконувати різні тести, натискати на дзвінки, знаходити вихід із лабіринту тощо. Це було потрібно, здається, для побудови моделей навчання. А із спостережень за мишами робилися висновки стосовно людини. Артур замовк. — Як тонко вони це робили, — сказав Слартібартфаст. — Треба віддати їм належне. — Про що ви кажете? — вигукнув Артур. — Який треба мати величезний інтелект, щоб так блискуче маскувати свою поведінку, яку силу волі треба мати, щоб примусити себе бігти у протилежний від виходу бік або їсти отруйну приманку. І все — заради науки. Він помовчав, щоб сказане дійшло до свідомості Артура. — Ваші миші, землянине, — су пер інтелектуальні багатовимірні істоти, а Земля й люди — не більше, ніж надпотужний біологічний комп'ютер, запрограмований на десять мільйонів років. Якщо ви не поспішаєте, я спробую розповісти вам докладніше. — Мені нема куди поспішати, — сказав Артур. — Я маю скільки завгодно часу. Розділ 25 Життя породжує незліченну кількість проблем, серед яких найпоширенішими вважаються такі: ДЛЯ ЧОГО ЛЮДИ НАРОДЖУЮТЬСЯ? ЧОМУ ВОНИ ПОМИРАЮТЬ? ЧОМУ БІЛЬШУ ЧАСТИНУ ЖИТТЯ ВОНИ НОСЯТЬ ЕЛЕКТРОННІ ГОДИННИКИ? Багато- багато мільйонів років тому одна цивілізація суперінтелектуальних багатовимірних істот, чий фізичний вигляд у їхньому власному багатовимірному Всесвіті нагадує наш, вирішила нарешті раз і назавжди покінчити з наболілими питаннями, їм страшенно набридли нескінченні розмови про сенс життя. І ось тоді, в один прекрасний день, вони полишили свою улюблену гру — Брокіанівський ультра-крікет і, засукавши рукава, взялися до справи. Спершу вони побудували гігантський комп'ютер. Про його вражаючий штучний інтелект складали легенди. Кажуть, що задовго до закінчення робіт по заповненню банку даних, він сам собою увімкнувся й видав щось на зразок «Я мислю, отже я існую». Він устиг заперечити існування рисового пудингу й прибуткового податку, перш ніж хтось здогадався висмикнути штепсель із розетки. Розмірами він не на багато перевершував середнє місто. Центральний дисплей встановили у спеціально зведеному розкішному палаці. Він стояв у залі на масивному столі з ультрачервоного дерева, обтягнутого ультрашкірою. Підлогу зали вкрили товстим килимом, що поглинав усі звуки, стіни прикрасили портретами провідних системних програмістів і членів їхніх сімей, великі вікна виходили на площу, обсаджену деревами. У день Великого Запуску до палацу пропустили двох людей. Одягнені вони були в однотонні костюми, з чорними дипломатами у руках. Це були програмісти. Не зважаючи на величезну відповідальність, у цю історичну мить вони були абсолютно спокійні. Вони без метушні зайняли місця за дисплеєм, відчинили дипломати, вийняли записники у шкіряних палітурках. Їх звали Лунквіль і Фук. Хвилину вони сиділи мовчки, настроюючись на урочистий лад, тоді Лунквіль, обмінявшись поглядом з Фуком, нахилився й натис маленьку чорну кнопочку. Глухе буркотіння сповістило про те, що гігантський комп'ютер перебуває в робочому режимі. Низький голос запитав: — Що за завдання, заради якого ви турбуєте мене — Великого Мислителя — другого серед комп'ютерів простору-часу. Лунквіль і Фук обмінялися поглядами, повними здивування. — Твоє завдання, о комп'ютере!.. — почав фук. — Хвилиночку! Я б хотів уточнити, — перебив його занепокоєний Лунквіль. — Від самого початку ми задумали тебе як найбільшу й накращу з машин. Чому ж ти, о Великий Мислителю, називаєш себе другим серед будь-коли створених комп'ютерів. — Я називаюся так, — відказав Великий Мислитель, — бо це відповідає реальній дійсності. Програмісти перезирнулись. Лунквіль прокашлявся. — Мабуть, тут якесь непорозуміння, — сказав він. — Хіба ти не потужніший за Мільярда Гаргантюрозума з Максимегалона, який може за мілісекунду порахувати всі атоми будь-якої зірки? — Мільярд Гаргантюрозум, — проказав басовито Великий Мислитель, не приховуючи зневаги, — кістяна рахівниця у порівнянні зі мною. — А хіба ти не кращий аналітик, — Фук подавсь вперед, — ніж Зоряний Мислитель Гуглеплекс із Сьомої Галактики Світла й Темряви, який може передбачити траєкторії усіх порошинок п'ятитижневого самуму на Бета Данграбада? — П'ятитижневий самум? — Великий Мислитель засміявся. — Ви запитуєте це у мене, кому п-ід силу вирахувати вектори атомів Великого Вибуху? Не називайте мені більше ім'я цього кишенькового калькулятора. Присоромлені програмісти принишкли. — Невже ти не кращий диспутант, — спробував Лунквіль у останнє, — ніж Усезнаючий Гіперболоїдний Нейтронний Суперечник з Цицеронікуса XVI, Магічний і Непереможний? — Усезнаючий Гіперболоїдний Нейтронний Суперечник, — сказав Великий Мислитель, вимовляючи розкотисте «р», — своїми доказами може довести арктуріанського мегавіслюка до нервового припадку. Але лише я можу умовити його зрушити з місця. — Тоді, — здивувався Фук, — у чім же справа? — Ні в чім, — відповів Великий Мислитель величним голосом, — просто я — другий серед найвеличніших комп'ютерів Простору-Часу. — Але чому другий, — почав втрачати терпіння Лунквіль, — чому ж другий? Адже не може бути першим Мультикортикоїдний Перспективотрон Титана Мюлера? Або Думкоматик? Або... Лампочки на консолях презирливо замиготіли. — Моїм модулям протипоказано нагадування про цих кібернетичних ідіотів, — прогув Комп'ютер. — Я не маю на увазі вже існуючі машини, а ту, що прийде після мене. Фук відклав блокнот убік. — Він провіщає, як Іоанн Хреститель, — прошепотів він Лунквілю. — Людина не може бачити майбутнє, — провадив Великий Мислитель, — але комп'ютер може вирахувати безмежні дельта-потоки майбутніх ймовірностей. Я знаю, що колись з'явиться такий комп'ютер, операційні можливості якого я навряд чи спроможний оцінити, навіть приблизно, але який мені судилося сконструювати. Фук. глибоко зітхнув і подивився на Лунквіля. Лунквіль рухом зупинив його. — Ти можеш сказати нам, що це за комп'ютер? — Ні, більше нічого я вам сказати не можу, — відказав Великий Мислитель. — Ставте свої запитання. Програмісти знизали плечима. Фук перший опанував себе. — О Великий Мислителю, — почав урочисто він, — ми створили тебе з єдиною метою, — він примовк, — дізнатися Відповідь... — Відповідь? — перепитав Великий Мислитель. — На що? — Що є життя! — вигукнув Фук. — Всесвіт! — підхопив Лунквіль. — І все інше! — видихнули вони разом. Великий Мислитель впав у задуму. — Важкі питання, — промовив він нарешті. — Але ж ти зумієш на них відповісти? Ще одна довга пауза. — Так, — непевно сказав Великий Мислитель, — мабуть, що так. — І на всі питання є одна відповідь? — від хвилювання у Фука перехопило подих. — Проста відповідь? — уточнив Лунквіль. — Так, — відказав Великий Мислитель, — відповідь то є, але мені треба подумати. У цю урочисту для історії мить із грюканням розчинились вхідні двері, й у кімнату удерлося двоє чоловіків. Вони були вдягнені в комбінезони з емблемами Круксванського університету. Марно службовці намагались заступити їм дорогу — молодість і наполегливість дужчі за мудрість і розсудливість. — Ми вимагаємо, щоб нас пропустили, — горлав молодший із порушників спокою, впершись, ліктем у горло гарненької секретарки. — Впустіть нас, — кричав старший, — ви не маєте права! — І він що є сили, відштовхнув від себе молодшого програміста, що вчепився в нього, мов кліщ. — Ми вимагаємо, щоб нас пропустили, — волав молодший. Хоча тепер він уже знаходився в залі й затримувати його було пізно. — Хто ви такі? — Лунквіль грізно звівся з-за столу. — І що вам потрібно? — Мене звати Маджіктайз, — оголосив старший. — Я вимагаю, щоб мене називали Врумфонделем, — прокричав молодший. — Заспокойся, — гримнув Маджіктайз на Врумфонделя. — Вимагати цього немає ніякої потреби. — Точно! — лементував Врумфондель ще голосніше, ударяючи кулаком по найближчому столу. — Я — Врумфондель, і це вже не вимога, а факт об'єктивної дійсності. Нам потрібні факти! — Та ні ж, — вигукнув роздратований Маджіктайз, — саме цього нам аж ніяк не треба. Врумфондель відсапнувся і завівся знову. — Нас не цікавлять ніякі факти! Нам потрібна цілковита відсутність фактів об'єктивної дійсності. Я також вимагаю, щоб ви називали мене або не називали мене Врумфонделем! — Але ж, чорт вас бери, хто ви такі? — Фук почав втрачати терпіння. — Ми, — вигукнув Маджіктайз на все горло, — філософи! — Ми так само філософи, — Врумфондель погрозив програмістам пальцем, — як і не філософи. — Ні, ми саме філософи, — стояв на своєму Маджіктайз, — ми прийшли сюди за дорученням Об'єднаного Товариства Філософів, Мудреців, Світочів та Усіх Інших Мислячих Громадян. Ми вимагаємо вимкнути цю машину, — він вказав на комп'ютер, — і негайно! — А в чім, власне кажучи, справа? — поцікавився Лунквіль. — А справа, товаришу, — сказав Маджіктайз, — у проблемі розподілу обов'язків. — Ми вимагаємо, — заволав не своїм голосом Врумфондель, — щоб розподіл обов'язків вважався або не вважався проблемою. — Нехай машини займаються арифметикою, — сказав Маджіктайз, — а вічні питання залиште нам. За конституцією з'ясування Вічних Питань закріплено за філософами. Немає нічого легшого, ніж відповісти на них за допомогою якоїсь там машини. Але тоді ми залишимось без роботи, чи не так? Дійсно, який сенс нам розвиватися й сперечатися до хрипу про існування чи не існування Бога, якщо досить запустити машину, і наступного дня вона видасть його номер телефону. — Так, — закричав Врумфондель, — ми вимагаємо чіткого визначення меж сумнівів і невизначеності. Цієї миті у кімнаті пролунав низький голос. — Можна мені вставити слово? — мовив басом Великий Мислитель. — Тоді ми оголошуємо страйк! — загорлав Врумфондель. — Правильно, — підтримав його Маджіктайз. — Хотів би я побачити, як ви будете метушитись, товариші, коли філософи оголосять національний страйк. Гудіння посилилось у кілька разів. Підключались допоміжні гучномовці, встановлені в лакованих, різьбленого дерева колонках. Механічний голос розкотився по залі: — Я хотів сказати, — мовив комп'ютер, — що всі мої логічні ланцюги задіяні для з'ясування відповідей на запитання Про Суть Життя, Існування Всесвіту та про Усе Інше, — він не квапився, насолоджуючись загальним заціпенінням. — Щоправда, на виконання програми потрібен деякий час. — Скільки? — Фук поспіхом позирнув на годинник. — Сім з половиною мільйонів років, — відказав Великий Мислитель. Лунквіль і Фук збентежено перезирнулись. — Сім з половиною мільйонів років? — вигукнули вони в один голос. — Так, — відрізав великий Мислитель, — я попередив вас, що мені слід подумати. Що ж до проблеми розподілу обов'язків, то її вирішення неодмінно приверне пильну увагу громадськості й створить рекламу всій філософії. Кожен почне розробляти власну теорію, гадати, до якого висновку я дійду. Врешті-решт, від цього виграють, найперше, філософи. Ви будете нападати один на одного в пресі, суперечки підігріють громадську зсі'^ьсівленість, і гроші самі потечуть до ваших кишень. Ну то як? Філософи завмерли. — Чорт його бери, — сказав нарешті Маджіктайз, — це чудово! Як ми раніше з тобою до цього не додумалися? — Не знаю, — прошепотів вражений Врумфондель, напевно, наш мозок трохи заіржавів. Із цими словами вони вийшли в світ, де для них відкривалися такі можливості, про які вони досі не могли й мріяти. Розділ 26 — Усе це, звичайно, вражає, — сказав Артур ввічливо, коли Слартібартфаст закінчив свою оповідь, — але я так і не зрозумів, яким чином усе це стосується Землі й мишей? — Це, землянине, лише перша половина моєї розповіді, — відповів старий. — А якщо вас цікавить, що сталось сім з половиною мільйонів років по тому, в день Великої Відповіді, то я запрошую вас до себе. У мене збереглися сенсофонні записи цієї події, тож ви самі зможете пережити все від початку до кінця. Якщо ні — ходімо пройдемося до Землі № 2. Наперед прошу вибачити за безлад — ми тільки починаємо будувати. Навіть не встигли ще закопати скелети динозаврів на потрібну глибину й закидати їх зверху породою третинного й четвертинного періодів кайнозойської ери... — Дякую, не варто, — перебив його Артур, — Земля однаково вже ніколи не буде такою, як раніше. — Це так, — погодився Слартібартфаст, — не буде. Він розвернув аерокар і спрямував його назад, до запаморочливої стіни. Розділ 27 Безлад у кабінеті Слартібартфаста нагадував наслідки терористичної акції в публічній бібліотеці. Старий насупився. — Даруйте, — сказав він, — це все через діод, що перегорів у одному з комп'ютерів. Коли ми пішли будити обслуговуючий персонал, то виявилося, що всі померли тридцять тисяч років тому. Хто прибере їхні тіла, не уявляю. Сідайте он там, зараз я вас ввімкну. Він указав Артурові на крісло, що нагадувало грудну клітку стегозавра. — Воно зроблено з грудної клітки стегозавра, — пояснив старий. Він намагався витягти якісь дроти з-під купи паперів, що небезпечно похилилася, і креслярських кульманів. — Ось тримайте, — він простягнув Артурові дроти. Артур узяв їх, і здивований, побачив, як крізь нього пролетів птах. Артур висів у повітрі. Тіло зникло. Внизу, просто під ним, простяглася обсаджена деревами площа. З усіх боків її обступили білі споруди, гарні, стрункі, але явно занедбані — від дощів на потрісканих стінах з'явились брудні патьоки. Сьогодні, щоправда, погода була як на замовлення — сяяло сонце, поміж листям шурхотів вітерець. Будинки наче гуділи — таке враження створювалось від багатотисячного збудженого натовпу, що зібрався на площі та на прилеглих вулицях. До Артура долинали звуки оркестра, майоріли різнокольорові прапори. Здавалося, саме повітря наповнене духом карнавалу. Артур почувався страшенно самітним на чужому святі життя. Безтілесний теліпався він у повітрі, не маючи анічогісеньки, крім імені. Але перш ніж він встиг оцінити усі переваги фізичного тіла, пролунав громоподібний голос, який закликав усіх до уваги. На обвитому гірляндами помості серед площі з'явився чоловік. — Люди, — сказав він, — ми зібралися сьогодні тут, щоб прилучитися до Священної Миті Одкровення, — його голос, багаторазово підсилений мікрофоном, гримів над натовпом. — Слухайте, вельмишановні нащадки Врумфонделя й Маджіктайза, цих Найвеличніших серед Найвченіших Мужів простору-часу. Час Очікування скінчився. Натовп вибухнув радісними вигуками, люди вимахували прапорами, свистіли в свищики, били в бубони. Вузенькі вулички згори видавались велетенськими стоногами, перекинутими на спину, що вимахують ногами. — Сім з половиною мільйонів років наш народ чекав цього Великого Дня Всезагальної Надії, — вигукнув ведучий. Екзальтований натовп вибухнув схвальними вигуками. — Віднині ніколи більше, — продовжував ведучий, — ніколи більше нам не доведеться, прокидаючись уранці, задаватися питанням «ХТО Я Є?», «ЩО МЕНІ ПОТРІБНО ВІД ЖИТТЯ», «ЧИ СПРАВДІ ВАЖЛИВО В ШИРОКОМУ, КОСМІЧНОМУ РОЗУМІННІ, ЯКЩО СЬОГОДНІ Я НЕ ПІДУ НА РОБОТУ?» Сьогодні нарешті ми одержимо прості відповіді на запитання: «Що Таке Життя, Всесвіт та Все Інше». Натовп шаленів. Раптом Артур відчув, що він уже не просто висить у повітрі, а плине в напрямку будівлі, перед входом до якої споруджено поміст. Він злякався, бо думав, що зараз удариться в зачинене вікно. Але ні, він вільно пролетів крізь нього. Ніхто з присутніх у залі не звернув на нього уваги. Лише тепер Артур зрозумів, що все це семидесятиміліметрове шестивимірне кіно, в якому він брав безпосередню участь, Кімната була саме такою, якою описав її Слартібартфаст. Протягом усіх семи з половиною мільйонів років її ретельно доглядали, регулярно, раз на сто років, витирали пил. Зблякла кришка столу ультрачервоного дерева, килим вицвів, але центральний термінал комп'ютера блищав так, ніби був виготовлений тільки вчора. Два чоловіки в однотонних костюмах сиділи біля столу. — Чекати нам лишилося лічені секунди, — сказав один із них. Артур здивувався, коли побачив, як на потилиці чоловіка спалахнуло слово ЛУНКВАВЛЬ. Перш ніж Артур збагнув, що це — субтитри, заговорив інший, і слово ФУЧГ одразу ж спалахнуло на його потилиці. — Сімдесят п'ять тисяч поколінь тому наші пращури запустили цю програму, — промовив Фучг, — і нам випала величезна честь першими почути Відповідь. — Так, нам страшенно пощастило, — підтвердив Лунквавль. — Ми першими почуємо відповідь на одвічні питання про Суть Життя... — Про Всесвіт.., — підхопив Лунквавль. — Та про Все Інше! — Тесе, — Лунквавль приклав до вуст палець, — здається, Великий Мислитель готовий заговорити. Спалахнули лампочки, спочатку нерішуче, неохоче замиготіли і, нарешті, рівно засвітились. Засичали динаміки. — День добрий, — сказав Великий Мислитель. — Ее... здрастуй, о Великий Мислителю! — Лунквавль нетерпляче засовався на стільці. — ...Ти... е... знайшов... — Відповідь? — прийшов на допомогу Комп'ютер. — Звичайно, знайшов. Програмісти полегшено зітхнули. Довге очікування не виявилося марним. — Єдину й правильну? — видихнув Фучг. — Єдину й правильну, — підтвердив Великий Мислитель. — На питання про Суть Життя, Існування Всесвіту й про Все Інше. — Так. Лунквавль і Фучг пройшли спеціальний курс навчання, усе їхнє життя від колиски було присвячено підготовці до цієї урочистої миті. Але навіть вони не могли стримати хвилювання, яке охопило їх. — Ти готовий сповістити нам Відповідь? — запитав Лунквавль. — Так. — Зараз? — Зараз, — підтвердив Великий Мислитель. Програмісти облизали пересохлі вуста. — Але мені здається, — додав комп'ютер, що вона вам не сподобається. — Це не важливо! — вигукнув Фучг. — Ми повинні її знати. Негайно! — Негайно? — запитав Великий Мислитель. — Так. — Тоді гаразд, — басовито мовила машина. У кімнаті запала мертва тиша. Пауза тяглася довго. — Я навіть певен, що відповідь вам не сподобається, — попередив Великий Мислитель. — Відповідай! — Гаразд, — сказав комп'ютер. — Тож, Відповідь на Одвічне Питання... — Ну ж! — Про Суть Життя, Існування Всесвіту і про Все Інше... — Ну ж! — Є, — сказав Великий Мислитель і замовк. — Говори! — Є... — Ну ж...!!! — Сорок два, — велично й незворушно вимовив Великий Мислитель. Розділ 28 Довго ніхто не міг вимовити жодного слова. Краєчком ока Фучг бачив за вікном море напружених облич, що застигли в чеканні. — Як ти думаєш, нас не розірвуть на шматки? — пошепки запитав він. — Ви взяли на себе тяжкий тягар, — співчутливо сказав Великий Мислитель. — Сорок два! — вигукнув Лунквавль. — І це все, що ти можеш нам повідати після семи з половиною мільйонів років роздумів? — Я все врахував і перевірив. Відповідь точна, — запевнив Комп'ютер. — Щоправда, коли бути до кінця відвертим, мені видається, що питання було некоректним. — Але ж це було Одвічне Питання! Про Суть Життя, Існування Всесвіту та про Все Інше, — сказав Лунквавль. — Звичайно, — мовив Великий Мислитель тоном людини, якій часто доводиться спілкуватись з недоумками. — Але ви хоча б самі його розумієте? Запала тиша. Лунквавль і Фучг сиділи, мов громом вражені. Вони дивилися то на комп'ютер, то один на одного. — Розумієш... це просто все... Все, — намагався пояснити Фучг. — Саме так! — перебив його белькотіння Комп'ютер. — У правильно поставленому питанні міститься половина відповіді, — Жах! — Фучг крадькома змахнув сльозу. — Гаразд, усе це добре, — сказав Лунквавль, — але може ти допоможеш нам сформулювати коректне запитання? — Одвічне Питання? — Так. — Про Суть Життя, Існування Всесвіту і про Все Інше? — Так! Великий Мислитель поринув у задуму. — Це буде нелегко! — Але ж ти зможеш? — вигукнув Лунквавль. — Цього разу мовчанка була довшою. — Ні, — твердо сказала машина. У відчаї Лунквавль і Фучг впали в свої крісла. — Але я вам скажу, хто зможе, — втішив їх комп'ютер. — Хто? Скажи! Артур відчув, що волосся стало дибки на його неіснуючій голові. Він підсунувся ближче. Тиша порушувалась лише рівним стрекотінням кінопроектора. — Я говорю про комп'ютер, який буде після мене, — сказав Великий Мислитель, — про комп'ютер, чиї операційні можливості я не можу оцінити навіть приблизно. Я допоможу вам його збудувати, а він сформулює вам Одвічне Питання. Новий комп'ютер буде такого високого рівня організації, що органічне життя на ньому буде лише часткою операційної матриці. Вам доведеться змінити зовнішність, щоб керувати усією роботою програми зсередини. До речі, її виконання займе не менше десяти мільйонів років. Я не лише допоможу вам його створити, але навіть придумаю йому ім'я. Він буде називатися... Земля. Фучг втупився у Великого Мислителя. — Яка безглузда назва! — вигукнув він. Цієї миті його тіло розкололося навздовж. Лунквавля теж порізало на шматки, мов ножем. Дисплей вкрився плямами й розтріскався, стіни розкришилися, кімната перекинулась стелею донизу... Слартібартфаст схилився над Артуром. У руках він тримав дроти. — Запис скінчився, — пояснив він. Розділ 29 — Зафоде, прокинься! — Мммммннннгг... — Та прокинься ж! — Не заважайте мені займатись улюбленою справою, — пробуркотів Зафод, перевертаючись на інший бік. — Хочеш, щоб я тебе стусанув? — запитав Форд. — Хіба це тобі буде приємно? — запитав спросоння Зафод. — Ні. — Мені — тим паче. Тоді не чіпайте мене. — Зафод згорнувся клубком. — Він удихнув подвійну дозу газу, — мовила Тріліан, схилившися над Зафодом, — адже в нього два рота. — Годі вам базікати, — промимрив Зафод, — мені й так нелегко лежати. Де ви знайшли таку холодну й жорстку постіль? — Це — золото, — пояснив Форд. Зафода підкинуло, як квасолину на сковороді. За мить він був на ногах, озираючись довкола. Зовсім гладка рівнина простягалась вусібіч. Вона блищала, як... Важко добрати порівняння до блиску планети, зробленої з чистого золота — Що це там таке? — вигукнув Зафод, вирячивши очі. — Не треба галасувати! — озвався Форд. — Це — каталог. — Що? — Каталог, — підтвердила Тріліан, — оптичний обман. — Що ти верзеш? — Зафод впав навколішки й обмацав землю. Він пошкрябав золото нігтем і навіть спробував його на зуб. Поверхня була холодна й трохи м'яка. Ще вона була дуже жовта й виблискувала. А коли Зафод подихав на неї, подих випарувався дуже швидко, так, як випаровується лиш із золотої поверхні. — Ми теж не так давно прийшли до тями, — сказав Форд. — Ми довго кричали, але ніхто не відповідав. Тоді ми покричали ще. Зрештою, їм це набридло, і вони впустили нас у каталог їхньої планети, щоб ми трохи розважились, доки вони зможуть приділити нам увагу. Зафод невдоволено скривився. — Отуди к бісу, — сказав він. — Ви одірвали мене від дивовижного сну, щоб показати інший. — Він сів, сердито насупившись. — Що це там за яри? — Це проба, — сказав Форд. — Ми вже подивились. — Ми не будили тебе, — мовила Тріліан, — бо досі не було нічого, вартого уваги. Остання планета, на якій ми побували, кишіла рибою. — Рибою? — Так. Кожен дуріє на свій манер. — А до цього була платинова планета. Нудьга смертельна! Ми вирішили, що золото тобі більше до вподоби. Довкола полум'янів золотий океан. — Дуже люб'язно з вашого боку, — відзначив Зафод. У цю мить на небі спалахнув каталожний номер — велетенські зелені цифри. Потім номер змінився. Усі озирнулись. Пейзаж змінився теж. — Ох! — зойк здивування злетів з їхніх вуст. Море було бордового кольору. Пляж, на якому вони тепер сиділи, суцільно складався із дрібних жовтих та смарагдових камінців. Швидше за все — із коштовних. Гірське пасмо неприступних рожевих вершин на обрії видавалося стіною фантастичного замку. Поблизу стояв легкий срібний столик під рожевою парасолею, прикрашеною шлярками й сріблястими китицями. Каталожний номер у небі змінився рекламним закликом: МАГРАТЕЯ ВИГОТОВЛЯЄ ПЛАНЕТИ НА БУДЬ-ЯКИЙ СМАК. ЗАМОВЛЯЙТЕ! З неба впали п'ять сотень голих жіночок на різнокольорових парашутах. По тому все зникло. Довкола розкинулись луки із соковитою травою, де ходили череди корів. — О! — промимрив Зафод. — Моя голова! — Що, хочеш продовжити розмову? — запитав Форд. — Атож, — сказав Зафод. Вони сіли колом, не зважаючи на пейзажі, що змінювалися. — Як я розумію, — сказав Зафод, — в усьому, що сталося, я повинен звинувачувати себе. Скидається, що я влаштував усе так, щоб урядова комісія не змогла відшукати в моєму мозку замкнені зони. Та ще й таємно від себе. Усе це видається нісенітницею, правда ж? Форд і Тріліан кивнули. — Операція оповита якоюсь таємницею, що прихована не лише від Галактичного уряду, а й від мене самого. Я навіть уявити не можу, в чім справа. Але коли звести докупи кілька фактів, ось що виходить. Я ж вирішив балотуватись у Президенти одразу після смерті Юдена Вранкса. Ти пам'ятаєш Юдена, Форд? — Ще б пак! — вигукнув Форд. — Чудовий чолов'яга! Із величезним почуттям гумору. Ми ще пішки під стіл ходили, коли він одягнув форму арктуріанського капітана. Я й досі ношу при собі кінський каштан — один із тих, що він ¦ подарував нам, коли ми вломилися до його мегафрейтора. Він ще сказав тоді, що ми найчудовіші хлопці з усіх, які йому траплялися. — Це ще що за історія? — запитала Тріліан. — Та стара історія, — сказав Форд. — Давним-давно зв'язок віддалених районів з Центром Галактики здійснювався за допомогою мегафрейторів з Арктура. Вони працювали у парі з торговцями з Бетельгейзе. Наші хлопці шукали нові ринки збуту, а арктуріанці транспортували вантажі. Це було задовго до Дордепійських війн, тож їм усім добряче докучали космічні пірати. Мегафрейтори мимоволі доводилось обладнувати найновішими засобами захисту. Це були справжні дредноути. Виходячи на орбіту навколо якоїсь планети, вони затьмарювали сонце. Ось цей хлопець, — Форд тицьнув у Зафода, — засперечався, що зможе захопити мегафрейтор. На своєму триступеневому скутері, що запроектований для польотів у нижніх шарах стратосфери. Одним словом, замір — курам на посмішище. Я відмовляв його, як тільки міг. Марно. Врешті-решт мені довелося летіти разом із Зафодом, бо я поставив проти нього купу грошей. Крім того, я боявся, що він повернеться із фальшивими доказами. Словом, ми залізли в його обладнаний новим двигунцем скутер, за якихось кілька тижнів здолали цілих три парсеки й напали на мегафрейтор. Як нам вдалося потрапити всередину — досі лишається для мене таємницею. Пам'ятаю лише, як ми вимахували іграшковими бластерами, вимагаючи кінських каштанів. Дурниця, та й годі. Таким чином я допоміг сам собі позбавитись на цілий рік кишенькових грошей. І все через якісь безглузді каштани. — Юден Вранкс у них там за головного, — перебив Форда Зафод. — Він напоїв нас, нагодував екзотичними смачними стравами та ще й на додаток набив наші кишені кінськими каштанами. Ми чудово порозважались. А потім він раптом узяв й телепортував нас назад на Бетельгейзе. Прямісінько у державну в'язницю посиленого режиму. Пізніше його обрали президентом Галактики. Зафод замовк. Декорації раптом змінилися. Холодний, пронизливий вітер гнав шмаття туману. У тумані маячили велетенські обриси слоноподібних тварин. Раз по раз лунав несамовитий вереск невидимих звірів, яких убивали інші невидимі звірі Серед постійних клієнтів Магратеї, очевидно, були люди з хворою психікою. — Форде, — задумливо мовив Зафод. — Га? — Перед смертю Юден бачився зі мною. — Справді? Я про це не знав. І що ж він сказав? — Він розповів про «Золоте Серце». Викрадення корабля — його ідея. — ЙОГО ідея? — Так, — кивнув Зафод, — він також сказав, що це вдасться зробити лише під час церемонії спуску корабля. Форд розреготався. — Ти хочеш сказати, що балотувався в Президенти лише для того, щоб викрасти цей корабель? — Схоже на те, — Зафод розплився в посмішці, за яку звичайних людей саджають у відповідну установу з м'якими стінами. — Але навіщо? — запитав Форд. — Що в ньому такого особливого? — Не знаю, — Зафод знизав плечима. — Мені здається, що якби я свідомо готував викрадення, тести б це показали, і я б ніколи не став Президентом. Мабуть, Юден говорив мені ще багато чого іншого, але все це поки що під замком. — Ти гадаєш, що після розмови з Юденом ти зробив собі цю операцію? — Можливо. Він завжди умів переконувати людей. — Зафоде, друже, ти повинен берегти себе. Зафод знизав плечима. — Невже ти не маєш ніякого уявлення, звідки взялася ця халепа? Зафод замислився. Думав він довго, й здається, у нього виникли деякі сумніви. — Ні, — зрештою сказав він. — Очевидно, я пильно бережу всі свої секрети від самого себе. Проте таку мою обережність можна зрозуміти, — додав він, ще трохи подумавши. — На таку непевну людину, як я, я аж ніяк не можу покластися. Цієї миті навкруг них розтанула остання планета з тих, що рекламувалися в каталозі. Вони знову опинились у реальному світі: сиділи на оксамитовій канапі в шикарній вітальні з рекламними стендами і конкурсними дипломами на стінах. — Миші чекають на вас, — сказав високий магратеєць і зник. Розділ 30 \- Оце й усе, — мовив Слартібартфаст, пробуючи навести хоч якийсь порядок у своєму захаращеному кабінеті. Він узяв верхню папку з великого стосу, подумав, куди б її покласти, але не знайшов вільного місця. Поклав її назад, порушив і без того нестійку рівновагу, й папери лавиною посипалися на підлогу. — Потім Великий Мислитель спроектував Землю, ми збудували її й заселили — А вогони зруйнували її за п'ять хвилин до закінчення програми, — додав з гіркотою Артур. \- Так, — погодився старий. Він обвів кімнату безнадійним поглядом. — Десять мільйонів років роботи коту під хвіст. Десять мільйонів років, землянине... Чи можете ви собі уявити цей неосяжний проміжок часу? За цей час із нікчемного черв'яка п'ять разів могла вирости й розвинутися будь-яка галактична цивілізація. Тепер її більше не існує. Він помовчав і додав: — Ось якого лиха може заподіяти бюрократія. - Я багато що зрозумів, — заговорив Артур. — Наприклад, я збагнув природу того дивного почуття, що переслідувало мене все життя. Мені здавалося, що в світі тривають незворотні, руйнівні процеси, які керуються іззовні, хоча достеменно ніхто нічого не знає. — Ні, — зітхнув старий, — це звичайнісінька паранойя. У Всесвіті на неї хворі абсолютно всі. — Усі? — вигукнув Артур. — Але ж в усіх не можуть ні з того ні з сього виникнути однакові почуття. Можливо, Всесвітом справді хтось керує? — Можливо. Але яке це має значення? — сказав Слартібартфаст. — Може, те, що я зараз скажу, старечий маразм, але я завжди дотримувався думки, що, коли шанси дізнатися правду дуже малі, єдине, що лишається, — це погамувати цікавість і зайнятися своїми справами. Із цим девізом я не розлучався все життя. Я став дизайнером і навіть отримав за узбережжя Норвегії почесну грамоту. Він понишпорив серед паперів і витяг велику голограму зі своїм ім'ям і краєвидом узбережжя Норвегії. — Ну то й що, скажете ви? — поставив він риторичне запитання. — Немає чим хвалитись. Усе життя займатися фіордами — яка нудота. Одного дня вони увійшли в моду, ось тоді мене й нагородили. Він покрутив голограму в руках і, знизавши плечима, відкинув убік. Але кинув він її не будь-як, а обережно, так щоб вона не розбилася. — У новому варіанті Землі мені доручили Африку. Зрозуміло, я покраяв її узбережжя фіордами. А як же інакше? Вони мені подобаються. Хай пробачать мені мої старомодні смаки, але я вважаю, що фіорди надають континентові мальовничого бароккового обрису. А мені кажуть, що я вижив з розуму, що фіордам не місце в екваторіальній зоні. Не місце! — він засміявся. — Звідки їм знати, де місце фіордам? Сперечатись не варто, науці тепер багато що під силу, але я б із радістю відмовився від знання на користь щастя. — Хіба ви не щасливі? — Звичайно, ні. — Прикро, — зітхнув Артур, — я думав, що хоч у вас не існує ніяких проблем. На пульті спалахнула біла лампочка. — Ходімте, — сказав Слартібартфаст, — вам слід зустрітися з мишами. Ваша поява на Магратеї викликала небувале зацікавлення, її вважають третьою за неймовірністю подією в історії Всесвіту. — А які перші дві? — О, швидше за все ті дві можна пояснити випадковим збігом, — відмахнувся Слартібартфаст. Він одчинив двері й пропустив Артура. Артур востаннє оглянув кабінет, тоді — себе. Він все ще був у тому заляпаному брудному костюмі, що в ньому в четвер уранці валявся в калюжі. — Усе моє життя, — промимрив він собі під ніс, — суцільне непорозуміння. — Даруйте? — перепитав старий. — Ні, нічого, — мовив Артур, — я пожартував. Розділ 31 Усі знають, що слова, кинуті на вітер, інколи призводять до катастрофічних наслідків, однак масштаби катастрофи все ще непередбачені. Так трапилось і того разу, коли Артур вимовив сакраментальну фразу «Усе моє життя — суцільне непорозуміння». У матерії простору-часу утворилась крихітна чорна дірочка, через яку слова прослизнули в часі назад — у минуле, в просторі — у віддалену Галактику. Там саме два народи, незвичного вигляду, але досить агресивно настроєні, стояли на порозі кривавої космічної війни. їхні лідери зібралися на вирішальну зустріч. У кімнаті переговорів панувала напружена тиша. За столом сиділи і пасли один одного очима головнокомандуючий ВЛ'Хург — він красувався в своїх формених чорних інкрустованих діамантами шортах і Г''Гугвунтт у хмаринці запашного зеленого диму — ватажок армади до зубів озброєних військових кораблів. Обидва флоти були готові будь-якої миті кинутися в бій. ВЛ'Хург вимагав від цієї ницої тварюки Г'Г'угвунтта забрати назад слова, нечемно сказані на адресу його покійної матері. Г'Гугвунтт ховався за завісою густих випаровувань. У цю мить фраза «Усе життя — суцільне непорозуміння» досягла столу переговорів. Зовсім випадково на мові ВЛ'Хурга вона означала одну страшну ланку, тож ворогуючим сторонам не лишалось нічого іншого, як розв'язати жахливу бійню, що затяглася б на багато століть. Через кілька тисяч років, коли населення їхньої Галактики помітно зменшилось, воюючі сторони визнали прикру помилку, якої припустилися. Вони владнали непорозуміння, об'єднали свої флотилії й оголосили немилосердну війну нашій Галактиці. На той час стало абсолютно точно відомо, що саме вона є джерелом бузувірської фрази. І ще кілька тисяч років могутні кораблі продирались крізь космічні хащі, аж поки досягли першої планети ворожої Галактики. Це була Земля. Із виттям кинулись вони на планету. Але — чи то внаслідок грубого прорахунку в масштабах, чи то в результаті іншого прорахунку — весь озброєний до зубів флот з'їло якесь цуценя. Вчені, які досліджують причинно-наслідкові зв'язки в історії Всесвіту, схильні твердити, що такі прорахунки неминучі й що ми не в змозі цьому завадити. «Це — життя», — пояснюють вони. Короткочасний політ коридорами на аерокарі — і Слартібартфаст з Артуром підлетіли до дверей. Вони вийшли з аерокара й опинились у вітальні з стендами й дипломами на стінах. Відразу ж на протилежному кінці вітальні спалахнуло яскраве світло й там відчинилися ще одні двері. Вони зайшли. — Артуре, ти живий? — вигукнув чийсь голос. — Хіба? — спантеличено озвався Артур. — То це ж чудово. Світло в кімнаті було тьмяне, і тільки через хвилину він зміг розгледіти Форда, Тріліан і Зафода. Вони сиділи за великим столом, заставленим розписними тарілками з дивовижними наїдками та екзотичними плодами і наминали за обидві щоки. — Що з вами трапилося? — запитав Артур. — Дрібниці, — промурмотів Зафод, обгризаючи підсмажену ніжку, — спочатку нас приспали, потім — прочистили клепки, а тепер хочуть ублаготворити нас частуванням. — Ось, — він видобув кавалок з каструлі м'яса, що ширив відразливий запах, — відбивна з носорога з Веги. Справжня смакота для любителів пангалактичної кулінарії. — Але де господарі? — запитав Артур. — Я не бачу... — Сідай до столу, землянине, — пропищав тоненький голосок. Артур озирнувся і раптом побачив. — О Боже! — вигукнув він. — На столі миші! Настала незручна мовчанка. Усі дивилися на Артура. Він же не міг відвести очей від двох келехів, у яких сиділо по білій мишці. Зрештою Артур відчув, що всі мовчать, й озирнув присутніх. — Ой! — сказав він, зрозумівши, що повівся неввічливо. — Вибачте. Я... я не знав, що... — Познайомся, Артуре, — прийшла на допомогу Тріліан, — це — Бенджі. — Хелло, — сказала одна з мишей. Вона торкнулась вусиками сенсорного пристрою всередині келеху й він під'їхав до краю столу. — А це — Френкі. — Дуже приємно, — пропискотіла друга миша і теж підсунулась ближче. — Невже, це ті ж... — Артур запитально поглянув на Тріліан. — Так, — допомогла вона йому. — Це ті самі миші, яких я привезла із Землі. Тріліан поглянула на Артура, і йому здалося, що вона злегка знизала плечима. — Передайте йому тацю з арктуріанським мегавіслюком. Слартібартфаст кахикнув. — Перепрошую, — почав він. — Дякуємо вам, Слартібартфасте, — пискнув Бенджі, — ви вільні. — Що? Ох,... так, звичайно, — він розгубився, не сподіваючись, що його так зразу відшиють. — Іду до своїх улюблених фіордів. — Здається, у цьому не буде потреби, — пропискотів Френкі. — Ми, очевидно, відмовимося від Землі NE' 2; — він подивився червоними очима на Артура. — Тепер ми знайшли аборигена, який перебував на планеті до останньої хвилини. — Що? — загорлав Слартібартфаст. — Невже ви так вважаєте! Моя майстерня захаращена тисячами льодовиків, які я хочу помістити в Африку. — Чудово! — сказав Френкі. — Тоді перш, ніж ви їх демонтуєте, покатайтеся на лижах. — На лижах! — розпачливо вигукнув старий. — Але ж це — шедевр! Ламані лінії скель, крижані шпилі, бездонні ущелини! їздити по витворах мистецтва — блюзнірство. — Дякуємо, Слартібартфасте, — повторив сухо Бенджі, — можете йти. — Так, сер, — старий вклонився. — Дякую вам, сер. Прощавайте, землянине, — він махнув рукою .Артурові, — сподіваюсь, що ваше життя невдовзі владнається. Кивнувши іншим, він вийшов похнюплений. Артур журливо подивився вслід. Усе трапилося так швидко, що він навіть не встиг подякувати старому за прийом. — А тепер, — сказав Бенджі, — за роботу! Форд і Зафод цокнулися склянками. — За роботу! — підхопили вони. — Не зрозумів, — сказав Бенджі. — Пардон, я думав, що ви пропонуєте тост, — Форд обвів поглядом товаришів. Миші нетерпляче забігали в своїх келехах. Зрештою вони заспокоїлись, і Бенджі звернувся до Артура з такими словами: — Землянине, я змалюю тобі ситуацію двома словами. Як тобі відомо, останніх десять мільйонів років ми здійснювали безпосереднє керівництво твоєю планетою. І все це для того, щоб сформулювати це кляте Вічне Питання. — Навіщо? — запитав Артур. — Ми вже про це думали, — пояснив Френкі. — Але одержана відповідь не стикується з таким запитанням. НАВІЩО? — СОРОК ДВА... Відповідь не підходить. — Ні, ви мене не зрозуміли, — пояснив Артур, — я запитав, навіщо вам усе це? — Он ви про що, — сказав Френкі. — Гадаю, спонукала нас звичка бути чесними з собою. Справа в тім, що ми по зав'язку ситі чеканням, і нам зовсім не всміхається все починати спочатку через цих вогонів, що вийшли на стежку війни. Від одного їхнього імені в мене зводить щелепи! Нам з Бенджі ще пощастило: ми встигли завершити свій шмат роботи і вчасно вилетіли з Землі на короткі канікули. Ваші друзі люб'язно допомогли нам дістатися до Магратеї. — Магратея — вхід до нашого виміру, — пояснив Бенджі. — Коли ми зв'язались зі своїми, — провадив його колега, — нам запропонували дуже вигідний контракт по організації п'ятивимірного гала-шоу — мосту між Магратеєю й нашою Галактикою. Ми не можемо пропустити такої нагоди. — Я б теж не упустив, — сказав Зафод. — А ти, Форде? — Ще б пак, — відповів Форд. — Я б учепився в неї зубами. Артур подивився на них, міркуючи, до чого це вони ведуть. — Але для шоу нам потрібен КІНЦЕВИЙ ПРОДУКТ, — сказав Френкі. — Сформульоване Вічне Питання. Зафод підсунувся до Артура. — Уяви собі, що вони сидять у студії, в затишній обстановці і кажуть, що їм відома Відповідь на Питання про Суть Життя, Існування Всесвіту й про Усе Інше. Це — чудово! Але якщо вони зрештою признаються, що Відповідь — «сорок два», шоу одразу ж скінчиться. Ніякого продовження. — Нам треба, щоб усе хоча б ВИГЛЯДАЛО досить переконливо, — додав Бенджі. — Знаєте що? — вигукнув Артур. — Якщо Вічне Питання повинне лише виглядати переконливо, то знаєте, як це зветься? Мишачим шарудінням. Миші наїжачились. — Припустимо. Нехай чистота експерименту — ідеалізм, нехай пошуки істини в усіх її виявах — дурниця. Але варто копнути глибше й підступитися до істини на відстань витягнутої руки,.як тобі починає здаватися, ще? так звані закони природи — не що інше, як блеф,-а весь Всесвіт, швидше за все, керується купкою якихось маніяків. Тому, коли справа доходить до вибору між організацією ще одного десятимільионнорічного дослідження з бозна-якими величезними витратами і дрібною підтасовкою тих самих фактів, я обираю останнє, — сказав Френкі. — Але ж.., — почав був спантеличено Артур. — Слухай-но, землянине, невже так важко зрозуміти, — перебив його Зафод. — Ти кінцевий продукт операційної матриці Землі. Адже ти був на ній до самого кінця... — Е-е... — Таким чином, твій мозок — органічна частина передостанньої конфігурації комп'ютерної програми, — пояснив Форд у якнайдоступнішій для Артура формі. — Правда ж? — Ну, — протягнув Артур. Він зовсім не вважав себе органічною частиною чого б то не було. І саме це, як йому здавалося, спричинило всі його життєві неприємності. — Іншими словами, — сказав Бенджі, під'їжджаючи до Артура в своєму чудернацькому екіпажі, — шанси того, що структура питання закодована в звивинах мозку, досить високі. Ми його купуємо. — Що, питання? — не зрозумів Артур. — Так, — хором відповіли Форд з Тріліан. — За купу грошей, — додав Зафод. — Ні, — поправив Френкі, — ми купуємо мозок. — Що? — Невже ви ним так дорожите? — щиро здивувався Бенджі. — Ми домовлялись, що ви досліджуєте мозок за допомогою приладів, — обурився Форд. — Звичайно, — погодився Френкі, — але для цього його доведеться вийняти й приготувати. — Препарувати, — поправив Бенджі. — Нарізати дрібними шматочками. — Ну, це вже ні, даруйте! — Артур рішуче звівся з крісла. — Якщо ви так наполягаєте, — умовляв Бенджі, — ми його замінимо. — На електронний, — підхопив Френкі. — Найпростішої моделі цілком вистачатиме. — Найпростішої! — жахнувся Артур. — Авжеж! — Зафод зловісно посміхнувся. — Досить записати на плівку «Що?», «Я не знаю», «Де мій чай?» — і ніхто не помітить заміни. — Іще чого? — запротестував, задкуючи, Артур. — Ти не згоден? — запитав Зафод і одразу ж скрикнув від болю, бо Тріліан штовхнула його під столом ногою. — Я помічу, — сказав Артур. — Не помітиш, — запевнив Френкі. — Ти будеш так запрограмований, що не помітиш. Форд рушив до дверей. — Добре, хлопці, — сказав він. — Будемо вважати, що ми не домовились. — А ми вважаємо, що краще було б домовитись, — пропискотіли миші. їхня доброзичливість миттєво зникла, їхні келехи задзижчали, здійнялися в повітря й полетіли до Артура. Він, паралізований жахом, забився в найдальший куток і тремтів там, мов осиковий листок. Тріліан ухопила його за руку, намагаючись підштовхнути до дверей. Ноги не слухались Артура, він був мов загіпнотизований дзижчанням винних келехів і не міг зрушити з місця. Його наче схопив правець. Форд і Зафод дружно ламали двері. Тріліан закричала. Артур лиш безмовно відкривав рот. Під наступним ударом двері піддалися. З другого боку за ними чатували якісь мерзенного вигляду особи. Швидше за все, були магратейці. Але їхня зловісна зовнішність блякла в порівнянні з медичними інструментами, які вони принесли з собою. Почалося стовпотворіння. Ось яка виникла ситуація. Артурові збирались розпиляти череп. Тріліан ніяк не могла захистити його. А Форд і Зафод без особливого успіху стримували наступ головорізів, дужчих і куди більше озброєних, ніж вони. На їхнє щастя цієї миті загучали всі сигнали тривоги планети. Розділ 32 — УВАГА! УВАГА! — розкотилось по планеті. — ТРИВОГА! ВОРОЖИЙ КОРАБЕЛЬ У СЕКТОРІ ЗА. ЗБРОЙНИЙ НАПАД. СЛУЖБА ОХОРОНИ ПОРЯДКУ... Миші роздратовано ворушили вусами біля розбитих келехів. — Прокляття, — біснувався Френкі, — стільки переживань через якихось два фунти поганючого мозку! — Він сердито поводив очима-намистинами й настовбурчував своє хутро. — Єдине, що нам тепер лишається, — сказав Бенджі, сівши на задні лапки й замислено погладжуючи свої вуса, — це спробувати самим вигадати Вічне Питання, — Важкувато буде, — Френкі замислився. — Як тобі «ЩО ТАКЕ ЖОВТЕ Й НЕБЕЗПЕЧНЕ?» Бенджі пошкріб потилицю. — Не піде. Для Вічного Питання слабувато. Вони помовчали. — Придумав! — вигукнув Френкі. — «СКІЛЬКИ БУДЕ, ЯКЩО СІМ ПОМНОЖИТИ НА ШІСТЬ?» — Та ні, — замахав Бенджі лапками, — надто конкретно. Пекучого інтересу не викличе. Вони знову замовкли. — Слухай-но, — сказав Френкі. — СКІЛЬКИ ДОРІГ ПРОЙТИ ПОВИНЕН КОЖЕН?' — Чудово! — вигукнув Бенджі. — Звучить багатообіцяюче. — Він кілька разів повторив фразу подумки. — Атож, годиться! Звучить багатозначно і водночас нічого не означає. СКІЛЬКИ ДОРІГ ПРОЙТИ ПОВИНЕН КОЖЕН? СОРОК ДВІ. — Пречудове, це те, що нам треба. Френкі, друже, ми врятовані! Миші взялися за лапи й закружляли в танку. Вони кружляли поміж тіл головорізів, що лежали з розтрощеними головами. За півмилі звідси чотири постаті швидко прямували коридором. Вони зазирали в усі кімнати у пошуках виходу. Нарешті дісталися машинної зали і спинились, озираючись на всі боки. — Зафоде, куди далі? — запитав Форд. — Я б пішов туди, — Зафод рвонувся у прохід між комп'ютерним блоком і стіною. Друзі рушили за ним, та раптом Зафода відкинуло назад. Спрацювала електронна система захисту. Лазерний промінь випалив химерний візерунок на протилежній стіні. — Зафоде Бібльброксе, ані з місця! — гримнув голос, підсилений мегафоном. — Здавайся, ти оточений! — Лягаві, — прошипів Зафод, звиваючись від болю. — Давай, Форде, тепер твоя черга відшукати дорогу. — За мною! — скомандував Форд, і усі четверо пірнули в прохід між двома блоками. У дальньому кінці проходу стояла людина в скафандрі. У руці вона тримала переконливих розмірів бластер. — Ти нам потрібен живим, Бібльброксе, — крикнув чоловік. — Чудово, мене це влаштовує, — відповів Зафод, пірнаючи у вузьку щілину між комп'ютерними блоками. Інші рушили слідом. — їх двоє, — прошепотіла Тріліан, — ми пропали. Друзі забилися в нору між блоками й стіною, зачаїлися у чеканні. Напівморок розітнули сліпучі спалахи — обидва поліцейські відкрили вогонь одночасно. — Егей, здається, вони стріляють в нас, — сказав Артур, скручуючись у три погибелі. — А обіцяли узяти живими. — Мені теж так здалося, — погодився Форд. — Егей, — гукнув Зафод, визираючи із схованки, — хіба ми вам більше не потрібні живими? Запала тиша. — Важко бути поліцейським, — промовив голос. — Що він сказав? — здивовано прошепотів Форд. — Він сказав, що бути поліцейським нелегка справа. — Зрозуміло, що так. Але то вже його клопіт. — Я теж так вважаю. — Алло, послухайте, — закричав форд, - у нас задосить власних клопотів. Нічого на нас перекладати ще й ваші. Пауза. Тоді — голос. — Тепер вислухайте мене, — лунав голос. — Вам пощастило, що ви маєте справу не з бовдурами, а з людьми інтелігентними. Ці кретини давно б вас застрелили. Вони спершу стріляють, а потім думають. Як на мене, то ми б могли заприязнитись, якби мали трохи більше часу. Ми не з тих поліцаїв, що вештаються по всіх усюдах і стріляють людей, щоб потім похвалятися подвигами у портових шинках. Ми влаштовані інакше — спочатку стріляємо, а тоді годинами не можемо знайти собі місця від докорів совісті. — А я до того ж пишу романи, — гукнув другий поліцейський, — щоправда, досі не вдалося нічого надрукувати. Тож попереджаю: зі мною не жартуйте! Форд вирячив очі. — Що це за хлопці? — Не знаю. Краще б вони вже стріляли! — похмуро відповів Зафод. — Значить, робимо так, — загукав голос. — Ви виходите поодинці з піднятими руками. Тільки без дурниць, або ж ми перетворимо вас на решето. — А що вам більше до вподоби? — запитав Форд. Через мілісекунду повітря знову наповнилося озоном від бластерних черг, що влучали в комп'ютерний блок. Стрілянина тривала кілька секунд. Коли вона нарешті вщухла, луна пострілів котилася ще кілька секунд. — Живі?! — гукнув один із поліцейських. — Так, — почулася відповідь. — Лише не подумайте, що нам це дає велике задоволення, — гукнув другий. — Ми так не думаємо, — запевнив Форд. — Слухай-но, Бібльброксе. Уважно. — Це ще навіщо? — гукнув Зафод. — А для того, — прокричав поліцейський, — що я тобі зараз одну розумну річ скажу, ти не ображайся. Тож, або ви здаєтесь, і ми вас трохи відлупцюємо. Зовсім трохи — ми ж проти фізичного насильства. Або ж ми зараз підірвемо цю чортову планету з усим мотлохом, а заодно ще кілька інших. — Але це божевілля! — верескнула Тріліан. Ви цього не зробите! — Ще й як зробимо, — запевнив її поліцейськиї'- — Правда ж зробимо? — спитав він свого напарника. — Звичайно, які можуть бути сумніви, — відповів той. — Але навіщо? — запитала Тріліан. — Бо навіть таким високоосвіченим лібералам, як ми, слідд виконувати свій обов'язок. — Я їм не вірю, — промимрив Зафод, хитаючи головами. — Ну то що, іще постріляємо? — запитав один поліцейский у іншого. — Чому б ні? І вони знову натисли на гашетки. Тріскотня і спека сягнули апогея. Поступово стіна блока буфетного регістру почала стікати на підлогу, язики розплавленого металу підступали до ніг. Втікачі притислись один до одного тісніше. Вони чекали свого кінця. Розділ 33 Але кінець так і не настав, принаймні поки що. Раптом, мов по команді, стрілянина припинилась. У тиші, що запала, виразно пролунав придушений стогін, за ним глухий удар. Усі четверо обмінялися здивованими поглядами. — Що сталося? — запитав Артур. — Мабуть, їм набридло стріляти, — сказав Зафод, знизавши плечима. — Чому? — Не знаю. Чому б тобі не піти й не розпитати про все у них? — Е ні. Вони почекали. — Алло, — гукнув Форд. Ніякої відповіді. — Дивно. — Може, це пастка? — Вони б до такого не додумалися. — А що це гупнуло? — Не знаю. Почекали ще трохи. — Добре, — сказав Форд, — я піду у розвідку. Він оглянув інших. — Чому ніхто не каже: «ТИ НЕ МОЖЕШ РИЗИКУВАТИ СВОЇМ ЖИТТЯМ. ДАВАЙ ПІДУ Я»? Ніхто не промовив ані слова. — Гаразд, — Форд підвівся на повний зріст. Нічого не сталося. І через секунду чи дві теж нічого не сталося. Форд, напружуючи зір, вдивлявся в густий дим, що йшов з палаючого комп'ютера. Обережно він вийшов на відкритий простір. Нічого не сталося. За двадцять футів лежало тіло в скафандрі. Поліцейський простягся, широко розкинувши руки. Приблизно на такій самій відстані з протилежного боку лежав другий поліцейський. Більше нікого не було видно. Саме це й викликало найбільші підозри. Крадучись, Форд наблизився до нерухомого поліцейського. Той не подавав ознак життя, лежав нерухомо. Форд підійшов упритул і наступив на пістолет, затиснутий у руці. Він нахилився й витяг зброю з покоцюрблених пальців. Поліцейський був мертвий. Оглянувши його, Форд зрозумів, що він з Капи Благулона, — мешканцям цієї планети у бідній на кисень атмосфері Магратеї доводилось носити скафандр і дихати метановою сумішшю. Електронна мінісистема життєзабезпечення була повністю виведена з ладу. — Дивно, — подумав Форд. Він знав, що кожна індивідуальна система безпосередньо з'єднується з центральним бортовим комп'ютером за допомогою інфрадельтахвиль. Такий зв'язок вважався надзвичайно надійним, позбавленим впливу будь-яких випадковостей. Вивести її з ладу могли хіба що перешкоди в діапазоні, але таких випадків у практиці використання інфрадельтахвиль зареєстровано не було. Форд оглянув другий труп. І тут сталося щось неймовірне. Сталося, мабуть,1 одночасно. Друзі були так само здивовані, як і Форд, але причина смерті їх не зацікавила. — Гайда звідси, — сказав Зафод. — Якщо вони прилетіли сюди за нами, то скоро тут буде підкріплення. — 3 цими словами він вихопив бластер, перетворив безневинний арифмометр, що випадково уцілів, на пару й вибіг у коридор. Він мало не зробив решето з аерокара, який стояв за дверима. Аерокар був порожній. Він належив Слартібартфасту. На панелі приладів була пришпилена записка з намальованою стрілкою. НА ВАШОМУ МІСЦІ Я Б НАТИСНУВ НА ЦЮ КНОПКУ. Розділ 34 Аерокар промчав сталевим тунелем із швидкістю Р-17, який вивів їх на овіяну крижаними вітрами поверхню планети. Над її просторами займався сірий світанок. Р — одиниця так званої розумної швидкості, тобто такої швидкості, яка не шкодить здоров'ю, душевній рівновазі й за якої спізнення не перевищує п'яти хвилин. Величина її відчутно змінюється при зміні перших двох умов. Неабияка роль належить і третій умові. Рівняння швидкості слід розв'язувати у спокійному стані, інакше воно може призвести до стресу, появи ракової пухлини, а в окремих випадках — до смерті. Р-17 не фіксована, але досить велика швидкість. Аерокар домчав їх прямісінько до шлюзу «Золотого Серця». Корабель так само незворушно лежав на мерзлому грунті, як обгризена кістка. Висадивши їх, аерокар розвернувся і заквапився назад, очевидно, у своїх невідкладних справах. Тремтячи від пронизливого ранкового холоду, друзі оглянули корабель. Поряд з їхнім кораблем стояв ще один. Другим виявився поліцейський патрульний корабель з Капи Благулона — брудно-зелений гостроносий обрубок. З усіх боків він був помальований погрозливими написами різної величини. Вони інформували усіх зацікавлених, звідки прибув корабель, до якої поліцейської дільниці він належить і куди слід підключити шланги для палива. Він видавався неприродно похмурим і мовчазним. Надто похмурим навіть для корабля, екіпаж якого лежав мертвий у заповненій димом камері, що була кілька миль під землею. Це одне із тих відчуттів, які не передаси словами. Кожен, хто хоча б раз у житті бачив мертвий космічний корабель, зрозуміє, про що йдеться. Форд відчував, що за цим прихована якась таємниця — корабель і двоє поліцейських загинули, наче за помахом чарівної палички. З досвіду він знав, що у Всесвіті все має свої причини. Інші троє також це відчували, але ще дужче вони відчували пронизливий холод. І вони заспішили під тепле крильце «Золотого Серця», не бажаючи задовольнити свою цікавість. Допитливий Форд попрямував до корабля з Благулона. Дорогою перечепився за металеву фігуру, яка лежала ниць у холодній пилюці. — Марвін, — здивувався він. — Що ти тут робиш? — Ото вже не думав, що ви про мене згадаєте, — озвався приглушено металевий голос. — Як життя, залізна людино? — поцікавився Форд. — Гірше нікуди. — Що там сталося? — Не знаю, — відказав Марвін. — Там я ніколи не був. — Але чому, — Форд присів навпочіпки, — ти валяєшся на землі? — Це найефективніший спосіб відчути себе нещасним, — пояснив Марвін, не підводячи голови. — Не вдавайте, що вам хочеться поговорити зі мною. Я ж знаю, як ви мене ненавидите. — Це неправда. — Ні, правда. Нікому я не потрібен. Ненависть — провідна риса Всесвіту. Варто мені з кимось заговорити, як він одразу починає мене ненавидіти. Навіть роботи. Я встану, коли ваша ласка, і піду собі, куди очі дивляться. Він повільно підвівся, але його очі дивилися в протилежному від «кудись» напрямку. — Цей також мене ненавидить, — Марвін махнув рукою у напрямку поліцейського корабля. — Що, корабель? — Форд раптом зацікавився. — Що з ним сталося? Ти не в курсі? — Він також зненавидів мене, коли я з ним поговорив. — Ти з ним ГОВОРИВ? — вигукнув Форд. — Але яким чином? — Дуже просто. Коли мені стало зовсім самотньо, я підійшов і підключився до зовнішньої мережі комп'ютера. Ми довго розмовляли, і я поділився з ним своїми поглядами на життя. — І що ж? — Він вчинив самогубство, — сказав Марвін і почвалав до «Золотого Серця». Розділ 35 Увечері того ж дня, коли «Золоте Серце» вже накрутило кілька парсеків подалі від туманності Коняча Голова, команда взялася за свої справи. Зафод сів під карликовою пальмою, намагаючись навести лад у власній голові за допомогою солідної дози пангалактичного полоскального полиску. Форд і Тріліан приязно розмовляли у дальньому кутку про життя й пов'язані з ним проблеми. Артур пішов до себе. Він заліз у ліжко, щоб погортати «Путівник по Галактиці для космотуристів». Якщо йому випало жити в цьому божевільному світі — не завадить засвоїти деякі речі. І він почав з азів: «РОЗВИТОК УСІХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ ГАЛАКТИКИ ПРОХОДИТЬ ПОСЛІДОВНО ТРИ СТУПЕНІ — ВИЖИВАННЯ, ДОПИТЛИВІСТЬ І МУДРУВАННЯ, ДЕХТО НАЗИВАЄ ЦІ СТУПЕНІ — ЯК? ЧОМУ? ДЕ? ТАК СУТЬ ПЕРШОГО ЕТАПУ МОЖНА ЗВЕСТИ ДО ЗАПИТАННЯ «ЯК МИ ЇМО», ДРУГОГО — «ЧОМУ МИ ЇМО ЦЕ» І ТРЕТЬОГО — «ДЕ МИ БУДЕМО ОБІДАТИ». Артур не встиг прочитати далі, бо саме зашипів переговорний пристрій. — Алло, землянине, ти спиш? — пролунав голос Зафода. — Як щодо поїсти? — Еге ж, непогано було б, — відгукнувся Артур, — Чудово, тоді тримайся, — сказав Зафод. — Сьогодні ми обідаємо в ресторані «На Краю Всесвіту».
Відкритий лист Стівену Спілбергу	Менас Роже	п»ї Р’С–РґРєСЂРёС‚РёР№ Р»РёСЃС‚ РЎС‚С–РІРµРЅСѓ РЎРїС–Р»Р±РµСЂРіСѓ Р”РѕСЂРѕРіРёР№ РїР°РЅРµ РЎРїС–Р»Р±РµСЂРі! РЇРє С…РѕС‚С–Р»РѕСЃСЊ Р±Рё, С‰РѕР± Р’Рё Р±СѓР»Рё С‚Р°Рє СЃР°РјРѕ С‡РµСЃРЅС–, СЏРє С– С‚Р°Р»Р°РЅРѕРІРёС‚С–! Р’РёСЃС‚СѓРїР°СЋС‡Рё РїРѕ С„СЂР°РЅС†СѓР·СЊРєРѕРјСѓ С‚РµР»РµР±Р°С‡РµРЅРЅСЋ, Р’Рё РїРѕРѕР±С–С†СЏР»Рё СЂРѕР·РіРѕСЂРЅСѓС‚Рё РїСЂРѕРїР°РіР°РЅРґСѓ РіРѕР»РѕРєРѕСЃС‚Сѓ РІ РЅС–РјРµС†СЊРєРёС… С€РєРѕР»Р°С…. РќР° Р’Р°С€Сѓ РґСѓРјРєСѓ, РїРѕРєР°Р·Рё СЃРІС–РґРєС–РІ Р·РґР°С‚РЅС– РїРµСЂРµРєРѕРЅР°С‚Рё Р±СѓРґСЊ-СЏРєРѕРіРѕ СЃР»СѓС…Р°С‡Р°, С‰Рѕ РІ РіР°Р·РѕРІРёС… РєР°РјРµСЂР°С… РґС–Р№СЃРЅРѕ Р·Р°РіРёРЅСѓР»Рѕ С€С–СЃС‚СЊ РјС–Р»СЊР№РѕРЅС–РІ Р¶РёРґС–РІ. РЇРє Р¶РёРґ, СЏРєРёР№ РѕСЃСЊ РІР¶Рµ 20 СЂРѕРєС–РІ Р·Р°Р№РјР°С”С‚СЊСЃСЏ РїСЂРѕР±Р»РµРјР°РјРё РҐРѕР»РѕСЃРєРѕСЃС‚Сѓ, СЏ РІС–РґС‡СѓРІР°СЋ СЃРµР±Рµ Р·РѕР±РѕРІ`СЏР·Р°РЅРёРј РїСЂРёРІРµСЂРЅСѓС‚Рё Р’Р°С€Сѓ СѓРІР°РіСѓ РґРѕ СЂСЏРґСѓ С„Р°РєС‚С–РІ. Р¤Р°РєС‚Рё вЂ” СЂС–С‡ РІРїРµСЂС‚Р°. Р† С‡РµСЂРµР· С‚Рµ, С‰Рѕ СЃСѓРїРµСЂРµС‡РёС‚Рё С—Рј РЅРµРјРѕР¶Р»РёРІРѕ, РЅР°С€С– СЃРїС–РІРїР»РµРјС–РЅРЅРёРєРё Р·Р°СЃС‚РѕСЃСѓРІР°Р»Рё РѕРіРёРґРЅРёР№ Р·Р°С…С–Рґ: РІРѕРЅРё Р·РјСѓСЃРёР»Рё РїСЂРёР№РЅСЏС‚Рё СЃС‚Р°Р»С–РЅСЃСЊРєРѕ- РѕСЂСѓРµР»Р»С–РІСЃСЊРєС– Р·Р°РєРѕРЅРё, СЏРєС– РїСЂРѕСЃС‚Рѕ Р·Р°Р±РѕСЂРѕРЅСЏСЋС‚СЊ Р·РіР°РґСѓРІР°С‚Рё Р±СѓРґСЊ-СЏРєС– С„Р°РєС‚Рё РІС–РґРЅРѕСЃРЅРѕ "С€РµСЃС‚РёРјС–Р»СЊР№РѕРЅРЅРёС… Р¶РµСЂС‚РІ РіР°Р·РѕРІРёС… РєР°РјРµСЂ". РўР°РєРёРј С‡РёРЅРѕРј, Р“РѕР»РѕРєРѕСЃС‚ РїРµСЂРµС‚РІРѕСЂРёРІСЃСЏ РІ РґРѕРіРјСѓ, СЏРєСѓ РІСЃС– Р·РѕР±РѕРІ`СЏР·Р°РЅС– СЃРїСЂРёР№РјР°С‚Рё СЏРє С‡РёСЃС‚РѕС— РІРѕРґРё РѕРґРєСЂРѕРІРµРЅРЅСЏ. РўРёС… Р¶Рµ, С…С‚Рѕ РЅРµ С…РѕС‡Рµ РґРѕС‚СЂРёРјСѓРІР°С‚Рё РјРѕРІС‡Р°РЅРЅСЏ Р№ РјРѕР»РёС‚РёСЃСЏ РЅР° С†РµР№ РјС–С„, С‡РµРєР°С” С€С‚СЂР°С„, Р·Р°С‚РѕС‡РµРЅРЅСЏ Сѓ РІ`СЏР·РЅРёС†СЋ, Р° С‡Р°СЃРѕРј вЂ” С– С‚Рµ, С– РґСЂСѓРіРµ. РџСЂРѕС„РµСЃРѕСЂ Р¤РѕСЂС–СЃСЃРѕРЅ, СЏРєРёР№ РІС–РґРґР°РІ РІРёРІС‡РµРЅРЅСЋ С†С–С”С— С‚РµРјРё 20 СЂРѕРєС–РІ, Р·Р°Р·РЅР°РІ РїРµСЂРµСЃР»С–РґСѓРІР°РЅСЊ С– РІС‚СЂР°С‚РёРІ РїСЂР°РєС‚РёС‡РЅРѕ РІСЃРµ. РўР°РєС– Р·Р°РєРѕРЅРё РјРѕР¶СѓС‚СЊ Р·РґР°РІР°С‚РёСЃСЏ Р±РµР·РіР»СѓР·РґРёРјРё, Р°Р»Рµ РІС–РґРґР°Р№С‚Рµ РїРѕР»С–С†С–СЋ С‚Р° РїСЂР°РІРѕСЃСѓРґРґСЏ РІСЃС–С… РєСЂР°С—РЅ РґРѕ СЂСѓРє РїР°РЅР° Р›РµРІС– вЂ” С– Р’Р°Рј СЃС‚Р°РЅРµ РЅРµ РґРѕ СЃРјС–С…Сѓ. РњРё Р¶РёРІРµРјРѕ РІ XX СЃС‚РѕР»С–С‚С‚С–. Р¦С– Р·Р°РєРѕРЅРё СЃР»СѓРіСѓСЋС‚СЊ РЅРµРјРѕРІ Р±Рё Р°Р±СЃРѕР»СЋС‚РЅРёРј РїС–РґС‚РІРµСЂРґР¶РµРЅРЅСЏРј С„Р°Р»СЊС€РёРІРєРё, РІРѕРЅРё РїРµСЂРµС€РєРѕРґР¶Р°СЋС‚СЊ РјР°С‚РµРјР°С‚РёС‡РЅРѕРјСѓ С‚Р° С‚РµС…РЅС–С‡РЅРѕРјСѓ Р°РЅР°Р»С–Р·Сѓ РЅРµРІС–РґРїРѕРІС–РґРЅРѕСЃС‚РµР№ Р“РѕР»РѕРєРѕСЃС‚Сѓ. РђР»Рµ, СЃРµСЂ, Р’Рё РЅРµ Р·РЅР°Р№РґРµС‚Рµ Р¶РѕРґРЅРѕРіРѕ РѕС‡РµРІРёРґС†СЏ Р·РЅРёС‰РµРЅРЅСЏ С€РµСЃС‚Рё РјС–Р»СЊР№РѕРЅС–РІ Р¶РёРґС–РІ. Р’Рё РЅРµ Р·РЅР°Р№РґРµС‚Рµ Р¶РѕРґРЅРѕРіРѕ СЃРІС–РґРєР° С‚РѕРіРѕ, С‰Рѕ РїРѕСЂСѓС‡ Р· РєСЂРµРјР°С‚РѕСЂС–СЏРјРё СЃС‚РѕСЏР»Рё РіР°Р·РѕРІС– РєР°РјРµСЂРё, СЏРєС– Р·РЅРёС‰СѓРІР°Р»Рё С‚РёСЃСЏС‡Сѓ, Р° С‚Рѕ Р№ РґРІС– С‚РёСЃСЏС‡С– С‡РѕР»РѕРІС–Рє РѕРґСЂР°Р·Сѓ.В Р—РІРµСЂРЅС–С‚СЊ СѓРІР°РіСѓ РЅР° РґРѕРґР°С‚РѕРє РґРѕ РјРѕРіРѕ Р»РёСЃС‚Р° РїС–Рґ РЅР°Р·РІРѕСЋ В«Р“РѕР»РѕРєРѕСЃС‚ РѕС‡РёРјР° РЁРµСЂР»РѕРєР° РҐРѕР»РјСЃР°В», СЏРєРёР№ В РјС–СЃС‚РёС‚СЊВ РєРІС–РЅС‚РµСЃРµРЅС†С–СЋ РґРІР°РґС†СЏС‚РёСЂС–С‡РЅРѕРіРѕ РґРѕСЃР»С–РґР¶РµРЅРЅСЏ С†С–С”С— С‚РµРјРё. РЇ Р±РµСЂСѓСЃСЊ РѕР±Т‘СЂСѓРЅС‚СѓРІР°С‚Рё СЏРє РјР°С‚РµРјР°С‚РёС‡РЅРѕ, С‚Р°Рє С– С‚РµС…РЅС–С‡РЅРѕ, С‰Рѕ Р·РЅРёС‰РµРЅРЅСЏ С€РµСЃС‚Рё РјС–Р»СЊР№РѕРЅС–РІ Р¶РёРґС–РІ Сѓ РіР°Р·РѕРІРёС… РєР°РјРµСЂР°С… вЂ” С†С–Р»РєРѕРІРёС‚Рµ Р±РµР·РіР»СѓР·РґСЏ. Р©Рѕ Р¶ СЃС‚РѕСЃСѓС”С‚СЊСЃСЏ Р»РµРјРµРЅС‚СѓРІР°РЅРЅСЏ С‚Р° СЃР»РёРЅРё, С‰Рѕ РІРёРґР°СЋС‚СЊСЃСЏ Р· РїСЂРёРІРѕРґСѓ РіРѕР»РѕРєРѕСЃС‚Сѓ СЃСЊРѕРіРѕРґРЅС–, С‡РµСЂРµР· РїС–РІСЃС‚РѕР»С–С‚С‚СЏ РїС–СЃР»СЏ РІС–Р№РЅРё вЂ” РІРѕРЅРё РЅРµ РјРѕР¶СѓС‚СЊ РІРёРєР»РёРєР°С‚Рё РЅС–С‡РѕРіРѕ С–РЅС€РѕРіРѕ, РѕРєСЂС–Рј РІС–РґС‡СѓС‚С‚СЏ РіРёРґРѕС‚Рё. Р¦Рµ вЂ” РіР°РЅСЊР±Р° С– СЃРѕСЂРѕРј РЅР° РЅР°С€С– РіРѕР»РѕРІРё. Р–РѕРґРµРЅ РЅР°СЂРѕРґ РІ С–СЃС‚РѕСЂС–С— Р»СЋРґСЃС‚РІР° РЅРµ С‚СѓР¶РёРІ С‚Р°Рє РіРѕР»РѕСЃРЅРѕ РїСЂРѕ СЃРІРѕС— РІС‚СЂР°С‚Рё, СЏРєРёРјРё Р± РґС–Р№СЃРЅРёРјРё РІРѕРЅРё РЅРµ Р±СѓР»Рё, С‡РµСЂРµР· Рї`СЏС‚РґРµСЃСЏС‚ СЂРѕРєС–РІ. РќР°РІС–С‚СЊ Р°Р±Рё РІ РіР°Р·РѕРІРёС… РєР°РјРµСЂР°С… РґС–Р№СЃРЅРѕ Р·Р°РіРёРЅСѓР»Рѕ С€С–СЃС‚СЊ РјС–Р»СЊР№РѕРЅС–РІ Р¶РёРґС–РІ, РїС–РґС–Р№РјР°С‚Рё РЅРµР№РјРѕРІС–СЂРЅРёР№ РіР°Р»Р°СЃ Р· С†С–С”С— РЅР°РіРѕРґРё Р№ РїСЂРѕРґРѕРІР¶СѓРІР°С‚Рё РЅР°Р¶РёРІР°С‚РёСЃСЏ РЅР° РїРѕРґС–СЏС… РґР°РІРЅРѕ РјРёРЅСѓР»РёС… РґРЅС–РІ Р±СѓР»Рѕ Р± С‰РѕРЅР°Р№РјРµРЅС€Рµ РЅРµРїСЂРёСЃС‚РѕР№РЅРѕ. РўР° Р№ РґСЂСѓРіРµ РїРёС‚Р°РЅРЅСЏ РЅР°РїСЂРѕС€СѓС”С‚СЊСЃСЏ: Р° РєРёРј Р±СѓР»Рё Р»РёС…РІР°СЂС– Р’РµР№РјР°СЂСЃСЊРєРѕС— СЂРµСЃРїСѓР±Р»С–РєРё? С—С…РЅСЋ РЅР°С†С–РѕРЅР°Р»СЊРЅС–СЃС‚СЊ Р’Рё Р·РЅР°С”С‚Рµ РЅРµ РіС–СЂС€Рµ Р·Р° РјРµРЅРµ. РђР»Рµ РЅР°Рј РІСЃС–Рј РґРѕР±СЂРµ РІС–РґРѕРјРѕ, С‰Рѕ РїРѕСЃС‚С–Р№РЅРѕ Р·РіР°РґСѓРІР°РЅРµ С‡РёСЃР»Рѕ Р·Р°РіРёР±Р»РёС… вЂ” С†Рµ РІРµР»РёС‡РµР·РЅРµ РїРµСЂРµР±С–Р»СЊС€РµРЅРЅСЏ. РўР° С– РіР°Р·РѕРІС– РєР°РјРµСЂРё РЅР° РѕСЃРЅРѕРІС– "Р¦РёРєР»РѕРЅР°-Р‘" РїСЂРѕСЃС‚Рѕ РЅРµРјРѕР¶Р»РёРІРѕ СЃС‚РІРѕСЂРёС‚Рё С‚РµС…РЅС–С‡РЅРѕ (С†Рµ РІРёРґРЅРѕ С…РѕС‡ Р±Рё Р· РјР°С‚РµСЂС–Р°Р»С–РІ СЃСѓРґСѓ РЅР°Рґ РєРѕРЅС†РµСЂРЅРѕРј В«Р”РµРіРµС€В» РІ 1949 СЂРѕС†С–). Р”С–Р№СЃРЅРѕ, РІ РЅС–РјРµС†СЊРєРёС… РєРѕРЅС†С‚Р°Р±РѕСЂР°С… РІС–Рґ С‚РёС„Сѓ С‚Р° РіРѕР»РѕРґСѓ РїРѕРјРµСЂР»Рѕ 150-200 С‚РёСЃСЏС‡ Р¶РёРґС–РІ. В Р‘Р°РіР°С‚Рѕ Р·Р°РіРёРЅСѓР»Рѕ Сѓ Р±РѕСЂРѕС‚СЊР±С– РїСЂРѕС‚Рё РќС–РјРµС‡С‡РёРЅРё, СЏРєС–Р№ РјРё, Р¶РёРґРё, РѕРіРѕР»РѕСЃРёР»Рё РІС–Р№РЅСѓ С‰Рµ РІ 1933 СЂРѕС†С–! (Р“С–С‚Р»РµСЂ РјР°РІ Р°Р»РµСЂРіС–СЋ РґРѕ РіРµРіРµРјРѕРЅС–С— Р·РѕР»РѕС‚Р° С‚Р° РґРѕР»Р°СЂР°, Р° СЂРѕР·РіРѕСЂС‚Р°РЅРЅСЏ РІС–Р№СЃСЊРєРѕРІРѕРіРѕ РІРёСЂРѕР±РЅРёС†С‚РІР° РґР°Р»Рѕ СЂРѕР±РѕС‚Сѓ С€РµСЃС‚Рё РјС–Р»СЊР№РѕРЅР°Рј Р±РµР·СЂРѕР±С–С‚РЅРёС…). Р’Рё С‡СѓР»Рё РїСЂРѕ РѕРґРЅСѓ Р· РєРЅРёРі С‚РѕРіРѕ РїРµСЂС–РѕРґСѓ, СЏРєСѓ РЅР°РїРёСЃР°РІ РЅР°С€ СЃРїС–РІРїР»РµРјС–РЅРЅРёРє РљР°СѓС„РјР°РЅ? Р’РѕРЅР° РЅР°Р·РёРІР°Р»Р°СЃСЊ "РќС–РјРµС‡С‡РёРЅР° РјР°С” Р·РЅРёРєРЅСѓС‚Рё". В РњРё Р·РЅР°С”РјРѕ РїСЂРѕ 80 РјС–Р»СЊР№РѕРЅС–РІ РіРѕС—РІ, Р·РЅРёС‰РµРЅРёС… РІ РЎРЎРЎР , РїРѕР»С–С‚РёС‡РЅРёР№ СЂРµР¶РёРј СЏРєРѕРіРѕ СЃС‚РІРѕСЂСЋРІР°РІСЃСЏ С‡Рё РЅРµ РІРёРєР»СЋС‡РЅРѕ Р¶РёРґР°РјРё, РїРѕС‡РёРЅР°СЋС‡Рё Р· РњР°СЂРєСЃР° С‚Р° Р’Р°СЂР±СѓСЂРіС–РІ С– Р·Р°РєС–РЅС‡СѓСЋС‡Рё РљР°РіР°РЅРѕРІРёС‡РµРј, Р¤СЂРµРЅРєРµР»РµРј, РЇРіРѕРґРѕСЋ С‚Р° РІРёРєРѕРЅР°РІС†СЏРјРё С—С…РЅСЊРѕС— РІРѕР»С–. РњРё Р·РЅР°С”РјРѕ, С‰Рѕ РїС–СЃР»СЏ 1945 СЂРѕРєСѓ Р°РјРµСЂРёРєР°РЅС†С– С‚Р° РјРѕСЃРєР°Р»С– СѓР±РёРІР°Р»Рё С‚Р° Т‘РІР°Р»С‚СѓРІР°Р»Рё РЅС–РјС†С–РІ РїРѕ РІСЃС–Р№ Р„РІСЂРѕРїС–, РІС–Рґ Р›РёС‚РІРё РґРѕ РђР»Р±Р°РЅС–С—. РњРё Р·РЅР°С”РјРѕ, С‰Рѕ РІР¶Рµ РїС–СЃР»СЏ РІС–Р№РЅРё РїС–РІС‚РѕСЂР° РјС–Р»СЊР№РѕРЅР° РЅС–РјРµС†СЊРєРёС… РІС–Р№СЃСЊРєРѕРІРѕРїРѕР»РѕРЅРµРЅРёС… РїРѕРјРµСЂР»Рѕ РІС–Рґ РіРѕР»РѕРґСѓ (РєРЅРёРіР° РЅР° С†СЋ С‚РµРјСѓ, РЅР°РїРёСЃР°РЅР° РєС–Р»СЊРєР° СЂРѕРєС–РІ С‚РѕРјСѓ, РґРѕ СЃСЊРѕРіРѕРґРЅС–С€РЅСЊРѕРіРѕ РґРЅСЏ РјР°Р»РѕРІС–РґРѕРјР°). Р’СЃРµ С‚Рµ Р·Р»Рѕ, СЏРєРµ РјРё Р·Р°РІРґР°Р»Рё Р»СЋРґСЃС‚РІСѓ, РЅРµ СЃРїРѕРєСѓС‚РёС‚Рё РЅС– Р’Р°С€РёРјРё С‡СѓРґРѕРІРёРјРё С„С–Р»СЊРјР°РјРё, РЅС– РІС–СЂС‚СѓРѕР·РЅС–СЃС‚СЋ Р†С”РіСѓРґРё РњРµРЅСѓС…С–РЅР°,В РЅС– РЅРµР№С‚СЂРѕРЅРЅРѕСЋ Р±РѕРјР±РѕСЋ РЎ.Рў.РљРѕРµРЅР°. РЇ РЅР°РїРёСЃР°РІ РєРЅРёРіСѓ РЅР° РѕСЃРЅРѕРІС– СЃС‚Р°С‚РµР№ РІС–РґРѕРјРёС… Р¶РёРґС–РІ, Р·РјС–СЃС‚ СЏРєРѕС— РЅР°Р±Р°РіР°С‚Рѕ РїСЂРёРєСЂС–С€РёР№ РґР»СЏ РЅР°СЃ, РЅС–Р¶ Р°РЅС‚РёСЃРµРјС–С‚СЃСЊРєС– С‚РІРѕСЂС–РЅРЅСЏ РіРѕС—РІ. РћСЃСЊ СЏРєРёР№ С‚СЂР°РіС–С‡РЅРёР№ РїС–РґСЃСѓРјРѕРє СЂРѕР±РёС‚СЊ, РЅР°РїСЂРёРєР»Р°Рґ, РЎС–РјРѕРЅ РЈРµР№Р»: "Р–РёРґРё, Р¶РјРµРЅСЊРєР° Р»СЋРґРµР№, СЏРєС– РєРѕР»РёСЃСЊ РїРѕСЃС‚СЂР°Р¶РґР°Р»Рё, СЃС‚Р°Р»Рё РїСЂРёС‡РёРЅРѕСЋ СЃС‚СЂР°Р¶РґР°РЅСЊ РІСЃСЊРѕРіРѕ Р»СЋРґСЃС‚РІР°". РќР°РіР°РґР°СЋ С– СЃР»РѕРІР° Р”Р¶РѕСЂРґР¶Р° РЎС‚РµР№РЅРµСЂР°: "РќР° РїСЂРѕС‚СЏР·С– Рї`СЏС‚Рё С‚РёСЃСЏС‡ СЂРѕРєС–РІ РјРё Р·Р°РЅР°РґС‚Рѕ С‡Р°СЃС‚Рѕ РЅР°РєР»РёРєР°Р»Рё СЃРјРµСЂС‚СЊ РЅР° СЃРµР±Рµ С‚Р° РЅР° С–РЅС€РёС…". РњРё Р·РЅР°С”РјРѕ, С‰Рѕ РІ С…РѕРґС– РѕСЃС‚Р°РЅРЅСЊРѕС— РІС–Р№РЅРё Р±СѓР»Рё Р·СЂСѓР№РЅРѕРІР°РЅС– РІСЃС– РЅС–РјРµС†СЊРєС– РјС–СЃС‚Р° Р· РЅР°СЃРµР»РµРЅРЅСЏРј Р±С–Р»СЊС€Рµ 100000 С‡РѕР»РѕРІС–Рє. РђР»Рµ С†РµР№ СЃРїСЂР°РІР¶РЅС–Р№ РіРѕР»РѕРєРѕСЃС‚, Сѓ РІРѕРіРЅС– СЏРєРѕРіРѕ Р·РіРѕСЂС–Р»Р° РЅРµР·Р»С–С‡РµРЅРЅР° РєС–Р»СЊРєС–СЃС‚СЊ Р¶С–РЅРѕРє С‚Р° РґС–С‚РµР№, РѕС‚РѕС‡РµРЅРёР№ СЃС‚С–РЅРѕСЋ РјРѕРІС‡Р°РЅРЅСЏ. РЇРєС‰Рѕ Р·Р°РґСѓРјР°С‚РёСЃСЏ РїСЂРѕ С‚Сѓ РїСЂРѕРїР°РіР°РЅРґСѓ РіРѕР»РѕРєРѕСЃС‚Сѓ, СЏРєСѓ Р’Рё Р·Р±РёСЂР°С”С‚РµСЃСЊ СЃРїСЂСЏРјСѓРІР°С‚Рё РЅР° РЅС–РјРµС†СЊРєС– РіРѕР»РѕРІРё, С‚Рѕ СЃС‚Р°С” Р·СЂРѕР·СѓРјС–Р»Рѕ: Р’Рё РѕР±РёСЂР°С”С‚Рµ РЅР°Р№РєРѕСЂРѕС‚С€РёР№ С€Р»СЏС… РґРѕ РЅРµР±СѓРІР°Р»РѕРіРѕ РІРёР±СѓС…Сѓ СЋРґРѕС„РѕР±С–С—, СЏРєСѓ С‰Рµ РЅРµ Р·РЅР°Р»Р° С–СЃС‚РѕСЂС–СЏ. РћР±РµСЂРµР¶РЅС–СЃС‚СЊ С‚Р° РїРѕРјС–СЂРєРѕРІР°РЅС–СЃС‚СЊ вЂ” РѕСЃСЊ СЏРєРёРјРё РјР°СЋС‚СЊ Р±СѓС‚Рё РіРѕР»РѕРІРЅС– СЂРёСЃРё РЅР°С€РѕС— РїРѕРІРµРґС–РЅРєРё. Р’СЃРµ С–РЅС€Рµ РґР»СЏ РЅР°СЃ вЂ” СЃР°РјРѕРіСѓР±СЃС‚РІРѕ. РќС– "РјРѕРЅРґС–Р°Р»С–Р·Рј", РЅС– РѕСЂСѓРµР»Р»С–РІСЃСЊРєС– Р·Р°РєРѕРЅРё "Р—Р»РѕС‡РёРЅРё РІ РґСѓРјРєР°С…" РЅРµСЃРїСЂРѕРјРѕР¶РЅС– РїРѕРїРµСЂРµРґРёС‚Рё СЃРїР°Р»Р°С…Рё Р°РЅС‚РёСЃРµРјС–С‚РёР·РјСѓ. РќР°СЃ РІСЂСЏС‚СѓС” Р»РёС€Рµ РІР»Р°СЃРЅР° РїРѕРІРµРґС–РЅРєР°. В Р’Р°С€С– Р¶ РЅР°РјС–СЂРё, СЂС–РІРЅРѕ Р¶ СЏРє С– С‚СѓР¶Р»РёРІС– РіРѕР»РѕСЃС–РЅРЅСЏ С‚Р° РЅР°РєР°С‡РєР° РіСЂРѕС€РµР№, Р»РёС€Рµ РїСЂРѕРІРѕРєСѓСЋС‚СЊ СЋРґРѕС„РѕР±С–СЋ. В Р’РѕРЅР° С€РІРёРґРєРѕ РІРёР№РґРµ Р·Р° РґРѕРїСѓСЃС‚РёРјС– (СЏРєС‰Рѕ С‚С–Р»СЊРєРё Р°РЅС‚РёСЃРµРјС–С‚РёР·Рј РјРѕР¶Рµ Р±СѓС‚Рё "РґРѕРїСѓСЃС‚РёРјРёРј") РјРµР¶С–. РЇ С‡СѓРґРѕРІРѕ СЂРѕР·СѓРјС–СЋ, С‰Рѕ РЅР°С€Р° РїСЂРёСЃС‚СЂР°СЃС‚СЊ РґРѕ Р±С–СЂР¶РѕРІРёС… СЃРїРµРєСѓР»СЏС†С–Р№ РґР°РІРЅРѕ РІР¶Рµ СЃС‚Р°Р»Р° РґСЂР°С‚СѓРІР°С‚Рё С–РЅС€С– РЅР°СЂРѕРґРё, СЂС–РІРЅРѕ Р¶ СЏРє С– РѕР±СЂС–Р·Р°РЅРЅСЏ РЅРµРјРѕРІР»СЏС‚ РЅР° 8-Р№ РґРµРЅСЊ РїС–СЃР»СЏ РЅР°СЂРѕРґР¶РµРЅРЅСЏ. РђР»Рµ РјРё РјСѓСЃРёРјРѕ, РїРѕ РјРµРЅС€С–Р№ РјС–СЂС–, СЃС‚Р°СЂР°С‚РёСЃСЏ СѓРЅРёРєР°С‚Рё РіСЂСѓР±РёС… РїРѕРјРёР»РѕРє, РЅР° Р·СЂР°Р·РѕРє С‚С–С”С—, С‰Рѕ Р’Рё РЅР°РјР°РіР°С”С‚РµСЃСЊ Р·СЂРѕР±РёС‚Рё РІ РќС–РјРµС‡С‡РёРЅС–, С—С…РЅС– РЅР°СЃР»С–РґРєРё РјРѕР¶СѓС‚СЊ Р±СѓС‚Рё Р¶Р°С…Р»РёРІРёРјРё. РЇ вЂ” РїР°Р»РєРёР№ С€Р°РЅСѓРІР°Р»СЊРЅРёРє Р’Р°С€РёС… С„С–Р»СЊРјС–РІ (Р·Р° РІРёРЅСЏС‚РєРѕРј В«РЎРїРёСЃРєСѓ РЁРёРЅРґР»РµСЂР°В»: Р·Р°РїРёС‚Р°Р№С‚Рµ СЃРІРѕСЋ РґСЂСѓР¶РёРЅСѓ С‚Р° С–СЃС‚РѕСЂРёРєС–РІ вЂ” РІРѕРЅРё РїС–РґС‚РІРµСЂРґСЏС‚СЊ, С‰Рѕ РІСЃСЏ С†СЏ СЃС‚СЂС–С‡РєР° Р±Р°Р·СѓС”С‚СЊСЃСЏ РЅР° С–СЃС‚РѕСЂРёС‡РЅС–Р№ РїРѕРјРёР»С†С–). РЎРїРѕРґС–РІР°СЋСЃСЊ, С‰Рѕ Р’Рё Р·Р°РјРёСЃР»РёС‚РµСЃСЊ РЅР°Рґ СѓСЃС–Рј СЃРєР°Р·Р°РЅРёРј С‚СѓС‚ С– Р·РјРѕР¶РµС‚Рµ СѓРЅРёРєРЅСѓС‚Рё РґСѓСЂРЅРёС†СЊ, РІР»Р°СЃС‚РёРІРёС… Р±С–Р»СЊС€РѕСЃС‚С– РЅР°С€РёС… СЃРїС–РІРїР»РµРјС–РЅРЅРёРєС–РІ. Р† РЇРєС‰Рѕ Сѓ Р’Р°СЃ РІРёРЅРёРєРЅСѓС‚СЊ РїРёС‚Р°РЅРЅСЏ, СЏ Р·Р°РІР¶РґРё РіРѕС‚РѕРІРёР№ РІС–РґРїРѕРІС–СЃС‚Рё РЅР° РЅРёС…, Р©РёСЂРѕ Р’Р°С€, Р РѕР¶Рµ Р”РѕРјРјРµСЂРі РџРѕР»Р°РєРєРѕ РґРµ РњРµРЅР°СЃ. Р“РѕР»РѕРєРѕСЃС‚ РѕС‡РёРјР° РЁРµСЂР»РѕРєР° РҐРѕР»РјСЃР° The В«ShoaВ» sherlockholmised 1\. В Р§Рё С” РІ С–СЃС‚РѕСЂС–С— С…РѕС‡ РѕРґРЅР° РЅР°С†С–СЏ, СЏРєСѓ Р± РЅРµ РІС‚С–С€РёР»Р° Р·РІС–СЃС‚РєР°, РЅРµС…Р°Р№ РЅР°РІС–С‚СЊ С‡РµСЂРµР· РїС–РІСЃРѕС‚РЅС– СЂРѕРєС–РІ РїС–СЃР»СЏ РІС–Р№РЅРё, С‰Рѕ С—С— РІС‚СЂР°С‚Рё РІРёСЏРІРёР»РёСЃСЏ РЅР°Р±Р°РіР°С‚Рѕ РјРµРЅС€Рµ, РЅС–Р¶ РїРµСЂРµРґР±Р°С‡Р°Р»РѕСЃСЏ? РҐС–Р±Р° С‚РѕР№, С…С‚Рѕ Р·СЂРѕР±РёРІ РїРѕРґС–Р±РЅРµ РІС–РґРєСЂРёС‚С‚СЏ, РЅРµ РґРѕСЃС‚РѕР№РЅРёР№ РЅР°РіРѕСЂРѕРґ С– РІС€Р°РЅСѓРІР°РЅСЊ? РќРµРІР¶Рµ РјРѕР¶РЅР° РїС–РґРґР°РІР°С‚Рё Р№РѕРіРѕ РєРѕР»РѕСЃР°Р»СЊРЅРёРј С€С‚СЂР°С„Р°Рј, Р·РґС–Р№СЃРЅСЋРІР°С‚Рё РЅР° РЅСЊРѕРіРѕ Р·Р°РјР°С…Рё? РђРґР¶Рµ РїСЂРѕС„РµСЃРѕСЂ Р .Р¤РѕСЂС–СЃСЃРѕРЅ РїСЂРѕР№С€РѕРІ С‡РµСЂРµР· РІСЃРµ С†Рµ. РҐС–Р±Р° С‚Р°РєР° СЂРµР°РєС†С–СЏ РЅР° РІС–РґРєСЂРёС‚С‚СЏ РЅРµ СЏРІР»СЏС” СЃРѕР±РѕСЋ РІР°Р¶РєРёР№ РІРёРїР°РґРѕРє РїСЃРёС…РѕРїР°С‚С–С—? 2\. РҐС–Р±Р° С…РѕРґСЏС‡С– ?РєС–СЃС‚СЏРєРё, СЏРєРёС… РїРѕРєР°Р·СѓСЋС‚СЊ Сѓ С„С–Р»СЊРјР°С… РЅР° РєС€С‚Р°Р»С‚ "РќС–С‡ РІ С‚СѓРјР°РЅС–" РђР»Р°РЅР° Р РµСЃРЅРµ, РјРѕР¶СѓС‚СЊ РјР°С‚Рё РІС–РґРЅРѕС€РµРЅРЅСЏ РґРѕ РіР°Р·РѕРІРёС… РєР°РјРµСЂ? РҐС–Р±Р° С†Рµ РЅРµ СЂРµР·СѓР»СЊС‚Р°С‚ РіРѕР»РѕРґСѓ РІ РєРѕРЅС†С‚Р°Р±РѕСЂР°С…? Р† С…С–Р±Р° РЅРµ Р±СѓРІ РІРёРєР»РёРєР°РЅРёР№ С†РµР№ РіРѕР»РѕРґ СЃРёСЃС‚РµРјР°С‚РёС‡РЅРёРј Р±РѕРјР±Р°СЂРґСѓРІР°РЅРЅСЏРј РЅС–РјРµС†СЊРєРёС… РјС–СЃС‚, "СѓСЃРµСЃРїР°Р»РµРЅРЅСЏРј" СЃРѕС‚РµРЅСЊ С‚РёСЃСЏС‡ Р¶С–РЅРѕРє С– РґС–С‚РµР№, РїСЂРѕ СЏРєРёС… СЃСЊРѕРіРѕРґРЅС– РЅС–С…С‚Рѕ РЅР°РІС–С‚СЊ РЅРµ Р·РіР°РґСѓС”? 3\. Р”Рµ СЂРѕР·РјС–С‰Р°Р»РёСЃСЏ 4 РјР»РЅ. Р¶РёРґС–РІ (СЏРєС‰Рѕ РґРѕРїСѓСЃС‚РёС‚Рё, С‰Рѕ 2 РјС–Р»СЊР№РѕРЅРё Р·Р°РіРёРЅСѓР»Рѕ РЅР° РїРѕР»СЏС… Р±РёС‚РІ)? Р”РѕСЃС‚РѕРІС–СЂРЅРѕ РІС–РґРѕРјРѕ, С‰Рѕ Р¶РѕРґРµРЅ РєРѕРЅС†С‚Р°Р±С–СЂ РЅРµ РІРјС–С‰Р°РІ Р±С–Р»СЊС€Рµ 60 С‚РёСЃСЏС‡ С‡РѕР»РѕРІС–Рє, Р° РіР°Р·РѕРІС– РєР°РјРµСЂРё РЅР° Р±Р°Р·С– Р¦РёРєР»РѕРЅ-Р‘ Р±СѓР»Рё С‚С–Р»СЊРєРё РІ РђСѓС€РІС–С†С– В (СЏРєРёС…-РЅРµР±СѓРґСЊ РґРѕРєР°Р·С–РІ С‚РѕРіРѕ, С‰Рѕ РґР»СЏ РјР°СЃРѕРІРѕРіРѕ Р·РЅРёС‰РµРЅРЅСЏ Р»СЋРґРµР№ Р·Р°СЃС‚РѕСЃРѕРІСѓРІР°РІСЃСЏ С–РЅС€РёР№ РіР°Р·, РїСЂРѕСЃС‚Рѕ РЅРµ С–СЃРЅСѓС”). 4\. Р§РѕРіРѕ РІР°СЂС‚С– СЃРІС–РґС‡РµРЅРЅСЏ, РѕС‚СЂРёРјР°РЅС– РїС–Рґ С‚РѕСЂС‚СѓСЂР°РјРё, РєРѕР»Рё Р»СЋРґРёРЅР° РјРѕР¶Рµ "Р·С–Р·РЅР°С‚РёСЃСЏ" Сѓ С‡РѕРјСѓ Р·Р°РІРіРѕРґРЅРѕ? РђР»Рµ Р¶ СЃР°РјРµ С‚Р°Рє Р±СѓР»Рё РѕС‚СЂРёРјР°РЅС– Р±РµР·РіР»СѓР·РґС– С‚РІРµСЂРґР¶РµРЅРЅСЏ РєРѕРјРµРЅРґР°РЅС‚Р° Р“РµСЃСЃР°, РЅР°СЃС‚С–Р»СЊРєРё С€РёСЂРѕРєРѕ С†РёС‚РѕРІР°РЅС– СЃСЊРѕРіРѕРґРЅС–. Рђ РѕСЃСЊ С‰Рµ РѕРґРёРЅ С„Р°РєС‚. РЎРѕС‚РЅСЏ РѕС‡РµРІРёРґС†С–РІ РїС–РґС‚РІРµСЂРґР¶СѓС” РјР°СЃРѕРІРµ Р·РЅРёС‰РµРЅРЅСЏ Р»СЋРґРµР№ Сѓ РіР°Р·РѕРІРёС… РєР°РјРµСЂР°С… Р”Р°С…Р°Сѓ, С…РѕС‡Р° РѕС„С–С†С–Р№РЅРѕ РґРѕРІРµРґРµРЅРѕ, С‰Рѕ РІ С†СЊРѕРјСѓ С‚Р°Р±РѕСЂС– РіР°Р·РѕРІРёС… РєР°РјРµСЂ РІР·Р°РіР°Р»С– РЅРµ Р±СѓР»Рѕ! 5\. Р”Р»СЏ РєСЂРµРјР°С†С–С— РѕРґРЅРѕРіРѕ С‚СЂСѓРїР° РЅРµРѕР±С…С–РґРЅРѕ 130 РєРі РІСѓРіС–Р»Р»СЏ, Р° РЅС–РјС†СЏРј, СЏРє РїСЂРёР№РЅСЏС‚Рѕ РІРІР°Р¶Р°С‚Рё, РґРѕРІРѕРґРёР»РѕСЃСЏ СЃРїР°Р»СЋРІР°С‚Рё Р±Р»РёР·СЊРєРѕ 1300 С‚СЂСѓРїС–РІ С‰РѕРґРЅСЏ. Р—Р±РµСЂРµРіР»РёСЃСЏ СЃРѕС‚РЅС– Р°РµСЂРѕС„РѕС‚РѕР·РЅС–РјРєС–РІ РђСѓС€РІС–С†Р°, Р·СЂРѕР±Р»РµРЅРёС… Р· Р°РјРµСЂРёРєР°РЅСЃСЊРєРёС… Р»С–С‚Р°РєС–РІ Р·Р° С‡Р°СЃ РіР°РґР°РЅРѕРіРѕ РіРѕР»РѕРєРѕСЃС‚Сѓ (1943-1944). Р§РѕРјСѓ Р¶РѕРґРµРЅ Р· РЅРёС… РЅРµ Р·Р°СЂРµС”СЃС‚СЂСѓРІР°РІ РіС–РіР°РЅС‚СЃСЊРєРёС… РіС–СЂ РІСѓРіС–Р»Р»СЏ? Р§РѕРјСѓ РЅР° РЅРёС… РЅРµ РІРёРґРЅРѕ Р¶РѕРґРЅРѕРіРѕ С‡РѕСЂРЅРѕРіРѕ РєР»СѓР±Сѓ РґРёРјСѓ? 6\. Р§РёРј РїРѕСЏСЃРЅРёС‚Рё, С‰Рѕ СЂР°РґС–Рѕ, РєС–РЅРµРјР°С‚РѕРіСЂР°С„, РїСЂРµСЃР°, С‚РµР»РµР±Р°С‡РµРЅРЅСЏ РїСЂРѕРґРѕРІР¶СѓСЋС‚СЊ С‰РѕРґРЅСЏ С‚РѕСЂРѕС‡РёС‚Рё РЅР°Рј РїСЂРѕ РјС–С„С–С‡РЅРµ Р·РЅРёС‰РµРЅРЅСЏ С€РµСЃС‚Рё РјС–Р»СЊР№РѕРЅС–РІ Р¶РёРґС–РІ Сѓ РіР°Р·РѕРІРёС… РєР°РјРµСЂР°С…, СЃСѓРїСЂРѕРІРѕРґР¶СѓСЋС‡Рё С‚Р°РєС– РїРµСЂРµРґР°С‡С– РЅРµСЃРєС–РЅС‡РµРЅРЅРёРјРё СЃРєР°СЂРіР°РјРё С– СЃС‚РѕРіРѕРЅР°РјРё? Р§РѕРјСѓ Р¶РёРґС–РІСЃСЊРєРµ Р»РѕР±С– С– СЃСЊРѕРіРѕРґРЅС–, С‡РµСЂРµР· РїС–РІСЃРѕС‚РЅС– СЂРѕРєС–РІ РїС–СЃР»СЏ РІС–Р№РЅРё, РЅРµ Р·Р°Р»РёС€Р°С” Сѓ СЃРїРѕРєРѕС— РіР»РёР±РѕРєРёС… Р»СЋРґРµР№ РїРѕС…РёР»РѕРіРѕ РІС–РєСѓ, СЏРєС– РєРѕР»РёСЃСЊ РЅР°РјР°РіР°Р»РёСЃСЏ РІСЂСЏС‚СѓРІР°С‚Рё РќС–РјРµС‡С‡РёРЅСѓ РІС–Рґ СЃРІРѕРіРѕ РіСЂС–С…Р°, Р’РµСЂСЃР°Р»СЊСЃСЊРєРѕРіРѕ РґРѕРіРѕРІРѕСЂСѓ, РІС–Рґ РјС–Р°Р·РјС–РІ Р’РµР№РјР°СЂСЃСЊРєРѕС— СЂРµСЃРїСѓР±Р»С–РєРё, РІС–Рґ СЂРѕР·РєР»Р°РґР°РЅРЅСЏ РЅС–РјРµС†СЊРєРѕС— РјРѕР»РѕРґС–, РІС–Рґ РјР°СЃРѕРІРѕРіРѕ Р±РµР·СЂРѕР±С–С‚С‚СЏ? РђРґР¶Рµ РїРѕРІРµСЂРЅРµРЅРЅСЏ РґРѕ СЂРѕР±РѕС‚Рё С€РµСЃС‚Рё РјС–Р»СЊР№РѕРЅС–РІ РЅС–РјС†С–РІ РґР°Р»Рѕ С…Р»С–Р± РґРІР°РґС†СЏС‚Рё РѕРґРЅРѕРјСѓ Р· РїРѕР»РѕРІРёРЅРѕСЋ РјС–Р»СЊР№РѕРЅСѓ С—С…РЅС–С… СѓС‚СЂРёРјР°РЅС†С–РІ. 7\. Р§РёРј РїРѕСЏСЃРЅРёС‚Рё, С‰Рѕ РІ С‰РѕСЂС–С‡РЅРёРєСѓ Р°РјРµСЂРёРєР°РЅСЃСЊРєРёС… Р¶РёРґС–РІ (В«American Jewish YearbookВ». Р’РёРї. 43. СЃ. 666) РІРєР°Р·СѓС”С‚СЊСЃСЏ, С‰Рѕ РІ 1941 СЂРѕС†С– РЅР° С‚РµСЂРёС‚РѕСЂС–С— РѕРєСѓРїРѕРІР°РЅРѕС— Р„РІСЂРѕРїРё РїСЂРѕР¶РёРІР°Р»Рѕ РІСЃСЊРѕРіРѕ 3,3 РјР»РЅ. Р¶РёРґС–РІ? 8\. РҐС–Р±Р° РјРѕР¶РЅР° РїРѕРІС–СЂРёС‚Рё, С‰Рѕ РіР°Р·РѕРІС– РєР°РјРµСЂРё РјРѕРіР»Рё РјРµР¶СѓРІР°С‚Рё Р· РєСЂРµРјР°С‚РѕСЂС–СЏРјРё, СЏРєС‰Рѕ Р¦РёРєР»РѕРЅ-Р‘, СЏРє РІС–РґРѕРјРѕ РєРѕР¶РЅРѕРјСѓ С…С–РјС–РєСѓ, РІРєСЂР°Р№ РІРёР±СѓС…РѕРЅРµР±РµР·РїРµС‡РЅРёР№? 9\. Р§РёРј РїРѕСЏСЃРЅРёС‚Рё, С‰Рѕ Р±СѓРґСЊ-СЏРєРёР№ С–СЃС‚РѕСЂРёРє, СЏРєРёР№ РЅР°РјР°РіР°С”С‚СЊСЃСЏ РїСЂРѕРґРµРјРѕРЅСЃС‚СЂСѓРІР°С‚Рё РІСЃСЋ РЅС–СЃРµРЅС–С‚РЅРёС†СЋ РјС–С„Сѓ РїСЂРѕ РіРѕР»РѕРєРѕСЃС‚, Р·Р°Р·РЅР°С” РїРµСЂРµСЃР»С–РґСѓРІР°РЅСЊ Сѓ СЃСѓРґС–? РџРѕС‡РёРЅР°СЋС‡Рё Р· 1980 СЂРѕРєСѓ Р»СѓРЅР°СЋС‚СЊ РІРёРјРѕРіРё РїСЂРѕ РїСЂРѕРІРµРґРµРЅРЅСЏ РЅР°СѓРєРѕРІРѕРіРѕ РґС–Р°Р»РѕРіСѓ, РїСЂРѕ СЃСѓРґРѕРІСѓ РµРєСЃРїРµСЂС‚РёР·Сѓ РјР°С‚РµРјР°С‚РёС‡РЅРёС… С– С‚РµС…РЅС–С‡РЅРёС… Р°СЃРїРµРєС‚С–РІ С†С–С”С— РїСЂРѕР±Р»РµРјРё. Р‡С… СЂРµР·СѓР»СЊС‚Р°С‚Рё РІС–РґРєСЂРёР»Рё Р± СѓСЃСЋ РїСЂР°РІРґСѓ С– Р·РјСѓСЃРёР»Рё Р± РЅР°Р·Р°РІР¶РґРё Р·Р°РјРѕРІРєРЅСѓС‚Рё СЂРѕР·РїРѕРІСЃСЋРґР¶СѓРІР°С‡С–РІ С‡СѓС‚РѕРє, СЏРє С†Рµ СЃС‚Р°Р»РѕСЃСЏ Р· РєР°С‚РёРЅСЃСЊРєРѕСЋ С‚СЂР°РіРµРґС–С”СЋ Р·Р°РІРґСЏРєРё РїРµСЂРµР±СѓРґРѕРІРЅРёРєСѓ Р“РѕСЂР±Р°С‡РѕРІСѓ. 10\. Р§Рё РјРѕР¶РЅР° РїРѕРІС–СЂРёС‚Рё, С‰Рѕ Р·Р° РґРѕРїРѕРјРѕРіРѕСЋ Р¦РёРєР»РѕРЅСѓ-Р‘ Р·РЅРёС‰СѓРІР°Р»Р°СЃСЏ С‚РёСЃСЏС‡Р° РѕСЃС–Р± Р·Р° СЂР°Р·? Р”РѕСЃС‚РѕРІС–СЂРЅРѕ РІС–РґРѕРјРѕ, С‰Рѕ Р°РјРµСЂРёРєР°РЅСЃСЊРєС– РіР°Р·РѕРІС– РєР°РјРµСЂРё, РїСЂРёР·РЅР°С‡РµРЅС– РґР»СЏ СЃС‚СЂР°С‚Рё РѕРґРЅРѕРіРѕ (РјР°РєСЃРёРјСѓРј, РґРІРѕС…) Р·Р»РѕС‡РёРЅС†С–РІ, РЅРµР№РјРѕРІС–СЂРЅРѕ СЃРєР»Р°РґРЅС–. Р”Рѕ С‚РѕРіРѕ Р¶ РІ 1949 СЂРѕС†С– РІ С…РѕРґС– СЃСѓРґРѕРІРѕРіРѕ РїСЂРѕС†РµСЃСѓ РЅР°Рґ РєРѕРјРїР°РЅС–С”СЋ В«Р”РµРіРµС€В», С‰Рѕ РІРёСЂРѕР±Р»СЏР»Р° РїСЂРµРїР°СЂР°С‚ РґР»СЏ РґРµР·С–РЅСЃРµРєС†С–С— Р¦РёРєР»РѕРЅ-Р‘, Р±СѓР»Рѕ Р·СЂРѕР±Р»РµРЅРѕ РІРёСЃРЅРѕРІРѕРє, С‰Рѕ РјР°СЃРѕРІРµ Р·РЅРёС‰РµРЅРЅСЏ Р»СЋРґРµР№ С‚Р°РєРёРј СЃРїРѕСЃРѕР±РѕРј Р°Р±СЃРѕР»СЋС‚РЅРѕ РЅРµРјРѕР¶Р»РёРІРѕ С– РЅР°РІС–С‚СЊ РЅРµРјРёСЃР»РёРјРѕ. 11\. Р§РёРј РїРѕСЏСЃРЅРёС‚Рё, С‰Рѕ Р›РµР№С…С‚РµСЂ, СЏРєРёР№ РІС–РґРїРѕРІС–РґР°РІ Сѓ С‚РѕР№ С‡Р°СЃ Р·Р° РµРєСЃРїР»СѓР°С‚Р°С†С–СЋ РіР°Р·РѕРІРёС… РєР°РјРµСЂ Сѓ РЎРЁРђ, С‚РІРµСЂРґРѕ Р·Р°СЏРІРёРІ, С‰Рѕ РІ РђСѓС€РІС–С†С– РјР°СЃРѕРІРµ РѕС‚СЂСѓС”РЅРЅСЏ Р»СЋРґРµР№ РіР°Р·Р°РјРё РЅРµ РїСЂРѕРІРѕРґРёР»РѕСЃСЏ? Р§РёРј РїРѕСЏСЃРЅРёС‚Рё, С‰Рѕ Р·Р°СЏРІР° Р›РµР№С…С‚РµСЂР° РѕС‚СЂРёРјР°Р»Р° РїРѕРґР°Р»СЊС€Рµ РїС–РґС‚РІРµСЂРґР¶РµРЅРЅСЏ РІ Р°РІСЃС‚СЂС–Р№СЃСЊРєРёС… С– РїРѕР»СЊСЃСЊРєРёС… РґРѕРєСѓРјРµРЅС‚Р°С…? Р§РѕРјСѓ РґРѕ С†РёС… РїС–СЂ Р·Р°РєСЂРёС‚Р° РґР»СЏ РІРёРІС‡РµРЅРЅСЏ РґРѕРїРѕРІС–РґСЊ Р СѓРґРѕР»СЊС„Р°, С‰Рѕ РјС–СЃС‚РёС‚СЊ РґРµС‚Р°Р»СЊРЅРёР№ Р°РЅР°Р»С–Р· РІСЃС–С… РѕС‚СЂРёРјР°РЅРёС… СЂРµР·СѓР»СЊС‚Р°С‚С–РІ? Р§РѕРјСѓ С‚С–, С…С‚Рѕ РЅР°РјР°РіР°РІСЃСЏ РѕРїСЂРёР»СЋРґРЅРёС‚Рё РґРѕРїРѕРІС–РґСЊ Р СѓРґРѕР»СЊС„Р°, РїРѕРЅРµСЃР»Рё РЅР°СЃС‚С–Р»СЊРєРё СЃСѓРІРѕСЂРµ РїРѕРєР°СЂР°РЅРЅСЏ? Р§РѕРјСѓ РїС–Рґ Р·Р°Р±РѕСЂРѕРЅРѕСЋ Р·РЅР°С…РѕРґСЏС‚СЊСЃСЏ РЅР°РІС–С‚СЊ СЂРѕР·РјРѕРІРё РїСЂРѕ РґРѕСЃС‚РѕРІС–СЂРЅС–СЃС‚СЊ С‚Р° С‚РѕС‡РЅС–СЃС‚СЊ РґР°РЅРёС… С†С–С”С— РґРѕРїРѕРІС–РґС–? 12\. Р§РёРј РїРѕСЏСЃРЅРёС‚Рё, С‰Рѕ РІРїРµСЂС€Рµ РІ С–СЃС‚РѕСЂС–С— РЅР°СѓРєРѕРІРѕРіРѕ СЃРІС–С‚Сѓ Р±СѓР»Р° РІС–РґРєР»РёРєР°РЅР° РґРѕРєС‚РѕСЂСЃСЊРєР° СЃС‚СѓРїС–РЅСЊ, РѕС‚СЂРёРјР°РЅР° РїР°РЅРѕРј Р РѕРєРµСЃРѕРј Р·Р° РґРѕСЃР»С–РґР¶РµРЅРЅСЏ "РґРѕРїРѕРІС–РґС– Р“РµСЂС€С‚РµР№РЅР°"? Р† С‡РѕРјСѓ СЃР°РјРµ С†СЏ РґРѕРїРѕРІС–РґСЊ РЅР°РІС–С‚СЊ РЅРµ СЂРѕР·РіР»СЏРґР°Р»РѕСЃСЏ РЅР° РќСЋСЂРЅР±РµСЂР·СЊРєРѕРјСѓ РїСЂРѕС†РµСЃС–? РђРґР¶Рµ РІС–РґРѕРјРёР№ С–СЃС‚РѕСЂРёРє, РјС–РЅС–СЃС‚СЂ-СЃРѕС†С–Р°Р»С–СЃС‚ РђР»РµРЅ Р”РµРєРѕ, РІРёСЃС‚СѓРїР°СЋС‡Рё РІ РїСЂРµСЃС–, РіРѕРІРѕСЂРёРІ, С‰Рѕ "РЅРµРјРѕР¶Р»РёРІРѕ РїРѕРІРЅРѕСЋ РјС–СЂРѕСЋ РѕС†С–РЅРёС‚Рё РґРѕРїРѕРІС–РґСЊ Р“РµСЂС€С‚РµР№РЅР°, РЅРµ РѕР·РЅР°Р№РѕРјРёРІС€РёСЃСЊ РїРѕРїРµСЂРµРґРЅСЊРѕ Р· С‡СѓРґРѕРІРѕСЋ РїСЂР°С†РµСЋ Рњ. Р РѕРєРµСЃР°". РЈ СЃРІРѕС—Р№ РєРЅРёР·С– "РђР±СЃРѕР»СЋС‚РЅР° РІС–Р№РЅР°" (La guerre absolue, 1998) РІС–РЅ РїРёСЃР°РІ: "РЇ Р·Р°С…РѕРїР»РµРЅРёР№ РјР°Р№СЃС‚РµСЂРЅС–СЃС‚СЋ РїР°РЅР° Р РѕРєРµСЃР° С– Р±РµР·РґРѕРіР°РЅРЅС–СЃС‚СЋ Р№РѕРіРѕ РґРѕРєС‚РѕСЂСЃСЊРєРѕС— РґРёСЃРµСЂС‚Р°С†С–С— Р· РґРѕРїРѕРІС–РґС– Р“РµСЂС€С‚РµР№РЅР°". 13\. Р§РёРј РїРѕСЏСЃРЅРёС‚Рё Р·Р°СЏРІРё Р Р°Р№РјРѕРЅР° РђСЂРѕРЅР° С– Р¤СЂР°РЅСЃСѓР° Р¤СЋСЂРµ РЅР° РєРѕРЅС„РµСЂРµРЅС†С–С— РІ РЎРѕСЂР±РѕРЅРЅСЃСЊРєРѕРјСѓ СѓРЅС–РІРµСЂСЃРёС‚РµС‚С– (РґРµ, РґРѕ СЂРµС‡С–, РЅРµ Р±СѓР»Рѕ Р¶РѕРґРЅРѕРіРѕ РЅР°С†С–РѕРЅР°Р»С–СЃС‚Р°) РїСЂРѕ С‚Рµ, С‰Рѕ С—Рј РЅРµ РІРґР°Р»РѕСЃСЏ Р·РЅР°Р№С‚Рё РЅР°РІС–С‚СЊ РЅР°С‚СЏРєСѓ РЅР° РїРёСЃСЊРјРѕРІС– С‡Рё СѓСЃРЅС– СЂРѕР·РїРѕСЂСЏРґР¶РµРЅРЅСЏ РїСЂРѕ Р·РЅРёС‰РµРЅРЅСЏ Р¶РёРґС–РІ? 14\. Р§РѕРјСѓ РІСЃС–Р»СЏРєРѕ Р·Р°РјРѕРІС‡СѓСЋС‚СЊСЃСЏ РїР»Р°РЅРё Р·РЅРёС‰РµРЅРЅСЏ РЅС–РјРµС†СЊРєРѕС— РЅР°С†С–С— С€Р»СЏС…РѕРј СЃС‚РµСЂРёР»С–Р·Р°С†С–С— РІСЃС–С… С‡РѕР»РѕРІС–РєС–РІ? Рђ РїСЂРѕ С†Рµ, Р·РѕРєСЂРµРјР°, РїРёСЃР°РІ Р¶РёРґ РљР°СѓС„РјР°РЅ Сѓ СЃРІРѕС—Р№ РєРЅРёР·С– В«РќС–РјРµС‡С‡РёРЅР° РїРѕРІРёРЅРЅР° Р·РЅРёРєРЅСѓС‚РёВ». Р§Рё С†Рµ С‚Р°РєР° РґСЂС–Р±РЅРёС†СЏ, РїСЂРѕ СЏРєСѓ Р№ РіРѕРІРѕСЂРёС‚Рё РЅРµ РІР°СЂС‚Рѕ? 15\. Р“Р°Р· Р¦РёРєР»РѕРЅ-Р‘ С€РёСЂРѕРєРѕ РІРёРєРѕСЂРёСЃС‚РѕРІСѓРІР°РІСЃСЏ РІ СЃРёСЃС‚РµРјС– РѕС…РѕСЂРѕРЅРё Р·РґРѕСЂРѕРІ'СЏ РќС–РјРµС‡С‡РёРЅРё РїРѕС‡РёРЅР°СЋС‡Рё Р· 1920 СЂРѕРєСѓ. РўРѕ С‡Рё РІР°СЂС‚Рѕ СЃС‚РІРµСЂРґР¶СѓРІР°С‚Рё, РЅС–Р±Рё РІ РєРѕРЅС†С‚Р°Р±РѕСЂР°С… Р№РѕРјСѓ Р·РЅР°Р№С€Р»Рё С–РЅС€Рµ Р·Р°СЃС‚РѕСЃСѓРІР°РЅРЅСЏ, С‰Рѕ РІРёС…РѕРґРёС‚СЊ Р·Р° СЂР°РјРєРё Р±РѕСЂРѕС‚СЊР±Рё Р· РІРѕС€Р°РјРё С– РїРѕРїРµСЂРµРґР¶РµРЅРЅСЏ С‚РёС„Сѓ? Р§РёРј РїРѕСЏСЃРЅРёС‚Рё, С‰Рѕ РІРµР»РёРєС– Р·Р°РїР°СЃРё Р¦РёРєР»РѕРЅСѓ-Р‘ Р±СѓР»Рё Р·РЅР°Р№РґРµРЅС– РЅР°РІС–С‚СЊ Сѓ С‚РёС… С‚Р°Р±РѕСЂР°С…, РґРµ, СЏРє РѕС„С–С†С–Р№РЅРѕ РІРёР·РЅР°РЅРѕ, РЅС–РєРѕР»Рё РЅРµ РїСЂРѕРІРѕРґРёР»РѕСЃСЏ Р·РЅРёС‰РµРЅРЅСЏ Р»СЋРґРµР№ Сѓ РіР°Р·РѕРІРёС… РєР°РјРµСЂР°С…? 16\. Р§РѕРјСѓ С‚Р°Рє Р±Р°РіР°С‚Рѕ С€СѓРјСѓ РїСЂРѕ "Р·Р°РіРёР±РµР»СЊ Сѓ РіР°Р·РѕРІРёС… РєР°РјРµСЂР°С… С€РµСЃС‚Рё РјС–Р»СЊР№РѕРЅС–РІ Р¶РёРґС–РІ", Р°Р»Рµ РЅС–С‡РѕРіРѕ РЅРµ С‡СѓС‚Рё РїСЂРѕ 80 РјС–Р»СЊР№РѕРЅС–РІ РіРѕС—РІ, Р·РЅРёС‰РµРЅРёС… РІ РЎР РЎР С‡РёСЃС‚Рѕ Р¶РёРґС–РІСЃСЊРєРёРј РїРѕР»С–С‚РёС‡РЅРёРј СЂРµР¶РёРјРѕРј? РўРѕРґС– РєР°С‚СѓРІР°Р»Рё В РљР°РіР°РЅРѕРІРёС‡, РЇРіРѕРґР°, Р¤СЂРµРЅРєРµР»СЊ, Р¤С–СЂС–РЅ, РЈСЂРёС†СЊРєРёР№, Р Р°РїРїРѕРїРѕСЂС‚ С– РїС–РІСЃРѕС‚РЅС– С–РЅС€РёС… Р¶РёРґС–РІ. 17\. Р§РѕРјСѓ РЅР° СЃСѓРґС– РЅР°Рґ Р¦СЋРЅРґРµР»РµРј, С‰Рѕ РІС–РґР±СѓРІСЃСЏ Сѓ РљР°РЅР°РґС–, Р№РѕРјСѓ РІ РїСЂРѕРІРёРЅСѓ Р±СѓР»Рѕ РїРѕСЃС‚Р°РІР»РµРЅРѕ "РїРѕРµС‚РёС‡РЅРµ РїС–РґР±СѓСЂСЋРІР°РЅРЅСЏ" РґРѕ РіРѕР»РѕРєРѕСЃС‚Сѓ? Р§РѕРјСѓ Р¶РёРґС–РІСЃСЊРєС– СЂРµРІРЅРёС‚РµР»С– С–СЃС‚РѕСЂРёС‡РЅРѕС— СЃРїСЂР°РІРµРґР»РёРІРѕСЃС‚С–, Р·РіР°РЅСЊР±РёР»Рё СЃРµР±Рµ С‚Р°РєРёРјРё Р·Р°СЏРІР°РјРё, РЅР°РґР°Р»С– РІС–РґРјРѕРІРёР»РёСЃСЏ Р·'СЏРІРёС‚РёСЃСЏ Р·Р° РїРѕРІС–СЃС‚РєРѕСЋ СЃСѓРґСѓ? 18\. Р©Рѕ Р·РјСѓСЃРёР»Рѕ РїСЂРёР№РЅСЏС‚Рё Р·Р°РєРѕРЅ Р¤Р°Р±С–СѓСЃР°-Р“РµСЃСЃРѕ? РћРґРёРЅ Р· Р№РѕРіРѕ Р°РІС‚РѕСЂС–РІ - Р»СЋРґРёРЅР° Р·С– Р·РјС–С€Р°РЅРѕСЋ РєСЂРѕРІ'СЋ, Р° РґСЂСѓРіРёР№ РЅР°Р»РµР¶РёС‚СЊ РґРѕ РєРѕРјСѓРЅС–СЃС‚РёС‡РЅРѕС— РїР°СЂС‚С–С—, РЅР° СЃРѕРІС–СЃС‚С– СЏРєРѕС— 200 РјС–Р»СЊР№РѕРЅС–РІ Р»СЋРґСЃСЊРєРёС… Р¶РёС‚С‚С–РІ. 19\. РҐС–Р±Р° РІСЃРµ РІРёС‰РµСЃРєР°Р·Р°РЅРµ РЅРµ С” РґРѕРєР°Р·РѕРј С„Р°Р»СЊС€РёРІРєРё? Р”Рѕ С‚РѕРіРѕ, СЏРє РѕР±С–Р№РЅСЏС‚Рё РїРѕСЃР°РґСѓ РјС–РЅС–СЃС‚СЂР° СЋСЃС‚РёС†С–С— Р¤СЂР°РЅС†С–С—, Рњ. РўСѓР±РѕРЅ СЃС‚РІРµСЂРґР¶СѓРІР°РІ, С‰Рѕ СЃС‚Р°Р»С–РЅСЃСЊРєРѕ-РѕСЂСѓРµР»С–РІСЃСЊРєРёР№ РїСЂРёРЅС†РёРї "РїРѕРєР°СЂР°РЅРЅСЏ Р·Р° РїРµСЂРµРєРѕРЅР°РЅРЅСЏ" (С†Рµ РІРІР°Р¶Р°С”С‚СЊСЃСЏ Р·Р»РѕС‡РёРЅРѕРј РІ СЃСѓСЃРїС–Р»СЊСЃС‚РІС– Р’РµР»РёРєРѕРіРѕ Р‘СЂР°С‚Р°, РѕРїРёСЃР°РЅРѕРјСѓ РІ РєРЅРёР·С– "1984") Р»РёС€Рµ Р·Р°РІР°Р¶Р°С” Р·Р±Р°РіРЅСѓС‚Рё РїСЂР°РІРґСѓ. Р—Р°РєРѕРЅРё РЅР° РѕСЃРЅРѕРІС– С‚Р°РєРѕРіРѕ РїСЂРёРЅС†РёРїСѓ РЅРµ РїСЂРѕСЃС‚Рѕ Р°РЅС‚РёРєРѕРЅСЃС‚РёС‚СѓС†С–Р№РЅС– С– Р°РЅС‚РёРґРµРјРѕРєСЂР°С‚РёС‡РЅС–; РІРѕРЅРё РїРѕСЂСѓС€СѓСЋС‚СЊ РѕСЃРЅРѕРІРѕРїРѕР»РѕР¶РЅС– РїСЂР°РІР° Р»СЋРґРёРЅРё. РќР°Рј РїРѕС‚СЂС–Р±РЅС– С„Р°РєС‚Рё С‚Р° РґРѕРєР°Р·Рё, РЅРµР·Р°Р»РµР¶РЅРѕ РІС–Рґ С‚РѕРіРѕ, Р·Р°С…РёС‰Р°СЋС‚СЊ РІРѕРЅРё РіС–РїРѕС‚РµР·Сѓ Р°Р±Рѕ СЃСѓРїРµСЂРµС‡Р°С‚СЊ С—Р№. РџСЂРѕС„РµСЃРѕСЂ Р¤РѕСЂС–СЃСЃРѕРЅ Р±СѓРєРІР°Р»СЊРЅРѕ Р±Р»Р°РіР°РІ РїСЂРѕ С€РёСЂРѕРєРµ РѕР±РіРѕРІРѕСЂРµРЅРЅСЏ РєРѕР»РѕСЃР°Р»СЊРЅРѕС— РєС–Р»СЊРєРѕСЃС‚С– РїСЂРѕС‚РёСЂС–С‡, Р°Р»Рµ С‚Р°РєРѕС— РјРѕР¶Р»РёРІРѕСЃС‚С– Р№РѕРјСѓ РЅРµ РґР°Р»Рё. РџСЂРѕ С†Рµ Р¶ РїСЂРѕСЃРёРІ С– Р°Р±Р±Р°С‚ Рџ'С”СЂ, СЏРєРѕРјСѓ СЃРїРѕС‡Р°С‚РєСѓ РЅР°С‡РµР±С‚Рѕ РїРѕРѕР±С–С†СЏР»Рё РѕСЂРіР°РЅС–Р·СѓРІР°С‚Рё С‚Р°РєСѓ РґРёСЃРєСѓСЃС–СЋ, Р°Р»Рµ РјР°Р№Р¶Рµ РІС–РґСЂР°Р·Сѓ РІС–РґРјРѕРІРёР»Рё РІ С†СЊРѕРјСѓ. РљРѕР»Рё РїРѕРґС–Р±РЅРµ РѕР±РіРѕРІРѕСЂРµРЅРЅСЏ РІСЃРµ Р¶ С‚Р°РєРё РІРґР°Р»РѕСЃСЏ РїСЂРѕРІРµСЃС‚Рё РЅР° С‚РµР»РµР±Р°С‡РµРЅРЅС– Р›СѓРіР°РЅРѕ, РїСЂРёС…РёР»СЊРЅРёРєРё РїРµСЂРµРіР»СЏРґСѓ С‚РµРѕСЂС–С— РіРѕР»РѕРєРѕСЃС‚Сѓ РґРѕСЃСЏРіР»Рё С‚Р°РєРѕРіРѕ РїРµСЂРµРєРѕРЅР»РёРІРѕРіРѕ СѓСЃРїС–С…Сѓ, С‰Рѕ РїРµСЂРµРґР°С‡Сѓ РґРѕРІРµР»РѕСЃСЏ РїРѕРІС‚РѕСЂСЋРІР°С‚Рё. РџРµСЂРµРѕС†С–РЅРёС‚Рё С†СЋ РїРѕРґС–СЋ РїСЂРѕСЃС‚Рѕ РЅРµРјРѕР¶Р»РёРІРѕ, Р°РґР¶Рµ Р·Р°СЃРѕР±Рё РјР°СЃРѕРІРѕС— С–РЅС„РѕСЂРјР°С†С–С— СЂС–РґРєРѕ РєРѕР»Рё РЅР°РјР°РіР°СЋС‚СЊСЃСЏ РїРѕСЂСѓС…Р°С‚Рё С…РѕС‡Р° Р± РїР°Р»СЊС†РµРј, РЅРµ РѕС‚СЂРёРјР°РІС€Рё РЅР° С‚Рµ СЃР°РЅРєС†С–С— Р¶РёРґС–РІСЃСЊРєРѕРіРѕ Р»РѕР±С–. 20\. Р§РѕРјСѓ, РєРѕР»Рё РІС‡РµРЅРёР№ РЅР°РјР°РіР°С”С‚СЊСЃСЏ РІРєР°Р·Р°С‚Рё РЅР° РјР°С‚РµРјР°С‚РёС‡РЅС– С– С‚РµС…РЅС–С‡РЅС– РЅРµРІС–РґРїРѕРІС–РґРЅРѕСЃС‚С– РіС–РїРѕС‚РµР·Рё, Р№РѕРіРѕ РЅРµРіР°Р№РЅРѕ РїРµСЂРµСЂРёРІР°СЋС‚СЊ? РЈ С‡РµСЂРіРѕРІРёР№ СЂР°Р· РјРё СЃС‚Р°С”РјРѕ СЃРІС–РґРєР°РјРё РЅР°СЃР°РґР¶РµРЅРЅСЏ СЂРµР»С–РіС–Р№РЅРѕС— С–СЃС‚РѕСЂРёС‡РЅРѕС— РґРѕРіРјРё. РўС–, С…С‚Рѕ РІС–РґРјРѕРІР»СЏС”С‚СЊСЃСЏ РјРѕР»РёС‚РёСЃСЏ РЅР° РЅРµС—, РЅРµРіР°Р№РЅРѕ РїС–РґРґР°СЋС‚СЊСЃСЏ СѓРґР°СЂСѓ СЃСѓС‡Р°СЃРЅРѕС— С–РЅРєРІС–Р·РёС†С–С—, С…РѕС‡Р° Р¦РµСЂРєРІР° СЃСЊРѕРіРѕРґРЅС– РІС–РґРѕРєСЂРµРјР»РµРЅР° РІС–Рґ РґРµСЂР¶Р°РІРё. 21\. РЇРє РїРѕСЏСЃРЅРёС‚Рё РїРѕРІС–РґРѕРјР»РµРЅРЅСЏ, РѕРїСѓР±Р»С–РєРѕРІР°РЅРµ РІ РІС–РґРѕРјС–Р№ С„СЂР°РЅС†СѓР·СЊРєРѕС— РіР°Р·РµС‚С– В«Р•РєСЃРїСЂРµСЃВ» РІ СЃС–С‡РЅС– 1995 СЂРѕРєСѓ, РїСЂРѕ С‚Рµ С‰Рѕ РіР°Р·РѕРІС– РєР°РјРµСЂРё, СЏРєС– РґРµСЃСЏС‚РёР»С–С‚С‚СЏРјРё РґРµРјРѕРЅСЃС‚СЂСѓРІР°Р»РёСЃСЏ РІС–РґРІС–РґСѓРІР°С‡Р°Рј РђСѓС€РІС–С†Р°-I, Р±СѓР»Рё РїРѕР±СѓРґРѕРІР°РЅС– РІР¶Рµ РїС–СЃР»СЏ РІС–Р№РЅРё? Р’РёС…РѕРґРёС‚СЊ, РІСЃРµ, С‰Рѕ РїСЂРѕ РЅРёС… РіРѕРІРѕСЂРёР»РѕСЃСЏ, - С‡РёСЃС‚Р° Р±СЂРµС…РЅСЏ? 22\. РЎРїСЂР°РІР¶РЅС–Рј РіРѕР»РѕРєРѕСЃС‚РѕРј, СЏРєРёР№ Р·Р°Р±СЂР°РІ Р¶РёС‚С‚СЏ 60 РјС–Р»СЊР№РѕРЅС–РІ Р»СЋРґРµР№, СЃС‚Р°Р»Р° РІС–Р№РЅР°, СЏРєСѓ РІ 1933 СЂРѕС†С– СЂРѕР·РіРѕСЂРЅСѓР»Рё Р¶РёРґРё РїСЂРѕС‚Рё Р“С–С‚Р»РµСЂР°. Р“С–С‚Р»РµСЂ РґР°РІ С…Р»С–Р± С€РµСЃС‚Рё РјС–Р»СЊР№РѕРЅР°Рј Р±РµР·СЂРѕР±С–С‚РЅРёС…, РІС–РЅ РІС–РґРєРёРЅСѓРІ РґРёРєС‚Р°С‚СѓСЂСѓ РґРѕР»Р°СЂР° С– Р¶РёРґС–РІСЃСЊРєРѕРіРѕ С‚РѕС‚Р°Р»С–С‚Р°СЂРёР·РјСѓ, С‰Рѕ РѕРїРѕРіР°РЅСЋС” РЅРµ С‚С–Р»СЊРєРё РѕРєСЂРµРјСѓ Р»СЋРґРёРЅСѓ, Р°Р»Рµ С– РІСЃСЋ РїР»Р°РЅРµС‚Сѓ, РїС–Рґ РїСЂРёРєСЂРёС‚С‚СЏРј С„Р°Р»СЊС€РёРІРѕС— РІРёРІС–СЃРєРё "РґРµРјРѕРєСЂР°С‚С–СЏ". Р—Р°Р»РёС€РёР»РёСЃСЏ С‚С–Р»СЊРєРё РґРІР° СѓС‡Р°СЃРЅРёРєРё: С‚РѕС‚Р°Р»С–С‚Р°СЂРЅР° СЋРґРѕРїР°С‚С–СЏ, СЃРїСЂСЏРјРѕРІР°РЅР° РЅР° Р·РЅРёС‰РµРЅРЅСЏ Р»СЋРґСЃС‚РІР° С– РїР»Р°РЅРµС‚Рё, С– РЅР°С†С–РѕРЅР°Р»С–Р·Рј РґР»СЏ РіРѕС—РІ, С‰Рµ РЅРµ РІСЂР°Р¶РµРЅРёР№ РєР°РїС–С‚Р°Р»Рѕ- РјР°СЂРєСЃРёСЃС‚СЃСЊРєРёРј РІРїР»РёРІРѕРј Р¶РёРґС–РІ. РќР°РІС–С‚СЊ Р–Р°РЅ Р¤СЂР°РЅСЃСѓР° РљР°РЅ РІРёСЃР»РѕРІР»СЋС” Сѓ СЃРІРѕС—Р№ РєРЅРёР·С– "РњР°СЂС–Р°РЅРЅР°" РЅРµР°Р±РёСЏРєРµ СЂРѕР·РґСЂР°С‚СѓРІР°РЅРЅСЏ Р±СЋСЂРѕРєСЂР°С‚Р°РјРё Р’СЃРµСЃРІС–С‚РЅСЊРѕРіРѕ Р¶РёРґС–РІСЃСЊРєРѕРіРѕ РєРѕРЅРіСЂРµСЃСѓ, С‰Рѕ СЂРѕР·РїРѕС‡Р°Р»Рё РїСЂРѕС†РµСЃ РїСЂРѕ РїРѕРІРµСЂРЅРµРЅРЅСЏ Р¶РёРґС–РІСЃСЊРєРѕС— РІР»Р°СЃРЅРѕСЃС‚С–, СЏРєРёР№ Р·Р°РІРµСЂС€РёРІСЃСЏ 3 Р±РµСЂРµР·РЅСЏ 1998 СЂРѕРєСѓ РІ Р’Р°С€РёРЅРіС‚РѕРЅС–: В«Р’РѕРЅРё Р·РІРµР»Рё РІРµСЃСЊ РіРѕР»РѕРєРѕСЃС‚ РґРѕ С„С–РЅР°РЅСЃРѕРІРёС… РІС–РґРЅРѕСЃРёРЅ, - РїРёС€Рµ РІС–РЅ. - Р’РёСЏРІР»СЏС”С‚СЊСЃСЏ, С‚РёРїРѕРІРѕСЋ Р¶РµСЂС‚РІРѕСЋ РЅР°С†РёСЃС‚СЃСЊРєРёС… РІР°СЂРІР°СЂС–РІ, Р°СЂС…РµС‚РёРїРѕРј РЅР°Р№СЃС‚СЂР°С€РЅС–С€РѕРіРѕ РіРµРЅРѕС†РёРґСѓ РІСЃС–С… С‡Р°СЃС–РІ Р±СѓРІ Р·РѕРІСЃС–Рј РЅРµ СЂРѕР±РѕС‡РёР№ Р· РљСЂР°РєРѕРІР°, РЅРµ РјР°Р№СЃС‚СЂРѕРІРёР№ Р· Р›РѕРґР·С–, РЅРµ С‡РёРЅРѕРІРЅРёРє Р· РљРёС”РІР°, РЅРµ РІР»Р°СЃРЅРёРє РјР°РіР°Р·РёРЅС‡РёРєР° РЅР° Р СЋ РґРµ Р РѕР·СЊС”, РЅРµ Р±РµР·С–РјРµРЅРЅРёР№ РєСѓСЃС‚Р°СЂ Р· Р РёРіРё. Р“РѕР»РѕРІРЅРёРј СЃС‚СЂР°Р¶РґР°Р»СЊС†РµРј С‚СѓС‚ РІРёСЃС‚СѓРїР°С” РјС–Р»СЊСЏСЂРґРµСЂ-РєРѕСЃРјРѕРїРѕР»С–С‚, С‰Рѕ РєРѕР»РµРєС†С–РѕРЅСѓС” Р РµРјР±СЂР°РЅРґС‚Р° С– Р СѓР±РµРЅСЃР°, С‰Рѕ РїРѕС‡РёРІР°С” РЅР° РіРѕСЂС– Р·РѕР»РѕС‚Р°, С‰Рѕ РІРѕР»РѕРґС–С” Р±РµР·Р»С–С‡С‡СЋ РґРѕС…С–РґРЅРёС… СЃС‚СЂР°С…РѕРІРёС… РїРѕР»С–СЃС–РІ, СЏРєРёР№ РїРѕСЃРёР»Р°С” СЃРІРѕС—С… РґС–С‚РµР№ РІС‡РёС‚РёСЃСЏ РІ РЎРЁРђ, С‰РѕР± РІРѕРЅРё Р·РјРѕРіР»Рё РїРѕС‚С–Рј Р·СЂРѕР±РёС‚Рё Р±Р»РёСЃРєСѓС‡Сѓ РєР°СЂ'С”СЂСѓ. Р©Рѕ Р¶, С†СЊРѕРјСѓ РјРѕРіСѓС‚РЅСЊРѕРјСѓ Р»РѕР±С– Р°РјРµСЂРёРєР°РЅСЃСЊРєРёС… РѕР»С–РіР°СЂС…С–РІ РЅС–С‚СЂРѕС…Рё РЅРµ СЃРѕСЂРѕРјРЅРѕ РїРµСЂРµРІРѕРґРёС‚Рё РІРµСЃСЊ РіРѕР»РѕРєРѕСЃС‚ Сѓ С‡РёСЃС‚Рѕ РґС–Р»РѕРІРµ СЂСѓСЃР»РѕВ». РЇРєР±Рё С†С– СЃР»РѕРІР° РЅР°РїРёСЃР°РІ РЅРµ Р–. Р¤. РљР°РЅ, Р° Р¤РѕСЂС–СЃСЃРѕРЅ, РјРё СЃС‚Р°Р»Рё Р± СЃРІС–РґРєР°РјРё С‰Рµ РѕРґРЅРѕРіРѕ СЃСѓРґРѕРІРѕРіРѕ РїСЂРѕС†РµСЃСѓ! РЇ РІ С†СЊРѕРјСѓ Р°РЅС–СЃРєС–Р»СЊРєРё РЅРµ СЃСѓРјРЅС–РІР°СЋСЃСЏ. Р РѕР¶Рµ Р”РѕРјРјРµСЂРі РџРѕР»Р°РєРєРѕ РґРµ РњРµРЅР°СЃ, (Р¶РёРґ, СЏРєРѕРјСѓ РЅРµ РґРѕ РІРїРѕРґРѕР±Рё С–РґРµСЏ С‚РѕС‚Р°Р»С–С‚Р°СЂРЅРѕС— С–СѓРґРѕРїР°С‚С–С–) __________________________________ A letter from Jewish French Dr. Roger Dommergue Polacco de Menasce to Stevens Spielberg (Р¦РёС‚РѕРІР°РЅРѕ Р·Р° СЂРѕР±РѕС‚РѕСЋ Р•. РҐРѕРґРѕСЃР° "РҐСЂРёСЃС‚РѕСЃ вЂ” Р±СЂР°С‚ РјРѕР№",В РҐР°СЂРєС–РІ, 2001, СЃ. 13-22.) РЎС‚С–РІРµРЅ РЎРїС–Р»Р±РµСЂРі вЂ” СЋРґРµР№, Р°РјРµСЂРёРєР°РЅСЃСЊРєРёР№ СЂРµР¶РёСЃРµСЂ Р РѕР¶Рµ Р”РѕРјРјРµСЂРі РџРѕР»Р°РєРєРѕ РґРµ РњРµРЅР°СЃ (РЅР°СЂРѕРґРёРІСЃСЏ РІ 1923 СЂРѕС†С–) вЂ“ С„СЂР°РЅРєРѕРјРѕРІРЅРёР№ СЋРґРµР№, РґРѕРєС‚РѕСЂ РїСЃРёС…РѕР»РѕРіС–С—, С„СЂР°РЅС†СѓР·СЊРєРёР№ РїСѓР±Р»С–С†РёСЃС‚, РїРёСЃСЊРјРµРЅРЅРёРє, РІС–РґРѕРјРёР№ СЃРІРѕС”СЋ РїС–РґС‚СЂРёРјРєРѕСЋ СЂРµРІС–Р·С–РѕРЅС–СЃС‚СЃСЊРєРёС… С‚РµРѕСЂС–Р№. Р’РёРґР°РІ Р±Р°РіР°С‚Рѕ РєРЅРёРі С– СЃС‚Р°С‚РµР№ РїСЂРѕ РїСЂРёСЂРѕРґРЅСѓ РјРµРґРёС†РёРЅСѓ, С‚Р°РєРѕР¶ РІРёРїСѓСЃС‚РёРІ РєС–Р»СЊРєР° СЂРµРІС–Р·С–РѕРЅС–СЃС‚СЃСЊРєРёС… СЂРѕР±С–С‚, Сѓ С‚РѕРјСѓ С‡РёСЃР»С– "РћСЃРІРµРЅС†С–Рј, РјРѕРІС‡Р°РЅРЅСЏ РҐР°Р№РґРµРіРіРµСЂР°" (С„СЂ. Auschwitz, le silence de Heidegger), РїС–СЃР»СЏ С‚РѕРіРѕ СЏРє Р·Р°С†С–РєР°РІРёРІСЃСЏ С†РёРј РїРёС‚Р°РЅРЅСЏРј С– С‚СЂРёРІР°Р»РѕС— РїРµСЂРµРїРёСЃРєРё Р· РІС–РґРѕРјРёРј СЂРµРІС–Р·С–РѕРЅС–СЃС‚РѕРј РіРѕР»РѕРєРѕСЃС‚Сѓ Р°РєР°РґРµРјС–РєРѕРј Р РѕР±РµСЂРѕРј Р¤РѕСЂС–СЃСЃРѕРЅРѕРј. Р’С–РґРєСЂРёС‚РёР№ Р»РёСЃС‚ РЎС‚С–РІРµРЅСѓ РЎРїС–Р»Р±РµСЂРіСѓ. Р РѕР¶Рµ Р”РѕРјРјРµСЂРі РџРѕР»Р°РєРєРѕ РґРµ РњРµРЅР°СЃ
Стара Ізергіль	Горький Максим	п»їРЇ С‡СѓРІ С†С– РѕРїРѕРІС–РґР°РЅРЅСЏ РїС–Рґ РђРєРµСЂРјР°РЅРѕРј, Сѓ Р‘РµСЃСЃР°СЂР°Р±С–С—, РЅР° РјРѕСЂСЃСЊРєРѕРјСѓ Р±РµСЂРµР·С–. РЇРєРѕСЃСЊ СѓРІРµС‡РµСЂС–, Р·Р°РєС–РЅС‡РёРІС€Рё РґРµРЅРЅРµ Р·Р±РёСЂР°РЅРЅСЏ РІРёРЅРѕРіСЂР°РґСѓ, РїР°СЂС‚С–СЏ РјРѕР»РґР°РІР°РЅ, Р· СЏРєРѕСЋ СЏ РїСЂР°С†СЋРІР°РІ, РїС–С€Р»Р° РЅР° Р±РµСЂРµРі РјРѕСЂСЏ, Р° СЏ С– СЃС‚Р°СЂР° Р†Р·РµСЂРіС–Р»СЊ Р·Р°Р»РёС€РёР»РёСЃСЏ РІ РіСѓСЃС‚РѕРјСѓ Р·Р°С‚С–РЅРєСѓ РІРёРЅРѕРіСЂР°РґРЅРѕС— Р»РѕР·Рё С‚Р°, Р»РµР¶Р°С‡Рё РЅР° Р·РµРјР»С–, РјРѕРІС‡Р°Р»Рё, РґРёРІР»СЏС‡РёСЃСЊ, СЏРє С‚Р°РЅСѓС‚СЊ Сѓ РіР»РёР±РѕРєС–Р№ РјР»С– РЅРѕС‡С– СЃРёР»СѓРµС‚Рё С‚РёС… Р»СЋРґРµР№, С‰Рѕ РїС–С€Р»Рё РґРѕ РјРѕСЂСЏ. Р’РѕРЅРё Р№С€Р»Рё, СЃРїС–РІР°Р»Рё С– СЃРјС–СЏР»РёСЃСЊ; С‡РѕР»РѕРІС–РєРё вЂ” Р±СЂРѕРЅР·РѕРІС–, Р· РїРёС€РЅРёРјРё, С‡РѕСЂРЅРёРјРё РІСѓСЃР°РјРё С– РіСѓСЃС‚РёРјРё РєСѓС‡РµСЂСЏРјРё РґРѕ РїР»РµС‡РµР№, РІ РєРѕСЂРѕС‚РєРёС… РєСѓСЂС‚РєР°С… С‚Р° С€РёСЂРѕРєРёС… С€Р°СЂРѕРІР°СЂР°С…; Р¶С–РЅРєРё Р№ РґС–РІС‡Р°С‚Р° вЂ” РІРµСЃРµР»С–, РіРЅСѓС‡РєС–, Р· С‚РµРјРЅРѕ- СЃРёРЅС–РјРё РѕС‡РёРјР°, С‚РµР¶ Р±СЂРѕРЅР·РѕРІС–, С—С… РІРѕР»РѕСЃСЃСЏ, С€РѕРІРєРѕРІРµ С– С‡РѕСЂРЅРµ, Р±СѓР»Рѕ СЂРѕР·РїСѓС‰РµРЅРµ, РІС–С‚РµСЂ, С‚РµРїР»РёР№ С– Р»РµРіРєРёР№, РіСЂР°СЋС‡РёСЃСЊ РЅРёРј, Р±СЂСЏР·РєР°РІ РјРѕРЅРµС‚Р°РјРё, С‰Рѕ Р±СѓР»Рё РІРїР»РµС‚РµРЅС– РІ РЅСЊРѕРіРѕ. Р’С–С‚РµСЂ Р»РёРЅСѓРІ С€РёСЂРѕРєРѕСЋ СЂС–РІРЅРѕСЋ С…РІРёР»РµСЋ, Р°Р»Рµ С‡Р°СЃРѕРј РІС–РЅ РЅР°С‡Рµ СЃС‚СЂРёР±Р°РІ С‡РµСЂРµР· С‰РѕСЃСЊ РЅРµРІРёРґРЅРµ С–, РїРѕСЂРѕРґР¶СѓСЋС‡Рё РґСѓР¶РёР№ РїРѕСЂРёРІ, СЂРѕР·РІС–РІР°РІ РІРѕР»РѕСЃСЃСЏ Р¶С–РЅРѕРє, РјРѕРІ С„Р°РЅС‚Р°СЃС‚РёС‡РЅС– РіСЂРёРІРё, С‰Рѕ Р·РґС–Р№РјР°Р»РёСЃСЏ РЅР°РІРєРѕР»Рѕ С—С… РіРѕР»С–РІ. Р¦Рµ СЂРѕР±РёР»Рѕ Р¶С–РЅРѕРє С…РёРјРµСЂРЅРёРјРё Р№ РєР°Р·РєРѕРІРёРјРё. Р’РѕРЅРё РІС–РґС…РѕРґРёР»Рё РІСЃРµ РґР°Р»С– РІС–Рґ РЅР°СЃ, Р° РЅС–С‡ С– С„Р°РЅС‚Р°Р·С–СЏ РѕРґСЏРіР°Р»Рё С—С… РІСЃРµ РїСЂРµРєСЂР°СЃРЅС–С€Рµ. РҐС‚РѕСЃСЊ РіСЂР°РІ РЅР° СЃРєСЂРёРїС†С–... РґС–РІС‡РёРЅР° СЃРїС–РІР°Р»Р° Рј'СЏРєРёРј РєРѕРЅС‚СЂР°Р»СЊС‚Рѕ, С‡СѓС‚Рё Р±СѓР»Рѕ СЃРјС–С…... РџРѕРІС–С‚СЂСЏ Р±СѓР»Рѕ РЅР°СЃРёС‡РµРЅРµ РіРѕСЃС‚СЂРёРј Р·Р°РїР°С…РѕРј РјРѕСЂСЏ С‚Р° РјР°СЃРЅРёРјРё РІРёРїР°СЂР°РјРё Р·РµРјР»С–, СЏРєР° РїРµСЂРµРґ СЃР°РјРёРј РІРµС‡РѕСЂРѕРј Р±СѓР»Р° СЂСЏСЃРЅРѕ Р·РјРѕС‡РµРЅР° РґРѕС‰РµРј. Р©Рµ Р№ С‚РµРїРµСЂ РїРѕ РЅРµР±Сѓ С…РѕРґРёР»Рё РєР»Р°РїС‚С– С…РјР°СЂ, РїРёС€РЅС–, С…РёРјРµСЂРЅРёС… РѕР±СЂРёСЃС–РІ С– Р±Р°СЂРІ, С‚СѓС‚ вЂ” Рј'СЏРєС–, СЏРє РєР»СѓР±Рё РґРёРјСѓ, СЃРёР·С– Р№ РїРѕРїРµР»СЏСЃС‚Рѕ-РіРѕР»СѓР±С–, С‚Р°Рј вЂ” СЂС–Р·РєС–, СЏРє СѓР»Р°РјРєРё СЃРєРµР»СЊ, РјР°С‚РѕРІРѕ-С‡РѕСЂРЅС– Р°Р±Рѕ РєРѕСЂРёС‡РЅРµРІС–. РџСЂРѕРјС–Р¶ РЅРёС… Р»Р°РіС–РґРЅРѕ Р±Р»РёС‰Р°Р»Рё С‚РµРјРЅРѕ-РіРѕР»СѓР±С– РєР»Р°РїС‚С– РЅРµР±Р°, РїСЂРёРєСЂР°С€РµРЅС– Р·РѕР»РѕС‚РёРјРё С†СЏС‚РѕС‡РєР°РјРё Р·С–СЂ. РЈСЃРµ С†Рµ вЂ” Р·РІСѓРєРё С– Р·Р°РїР°С…Рё, С…РјР°СЂРё С– Р»СЋРґРё вЂ” Р±СѓР»Рѕ С…РёРјРµСЂРЅРѕ РєСЂР°СЃРёРІРµ Р№ Р¶СѓСЂРЅРµ, Р·РґР°РІР°Р»РѕСЃСЏ РїРѕС‡Р°С‚РєРѕРј С‡СѓРґРѕРІРѕС— РєР°Р·РєРё. I РІСЃРµ С†Рµ РЅС–Р±Рё Р·СѓРїРёРЅРёР»РѕСЃСЏ Сѓ СЃРІРѕС”РјСѓ Р·СЂРѕСЃС‚Р°РЅРЅС–, РІРјРёСЂР°Р»Рѕ; РіРѕРјС–РЅ РіРѕР»РѕСЃС–РІ Р·РіР°СЃР°РІ РІС–РґРґР°Р»СЏСЋС‡РёСЃСЊ, РїРµСЂРµС‚РІРѕСЂСЋРІР°РІСЃСЏ РЅР° СЃСѓРјРЅРµ Р·С–С‚С…Р°РЅРЅСЏ. вЂ” Р§РѕРјСѓ С‚Рё РЅРµ РїС–С€РѕРІ Р· РЅРёРјРё? вЂ” РєРёРІРЅСѓРІС€Рё РіРѕР»РѕРІРѕСЋ, СЃРїРёС‚Р°Р»Р° СЃС‚Р°СЂР° Р†Р·РµСЂРіС–Р»СЊ. Р§Р°СЃ Р·С–РіРЅСѓРІ С—С— РЅР°РІРїС–Р», С‡РѕСЂРЅС– РєРѕР»РёСЃСЊ РѕС‡С– Р±СѓР»Рё С‚СЊРјСЏРЅС– С– СЃР»СЊРѕР·РёР»РёСЃСЊ. С—С— СЃСѓС…РёР№ РіРѕР»РѕСЃ Р·РІСѓС‡Р°РІ РґРёРІРЅРѕ, РІС–РЅ С…СЂСѓСЃРєРѕС‚С–РІ, РЅР°С‡Рµ СЃС‚Р°СЂР° РіРѕРІРѕСЂРёР»Р° РєС–СЃС‚РєР°РјРё. вЂ” РќРµ С…РѕС‡Сѓ! вЂ” РІС–РґРїРѕРІС–РІ СЏ С—Р№. вЂ” РЈ!.. СЃС‚Р°СЂРёРјРё РЅР°СЂРѕРґР¶СѓС”С‚РµСЃСЊ РІРё, СЂРѕСЃС–СЏРЅРё. РџРѕС…РјСѓСЂС– РІСЃС–, СЏРє РґРµРјРѕРЅРё... Р‘РѕСЏС‚СЊСЃСЏ С‚РµР±Рµ РЅР°С€С– РґС–РІС‡Р°С‚Р°... Рђ С‚Рё Р¶ РјРѕР»РѕРґРёР№ С– РґСѓР¶РёР№... РњС–СЃСЏС†СЊ Р·С–Р№С€РѕРІ. Р™РѕРіРѕ РґРёСЃРє Р±СѓРІ РІРµР»РёРєРёР№, РєСЂРёРІР°РІРѕ-С‡РµСЂРІРѕРЅРёР№, Р·РґР°РІР°Р»РѕСЃСЏ, С‰Рѕ РІС–РЅ РІРёР№С€РѕРІ Р· РЅР°РґСЂ С†СЊРѕРіРѕ СЃС‚РµРїСѓ, СЏРєРёР№ РЅР° СЃРІРѕС”РјСѓ РІС–РєСѓ С‚Р°Рє Р±Р°РіР°С‚Рѕ РїРѕРіР»РёРЅСѓРІ Р»СЋРґСЃСЊРєРѕРіРѕ Рј'СЏСЃР° С‚Р° РІРёРїРёРІ РєСЂРѕРІС–, РІС–Рґ С‡РѕРіРѕ, РјР°Р±СѓС‚СЊ, С– СЃС‚Р°РІ С‚Р°РєРёРј РјР°СЃРЅРёРј С‚Р° С‰РµРґСЂРёРј. РќР° РЅР°СЃ СѓРїР°Р»Рё РјРµСЂРµР¶Р°РЅС– С‚С–РЅС– РІС–Рґ Р»РёСЃС‚СЏ, СЏ С– СЃС‚Р°СЂР° РІРєСЂРёР»РёСЃСЏ РЅРёРјРё, СЏРє СЃС–С‚С‚СЋ. РџРѕ СЃС‚РµРїСѓ, Р»С–РІРѕСЂСѓС‡ РІС–Рґ РЅР°СЃ, РїРѕРїР»РёРІР»Рё С‚С–РЅС– С…РјР°СЂ, РїСЂРѕР№РЅСЏС‚С– Р±Р»Р°РєРёС‚РЅРёРј СЃСЏР№РІРѕРј РјС–СЃСЏС†СЏ, РІРѕРЅРё СЃС‚Р°Р»Рё РїСЂРѕР·РѕСЂС–С€С– Р№ СЏСЃРЅС–С€С–. вЂ” Р”РёРІРёСЃСЊ, РѕРЅ С–РґРµ Р›Р°СЂСЂР°! РЇ РґРёРІРёРІСЃСЏ, РєСѓРґРё СЃС‚Р°СЂР° РїРѕРєР°Р·СѓРІР°Р»Р° С‚СЂРµРјС‚СЏС‡РѕСЋ СЂСѓРєРѕСЋ Р· РєСЂРёРІРёРјРё РїР°Р»СЊС†СЏРјРё, С– Р±Р°С‡РёРІ: С‚Р°Рј РїР»РёРІР»Рё С‚С–РЅС–, С—С… Р±СѓР»Рѕ Р±Р°РіР°С‚Рѕ, С– РѕРґРЅР° Р· РЅРёС…, С‚РµРјРЅС–С€Р° Р№ РіСѓСЃС‚С–С€Р° Р·Р° С–РЅС€С–, РїР»РёРІР»Р° С€РІРёРґС€Рµ С– РЅРёР¶С‡Рµ Р·Р° СЃРµСЃС‚РµСЂ, вЂ” РІРѕРЅР° РїР°РґР°Р»Р° РІС–Рґ РєР»Р°РїС‚СЏ С…РјР°СЂРё, С‰Рѕ РїР»РёРІР»Р° Р±Р»РёР¶С‡Рµ РґРѕ Р·РµРјР»С–, СЏРє С–РЅС€С–, С– С€РІРёРґС€Рµ, РЅС–Р¶ РІРѕРЅРё. вЂ” РќС–РєРѕРіРѕ РЅРµРјР° С‚Р°Рј! вЂ” СЃРєР°Р·Р°РІ СЏ. вЂ” РўРё СЃР»С–РїРёР№ Р±С–Р»СЊС€Рµ Р·Р° РјРµРЅРµ, СЃС‚Р°СЂСѓ. Р”РёРІРёСЃСЊ вЂ” РѕРЅ, С‚РµРјРЅРёР№, Р±С–Р¶РёС‚СЊ СЃС‚РµРїРѕРј! РЇ РїРѕРґРёРІРёРІСЃСЏ С‰Рµ С– Р·РЅРѕРІСѓ РЅРµ Р±Р°С‡РёРІ РЅС–С‡РѕРіРѕ, РєСЂС–Рј С‚С–РЅС–. вЂ” Р¦Рµ С‚С–РЅСЊ! Р§РѕРјСѓ С‚Рё Р·РІРµС€ С—С— Р›Р°СЂСЂР°? вЂ” Р‘Рѕ С†Рµ вЂ” РІС–РЅ. Р’С–РЅ СѓР¶Рµ СЃС‚Р°РІ С‚РµРїРµСЂ, СЏРє С‚С–РЅСЊ, вЂ” РїРѕСЂР°! Р’С–РЅ Р¶РёРІРµ С‚РёСЃСЏС‡С– СЂРѕРєС–РІ, СЃРѕРЅС†Рµ РІРёСЃСѓС€РёР»Рѕ Р№РѕРіРѕ С‚С–Р»Рѕ, РєСЂРѕРІ С– РєРѕСЃС‚С–, С– РІС–С‚РµСЂ СЂРѕР·РїРѕСЂРѕС€РёРІ С—С…. РћСЃСЊ С‰Рѕ РјРѕР¶Рµ Р·СЂРѕР±РёС‚Рё Р‘РѕРі Р· Р»СЋРґРёРЅРѕСЋ Р·Р° РіРѕСЂРґРѕС‰С–!.. вЂ” Р РѕР·РєР°Р¶Рё РјРµРЅС–, СЏРє С†Рµ Р±СѓР»Рѕ! вЂ” РїРѕРїСЂРѕСЃРёРІ СЏ СЃС‚Р°СЂСѓ, РїРµСЂРµРґС‡СѓРІР°СЋС‡Рё РѕРґРЅСѓ Р· РіР°СЂРЅРёС… РєР°Р·РѕРє, СЃРєР»Р°РґРµРЅРёС… Сѓ СЃС‚РµРїР°С…. I РІРѕРЅР° СЂРѕР·РєР°Р·Р°Р»Р° РјРµРЅС– С†СЋ РєР°Р·РєСѓ. В«Р‘Р°РіР°С‚Рѕ С‚РёСЃСЏС‡ СЂРѕРєС–РІ РјРёРЅСѓР»Рѕ Р· С‚РѕРіРѕ С‡Р°СЃСѓ, РєРѕР»Рё СЃС‚Р°Р»РѕСЃСЏ С†Рµ. Р”Р°Р»РµРєРѕ Р·Р° РјРѕСЂРµРј, РЅР° СЃС…С–Рґ СЃРѕРЅС†СЏ, С” РєСЂР°С—РЅР° РІРµР»РёРєРѕС— СЂС–РєРё, РІ С‚С–Р№ РєСЂР°С—РЅС– РєРѕР¶РµРЅ Р»РёСЃС‚ РґРµСЂРµРІР° С– СЃС‚РµР±Р»Рѕ С‚СЂР°РІРё РґР°СЋС‚СЊ СЃС‚С–Р»СЊРєРё С‚С–РЅС–, СЃРєС–Р»СЊРєРё Р»СЋРґРёРЅС– С‚СЂРµР±Р°, С‰РѕР± СЃС…РѕРІР°С‚РёСЃСЏ РІ РЅС–Р№ РѕРґ СЃРѕРЅС†СЏ, СЏРєРµ Р»СЋС‚Рѕ РїРµС‡Рµ С‚Р°Рј. РћСЃСЊ СЏРєР° С‰РµРґСЂР° Р·РµРјР»СЏ РІ С‚С–Р№ РєСЂР°С—РЅС–! РўР°Рј Р¶РёР»Рѕ РјРѕРіСѓС‚РЅС” РїР»РµРј'СЏ Р»СЋРґРµР№, РІРѕРЅРё РїР°СЃР»Рё СЃС‚Р°РґР° С– РЅР° РїРѕР»СЋРІР°РЅРЅСЏ Р·РІС–СЂС–РІ РІРёС‚СЂР°С‡Р°Р»Рё СЃРІРѕСЋ СЃРёР»Сѓ С– РјСѓР¶РЅС–СЃС‚СЊ, Р±РµРЅРєРµС‚СѓРІР°Р»Рё РїС–СЃР»СЏ РїРѕР»СЋРІР°РЅРЅСЏ, СЃРїС–РІР°Р»Рё РїС–СЃРµРЅСЊ С‚Р° РіСЂР°Р»РёСЃСЏ Р· РґС–РІС‡Р°С‚Р°РјРё. РћРґРЅРѕРіРѕ СЂР°Р·Сѓ РїС–Рґ С‡Р°СЃ Р±РµРЅРєРµС‚Сѓ РѕРґРЅСѓ Р· РЅРёС…, С‡РѕСЂРЅРѕРєРѕСЃСѓ Р№ РЅС–Р¶РЅСѓ, СЏРє РЅС–С‡, РІС…РѕРїРёРІ РѕСЂРµР», СЃРїСѓСЃС‚РёРІС€РёСЃСЊ Р· РЅРµР±Р°. РЎС‚СЂС–Р»Рё, РїСѓС‰РµРЅС– РІ РЅСЊРѕРіРѕ С‡РѕР»РѕРІС–РєР°РјРё, РїРѕРїР°РґР°Р»Рё, Р¶Р°Р»СЋРіС–РґРЅС–, РЅР°Р·Р°Рґ РЅР° Р·РµРјР»СЋ. РўРѕРґС– РїС–С€Р»Рё С€СѓРєР°С‚Рё РґС–РІС‡РёРЅСѓ, Р°Р»Рµ вЂ” РЅРµ Р·РЅР°Р№С€Р»Рё С—С—. I Р·Р°Р±СѓР»Рё РїСЂРѕ РЅРµС—, СЏРє Р·Р°Р±СѓРІР°СЋС‚СЊ РїСЂРѕ РІСЃРµ РЅР° Р·РµРјР»С–В». РЎС‚Р°СЂР° Р·С–С‚С…РЅСѓР»Р° Р№ Р·РјРѕРІРєР»Р°, С—С— СЂРёРїСѓС‡РёР№ РіРѕР»РѕСЃ Р·РІСѓС‡Р°РІ С‚Р°Рє, РЅР°С‡РµР±С‚Рѕ С†Рµ СЂРµРјСЃС‚РІСѓРІР°Р»Рё РІСЃС– Р·Р°Р±СѓС‚С– РІС–РєРё, РІС‚С–Р»РёРІС€РёСЃСЊ РІ С—С— РіСЂСѓРґСЏС…, СЏРє С‚С–РЅС– СЃРїРѕРіР°РґС–РІ. РњРѕСЂРµ С‚РёС…Рѕ РІС‚РѕСЂСѓРІР°Р»Рѕ РїРѕС‡Р°С‚РєРѕРІС– РѕРґРЅРѕС— Р· СЃС‚Р°СЂРѕРІРёРЅРЅРёС… Р»РµРіРµРЅРґ, СЏРєС–, РјРѕР¶Р»РёРІРѕ, СЃС‚РІРѕСЂРёР»РёСЃСЏ РЅР° Р№РѕРіРѕ Р±РµСЂРµРіР°С…. В«РўР° С‡РµСЂРµР· РґРІР°РґС†СЏС‚СЊ СЂРѕРєС–РІ РІРѕРЅР° СЃР°РјР° РїСЂРёР№С€Р»Р°, Р·РјСѓС‡РµРЅР°, РІРёСЃРѕС…Р»Р°, Р° Р· РЅРµСЋ Р±СѓРІ СЋРЅР°Рє, РіР°СЂРЅРёР№ С– РґСѓР¶РёР№, СЏРє СЃР°РјР° РІРѕРЅР° РґРІР°РґС†СЏС‚СЊ СЂРѕРєС–РІ С‚РѕРјСѓ. I, РєРѕР»Рё С—С— СЃРїРёС‚Р°Р»Рё, РґРµ Р±СѓР»Р° РІРѕРЅР°, РІРѕРЅР° СЂРѕР·РїРѕРІС–Р»Р°, С‰Рѕ РѕСЂРµР» Р·Р°РЅС–СЃ С—С— РІ РіРѕСЂРё Р№ Р¶РёРІ Р· РЅРµСЋ С‚Р°Рј, СЏРє Р· РґСЂСѓР¶РёРЅРѕСЋ. РћСЃСЊ Р№РѕРіРѕ СЃРёРЅ, Р° Р±Р°С‚СЊРєР° РЅРµРјР° РІР¶Рµ: РєРѕР»Рё РІС–РЅ СЃС‚Р°РІ СЃР»Р°Р±С€Р°С‚Рё, С‚Рѕ Р·Р»РµС‚С–РІ РІРѕСЃС‚Р°РЅРЅС” РІРёСЃРѕРєРѕ РІ РЅРµР±Рѕ С‚Р°, Р·РіРѕСЂРЅСѓРІС€Рё РєСЂРёР»Р°, РІР°Р¶РєРѕ РІРїР°РІ Р·РІС–РґС‚Рё РЅР° РіРѕСЃС‚СЂС– РІРёСЃС‚СѓРїРё РіРѕСЂРё, РЅР° СЃРјРµСЂС‚СЊ СЂРѕР·Р±РёРІСЃСЏ РѕР± РЅРёС…... Р’СЃС– РґРёРІРёР»РёСЃСЏ Р·РґРёРІРѕРІР°РЅРѕ РЅР° СЃРёРЅР° РѕСЂР»Р° Р№ Р±Р°С‡РёР»Рё, С‰Рѕ РІС–РЅ РЅС–С‡РёРј РЅРµ РєСЂР°С‰РёР№ Р·Р° РЅРёС…, С‚С–Р»СЊРєРё РѕС‡С– РІ РЅСЊРѕРіРѕ Р±СѓР»Рё С…РѕР»РѕРґРЅС– Р№ РіРѕСЂРґС–, СЏРє Сѓ С†Р°СЂСЏ РїС‚Р°С…С–РІ. I СЂРѕР·РјРѕРІР»СЏР»Рё Р· РЅРёРј, Р° РІС–РЅ РІС–РґРїРѕРІС–РґР°РІ, СЏРєС‰Рѕ С…РѕС‚С–РІ, Р°Р±Рѕ РјРѕРІС‡Р°РІ, Р° РєРѕР»Рё РїСЂРёР№С€Р»Рё РЅР°Р№СЃС‚Р°СЂС€С– Р· РїР»РµРјРµРЅС–, РІС–РЅ РіРѕРІРѕСЂРёРІ Р· РЅРёРјРё СЏРє Р· СЂС–РІРЅРµСЋ СЃРІРѕС”СЋ. Р¦Рµ РѕР±СЂР°Р¶Р°Р»Рѕ С—С…, С– РІРѕРЅРё, РЅР°Р·РІР°РІС€Рё Р№РѕРіРѕ РЅРµРѕРїРµСЂРµРЅРѕСЋ СЃС‚СЂС–Р»РѕСЋ Р· РЅРµР·Р°РіРѕСЃС‚СЂРµРЅРёРј РЅР°РєРѕРЅРµС‡РЅРёРєРѕРј, СЃРєР°Р·Р°Р»Рё Р№РѕРјСѓ, С‰Рѕ С—С… С€Р°РЅСѓСЋС‚СЊ, С—Рј РїС–РґРєРѕСЂСЏСЋС‚СЊСЃСЏ С‚РёСЃСЏС‡С– С‚Р°РєРёС…, СЏРє РІС–РЅ, С– С‚РёСЃСЏС‡С– РІРґРІРѕС” СЃС‚Р°СЂС€РёС… Р·Р° РЅСЊРѕРіРѕ. Рђ РІС–РЅ, СЃРјС–Р»РёРІРѕ РґРёРІР»СЏС‡РёСЃСЊ РЅР° РЅРёС…, РІС–РґРїРѕРІС–РґР°РІ, С‰Рѕ С‚Р°РєРёС…, СЏРє РІС–РЅ, РЅРµРјР°С” Р±С–Р»СЊС€Рµ; С– СЏРєС‰Рѕ РІСЃС– С€Р°РЅСѓСЋС‚СЊ С—С… вЂ” РІС–РЅ РЅРµ С…РѕС‡Рµ СЂРѕР±РёС‚Рё С†СЊРѕРіРѕ. Рћ!.. С‚РѕРґС– РІР¶Рµ Р·РѕРІСЃС–Рј СЂРѕР·СЃРµСЂРґРёР»РёСЃСЏ РІРѕРЅРё. Р РѕР·СЃРµСЂРґРёР»РёСЃСЊ С– СЃРєР°Р·Р°Р»Рё: вЂ” Р™РѕРјСѓ РЅРµРјР° РјС–СЃС†СЏ СЃРµСЂРµРґ РЅР°СЃ! РќРµС…Р°Р№ С–РґРµ, РєСѓРґРё С…РѕС‡Рµ. Р’С–РЅ Р·Р°СЃРјС–СЏРІСЃСЏ Р№ РїС–С€РѕРІ, РєСѓРґРё Р·Р°С…РѕС‚С–Р»РѕСЃСЊ Р№РѕРјСѓ, вЂ” РґРѕ РѕРґРЅРѕС— РіР°СЂРЅРѕС— РґС–РІС‡РёРЅРё, СЏРєР° РїРёР»СЊРЅРѕ РґРёРІРёР»Р°СЃСЏ РЅР° РЅСЊРѕРіРѕ; РїС–С€РѕРІ РґРѕ РЅРµС— С–, РїС–РґС–Р№С€РѕРІС€Рё, РѕР±РЅСЏРІ С—С—. Рђ РІРѕРЅР° Р±СѓР»Р° РґРѕС‡РєР° РѕРґРЅРѕРіРѕ Р· СЃС‚Р°СЂС€РёРЅ, С‰Рѕ Р·Р°СЃСѓРґРёР»Рё Р№РѕРіРѕ. I, С…РѕС‡ РІС–РЅ Р±СѓРІ РіР°СЂРЅРёР№, РІРѕРЅР° РІС–РґС€С‚РѕРІС…РЅСѓР»Р° Р№РѕРіРѕ, С‚РѕРјСѓ С‰Рѕ Р±РѕСЏР»Р°СЃСЏ Р±Р°С‚СЊРєР°. Р’РѕРЅР° РІС–РґС€С‚РѕРІС…РЅСѓР»Р° Р№РѕРіРѕ С‚Р° Р№ РїС–С€Р»Р° СЃРѕР±С–, Р° РІС–РЅ СѓРґР°СЂРёРІ С—С— С–, РєРѕР»Рё РІРѕРЅР° РІРїР°Р»Р°, СЃС‚Р°РІ РЅРѕРіРѕСЋ С—Р№ РЅР° РіСЂСѓРґРё, С‚Р°Рє, С‰Рѕ Р· С—С— СѓСЃС‚ РєСЂРѕРІ Р±СЂРёР·РЅСѓР»Р° РґРѕ РЅРµР±Р°, РґС–РІС‡РёРЅР°, Р·С–С‚С…РЅСѓРІС€Рё, Р·РІРёР»Р°СЃСЏ, РјРѕРІ Р·РјС–СЏ, С– РїРѕРјРµСЂР»Р°. Р’СЃС–С…, С…С‚Рѕ Р±Р°С‡РёРІ С†Рµ, СЃРєСѓРІР°РІ СЃС‚СЂР°С…, вЂ” РІРїРµСЂС€Рµ РїСЂРё РЅРёС… С‚Р°Рє СѓР±РёРІР°Р»Рё Р¶С–РЅРєСѓ. I РґРѕРІРіРѕ РІСЃС– РјРѕРІС‡Р°Р»Рё, РґРёРІР»СЏС‡РёСЃСЊ РЅР° РЅРµС—, С‰Рѕ Р»РµР¶Р°Р»Р° Р· СЂРѕР·РїР»СЋС‰РµРЅРёРјРё РѕС‡РёРјР° Р№ Р·Р°РєСЂРёРІР°РІР»РµРЅРёРј СЂРѕС‚РѕРј, С‚Р° РЅР° РЅСЊРѕРіРѕ, С‰Рѕ СЃС‚РѕСЏРІ РѕРґРёРЅ РїСЂРѕС‚Рё РІСЃС–С…, РїРѕСЂСЏРґ Р· РЅРµСЋ, С– Р±СѓРІ РіРѕСЂРґРёР№, вЂ” РЅРµ РїРѕС…РёР»РёРІ СЃРІРѕС”С— РіРѕР»РѕРІРё, РЅС–Р±Рё РІРёРєР»РёРєР°СЋС‡Рё РЅР° РЅРµС— РєР°СЂСѓ. РџРѕС‚С–Рј, РєРѕР»Рё РѕРїР°Рј'СЏС‚Р°Р»РёСЃСЏ, С‚Рѕ СЃС…РѕРїРёР»Рё Р№РѕРіРѕ, Р·РІ'СЏР·Р°Р»Рё С– С‚Р°Рє РїРѕРєРёРЅСѓР»Рё, РІРІР°Р¶Р°СЋС‡Рё, С‰Рѕ РІР±РёС‚Рё Р·Р°СЂР°Р·-С‚Р°РєРё вЂ” Р·Р°РЅР°РґС‚Рѕ РїСЂРѕСЃС‚Р° СЂС–С‡ С– РЅРµ Р·Р°РґРѕРІРѕР»СЊРЅРёС‚СЊ С—С…В». РќС–С‡ СЂРѕСЃР»Р° Р№ РґСѓР¶С‡Р°Р»Р°, СЃРїРѕРІРЅСЋСЋС‡РёСЃСЊ С…РёРјРµСЂРЅРёРјРё, С‚РёС…РёРјРё Р·РІСѓРєР°РјРё. РЈ СЃС‚РµРїСѓ СЃСѓРјРЅРѕ РїРѕСЃРІРёСЃС‚СѓРІР°Р»Рё С…РѕРІСЂР°С…Рё, РІ Р»РёСЃС‚С– РІРёРЅРѕРіСЂР°РґСѓ С‚СЂРµРјС‚С–РІ СЃРєР»СЏРЅРёР№ СЃС‚СЂРµРєС–С‚ РєРѕРЅРёРєС–РІ, Р»РёСЃС‚СЏ Р·С–С‚С…Р°Р»Рѕ Р№ С€РµРїРѕС‚С–Р»Рѕ, РїРѕРІРЅРёР№ РґРёСЃРє РјС–СЃСЏС†СЏ, СЂР°РЅС–С€Рµ РєСЂРёРІР°РІРѕ-С‡РµСЂРІРѕРЅРёР№, Р±Р»С–РґРЅСѓРІ, РІС–РґРґР°Р»СЏСЋС‡РёСЃСЊ РІС–Рґ Р·РµРјР»С–, Р±Р»С–РґРЅСѓРІ С– РІСЃРµ С‰РµРґСЂС–С€Рµ Р»РёРІ РЅР° СЃС‚РµРї Р±Р»Р°РєРёС‚РЅСѓРІР°С‚Сѓ РјР»Сѓ... В«I РѕС‚ РІРѕРЅРё Р·С–Р±СЂР°Р»РёСЃСЏ, С‰РѕР± РїСЂРёРґСѓРјР°С‚Рё РєР°СЂСѓ, РіС–РґРЅСѓ Р·Р»РѕС‡РёРЅСѓ... РҐРѕС‚С–Р»Рё СЂРѕР·С–СЂРІР°С‚Рё Р№РѕРіРѕ РєС–РЅСЊРјРё вЂ” С– С†СЊРѕРіРѕ Р·РґР°РІР°Р»РѕСЃСЏ РјР°Р»Рѕ С—Рј; РґСѓРјР°Р»Рё РїСѓСЃС‚РёС‚Рё РІ РЅСЊРѕРіРѕ РІСЃС–Рј РїРѕ СЃС‚СЂС–Р»С–, Р°Р»Рµ РІС–РґРєРёРЅСѓР»Рё Р№ С†Рµ; РїСЂРѕРїРѕРЅСѓРІР°Р»Рё СЃРїР°Р»РёС‚Рё Р№РѕРіРѕ, Р°Р»Рµ РґРёРј РІРѕРіРЅРёС‰Р° РЅРµ РґР°РІ Р±Рё Р·РјРѕРіРё Р±Р°С‡РёС‚Рё Р№РѕРіРѕ РјСѓРєРё; РїСЂРѕРїРѕРЅСѓРІР°Р»Рё Р±Р°РіР°С‚Рѕ С‡РѕРіРѕ вЂ” С‚Р° РЅРµ Р·РЅР°С…РѕРґРёР»Рё РЅС–С‡РѕРіРѕ С‚Р°РєРѕРіРѕ, С‰РѕР± СЃРїРѕРґРѕР±Р°Р»РѕСЃСЏ Р± РІСЃС–Рј. Рђ Р№РѕРіРѕ РјР°С‚Рё СЃС‚РѕСЏР»Р° РїРµСЂРµРґ РЅРёРјРё РЅР° РєРѕР»С–РЅР°С… С– РјРѕРІС‡Р°Р»Р°, РЅРµ Р·РЅР°С…РѕРґСЏС‡Рё РЅС– СЃР»С–Р·, РЅС– СЃР»С–РІ, С‰РѕР± Р±Р»Р°РіР°С‚Рё РїСЂРѕ РїРѕРјРёР»СѓРІР°РЅРЅСЏ. Р”РѕРІРіРѕ РіРѕРІРѕСЂРёР»Рё РІРѕРЅРё, С– РѕСЃСЊ РѕРґРёРЅ РјСѓРґСЂРµС†СЊ СЃРєР°Р·Р°РІ, РїРѕРґСѓРјР°РІС€Рё РґРѕРІРіРѕ: вЂ” РЎРїРёС‚Р°Р№РјРѕ Р№РѕРіРѕ, С‡РѕРјСѓ РІС–РЅ Р·СЂРѕР±РёРІ С†Рµ? РЎРїРёС‚Р°Р»Рё Р№РѕРіРѕ РїСЂРѕ С†Рµ. Р’С–РЅ СЃРєР°Р·Р°РІ: вЂ” Р РѕР·РІ'СЏР¶С–С‚СЊ РјРµРЅРµ! РЇ РЅРµ Р±СѓРґСѓ РіРѕРІРѕСЂРёС‚Рё Р·РІ'СЏР·Р°РЅРёР№! Рђ РєРѕР»Рё СЂРѕР·РІ'СЏР·Р°Р»Рё Р№РѕРіРѕ, РІС–РЅ СЃРїРёС‚Р°РІ: вЂ” Р§РѕРіРѕ РІР°Рј С‚СЂРµР±Р°? вЂ” СЃРїРёС‚Р°РІ С‚Р°Рє, РЅР°С‡Рµ РІРѕРЅРё Р±СѓР»Рё СЂР°Р±Рё... вЂ”РўРё С‡СѓРІ... вЂ” СЃРєР°Р·Р°РІ РјСѓРґСЂРµС†СЊ. вЂ” РќР°РІС–С‰Рѕ СЏ Р±СѓРґСѓ РїРѕСЏСЃРЅСЋРІР°С‚Рё РІР°Рј РјРѕС— РІС‡РёРЅРєРё? вЂ” Р©РѕР± РјРё Р·СЂРѕР·СѓРјС–Р»Рё С‚РµР±Рµ. РўРё, РіРѕСЂРґРёР№, СЃР»СѓС…Р°Р№! Р’СЃРµ РѕРґРЅРѕ С‚Рё РїРѕРјСЂРµС€... Р”Р°Р№ Р¶Рµ РЅР°Рј Р·СЂРѕР·СѓРјС–С‚Рё С‚Рµ, С‰Рѕ С‚Рё Р·СЂРѕР±РёРІ. РњРё Р·Р°Р»РёС€Р°С”РјРѕСЃСЊ Р¶РёС‚Рё, С– РЅР°Рј РєРѕСЂРёСЃРЅРѕ Р·РЅР°С‚Рё Р±С–Р»СЊС€Рµ, РЅС–Р¶ РјРё Р·РЅР°С”РјРѕ. вЂ” Р”РѕР±СЂРµ, СЏ СЃРєР°Р¶Сѓ, С…РѕС‡ СЏ, РјРѕР¶Рµ, СЃР°Рј РЅРµ С‚Р°Рє СЂРѕР·СѓРјС–СЋ С‚Рµ, С‰Рѕ СЃС‚Р°Р»РѕСЃСЏ. РЇ РІР±РёРІ С—С— С‚РѕРјСѓ, РјРµРЅС– Р·РґР°С”С‚СЊСЃСЏ, вЂ” С‰Рѕ РІРѕРЅР° РІС–РґС€С‚РѕРІС…РЅСѓР»Р° РјРµРЅРµ... Рђ РјРµРЅС– Р±СѓР»Рѕ С‚СЂРµР±Р° С—С—. вЂ” РђР»Рµ РІРѕРЅР° РЅРµ С‚РІРѕСЏ! вЂ” СЃРєР°Р·Р°Р»Рё Р№РѕРјСѓ. вЂ” РҐС–Р±Р° РІРё РєРѕСЂРёСЃС‚СѓС”С‚РµСЃСЊ С‚С–Р»СЊРєРё СЃРІРѕС—Рј? РЇ Р±Р°С‡Сѓ, С‰Рѕ РєРѕР¶РЅРёР№ С‡РѕР»РѕРІС–Рє РјР°С” С‚С–Р»СЊРєРё РјРѕРІСѓ, СЂСѓРєРё Р№ РЅРѕРіРё... Р° РІРѕР»РѕРґС–С” РІС–РЅ С‚РІР°СЂРёРЅР°РјРё, Р¶С–РЅРєР°РјРё, Р·РµРјР»РµСЋ... С– С‰Рµ Р±Р°РіР°С‚Рѕ С‡РёРј. Р™РѕРјСѓ СЃРєР°Р·Р°Р»Рё РЅР° С†Рµ, С‰Рѕ Р·Р° РІСЃРµ, С‰Рѕ С‡РѕР»РѕРІС–Рє Р±РµСЂРµ, РІС–РЅ РїР»Р°С‚РёС‚СЊ СЃРѕР±РѕСЋ: СЃРІРѕС—Рј СЂРѕР·СѓРјРѕРј С– СЃРёР»РѕСЋ, С–РЅРєРѕР»Рё вЂ” Р¶РёС‚С‚СЏРј. Рђ РІС–РЅ РІС–РґРїРѕРІС–РІ, С‰Рѕ РІС–РЅ С…РѕС‡Рµ Р·Р±РµСЂРµРіС‚Рё СЃРµР±Рµ С†С–Р»РёРј. Р”РѕРІРіРѕ РіРѕРІРѕСЂРёР»Рё Р· РЅРёРј С– РЅР°СЂРµС€С‚С– РїРѕР±Р°С‡РёР»Рё, С‰Рѕ РІС–РЅ РІРІР°Р¶Р°С” СЃРµР±Рµ Р·Р° РїРµСЂС€РѕРіРѕ РЅР° Р·РµРјР»С– С–, РєСЂС–Рј СЃРµР±Рµ, РЅРµ Р±Р°С‡РёС‚СЊ РЅС–С‡РѕРіРѕ. Р’СЃС–Рј Р°Р¶ СЃС‚СЂР°С€РЅРѕ СЃС‚Р°Р»Рѕ, РєРѕР»Рё Р·Р±Р°РіРЅСѓР»Рё, РЅР° СЏРєСѓ СЃР°РјРѕС‚РЅС–СЃС‚СЊ РІС–РЅ РїСЂРёСЂС–РєР°РІ СЃРµР±Рµ. РЈ РЅСЊРѕРіРѕ РЅРµ Р±СѓР»Рѕ РЅС– РїР»РµРјРµРЅС–, РЅС– РјР°С‚РµСЂС–, РЅС– С…СѓРґРѕР±Рё, РЅС– РґСЂСѓР¶РёРЅРё, С– РІС–РЅ РЅРµ С…РѕС‚С–РІ РЅС–С‡РѕРіРѕ С†СЊРѕРіРѕ. РљРѕР»Рё Р»СЋРґРё РїРѕР±Р°С‡РёР»Рё С†Рµ, РІРѕРЅРё Р·РЅРѕРІСѓ Р·Р°С…РѕРґРёР»РёСЃСЏ РґСѓРјР°С‚Рё РїСЂРѕ С‚Рµ, СЏРє РїРѕРєР°СЂР°С‚Рё Р№РѕРіРѕ. РђР»Рµ С‚РµРїРµСЂ РЅРµРґРѕРІРіРѕ РІРѕРЅРё РіРѕРІРѕСЂРёР»Рё, вЂ” С‚РѕР№, РјСѓРґСЂРёР№, С‰Рѕ РЅРµ РїРµСЂРµС€РєРѕРґР¶Р°РІ С—Рј РјС–СЂРєСѓРІР°С‚Рё, Р·Р°РіРѕРІРѕСЂРёРІ СЃР°Рј: вЂ” РЎС‚СЂРёРІР°Р№С‚Рµ! РљР°СЂР° С”. Р¦Рµ СЃС‚СЂР°С€РЅР° РєР°СЂР°; РІРё РЅРµ РІРёРіР°РґР°С”С‚Рµ С‚Р°РєРѕС— Р·Р° С‚РёСЃСЏС‡Сѓ Р»С–С‚! РљР°СЂР° Р№РѕРјСѓ вЂ” РІ РЅСЊРѕРјСѓ СЃР°РјРѕРјСѓ! РџСѓСЃС‚С–С‚СЊ Р№РѕРіРѕ, РЅРµС…Р°Р№ РІС–РЅ Р±СѓРґРµ РІС–Р»СЊРЅРёР№. РћСЃСЊ Р№РѕРіРѕ РєР°СЂР°! I С‚СѓС‚ СЃС‚Р°Р»РѕСЃСЏ РґРёРІРЅРµ. Р’РґР°СЂРёРІ РіСЂС–Рј Р· РЅРµР±РµСЃ, вЂ” С…РѕС‡ РЅР° РЅРёС… РЅРµ Р±СѓР»Рѕ С…РјР°СЂ. Р¦Рµ СЃРёР»Рё РЅРµР±РµСЃРЅС– СЃС‚РІРµСЂРґР¶СѓРІР°Р»Рё РјРѕРІСѓ РјСѓРґСЂРѕРіРѕ. Р’СЃС– РІРєР»РѕРЅРёР»РёСЃСЏ Р№ СЂРѕР·С–Р№С€Р»РёСЃСЊ. Рђ С†РµР№ СЋРЅР°Рє, СЏРєРёР№ С‚РµРїРµСЂ РґС–СЃС‚Р°РІ С–Рј'СЏ Р›Р°СЂСЂР°, С‰Рѕ РѕР·РЅР°С‡Р°С”: РїСЂРѕРєР»СЏС‚РёР№, РІРёРєРёРЅСѓС‚РёР№ РіРµС‚СЊ, вЂ” СЋРЅР°Рє РіРѕР»РѕСЃРЅРѕ СЃРјС–СЏРІСЃСЏ СѓСЃР»С–Рґ Р»СЋРґСЏРј, СЏРєС– РїРѕРєРёРЅСѓР»Рё Р№РѕРіРѕ, СЃРјС–СЏРІСЃСЏ, Р·Р°Р»РёС€Р°СЋС‡РёСЃСЊ СЃР°Рј, РІС–Р»СЊРЅРёР№, СЏРє Р±Р°С‚СЊРєРѕ Р№РѕРіРѕ. РђР»Рµ Р±Р°С‚СЊРєРѕ Р№РѕРіРѕ вЂ” РЅРµ Р±СѓРІ Р»СЋРґРёРЅРѕСЋ... Рђ С†РµР№ вЂ” Р±СѓРІ Р»СЋРґРёРЅРѕСЋ. I РѕС‚ РІС–РЅ СЃС‚Р°РІ Р¶РёС‚Рё, РІС–Р»СЊРЅРёР№, СЏРє РїС‚Р°С…. Р’С–РЅ РїСЂРёС…РѕРґРёРІ РґРѕ РїР»РµРјРµРЅС– Р№ РІРёРєСЂР°РґР°РІ С…СѓРґРѕР±Сѓ, РґС–РІС‡Р°С‚ вЂ” СѓСЃРµ, С‰Рѕ С…РѕС‚С–РІ. Р’ РЅСЊРѕРіРѕ СЃС‚СЂС–Р»СЏР»Рё, Р°Р»Рµ СЃС‚СЂС–Р»Рё РЅРµ РјРѕРіР»Рё РїСЂРѕР±РёС‚Рё Р№РѕРіРѕ С‚С–Р»Р°, Р·Р°С…РёС‰РµРЅРѕРіРѕ РЅРµРІРёРґРёРјРёРј РїРѕРєСЂРѕРІРѕРј РІРёС‰РѕС— РєР°СЂРё. Р’С–РЅ Р±СѓРІ СЃРїСЂРёС‚РЅРёР№, С…РёР¶РёР№, РґСѓР¶РёР№, Р¶РѕСЂСЃС‚РѕРєРёР№ С– РЅРµ Р·СѓСЃС‚СЂС–С‡Р°РІСЃСЏ Р· Р»СЋРґСЊРјРё РІС–С‡-РЅР°-РІС–С‡. РўС–Р»СЊРєРё Р·РґР°Р»СЏ Р±Р°С‡РёР»Рё Р№РѕРіРѕ. I РґРѕРІРіРѕ РІС–РЅ, СЃР°РјРѕС‚РЅС–Р№, С‚Р°Рє РєСЂСѓС‚РёРІСЃСЏ РєРѕР»Рѕ Р»СЋРґРµР№, РґРѕРІРіРѕ вЂ” РЅРµ РѕРґРёРЅ РґРµСЃСЏС‚РѕРє СЂРѕРєС–РІ. РўР° РѕСЃСЊ РѕРґРЅРѕРіРѕ СЂР°Р·Сѓ РІС–РЅ РїС–РґС–Р№С€РѕРІ Р±Р»РёР·СЊРєРѕ РґРѕ Р»СЋРґРµР№ С–, РєРѕР»Рё РІРѕРЅРё РєРёРЅСѓР»РёСЃСЊ РЅР° РЅСЊРѕРіРѕ, РЅРµ СЂСѓС€РёРІ Р· РјС–СЃС†СЏ Р№ РЅС–С‡РёРј РЅРµ РІРёСЏРІРёРІ, С‰Рѕ РѕР±РѕСЂРѕРЅСЏС‚РёРјРµС‚СЊСЃСЏ. РўРѕРґС– РѕРґРёРЅ Р· Р»СЋРґРµР№ РґРѕРіР°РґР°РІСЃСЏ Р№ РєСЂРёРєРЅСѓРІ РіРѕР»РѕСЃРЅРѕ: вЂ” РќРµ СЂСѓС€С‚Рµ Р№РѕРіРѕ! Р’С–РЅ С…РѕС‡Рµ РІРјРµСЂС‚Рё! I РІСЃС– Р·СѓРїРёРЅРёР»РёСЃСЏ, РЅРµ Р±Р°Р¶Р°СЋС‡Рё РїРѕР»РµРіС€РёС‚Рё. РґРѕР»С– С‚РѕРіРѕ, С…С‚Рѕ СЂРѕР±РёРІ С—Рј Р·Р»Рѕ, РЅРµ Р±Р°Р¶Р°СЋС‡Рё РІР±РёРІР°С‚Рё Р№РѕРіРѕ. Р—СѓРїРёРЅРёР»РёСЃСЊ С– СЃРјС–СЏР»РёСЃСЏ Р· РЅСЊРѕРіРѕ. Рђ РІС–РЅ С‚СЂРµРјС‚С–РІ, С‡СѓСЋС‡Рё С‚РѕР№ СЃРјС–С…, С– РІСЃРµ С€СѓРєР°РІ С‡РѕРіРѕСЃСЊ РЅР° СЃРІРѕС—С… РіСЂСѓРґСЏС…, С…Р°РїР°СЋС‡РёСЃСЊ Р·Р° РЅРёС… СЂСѓРєР°РјРё. I РІСЂР°Р· РІС–РЅ РєРёРЅСѓРІСЃСЏ РЅР° Р»СЋРґРµР№, РїС–РґРЅСЏРІС€Рё РєР°РјС–РЅСЊ. РђР»Рµ РІРѕРЅРё, СѓС…РёР»СЏСЋС‡РёСЃСЊ РІС–Рґ СѓРґР°СЂС–РІ, РЅРµ Р·Р°РІРґР°Р»Рё Р№РѕРјСѓ Р¶РѕРґРЅРѕРіРѕ, С– РєРѕР»Рё РІС–РЅ, СЃС‚РѕРјР»РµРЅРёР№, Р· С‚РѕСЃРєРЅРёРј РєСЂРёРєРѕРј СѓРїР°РІ РЅР° Р·РµРјР»СЋ, С‚Рѕ РІС–РґС–Р№С€Р»Рё РЅР°Р±С–Рє С– СЃС‚РµР¶РёР»Рё Р·Р° РЅРёРј. РћСЃСЊ РІС–РЅ РїС–РґРІС–РІСЃСЏ С–, РїС–РґРЅСЏРІС€Рё Р·Р°РіСѓР±Р»РµРЅРѕРіРѕ РєРёРјРѕСЃСЊ Сѓ Р±РѕСЂРѕС‚СЊР±С– Р· РЅРёРј РЅРѕР¶Р°, РІРґР°СЂРёРІ РЅРёРј СЃРµР±Рµ РІ РіСЂСѓРґРё. РўР° Р·Р»Р°РјР°РІСЃСЏ РЅС–Р¶, вЂ” РЅР°С‡Рµ РІ РєР°РјС–РЅСЊ СѓРґР°СЂРёР»Рё РЅРёРј. I Р·РЅРѕРІСѓ РІС–РЅ СѓРїР°РІ РЅР° Р·РµРјР»СЋ С‚Р° РґРѕРІРіРѕ Р±РёРІСЃСЏ РіРѕР»РѕРІРѕСЋ РѕР± РЅРµС—. РђР»Рµ Р·РµРјР»СЏ РІС–РґСЃР°С…РЅСѓР»Р°СЃСЏ РІС–Рґ РЅСЊРѕРіРѕ, РІРіРёРЅР°СЋС‡РёСЃСЊ РІС–Рґ СѓРґР°СЂС–РІ Р№РѕРіРѕ РіРѕР»РѕРІРё. вЂ” Р’С–РЅ РЅРµ РјРѕР¶Рµ РІРјРµСЂС‚Рё! вЂ” Р· СЂР°РґС–СЃС‚СЋ СЃРєР°Р·Р°Р»Рё Р»СЋРґРё. I РїС–С€Р»Рё, РїРѕРєРёРЅСѓРІС€Рё Р№РѕРіРѕ. Р’С–РЅ Р»РµР¶Р°РІ РіРѕСЂС–Р»РёС†СЊ С– Р±Р°С‡РёРІ вЂ” РІРёСЃРѕРєРѕ РІ РЅРµР±С– С‡РѕСЂРЅРёРјРё С†СЏС‚РєР°РјРё РїР»Р°РІР°Р»Рё РјРѕРіСѓС‚РЅС– РѕСЂР»Рё. Р’ Р№РѕРіРѕ РѕС‡Р°С… Р±СѓР»Рѕ СЃС‚С–Р»СЊРєРё С‚СѓРіРё, С‰Рѕ РјРѕР¶РЅР° Р±СѓР»Рѕ Р± РѕС‚СЂСѓС—С‚Рё РЅРµСЋ РІСЃС–С… Р»СЋРґРµР№ РЅР° СЃРІС–С‚С–. РўР°Рє Р· С‚РѕРіРѕ С‡Р°СЃСѓ Р·Р°Р»РёС€РёРІСЃСЏ РІС–РЅ СЃР°Рј, РІС–Р»СЊРЅРёР№, С‡РµРєР°СЋС‡Рё СЃРјРµСЂС‚С–. I РѕС‚ РІС–РЅ С…РѕРґРёС‚СЊ, С…РѕРґРёС‚СЊ СѓСЃСЋРґРё... Р‘Р°С‡РёС€, РІС–РЅ СЃС‚Р°РІ СѓР¶Рµ, СЏРє С‚С–РЅСЊ, С– С‚Р°РєРёРј Р±СѓРґРµ РїРѕРІС–Рє! Р’С–РЅ РЅРµ СЂРѕР·СѓРјС–С” РЅС– РјРѕРІРё Р»СЋРґРµР№, РЅС– С—С…РЅС–С… РІС‡РёРЅРєС–РІ, вЂ” РЅС–С‡РѕРіРѕ. I РІСЃРµ С€СѓРєР°С”, С…РѕРґРёС‚СЊ, С…РѕРґРёС‚СЊ... Р™РѕРјСѓ РЅРµРјР° Р¶РёС‚С‚СЏ, С– СЃРјРµСЂС‚СЊ РЅРµ СѓСЃРјС–С…Р°С”С‚СЊСЃСЏ РґРѕ РЅСЊРѕРіРѕ. I РЅРµРјР° Р№РѕРјСѓ РјС–СЃС†СЏ СЃРµСЂРµРґ Р»СЋРґРµР№... РћСЃСЊ СЏРє Р±СѓР»Рѕ РїРѕРєР°СЂР°РЅРѕ Р»СЋРґРёРЅСѓ Р·Р° РіРѕСЂРґРѕС‰С–!В» РЎС‚Р°СЂР° Р·С–С‚С…РЅСѓР»Р°, Р·Р°РјРѕРІРєР»Р°, С– С—С— РіРѕР»РѕРІР°, РїРѕС…РёР»РёРІС€РёСЃСЊ РЅР° РіСЂСѓРґРё, РєС–Р»СЊРєР° СЂР°Р·С–РІ С…РёРјРµСЂРЅРѕ С…РёС‚РЅСѓР»Р°СЃСЊ. РЇ РїРѕРґРёРІРёРІСЃСЏ РЅР° РЅРµС—. РЎС‚Р°СЂСѓ Р·РјР°РіР°РІ СЃРѕРЅ, Р·РґР°Р»РѕСЃСЏ РјРµРЅС–. I СЃС‚Р°Р»Рѕ С‡РѕРјСѓСЃСЊ СЃС‚СЂР°С€РµРЅРЅРѕ Р¶Р°Р»РєРѕ С—С—. РљС–РЅРµС†СЊ РѕРїРѕРІС–РґР°РЅРЅСЏ РІРѕРЅР° РІРµР»Р° С‚Р°РєРёРј РїС–РґРІРёС‰РµРЅРёРј, Р·Р°РіСЂРѕР·Р»РёРІРёРј С‚РѕРЅРѕРј, Р° РІСЃРµ-С‚Р°РєРё РІ С†СЊРѕРјСѓ С‚РѕРЅС– Р·РІСѓС‡Р°Р»Р° Р±РѕСЏР·РєР°, СЂР°Р±СЃСЊРєР° РЅРѕС‚Р°. РќР° Р±РµСЂРµР·С– Р·Р°СЃРїС–РІР°Р»Рё, вЂ” РґРёРІРЅРѕ Р·Р°СЃРїС–РІР°Р»Рё. РЎРїРѕС‡Р°С‚РєСѓ РїСЂРѕР»СѓРЅР°РІ РєРѕРЅС‚СЂР°Р»СЊС‚Рѕ, вЂ” РІС–РЅ РїСЂРѕСЃРїС–РІР°РІ РґРІС–-С‚СЂРё РЅРѕС‚Рё, С– РїСЂРѕР»СѓРЅР°РІ С–РЅС€РёР№ РіРѕР»РѕСЃ, СЏРєРёР№ РїРѕС‡Р°РІ РїС–СЃРЅСЋ РЅР°РЅРѕРІРѕ, Р° РїРµСЂС€РёР№ СѓСЃРµ Р»РёРІСЃСЏ РїРѕРїРµСЂРµРґ РЅСЊРѕРіРѕ... вЂ” С‚СЂРµС‚С–Р№, С‡РµС‚РІРµСЂС‚РёР№, Рї'СЏС‚РёР№ РїСЂРёР»СѓС‡РёР»РёСЃСЏ РґРѕ РїС–СЃРЅС– РІ С‚РѕРјСѓ Р¶ РїРѕСЂСЏРґРєСѓ. I СЂР°РїС‚РѕРј С‚С–С”С— Р¶ СЃР°РјРѕС— РїС–СЃРЅС–, Р·РЅРѕРІСѓ-С‚Р°РєРё СЃРїРѕС‡Р°С‚РєСѓ, Р·Р°СЃРїС–РІР°РІ С…РѕСЂ С‡РѕР»РѕРІС–С‡РёС… РіРѕР»РѕСЃС–РІ. РљРѕР¶РµРЅ РіРѕР»РѕСЃ Р¶С–РЅРѕС‡РёР№ Р·РІСѓС‡Р°РІ Р·РѕРІСЃС–Рј РѕРєСЂРµРјРѕ, РІСЃС– РІРѕРЅРё Р·РґР°РІР°Р»РёСЃСЏ СЂС–Р·РЅРѕР±Р°СЂРІРЅРёРјРё СЃС‚СЂСѓРјРєР°РјРё С–, РЅР°С‡Рµ СЃРєРѕС‡СѓСЋС‡РёСЃСЊ Р·РІС–РґРєС–Р»СЏСЃСЊ Р·РіРѕСЂРё РїРѕ СѓСЃС‚СѓРїР°С…, СЃС‚СЂРёР±Р°СЋС‡Рё Р№ РІРёРґР·РІРѕРЅСЋСЋС‡Рё, РІР»РёРІР°СЋС‡РёСЃСЊ Сѓ РіСѓСЃС‚Сѓ С…РІРёР»СЋ С‡РѕР»РѕРІС–С‡РёС… РіРѕР»РѕСЃС–РІ, С‰Рѕ РїР»Р°РІРЅРѕ Р»РёРЅСѓР»Рё РІРіРѕСЂСѓ, С‚РѕРЅСѓР»Рё РІ РЅС–Р№, РІРёСЂРёРІР°Р»РёСЃСЏ Р· РЅРµС—, Р·Р°РіР»СѓС€СѓРІР°Р»Рё С—С— С– Р·РЅРѕРІСѓ РѕРґРёРЅ Р·Р° РѕРґРЅРёРј Р·РґС–Р№РјР°Р»РёСЃСЏ, С‡РёСЃС‚С– Р№ СЃРёР»СЊРЅС–, РІРёСЃРѕРєРѕ РІРіРѕСЂСѓ. РЁСѓРјСѓ С…РІРёР»СЊ РЅРµ С‡СѓС‚Рё Р±СѓР»Рѕ Р·Р° РіРѕР»РѕСЃР°РјРё... II вЂ” Р§Рё С‡СѓРІ С‚Рё, С‰РѕР± РґРµ-РЅРµР±СѓРґСЊ С‰Рµ С‚Р°Рє СЃРїС–РІР°Р»Рё? вЂ” СЃРїРёС‚Р°Р»Р° Р†Р·РµСЂРіС–Р»СЊ, РїС–РґРІРѕРґСЏС‡Рё РіРѕР»РѕРІСѓ С‚Р° СѓСЃРјС–С…Р°СЋС‡РёСЃСЊ Р±РµР·Р·СѓР±РёРј СЂРѕС‚РѕРј. вЂ” РќРµ С‡СѓРІ. РќС–РєРѕР»Рё РЅРµ С‡СѓРІ... вЂ” I РЅРµ РїРѕС‡СѓС”С€. РњРё Р»СЋР±РёРјРѕ СЃРїС–РІР°С‚Рё. РўС–Р»СЊРєРё РєСЂР°СЃРµРЅС– РјРѕР¶СѓС‚СЊ РґРѕР±СЂРµ СЃРїС–РІР°С‚Рё, вЂ” РєСЂР°СЃРµРЅС–, С‰Рѕ Р»СЋР±Р»СЏС‚СЊ Р¶РёС‚Рё. РњРё Р»СЋР±РёРјРѕ Р¶РёС‚Рё. Р”РёРІРёСЃСЏ-РЅРѕ, С…С–Р±Р° РЅРµ РІС‚РѕРјРёР»РёСЃСЏ Р·Р° РґРµРЅСЊ С‚С–, С‰Рѕ СЃРїС–РІР°СЋС‚СЊ С‚Р°Рј? Р’С–Рґ СЃРІС–С‚Р°РЅРєСѓ РґРѕ Р·Р°С…РѕРґСѓ РїСЂР°С†СЋРІР°Р»Рё, Р·С–Р№С€РѕРІ РјС–СЃСЏС†СЊ, С– РІР¶Рµ вЂ” СЃРїС–РІР°СЋС‚СЊ! РўС–, С‰Рѕ РЅРµ РІРјС–СЋС‚СЊ Р¶РёС‚Рё, Р»СЏРіР»Рё Р± СЃРїР°С‚Рё. РўС–, РєРѕРјСѓ Р¶РёС‚С‚СЏ РјРёР»Рµ, РѕСЃСЊ вЂ” СЃРїС–РІР°СЋС‚СЊ. вЂ” РђР»Рµ Р·РґРѕСЂРѕРІ'СЏ... вЂ” РїРѕС‡Р°РІ Р±СѓРІ СЏ. вЂ” Р—РґРѕСЂРѕРІ'СЏ Р·Р°РІР¶РґРё РІРёСЃС‚Р°С‡РёС‚СЊ РЅР° Р¶РёС‚С‚СЏ. Р—РґРѕСЂРѕРІ'СЏ! РҐС–Р±Р° С‚Рё, РјР°СЋС‡Рё РіСЂРѕС€С–, РЅРµ РІРёС‚СЂР°С‡Р°РІ Р±Рё С—С…? Р—РґРѕСЂРѕРІ'СЏ вЂ” С‚Рµ СЃР°РјРµ Р·РѕР»РѕС‚Рѕ. Р—РЅР°С”С€ С‚Рё, С‰Рѕ СЏ СЂРѕР±РёР»Р°, РєРѕР»Рё Р±СѓР»Р° РјРѕР»РѕРґРѕСЋ? РЇ С‚РєР°Р»Р° РєРёР»РёРјРё РІС–Рґ СЃРІС–С‚Р°РЅРєСѓ РґРѕ Р·Р°С…РѕРґСѓ, РЅРµ РІСЃС‚Р°СЋС‡Рё РјР°Р№Р¶Рµ. РЇ, СЏРє СЃРѕРЅСЏС‡РЅРёР№ РїСЂРѕРјС–РЅСЊ, Р¶РІР°РІР° Р±СѓР»Р° С– РѕС‚ РїРѕРІРёРЅРЅР° Р±СѓР»Р° СЃРёРґС–С‚Рё РЅРµСЂСѓС…РѕРјРѕ, РЅР°С‡Рµ РєР°РјС–РЅСЊ. I СЃРёРґС–Р»Р° РґРѕ С‚РѕРіРѕ, С‰Рѕ, Р±СѓРІР°Р»Рѕ, РІСЃС– РєРѕСЃС‚С– РІ РјРµРЅРµ С‚СЂС–С‰Р°С‚СЊ. Рђ СЏРє РЅР°РґС–Р№РґРµ РЅС–С‡, СЏ Р±С–РіР»Р° РґРѕ С‚РѕРіРѕ, РєРѕРіРѕ РєРѕС…Р°Р»Р°, С†С–Р»СѓРІР°С‚РёСЃСЏ Р· РЅРёРј. I С‚Р°Рє СЏ Р±С–РіР°Р»Р° С‚СЂРё РјС–СЃСЏС†С–, РїРѕРєРё Р±СѓР»Р° Р»СЋР±РѕРІ; РІСЃС– РЅРѕС‡С– С‚РѕРіРѕ С‡Р°СЃСѓ Р±СѓРІР°Р»Р° РІ РЅСЊРѕРіРѕ. I РѕСЃСЊ РґРѕ СЏРєРѕРіРѕ С‡Р°СЃСѓ РґРѕР¶РёР»Р° вЂ” РІРёСЃС‚Р°С‡РёР»Рѕ РєСЂРѕРІС–! Рђ СЃРєС–Р»СЊРєРё РєРѕС…Р°Р»Р°! РЎРєС–Р»СЊРєРё РїРѕС†С–Р»СѓРЅРєС–РІ СѓР·СЏР»Р° Р№ РґР°Р»Р°!.. РЇ РїРѕРґРёРІРёРІСЃСЏ С—Р№ РІ РѕР±Р»РёС‡С‡СЏ, С—С— С‡РѕСЂРЅС– РѕС‡С– Р±СѓР»Рё РІСЃРµ-С‚Р°РєРё С‚СЊРјСЏРЅС–, С—С… РЅРµ РѕР¶РёРІРёРІ СЃРїРѕРіР°Рґ. РњС–СЃСЏС†СЊ РѕСЃРІС–С‚Р»СЋРІР°РІ С—С— СЃСѓС…С–, РїРѕС‚СЂС–СЃРєР°РЅС– РіСѓР±Рё, Р·Р°РіРѕСЃС‚СЂРµРЅРµ РїС–РґР±РѕСЂС–РґРґСЏ Р· СЃРёРІРёРј РІРѕР»РѕСЃСЃСЏРј РЅР° РЅСЊРѕРјСѓ С‚Р° Р·РјРѕСЂС‰РµРЅРёР№ РЅС–СЃ, Р·Р°РіРЅСѓС‚РёР№, РЅРµРјРѕРІ РґР·СЊРѕР± СЃРѕРІРё. РќР° РјС–СЃС†С– С‰С–Рє Р±СѓР»Рё С‡РѕСЂРЅС– СЏРјРё, С– РІ РѕРґРЅС–Р№ Р· РЅРёС… Р»РµР¶Р°Р»Рѕ РїР°СЃРјРѕ РїРѕРїРµР»СЏСЃС‚Рѕ-СЃРёРІРѕРіРѕ РІРѕР»РѕСЃСЃСЏ, С‰Рѕ РІРёР±РёР»РѕСЃСЏ Р·-РїС–Рґ С‡РµСЂРІРѕРЅРѕС— РіР°РЅС‡С–СЂРєРё, СЏРєРѕСЋ Р±СѓР»Р° Р·Р°РјРѕС‚Р°РЅР° С—С— РіРѕР»РѕРІР°. РЁРєС–СЂР° РЅР° РѕР±Р»РёС‡С‡С–, С€РёС— С‚Р° СЂСѓРєР°С… РІСЃСЏ РїРѕСЂС–Р·Р°РЅР° Р·РјРѕСЂС€РєР°РјРё, С– РїСЂРё РєРѕР¶РЅРѕРјСѓ СЂСѓСЃС– СЃС‚Р°СЂРѕС— Р†Р·РµСЂРіС–Р»СЊ РјРѕР¶РЅР° Р±СѓР»Рѕ СЃРїРѕРґС–РІР°С‚РёСЃСЏ, С‰Рѕ СЃСѓС…Р° С†СЏ С€РєС–СЂР° СЂРѕР·С–СЂРІРµС‚СЊСЃСЏ РІСЃСЏ, СЂРѕР·РїР°РґРµС‚СЊСЃСЏ РєР»Р°РїС‚СЏРјРё С– РїРµСЂРµРґС– РјРЅРѕСЋ СЃС‚Р°РЅРµ РіРѕР»РёР№ РєС–СЃС‚СЏРє Р· С‚СЊРјСЏРЅРёРјРё С‡РѕСЂРЅРёРјРё РѕС‡РёРјР°. Р’РѕРЅР° Р·РЅРѕРІСѓ РїРѕС‡Р°Р»Р° СЂРѕР·РїРѕРІС–РґР°С‚Рё СЃРІРѕС—Рј С…СЂСѓСЃС‚РєРёРј РіРѕР»РѕСЃРѕРј: вЂ” РЇ Р¶РёР»Р° Р· РјР°С‚С–СЂ'СЋ РїРѕР±Р»РёР·Сѓ Р¤Р°Р»СЊРјС–, РЅР° СЃР°РјРѕРјСѓ Р±РµСЂРµР·С– Р‘РёСЂР»Р°С‚Сѓ; С– РјРµРЅС– Р±СѓР»Рѕ Рї'СЏС‚РЅР°РґС†СЏС‚СЊ СЂРѕРєС–РІ, РєРѕР»Рё РІС–РЅ Р·'СЏРІРёРІСЃСЏ Сѓ РЅР°С€РѕРјСѓ С…СѓС‚РѕСЂС–. Р‘СѓРІ РІС–РЅ С‚Р°РєРёР№ РІРёСЃРѕРєРёР№, РіРЅСѓС‡РєРёР№, С‡РѕСЂРЅРѕРІСѓСЃРёР№, РІРµСЃРµР»РёР№. РЎРёРґРёС‚СЊ Сѓ С‡РѕРІРЅС– С– С‚Р°Рє РґР·РІС–РЅРєРѕ РєСЂРёС‡РёС‚СЊ РІС–РЅ РґРѕ РЅР°СЃ Сѓ РІС–РєРЅР°: В«Р“РµР№, С‡Рё РЅРµРјР° Сѓ РІР°СЃ РІРёРЅР°... С‚Р° РїРѕРїРѕС—СЃС‚Рё РґР»СЏ РјРµРЅРµ?В» РЇ РіР»СЏРЅСѓР»Р° Сѓ РІС–РєРЅРѕ РєСЂС–Р·СЊ РІС–С‚Рё СЏСЃРµРЅС–РІ С‚Р° Р№ Р±Р°С‡Сѓ: СЂС–С‡РєР° РІСЃСЏ Р±Р»Р°РєРёС‚РЅР° РІС–Рґ РјС–СЃСЏС†СЏ, Р° РІС–РЅ, Сѓ Р±С–Р»С–Р№ СЃРѕСЂРѕС‡С†С– С‚Р° РІ С€РёСЂРѕРєРѕРјСѓ РїРѕСЏСЃС– Р· СЂРѕР·РїСѓС‰РµРЅРёРјРё РЅР° Р±РѕС†С– РєРёС‚РёС†СЏРјРё, СЃС‚РѕС—С‚СЊ РѕРґРЅРѕСЋ РЅРѕРіРѕСЋ РІ С‡РѕРІРЅС–, Р° РґСЂСѓРіРѕСЋ РЅР° Р±РµСЂРµР·С–. I РїРѕС…РёС‚СѓС”С‚СЊСЃСЏ, С– С‰РѕСЃСЊ СЃРїС–РІР°С”. РџРѕР±Р°С‡РёРІС€Рё РјРµРЅРµ, РєР°Р¶Рµ: В«РћРЅ СЏРєР° РєСЂР°СЃСѓРЅСЏ Р¶РёРІРµ С‚СѓС‚!.. Рђ СЏ Р№ РЅРµ Р·РЅР°РІ РїСЂРѕ С†Рµ!В» РќР°С‡Рµ РІС–РЅ СѓР¶Рµ Р·РЅР°РІ СѓСЃС–С… РєСЂР°СЃСѓРЅСЊ РґРѕ РјРµРЅРµ! РЇ РґР°Р»Р° Р№РѕРјСѓ РІРёРЅР° С‚Р° РІР°СЂРµРЅРѕС— СЃРІРёРЅРёРЅРё... Рђ С‡РµСЂРµР· С‡РѕС‚РёСЂРё РґРЅС– РґР°Р»Р° РІР¶Рµ С– РІСЃСЋ СЃРµР±Рµ... РњРё РІСЃРµ РєР°С‚Р°Р»РёСЃСЏ Р· РЅРёРј Сѓ С‡РѕРІРЅС– РЅРѕС‡Р°РјРё. Р’С–РЅ РїСЂРёС—РґРµ Р№ РїРѕСЃРІРёС‰Рµ С‚РёС…Рѕ, СЏРє С…РѕРІСЂР°С…, Р° СЏ РІРёСЃС‚СЂРёР±РЅСѓ, СЏРє СЂРёР±Р°, Р· РІС–РєРЅР° РґРѕ СЂС–С‡РєРё. Р‡ С—РґРµРјРѕ... Р’С–РЅ Р±СѓРІ СЂРёР±Р°Р»РєРѕСЋ Р· РџСЂСѓС‚Сѓ С– Р·РіРѕРґРѕРј, РєРѕР»Рё РјР°С‚Рё РґС–Р·РЅР°Р»Р°СЃСЏ РїСЂРѕ РІСЃРµ Р№ РїРѕР±РёР»Р° РјРµРЅРµ, СѓРјРѕРІР»СЏРІ СѓСЃРµ РјРµРЅРµ РїС–С‚Рё Р· РЅРёРј Сѓ Р”РѕР±СЂСѓРґР¶Сѓ С– РґР°Р»С–, РІ РґСѓРЅР°Р№СЃСЊРєС– РіРёСЂР»Р°. РўР° РјРµРЅС– РІР¶Рµ РЅРµ РїРѕРґРѕР±Р°РІСЃСЏ РІС–РЅ С‚РѕРґС– вЂ” С‚С–Р»СЊРєРё СЃРїС–РІР°С” С– С†С–Р»СѓС”С‚СЊСЃСЏ, С‚Р° Р№ РіРѕРґС–! РќСѓРґРЅРѕ С†Рµ Р±СѓР»Рѕ РІР¶Рµ. РЈ С‚РѕР№ С‡Р°СЃ РіСѓС†СѓР»Рё РІР°С‚Р°РіР°РјРё С…РѕРґРёР»Рё РїРѕ С‚РёС… РјС–СЃС†РµРІРѕСЃС‚СЏС…, С– РІ РЅРёС… Р±СѓР»Рё РєРѕС…Р°РЅС– С‚СѓС‚... РўРѕ РѕСЃСЊ С‚РёРј вЂ” РІРµСЃРµР»Рѕ Р±СѓР»Рѕ. РЇРєР°-РЅРµР±СѓРґСЊ С‡РµРєР°С”, С‡РµРєР°С” СЃРІРѕРіРѕ РєР°СЂРїР°С‚СЃСЊРєРѕРіРѕ РјРѕР»РѕРґС†СЏ, РґСѓРјР°С”, С‰Рѕ РІС–РЅ СѓР¶Рµ РІ С‚СЋСЂРјС– Р°Р±Рѕ РІР±РёС‚РёР№ РґРµ-РЅРµР±СѓРґСЊ Сѓ Р±С–Р№С†С–, вЂ” С– СЂР°РїС‚РѕРј РІС–РЅ СЃР°Рј, Р°Р±Рѕ Р· РґРІРѕРјР° С‡Рё С‚СЂСЊРѕРјР° С‚РѕРІР°СЂРёС€Р°РјРё, СЏРє Р· РЅРµР±Р°, РІРїР°РґРµ РґРѕ РЅРµС—. РџРѕРґР°СЂСѓРЅРєРё РїСЂРёРЅРѕСЃРёРІ РєРѕС€С‚РѕРІРЅС– вЂ” Р»РµРіРєРѕ Р¶ Р±Рѕ РґС–СЃС‚Р°РІР°Р»РѕСЃСЏ РІСЃРµ С—Рј! I Р±РµРЅРєРµС‚СѓС” РІ РЅРµС—, С– С…РІР°Р»РёС‚СЊСЃСЏ РЅРµСЋ РїРµСЂРµРґ СЃРІРѕС—РјРё С‚РѕРІР°СЂРёС€Р°РјРё. Рђ С—Р№ РїРѕРґРѕР±Р°С”С‚СЊСЃСЏ С†Рµ. РЇ Р№ РїРѕРїСЂРѕСЃРёР»Р° РѕРґРЅСѓ РїРѕРґСЂСѓРіСѓ, РІ СЏРєРѕС— Р±СѓРІ РіСѓС†СѓР», РїРѕРєР°Р·Р°С‚Рё РјРµРЅС– С—С…... РЇРє С—С— Р·РІР°Р»Рё? Р—Р°Р±СѓР»Р° СЏРє... Р’СЃРµ СЃС‚Р°Р»Р° Р·Р°Р±СѓРІР°С‚Рё С‚РµРїРµСЂ. Р‘Р°РіР°С‚Рѕ С‡Р°СЃСѓ РјРёРЅСѓР»Рѕ РІС–РґС‚РѕРґС–, РІСЃРµ Р·Р°Р±СѓРґРµС€! Р’РѕРЅР° РјРµРЅРµ РїРѕР·РЅР°Р№РѕРјРёР»Р° Р· РјРѕР»РѕРґС†РµРј. РҐРѕСЂРѕС€РёР№ Р±СѓРІ... Р СѓРґРёР№ Р±СѓРІ, РІРµСЃСЊ СЂСѓРґРёР№ вЂ” С– РІСѓСЃР° С– РєСѓС‡РµСЂС–! Р’РѕРіРЅРµРЅРЅР° РіРѕР»РѕРІР°. I Р±СѓРІ РІС–РЅ С‚Р°РєРёР№ СЃСѓРјРЅРёР№, С–РЅРєРѕР»Рё РЅС–Р¶РЅРёР№, Р° С–РЅРєРѕР»Рё, СЏРє Р·РІС–СЂ, СЂРµРІС–РІ С‚Р° Р±РёРІСЃСЏ. Р Р°Р· СѓРґР°СЂРёРІ РјРµРЅРµ РІ РѕР±Р»РёС‡С‡СЏ. Рђ СЏ, СЏРє РєС–С€РєР°, СЃРєРѕС‡РёР»Р° Р№РѕРјСѓ РЅР° РіСЂСѓРґРё С‚Р° Р№ СѓРї'СЏР»Р°СЃСЏ Р·СѓР±Р°РјРё РІ С‰РѕРєСѓ... Р— С‚РѕРіРѕ С‡Р°СЃСѓ РІ РЅСЊРѕРіРѕ РЅР° С‰РѕС†С– Р·СЂРѕР±РёР»Р°СЃСЏ СЏРјРєР°, С– РІС–РЅ Р»СЋР±РёРІ, РєРѕР»Рё СЏ С†С–Р»СѓРІР°Р»Р° С—С—... вЂ” Рђ СЂРёР±Р°Р»РєР° РєСѓРґРё РґС–РІСЃСЏ? вЂ” СЃРїРёС‚Р°РІ СЏ С—С—. вЂ” Р РёР±Р°Р»РєР°? Рђ РІС–РЅ... С‚СѓС‚... Р’С–РЅ РїСЂРёС”РґРЅР°РІСЃСЏ РґРѕ РЅРёС…, РґРѕ РіСѓС†СѓР»С–РІ. РЎРїРµСЂС€Сѓ РІСЃРµ СѓРјРѕРІР»СЏРІ РјРµРЅРµ С‚Р° Р·Р°РіСЂРѕР¶СѓРІР°РІ РєРёРЅСѓС‚Рё Сѓ РІРѕРґСѓ, Р° РїРѕС‚С–Рј вЂ” РЅС–С‡РѕРіРѕ, РїСЂРёС”РґРЅР°РІСЃСЏ РґРѕ РЅРёС… С‚Р° С–РЅС€Сѓ Р·Р°РІС–РІ... С—С… РѕР±РѕС… С– РїРѕРІС–СЃРёР»Рё СЂР°Р·РѕРј вЂ” С– СЂРёР±Р°Р»РєСѓ, С– С‚РѕРіРѕ РіСѓС†СѓР»Р°. РЇ С…РѕРґРёР»Р° РґРёРІРёС‚РёСЃСЊ, СЏРє С—С… РІС–С€Р°Р»Рё. РЈ Р”РѕР±СЂСѓРґР¶С– С†Рµ Р±СѓР»Рѕ. Р РёР±Р°Р»РєР° Р№С€РѕРІ РЅР° СЃС‚СЂР°С‚Сѓ Р±Р»С–РґРёР№ С– РїР»Р°РєР°РІ, Р° РіСѓС†СѓР» Р»СЋР»СЊРєСѓ РєСѓСЂРёРІ. Р†РґРµ СЃРѕР±С– Р№ РєСѓСЂРёС‚СЊ, СЂСѓРєРё РІ РєРёС€РµРЅСЏС…, РѕРґРёРЅ РІСѓСЃ РЅР° РїР»РµС‡С– Р»РµР¶РёС‚СЊ, Р° РґСЂСѓРіРёР№ РЅР° РіСЂСѓРґРё Р·РІРёСЃ. РџРѕР±Р°С‡РёРІ РјРµРЅРµ, РІРёР№РЅСЏРІ Р»СЋР»СЊРєСѓ С‚Р° Р№ РіСѓРєР°С”: В«РџСЂРѕС‰Р°Р№!..В» РЇ С†С–Р»РёР№ СЂС–Рє Р¶Р°Р»С–Р»Р° Р№РѕРіРѕ. Р•С…!.. Р¦Рµ РІР¶Рµ С‚РѕРґС– Р· РЅРёРјРё Р±СѓР»Рѕ, СЏРє РІРѕРЅРё С…РѕС‚С–Р»Рё РїС–С‚Рё РІ РљР°СЂРїР°С‚Рё РґРѕ СЃРµР±Рµ. РќР° РїСЂРѕС‰Р°РЅРЅСЏ Р·Р°Р№С€Р»Рё РґРѕ РѕРґРЅРѕРіРѕ СЂСѓРјСѓРЅР° РІ РіРѕСЃС‚С–, С‚Р°Рј С—С… С– СЃРїС–Р№РјР°Р»Рё. Р”РІРѕС… С‚С–Р»СЊРєРё, РєС–Р»СЊРєРѕС… СѓР±РёР»Рё, Р° С–РЅС€С– РІСЃС– РІС‚РµРєР»Рё... Р’СЃРµ-С‚Р°РєРё СЂСѓРјСѓРЅРѕРІС– РІС–РґРїР»Р°С‚РёР»Рё РїРѕС‚С–Рј... РҐСѓС‚С–СЂ СЃРїР°Р»РёР»Рё С‚Р° РјР»РёРЅ С– С…Р»С–Р± СѓРІРµСЃСЊ. Р–РµР±СЂР°РєРѕРј СЃС‚Р°РІ. вЂ” Р¦Рµ С‚Рё Р·СЂРѕР±РёР»Р°? вЂ” РЅР°РІРјР°РЅРЅСЏ СЃРїРёС‚Р°РІ СЏ. вЂ” Р‘Р°РіР°С‚Рѕ Р±СѓР»Рѕ РґСЂСѓР·С–РІ Сѓ РіСѓС†СѓР»С–РІ, РЅРµ СЃР°РјР° СЏ... РҐС‚Рѕ Р±СѓРІ С—С…РЅС–Рј РєСЂР°С‰РёРј РґСЂСѓРіРѕРј, С‚РѕР№ С– СЃРїСЂР°РІРёРІ С—Рј РїРѕРјРёРЅРєРё. РџС–СЃРЅСЏ РЅР° Р±РµСЂРµР·С– РјРѕСЂСЏ РІР¶Рµ СЃС‚РёС…Р»Р°, С– СЃС‚Р°СЂС–Р№ РІС‚РѕСЂСѓРІР°РІ С‚РµРїРµСЂ С‚С–Р»СЊРєРё С€СѓРј РјРѕСЂСЃСЊРєРёС… С…РІРёР»СЊ, вЂ” Р·Р°РґСѓРјР»РёРІРёР№, Р±РµРЅС‚РµР¶РЅРёР№ С€СѓРј Р±СѓРІ СЃР»Р°РІРЅРёРј СЃСѓРїСЂРѕРІРѕРґРѕРј РґР»СЏ РѕРїРѕРІС–РґР°РЅРЅСЏ РїСЂРѕ Р±РµРЅС‚РµР¶РЅРµ Р¶РёС‚С‚СЏ. Р’СЃРµ Рј'СЏРєС–С€РѕСЋ СЃС‚Р°РІР°Р»Р° РЅС–С‡, С– РІСЃРµ Р±С–Р»СЊС€Рµ РЅР°СЂРѕРґР¶СѓРІР°Р»РѕСЃСЊ Сѓ РЅС–Р№ Р±Р»Р°РєРёС‚РЅРѕРіРѕ СЃСЏР№РІР° РјС–СЃСЏС†СЏ, Р° РЅРµРІРёСЂР°Р·РЅС– Р·РІСѓРєРё РєР»РѕРїС–С‚Р»РёРІРѕРіРѕ Р¶РёС‚С‚СЏ С—С— РЅРµРІРёРґРёРјРёС… Р¶РёС‚РµР»С–РІ СЃС‚Р°РІР°Р»Рё С‚РёС…С€РёРјРё, Р·Р°РіР»СѓС€СѓРІР°РЅС– Р·СЂРѕСЃС‚Р°СЋС‡РёРј С€СѓСЂС…РѕС‚РѕРј С…РІРёР»СЊ... Р±Рѕ РїРѕСЃРёР»СЋРІР°РІСЃСЏ РІС–С‚РµСЂ. вЂ” Рђ С‚Рѕ С‰Рµ С‚СѓСЂРєР° РєРѕС…Р°Р»Р° СЏ. РЈ РіР°СЂРµРјС– РІ РЅСЊРѕРіРѕ Р±СѓР»Р°, РІ РЎРєСѓС‚Р°СЂС–. Р¦С–Р»РёР№ С‚РёР¶РґРµРЅСЊ Р¶РёР»Р°, вЂ” РЅС–С‡РѕРіРѕ... РўР° РЅСѓРґРЅРѕ СЃС‚Р°Р»Рѕ вЂ” РІСЃРµ Р¶С–РЅРєРё, Р¶С–РЅРєРё... Р’С–СЃС–Рј Р±СѓР»Рѕ С—С… Сѓ РЅСЊРѕРіРѕ... Р¦С–Р»РёР№ РґРµРЅСЊ С—РґСЏС‚СЊ, СЃРїР»СЏС‚СЊ С‚Р° Р±Р°Р·С–РєР°СЋС‚СЊ РґСѓСЂРЅРёС†С–... РђР±Рѕ Р»Р°СЋС‚СЊСЃСЏ, РєРІРѕРєС‡СѓС‚СЊ, СЏРє РєСѓСЂРё... Р’С–РЅ Р±СѓРІ СѓР¶Рµ РЅРµРјРѕР»РѕРґРёР№, С‚РѕР№ С‚СѓСЂРѕРє. РЎРёРІРёР№ РјР°Р№Р¶Рµ С– С‚Р°РєРёР№ РїРѕРІР°Р¶РЅРёР№, Р±Р°РіР°С‚РёР№. Р“РѕРІРѕСЂРёРІ вЂ” СЏРє РІРѕР»РѕРґР°СЂ... РћС‡С– Р±СѓР»Рё С‡РѕСЂРЅС–... Р©РёСЂС– РѕС‡С–... Р”РёРІР»СЏС‚СЊСЃСЏ РїСЂРѕСЃС‚Рѕ РІ РґСѓС€Сѓ. Р”СѓР¶Рµ РІС–РЅ Р»СЋР±РёРІ РјРѕР»РёС‚РёСЃСЏ. РЇ Р№РѕРіРѕ РІ Р‘СѓРєСѓСЂРµС€С‚С– РїРѕР±Р°С‡РёР»Р°... РҐРѕРґРёС‚СЊ РїРѕ Р±Р°Р·Р°СЂСѓ, СЏРє С†Р°СЂ, С– РґРёРІРёС‚СЊСЃСЏ С‚Р°Рє РїРѕРІР°Р¶РЅРѕ, РїРѕРІР°Р¶РЅРѕ. РЇ РґРѕ РЅСЊРѕРіРѕ СѓСЃРјС–С…РЅСѓР»Р°СЃСЊ. РўРѕРіРѕ Р¶ РІРµС‡РѕСЂР° РјРµРЅРµ СЃС…РѕРїРёР»Рё РЅР° РІСѓР»РёС†С– Р№ РїСЂРёРІРµР·Р»Рё РґРѕ РЅСЊРѕРіРѕ. Р’С–РЅ СЃР°РЅРґР°Р» С– РїР°Р»СЊРјСѓ РїСЂРѕРґР°РІР°РІ, Р° РґРѕ Р‘СѓРєСѓСЂРµС€С‚С– РїСЂРёС—С…Р°РІ РєСѓРїРёС‚Рё С‡РѕРіРѕСЃСЊ. В«РџРѕС—РґРµС€ РґРѕ РјРµРЅРµ?В» вЂ” РєР°Р¶Рµ. В«Рћ С‚Р°Рє, РїРѕС—РґСѓ!В» вЂ” В«Р”РѕР±СЂРµ!В» I СЏ РїРѕС—С…Р°Р»Р°. Р‘Р°РіР°С‚РёР№ РІС–РЅ Р±СѓРІ, С†РµР№ С‚СѓСЂРѕРє. I СЃРёРЅ Сѓ РЅСЊРѕРіРѕ РІР¶Рµ Р±СѓРІ вЂ” С‡РѕСЂРЅРµРЅСЊРєРёР№ С…Р»РѕРїС‡РёРє, РіРЅСѓС‡РєРёР№ С‚Р°РєРёР№... Р™РѕРјСѓ СЂРѕРєС–РІ С€С–СЃС‚РЅР°РґС†СЏС‚СЊ Р±СѓР»Рѕ. Р— РЅРёРј СЏ Р№ СѓС‚РµРєР»Р° РІС–Рґ С‚СѓСЂРєР°... Р’С‚РµРєР»Р° РґРѕ Р‘РѕР»РіР°СЂС–С—, РґРѕ Р›РѕРј- РџР°Р»Р°РЅРєРё... РўР°Рј РјРµРЅРµ РѕРґРЅР° Р±РѕР»РіР°СЂРєР° РЅРѕР¶РµРј СѓРґР°СЂРёР»Р° РІ РіСЂСѓРґРё Р·Р° РЅР°СЂРµС‡РµРЅРѕРіРѕ С‡Рё Р·Р° С‡РѕР»РѕРІС–РєР° СЃРІРѕРіРѕ вЂ” РІР¶Рµ Р№ РЅРµ РїР°Рј'СЏС‚Р°СЋ. РҐРІРѕСЂС–Р»Р° СЏ РґРѕРІРіРѕ РІ РјРѕРЅР°СЃС‚РёСЂС– РѕРґРЅРѕРјСѓ. Р–С–РЅРѕС‡РёР№ РјРѕРЅР°СЃС‚РёСЂ. Р”РѕРіР»СЏРґР°Р»Р° РјРµРЅРµ РѕРґРЅР° РґС–РІС‡РёРЅР°, РїРѕР»СЊРєР°... С– РґРѕ РЅРµС— Р· РјРѕРЅР°СЃС‚РёСЂСЏ С–РЅС€РѕРіРѕ вЂ” Р±С–Р»СЏ РђСЂС†РµСЂ-РџР°Р»Р°РЅРєРё, РїР°Рј'СЏС‚Р°СЋ, вЂ” С…РѕРґРёРІ Р±СЂР°С‚, С‚РµР¶ С‡РµРЅС‡РёРє... РўР°РєРёР№... СЏРє, С‡РµСЂРІ'СЏРє, РІСЃРµ РІРёРєСЂСѓС‡СѓРІР°РІСЃСЏ РїРµСЂРµРґС– РјРЅРѕСЋ... I РєРѕР»Рё СЏ РѕРґСѓР¶Р°Р»Р°, С‚Рѕ РїС–С€Р»Р° Р· РЅРёРј... РґРѕ РџРѕР»СЊС‰С– Р№РѕРіРѕ. вЂ” Р—Р°Р¶РґРё!.. Рђ РґРµ РјР°Р»РµРЅСЊРєРёР№ С‚СѓСЂРѕРє? вЂ” РҐР»РѕРїС‡РёРє? Р’С–РЅ РїРѕРјРµСЂ, С…Р»РѕРїС‡РёРє. Р— С‚СѓРіРё Р·Р° РґРѕРјС–РІРєРѕСЋ С‡Рё Р· РєРѕС…Р°РЅРЅСЏ... РђР»Рµ РїРѕС‡Р°РІ РІС–РЅ СЃРѕС…РЅСѓС‚Рё С‚Р°Рє, СЏРє РЅРµРѕРєСЂС–РїР»Рµ РґРµСЂРµРІС†Рµ, СЏРєРѕРјСѓ Р·Р°РЅР°РґС‚Рѕ РїРµСЂРµРїР°Р»Рѕ СЃРѕРЅС†СЏ... С‚Р°Рє С– СЃРѕС… СѓСЃРµ... РїР°Рј'СЏС‚Р°СЋ, Р»РµР¶РёС‚СЊ, РІРµСЃСЊ СѓР¶Рµ РїСЂРѕР·РѕСЂРёР№ С– РіРѕР»СѓР±СѓРІР°С‚РёР№, СЏРє РєСЂРёР¶РёРЅРєР°, Р° РІСЃРµ С‰Рµ РІ РЅСЊРѕРјСѓ РїР°Р»Р°С” РєРѕС…Р°РЅРЅСЏ... РўР° РІСЃРµ РїСЂРѕСЃРёС‚СЊ РЅР°С…РёР»РёС‚РёСЃСЏ Р№ РїРѕС†С–Р»СѓРІР°С‚Рё Р№РѕРіРѕ... РЇ РєРѕС…Р°Р»Р° Р№РѕРіРѕ С–, РїР°Рј'СЏС‚Р°СЋ, Р±Р°РіР°С‚Рѕ С†С–Р»СѓРІР°Р»Р°... РџРѕС‚С–Рј РІС–РЅ СѓР¶Рµ СЃС‚Р°РІ Р·РѕРІСЃС–Рј РЅРµРјС–С‡РЅРёР№ вЂ” РЅРµ СЂСѓС…Р°РІСЃСЏ РјР°Р№Р¶Рµ. Р›РµР¶РёС‚СЊ С– С‚Р°Рє Р¶Р°Р»С–Р±РЅРѕ, СЏРє Р¶РµР±СЂР°Рє РјРёР»РѕСЃС‚РёРЅС–, РїСЂРѕСЃРёС‚СЊ РјРµРЅРµ Р»СЏРіС‚Рё РїРѕСЂСѓС‡ РЅСЊРѕРіРѕ Р№ РіСЂС–С‚Рё Р№РѕРіРѕ... РЇ Р»СЏРіР°Р»Р°. Р›СЏР¶РµС€ Р· РЅРёРј... РІС–РЅ Р·СЂР°Р·Сѓ Р·Р°РїР°Р»РёС‚СЊСЃСЏ РІРµСЃСЊ. РћРґРЅРѕРіРѕ СЂР°Р·Сѓ СЏ РїСЂРѕРєРёРЅСѓР»Р°СЃСЊ, Р° РІС–РЅ СѓР¶Рµ С…РѕР»РѕРґРЅРёР№... РјРµСЂС‚РІРёР№... РЇ РїР»Р°РєР°Р»Р° РЅР°Рґ РЅРёРј. РҐС‚Рѕ СЃРєР°Р¶Рµ? РњРѕР¶Рµ, С‚Рѕ СЏ Р№ СѓР±РёР»Р° Р№РѕРіРѕ. Р’РґРІРѕС” СЃС‚Р°СЂС€Р° Р·Р° РЅСЊРѕРіРѕ СЏ Р±СѓР»Р° С‚РѕРґС– РІР¶Рµ. I Р±СѓР»Р° С‚Р°РєР° РґСѓР¶Р°, СЃРѕРєРѕРІРёС‚Р°... Р° РІС–РЅ вЂ” С‰Рѕ Р¶?.. С…Р»РѕРїС‡РёРє!.. Р’РѕРЅР° Р·С–С‚С…РЅСѓР»Р° С– вЂ” РІРїРµСЂС€Рµ СЏ РїРѕР±Р°С‡РёРІ С†Рµ РІ РЅРµС— вЂ” РїРµСЂРµС…СЂРµСЃС‚РёР»Р°СЃСЏ С‚СЂРёС‡С–, С€РµРїРѕС‡СѓС‡Рё С‰РѕСЃСЊ СЃСѓС…РёРјРё РіСѓР±Р°РјРё. вЂ” РќСѓ, РїРѕРґР°Р»Р°СЃСЏ С‚Рё РґРѕ РџРѕР»СЊС‰С–... вЂ” РїС–РґРєР°Р·Р°РІ СЏ С—Р№. вЂ” РўР°Рє... Р· С‚РёРј, РјР°Р»РµРЅСЊРєРёРј РїРѕР»СЏС‡РєРѕРј. Р’С–РЅ Р±СѓРІ СЃРјС–С€РЅРёР№ С– РїС–РґР»РёР№. РљРѕР»Рё Р№РѕРјСѓ РїРѕС‚СЂС–Р±РЅР° Р±СѓР»Р° Р¶С–РЅРєР°, РІС–РЅ Р»Р°СЃС‚РёРІСЃСЏ РґРѕ РјРµРЅРµ, СЏРє РєС–С‚, С– Р· Р№РѕРіРѕ СЏР·РёРєР° РіР°СЂСЏС‡РёР№ РјРµРґ С‚С–Рє, Р° РєРѕР»Рё РІС–РЅ РјРµРЅРµ РЅРµ С…РѕС‚С–РІ, С‚Рѕ Р»СЏСЃРєР°РІ РјРµРЅРµ СЃР»РѕРІР°РјРё, СЏРє Р±Р°С‚РѕРіРѕРј. Р Р°Р· СЏРєРѕСЃСЊ С–С€Р»Рё РјРё Р±РµСЂРµРіРѕРј СЂС–С‡РєРё, С– РѕСЃСЊ РІС–РЅ СЃРєР°Р·Р°РІ РјРµРЅС– РіРѕСЂРґРµ, РїСЂРёРєСЂРµ СЃР»РѕРІРѕ. Рћ! Рћ!.. РЇ СЂРѕР·СЃРµСЂРґРёР»Р°СЃСЊ! РЇ СЃРєРёРїС–Р»Р°, СЏРє СЃРјРѕР»Р°! РЇ РІР·СЏР»Р° Р№РѕРіРѕ РЅР° СЂСѓРєРё С‚Р°, СЏРє РґРёС‚РёРЅСѓ, вЂ” РІС–РЅ Р±СѓРІ РјР°Р»РµРЅСЊРєРёР№, вЂ” РїС–РґРЅСЏР»Р° СѓРіРѕСЂСѓ, Р·РґСѓС€РёРІС€Рё Р№РѕРјСѓ Р±РѕРєРё С‚Р°Рє, Р°Р¶ РІС–РЅ РїРѕСЃРёРЅС–РІ СѓРІРµСЃСЊ. I РѕС‚ СЏ СЂРѕР·РјР°С…РЅСѓР»Р°СЃСЊ С‚Р° Р№ РєРёРЅСѓР»Р° Р№РѕРіРѕ Р· Р±РµСЂРµРіР° РІ СЂС–РєСѓ. Р’С–РЅ РєСЂРёС‡Р°РІ. РЎРјС–С€РЅРѕ С‚Р°Рє РєСЂРёС‡Р°РІ. РЇ РґРёРІРёР»Р°СЃСЏ РЅР° РЅСЊРѕРіРѕ Р·РіРѕСЂРё, Р° РІС–РЅ Р±РѕСЂСЃР°РІСЃСЏ С‚Р°Рј, Сѓ РІРѕРґС–. РЇ РїС–С€Р»Р° С‚РѕРґС–. I Р±С–Р»СЊС€Рµ РЅРµ Р·СѓСЃС‚СЂС–С‡Р°Р»Р°СЃСЏ Р· РЅРёРј. РњРµРЅС– С‰Р°СЃС‚РёР»Рѕ РЅР° С†Рµ: РЅС–РєРѕР»Рё СЏ РЅРµ Р·СѓСЃС‚СЂС–С‡Р°Р»Р°СЃСЏ РїРѕС‚С–Рј Р· С‚РёРјРё, РєРѕРіРѕ РєРѕР»РёСЃСЊ Р»СЋР±РёР»Р°. Р¦Рµ РЅРµРґРѕР±СЂС– Р·СѓСЃС‚СЂС–С‡С–, РІСЃРµ РѕРґРЅРѕ, С‰Рѕ Р· РїРѕРєС–Р№РЅРёРєР°РјРё. РЎС‚Р°СЂР° Р·РјРѕРІРєР»Р°, Р·С–С‚С…Р°СЋС‡Рё. РЇ СѓСЏРІР»СЏРІ СЃРѕР±С– Р»СЋРґРµР№, СЏРєРёС… РІРѕРЅР° РІРѕСЃРєСЂРµС€Р°Р»Р°. РћСЃСЊ РІРѕРіРЅРµРЅРЅРѕ-СЂСѓРґРёР№, РІСѓСЃР°С‚РёР№ РіСѓС†СѓР» С–РґРµ РІРјРёСЂР°С‚Рё, СЃРїРѕРєС–Р№РЅРѕ РїРѕРєСѓСЂСЋСЋС‡Рё Р»СЋР»СЊРєСѓ. РЈ РЅСЊРѕРіРѕ, РЅР°РїРµРІРЅРµ, Р±СѓР»Рё С…РѕР»РѕРґРЅС– РіРѕР»СѓР±С– РѕС‡С–, СЏРєС– РЅР° РІСЃРµ РґРёРІРёР»РёСЃСЏ Р·РѕСЃРµСЂРµРґР¶РµРЅРѕ Р№ С‚РІРµСЂРґРѕ. РћСЃСЊ РїРѕСЂСЏРґ Р· РЅРёРј С‡РѕСЂРЅРѕРІСѓСЃРёР№ СЂРёР±Р°Р»РєР° Р· РџСЂСѓС‚Р°; РїР»Р°С‡Рµ, РЅРµ Р±Р°Р¶Р°СЋС‡Рё РІРјРёСЂР°С‚Рё, С– РЅР° Р№РѕРіРѕ РѕР±Р»РёС‡С‡С–, Р±Р»С–РґРѕРјСѓ РІС–Рґ РїРµСЂРµРґСЃРјРµСЂС‚РЅРѕС— С‚СѓРіРё, РїРѕС‚СЊРјСЏРЅС–Р»Рё РІРµСЃРµР»С– РѕС‡С–, С– РІСѓСЃР°, Р·РјРѕС‡РµРЅС– СЃР»С–Р·СЊРјРё, СЃСѓРјРЅРѕ РѕР±РІРёСЃР»Рё РїРѕ РєСѓС‚РєР°С… СЃРєСЂРёРІР»РµРЅРѕРіРѕ СЂРѕС‚Р°. РћСЃСЊ РІС–РЅ, СЃС‚Р°СЂРёР№, РїРѕРІР°Р¶РЅРёР№ С‚СѓСЂРѕРє, РЅР°РїРµРІРЅРµ, С„Р°С‚Р°Р»С–СЃС‚ С– РґРµСЃРїРѕС‚, С– РїРѕСЂСЏРґ Р· РЅРёРј Р№РѕРіРѕ СЃРёРЅ, Р±Р»С–РґР° Р№ С‚РµРЅРґС–С‚РЅР° РєРІС–С‚РєР° РЎС…РѕРґСѓ, РѕС‚СЂСѓС”РЅР° РїРѕС†С–Р»СѓРЅРєР°РјРё. Рђ РѕСЃСЊ РіРѕРЅРѕСЂРёСЃС‚РёР№ РїРѕР»СЏРє, РіР°Р»Р°РЅС‚РЅРёР№ С– Р¶РѕСЂСЃС‚РѕРєРёР№, РєСЂР°СЃРЅРѕРјРѕРІРЅРёР№ С– С…РѕР»РѕРґРЅРёР№... I РІСЃС– РІРѕРЅРё вЂ” С‚С–Р»СЊРєРё Р±Р»С–РґС– С‚С–РЅС–, Р° С‚Р°, СЏРєСѓ РІРѕРЅРё С†С–Р»СѓРІР°Р»Рё, СЃРёРґРёС‚СЊ РїРѕСЂСЏРґ РјРµРЅРµ Р¶РёРІР°, Р°Р»Рµ РІРёСЃСѓС€РµРЅР° С‡Р°СЃРѕРј, Р±РµР· С‚С–Р»Р°, Р±РµР· РєСЂРѕРІС–, Р· СЃРµСЂС†РµРј Р±РµР· Р±Р°Р¶Р°РЅСЊ, Р· РѕС‡РёРјР° Р±РµР· РІРѕРіРЅСЋ, вЂ” С‚РµР¶ РјР°Р№Р¶Рµ С‚С–РЅСЊ. Р’РѕРЅР° РїСЂРѕРґРѕРІР¶СѓРІР°Р»Р°: вЂ” РЈ РџРѕР»СЊС‰С– СЃС‚Р°Р»Рѕ С‚СЏР¶РєРѕ РјРµРЅС–. РўР°Рј Р¶РёРІСѓС‚СЊ Р±Р°Р№РґСѓР¶С– Р№ Р±СЂРµС…Р»РёРІС– Р»СЋРґРё. РЇ РЅРµ Р·РЅР°Р»Р° С—С…РЅСЊРѕС— Р·РјС–С—РЅРѕС— РјРѕРІРё. Р’СЃРµ С€РёРїР»СЏС‚СЊ... Р©Рѕ С€РёРїР»СЏС‚СЊ? Р¦Рµ Р‘РѕРі РґР°РІ С—Рј С‚Р°РєСѓ Р·РјС–С—РЅСѓ РјРѕРІСѓ Р·Р° С‚Рµ, С‰Рѕ РІРѕРЅРё Р±СЂРµС…Р»РёРІС–. Р†С€Р»Р° СЏ С‚РѕРґС–, РЅРµ Р·РЅР°СЋС‡Рё РєСѓРґРё, С– Р±Р°С‡РёР»Р°, СЏРє РІРѕРЅРё Р·Р±РёСЂР°Р»РёСЃСЏ Р±СѓРЅС‚СѓРІР°С‚Рё Р· РІР°РјРё, СЂРѕСЃС–СЏРЅР°РјРё. Р”С–Р№С€Р»Р° РґРѕ РјС–СЃС‚Р° Р‘РѕС…РЅС–С—. Р–РёРґ РѕРґРёРЅ РєСѓРїРёРІ РјРµРЅРµ, РЅРµ РґР»СЏ СЃРµР±Рµ РєСѓРїРёРІ, Р° С‰РѕР± С‚РѕСЂРіСѓРІР°С‚Рё РјРЅРѕСЋ. РЇ РїРѕРіРѕРґРёР»Р°СЃСЏ РЅР° С†Рµ. Р©РѕР± Р¶РёС‚Рё вЂ” С‚СЂРµР±Р° РІРјС–С‚Рё С‰Рѕ-РЅРµР±СѓРґСЊ СЂРѕР±РёС‚Рё. РЇ РЅС–С‡РѕРіРѕ РЅРµ РІРјС–Р»Р° С– Р·Р° С†Рµ РїР»Р°С‚РёР»Р° СЃРѕР±РѕСЋ. РўР° СЏ РїРѕРґСѓРјР°Р»Р° С‚РѕРґС–, С‰Рѕ, РєРѕР»Рё СЏ РґС–СЃС‚Р°РЅСѓ С‚СЂРѕС…Рё РіСЂРѕС€РµР№, С‰РѕР± РІРµСЂРЅСѓС‚РёСЃСЏ РґРѕ СЃРµР±Рµ РЅР° Р‘РёСЂР»Р°С‚, СЏ РїРѕСЂРІСѓ Р»Р°РЅС†СЋРіРё, С…РѕС‡ Р±Рё СЏРєС– РјС–С†РЅС– РІРѕРЅРё Р±СѓР»Рё. I Р¶РёР»Р° СЏ С‚Р°Рј. РҐРѕРґРёР»Рё РґРѕ РјРµРЅРµ Р±Р°РіР°С‚С– РїР°РЅРё Р№ Р±РµРЅРєРµС‚СѓРІР°Р»Рё РІ РјРµРЅРµ. Р¦Рµ С—Рј РґРѕСЂРѕРіРѕ РєРѕС€С‚СѓРІР°Р»Рѕ. Р‘РёР»РёСЃСЏ Р·Р° РјРµРЅРµ РІРѕРЅРё, СЂРѕР·Р°СЂСЏР»РёСЃСЏ. РћРґРёРЅ РґРѕР±РёРІР°РІСЃСЏ РјРµРЅРµ РґРѕРІРіРѕ С‚Р° СЂР°Р· РѕСЃСЊ С‰Рѕ Р·СЂРѕР±РёРІ: РїСЂРёР№С€РѕРІ, Р° СЃР»СѓР¶РЅРёРє Р·Р° РЅРёРј С–РґРµ Р· РјС–С€РєРѕРј. РћСЃСЊ РїР°РЅ СѓР·СЏРІ РІ СЂСѓРєРё С‚РѕР№ РјС–С€РѕРє С– РїРµСЂРµРєРёРЅСѓРІ Р№РѕРіРѕ РЅР°Рґ РјРѕС”СЋ РіРѕР»РѕРІРѕСЋ. Р—РѕР»РѕС‚С– РјРѕРЅРµС‚Рё СЃС‚СѓРєР°Р»Рё РјРµРЅРµ РїРѕ РіРѕР»РѕРІС–, С– РјРµРЅС– РІРµСЃРµР»Рѕ Р±СѓР»Рѕ СЃР»СѓС…Р°С‚Рё С—С… Р±СЂСЏР·РєС–С‚, РєРѕР»Рё РІРѕРЅРё РїР°РґР°Р»Рё РЅР° РїС–РґР»РѕРіСѓ. РўР° СЏ РІСЃРµ-С‚Р°РєРё РІРёРіРЅР°Р»Р° РїР°РЅР°. РЈ РЅСЊРѕРіРѕ Р±СѓР»Рѕ С‚Р°РєРµ С‚РѕРІСЃС‚Рµ РѕР±СЂСЋР·РіР»Рµ РѕР±Р»РёС‡С‡СЏ, С– Р¶РёРІС–С‚ вЂ” СЏРє РІРµР»РёРєР° РїРѕРґСѓС€РєР°. Р’С–РЅ РґРёРІРёРІСЃСЏ, СЏРє СЃРёС‚Р° СЃРІРёРЅСЏ. РўР°Рє, РІРёРіРЅР°Р»Р° СЏ Р№РѕРіРѕ, С…РѕС‡ РІС–РЅ РјРµРЅС– Р№ РєР°Р·Р°РІ, С‰Рѕ РїСЂРѕРґР°РІ СѓСЃС– Р·РµРјР»С– СЃРІРѕС— С‚Р° Р±СѓРґРёРЅРєРё С– РєРѕРЅС–, С‰РѕР± РѕР±СЃРёРїР°С‚Рё РјРµРЅРµ Р·РѕР»РѕС‚РѕРј. РЇ С‚РѕРґС– Р»СЋР±РёР»Р° РѕРґРЅРѕРіРѕ РґРѕСЃС‚РѕР№РЅРѕРіРѕ РїР°РЅР° Р· РїРѕСЂСѓР±Р°РЅРёРј РѕР±Р»РёС‡С‡СЏРј. Р’СЃРµ РѕР±Р»РёС‡С‡СЏ Р±СѓР»Рѕ РІ РЅСЊРѕРіРѕ РїРѕСЂСѓР±Р°РЅРµ РЅР°РІС…СЂРµСЃС‚ С€Р°Р±Р»СЏРјРё С‚СѓСЂРєС–РІ, Р· СЏРєРёРјРё РІС–РЅ РЅРµР·Р°РґРѕРІРіРѕ РїРµСЂРµРґ С‚РёРј РІРѕСЋРІР°РІ Р·Р° РіСЂРµРєС–РІ. РћС‚ Р»СЋРґРёРЅР°!.. Р©Рѕ Р№РѕРјСѓ РґРѕ РіСЂРµРєС–РІ, РєРѕР»Рё РІС–РЅ РїРѕР»СЏРє? Рђ РІС–РЅ РїС–С€РѕРІ, Р±РёРІСЃСЏ СЂР°Р·РѕРј Р· РЅРёРјРё РїСЂРѕС‚Рё С—С…РЅС–С… РІРѕСЂРѕРіС–РІ. РџРѕСЂСѓР±Р°Р»Рё Р№РѕРіРѕ, Сѓ РЅСЊРѕРіРѕ РІРёС‚РµРєР»Рѕ РѕРґРЅРµ РѕРєРѕ РІС–Рґ СѓРґР°СЂС–РІ, С– РґРІР° РїР°Р»СЊС†С– РЅР° Р»С–РІС–Р№ СЂСѓС†С– С‚РµР¶ РІС–РґСЂСѓР±Р°Р»Рё... Р©Рѕ Р№РѕРјСѓ РґРѕ РіСЂРµРєС–РІ, РєРѕР»Рё РІС–РЅ РїРѕР»СЏРє? Рђ РѕСЃСЊ С‰Рѕ: РІС–РЅ Р»СЋР±РёРІ РїРѕРґРІРёРіРё. Рђ РєРѕР»Рё Р»СЋРґРёРЅР° Р»СЋР±РёС‚СЊ РїРѕРґРІРёРіРё, РІРѕРЅР° Р·Р°РІР¶РґРё РІРјС–С” С—С… Р·СЂРѕР±РёС‚Рё С– Р·РЅР°Р№РґРµ, РґРµ С†Рµ РјРѕР¶РЅР°. РЈ Р¶РёС‚С‚С–, Р·РЅР°С”С€ С‚Рё, Р·Р°РІР¶РґРё С” РјС–СЃС†Рµ РґР»СЏ РїРѕРґРІРёРіС–РІ. I С‚С–, С‰Рѕ РЅРµ Р·РЅР°С…РѕРґСЏС‚СЊ С—С… РґР»СЏ СЃРµР±Рµ, вЂ” С‚С– РїСЂРѕСЃС‚Рѕ Р»РµРґР°СЂС– С‡Рё Р±РѕСЏРіСѓР·Рё, Р°Р±Рѕ РЅРµ СЂРѕР·СѓРјС–СЋС‚СЊ Р¶РёС‚С‚СЏ, Р±Рѕ, СЏРєР±Рё Р»СЋРґРё СЂРѕР·СѓРјС–Р»Рё Р¶РёС‚С‚СЏ, РєРѕР¶РµРЅ Р·Р°С…РѕС‚С–РІ Р±Рё Р·Р°Р»РёС€РёС‚Рё РїС–СЃР»СЏ СЃРµР±Рµ СЃРІРѕСЋ С‚С–РЅСЊ Сѓ РЅСЊРѕРјСѓ. I С‚РѕРґС– Р¶РёС‚С‚СЏ РЅРµ Р¶РµСЂР»Рѕ Р± Р»СЋРґРµР№ Р±РµР· СЃР»С–РґСѓ... Рћ, С‚РѕР№, СЂСѓР±Р°РЅРёР№, Р±СѓРІ С…РѕСЂРѕС€РѕСЋ Р»СЋРґРёРЅРѕСЋ! Р’С–РЅ Р»Р°РґРµРЅ Р±СѓРІ С–С‚Рё РЅР° РєСЂР°Р№ СЃРІС–С‚Сѓ, С‰РѕР± СЂРѕР±РёС‚Рё С‰Рѕ-РЅРµР±СѓРґСЊ! РќР°РїРµРІРЅРѕ, РІР°С€С– РІР±РёР»Рё Р№РѕРіРѕ РїС–Рґ С‡Р°СЃ Р±СѓРЅС‚Сѓ. Рђ РЅР°РІС–С‰Рѕ РІРё С…РѕРґРёР»Рё Р±РёС‚Рё РјР°РґСЏСЂС–РІ? РќСѓ-РЅСѓ, РјРѕРІС‡Рё!.. I, РЅР°РєР°Р·СѓСЋС‡Рё РјРµРЅС– РјРѕРІС‡Р°С‚Рё, СЃС‚Р°СЂР° Р†Р·РµСЂРіС–Р»СЊ СЂР°РїС‚РѕРј Р·Р°РјРѕРІРєР»Р° СЃР°РјР°, Р·Р°РґСѓРјР°Р»Р°СЃСЊ. Р—РЅР°Р»Р° С‚Р°РєРѕР¶ СЏ Р№ РјР°РґСЏСЂР° РѕРґРЅРѕРіРѕ. Р’С–РЅ РѕРґРЅРѕРіРѕ СЂР°Р·Сѓ РїС–С€РѕРІ РІС–Рґ РјРµРЅРµ, вЂ” РІР·РёРјРєСѓ С†Рµ Р±СѓР»Рѕ, вЂ” С– С‚С–Р»СЊРєРё РІРµСЃРЅРѕСЋ, РєРѕР»Рё СЂРѕР·С‚Р°РІ СЃРЅС–Рі, Р·РЅР°Р№С€Р»Рё Р№РѕРіРѕ РІ РїРѕР»С– Р· РїСЂРѕСЃС‚СЂРµР»РµРЅРѕСЋ РіРѕР»РѕРІРѕСЋ. РћРЅ СЏРє! Р‘Р°С‡РёС€ вЂ” РЅРµ РјРµРЅС€Рµ, РЅС–Р¶ С‡СѓРјР°, РіСѓР±РёС‚СЊ Р»СЋР±РѕРІ Р»СЋРґРµР№; РєРѕР»Рё РїРѕР»С–С‡РёС‚Рё вЂ” РЅРµ РјРµРЅС€Рµ... Р©Рѕ СЏ РіРѕРІРѕСЂРёР»Р°? РџСЂРѕ РџРѕР»СЊС‰Сѓ... РўР°Рє, С‚Р°Рј СЏ Р·С–РіСЂР°Р»Р° СЃРІРѕСЋ РѕСЃС‚Р°РЅРЅСЋ РіСЂСѓ. Р—СѓСЃС‚СЂС–Р»Р° РѕРґРЅРѕРіРѕ С€Р»СЏС…С‚РёС‡Р°... РћС‚ Р±СѓРІ РіР°СЂРЅРёР№! РЇРє С‡РѕСЂС‚. Рђ СЏ СЃС‚Р°СЂР° РІР¶Рµ Р±СѓР»Р°, РµС…, СЃС‚Р°СЂР°! Р§Рё Р±СѓР»Рѕ РјРµРЅС– С‡РѕС‚РёСЂРё РґРµСЃСЏС‚РєРё СЂРѕРєС–РІ? РњР°Р±СѓС‚СЊ, С‰Рѕ Р№ Р±СѓР»Рѕ... Рђ РІС–РЅ С‰Рѕ Р№ РіРѕСЂРґРёР№, С– СЂРѕР·Р±РµС‰РµРЅРёР№ РЅР°РјРё, Р¶С–РЅРєР°РјРё. Р”РѕСЂРѕРіРѕ РІС–РЅ РјРµРЅС– РѕР±С–Р№С€РѕРІСЃСЏ... РµРіРµ Р¶. Р’С–РЅ С…РѕС‚С–РІ Р·СЂР°Р·Сѓ С‚Р°Рє СЃРѕР±С– СѓР·СЏС‚Рё РјРµРЅРµ, С‚Р° СЏ РЅРµ РґР°Р»Р°СЃСЊ. РЇ РЅРµ Р±СѓР»Р° РЅС–РєРѕР»Рё СЂР°Р±РѕСЋ, РЅС–С‡РёС”СЋ. Рђ Р· Р¶РёРґРѕРј СЏ РІР¶Рµ СЃРєС–РЅС‡РёР»Р°, Р±Р°РіР°С‚Рѕ РіСЂРѕС€РµР№ РґР°Р»Р° Р№РѕРјСѓ... Р† РІР¶Рµ РІ РљСЂР°РєРѕРІС– Р¶РёР»Р°. РўРѕРґС– РІ РјРµРЅРµ РІСЃРµ Р±СѓР»Рѕ: С– РєРѕРЅС–, Р№ Р·РѕР»РѕС‚Рѕ, Р№ СЃР»СѓРіРё... Р’С–РЅ С…РѕРґРёРІ РґРѕ РјРµРЅРµ, РіРѕСЂРґРёР№ РґРµРјРѕРЅ, С– РІСЃРµ С…РѕС‚С–РІ, С‰РѕР± СЏ СЃР°РјР° РєРёРЅСѓР»Р°СЃСЏ Р№РѕРјСѓ РІ СЂСѓРєРё. РњРё РїРѕСЃРїРµСЂРµС‡Р°Р»РёСЃСЏ Р· РЅРёРј... РЇ РЅР°РІС–С‚СЊ, вЂ” РїР°Рј'СЏС‚Р°СЋ, вЂ” РјР°СЂРЅС–Р»Р° РІС–Рґ С‚РѕРіРѕ. Р”РѕРІРіРѕ С†Рµ С‚СЂРёРІР°Р»Рѕ... РЇ РІР·СЏР»Р° СЃРІРѕС”: РІС–РЅ РЅР° РєРѕР»С–РЅР°С… Р±Р»Р°РіР°РІ РјРµРЅРµ... РўР° С‚С–Р»СЊРєРё-РЅРѕ РІР·СЏРІ, СЏРє СѓР¶Рµ Р№ РєРёРЅСѓРІ. РўРѕРґС– Р·Р±Р°РіРЅСѓР»Р° СЏ, С‰Рѕ СЃС‚Р°Р»Р° СЃС‚Р°СЂР°... РћС…, С†Рµ Р±СѓР»Рѕ РјРµРЅС– РЅРµ СЃРѕР»РѕРґРєРѕ! РћР№ РЅРµ СЃРѕР»РѕРґРєРѕ!.. РЇ Р¶ Р»СЋР±РёР»Р° Р№РѕРіРѕ, С‚РѕРіРѕ С‡РѕСЂС‚Р°... Р° РІС–РЅ, Р·СѓСЃС‚СЂС–С‡Р°СЋС‡РёСЃСЊ Р·С– РјРЅРѕСЋ, СЃРјС–СЏРІСЃСЏ... РїС–РґР»РёР№ РІС–РЅ Р±СѓРІ! I РїРµСЂРµРґ С–РЅС€РёРјРё СЃРјС–СЏРІСЃСЏ Р· РјРµРЅРµ, Р° СЏ С†Рµ Р·РЅР°Р»Р°. РќСѓ, С‚Р° Р№ РіС–СЂРєРѕ Р±СѓР»Рѕ РјРµРЅС–, СЃРєР°Р¶Сѓ! РђР»Рµ РІС–РЅ Р±СѓРІ С‚СѓС‚, Р±Р»РёР·СЊРєРѕ, С– СЏ РІСЃРµ-С‚Р°РєРё РјРёР»СѓРІР°Р»Р°СЃСЏ РЅРёРј. Рђ РѕС‚ СЏРє РїС–С€РѕРІ РІС–РЅ Р±РёС‚РёСЃСЏ Р· РІР°РјРё, СЂРѕСЃС–СЏРЅР°РјРё, С‚СѓР¶РЅРѕ СЃС‚Р°Р»Рѕ РјРµРЅС–. Р›Р°РјР°Р»Р° СЏ СЃРµР±Рµ, С‚Р° РЅРµ РјРѕРіР»Р° Р·Р»Р°РјР°С‚Рё... I РІРёСЂС–С€РёР»Р° РїРѕС—С…Р°С‚Рё Р·Р° РЅРёРј. Р’С–РЅ РєРѕР»Рѕ Р’Р°СЂС€Р°РІРё Р±СѓРІ, Сѓ Р»С–СЃС–. РўР° РєРѕР»Рё РїСЂРёС—С…Р°Р»Р°, С‚Рѕ РґС–Р·РЅР°Р»Р°СЃСЏ, С‰Рѕ РІР¶Рµ РїРѕР±РёР»Рё С—С… РІР°С€С–... С– С‰Рѕ РІС–РЅ Сѓ РїРѕР»РѕРЅС–, РЅРµРїРѕРґР°Р»С–Рє Сѓ СЃРµР»С–. В«Р—РЅР°С‡РёС‚СЊ, вЂ” РїРѕРґСѓРјР°Р»Р° СЏ, вЂ” РЅРµ РїРѕР±Р°С‡Сѓ РІР¶Рµ Р№РѕРіРѕ Р±С–Р»СЊС€Рµ!В» Рђ Р±Р°С‡РёС‚Рё С…РѕС‚С–Р»РѕСЃСЊ. РќСѓ, РЅР°РјР°РіР°Р»Р°СЃСЊ РїРѕР±Р°С‡РёС‚Рё... Р–РµР±СЂР°С‡РєРѕСЋ РѕРґСЏРіР»Р°СЃСЊ, РєСЂРёРІРѕСЋ, С‚Р° Р№ РїС–С€Р»Р°, Р·Р°РєСѓС‚Р°РІС€Рё РѕР±Р»РёС‡С‡СЏ, РІ С‚Рµ СЃРµР»Рѕ, РґРµ Р±СѓРІ РІС–РЅ. РЎРєСЂС–Р·СЊ РєРѕР·Р°РєРё С– СЃРѕР»РґР°С‚Рё... РґРѕСЂРѕРіРѕ РјРµРЅС– РєРѕС€С‚СѓРІР°Р»Рѕ Р±СѓС‚Рё С‚Р°Рј! Р”С–Р·РЅР°Р»Р°СЃСЊ СЏ, РґРµ РїРѕР»СЏРєРё СЃРёРґСЏС‚СЊ, С‚Р° Р№ Р±Р°С‡Сѓ, С‰Рѕ РІР°Р¶РєРѕ РїРѕС‚СЂР°РїРёС‚Рё С‚СѓРґРё. Рђ РїРѕС‚СЂС–Р±РЅРѕ РјРµРЅС– С†Рµ Р±СѓР»Рѕ. I РѕС‚ СѓРЅРѕС‡С– РїС–РґРїРѕРІР·Р»Р° СЏ РґРѕ С‚РѕРіРѕ РјС–СЃС†СЏ, РґРµ РІРѕРЅРё Р±СѓР»Рё. РџРѕРІР·Сѓ РіРѕСЂРѕРґРѕРј РїРѕРјС–Р¶ РіСЂСЏРґРѕРє С– Р±Р°С‡Сѓ: РІР°СЂС‚РѕРІРёР№ СЃС‚РѕС—С‚СЊ РјРµРЅС– РЅР° РґРѕСЂРѕР·С–... Рђ РІР¶Рµ С‡СѓС‚Рё РјРµРЅС– вЂ” СЃРїС–РІР°СЋС‚СЊ РїРѕР»СЏРєРё С‚Р° СЂРѕР·РјРѕРІР»СЏСЋС‚СЊ РіРѕР»РѕСЃРЅРѕ. РЎРїС–РІР°СЋС‚СЊ РїС–СЃРЅС– РѕРґРЅС–С”С—... РґРѕ РњР°С‚РµСЂС– Р‘РѕР¶РѕС—... I С‚РѕР№ С‚Р°Рј С‚РµР¶ СЃРїС–РІР°С”... РђСЂРєР°РґРµРє РјС–Р№. РњРµРЅС– РіС–СЂРєРѕ СЃС‚Р°Р»Рѕ, СЏРє РїРѕРґСѓРјР°Р»Р° СЏ, С‰Рѕ СЂР°РЅС–С€Рµ Р·Р° РјРЅРѕСЋ РїРѕРІР·Р°Р»Рё... Р° РѕСЃСЊ РІРѕРЅРѕ РЅР°СЃС‚Р°РІ С‡Р°СЃ вЂ” С– СЏ Р·Р° С‡РѕР»РѕРІС–РєРѕРј РїРѕРІР·Р»Р° Р·РјС–С”СЋ РїРѕ Р·РµРјР»С– С–, РјРѕР¶Рµ, РЅР° СЃРјРµСЂС‚СЊ СЃРІРѕСЋ РїРѕРІР·Сѓ. Рђ С‚РѕР№ РІР°СЂС‚РѕРІРёР№ СѓР¶Рµ СЃР»СѓС…Р°С”, РЅР°С…РёР»РёРІСЃСЏ РІРїРµСЂРµРґ. РќСѓ, С‰Рѕ Р¶ РјРµРЅС–? Р’СЃС‚Р°Р»Р° СЏ Р· Р·РµРјР»С– Р№ РїС–С€Р»Р° РЅР° РЅСЊРѕРіРѕ. РќС– РЅРѕР¶Р° РІ РјРµРЅРµ РЅРµРјР°, РЅС–С‡РѕРіРѕ, РєСЂС–Рј СЂСѓРє С‚Р° СЏР·РёРєР°. РЁРєРѕРґСѓСЋ, С‰Рѕ РЅРµ РІР·СЏР»Р° РЅРѕР¶Р°. РЁРµРїРѕС‡Сѓ: В«Р—Р°Р¶РґРё...В» Рђ РІС–РЅ, СЃРѕР»РґР°С‚ РѕС‚РѕР№, РІР¶Рµ РїСЂРёСЃС‚Р°РІРёРІ РґРѕ РіРѕСЂР»Р° РјРµРЅС– Р±Р°РіРЅРµС‚. РЇ РєР°Р¶Сѓ Р№РѕРјСѓ РїРѕС€РµРїРєРё: В«РќРµ РєРѕР»Рё, Р·Р°Р¶РґРё, РїРѕСЃР»СѓС…Р°Р№, СЏРєС‰Рѕ РІ С‚РµР±Рµ РґСѓС€Р° С”! РќРµ РјРѕР¶Сѓ С‚РѕР±С– РЅС–С‡РѕРіРѕ РґР°С‚Рё, Р° РїСЂРѕС€Сѓ С‚РµР±Рµ...В» Р’С–РЅ РѕРїСѓСЃС‚РёРІ СЂСѓС€РЅРёС†СЋ С– С‚Р°Рє СЃР°РјРѕ РїРѕС€РµРїРєРё РєР°Р¶Рµ РјРµРЅС–: В«Р—Р°Р±РёСЂР°Р№СЃСЏ РіРµС‚СЊ, Р±Р°Р±Рѕ! РіРµС‚СЊ! Р§РѕРіРѕ С‚РѕР±С–?В» РЇ СЃРєР°Р·Р°Р»Р° Р№РѕРјСѓ, С‰Рѕ СЃРёРЅР° РјРѕРіРѕ С‚СѓС‚ Р·Р°РјРєРЅРµРЅРѕ... В«РўРё СЂРѕР·СѓРјС–С”С€, СЃРѕР»РґР°С‚Рµ, вЂ” СЃРёРЅР°! РўРё Р¶ Р±Рѕ С‚РµР¶ С‡РёР№-РЅРµР±СѓРґСЊ СЃРёРЅ, РµРіРµ Р¶? РўРѕ РѕС‚ РїРѕРґРёРІРёСЃСЊ РЅР° РјРµРЅРµ вЂ” Сѓ РјРµРЅРµ С” С‚Р°РєРёР№ СЃР°РјРёР№, СЏРє С‚Рё, С– РѕРЅ РІС–РЅ РґРµ! Р”Р°Р№ РјРµРЅС– РїРѕРґРёРІРёС‚РёСЃСЏ РЅР° РЅСЊРѕРіРѕ, РјРѕР¶Рµ, РІС–РЅ СѓРјСЂРµ СЃРєРѕСЂРѕ... С–, РјРѕР¶Рµ, С‚РµР±Рµ Р·Р°РІС‚СЂР° РІР±'СЋС‚СЊ... РїР»Р°РєР°С‚РёРјРµ С‚РІРѕСЏ РјР°С‚Рё Р·Р° С‚РѕР±РѕСЋ? РђРґР¶Рµ С‚СЏР¶РєРѕ Р±СѓРґРµ С‚РѕР±С– РІРјРµСЂС‚Рё, РЅРµ РіР»СЏРЅСѓРІС€Рё РЅР° РЅРµС—, С‚РІРѕСЋ РјР°С‚С–СЂ? I РјРѕС”РјСѓ СЃРёРЅРѕРІС– С‚СЏР¶РєРѕ Р¶. РџРѕР¶Р°Р»С–Р№ Р¶Рµ СЃРµР±Рµ С– Р№РѕРіРѕ, С‚Р° Р№ РјРµРЅРµ вЂ” РјР°С‚С–СЂ!..В» РћС…, СЏРє РґРѕРІРіРѕ РіРѕРІРѕСЂРёР»Р° СЏ Р№РѕРјСѓ! Р†С€РѕРІ РґРѕС‰ С– РјРѕС‡РёРІ РЅР°СЃ. Р’С–С‚РµСЂ РіСѓРІ, С– СЂРµРІС–РІ, С– С€С‚РѕРІС…Р°РІ РјРµРЅРµ С‚Рѕ РІ СЃРїРёРЅСѓ, С‚Рѕ РІ РіСЂСѓРґРё. РЇ СЃС‚РѕСЏР»Р° Р№ С…РёС‚Р°Р»Р°СЃСЏ РїРµСЂРµРґ С†РёРј РєР°Рј'СЏРЅРёРј СЃРѕР»РґР°С‚РѕРј... Рђ РІС–РЅ СѓСЃРµ РіРѕРІРѕСЂРёРІ: В«РќС–!В» Р† РєРѕР¶РЅРѕРіРѕ СЂР°Р·Сѓ, СЏРє СЏ С‡СѓР»Р° Р№РѕРіРѕ Р±Р°Р№РґСѓР¶Рµ СЃР»РѕРІРѕ, С‰Рµ РїР°Р»РєС–С€Рµ РІ РјРµРЅС– СЃРїР°Р»Р°С…СѓРІР°Р»Рѕ Р±Р°Р¶Р°РЅРЅСЏ Р±Р°С‡РёС‚Рё С‚РѕРіРѕ, РђСЂРєР°РґРµРєР°... РЇ РіРѕРІРѕСЂРёР»Р° Р№ РІРёРјС–СЂСЋРІР°Р»Р° РѕС‡РёРјР° СЃРѕР»РґР°С‚Р° вЂ” РІС–РЅ Р±СѓРІ РјР°Р»РµРЅСЊРєРёР№, СЃСѓС…РёР№ С– РІСЃРµ РєР°С€Р»СЏРІ. I РѕС‚ СЏ РІРїР°Р»Р° РЅР° Р·РµРјР»СЋ РїРµСЂРµРґ РЅРёРј С–, РѕР±С…РѕРїРёРІС€Рё Р№РѕРіРѕ РєРѕР»С–РЅР°, РІСЃРµ Р±Р»Р°РіР°СЋС‡Рё Р№РѕРіРѕ РїР°Р»РєРёРјРё СЃР»РѕРІР°РјРё, РїРѕРІР°Р»РёР»Р° СЃРѕР»РґР°С‚Р° РЅР° Р·РµРјР»СЋ. Р’С–РЅ СѓРїР°РІ Сѓ РіСЂСЏР·СЋРєСѓ. РўРѕРґС– СЏ С€РІРёРґРєРѕ РїРѕРІРµСЂРЅСѓР»Р° Р№РѕРіРѕ РѕР±Р»РёС‡С‡СЏРј РґРѕ Р·РµРјР»С– Р№ РїСЂРёРґР°РІРёР»Р° Р№РѕРјСѓ РіРѕР»РѕРІСѓ РІ РєР°Р»СЋР¶Сѓ, С‰РѕР± РІС–РЅ РЅРµ РєСЂРёС‡Р°РІ. Р’С–РЅ РЅРµ РєСЂРёС‡Р°РІ, Р° С‚С–Р»СЊРєРё РІСЃРµ Р±РѕСЂСЃР°РІСЃСЏ, РЅР°РјР°РіР°СЋС‡РёСЃСЊ СЃРєРёРЅСѓС‚Рё РјРµРЅРµ Р· СЃРІРѕС”С— СЃРїРёРЅРё. Рђ СЏ РѕР±РѕРјР° СЂСѓРєР°РјРё РІРґР°РІР»СЋРІР°Р»Р° Р№РѕРіРѕ РіРѕР»РѕРІСѓ РіР»РёР±С€Рµ РІ РіСЂСЏР·СЊ. Р’С–РЅ С– Р·Р°РґРёС…РЅСѓРІСЃСЏ... РўРѕРґС– СЏ РєРёРЅСѓР»Р°СЃСЊ РґРѕ РєРѕРјРѕСЂРё, РґРµ СЃРїС–РІР°Р»Рё РїРѕР»СЏРєРё. В«РђСЂРєР°РґРµРє!..В» вЂ” С€РµРїРѕС‚С–Р»Р° СЏ РєСЂС–Р·СЊ С€РїР°СЂРё РІ СЃС‚С–РЅР°С…. Р’РѕРЅРё Р·РґРѕРіР°РґР»РёРІС–, С‚С– РїРѕР»СЏРєРё, вЂ” С–, РїРѕС‡СѓРІС€Рё РјРµРЅРµ, РЅРµ РїРµСЂРµСЃС‚Р°Р»Рё СЃРїС–РІР°С‚Рё! РћСЃСЊ Р№РѕРіРѕ РѕС‡С– РїСЂРѕС‚Рё РјРѕС—С…. В«РњРѕР¶РµС€ С‚Рё РІРёР№С‚Рё Р·РІС–РґСЃРё?В» вЂ” В«РўР°Рє, С‡РµСЂРµР· РїС–РґР»РѕРіСѓ!В» вЂ” СЃРєР°Р·Р°РІ РІС–РЅ. В«РќСѓ, С–РґРё Р¶!В» I РѕСЃСЊ С‡РµС‚РІРµСЂРѕ С—С… РІРёР»С–Р·Р»Рѕ Р·-РїС–Рґ С‚РѕС— РєРѕРјРѕСЂРё: С‚СЂРѕС” С‚Р° РђСЂРєР°РґРµРє РјС–Р№. В«Р”Рµ РІР°СЂС‚РѕРІС–?В» вЂ” СЃРїРёС‚Р°РІ РђСЂРєР°РґРµРє. В«РћРЅ Р»РµР¶РёС‚СЊ!..В» I РІРѕРЅРё РїС–С€Р»Рё С‚РёС…Рѕ-С‚РёС…Рѕ, РЅР°РіРЅСѓРІС€РёСЃСЊ РґРѕ Р·РµРјР»С–. Р”РѕС‰ С–С€РѕРІ, РІС–С‚РµСЂ РІРёРІ РіРѕР»РѕСЃРЅРѕ. РњРё РІРёР№С€Р»Рё Р· СЃРµР»Р° Р№ РґРѕРІРіРѕ РјРѕРІС‡РєРё Р№С€Р»Рё Р»С–СЃРѕРј. РЁРІРёРґРєРѕ С‚Р°Рє С–С€Р»Рё. РђСЂРєР°РґРµРє С‚СЂРёРјР°РІ РјРµРЅРµ Р·Р° СЂСѓРєСѓ, С– Р№РѕРіРѕ СЂСѓРєР° Р±СѓР»Р° РіР°СЂСЏС‡Р° Р№ С‚СЂРµРјС‚С–Р»Р°. Рћ!.. РњРµРЅС– С‚Р°Рє С…РѕСЂРѕС€Рµ Р±СѓР»Рѕ Р· РЅРёРј, РїРѕРєРё РІС–РЅ РјРѕРІС‡Р°РІ. РћСЃС‚Р°РЅРЅС– С†Рµ Р±СѓР»Рё С…РІРёР»РёРЅРё вЂ” С…РѕСЂРѕС€С– С…РІРёР»РёРЅРё РјРѕРіРѕ Р¶Р°РґС–Р±РЅРѕРіРѕ Р¶РёС‚С‚СЏ. РўР° РѕСЃСЊ РјРё РІРёР№С€Р»Рё РЅР° Р»СѓРєРё С– Р·СѓРїРёРЅРёР»РёСЃСЊ. Р’РѕРЅРё РґСЏРєСѓРІР°Р»Рё РјРµРЅС– РІСЃС– С‡РµС‚РІРµСЂРѕ. РћС…, СЏРє РІРѕРЅРё РґРѕРІРіРѕ Р№ Р±Р°РіР°С‚Рѕ РіРѕРІРѕСЂРёР»Рё РјРµРЅС– С‰РѕСЃСЊ! РЇ РІСЃРµ СЃР»СѓС…Р°Р»Р° Р№ РґРёРІРёР»Р°СЃСЏ РЅР° СЃРІРѕРіРѕ РїР°РЅР°. Р©Рѕ Р¶ РІС–РЅ Р·СЂРѕР±РёС‚СЊ РјРµРЅС–? I РѕС‚ РІС–РЅ РѕР±РЅСЏРІ РјРµРЅРµ С– СЃРєР°Р·Р°РІ С‚Р°Рє РїРѕРІР°Р¶РЅРѕ... РќРµ РїР°Рј'СЏС‚Р°СЋ, С‰Рѕ РІС–РЅ СЃРєР°Р·Р°РІ, Р°Р»Рµ С‚Р°Рє РІРёС…РѕРґРёР»Рѕ, С‰Рѕ С‚РµРїРµСЂ РІС–РЅ РЅР° РїРѕРґСЏРєСѓ Р·Р° С‚Рµ, С‰Рѕ СЏ РІРёРІРµР»Р° Р№РѕРіРѕ, Р»СЋР±РёС‚РёРјРµ РјРµРЅРµ... I СЃС‚Р°РІ РЅР° РєРѕР»С–РЅР° РїРµСЂРµРґС– РјРЅРѕСЋ, СѓСЃРјС–С…Р°СЋС‡РёСЃСЊ, С– СЃРєР°Р·Р°РІ РјРµРЅС–: В«РњРѕСЏ РєРѕСЂРѕР»РµРІР°!В» РћСЃСЊ СЏРєРёР№ Р±СЂРµС…Р»РёРІРёР№ СЃРѕР±Р°РєР° Р±СѓРІ С†Рµ!.. РќСѓ, С‚РѕРґС– СЏ СЃС‚СѓСЃРѕРЅСѓР»Р° Р№РѕРіРѕ РЅРѕРіРѕСЋ С– РґР°Р»Р° Р± Р»СЏРїР°СЃР°, С‚Р° РІС–РЅ РІС–РґС…РёС‚РЅСѓРІСЃСЏ Р№ СЃС…РѕРїРёРІСЃСЏ. Р“СЂС–Р·РЅРёР№ С– Р±Р»С–РґРёР№ СЃС‚РѕС—С‚СЊ РІС–РЅ РїРµСЂРµРґС– РјРЅРѕСЋ... РЎС‚РѕСЏС‚СЊ С– С‚С– С‚СЂРѕС”, РїРѕС…РјСѓСЂС– РІСЃС–. I РІСЃС– РјРѕРІС‡Р°С‚СЊ. РЇ РїРѕРґРёРІРёР»Р°СЃСЊ РЅР° РЅРёС…... РњРµРЅС– С‚РѕРґС– СЃС‚Р°Р»Рѕ вЂ” РїР°Рј'СЏС‚Р°СЋ вЂ” С‚С–Р»СЊРєРё РЅСѓРґРЅРѕ РґСѓР¶Рµ, С– С‚Р°РєР° Р»С–РЅСЊ РѕС…РѕРїРёР»Р° РјРµРЅРµ... РЇ СЃРєР°Р·Р°Р»Р° С—Рј: В«Р†РґС–С‚СЊ!В» Р’РѕРЅРё, РїСЃРё, СЃРїРёС‚Р°Р»Рё РІ РјРµРЅРµ: В«РўРё РІРµСЂРЅРµС€СЃСЏ С‚СѓРґРё, РїРѕРєР°Р·Р°С‚Рё, РєСѓРґРё РјРё РїС–С€Р»Рё?В» РћСЃСЊ СЏРєС– РїС–РґР»С–! РќСѓ, РІСЃРµ-С‚Р°РєРё РїС–С€Р»Рё РІРѕРЅРё. РўРѕРґС– С– СЏ РїС–С€Р»Р°... Рђ РґСЂСѓРіРѕРіРѕ РґРЅСЏ РІР·СЏР»Рё РјРµРЅРµ РІР°С€С– С‚Р° РЅРµР·Р°Р±Р°СЂРѕРј РІРёРїСѓСЃС‚РёР»Рё... РўРѕРґС– РїРѕР±Р°С‡РёР»Р° СЏ, С‰Рѕ РїРѕСЂР° РјРµРЅС– Р·РІРёС‚Рё РіРЅС–Р·РґРѕ, РіРѕРґС– Р¶РёС‚Рё Р·РѕР·СѓР»РµСЋ. Р’Р¶Рµ РІР°Р¶РєР° СЃС‚Р°Р»Р° СЏ, С– РїРѕСЃР»Р°Р±С€Р°Р»Рё РєСЂРёР»Р°, С– РїС–СЂ'СЏ РїРѕС‚СЊРјСЏРЅС–Р»Рѕ... РџРѕСЂР°, РїРѕСЂР°! РўРѕРґС– СЏ РїРѕС—С…Р°Р»Р° РґРѕ Р“Р°Р»РёС‡РёРЅРё, Р° Р·РІС–РґС‚Рё РІ Р”РѕР±СЂСѓРґР¶Сѓ. I РѕСЃСЊ СѓР¶Рµ Р±Р»РёР·СЊРєРѕ С‚СЂСЊРѕС… РґРµСЃСЏС‚РєС–РІ Р»С–С‚ Р¶РёРІСѓ С‚СѓС‚. Р‘СѓРІ Сѓ РјРµРЅРµ С‡РѕР»РѕРІС–Рє, РјРѕР»РґР°РІР°РЅРёРЅ; РїРѕРјРµСЂ Р· СЂС–Рє С‚РѕРјСѓ. I Р¶РёРІСѓ СЏ РѕСЃСЊ! РЎР°РјР° Р¶РёРІСѓ... РќС–, РЅРµ СЃР°РјР°, Р° РѕРЅ Р· С‚РёРјРё. РЎС‚Р°СЂР° РјР°С…РЅСѓР»Р° СЂСѓРєРѕСЋ РґРѕ РјРѕСЂСЏ. РўР°Рј СѓСЃРµ Р±СѓР»Рѕ С‚РёС…Рѕ. Р†РЅРєРѕР»Рё РЅР°СЂРѕРґР¶СѓРІР°РІСЃСЏ СЏРєРёР№СЃСЊ РєРѕСЂРѕС‚РєРёР№, РѕР±Р»СѓРґРЅРёР№ Р·РІСѓРє С– Р·Р°РІРјРёСЂР°РІ С‚Сѓ Р¶ РјРёС‚СЊ. вЂ” Р›СЋР±Р»СЏС‚СЊ РІРѕРЅРё РјРµРЅРµ. Р‘Р°РіР°С‚Рѕ СЏ СЂРѕР·РєР°Р·СѓСЋ С—Рј РІСЃСЏС‡РёРЅРё. Р‡Рј С†Рµ РїРѕС‚СЂС–Р±РЅРµ. Р©Рµ РјРѕР»РѕРґС– РІСЃС–... I РјРµРЅС– РґРѕР±СЂРµ Р· РЅРёРјРё. Р”РёРІР»СЋСЃСЊ С– РґСѓРјР°СЋ: В«РћС‚ С– СЏ, Р±СѓРІ С‡Р°СЃ, С‚Р°РєР° СЃР°РјР° Р±СѓР»Р°... РўС–Р»СЊРєРё С‚РѕРґС–, РІ РјС–Р№ С‡Р°СЃ, Р±С–Р»СЊС€Рµ Р±СѓР»Рѕ РІ Р»СЋРґРёРЅС– СЃРёР»Рё Р№ РІРѕРіРЅСЋ, С– С‡РµСЂРµР· С‚Рµ Р¶РёР»РѕСЃСЏ РІРµСЃРµР»С–С€Рµ С– РєСЂР°С‰Рµ... РЎРїСЂР°РІРґС–!..В» Р’РѕРЅР° Р·Р°РјРѕРІРєР»Р°. РњРµРЅС– СЃСѓРјРЅРѕ Р±СѓР»Рѕ РїРѕСЂСЏРґ Р· РЅРµСЋ. Рђ РІРѕРЅР° РґСЂС–РјР°Р»Р°, С…РёС‚Р°СЋС‡Рё РіРѕР»РѕРІРѕСЋ, С– С‚РёС…Рѕ С€РµРїРѕС‚С–Р»Р° С‰РѕСЃСЊ... РјРѕР¶Р»РёРІРѕ, РјРѕР»РёР»Р°СЃСЊ. Р— РјРѕСЂСЏ Р·РґС–Р№РјР°Р»Р°СЃСЊ С…РјР°СЂР° вЂ” С‡РѕСЂРЅР°, РІР°Р¶РєР°, Р· СЃСѓРІРѕСЂРёРјРё РѕР±СЂРёСЃР°РјРё, СЃС…РѕР¶Р° РЅР° РіС–СЂСЃСЊРєРёР№ С…СЂРµР±РµС‚. Р’РѕРЅР° РїРѕРІР·Р»Р° РІ СЃС‚РµРї. Р— С—С— РІРµСЂС€РёРЅРё Р·СЂРёРІР°Р»РёСЃСЏ РєР»Р°РїС‚С– С…РјР°СЂРёРЅ, РјС‡Р°Р»Рё РїРѕРїРµСЂРµРґ РЅРµС— Р№ РіР°СЃРёР»Рё Р·РѕСЂС– РѕРґРЅСѓ РїРѕ РѕРґРЅС–Р№. РњРѕСЂРµ С€СѓРјС–Р»Рѕ. РќРµРґР°Р»РµРєРѕ РІС–Рґ РЅР°СЃ, Сѓ Р»РѕР·Р°С… РІРёРЅРѕРіСЂР°РґСѓ, С†С–Р»СѓРІР°Р»РёСЃСЏ, С€РµРїРѕС‚С–Р»Рё Р№ Р·С–С‚С…Р°Р»Рё. Р“Р»РёР±РѕРєРѕ РІ СЃС‚РµРїСѓ Р·Р°РІРёРІР°РІ СЃРѕР±Р°РєР°... РџРѕРІС–С‚СЂСЏ РїРѕРґСЂР°Р·РЅСЋРІР°Р»Рѕ РЅРµСЂРІРё РґРёРІРЅРёРј Р·Р°РїР°С…РѕРј, С‰Рѕ Р»РѕСЃРєРѕС‚Р°РІ РЅС–Р·РґСЂС–. Р’С–Рґ С…РјР°СЂ РїР°РґР°Р»Рё РЅР° Р·РµРјР»СЋ Р·РіСЂР°С— С‚С–РЅРµР№ С– РїРѕРІР·Р»Рё РїРѕ РЅС–Р№, РїРѕРІР·Р»Рё, Р·РЅРёРєР°Р»Рё, Р·'СЏРІР»СЏР»РёСЃСЏ Р·РЅРѕРІСѓ... РўР°Рј, РґРµ Р±СѓРІ РјС–СЃСЏС†СЊ, Р·Р°Р»РёС€РёР»Р°СЃСЏ С‚С–Р»СЊРєРё РјСѓС‚РЅР° РѕРїР°Р»РѕРІР° РїР»СЏРјР°, С‡Р°СЃРѕРј С—С— Р·РѕРІСЃС–Рј Р·Р°РєСЂРёРІР°РІ СЃРёР·РёР№ РєР»Р°РїРѕС‚СЊ С…РјР°СЂРё. I РІ СЃС‚РµРїРѕРІС–Р№ РґР°Р»РµС‡РёРЅС–, С‚РµРїРµСЂ СѓР¶Рµ С‡РѕСЂРЅС–Р№ С‚Р° СЃС‚СЂР°С€РЅС–Р№, С‰Рѕ РЅС–Р±Рё РїСЂРёС‚Р°С—Р»Р°СЃСЏ, СЃС…РѕРІР°РІС€Рё РІ СЃРѕР±С– С‰РѕСЃСЊ, СЃРїР°Р»Р°С…СѓРІР°Р»Рё РјР°Р»РµРЅСЊРєС– РіРѕР»СѓР±С– РІРѕРіРЅРёРєРё. РўРѕ С‚Р°Рј, С‚Рѕ С‚Р°Рј РІРѕРЅРё РЅР° РјРёС‚СЊ Р·'СЏРІР»СЏР»РёСЃСЊ С– РіР°СЃР»Рё, РЅР°С‡Рµ РєС–Р»СЊРєР° Р»СЋРґРµР№, СЂРѕР·С–Р№С€РѕРІС€РёСЃСЊ РїРѕ СЃС‚РµРїСѓ РґР°Р»РµРєРѕ РѕРґРЅРµ РІС–Рґ РѕРґРЅРѕРіРѕ, С€СѓРєР°Р»Рё РІ РЅСЊРѕРјСѓ С‡РѕРіРѕСЃСЊ, Р·Р°РїР°Р»СЋСЋС‡Рё СЃС–СЂРЅРёРєРё, СЏРєС– РІС–С‚РµСЂ С‚Сѓ Р¶ РјРёС‚СЊ РіР°СЃРёРІ. Р¦Рµ Р±СѓР»Рё РґСѓР¶Рµ С…РёРјРµСЂРЅС– РіРѕР»СѓР±С– СЏР·РёРєРё РІРѕРіРЅСЋ, СЏРєС– РЅР°С‚СЏРєР°Р»Рё РЅР° С‰РѕСЃСЊ РєР°Р·РєРѕРІРµ. вЂ” Р‘Р°С‡РёС€ С‚Рё С–СЃРєСЂРё? вЂ” СЃРїРёС‚Р°Р»Р° РјРµРЅРµ Р†Р·РµСЂРіС–Р»СЊ. вЂ” РћРЅ С‚С–, РіРѕР»СѓР±С–? вЂ” РїРѕРєР°Р·СѓСЋС‡Рё С—Р№ РЅР° СЃС‚РµРї, СЃРєР°Р·Р°РІ СЏ. вЂ” Р“РѕР»СѓР±С–? РўР°Рє, С†Рµ РІРѕРЅРё... Р—РЅР°С‡РёС‚СЊ, Р»С–С‚Р°СЋС‚СЊ СѓСЃРµ-С‚Р°РєРё! РќСѓ- РЅСѓ... РЇ РІР¶Рµ РѕС‚ РЅРµ Р±Р°С‡Сѓ С—С… Р±С–Р»СЊС€Рµ. РќРµ РјРѕР¶Сѓ СЏ С‚РµРїРµСЂ Р±Р°РіР°С‚Рѕ С‡РѕРіРѕ Р±Р°С‡РёС‚Рё. вЂ” Р—РІС–РґРєРё С†С– С–СЃРєСЂРё? вЂ” СЃРїРёС‚Р°РІ СЏ СЃС‚Р°СЂСѓ. РЇ С‡СѓРІ РґРµС‰Рѕ СЂР°РЅС–С€Рµ РїСЂРѕ РїРѕС…РѕРґР¶РµРЅРЅСЏ С†РёС… С–СЃРєРѕСЂ, Р°Р»Рµ РјРµРЅС– С…РѕС‚С–Р»РѕСЃСЏ РїРѕСЃР»СѓС…Р°С‚Рё, СЏРє СЂРѕР·РєР°Р¶Рµ РїСЂРѕ С‚Рµ Р¶ СЃС‚Р°СЂР° Р†Р·РµСЂРіС–Р»СЊ. вЂ” Р¦С– С–СЃРєСЂРё РІС–Рґ РїР°Р»Р°СЋС‡РѕРіРѕ СЃРµСЂС†СЏ Р”Р°РЅРєРѕ. Р‘СѓР»Рѕ РЅР° СЃРІС–С‚С– СЃРµСЂС†Рµ, СЏРєРµ РѕРґРЅРѕРіРѕ СЂР°Р·Сѓ СЃРїР°Р»Р°С…РЅСѓР»Рѕ РІРѕРіРЅРµРј... I РѕС‚Рѕ РІС–Рґ РЅСЊРѕРіРѕ С†С– С–СЃРєСЂРё. РЇ СЂРѕР·РєР°Р¶Сѓ С‚РѕР±С– РїСЂРѕ С†Рµ... РўРµР¶ РґР°РІРЅСЏ РєР°Р·РєР°... Р”Р°РІРЅС”, РІСЃРµ РґР°РІРЅС”. Р‘Р°С‡РёС€ С‚Рё, СЃРєС–Р»СЊРєРё РІ РґР°РІРЅРёРЅС– РІСЃСЊРѕРіРѕ?.. Рђ С‚РµРїРµСЂ РѕСЃСЊ РЅРµРјР° РЅС–С‡РѕРіРѕ С‚Р°РєРѕРіРѕ вЂ” РЅС– РґС–Р»Р°, РЅС– Р»СЋРґРµР№, РЅС– РєР°Р·РѕРє С‚Р°РєРёС…, СЏРє Сѓ РґР°РІРЅРёРЅСѓ... Р§РѕРјСѓ? РђРЅСѓ, СЃРєР°Р¶Рё! РќРµ СЃРєР°Р¶РµС€... Р©Рѕ С‚Рё Р·РЅР°С”С€? Р©Рѕ РІСЃС– РІРё Р·РЅР°С”С‚Рµ, РјРѕР»РѕРґС–? Р•С…Рµ-С…Рµ!.. Р”РёРІРёР»РёСЃСЏ Р± Сѓ РґР°РІРЅРёРЅСѓ РїРёР»СЊРЅРѕ вЂ” С‚Р°Рј СѓСЃС– РІС–РґРіР°РґРєРё Р·РЅР°Р№РґСѓС‚СЊСЃСЏ... Рђ РѕС‚ РІРё РЅРµ РґРёРІРёС‚РµСЃСЊ С– РЅРµ РІРјС–С”С‚Рµ Р¶РёС‚Рё С‡РµСЂРµР· С‚Рµ... РЇ РЅРµ Р±Р°С‡Сѓ С…С–Р±Р° Р¶РёС‚С‚СЏ? РћС…, СѓСЃРµ Р±Р°С‡Сѓ, С…РѕС‡ С– РїРѕРіР°РЅС– РІ РјРµРЅРµ РѕС‡С–! I Р±Р°С‡Сѓ СЏ, С‰Рѕ РЅРµ Р¶РёРІСѓС‚СЊ Р»СЋРґРё, Р° РІСЃРµ РїСЂРёРјС–СЂСЏСЋС‚СЊСЃСЏ, РїСЂРёРјС–СЂСЏСЋС‚СЊСЃСЏ С‚Р° Р№ РєР»Р°РґСѓС‚СЊ РЅР° С†Рµ РІСЃРµ Р¶РёС‚С‚СЏ. I РєРѕР»Рё РѕР±РєСЂР°РґСѓС‚СЊ СЃР°РјС– СЃРµР±Рµ, Р·РјР°СЂРЅСѓРІР°РІС€Рё С‡Р°СЃ, С‚Рѕ РїРѕС‡РЅСѓС‚СЊ РЅР°СЂС–РєР°С‚Рё РЅР° РґРѕР»СЋ. Р©Рѕ Р¶ С‚СѓС‚ вЂ” РґРѕР»СЏ? РљРѕР¶РµРЅ СЃР°Рј СЃРѕР±С– РґРѕР»СЏ! Р’СЃСЏРєРёС… Р»СЋРґРµР№ СЏ С‚РµРїРµСЂ Р±Р°С‡Сѓ, Р° РѕС‚ СЃРёР»СЊРЅРёС… РЅРµРјР°! Р”Рµ Р¶ РІРѕРЅРё?.. I РєСЂР°СЃРµРЅС–РІ СЃС‚Р°С” РІСЃРµ РјРµРЅС€Рµ. РЎС‚Р°СЂР° Р·Р°РґСѓРјР°Р»Р°СЃСЊ РїСЂРѕ С‚Рµ, РєСѓРґРё РїРѕРґС–Р»РёСЃСЏ Р· Р¶РёС‚С‚СЏ СЃРёР»СЊРЅС– С– РІСЂРѕРґР»РёРІС– Р»СЋРґРё, С‚Р°, РґСѓРјР°СЋС‡Рё, РѕРіР»СЏРґР°Р»Р° С‚РµРјРЅРёР№ СЃС‚РµРї, РЅС–Р±Рё С€СѓРєР°СЋС‡Рё РІ РЅСЊРѕРјСѓ РІС–РґРїРѕРІС–РґС–. РЇ С‡РµРєР°РІ С—С— РѕРїРѕРІС–РґР°РЅРЅСЏ С– РјРѕРІС‡Р°РІ, Р±РѕСЏС‡РёСЃСЊ, С‰Рѕ, РєРѕР»Рё СЃРїРёС‚Р°СЋ С—С— РїСЂРѕ С‰Рѕ-РЅРµР±СѓРґСЊ, РІРѕРЅР° Р·РЅРѕРІСѓ Р·РІРµСЂРЅРµ РІР±С–Рє. I РѕС‚ РІРѕРЅР° РїРѕС‡Р°Р»Р° РѕРїРѕРІС–РґР°РЅРЅСЏ. III В«Р–РёР»Рё РЅР° Р·РµРјР»С– РІ РґР°РІРЅС– С‡Р°СЃРё РѕРґРЅС– Р»СЋРґРё, РЅРµРїСЂРѕС…С–РґРЅС– Р»С–СЃРё РѕС‚РѕС‡СѓРІР°Р»Рё Р· С‚СЂСЊРѕС… Р±РѕРєС–РІ С‚Р°Р±РѕСЂРё С†РёС… Р»СЋРґРµР№, Р° Р· С‡РµС‚РІРµСЂС‚РѕРіРѕ вЂ” Р±СѓРІ СЃС‚РµРї. Р‘СѓР»Рё С‚Рѕ РІРµСЃРµР»С–, СЃРёР»СЊРЅС– Р№ СЃРјС–Р»РёРІС– Р»СЋРґРё. I РѕСЃСЊ РЅР°СЃС‚Р°РІ РєРѕР»РёСЃСЊ С‚СЏР¶РєРёР№ С‡Р°СЃ: Р·'СЏРІРёР»РёСЃСЏ Р·РІС–РґРєС–Р»СЏСЃСЊ С–РЅС€С– РїР»РµРјРµРЅР° С– РїСЂРѕРіРЅР°Р»Рё РїРѕРїРµСЂРµРґРЅС–С… Сѓ РіР»РёР± Р»С–СЃСѓ. РўР°Рј Р±СѓР»Рё Р±РѕР»РѕС‚Р° С– РїС–С‚СЊРјР°, Р±Рѕ Р»С–СЃ Р±СѓРІ СЃС‚Р°СЂРёР№, С– С‚Р°Рє РіСѓСЃС‚Рѕ РїРµСЂРµРїР»РµР»РѕСЃСЏ Р№РѕРіРѕ РІС–С‚С‚СЏ, С‰Рѕ РєСЂС–Р·СЊ РЅСЊРѕРіРѕ РЅРµ РІРёРґРЅРѕ Р±СѓР»Рѕ РЅРµР±Р°, С– СЃРѕРЅСЏС‡РЅРµ РїСЂРѕРјС–РЅРЅСЏ Р»РµРґРІРµ РјРѕРіР»Рѕ РїСЂРѕР±РёС‚Рё СЃРѕР±С– РґРѕСЂРѕРіСѓ РґРѕ Р±РѕР»С–С‚ РєСЂС–Р·СЊ РіСѓСЃС‚Рµ Р»РёСЃС‚СЏ. РўР° РєРѕР»Рё Р№РѕРіРѕ РїСЂРѕРјРµРЅС– РїР°РґР°Р»Рё РЅР° РІРѕРґСѓ Р±РѕР»С–С‚, С‚Рѕ Р·РґС–Р№РјР°РІСЃСЏ СЃРјРѕСЂС–Рґ, С– РІС–Рґ РЅСЊРѕРіРѕ Р»СЋРґРё РіРёРЅСѓР»Рё РѕРґРЅРµ Р·Р° РѕРґРЅРёРј. РўРѕРґС– СЃС‚Р°Р»Рё РїР»Р°РєР°С‚Рё Р¶С–РЅРєРё Р№ РґС–С‚Рё С‚РѕРіРѕ РїР»РµРјРµРЅС–, Р° Р±Р°С‚СЊРєРё Р·Р°РґСѓРјР°Р»РёСЃСЊ С– Р·Р°С‚СѓР¶РёР»Рё. РўСЂРµР±Р° Р±СѓР»Рѕ РїС–С‚Рё Р· С†СЊРѕРіРѕ Р»С–СЃСѓ, С– РґР»СЏ С‚РѕРіРѕ Р±СѓР»Рѕ РґРІР° С€Р»СЏС…Рё: РѕРґРёРЅ вЂ” РЅР°Р·Р°Рґ, вЂ” С‚Р°Рј Р±СѓР»Рё РґСѓР¶С– Р№ Р»РёС…С– РІРѕСЂРѕРіРё, РґСЂСѓРіРёР№ вЂ” РІРїРµСЂРµРґ, вЂ” С‚Р°Рј СЃС‚РѕСЏР»Рё РІРµР»РµС‚РЅС–-РґРµСЂРµРІР°, С‰С–Р»СЊРЅРѕ РѕР±С…РѕРїРёРІС€Рё РѕРґРЅРµ РѕРґРЅРѕРіРѕ РјРѕРіСѓС‚РЅС–Рј РІС–С‚С‚СЏРј, РїСѓСЃС‚РёРІС€Рё РІСѓР·Р»СѓРІР°С‚Рµ РєРѕСЂС–РЅРЅСЏ РіР»РёР±РѕРєРѕ РІ С‡С–РїРєРёР№ РјСѓР» Р±РѕР»РѕС‚Р°. Р¦С– РєР°Рј'СЏРЅС– РґРµСЂРµРІР° СЃС‚РѕСЏР»Рё РјРѕРІС‡РєРё Р№ РЅРµСЂСѓС…РѕРјРѕ РІРґРµРЅСЊ РІ СЃС–СЂРѕРјСѓ РјРѕСЂРѕС†С– С‚Р° С‰Рµ С‚С–СЃРЅС–С€Рµ Р·СЃСѓРІР°Р»РёСЃСЏ РЅР°РІРєРѕР»Рѕ Р»СЋРґРµР№ РІРµС‡РѕСЂР°РјРё, РєРѕР»Рё Р·Р°РїР°Р»СЋРІР°Р»РёСЃСЏ РІРѕРіРЅРёС‰Р°. I Р·Р°РІР¶РґРё, РІРґРµРЅСЊ С– РІРЅРѕС‡С–, РЅР°РІРєРѕР»Рѕ С‚РёС… Р»СЋРґРµР№ Р±СѓР»Рѕ РєС–Р»СЊС†Рµ РіСѓСЃС‚РѕС— РїС–С‚СЊРјРё, РІРѕРЅРѕ РЅР°С‡Рµ Р·Р±РёСЂР°Р»РѕСЃСЏ СЂРѕР·С‡Р°РІРёС‚Рё С—С…, Р° РІРѕРЅРё Р·РІРёРєР»Рё РґРѕ СЃС‚РµРїРѕРІРѕРіРѕ РїСЂРѕСЃС‚РѕСЂСѓ. Рђ С‰Рµ СЃС‚СЂР°С€РЅС–С€Рµ Р±СѓР»Рѕ, РєРѕР»Рё РІС–С‚РµСЂ Р±РёРІ РїРѕ РІРµСЂС…С–РІРєР°С… РґРµСЂРµРІ С– РІРµСЃСЊ; Р»С–СЃ РіР»СѓС…Рѕ РіСѓРІ, РЅР°С‡Рµ РїРѕРіСЂРѕР¶СѓРІР°РІ С– СЃРїС–РІР°РІ РїРѕС…РѕСЂРѕРЅРЅС– РїС–СЃРЅС– С‚РёРј Р»СЋРґСЏРј. РўРѕ Р±СѓР»Рё РІСЃРµ-С‚Р°РєРё СЃРёР»СЊРЅС– Р»СЋРґРё, С– РјРѕРіР»Рё Р± РІРѕРЅРё РїС–С‚Рё Р±РёС‚РёСЃСЏ РЅР° СЃРјРµСЂС‚СЊ Р· С‚РёРјРё, С‰Рѕ РѕРґРЅРѕРіРѕ СЂР°Р·Сѓ РїРµСЂРµРјРѕРіР»Рё С—С…, Р°Р»Рµ РІРѕРЅРё РЅРµ РјРѕРіР»Рё РІРјРµСЂС‚Рё РІ Р±РѕСЏС…, Р±Рѕ РІ РЅРёС…-Р±СѓР»Рё Р·Р°РїРѕРІС–С‚Рё, С– РєРѕР»Рё Р± СѓРјРµСЂР»Рё РІРѕРЅРё, С‚Рѕ РїСЂРѕРїР°Р»Рё Р± Р· РЅРёРјРё Р· Р¶РёС‚С‚СЏ Р№ Р·Р°РїРѕРІС–С‚Рё. I С‚РѕРјСѓ РІРѕРЅРё СЃРёРґС–Р»Рё Р№ РґСѓРјР°Р»Рё РґРѕРІРіРёРјРё РЅРѕС‡Р°РјРё РїС–Рґ РіР»СѓС…РёР№ С€СѓРј Р»С–СЃСѓ РІ РѕС‚СЂСѓР№РЅРѕРјСѓ СЃРјРѕСЂРѕРґС– Р±РѕР»РѕС‚Р°. Р’РѕРЅРё СЃРёРґС–Р»Рё, Р° С‚С–РЅС– РІС–Рґ РІРѕРіРЅРёС‰ СЃС‚СЂРёР±Р°Р»Рё РєСЂСѓРі РЅРёС… Сѓ Р±РµР·РјРѕРІРЅРѕРјСѓ С‚Р°РЅС†С–, С– РІСЃС–Рј Р·РґР°РІР°Р»РѕСЃСЏ, С‰Рѕ С‚Рѕ РЅРµ С‚С–РЅС– С‚Р°РЅС†СЋСЋС‚СЊ, Р° С‚РѕСЂР¶РµСЃС‚РІСѓСЋС‚СЊ Р·Р»С– РґСѓС…Рё Р»С–СЃСѓ Р№ Р±РѕР»РѕС‚Р°... Р›СЋРґРё РІСЃРµ СЃРёРґС–Р»Рё С‚Р° РґСѓРјР°Р»Рё. РђР»Рµ РЅС–С‰Рѕ вЂ” РЅС– СЂРѕР±РѕС‚Р°, РЅС– Р¶С–РЅРєРё РЅРµ РІРёСЃРЅР°Р¶СѓСЋС‚СЊ С‚С–Р»Р° С– РґСѓС€С– Р»СЋРґРµР№ С‚Р°Рє, СЏРє РІРёСЃРЅР°Р¶СѓСЋС‚СЊ С‚РѕСЃРєРЅС– РґСѓРјРєРё. I РѕСЃР»Р°Р±Р»Рё Р»СЋРґРё РІС–Рґ РґСѓРјРѕРє... РЎС‚СЂР°С… РЅР°СЂРѕРґРёРІСЃСЏ СЃРµСЂРµРґ РЅРёС…, СЃРєСѓРІР°РІ С—С… РјС–С†РЅС– СЂСѓРєРё, Р¶Р°С… РїРѕСЂРѕРґРёР»Рё Р¶С–РЅРєРё РїР»Р°С‡РµРј РЅР°Рґ С‚СЂСѓРїР°РјРё РїРѕРјРµСЂР»РёС… РІС–Рґ СЃРјРѕСЂРѕРґСѓ С– РЅР°Рґ РґРѕР»РµСЋ СЃРєРѕРІР°РЅРёС… СЃС‚СЂР°С…РѕРј Р¶РёРІРёС…, вЂ” С– Р±РѕСЏРіСѓР·Р»РёРІС– СЃР»РѕРІР° СЃС‚Р°Р»Рѕ С‡СѓС‚Рё РІ Р»С–СЃС– СЃРїРѕС‡Р°С‚РєСѓ РЅРµСЃРјС–Р»РёРІС– Р№ С‚РёС…С–, Р° РїРѕС‚С–Рј РІСЃРµ РіРѕР»РѕСЃРЅС–С€С– С– РіРѕР»РѕСЃРЅС–С€С–... Р’Р¶Рµ С…РѕС‚С–Р»Рё Р№С‚Рё РґРѕ РІРѕСЂРѕРіР° Р№ РїСЂРёРЅРµСЃС‚Рё Р№РѕРјСѓ РІ РґР°СЂ РІРѕР»СЋ СЃРІРѕСЋ, С– РЅС–С…С‚Рѕ РІР¶Рµ, Р·Р»СЏРєР°РЅРёР№ СЃРјРµСЂС‚СЋ, РЅРµ Р±РѕСЏРІСЃСЏ СЂР°Р±СЃСЊРєРѕРіРѕ; Р¶РёС‚С‚СЏ... РђР»Рµ С‚СѓС‚ Р·'СЏРІРёРІСЃСЏ Р”Р°РЅРєРѕ Р№ СѓСЂСЏС‚СѓРІР°РІ СѓСЃС–С… РѕРґРёРЅВ». РЎС‚Р°СЂР°, РѕС‡РµРІРёРґРЅРѕ, С‡Р°СЃС‚Рѕ СЂРѕР·РєР°Р·СѓРІР°Р»Р° РїСЂРѕ РїР°Р»Р°СЋС‡Рµ СЃРµСЂС†Рµ Р”Р°РЅРєРѕ. Р’РѕРЅР° РіРѕРІРѕСЂРёР»Р° СЃРїС–РІСѓС‡Рѕ, С– РіРѕР»РѕСЃ С—С—, СЂРёРїСѓС‡РёР№ С– РіР»СѓС…РёР№, РІРёСЂР°Р·РЅРѕ РјР°Р»СЋРІР°РІ РїРµСЂРµРґС– РјРЅРѕСЋ С€СѓРј Р»С–СЃСѓ, СЃРµСЂРµРґ СЏРєРѕРіРѕ РІРјРёСЂР°Р»Рё РІС–Рґ РѕС‚СЂСѓР№РЅРѕРіРѕ РїРѕРґРёС…Сѓ Р±РѕР»РѕС‚Р° РЅРµС‰Р°СЃРЅС–, Р·Р°РіРЅР°РЅС– Р»СЋРґРё. В«Р”Р°РЅРєРѕ вЂ” РѕРґРёРЅ Р· С‚РёС… Р»СЋРґРµР№, РјРѕР»РѕРґРёР№ РєСЂР°СЃРµРЅСЊ. Р’СЂРѕРґР»РёРІС– вЂ” Р·Р°РІР¶РґРё СЃРјС–Р»РёРІС–. I РѕС‚ РІС–РЅ РєР°Р¶Рµ С—Рј, СЃРІРѕС—Рј С‚РѕРІР°СЂРёС€Р°Рј: вЂ” РќРµ Р·СЂСѓС€РёС‚Рё РєР°РјРµРЅСЏ Р· РґРѕСЂРѕРіРё РґСѓРјРєРѕСЋ. РҐС‚Рѕ РЅС–С‡РѕРіРѕ РЅРµ СЂРѕР±РёС‚СЊ, Р· С‚РёРј РЅС–С‡РѕРіРѕ РЅРµ СЃС‚Р°РЅРµС‚СЊСЃСЏ. Р§РѕРјСѓ РјРё РјР°СЂРЅРѕ С‚СЂР°С‚РёРјРѕ СЃРёР»Рё РЅР° РґСѓРјРєСѓ С‚Р° Р¶СѓСЂР±Сѓ? Р’СЃС‚Р°РІР°Р№С‚Рµ, РїС–РґРµРјРѕ РІ Р»С–СЃ С– РїСЂРѕР№РґРµРјРѕ Р№РѕРіРѕ РЅР°СЃРєСЂС–Р·СЊ, Р°РґР¶Рµ С” Р№РѕРјСѓ РєС–РЅРµС†СЊ вЂ” РІСЃРµ РЅР° СЃРІС–С‚С– РјР°С” РєС–РЅРµС†СЊ! РҐРѕРґС–РјРѕ! РќСѓ! Р“РµР№!.. РџРѕРґРёРІРёР»РёСЃСЏ РЅР° РЅСЊРѕРіРѕ С– РїРѕР±Р°С‡РёР»Рё, С‰Рѕ РІС–РЅ РЅР°Р№РєСЂР°С‰РёР№ Р· СѓСЃС–С…, Р±Рѕ РІ РѕС‡Р°С… Сѓ РЅСЊРѕРіРѕ СЃРІС–С‚РёР»РѕСЃСЏ Р±Р°РіР°С‚Рѕ СЃРёР»Рё Р№ Р¶РёРІРѕРіРѕ РІРѕРіРЅСЋ. вЂ” Р’РµРґРё С‚Рё РЅР°СЃ! вЂ” СЃРєР°Р·Р°Р»Рё РІРѕРЅРё. РўРѕРґС– РІС–РЅ РїРѕРІС–РІ...В» РЎС‚Р°СЂР° РїРѕРјРѕРІС‡Р°Р»Р° Р№ РїРѕРґРёРІРёР»Р°СЃСЏ РІ СЃС‚РµРї, РґРµ РІСЃРµ РіСѓСЃС‚С–С€Р°Р»Р° РїС–С‚СЊРјР°. Р†СЃРєРѕСЂРєРё РїР°Р»Р°СЋС‡РѕРіРѕ СЃРµСЂС†СЏ Р”Р°РЅРєРѕ СЃРїР°Р»Р°С…СѓРІР°Р»Рё РґРµСЃСЊ РґР°Р»РµРєРѕ С– Р·РґР°РІР°Р»РёСЃСЏ РіРѕР»СѓР±РёРјРё Р»РµРіРєРёРјРё РєРІС–С‚Р°РјРё, СЂРѕР·РєРІС–С‚Р°СЋС‡Рё С‚С–Р»СЊРєРё РЅР° РјРёС‚СЊ. В«РџРѕРІС–РІ С—С… Р”Р°РЅРєРѕ. Р”СЂСѓР¶РЅРѕ РІСЃС– РїС–С€Р»Рё Р·Р° РЅРёРј вЂ” РІС–СЂРёР»Рё РІ РЅСЊРѕРіРѕ. РўСЏР¶РєРёР№ С€Р»СЏС… С‚Рѕ Р±СѓРІ! РўРµРјРЅРѕ Р±СѓР»Рѕ, С– РЅР° РєРѕР¶РЅРѕРјСѓ РєСЂРѕС†С– Р±РѕР»РѕС‚Рѕ СЂРѕР·Р·СЏРІР»СЏР»Рѕ СЃРІРѕСЋ Р¶Р°РґС–Р±РЅСѓ РіРЅРёР»Сѓ РїР°С‰Сѓ, РїРѕРіР»РёРЅР°СЋС‡Рё Р»СЋРґРµР№, С– РґРµСЂРµРІР° Р·Р°СЃС‚СѓРїР°Р»Рё РґРѕСЂРѕРіСѓ РјРѕРіСѓС‚РЅСЊРѕСЋ СЃС‚С–РЅРѕСЋ. РџРµСЂРµРїР»РµР»РѕСЃСЏ С—С… РІС–С‚С‚СЏ РјС–Р¶ СЃРѕР±РѕСЋ; СЏРє Р·РјС–С—, РїСЂРѕСЃС‚СЏРіР»РёСЃСЏ РІСЃСЋРґРё РєРѕСЂС–РЅРЅСЏ, С– РєРѕР¶РµРЅ РєСЂРѕРє Р±Р°РіР°С‚Рѕ РєРѕС€С‚СѓРІР°РІ РїРѕС‚Сѓ Р№ РєСЂРѕРІС– С‚РёРј Р»СЋРґСЏРј. Р”РѕРІРіРѕ Р№С€Р»Рё РІРѕРЅРё... Р’СЃРµ РіСѓСЃС‚С–С€РёР№ СЃС‚Р°РІР°РІ Р»С–СЃ, РІСЃРµ РјРµРЅС€Рµ Р±СѓР»Рѕ СЃРёР»Рё! I РѕС‚ РїРѕС‡Р°Р»Рё РЅР°СЂС–РєР°С‚Рё РЅР° Р”Р°РЅРєРѕ, РєР°Р¶СѓС‡Рё, С‰Рѕ РґР°СЂРµРјРЅРѕ РІС–РЅ, РјРѕР»РѕРґРёР№ С– РЅРµРґРѕСЃРІС–РґС‡РµРЅРёР№, РїРѕРІС–РІ С—С… РєСѓРґРёСЃСЊ. Рђ РІС–РЅ С–С€РѕРІ РїРѕРїРµСЂРµРґСѓ РЅРёС… С– Р±СѓРІ Р±Р°РґСЊРѕСЂРёР№ С– СЏСЃРЅРёР№. РўР° РѕРґРЅРѕРіРѕ СЂР°Р·Сѓ РіСЂРѕР·Р° РІРґР°СЂРёР»Р° РЅР°Рґ Р»С–СЃРѕРј, Р·Р°С€РµРїРѕС‚С–Р»Рё РґРµСЂРµРІР° РіР»СѓС…Рѕ, РіСЂС–Р·РЅРѕ. I СЃС‚Р°Р»Рѕ С‚РѕРґС– РІ Р»С–СЃС– С‚Р°Рє С‚РµРјРЅРѕ, РЅР°С‡Рµ РІ РЅСЊРѕРјСѓ Р·С–Р±СЂР°Р»РёСЃСЏ Р·СЂР°Р·Сѓ РІСЃС– РЅРѕС‡С–, СЃРєС–Р»СЊРєРё С—С… Р±СѓР»Рѕ РЅР° СЃРІС–С‚С– Р· С‚РѕРіРѕ С‡Р°СЃСѓ, СЏРє РІС–РЅ РЅР°СЂРѕРґРёРІСЃСЏ. Р†С€Р»Рё РјР°Р»РµРЅСЊРєС– Р»СЋРґРё РјС–Р¶ РІРµР»РёРєРёС… РґРµСЂРµРІ С– РІ РіСЂС–Р·РЅРѕРјСѓ С€СѓРјС– Р±Р»РёСЃРєР°РІРѕРє, С–С€Р»Рё РІРѕРЅРё, С–, С…РёС‚Р°СЋС‡РёСЃСЊ, РІРµР»РµС‚РЅС–-РґРµСЂРµРІР° СЂРёРїС–Р»Рё С‚Р° РіСѓР»Рё СЃРµСЂРґРёС‚РёС… РїС–СЃРµРЅСЊ, Р° Р±Р»РёСЃРєР°РІРєРё, Р»С–С‚Р°СЋС‡Рё РЅР°Рґ РІРµСЂС…РѕРІС–С‚С‚СЏРјРё Р»С–СЃСѓ, РѕСЃРІС–С‚Р»СЋРІР°Р»Рё Р№РѕРіРѕ РЅР° С…РІРёР»РёРЅРєСѓ СЃРёРЅС–Рј, С…РѕР»РѕРґРЅРёРј РІРѕРіРЅРµРј С– Р·РЅРёРєР°Р»Рё С‚Р°Рє СЃР°РјРѕ С€РІРёРґРєРѕ, СЏРє Р·'СЏРІР»СЏР»РёСЃСЊ, Р»СЏРєР°СЋС‡Рё Р»СЋРґРµР№. I РґРµСЂРµРІР°, РѕСЃРІС–С‚Р»РµРЅС– С…РѕР»РѕРґРЅРёРј РІРѕРіРЅРµРј Р±Р»РёСЃРєР°РІРѕРє, Р·РґР°РІР°Р»РёСЃСЏ Р¶РёРІРёРјРё, РїСЂРѕСЃС‚СЏРіР°СЋС‡Рё РЅР°РІРєСЂСѓРі Р»СЋРґРµР№, СЏРєС– Р№С€Р»Рё Р· РїРѕР»РѕРЅСѓ РїС–С‚СЊРјРё, РєРѕСЂСЏРІС–, РґРѕРІРіС– СЂСѓРєРё, СЃРїР»С–С‚Р°СЋС‡Рё С—С… РІ РіСѓСЃС‚Сѓ СЃС–С‚СЊ, РЅР°РјР°РіР°СЋС‡РёСЃСЊ Р·СѓРїРёРЅРёС‚Рё Р»СЋРґРµР№. Рђ Р· РїС–С‚СЊРјРё РіС–Р»РѕРє РґРёРІРёР»РѕСЃСЏ РЅР° С‚РёС…, С‰Рѕ Р№С€Р»Рё, С‰РѕСЃСЊ СЃС‚СЂР°С€РЅРµ, С‚РµРјРЅРµ Р№ С…РѕР»РѕРґРЅРµ. Р¦Рµ Р±СѓРІ С‚СЏР¶РєРёР№ С€Р»СЏС…, С– Р»СЋРґРё, СЃС‚РѕРјР»РµРЅС– РЅРёРј, Р·Р°РЅРµРїР°Р»Рё РґСѓС…РѕРј. РўР° С—Рј СЃРѕСЂРѕРјРЅРѕ Р±СѓР»Рѕ РІРёР·РЅР°С‚Рё Р±РµР·СЃРёР»Р»СЏ, С– РѕС‚ РІРѕРЅРё РІ Р·Р»РѕР±С– С‚Р° РіРЅС–РІС– РЅР°РєРёРЅСѓР»РёСЃСЏ РЅР° Р”Р°РЅРєРѕ, Р»СЋРґРёРЅСѓ, СЏРєР° Р№С€Р»Р° РїРѕРїРµСЂРµРґСѓ РЅРёС…. I СЃС‚Р°Р»Рё РІРѕРЅРё РґРѕСЂС–РєР°С‚Рё Р№РѕРјСѓ, С‰Рѕ РІС–РЅ РЅРµ РІРјС–С” РєРµСЂСѓРІР°С‚Рё РЅРёРјРё, вЂ” РѕСЃСЊ СЏРє! Р—СѓРїРёРЅРёР»РёСЃСЏ РІРѕРЅРё С– РїС–Рґ РїРµСЂРµРјРѕР¶РЅРёР№ С€СѓРј Р»С–СЃСѓ, СЃРµСЂРµРґ С‚СЂРµРјС‚Р»РёРІРѕС— РїС–С‚СЊРјРё, СЃС‚РѕРјР»РµРЅС– Р№ Р·Р»С–, СЃС‚Р°Р»Рё СЃСѓРґРёС‚Рё Р”Р°РЅРєРѕ. вЂ” РўРё, вЂ” СЃРєР°Р·Р°Р»Рё РІРѕРЅРё, вЂ” РЅС–РєС‡РµРјРЅР° Р№ С€РєС–РґР»РёРІР° Р»СЋРґРёРЅР° РґР»СЏ РЅР°СЃ! РўРё РїРѕРІС–РІ РЅР°СЃ С– РІС‚РѕРјРёРІ, С– Р·Р° С†Рµ С‚Рё Р·Р°РіРёРЅРµС€! вЂ” Р’Рё СЃРєР°Р·Р°Р»Рё: В«Р’РµРґРё!В» вЂ” С– СЏ РїРѕРІС–РІ! вЂ” РіСѓРєРЅСѓРІ Р”Р°РЅРєРѕ, СЃС‚Р°СЋС‡Рё РїСЂРѕС‚Рё РЅРёС… РіСЂСѓРґСЊРјРё. вЂ” Р’ РјРµРЅРµ С” РјСѓР¶РЅС–СЃС‚СЊ РІРµСЃС‚Рё, РѕСЃСЊ С‚РѕРјСѓ СЏ Р№ РїРѕРІС–РІ РІР°СЃ! Рђ РІРё? Р©Рѕ Р·СЂРѕР±РёР»Рё РІРё РЅР° РґРѕРїРѕРјРѕРіСѓ СЃРѕР±С–? Р’Рё С‚С–Р»СЊРєРё Р№С€Р»Рё С– РЅРµ РІРјС–Р»Рё Р·Р±РµСЂРµРіС‚Рё СЃРёР»Рё РЅР° РґРѕРІС€Сѓ РґРѕСЂРѕРіСѓ! Р’Рё С‚С–Р»СЊРєРё Р№С€Р»Рё, С–С€Р»Рё, СЏРє РѕС‚Р°СЂР° РѕРІРµС†СЊ! РўР° С†С– СЃР»РѕРІР° СЂРѕР·Р»СЋС‚РёР»Рё С—С… С‰Рµ Р±С–Р»СЊС€Рµ. вЂ” РўРё РІРјСЂРµС€! РўРё РІРјСЂРµС€! вЂ” РіРѕСЂР»Р°Р»Рё РІРѕРЅРё. Рђ Р»С–СЃ СѓСЃРµ РіСѓРІ С– РіСѓРІ, РІС‚РѕСЂСѓСЋС‡Рё С—С…РЅС–Рј РєСЂРёРєР°Рј, С– Р±Р»РёСЃРєР°РІРєРё СЂРѕР·СЂРёРІР°Р»Рё РїС–С‚СЊРјСѓ РЅР° РєР»Р°РїС‚С–. Р”Р°РЅРєРѕ РґРёРІРёРІСЃСЏ РЅР° С‚РёС…, Р·Р°СЂР°РґРё РєРѕРіРѕ РїСЂРёР№РЅСЏРІ РЅР° СЃРµР±Рµ С‚СЂСѓРґ, С– Р±Р°С‡РёРІ, С‰Рѕ РІРѕРЅРё вЂ” СЏРє Р·РІС–СЂС–. Р‘Р°РіР°С‚Рѕ Р»СЋРґРµР№ СЃС‚РѕСЏР»Рѕ РЅР°РІРєРѕР»Рѕ РЅСЊРѕРіРѕ, С‚Р° РЅРµ Р±СѓР»Рѕ РЅР° РѕР±Р»РёС‡С‡СЏС… С—С… Р±Р»Р°РіРѕСЂРѕРґСЃС‚РІР°, С– РЅРµ РјРѕР¶РЅР° Р±СѓР»Рѕ Р№РѕРјСѓ СЃРїРѕРґС–РІР°С‚РёСЃСЏ РЅР° РїРѕС‰Р°РґСѓ РІС–Рґ РЅРёС…. РўРѕРґС– С– РІ Р№РѕРіРѕ СЃРµСЂС†С– Р·Р°РєРёРїС–Р»Рѕ РѕР±СѓСЂРµРЅРЅСЏ, Р°Р»Рµ РІС–Рґ Р¶Р°Р»РѕСЃС‚С– РґРѕ Р»СЋРґРµР№ РІРѕРЅРѕ Р·РіР°СЃР»Рѕ. Р’С–РЅ Р»СЋР±РёРІ Р»СЋРґРµР№ С– РґСѓРјР°РІ, С‰Рѕ, РјРѕР¶Рµ, Р±РµР· РЅСЊРѕРіРѕ РІРѕРЅРё Р·Р°РіРёРЅСѓС‚СЊ. I РѕСЃСЊ Р№РѕРіРѕ СЃРµСЂС†Рµ СЃРїР°Р»Р°С…РЅСѓР»Рѕ РІРѕРіРЅРµРј Р±Р°Р¶Р°РЅРЅСЏ РІСЂСЏС‚СѓРІР°С‚Рё С—С…, РІРёРІРµСЃС‚Рё РЅР° Р»РµРіРєРёР№ С€Р»СЏС…, С– С‚РѕРґС– РІ Р№РѕРіРѕ РѕС‡Р°С… Р·Р°Р±Р»РёСЃРєР°Р»Рё РїСЂРѕРјРµРЅС– С‚РѕРіРѕ РјРѕРіСѓС‚РЅСЊРѕРіРѕ РІРѕРіРЅСЋ... Рђ РІРѕРЅРё, РїРѕР±Р°С‡РёРІС€Рё С†Рµ, РїРѕРґСѓРјР°Р»Рё, С‰Рѕ РІС–РЅ СЂРѕР·Р»СЋС‚РёРІСЃСЏ С– С‚РѕРјСѓ С‚Р°Рє СЏСЃРєСЂР°РІРѕ Р№ СЂРѕР·РіРѕСЂС–Р»РёСЃСЏ РѕС‡С–, С– РІРѕРЅРё РЅР°С€РѕСЂРѕС€РёР»РёСЃСЊ, СЏРє РІРѕРІРєРё, СЃРїРѕРґС–РІР°СЋС‡РёСЃСЊ, С‰Рѕ РІС–РЅ Р±РѕСЂРѕС‚РёРјРµС‚СЊСЃСЏ Р· РЅРёРјРё, С– СЃС‚Р°Р»Рё С‰С–Р»СЊРЅС–С€Рµ РѕС‚РѕС‡СѓРІР°С‚Рё Р№РѕРіРѕ, С‰РѕР± С—Рј Р»РµРіС€Рµ Р±СѓР»Рѕ СЃС…РѕРїРёС‚Рё Р№ СѓР±РёС‚Рё Р”Р°РЅРєРѕ. Рђ РІС–РЅ СѓР¶Рµ Р·Р±Р°РіРЅСѓРІ С—С… РґСѓРјРєСѓ, С‡РµСЂРµР· С‚Рµ С‰Рµ СЏСЃРєСЂР°РІС–С€Рµ Р·Р°РіРѕСЂС–Р»РѕСЃСЏ РІ РЅСЊРѕРјСѓ СЃРµСЂС†Рµ, Р±Рѕ С†СЏ С—С… РґСѓРјРєР° РїРѕСЂРѕРґРёР»Р° РІ РЅСЊРѕРјСѓ С‚СѓРіСѓ. Рђ Р»С–СЃ СѓСЃРµ СЃРїС–РІР°РІ СЃРІРѕСЋ РїРѕС…РјСѓСЂСѓ РїС–СЃРЅСЋ, С– РіСЂС–Рј РіСЂРёРјС–РІ, С– Р»РёРІ РґРѕС‰... вЂ” Р©Рѕ Р·СЂРѕР±Р»СЋ СЏ РґР»СЏ Р»СЋРґРµР№?! вЂ” РґСѓР¶С‡Рµ Р·Р° РіСЂС–Рј РіСѓРєРЅСѓРІ Р”Р°РЅРєРѕ. I РІСЂР°Р· РІС–РЅ СЂРѕР·С–СЂРІР°РІ СЂСѓРєР°РјРё СЃРѕР±С– РіСЂСѓРґРё С– РІРёСЂРІР°РІ Р· РЅРёС… СЃРІРѕС” СЃРµСЂС†Рµ С– РІРёСЃРѕРєРѕ РїС–РґРЅС–СЃ Р№РѕРіРѕ РЅР°Рґ РіРѕР»РѕРІРѕСЋ. Р’РѕРЅРѕ РїР°Р»Р°Р»Рѕ С‚Р°Рє СЏСЃРєСЂР°РІРѕ, СЏРє СЃРѕРЅС†Рµ, С– СЏСЃРєСЂР°РІС–С€Рµ Р·Р° СЃРѕРЅС†Рµ, С– РІРµСЃСЊ Р»С–СЃ Р·Р°РјРѕРІРє, РѕСЃРІС–С‚Р»РµРЅРёР№ С†РёРј С„Р°РєРµР»РѕРј РІРµР»РёРєРѕС— Р»СЋР±РѕРІС– РґРѕ Р»СЋРґРµР№, Р° РїС–С‚СЊРјР° СЂРѕР·Р»РµС‚С–Р»Р°СЃСЏ РІС–Рґ СЃРІС–С‚Р»Р° Р№РѕРіРѕ С– С‚Р°Рј, РіР»РёР±РѕРєРѕ РІ Р»С–СЃС–, С‚СЂРµРјС‚СЏС‡Р°, РІРїР°Р»Р° РІ РіРЅРёР»Сѓ РїР°С‰Сѓ Р±РѕР»РѕС‚Р°. Рђ Р»СЋРґРё, Р·РґРёРІРѕРІР°РЅС–, СЃС‚Р°Р»Рё СЏРє РєР°РјРµРЅС–. вЂ” РҐРѕРґС–РјРѕ! вЂ” РіСѓРєРЅСѓРІ Р”Р°РЅРєРѕ Р№ РєРёРЅСѓРІСЃСЏ РІРїРµСЂРµРґ, РЅР° СЃРІРѕС” РјС–СЃС†Рµ, РІРёСЃРѕРєРѕ РїС–РґРЅСЏРІС€Рё РїР°Р»Р°СЋС‡Рµ СЃРµСЂС†Рµ Р№ РѕСЃРІС–С‚Р»СЋСЋС‡Рё РЅРёРј С€Р»СЏС… Р»СЋРґСЏРј. Р’РѕРЅРё РєРёРЅСѓР»РёСЃСЏ Р·Р° РЅРёРј, Р·Р°С‡Р°СЂРѕРІР°РЅС–. РўРѕРґС– Р»С–СЃ Р·РЅРѕРІ Р·Р°С€СѓРјС–РІ, Р·РґРёРІРѕРІР°РЅРѕ С…РёС‚Р°СЋС‡Рё РІРµСЂС…РѕРІС–С‚С‚СЏРј, Р°Р»Рµ Р№РѕРіРѕ С€СѓРј Р·Р°РіР»СѓС€РёРІ С‚СѓРїС–С‚ Р»СЋРґРµР№, С‰Рѕ Р±С–РіР»Рё. Р’СЃС– Р±С–РіР»Рё С€РІРёРґРєРѕ Р№ СЃРјС–Р»РёРІРѕ, РЅР°С‚С…РЅРµРЅС– С‡СѓРґРѕРІРёРј РІРёРґРѕРІРёС‰РµРј РїР°Р»Р°СЋС‡РѕРіРѕ СЃРµСЂС†СЏ. I С‚РµРїРµСЂ РіРёРЅСѓР»Рё, Р°Р»Рµ РіРёРЅСѓР»Рё Р±РµР· РЅР°СЂС–РєР°РЅСЊ С– СЃР»С–Р·. Рђ Р”Р°РЅРєРѕ РІСЃРµ Р±СѓРІ РїРѕРїРµСЂРµРґСѓ, С– СЃРµСЂС†Рµ Р№РѕРіРѕ РІСЃРµ РїР°Р»Р°Р»Рѕ, РїР°Р»Р°Р»Рѕ! I РѕС‚ РІСЂР°Р· Р»С–СЃ СЂРѕР·СЃС‚СѓРїРёРІСЃСЏ РїРµСЂРµРґ РЅРёРј, СЂРѕР·СЃС‚СѓРїРёРІСЃСЏ Р№ Р·Р°Р»РёС€РёРІСЃСЏ РїРѕР·Р°РґСѓ, РіСѓСЃС‚РёР№ С– РЅС–РјРёР№, Р° Р”Р°РЅРєРѕ С– РІСЃС– С‚С– Р»СЋРґРё Р·СЂР°Р·Сѓ РїС–СЂРЅСѓР»Рё РІ РјРѕСЂРµ СЃРѕРЅСЏС‡РЅРѕРіРѕ СЃРІС–С‚Р»Р° Р№ С‡РёСЃС‚РѕРіРѕ РїРѕРІС–С‚СЂСЏ, РїСЂРѕРјРёС‚РѕРіРѕ РґРѕС‰РµРј. Р“СЂРѕР·Р° Р±СѓР»Р° вЂ” С‚Р°Рј, РїРѕР·Р°РґСѓ РЅРёС…, РЅР°Рґ Р»С–СЃРѕРј, Р° С‚СѓС‚ СЃСЏСЏР»Рѕ СЃРѕРЅС†Рµ, Р·С–С‚С…Р°РІ СЃС‚РµРї, Р±Р»РёС‰Р°Р»Р° С‚СЂР°РІР° РІ РґС–Р°РјР°РЅС‚Р°С… РґРѕС‰Сѓ С‚Р° Р·РѕР»РѕС‚РѕРј С–СЃРєСЂРёР»Р°СЃСЊ СЂС–РєР°... Р‘СѓРІ РІРµС‡С–СЂ, С– РІС–Рґ РїСЂРёР·Р°С…С–РґРЅРѕРіРѕ РїСЂРѕРјС–РЅРЅСЏ СЂС–РєР° Р·РґР°РІР°Р»Р°СЃСЏ С‡РµСЂРІРѕРЅРѕСЋ, СЏРє С‚Р° РєСЂРѕРІ, С‰Рѕ Р±РёР»Р° РіР°СЂСЏС‡РёРј СЃС‚СЂСѓРјРµРЅРµРј Р· СЂРѕР·С–СЂРІР°РЅРёС… РіСЂСѓРґРµР№ Р”Р°РЅРєРѕ. РљРёРЅСѓРІ РїРѕРіР»СЏРґ РїРѕРїРµСЂРµРґ СЃРµР±Рµ РЅР° С€РёСЂРѕС‡С–РЅСЊ СЃС‚РµРїСѓ РіРѕСЂРґРёР№ СЃРјС–Р»РёРІРµС†СЊ Р”Р°РЅРєРѕ, вЂ” РєРёРЅСѓРІ РІС–РЅ СЂР°РґС–СЃРЅРёР№ РїРѕРіР»СЏРґ РЅР° РІС–Р»СЊРЅСѓ Р·РµРјР»СЋ С– Р·Р°СЃРјС–СЏРІСЃСЏ РіРѕСЂРґРѕ. Рђ РїРѕС‚С–Рј СѓРїР°РІ С– вЂ” РїРѕРјРµСЂ. Рђ Р»СЋРґРё, СЂР°РґС–СЃРЅС– Р№ СЃРїРѕРІРЅРµРЅС– РЅР°РґС–Р№, РЅРµ РїРѕРјС–С‚РёР»Рё СЃРјРµСЂС‚С– Р№РѕРіРѕ С– РЅРµ Р±Р°С‡РёР»Рё, С‰Рѕ С‰Рµ РїР°Р»Р°С” РїРѕСЂСЏРґ Р· С‚СЂСѓРїРѕРј Р”Р°РЅРєРѕ Р№РѕРіРѕ СЃРјС–Р»РёРІРµ СЃРµСЂС†Рµ. РўС–Р»СЊРєРё РѕРґРЅР° РѕР±РµСЂРµР¶РЅР° Р»СЋРґРёРЅР° РїРѕР±Р°С‡РёР»Р° С†Рµ С–, Р±РѕСЏС‡РёСЃСЊ С‡РѕРіРѕСЃСЊ, РЅР°СЃС‚СѓРїРёР»Р° РЅР° РіРѕСЂРґРµ СЃРµСЂС†Рµ РЅРѕРіРѕСЋ... I РѕСЃСЊ РІРѕРЅРѕ, СЂРѕР·СЃРёРїР°РІС€РёСЃСЊ С–СЃРєСЂР°РјРё, Р·РіР°СЃР»Рѕ... вЂ” РћСЃСЊ Р·РІС–РґРєРё РІРѕРЅРё, РіРѕР»СѓР±С– С–СЃРєСЂРё СЃС‚РµРїСѓ, С‰Рѕ Р·'СЏРІР»СЏСЋС‚СЊСЃСЏ РїРµСЂРµРґ РіСЂРѕР·РѕСЋ! РўРµРїРµСЂ, РєРѕР»Рё СЃС‚Р°СЂР° Р·Р°РєС–РЅС‡РёР»Р° СЃРІРѕСЋ РїСЂРµРєСЂР°СЃРЅСѓ РєР°Р·РєСѓ, РІ СЃС‚РµРїСѓ СЃС‚Р°Р»Рѕ СЃС‚СЂР°С€РµРЅРЅРѕ С‚РёС…Рѕ, РЅР°С‡Рµ Р№ РІС–РЅ Р±СѓРІ РІСЂР°Р¶РµРЅРёР№ СЃРёР»РѕСЋ СЃРјС–Р»РёРІС†СЏ Р”Р°РЅРєРѕ, СЏРєРёР№ СЃРїР°Р»РёРІ РґР»СЏ Р»СЋРґРµР№ СЃРІРѕС” СЃРµСЂС†Рµ Р№ СѓРјРµСЂ, РЅРµ РїСЂРѕСЃСЏС‡Рё РІ РЅРёС… РЅС–С‡РѕРіРѕ РІ РЅР°РіРѕСЂРѕРґСѓ СЃРѕР±С–. РЎС‚Р°СЂР° РґСЂС–РјР°Р»Р°. РЇ РґРёРІРёРІСЃСЏ РЅР° РЅРµС— Р№ РґСѓРјР°РІ: В«РЎРєС–Р»СЊРєРё С‰Рµ РєР°Р·РѕРє С– СЃРїРѕРіР°РґС–РІ Р·Р°Р»РёС€РёР»РѕСЃСЏ РІ С—С— РїР°Рј'СЏС‚С–?В» I РґСѓРјР°РІ РїСЂРѕ РІРµР»РёРєРµ РїР°Р»Р°СЋС‡Рµ СЃРµСЂС†Рµ Р”Р°РЅРєРѕ С– РїСЂРѕ Р»СЋРґСЃСЊРєСѓ С„Р°РЅС‚Р°Р·С–СЋ, СЏРєР° СЃС‚РІРѕСЂРёР»Р° СЃС‚С–Р»СЊРєРё РїСЂРµРєСЂР°СЃРЅРёС… С– СЃРёР»СЊРЅРёС… Р»РµРіРµРЅРґ. Р”РјСѓС…РЅСѓРІ РІС–С‚РµСЂ С– РѕРіРѕР»РёРІ Р·-РїС–Рґ Р»Р°С…РјС–С‚С‚СЏ СЃСѓС…С– РіСЂСѓРґРё СЃС‚Р°СЂРѕС— Р†Р·РµСЂРіС–Р»СЊ, СЏРєР° Р·Р°СЃРёРЅР°Р»Р° РІСЃРµ РјС–С†РЅС–С€Рµ. РЇ РїСЂРёРєСЂРёРІ С—С— СЃС‚Р°СЂРµ С‚С–Р»Рѕ С– СЃР°Рј Р»С–Рі РЅР° Р·РµРјР»СЋ Р±С–Р»СЏ РЅРµС—. Р’ СЃС‚РµРїСѓ Р±СѓР»Рѕ С‚РёС…Рѕ Р№ С‚РµРјРЅРѕ. РџРѕ РЅРµР±Сѓ Р№ РґР°Р»С– СЃСѓРЅСѓР»Рё С…РјР°СЂРё, РїРѕРІС–Р»СЊРЅРѕ, РЅСѓРґРЅРѕ... РњРѕСЂРµ С€СѓРјС–Р»Рѕ РіР»СѓС…Рѕ С– Р¶СѓСЂР»РёРІРѕ.
Не усміхайся до незнайомців	Вінсент Мануель	Не усміхайся до незнайомців Вінсент Мануель Одяг завжди щільно облягав її тіло, і, коли вона простувала вулицею, змовкали навіть відбійні молотки дорожніх робітників. Ясна річ, це ускладнювало життя, одначе вона щоразу щиро всміхалася до тих звірюк, ладних уп'ястися зубами в її груди. Водночас це її й тішило. Звісно, вона читала повчальні поради, видруковані на сірникових коробках, та хіба то її вина, що хлопці аж ревли, коли вона минала гурт мотоциклістів — у своїй джинсовій міні-спідничці, вистукуючи низенькими підборами й притискаючи до грудей шкільну теку. Швейцари, службовці й ремісники з тих семи багатоповерхових будинків, зведених на піщаній подушці, були потай закохані в неї і напам'ять завчили її розпорядок дня. Правда, був ще якийсь вилупок, що телефонував щодня опівночі. Він не казав ні слова. Лише рохкав, як кабан. Вона щойно вбилася в пір'ячко, заступила сімнадцять років і обернулася в найеротичнішу звабу для того кварталу пішохідних містків, підземних переходів під залізничними коліями та промислових смітників. Механіки з електромайстерні помічали хрестиком той день у календарі, коли бачили, як вона сідає в автобус. Крамар, обслуживши її, ляскав себе по лобі бляшанкою з фабадою, і навіть отой недоумок у кріслі на коліщатках, отой потрощений шматок м'яса задоволене гикав, як віслюк, коли дівчина співчутливо всміхалася до нього з гойдалки. А ще були хлопці-мотоциклісти. Та ті лише ревли, та й годі. Хіба що навесні, як були особливо збуджені, могли відпустити вслід їй якийсь соромітний жарт, ставлячи дибки свої мотоцикли. Насправді вони були в душі сама цнота. Так ось, ту дівчину зґвалтували, і сталося це приблизно так. Якийсь час опівночі дзвонив телефон. Зрештою, на це можна було й не зважати. На світі завжди вистачає дурнів. Невідомий поклонник виринав із сутінок і рохкав у трубку. — А, це знову ви!.. — Покладіть трубку. Набридло!.. — Ви, нікчемний вилупок!.. То було найгірше. Коли дівчина починала лаятись, незнайомець уже не рохкав, а ледь не вищав від задоволення, аж поки горло йому перехоплювали судоми. Найрозумніше було покласти трубку, і цим звичайно й закінчувалось. Одначе згодом нічні дзвінки обернулися на суцільний кошмар і змусили її вдатися по допомогу до поліції. Та з'ясувала, що закоханець дзвонить з єдиної місцевої телефонної будки — внизу, біля підземного переходу під залізничними коліями. Здавалося, спіймати його нічого не варто. Батько дівчини вже тричі, зачувши телефонний дзвінок, хапав гайкового ключа й припускав униз сходами. Добігши до телефонної будки, він виявляв її порожньою, хоча щоразу помічав якусь тінь, що швидко тікала геть. Проте однієї ночі йому таки пощастило застукати в будці якогось сивого типа, що притискав трубку до вуха. Батько ударом ноги відчинив двері й, схопивши чоловіка за карк, витяг його з будки. — От і спіймався! — Що ви робите?! — Ходи-но сюди, брудне гузно! — Послухайте!.. — Кому це ти надзвонюєш? Батько вже замахнувся був у запалі ключем, ладний проламати негідникові череп, коли це раптом упізнав у ньому крамаря з крамниці на розі, того приємного чоловіка, що приносив їм додому замовлення,— завжди з усмішкою, з лагідним словом. До того ж у кінці місяця він люб'язно давав їм дещо в кредит. Отож батько дівчини не встиг завдати йому шкоди й дякував прозрінню, що воно вчасно його стримало. Бо ж якби він його віддухопелив, то могло статися лихо, адже крамар був не винен. А втім, це не зовсім так. Крамар вийшов прогуляти собаку й скористався нагодою, щоб зателефонувати коханці. Батько дівчини мусив уже якось вибачатися. Бракувало тільки, щоб його дочка стала мішенню для пліток,— у кварталі ж бо люблять почесати про таке язика. Тут не знаєш, що спаде людям на думку, коли дівчині, бува, заманеться трохи вихнути задком. Тож батько сімейства, стискаючи в руці гайкового ключа, просто вибачився, зате крамар пустився в пояснення. Мовляв, коли він підійшов до будки, тут стояв якийсь хлопець. Крамар його не знає, але той живе, певно, десь неподалік, бо подався до будинків на узліссі. А втім, яке це має значення. Розпусників скрізь хоч греблю гати. — Вибачте. — Дарма. Не переймайтесь. — На мене просто якийсь сказ найшов. — Розумію. У вас дочка красуня. — Отож-бо. Звідси й усе лихо. В дівчини був у кварталі якийсь невидимий поклонник, хоч і невідомо, чи той самий, що телефонував опівночі. Закоханий привид мав навіть свій план. Він знав про дівчину геть усе. Стежив, коли вона приходить додому й коли йде. Занотовував у записник кожен крок цієї кізочки. Дівчина виходила з будинку о дев'ятій ранку й чекала на зупинці автобуса, притискаючи до грудей теку. Висідала вона на проспекті Делісіас. Там на другому поверсі одного з будинків містилася школа друкарок, з вікон якої виднілися крони акацій. Невідомий часто їздив з нею в одному автобусі, сидячи завжди позаду, й пожирав очима крізь дірочку в розгорненій газеті вкриті рожевим ластовинням дівочі плечі та довгу шию, схожу на збиті яєчні білки з ваніліном. Додому кізочка поверталась опівдні, і тоді її можна було побачити з кошиком для покупок або в садку, де вона гойдала на гойдалці свого п'ятирічного братика. Вечорами вона ходила на курси англійської мови на вулиці Аточе й до присмерку знову поверталася в свій квартал — крім субот, коли разом з подругами йшла до консульського клубу на танці. Звідти дівчина поверталась об одинадцятій, і підземний перехід під залізничними коліями поставав на її шляху прикрою перешкодою. Автобус зупинявся на протилежному боці, й доводилось бігти крізь цей бетонний тунель, де зазнала нападу вже не одна дівчина. Юні шибайголови влаштували собі тут лігво й часом, погрожуючи ножем, вимагали за прохід «мита». Дівчина щоразу швидко дріботіла тунелем, завмираючи від жаху, а зрадницькі підбори лунко цокотіли під темним склепінням. Хоч того дня була й не субота, дівчина повернулася додому о пів на дванадцяту. Вона затрималась у когось на дні народження, і невидимий закоханець, схоже, про це також знав. На зупинці з автобуса вийшло ще кілька пасажирів, що жили в тих будинках. Тунель дівчина проминула без пригод. Перетнула освітлену ліхтарями автостраду й піднялася сходами на насип, звідки стежка вела до садочка біля їхнього будинку. При місячному світлі вона побачила нерухому гойдалку і тінь від змиршавілої верби на моріжку. Двері під'їзду стояли незамкнені, тож їй не довелося шукати в сумці ключа. Таке траплялося часто. Одначе того вечора в кінці темного вестибюля було видно смужку світла, що вибивалася з ліфта. Але дівчина й на це не звернула особливої уваги. Всі її думки були зосереджені на кавовому торті, що, поки вона їхала, вже трохи розтікся по руці. Вона відчинила залізні двері. У ліфті на неї вже чекав він. Так вона зустрілася зі своїм невидимим закоханцем, блідим усміхненим чоловічком у рудуватій перуці, в черевиках на підборах. Він привітався до неї. — Вам на котрий поверх? — На сьомий. —— Сеньйорито, я б хотів... — Ґвалт! Рятуйте! — Не кричи! Прошу... — Пустіть мене! — Я лише хочу... Дівчина заверещала, а він затис їй рукою рота і вп'явся губами в напружену шию, розриваючи викот на блузці. Насамперед цю сучку треба примусити замовкнути. Він затопив їй кулаком в обличчя, та це не допомогло. Спробував копнути коліном у живіт, та мале сученя завищало ще несамовитіше. Відчинений ліфт рипів і гойдався під вагою двох тіл, що борсались, і якоїсь миті хтось із цих двох двигонув ногою у двері. З брязкотом посипалося скло. Боротьба тривала не більше трьох хвилин. Угорі на сходах загукали. Ставало вже небезпечно. Закоха-нець пустився навтьоки, стрімголов промчав через вестибюль, налетів на вазон із кактусом і перекинув світильник. Сусіда з третього поверху зійшов сходами до ліфта й побачив там дівчину. Вона сиділа в глибині кабіни, затиснувши в роті пасмо спітнілих кіс. Блузка на ній була пошматована, обірваний ліфчик висів під пахвою, роздерта джинсова спідниця вимазана тортом. На правій ключиці пульсував фіолетовий слід від укусу. Подряпані стегна, оніміле обличчя. На підлозі серед битого скла поруч із зім'ятою сумкою та рудуватою перукою, що її напасник залишив, наче на згадку, валявся розчавлений торт. Зрештою, дівчина виявила неабияку мужність. Коли прибіг сусіда, почувся шум машини, що рвонула з місця. — Це був твій знайомий? — Ні. — А хто? — Не знаю. Я бачила його часом у автобусі. Завжди був в оцій перуці. Сусіда відвів дівчину до себе додому й допоміг їй дати собі лад. Перекис водню, чашка липового чаю. шпильки, щоб скріпити пошматовану блузку. Перед дзеркалом у ванній дівчина витерла обличчя. Нарешті в супроводі люб'язного подружжя, що мешкало на третьому поверсі ліворуч, а також кількох інших сусідів, які приєдналися по дорозі, бідолаха наважилася з'явитись як сплюндрована цнотливиця на очі батькові. Щойно відчинилися двері, вона з плачем кинулась коридором до своєї кімнати. Батько відразу зметикував, що сталось, але не зумів сприйняти це з належною мужністю. Він заходився шпетити демократію, парламент, політичні партії, автономії, свободу друку й узагалі «червоних». Хоч як намагалися сусіди його вгамувати, він усе гатив кулаками в стіни й хапався за уявний пістолет. — Я знав, що це станеться! — В житті всяке буває... — Атож, буває, коли нема влади! — Ет, це ви даремно. В кожній країні повно свиноти. — Проте Іспанія взагалі стала свинюшнею! З вини чотирьох нікчемних політиків. Якби мені дали владу, я б за три дні навів тут порядок! — На це є державні діячі. — Пусте! Настав час вийти зі зброєю на вулицю. Геть державних діячів! Прихильники порядку повинні взятися до зброї! — Ну гаразд. На добраніч. — Дякую вам за все. Той розлючений батько мав крамницю пиломатеріалів і тепер почувався так, наче хтось наклав лапу на його власність. Він пишався собою, пишався тим, що має таку дочку, яка зросла здорова, радісна і найвродливіша в кварталі, а вони, ота потолоч, оті каторжники хотіли цю цукерку зжерти. Дівчина була королева тих семи будинків із садочком, що височіли між залізницею та промисловими смітниками. Здавалося, весь світ хотів її зґвалтувати. А все через те, що вона всміхалася до незнайомців. Тієї ночі знову задзвонив телефон. У трубці почулося хтиве рохкання. Батько схопив гайковий ключ, осатаніло скотився сходами, промчав садочком і підскочив до телефонної будки біля підземного переходу. Якийсь чоловік набирав номер. Батько більше не роздумував. Ударом ноги відчинив двері й почав гамселити незнайомця ключем по голові, доки розтрощив йому череп. Той чоловік саме дзвонив до швидкої допомоги — поспішав викликати карету для хворої дружини. Йому самому вона вже була не потрібна — він сконав на місці. То був колишній солдат муніципальної гвардії.

Subsets and Splits

No community queries yet

The top public SQL queries from the community will appear here once available.