hutsul/hutsul-manually-annotated · Datasets at Hugging Face

target stringlengths 3 926	source stringlengths 3 923
Пек ти та осина», — тай поблагословив їх свойов паличков.	Пек тобі та осина», — та й поблагословив їх своєю паличкою.
Ой ні! Хя-хя-хя», — зареготавси так дуже Дарадуда, шо аж в хаті задзвонило вид йиго сміху.	Ой ні! Хя-хя-хя», — зареготав так голосно Дарадуда, що аж у хаті задзвонило від його сміху.
На покосі дививси на ручки косарів, єк хто йку за широку ручку женет, та єк за поступно та за приєзно рубаєт.	На покосі дивився на ручки косарів, хто яку широку жене та як упевнено й чисто рубає.
Знав її заходи, виходи, перескічьки й стоїшшя.	Знав її заходи, виходи, перескоки й стійбища.
А Олексій шо погостив?.	А Олексій що погостив?.
— Уперто говорив: — «Через них усєкі напусти спадают на людий.	— Уперто говорив: — Через них усілякі напусти спадають на людей.
Розказував, шо вид Ників днина водно женетси за нічьов й подогонєєт нічь на Обрітеніє.	Розказував, що від Миколая днина завше женеться за ніччю й наздоганяє ніч на Обретіння.
А шо тобі з того буде, хоть ми си вернемо?.	А що тобі з того буде, хоч ми ся вернемо?.
Видразу перестало лупати в голов.	Відразу перестало лупати в голову.
«Ні Федю, було би шє на чім жити, — уперто сказав Иванчік, — лиш аби була справедливість мижи людьми тай аби чоловік мав здоров’є, бо єк йиго нима так, єк отепер у мене, то аби икі були богацтва в чоловіка, то все ніпочому, єк нима здоров’я».	«Ні, Федю, було би ще на чому жити, — уперто сказав Иванчік, — лиш би була справедливість межи людьми та й аби чоловік мав здоров’я, бо якщо його нема так, як отепер у мене, то аби які були багатства в чоловіка, то все байдуже, як нема здоров’я».
Черлений чоловік вийшов з черленим вогнєним мечєм.	Черлений чоловік вийшов із черленим вогняним мечем.
Йик всі давні люде, так и Шкиндя вірив, шо тота днина, шо на ний настаєт місіць, то вна є порожна.	Як усі давні люди, так і Шкиндя вірив, що та днина, коли настає місяць, є порожня.
А до того пізмлива така, єк її брат, Дмитро Шкиндя.	А до того гнівлива така, як її брат, Дмитро Шкиндя.
Иванчік давав дідикови доброго, шє тогідного кобацкого тітіню-бакуну.	Иванчік давав дідикові доброго, ще торішнього кобацького тютюну-бакуну.
В него завжде спали вівці вид Дмитрія до Благовішшіня у хліві, бо до цего чєсу уни си рахуют до сільского житя.	У нього завжди спали вівці від Дмитра до Благовіщення у хліві, бо до цього часу вони причисляються до сільського життя.
Тіло йиго ув’єло.	Тіло його зів’яло.
А ти вже инчя.	А ти інша.
Піп усі розуми поїв, а біду розумієт.	Піп усі розуми поїв, а біду розуміє.
А ціла хата роєм бжіл гутіла, шо йиму все прошшєєт, а Шкиндя голосно кінчєв прошшю.	А ціла хата роєм бджіл гула, що йому все прощає, а Шкиндя голосно закінчував прощу.
«Очінаш, ожеєси, нинабесіх.	«Отче наш, же єси не небесах.
Довгий, шо до цего чєсу на одним місци лиш ступакував, то в оден, то в другий бік покєвуючіси лиш так, єкби був из студени закостенів, нараз из злости так спидскакував, єкби ни знати йикий він швидкий був.	Довгий, що досі лиш тупцяв на місці, то в один, то в другий бік покивуючись, лиш так, немов на холоді закостенів, нараз зі злості так почав підскакувати, мов бозна-який він швидкий був.
«Ага, то ти тот Иванчік, шо наупер Шкинди розмовив на одним весілю пістолета? Так?» «Так.	«Ага, то ти той Иванчік, що наперекір Шкинді розмовив на однім весіллі пістолі? Так?» «Так.
На Покрову дідо смішкувавси з старих дівок, казав, шо уни си молєт: «Свєта Покровонько, покрий мою головоньку єк ни перемітков и рантухом, то хоть пидраним раматом».	На Покрову дідо насміхався зі старих дівок, казав, що вони моляться так: «Свята Покровонько, покрий мою головоньку якщо не переміткою і рантухом, то бодай подраною шматою».
Ни любив зрода кутати чілідинскє кутане.	Не любив порати жіночу роботу.
Юріштан видразу йшов до виноватці з пушкарями у ровту.	Він відразу йшов до винуватця з пушкарями.
По погрібі, то богато погріб’єників вернулоси з Олексіїхов до неї д’хаті, аби ни ночували сами Олексієві хати першеї ночі по йиго погрібі.	Після похорону багато погребінників вернулося з Олексіїхою до неї додому, аби не ночували Олексієві хати самі першої ночі по його погребі.
Иванчік ни боєвси Шкинді, другий день коло обіду був уже в него.	Иванчік не боявся Шкинді, наступного дня близько обіду був уже в нього.
Пропав, єк би пид земню запавси.	Пропав, як під землю запався.
«Дес таки зараз по опівночі, бо кури аж низараз запіли», — перепужено сказала.	«Десь одразу по опівночі, бо півні пізніше запіли», — перелякано сказала.
Тай и за стів сідав коло попа у сусідстві.	Та й за стіл сідав коло попа в сусідстві.
По бесіді було пизначно, шо то був ни простий дідок.	З бесіди було зрозуміло, що то був не простий дідок.
У кошєрі на ріжи, де спали вівці пид голим небом на осінници, він обійшов до трьох раз за сонцем наокола ту кошєру, держєчі пид плечем тот книш, брискаючі вівці у кошєрі тов видгашенов водов.	У кошарі на Ріжі, де спали вівці під голим небом на осонні, він обійшов до трьох раз за сонцем довкола ту кошару, держачи під плечем той книш і бризкаючи на овець у кошарі тією відгашеною водою.
Тай шо, бувало, погадав зробити, то зробив, хоть би був мав попид земню йти.	Що, бувало, погадав зробити, те й зробив, хоч би мав під землю йти.
Бо без овец, шо до полонинского ходу весело блієли на загороді, тай без тих воликів, шо то, буйно бутічі та голосно вирикуючі, чюхалиси у вугли хати та нираз и грізно на ню бочілиси, то їй так було скучьно, шо й години ни могла си задержєти коло хати, то й вна, и її хати то осиротіли.	Бо без овець, які до полонинського ходу весело блеяли в загороді, та й без тих воликів, які, буйно бутячи й голосно вирикуючи, чухалися об кути хати та не раз і грізно на неї позирали, їй так було скучно, що й години не могла затриматися коло хати, мов і вона, і її хата осиротіли.
Про це буде колис говірка де-инде, а тепер говорім про тото, шо ти просиш.	Про це буде колись говірка деінде, а тепер говорім про те, що ти просиш.
Я люб’ю собі сама вибрати того, шо я йиго хочу любити, бо хочу, аби він був для мене любчіком, а ни я для него.	Я люблю собі сама вибрати того, кого хочу любити, бо хочу, аби він був для мене любчиком, а не я для нього.
Я цілий чєс из старов шош кутаю понадвірку, то бих їх видів, єк би були.	Я увесь час зі старою щось пораю надворі — то б їх видів, якби були.
Він ні на кого ни спускавси в обході з маржинов.	Він ні на кого не покладався в обході з маржиною.
Він, бувало, до надвірної роботи у літі майже ни наймав робітників.	Він, бувало, до надвірної роботи влітку майже не наймав робітників.
Навіть доброго слова мижи ними мало коли було, бо мижи ними повстала така велика нинависть почерез ту лісну, шо вни навіть вже ніколи вкупі й спати ни лєгали.	Навіть доброго слова одне одному нечасто казали, бо межи ними постала така велика ненависть через ту лісну, що вони навіть уже ніколи разом і спати не лягали.
Лазив у бурсукові та в лисєчі печери.	Лазив у борсукові та в лисячі печери.
Закладав сильця, робив торта, зводив сітки на заїців та лисів.	Закладав сильця, робив пастки, зводив сітки на зайців та лисів.
Олексій умер.	Олексій умер.
Він так, єк би си з твердого сну в тот раз прошумав, ни міг си на світ подивити, а такий був умучіний, шо аж дихати ни міг.	Він немовби з твердого сну пробудився — не міг на світ подивитися, а такий був змучений, що аж дихати не міг.
Ув’єв.	Зів’яв.
На стаї ватаг играв у тримбіту, аби навертали вівці за струнки на доїнє, бо ни хотів допізна колюхандрити з кутанєм у стаї.	На стаї ватаг грав на трембіті, аби навертали овець за струнки на доїння, бо не хотів допізна мордуватися з поранням у стаї.
Єк виріжєла йиго жінка до Станіслава сидіти тай верталаси д’хаті, то в Коломиї спуталаси з одним джєвлюгов, тай за тото дістала вид того панка трийціть сороківців.	Коли виряджала його жінка до Станіслава сидіти й поверталася додому, то в Коломиї сплуталася з одним пройдисвітом, та й за те дістала від того панка тридцять сороківців.
Ни скараскав бес си йиго.	Не здихаєшся вже його.
Тридев’єтими замками.	Тридев’ятими замками.
Потискав пальцем долонь.	Потискав пальцем долоню.
Ловивси за одвірок у хаті, у хоромах, або в чєрсаці, ци за ків у плоту, тай данцував так, шо аж си постоли розлітали в шкремітки, єк го, бувало, натарапаєт та кортєчка поохотуватиси.	Ловився за одвірок у хаті, у хоромах або на ґанку чи за кіл у плоту та й танцював так, що аж постоли розліталися, коли на нього, бувало, нападала та охота.
Але вибачєй, синку, то й я сам цему ни винен.	Але вибачай, синку, то і я сам цьому не винен.
Дідо повістував, шо є такі видважні дівки (безстидниці), шо лов’єтси за опарат на попови, хоть би си навіть на то й ціла церква дівила тай з них си смієла.	Дідо повістував, що є такі відважні дівки (безстидниці), що ловляться за опарат на попові, хоч би навіть на це й ціла церква дивилася та й з них сміялася.
Насипала би позавушників, тай носи здоров.	Надавала би поза́вушників, та й носи здоров.
Але єк ти хочь знати, то си ни так б’єт! То си б’єт оттак!!!» Він черкнув її за волоси, звалив на земню й штрик на ню коліньми, єк половик на курку.	Але якщо ти хочеш знати, то не так б’ється! То б’ється оттак!!!» Він черкнув її за волосся, звалив на землю й скочив на неї, як половик на курку.
Хто відків зайшов, то спокійно кошелавси, де хотів, тай ґаздував.	Хто звідки зайшов, той спокійно ставав, де хотів, та й ґаздував.
Ґаджюма того літа був дуже гордий, бо мав шош п’єтьсот самої дойки у тім мішіню, то мав шо того літа пасти тай обвертати на полонині.	Ґаджума того літа був дуже гордий, бо мав близько п’ятисот лише дійних овець під опікою, тож було кого того літа випасати й доглядати на полонині.
А до того маєт у церкві завжде йикес урєдованнє, ни стоїт дурно цілу Божу Службу, єк чіп у дверех.	А до того має в церкві завжди якесь урядування, не стоїть дурно цілу Божу службу, як чіп у дверях.
Коліньми гуляв їй на грудех, а руками кундосив її волосє на голові.	Колінами гуляв по грудях, а руками кундосив їй волосся на голові.
Казав, шо є такі люде погані, слих би їм пропав, шо навіть важєтси казити Божу Мушку.	Казав, що є такі люди погані, хай їм грець, що навіть зважуються казити Божу Мушку.
Иванчік таки видів, коли записав йиго чьорт у маковици в своє рейство на буйволовій шкірі, бо видразу зачєв гинути за любов Марічков, єк риба за водов.	Иванчік таки бачив, коли записав його чорт у маковиці у свій реєстр на буйволовій шкірі, бо відразу почав гинути за любою Марічкою, як риба за водою.
— «Ой ні! Маєт помічника… й то доброго до усего.	— Ой ні! Має помічника… Й то доброго до всього.
Ти в мене, нівроку, уже великий леґінь.	Ти в мене, нівроку, уже великий леґінь.
Був свому слову пан.	Був своєму слову пан.
Але Федько на то ни турав, шо чєлідь говорила, бо він знав, шо ни одна чєлідина на лице силов ни одного любаса д’собі ни тєгнет, лиш мушінин д’чєлідині набивом лізет, хоть би чєсом вна єму ни рада.	Але Федько на те не зважав, що жінки говорили, бо він знав, що жодна жінка силою жодного любаса до себе не тягне, лиш чоловік до жінки набивається, хоч би іноді вона йому й не рада.
Най си лиш преч кажет з таков огидов, відав, нима на світі тєжшеї служби понад громадску.	Най ся лиш преч каже з такою огидою, певно, нема на світі тяжчої служби понад громадську.
Ним так пудно телепало, шо аж піна з рота йиму порскала.	Так страшно ним телепало, що аж піна з рота йому порскала.
Але пропало.	Але пропало.
Бо казав, шо кожда робота мусит мати свій чєс.	Бо казав, що кожна робота мусить мати свій час.
Нараз її так єкби шош тикнуло на лавици, схопиласи, тай пишла надвір, грозічі на Иванчіка кулаком: «Бамбір! Бамбі-і-ір, біда би ти голов бамбірила, ти бамбірю пустий.	Нараз її так немов щось тенькнуло на лавиці, схопилася й пішла надвір, грозячи на Иванчіка кулаком: «Бамбір! Бамбі-і-ір, біда би тобі голову бамбірила, ти, бамбірю пустий.
Давав її їсти наперед тим душам, шо прийшли д’нам до вечері, аби й уни разом з нами вечєрали усеї страви, шо була злагожена на тот вечєр.	Давав її їсти передовсім тим душам, що прийшли до нас на вечерю, щоб і вони разом із нами скуштували всього, що було злагоджено на той вечір.
Ми оба з дідом так упремо сокотили тих Довбушевих скарбів, шо смих були посиніли из студени, єк афини, але однако нічьо смих ни виділи.	Ми обидва з дідом так уперто виглядали тих Довбушевих скарбів, що аж посиніли на морозі, як афини, однак нічого не вгледіли.
По Юрію — то вже кождої днини наверталиси на стийла з паші корови, з розпручіними молоком вимнями, весело викрикуючі д’телєткам, шо лакомо бинчєли з ґаздивских загородий довстріту д’ним.	По Юрію вже щодня поверталися на стійла з паші корови з повними молока вим’ями, весело викрикуючи до телят, які смачно мукали із ґаздівських загород назустріч їм.
А йик би вбив суку, то ни оден пес ни прийшов би єму д’хаті, бо ни було би д’кому ити.	А якби вбив суку, то жоден пес не прийшов би йому до хати, бо не було б до кого йти.
А вна ни пускала Иванчіка до Олексія, аби він ни отворив Иванчікови очі, шо вна за одна чілідина, бо то був такий головний мальфар, шо знав усі здохє чоловіка.	А вона не пускала Иванчіка до Олексія, аби той не відкрив Иванчікові очі, яка то вона жінка, бо Олексій був такий головний мольфар, що знав усі подихи людини.
За столом чєстував Костюк гостий переваренов горівков з медом, п’ючі першу порцію на шєстє до книзя другу за здоров’є молодого до Палинючки, а трету за добре повоженє молодєт пив до всіх гостий.	За столом частував Костюк гостей перевареною горілкою з медом, п’ючи перший келих на щастя до князя, другий за здоров’я молодого до Палинючки, а третій, щоб молодятам добре велося, пив до всіх гостей.
Він знав досконало залагожєти на Игнатія коровам тоту кров из сільов.	Він досконало знав, як заготовляти на Гната коровам ту кров із сіллю.
Закрий нас вид холоду, голоду й тугого року, тєжкого чєсу, чьорного року, вид слабости, тєжкої болости, великої лежі, вид людского сорому дурного розуму, вид панскої ниволі».	Убережи нас від холоду, голоду й тугого року, тяжкого часу, чорного року, від слабості, тяжкої болісті, великої лежі, від людського сорому, дурного розуму, від панської неволі».
Гладив мене долонев по волосю тай розказував мині про зазулю: «Зазуля, шо тогід на Ивана Купала затихла ковати, сегодне, наколи зорі рано, заковала знов голосом весни на цілий Божий світ.	Гладив мене долонею по волоссю та й розказував мені про зозулю: «Зозуля, яка торік на Йвана Купала затихла кувати, сьогодні, щойно світало, закувала знову голосом весни на цілий Божий світ.
Лесьо сидів надурсаний на задній лавици з пидпертов головов на лікоть руки, опертої на стів.	Лесьо сидів насуплений на задній лавиці з підпертою головою на лікоть руки, опертої на стіл.
А Иванчік єк то вздрів, то видразу лишив играти, бо флоєра сама видпала йиму вид губий.	А Иванчік як то побачив, то відразу покинув грати, бо флояра сама відпала йому від губ.
На вивса», тай подав їм колєдницкий колачь сховати у великі прєдівні бисаги.	На вівса», — та й подав їм колядницький калач сховати у великі ткані бесаги.
Але однако чьогос устидавси, аби коло мене довго скакали.	Але однак чомусь соромився, аби коло мене довго скакали.
Ой ні.	Ой ні.
Иванчікови вид того сміху пишли студені володи по тілі, а Довгий у тот раз махнув лівим локтем руки на відлю в бік грєдий.	Иванчікові від того сміху пішли студені володи по тілі, а Довгий махнув лівим ліктем навідліг у бік печі.
— «Я шє си хочю всамперед з ним добре надричкувати.	— Я ще хочу з ним добре пожартувати.
Розказував він бувало подалеку й про свою лісну.	Розказував він, бувало, трохи й про свою лісну.
Ни будет морозів ув осени, бо єйце вид морозу сеї ночі ни пукло.	Не буде морозів увосени, бо яйце від морозу сеї ночі не тріснуло.
А хто вже здоїв свої вівці, то вже най несет мірєти молоко в стаю».	А хто вже здоїв своїх овець, хай несе міряти молоко в стаю».
Над нев мало си ни вирізали три леґіні.	Через неї мало не вирізали один одного три леґені.
Из Люпайлівскої Кичєри було видко по горах порозсипувані, єк зерниці по небі, самотов дрімаючі гуцульскі осидки.	Із Люпайлівської кичери було видко розсіяні по горах, як зірниці по небі, гуцульські осідки, що дрімали на самоті.
Найбірше ходив я до діда царинками понад річьков.	Зазвичай ходив я до діда царинками понад річкою.
Вороже ти тєжкий та солоний!.	Вороже ти тяжкий і солоний!.
А Семенко, покойник, прости, праведне Сонечко, йиго душу, шо го згадую, лиш засмієвси, тай каже: «Єк хоч, то зараз будеш знати, шо то».	А Семенко, покійний, прости, праведне Сонечко, його душу, що його згадую, лиш засміявся та й каже: “Якщо хочеш, то зараз знатимеш, що то”.
Єк вернувси Иванчік у хату, тай примов’єв собі ишє раз до схід сонця, то йиму виразно показало на воді, шо то ни був хатний чорт-домар, тот шо лаким у порожних хатах домарити тай пужіти людий, лиш то був злий дух — ничіста сила, наслане.	Вернувся Иванчік у хату й примовляв собі ще раз до схід сонця, і йому виразно показало на воді, що то не був хатній чорт-домар, той, що полюбляє в порожніх хатах домарити й лякати людей, а злий дух — нечиста сила, наслання.
Ой нима.	Ой нема.
Витак ми всі повклєкали наколінки й помолилиси потихоньки Богу так, єк хто хотів й умів.	Відтак ми всі повклякали на коліна й помолилися тихо Богу так, як хто хотів і умів.
Стоєв, єк стовп, у земню закопаний.	Стояв як стовп, у землю закопаний.
А за то уни помогали дідови хоть у икій роботі.	А за це вони допомагали дідові в різній роботі.
А тепер прийшов єс до мене, тай — «помагай, Дарадудо».	А тепер прийшов до мене та й — “помагай, Дарадудо”».

Пек ти та осина», — тай поблагословив їх свойов паличков.

Пек тобі та осина», — та й поблагословив їх своєю паличкою.

Ой ні! Хя-хя-хя», — зареготавси так дуже Дарадуда, шо аж в хаті задзвонило вид йиго сміху.

Ой ні! Хя-хя-хя», — зареготав так голосно Дарадуда, що аж у хаті задзвонило від його сміху.

На покосі дививси на ручки косарів, єк хто йку за широку ручку женет, та єк за поступно та за приєзно рубаєт.

На покосі дивився на ручки косарів, хто яку широку жене та як упевнено й чисто рубає.

Знав її заходи, виходи, перескічьки й стоїшшя.

Знав її заходи, виходи, перескоки й стійбища.

А Олексій шо погостив?.

А Олексій що погостив?.

— Уперто говорив: — «Через них усєкі напусти спадают на людий.

— Уперто говорив: — Через них усілякі напусти спадають на людей.

Розказував, шо вид Ників днина водно женетси за нічьов й подогонєєт нічь на Обрітеніє.

Розказував, що від Миколая днина завше женеться за ніччю й наздоганяє ніч на Обретіння.

А шо тобі з того буде, хоть ми си вернемо?.

А що тобі з того буде, хоч ми ся вернемо?.

Видразу перестало лупати в голов.

Відразу перестало лупати в голову.

«Ні Федю, було би шє на чім жити, — уперто сказав Иванчік, — лиш аби була справедливість мижи людьми тай аби чоловік мав здоров’є, бо єк йиго нима так, єк отепер у мене, то аби икі були богацтва в чоловіка, то все ніпочому, єк нима здоров’я».

«Ні, Федю, було би ще на чому жити, — уперто сказав Иванчік, — лиш би була справедливість межи людьми та й аби чоловік мав здоров’я, бо якщо його нема так, як отепер у мене, то аби які були багатства в чоловіка, то все байдуже, як нема здоров’я».

Черлений чоловік вийшов з черленим вогнєним мечєм.

Черлений чоловік вийшов із черленим вогняним мечем.

Йик всі давні люде, так и Шкиндя вірив, шо тота днина, шо на ний настаєт місіць, то вна є порожна.

Як усі давні люди, так і Шкиндя вірив, що та днина, коли настає місяць, є порожня.

А до того пізмлива така, єк її брат, Дмитро Шкиндя.

А до того гнівлива така, як її брат, Дмитро Шкиндя.

Иванчік давав дідикови доброго, шє тогідного кобацкого тітіню-бакуну.

Иванчік давав дідикові доброго, ще торішнього кобацького тютюну-бакуну.

В него завжде спали вівці вид Дмитрія до Благовішшіня у хліві, бо до цего чєсу уни си рахуют до сільского житя.

У нього завжди спали вівці від Дмитра до Благовіщення у хліві, бо до цього часу вони причисляються до сільського життя.

Тіло йиго ув’єло.

Тіло його зів’яло.

А ти вже инчя.

А ти інша.

Піп усі розуми поїв, а біду розумієт.

Піп усі розуми поїв, а біду розуміє.

А ціла хата роєм бжіл гутіла, шо йиму все прошшєєт, а Шкиндя голосно кінчєв прошшю.

А ціла хата роєм бджіл гула, що йому все прощає, а Шкиндя голосно закінчував прощу.

«Очінаш, ожеєси, нинабесіх.

«Отче наш, же єси не небесах.

Довгий, шо до цего чєсу на одним місци лиш ступакував, то в оден, то в другий бік покєвуючіси лиш так, єкби був из студени закостенів, нараз из злости так спидскакував, єкби ни знати йикий він швидкий був.

Довгий, що досі лиш тупцяв на місці, то в один, то в другий бік покивуючись, лиш так, немов на холоді закостенів, нараз зі злості так почав підскакувати, мов бозна-який він швидкий був.

«Ага, то ти тот Иванчік, шо наупер Шкинди розмовив на одним весілю пістолета? Так?» «Так.

«Ага, то ти той Иванчік, що наперекір Шкинді розмовив на однім весіллі пістолі? Так?» «Так.

На Покрову дідо смішкувавси з старих дівок, казав, шо уни си молєт: «Свєта Покровонько, покрий мою головоньку єк ни перемітков и рантухом, то хоть пидраним раматом».

На Покрову дідо насміхався зі старих дівок, казав, що вони моляться так: «Свята Покровонько, покрий мою головоньку якщо не переміткою і рантухом, то бодай подраною шматою».

Ни любив зрода кутати чілідинскє кутане.

Не любив порати жіночу роботу.

Юріштан видразу йшов до виноватці з пушкарями у ровту.

Він відразу йшов до винуватця з пушкарями.

По погрібі, то богато погріб’єників вернулоси з Олексіїхов до неї д’хаті, аби ни ночували сами Олексієві хати першеї ночі по йиго погрібі.

Після похорону багато погребінників вернулося з Олексіїхою до неї додому, аби не ночували Олексієві хати самі першої ночі по його погребі.

Иванчік ни боєвси Шкинді, другий день коло обіду був уже в него.

Иванчік не боявся Шкинді, наступного дня близько обіду був уже в нього.

Пропав, єк би пид земню запавси.

Пропав, як під землю запався.

«Дес таки зараз по опівночі, бо кури аж низараз запіли», — перепужено сказала.

«Десь одразу по опівночі, бо півні пізніше запіли», — перелякано сказала.

Тай и за стів сідав коло попа у сусідстві.

Та й за стіл сідав коло попа в сусідстві.

По бесіді було пизначно, шо то був ни простий дідок.

З бесіди було зрозуміло, що то був не простий дідок.

У кошєрі на ріжи, де спали вівці пид голим небом на осінници, він обійшов до трьох раз за сонцем наокола ту кошєру, держєчі пид плечем тот книш, брискаючі вівці у кошєрі тов видгашенов водов.

У кошарі на Ріжі, де спали вівці під голим небом на осонні, він обійшов до трьох раз за сонцем довкола ту кошару, держачи під плечем той книш і бризкаючи на овець у кошарі тією відгашеною водою.

Тай шо, бувало, погадав зробити, то зробив, хоть би був мав попид земню йти.

Що, бувало, погадав зробити, те й зробив, хоч би мав під землю йти.

Бо без овец, шо до полонинского ходу весело блієли на загороді, тай без тих воликів, шо то, буйно бутічі та голосно вирикуючі, чюхалиси у вугли хати та нираз и грізно на ню бочілиси, то їй так було скучьно, шо й години ни могла си задержєти коло хати, то й вна, и її хати то осиротіли.

Бо без овець, які до полонинського ходу весело блеяли в загороді, та й без тих воликів, які, буйно бутячи й голосно вирикуючи, чухалися об кути хати та не раз і грізно на неї позирали, їй так було скучно, що й години не могла затриматися коло хати, мов і вона, і її хата осиротіли.

Про це буде колис говірка де-инде, а тепер говорім про тото, шо ти просиш.

Про це буде колись говірка деінде, а тепер говорім про те, що ти просиш.

Я люб’ю собі сама вибрати того, шо я йиго хочу любити, бо хочу, аби він був для мене любчіком, а ни я для него.

Я люблю собі сама вибрати того, кого хочу любити, бо хочу, аби він був для мене любчиком, а не я для нього.

Я цілий чєс из старов шош кутаю понадвірку, то бих їх видів, єк би були.

Я увесь час зі старою щось пораю надворі — то б їх видів, якби були.

Він ні на кого ни спускавси в обході з маржинов.

Він ні на кого не покладався в обході з маржиною.

Він, бувало, до надвірної роботи у літі майже ни наймав робітників.

Він, бувало, до надвірної роботи влітку майже не наймав робітників.

Навіть доброго слова мижи ними мало коли було, бо мижи ними повстала така велика нинависть почерез ту лісну, шо вни навіть вже ніколи вкупі й спати ни лєгали.

Навіть доброго слова одне одному нечасто казали, бо межи ними постала така велика ненависть через ту лісну, що вони навіть уже ніколи разом і спати не лягали.

Лазив у бурсукові та в лисєчі печери.

Лазив у борсукові та в лисячі печери.

Закладав сильця, робив торта, зводив сітки на заїців та лисів.

Закладав сильця, робив пастки, зводив сітки на зайців та лисів.

Олексій умер.

Він так, єк би си з твердого сну в тот раз прошумав, ни міг си на світ подивити, а такий був умучіний, шо аж дихати ни міг.

Він немовби з твердого сну пробудився — не міг на світ подивитися, а такий був змучений, що аж дихати не міг.

Ув’єв.

Зів’яв.

На стаї ватаг играв у тримбіту, аби навертали вівці за струнки на доїнє, бо ни хотів допізна колюхандрити з кутанєм у стаї.

На стаї ватаг грав на трембіті, аби навертали овець за струнки на доїння, бо не хотів допізна мордуватися з поранням у стаї.

Єк виріжєла йиго жінка до Станіслава сидіти тай верталаси д’хаті, то в Коломиї спуталаси з одним джєвлюгов, тай за тото дістала вид того панка трийціть сороківців.

Коли виряджала його жінка до Станіслава сидіти й поверталася додому, то в Коломиї сплуталася з одним пройдисвітом, та й за те дістала від того панка тридцять сороківців.

Ни скараскав бес си йиго.

Не здихаєшся вже його.

Тридев’єтими замками.

Тридев’ятими замками.

Потискав пальцем долонь.

Потискав пальцем долоню.

Ловивси за одвірок у хаті, у хоромах, або в чєрсаці, ци за ків у плоту, тай данцував так, шо аж си постоли розлітали в шкремітки, єк го, бувало, натарапаєт та кортєчка поохотуватиси.

Ловився за одвірок у хаті, у хоромах або на ґанку чи за кіл у плоту та й танцював так, що аж постоли розліталися, коли на нього, бувало, нападала та охота.

Але вибачєй, синку, то й я сам цему ни винен.

Але вибачай, синку, то і я сам цьому не винен.

Дідо повістував, шо є такі видважні дівки (безстидниці), шо лов’єтси за опарат на попови, хоть би си навіть на то й ціла церква дівила тай з них си смієла.

Дідо повістував, що є такі відважні дівки (безстидниці), що ловляться за опарат на попові, хоч би навіть на це й ціла церква дивилася та й з них сміялася.

Насипала би позавушників, тай носи здоров.

Надавала би поза́вушників, та й носи здоров.

Але єк ти хочь знати, то си ни так б’єт! То си б’єт оттак!!!» Він черкнув її за волоси, звалив на земню й штрик на ню коліньми, єк половик на курку.

Але якщо ти хочеш знати, то не так б’ється! То б’ється оттак!!!» Він черкнув її за волосся, звалив на землю й скочив на неї, як половик на курку.

Хто відків зайшов, то спокійно кошелавси, де хотів, тай ґаздував.

Хто звідки зайшов, той спокійно ставав, де хотів, та й ґаздував.

Ґаджюма того літа був дуже гордий, бо мав шош п’єтьсот самої дойки у тім мішіню, то мав шо того літа пасти тай обвертати на полонині.

Ґаджума того літа був дуже гордий, бо мав близько п’ятисот лише дійних овець під опікою, тож було кого того літа випасати й доглядати на полонині.

А до того маєт у церкві завжде йикес урєдованнє, ни стоїт дурно цілу Божу Службу, єк чіп у дверех.

А до того має в церкві завжди якесь урядування, не стоїть дурно цілу Божу службу, як чіп у дверях.

Коліньми гуляв їй на грудех, а руками кундосив її волосє на голові.

Колінами гуляв по грудях, а руками кундосив їй волосся на голові.

Казав, шо є такі люде погані, слих би їм пропав, шо навіть важєтси казити Божу Мушку.

Казав, що є такі люди погані, хай їм грець, що навіть зважуються казити Божу Мушку.

Иванчік таки видів, коли записав йиго чьорт у маковици в своє рейство на буйволовій шкірі, бо видразу зачєв гинути за любов Марічков, єк риба за водов.

Иванчік таки бачив, коли записав його чорт у маковиці у свій реєстр на буйволовій шкірі, бо відразу почав гинути за любою Марічкою, як риба за водою.

— «Ой ні! Маєт помічника… й то доброго до усего.

— Ой ні! Має помічника… Й то доброго до всього.

Ти в мене, нівроку, уже великий леґінь.

Був свому слову пан.

Був своєму слову пан.

Але Федько на то ни турав, шо чєлідь говорила, бо він знав, шо ни одна чєлідина на лице силов ни одного любаса д’собі ни тєгнет, лиш мушінин д’чєлідині набивом лізет, хоть би чєсом вна єму ни рада.

Але Федько на те не зважав, що жінки говорили, бо він знав, що жодна жінка силою жодного любаса до себе не тягне, лиш чоловік до жінки набивається, хоч би іноді вона йому й не рада.

Най си лиш преч кажет з таков огидов, відав, нима на світі тєжшеї служби понад громадску.

Най ся лиш преч каже з такою огидою, певно, нема на світі тяжчої служби понад громадську.

Ним так пудно телепало, шо аж піна з рота йиму порскала.

Так страшно ним телепало, що аж піна з рота йому порскала.

Але пропало.

Бо казав, шо кожда робота мусит мати свій чєс.

Бо казав, що кожна робота мусить мати свій час.

Нараз її так єкби шош тикнуло на лавици, схопиласи, тай пишла надвір, грозічі на Иванчіка кулаком: «Бамбір! Бамбі-і-ір, біда би ти голов бамбірила, ти бамбірю пустий.

Нараз її так немов щось тенькнуло на лавиці, схопилася й пішла надвір, грозячи на Иванчіка кулаком: «Бамбір! Бамбі-і-ір, біда би тобі голову бамбірила, ти, бамбірю пустий.

Давав її їсти наперед тим душам, шо прийшли д’нам до вечері, аби й уни разом з нами вечєрали усеї страви, шо була злагожена на тот вечєр.

Давав її їсти передовсім тим душам, що прийшли до нас на вечерю, щоб і вони разом із нами скуштували всього, що було злагоджено на той вечір.

Ми оба з дідом так упремо сокотили тих Довбушевих скарбів, шо смих були посиніли из студени, єк афини, але однако нічьо смих ни виділи.

Ми обидва з дідом так уперто виглядали тих Довбушевих скарбів, що аж посиніли на морозі, як афини, однак нічого не вгледіли.

По Юрію — то вже кождої днини наверталиси на стийла з паші корови, з розпручіними молоком вимнями, весело викрикуючі д’телєткам, шо лакомо бинчєли з ґаздивских загородий довстріту д’ним.

По Юрію вже щодня поверталися на стійла з паші корови з повними молока вим’ями, весело викрикуючи до телят, які смачно мукали із ґаздівських загород назустріч їм.

А йик би вбив суку, то ни оден пес ни прийшов би єму д’хаті, бо ни було би д’кому ити.

А якби вбив суку, то жоден пес не прийшов би йому до хати, бо не було б до кого йти.

А вна ни пускала Иванчіка до Олексія, аби він ни отворив Иванчікови очі, шо вна за одна чілідина, бо то був такий головний мальфар, шо знав усі здохє чоловіка.

А вона не пускала Иванчіка до Олексія, аби той не відкрив Иванчікові очі, яка то вона жінка, бо Олексій був такий головний мольфар, що знав усі подихи людини.

За столом чєстував Костюк гостий переваренов горівков з медом, п’ючі першу порцію на шєстє до книзя другу за здоров’є молодого до Палинючки, а трету за добре повоженє молодєт пив до всіх гостий.

За столом частував Костюк гостей перевареною горілкою з медом, п’ючи перший келих на щастя до князя, другий за здоров’я молодого до Палинючки, а третій, щоб молодятам добре велося, пив до всіх гостей.

Він знав досконало залагожєти на Игнатія коровам тоту кров из сільов.

Він досконало знав, як заготовляти на Гната коровам ту кров із сіллю.

Закрий нас вид холоду, голоду й тугого року, тєжкого чєсу, чьорного року, вид слабости, тєжкої болости, великої лежі, вид людского сорому дурного розуму, вид панскої ниволі».

Убережи нас від холоду, голоду й тугого року, тяжкого часу, чорного року, від слабості, тяжкої болісті, великої лежі, від людського сорому, дурного розуму, від панської неволі».

Гладив мене долонев по волосю тай розказував мині про зазулю: «Зазуля, шо тогід на Ивана Купала затихла ковати, сегодне, наколи зорі рано, заковала знов голосом весни на цілий Божий світ.

Гладив мене долонею по волоссю та й розказував мені про зозулю: «Зозуля, яка торік на Йвана Купала затихла кувати, сьогодні, щойно світало, закувала знову голосом весни на цілий Божий світ.

Лесьо сидів надурсаний на задній лавици з пидпертов головов на лікоть руки, опертої на стів.

Лесьо сидів насуплений на задній лавиці з підпертою головою на лікоть руки, опертої на стіл.

А Иванчік єк то вздрів, то видразу лишив играти, бо флоєра сама видпала йиму вид губий.

А Иванчік як то побачив, то відразу покинув грати, бо флояра сама відпала йому від губ.

На вивса», тай подав їм колєдницкий колачь сховати у великі прєдівні бисаги.

На вівса», — та й подав їм колядницький калач сховати у великі ткані бесаги.

Але однако чьогос устидавси, аби коло мене довго скакали.

Але однак чомусь соромився, аби коло мене довго скакали.

Ой ні.

Иванчікови вид того сміху пишли студені володи по тілі, а Довгий у тот раз махнув лівим локтем руки на відлю в бік грєдий.

Иванчікові від того сміху пішли студені володи по тілі, а Довгий махнув лівим ліктем навідліг у бік печі.

— «Я шє си хочю всамперед з ним добре надричкувати.

— Я ще хочу з ним добре пожартувати.

Розказував він бувало подалеку й про свою лісну.

Розказував він, бувало, трохи й про свою лісну.

Ни будет морозів ув осени, бо єйце вид морозу сеї ночі ни пукло.

Не буде морозів увосени, бо яйце від морозу сеї ночі не тріснуло.

А хто вже здоїв свої вівці, то вже най несет мірєти молоко в стаю».

А хто вже здоїв своїх овець, хай несе міряти молоко в стаю».

Над нев мало си ни вирізали три леґіні.

Через неї мало не вирізали один одного три леґені.

Из Люпайлівскої Кичєри було видко по горах порозсипувані, єк зерниці по небі, самотов дрімаючі гуцульскі осидки.

Із Люпайлівської кичери було видко розсіяні по горах, як зірниці по небі, гуцульські осідки, що дрімали на самоті.

Найбірше ходив я до діда царинками понад річьков.

Зазвичай ходив я до діда царинками понад річкою.

Вороже ти тєжкий та солоний!.

Вороже ти тяжкий і солоний!.

А Семенко, покойник, прости, праведне Сонечко, йиго душу, шо го згадую, лиш засмієвси, тай каже: «Єк хоч, то зараз будеш знати, шо то».

А Семенко, покійний, прости, праведне Сонечко, його душу, що його згадую, лиш засміявся та й каже: “Якщо хочеш, то зараз знатимеш, що то”.

Єк вернувси Иванчік у хату, тай примов’єв собі ишє раз до схід сонця, то йиму виразно показало на воді, шо то ни був хатний чорт-домар, тот шо лаким у порожних хатах домарити тай пужіти людий, лиш то був злий дух — ничіста сила, наслане.

Вернувся Иванчік у хату й примовляв собі ще раз до схід сонця, і йому виразно показало на воді, що то не був хатній чорт-домар, той, що полюбляє в порожніх хатах домарити й лякати людей, а злий дух — нечиста сила, наслання.

Ой нима.

Ой нема.

Витак ми всі повклєкали наколінки й помолилиси потихоньки Богу так, єк хто хотів й умів.

Відтак ми всі повклякали на коліна й помолилися тихо Богу так, як хто хотів і умів.

Стоєв, єк стовп, у земню закопаний.

Стояв як стовп, у землю закопаний.

А за то уни помогали дідови хоть у икій роботі.

А за це вони допомагали дідові в різній роботі.

А тепер прийшов єс до мене, тай — «помагай, Дарадудо».

А тепер прийшов до мене та й — “помагай, Дарадудо”».