hutsul/hutsul-manually-annotated · Datasets at Hugging Face

target stringlengths 3 926	source stringlengths 3 923
Говори ти свої.	Говори ти своєї.
«Ой так! Він! Добре собі це затєм, ци чуєш, Дми’?» — гнівно крикнув Довгий на Шкиндю, шо задарабанів був на хвильку так, єк би оглух, бо аж ни зараз сердито вид воркнув: «Таже чую», — тай далі мовчєв, єк би го шош занімило.	«Ой так! Він! Добре собі це затям, чи чуєш, Дми’?» — гнівно крикнув Довгий на Шкиндю, що задеревів був на хвильку так, як би оглух, бо аж відтак сердито відворкнув: «Та ж чую», — і далі мовчав, немов його щось занімило.
Попересідали коні оба дружби, перескакуючі з книгининого коня на книзевого, а з книзевого на книгининого, подали коні боєрам, а сами стали коло своїх дружок збоку книзєт, аби 'їх завести в хату за стів.	Посідали на коней обидва дружби, перескакуючи з княгининого коня на князевого, а з князевого на княгининого, подали коней боярам, а самі стали коло своїх дружок збоку від князят, аби їх завести в хату за стіл.
— «Ти ни гадай собі хльов’, шо то й я ни біда.	— Ти не гадай собі, хльов’, що то і я не біда.
Ховалиси та вистерігалиси.	Ховалися й остерігалися.
Він борзо вернувси насупаний у хату.	Швидко вернувся насуплений у хату.
Єк я изхочю хлопців любити, Зачнут твої замки ломити, А ти меш, мужу, лиш воду пити».	Як я ізхочу хлопців любити, Зачнуть твої замки ломити, А ти меш, мужу, лиш воду пити».
Гм… Гм… Таже він, бідник, спудивси, аби ти икос мене ни пидійшов в єкимос ділі.	Гм… Гм… Та ж він, бідака, злякався, аби ти якось мені не нашкодив у якімсь ділі.
Иванчікови по тілі аж мурашки загимзіли вид Шкиндиної погрози, бо він добре розумів, чім уна для него пахла.	Иванчікові по тілі аж мурашки забігали від Шкиндиної погрози, бо він добре розумів, чим вона для нього пахла.
Цілий день красно гріло сонечко.	Цілий день красно гріло сонечко.
Уздорови та нарозуми йиго, Госпидку.	Уздорови та нарозуми його, Госпідку.
Баба з вуйнов вид досвіта пекли хліб та варили варю на свєту вечєрю з усіх тих писних страв, шо їх си їст у божки на року.	Баба з вуйною від досвіту пекли хліб і готували святу вечерю з усіх тих пісних страв, що їх їдять у божки протягом року.
Навіть було видко трошки й того свєтця, шо стоєв збоку образів на стіні, коло клинків на вішінє порошниц, стрюбий, арапників та крисаний.	Навіть було видко трошки й того святого, що стояв збоку образів на стіні, коло гаків, на які вішали порохівниці, зброю, арапники та крисані.
Ийга! Ото би був великий устид та побліка для Иванчіка.	Ійга! Ото би був великий устид для Иванчіка.
— «Ни бійси! Довго ни будим сидіти, бо я її зараз зіпру».	— Не бійся! Довго не будемо сидіти, бо я її зараз спиню».
Ледви її вуйко Лесьо йкос уговкав, так си камузила на діда.	Ледве її вуйко Лесьо якось уговкав, так нападалася на діда.
Баба аж голосила из серця, шо ни зудалала победити діда.	Баба аж голосила спересердя, що не зуміла перемогти діда.
Випогодилоси небо над цілов долинов Черемоша тай над ріков загріло єдерно сонце, топило в ріці град.	Випогодилося небо над цілою долиною Черемошу, та й над рікою загріло палюче сонце, топило в ріці град.
Крикну: «Йди гет з твойов їдов, бо я ни жебрак, лиш старий.	Крикну: “Йди геть із твоєю їжею, бо я не жебрак, лиш старий.
З-поза Писаного Каменя, єк би з земні, помаленьки пидлізав на небо д’горі великий, світючєй гарбуз — золотаво-червонаве сонце.	З-поза Писаного Каменя, немов із землі, помаленьку підлізав на небо великий гарячий гарбуз — золотаво-червонаве сонце.
Бо кажут, шо ни вмираєт старий, але чєсовий.	Бо кажуть, що не вмирає старий, але часовий.
Уна зачєла си слинити.	Вона почала плакати.
Костюк лишив тоти деревця в єблінці на варті нового людского роду, а сам пишов у хороми, де дзвиніли так буйно гримкі данці, шо аж си здавало, шо разом з ними данцували й Костюкові хати.	Костюк лишив ті деревця на яблінці на варті нового людського роду, а сам пішов у хороми, де дзвеніли так буйно гримкі танці, що аж здавалося, ніби разом із ними танцювали й Костюкові хати.
— Я ґаздивска дитина.	— Я ґаздівська дитина.
Ниодному леґіневи, то вна дала й з люби файну писанку, але покрадома, аби Лесьо ни покіптив, шо вна з тим леґінем була й ни чужа.	Не одному леґеневі вона дала з уподоби файну писанку, але крадькома, аби Лесьо не помітив, що вона з тим леґенем була й не чужа.
А Гердлічка навіть про це їм и слова нічо ни казав, бо лиш так пудно вигрозив йиго одного разу головний мальфар Олексій из Плоскої.	А Гердлічка їм і слова не казав, бо так страшно пригрозив йому одного разу головний мольфар Олексій із Плоскої.
Очі искрами засіяли.	Очі іскрами засіяли.
Він лиш знаєт другого зачепити, але оборонитиси, то вже ни потрафит».	Він лиш уміє іншого зачепити, але оборонитися — то вже не може».
По хвили насилу пидвів голов тай сказав: «Але шо з того?.	По хвилі насилу підвів голову й сказав: «Але що з того?.
Йиму задура стала в голові, шо ни зрозумів, шо дієти.	Йому так затуманилося в голові, аж не зрозумів, що діяти.
Пишла горівка у рух на столу, а за нев голубці из солонинов, буракова юшка из свинєчьов буженицев, по повній мисці набитов, пироги з бриндзов та молошна кашя з кукурудзінов крупов.	Пішла горілка в рух за столом, а за нею голубці з солониною, бурякова юшка зі свинячою буженицею, по повній мисці набитою, пироги з бринзою та молочна каша з кукурудзяною крупою.
Охлєв.	Охляв.
Переваренов горівков из медом за столом чєстувала баба.	Перевареною горілкою з медом за столом частувала баба.
А Костюк, беручі від Джюнди миску з грішми тай вінчєними колачями книзєт у кліть, так само з сміхом видтинавси: «Ни журиси, Джюндо, ти лиш цим, бо ни на то Костюк спросив гостий у свій дім на весілє, аби лиш їх зцєпати, єк овец на міру в полонині, у повницу, а по повници аби си вни розбігли від него, єк ни дай то Боже, від єкоїс покритки.	А Костюк, беручи від Джюнди миску з грішми й вінчальними калачами князят у кліть, так само зі сміхом відказував: «Не журися, Джюндо, ти лиш цим, бо не на то Костюк запросив гостей у свій дім на весілля, аби лиш їх здоїти, як овець на міру в полонині, у повницю, а по повниці аби вони розбіглися від нього, як, не дай-то Боже, від якоїсь покритки.
Таке маю файне біннє, шо си ни вмиваєт, Таке маю файне біннє, цур на лихі очі, Єк уно си умивало, минув тиждень сночі».	Таке маю файне біння, що ся не вмиває, Таке маю файне біння, цур на лихі очі, Як воно ся умивало, минув тиждень сночі.
То знов шо чєс вискірєв свої великі, єкби в коня, клонцулі на сивого, великого заїця під плечем.	Він хитро усміхався до Иванчіка, то знов вишкіряв свої великі, як у коня, зубиська на сивого великого зайця під плечем.
По груди бродив зимами за куницями, та надсідно совпав замітьми за сернами й оленями.	По груди бродив зимами за куницями та надсадно совпав заметами за сернами й оленями.
Станеш таким головним стрільцем, шо пари ти ни будет у світі».	Станеш таким головним стрільцем, що пари тобі не буде у світі».
— «Хліб наш, нашушний, дайже нам, оденец», — голосно, на всу хату, баба позівнула, зажмурєючі з притиском очі, а лівов долонев застала рот, аби в него шош ни улетіло.	— Хліб наш насущний дай же нам днесь, — голосно, на всю хату, баба позіхнула, зажмурюючи з притиском очі, а лівою долонею затулила рот, аби в нього щось не влетіло.
«Тай я би так казав, але шо дієти, єк то ворог?» — подавси добрідков Карпа за Иванчіком.	«І я би так казав, але що діяти, якщо то ворог?» — погодився Карпа з Иванчіком.
А Дарадуда, кокоїжічіси, говорив далі, ни зводічі очні з Иванчіка: «Я ни маю охоти тобі примов’єти, бо я примівник Шкиндин тай Довгого.	А Дарадуда, наїжачившись, говорив далі, не зводячи очей з Иванчіка: «Я не маю охоти тобі примовляти, бо я примівник Шкинді й Довгого.
Шонайкрашшу корову за то обицєв дати, й то ни будь-котру, а котру собі сам Иванчік на йиго загороді виберет.	Щонайкращу корову за це обіцяв дати, яку собі сам Иванчік на його загороді вибере.
Здаєтси, шо до рани би її тулєв, така ув очі чємна виглєдаєт.	Здається, що до рани б її притуляв, така ув очі чемна.
«Добре здоров’є!» — видповіли вни, оба стаючі напротів Иванчіка віч у віч.	«Добре здоров’я!» — відповіли вони, обидва стаючи навпроти Иванчіка віч-у-віч.
Тай так моцно над тим буком у руках «бога» й «чьорта» мотосканивси народ, шо аж хати си стрєсали вид того їх гушкання собов у стіни так дуже, шо аж здавалоси, шо й Олексієво мертве тіло на задній лавици в хаті вид того си здригало, тай шо разом з усіма людьми він свойов мертвов усмішков смієвси на тим посіжінню з свої смерти, бо дух йиго ни умер, а жив далі мижи людьми, тай разом з ними веселивси на тім своїм посіжіню.	Та й так над тим буком у руках «бога» й «чорта» моцувався народ, що аж хати стрясалися від того їхнього гупання собою об стіни, аж здавалося, що й Олексієве мертве тіло на задній лавиці в хаті від того здригалося, та й що разом з усіма людьми він своєю мертвою усмішкою сміявся на тім посіжінню зі своєї смерті, бо дух його не вмер, а жив далі межи людьми та й разом із ними веселився на тім своїм посіжінні.
Але мусимо йиго так закілцувати, аби всі виділи, шо ми два таки тоти сами люде, шо й були.	Але мусимо його так окільцювати, аби всі виділи, що ми два таки ті само люди, що й були.
Був пилкої вдачі, кортіло йиго й з чюжев чілідинов нираз у воросі си набути.	Був палкої вдачі, кортіло його і з чужою іноді попустувати.
Він аж засмієвси з утіхє, єк уздрів, шо з громовиці закуриласи жива ватра.	Він аж засміявся з утіхи, коли побачив, що з громовиці закурилася жива ватра.
«Но, но! Ти шє си питаєш?.	«Но, но! Ти ще питаєш?.
То йиго робота, кости би му стирчєли з гробу, єк нас сегодне тєжко зосмішив».	То його робота, кості би йому стирчали з гробу, як із нас сьогодні тяжко насміхався».
Єк би галасливі вітри наперед хати, так буйно й галасливо увійшли в браму колєдники, плєшучі: «В неділю рано єло свитати, Єли си гості кватирувати.	Немов галасливі вітри наперед хати, так буйно увійшли в браму колядники, плєшучи: В неділю рано стало світати, Стали ся гості кватирувати.
Раз підвидів Бог, шо Арідник корпав глини.	Раз підгледів Бог, що Арідник корпав глину.
А в горах, хто ни маєт богато маржини, тот ни ґазда, хоть би йкі великі ґрунта мав.	А в горах хто не має багато маржини, той не ґазда, хоч би які великі ґрунти мав.
Ци у давнині чюв хто таке?.	Чи в давнині хтось чув таке?.
Йикийс сердитий, подражнений.	Якийсь сердитий, дратівливий.
«Єк си вам ватагуєт обом?» — привитавси на стаї Иванчік з ватагом тай депутатом.	«Як вам ватагується обом?» — привітався на стаї Иванчік із ватагом і депутатом.
Чєлідь варила та лагодила дору.	Жінки варили й готували дору.
И хто знаєт, шо би си було мижи ними обома вигоїло тої ночі, єкби був їх вуйко ни уговкав та ни розгетькав.	І хтозна, що сталося б між ними обома тої ночі, якби вуйко їх не уговкав та не розгетькав.
Ліпшу в сто раз, єк тот, шо курів лиш коло жінки тай торгував її лиш за волики та коровки.	Ліпшу стократно, як той, що курів лиш коло жінки та й торгував лиш воликами та коровками.
Хто кого почєпаєт — я вас, ци ви мене? Говори.	Хто кого чіпає: я вас чи ви мене? Говори.
А май бізівнійші тай цікаві, то нічо ни дієли, бо аж дух у собі заперли були, так завзєто ждали на то гримке темпо з жєбівских пістолет.	А стійкіші й цікаві нічого не діяли, бо аж дух у собі заперли були — так завзято ждали на то грімке темпо із жаб’ївських пістолів.
«Ні, ти нас!» «Ой ні, ви мене!» «Тай шо то ніби ти собі, пуравчє, гадаєш, хоть би ми тебе й періш зачепили, єк ти нас?.	«Ні, ти нас!» «Ой ні, ви мене!» «Та й що ти собі, пуравчє, гадаєш, хоч би ми тебе й першими зачепили?.
Вуйко трудний, нивиспаний по колєдниках, лишивси з вуйнов у хаті кутати маржину.	Вуйко, втомлений, невиспаний по колядниках, залишився з вуйною вдома доглядати маржину.
Він шош инче подумав.	Він щось інше подумав.
Дерева аж си розчєхали вид зими.	Дерева аж ламалися від снігу.
А на житю чоловікови всєке си траф’єєт, так єк на довгій ниві», — боронив Иванчік славу того креса, аж до серця собі йиго тулєючі, бо так лиш си дуже ним любував.	А в житті людині всяке трапляється, так, як на довгій ниві», — боронив Иванчік славу того кріса, аж до серця собі його тулячи, так ним милувався.
А Иванчік, то такий був нисмілий, шо через люде ни поваживси навіть з нев поздоровити на цвинтари, хоть вже зовсім близенько був коло неї.	А Иванчік такий був несмілий, що на людях не наважився навіть із нею привітатися на цвинтарі, хоч уже зовсім близенько був коло неї.
Робив то так спокійно, шо навіть и ни здригнувси, без найменчеї тривоги в серци.	Робив це так спокійно, що навіть не здригнувся, без найменшої тривоги в серці.
Баба осердиласи на него, шо й він ласивси дівити разом з хлопчішями на голі дівки.	Баба розсердилася на нього, що й він ласився дивитись разом із хлопцями на голих дівок.
Лиш коби ни поблизко хати, бо відтак гляба би було вночі й надвір си показати з хати через біду, бо «тот» міг би си показувати тай пужіти вночі.	Аби лиш не близько від хати, бо відтак годі було б уночі й надвір вийти з хати через біду, бо “той” міг би показуватися й лякати вночі.
На застелений стів вовненов скатертьов поклала Костючка паліницу хліба, в ню дружби заткли криз сирєнии колачік кидрове деревце, а чєлідь при скрипці тай весілних співанках уберала йиго білим, сивим тай крашеним волосом, крашеними вовнєними нитками тай колосєм єчменю.	На застелений вовняною скатертиною стіл поклала Костючка паляницю хліба, у неї дружби заткнули крізь сирний калачик кедрове деревце, а жінки при скрипці й весільних співанках прикрашали його білим, сивим і фарбованим волосом, фарбованими вовняними нитками й колоссям ячменю.
А єк би повидів, шо з йиго муки может бути кулешя, то най таки видразу прибиваєт, коли в старости прийти, бо кажут, шо шо йдет на видвід, то йдет и на розвід.	Але якби побачив, що з його борошна може бути кулеша, то хай таки відразу призначає, коли в старости прийти, бо кажуть: що йде на відвід, то йде і на розвід.
Вже на вісници, веселі, почували вни в собі путерю.	Уже навесні, веселі, почували вони в собі силу.
Верг їм лиш по ґрейцерови у дзвинки, але березі, то поклав сороківця на хрест.	Укинув їм лиш по ґрейцерові у дзвінки, але березі — то поклав сороківця на хрест.
Амінь».	Амінь.
У діда надієлиси колєдників аж на Василія у вечєр пид конец колєд, бо другий день мав бути у Джюнди розплєс, так Джюнда переказав кимос до себе.	У діда чекали колядників аж на Василя увечері, під кінець коляд, бо наступного дня мав бути у Джюнди розплєс, так Джюнда переказав.
А тим кукуциком хліба, сирєним колачіком, горшєтком води тай гусков соли, шо тогди на вогники люде складают, то обходєт свій Великдень.	А тим кукуциком хліба, сирним калачиком, горнятком води та й гускою солі, що тоді на вогники люди складають, і святкують вони свій Великдень.
Дідо мав свою ворожку й на Євдокія.	Дідо мав свою ворожку й на Євдокії.
Ой ні.	Ой ні.
Навіть уже він сам, разом из другими хлопчіками, бувало, де був на посіжінях, то збиткувавси из старого Трайкала.	Навіть уже він сам, разом з іншими хлопчиками, бувало, збиткувався зі старого Трайкала.
Я викручювавси й, ґвавтуючі на всий рот, втікав у хату без потємку.	Я викручувався й, репетуючи на повен рот, без тями втікав у хату.
Наїв би си їх навіки.	Наївся б їх навіки.
Й ми колис молодими ни свєті були, але ми то потайки робили.	І ми колись молодими не святі були, але то потай робили.
Усі си витали шіре, та вінчювали усі одни одним, собі на взаєм, шєстя-здоров’я та многа літ.	Усі віталися щиро й віншували одні одним, собі навзаєм щастя-здоров’я та многа літ.
Тай хоть Иванчік знав то все, тай знав, шо тої днини ни можна спати надворі, аби сп’єчого нявки ни ухопили з собов у ліси, то однако на то ни поуважив, бо, думаючі про любу Марічку, оперед полуднем забравси з хати на колешню.	Хоч Иванчік знав то все й розумів, що тої днини не можна спати надворі, аби сплячого нявки не вхопили із собою в ліси, однак не зважив на те, думаючи про любу Марічку, і перед полуднем подався з хати на колешню.
А Шкиндя, то прото — Шкинді!!! Хоть вни запопадливі та ґаздовиті й забірше, єк треба, та шо з того?.	А Шкиндя — то Шкиндя!!! Хоч вони, Шкинді, запопадливі та ґаздовиті й більше ніж треба, та що з того?.
А обзераючі їх у руках, довго любувавси тими писанками, а шє бірше Марічков.	І довго милувався ними, а ще більше Марічкою.
А нипрубен попик, ни розуміючіси на фіґлях прахтичного стрільця, вслухуючіси в йиго гріхє, шо з них благонько йиму сповідавси, єв си втихомирєти так, єк втихомирєєтси розсержена дитина, вслухуючіси в дивні та чудаті казки своїї пестунки.	А недогадливий попик, не розуміючись на фіґлях практичного стрільця, вслухуючись у його гріхи, що про них чемно йому сповідався, почав утихомирюватися так, як утихомирюється розсерджена дитина, вслухаючись у дивні та чудні казки своєї пестунки.
Єкуни си зирстили, Пишли на сім років По небі й земни.	Як вони ся христили, Пішли на сім років По небі й землі.
А заким, то тут шє мій повид рєдит, а ни ваш — сараки».	А поки що я тут розпоряджаюсь, а не ви, сараки».
«Та чія би — моя, брате», — гордо видповів Ботик, бо видразу здогадавси, шо ці ретенно прийшли на ню в обзорини.	«Та чия би — моя, брате», — гордо відповів Ботик, бо відразу здогадався, що ці два прийшли на неї в обзорини.
«Го-о-ов! А дома ґазди?.	«Го-о-ов! А дома ґазди?.
Нам нієкого страху нима вид лісни, бо уна, пропала би, діда си держит, а ни нас иршєних.	Нам жодного страху нема від лісної, бо вона, пропала би, діда тримається, а не нас, хрещених.
«Ой, шє плачючі меш нас обох перепрошувати», — погрозивси Довгий.	«Ой, ще плачучи нас обох перепрошуватимеш», — погрозив Довгий.
Ба шо си вере стало з Довгим?».	Ба, а що сталося з Довгим?.
«А перед тим кому ти пидлєгав?» — цікаво запитавси Иванчік.	«А перед тим кому ти підлягав?» — поцікавився Иванчік.
Він шнідав, їв гуслінку з коновки за столом, заким уваритси варя.	Він снідав, їв гуслянку з коновки за столом, заки приготується щось гаряче.
Але Довгий ни попускав, ишє гірше доґобував: «Ой так, Дми’, то своя котюга нам си так постелила, тот простєничок.	Але Довгий не попускав, ще гірше довбав: «Ой так, Дми’, то своя котюга нам так постелила, той простачок.
Казав, шо колєдувати годитси вид Риздва, а ни вид Свєтого вечєра.	Казав, що колядувати годиться від Різдва, а не від Святого вечора.
Смішкувавси він нишьком над тими усіма, шо так приєзно припадали коло него, шіре просічі йиго у колєдники.	Насміхався він нишком із них усіх, що так приязно припадали коло нього, щиро просячи його в колядники.

Говори ти свої.

Говори ти своєї.

«Ой так! Він! Добре собі це затєм, ци чуєш, Дми’?» — гнівно крикнув Довгий на Шкиндю, шо задарабанів був на хвильку так, єк би оглух, бо аж ни зараз сердито вид воркнув: «Таже чую», — тай далі мовчєв, єк би го шош занімило.

«Ой так! Він! Добре собі це затям, чи чуєш, Дми’?» — гнівно крикнув Довгий на Шкиндю, що задеревів був на хвильку так, як би оглух, бо аж відтак сердито відворкнув: «Та ж чую», — і далі мовчав, немов його щось занімило.

Попересідали коні оба дружби, перескакуючі з книгининого коня на книзевого, а з книзевого на книгининого, подали коні боєрам, а сами стали коло своїх дружок збоку книзєт, аби 'їх завести в хату за стів.

Посідали на коней обидва дружби, перескакуючи з княгининого коня на князевого, а з князевого на княгининого, подали коней боярам, а самі стали коло своїх дружок збоку від князят, аби їх завести в хату за стіл.

— «Ти ни гадай собі хльов’, шо то й я ни біда.

— Ти не гадай собі, хльов’, що то і я не біда.

Ховалиси та вистерігалиси.

Ховалися й остерігалися.

Він борзо вернувси насупаний у хату.

Швидко вернувся насуплений у хату.

Єк я изхочю хлопців любити, Зачнут твої замки ломити, А ти меш, мужу, лиш воду пити».

Як я ізхочу хлопців любити, Зачнуть твої замки ломити, А ти меш, мужу, лиш воду пити».

Гм… Гм… Таже він, бідник, спудивси, аби ти икос мене ни пидійшов в єкимос ділі.

Гм… Гм… Та ж він, бідака, злякався, аби ти якось мені не нашкодив у якімсь ділі.

Иванчікови по тілі аж мурашки загимзіли вид Шкиндиної погрози, бо він добре розумів, чім уна для него пахла.

Иванчікові по тілі аж мурашки забігали від Шкиндиної погрози, бо він добре розумів, чим вона для нього пахла.

Цілий день красно гріло сонечко.

Уздорови та нарозуми йиго, Госпидку.

Уздорови та нарозуми його, Госпідку.

Баба з вуйнов вид досвіта пекли хліб та варили варю на свєту вечєрю з усіх тих писних страв, шо їх си їст у божки на року.

Баба з вуйною від досвіту пекли хліб і готували святу вечерю з усіх тих пісних страв, що їх їдять у божки протягом року.

Навіть було видко трошки й того свєтця, шо стоєв збоку образів на стіні, коло клинків на вішінє порошниц, стрюбий, арапників та крисаний.

Навіть було видко трошки й того святого, що стояв збоку образів на стіні, коло гаків, на які вішали порохівниці, зброю, арапники та крисані.

Ийга! Ото би був великий устид та побліка для Иванчіка.

Ійга! Ото би був великий устид для Иванчіка.

— «Ни бійси! Довго ни будим сидіти, бо я її зараз зіпру».

— Не бійся! Довго не будемо сидіти, бо я її зараз спиню».

Ледви її вуйко Лесьо йкос уговкав, так си камузила на діда.

Ледве її вуйко Лесьо якось уговкав, так нападалася на діда.

Баба аж голосила из серця, шо ни зудалала победити діда.

Баба аж голосила спересердя, що не зуміла перемогти діда.

Випогодилоси небо над цілов долинов Черемоша тай над ріков загріло єдерно сонце, топило в ріці град.

Випогодилося небо над цілою долиною Черемошу, та й над рікою загріло палюче сонце, топило в ріці град.

Крикну: «Йди гет з твойов їдов, бо я ни жебрак, лиш старий.

Крикну: “Йди геть із твоєю їжею, бо я не жебрак, лиш старий.

З-поза Писаного Каменя, єк би з земні, помаленьки пидлізав на небо д’горі великий, світючєй гарбуз — золотаво-червонаве сонце.

З-поза Писаного Каменя, немов із землі, помаленьку підлізав на небо великий гарячий гарбуз — золотаво-червонаве сонце.

Бо кажут, шо ни вмираєт старий, але чєсовий.

Бо кажуть, що не вмирає старий, але часовий.

Уна зачєла си слинити.

Вона почала плакати.

Костюк лишив тоти деревця в єблінці на варті нового людского роду, а сам пишов у хороми, де дзвиніли так буйно гримкі данці, шо аж си здавало, шо разом з ними данцували й Костюкові хати.

Костюк лишив ті деревця на яблінці на варті нового людського роду, а сам пішов у хороми, де дзвеніли так буйно гримкі танці, що аж здавалося, ніби разом із ними танцювали й Костюкові хати.

— Я ґаздивска дитина.

— Я ґаздівська дитина.

Ниодному леґіневи, то вна дала й з люби файну писанку, але покрадома, аби Лесьо ни покіптив, шо вна з тим леґінем була й ни чужа.

Не одному леґеневі вона дала з уподоби файну писанку, але крадькома, аби Лесьо не помітив, що вона з тим леґенем була й не чужа.

А Гердлічка навіть про це їм и слова нічо ни казав, бо лиш так пудно вигрозив йиго одного разу головний мальфар Олексій из Плоскої.

А Гердлічка їм і слова не казав, бо так страшно пригрозив йому одного разу головний мольфар Олексій із Плоскої.

Очі искрами засіяли.

Очі іскрами засіяли.

Він лиш знаєт другого зачепити, але оборонитиси, то вже ни потрафит».

Він лиш уміє іншого зачепити, але оборонитися — то вже не може».

По хвили насилу пидвів голов тай сказав: «Але шо з того?.

По хвилі насилу підвів голову й сказав: «Але що з того?.

Йиму задура стала в голові, шо ни зрозумів, шо дієти.

Йому так затуманилося в голові, аж не зрозумів, що діяти.

Пишла горівка у рух на столу, а за нев голубці из солонинов, буракова юшка из свинєчьов буженицев, по повній мисці набитов, пироги з бриндзов та молошна кашя з кукурудзінов крупов.

Пішла горілка в рух за столом, а за нею голубці з солониною, бурякова юшка зі свинячою буженицею, по повній мисці набитою, пироги з бринзою та молочна каша з кукурудзяною крупою.

Охлєв.

Охляв.

Переваренов горівков из медом за столом чєстувала баба.

Перевареною горілкою з медом за столом частувала баба.

А Костюк, беручі від Джюнди миску з грішми тай вінчєними колачями книзєт у кліть, так само з сміхом видтинавси: «Ни журиси, Джюндо, ти лиш цим, бо ни на то Костюк спросив гостий у свій дім на весілє, аби лиш їх зцєпати, єк овец на міру в полонині, у повницу, а по повници аби си вни розбігли від него, єк ни дай то Боже, від єкоїс покритки.

А Костюк, беручи від Джюнди миску з грішми й вінчальними калачами князят у кліть, так само зі сміхом відказував: «Не журися, Джюндо, ти лиш цим, бо не на то Костюк запросив гостей у свій дім на весілля, аби лиш їх здоїти, як овець на міру в полонині, у повницю, а по повниці аби вони розбіглися від нього, як, не дай-то Боже, від якоїсь покритки.

Таке маю файне біннє, шо си ни вмиваєт, Таке маю файне біннє, цур на лихі очі, Єк уно си умивало, минув тиждень сночі».

Таке маю файне біння, що ся не вмиває, Таке маю файне біння, цур на лихі очі, Як воно ся умивало, минув тиждень сночі.

То знов шо чєс вискірєв свої великі, єкби в коня, клонцулі на сивого, великого заїця під плечем.

Він хитро усміхався до Иванчіка, то знов вишкіряв свої великі, як у коня, зубиська на сивого великого зайця під плечем.

По груди бродив зимами за куницями, та надсідно совпав замітьми за сернами й оленями.

По груди бродив зимами за куницями та надсадно совпав заметами за сернами й оленями.

Станеш таким головним стрільцем, шо пари ти ни будет у світі».

Станеш таким головним стрільцем, що пари тобі не буде у світі».

— «Хліб наш, нашушний, дайже нам, оденец», — голосно, на всу хату, баба позівнула, зажмурєючі з притиском очі, а лівов долонев застала рот, аби в него шош ни улетіло.

— Хліб наш насущний дай же нам днесь, — голосно, на всю хату, баба позіхнула, зажмурюючи з притиском очі, а лівою долонею затулила рот, аби в нього щось не влетіло.

«Тай я би так казав, але шо дієти, єк то ворог?» — подавси добрідков Карпа за Иванчіком.

«І я би так казав, але що діяти, якщо то ворог?» — погодився Карпа з Иванчіком.

А Дарадуда, кокоїжічіси, говорив далі, ни зводічі очні з Иванчіка: «Я ни маю охоти тобі примов’єти, бо я примівник Шкиндин тай Довгого.

А Дарадуда, наїжачившись, говорив далі, не зводячи очей з Иванчіка: «Я не маю охоти тобі примовляти, бо я примівник Шкинді й Довгого.

Шонайкрашшу корову за то обицєв дати, й то ни будь-котру, а котру собі сам Иванчік на йиго загороді виберет.

Щонайкращу корову за це обіцяв дати, яку собі сам Иванчік на його загороді вибере.

Здаєтси, шо до рани би її тулєв, така ув очі чємна виглєдаєт.

Здається, що до рани б її притуляв, така ув очі чемна.

«Добре здоров’є!» — видповіли вни, оба стаючі напротів Иванчіка віч у віч.

«Добре здоров’я!» — відповіли вони, обидва стаючи навпроти Иванчіка віч-у-віч.

Тай так моцно над тим буком у руках «бога» й «чьорта» мотосканивси народ, шо аж хати си стрєсали вид того їх гушкання собов у стіни так дуже, шо аж здавалоси, шо й Олексієво мертве тіло на задній лавици в хаті вид того си здригало, тай шо разом з усіма людьми він свойов мертвов усмішков смієвси на тим посіжінню з свої смерти, бо дух йиго ни умер, а жив далі мижи людьми, тай разом з ними веселивси на тім своїм посіжіню.

Та й так над тим буком у руках «бога» й «чорта» моцувався народ, що аж хати стрясалися від того їхнього гупання собою об стіни, аж здавалося, що й Олексієве мертве тіло на задній лавиці в хаті від того здригалося, та й що разом з усіма людьми він своєю мертвою усмішкою сміявся на тім посіжінню зі своєї смерті, бо дух його не вмер, а жив далі межи людьми та й разом із ними веселився на тім своїм посіжінні.

Але мусимо йиго так закілцувати, аби всі виділи, шо ми два таки тоти сами люде, шо й були.

Але мусимо його так окільцювати, аби всі виділи, що ми два таки ті само люди, що й були.

Був пилкої вдачі, кортіло йиго й з чюжев чілідинов нираз у воросі си набути.

Був палкої вдачі, кортіло його і з чужою іноді попустувати.

Він аж засмієвси з утіхє, єк уздрів, шо з громовиці закуриласи жива ватра.

Він аж засміявся з утіхи, коли побачив, що з громовиці закурилася жива ватра.

«Но, но! Ти шє си питаєш?.

«Но, но! Ти ще питаєш?.

То йиго робота, кости би му стирчєли з гробу, єк нас сегодне тєжко зосмішив».

То його робота, кості би йому стирчали з гробу, як із нас сьогодні тяжко насміхався».

Єк би галасливі вітри наперед хати, так буйно й галасливо увійшли в браму колєдники, плєшучі: «В неділю рано єло свитати, Єли си гості кватирувати.

Немов галасливі вітри наперед хати, так буйно увійшли в браму колядники, плєшучи: В неділю рано стало світати, Стали ся гості кватирувати.

Раз підвидів Бог, шо Арідник корпав глини.

Раз підгледів Бог, що Арідник корпав глину.

А в горах, хто ни маєт богато маржини, тот ни ґазда, хоть би йкі великі ґрунта мав.

А в горах хто не має багато маржини, той не ґазда, хоч би які великі ґрунти мав.

Ци у давнині чюв хто таке?.

Чи в давнині хтось чув таке?.

Йикийс сердитий, подражнений.

Якийсь сердитий, дратівливий.

«Єк си вам ватагуєт обом?» — привитавси на стаї Иванчік з ватагом тай депутатом.

«Як вам ватагується обом?» — привітався на стаї Иванчік із ватагом і депутатом.

Чєлідь варила та лагодила дору.

Жінки варили й готували дору.

И хто знаєт, шо би си було мижи ними обома вигоїло тої ночі, єкби був їх вуйко ни уговкав та ни розгетькав.

І хтозна, що сталося б між ними обома тої ночі, якби вуйко їх не уговкав та не розгетькав.

Ліпшу в сто раз, єк тот, шо курів лиш коло жінки тай торгував її лиш за волики та коровки.

Ліпшу стократно, як той, що курів лиш коло жінки та й торгував лиш воликами та коровками.

Хто кого почєпаєт — я вас, ци ви мене? Говори.

Хто кого чіпає: я вас чи ви мене? Говори.

А май бізівнійші тай цікаві, то нічо ни дієли, бо аж дух у собі заперли були, так завзєто ждали на то гримке темпо з жєбівских пістолет.

А стійкіші й цікаві нічого не діяли, бо аж дух у собі заперли були — так завзято ждали на то грімке темпо із жаб’ївських пістолів.

«Ні, ти нас!» «Ой ні, ви мене!» «Тай шо то ніби ти собі, пуравчє, гадаєш, хоть би ми тебе й періш зачепили, єк ти нас?.

«Ні, ти нас!» «Ой ні, ви мене!» «Та й що ти собі, пуравчє, гадаєш, хоч би ми тебе й першими зачепили?.

Вуйко трудний, нивиспаний по колєдниках, лишивси з вуйнов у хаті кутати маржину.

Вуйко, втомлений, невиспаний по колядниках, залишився з вуйною вдома доглядати маржину.

Він шош инче подумав.

Він щось інше подумав.

Дерева аж си розчєхали вид зими.

Дерева аж ламалися від снігу.

А на житю чоловікови всєке си траф’єєт, так єк на довгій ниві», — боронив Иванчік славу того креса, аж до серця собі йиго тулєючі, бо так лиш си дуже ним любував.

А в житті людині всяке трапляється, так, як на довгій ниві», — боронив Иванчік славу того кріса, аж до серця собі його тулячи, так ним милувався.

А Иванчік, то такий був нисмілий, шо через люде ни поваживси навіть з нев поздоровити на цвинтари, хоть вже зовсім близенько був коло неї.

А Иванчік такий був несмілий, що на людях не наважився навіть із нею привітатися на цвинтарі, хоч уже зовсім близенько був коло неї.

Робив то так спокійно, шо навіть и ни здригнувси, без найменчеї тривоги в серци.

Робив це так спокійно, що навіть не здригнувся, без найменшої тривоги в серці.

Баба осердиласи на него, шо й він ласивси дівити разом з хлопчішями на голі дівки.

Баба розсердилася на нього, що й він ласився дивитись разом із хлопцями на голих дівок.

Лиш коби ни поблизко хати, бо відтак гляба би було вночі й надвір си показати з хати через біду, бо «тот» міг би си показувати тай пужіти вночі.

Аби лиш не близько від хати, бо відтак годі було б уночі й надвір вийти з хати через біду, бо “той” міг би показуватися й лякати вночі.

На застелений стів вовненов скатертьов поклала Костючка паліницу хліба, в ню дружби заткли криз сирєнии колачік кидрове деревце, а чєлідь при скрипці тай весілних співанках уберала йиго білим, сивим тай крашеним волосом, крашеними вовнєними нитками тай колосєм єчменю.

На застелений вовняною скатертиною стіл поклала Костючка паляницю хліба, у неї дружби заткнули крізь сирний калачик кедрове деревце, а жінки при скрипці й весільних співанках прикрашали його білим, сивим і фарбованим волосом, фарбованими вовняними нитками й колоссям ячменю.

А єк би повидів, шо з йиго муки может бути кулешя, то най таки видразу прибиваєт, коли в старости прийти, бо кажут, шо шо йдет на видвід, то йдет и на розвід.

Але якби побачив, що з його борошна може бути кулеша, то хай таки відразу призначає, коли в старости прийти, бо кажуть: що йде на відвід, то йде і на розвід.

Вже на вісници, веселі, почували вни в собі путерю.

Уже навесні, веселі, почували вони в собі силу.

Верг їм лиш по ґрейцерови у дзвинки, але березі, то поклав сороківця на хрест.

Укинув їм лиш по ґрейцерові у дзвінки, але березі — то поклав сороківця на хрест.

Амінь».

Амінь.

У діда надієлиси колєдників аж на Василія у вечєр пид конец колєд, бо другий день мав бути у Джюнди розплєс, так Джюнда переказав кимос до себе.

У діда чекали колядників аж на Василя увечері, під кінець коляд, бо наступного дня мав бути у Джюнди розплєс, так Джюнда переказав.

А тим кукуциком хліба, сирєним колачіком, горшєтком води тай гусков соли, шо тогди на вогники люде складают, то обходєт свій Великдень.

А тим кукуциком хліба, сирним калачиком, горнятком води та й гускою солі, що тоді на вогники люди складають, і святкують вони свій Великдень.

Дідо мав свою ворожку й на Євдокія.

Дідо мав свою ворожку й на Євдокії.

Ой ні.

Навіть уже він сам, разом из другими хлопчіками, бувало, де був на посіжінях, то збиткувавси из старого Трайкала.

Навіть уже він сам, разом з іншими хлопчиками, бувало, збиткувався зі старого Трайкала.

Я викручювавси й, ґвавтуючі на всий рот, втікав у хату без потємку.

Я викручувався й, репетуючи на повен рот, без тями втікав у хату.

Наїв би си їх навіки.

Наївся б їх навіки.

Й ми колис молодими ни свєті були, але ми то потайки робили.

І ми колись молодими не святі були, але то потай робили.

Усі си витали шіре, та вінчювали усі одни одним, собі на взаєм, шєстя-здоров’я та многа літ.

Усі віталися щиро й віншували одні одним, собі навзаєм щастя-здоров’я та многа літ.

Тай хоть Иванчік знав то все, тай знав, шо тої днини ни можна спати надворі, аби сп’єчого нявки ни ухопили з собов у ліси, то однако на то ни поуважив, бо, думаючі про любу Марічку, оперед полуднем забравси з хати на колешню.

Хоч Иванчік знав то все й розумів, що тої днини не можна спати надворі, аби сплячого нявки не вхопили із собою в ліси, однак не зважив на те, думаючи про любу Марічку, і перед полуднем подався з хати на колешню.

А Шкиндя, то прото — Шкинді!!! Хоть вни запопадливі та ґаздовиті й забірше, єк треба, та шо з того?.

А Шкиндя — то Шкиндя!!! Хоч вони, Шкинді, запопадливі та ґаздовиті й більше ніж треба, та що з того?.

А обзераючі їх у руках, довго любувавси тими писанками, а шє бірше Марічков.

І довго милувався ними, а ще більше Марічкою.

А нипрубен попик, ни розуміючіси на фіґлях прахтичного стрільця, вслухуючіси в йиго гріхє, шо з них благонько йиму сповідавси, єв си втихомирєти так, єк втихомирєєтси розсержена дитина, вслухуючіси в дивні та чудаті казки своїї пестунки.

А недогадливий попик, не розуміючись на фіґлях практичного стрільця, вслухуючись у його гріхи, що про них чемно йому сповідався, почав утихомирюватися так, як утихомирюється розсерджена дитина, вслухаючись у дивні та чудні казки своєї пестунки.

Єкуни си зирстили, Пишли на сім років По небі й земни.

Як вони ся христили, Пішли на сім років По небі й землі.

А заким, то тут шє мій повид рєдит, а ни ваш — сараки».

А поки що я тут розпоряджаюсь, а не ви, сараки».

«Та чія би — моя, брате», — гордо видповів Ботик, бо видразу здогадавси, шо ці ретенно прийшли на ню в обзорини.

«Та чия би — моя, брате», — гордо відповів Ботик, бо відразу здогадався, що ці два прийшли на неї в обзорини.

«Го-о-ов! А дома ґазди?.

Нам нієкого страху нима вид лісни, бо уна, пропала би, діда си держит, а ни нас иршєних.

Нам жодного страху нема від лісної, бо вона, пропала би, діда тримається, а не нас, хрещених.

«Ой, шє плачючі меш нас обох перепрошувати», — погрозивси Довгий.

«Ой, ще плачучи нас обох перепрошуватимеш», — погрозив Довгий.

Ба шо си вере стало з Довгим?».

Ба, а що сталося з Довгим?.

«А перед тим кому ти пидлєгав?» — цікаво запитавси Иванчік.

«А перед тим кому ти підлягав?» — поцікавився Иванчік.

Він шнідав, їв гуслінку з коновки за столом, заким уваритси варя.

Він снідав, їв гуслянку з коновки за столом, заки приготується щось гаряче.

Але Довгий ни попускав, ишє гірше доґобував: «Ой так, Дми’, то своя котюга нам си так постелила, тот простєничок.

Але Довгий не попускав, ще гірше довбав: «Ой так, Дми’, то своя котюга нам так постелила, той простачок.

Казав, шо колєдувати годитси вид Риздва, а ни вид Свєтого вечєра.

Казав, що колядувати годиться від Різдва, а не від Святого вечора.

Смішкувавси він нишьком над тими усіма, шо так приєзно припадали коло него, шіре просічі йиго у колєдники.

Насміхався він нишком із них усіх, що так приязно припадали коло нього, щиро просячи його в колядники.