Datasets:
hutsul
/
hutsul-manually-annotated

Dataset card Data Studio Files
xet
Community
1
target
stringlengths
3
926
source
stringlengths
3
923
В ні понатикав галузки бечки з розвитими заліньов зеленіючіми листками.
У них понатикав галузки бечки з розвитими вже зеленими листками.
А Джюнда, прото фрашківник, здоровкавси з війтом, висербував горівку з полодника тай порожним полодником ніби чєстував війта, аби люде лиш си мали з чого смієти.
А Джюнда, жартівник, здоровкався з війтом, висьорбував горілку з ополоника та й порожнім ополоником ніби частував війта, аби люди лиш мали з чого сміятися.
Говори, дурню, бо зараз будет з тє кров сикати, єк з цівки» — й ни ждучі видповіди, морснув війта бартков по голові, шо тот лиш посоточівси на земню.
Говори, дурню, бо зараз буде з тебе кров порскати, як із цівки», — й, не ждучи відповіді, морснув війта барткою по голові, що той лиш поточився на землю.
Пусти ми, най прійду з градом, куда смих си справив.
Пусти мене, хай пройду з градом, куди мене направиш.
Тай прикрашєютси, аби си вдати леґіням єк ни лицем, то богдай убирев, бо й кола в плоту єк прибери, то він файний.
Та й прикрашаються, щоб сподобатися леґеням якщо не обличчям, то бодай одежею, бо й кола в плоту якщо одягти, то він файний.
«Видступитси вид него й йиго ангіль хранитіль, а приступит д’нему отот чорт клонцатий, шо лєчно си вискірєєт», — погадав Иванчік, гірко си усміхаючі з того, тай далі пригадував собі Олексієві слова.
«Відступиться від нього і його ангел-охоронець, а приступить до нього отой чорт зубатий, що лячно вишкіряється», — погадав Иванчік, гірко усміхаючись із того, та й далі пригадував собі Олексієві слова.
А єк ни тєкало вже й свекли та брукви, то тогди пекли мандрусі з усєкого бурену й то усі мусіли їсти.
А як не ставало вже й буряку та брукви, то пекли мандрусі з усякого бур’яну, і то всі мусили їсти.
Навіть на Великдень дідо у ню ни хотів ити.
Навіть на Великдень дідо в неї не хотів іти.
Післідь погоди, йка була на Стрічінє, знав дідо, шо сказати синови Лесеви тай инчим людем, єк мут си в него питати, йкий за погідний будет тот рік.
Дослідивши погоду, яка була на Стрітення, знав дідо, що сказати синові Лесеві та й іншим людям, коли запитуватимуть, яким погідним буде той рік.
«А витак, єк си ни виддаст тих мнєсниц дівка», — говорив, сміючіси, дідо, — «то на Пушшінє йдет до церкви, зібрана попростеньку, майже у завсідним фантічку.
«А відтак, якщо не вийде тих м’ясниць дівка заміж, — говорив, сміючись, дідо, — то на Пущення йде до церкви зібрана простенько, майже в завсіднім шматті.
Є там и парзілє, до браня з земні опришківских поклажий.
Є там і пар-зілля до брання із землі опришківських поклаж.
Раз, молодєчком, пишов був Иванчік за Гору з бриндзов у таборі з Шкиндев.
Раз, замолоду, пішов був Иванчік за Гору з бринзою в гурті зі Шкиндею.
А єк отроїли гори горівков, то тогди намітували ґаздам у хати горівку вже за оплатов.
А коли отруїли гори горілкою, тоді постачали ґаздам до хат її вже за плату.
Він їй приносит меду-горівки, а вна му кажет: «Гину навіки».
Він їй приносить меду-горівки, а вна му каже: «Гину навіки».
У Зелені Свєта шороку Иванчік половичку тої бечки лишєв у хаті за образом, а другов половичков затичював городи, бо єк уна є в городах, то градовий цар вліті ни годен вже їх зтраптувати градом.
На Зелені свята щороку Иванчік половину тої бечки лишав у хаті за образом, а другою половиною затичував городи, бо якщо вона є в городах, то градовий цар улітку не годен уже їх потовкти градом.
Й де плював, там ставали гори.
І де плював, там ставали гори.
Хоть єк розумно говорив йиму голос душі ґазди, то він ни побідив у нім над голосом душі стрільця, бо зависливий голос стрільця підніс у нім голов, єк пожєриста гадина, заблахманив йиго розум и переміг над голосом ґазди.
Хоч як розумно говорив йому голос душі ґазди, та він не переміг у ньому над голосом душі стрільця, бо заздрісний голос стрільця підніс у ньому голову, як гадина, збаламутив його розум і взяв гору над голосом ґазди.
А з вівцями та козами ходили до Рахова, Сигота та Мункачя.
А з вівцями та козами ходили до Рахова, Сигота й Мункача.
Вна крадьми глипнула на него, а він у тот раз так потєг икос дивно на ню очіма, шо аж її шош у серця тьохнуло.
Вона крадьки глипнула на нього, а він так потяг якось дивно на неї очима, що аж її щось у серці тьохнуло.
А того року, шо зайшов у гнів з Шкиндев та Довгим над жєбівскими пістолети, то ни міг си зважити піти до сповіди у велике говінє, бо уводно бивси з гадками в своїй голові, ци стрілити позадь сповідев законом в Суса Хреста, так єк радив йиму це зробити головний мальфар, Олексій з Плоскої.
А того року, коли зайшов у гнів зі Шкиндею та Довгим щодо жаб’ївських пістолів, не міг зважитися піти до сповіді у Великий піст, бо завжди бився з гадками у своїй голові, чи стріляти після сповіді причастям в Ісуса Христа, так, як радив йому це зробити головний мольфар, Олексій із Плоскої.
Єк уздрів Иванчік, шо почерез Пудову на Голови був найдушше заломнений плай з усіх плаїв, то видразіско упав на дорогу, хто тото наслане був на него наслав, бо уно си туда вернуло, заломнюючі плай за собов.
Коли побачив Иванчік, що почерез Пудову на Голови був найдужче заломлений плай з усіх плаїв, то відразу збагнув, хто те наслання на нього наслав, бо воно туди вернулося, заломлюючи плай за собою.
«Аби й ти був здоров», — весело видповів Копил.
«Аби й ти був здоров», — весело відповів Копил.
Тай абес си вже аж тогди вернув знов до мене, єк си вернет горі вода в ріках та поточінах».
Та й аби ти аж тоді вернувся до мене, коли потече вгору вода в ріках і поточинах».
Тай цілов хатов на колінках помолилиси за йиго грішну душу.
Та й цілою хатою на колінах помолилися за його грішну душу.
Ци пишут писанки?.
Чи пишуть писанки?.
Тай, бувало, доків Чулий ни покладет оперед Обарінчука на стів кварту оковитої горівки «почесного» та доків низко ни поклонитси Обарінчукови, то дотів та гадина там лежит на жидівских подушках.
Та й, бувало, доки Чулий не покладе перед Обарінчуком на стіл кварту оковитої горілки «почесного» та доки низько не поклониться Обарінчукові, доти та гадина лежить на єврейських подушках.
А єк зпопеліла цілком ґала, то Иванчік, лиш дико усміхаючіси, заговорив: «Отепер ни оден тот мальфар, шо орудував цев ґалов, а ни посокотивси, ни поклав вид себе оборону, то взєв йиго нивмиваний у пресподне.
А коли спопеліло все гаддя, то Иванчік, лиш дико усміхаючись, заговорив: «Отепер жоден той мольфар, що орудував цим гаддям, а не остерігся, не поклав від себе оборону, то забрав його невмиваний у пекло.
Аж горечку вівці дістали», — зажурено видповів ватаг, соромнєчіси Иванчіка, шо ни зробив протів того досив обертин.
Аж гарячку вівці дістали», — зажурено відповів ватаг, соромлячись Иванчіка, що досі не зробив проти того обертин.
Кри-и-иши-и-ило тай будет, а їх ни будет».
Кри-и-иши-и-ило та й буде, а їх не буде».
Тимунь майже усіх перло на Риздво пити до церкви.
Тому майже всі на Різдво хотіли піти до церкви.
В хороми, то лиш поміціцько продералоси дес-ни-дес світло сонця криз шпари в даху.
У хороми лиш де-не-де продиралося трішки сонячного світла крізь шпари в даху.
Тай єк тобі, сараку», — казала вна хєтро, — «ни піти на цу толоку, єк тебе на ню тілько народа просит?».
Та й як тобі, сараку, — казала вона хитро, — не піти на цю толоку, як тебе на неї стільки люду запрошує?».
А старший вивчерь Ґанджюма то давав мішшєнникам тай пастирям приказ, в котрим то боці на полонині вни можут до вечера свобидно пасти свої ботеї овец та худоби.
А старший вівчар Ґаджума давав господарям худоби й пастирям наказ, по котрім боці на полонині вони можуть до вечора вільно пасти свої ботеї овець і худоби.
«Ни журиси, Луцю, зараз твій кріс будет чістий», — говорив охічно Иванчік, — «бо я знаю, шо кріс, то велика охіть.
«Не журися, Луцю, зараз твій кріс буде чистий, — говорив приязно Иванчік, — бо я знаю, що кріс — то велика охота.
Наоперед Костюкової загороди обсипала Костючка пропій єров пшеницев, а Костюк чєстував їх грітов горівков з медом тай давав закушувати її колачями.
Наперед Костюкової загороди обсипала Костючка пропій ярою пшеницею, а Костюк частував їх підігрітою горілкою з медом і давав закушувати її калачами.
А усміхаючіси, смутно инчеї закрутив: «То ни на вірли стрілєти, синку, потєгси був я суда.
А усміхаючись, сумно іншої закрутив: — То не орлів стріляти, синку, вийшов я сюди.
Ни квапивси.
Не квапився.
«Ива’! Ни журиси ти так дуже свойов слабістьов, бо я маю надію, шо ти си видужієш.
«Ива’! Не журися ти так дуже своєю хворобою, бо я маю надію, що ти одужаєш.
Иванчік перед злим духом маштєривси и в церкві, бо чув вид старих людий, шо чорт сидит и в церкві.
Иванчік злого духа остерігався й тут, бо чув від старих людей, що чорт сидить і в церкві.
«Тай я відразу то здогадавси, єк лиш випив тоту ситу, бо то нараз мене тогди залупало в голов.
«Та й я відразу здогадався, як лиш випив ту ситу, бо нараз мене тоді залупало в голову.
Навіть и за депутата зробив роботу, бо порозберав теркіли.
Навіть за депутата зробив роботу, бо порозбирав вантаж.
Нісси нарід над Арданицев-водицев, так єк вівці над сільов на полонині, єк її довго ни їдєт.
Нісся нарід над арданицею-водицею так, як вівці над сіллю на полонині, коли довго її не їли.
Глібоко вірічі, Иванчік говорив: «Єкби ни було тих рахманів у Рахманскій земни, то й нас усіх би ни було на світі, бо то лиш почерез їх молитви та пости праведне Сонечко до нас сходит, грієт на нас своїм теплом та даєт життє нам тай цілому світови».
Глибоко вірячи, Иванчік говорив: «Якби не було тих рахманів у Рахманській землі, то й нас усіх би не було на світі, бо то лиш почерез їхні молитви й пости праведне Сонечко до нас сходить, гріє на нас своїм теплом і дає життя нам та й цілому світові».
А Трайкало, сердічіси на него, валив йиго стусом з серця у ребро та відтручував вид книжок.
А Трайкало, сердячись, спересердя давав йому стусанів у ребро й відштовхував від книжок.
У споду пид Гождинов стелиласи пишна долина Білого Черемоша, шо ділив Галицкий бік від Буковинского свойов чістеньков срібнов водов.
Унизу під Гождиною стелилася пишна долина Білого Черемошу, що ділив галицький бік від буковинського своєю чистенькою срібною водою.
Цілу ніч веселивси укупі з добрими людьми, играючі в свою любу флоєрку у чолі стола, а Ботичка за її голосом шо чєс йиму приспівувала: «Ой Иване, Иваночку, мамина дитино, Кривим полем, сивим конем, дивитиси мило».
Цілу ніч веселився вкупі з добрими людьми, граючи на своїй любій флоярці на чолі стола, а Ботичка за її голосом йому приспівувала: Ой Иване, Иваночку, мамина дитино, Кривим полем, сивим конем, дивитися мило.
Єк зачєв си він забогато мішєти ни в своє діло кутским левізорем, то уни йиго затулили в Кутах на шиньк тай так йиго там пообертали у своїх руках, шо мало шо живого пустили ид хаті.
Коли почав він надміру втручатися в справи кутських ревізорів, вони його заманили в Кутах у шинок і так його там пообертали у своїх руках, що ледве живого пустили додому.
Найбірше уна була в’їдна до роботи, бо пудно любила ґаздівство й радуваласи богацтву.
Найбільше вона була затята до роботи, бо страшно любила ґаздівство й тішилася багатству.
Але коло него вже нікого ни було, бо вни обі разом из своїми посестрами счєзли йиму з перед ич, лиш Лесьо на оперед хати пишно играв у тримбіту.
Але коло нього вже нікого не було, бо вони обидві разом зі своїми посестрами щезли йому з-перед очей, лиш Лесьо наперед хати пишно грав у трембіту.
Бо ледви й вни би си зважили стрілити законом в Бога, в світло днини, у сіяюче Сонце.
Вони б не наважилися стрілити причастям у Бога, у світло днини, у сяюче Сонце.
Але нидовго вни набувалиси сами двоє в хаті, бо шош си вирцнуло в хороми задними дверми, шо їх був забув Иванчік замкнути.
Але недовго вони набувалися самі двоє в хаті, бо щось скрипнуло в хоромах задніми дверима, що їх був забув Иванчік замкнути.
А перед заходом сонця устав, бо казав, шо гріх ниспасний є тому, хто би заспав захід сонця.
А перед заходом сонця устав, бо казав, що гріх неспасенний впаде на того, хто б заспав захід сонця.
Йик Марічька дурна, то ти ни дурний, ни бери мене, мой, межи дюдьми пид ноги!.
Якщо Марічка дурна, то ти не дурний, не бери мене, мой, межи людьми під ноги!.
Хапнув из сітни Олексієву клябучку, шо вид йиго смерти вже належєла до него, тай остро крикнув на всіх у хаті: «Ціхо будьте! Ни бійтеси, то зараз инак будет!» Вдарив клябучков три рази поземни, шош пошепотів, над нев схилений над земнев.
Хапнув зі стіни Олексієву клябучку, що відтепер уже йому належала, та й крикнув на всіх у хаті: «Тихо будьте! Не бійтеся!» Вдарив клябучкою тричі об землю, щось пошепотів над нею, схилений.
Але уважєв, терпів вам.
Але був обережний, терпів вам.
Вна обмотала єго так словами, єк павук муху павутинєм, тай робила з ним, шо сама хотіла.
Вона обмотала його словами, як павук муху павутинням, та й робила з ним, що сама хотіла.
Їла фою з смеречя, рост из бучя, гризла кору з дерев та скубла з-пид зими швар й гоштри з афинників.
Їла хвою зі смеріччя, ростки з буччя, гризла кору з дерев та скубла з-під снігу торішню траву й пагони з афинників.
Уни знали, шо в дому добра ґаздиня маєт ту саму вартість, шо добра матка мижи бжолами у вулию.
Вони знали, що в домі добра ґаздиня має ту саму вартість, що добра матка межи бджолами у вулику.
«Ий Боже! Шо ти кажеш?» — застогнав з великого жєлю за Олексієм Иванчік.
«Ий Боже! Що ти кажеш? — застогнав із великого жалю за Олексієм Иванчік.
Зібрав свої пістолета знов у вовнєні бисаги.
Зібрав свої пістолі знов у вовняні бесаги.
Аж таки дурів від них.
Аж дурів від них.
По Велиціни в середу, нічьом по свєтах та по набутках в Шкинді.
По Великодню в середу скінчилися свята й набутки в Шкинді.
Довгобразе йиго лице так си стєвало, шо рот аж на потилицу викрив’єло.
Довгобразе його лице так скривилося, що рот аж на потилиці опинився.
«Най на тє упадет», — обертав дідо бабі клєтьбу.
«Най на тебе впаде», — обертав дідо бабі клятьбу.
«Виліз я тов лупайков у її вершек, розхітав її тай гадав, прибигаючі її трохі д’камениви, скочіти з неї на камінь.
«Виліз я тою лутайкою на її вершечок, розхитав її та й гадав, пригинаючи її трохи до каменя, скочити з неї туди.
Иванчік ни впав, виддав и Федькови сталєнков бартков по голові так, шо тот ни закрутивси на ногах, лиш, йик онуча, війнув під плит.
Иванчік не впав, а врізав Федькові сталевою барткою по голові так, що той не втримався на ногах, лиш, як онуча, війнув під пліт.
Ни треба нас просити, єк Божий дар стоїт опередь нас на столу».
Не треба нас просити, як Божий дар стоїть перед нами на столі».
А єк поклав оборону тай зробив обертин, то тогди лиш лєшував Довгий хєтро оком, єк злодій, зоперед ватерника, аби хоть богдай трошки заздріти в пропійців пістолета у тот раз, єк уни мут хотіти з них стрілєти, аби мочі їх замовити.
А поклавши оборону й зробивши обертин, лиш хитро стежив Довгий, мов злодій, наперед ватерника, аби бодай краєм ока побачити в пропійців пістолі, коли вони хотітимуть із них стріляти, й змогти їх замовити.
Вна винесла насипану в решето єру пшеницу, а на пшеници — книзів вінковий колач, перев’єзаний чєрвоннов волосов нитков, а всередині колачя писану кубку з медом.
Вона винесла насипану в решето яру пшеницю, а на пшениці — князів вінковий калач, перев’язаний червоною волосяною ниткою, а всередині калача писаний кубок із медом.
Йшов мовчки, бо в тот раз ни можна си було йиму ні до кого обизвати, хоть би то була до него заговорила рідна мати з гробу.
Ішов мовчки, бо не можна було йому ні до кого обізватися, хоч би то була до нього заговорила рідна мати з гробу.
Йиму у голові лиш кріс, а бірше нічо.
Йому в голові лиш кріс, а більше нічого.
Гадєчєми ліновишшями обтерав усий свій стрілецкий стрій, аби си йиго ни держєло все ничісте наслане й злагода так, єк ни держитси ліновишшє гаді.
Гадючими линовищами витирав увесь свій стрілецький стрій, аби його не держалося все нечисте наслане так, як не держиться линовище гаддя.
Сонечко вже було понад вечєр, єк загребли Олексія на цвинтари в Плоскій.
Сонечко вже було понад вечір, коли поховали Олексія на цвинтарі в Плоскій.
Декотрій, то ґречно лиш вклонивси.
Декотрій лише ґречно вклонився.
Здоймив з голови шєпку й низко поклонивси праведному Сонечьку, шо саме, золотом сіючі, викочувалоси з-поза Писаного Каменя тай освітило єснов мовнев, свойов силов тепла всу єго худибку тай єго.
Зняв із голови шапку й низько поклонився праведному Сонечку, що саме, золотом сяючи, викочувалося з-поза Писаного Каменя й освітило ясним промінням, своєю силою тепла всю його худібку та й його самого.
Колоколили 'їх дівчєта й молодиці, в городах літом роб’єчі, тай співали їх разом усі — мушшіне й чєлідь, в данцях на весілях, та толоках.
Щебетали їх дівчата й молодиці, у городах літом працюючи, та й співали їх разом усі — чоловіки й жінки — у танцях на весіллях і толоках.
Виливала си на ни злисть, йик застола з диравого корзана.
Виливала на ньому злість, як із дірявого чобота.
А молоді, навкірки старим, приспівували: «Єк ми підем данцувати, дай Боже шєсливо, А ви старі на молоді ни дивітси криво».
А молоді, наперекір старим, приспівували: Як ми підем танцювати, дай Боже щасливо, А ви старі на молодих не дивіться криво.
Розказував дідо, шо, бувало, була й така чєлідь, шо у п’єтницу вивбераєтси так файно у пролюдне фантє, єк у неділю, й свєткуєт цілий день.
Розказував дідо, що бували й такі жінки, які в п’ятницю вбиралися в красивий пролюдний одяг, як у неділю, й святкували цілий день.
А кіптар, то на ній був у цілу сосну зшитий.
А кептар на ній був у цілу сосну зшитий.
Сховавси в пасіку тай, притаєний, ждав, шо далі буде.
Сховався в пасіці та й, затаївшись, ждав, що далі буде.
Стоєв, єкби прикипів був до земні, бо ничіста сила єк уздріла, шо він мнєкшит, то без обрізків єла д’нему приступати, маґулючі йиго далі на зле діло.
Стояв, немов прикипів до землі, бо нечиста сила, побачивши, що він зм’як, одразу почала до нього приступати, намовляючи його далі на зле діло.
Витак коло печі пантрав цілий чєс, єк тоти вуглики на тім хлібу гасли.
Відтак коло печі стежив увесь час, як ті вуглики на хлібі гасли.
Довгобразий.
Довгобразий.
Приказували, шо він ниполедви дес на Єсенові здох з голоду пид плотом.
Приказували, що він буцімто десь у Ясенові здох із голоду під плотом.
Усі сусіде їм завидували, єк у них си борзо пидносило ґаздівство.
Усі сусіди їм заздрили, як у них швидко підносилося ґаздівство.
Запах церковного кадила розберав йиго, йиго душя зачєла си розривати на кавалчіки.
Запах церковного кадила розбирав його, душа почала рватися на шматочки.
Стара, маленька церковця битком набита була людий.
Стара маленька церковця битком набита була.
Бувало, єк розговоритси, то про всєке повістуєт.
Бувало, як розговориться, то про всяке повістує.
Иванчік сперси аж на Ріжи, серед первовічного ліса, коло дев’єтьох головиц, зверг там з плеч на одну копицу свій стрілецкий стрій: сітки, роги вид пороху, пістолета, креси, тай з живов ватров обійшов до трох раз назістріть сонця цілу тоту ріжу, застерігаючі її живов ватров — Божим вогнем вид ничістої сили.
Иванчік спинився аж на Ріжі, серед первовічного лісу, коло дев’ятьох джерел, скинув там із пліч на купу свій стрілецький стрій: сітки, роги від пороху, пістолі, кріси — та й із живою ватрою обійшов тричі проти сонця цілу ту Ріжу, оберігаючи її живою ватрою — Божим вогнем — від нечистої сили.
Але єк подужівси Шкиндя, то разом из своїм побратимом Довгим так полагодив и малєреви, шо йиго на марах додому понесли, бо ногами вже ни годен був пити.
Але коли одужав Шкиндя, то разом зі своїм побратимом Довгим так відомстив маляреві, що його на ношах додому понесли, бо ногами вже не годен був піти.
Навіть рідні, діти одної старині: братя й сестри, шо змаленьку гудуютси з одної миски на однім столу, а єк прийдетси їм ділитиси відцівсков земнев, то їдєтси над нев, єк риба у воді.
Навіть рідні, діти одної старині — брати й сестри, що змалечку їдять з одної миски на однім столі, а коли приходить час їм ділитися вітцівською землею, то жеруться над нею, як риба у воді.
Чєс вид чєсу з заходу сонця хрестили небо блискавки таким єсним блиском, шо аж очі сліпили.
Час від часу із заходу сонця хрестили небо блискавки таким ясним блиском, що аж очі сліпили.
Запомігси у хліб так, шо за голод вже ни знав ціле своє житє.
Запомігся на хліб так, що голоду вже не знав ціле своє життя.
А Довгий, так єкби полотно сновав коло стін, ходором ходив то в оден, то в другий бік, бо з серця ни міг си вґоїти, гриз Шкиндю: «Ає, Дми’! То тота пленіта нам так усе покаламотила, тай так пудно споблічіла, бо то инклюз, ни чоловік! Потрафив нам забити ківок аж у саме серце так, шо годі го витєгнути.
А Довгий так, немов полотно снував коло стін, ходором ходив то в один, то в другий бік, бо із серця не міг заспокоїтися, гриз Шкиндю: «Ой так, Дми’! То та пленіта нам так усе покаламутила та й так страшно зганьбила, бо то інклюз, не чоловік! Зумів нам забити кілок аж у саме серце так, що годі його витягнути.
Але я гадаю, шо їх ни покочю», — гордо сказав, — «бо мині стоїт на помочі, лєгаючі й встаючі, праведне Сонечко».
Але я гадаю, що їх не покочу, — гордо сказав, — бо мені допомагає, лягаючи і встаючи, праведне Сонечко».
Курили Чорногірскими зілями, та зілєм аж з Сочєвского монастиря вид Свєтого Ивана Нового, та з Манявского Скиту.
Курили чорногірським зіллям і зіллям аж із Сучавського монастиря від святого Йвана Нового та з Манявського скиту.
Чісто подавси був за її поводом, єк телє за коровов.
Пішов у неї на поводу, як теля за коровою.
«Будим видіти, ци си ни боїш, Ива’», — остро видпалив Шкиндя, грозічі кулаком ув очі Иванчікови, тай зачєв ніби тужити собі ремінь вид пидкови на лівій нозі.
«Побачимо, чи не боїшся, Ива’», — гостро випалив Шкиндя, грозячи кулаком ув очі Иванчікові, та й почав ніби потужувати собі ремінь від підкови на лівій нозі.
Тфі.
Тфі.