target
stringlengths
3
926
source
stringlengths
3
923
То знов поглипав побожно на заходюче сонце, так моргаючі бровами, шо аж корчіласи йиму на чьолі шкіра в глібокі рубежі та грубі пруги.
То знов позирав побожно на призахідне сонце і так морщив брови, що аж корчилася йому на чолі шкіра в глибокі рубежі та грубі пруги.
Витришкав бес нас був на тот світ».
Відправив би нас на той світ».
Перед тим, єк мав дідо лєчі спати, казав, шо завтрішне свєто Уведениє є найбиршим свєтом у всіх примивників, мальфарів и почінавників.
Перш ніж лягти спати, дідо казав, що завтрашнє Уведення є найбільшим святом у всіх примівників, мольфарів і чарівників.
Але шє доків я жию, то нима страху».
Але ще доки я живу, то нема страху».
А єк вни оба вже були добрі, то Иванчік казав Обарінчукови, шо він си йиго гадини ни боїт, бо ни боїтси 'їх, хоть би їх и тисічі було.
А коли вони вже помирилися, то Иванчік казав Обарінчукові, що він його гадини не боїться, бо не боїться гадюк, хоч би їх і тисячі були.
Та лишень він зайшов кіньми в буковину против корита, а то з Просічного плаю закрутив до него д’хаті трома кіньми Шумеюків Фока, шо йшов из свої полонини Ґропа у село.
Та щойно він зайшов кіньми в буковину, як із Просічного плаю завернув до нього додому трьома кіньми Шумеюків Фока, що йшов зі своєї полонини Ґропа в село.
Я боєвси, шо він может мене заздріти, єк би нинадійно глипнув назадь себе.
Я боявся, що він може мене зави́діти, якби несподівано глипнув назад себе.
Напротів Олексія стоєв, єк пів єлиці, жвавий дідо.
Навпроти Олексія стояв, як пів ялиці, жвавий дідо.
А єк він приходив ни порожний ид хаті, то тогди у Люпайлів була смачна усім вечеря, ни лиш йиму одному.
І тоді в Люпайлів була смачна всім вечеря, не лиш йому одному.
Оперед Юрієм, увечір, по заході сонця, пишов Иванчік помижи хати в ліс, вибрав з великої мураховини гуску соли, чередівничю миску, цідило вид молока, батилев, полодник, дійницу та відро до доїня овец, шо закопав був то всьо там увечір оперед Благовішшєнєм.
Перед Юрієм увечері, після заходу сонця, пішов Иванчік поміж хати в ліс, вибрав із великого мурашника гуску солі, чередівничу миску, цідило від молока, ботилев, ополоник, дійницю й відро для доїння овець, які закопав там увечері перед Благовіщенням.
Отсим чєпеликом усий твій град посіцу».
Оцим чепеликом увесь твій град посічу».
Понадвірю лєшував, наниґаючі за погодов, йка будет тої днини надворі.
Ходив подвір’ям, назираючи за погодою, яка буде тої днини надворі.
Підперезаласи великов, черленов фустков.
Підперезалася великою черленою хусткою.
Позволь, праведне Сонечько, й тобі з нами шє многа літ прожити тай на пришлі роки з нами пасков тай писанками ділитиси».
Дозволь, праведне Сонечко, й тобі з нами ще многа літ прожити й наступні роки з нами паскою та писанками ділитися».
Иванчік тепер бізівно переходив на Вигоді у Дідушову Річку бер, бо головний мальфар Олексій з Плоскої навчів йиго в цій дорозі ниодної речі до стрюби, тай навчів йиго боронитиси перед ворогами, єк би си напосідали на него.
Иванчік тепер сміливо переходив на Вигоді в Дідушкову Річку кладку, бо головний мольфар Олексій із Плоскої навчив його в цій дорозі не одної речі до зброї та й навчив боронитися перед ворогами, якби напосідали на нього.
А єк уздрів, шо Иванчік виліз из єми, то забравси.
Та коли побачив, що Иванчік виліз із ями, то пішов собі.
Тай лиш кораво всміхнувси Довгий, шо на то скажет Иванчік.
Та й лиш нещиро всміхнувся Довгий, що на це скаже Иванчік.
Напопитьма напхав в розвішканені гузарики сухої векелиї, замотав ошкальок на середині курмиком, тай, держічі курмик за оба кінці руками, покручував ним ошкальок громовиці опертий одним кінцем до протеса в стіні, а другим до берфели вид верклюга.
Навпомацки напхав у тріщини сухої векелії, замотав ошкальок посередині мотузкою та й, держачи мотузку за обидва кінці руками, покручував ним ошкальок громовиці, опертий одним кінцем до протесу в стіні, а другим до берфели від верклюга.
Тай Дарадудина хата, то була така стародавна, шо аж в ній из старости свирш протісє зточів у стінах.
Та й Дарадудина хата була така стародавня, що аж у ній зо старости свирш протісся сточив у стінах.
А коти, то так, єкби марта, цілими ботеями переразливо вавчєли та воркотіли, злісно фоскаючі оден на одного.
А коти — то так, немов у березні, цілими ботеями надсадно нявчали й воркотіли, злісно шиплячи один на одного.
На йиго спів з дєківскої лавки видповідали йиму дєки своїм співом, галасуючі аж ни своїми голосами так пудно, шо то їх галаканє кріз вуха си промикало людем.
На його спів із дяківської лавки відповідали йому дяки, галасуючи аж не своїми голосами так, що те їхнє галакання аж крізь вуха промикалося людям.
Казали, шо єк здорово на Різдво, то будет здорово цілий рік на світі: й на люде, и на маржинку.
Казали: якщо здорово на Різдво, то буде здорово цілий рік на світі — і на люди, і на маржинку.
Стримкі високі побої укривали в тих хатах глібоку таємницу дідового житя.
Стрімкі високі дахи ховали в тих хатах глибоку таємницю дідового життя.
Вуйко був лукавіший вид діда, хотів би був шош удерти з пастирів, але шо він шє ни був старший, то мусів послухати діда.
Вуйко був лукавіший від діда, хотів би був щось удерти з пастухів, але він ще не був старший, то мусив послухати діда.
«Та иків би я?.
«Та як би то я?.
Дав дві кубці з горівков книзєтам у руки, а дві держєв у своїх руках, тай аж потрєсаючі головов, голосно кликав, на всий рот: «Дє-є-дю-юю! Костю-ю-юку! Просит тебе пан молодий з пані молодов, аби ти був ласкав з свойов ґаздинев до повни-ці-і-і! Го-о-ов!» «Проше, проше! Ми тут обоє з бабов», — здуфално обізвавси змижи н...
Дав два кубки з горілкою князятам у руки, а два тримав у своїх руках та й, аж потрясаючи головою, голосно кликав, на повен рот: «Дє-е-дю-у-у! Костю-у-уку! Просить тебе пан молодий із пані молодою, аби ти був ласкав зі своєю ґаздинею до повниці-і-і! Го-о-ов!» «Проше, проше! Ми тут обоє з бабою», — гордо обізвався з-між ...
А єк на Стрічінє капчєли стріхє, то був знак, шо тепло перемогало на студінь.
А якщо на Стрітення капало зі стріх — то був знак, що тепло перемагало.
Закєтичіла колосєм єчьменю та пшениці.
Закитичила колоссям ячменю та пшениці.
Вуйко пишов надвір, порозмикав брами, аби люде з тайнов вечєрев, шо ходєт її мінєючі, могли увійти в хату й до діда.
Вуйко пішов надвір, порозмикав брами, щоб люди, які ходять із тайною вечерею, її міняючи, могли увійти в хату й до діда.
Але уважєй, абес по дорозі нігде ни повернув, ані ні до кого ни заговорив».
Але уважай, аби по дорозі ніде не звернув і ні до кого не заговорив».
Він тєжко цим зажуривси.
Він тяжко цим зажурився.
Боєвси, шо хапнут мене Бог знаєт куда… аж у пресподне — на тридев’єту земню.
Я боявся, що вони заберуть мене бозна-куди… аж у пекло — на тридев’яту землю.
«Це міг хіба зробити лиш такий головний мальфар, єк Олексій з Плоскої, або Процьо Дарадуда з Ґраблина, а бірше ніхто?».
«Це міг хіба зробити лиш такий головний мольфар, як Олексій із Плоскої або Процьо Дарадуда з Ґраблина, а більше ніхто?.
Иванчік в згари пониж стаї, припертий до пня, ни уважєючі на свій великий страх перед ничістов силов, шо так само в тот раз сокотила тот папоротин цвіт, аби йиго хапнути, так єк завжде, й цего року собі.
Иванчік принишк у згарі нижче стаї й сперся до пня, не зважаючи на свій великий страх перед нечистою силою, яка так само сокотила папоротин цвіт, аби його хапнути, як завжди, й цього року собі.
Білий Белей, шо йшов на літуванє з вивцями в полонину, пушєний з ланца, охічьно пас вивці на Ріжи, обиртаючі їх, аби си ни розсипали з ботея.
Білий Белей, що йшов на літування з вівцями в полонину, пущений із ланца, охоче пас овець на Ріжі, завертаючи їх, аби не розсипалися з ботея.
Назбитки прикривала мисков три рази половінь из ватри на пометках, аби гадали тоти, шо сокотєт досвіта на Василія гроші, шо то в діда за хатов гроші горєт.
Жартома прикривала мискою тричі половінь із ватри на пометках, щоб ті, хто виглядає вдосвіта на Василя гроші, гадали, що то в діда за хатою гроші горять.
Тай тимунь хоть єк пізно увечєр він пішов від Дарадуди, то однако шє ни било на косицу, єк він уже був з насланєм на Иванчіка коло Шкиндиного корита в Буковині.
Та й тому, хоч як пізно увечері він пішов від Дарадуди, однак ще не світало, як він уже був із насланням на Иванчіка коло Шкиндиного корита в Буковині.
«Я пізнав, бо видів тебе раз на своїм життю на храму в нашим Довгополи», — усміхнувси Иванчік, — «там були справили мене на тебе, але я ни міг там д’тобі добитиси, так дуже товпивси нарід коло тебе, просічі, аби ти їм ворожив».
«Я пізнав, бо видів тебе раз на храму в нашім Довгополі, — усміхнувся Иванчік, — там спрямували мене до тебе, але я не міг там до тебе добитися, так дуже товпився нарід коло тебе, просячи, аби ти їм ворожив».
Таїв у собі лиш вид того дня, играючі у флоєру вечерами в хаті на опецку, сумовито всміхаючіси, співав: «Єк би ни лук-чєснок, ни одолєн-зілє, То ни робила би мамка через нас синови весілє».
Таїв у собі, лиш від того дня, граючи на флоярі вечорами в хаті на опецку, сумовито всміхаючись, співав: Якби не лук-часник, не одолен-зілля, То не робила би мамка через нас синові весілля.
Він си ховаєт з-перед Бога у маковицу, тай, кепкуючіси з него, через цілу Службу Божу вітів кусит на церкві людий до гріха усілякими модами.
Він ховається з-перед Бога в маковицю й, кепкуючи з нього, усю службу Божу звідти схиляє в церкві людей до гріха всілякими модами.
Причювалоси, шо то ни данцуют, а довбнями валет по помостах.
Причувалося, що то не танцюють, а довбнями валять по помостах.
То голос наших предків нев говорив.
То голос наших предків нею говорив.
Але вна, єк йиго навиділа, то й сама д’нему прийшла тай дала йиму писанку, бо у тот понедівнок, то чєлідь могла й сама собі виберати, кому хотіла дати писанку, тай за це на ню ніхто ни смів си сердити — ні чоловік, ні її любас.
Але якщо він їй подобався, то вона й сама до нього йшла й давала йому писанку, бо в той понеділок жінки могли й самі собі вибирати, кому дати писанку, та й за це на них ніхто не смів сердитися — ні чоловік, ні коханець.
Пускаю тє — йди», — при цім слові перевернув назад иртом д’горі Олексій погар на столу.
Пускаю тебе — йди», — при цім слові перевернув Олексій келих ротом догори на столі.
Чверть макового зерна чюжего ни жєдаю, Але й вашего ни попускаю: Из сімдесєть сів! Из сімдесєть цвітів! Из дванацітьох полонин, из роси, из води Манну вам призиваю! Й прикликаю — Ладне молоко! Жовту сметану! Й туге масло привертаю!» Хукав на праву долонь, благословив корову на перехрестю з правого боку: «Де спите! Де п...
Чверть макового зерна чужого не жадаю, Але й вашого не попускаю — Із сімдесяти сіл! Із сімдесяти цвітів! Із дванадцяти полонин, із роси, із води Манну вам призиваю! І прикликаю — Ладне молоко! Жовту сметану! Й туге масло привертаю! Хукав на праву долоню, благословив корову на перехрестю з правого боку: Де спите! Де пас...
Иванчіком аж зтрєсло: «Шо, ви гадаєте мене загрозити, аби я мовчєв?.
Иванчіком аж стрясло: «Що, ви погрожуєте, аби я мовчав?.
«Таже дес шош ніби одно любо чєсом помогаю.
«Таж десь іноді ніби помагаю.
Ти гадаєш, хло’, шо я вже си ни розумію на фіґлях? — говорив Дарадуда, п’ючі горівки.
Ти гадаєш, хло’, що я вже не розуміюся на фіґлях? — говорив Дарадуда, п’ючи горілки.
Бо аби си вид неї вилічіти, зчєзла би, то на то треба тобі мати тверду волю тай попросту треба мати на любу таке камнєне серце, аби цілком закаменіло вид чілідинскої люби».
Бо щоб від неї вилікуватися, щезла би, то на це треба тобі мати тверду волю, та й попросту треба мати на любов таке кам’яне серце, аби воно цілком закаменіло до любові з жінкою.
Уни оба, помаленьки йдучі, балакали цілу дорогу.
Вони обидва, помаленьку йдучи, балакали цілу дорогу.
«Ци миром?.
«Чи миром?.
Нівертив та звертав з ніг навіть и головних мальфарів, бо йиго слово у мальфах було найстарше тай найголовнійше понад слова усіх мальфарів.
Нівечив і звертав із ніг навіть великих мольфарів, бо його слово в мальфах було найстарше й найголовніше понад слова усіх мольфарів.
Инчі давали «оґарчіка» в куті коло печі, а дехто йшов у хороми, бо там ишли на переміну забави: «били грушки», «висіли», «скакали на него», «мололи млина», «падали в колотізь», «скреготала сорока коло вух», мастили сажев, «ловили біличку», грали сосокала або «тєгли бога», «де чьорт» з «богом», держєчі мижи собов у рука...
Інші давали «оґарчіка» в куті коло печі, а дехто йшов у хороми, бо там тривали на переміну забави: «били грушки», «висіли», «скакали на нього», «мололи млина», «падали в колодязь», «скреготала сорока коло вух», мастили сажею, «ловили білочку», грали сосокала або «тягли бога», де «чорт» із «богом», тримаючи поміж себе у...
Ни маєт бути мисок, аби на ні ніхто ни зівав.
Не має бути мисок, аби на них ніхто не зівав.
Уна ни трабувала тим, шо то було трошки гей заделічько дитині бігати до школи.
Вона не переймалася тим, що то було трошки задалеко дитині бігати до школи.
Єк ків одітий у луб, то книзь буде богатий.
Якщо кілок вдягнений у кору, то наречений буде багатий.
А він ни говорив, бо доків ни стрілит законом, то ні з ким ни можна було йиму говорити.
А він не говорив, бо доки не стрілить причастям, то ні з ким не можна було йому говорити.
Мав він таку страшну охіть до данців, єк правдивий циганчюк.
Мав він таку страшну хіть до танців, як правдивий циганчук.
Й доків діти ходєт на вогники за кукуцами, Тай доків памнєтку великодну ни попускают писанками, То дотів там, на дні плиявого моря, Тужєт того чоловіка ланцами.
Й доки діти ходять на вогники за кукуцами, Та й доки пам’ятку великодню не попускають писанками, То доти там, на дні плиявого моря, Тужать того чоловіка ланцами.
На видхідним дав Гердлічка Олексієви порєдну мериндю тай затис у жменю йиму ґудзуманик чєрвонних.
На прощання дав Гердлічка Олексієві доброго хабара та й затис у жменю йому капшук із грішми.
Тай у тот раз Иванчік навіть ни памнєтав, коли тай єк увійшов у хату.
Иванчік навіть не пам’ятав, коли та й як увійшов у хату.
Тов границев спер він нараз всий тот гад, шо ліз з-пид печі д’Олексієвому тілови на лавицу.
І так спинив усе те гаддя, що лізло з-під печі до Олексієвого тіла на лаву.
Бірше хліба вже си ни надійте.
Більше хліба вже не надійтеся.
Він повигулював у гуцулів ґрунта то за савтирі, шо їм чітав на «винного», то за йкіс просьби, шо дес їх писав.
Обманом заволодів ґрунтами — то за савтирі, що їм читав на «винного», то за якісь просьби, що десь їх писав.
А всередині в них було так тихо, єк у гробі.
А всередині в хатах було так тихо, як у гробі.
Болото з тє зроб’єт тай згладєт з цего світа, єк котюгу.
Болото з тебе зроблять та й зведуть із цього світу, як пса.
Вогнєним мечєм її рубав.
Вогняним мечем її рубав.
Співав про опришків Туманюків.
Співав про опришків Туманюків.
А Иванчік, урадуваний, шо Дарадуда, може, таки направду єв змнєкати на него, тай аби він обернувси на него добрим сумлінєм, то зачєв йиго ни назбитки просити: «Видиш, Процьку, шо я правду говорю.
А Иванчік радий, що Дарадуда, може, таки направду почав м’якнути, та й, аби він обернувся на нього добрим сумлінням, почав його усерйоз просити: «Видиш, Процьку, що я правду говорю.
Ой у мене у городци, та зелена тоя, Аби мині вікувала бідашечька моя».
Ой у мене у городці та зелена тоя, Аби мені вікувала бідашечка моя».
«Водичько свєтичько! Течєш з високих гір, з глібоких нір, Усе лихе обмиваєш, сама чіста пропливаєш, Обмий и мене, иршєного Ивана, Вид вуру, пострілу, клику, Насланя й лихого чєсу».
Водичко-святичко! Течеш з високих гір, з глибоких нір, Усе лихе обмиваєш, сама чиста пропливаєш, Обмий і мене, хрещеного Йвана, Від вуру, пострілу, клику, Наслання й лихого часу.
То була Иванчікови наслана ружя в голов, бо вна, єк дурна, хапала з черленої запаски, Иванчікови з голови горючі ґушечки повісма й вихром їх несла аж у стелю.
То була Иванчікові наслана ружа в голову, бо вона, як дурна, хапала з червоної запаски Иванчікові на голові горючі ґушечки повісма й вихором їх несла аж у стелю.
Або зложєют її полови у церкві, ніби фудулєтси цим, шо уни для церкви шірі, а колєдників ни хотєт приимати, бо то розпуст.
Або віддають її попові в церкві, ніби пишаються цим, що вони для церкви щирі, а колядників не хочуть приймати, бо то розпуста.
Та хоть йик пишно гріло сонечько, то на Скуповій зверхє, на самим Солишю, так солоно лизав холодний вітер, шо мішєники аж мусили зашінкувати киптарики на грудех.
Хоч як пишно гріло сонечко, та на Скуповій угорі, на самім Солиші, так солоно лизав холодний вітер, що пастухи аж мусили запнути кептарики на грудях.
Всі ждали на Иванчікову сповідь, бо відколи вмер старий піп, то мальфарам вже ни йшла так гладко сповідь, єк, бувало, у старого попа, бо він хоть икоїс неділі, бувало, и розкричітси на наказаню на мальфарів та на тих, шо вірили в мальфи, то робив він то лиш про людске око, бо такі письма діставав вид свого владики.
Усі ждали на Иванчікову сповідь, бо відколи вмер старий піп, то мольфарам уже не йшла так гладко сповідь, як, бувало, у старого попа, бо він хоч котроїсь неділі, бувало, й нарікав на казанню на мольфарів та на тих, що вірили в мальфи, та робив він то лиш про людське око, бо такі листи отримував від свого владики.
Коло него росла тонка довга гнилава лупайка, ривна з ним.
Коло нього росла тонка довга гнилава лутайка, рівна з ним.
Але я думаю, шо про людске око, то таки ліпше буде, єк ми си будим покрадьма любити.
Але я думаю, що про людське око таки ліпше буде, якщо ми крадькома любитимемося.
Иванчік осовито схопивси з лавиці, остро видтинаючіси: «Скришит мнє ци ни скришит, мині вже все одно, Дми’, але я гадаю, шо то так ни будет, єк ви собі то, оба лихомисники прокляті, мислите.
Иванчік люто схопився з лавиці, гостро відтинаючи: «Скришить мене чи не скришить, мені вже все одно, Дми’, але я гадаю, що то так не буде, як ви собі, лихомисники прокляті, мислите.
Він усе їх чінінє до себе ни допускав, вид себе видвертав тай назад їм завертав.
Він усі їхні діяння до себе не допускав, від себе відвертав та й назад їм завертав.
Мині привижувалоси, шо з мої пригоди, разом из дідом, сміютси навіть в причівку побою на хаті димом закуріні драниці.
Мені привиджувалося, що з моєї пригоди разом із дідом сміються навіть у причілку на хаті димом закурені драниці.
То знов на шош нивидиме так уїдали, шо аж у лісах їх голоси варводили.
То знов на щось невидиме так гавкали, що аж у лісах їхні голоси відлунювали.
Тай він тогди добрів на ню, жєлуючі, шо через дурний свій розум позниважив її.
І він тоді добрів до неї й шкодував, що через дурний свій розум зневажив її.
З пасіки вернулиси колєдники назад на опередьхатє до діда й там, обертаючіси за сонцем три рази, плесом дєкували дідови за гостину колєдників: Дєкуємо Господу Богу, цим славним ґаздам, вашому дому.
Із пасіки вернулися колядники наперед хати до діда й там, обертаючись за сонцем тричі, плєсом дякували дідові за гостину колядників: Дякуємо Господу Богу, цим славним ґаздам, вашому дому.
Дививси на Буковинскі кичіри, шо на полудневим сході, за Білов Ріков тонули у синіві.
Дивився на буковинські кичери, що на південному сході за Білою рікою тонули в синяві.
А чєсом дідо лігав спати вид вечєра, наколи лиш видгасив собі ватру.
А часом дідо лягав спати звечора, щойно лиш відгасив собі ватру.
А попик, єкби кріз сон, питавси: «А скажи ми, єк ти си молиш Богу?».
А попик, мовби крізь сон, питався: «А скажи мені, як ти молишся Богу?».
Бо єк меш їх доїти, то переконаєшси, шо понад ні нима в цілим твоїм мішіню ліпших на молоко.
Бо коли доїтимеш, то переконаєшся, що молочніших від них немає в цілій твоїй полонині.
Єк ни було зими, то ни пускали вівці надвір, аби си ни нагризали болота.
Якщо не було зими, то не пускали овець надвір, щоб вони не нагризлися болота.
Жийте собі хоть и рівно з горами, лиш мене ни зачєпайте», — сказав тихим голосом Иванчік.
Живіть собі хоч і рівно з горами, лиш мене не чіпайте», — сказав тихим голосом Иванчік.
Але лиш хіба з руки тай з лиця шош тобі скажу, бо карт, то таки направду ни маю при собі.
Але лиш хіба з руки та й з лиця щось тобі скажу, бо карт таки направду не маю при собі.
Сімнацітого тижня, то саме мірна: ні рана, ні пізна.
Сімнадцятого тижня — то саме мірна: ні рання, ні пізня.
А єк ночями куєт, то лихо важит усім людем.
А якщо ночами кує, то лихо пророчить усім людям.
Уна була флудовата, видгониста, офуклива та страшно видтиначька жінка.
Вона була флудовата, відгониста, офуклива та страшно відтиначка жінка.
Аж кріз плачь просив дітву, аби ни розказали старини, але шкода було лиш йиго пришні.
Аж крізь плач просив дітву, аби не розказали старині, але шкода було лиш його прохання.
«Най йиму й Бог простит, праведне Сонечко, днинка свєта, запашна та велика! Дай Боже йиму, аби був молодий та красний, єк весна.
«Най йому й Бог простить, праведне Сонечко, днинка свята, запашна та велика! Дай Боже йому, аби був молодий та красний, як весна.
Корода ніби дихала то прудше, то помалійше, потухаючі, то угораючіси таков великов половінев, шо хікала аж понад вершєки смерік вічним вогнем.
Корода ніби дихала то швидше, то помаліше, пригасаючи, а відтак знову розгораючись такою великою половінню, що сягала аж понад верхи смерек вічним вогнем.
— Тай лиш фіґляво всміхнувси.
Та й лиш хитро всміхнувся.
Уни си уберают напротів леґінів, аби усі виділи, шо вни мают у шо си гонорово приодіти.
Так показуються леґеням, щоб усі бачили, що вони мають у що гонорово вбратися.
Розказував мині, й про тоту воду, шо завше в него стоєла у старій хаті, в біршій голубій кварті верх запічька на середнім сволоці.
Розказував мені й про ту воду, що завше в нього стояла в старій хаті в більшій голубій кварті над запічком на середнім сволоку.
Єк голий, то й книзь будет бідний.
Якщо голий, то й наречений буде бідний.