target
stringlengths
3
926
source
stringlengths
3
923
А шо жиют инак вид других, то уни за це ни винни, бо їм уже так було написано жити шє у материній отробі.
А що живуть інакше, ніж інші, то вони в тому не винні, бо їм уже так було написано жити ще в материній утробі.
А голоден Иванчік аж стіпси над тов буженицев, та лише посєг руков по то ребро бужениці взєти йиго собі, а то в тот раз лиш запієв в Манашків по опівночі когут.
А голодний Иванчік аж стрепенувся над тою бужениною, та щойно потягнувся рукою по те ребро буженини взяти його собі, аж тут запіяв у Манашків по опівночі півень.
Ати видиш, кілько тут ждет на йиго примівку народу?.
А ти видиш, скільки тут жде на його примівку народу?.
«Скажи по правді», — злагіднів май Шкиндя.
«Скажи по правді», — трохи злагіднів Шкиндя.
«Бі-і-ігме шо розтовцу!» — зверешшєла ни своїми голосами вна, затискаючі кулаки на Джюнду.
«Бі-і-ігме, що розтовчу!» — зверещала не своїми голосами вона, стискаючи кулаки на Джюнду.
Джюнді низле си ґаздувало.
Джюнді незле ґаздувалося.
Иванчік подививси на Ґраблинский верх тай погадав: «Оттам, за оттим верхом, сидит Дарадуда.
Иванчік подивився на Ґраблинський верх та й погадав: «Отам, за отим верхом, живе Дарадуда.
Єк розказала Єлена Шкенди, шо гостила по дорозі, то він її ганьбив, чьо вна си зважила сама йти вночі на згибку місіця.
Коли розказала Єлена Шкинді, що пережила по дорозі, то він її ганьбив, чому вона зважилася сама йти вночі на спаді місяця.
Тай довго стоєв сам на однім місци, роззераючіси цікаво по Дарадудиним обійстю, шо тай єк де є.
Та й довго стояв сам на однім місці, роззираючись цікаво по Дарадудиному обійстю, що, яке і де є.
Тай розумів би докладно тогди, єк си від них оборонити, аби вни чєсом ни звернули йиго з ніг.
Та й розумів би докладно тоді, як від них оборонитися, аби вони, бува, йому не нашкодили.
Шє й до сегодне ниодни гуцули клинут своїх ворогів давнов страшнов клєтьбов: «Побила би тє, дай то Боже, Гердліччіна ниволя тай Юріштанова рука».
Ще й донині гуцули іноді клянуть своїх ворогів давньою страшною клятьбою: «Побила би тебе, дай-то Боже, Гердліччина неволя та й Юриштанова рука».
Та же най бих вірила, єк бих сама ни чюла на свої вуха, єк цес примовєєт людским коровкам».
Та хай би вірила, якби сама не чула на свої вуха, як цей примовляє людським корівкам».
Я то сам видів на отсі свої власні очі.
Я то сам видів на власні очі.
Спочєтку, то він и кричєв, и чоботом тропав на Иванчіка, тай кулаки сік на него, а наприкінци сповіди, то так икос змнєк, єкби розигрітий віск, тай так ласкаво говорив з Иванчіком, єк та мама з тов дитинов, шо її шшіре любит.
Спочатку кричав і чоботом тупав на Иванчіка та й кулаки сік на нього, а наприкінці сповіді так якось зм’як, мов розігрітий віск, та й так ласкаво говорив з Иванчіком, як мама з тою дитиною, яку щиро любить.
Иванчік казав, шо такі головні мальфарі, єк Олексій з Плоскої та Процьо Дарадуда з Ґраблина на Буковині, то тоту живу ватру, шо її викрутєт з дерева громовиці досвіта у живний четвер, то цілий рік стережут її так, єк око в голові, аби вна їм ни загасла ніколи в їх ватерниках, бо то тота правдива жива ватра, шо маєт у с...
Иванчік казав, що такі головні мольфари, як Олексій із Плоскої та Процьо Дарадуда з Ґраблина на Буковині, ту живу ватру, що її викрутять із дерева громовиці вдосвіта в Живний четвер, цілий рік стережуть так, як око в голові, аби вона не загасла ніколи в їхніх ватерниках, бо то правдива жива ватра, яка має в собі велику...
Бувало так, шо єк дєк упивси на Дубовій у коршьмі, то піп сам учів дітву у школі, аби дурно ни гаверлувала без навуки.
Бувало так, що коли дяк уп’ється на Дубовій у корчмі, то піп сам учив дітву в школі, аби даремно не пустувала без науки.
Наколи день утечю.
Щойно настане день — утечу.
Праведне Сонечько зачінало вид Риздва убератиси в силу.
Праведне Сонечко починало від Різдва вбиратися в силу.
Кликати повницу запросив він Джюнду, бо понад него ніхто би був її ліпше ни викликав.
Кликати повницю запросив він Джюнду, бо понад нього ніхто би був її ліпше не викликав.
Вінчєні сирені колачі з рук в книзєт видв’єзав Джюнда, кладучі їх у миску до повниці разом з фустинками, аби на ні кликати повницу.
Вінчальні сирні калачі з рук у князят відв’язав Джюнда, кладучи їх у миску до повниці разом із хустинками, аби на них кликати повницю.
Але й Иванчік ни уступавси йиму так, єк когут половикови, видтинав: «А я вам обом раз кажу, шо єк Біг даст, так будет», — намахуючі й собі кулаком ув очі Довгому, Иванчік з ним доцотувавси.
Але й Иванчік не поступався йому так, як півень шуліці, відтинав: «А я вам обом раз кажу, що як Біг дасть, так буде, — намахуючи й собі кулаком ув очі Довгому, Иванчік із ним з’ясовував суть справи.
Стала оперед ним тай, усміхаючіси д’нему жєдними люби очіма, дала йиму дві писанці.
Стала перед ним та й, усміхаючись до нього жадібними до любощів очима, дала йому дві писанки.
Пишов осовито д’горі лісом, ни обзераючіси назадь себе.
Пішов осовито вгору лісом, не озираючись.
Єсний.
Ясний.
А вна через то, то таки си розсідала на него з серця.
А вона через те аж розсідалася на нього із серця.
— «Грузь из вас заведу», — тай, намахуючі кулаками, грозив: — «на мак посіцу…» Тай аж отєк йиго стерло.
— На грязюку вас перетворю, — та й, намахуючи кулаками, грозив: — На мак посічу…» Та й аж немов його стерло.
Играли по горах смутними тінями, шо уводно таїли веселий усміх розлогих царинок.
Грали по горах смутними тінями, що завше таїли веселий усміх розлогих царинок.
Ой змогайте, хлопці, ходом, бо западат дорижечка снігом.
Ой змагайте, хлопці, ходом, бо западає доріжечка снігом.
И додав: «Даст Біг бірше», — бо додоїв послідну корову.
І додав: «Дасть Біг більше», бо додоїв останню корову.
Він лиш панів вельбив тай з ними по-людски жив, попід руки си водив, тай разом на польовання ходив.
Він лиш панів шанував та й з ними по-людськи жив, попід руки водився та й разом на полювання ходив.
Одної днини Паршєк з Минделиком, косивскі купці, цілу Божу днину намучіли діда, гулічі в него воли, але він однако ни давси їм обтуманити.
Одної днини Паршєк із Минделиком, косівські купці, цілу Божу днину намучили діда, виманюючи в нього воли, але він не дав їм себе обтуманити.
Ху! Тфі! Зчєзни! Пропади!» Тай на замітавці й кочерзі об’їхав назістріть сонця тричі хату.
Ху! Тфі! Щезни! Пропади!» Та й на замітавці й кочерзі об’їхав проти сонця тричі хату.
Єк уздрів Шкиндя Шумея, то видразу став своїм конем тай зачєв метати свої пістолета одно за одним у воду в кориті.
Як уздрів Шкиндя Шумея, то відразу спинив коня й почав жбурляти свої пістолі один за одним у воду в кориті.
Навіть ни смієш нігде над людскими ґрунтами хмарами сонце заставати, змари з градом мают си везти лиш понад самов ріков Черемошом.
Навіть не смієш ніде над людськими ґрунтами хмарами сонце заставати, хмари з градом мають везтися лиш понад самою рікою Черемошем.
Купив там муки, кілько йиму було треба на кулешу, й доків збоїв окріп, то він уже був з муков назад у Чьорногорі.
Купив там борошна, скільки йому було треба на кулешу, і доки вода закипала, то він уже був із борошном назад у Чорногорі.
А дівчині, шо першя з-помижи дівчєт набігла на вогник, то Єлена дала сирєний колачік.
А дівчині, що першою з-поміж дівчат набігла на вогник, Єлена дала сирний калачик.
Ревкнув так сердито Шкиндя, шо аж у ватернику задзвонило, даючі Довгому руков знак, аби си д’нему наближив.
Рявкнув так сердито Шкиндя, що аж у ватернику задзвонило, і дав Довгому рукою знак, аби той до нього наблизився.
Але однако ни хотів йиго збавити, лиш остеріг Дарадуду, переказуючі «своїм слугов» йиму: «Мовчі, хло’! Ни пробуй бірше нічо зачєпати зо мнов, бо лєжеш!» — А Процьо, прото Дарадуда, издзискав на Олексієвого «хлопчішя», так шо «тот», зчєзби, насторс-порс вид него, тай видтогди Дарадуда пуднов пізмов закипів на Олексія.
Однак не хотів його знищити, лиш остеріг Дарадуду, переказуючи через “свого слугу” йому: “Мовчи, хло’! Не пробуй більше зачіпати мене, бо ляжеш!” А Процьо Дарадуда накинувся на Олексієвого “хлопчища” так, що “той”, щез би, миттю кинувся геть від нього, та й відтоді Дарадуда великим гнівом закипів на Олексія.
А йик виділи, шо Єлену то сердило, то уже на хмари кланцали, так си вискірєли їй клонци.
А завваживши, що Єлену це сердило, то аж на всі зуби вишкірялися.
Та обкурюючі димом з головеньки громового дерева, шо кліла йиму в руках, з живов ватров, засокочював себе, ціле стоїшшє тай всу полонину разом з усев людсков худібков, шо на ній мет літувати, вид усего зла, лихого чєсу та ничістої сили.
Та обкурюючи димом із головеньки громового дерева, що тліла йому в руках, із живою ватрою, клав оборону на себе, усе стоїще та й усю полонину разом з усією людською худібкою, що на ній літуватиме, від усього зла, лихого часу й нечистої сили.
Страху вже ни будет, шо змерзнет навесні.
Страху вже не буде, що змерзне навесні.
Тай ни бійтеси, шо я буду у ваше царство пхатиси.
Та й не бійтеся, що я буду у ваше царство пхатися.
Доків ни скін-чєв видгашуванє ватри, то ни уступивси й на ступінь бабі вид печи.
Доки не закінчив, то ні на крок не поступився бабі коло печі.
То Люпайлюків Иванчік.
То Люпайлюків Иванчік.
Тай грозит: «Ти! Мой! Юрію! Абес собі знав, шо за це, шо ти ни дав мині тепер навесні диспати, то за тото восени є тобі, хль-о-о-ов, ни дам достиглий хліб з поля забрати».
Та й грозить: «Ти! Мой! Юрію! Аби собі знав: за те, що ти не дав мені тепер, навесні, доспати, я тобі восени, хльо-о-ов, не дам достиглий хліб із поля забрати».
Але тої днини, то й він гонорово вбравси до церкви.
Але й він гонорово вбрався до церкви.
Ти зараз уздриш таку річ, шо видразу ми повіриш, шо я ни брехун, а шо говорю, то все правду кажу».
Ти зараз побачиш таку річ, що відразу мені повіриш, що я не брехун, а все правду кажу».
Розпитуютси, хто де є икий за потрібний.
Розпитують, хто де є, хто чого вартий.
Навіть, самого Дмитра Шкиндю, то я вчів стрільчіти, абих так здоров був, шо си ни фалю за це».
Навіть самого Дмитра Шкиндю я вчив стрільчити, аби так здоров був, що не хвалюся цим».
Був у Пілата в Річці.
Був у Пілата в Річці.
Абих Обарінчуком ни звавси, єк тє ни вивержу зараз из ручки», — спирскотів Обарінчук на Иванчіка.
Аби Обарінчуком не звався, якщо тебе не викину зараз із ручки», — зашипів Обарінчук на Иванчіка.
«Відев, надвір хочєт?» — сказав Иванчік тай устав був з лавиці пустити котика з печі надвір.
«Певно, надвір хоче?» — сказав Иванчік і встав із лави пустити котика з печі надвір.
Він ґречно їй вклонивси тай облесно подєкував за писанки.
Він ґречно їй уклонився й весело подякував за писанки.
На кождим місци.
На кожнім місці.
А по боках ріки, над людскими ґрунтами, пишно гріло сонце, лиш такий вітер буйний вієв, шо аж земню рвав.
А по боках ріки, над людськими ґрунтами, пишно гріло сонце, лиш такий вітер буйний віяв, що аж землю рвав.
Усєкого зла: вуру, клику, насланя, поганих очій.
Усякого зла: вуру, клику, наслання, поганих очей.
Ніхто нікому ни боронив засідати ґрунт.
Ніхто нікому не боронив засідати ґрунт.
Ти колєдуй людем тих колєд, шо тобі милішші у душі, а ни тих, шо їх там хотєт наверечі зайдеї тай усєкі кушманєники, уни хотє знишшіти нашу первовічьну віру, стародавні звичєї, нашу ношу тай нас самих.
Ти колядуй людям тих коляд, що тобі миліші в душі, а не тих, що їх нам хочуть нав’язати зайди, вони хочуть знищити нашу первовічну віру, стародавні звичаї, наш одяг та й нас самих.
Куда він йшов, то вна скрізь була йиму на дорозі, на кождім поступі, на кождим броду на переході.
Куди він ішов, вона скрізь була йому на дорозі, на кожнім поступі, на кожнім броді.
Бо вна єк пизнала, шо ни грізьбов, а добротов йиго можна завжде змнєкшити, та завжде лагідков йиго знов перемаґулювала.
Бо коли вона збагнула, що не погрозами, а добротою його можна завжди зм’якшити, то вже лагідно його впрошувала.
Тай Иванчік разом з ватагом, депутатом та всіма пастирями, шо були на полонині, рано на Ивана Купала, єк лиш сійнуло праведне Сонечко з-поза Скупови на Ґропу, купалиси голі в першій літній ранішній срібній росі та золотій манні праведного Сонечка, обмивали свої тіла вид усєкої нехари: бруду, насланя, остудий та всего н...
Та й Иванчік разом із ватагом, депутатом і всіма пастухами, що були на полонині, рано на Йвана Купала, щойно сяйнуло праведне Сонечко з-поза Скупової на Ґропу, купалися голяка в першій літній вранішній срібній росі та золотій манні праведного Сонечка, обмивали свої тіла від усякої нехарі: бруду, наслання, остуд і всьог...
А єк упадеш на голов и даш серцу волю, послухаєш йиго и стрілиш законом у Хреста, то станеш головним стрільцем, але утратиш навіки спокій душі, бо твоє сумлінє будет ничісте.
А якщо даси серцю волю, послухаєш його і стрілиш причастям у Христа, то станеш головним стрільцем, але утратиш навіки спокій душі, бо твоє сумління буде нечисте.
Тай буду те боронити перед твоїми ворогами, шо й оден волос ни смієт ти впасти з голови без мойого віданя, бо ти вже навіки мій».
Та й буду тебе боронити перед твоїми ворогами, і жоден волос не сміє тобі впасти з голови без мого відома, бо ти вже навіки мій”.
Та журилиси бпехами на крисані, павами, порошницями та бартками, в кого їх ни було, бо хотіли си гонорово вбрати протів чєліди та дівок у Великодний понедівнок, йдучі на цвинтар за писанками.
Та журилися бляхами на крисані, павами, порошницями й бартками, у кого їх не було, бо хотіли гонорово вбратися перед жінками й дівками у Великодній понеділок, ідучи на цвинтар із писанками.
Але йиму й так кривди ни було в бриндзі, бо він мав добрі вівці на молоко тай умів їх и доїти добре тай борзо.
Але йому й так кривди не було в бринзі, бо він мав добрих овець на молоко та й умів їх доїти добре й швидко.
«Ану верниси на годинку, Иванчіку, д’мині, маю лиш шош тобі сказати», — просила Єлена на всий рот, біжучі, шо нога затєкала, довстріту д’нему.
«Ану вернися на годинку, Иванчіку, до мене, маю лиш щось тобі сказати», — просила Єлена на повен рот, біжучи так, що аж нога затікала, назустріч йому.
Зачєла си ирстити.
Почала хреститися.
Торкотіли про все, шо лиш їм на єзик лізло.
Торкотіли про все, що лиш їм на язик лізло.
Там свєті свєтці воду свєтили Славен єс, й тд.
Там святі святці воду святили, Славен єс, і тд.
«Добрий день», — привитавси Иванчік з ним.
«Добрий день», — привітався Иванчік із ним.
Марічка потєгла куражисто очіма й на Иванчіка.
Марічка звабливо повела очима й на Иванчіка.
Хоть тої днини було свєто, то однако вна ни дала нивістці пусто хропсти на постели.
Хоч тої днини було свято, однак вона не дала невістці змоги пусто хропти на постелі.
«Дай ми вже покій з таким бізованєм», — завайдичівси, — «бо єк би си ти був ни наніс, то отота проклєть була би мнє дотратила до решти».
«Дай мені вже спокій із такою боротьбою, — забідкався, — бо якби ти був не надійшов, то ота проклять була би мене дотратила до решти.
Привиділоси їм усім, шо йиго коса йиму в руках сама косит, бо він нев так легонько косив траву, єк ножицями стриг на вівци вовну.
Привиділося їм усім, що коса в його руках сама косить, бо він нею так легенько косив траву, як ножицями стриг на вівці вовну.
Пили, аж доків ни допили усу свою горівку, а горівку, покладену на стів жидом вид градівника, Олексій ни хотів пити.
Пили, аж доки не допили всю свою горілку, а тої, яку поклав на стіл єврей від градівника, Олексій не хотів пити.
Аж ни знала, шо дієти.
Аж не знала, що діяти.
Раз йшов тов дорогов низнакомий чоловік, шо ни поклонивси мандаторії.
Раз ішов тою дорогою незнайомий чоловік, що не вклонився мандаторії.
Бізував й за п’єтьох иззісти.
Подужав би й за п’ятьох з’їсти.
Загарчєв люто Шкиндя, єк та котюга, шо нинадійно когос сприсідаєт.
Загарчав люто Шкиндя, як та котюга, що несподівано на когось нападає.
Иванчік пудно йиго вергси, бо погадав, шо Юріштан из серця на него зараз витеребит йиму люльку, тай будет мати біду почерез проклєте курінє.
Иванчік страшно від нього кинувся, бо погадав, що Юриштан зо зла на нього зараз витеребить йому люльку, та й матиме він біду через кляте куріння.
А єк ближивси з кружком д’Иванчікови, то Иванчік, знаючі Федькову натуру, вже иззавгоді витєг мошенку з грішми з-за ременя, тай до встріту Федькови лагодивси веречі гроший на кружок, трєсучі з мошенки на долонь, єк лід, білі сороківці, шо загаркотіли, єк ґрегіт коневи пид копитами.
А коли наблизився з кружком до Иванчіка, то Иванчік, знаючи Федькову натуру, вже загодя витяг капшук із грішми з-за ременя та й назустріч Федькові готувався кинути грошей на кружок, витрушуючи з капшука на долоню, як лід, білі сороківці, що зацокотіли, як гравій коневі під копитами.
Я так поступаю ціле житє, тай почерез тото годит мині Бог — праведне Сонечько ув усій роботі.
Я так чиню ціле життя, і завдяки цьому годить мені Бог — праведне Сонечко — у всій роботі.
На них вже дихав вітер полонинов.
На них уже дихав вітер полониною.
А Шкиндівска нивістка, то таки ни данцувала, а літала в данци насеред хорім з русєвим Курлеєм, бо вна така куражиста була, шо аж на хмари покланцувала, а ни то на мушшін.
А Шкиндівська невістка — то таки не танцювала, а літала в танці насеред хором із русявим Курлеєм, бо вона така дражлива була, що аж хмарам підморгувала, не те що чоловікам.
Але тепер дотекло йиму її.
Але тепер було її більш ніж достатньо для нього.
Довгий сів, а Шкиндя посмотрив руков йиму сорочку пид кіптарем на плечох: «Але ти мокрий, хло’, єк мийка».
Довгий сів, а Шкиндя сягнув рукою йому під кептарем і намацав на плечах: «Але ти мокрий, хло’, як мийка».
Отогди добрий гонір, єк у калюхах ни гримит голод».
Отоді добрий гонор, як у шлунку не гримить голод».
У данцівників аж постоли си драли в куражистих данцях, а з ґаздівских помостів, то тріски летіли.
У танцівників аж постоли дралися у хвацьких данцях, а з ґаздівських помостів аж тріски летіли.
Шкиндя з лютости таки злелів на Иванчіка, аж до криви зачєв їсти собі кулаки: «Їв бес їй штуку та калюшє, йикого тє коравого учінила, ни гнила би й там, де лежит, але я тебе розкорав’ю тай вимнєкшу так, єк то си вимнєкшуєт кораву шкіру з вола.
Шкиндя з люті на Иванчіка аж до крові почав їсти собі кулаки: «Їв би їй штуку та калюшє, якого тя коравого учинила, не гнила би й там, де лежить, але я тебе покорю і зм’якшу так, як то зм’якшують шкарубку шкіру з вола.
Нитрохє си мнє, молодого, побліки наїли».
Нітрохи ся мнє, молодого, публіки наїли.
Ає, правду кажу! Раз йду я з ним плаєм на полонину, тай уздріли ми на другій полонині мішінє.
Ой так, правду кажу! Раз іду я з ним плаєм на полонину, та й уздріли ми на іншій полонині стадо.
Усе то зло він видвертав вид себе та своїї стрюби.
Усе те зло він відвертав від себе і своєї зброї.
Словами привертав своїм коровкам манну на цілий рік: «Світили зерничьки зворами-провалами, Ходили коровки подолянскими полями: Ричючі, Божеїманни кличючі.
Словами привертав своїм корівкам манну на цілий рік: Світили зірнички зворами-провалами, Ходили коровки подолянськими полями, Ричучи, Божої манни кличучи.
Дай Боже, праведне Сонечько, абесте одно одному так любили та радувалиси, йик любите та радуєтиси обоє оцими великодними писанками».
Дай Боже, праведне Сонечко, аби одне з одним так любилися й раділи, як любите й радієте обоє цим великоднім писанкам».
Ни бійси, ти, стара чюбре, за тото своє чєдо, ніхто шє цілком ни здурів летіти тобі за тов пихов.
Не бійся, ти, стара чубре, за те своє чадо, ніхто ще цілком не здурів збивати тобі ту пиху.
Залежєло то, де він примов’єв, вид того, єку примівку він примов’єв тай вид чого.
Місце залежало від того, яку примівку він промовляв і від чого.
А матера чєлідь, то на то лиш плечіма стискала, тай дивуючіси з молодої чєліди, биласи руками пі рту та суравиласи: «Господи, окрий вид такої розпусти, єка тепер наступила.
А літні жінки на то лиш плечима поводили, дивуючись із молодих, били себе по губах і супилися: «Господи, окрий від такої розпусти, яка тепер настала.
А єк лишивси на світі без тих людий, шо з ними жив, воювавси та пізмував и любивси, то й він инчий став, бо світ тогди йиму став ні по чому.
А коли залишився на світі без тих людей, що з ними жив, воював, гнівався й любився, — то й він інший став, бо світ тоді йому став ні по чому.
А Єлена вергла єму крижму тай зговорила форму, то з того збігленєти став антел, а ни чьорт.
А Єлена кинула йому крижму й сказала примовку, то з того збігленяти став ангел, а не чорт.
Отворилиси навстежір сами й хатні двері.
Розчинилися навстіж і хатні двері.