target
stringlengths
3
926
source
stringlengths
3
923
Мірувавси старенький дідок сухорлєвенький Сухонький, головний музикант старовіцких игрий, з молодєчком жєбівським, чорнєвим, довгобразним, циганского роду по дєдеви, Игнатом Ґавицем, головним музикантом новомодних игрий до данців тай співанок.
Змагався старенький дідок, сухорлявенький Сухонький, головний музика старовіцьких ігор, із молодиком жаб’ївським, чорнявим, довгобразим, циганського роду по дєдеві, Игнатом Ґавицем, головним музикою новомодних ігор до танців і співанок.
У хмарах шуміло так, шо аж дзвонило, бо там вариласи ничіста сила.
У хмарах шуміло так, що аж дзвонило, бо там варилася нечиста сила.
«Куда?» «Надвір».
«Куди?» «Надвір».
— «Тай из нами, колєдниками, дай Боже намногаліт, Иванку», — обзивалиси оба коні, Чєкайло тай Олєґа, Онисим’юкові сини, шо несли, аж угинаючіси, наповнені колєдов бисаги на плечьох, такі верховаті, єк кичіри.
— Та й із нами, колядниками, дай Боже на многа літ, Иванку», — обізвалися обидва коні, Чекайло й Олег, Онисим’юкові сини, що несли, аж угинаючись, наповнені колядою бесаги на плечах, такі верховаті, як кичери.
А из знакомицев, то навіть и поцулувавси.
А зі знайомицею — то навіть і поцілувався.
Лежєчі на боці, дівивси просто на Маркову Кичіру, куда вела дорога до Дарадуди в Ґраблин.
Лежачи на боці, дивився просто на Маркову кичеру, куди вела дорога до Дарадуди в Ґраблин.
Він казав, шо тоти усі дівки, шо їх си вже кортит виддавати, йдут досвіта на Видорші до церкви, пишно вивберані в шонайкрашшу убирю.
Він казав, що всі ті дівки, яким кортить заміж, ідуть удосвіта на Видорші до церкви, пишно вбрані в щонайкращу одіж.
При цій говірці покручював так остро головов, шо аж йиго пелешє розвівалоси на голові.
При цій говірці так гостро крутив головою, що аж волосся розвівалося.
Бо лиш уни три: Иванчік, Дмитро Шкиндя й Довгий, виділи й розуміли, єк та бійка зайшла, то и змогли її загошити.
Бо лиш вони три — Иванчік, Дмитро Шкиндя й Довгий — виділи й розуміли, як та бійка зайшла, то й змогли її загасити.
Мене ишє гірший страх зиймив.
І ще гірший страх мене по- йняв.
Видразу штрик мижи старі.
Відразу скочив поміж старих.
«Ни журиси, хло’, ти вже вівцями, єк ти в моїй хаті тай єк я хочу тобі помочі, бо я 'їх направ’ю на добре молоко, тай будеш знати борзо, хто збавив Фочіно мішінє», — здуфално говорив Малиш, показуючі руков Иванчікови, аби сів на ковбок оперед него.
«Не журися, хло’, вівцями, якщо ти в моїй хаті та й якщо я хочу тобі допомогти, бо я їх направлю на добре молоко, та й будеш знати швидко, хто зіпсував Фочину отару, — гонорово говорив Малиш, показуючи рукою Иванчікові, аби сів на колоду перед ним.
За ними йшла чєлідь, обмерзла, єк кочєни з капусти — вид великої люти надворі.
За ними йшли жінки, обмерзлі, як качани капусти, від великої люті надворі.
Так минет, єк би руков видвернув.
Так минеться, немовби рукою відвернув.
Весело си вискірєла д’мині.
Весело усміхнулась мені.
А Иванчіка, то видразу тенькнуло в серцях, шо то єго єкес лихо ни минет.
А Иванчікові відразу тенькнуло в серце, що його якесь лихо не мине.
Никого ни слухав!.
Нікого не слухав!.
Заберайси, бо так тє зараз буду бити, шо меш вид земні пидскакувати та пишшєти».
Забирайся, бо так тебе зараз буду бити, що від землі будеш підскакувати й пищати».
Ни було чюти нієкого голосу.
Не було чути жодного голосу.
Я стрілец».
Я стрілець».
Але єк и ти лєжеш, то так само світ ни загинет, будет далі світом».
Але коли й ти ляжеш, то так само світ не загине, буде далі світом”.
А Шумеїха, то аж голосила з радости, шо син євивси.
А Шумеїха аж голосила з радості, що син з’явився.
Наоперед хати, у ватернику, аж три кухарці варили в ґелеткових горшках юшки та голубці для гостий, шо заповнили обі величезні хаті тай широкі хороми.
Наперед хати, у ватернику, аж три кухарки варили в ґелеткових горшках юшки та голубці для гостей, що заповнили обидві величезні хати й широкі хороми.
Видко, шо вна маєт дес у твоїм дому своє гайно, тай тимунь просимо нам позволити її у вашим дому пошукати».
Видко, що вона має десь у твоїм домі своє лігво, та й тому просимо нам дозволити її у вашім домі пошукати».
У тот раз ніхто си ни смів д’нему на тоту Ріжу навернути, бо би був дуже погано погостив, навіки би був покотив свої роги.
У такий час ніхто не смів до нього на ту Ріжу навернутися, бо був би дуже погано погостив, навіки би був покотив свої роги.
Тогди Иванчік устав з отави, війшов з пасіки в сад.
Тоді Иванчік устав з отави, вийшов із пасіки в сад.
Своєм єсним, теплим проміннєм благо рихтіло над деревишшєм свого сина Олексія, виріжєючі йиго мертве тіло на вічний супочівок до своєї доньки, а Олексієвої матери, з єкої він війшов, на ній жив тай тепер вертавси знов у ню, аби стати земнев тай зацвисти веснов на ній чічков веселов очєм на красу, худібці на пашу, а з х...
Ясним теплим промінням осявало деревище свого сина Олексія, виряджаючи його мертве тіло на вічний спочинок до своєї доньки, а Олексієвої матері, з якої він вийшов, на ній жив та й тепер вертався знов у неї, аби стати землею та й зацвісти навесні на ній чічкою веселою очам на красу, худібці на пашу, а з худібки разом із...
Розумів тай вірив, шо Олексієви слова були ни на вітер сказані, бо шо він сказав, то мусіло бути свєте.
Розумів і вірив, що Олексієві слова були не на вітер сказані, бо що він сказав, то мусило бути святе.
Довстріту побіг д’нему, здоймаючі здалеку оперед ним шєпку, низко йиму вклонивси, бо здавну тємував, шо й Иванчік, так само, єк й Шкиндя з Довгим, знав замов’єти й розмов’єти стрюбу.
Побіг йому назустріч, знімаючи здалеку перед ним шапку, низько йому вклонився, бо здавна тямив, що й Иванчік, так само як і Шкиндя з Довгим, умів замовляти й розмовляти зброю.
На Мідєним Току, де ніколи ни загріваєт сонце й ни ростет там нієка ростина, там, де лиш вічьно лежит мрєчь и стинаєт страшна студінь, прибаг Арідник змайструвати таке штудерне крісло, аби в ним замкнути навіки Бога.
На мідянім току, де ніколи не гріє сонце й не росте жодна рослина, там, де лиш вічні льоди й страшенний холод, прибаг Арідник змайструвати таке хитре крісло, щоб у ньому замкнути навіки Бога.
Люде на рівним, широким цвинтари укладали паски у велике колесо наокола церкви.
Люди на рівнім, широкім цвинтарі укладали паски у велике коло круж церкви.
Лиш Риздвєних свєтків пускали у ню колєдників, аби си було де діти людем, єк сходилиси до діда на колєдники.
Лиш на Різдвяні свята пускали до неї колядників, аби було де дітися людям, які сходилися до діда.
Порозсипалиси ґражди наокола йиго хатий.
Порозсипалися ґражди довкола його хат.
Тогди дванайціть їх ділитси одним єйцем, тим, шо то йиго люде приносєт в офіру Богу-Сонцу у вівторок увечєр, перед живнов середов, палічі дідів на своїх городах.
Тоді дванадцять їх діляться одним яйцем, тим, що його люди приносять в офіру Богу-Сонцю у вівторок увечері, перед Живною середою, палячи «дідів» на своїх городах.
А кілько було умерлих дітий, то й сама Шкиндиха їм рахунку ни знала, бо так їх богато вивмерало.
А скільки вмерло, то й сама Шкиндиха їм рахунку не знала, бо так їх багато повмирало.
Клав оборону.
Клав оборону.
«Ану ци Иванчік би так сербував тоти пости, шо їх приказуют попи постити?.
«Ану чи Иванчік би так тримав ті пости, що їх наказують попи постити?.
Чорні, бистрі Ґаджюмини очі на смаглєвій подовговатій твари з-під просивих вже трохє брів гордо позерали на той писаний ботей овец та кіз, шо то барткатим ліжником назадь него застелював собов розлогу полонину, попиваючі по ній у зеленій паши, обсипаний золотом потаючого поза верх сонечка.
Чорні бистрі Ґаджумині очі на смаглявому подовгуватому обличчі з-під просивих уже трохи брів гордо позирали на той писаний ботей овець і кіз, який барвистим ліжником назад нього застеляв собою розлогу полонину, тонучи в зеленій паші, обсипаний золотом призахідного сонечка.
Босий.
Босий.
З її глібоко запалих очій чєс до чєсу кочєлиси по лици слизи з жєлю за її чоловіком, Олексієм.
З її глибоко запалих очей час від часу котилися сльози з жалю за чоловіком, Олексієм.
А очі йиго то меркли, єк в мерця, то оживали так, шо аж світилиси, єк у вовка темної ночі на чоловіка.
А очі то меркли, як у мерця, то оживали так, що аж світилися, як у вовка темної ночі на чоловіка.
А знадвіря, кріз хоромнєні двері, на п’єніюче весілє зазерала чорна, єк чєлюсти, ніч.
А знадвору крізь хором’яні двері на п’яне весілля зазирала чорна, як прірва, ніч.
Впав на коліна, тай на зеленій ріжи, серед первовічних лісів, при веселим співі пташок прожер, а ни виплював Божий закін.
Упав на коліна й на зеленій Ріжі, серед первовічних лісів, при веселім співі пташок проковтнув, а не виплюнув Боже причастя.
Радувалиси їм, бо дідо вірив, шо дотів си добре дієт на ґаздівстві тай йиму си добре поводит, доків кортит людий приходити до него у гості.
Раділи їм, бо дідо вірив, що доти все добре діється на ґаздівстві та й йому добре ведеться, доки людям хочеться приходити до нього в гості.
Живушшя.
Живуща.
Та легонько шумів вітрик тихим шепотом темних лісів.
Та легенько шумів вітерець тихим шепотом темних лісів.
Федько мав таку натуру, шо ходічі в церкві з кружком помижи люде, ни прійшов він так попри чоловіка, аби си з ним ни привитав, бо був облесний, єк ластівка.
Федько мав таку натуру, що, ходячи в церкві з кружком поміж людей, не минав він так чоловіка, аби з ним не привітатися, бо був облесний, як ластівка.
Ни можна прати, аби град у літі городи ни прав.
Не можна прати, щоб град улітку городи не молотив.
Аж дико всміхнувси, бо лиш знесла йиго така велика охіть отверто зачєпитиси з ними почерез нивинних жєбівців: «Най дієт и зараз зо мнов Шкиндя з Довгим, шо хочєт, то я ни позволю їм си кепкувати з таких славних та пишних людий пусто-дурно.
Аж дико всміхнувся, бо взяла його велика охота відверто зчепитися з ними через невинних жаб’ївців: «Хай діють і зараз зо мною Шкиндя з Довгим, що хочуть, та я не дозволю їм кепкувати з таких славних та пишних людей даремно.
Клали усіх гостий за стів вечєрати.
Клали всіх гостей за стіл вечеряти.
А сірі воли, йик лиш вчюли перший голос тримбіти на Юріє, то з радости аж пидбрикували та так весело видповідали голубаням, вирикуючі: Ни журітси, голубаньки, зараз ни так буде, Бо в високій полонинці чій нам гаразд буде.
А сірі воли, зачувши перший голос трембіти на Юрія, з радості аж підбрикували й так весело відповідали голубкам, вирикуючи: Не журіться, голубаньки, зараз не так буде, Бо в високій полонинці і нам гаразд буде.
Навіть визимуєт маржинину й тот, шо свого сіна й стебельця ни маєт, бо у ґазд будет сіна в кождого подостатком, дєкувати праведному Сонечькови» — при цих словах здоймив він з голови рогату шєпку з йигнєчього смушка й низко поклонивси Сонечькови.
Навіть визимує маржину й той, хто свого сіна й стебельця не має, бо в ґаздів буде сіна в кожного удосталь, дякувати праведному Сонечкові», — при цих словах зняв він із голови рогату шапку з ягнячого смушка й низько вклонився Сонечкові.
«Чюю», — криз плачь шепнув я.
«Чую», — крізь плач шепнув я.
Робив против наслання обертин.
Робив проти наслання обертин.
А сегодне, ади, єкраз добра днина на то.
А сьогодні, ади, саме добра днина на це.
А витак так, єк буря, буйно полетіло сорок и четверо коний з книзем у боєріх до вінчєня тай по книгиню йиго на Жєб’я.
А відтак, мов буря, буйно полетіли сорок і четверо коней із князем і боярами до вінчання й по княгиню його на Жаб’є.
Тай хто знаєт Иванчікову натуру тай сумлінне, ци ни годен він мене понизити, або поважити мині навіть й смерти.
Та й хто знає Иванчікову натуру й сумління, чи не годен він мене понизити або навіть смерті мені забажати.
Скрізь си носили, лиш де за єкого примівника вчули, тай увезде питалиси, вид чого би могло помочі Иванчікови, тай усе то робили, шо лиш хто казав тай радив.
Скрізь носилися, лиш десь про якогось примівника вчули, та й питалися, що би могло помогти Иванчікові, й усе те робили, що лиш хто казав та й радив.
Їм лиш стрілецтво в голові тай почерез то лиш вічно воюютси мижи собов та борбуютси, а всі три йдут однов дорогов у пресподне.
Їм лиш стрілецтво в голові, та й через те лиш вічно воюються між собою та борються, а всі три йдуть одною дорогою в пекло.
Тай подала Олексієви й йиго коня в сідлі, аби на тім світі ни ходив Олексій пішо тай ни зшібав нігті з ніг у каміне.
Та й подала Олексієві його коня в сідлі, аби на тім світі не ходив Олексій пішки й не збивав нігті з ніг об каміння.
Він погадав: «Розмов’ю ці пістолета, бо Шкиндя з Довгим и так на мене ворогували досів пусто дурно, а вид тепер єк мут ворогувати, то хоть буду знати, шо ни дурно, бо вже буде за шо».
Він погадав: «Розмовлю ці пістолі, бо Шкиндя з Довгим і так на мене ворогували досі за нізащо, а відтепер якщо ворогуватимуть, то хоч знатиму, що не дурно, бо вже буде за що».
Мішєнники кожду вівцю на мірі приєзно доїли.
Господарі кожну вівцю на мірі старанно доїли.
Тай вижу, шо богато ни треба за тим шукати, шо нам треба купити, бо и в тебе, видко, шо є шош для нас на продаж.
Та й бачу, що довго не треба шукати, що купити, бо і в тебе, видко, є щось для нас на продаж.
Бо єк з церкви розійдутси люде, то в саму опівніч на цвинтари вмерлі вилізают з гробів тай ідут у церкву відправ’єти свої видправи.
Бо коли з церкви розійдуться люди, то в саму опівніч на цвинтарі мерці вилізають із гробів та й ідуть у церкву відправляти свої відправи.
Але Иванчік ни давси довго просити, бо відразу сам зачєв лагідков говорити: «Ни треба мене таке дуже, ґаздо любий, просити, бо єк зможу шо ти помочі, то поможу й без великої пришні, бо на це я суда д’тобі надійшов, ци бих ти шош ни поміг, єк бих бізував тай шош розумів.
Але Иванчік не дався довго просити, бо відразу сам почав говорити: «Не треба мене таке дуже, ґаздо любий, просити, бо якщо зможу тобі помогти, то допоможу й без великої просьби, бо на це я сюди до тебе надійшов, чи б не поміг, якби щось міг і розумів.
И так за очередьов кличючі у повницу, дійшов аж до найбіднійшего на тим весілю, кличючі всіх однако, єк богачів, так бідних.
І так, по черзі кличучи в повницю, дійшов аж до найбіднішого на тім весіллі, кличучи всіх однако: як багачів, так бідних.
А єк вздріла, шо він єв мнєкнути, то вна, приступаючі, зачєла йиго мозолити: «Шкиндя тебе дуже просив, аби ти йиго сегодне з толоков ни звів.
А коли побачила, що він почав м’якнути, то почала його мозолити: «Шкиндя тебе дуже просив, аби ти його сьогодні з толокою не підвів.
Аж єк усий нарід розійшовси из проріза, тогди лишив стрілєти.
Аж коли увесь нарід відійшов від ополонки, він покинув стріляти.
Видразу штуркнула бабу, аби умовкла, бо я усе чюю, шо вна торанит.
Відразу штуркнула бабу, щоб замовкла, бо я все чую, що вона верзе.
Потів снитси їм старим дідом, шо гонитси за ними з довгим ножем у руці та хочєт їх вирізати, аж поків уни си ни зарчут на него.
Потім сниться їм старим дідом, що ганяється за ними з довгим ножем у руці й хоче їх вирізати, аж доки вони не зарічуться на нього.
Вічно вертівси пид чоловіком, єк верклюг.
Вічно вертівся під чоловіком, як вертлюг.
Тай лиш у тот раз вихопив з ножен в ремени правий ніж, шош пошепотів над ним тай на відлю бодьнув ним у смереку.
Та й лиш вихопив із піхов на ремені гострий ніж, щось пошепотів над ним і навідліг штрикнув ним у смереку.
Бо чоловік так, єк би ни жив на світі, а лиш спав тай снив, а прошумавси, а то нічо нима, лиш смерть стоїт перед очіма».
Бо людина так, як би не жила на світі, а лиш спала та й снила, а прочумилась — і нічого немає, лиш смерть стоїть перед очима».
Господи, йик си ближит Иванчік д’Шумеюковому Фоці, то так оба варили з пістолєт, а з ними разом й мішєники, шо аж гори глухли.
Господи, як наблизився Иванчік до Шумеюкового Фоки, то так обидва гехали з пістолів, а з ними разом й інші господарі, що аж гори глухли.
Видтєв, обернув, назад видослав, видвернув.
Відтяв, обернув, назад відіслав, відвернув.
Тай пастирі сокотилиси, аби си ни спутати на полонині з чужев чілідинов, бо ціле літо ни обігнали би си вид вовків та медведів, так би налазив звірак вночі на 'їх кошєри та загороди з худобов, бо блудство на полонинах ни можна робити.
Та й пастухи стереглися плутатись на полонині з чужими жінками, бо ціле літо не обігналися б від вовків і ведмедів — так би налазили звірі вночі на їхні кошари й загороди з худобою, бо блудство на полонинах не можна чинити.
А низкого зросту, присадистий, бездітний богач з Просічного, Процьо Баган, жартував: «Костюку! Ти лиш нами си ни жури, бо ану лиш подивиси у миски з горівков, то меш видіти, єк у них вітер вієт, шо аж шинкарі ни можут їх горівков доповнити.
А низького зросту присадистий бездітний багач із Просічного, Процьо Баган, жартував: «Костюку! Ти лиш нами не журися, бо ану лиш подивися в миски з горілкою, то побачиш, як у них вітер віє, що аж шинкарі не можуть їх горілкою доповнити.
Цураха тобі, вороже, вид мене».
Цураха тобі, вороже, від мене».
Але Єлена ни слухала йиго, бо аж ухлєвала, голосічі.
Але Єлена не слухала його, бо аж умлівала, голосячи.
Але шо мусів и їх угостити икос, то їм давали кухарки їсти, але у старій хаті, тій, шо в ній зимував маліг.
Але мусив і їх пригостити якось, то їм давали кухарки їсти, але в старій хаті, тій, що в ній зимував маліг.
Миска аж порозсідаласи, але мосєж ни розтопиласи, лиш почьорніла.
Миска аж порозсідалася, але мосяж не розтопився, лиш почорнів.
Нікуда си ни розглипував.
Нікуди не роззирався.
У лісі пониж хати, на видосовни, закопував у велику муряховину гуску соли, миску чєжівницу, цідило, полодник, ботилев вид колочіня сметани.
У лісі нижче хати, на осонні, закопував у великий мурашник гуску солі, миску, цідило, ополонник, ботилев.
Єк вихор, гонив серенами за лисєчими слідами.
Як вихор, ганяв за лисячими слідами.
На дворі усі дивилиси в горішшє.
Надворі всі дивилися догори.
А розказував ми оден старенький примівник у Рус Бовулі, шо давно, то примов’єли й по-турецки, а шє давнійше, то примов’єли ишє икимос инчим єзиком, таким, єк туда, на сході, пид сонцем говорєт ним.
А розказував мені один старенький примівник у Рус-Бовулі, що давно примовляли й по-турецьки, а ще давніше — якоюсь іншою мовою, що нею на сході, під сонцем розмовляють.
А відтак уфатив Иванчікови з голови полотно, та так, єк медвідь пострілений, на него пудно визвіривси: «Мо-о-о, та ти мене хоч стратити?».
А відтак вихопив Иванчікові з голови полотно й так, як ведмідь поранений, на нього страшно визвірився: «Мо-о-о, та ти мене хочеш стратити?».
Верхє розлєгалиси игиканя та крики дітви, шо йшла обвертати худобу з толік на стоїшя.
Верхами розлягалося игикання та крики дітви, що йшла вертати худобу з толок на стійбища.
Он там, де Довбуш колис сидів.
Он там, де Довбуш колись сидів.
А Сапайлиха лиш того сокотила, коли він уснет, аби борше йиго звернути навіки з ніг своїми поганими мальфами.
А Сапайлиха лиш чекала, коли він засне, аби швидше його звернути навіки з ніг своїми поганими мальфами.
Ничісту силу, злого духа, наслане до цеі хати ни допустив.
Нечисту силу, злого духа, наслання до цієї хати не допустив.
На цілу хату вид него морозом дихало.
На цілу хату від нього морозом дихало.
«Так, дідочку! Сказав єс все», — весело видповів тот чоловік, бо йиму видразу полекшєло в голові вид Дарадудиної примівки.
«Так, дідочку! Сказав усе», — весело відповів той чоловік, бо йому відразу полегшало в голові від Дарадудиної примівки.
Згас Олексій, єк загашена свічка.
Згаснув Олексій, як загашена свічка.
А на образ Суса Хреста з правого боку коло райских двер, на образі Матер Божя, то таки розсичюваласи, плачучи за ним.
А на образ Ісуса Христа праворуч від райських дверей, на образ Матері Божої боявся й глянути.
За цу співанку підп’єний Джюнда боком дививси на Гитрука, бо він зроду був ласий до горівки, єк телє до молока.
За цю співанку п’яненький Джюнда боком дивився на Гитрука, бо він зроду був ласий до горілки, як теля до молока.
Але шо Бог ни обтер из чьоловіка Арідникові харканці, лиш згорнув 'їх усередину, тимунь тепер прєчютси людем харки у грудех.
Та оскільки Бог не обтер із чоловіка Арідникову слину, лиш згорнув її всередину, тому тепер ховаються людям плювки в грудях.
Він казав про себе, шо зроду ни мав охоти до роботи, лиш мав її до бріхонь та до біганок.
Він казав про себе, що зроду не мав охоти до роботи, лиш мав її до побрехеньок і до бігання.
А за Горов були бані тай тимунь там бриндза була дорога, бо її з’їдали банскі робітники.
А за Горою були бані, тому там бринза була дорога, бо її з’їдали банські робітники.
Ану лиш дай ми слово, шо ни спераєш її дати за мого сина, то вже в тим бірше ни твоя голова, шо вна за него ни підет.
Ану, лиш дай мені слово, що не проти її дати за мого сина, то вже в тому більше не твоя голова, що вона за нього не піде.