Datasets:
hutsul
/
hutsul-manually-annotated

Dataset card Data Studio Files
xet
Community
1
target
stringlengths
3
926
source
stringlengths
3
923
Вже зибравси йти в полонину разом з Лесем на міру вивці доїти, бо дуже любив на міру доїти вивці там.
Уже зібрався йти в полонину разом із Лесем на міру овець доїти, бо дуже любив це.
А Иванчік и ни тої гадки був, шо Шкиндя з Довгим на него прибагав, бо з жєбівцеми, єк з рідними братями, набувавси в Костюка на пропої.
А Иванчік і гадки не мав, що Шкиндя з Довгим на нього прибагли, бо з жаб’ївцями, як із рідними братами, набувався в Костюка на пропої.
У них було урас туго за хліб.
У них було туго за хліб.
Хотіли знати иззагоді, ци варт будет приймати й гостити колєдників, ци ні, та котрі берези пишли в колєдники?.
Хотіли знати загодя, чи варт буде приймати й гостити колядників, чи ні, та котрі берези пішли в колядники.
Дідо з вуйком квапили борше закладати оплоти у царинках, аби пускати вівці й товар та корови у царинки на свіжу пашу, бо толоки повипасали так, шо лиш си дубленіли, єк лисиці.
Дідо з вуйком квапилися закладати огорожі в царинках, щоб пускати вівці й корови туди на свіжу пашу, бо толоки повипасали так, що ті аж дубленіли, як лисиці.
А хлопец, єк уздрів то, то зострахє так задрижєв, єк лист вид вітру на трепеті.
А хлопець, побачивши це, зо страху так задрижав, як лист від вітру на трепеті.
Иванчік глібоко призагадавси над тими спокусливими словами.
Иванчік глибоко задумався над тими спокусливими словами.
Богацкі тоти забудованя з ґраждами самотов сумували у садах на розложистій Ріжи.
Багацькі ті забудови з ґраждами самотою сумували в садах на розложистій Ріжі.
А наконец запису, по йиго підписаню, то мушу решту тої криви, напушшєної в мірку вид пороху, обчєплений руками поза шию з чьортом, прикладаючі до мірки вид пороху разом свої губи з оттими йиго слинавими губами, у воросі випити тоту кров, запиваючі з чьортом й усев ничістов силов, шо він їй служив тай кирував нев, вічне побратимство».
А після підписання мушу решту тої крові, напущеної в мірку від пороху, обхопившись руками поза шию з чортом, прикладаючи до мірки від пороху разом свої губи з отими його слинявими губами, випити ту кров, запиваючи з чортом і всією нечистою силою, якій він служив і керував нею, вічне побратимство».
Ни хочю я того чюти, аби годованці виговорєли, шо вни мене на моїм маєтку годуют тай додержуют.
Не хочу я того чути, аби годованці виповідали, що вони мене на моїм маєтку годують та й дотримують.
Він и тим разом шош ліпив из глини.
Він і тим разом щось ліпив із глини.
А витак вив’єзав решту п’єних опришків на петельки так, єк би баранів на заріз, покорнєв їх пласами барток по плечьох тай вигнав надвір.
А відтак пов’язав решту п’яних опришків на петельки так, якби баранів на заріз, побив їх пласами барток по плечах та й вигнав надвір.
Витак йшов д’кождій корові окроме.
Відтак підходив до кожної корови.
Примівники, то увечир клали коло йиго хати протів лісни оборону.
Примівники увечері клали коло його хати проти лісної оборону.
А на Благовішшінє праведне Сонечко, то ни лише увеселило світ своїм теплом, але пислало йиго богом громів, Перуном, в іскрі грому й на тридев’єту земню, аби там, на мідєним току, гріти своїм теплом обмерзлого ледами старого діда.
А на Благовіщення праведне Сонечко не лише звеселило світ своїм теплом, а й послало бога громів, Перуна, в іскрі грому й на тридев’яту землю, аби там, на мідянім току, гріти своїм теплом обмерзлого льодами старого «діда».
Тай при тих словах своїми руками вложив тот хрестик Иванчікови на плечі під сорочку.
Та й при тих словах своїми руками поклав той хрестик Иванчікові під сорочку.
Доста, шо я вже в хаті вічно сама чорнію, єк єка нивільниця.
Досить того, що я вже в хаті вічно сама чорнію, як якась невільниця.
И так сто років ни буду жити», — дерзавси гордо Иванчік.
І так сто років не буду жити, — гордо огризнувся Иванчік.
А лице то так си надувало, шо аж очі кровйов наливали, йик играв він на Скуповій в тримбіту полонинскої игри.
А лице так надувалося, аж очі кров’ю наливалися, коли грав він на Скуповій на трембіті.
Робив.
Робив.
Мішєнники посідали рєдом на струнках кождий доїти свої вівці на міру.
Господарі посідали в ряд на струнках кожен доїти своїх овець на міру.
Але будет тобі лиш вид себе самого вічно устид, шо хотів єс стати чьоловіком.
Але буде тобі лиш від себе самого вічно сором, що хотів стати чоловіком.
Здавалоси, шо цілий верьх горів у золотій половени.
Здавалося, що цілий верх горів у золотому полум’ї.
Цес рахунок робив він тимунь, бо, післідь рахунку неділь, Танасія припадаєт єкраз середь зими.
Цей облік робив він тому, що Танасія припадає саме на середину зими.
Тай таке й моє, бо єк йикийс казав — «церква церквов, а треба пазити то, з чого си жиєт».
Таке й моє, бо, як хтось казав, “церква церквою, а треба пантрувати те, з чого живеш”».
А єк уклєк до сповіди, то видразу инчий став, бо йиго серце нараз закаменіло, єк лиш він на одно погадав: «Най си станет зо мнов, шо хочєт, то я стрілю законом у Хреста сегодне по сповіди, тай стану тим головним стрільцем, шо смих про него вічно гадав, а то, шо через це відпаду навіки від Божего лиця Сонця, то біда бери.
А коли укляк до сповіді, то відразу інший став, бо його серце нараз закаменіло, щойно він погадав: «Нехай станеться зо мною що завгодно, та я стрілю причастям у Христа сьогодні по сповіді та й стану тим головним стрільцем, чого завжди прагнув, а те, що через це відпаду навіки від Божого лиця Сонця, то біда бери.
Опустів и тот став, шо так тєжко копали йиго люде за панчіну Юріштанови, тай Юріштанові сади уже тепер так пишно ни виглєдают, єк виглєдали уни из-за него.
Спорожнів і той став, який так тяжко копали люди за панщину Юриштанові, та й сади його вже не такі пишні, як за його життя.
Вна аж ни знала, шо дієти, бо виділа, шо з неї ціле весілє смієлоси почерез Шкиндівску вийгру, а нічо їй ни могла укваснити, бо боєласи свого чоловіка.
Вона аж не знала, що діяти, бо виділа, що з неї ціле весілля сміялося через Шкиндівську вийгру, а нічого їй не могла заподіяти, бо боялася свого чоловіка.
Хрестос, весело усміхаючіси ласкавими та глібокими, єк море, а синими, єк небо, великими очіма д’Иванчікови, поблагословив йиго злотним кіліхом, тай знимидів з-під смереки, єк привид.
Христос, весело усміхаючись ласкавими та глибокими, як море, й синіми, як небо, великими очима до Иванчіка, поблагословив його злотною чашею і зник з-під смереки, як привид.
Але за тото играв так охічьно у флоєрку до данцу, шо навіть й баба з Манашківским Пеньком пишла данцувати у хаті перед припічьком на колопні.
Натомість так звабливо грав на флоярі до танцю, що навіть баба з Манашківським Пеньком пішла танцювати в хаті перед припічком на колопні.
Знав и її чоловік про тото, шо вна си любила з війтом, але ни смів їй за тото нічо й словом сказати.
Знав і її чоловік про те, що вона любилася з війтом, але не смів їй за те й слова сказати.
Иванчікови причювалиси в лісах потєчі придобашки: «Потоком, потоком, потоком утік, утік, утік.
Иванчікові вчувалися в лісах пташині придабашки: Потоком, потоком, потоком утік, утік, утік.
«А він чо си д’мині присумішкував на засідці, єк я йиго ни кликав?».
«А він чому до мене приперся на засідці, якщо я його не кликав?».
Олексіїха запросила в усіх людий до трох раз прошші, аби були ласкаві йиму все простити, єк він шош комус ни догодив ци єкус кривду зробив.
Олексіїха попросила в усіх людей тричі прощі, аби були ласкаві йому все простити, якщо він щось комусь не догодив чи якусь кривду зробив.
Прото ничіста сила.
Справжня нечиста сила.
Нираз він видів, єк ни одни любаски в’їдалиси та дуріли за уставичними любасами, єк си з ними занадили в любі.
Не раз він бачив, як коханки дуріли за постійними коханцями, якщо розлучалися з ними.
Навіки нівертив — тратив їх гадки й путерю.
Навіки тратив їм гадки й силу.
А вид дорогих зґардий на їх білих шиях, то аж мовня била на сонци у очі.
А від дорогих зґард на їхніх білих шиях — то аж блискавка била на сонці ув очі.
Бо єк би був ни «він», то ти, дурнєку, би був знав, шо зробити з тов шотинов, шо вихаркав єс її сночі собі з голови.
Бо якби не “він”, то ти, дурню, знав би, що зробити з тою щетиною, яку вихаркав собі з голови.
На Василія цілий день я нікуда з хати й ногов надвір ни виходив.
На Василя цілий день я нікуди з хати не виходив.
Ато є вірна правда, ану лиш собі її затємте».
А то є чиста правда, ану лиш собі її затямте».
Прото він був куражистий до чєліди чоловік.
Адже він такий чоловік, якого до жінок вабило.
Я боєвси, шо тоти искри мене живцем зіжжут.
Я боявся, що ті іскри мене живцем спалять.
А кромі того обходив сам маржину й кутав усе надвірне кутане: доїв зарань-вечєр корови, давав їсти й поїв у хлівах в одну міру маліг, дозерав вівці на окочіню, давав маржині заранки, наденки й вечері на поли коло оплотів, плечіма носив климаки сіна маржині на нічліги, робив воду у коритах, головицях и керницях.
А крім того, обходив сам маржину й порав усе надворі: доїв уранці-ввечері корів, давав їсти й поїв у хлівах в одну міру маліг, доглядав овець на окочінню, давав маржині сніданки, обіди й вечері на полі коло оплотів, на плечах носив сіно маржині на нічліги, робив воду в коритах, джерелах і криницях.
А за ним йшов нарід, єк би мішінє овец на полонині за старшим вівчєрем.
А за ними йшов нарід, немов зборище овець на полонині за старшим вівчарем.
Ану вилізайте з-пид печі, лиш борзо, то сами вздрите, шо ни брешу.
Ану вилізайте з-під печі, лиш швидко, то самі побачите, що не брешу.
Одвитив», — при цім слові побожно показав руков на схід сонця: «Єкби, ни дай то Боже, йкої днини Сонце на нас си розсердило й ни зийшло, то би був конец світа».
Он звідти, — при цім слові побожно показав рукою на схід сонця: — Якби, не дай то Боже, якоїсь днини Сонце на нас розсердилося і не зійшло, то би був кінець світу».
Єк лиш старі у хату на двері, то Джюнда з Ілачьком усе розтрубили, шо наґоїв Иванчік из порохом.
Щойно старі в хату на двері, як Джюнда з Їлачком усе розтрубили, що накоїв Иванчік із порохом.
Примилюєт їх одно д’одному, роб’єчі їх файними та їжними на любу.
Прихиляє їх одне до одного, роблячи їх файними та жадібними до любощів.
А витак так сердито тевкнув по земни заїцем з-під плечя, шо заїц відразу розсівси.
А відтак він так сердито гепнув по землі зайцем з-під плеча, що заєць відразу розсіявся.
«Та вилізайте-ко, хльов, з-пид печі, Біг би вас побив! А ви чо налізли пид піч?» — сміючіси, кликав Шумей вирмін з-пид печі.
«Та вилізайте-бо з-під печі, Біг би вас побив! А ви чому налізли під піч?» — сміючись, покликав Шумей.
Мало шо ни розбив її по каміню.
Мало не розбив її по камінню.
Ви оба великі фарійони, я це знаю, пусті никлюзи, Біг би вас побив на гладкій дорозі та покарав по вашій правді, иков йдете.
Ви обидва великі фарійони, я це знаю, пусті никлюзи, Біг би вас побив на гладкій дорозі та покарав по вашій правді, якою йдете.
На то поклав изверхє тот хліб, шо йиго першего клала баба, з тими вугликами про урожу сюбини й городнини у пічь.
Зверху поклав той хліб, що його першим спекла баба, з тими вугликами про урожай зерна й городини.
Але єк йшов д’столови з тов горівков, то клав її оперед дідика з таким страхом, шо аж зубами кленцкотів.
Але коли йшов до стола з тою горілкою, то клав її перед дідиком із таким страхом, що аж зубами цокотів.
Ни то, шо ни смієвси він з них, але навіть їх жєлував, шо їм си стала така велика кривда пусто-дурно.
Не сміявся він із них, але навіть їх жалів, що їм незаслужено сталася така велика кривда.
«Ги-ги-ги-и-и! Хльо-о-ов’! Кого я ни знав?».
«Ги-ги-ги-и-и! Хльо-о-ов’! Кого я не знав?.
Имив в лісі живу білицу, вибрав їй живій праве око тай на поточіні, де докупи зходилиси три потоки трох головиц, обчістив тот кріс.
Піймав у лісі живу білку, вибрав їй живій праве око й на поточині, де докупи сходилися три потоки трьох джерел, обчистив той кріс.
А вна, то була така видважна, шо вночі, то умикаласи потайки д’нему в хату на піч, лиш робила то так дехіро, шо крім него, то ніхто більше її ні видів, ні чув.
А вона була така відважна, що вночі забиралася потайки до нього в хату на піч, лиш робила то так дехіро, що, крім нього, ніхто більше її не видів і не чув.
«Єк дужий, Ива’?» — довстріту привитавси Шкиндя, фіґляво уцірєючіси тай штуркаючі у бік локтем Довгого.
«Як дужий, Ива’?» — довстріту привітався Шкиндя, нещиро сміючись та й штуркаючи в бік ліктем Довгого.
А уся чєлідь намішма: стара, молода й дівки, стоєчі по кілька в купі стрипками, єкби горстки лену, поукладувані на городі гирками докупи на вистоюване, нахєлєючіси, складали голови докупи тай суждали мижи собов одни одних.
І все жіноцтво — старі, молоді й дівки, стоячи по кілька гуртиками, немов горстки льону, укладені на городі гірками докупи на вистоювання, нахиляючись, — складало голови докупи та й судило одні одних.
Але з ним, то однако майси у гадці, хоть би й єк з тобов чємно говорив, бо то великий змінник.
Але з ним однак будь обережний, хоч би як із тобою чемно говорив, бо то великий хитрун.
Тай доків Єлена лагодила на столу свєчєне до їди, то він надворі стрілєв з пістолет на добрийдень Великодневи.
Та й доки Єлена лагодила на столі свячене до їди, він надворі стріляв із пістолів на добридень Великодню.
А другий раз видобрав води у ґарчік.
Удруге відібрав води в ґарчик.
Тай він лиш изразу бунтувавси, а вітак навіть любив пустопаш троєрати из хлопчіками в товаристві.
Утім, він лише зразу бунтував, а відтак навіть любив пустопаш тинятися з хлопчиками в товаристві.
Бог знаєт куда нирєли по примівниках та мальфарях.
Бозна-куди ходили по примівниках і мольфарах.
Навіть на ничьліги понамітували ми маржині сіна попид колешні.
Навіть на ніч понакидали під колешні.
Ґазди дєкували йиму, давали їсти тай говорили, шо мут ити на весілє, коби лиш діждати, та аби було на кого лишити ґаздівку, а йти треба, бо Костюк любив пити на весілє кождому тай у повницу ни скупувавси товсто веречі, то треба си було йиму виддєчіти, бо чєсть чєсти хочєт.
Ґазди дякували йому, давали їсти та й говорили, що прийдуть на весілля, аби лиш діждати та аби було на кого лишити ґаздівку, а йти треба, бо Костюк любив піти на весілля до кожного та й у повницю не скупився, то треба було йому віддячити, бо честь честі хоче.
Погано смих си переклинав, шо кобих лиш діждав днини, праведне Сонечько уздріти, то ніхто бірше ни мет мнє тут обзерати.
Клявся самому собі, що тільки б діждати днини, праведне Сонечко уздріти — то ніхто більше мене тут не побачить.
Найгірше було мині лєчьно вид печіри у тій скалі, бо та печіра хоть нивеличька, то була пудна.
А найдужче — через печеру в тій скелі, бо та печера хоч і була невеличка, та страшна.
Ніхто си над нев ни бив, ни різав тай ни процесувавси, бо вся земня, то була Божя тай людска, а ни так, єк то є тепер, шо кождий би хотів усу земню лиш для себе самого загарбати тай на ній си ширити, а другим, хоть би то був йиму й рідний брат, то ни питаєт.
Ніхто над нею не бився, не різав та й не процесувався, бо вся земля — то була Божа та й людська, а не так, як тепер, що кожен хотів би всю землю лиш для себе самого загарбати та й на ній ширитися, а про іншого, хоч би то був йому й рідний брат, не питає.
А вінчєних, то вурит мижи собов, мерзит, харкаючі на них, аби одно одним згидувало тай ни стребувало своїм, а шукало на любу чужу особу.
А вінчаних гнівить між собою, робить негарними, харкаючи на них, аби одне одним згидувало та й не задовольнялося своїм, а шукало для любощів чужу особу.
Надворі дідо з вуйком вигевкували з пістолет, шо аж шиби у хаті дрижєли, на добрий вечєр свєтому вечєрови.
Надворі дідо з вуйком вигевкували з пістолів, аж шиби в хаті дрижали, на добрий вечір святому вечорові.
Кури кокотіли, у міх лізти ни хотіли.
Кури кокотіли, у міх лізти не хотіли.
Мішєнники передавали свої худоби на полонинах пид опіку Бога-Сонця, в руки ватагів та пастирів, верталиси весело з полонин крутими, довгими, каменистими плаями в села ґаздувати та робити зелене сіно на зиму для овечок та всеї своїї худібки, позакілько її їм Біг дав.
Господарі передавали свою худобу на полонинах під опіку Бога-Сонця, у руки ватагів і пастухів, верталися весело крутими довгими каменистими плаями в села ґаздувати й заготовляти зелене сіно на зиму для овечок і всієї своєї худібки, скільки її їм Біг дав.
«И то борзо, синку, так єк трава д’осени борзо достигаєт.
«І то борзо, синку, так, як трава до осені борзо достигає.
А усі другі косарі тєли за ним.
А всі інші косарі тяли за ним.
Мині си привиділо, шо він когос кучюєт попри себе.
Мені привиділося, що він когось ховає за собою.
Иванчік лакомо подививси на йиго кріс, тай запитавси: «Ци можна?».
Иванчік лакомо подивився на його кріс і запитав: «Чи можна?».
З кліти вивів Дмитруш за руку новачку, завиту в білу перемітку, надвір тай повів у хороми данцувати вже ни єк книзь из книгинев, а єк чоловік з жінков, а ціле весілє поважєло їх уже, єк молодих ґазд, молодєт, тай гуляло з ними, єк из молодєтами — молодими ґаздами.
З кліті вивів Дмитруш за руку новачку, завиту в білу перемітку, надвір і повів у хороми танцювати вже не як князь із княгинею, а як чоловік із жінкою, а все весілля поважало їх уже як молодих ґазд, молодят, та й гуляло з ними як із молодятами — молодими ґаздами.
Припивси зором до годної молодиці, єкби в спеку до холодної води в головици, бо то була єлна жінка.
Прикипів зором до гожої молодиці, як у спеку до холодної води в джерелі, бо то була славна жінка.
Я мав страх, бо всі люде говорили, шо в цих порожних хатах сидит «тот», изчєз би, тай пужієт людий.
Я страшився, бо всі люди говорили, що в цих порожніх хатах сидить «той», щез би, та й лякає людей.
Він си всміхнув гірко: «Добре то старі люде приказували здавну, шо найшєсливійший тот чьоловік на світі, шо за любу ни знаєт, бо люба — то лиш серце вриваєт, тай користи з неї нима.
Усміхнувся гірко: «Добре старі люди приказували здавна, що найщасливіший той чоловік на світі, який любові не знає, бо любов лиш серце вириває, та й користі з неї нема.
Того присєденого грубим мохом морозу проклєтого Марка — бога студени, та топити теплом на нім накєслі леди.
Того присипаного товстим шаром морозу Проклятого Марка — бога холоду, й розтоплювати теплом на ньому накислі льоди.
Ліг на подрю, але ни міг уснути, такий лиш тошний тусок на него впав, шо він ни мав шєстя на папоротин цвіт.
Ліг на горищі, але не міг заснути, бо величезний сум його обійняв через те, що він не мав щастя на папоротин цвіт.
Йиму в Річці на цвинтари Гріб зазеленівси.
Йому в Річці на цвинтарі Гріб зазеленівся.
А вна тогди лагідков зачнет вже сама вигушкувати мнє з хати: «Та шо маєш дієти, сараку, иди».
А вона тоді лагідно почне вже сама випроваджувати мене з хати: “Та що маєш діяти, сараку, йди”.
«Та бо боюси», — кріз плачь шепнув я.
«Та бо боюся», — крізь плач шепнув я.
Иванчікови зачєло давати такого пуду, шо аж крисаню на голові потокмив, аби ни злетіла з волося.
Иванчікові так страшно стало, що аж крисаню на голові притримав, аби не злетіла з волосся.
А вам усім тепер цураха вид тої річи тай від него!» Ним знов пудно стрєсло, а єк то йиго проминуло, то він далі сваривси з ничістов силов, шо напосідаласи на йиго житє тай на йиго душу.
А вам усім тепер цураха від тої речі та й від нього!» Ним знов страшно стрясло, а коли попустило, він далі сварився з нечистою силою, що напосідалася на його життя та й на його душу.
Єк піп освєтив воду, то нарід так изнісси над прорізом, шо мало й попа у воду ни трутив.
Піп освятив воду, і нарід так скупчився над ополонкою, що мало й попа у воду не штовхнув.
А підп’єні, то так си дуже посмівали з гордих жєбівців, шо аж у зиму падали.
А п’янчуги так сміялися з гордих жаб’ївців, що аж у сніг падали.
— «Бо хоть ви оба вже давно завдали свої душі нивмиваному в пресподне тай маєте протів мене до помочі чьорта, то я однако вас си ни бою.
— Бо хоч ви обидва вже давно віддали свої душі невмиваному в пекло та й маєте проти мене до помочі чорта, однак я вас не боюся.
Ає.
Ага.
На Илія, то Иванчік так досвіта устав, шо лишень міціцько зачєло си заводити на зорі, тай пишов у садок роздівитиси, єк виглєдаєт надворі.
На Іллі Иванчік устав так удосвіта, що лиш щойно почало зоріти, і пішов у садок роздивитись, яка погода.
«Я украв ковбасу, завтра рано принесу.
«Я украв ковбасу, завтра рано принесу.
Хе, сараки, з таков огидов», — сердито посміваласи баба з діда, розигріваючі перед печі лоєний каганец та пидштуркуючі в нім скіпков ґніт, аби засвітити у хаті.
Хе, сараки, з такою огидою», — сердито посміювалася баба з діда, запалюючи перед піччю лоєний каганець і поправляючи в ньому скіпкою ґніт, щоб засвітити в хаті.
Та же я у вас двох з Довгим вічно ніхто, шмарколизник, тай иків би я посмів зачєпатиси з головними стрільцями, мірєти свої портєниці?».
Таж я у вас двох із Довгим вічно ніхто, шмарколизник, то як би я посмів зчіпатися з чільними стрільцями, міряти свої портяниці?».
Иванчік полакомивси на ту підмову, бо й ни тої гадки був, аби то Дарадуда на него зробив підступ.
Иванчік полакомився на ту підмову, бо й не гадав, що то Дарадуда на нього зробив підступ.
Єк приснитси, шо несет воду, то на ню прийдут старости тих мнєсниц з того боку, з котрого уна снила, шо несла воду.
Якщо присниться, що несе воду, то до неї прийдуть старости на м’ясниці з того боку, з котрого вона снила, що несла воду.