hutsul/hutsul-manually-annotated · Datasets at Hugging Face

target stringlengths 3 926	source stringlengths 3 923
В усі дзвони йиму дзвонили, єк йиго на цвинтар заносили, тай поховали йиго ни пид плотом, так єк піп хотів, а поховали серед цвинтаря на єсним видним місци, відків далеко було видко Олексієви на йиго любі гори, тай посадили на йиго гробі молоду зелену єличку, аби діти вид дітий пизнавали, де зеленієтси Олексіїв гріб.	У всі дзвони йому дзвонили, коли його на цвинтар заносили, та й поховали його не під плотом, так, як піп хотів, а серед цвинтаря на яснім виднім місці, звідки далеко було видко Олексієві його любі гори, та й посадили на його гробі молоду зелену яличку, аби діти від дітей пізнавали, де зеленіє Олексіїв гріб.
У лісі ни можна робити, бо может убити дерево.	У лісі не можна робити, бо може вбити дерево.
Хоть икий він був колис буйний, то й йиму видзвонили подуші так, єк и всім инчим смертевникам на світі.	Хоч який він був колись буйний, то і йому видзвонили по душі так, як і всім іншим мерцям на світі.
Він пообзерав писанки тай, моргаючі куражисто очіма на ню, дєкував їй за писанки.	Він пороздивлявся писанки та й, палко їй підморгнувши, подякував.
«А шо ж?» — удаючі, шо нічо ни знаєт, запитавси Иванчік.	«А що ж?» — удаючи, що нічого не знає, запитав Иванчік.
Навіть й дідо, хоть єк любив стрілецтво, то тепер поменче бігав на него.	Навіть дідо, хоч як любив стрілецтво, тепер нечасто бігав на нього.
Обтер чорним рукавом сорочки вид горівки рот, вкроїв з свинєчого стегна бужениці тай їв її, єк молодєк, про то, шо вже давно перехилив сто років життя, бо зуби, то шє всі мав у роті, тай зір йиму ни бракував.	Обтер чорним рукавом сорочки від горілки рот, урізав зі свинячого стегна бужениці та й їв її, як молодий, хоча вже давно перехилив сто років життя, бо зуби то ще всі мав у роті, та й зір його не підводив.
Того року ни будет страху, шо рана весна шє си сховаєт котови пид фіст.	Того року не буде страху, що рання весна ще сховається котові під хвіст.
А змисливий стрілець знав уже, єк пидійти нидолугого попика, би він йиго сповів тай законив, бо докончє схотів дістати Божий закін у свої руки на то діло, шо вже твердо погадав йиго учінити з тим законом.	А мисливий стрілець знав уже, як підійти до недолугого попика, аби він його висповідав та й причастив, бо доконче хотів дістати Боже причастя у свої руки на те діло, яке вже твердо погадав учинити з тим причастям.
Він и далі хотів бурикати горами, тай вироб’єти біду з людьми так, єк то робив він дотів.	Він і далі хотів перевертати горами та й чинити біду людям так, як чинив досі.
Блишшєлиси єсно до сонця на стареньких коругвах хрести.	Блищали до сонця на стареньких хоругвах хрести.
Вечерю ми закінчєли липовов гарбатов з медом.	Вечерю ми закінчили липовим чаєм із медом.
II У Дідушковій Річці була заложена дєківска школа.	У Дідушковій Річці була заснована дяківська школа.
Тай поцоркували колокільці на шиях у овец.	Поцоркували колокільця на шиях у овець.
Аж тепер я тобі покажу, шо то значіт Дарадуда!».	Аж тепер я тобі покажу, що значить Дарадуда!».
Ци в саду на листочку, Ци в полонинці на листочку?».	Чи в саду на листочку, Чи в полонинці на листочку?.
А однако мижи тим всим зілєм ни було такого зіля, аби си був він міг ним злічіти від сухої люби з Марічков, бо суха люба — то гіршя й вид найтєжшеї слабости.	Однак серед усього того зілля не було такого, яким він міг вилікуватися від сухої любові до Марічки, бо суха любов гірша від найтяжчої хвороби.
Він був убраний лиш у раці тай портєничках.	Він був лиш у сорочці й штанах.
Кажи, ни бійси, бо я вже чув за тебе, шо ти за оден безвірок.	Кажи, не бійся, бо я вже чув про тебе, що ти за безвірок.
А молодий попик, шо прийшов на йиго місце, то вже инчий був чоловік.	А молодий попик, що прийшов на його місце, то вже інший був чоловік.
На конех, в опетельканих петельками бербеницях ніс на полонину пастирям шє тогідних крижєвок капусти, зелений чєснок тай цибуль на бошку, бо то все на полонині є великов лакішков для пастирів.	На конях у перев’язаних бербеницях ніс на полонину пастухам ще торішніх голівок капусти, зеленого часнику й цибулі на бошку, бо то все на полонині є великими лагоминками для пастухів.
Другий стрілец хочіт видіти, шо ти значіш, тай пробуєт, ци ти си потрафиш оборонити.	Інший стрілець хоче видіти, що ти значиш, та й пробує, чи ти зумієш оборонитися.
Але йкого?.	Але якого?.
То сам Юріштан пробив йиму обірником вухо, аби по тім знаку могли люде пизнавати йиго сина, єк він утікав вид него, бо Юріштан був такий сукритий чоловік, шо й рідний син ни міг из ним видержєти.	То сам Юриштан пробив йому обірником вухо, аби за тим знаком могли люди пізнавати його сина, коли він утікав від нього, бо Юриштан був такий дратівливий чоловік, що й рідний син не міг із ним витримати.
«І-і-і-гі-гі-гі», — зарзали оба коні-колєдники Чєкайло й Олєґа.	«І-і-і-гі-гі-гі», — заіржали обидва коні-колядники, Чекайло й Олег.
Баба, пудно пулькаючі на діда, світила каганец на окомінку.	Баба, хижо зиркаючи на діда, світила каганець на окомінку.
А нараз, то йиго так хапнуло, єкби хто йиго косов пидкосив нараз.	А нараз його так хапнуло, немов хто косою підтяв.
Дівки й леґіні держєт понедівнок за долю.	Дівки й леґені додержуються понеділка за долю.
З усіх кісточок, з усіх суставочок.	З усіх кісточок, з усіх суставочок.
Чєстувалиси горівков.	Частувалися горілкою.
Навіть и дожь перестав ити.	Навіть дощ перестав іти.
Він лиш йиго скалічів трошки, аби лиш визнати, хто то споганив Луцеви кріс, а ни робити йиго вічним каліков.	Він лиш його скалічив трошки, аби взнати, хто то споганив Луцеві кріс, а не робити його вічним калікою.
А на Благовішшінє, то вже перемогаєт тепло над студіньов, бо праведне Сонечко, Бог тепла, благословит світ вже повнов свойов силов тепла.	А на Благовіщення вже перемагає тепло, бо праведне Сонечко, Бог тепла, благословляє світ уже на повну свою силу тепла.
Єк послідну вийгру, машкарив її.	Як найгіршу вийгру, лаяв її.
А з смереки, абих так жив, почюріла кров.	А зі смереки, аби так жив, потекла кров.
Джюнда нікому ни фаливси, шо йиго кортит йти в колєдники.	Джюнда нікому не хвалився, що йому кортить іти в колядники.
Єлена си спамнєтала тай лишила на цвинтари мижи народом робити з себе тай другої ґаздині побліку, але в хаті — то ни втерпіла Иванчікови.	Єлена спам’яталася й перестала на цвинтарі межи народом робити із себе й іншої ґаздині ганьбу, але в хаті не втерпіла Иванчікові.
У дійници білов, єк зима, шєпков шум ріс д’горі.	У дійниці білою, як зима, шапкою ріс шум.
Иванчік подав Дарадуді ту мериндю, шо приніс вид хати, тай дав грішми трийціть гульденів, просічі йиго, аби йиму добре примовив.	Иванчік подав Дарадуді ту мериндю, яку приніс із дому, та й дав грішми тридцять гульденів, просячи його, аби йому добре примовив.
Ни знав, єк маєт перепросити Олексія за тото, шо був забив йиго у катуш.	Не знав, як має перепросити Олексія за те, що був замкнув його у в’язниці.
Обходит», — від’їдавси Иванчік.	Обходить», — огризався Иванчік.
Богато мішєнників полєгало спати в стаї на земню.	Багато господарів полягало спати в стаї на землю.
Тот усий нарід цілов хатов сокотив Олексія, аби ничіста сила ни вхопила йиго разом из тілом и душев у Чорногори.	Той увесь нарід наглядав Олексія, аби нечиста сила не вхопила його разом із тілом і душею в Чорногору.
Але й умів добре в неділі пити тай битиси на Дубовій, у Дідушковій Річці.	Але й умів добре по неділях пити та й битися на Дубовій, у Дідушковій Річці.
Називала мене дармоїдом, ниробом та волоцюгов-хатарем.	Називала мене дармоїдом, неробою та волоцюгою.
Тогди ни треба си квапити з сінокосами, бо отави ни будет через то, шо корінь вимерзне у голоморожях.	Тоді не треба квапитися з сінокосами, бо отави не буде через те, що коріння вимерзне за безсніжних морозів.
А плоти, то гет чісто поломило.	А плоти геть поламало.
Хрестос ни кєвавси, лиш понад плечя в него рихтіло вид вітру йиго кучєрєве, жовте волосє на голові.	Христос не рухався, лиш понад плечима в нього мерехтіло від вітру кучеряве жовте волосся на голові.
Имилиси всі за руки тай обкручуючіси до трох раз наокола вогню, діточим співучим голосом кликали так голосно на Бога-Сонце: «грій діда», шо їх голос видбивавси аж в найдальші кичіри та розсипавси серед нічної темрєви високо попид небеса.	Узялися всі за руки та й, обкручуючись тричі довкола вогню, дитячим співучим голосом кликали так голосно Бога-Сонце: «Грій діда», що їхній голос відлунював аж у найдальші кичери й розсипався серед нічної темряви високо попід небеса.
Слухав, ци то я дишу, ци ничіста сила дишет мині за плечіма.	Наслухав, чи то я дихаю, чи нечиста сила дихає мені за плечима.
Иванчік ни знав, шо на то й казати, бо Лелітка так, єкби з книжки йиму чітав, говорив: «Ти, сараку, маєш у своїм житю тепер велику запуту, любаску», — єк то сказав йиму Лелітка, то він так почерленів з устиду в лице, єк крешенєк, але тот тим ни питав.	Иванчік не знав, що на це казати, бо Лелітка так, немов із книжки йому читаючи, говорив: «Ти, сараку, маєш у своїм житті тепер великий клопіт, любаску, — коли це сказав йому Лелітка, він так почервонів із сорому, як крешенєк, але той цим не переймався.
На цвинтари було так повно народу, єк би на храму.	На цвинтарі було повно народу, як на храму.
Тай нараз знимиділа Иванчікови з-перед ич, єк мара, шє заким отворилиси двері в хату.	Та й нараз зникла Иванчікові з-перед очей, як мара, ще заки відчинилися двері в хату.
З ним стало пасти вівці шє двоє вівчєрів, підручних йиму.	Із ним стали пасти овець ще двоє вівчарів, підручних йому.
Замикаю тим ключем всему поганому гадови: зуби, жєльця та дзюбки вид мої худибки на полонині, аби вни ни мали права тай путері до неї: ни її вкусити, ни утикати, ни довбнути, так, йик ни мают права та путері оцеї божеї живої ватри, грани з свєтого вогню у свої погані роти взєти!».	Замикаю цим ключем усьому поганому гадові зуби, жальця й дзюбки від моєї худібки на полонині, аби вони не мали права й сили до неї: ні її вкусити, ні утикати, ні довбнути, так, як не мають права та сили цієї божої живої ватри, жару зі святого вогню, у свої погані роти взяти!».
Але за тот чєс икос ніраз ми си ни зуритило було бути в діда, бо він башив мене своїми бесідами.	Але за той час якось ні разу мені не знудилося бути в діда, бо він бавив мене своїми бесідами.
«Д’тобі», — ваб’ючо всміхаючіси, видповіла.	«До тебе», — звабливо всміхаючись, відповіла.
Сів на ковбок тай зачєв пошепки шош шепотіти йиму над головов.	Сів на колоду та й почав щось шепотіти йому над головою.
У бесіді тот стрілец сказав йиму: «Хльо-о-в’, то тобі, сараку, хтос испоганив кріс тай тимунь він лихо б’єт.	У бесіді той стрілець сказав йому: «Хльо-о-в’, то тобі, сараку, хтось споганив кріс, та й тому він погано б’є.
Тот годен робити на твого противника тобі наслане.	Може зробити на твого супротивника від тебе наслання.
А Иванчік з того лиш си засмієв задоволено, тай мовчєв, позераючі крадьми то на Ботикову дівчєну, то на Дмитрушу.	А Иванчік із того лиш засміявся задоволено та й мовчав, позираючи крадькома то на Ботикову дівчину, то на Дмитрушу.
В хаті, коло задної стіни, стоєв потемок, а вид того потемку Иванчікови лєгав на серце йкийс тєжкий тусок так, єк на гори лєгаєт мрака на слоту.	Коло задньої стіни стояв потемок, а від того потемку Иванчікові лягав на серце якийсь тяжкий туск так, як на гори лягає мряка на сльоту.
Вилізала з свого дупла тай йшла на зальоти д’медведям шукати мижи ними собі пари, ба з ледаєким устидаласи путати собі світ тай в’єзати з ним нове поколінє.	Вилізала зі свого дупла та й ішла на зальоти до ведмедів шукати між ними собі пари, бо з першим-ліпшим соромилася плутати собі світ та й в’язати з ним нове покоління.
Він до солонини з чєсником єкраз добрий».	Він до солонини з часником саме добрий».
Тай тимунь ни фалюси, але я таки шош бірше знаю від отцих наших примівників примов’єти, бо це — то кулешіники, по бірший чести самоуки, дес по слову нахапкали вид головних примівників, єк уни примов’єли, поскладали то докупи тай примов’єют, але то нікуда, та їх примівка.	Та й тому не хвалюся, але я таки щось більше знаю від оцих наших примівників примовляти, бо це — кулешіники, зазвичай самоуки, десь по слову нахапалися від головних примівників, коли ті примовляли, поскладали то докупи та й примовляють, але то нікуди не годиться.
Костюк обернувси вид стола пів боком д’Костючці, тай з легоньков, трошки фіґлявов усмішков на губі пив до неї, охічно приговорюючі: «Ануко, сарака бабко, й ми двоє хоть раз у житю штуркнімси кубками мижи людьми, най и нам люде завидєт, шо й ми си двоє любимо, єк молодєта».	Костюк обернувся від стола півбоком до Костючки та й з легенькою хитрою усмішкою на губі пив до неї, охоче приговорюючи: «Ану, сарака бабко, й ми двоє хоч раз у житті штуркнемося кубками межи людьми, хай і нам люди заздрять, що й ми двоє любимось, як молодята».
Ой, правду то старі люде говорили, шо ліпше бути в хаті найпушшим ґаздов, єк у громаді чужим віником», — та й аж до сліз смієвси, — «а моя стара тогди, відразу зм’єкала, питаючіси в мнє лагідков: «А шо там, сараку, знов за нова біда на тє си вирискала?».	Ой, правду старі люди говорили, що ліпше бути в хаті найгіршим ґаздою, як у громаді чужим віником”, — та й аж до сліз сміявся, а моя стара тоді відразу зм’якала, питаючись у мене лагідно: “А що там, сараку, знов за нова біда на тебе знайшлася?”.
Окрий, Госпідку, свєте, велике, праведне Сонечько, усу людску тай нашу худібку, Божу росицу, вид шкоди, вид пригоди, лихого чєсу.	Укрий, Госпідку, святе велике праведне Сонечко, усю людську та й нашу худібку, Божу росицю, від шкоди, від пригоди, лихого часу.
А уни двоє, єк чьоловік из жінков, у родинним житю чюлиси дуже нишєсливими, бо мижи ними ни було такої люби, єк уна би повинна мижи вінчєними бути.	А вони двоє як чоловік із жінкою в родиннім життю чулися дуже нещасливими, бо між ними не було такої любові, яка би повинна бути між вінчаними.
Тай поговори з ним, попроси діда, він чудатий, лакім поратувати чєсом навіть и свого ворога, лиш єк така вунда чєсом йиму впадет.	Та й поговори з ним, попроси діда, він чудний, може порятувати іноді навіть і свого ворога, якщо так йому раптом забагнеться.
Уни Штолу изловили в Середних Ростоках.	Вони Штолу ізловили в Середніх Ростоках.
Вид тої стріли лічівси він майже по усіх примівниках та мальфарах.	Від тої стріли лікувався він майже в усіх примівників і мольфарів.
Дотів на світі був гаразд.	І на світі був гаразд.
— «Бо аді, хоть ти потрафив собі вигнати стрілу з голови, та ни потрафив єс, шо з нев удієти, абес був цілком видразу виздоровів вид неї тай збувси нас обох.	— Бо, ади, хоч ти зумів собі вигнати стрілу з голови, та не знав, що з нею вдіяти, аби цілком відразу одужати від неї та й збутися нас обох.
Най си лиш преч кажет вид такого дива та чуда».	Най ся лиш преч каже від такого дива й чуда».
У давнину тут була шира.	У давнину тут була широчінь.
Аж кров на губах їй висєкнула, так сердито закусила зуби.	Аж кров на губах їй виступила, так сердито закусила зуби.
Говорив усім, шо того року восени борзо дійдет городнина й сюбина, ни вморозит її мороз.	Говорив усім, що того року восени швидко визріє городина й сюбина, не поб’є її мороз.
Ув очєх йиму світ пожовк.	Ув очах йому світ пожовкнув.
Иванчік роздав борше бідничії за простибіг перепічки.	Иванчік роздав швидше бідним за простибіг перепічки.
Але та сарако, біданка, нікуда йиму провадити войну з нами.	Але то бідолаха, де йому провадити війну з нами.
Тай бірше-менче Иванчік здогадувавси, шо и за збитки вни можут Ботикови виґоїти, бо знав, шо вни би йиму ни зробили такі збитки, шо їм би ни єлило, бо Шкиндин гонір би був на будь-шо зробити ни позволив.	Та й більш-менш Иванчік здогадувався, які збитки вони можуть Ботикові виґоїти, бо знав, що вони б йому не зробили такі збитки, які б їм не пасувало робити, бо Шкиндин гонор будь-що зробити б не дозволив.
А відтак єк ним нараз сторгало, то мало шо ни вирвало йиго тим всім штиром мушшінем з рук.	А відтак ним ураз струсило, мало не вирвало його тим усім чотирьом чоловікам із рук.
Йиго розкудовчіне, рідке, просиве волосе, шо рихтіло аж понад самі плечя з голови, скобитало мене по твари.	Його розкуйовджене рідке просиве волосся, що спадало аж понад самі плечі з голови, лоскотало мені обличчя.
А підсміхаючіси, гордо додав: «О, икий то бешєстун.	А, підсміхаючись, гордо додав: «О, який то мерзотник.
Иди-и-и мо-о-о в хату, бо зараз из тебе там грузь буде!» — закричєв знов з хати тот сам грізний голос.	Йди-и-и, мо-о-о, в хату, бо зараз там від тебе тільки мокра пляма лишиться!» — пролунав знов із хати той-таки грізний голос.
Чєс від чєсу, то йиго лице так здригалоси, єк би шош ним торгало.	Час від часу його лице так здригалося, немов щось ним торгало.
А, зрештов, старі люде казали, шо чюжими руками лиш добре грань загрібати, а ни ґаздувати.	А зрештою, старі люди казали, що чужими руками лиш добре жар загрібати, а не ґаздувати.
Хіба, єкшо си лучєло бірше таких хатий ув одним куті, шо їх ни пускали у хату, а колєдники вже потрохє приголодніли, то Джюнда видразу тогди завертав у инчий кут й йшов до таких ґазд колєдувати, шо й по добі або й по бірше ни випускали їх из хати.	Хіба якщо траплялося більше таких хат ув однім кутку, що їх не пускали в хату, а колядники вже трохи приголодніли, то Джюнда відразу тоді завертав у інший кут і йшов до таких ґазд колядувати, що по добі або й більше не випускали їх із хати.
Уни би були виросли й до самого неба, єк би був їх Бог своїм словом ни заклєв.	Отак виросли б аж до неба, якби був їх Бог своїм словом не закляв.
Я йшла до свого рідного брата.	«Я йшла до свого рідного брата.
В хаті витєг з бисаг паску разом з дорєнником й, кладучі на стів, зичів усім у хаті шєстя, здоров’я та многа літ з пасков.	У хаті витягнув із бесаг паску разом із доренником і, кладучи на стіл, бажав усім у хаті щастя, здоров’я та многа літ із паскою.
Єк лиш трошки вдарило на косицу й наколи я уздрів кріз поличьне викно маленьку смушку єсної зарі над Буковинскими кичірами, то я видразу си схопив з постелі.	Щойно світало і я завидів крізь поличне вікно маленьку смужку ясної зорі над Буковинськими кичерами, то відразу схопився.
А Иванчік лишивси на цвинтари тай далі крадьми вудив зором за Марічков, куда вна си повертала.	А Иванчік залишився на цвинтарі й далі крадьки водив очима за Марічкою.
Иванчік сердито довстріту її запитавси: «На єкого чьорта єс мне завернула?».	Иванчік сердито запитав: «На якого чорта мене завернула?».
Витєгаєт из даванєм сіна маржині шє довго по Юрію.	Витягає з даванням сіна маржині ще довго по Юрію.
Але дідо на то ни мав коли си дивити.	Але дідо на то не мав часу дивитися.
Йиго держєли попід силу штири люде, такі сильні, єк медведі, шо хоть би єкий був сильний чьорт, то ни годен би однако вирвати їм з рук ту шушеничку — Олексія.	Його заледве втримували четверо чоловіків, такі сильні, як ведмеді, що хоч би який був сильний чорт, та не зміг би вирвати їм із рук ту шушеничку — Олексія.
Для діда мусіло бути на вечєр зварено дванайціть ґатунків страви задлі градового царя.	Для діда мусило бути на вечір зварено дванадцять ґатунків страви задля градового царя.
Шкиндя, єк опарений, схопивси тай бив кулаком по берфелі: «Єк це правда, шо ти говориш, Ива’, то Иванчікови зараз упадет чуд на голов тоту йиго дурну, вербову ґовеньку, бо нима ми го й на попах табаки.	Шкиндя, як ошпарений, схопився й бив кулаком по берфелі: «Якщо це правда, що ти говориш, Ива’, то Иванчікові зараз упаде чудо на голову ту його дурну, вербову ґовеньку, бо нема мені його й на попах табаки.

В усі дзвони йиму дзвонили, єк йиго на цвинтар заносили, тай поховали йиго ни пид плотом, так єк піп хотів, а поховали серед цвинтаря на єсним видним місци, відків далеко було видко Олексієви на йиго любі гори, тай посадили на йиго гробі молоду зелену єличку, аби діти вид дітий пизнавали, де зеленієтси Олексіїв гріб.

У всі дзвони йому дзвонили, коли його на цвинтар заносили, та й поховали його не під плотом, так, як піп хотів, а серед цвинтаря на яснім виднім місці, звідки далеко було видко Олексієві його любі гори, та й посадили на його гробі молоду зелену яличку, аби діти від дітей пізнавали, де зеленіє Олексіїв гріб.

У лісі ни можна робити, бо может убити дерево.

У лісі не можна робити, бо може вбити дерево.

Хоть икий він був колис буйний, то й йиму видзвонили подуші так, єк и всім инчим смертевникам на світі.

Хоч який він був колись буйний, то і йому видзвонили по душі так, як і всім іншим мерцям на світі.

Він пообзерав писанки тай, моргаючі куражисто очіма на ню, дєкував їй за писанки.

Він пороздивлявся писанки та й, палко їй підморгнувши, подякував.

«А шо ж?» — удаючі, шо нічо ни знаєт, запитавси Иванчік.

«А що ж?» — удаючи, що нічого не знає, запитав Иванчік.

Навіть й дідо, хоть єк любив стрілецтво, то тепер поменче бігав на него.

Навіть дідо, хоч як любив стрілецтво, тепер нечасто бігав на нього.

Обтер чорним рукавом сорочки вид горівки рот, вкроїв з свинєчого стегна бужениці тай їв її, єк молодєк, про то, шо вже давно перехилив сто років життя, бо зуби, то шє всі мав у роті, тай зір йиму ни бракував.

Обтер чорним рукавом сорочки від горілки рот, урізав зі свинячого стегна бужениці та й їв її, як молодий, хоча вже давно перехилив сто років життя, бо зуби то ще всі мав у роті, та й зір його не підводив.

Того року ни будет страху, шо рана весна шє си сховаєт котови пид фіст.

Того року не буде страху, що рання весна ще сховається котові під хвіст.

А змисливий стрілець знав уже, єк пидійти нидолугого попика, би він йиго сповів тай законив, бо докончє схотів дістати Божий закін у свої руки на то діло, шо вже твердо погадав йиго учінити з тим законом.

А мисливий стрілець знав уже, як підійти до недолугого попика, аби він його висповідав та й причастив, бо доконче хотів дістати Боже причастя у свої руки на те діло, яке вже твердо погадав учинити з тим причастям.

Він и далі хотів бурикати горами, тай вироб’єти біду з людьми так, єк то робив він дотів.

Він і далі хотів перевертати горами та й чинити біду людям так, як чинив досі.

Блишшєлиси єсно до сонця на стареньких коругвах хрести.

Блищали до сонця на стареньких хоругвах хрести.

Вечерю ми закінчєли липовов гарбатов з медом.

Вечерю ми закінчили липовим чаєм із медом.

II У Дідушковій Річці була заложена дєківска школа.

У Дідушковій Річці була заснована дяківська школа.

Тай поцоркували колокільці на шиях у овец.

Поцоркували колокільця на шиях у овець.

Аж тепер я тобі покажу, шо то значіт Дарадуда!».

Аж тепер я тобі покажу, що значить Дарадуда!».

Ци в саду на листочку, Ци в полонинці на листочку?».

Чи в саду на листочку, Чи в полонинці на листочку?.

А однако мижи тим всим зілєм ни було такого зіля, аби си був він міг ним злічіти від сухої люби з Марічков, бо суха люба — то гіршя й вид найтєжшеї слабости.

Однак серед усього того зілля не було такого, яким він міг вилікуватися від сухої любові до Марічки, бо суха любов гірша від найтяжчої хвороби.

Він був убраний лиш у раці тай портєничках.

Він був лиш у сорочці й штанах.

Кажи, ни бійси, бо я вже чув за тебе, шо ти за оден безвірок.

Кажи, не бійся, бо я вже чув про тебе, що ти за безвірок.

А молодий попик, шо прийшов на йиго місце, то вже инчий був чоловік.

А молодий попик, що прийшов на його місце, то вже інший був чоловік.

На конех, в опетельканих петельками бербеницях ніс на полонину пастирям шє тогідних крижєвок капусти, зелений чєснок тай цибуль на бошку, бо то все на полонині є великов лакішков для пастирів.

На конях у перев’язаних бербеницях ніс на полонину пастухам ще торішніх голівок капусти, зеленого часнику й цибулі на бошку, бо то все на полонині є великими лагоминками для пастухів.

Другий стрілец хочіт видіти, шо ти значіш, тай пробуєт, ци ти си потрафиш оборонити.

Інший стрілець хоче видіти, що ти значиш, та й пробує, чи ти зумієш оборонитися.

Але йкого?.

Але якого?.

То сам Юріштан пробив йиму обірником вухо, аби по тім знаку могли люде пизнавати йиго сина, єк він утікав вид него, бо Юріштан був такий сукритий чоловік, шо й рідний син ни міг из ним видержєти.

То сам Юриштан пробив йому обірником вухо, аби за тим знаком могли люди пізнавати його сина, коли він утікав від нього, бо Юриштан був такий дратівливий чоловік, що й рідний син не міг із ним витримати.

«І-і-і-гі-гі-гі», — зарзали оба коні-колєдники Чєкайло й Олєґа.

«І-і-і-гі-гі-гі», — заіржали обидва коні-колядники, Чекайло й Олег.

Баба, пудно пулькаючі на діда, світила каганец на окомінку.

Баба, хижо зиркаючи на діда, світила каганець на окомінку.

А нараз, то йиго так хапнуло, єкби хто йиго косов пидкосив нараз.

А нараз його так хапнуло, немов хто косою підтяв.

Дівки й леґіні держєт понедівнок за долю.

Дівки й леґені додержуються понеділка за долю.

З усіх кісточок, з усіх суставочок.

Чєстувалиси горівков.

Частувалися горілкою.

Навіть и дожь перестав ити.

Навіть дощ перестав іти.

Він лиш йиго скалічів трошки, аби лиш визнати, хто то споганив Луцеви кріс, а ни робити йиго вічним каліков.

Він лиш його скалічив трошки, аби взнати, хто то споганив Луцеві кріс, а не робити його вічним калікою.

А на Благовішшінє, то вже перемогаєт тепло над студіньов, бо праведне Сонечко, Бог тепла, благословит світ вже повнов свойов силов тепла.

А на Благовіщення вже перемагає тепло, бо праведне Сонечко, Бог тепла, благословляє світ уже на повну свою силу тепла.

Єк послідну вийгру, машкарив її.

Як найгіршу вийгру, лаяв її.

А з смереки, абих так жив, почюріла кров.

А зі смереки, аби так жив, потекла кров.

Джюнда нікому ни фаливси, шо йиго кортит йти в колєдники.

Джюнда нікому не хвалився, що йому кортить іти в колядники.

Єлена си спамнєтала тай лишила на цвинтари мижи народом робити з себе тай другої ґаздині побліку, але в хаті — то ни втерпіла Иванчікови.

Єлена спам’яталася й перестала на цвинтарі межи народом робити із себе й іншої ґаздині ганьбу, але в хаті не втерпіла Иванчікові.

У дійници білов, єк зима, шєпков шум ріс д’горі.

У дійниці білою, як зима, шапкою ріс шум.

Иванчік подав Дарадуді ту мериндю, шо приніс вид хати, тай дав грішми трийціть гульденів, просічі йиго, аби йиму добре примовив.

Иванчік подав Дарадуді ту мериндю, яку приніс із дому, та й дав грішми тридцять гульденів, просячи його, аби йому добре примовив.

Ни знав, єк маєт перепросити Олексія за тото, шо був забив йиго у катуш.

Не знав, як має перепросити Олексія за те, що був замкнув його у в’язниці.

Обходит», — від’їдавси Иванчік.

Обходить», — огризався Иванчік.

Богато мішєнників полєгало спати в стаї на земню.

Багато господарів полягало спати в стаї на землю.

Тот усий нарід цілов хатов сокотив Олексія, аби ничіста сила ни вхопила йиго разом из тілом и душев у Чорногори.

Той увесь нарід наглядав Олексія, аби нечиста сила не вхопила його разом із тілом і душею в Чорногору.

Але й умів добре в неділі пити тай битиси на Дубовій, у Дідушковій Річці.

Але й умів добре по неділях пити та й битися на Дубовій, у Дідушковій Річці.

Називала мене дармоїдом, ниробом та волоцюгов-хатарем.

Називала мене дармоїдом, неробою та волоцюгою.

Тогди ни треба си квапити з сінокосами, бо отави ни будет через то, шо корінь вимерзне у голоморожях.

Тоді не треба квапитися з сінокосами, бо отави не буде через те, що коріння вимерзне за безсніжних морозів.

А плоти, то гет чісто поломило.

А плоти геть поламало.

Хрестос ни кєвавси, лиш понад плечя в него рихтіло вид вітру йиго кучєрєве, жовте волосє на голові.

Христос не рухався, лиш понад плечима в нього мерехтіло від вітру кучеряве жовте волосся на голові.

Имилиси всі за руки тай обкручуючіси до трох раз наокола вогню, діточим співучим голосом кликали так голосно на Бога-Сонце: «грій діда», шо їх голос видбивавси аж в найдальші кичіри та розсипавси серед нічної темрєви високо попид небеса.

Узялися всі за руки та й, обкручуючись тричі довкола вогню, дитячим співучим голосом кликали так голосно Бога-Сонце: «Грій діда», що їхній голос відлунював аж у найдальші кичери й розсипався серед нічної темряви високо попід небеса.

Слухав, ци то я дишу, ци ничіста сила дишет мині за плечіма.

Наслухав, чи то я дихаю, чи нечиста сила дихає мені за плечима.

Иванчік ни знав, шо на то й казати, бо Лелітка так, єкби з книжки йиму чітав, говорив: «Ти, сараку, маєш у своїм житю тепер велику запуту, любаску», — єк то сказав йиму Лелітка, то він так почерленів з устиду в лице, єк крешенєк, але тот тим ни питав.

Иванчік не знав, що на це казати, бо Лелітка так, немов із книжки йому читаючи, говорив: «Ти, сараку, маєш у своїм житті тепер великий клопіт, любаску, — коли це сказав йому Лелітка, він так почервонів із сорому, як крешенєк, але той цим не переймався.

На цвинтари було так повно народу, єк би на храму.

На цвинтарі було повно народу, як на храму.

Тай нараз знимиділа Иванчікови з-перед ич, єк мара, шє заким отворилиси двері в хату.

Та й нараз зникла Иванчікові з-перед очей, як мара, ще заки відчинилися двері в хату.

З ним стало пасти вівці шє двоє вівчєрів, підручних йиму.

Із ним стали пасти овець ще двоє вівчарів, підручних йому.

Замикаю тим ключем всему поганому гадови: зуби, жєльця та дзюбки вид мої худибки на полонині, аби вни ни мали права тай путері до неї: ни її вкусити, ни утикати, ни довбнути, так, йик ни мают права та путері оцеї божеї живої ватри, грани з свєтого вогню у свої погані роти взєти!».

Замикаю цим ключем усьому поганому гадові зуби, жальця й дзюбки від моєї худібки на полонині, аби вони не мали права й сили до неї: ні її вкусити, ні утикати, ні довбнути, так, як не мають права та сили цієї божої живої ватри, жару зі святого вогню, у свої погані роти взяти!».

Але за тот чєс икос ніраз ми си ни зуритило було бути в діда, бо він башив мене своїми бесідами.

Але за той час якось ні разу мені не знудилося бути в діда, бо він бавив мене своїми бесідами.

«Д’тобі», — ваб’ючо всміхаючіси, видповіла.

«До тебе», — звабливо всміхаючись, відповіла.

Сів на ковбок тай зачєв пошепки шош шепотіти йиму над головов.

Сів на колоду та й почав щось шепотіти йому над головою.

У бесіді тот стрілец сказав йиму: «Хльо-о-в’, то тобі, сараку, хтос испоганив кріс тай тимунь він лихо б’єт.

У бесіді той стрілець сказав йому: «Хльо-о-в’, то тобі, сараку, хтось споганив кріс, та й тому він погано б’є.

Тот годен робити на твого противника тобі наслане.

Може зробити на твого супротивника від тебе наслання.

А Иванчік з того лиш си засмієв задоволено, тай мовчєв, позераючі крадьми то на Ботикову дівчєну, то на Дмитрушу.

А Иванчік із того лиш засміявся задоволено та й мовчав, позираючи крадькома то на Ботикову дівчину, то на Дмитрушу.

В хаті, коло задної стіни, стоєв потемок, а вид того потемку Иванчікови лєгав на серце йкийс тєжкий тусок так, єк на гори лєгаєт мрака на слоту.

Коло задньої стіни стояв потемок, а від того потемку Иванчікові лягав на серце якийсь тяжкий туск так, як на гори лягає мряка на сльоту.

Вилізала з свого дупла тай йшла на зальоти д’медведям шукати мижи ними собі пари, ба з ледаєким устидаласи путати собі світ тай в’єзати з ним нове поколінє.

Вилізала зі свого дупла та й ішла на зальоти до ведмедів шукати між ними собі пари, бо з першим-ліпшим соромилася плутати собі світ та й в’язати з ним нове покоління.

Він до солонини з чєсником єкраз добрий».

Він до солонини з часником саме добрий».

Тай тимунь ни фалюси, але я таки шош бірше знаю від отцих наших примівників примов’єти, бо це — то кулешіники, по бірший чести самоуки, дес по слову нахапкали вид головних примівників, єк уни примов’єли, поскладали то докупи тай примов’єют, але то нікуда, та їх примівка.

Та й тому не хвалюся, але я таки щось більше знаю від оцих наших примівників примовляти, бо це — кулешіники, зазвичай самоуки, десь по слову нахапалися від головних примівників, коли ті примовляли, поскладали то докупи та й примовляють, але то нікуди не годиться.

Костюк обернувси вид стола пів боком д’Костючці, тай з легоньков, трошки фіґлявов усмішков на губі пив до неї, охічно приговорюючі: «Ануко, сарака бабко, й ми двоє хоть раз у житю штуркнімси кубками мижи людьми, най и нам люде завидєт, шо й ми си двоє любимо, єк молодєта».

Костюк обернувся від стола півбоком до Костючки та й з легенькою хитрою усмішкою на губі пив до неї, охоче приговорюючи: «Ану, сарака бабко, й ми двоє хоч раз у житті штуркнемося кубками межи людьми, хай і нам люди заздрять, що й ми двоє любимось, як молодята».

Ой, правду то старі люде говорили, шо ліпше бути в хаті найпушшим ґаздов, єк у громаді чужим віником», — та й аж до сліз смієвси, — «а моя стара тогди, відразу зм’єкала, питаючіси в мнє лагідков: «А шо там, сараку, знов за нова біда на тє си вирискала?».

Ой, правду старі люди говорили, що ліпше бути в хаті найгіршим ґаздою, як у громаді чужим віником”, — та й аж до сліз сміявся, а моя стара тоді відразу зм’якала, питаючись у мене лагідно: “А що там, сараку, знов за нова біда на тебе знайшлася?”.

Окрий, Госпідку, свєте, велике, праведне Сонечько, усу людску тай нашу худібку, Божу росицу, вид шкоди, вид пригоди, лихого чєсу.

Укрий, Госпідку, святе велике праведне Сонечко, усю людську та й нашу худібку, Божу росицю, від шкоди, від пригоди, лихого часу.

А уни двоє, єк чьоловік из жінков, у родинним житю чюлиси дуже нишєсливими, бо мижи ними ни було такої люби, єк уна би повинна мижи вінчєними бути.

А вони двоє як чоловік із жінкою в родиннім життю чулися дуже нещасливими, бо між ними не було такої любові, яка би повинна бути між вінчаними.

Тай поговори з ним, попроси діда, він чудатий, лакім поратувати чєсом навіть и свого ворога, лиш єк така вунда чєсом йиму впадет.

Та й поговори з ним, попроси діда, він чудний, може порятувати іноді навіть і свого ворога, якщо так йому раптом забагнеться.

Уни Штолу изловили в Середних Ростоках.

Вони Штолу ізловили в Середніх Ростоках.

Вид тої стріли лічівси він майже по усіх примівниках та мальфарах.

Від тої стріли лікувався він майже в усіх примівників і мольфарів.

Дотів на світі був гаразд.

І на світі був гаразд.

— «Бо аді, хоть ти потрафив собі вигнати стрілу з голови, та ни потрафив єс, шо з нев удієти, абес був цілком видразу виздоровів вид неї тай збувси нас обох.

— Бо, ади, хоч ти зумів собі вигнати стрілу з голови, та не знав, що з нею вдіяти, аби цілком відразу одужати від неї та й збутися нас обох.

Най си лиш преч кажет вид такого дива та чуда».

Най ся лиш преч каже від такого дива й чуда».

У давнину тут була шира.

У давнину тут була широчінь.

Аж кров на губах їй висєкнула, так сердито закусила зуби.

Аж кров на губах їй виступила, так сердито закусила зуби.

Говорив усім, шо того року восени борзо дійдет городнина й сюбина, ни вморозит її мороз.

Говорив усім, що того року восени швидко визріє городина й сюбина, не поб’є її мороз.

Ув очєх йиму світ пожовк.

Ув очах йому світ пожовкнув.

Иванчік роздав борше бідничії за простибіг перепічки.

Иванчік роздав швидше бідним за простибіг перепічки.

Але та сарако, біданка, нікуда йиму провадити войну з нами.

Але то бідолаха, де йому провадити війну з нами.

Тай бірше-менче Иванчік здогадувавси, шо и за збитки вни можут Ботикови виґоїти, бо знав, шо вни би йиму ни зробили такі збитки, шо їм би ни єлило, бо Шкиндин гонір би був на будь-шо зробити ни позволив.

Та й більш-менш Иванчік здогадувався, які збитки вони можуть Ботикові виґоїти, бо знав, що вони б йому не зробили такі збитки, які б їм не пасувало робити, бо Шкиндин гонор будь-що зробити б не дозволив.

А відтак єк ним нараз сторгало, то мало шо ни вирвало йиго тим всім штиром мушшінем з рук.

А відтак ним ураз струсило, мало не вирвало його тим усім чотирьом чоловікам із рук.

Йиго розкудовчіне, рідке, просиве волосе, шо рихтіло аж понад самі плечя з голови, скобитало мене по твари.

Його розкуйовджене рідке просиве волосся, що спадало аж понад самі плечі з голови, лоскотало мені обличчя.

А підсміхаючіси, гордо додав: «О, икий то бешєстун.

А, підсміхаючись, гордо додав: «О, який то мерзотник.

Иди-и-и мо-о-о в хату, бо зараз из тебе там грузь буде!» — закричєв знов з хати тот сам грізний голос.

Йди-и-и, мо-о-о, в хату, бо зараз там від тебе тільки мокра пляма лишиться!» — пролунав знов із хати той-таки грізний голос.

Чєс від чєсу, то йиго лице так здригалоси, єк би шош ним торгало.

Час від часу його лице так здригалося, немов щось ним торгало.

А, зрештов, старі люде казали, шо чюжими руками лиш добре грань загрібати, а ни ґаздувати.

А зрештою, старі люди казали, що чужими руками лиш добре жар загрібати, а не ґаздувати.

Хіба, єкшо си лучєло бірше таких хатий ув одним куті, шо їх ни пускали у хату, а колєдники вже потрохє приголодніли, то Джюнда видразу тогди завертав у инчий кут й йшов до таких ґазд колєдувати, шо й по добі або й по бірше ни випускали їх из хати.

Хіба якщо траплялося більше таких хат ув однім кутку, що їх не пускали в хату, а колядники вже трохи приголодніли, то Джюнда відразу тоді завертав у інший кут і йшов до таких ґазд колядувати, що по добі або й більше не випускали їх із хати.

Уни би були виросли й до самого неба, єк би був їх Бог своїм словом ни заклєв.

Отак виросли б аж до неба, якби був їх Бог своїм словом не закляв.

Я йшла до свого рідного брата.

«Я йшла до свого рідного брата.

В хаті витєг з бисаг паску разом з дорєнником й, кладучі на стів, зичів усім у хаті шєстя, здоров’я та многа літ з пасков.

У хаті витягнув із бесаг паску разом із доренником і, кладучи на стіл, бажав усім у хаті щастя, здоров’я та многа літ із паскою.

Єк лиш трошки вдарило на косицу й наколи я уздрів кріз поличьне викно маленьку смушку єсної зарі над Буковинскими кичірами, то я видразу си схопив з постелі.

Щойно світало і я завидів крізь поличне вікно маленьку смужку ясної зорі над Буковинськими кичерами, то відразу схопився.

А Иванчік лишивси на цвинтари тай далі крадьми вудив зором за Марічков, куда вна си повертала.

А Иванчік залишився на цвинтарі й далі крадьки водив очима за Марічкою.

Иванчік сердито довстріту її запитавси: «На єкого чьорта єс мне завернула?».

Иванчік сердито запитав: «На якого чорта мене завернула?».

Витєгаєт из даванєм сіна маржині шє довго по Юрію.

Витягає з даванням сіна маржині ще довго по Юрію.

Але дідо на то ни мав коли си дивити.

Але дідо на то не мав часу дивитися.

Йиго держєли попід силу штири люде, такі сильні, єк медведі, шо хоть би єкий був сильний чьорт, то ни годен би однако вирвати їм з рук ту шушеничку — Олексія.

Його заледве втримували четверо чоловіків, такі сильні, як ведмеді, що хоч би який був сильний чорт, та не зміг би вирвати їм із рук ту шушеничку — Олексія.

Для діда мусіло бути на вечєр зварено дванайціть ґатунків страви задлі градового царя.

Для діда мусило бути на вечір зварено дванадцять ґатунків страви задля градового царя.

Шкиндя, єк опарений, схопивси тай бив кулаком по берфелі: «Єк це правда, шо ти говориш, Ива’, то Иванчікови зараз упадет чуд на голов тоту йиго дурну, вербову ґовеньку, бо нима ми го й на попах табаки.

Шкиндя, як ошпарений, схопився й бив кулаком по берфелі: «Якщо це правда, що ти говориш, Ива’, то Иванчікові зараз упаде чудо на голову ту його дурну, вербову ґовеньку, бо нема мені його й на попах табаки.