hutsul/hutsul-manually-annotated · Datasets at Hugging Face

target stringlengths 3 926	source stringlengths 3 923
Від сповіди аж до закону, то знов ни стоєв він серед церкви так, єк то си єлило такому ґазді, єк він, там стоєти.	Від сповіді аж до причастя знов не стояв він серед церкви, як годилося такому ґазді.
Але дідо ни ошюхавси.	Але дідо не заспокоювався.
Усміхнувси, здув тот басаринок оперед себе тай видніс почерез хороми в кліть, аби в хаті ни заважєв.	Усміхнувся, взяв той басаринок наперед себе та й відніс почерез хороми в кліть, аби в хаті не заважав.
У тих сторонах жили такі мальфарі, шо воду ґлєджіли.	У тих сторонах жили такі мольфари, що воду ґлєджіли.
З нужди аж руки собі зломив, шо ни посокотивси ворога, тай бірше в тій хаті й ни закрутивси, лиш просто пишов між косарів на Шкиндівску кичіру, а за ним ззаду потєгси помали й Шкиндя, єк нидобита ґайда.	З нужди аж руки собі зломив, що не остерігся ворога, та й більше в тій хаті й не закрутився, лиш просто пішов між косарів на Шкиндівську кичеру, а за ним ззаду потягся помалу й Шкиндя, як недобита псюра.
Лиш най си преч кажет від такого дива та чюда».	Лиш най ся преч каже від такого дива та чуда».
Ніхто би мнє вже був ни спер надворі тай ни завернув в хату, бо я бурев летів у чужі бурдеї посидіти, пофрашкувати та послухати всіляких придобашок тай пожертувати з чюжев чєлідьов.	Ніхто би мене вже був не спинив надворі й не завернув у хату, бо я бурею летів у чужі бурдеї посидіти, повеселитися й послухати всіляких придабашок, та й пожартувати з чужими жінками.
А хлопчік, ни здоймаючі крисаню з голови, бо то вже вечєріло, а вночі, то ніколи ни годитси здоймати з голови крисаню, аби си шош ни осахнуло простоволосої голови, побожно переирстивси тай и собі сказав боєзливим, аж дрижучєм голосом: «Й я кажу, шо лиш най си преч кажет вид такого дива.	А хлопчик, не знімаючи крисаню з голови, бо вже вечоріло, а вночі ніколи не годиться знімати з голови крисаню, аби щось не вчепилося простоволосої голови, побожно перехрестився та й і собі сказав боязливим, аж тремтячим голосом: «І я кажу, що лиш най ся преч каже від такого дива.
Пустив Иванчікову руку тай борзо посєг обіруч за мотузком на шиї, шо носив на нім уводно собі на плечох пид сорочков чорний осиновий хрестик.	Пустив Иванчікову руку та й швидко сягнув обіруч за мотузком на шиї, на якому носив завжди під сорочкою чорний осиновий хрестик.
Чяпараджіха хапнула з голови собі фустку у пазуху, аби її в бійці ни пірвали, простоволоса, з буком у руці играла у тій бійці, єк мушшінин, б’ючіси з побійцями наліво й направо.	Чяпараджиха хапнула з голови собі хустку в пазуху, аби її в бійці не порвали, простоволоса, з буком у руці, грала в тій бійці, як чоловік, б’ючись наліво й направо.
Тай ніхто шє ми ни сказав до ич, шо смих йиму ни поміг».	Та й ніхто ще мені не сказав у вічі, що я йому не поміг».
Шкоропавієт шкіра.	Шкоропавіє шкіра.
Горівка та була така солодка, шо аж вид неї губи си злипали, єк би вид самого меду.	Горілка та була така солодка, що аж від неї губи злипалися, немов від самого меду.
А він шє си перечів з Олексієм, шо то маха йиму будет стрілити, коби лиш збізував виплювати з рота закін так у церкві, аби йиго на тим ни приловив піп, або люде.	А він ще заперечував Олексієві, що запросто стрілить, аби лиш зумів виплюнути з рота причастя у церкві так, аби його на тому не піймав піп або люди.
Він казав, шо єк умрет, то тоту воду вара будет видразу висипати надвір, бо міг би си у тот раз світ затопити, такі би ударили плови.	Він казав, що коли помре, то ту воду треба буде відразу вилити надвір, бо міг би й світ потонути, такі б зливи сталися.
Тай він це робив.	Та й він це робив.
Дідок, гордо усміхаючіси, штуркав нишком локтем у бік затривоженого Иванчіка.	Дідок, гордо усміхаючись, штуркав нишком ліктем у бік затривоженого Иванчіка.
Йиму радувавси цілий світ, тай я без потємку радувавси, див’єчіси на красоту йиго сходу.	Йому радів увесь світ, та й я нестямно радів, споглядаючи красу його сходу.
Син обчєпивси старини наокола шиї, єк мала дитина.	Син обчепився старині навколо шиї, як мала дитина.
Нираз йиго, бувало, у серця шош жєвкало тай в’єлило, єк він уздрів файну чілідину, але шо з того, коли він був зтєгливої вдачі.	Не раз йому, бувало, в серці щось озивалося, коли він бачив гарну жіночку, але що з того, коли він був соромливої вдачі.
Дідо весело говорив синови Олексі тай усім сусідем: «Ни журітси! Цеї зими ни будет страху за сіно.	Дідо весело говорив синові Олексі та й усім сусідам: «Не журіться! Цієї зими не буде страху за сіно.
Живов цвітучов китицев полонинский хід зквитичував плай почерез Скупову.	Живою квітучою китицею полонинський хід заквітчував плай почерез Скупову.
«Га, то ти тот мальфар? Стрілец? Га?.	«Га, то ти той мольфар? Стрілець? Га?.
«Ачюй, шо пустий потак торкотит: тор-тор-тор-р-р-р».	«А чуй, що пустий птах торкотить: тор-тор-тор-р-р-р».
Він ціле своє житє ґаздував так, єк Бог приказав.	Він ціле своє життя ґаздував так, як Бог приказав.
А може, єкраз тебе Бог надніс у цу хату, аби ти шош поміг Олексієви, бо він ни одному поміг в долегливости.	А може, якраз тебе Бог надніс у цю хату, аби ти щось поміг Олексієві, бо він не одному поміг при потребі.
Єк би була йиго жінка таков жінков, єку він любив, то ретенно би си була йиго лісна — преч би си казало — ни опелюскала.	Якби була його жінка такою, яку він любив, то вже точно лісна — щезни, бідо — не вчепилася б його.
Ой ковала зазулиця в млині на лотоках.	Ой кувала зозулиця в млині на лотоках.
Кажи, най чюю, бо розсідаюси».	Кажи, хай чую, бо розсідаюся».
А Иванчік, удаючі дурного, запитавси: «А тобі, Дми’, нашо це доконче треба знати?».	А Иванчік, удаючи дурного, запитав: «А тобі, Дми’, навіщо це доконче треба знати?».
Усєко может бути, бо ніхто би си так ни оженив тай ни виддав, аби йиго ни обсудили, шо він такий та гентакий, а єк скоро сплешші весілє, то менче мают чєсу судєниці єзиками бріхні молоти.	Усяко може бути, бо ніхто би так не оженився та й не віддався, аби його не обсудили, що він такий та розтакий, а як скоро зіграють весілля, то менше мають часу пліткарки язиками брехні молоти.
«А нам двом з Шкиндев, Ива’, то стоїт на помочі ничіста сила з усіма чьортами».	«А нам двом зі Шкиндею, Ива’, допомагає нечиста сила з усіма чортами».
Я всамперед хочю сам перебути свою стариню.	Я насамперед хочу сам пережити своїх батьків.
Усі стріли, болі, Корчі, гістці, Вур, клич, наслане, Убрід, постріли Вни рубали, стрілєли, З слабого вигонили.	Усі стріли, болі, Корчі, гістці, Вур, клич, наслане, Убрід, постріли Вони рубали, стріляли, З слабого вигонили.
Через ню пропав мій гонир тепер так марно, єк пропадаєт навесні чічка вид морозу».	Через неї пропав мій гонор тепер так марно, як пропадає навесні чічка від морозу».
На Свєтий вечєр стеріг дідо тот чєпелик, єк око у голові, аби дес йиго зчєзник ни форнув у него.	На Святий вечір стеріг дідо той чепелик, як око в голові, аби щезник не поцупив.
Всі си дивували та стурєли.	Усі лиш дивувалися.
«Ой верг єс ми сороківця, тай шо мині з того?.	Ой верг єс ми сороківця, та й що мені з того?.
Кєвав йиго арапником та летів вид церкви з пасков д’хаті перший вид усіх людий.	Торкнув його арапником і полетів від церкви з паскою додому першим серед усіх людей.
Сперси аж над потоком Гранчіним, на зеленій ріжи, шо була серед лісової глушєди, єкби икес первовічне дворишшє.	Спинився аж над потоком Гранчиним, на зеленій Ріжі, що була серед лісової глушини, мов якесь первовічне дворище.
«Та я йиму вдію!» — полютував Иванчік.	«Та я йому вдію! — полютував Иванчік.
Ишли в розоденцію лиш усі берези й усі вибірці.	Ішли в резиденцію лиш усі берези й усі вибірці.
Тай доків горіли діди на городах, то дітвора ни переставала бігати вид вогника до вогника «гріти діда».	Та й доки горіли «діди» на городах, дітвора не переставала бігати від вогника до вогника «гріти діда».
А й знав він тих співанок усєляких — без конця, без міри.	А й знав він тих співанок усіляких — без кінця, без міри.
И йиго Бог заклєв, шо він бірший ни виростет за тото, шо він намовив зазулю утопити Кукула.	І його Бог закляв, що він більший не виросте через те, що намовив зозулю утопити Кукула.
Пропала йиго власть, єк попив вид вітру.	Пропала його влада, як попіл від вітру.
Пласти фої аж угиналиси до самої земні, стогнучі пид завалними зимами.	Пласти хвої вгиналися аж до землі, стогнучи під завалами снігу.
«Ци приймете мене, ґазди, на кішню мижи себе, бо я си гей шош трошки прибарив?» — отєк аж нисміло запитавси він.	«Чи приймете мене, ґазди, на кішню межи себе, бо я щось трошки забарився?» — отак аж несміло запитав він.
Рознесли би так, шо й сліду би з неї в церкві ни лишили.	Рознесли б так, що й сліду з неї в церкві не лишили.
То був великий богачь, мав свою полонину.	То був великий багач, мав свою полонину.
На пшеницу поклала вінковий колач, аби її синови йшло кругло житє.	На пшеницю поклала вінковий калач, аби її синові йшло кругло життя.
«А видиш! Я знав, шо тобі мусит полекшєти на голов, бо то я, Дарадуда, а ни икийс дурень тобі примов’єв до голови вид стріли», — говорив Дарадуда, гордо роззераючіси по людех в хаті.	«А видиш! Я знав, що тобі мусить полегшати на голову, бо то я, Дарадуда, а не якийсь дурень тобі примовляв до голови від стріли, — говорив Дарадуда, гордо роззираючись по людях у хаті.
Иванчік з Лесем, то спав у стаї на подри в серстєнику з коня.	Иванчік із Лесем спали в стаї на горищі в шерстянику з коня.
Піть гет! Єк бес си розумів, то ни говорив бес, шо в наших коровок є манна.	Піть геть! Якби розумівся, то не говорив би, що в наших корівок є манна.
Велике літовишшє овец було пид йиго оком, доглєдом и повадом.	Велике літовище овець було під його оком, доглядом і поводом.
Оба мовчки хєтро дівилиси бистрими очіма оден на одного, єк би дві низнакомі котюзі, шо обнюхуютси на дорозі, тай упадок їх знаєт, ци ймутси їстиси, ци у великім побратимстві полетєт разом біда знаєт куда, котюжими дорогами.	Обидва мовчки хитро дивилися бистрими очима один на одного, немов два незнайомі пси, що обнюхуються на дорозі, та й хтозна, чи почнуть гризтися, чи у великім побратимстві полетять разом біда знає куди собачими дорогами.
Найкрашшя корова коштувала найбірше до сорок банок.	Найкраща корова коштувала найбільше до сорок банок.
Ни можна ні кроїти ані шити сорочьки, аби си в них борзо ґала ни плодила.	Не можна ні кроїти, ані шити сорочки, аби в них швидко ґала не плодилася.
Видмірєв вид тої смереки дев’єть кроків, сів на земню, обернений плечіма до вирізаної на лубі жінки, тай почерез плече, навгадь, стрілив з креса в ню.	Відміряв від тої смереки дев’ять кроків, сів на землю, обернений плечима до вирізаної на лубі жінки, та й почерез плече, навгад, стрельнув із кріса в неї.
Великаном аж изкруменцувало серед коршми вид тої погрози, а дідок смієвси: «А видиш, шо ни брешу.	Велетень аж скинувся серед корчми від тої погрози, а дідок сміявся: «А видиш, що не брешу.
Иванчіка погано сторгали за серце тоти слова Дарадудиної примівки.	Иванчіка в саме серце вразили ті слова Дарадудиної примівки.
Казав, шо уна така бешшєсна, шо єк би и уздрів перший раз навесні, куючі на голим колу, то цілий рік ни запоміг би си у фантєчько.	Казав, що вона така безчесна, що якби й побачив її вперше навесні, що кує на голім колі, то цілий рік не розжився б одежею.
Навіть й я з Ваділівским дівчєнишєм потемками у кутах данцував другим за плечіма.	Навіть я з Ваділівською дівчинкою потемками в кутах танцював в інших за плечима.
Ни оден молодєк, то й вшіпив легонько пальцями пишну молодичку за ребро так, шо ни одна з них аж півкнула, але ни сердиласи за то.	А хтось і щипав легенько пишну молодичку за ребро так, що аж верещала, але не сердилася.
«Бреши ти, єк ми ни даєш.	«Бреши ти, якщо мені не даєш.
Але єк играла смутної, то так си тошно робило в хаті вид тої игри, шо здавалоси, шо аж сажєні, чьорні стіни вид неї плачют.	Але коли грала смутної, то так сумно робилося в хаті від тої гри, що здавалося, ніби закурені чорні стіни плачуть.
«Й Олексій розказував?» — кортєчо запитавси Иванчік.	«І Олексій розказував?» — зацікавився Иванчік.
Иванчік важко зітхнув: «Тай тот запис вже ни я буду укладати, лиш отта яведа лєцта.	Иванчік тяжко зітхнув: «Та й той запис уже не я робитиму, лиш ота явида лєцта.
Загримів Перун так грімко громами на Благовішшінє в небесах, шо аж сам Господь-праведне Сонечько упав був на коліна вид того гримкого грому.	Загримів Перун так грімко на Благовіщення в небесах, що аж сам Господь — праведне Сонечко — упав був на коліна від того грому.
«А ти, дурню, чо дав йиму взєти з стаї ватру?» — сердито крикнув Иванчік.	«А ти, дурню, чому дав йому взяти зі стаї ватру?» — сердито крикнув Иванчік.
Чюєш?».	Чуєш?».
Ни дамоси пустій лєнці позбиткувати над нашев віров».	Не дамося пустій лєнці позбиткуватися над нашою вірою».
Тай ни лиш до мнє, а до всіх, шо йиго вже пережили.	Та й не лиш до мене, а до всіх, що його вже пережили.
Але бо й чєлідь замість книгині промов’єла до книзя: «Ой куєт зазулиця в лісі на орісі, Треба жінку шєнувати, єк ластівку в стрісі.	Але бо й жінки, замість княгині, промовляли до князя: Ой кує зозулиця в лісі на горісі, Треба жінку шанувати, як ластівку в стрісі.
Чуєш?» «Бигме, шо ни лєжу з нев спати», — аж си забожив Иванчік, — «бо я вже й без тебе нев ни страбував через то, шо вна дуже остудна, мерзитси ми своїм ротом.	Чуєш?» «Бігме, що не ляжу з нею спати, — аж забожився Иванчік, — бо я вже й без тебе її незлюбив через те, що вона дуже паскудна, мерзиться мені своїм ротом.
А єк май у тебе, Федьку, — ци миром?» — запитавси й Иванчік.	А як у тебе, Федьку, чи миром?» — запитав Иванчік.
Жди-и-и, ти зараз пустиш й ни проше».	Жди-и-и, зараз-таки відпустиш».
Шо я роб’ю то, шо робили старовіцкі люде, а вни були сто раз розумніші вид твоїх попів, бо мали свій розум, а ни купований, так єк єго мают тіперішні попи, чюєш, шо я говорю, ти відьмо дурна?.	Я роблю те, що робили старовіцькі люди, а вони були стократ розумніші від твоїх попів, бо мали свій розум, а не купований, так, як його мають теперішні попи, чуєш, що я говорю, ти, відьмо дурна?.
А Иванчік, то так дуже косив, шо вни шє й оден поправок ни прійшли, єк уже він виверг Обарінчука з ручки, тай став за передовожу мижи косарями на тій толоці, навіть и раз ни прав’єчі брусом свою косу.	А Иванчік так хвацько косив, що вони ще й один поправок не пройшли, як уже він викинув Обарінчука з ручки та й став за провідного межи косарями на тій толоці, навіть раз не правлячи брусом свою косу.
Дівиси, Єле’, аби нам устиду ни було, бо там будет на комашни сила силенна народу, то прото був порєдний ґазда.	Дивись, Єле’, аби нам устиду не було, бо там буде сила-силенна народу, адже то був порядний ґазда.
Він казав: «Затєм собі, синку, шо я тобі сегодне кажу, шо єк на Видорші ни чюрєт стріхє, то у бжів того року меду ни надійси узєти».	Він казав: «Затям собі, синку, що я тобі сьогодні кажу, що як на Видорші не капає зі стріх, то у бджіл того року меду не надійся узяти».
«Уставай, пустий спюху, ачюй, колєдники йдут.	«Уставай, пустий сплюху, а чуй: колядники йдуть.
А витак заголосив, єк мала дитина.	А відтак заголосив, як мала дитина.
Бо ніхто ни хотів вірити, аби Олексій, тот головний мальфар, шо одним життє давав, а другим коротав, міг и сам колис вмерти.	Бо ніхто не хотів вірити, щоб Олексій, той головний мольфар, що одним життя давав, а іншим коротав, міг і сам колись умерти.
Наокола них данцувало велике колесо, тай гуртом співало ту співанку: «Наказую, наказую перепеличками, А вно мині видсилає все ластивочками».	Довкола них танцювало велике коло та й гуртом співало ту співанку: Наказую, наказую перепеличками, А вно мені відсилає все ластівочками.
Ти вже знаєш силу отсего чєпелика ни вид сегодне».	Ти вже знаєш силу цього чепелика не віднині.
Сусіди делеко.	Сусіди далеко.
Ув усім був дотєк.	У всьому був лад.
А Иванчікови, то ни могли цілком втерти роги, лиш потрохи їх зшібали, бо й він си вид них добре вмів боронити тай махати, бо він був великий завій.	А Иванчікові не могли цілком втерти роги, лиш помалу їх зшибали, бо він від них добре вмів боронитися та й воювати, бо й він був великий упертюх.
З сірого диму, шо йшов з печі на хату, искри половіни золотим піском розсипалиси в тот потемок хати.	Із сірого диму, що йшов із печі на хату, іскри половіні золотим піском розсипалися в той потемок хати.
Уни оба одним махом випили по порції горівки.	Вони обидва одним махом випили по чарці горілки.
Одітий, єк зима.	Одітий, як зима.
А середи, п’єтниці й неділі, то чєлідь.	А середа, п’ятниця й неділя — жіночі.
Він цілу ніч пудно снітувавси, бо йиго душя шош нидобре вішшювала, але шо, то ни міг збагнути.	Він цілу ніч дуже непокоївся, бо його душа щось недобре віщувала, але що саме, не міг збагнути.
Сусіде виталиси весело «Добрий вечєр.	Сусіди віталися весело: «Добрий вечір.
Носили крисані з високими наголовниками, наокола наголовників були писані мосєжні блєхє, витєтичєні павами.	Носили крисані з високими наголовниками, навколо наголовників були писані мосяжні бляхи, викитичені павами.
Лиш коло ніг Иванчікови лежєв йиго кріс на зеленим мурузі, набитий Божим законом, шо випав йиму сам з рук у тот раз, єк хотів він з него стрілити Божим законом у Хреста.	Лиш коло ніг Иванчікові лежав його кріс на зеленій траві, набитий Божим причастям, що випав йому сам із рук у ту мить, коли хотів він із нього стрілити Божим причастям у Христа.
Говорив далі про ту Иванчікову любаску: — «Гм.	Говорив далі про ту Иванчікову любаску: — Гм.
Шєстя та здоров’я», — видповідали кожде про себе з домашних, витаючіси з гостями.	Щастя та здоров’я», — відповідали всі домашні, вітаючись із гостями.
А я ни люб’ю восени заложєти на вівці фураш тай дерти йиго на розлучіню з мішєнників, єк бих ни війшов на полонині за літо, бо й таке си лучєєт депутатам на полонинах».	А я не люблю восени обділяти господарів овець на розлученню, якби полонинське літування було невдале, бо й таке трапляється депутатам на полонинах».

Від сповіди аж до закону, то знов ни стоєв він серед церкви так, єк то си єлило такому ґазді, єк він, там стоєти.

Від сповіді аж до причастя знов не стояв він серед церкви, як годилося такому ґазді.

Але дідо ни ошюхавси.

Але дідо не заспокоювався.

Усміхнувси, здув тот басаринок оперед себе тай видніс почерез хороми в кліть, аби в хаті ни заважєв.

Усміхнувся, взяв той басаринок наперед себе та й відніс почерез хороми в кліть, аби в хаті не заважав.

У тих сторонах жили такі мальфарі, шо воду ґлєджіли.

У тих сторонах жили такі мольфари, що воду ґлєджіли.

З нужди аж руки собі зломив, шо ни посокотивси ворога, тай бірше в тій хаті й ни закрутивси, лиш просто пишов між косарів на Шкиндівску кичіру, а за ним ззаду потєгси помали й Шкиндя, єк нидобита ґайда.

З нужди аж руки собі зломив, що не остерігся ворога, та й більше в тій хаті й не закрутився, лиш просто пішов між косарів на Шкиндівську кичеру, а за ним ззаду потягся помалу й Шкиндя, як недобита псюра.

Лиш най си преч кажет від такого дива та чюда».

Лиш най ся преч каже від такого дива та чуда».

Ніхто би мнє вже був ни спер надворі тай ни завернув в хату, бо я бурев летів у чужі бурдеї посидіти, пофрашкувати та послухати всіляких придобашок тай пожертувати з чюжев чєлідьов.

Ніхто би мене вже був не спинив надворі й не завернув у хату, бо я бурею летів у чужі бурдеї посидіти, повеселитися й послухати всіляких придабашок, та й пожартувати з чужими жінками.

А хлопчік, ни здоймаючі крисаню з голови, бо то вже вечєріло, а вночі, то ніколи ни годитси здоймати з голови крисаню, аби си шош ни осахнуло простоволосої голови, побожно переирстивси тай и собі сказав боєзливим, аж дрижучєм голосом: «Й я кажу, шо лиш най си преч кажет вид такого дива.

А хлопчик, не знімаючи крисаню з голови, бо вже вечоріло, а вночі ніколи не годиться знімати з голови крисаню, аби щось не вчепилося простоволосої голови, побожно перехрестився та й і собі сказав боязливим, аж тремтячим голосом: «І я кажу, що лиш най ся преч каже від такого дива.

Пустив Иванчікову руку тай борзо посєг обіруч за мотузком на шиї, шо носив на нім уводно собі на плечох пид сорочков чорний осиновий хрестик.

Пустив Иванчікову руку та й швидко сягнув обіруч за мотузком на шиї, на якому носив завжди під сорочкою чорний осиновий хрестик.

Чяпараджіха хапнула з голови собі фустку у пазуху, аби її в бійці ни пірвали, простоволоса, з буком у руці играла у тій бійці, єк мушшінин, б’ючіси з побійцями наліво й направо.

Чяпараджиха хапнула з голови собі хустку в пазуху, аби її в бійці не порвали, простоволоса, з буком у руці, грала в тій бійці, як чоловік, б’ючись наліво й направо.

Тай ніхто шє ми ни сказав до ич, шо смих йиму ни поміг».

Та й ніхто ще мені не сказав у вічі, що я йому не поміг».

Шкоропавієт шкіра.

Шкоропавіє шкіра.

Горівка та була така солодка, шо аж вид неї губи си злипали, єк би вид самого меду.

Горілка та була така солодка, що аж від неї губи злипалися, немов від самого меду.

А він шє си перечів з Олексієм, шо то маха йиму будет стрілити, коби лиш збізував виплювати з рота закін так у церкві, аби йиго на тим ни приловив піп, або люде.

А він ще заперечував Олексієві, що запросто стрілить, аби лиш зумів виплюнути з рота причастя у церкві так, аби його на тому не піймав піп або люди.

Він казав, шо єк умрет, то тоту воду вара будет видразу висипати надвір, бо міг би си у тот раз світ затопити, такі би ударили плови.

Він казав, що коли помре, то ту воду треба буде відразу вилити надвір, бо міг би й світ потонути, такі б зливи сталися.

Тай він це робив.

Та й він це робив.

Дідок, гордо усміхаючіси, штуркав нишком локтем у бік затривоженого Иванчіка.

Дідок, гордо усміхаючись, штуркав нишком ліктем у бік затривоженого Иванчіка.

Йиму радувавси цілий світ, тай я без потємку радувавси, див’єчіси на красоту йиго сходу.

Йому радів увесь світ, та й я нестямно радів, споглядаючи красу його сходу.

Син обчєпивси старини наокола шиї, єк мала дитина.

Син обчепився старині навколо шиї, як мала дитина.

Нираз йиго, бувало, у серця шош жєвкало тай в’єлило, єк він уздрів файну чілідину, але шо з того, коли він був зтєгливої вдачі.

Не раз йому, бувало, в серці щось озивалося, коли він бачив гарну жіночку, але що з того, коли він був соромливої вдачі.

Дідо весело говорив синови Олексі тай усім сусідем: «Ни журітси! Цеї зими ни будет страху за сіно.

Дідо весело говорив синові Олексі та й усім сусідам: «Не журіться! Цієї зими не буде страху за сіно.

Живов цвітучов китицев полонинский хід зквитичував плай почерез Скупову.

Живою квітучою китицею полонинський хід заквітчував плай почерез Скупову.

«Га, то ти тот мальфар? Стрілец? Га?.

«Га, то ти той мольфар? Стрілець? Га?.

«Ачюй, шо пустий потак торкотит: тор-тор-тор-р-р-р».

«А чуй, що пустий птах торкотить: тор-тор-тор-р-р-р».

Він ціле своє житє ґаздував так, єк Бог приказав.

Він ціле своє життя ґаздував так, як Бог приказав.

А може, єкраз тебе Бог надніс у цу хату, аби ти шош поміг Олексієви, бо він ни одному поміг в долегливости.

А може, якраз тебе Бог надніс у цю хату, аби ти щось поміг Олексієві, бо він не одному поміг при потребі.

Єк би була йиго жінка таков жінков, єку він любив, то ретенно би си була йиго лісна — преч би си казало — ни опелюскала.

Якби була його жінка такою, яку він любив, то вже точно лісна — щезни, бідо — не вчепилася б його.

Ой ковала зазулиця в млині на лотоках.

Ой кувала зозулиця в млині на лотоках.

Кажи, най чюю, бо розсідаюси».

Кажи, хай чую, бо розсідаюся».

А Иванчік, удаючі дурного, запитавси: «А тобі, Дми’, нашо це доконче треба знати?».

А Иванчік, удаючи дурного, запитав: «А тобі, Дми’, навіщо це доконче треба знати?».

Усєко может бути, бо ніхто би си так ни оженив тай ни виддав, аби йиго ни обсудили, шо він такий та гентакий, а єк скоро сплешші весілє, то менче мают чєсу судєниці єзиками бріхні молоти.

Усяко може бути, бо ніхто би так не оженився та й не віддався, аби його не обсудили, що він такий та розтакий, а як скоро зіграють весілля, то менше мають часу пліткарки язиками брехні молоти.

«А нам двом з Шкиндев, Ива’, то стоїт на помочі ничіста сила з усіма чьортами».

«А нам двом зі Шкиндею, Ива’, допомагає нечиста сила з усіма чортами».

Я всамперед хочю сам перебути свою стариню.

Я насамперед хочу сам пережити своїх батьків.

Усі стріли, болі, Корчі, гістці, Вур, клич, наслане, Убрід, постріли Вни рубали, стрілєли, З слабого вигонили.

Усі стріли, болі, Корчі, гістці, Вур, клич, наслане, Убрід, постріли Вони рубали, стріляли, З слабого вигонили.

Через ню пропав мій гонир тепер так марно, єк пропадаєт навесні чічка вид морозу».

Через неї пропав мій гонор тепер так марно, як пропадає навесні чічка від морозу».

На Свєтий вечєр стеріг дідо тот чєпелик, єк око у голові, аби дес йиго зчєзник ни форнув у него.

На Святий вечір стеріг дідо той чепелик, як око в голові, аби щезник не поцупив.

Всі си дивували та стурєли.

Усі лиш дивувалися.

«Ой верг єс ми сороківця, тай шо мині з того?.

Ой верг єс ми сороківця, та й що мені з того?.

Кєвав йиго арапником та летів вид церкви з пасков д’хаті перший вид усіх людий.

Торкнув його арапником і полетів від церкви з паскою додому першим серед усіх людей.

Сперси аж над потоком Гранчіним, на зеленій ріжи, шо була серед лісової глушєди, єкби икес первовічне дворишшє.

Спинився аж над потоком Гранчиним, на зеленій Ріжі, що була серед лісової глушини, мов якесь первовічне дворище.

«Та я йиму вдію!» — полютував Иванчік.

«Та я йому вдію! — полютував Иванчік.

Ишли в розоденцію лиш усі берези й усі вибірці.

Ішли в резиденцію лиш усі берези й усі вибірці.

Тай доків горіли діди на городах, то дітвора ни переставала бігати вид вогника до вогника «гріти діда».

Та й доки горіли «діди» на городах, дітвора не переставала бігати від вогника до вогника «гріти діда».

А й знав він тих співанок усєляких — без конця, без міри.

А й знав він тих співанок усіляких — без кінця, без міри.

И йиго Бог заклєв, шо він бірший ни виростет за тото, шо він намовив зазулю утопити Кукула.

І його Бог закляв, що він більший не виросте через те, що намовив зозулю утопити Кукула.

Пропала йиго власть, єк попив вид вітру.

Пропала його влада, як попіл від вітру.

Пласти фої аж угиналиси до самої земні, стогнучі пид завалними зимами.

Пласти хвої вгиналися аж до землі, стогнучи під завалами снігу.

«Ци приймете мене, ґазди, на кішню мижи себе, бо я си гей шош трошки прибарив?» — отєк аж нисміло запитавси він.

«Чи приймете мене, ґазди, на кішню межи себе, бо я щось трошки забарився?» — отак аж несміло запитав він.

Рознесли би так, шо й сліду би з неї в церкві ни лишили.

Рознесли б так, що й сліду з неї в церкві не лишили.

То був великий богачь, мав свою полонину.

То був великий багач, мав свою полонину.

На пшеницу поклала вінковий колач, аби її синови йшло кругло житє.

На пшеницю поклала вінковий калач, аби її синові йшло кругло життя.

«А видиш! Я знав, шо тобі мусит полекшєти на голов, бо то я, Дарадуда, а ни икийс дурень тобі примов’єв до голови вид стріли», — говорив Дарадуда, гордо роззераючіси по людех в хаті.

«А видиш! Я знав, що тобі мусить полегшати на голову, бо то я, Дарадуда, а не якийсь дурень тобі примовляв до голови від стріли, — говорив Дарадуда, гордо роззираючись по людях у хаті.

Иванчік з Лесем, то спав у стаї на подри в серстєнику з коня.

Иванчік із Лесем спали в стаї на горищі в шерстянику з коня.

Піть гет! Єк бес си розумів, то ни говорив бес, шо в наших коровок є манна.

Піть геть! Якби розумівся, то не говорив би, що в наших корівок є манна.

Велике літовишшє овец було пид йиго оком, доглєдом и повадом.

Велике літовище овець було під його оком, доглядом і поводом.

Оба мовчки хєтро дівилиси бистрими очіма оден на одного, єк би дві низнакомі котюзі, шо обнюхуютси на дорозі, тай упадок їх знаєт, ци ймутси їстиси, ци у великім побратимстві полетєт разом біда знаєт куда, котюжими дорогами.

Обидва мовчки хитро дивилися бистрими очима один на одного, немов два незнайомі пси, що обнюхуються на дорозі, та й хтозна, чи почнуть гризтися, чи у великім побратимстві полетять разом біда знає куди собачими дорогами.

Найкрашшя корова коштувала найбірше до сорок банок.

Найкраща корова коштувала найбільше до сорок банок.

Ни можна ні кроїти ані шити сорочьки, аби си в них борзо ґала ни плодила.

Не можна ні кроїти, ані шити сорочки, аби в них швидко ґала не плодилася.

Видмірєв вид тої смереки дев’єть кроків, сів на земню, обернений плечіма до вирізаної на лубі жінки, тай почерез плече, навгадь, стрілив з креса в ню.

Відміряв від тої смереки дев’ять кроків, сів на землю, обернений плечима до вирізаної на лубі жінки, та й почерез плече, навгад, стрельнув із кріса в неї.

Великаном аж изкруменцувало серед коршми вид тої погрози, а дідок смієвси: «А видиш, шо ни брешу.

Велетень аж скинувся серед корчми від тої погрози, а дідок сміявся: «А видиш, що не брешу.

Иванчіка погано сторгали за серце тоти слова Дарадудиної примівки.

Иванчіка в саме серце вразили ті слова Дарадудиної примівки.

Казав, шо уна така бешшєсна, шо єк би и уздрів перший раз навесні, куючі на голим колу, то цілий рік ни запоміг би си у фантєчько.

Казав, що вона така безчесна, що якби й побачив її вперше навесні, що кує на голім колі, то цілий рік не розжився б одежею.

Навіть й я з Ваділівским дівчєнишєм потемками у кутах данцував другим за плечіма.

Навіть я з Ваділівською дівчинкою потемками в кутах танцював в інших за плечима.

Ни оден молодєк, то й вшіпив легонько пальцями пишну молодичку за ребро так, шо ни одна з них аж півкнула, але ни сердиласи за то.

А хтось і щипав легенько пишну молодичку за ребро так, що аж верещала, але не сердилася.

«Бреши ти, єк ми ни даєш.

«Бреши ти, якщо мені не даєш.

Але єк играла смутної, то так си тошно робило в хаті вид тої игри, шо здавалоси, шо аж сажєні, чьорні стіни вид неї плачют.

Але коли грала смутної, то так сумно робилося в хаті від тої гри, що здавалося, ніби закурені чорні стіни плачуть.

«Й Олексій розказував?» — кортєчо запитавси Иванчік.

«І Олексій розказував?» — зацікавився Иванчік.

Иванчік важко зітхнув: «Тай тот запис вже ни я буду укладати, лиш отта яведа лєцта.

Иванчік тяжко зітхнув: «Та й той запис уже не я робитиму, лиш ота явида лєцта.

Загримів Перун так грімко громами на Благовішшінє в небесах, шо аж сам Господь-праведне Сонечько упав був на коліна вид того гримкого грому.

Загримів Перун так грімко на Благовіщення в небесах, що аж сам Господь — праведне Сонечко — упав був на коліна від того грому.

«А ти, дурню, чо дав йиму взєти з стаї ватру?» — сердито крикнув Иванчік.

«А ти, дурню, чому дав йому взяти зі стаї ватру?» — сердито крикнув Иванчік.

Чюєш?».

Чуєш?».

Ни дамоси пустій лєнці позбиткувати над нашев віров».

Не дамося пустій лєнці позбиткуватися над нашою вірою».

Тай ни лиш до мнє, а до всіх, шо йиго вже пережили.

Та й не лиш до мене, а до всіх, що його вже пережили.

Але бо й чєлідь замість книгині промов’єла до книзя: «Ой куєт зазулиця в лісі на орісі, Треба жінку шєнувати, єк ластівку в стрісі.

Але бо й жінки, замість княгині, промовляли до князя: Ой кує зозулиця в лісі на горісі, Треба жінку шанувати, як ластівку в стрісі.

Чуєш?» «Бигме, шо ни лєжу з нев спати», — аж си забожив Иванчік, — «бо я вже й без тебе нев ни страбував через то, шо вна дуже остудна, мерзитси ми своїм ротом.

Чуєш?» «Бігме, що не ляжу з нею спати, — аж забожився Иванчік, — бо я вже й без тебе її незлюбив через те, що вона дуже паскудна, мерзиться мені своїм ротом.

А єк май у тебе, Федьку, — ци миром?» — запитавси й Иванчік.

А як у тебе, Федьку, чи миром?» — запитав Иванчік.

Жди-и-и, ти зараз пустиш й ни проше».

Жди-и-и, зараз-таки відпустиш».

Шо я роб’ю то, шо робили старовіцкі люде, а вни були сто раз розумніші вид твоїх попів, бо мали свій розум, а ни купований, так єк єго мают тіперішні попи, чюєш, шо я говорю, ти відьмо дурна?.

Я роблю те, що робили старовіцькі люди, а вони були стократ розумніші від твоїх попів, бо мали свій розум, а не купований, так, як його мають теперішні попи, чуєш, що я говорю, ти, відьмо дурна?.

А Иванчік, то так дуже косив, шо вни шє й оден поправок ни прійшли, єк уже він виверг Обарінчука з ручки, тай став за передовожу мижи косарями на тій толоці, навіть и раз ни прав’єчі брусом свою косу.

А Иванчік так хвацько косив, що вони ще й один поправок не пройшли, як уже він викинув Обарінчука з ручки та й став за провідного межи косарями на тій толоці, навіть раз не правлячи брусом свою косу.

Дівиси, Єле’, аби нам устиду ни було, бо там будет на комашни сила силенна народу, то прото був порєдний ґазда.

Дивись, Єле’, аби нам устиду не було, бо там буде сила-силенна народу, адже то був порядний ґазда.

Він казав: «Затєм собі, синку, шо я тобі сегодне кажу, шо єк на Видорші ни чюрєт стріхє, то у бжів того року меду ни надійси узєти».

Він казав: «Затям собі, синку, що я тобі сьогодні кажу, що як на Видорші не капає зі стріх, то у бджіл того року меду не надійся узяти».

«Уставай, пустий спюху, ачюй, колєдники йдут.

«Уставай, пустий сплюху, а чуй: колядники йдуть.

А витак заголосив, єк мала дитина.

А відтак заголосив, як мала дитина.

Бо ніхто ни хотів вірити, аби Олексій, тот головний мальфар, шо одним життє давав, а другим коротав, міг и сам колис вмерти.

Бо ніхто не хотів вірити, щоб Олексій, той головний мольфар, що одним життя давав, а іншим коротав, міг і сам колись умерти.

Наокола них данцувало велике колесо, тай гуртом співало ту співанку: «Наказую, наказую перепеличками, А вно мині видсилає все ластивочками».

Довкола них танцювало велике коло та й гуртом співало ту співанку: Наказую, наказую перепеличками, А вно мені відсилає все ластівочками.

Ти вже знаєш силу отсего чєпелика ни вид сегодне».

Ти вже знаєш силу цього чепелика не віднині.

Сусіди делеко.

Сусіди далеко.

Ув усім був дотєк.

У всьому був лад.

А Иванчікови, то ни могли цілком втерти роги, лиш потрохи їх зшібали, бо й він си вид них добре вмів боронити тай махати, бо він був великий завій.

А Иванчікові не могли цілком втерти роги, лиш помалу їх зшибали, бо він від них добре вмів боронитися та й воювати, бо й він був великий упертюх.

З сірого диму, шо йшов з печі на хату, искри половіни золотим піском розсипалиси в тот потемок хати.

Із сірого диму, що йшов із печі на хату, іскри половіні золотим піском розсипалися в той потемок хати.

Уни оба одним махом випили по порції горівки.

Вони обидва одним махом випили по чарці горілки.

Одітий, єк зима.

Одітий, як зима.

А середи, п’єтниці й неділі, то чєлідь.

А середа, п’ятниця й неділя — жіночі.

Він цілу ніч пудно снітувавси, бо йиго душя шош нидобре вішшювала, але шо, то ни міг збагнути.

Він цілу ніч дуже непокоївся, бо його душа щось недобре віщувала, але що саме, не міг збагнути.

Сусіде виталиси весело «Добрий вечєр.

Сусіди віталися весело: «Добрий вечір.

Носили крисані з високими наголовниками, наокола наголовників були писані мосєжні блєхє, витєтичєні павами.

Носили крисані з високими наголовниками, навколо наголовників були писані мосяжні бляхи, викитичені павами.

Лиш коло ніг Иванчікови лежєв йиго кріс на зеленим мурузі, набитий Божим законом, шо випав йиму сам з рук у тот раз, єк хотів він з него стрілити Божим законом у Хреста.

Лиш коло ніг Иванчікові лежав його кріс на зеленій траві, набитий Божим причастям, що випав йому сам із рук у ту мить, коли хотів він із нього стрілити Божим причастям у Христа.

Говорив далі про ту Иванчікову любаску: — «Гм.

Говорив далі про ту Иванчікову любаску: — Гм.

Шєстя та здоров’я», — видповідали кожде про себе з домашних, витаючіси з гостями.

Щастя та здоров’я», — відповідали всі домашні, вітаючись із гостями.

А я ни люб’ю восени заложєти на вівці фураш тай дерти йиго на розлучіню з мішєнників, єк бих ни війшов на полонині за літо, бо й таке си лучєєт депутатам на полонинах».

А я не люблю восени обділяти господарів овець на розлученню, якби полонинське літування було невдале, бо й таке трапляється депутатам на полонинах».