Datasets:
hutsul
/
hutsul-manually-annotated

Dataset card Data Studio Files
xet
Community
1
target
stringlengths
3
926
source
stringlengths
3
923
Прибралиси хмари, загріло сонце.
Забралися хмари, загріло сонце.
Иванчік сів на то місце, де сиділа та криворівска дівчина.
Иванчік сів на те місце, де сиділа та криворівська дівчина.
Був розумний чьоловік.
Був розумний чоловік.
За отсим словом бувай здоров.
За оцим словом бувай здоров.
А єк настанет весна, то вже до самої осени тєгаюси лісами так, шо навіть и ночую туда, єк правдивий лісак».
А коли настане весна, то вже аж до осені тягаюся лісами так, що навіть і ночую там, як правдивий лісовик».
— «Ніби ти гадаєш, шо, може, ми будим тебе перепрошувати?.
— Ніби ти сподіваєшся, що ми будемо тебе перепрошувати?.
А пси, то ув один гайтаж вили, вививали, єк би умерскої игри в тримбіти тримбітали, бо в тій хаті, шо її сторожили, шош нидобре вішшювали.
А пси ненастанно вили, вививали, немов за мерцем у трембіти трембітали, бо в тій хаті, що її сторожили, щось недобре віщували.
За вуйка, шо ходив за тримбіташя у колєдниках из Джюндов, кутав маржинку дідо зо мнов.
Замість вуйка, що ходив за трембітаря в колядниках із Джюндою, доглядав маржинку дідо зо мною.
Перестало шуміти тай шпилєти у вуха, трохє проглушило.
Перестало шуміти та й шпиляти у вуха, трохи краще став чути.
Може, зхочєт єкраз и тобі помочі.
Може, захоче й тобі допомогти.
Чьо ти си так зачєв пудно збиткувати надо мнов тай моїми слугами.
Чому ти так почав страшно збиткуватися з мене й моїх слуг?.
Аж на всий рот здуфално зареготавси, покручуючі гордо головов, тай говорив фальковато старєчок: «Я знав їх так усіх, єк знаю отсі свої п’єть пальців на руці.
Аж на повен рот гонорово зареготав, покручуючи гордо головою, та й говорив хвальковито дідок: «Я знав їх так усіх, як знаю оці свої п’ять пальців на руці.
— «А ти, старьохо, бийси головов у камінь».
— А ти, стара, бийся головою об камінь».
Навіть и лабками ни дриґнув.
Навіть лапками не дриґнув.
Завжде приймали смих колєдників у хату, тай на столу, опередь Божего дара дарували смих їх колєдов таков, на йку смих утєкали.
Завжди приймали ми колядників у хаті та й за столом, опередь Божого дару, дарували їх колядою такою, на яку спромагалися.
Баба ходором ходила по хаті.
Баба ходором ходила по хаті.
Повеселів трошки аж на цвинтари, єк уздрів коло брами Палинюкову Марічку, шо стоєла з Мандрюковов молодицев тай їдучими очіма вудила за ним по цвинтари, єк рибак за стругом по воді.
Повеселів трошки аж на цвинтарі, побачивши коло брами Палинюкову Марічку, що стояла з Мандрюковою молодицею та й ласими очима водила за ним, як рибалка за стругом по воді.
«Ни боюси я твої грозьби», — здуфално си засмієв дідок, тай ни дав си змнєкшити, бо ни такий він пужливий був.
«Не боюсь я твої грозьби», — гонорово засміявся дідок та й не дав себе зм’якшити, бо не такий він лякливий був.
В їдначку Иванчікови за тото, шо був зноровив йиго вівці вночі, то ватаг дав Иванчікови красний великий сирєний вікад на стіну в хату.
На замирення Иванчікові за те, що був зноровив його овець уночі, ватаг дав Иванчікові красний великий будз додому.
Єк подививси з Ґраблина на наш бік, то аж за голов имивси, так дало йиму пуду, шо си на нашим боці завело тої ночі, єк Олексій сконав.
Подивився з Ґраблина на наш бік і аж за голову схопився — так страшно йому стало від того, що на нашім боці скоїлося тої ночі, коли Олексій сконав.
Завзєтун, тот ни дарував свого, шо значіт сине за ніхтем.
Затятий, що не дарував, як то кажуть, і синього за нігтем.
Аж очі вилізают з голови, так мнє пудно лупаєт стріла, пропала би, у голов, та шумит, єк буря».
Аж очі вилізають із голови, так страшенно мені болить та стріла, пропала би, і в голові так шумить, як буря».
Але за тото, єк си дес-колис найшли разом, то любили посидіти тай набутиси у воросі й по тижневи.
Але якщо вже зустрічалися, то любили посидіти та й побенкетувати і по тижневі.
Коло плоту вид нижної царинки скрутив убік на то місце, де сходилиси докупи три плоти ув оден вугов.
Коло плоту від нижньої царинки звернув убік на те місце, де сходилися докупи три плоти ув один кут.
Аж дес по опівночі порозходилиси сусіде вид діда.
Аж десь по опівночі порозходилися сусіди від діда.
«Мині уводно показувало на примівці, шо то стріла тобі є наслана в голов», — переконуючо сказав Джюнда.
«Мені завжди показувало на примівці, що то стріла тобі була наслана в голову», — переконливо сказав Джюнда.
«А, може, то він через мене ни прийшов на толоку?» — ни попускав Шкинди Иванчік.
«А може, він через мене не прийшов на толоку?» — не попускав Шкинді Иванчік.
В неї шораз, то бірші ґудзи робилиси мижи очіма, а губи, то так шюрилиси, єк в тої кобили, шо любит кусати.
У неї щораз більші ґудзи робилися між очима, а губи — то так звузилися, як у тої кобили, що любить кусати.
Я гадав, шо дідо за це мене шє пофалит, шо з мене вибравси такий фіґоль.
Я гадав, що дідо за це мене ще й похвалить, що я оце такий спритник.
Близка родія тай сусіде, то вже в понедівнок увечєр разом з музикантами попоиходили на вбиране книзевого деревця.
Близька рідня й сусіди вже в понеділок увечері разом із музиками поприходили на прикрашання князевого деревця.
Ватра палаєт чєрвонно світючьов половінев.
Ватра палає червоною половінню.
Шкиндя й з місця ни стрюхнувси, лиш остро крикнув на своїх людий: «Кріс душу матір вашу… Стійте! Куда втікаєте?.
Шкиндя й з місця не зрушив, лиш люто крикнув на своїх людей: «Кріс душу матір вашу… Стійте! Куди втікаєте?.
Навіть вчіли й Иванчіка, єк він маєт її й сам класти.
Навіть учили Иванчіка, як він має її сам класти.
Казав, шо єк надійшов туда, то там икес хлоп’є пасло вівці, але він и ни в тот бік на него.
Казав, що коли надійшов туди, то там якесь хлоп’я пасло вівці, але він і не зважив на нього.
— «Тай ади, нараз ми полекшєло на голов так, єк би руков хто видвернув біль з неї.
— Та й нараз мені легше стало на голову так, немов рукою хто відвернув біль із неї.
За йиго косов покіс, то лиш дубленівси, бо він утинав траву аж из земнев так гладко, шо на йиго ручці завжде мож було молотити, єк на току.
За його косою покіс лиш червонівся, бо він утинав траву аж попри землю так гладко, що на його ручці завжди можна було молотити, як на току.
Глипнув на небо, а то в облаках крутитси такий орев, єкби добрий єрчук.
Глянув на небо, а то в хмарах крутиться такий орел, як добрий баранчик.
Бо то все, шо Иванчік шош туда знаєт тай розумієт, то пусте.
Бо все те, що Иванчік нібито знає й розуміє, — то пусте.
Уна навіть у будні стерала из стін хати катраном порох.
Навіть у будні вона витирала зі стін хати шматою пил.
А Довгому лиш цеї прички й було треба, аби вздріти в їх руках лагідні до стрілу пістолета, бо в тій хвили він їх усіх нараз замовив — заклєв так дев’єтьма головними, тайними, первовічними словами, видрікаючіси Бога-Сонця, а призиваючі на помич ничісту силу, шо й одно з них без розмовлення ни годно було вже спалити їм у руках, тай у тот раз лиш гордо крикнув він на Шкиндю: «Дми’ — бей суда, бо жєбівце вже хотєт стрілєти, борзо біжи, бо зараз стрілєт».
А Довгому лиш цієї прички й було треба, аби побачити в їхніх руках готові до стрільби пістолі, бо тієї миті він їх усіх нараз замовив — закляв так дев’ятьма головними тайними первовічними словами, відрікаючись Бога-Сонця й призиваючи на поміч нечисту силу, що жоден із них без розмовлення не годен був уже стрельнути їм у руках, та й лиш гордо крикнув він на Шкиндю: «Дми’, біжи сюди, бо жаб’ївці вже хочуть стріляти, швидко біжи, бо зараз стрельнуть».
А Иванчік, сміючіси з них обох, вернувси в хату, говорєчі: «Єк пішла нигонена, так прийдет нипрошена, єк просердитси.
А Иванчік, сміючись з них обох, вернувся в хату, говорячи: «Як пішла непрогнана, так і прийде непрошена, коли пересердиться.
Вже лиш дес-колис, урєди-годи витрєсав на земню сніг из навислих понад кичєрами хмар.
Вже лиш інколи, вряди-годи витрясав на землю сніг із навислих понад кичерами хмар.
И тимунь він тєжко зажуривси.
Тому він тяжко зажурився.
Дідо згріб з ковбка глогові клетчючки у наголовник крисані, узєв голубу кварту з видобранов водов тай исправивси йти у хату.
Дідо згріб із колоди глогові трісочки в наголовник крисані, узяв голубу кварту з відібраною водою та й намірився йти в хату.
Усєко нараз подумав у своїй голові.
Різні думки вдарили йому в голову.
Махнув на вітер байдужно руков тай сказав сам до себе: «Буду си лічіти вид лісни, шо буду лиш мочі.
Махнув на вітер байдужно рукою та й сказав сам до себе: «Буду лікуватися від лісної, як зможу.
А Федько засмієвси: «Тай икос так проходит, шо й в бородатого тебе не видати ніколи».
А Федько засміявся: «Та й у “бородатого” тебе не видно ніколи».
«Дужя», — видповів поважно й Иванчік.
«Дужа», — відповів поважно й Иванчік.
То вічний звадун був, а шо він на Головосіка ні з ким ни хотів си перечіти, тимунь увійшов у хату, аж єк мало вже сонце заходити.
То вічна сварка була б, а що він на Головосіки ні з ким не хотів сперечатися, тому увійшов у хату, аж коли мало вже сонце заходити.
Очінаш ожеєси, шо єс украв, принеси».
Очінаш, оже єси, що єс украв, принеси».
Хєтро пидходив Иванчік Дарадуду, ци він би ни змнєк тай шош хоть трохє ни поміг йиму.
Хитро підходив Иванчік до Дарадуди, чи він би не зм’як та й хоч трохи не поміг йому.
«А єк на ґаздівстві?.
«А як на ґаздівстві?.
Иванчік казав, шо ватаги та вівчірі на Великдень ни їдєт мнєса, аби в полонинах, де вни літуют, ни калічіли вовки та медведі людску худобу.
Иванчік казав, що ватаги й вівчарі на Великдень не їдять м’яса, аби в полонинах, де вони літують, не калічили вовки й ведмеді людську худобу.
Аж світ йиму в очєх то темнів, то жовкнув, єк тенькнуло йиго у серця, шо то відав уже зачєла догорати свічка йиго музикантскої слави.
Аж світ йому в очах то темнів, то жовкнув, коли тенькнуло його в серце, що то, певно, вже почала догорати свічка його музикантської слави.
«Та чєму бих ни мав охоти вам продати, єк я вижу, шо ви, нівроку, добрі купці, лиш ни знаю, шо ви купуєте?».
«Та чому би не мав охоти вам продати, якщо я бачу, що ви, нівроку, добрі купці, лиш не знаю, що ви купуєте?».
Тай люб’ю, аби я мушшінина зачепила, а ни аби він мене оббирав собі на гоницу.
Та й люблю сама чоловіка зачепити, а не щоб він мене обирав собі на коханку.
Держєласи йиго, єк ріп’єк вовни, мудруючі йиго дотів, шо здоймав оборону протів неї тай пускав її знов д’собі в хату на піч.
Трималася його, як реп’ях вовни, мордуючи його, аж доки він знімав оборону проти неї й пускав її знову до себе в хату на піч.
Хоть єк добре показавси він ничістий силі, шо він значіт, то однако си її боєв, бо біда ни спит ні вночі, ні в днину, тай ни ходит лиш по лісу, але й по людех.
Хоч як добре впорався він із нечистою силою, однак її боявся, бо біда не спить ні вночі, ні вдень, та й не ходить лиш по лісу, але й по людях.
Але хоть зводивси тої ночі такий пудний покай, шо й найстарші люде такого ни затємили, то однако ніхто си тому ни дивував, бо то прото тої ночі сконав найбільший мальфар на всі гори, Олексій.
Але хоч і зчинився тої ночі такий жах, що й найстарші люди такого не затямили, однак ніхто тому не дивувався, адже тої ночі сконав найбільший мольфар на всі гори, Олексій.
Похітуючі тужно головов, нивесело говорив: «Ива’, все, шо було, то си минуло, бо ніколи вже ни вернетси до мнє моє молоде, буйне житє.
Похитуючи тужно головою, невесело говорив: «Ива’, все, що було, минулося, бо ніколи вже не вернеться до мене моє молоде, буйне життя.
Уставай з лавки, розмикай замки.
Уставай з лавки, розмикай замки.
А посередині вирили свині.
А посередині вирили свині.
Слухай попа, тай ти мусиш єго слухати, бо ти оттака зарозумна, єк отот чіп, шо генде стримит у дверьох.
Слухай попа, та й ти мусиш його слухати, бо така само розумна, як отой чіп, що онде стримить у дверях.
«Це правда, шо він дерун, але єк з ким, а ни зо мнов, — усміхнувси гордо Довгий, — бо ми два з ним ді старі знакомиці, знаємоси ни від сегодне.
«Це правда, що він дерун, але як із ким, а не зо мною, — усміхнувся гордо Довгий, — бо ми з ним давно знайомі.
Вна нишком усміхаючіси, погадала: «Аж отепер й я укорю свому Курлеєви, бо хоть покладу свій розум з цим леґінем, то є з ким — ні жєлю, ні встиду ми ни будет».
Вона, нишком усміхаючись, погадала: «Аж отепер і я докорю своєму Курлеєві, бо хоч покладу свій розум із цим леґенем, то є з ким — ні жалю, ні сорому мені не буде».
Вузди твої рубаю, коліна тобі зшібаю!.
Вузди твої рубаю, коліна тобі зшибаю!.
Пудно виглєдали знадвіря устєріцкі катуші, побудовані на понурих льохах, з грубого дерева, без вікон.
Страшна на вигляд була устеріцька тюрма, побудована на понурих льохах, із грубого дерева, без вікон.
«Єкти ни хочь говорити, то я буду говорити, але оттакої», — й зусеї сили усвітила діда кулаком мижи очі.
«Якщо ти не хочеш, то я буду говорити, але отакої», — й з усієї сили засвітила дідові кулаком межи очі.
А Шкиндя вірив, шо йик вздріти перший раз місіць через праве плечє, то дуже добре, бо цілий тот місіць будеси добре поводити.
А Шкиндя вірив: якщо побачити вперше новий місяць через праве плече, то дуже добре, бо цілий той місяць буде добре вестися.
А Сухонький, єк проп’єнчівси вид горівки та учув, шо всі фалєт лиш Ґавиця, а про него ніхто й словом уже ни споминаєт, то зпересердя аж зубами заскреготав: «Зараз, пустий цигане, тебе шє май ни так пофалєт», — тай від одвірка з хоромнєного порога крадьми потєг зором очій по струнах на Гавицевій скрипці, бошкородічі шош пальцями лівої руки в пасиках коло рементини на собі, тай шош потихоньки губами пошепотів, а на Ґавицевій скрипці нараз усі струни у тот раз так, єк би 'їх хтос ножем перетєв — урвалиси шо й до одної.
А Сухонький, прочумившись від горілки й чуючи, що всі хвалять лиш Ґавиця, а про нього ніхто й словом уже не споминає, спересердя аж зубами заскреготав: «Зараз, пустий цигане, тебе ще не так похвалять», — та й від одвірка з хором’яного порога крадьки потягнув зором по струнах на Ґавицевій скрипці, перебираючи пальцями лівої руки в пасиках коло ременя на собі, та й щось тихенько губами пошепотів, і на Ґавицевій скрипці нараз усі струни, немов їх хтось ножем перетяв, урвалися.
Кров из свиний, вирізаних на Игнатія, сушив й її переховував, а витак цілий рік потрошки давав тої криви коровам у соли, аби чередінники й відьми ни мали моци й путері у коровок манну чередувати.
Кров зі свиней, зарізаних на Гната, сушив і переховував, а відтак цілий рік потрошки давав тої крові коровам із сіллю, щоб чарівники й відьми не мали сили в корівок манну чередувати.
Иванчік пудно помагнєтивси, а Лелітка шош погадав, погадав.
Иванчік дуже засумував, а Лелітка щось погадав.
Єк лиш шош трошки я собов забірше микснув, пирга шюрила вуха, вискірєла білі, острі зуби й гарчєла на мнє так пудно, шо аж на ній серсть їжиласи.
Щойно я ворушився, як пирга щурила вуха, скалила білі гострі зуби й гарчала на мене так лячно, що аж на ній шерсть їжачилася.
Але то йиму нічо ни поможет, шо він йиго робив у Дарадуди, бо вже завтра меш знати, хто збавив Фоці вівці.
Але то йому не поможе, що він його робив у Дарадуди, бо вже завтра знатимеш, хто попсував Фоці овець.
Він лиш найшов у полици верх двер ріг пороху.
Він лиш знайшов на полиці над дверима ріг пороху.
Нараз він лівов руков перевернув д’горі дном на столу погар: «Ади, доків оцес погар ни переверну знов д’горі иртом, то дотів си градовий цар ни рушит нікуда з градом з Хороцеви, хоть би си й сам Арідник розсів».
Нараз він лівою рукою перевернув догори дном на столі склянку: «Ади, доки оцю склянку не переверну знову догори ротом, доти градовий цар не рушить нікуди з градом із Хороцеви, хоч би й сам Арідник розсів».
В него єк йшов хтос у колєдники, то раз мав бути колєдник, а ни йкийс чірохлепник, шо ни умів ні заданцувати, ні заплєсати або навіть ни умів й добре рот отворити тай у колєді лиш бинькав замліло, єк биндєк увосени.
У нього якщо йшов хтось у колядники, то це таки мав бути колядник, а не якийсь чирохлепник, що не вмів ані затанцювати, ані навіть добре рота отворити та й у коляді лиш бринькав замліло, як джміль увосени.
По моїй смерти ти мнє ретенно ни пожєлуєш, хоть бих гиб гірше опередь тобов, єк ти отеперечки гинеш опередо мнов, скоро лиш я попаду пид твою руку град ковати.
По моїй смерті ти мене, звісно, не пожалієш, хоч би гнувся гірше перед тобою, як ти отеперечки гнешся переді мною, скоро лиш я потраплю під твою руку град кувати.
Перед усим народом висмієли наостатне.
Перед усім народом вщент висміяли.
«Говкайси сарака, єк єс така чємна.
«Спинися, сарака, якщо така чемна.
Нічо, а я тобі раз кажу, шо то Иванчік розмовив жєбівцем пістолета, тай уже.
Нічого, а я тобі таки кажу, що то Иванчік розмовив жаб’ївцям пістолі, та й уже.
Він прибіг д’ній тай вдарив її бечков по плечю: «То й я тебе ни б’ю, люба Марічко, а б’єт тебе моя бечка».
Він прибіг до неї й ударив її бечкою по плечу: «То і я тебе не б’ю, люба Марічко, а б’є тебе моя бечка».
Світили свої воскові свічки в світло вічного вогню, шо горів у лоєним каганчіку Олексієви в зголовах.
Світили свої воскові свічки від вічного вогню, що горів у лойовім каганчику Олексієві в головах.
Олексіїха навіть ни заперала застівне викно тай ни здоймала з него білий ручник тот, шо ним йиго застелила, єк сконав Олексій, аби душка Олексієва ни заблудила в хату дорогу, куда вна ходила, єк він у ній лежєв умерлий.
Олексіїха навіть не зачинила застільне вікно й не знімала з нього білий рушник, яким його застелила, коли сконав Олексій, аби душка Олексієва не заблудила в той час, коли вона ходила, а він у хаті лежав мертвий.
Він казав, шо на Благовісника ни можна нічьо робити понадвірю, бо то дуже пригінчьливе й варівке свєто.
Він казав, що на Благовісника не можна нічого робити надворі, бо то дуже примхливе й небезпечне свято.
Тай поклала йиму руки на плечя, зачєпаючі йиго на играшку, бо вздріла, шо він ни досмівав її зачепити.
Та й поклала йому руки на плечі, зачіпаючи його на любощі, бо побачила, що він не смів її зачепити.
Знав, єк кому удати: заколєдувати, заплєсати та поспівати.
Знав, як кому удати: заколядувати, затанцювати та поспівати.
Біда знаєт, куди йиго ноги ни носили.
Біда знає куди його ноги не носили.
«Кажи, шо я вам винен?.
— Кажи, що я вам винен?.
Але Иванчік ни питав ні її привитанєм, ні її їдов, бо він був рад, шо пишло добре руков йиму на Головосіка стрілецтво.
Але Иванчік не питав ні її привітання, ні її їжі, бо він був рад, що пішло добре на руку йому на Головосіки стрілецтво.
Ти-и-и, штранєнику охабленний.
Ти-и-и, штранє́нику оха́бленний.
Бувало, аж смієлиси з радости дітва, єк покладут опередь них велику чєру йкоїс сербавки, тай випаюют їм кождому у руку по байді вивсєного або єчьмінного коржя.
Бувало, аж сміялася з радості дітва, коли покладуть перед ними велику чару якоїсь сьорбанки та й дадуть кожному в руку по байді вівсяного або ячмінного коржа.
«Бреши ти, єк ми ни даєш», — погулубів з лютости Довгий, — «а я на свої очі видів, єк Иванчік Ботикови розмовив пістолета, а ти шє смієш, дурню оден, запльовувати ми очі, шо ні?».
«Бреши ти, якщо мені не даєш, — поголубів із люті Довгий, — а я своїми очима видів, як Иванчік Ботикові розмовив пістоля, а ти ще смієш, дурню такий, запльовувати мені очі, що ні?».
А хто це ни виконував, то того ловили пушкарі тай на дідинци оперед мандатора ложєли на лавку, тай били буками тілько, кілько присудив мандатор.
А хто цього не виконував, того ловили пушкарі й на дідинці перед мандатором клали на лавку та били буками стільки, скільки присудив мандатор.
Але й вивмерали обоє старі, тай то ни видгадали.
Але й повмирали обоє старі, та й того не відгадали.
На задвірю ставав коло будинків потемок.
Подвір’я поринало в сутінки.
Кожду мазав тим мазилом мижи рогами.
Кожну мазав тим мазилом між рогами.
Ой чому богач грішний? Кортит людий знати.
Ой чому багач грішний? Кортить людям знати.
Тай шош трохє я йиго, — каже, — навчів ниодного, тай навів в дечім на дорогу».
Та й щось трохи я його, — каже, — навчив та й навів у дечому на дорогу”.
Але шо з того, коли там тєжко потрафити на двері до Довбушевої комори.
Але що з того, коли там тяжко натрапити на двері до Довбушевої комори.