target
stringlengths
3
926
source
stringlengths
3
923
А єк опевнивси, то так, єкби на иглах, борзо зметавси: викресав ватри, наклав у печі ватру, видгасив собі ватри.
А коли отямився, то мов на голках швидко скинувся: викресав ватри, розпалив у печі, відгасив собі ватри.
Я засторопів.
Я сторопів.
Найшов такого чоловіка, шо він був гідний її.
Знайшов такого чоловіка, який гідний її.
Жила, єк паня.
Жила як пані.
«Лиш цим ти си вже ни жури, проклєтнику проклєтий, бо це моя, а ни твоя річ!» — остро вискіривси на него Иванчік.
«Лиш цим ти вже не журися, проклятнику проклятий, бо це моя, а не твоя річ!» — люто вишкірився на нього Иванчік.
Хмари терлиси, єк у воді риба на терлі.
Хмари терлись, як у воді риба на терлі.
Він лиш си здогадував, шо то вни на Ботика шош лихомислили через стрілецтво, бо ни раз чюв у говірці, єк Шкиндя фаливси на Ботика, шо коли-тогди мусит плюнути йиму в юшку так, аби він йиго за тото до смерти памнєтав.
Він лиш здогадувався, що то вони на Ботика щось лихомислили через стрілецтво, бо не раз чув у говірці, як Шкиндя хвалився про Ботика, що колись мусить плюнути йому в юшку так, аби він його за те до смерті пам’ятав.
А сідаючі серед хати на ковбок протів застівного вікна, кивнув пальцем правої руки на Иванчіка.
А сідаючи серед хати на колоду навпроти застільного вікна, кивнув пальцем правої руки на Иванчіка.
Дідо на то нічьо вже ни видповів, лиш похмуривси тай мовчьки пишов з хати надвір.
Дідо на це нічого вже не відповів, лиш насупився та й мовчки пішов із хати надвір.
Тай жонаті того дня ни сиділи крітко на приспах попід церкву, бо и вни крутилиси помижи чєлідь за писанками, бо єк то кажут, и «в них душа ни калафуска, хочєт того, шо й людска».
Та й жонаті того дня не сиділи тихо на призьбах попід церквою, бо й вони крутилися поміж жінками за писанками, бо, як то кажуть, і в них душа не з лопуцька, хоче того, що й людська.
Вни в него шодня по цілій мисці молока солодкого вижерают на обрубині верх кагли в поду, тай по два коржі нисолені єчмінного хліба ззідают.
Вони в нього щодня по цілій мисці молока солодкого вижирають на обрубині над каглою на горищі та й по два коржі несолені ячмінного хліба з’їдають.
А флоєрка, то аж си колола, так розно играла.
А флоярка аж кололася — так голосно грала.
Золоті служби до схід сонця видслужили, Усе лихе обполокали, обмили, Стрілу, гистці, вур, клик, Вбрід и наслане здоймили! Єк усі болі поздоймали, У стоящу судину поссипали.
Золоті служби до схід сонця відслужили, Усе лихе обполокали, обмили, Стрілу, гистці, вур, клик, Вбрід і наслане здоймили! Як усі болі поздоймали, У стоячу посудину позсипали.
— Йиго очі вогнем завзєтку блиснули.
— Його очі вогнем завзяття блиснули.
Навіть и над скоромнеє він мав позор.
Навіть і за скоромним назирав.
Мой, шо за писк нараз зчінивси серед усего весіля.
Ой, що за писк раптом здійнявся серед весільних гостей.
Из Савківки йиго було так добре видко, єк би лежєв на долони опередь самих ичь.
Із Савківки його було так добре видко, ніби лежав на долоні перед самими очима.
Аби всі люде на світі жили шєсливо, працуючі співно для свого добра й добра всіх людий на світі, так, єк то жиют там дес далеко, на сході сонця, тоти справедливі рахмани, вірні слуги Бога-Сонця.
Аби всі люди на світі жили щасливо, працюючи спільно для свого добра й добра всіх людей на світі, так, як живуть там десь далеко, на сході сонця, ті справедливі рахмани, вірні слуги Бога-Сонця.
Уна сама, єк флуд, у потемках кутами скрипіла тай сердито кулаками сікла на тоту чєлідь, шо вигулювала з її чоловіком.
Вона сама, як вовк, у потемках кутами скрипіла та й сердито кулаками сікла на ту жінку, що витанцьовувала з її чоловіком.
Ци білий, а ци чьорна, Ци зелена, ци черлена, Ци сива, ци тарката, А ци кіндак, ци кіндачька?.
Чи білий, а чи чорна, Чи зелена, чи черлена, Чи сива, чи тарката, А чи кіндак, чи кіндачка?.
«Вірую» він говорив, бо тов молитвов так само мож уліті сперти град, єк си її тепер виговорит тристо раз, так єк зговорив її він.
«Вірую» він говорив, бо тою молитвою так само можна влітку спинити град, якщо її тепер виговорити триста разів так, як він.
Баба йкас весела була, єк майже ніколи досив.
Баба якась весела була, як майже ніколи досі.
Це було тогди, єк у день задуже насовпавси зимами по стрілецтві за звіринов.
Це було тоді, коли вдень далеко ходив полювати на звірину.
Йиму лиш одно хєбувало, шо був слабий на кошіль.
Йому лиш одне вадило, що був хворий на груди.
Играли д’нему чьорними бровами ліси та переліси по селах на улозі буковинских кичір, Писаного Каменя угирців, Білої Кобили, Ґреготу та микуличинских верхів, оповиваючіх Скупову валом гір, ніби палец велета перстенем.
Грали до нього чорними бровами ліси й переліски по селах на схилах буковинських кичер, Писаного Каменя, Угорських скель, Білої Кобили, Ґреготу та микуличинських верхів, оповиваючи Скупову валом гір, ніби палець велета перснем.
З печі остро пукала ватра, ніби плювала вугликами грани аж насеред хати, здавалоси, шо земня в хаті кліпаєт вогнєними очіма на Иванчіка.
З печі гостро тріщала ватра, ніби плювала вугликами жару аж насеред хати, і здавалося, що земля в хаті кліпає вогняними очима на Иванчіка.
Серед ріжі склав велику короду глогового сучя, живов ватров розплодив у тій короді вічний вогонь.
Серед Ріжі склав велику короду глогового суччя, живою ватрою розплодив у тій короді вічний вогонь.
Давні люде, то у неділі нічьо ни робили, навіть ватру ни клали тої днини у хаті.
Давні люди в неділю нічого не робили, навіть вогню не розпалювали тої днини в хаті.
Ситний, єк осінь.
Ситний, як осінь.
А дідо так єк би вішєй: «Хльов’! А ти маєш йкий ґрейцер при души про зазулю?».
А дідо так, якби віщий: «Хльов’! А ти маєш який ґрейцер при душі про зозулю?».
Періш ти одурієш на оту свою дурну ґовню, єк я», — намахуючі зделеку сердито дідови кулаком ув очі, грозиласи баба на него.
Скорше ти одурієш на оту свою дурну ґо́вню, а не я», — махаючи здалеку сердито дідові кулаком ув очі, грозилася до нього баба.
— «Ці фіґлі вже давно ми вишуміли з голови.
— Ці фіґлі вже давно мені вишуміли з голови.
У плитє та шкрепети безвістенні!.
У плиття та шкрепіття безвістенне!.
Опришки її повиділи тай прикликали д’собі.
Опришки її побачили та й прикликали.
По поповій смерти тот маєток перейшов на йиго дітву.
Після попової смерті той маєток перейшов на його дітву.
Ни можна ні продавати, ні так давати єйця, аби половик курки ни бив.
Не можна ні продавати, ні так давати яйця, аби половик курок не бив.
Тай ни гадай, шо то лиш одного помічника він маєт» — Сміючіси кріз шєрбі зуби затуленими губами, говорив переконуючо: «Цес маєт слуг до кождої речі, бо це найгрімкійший мальфар вид усіх мальфарів».
Та й не гадай, що то лиш одного помічника він має, — сміючись крізь щербі зуби затуленими губами, говорив переконливо: — Цей має слуг до кожної речі, бо це найгрімкіший мольфар від усіх мольфарів».
Играла такої, шо другий ніодин би такої у ню ни потрафив зайграти так, єк Иванчік у ню йграв.
Грала так, що більше ніхто не спромігся б заграти — тільки Иванчік на ній так грав.
Блискавки ни переставали так блискати, шо аж годі си було на ні подивити.
Блискавки не переставали так блискати, що аж годі було на них подивитися.
Обіруч, лакомо, стискаючі свій кріс, завзєто пидніс йиго против своїх нинаситних очій, усміхнувси чортівским сміхом, тай уперто заговорив голосом стрільця: «Отсес кріс, то моя душя! Бо кріс, то моє житє й спокій мого сумліня».
Обіруч, лакомо стискаючи свій кріс, завзято підніс його до своїх ненаситних очей, усміхнувся чортівським сміхом і вперто заговорив голосом стрільця: «Оцей кріс — то моя душа! Бо кріс — то моє життя й спокій мого сумління».
Иванчік то так гордо видповів, шо аж з гордости в него зір заостривси на ні.
Иванчік так гордо відповів, що аж із гордості в нього погляд загострився на них.
Жєберина по Теплим Олексі бізивно уже ни замерзнет.
Жабуриння по Теплім Олексі напевне вже не замерзне.
Вірили вже, шо йиго або вбив йикийс ворог, або зловили йиго ув опришках тай або мучут дес у тєжких катушях, або, може, вже давно дес йиму на шибеници видовбали чорні ворони очі.
Вірили вже, що його або вбив якийсь ворог, або зловили його в опришках і мучать десь у тяжкій в’язниці, або, може, вже давно десь йому на шибениці видовбали чорні ворони очі.
Сміючіси весело, обчєпала йиго обіруч поза шию тай, цулуючі в лице, шепнула йиму у вухо: «Чьорт бери, шо йкас біда везетси в хату.
Сміючись весело, обіймала його обіруч поза шию та й, цілуючи в лице, шепнула йому у вухо: «Чорт бери, що якась біда везеться в хату.
Плакала так, шо аж серце рвалоси.
Плакала так, що аж серце рвалося.
Бувало, аж гайдука сідав, данцуючі.
Бувало, аж гайдука сідав, танцюючи.
Над головов мині стогнав ліс.
Над головою в мене стогнав ліс.
Мало шо двері ни розколов.
Мало двері не розколов.
Усілєкі купелі прибагали: з женєпину, жерепу, з шишок, з смерекової фої, з муряховини разом з муряхами та купали в набраній трині з сіна оплотами.
Усілякі купелі прибагали: з женепину, жерепу, із шишок, зі смерекової хвої, з мурашника разом із мурахами — та купали в набраній трині із сіна.
А данцівники, єк достатком додавали їм горівки, приспівували: «Скакав баран через паркан, на ним біла вовна, Напиймоси горівочки, бо беривка повна».
А танцівники, коли вдосталь додавали їм горілки, приспівували: Скакав баран через паркан, на нім біла вовна, Напиймося горілочки, бо берівка повна.
Достаток будет на ґаздівстві у кождого ґазди, але злодіям того року бійно красти, бо кожда їх крадіж ни потанет, лиш виплиєт наверх.
Достаток буде на ґаздівстві в кожного ґазди, але злодіям того року лячно красти, бо кожна їхня крадіжка не минеться так просто, лиш випливе наверх.
Склала руки назадь плеч, єк би си лагодила шворкнути Джунду знинападу позавуш.
Склала руки назад пліч, немов хотіла шворкнути Джюнду зненацька позавуш.
Аж перед смертьов оженивси, а ціле своє житє жив на віру из Кривульков, бо ни хотів собі жінков світ путати.
Аж перед смертю оженився, а ціле своє життя жив на віру з Кривулькою, бо не хотів собі жінкою світ в’язати.
Колєдники замість колєдувати воліют чєлідь у данци потрєсати, бо ади єк ждут на данец, так єк голодні курки на зерно», — сказав дідо, сміючіси.
Колядники, замість колядувати, воліють жінок у танці потрясати, бо он як ждуть на танець — так, як голодні курки на зерно», — сказав дідо, сміючись.
Ни радуйси, богачіку, шос дуже богатий, Бо прийде й на тє смерть, буде потинати: «Ой вид смерти заборона, хліби в полубічці, Тай мошєнка за ременем, повна сороківців».
Не радуйся, багачику, що дуже багатий, Бо прийде й на тя смерть, буде потинати: «Ой від смерті заборона, хліби в полубічці, Та й мошенка за ременем повна сороківців».
Єк задовго пестивси він з нев на земни, то ни знав.
Як довго пестився він із нею на землі, то не знав.
У сім років зачєли питати: «Де ти, наш рідний дєдю й мати?.
У сім років зачали питати: “Де ти, наш рідний дєдю й мати?.
Та ми раді, шо ти, нарешті, євивси оттут мижи нас, бо ми, ни маючі доброго передовожі, від рано тебе визираємо мижи нас».
Та ми раді, що ти нарешті з’явився тут межи нами, бо ми, не маючи доброго провідного косаря, від ранку тебе визираємо».
А оловом ти мене ни пужій, бо я гадаю, шо на сім задвірю з-за Олексієвого життя шє нікому ни сипали олово в ноги, тай гадаю, шо й мині ни мут».
А оловом ти мене не лякай, бо я гадаю, що на сім задвір’ю за Олексієвого життя ще нікому не лили олова в ноги, то певен, що й мені не будуть».
Аж за хвильку, єк си просиділа, зачєласи вайдичіти та уклинати діда: «Ану подивиси ти, хло’, йке ця шкерідь наблюсконила у запічьку.
Аж за хвильку, отямившись, узялася дорікати дідові: «Ану подивися ти, хло’, як ця шке́рідь наблюско́нила в запічку.
«Гаразд, єк ти, Иванчіку?!.
«Гаразд, як ти, Иванчіку?!.
Видразу майже уся ґаздівка спала на йиго плечя.
Відразу майже вся ґаздівка спала на його плечі.
Він, лежічі долівлиц на твердих лодвах постелі, загорнений у стару і виглодану лижничіну, ліниво прижмурєв очі, а йиго жінка Єлена, шо спала коло него повид стіни, вергла йиму стару фелеґу на ноги, аби ни змерз, зажмурила сперед свекрухє очі, ніби хропла, удавала, шо спит, аби стара ни корнєла її борше до кутаня.
Він, лежачи долілиць на твердих лодвах постелі, загорнений у стару й виглодану ліжничину, ліниво прижмуряв очі, а його жінка Єлена, що спала коло нього від стіни, накинула йому стару фелеґу на ноги, аби не змерз, зажмурила перед свекрухою очі, ніби хропла, удавала, що спить, аби стара не гнала її швидше до роботи.
Казав, шо пид Попіваном з загірского боку є й таке зілє, шо єк йиго уздриш, то доків ни покладеш коло него на земню ґрейцер, то дотів уно си ни даст урвати, бо Арідникові слуги йиго прикривают.
Казав, що під Піп-Іваном із загірського боку є й таке зілля, що коли його побачиш, то доки не покладеш коло нього на землю ґрейцер, доти воно не дасть себе зірвати, бо Арідникові слуги його прикривають.
В попа старший брат церковний роздав вибірцям скарбонки на гроші з колєди, а березам — колєдницкі дерев єні хрестики.
У попа старший брат церковний роздав вибірцям скарбнички на гроші з коляди, а березам — колядницькі дерев’яні хрестики.
Єк скінчєв лиш Семеніґа кликати пропій тай вивели молодєт з-за стола, натогди сам Костюк хапнув борше обоє деревців из стола, поніс поза хату в сад тай прив’єзав їх високо в єблінку, ворожічі: «Єк ця єблінка від цих деревців усхнет, то й ці молодєта розумрутси, знидіют безплідно, єк сухе дерево.
Щойно закінчив Семеніґа кликати пропій та й вивели молодят з-за стола, сам Костюк хапнув швидше обидва деревця зі стола, поніс поза хату в сад і прив’язав їх високо на яблінці, ворожачи: «Якщо ця яблінка від цих деревець усохне, то й ці молодята розумруться, знидіють безплідно, як сухе дерево.
А єк вже йиго убогомолєт жиди, аби узєв собі гадину, то він у тот раз лиш засвишшєт на ню, а уна зів’єтси в кочілце та єк прудькнет собов, то просто штрикнет знов йиму в налагожену на нім дзьобню.
А коли вже його убогомолять євреї, аби забрав гадину, то він лиш свисне на неї, а вона зів’ється в клубок і як кинеться, то просто застрибне знов йому в дзьобню.
Дідо помали йшов у хату за мнов иззаду, весело сміючіси, шо я такий страх дістав вид диких голубів, шо сумно гугали у бучю.
Дідо помалу йшов у хату за мною, весело сміючись із того, що мене такий страх узяв від диких голубів, що сумно гугали в буках.
Прото Юріштан — то був указія, ни чоловік.
Адже Юриштан — то була напасть, не чоловік.
Бо тогди то навіть данцували наокола гробив на цвинтари тай, плешчючі в долоні, пидвивували.
Навіть танцювали довкола гробів на цвинтарі та й, плещучи в долоні, підспівували.
Піп, бувало, любив довго посидіти за столом ни тимунь, аби си наїсти, бо тот ни жєдний був їди, ані питя.
Піп, бувало, любив довго посидіти за столом не тому, щоб наїстися, бо не захланний на їжу чи питво.
Пропали бих на тільким ґаздівстві».
Пропали б на самім ґаздівстві».
Иванчікови вид тих слів кров в жилах заціпеніла.
Иванчікові від тих слів кров у жилах заціпеніла.
Він зашестерив и себе в тім колесі.
І себе в тім колі.
Нидурно то кажут, шо «тот», зчєз би, в церкві вишукуєт любаскам любасів, а любасам любасок.
Недарма кажуть, що «той», щез би, в церкві вишукує коханкам коханців, а коханцям коханок.
То був чоловік такого поганого позиру, шо доброму чоловікови лекше си було подивити на медведя, єк на него.
То був чоловік із таким поганим оком, що добрій людині легше було подивитися на ведмедя, ніж на нього.
А питав кождий лиш тим, аби шє хоть раз уздріти йиго на свої очі тай поховати йиго так, єк то си годило горєнам поховати свого найголовнійшого мальфара.
А переймався кожен лиш тим, аби ще хоч раз уздріти його на свої очі та й поховати його так, як то годилося горянам поховати свого найголовнішого мольфара.
Але єк Бог поблагословив глину й зачєв з неї рости світ, то й у роті Арідникови зачєла так само рости земня.
Але коли Бог поблагословив глину, й почав із неї рости світ, то й у роті Арідникові почала так само рости земля.
Ліг боком на постіль, підпер голов на локоть, тай пошепки запитавси: «То ти, Ива’?» «Я».
Ліг боком на постіль, підпер голову на лікоть та й пошепки запитав: «То ти, Ива’?» «Я».
В тот раз знов на Арідникови си потужуют окови, так єк були вид почєтку, й тота вся ничіста сила вертаєтси назад на Гуцульшіну й робит, шо лиш может, аби перестроїти гуцулів на инчий стрій, але гляба.
І знову на Арідникові стягуються окови так, як були від початку, і вся нечиста сила вертається назад на Гуцульщину й робить, що лиш може, аби перестроїти гуцулів на інший стрій, але марно.
«Тонка висока, в корінь глібока.
Тонка, висока, в корінь глибока.
Ни жили так, єк чьоловік из жинков, але так, єк вів из коровов.
Не жили так, як чоловік із жінкою, але так, як віл із коровою.
Видко, шо то він хотів відав плюнути за стів у лице Ґавицеви, але здержівси, бо ни єлилоси йиму смішитиси при людех, шо то він мститси на другим музиканті за тото, шо тот ліпше вид него граєт.
Видко, що то він хотів, певно, плюнути за стіл у лице Ґавицеві, але стримався, бо не годилося йому смішитися при людях, що то він мститься іншому музиці за те, що той ліпше від нього грає.
А стариґан скураживси, ци шє зможет досєгнути кулев вірла у лету так, єк то колис досєгав.
А старий звабився, чи ще зможе дістати кулею орла в польоті так, як колись діставав.
Вид того тепла в Проклєтого Марка навіть розгливлювали єго навислі над Морозовими очіма ледіні брови та, нібито завезьов, засували єму очі, аби він ни миг бирше ними вид Юрія до Дмитрія подивитиси морозом на нашу матір-земню.
Від того тепла в Проклятого Марка навіть супилися навислі над Морозовими очима льодяні брови та, нібито заслоною, затуляли йому очі, аби він не міг більше ними від Юрія до Дмитрія подивитися морозом на нашу матір-землю.
Уєв’єв, шо Олексій повинен би бути страшно великий великан.
Уявляв, що Олексій повинен би бути страшним велетнем.
А Дарадуда, збиваючі ґудзи мижи очіма, моршів глібокими, грубими зморшками чоло, хмарив помали, єк небо на завідну слоту, лице, шо попаленіло, єк небо перед заходом сонця на вітер.
А Дарадуда, збиваючи ґудзи межи очима, морщив глибокими грубими зморшками чоло, хмурив помалу, як небо на сльоту, лице, що паленіло, як небо перед заходом сонця на вітер.
«Багане, але й у кулаці запути нима», — смієвси на всий рот потомок опришка, Василюків Василь.
«Багане, але й у кулаці перепони немає», — сміявся на весь рот нащадок опришка Василюків Василь.
Низкі плюскі хати з широчезними розвезеними ґраждами, забумбурені в потемку ночі, грізно каменіли чорним туманом пид високими та хихлатими первовічними єлицями.
Низькі пласкі хати з широчезними розвезеними ґраждами в потемку ночі грізно каменіли чорним туманом під високими й чубатими первовічними ялицями.
Значіт, ни було морозу.
Отже, не було морозу.
Прикривала нічь потемком гори, єк мама прикриваєт ліжником дитину на добраничь до сну.
Прикривала ніч потемком гори, як мама прикриває ліжником дитину на добраніч до сну.
Я крадьми вудив, шо він мет далі дієти.
Я крадьки стежив за тим, що він робитиме далі.
Студеними цєтками виступив йиму піт на чоло.
Студеними цятками виступив йому піт на чоло.
Хіба робітники закликані приходили на икус роботу.
Хіба робітники закликані приходили на якусь роботу.
Вуйко йкос си мусів викрутити побічі у Річьки, ніби пишов за йковс требов, але д’хаті війшов аж у вечір, и то такий п’єний, шо мало шо розумів.
Вуйко якось мусив викрутитися й побігти в Річку, ніби за якоюсь потребою, але додому прийшов аж увечері, і то такий п’яний, що мало що розумів.
Ає, я ни жертую, Ива’.
Ой так, я не жартую, Ива’.
«А до Шкинді на толоку ти ни йдеш?».
«А до Шкинді на толоку ти не йдеш?».
Навіть й я з вуйнов тай вуйком пишов у хати мінєти тайну вечєрю.
Навіть і я з вуйною та й вуйком пішов по хатах міняти тайну вечерю.
А на коліду осібно клав завше битого талєра.
А на коляду окремо клав завше битого талера.
Ишє птаха ни зачінала у лісах співати, єк Иванчік уже встав, зібравси тай надслухаючі, ци ни чюти відків годь йикогос гласу, а найгірше людского, пишов у ватерник так потихоньки, аби йиго ніхто ни зачюв.
Ще птах не починав у лісах співати, як Иванчік уже встав, зібрався та й, наслухаючи, чи не чути звідки хоч якогось гласу, а найгірше людського, пішов у ватерник, так тихенько, аби його ніхто не зачув.