target
stringlengths
3
926
source
stringlengths
3
923
А я сказав: «Бере то єлівник ци дойка?».
А я сказав: “Чи то ялівник, чи дійні?”.
А жєбівцем був такий устид, шо лекше би їм було, аби си була пид ними у тот раз земня розступила тай аби си вни були в ню запали, ніж мали си так споблічіти з своїм стрілінєм перед усим народом.
А жаб’ївцям був такий сором, що легше би їм було, якби під ними земля розступилася та й вони в неї запали, ніж мали так зганьбитися зі своїм стрілянням перед усім народом.
«Буду!!!» — уперто відповів Иванчік, нацвікуючі завзєто Довгому палцем ув очі.
«Буду!!! — уперто відповів Иванчік, цвікаючи завзято Довгому пальцем ув очі.
Сиділи коло прєдіня кужелів.
Сиділи коло прядіння кужелів.
Довгий похмуривси: «А єк и нашя це двох ді робота, тай шо, Ива’?».
Довгий спохмурнів: «А якщо і наша це робота, то й що, Ива’?».
«Най то будет, шо я зеленєвка, але ви оба добре маштерєйтеси, аби й ви ни позеленіли колис вид мене», — поостривси сердито й Иванчік.
«Нехай я зеленавка, але ви обидва начувайтеся, аби колись не позеленіли від мене», — погрозив сердито й Иванчік.
Марот шє моцно мет показувати свої фіґлі.
Березень ще добряче показуватиме свої фіґлі.
Знов три рази хукнув на воду.
Знов три рази хукнув на воду.
Зелізні чявуни та мідіні кітли.
Залізні чавуни й мідні котли.
Иванчік зистрітив перед бродом на Путилівці в Путиловій головного ворожбита з Волоского боку — Лелітку.
Иванчік зустрів перед бродом на Путилівці в Путиловій головного ворожбита з волоського боку — Лелітку.
Одного заранку повставали в діда, наколи зоречьки.
Одного ранку повставали в діда ще ні світ ні зоря.
Й тимунь лиш тот мальфар є добрим мальфарем ци примівником, шо на свої примівки й мальфи маєт добрий замок у роті.
І тому лиш той мольфар є добрим мольфаром чи примівником, хто на свої примівки й мальфи має добрий замок у роті.
Хоть свєтий Дмитрій, шо перебрав ключі вид осени у свєтого Петра на Головосіки, уже на Дмитрія кричєв на свєтого Миколая: «Гов! Брате Миколо, йди суда мо! Видберай уже собі вид мене зимові ключі й пускай на світ зиму» — то тої зими чьогос свєтий Миколай ни квапивси борше слухати свєтого Дмитрія.
Хоч святий Дмитро, що перебрав ключі від осені у святого Петра на Головосіки, уже на Дмитрів день кричав на святого Миколая: «Гов! Брате Миколо, йди-но сюди! Забирай уже собі зимові ключі й пускай на світ зиму» — та тої зими чомусь святий Миколай не квапився слухати святого Дмитра.
Ми хочемо до золотого вінчєня ставати, З ангілями з неба й земні хочемо вінчєнє мати.
Ми хочемо до золотого вінчання ставати, З ангелами з неба й землі хочемо вінчання мати.
Оперед заходом сонця то були з худобами на виході з плаю на Фочіну Ґропу.
Перед заходом сонця були з худобою на виході з плаю на Фочину Ґропу.
Він любив усе сам діздріти тай зробити, а кухарки з шинкарами, то лиш були до помочі, а ни до поводу на тім весілю.
Він любив усе сам догледіти та й зробити, а кухарки з шинкарями — то лиш були до помочі, а не до поводу на тім весіллі.
Ни можна тої днини навесні ні вкладати городину в земню, ні сіїти сівбину, бо ни уродитси файно.
Не можна тої днини навесні ні вкладати городину в землю, ні сіяти сівбину, бо не вродить файно.
Тої днини перед заходом сонця він ни ходив у толоку видберати воду з дев’єтьох головиц до видгашуваня ватри, бо ни смів лишєти саму хату.
Тої днини перед заходом сонця він не ходив у толоку відбирати воду з дев’ятьох джерел до відгашування ватри, бо не смів залишати саму хату.
А Иванчік лиш задарабанів зострахє, аж низараз процідив кріз зуби: «Ади, уже показало, шо то может прийти за гість до мене в гості.
А Иванчік лиш задеревів зо страху, аж процідив крізь зуби: «Ади, уже показало, що то може прийти за гість до мене.
Будетси добре поводити.
Буде тобі добре вестися.
Та набутиси трошки при «нижурници».
Та набутися трошки при «нежурниці».
Давно у горах для усєких пройдисвітів був бізівний пристанівок.
Давно в горах для всіляких пройдисвітів був певний пристанівок.
«Д’тобі, Процьку!» «Тай чьо?» — пудно похмурєючіси, запитавси Дарадуда.
«До тебе, Процьку!» «Та й чо?» — страшно похмурий, запитав Дарадуда.
Але ни довгих.
Але не довгих.
Ціле своє домівство застеріг вогнем.
Ціле своє домівство застеріг вогнем.
Гов!.
Гов!.
А Шкиндівска нивістка на передній лавици мижи вікни, веселим зором водічі всіх у хаті, торкотіла, єк потак, про Шкиндину смерть.
А Шкиндівська невістка, сидячи на передній лавиці межи вікнами, веселим зором обводила всіх у хаті й торкотіла, як птах, про Шкиндину смерть.
Тріскали, єкби шалені.
Тріскотіли, як шалені.
З глібоков віров у свої слова говорив, шо йке за погідне Благовішшінє, такий будет за погідний цілий рік.
З глибокою вірою у свої слова говорив, що яке погідне Благовіщення, такий буде й цілий рік.
Аби лиш вас так сумлінє гризло.
Аби лиш вас так сумління гризло.
Ґазда си дивит, собі карбуєт, На свою жінку бучьок гутуєт.
Ґазда ся дивить, собі карбує, На свою жінку бучок готує.
Усе робит мині навиворіть тай назістріть так, єк би то назбитки робив.
Усе робить мені навиворіт та насупроти так, якби то на жарт робив.
Йиго очі вогнем світєт, йиму з пашшєґи бухаєт половінь, єк вогнєній змиї.
Його очі вогнем світять, із пащеки бухає половінь, як у вогняного змія.
Гори згуста полатані чьорніючіми перелісками, а місцями покриті, єк би чьорним сукном, великими кавалками смерекових лісів, поплямлених зрідка зеленєвов буковинов.
Гори густо полатані чорними перелісками, а місцями покриті, немов чорним сукном, великими кавалками смерекових лісів, поплямлених зрідка зеленавою буковиною.
В хаті світла ни було, бо навіть у печі вже ватра потухла, так то пізно було.
У хаті світла не було, бо навіть у печі вже ватра загасла, так то пізно було.
На колешни ліг в отаву, але ни спав, бо вдумавси так в Марічку, шо навіть забув и про Розійгри.
На колешні ліг в отаву, але не спав, бо задумався так про Марічку, що навіть забув про Розійгри.
Иванчік стоєв, припертий плечіма до кіля в плоту збоку весіля, добре видів усе й розумів, шо тай єк то си стало, шо в пропійців ни спалили їх пістолета.
Иванчік стояв збоку, спершись плечима до кілля в плоту, і добре видів усе й розумів, що та й як сталося, чому в пропійців не стріляли їхні пістолі.
Побрекуєт вид.
Набрякає вид.
Праведне Сонечько-Господь Бог приковав на Благовішшінє видразу праву руку Перунови до грудий, аби через літо він орудував громами лиш однов руков, и то лівов.
Праведне Сонечко Господь Бог прикував на Благовіщення відразу праву руку Перунові до грудей, аби влітку він орудував громами лиш однією рукою, і то лівою.
Тоти, шо пустилиси їх розривати, єк змішєлиси разом, то й сами піспіль зачєли си бити: сіпали одни одних, штуркалиси, ловилиси за груди, термасаючі оден одним, та свєтили оден другого бартками по голові.
Ті, що пустилися їх розривати, змішавшись разом, і самі зрештою почали битися: сіпали одні одних, штурхали, ловили за груди, термосили один одного і «святили» бартками по голові.
А, свєтєчі та благословєючі, застерігав її тай усю худибку на ний на ціле літо, вид міри до розлучєня, вид усєкого зла, поганого насланя, нидоброго клику, лихого чєсу тай вид усєкої ничістої сили.
А освячуючи й благословляючи, оберігав її та й усю худібку на ній на ціле літо, від міри до розлуче́ння, від усякого зла, поганого наслання, недоброго клику, лихого часу та й від усякої нечистої сили.
Тимунь то так писанчєрі несписи над писанками.
Тому так писанчарі полювали за писанками.
А видтак розперезав з свого тіла виплетений з вовни в Живний чєтверь кордачь тай почерез него пустив з свої загороди худибку на літуванє в полонину, примовєючі: Єк си держит купи руно на вивци, Так и ти, худибко, купи си держи!.
А відтак розперезав зі свого тіла виплетений з вовни в Живний четвер кордач і через нього пустив із загороди худібку на літування в полонину, примовляючи: Як ся держить купи руно на вівці, Так і ти, худібко, купи ся держи!.
Сікаючіси в жменю та обтераючі рукавом сорочки слизи з очій, флєнькала: «Йой-йой, єк ми тєжко за братчіком, шо таков пуднов смертьов загиб.
Сякаючись у жменю й витираючи рукавом сорочки сльози з очей, плакала: «Йой-йой, як мені тяжко за братчиком, що такою страшною смертю загинув.
Джюнда, єк завше, фіґляво усміхаючіси, зачепив бабу: «Проте! Єленко, але ни за гнів — ци у вас чєсом нима сверличька провертіти березі бурлак, бо ачюй єк захрип, лиш шепчєт?».
Джюнда, як завше, фіґляво усміхаючись, зачепив бабу: «Проте! Єленко, але не за гнів — чи у вас, бува, нема свердлика провертіти березі бурлак, бо чуй, як захрип, лиш шепче?».
— «Я на своїм життю вже тілько вилічів людий з усєких слабостий, єк волося на голові.
— Я у своїм житті вже стільки вилікував людей від усяких хвороб, як волосся на голові.
Ни міг я ока зажмурити.
Не міг і ока зажмурити.
Хоть в хоромах, пид високим побоєм, на полібичках коло задної стіни скрипичники аж упрівали, граючі, то однако гримкий данец глушив їх цілу музику: скрипку, цимбал, ребро, а навіть тлумив пискливу флоєрку.
Хоч у хоромах, під високим побоєм, на полібічках коло задньої стіни скрипалі аж упрівали, граючи, однак грімкий танець глушив їхню музику: скрипку, цимбали, ребро, а навіть тлумив пискливу флоярку.
Тай славив тим Божим голосом трембіти велике свєто весни, свєто родючьости, й житє на цілим світі тай на гуцулских високих полонинах.
Та й славив тим Божим голосом трембіти велике свято весни, свято родючості й життя на цілім світі та й на гуцульських високих полонинах.
«Тай ти си навіть ни встидаєш це гадати?».
«Та й ти навіть не встидаєшся це гадати?.
Здавалоси їй, шо то він уже з того світа д’ній вернувси.
Здавалося їй, що то він уже з того світу до неї вернувся.
Уводно вудили за ним.
Завжди вудили за ним.
В хмарах гутіло, клекотіло та шуміло, а блискавки, то одна одну пошибали.
У хмарах гуділо, клекотіло й шуміло, а блискавки — то одна одну пошибали.
Робив то, шо трібно було зробити до стріліня законом у Хреста.
Робив те, що слід було зробити до стріляння причастям у Христа.
По ним було видко, шо йиго страшно боліло око, бо хоть єк закорювавси, то з болю мусів стогнати.
Було помітно, що його страшно боліло око, бо хоч як терпів, та з болю мусив стогнати.
Дідо мене заздрів тай усміхнувси д’мині.
Дідо мене побачив та й усміхнувся.
Чьорні дирочьки, пороблені кручєнєм живої ватри, моргали старовітчєнов из стіни на мене.
Чорні дірочки, пороблені крученням живої ватри, кліпали старовітчиною зі стіни на мене.
Адиви, любко люба, єкто витрішшєєтси на мушшін.
А бач, любко люба, як витріщаються на чоловіків.
А видгашуючі ватри на примівку, дививси на вуглики грани, єк падали на воду та єк си крутили на воді, а вухом надслухав, єк уни піли, погасаючі у воді, бо по тім всім пизнавав він, шо то за насланє наслали вороги Иванчікови тай полудь того знав, єк йиго примівками та зілями вигонити.
А відгашуючи ватри на примівку, дивився на жаринки, які падали на воду й крутилися на воді, а вухом надслухав, як вони пищали, гаснучи, бо з того всього пізнавав, яке наслання наслали вороги Иванчікові, та й виснував, як його примівками й зіллями виганяти.
У вечєр ни можна митіль з голови висипати надвір, бо можетци таке шош опелюскати у голов, шо ни злічіли би вид того и найголовнішші примивники.
Увечері не можна волосини з голови викидати надвір, бо може щось таке до голови вчепитися, що не вилікують і найкращі примівники.
Вни жиют побожно, єк чєрці, тай говіют цілий рік та разуют дванайціть головних рокових п’єтниц, аби тим постом та п’єтницями ослаб’ювати на земни силу проклєтого Марка, студінь».
Вони живуть побожно, як ченці, та й говіють цілий рік, та постять дванадцять головних у році п’ятниць, аби тим постом і п’ятницями ослаблювати на землі силу Проклятого Марка — студінь».
Ой ні».
Ой ні».
Меш видіти, шо єк си Иванчік постарієт, то з лиця жяхло будет такий, єк ти — нивірнику».
Побачиш, що коли Иванчік постаріє, то з лиця буде достеменно такий, як ти, невірнику».
Але у хороми убіг я потихо й там чєсок чьогос застоїв.
Але в хороми убіг я тихо й там чомусь затримався.
Я знаю? Але, напровсєке, єк си ни зможеш вид «неї», зчєзла би, злічітиси в других примівників, то на прубу спробуй пити й до Проця Дарадуди.
Я знаю? Але про всяк випадок, якщо не зможеш від “неї”, щезла би, вилікуватися в інших примівників, то спробуй піти й до Проця Дарадуди.
Він скликав великий народ до себе дивитиси на покаїнє своїй жінці.
Він скликав чимало люду до себе дивитися на покарання своєї жінки.
Їх мусит шити лиш тота чілідина, шо перший раз виддана.
Їх мусить шити лиш та жінка, яка перший раз віддана.
Повипадают зуби.
Повипадають зуби.
Побідив йиго й за кару струтив на тридев’єту земню, аби си він там кошелав и панував, а ни на Божим світі.
Переміг його й за кару прогнав на тридев’яту землю, аби він там панував, а не на Божім світі.
А витак знов задзвонив у дзвінок й колєдував бабі чєлідинскої колєди: «Коло керниці, коло теплиці Славен єс, славен єс, Боже, по всему світу, славен єс.
А відтак знову задзвонив у дзвінок і колядував бабі жіночої коляди: Коло криниці, коло теплиці, Славен єс, славен єс, Боже, по всьому світу, славен єс.
…Нима коли говорити, бо моя година вже наближєєтси! Але добре, шо хоть и так пізно прийшов єс».
Нема коли говорити, бо моя година вже наближається! Але добре, що хоч і так пізно прийшов».
Він, єк стоєв, так лиш, єк пірце, війнув пид припічьок.
Він як стояв, так лиш, як пір’їна, війнув під припічок.
Витак пишла баба надвір.
Відтак пішла баба надвір.
Иванчік стривоживси, бо хоромами хтос йшов у хату д’ним повільним тєжким ходом.
Він стривожився, бо з хором хтось ішов у хату до них повільними тяжкими кроками.
По заході сонця ни можна брати з надвіря дитині воду на купіль, бо можетси шош ничісте дитини окаснути.
Після заходу сонця не можна брати знадвору дитині воду на купіль, бо може щось нечисте до дитини причепитися.
А поза очі инчеї говорит.
А позаочі іншої править.
«Протухла, дідочку!» — урадувано видповіла вна.
«Почула, дідочку!» — радо відповіла вона.
Єк прийшов Иванчік вид церкви д’хаті з проваленов головов, то мав з Єленов таку трудну сварку, шо вна з понедівника на вивторок, серед ночі, утекла з хати у світ.
Прийшов Иванчік із церкви додому з проваленою головою й мав із Єленою таку тяжку сварку, що вона з понеділка на вівторок, серед ночі, утекла з хати.
Нираз так тєжко гарував на ґаздівстві, єк вів у єрмі, але то все у баби нічьо ни значіло, бо він ни слухав її розказу.
Не раз так тяжко ґарував на ґаздівстві, як віл у ярмі, але для баби то все нічого не значило, бо він не слухав її розказу.
А Джюнда при горівці в хаті за столом приспівував музикантам: «А музикант молоденький у скрипочку ріжет, А єкуздрит файну любку, на колінках лізет».
А Джюнда при горілці в хаті за столом приспівував музикам: А музикант молоденький у скрипочку ріже, А як уздрить файну любку, на колінках лізе.
Здавалоси, шо вже конає.
Здавалося, що вже конає.
Лиш брешут, аби пусто дурно в людий гроші вициганювати».
Лиш брешуть, аби пусто-дурно в людей гроші вициганювати».
На йиго загороді зачєли глітно вирикувати коровки, та так буйно чюхалиси волики у вугли ґраждий йиго, шо аж вугли дрижєли вид їх чюханя.
На його загороді почали хором вирикувати корівки та так буйно чухалися волики об кути ґражд, що ті аж дрижали.
Видразу бес побіг так борзо, єк тот песючок, шо любит коло чюжих бухний хаїти.
Відразу побіг би так швидко, як той песючок, що любить коло чужих бухней нипати.
Корови спали в короварці, товар у бовгарці, коні в стадарці, лиш вівці спали ботеями окроме в царках.
Корови спали в короварці, товар у бовгарці, коні в стадарці, лиш вівці спали ботеями окремо в царках.
Єк війшов Юріштан из ниволі, то про тото хтос йиму сприєв, тай він си пудно пимстив за ту зраду на своїй жінці.
Коли вийшов Юриштан із неволі, про те хтось йому розповів, і він страшно помстився за ту зраду своїй жінці.
В нім обизвалиси голосно цілком противні собі єго дві душі.
У нім обізвалися голосно цілком протилежні дві душі.
Тай прокашлюючіси так, єкби перед бурев грім загримів, запитавси: «А ти, хло, таки доконче хочеш, аби я тобі примовив?!!».
Та й, прокашлюючись так, немов перед бурею грім загримів, запитав: «А ти, хло’, таки доконче хочеш, аби я тобі примовив?!».
Він зачєв шош коло окомінка протичьков шуроборити, а пістолє у тот раз єк изпалило йиму у руках попри самий ніс уверх, то мало шо й очі ни випарило та твар ни скалічіло йиму.
Він почав коло дула паличкою длубати, а пістоль як бабахнув йому в руках попри самий ніс угору, то мало очі не випарив та обличчя йому не спотворив.
«Я тобі вже все сказав, єк тай шо маєш дієти з цев примівков, аби вна тобі пофолосила добре?» — сказав поважно Дарадуда, збиваючі ґудзи мижи очіма.
«Я тобі вже все сказав, як та й що маєш діяти з цією примівкою, аби тобі полегшало від неї?» — сказав поважно Дарадуда, збиваючи ґудзи межи очима.
Він насилу простогнав: «А я ни вірю в примівки, тай ни боюси нієких мальфий».
Він насилу простогнав: «А я не вірю в примівки та й не боюся ніяких мальф».
Ци законит йиго?.
Чи причастить його?.
Був би голий, єк ків.
Був би голий, як кіл.
Єк повержемо свою ношу, забудемо свою мову тай видорчємоси свої віри первовічьної, то тогди злий дух завоюєт наш гуцулский нарід и знівечєт йиго у прах».
Щойно покинемо свою ношу, забудемо свою мову та й зречемося своєї віри первовічної — тоді злий дух завоює наш гуцульський нарід і оберне його на прах».
Молодчя верства викрадаласи нишком з хорім; мушшіне з-перед свої чєліди, а чєлідь з-перед своїх мушшін, лишєючі в хоромах данці, утікали надвір, в потемок ночі, тай парами ховалиси, де хто міг: попид колешні, подушєрями, оборогами та поза вугли хати.
Молодша верства викрадалася нишком із хором — чоловіки з-перед своїх жінок, а жінки з-перед своїх чоловіків, лишаючи в хоромах танці, утікали надвір, у потемок ночі, та й парами ховалися, де хто міг: попід колешні, подушерами, оборогами й поза кути хати.
Він ніколи ни мав у хід полонинский ні вид кого ні устиду, ні гани, шо маржина у него лихо визимувана.
Він ніколи не мав у хід полонинський ні від кого ні встиду, ні догани, що маржина в нього лихо визимувана.
Давно пасла вивця на полонині безплатно, лиш за молоко.
Давно паслася вівця на полонині безплатно, лиш за молоко.
«Ни бреши! Иків би ти ни знав?» — єк ґайда, злісно гаркнув дідо на мене.
«Не бреши! Як ти можеш цього не знати?» — як ґайда, злісно гаркнув дідо на мене.
Бувало, визимовувавси лісами на стрілецтві, й то сам, тай нічо ни боєвси, бо був дуже видважний.
Бувало, визимовувався лісами на стрілецтві, і то сам, та й нічого не боявся, бо був дуже відважний.
Шє й ни докінчєли дівчєта «гріти діда», єк надбігла, голосно керекорічі вирдов, «гріти діда» табора хлопців.
Ще й не докінчили дівчата «гріти діда», як надбіг, голосно вигукуючи, «гріти діда» гурт хлопців.