target
stringlengths
3
926
source
stringlengths
3
923
Ватра вигасла в печі шо й до искри, йиго то все так приголомшило, шо він був си аж отєк збессебив, преч би си казало.
Ватра вигасла в печі до останньої іскри, його то все так приголомшило, що він був немов не при собі.
Та усокоти її вид усєкого лиха а поганої пригоди.
Та вбережи її від усякого лиха й поганої пригоди.
Дідо перший зайшов за сонцем за стів.
Дідо перший зайшов за сонцем за стіл.
Колєдникам у руках блискали до сонця єсні бартки та цоркотіли мосєжні дзвиночьки, позавішувані в них на бартках.
У руках колядників блищали на сонці ясні бартки та цоркотіли мосяжні дзвіночки, причеплені в них на бартках.
Лиш мигнет, єк блискавка, тай вже пропав — видцвив.
Лиш мигне, як блискавка, та й уже пропав — відцвів.
Ийга!.
Ийга!.
Уна насвіті була иззідовита до роботи.
Вона була затята до роботи.
З ним завше рєхтувалоси повно охочіх ити у колєдники.
З ним завше було багато охочих іти в колядники.
Видразу стали на воді саморідні ледєні переходи.
Одразу стали на воді саморідні льодяні переходи.
Навіть пидручні вівчєрі, то мовчки корнєли вівці з кошєри.
Навіть підручні вівчарі мовчки виганяли овець із кошари.
Помаленьки, розважно виговорєв йиму: «Ни тебе мині шкода, градовий царю! Ой ні! Ни тебе я жєлую, тай ніколи на світі бих тє ни пожєлував, бо знаю, шо тебе хоть жєлуй, а хоть и ни забувайси, то в тебе на тім світі будет ми вже за все однака мірка.
Помаленьку, розважно виговорював йому: «Не тебе мені шкода, градовий царю! Ой ні! Не тебе я жалію та й ніколи в світі тебе б не пожалів, бо знаю, що тебе хоч жалій, а хоч і не забувайся, то в тебе на тім світі буде мені вже за все однака мірка.
Дітву аж шкіра свербіла, аби чім борше до них прійшли колєдники.
Дітву аж шкіра свербіла, аби якомога швидше до них прийшли колядники.
А вна йиму видповіла: «тара, тара.
А вна йому відповіла: «Тара, тара.
Єк уна йиго кликала на пораду ид собі, то він тогди вічьно ни мав коли.
Коли вона його кликала на пораду, він вічно не мав коли.
Того вечєра я навіть боєвси подівитиси на вікна, бо з них била у хату йкас страшна для мене чьорнєва ночі.
Того вечора я навіть боявся подивитися на вікна, бо з них била в хату якась страшна для мене чо́рнява ночі.
Чімраз, то поменче терюсив сідов бородов зими.
Щораз менше трусив сивою бородою снігу.
Тай тогди восени морозит морозами в людий на ріли городину тай сівбину.
Та й тоді восени морозить у людей на ріллі городину й сівбину.
З-за йиго житя, то вна, сука, тебе до него ни пускала, аби він її вид тебе ни нагнав був на сто вітрів».
За його життя то вона, сука, тебе до нього не пускала, аби він її від тебе не прогнав на сто вітрів.
Єк вуйко увійшов у хату знадвіря по кутаню й сказав дідови, шо вже вся худоба позагонювана в загородах й покутана, тогди дідо пишов з тим мазилом у загороду д’маржині.
Щойно вуйко увійшов у хату знадвору після кутання й сказав дідові, що вже вся худоба в загородах і попорана, тоді дідо пішов із тим мазилом у загороду до маржини.
З маленького хлопця наслухавси я вид людий дуже богато усєких бесід про лісну, шо возиласи вже довгий чєс из дідом Иванчіком.
Змалечку наслухався я від людей дуже багато усяких бесід про лісну, що водилася вже довгий час із дідом Иванчіком.
Сади й буковини усміхалиси старостев.
Сади й буковини усміхалися старістю.
«Но, єк так, то добре.
«Но, якщо так, то добре.
«Но-нівроку! То вже такого годного леґіня маєт Костюк?» «Такого».
«Но, нівроку! То вже такого годного леґеня має Костюк?» «Такого».
З посіжіня зачєли си люди розходити, аж єк уже надворі зробиласи днинка.
З посіжіння почали люди розходитися, аж коли вже надворі зробилася днинка.
А ни одна, може, й рада була тому.
А може, й рада була тому.
«А на лици єк си показуєт старість?».
«А на обличчі як показується старість?».
Опередь тим, єк мали сідати до вечері, то дідо вистрілив так тричі з пістолет, шо аж сажя упала в подах из дахів.
Перед тим як мали сідати до вечері, то дідо вистрілив тричі з пістоля так, що аж сажа упала на горищах із дахів.
Хоть єка то була красна весна, то Иванчік був вічно смутний та занюрений.
Хоч яка то була красна весна, Иванчік був вічно смутний і зажурений.
Книзь за столом у білий ґуґли згорда позерав на людий, а коло книгині поводивси, єк готур на смереці коло готки.
Князь за столом у білій ґуґлі згорда позирав на людей, а коло княгині поводився, як ґотур на смереці коло ґотки.
Але Дарадуда, старий, жвавий, костистий дідо, з просивим, чорним, розкудовчіним волосєм на голові, поганого позиру чоловік, занюрений, похмурений поганин, з широкими, єк штола, грудьми, ни відповів Иванчікови на йиго привитаннє ні бе, ні ме.
Але Дарадуда, старий жвавий костистий дідо із чорним посивілим розкуйовдженим волоссям на голові, з поганим поглядом, насуплений похмурий поганин, із широкими, як штола, грудьми, не відповів Иванчікові на його привітання ні бе ні ме.
У пресподне видсилав и там заклинав.
У пекло відсилав і там заклинав.
Дмитрушеви видразу дівка удаласи, на перший йиго позір, але видко було по Ботичці, шо й уна си шош здогадала, єк уздріла Иванчіка разом з гожим молодєком, бо шош пошепотіла своїй дівці у вухо таке, шо та зарумнєниласи, єк йигода.
Дмитрушеві відразу дівка сподобалася, на перший його погляд, але видко було по Ботичці, що й вона про щось здогадалася, побачивши Иванчіка разом із гожим молодиком, бо щось пошепотіла своїй дівці у вухо таке, що та зарум’янилась, як ягода.
Пудно ці Олексієві слова вкололи Иванчіка в саме серце, до живого, так, шо він аж си зкамузив.
Ці Олексієві слова вкололи Иванчіка в саме серце, до живого, так, що він аж зніяковів.
Китиці кичір, єк личька устидливих дівчєт, румнєнилиси.
Китиці кичер, як личка сором’язливих дівчат, рум’янилися.
Народ цілу днину набувавси: пили та гуляли.
Народ цілу днину набувався: пили та гуляли.
А Обарінчукова коса, то лиш нараз так зачєла рубати траву млаво, єк би її хтос навмисне таки завив у плат.
А Обарінчукова коса нараз так почала рубати траву мляво, немов її хтось навмисне таки завив у хустину.
Вин ниґав, єк мара, по загороді чьорним туманом помижи маржинку.
Він нипав, як мара, по загороді чорним туманом поміж маржиною.
Навіть соли давати маржині є гріхом, бо на це є инчя днина у тижни.
Навіть солі давати маржині — гріх, бо на це є інша днина в тижні.
Мірні дві неділі від Шкиндиної толоки лежєв телешем слабий у постели Иванчік, без памнєти, єкби на дурну болу.
Два тижні після Шкиндиної толоки лежав телешем хворий у постелі Иванчік, без пам’яті, як би на дурну болу.
Всі очі, разом з її дивним голосом, або смієлиси весело, або плакали дрибними слизами.
Усі очі в тон її дивному голосу або сміялися весело, або плакали дрібними сльозами.
Єк клав Иванчік вид себе оборону на тій Ріжи тай робив против ничістого насланя обертин, то йиму аж студений піт виставав на чоло зостраху, бо знав, шо робити обертин против ничістої сили, то є дуже варівке діло, бо у тот чєс ничіста сила может видразу убити того, шо робит протів неї обертин, аби ни допустити зробити т...
Коли клав Иванчік від себе оборону на тій Ріжі та й робив проти нечистого наслання обертин, то йому аж студений піт виступав на чоло зо страху, бо знав, що робити обертин проти нечистої сили — то є дуже варівке діло, бо в той час нечиста сила може відразу вбити того, хто робить проти неї обертин, аби не допустити його.
Гонориласи, шо її Иванко будет письменним чьоловіком, бо вна навиділа розумних, письменних людий.
Пишалася, що її Иванко буде письменним чоловіком, бо вона шанувала розумних, письменних людей.
Казав, шо три неділі до Юрія маєт пустити зима, бо три неділі до Дмитрія обпав лист з дерева.
Казав, що три тижні до Юрія лютуватиме зима, бо три тижні до Дмитра обсипалося листя з дерев.
Густов мраков ставав у хаті.
Густою мрякою ширився по хаті.
Ни мішєли солому з колосєм — бідничію з богачнев, бо то си так ни єлило робити, бо кожда кляса мала свою очередь, коли сідати за стів, тай на котре місце сідати за столом.
Не мішали солому з колоссям — бідноту з багачнею, бо так не годилося робити, бо кожен клас мав свою чергу, коли сідати за стіл і на котре місце сідати за столом.
А так, то уна цілий рік пусто ґаверлувала.
А так то вона цілий рік порожньою стояла.
Я то добре знаю, бо оногди прийшов він отут на стаю, ніби питавси за Фоков, хоть знав, шо Фока в селі.
Я то добре знаю, бо недавно прийшов він отут на стаю, ніби питався про Фоку, хоча знав, що Фока в селі.
Тої осени падав лист з дерева раптом, то він ворожив, шо й весна маєт прийти раптом.
Тої осені опадало воно раптом, то він ворожив, що й весна має прийти раптом.
По короткій тихій молитві до Бога-Сонця устав Иванчік разом из свойов родинов з земні.
По короткій тихій молитві до Бога-Сонця устав Иванчік разом зі своєю родиною із землі.
Хя-ха-хя, устидайси, хьло-о-ов! Кайтеси люде від такої огиди, єк ти.
Хя-ха-хя, соромся, хльо-о-ов! Кайтеся, люди, від такої огиди, як ти.
Наколи зачєв Джюнда колєдувати колєду дідови тай усім домашним, натогди дідо кудас утік из хати й ни вертавси у хату, аж доків колєдники ни скінчєли усі колєди колєдувати.
Щойно почав Джюнда колядувати дідові та й усім домашнім, як дідо кудись утік із хати й не вертався, аж доки колядники не скінчили.
Сама йиго зачепила, бо єк проходив попри ню, то вдарила йиго бечков по плечох.
Сама його зачепила: коли проходив попри неї, то вдарила його бечкою по плечах.
Мене, иршєного, пороженого Ивана Благословили».
Мене, хрещеного, пороженого Івана Благословили.
Олексій з Плоскої», — тай лиш нараз гнівом закипів, аж зубами заскреготав, — «тот сам, шо колис здох, ни гнив би ніколи.
Олексій із Плоскої, — та й лиш нараз гнівом закипів, аж зубами заскреготав, — той, що колись здох, не гнив би ніколи.
«Аде?» — весело питав він.
«Аде? — весело питав він.
Видко було, шо и їй вергси у око Дмитруш.
Видко було, що і їй впав ув око Дмитруш.
Иванчік був цему противний.
Иванчікові це не подобалося.
Казав так само, шо у суботу ни годитси розчінати нієку важнішшу роботу, бо то послідна днина у тижни.
Казав так само, що в суботу не годиться починати жодну важливу роботу, бо то останній день тижня.
Ни можна чєсатиси, брититиси й нігті обрубувати через напасть.
Не можна чесатися, голитися й нігті обрубувати через напасть.
Єк докінчював Шкиндя то рештованє робити, то малєр крадьми пидпилив у маковици то рештованє.
Коли докінчував Шкиндя те риштування робити, маляр крадьки підпилив під церковною банею те риштування.
Може, на стояшу гору?.
Може, на стоячу гору?.
«Миром, єк ти, тезочку?» — исклесь видповів Иванчік сухорлєвому у стан Шкиндиному побратимови, шо йиго Довгим призвали за тото, шо він був високого зросту.
«Миром, як ти, тезочку?» — неохоче відповів Иванчік сухорлявому Шкиндиному побратимові, якого Довгим прозвали за те, що він був високого зросту.
Тай ни свинив їм тогди, коли ни треба», — вже сердито на кінци виговорив Иванчікови Дарадуда.
Та й не капостив їм тоді, коли не треба», — уже сердито наприкінці виговорив Иванчікові Дарадуда.
Зив’єв.
Зів’яв.
Але Иванчік ни давси вже переиначіти Юріштанови ні гризьбов, ні призьбов.
Але Иванчік не піддався Юриштановим ні погрозам, ні просьбам.
А то си могло сночі таки стати, єк би ти був ни дурний тай порозумів був, шо з тов шотинов дієти.
А це таки могло статись, якби ти був не дурний та й розумів, що з тою щетиною діяти.
А почєсови, то так вили, єк би в роги трубили.
А іноді так вили, як би в роги трубили.
При їді він си сперечів з Дарадудихов, бо в хату була увійшла Дарадудина внука, велика та охаблена стара дівка, шош шепнула Дарадуді у вухо тай пішла надвір.
За їжею він сперечався з Дарадудихою, бо в хату була увійшла Дарадудина онука, велика й страшна стара дівка, щось шепнула Дарадуді у вухо та й пішла надвір.
Розумієш?».
Розумієш?».
Любив бути на самоті.
Любив бути на самоті.
Ишов Иванчік з міста Кутів горі ріков, понад Черемош, д’хаті.
Ішов Иванчік із міста Кутів угору понад Черемош додому.
Нидалеко хати уздрів на земни велику тінь.
Неподалік хати побачив на землі велику тінь.
Шє довго будет фіфола фіфолити.
Ще довго буде віхола віяти.
Уни туда ходили цілими караванами из своїми товарами.
Вони туди ходили цілими караванами зі своїми товарами.
Бабі си здавало, шо то лиш уна з вуйком тай вуйнов степенила усу ґаздівку, за усим си журила тай гризла.
Бабі здавалося, що то лиш вона з вуйком та й вуйною порає всю ґаздівку, усім журиться й гризеться.
Унесла з кліти свіжо заґлєджіний сир тай чістенько вимитий, накривчєстий, писаний дорєнник на дору.
Принесла з кліті свіжозаґлєджіний сир і чистенько вимитий писаний доренник на дору.
А котра ни хотіла дати писанку, єк найшов її в неї писанчєр, то тогди він мав право тоту писанку їй за поєсом и роздушити, тай нічо ни сміла за це йиму сказати.
А котра не хотіла дати писанку, якщо знайшов її в неї писанчар, то тоді він мав право ту писанку їй за поясом і роздушити, та й нічого не сміла за це йому сказати.
А штиринацітий й п’єтнацітий тиждень вид Риз два, то порожні тижні», — говорив він, отєк шош розгадуючі у своїй голові.
А чотирнадцятий і п’ятнадцятий тиждень від Різдва — то порожні тижні, — говорив він, щось розгадуючи у своїй голові.
Виніс д’хаті, насипав дийницу та відро водов тай поклав на дах колешні, аби через нічь накапала у воду Божя манна — роса.
Виніс до хати, налив у дійницю і відро води й поклав на дах колешні, аби вночі накапала у воду Божа манна — роса.
Він ни стрілив Божим законом у Хреста.
Він не стрілив Божим причастям у Христа.
Сонцеви зрадуваласи уся жиючя диханія на світі.
Сонцеві раділи всі живі істоти на світі.
Тай єк й я дес маю єкогос любаса, то ни дай Боже, аби за то хтос знав.
Та й якщо я десь маю коханця, то не дай Боже, аби про те хтось знав.
Над чім смих зайшли у борбу, то лиш над тим борбуймоси, хто кого передужієт.
Через що зайшли в боротьбу, то лиш через це й борімося, хто кого подужає.
Навіть ни можна си було тогди назадь себе обіздріти.
Навіть озирнутися.
Пив з Иванчіком далі лиш свою горівку, а великанови збушно видповів: «Дєкую тобі, чоловіче, за твою чєсть, але я її ни хочю вид тебе.
Пив з Иванчіком далі лиш свою горілку, а велетневі різко відповів: «Дякую тобі, чоловіче, за твою честь, але я її не хочу від тебе.
Сполікували з свого тіла чістов росов та теплов маннев сонця всу гидоту тіла: висипки, буби, вогники, рани та струпи.
Сполікували зі свого тіла чистою росою й теплою манною сонця всю гидоту тіла: висипки, прищі, вогники, рани та струпи.
По вечєри поприходили ид вуйні Юринґівскі дівки та Семнєнівска чєлідь.
По вечері поприходили до вуйни Юринґівські дівки та Семнєнівські жінки.
Дорогов ока ни зводив з живої ватри, сокотив, аби, борони Боже, ни загасла, бо тогди би могло бути з ним пудне лихо.
Дорогою ока не зводив із живої ватри: стеріг, аби, борони Боже, не загасла, бо тоді могло статися з ним страшне лихо.
По ночях навіть варко ходити, бо старі люде приказували, шо «нічь своє право маєт».
По ночах навіть не варто ходити, бо старі люди приказували, що “ніч своє право має”.
Бо вид міри аж до розлучєня, то ваша худоба на полонині вас нічо ни обходит, так єк би вна вашя й ни була».
Бо від міри аж до розлучення ваша худоба на полонині, й вас нічого не обходить, так, як би вона вашою й не була».
Ци єс насланий бараном, ци вепрем?.
Чи єс насланий бараном чи вепром?.
Гризлиси тим, хто би то був міг їм замовити пістолета, бо видразу зрозуміли, шо то лиш хтос мусів їм замовити пістолета, шо з них й одно ни спалило.
Журилися тим, хто би то міг їм замовити пістолі, бо відразу зрозуміли, що лише з цієї причини жоден не вистрелив.
Тай узєв око горівки.
Та й узяв око горілки.
— «Ади, це добрий знак, шо сего року будет дуже добре політє.
— Ади, це добрий знак, що цього року буде дуже добре поліття.
Але зразу, то він здержувавси, бо лиш ніби жертом зачепив про стрілецтво Иванчіка: «А єк си тобі, Ива’, сеї Пилипівки пробувало оттуда, полонинами, на стрілецтві?» — При сим махнув руков у сторону полонин.
Але зразу — то він стримувався, бо лиш ніби жартом зачепив про стрілецтво Иванчіка: «А як тобі, Ива’, цеї Пилипівки велося там, полонинами, на стрілецтві?» — при цьому махнув рукою в бік полонин.
Арідник вигадав млин, лиш Бог доробив погоначь.
Арідник вигадав млин, лиш Бог доробив погонач.
Тот міст вид Дарадуди до йиго хати, то стеливси в повітрю з таков великов скорістьов, шо аби єка була пудна буря, то ни годна вна була так борзо гнати хмаров.
Той міст стелився в повітрю так неймовірно швидко, що аби яка була страшна буря, та не годна вона була так швидко гнати хмару.
У тот чєс Иванчік уже умів добре стрілєти.
У той час Иванчік уже вмів добре стріляти.
Воліла виздихати.
Воліла виздихати.
Тай шкода би їй було лиш пусто гонір робити, шо на ню бив у старости аж из Голов Костюків син-одинак, а уна — бестия — ни пишла за него.
Та й шкода би їй було лиш дармо гонор робити, що на неї посилав старостів аж із Голов Костюків син-одинак, а вона — бестія — не пішла за нього.