target
stringlengths
3
926
source
stringlengths
3
923
Иванчік из свойов Єленов ни були нічього жєдні: ні кавалка хліба, ні лижки молока, ні убоїни.
Иванчіку з його Єленою нічого не бракувало: ні кавалка хліба, ні ложки молока, ні м’яса.
Я веселий біг борше у хату пофалитиси бабі та поджюпинитиси опередь вуйнов, шо я вже богачь, дєкувати Праведному, тай дідови, бо то з-позадь него став я богачєм.
Я веселий біг швидше в хату похвалитися бабі та покрасуватися перед вуйною, що я вже багач, дякувати Праведному та й дідові, бо то завдяки йому став я багачем.
Иванчік витєгав из стрілецкої тобівки гадєчі голови, цілі гадини та єшєрки тай все то шпурєв на глогову «живу ватру».
Иванчік витягав зі стрілецької тобівки гадючі голови, цілих гадюк та ящірок і все те жбурляв на глогову «живу ватру».
Усу свою добич зношував на ріжєну серед лісів у порожну, стару курнєнку з маленькими виконцями, шо були замість шклий застанені свинєчєми дималами.
Усю свою здобич зносив на галявину серед лісів у порожню стару хатинку з маленькими віконцями, що були, замість скла, заслані свинячими міхурами.
Про овечьки-бебелечьки, писані ботеї, та співав про тєжкий-тугий рік, ни пригожєвбиси бірше, шо всі люде будут йиго довго тємити.
Про овечки-бебелечки, писані ботеї; та співав про тяжкий-тугий рік, більше б такого не було, що його всі люди надовго запам’ятали.
«Та майже так, єк бих пусто, бо лиш одного лиса убив та дві куници», — сердито говорив він, — «шо виводили мене лісами, бродькаючі у зимах аж по груди.
«Та майже дармо, бо лиш одного лиса вбив та дві куниці, — сердито говорив він, — що ви́водили мене лісами в снігах аж по груди.
Нараз здригнувси, бо вздрів, шо в повітрю понад гори ставав шораз, то довший вогнєний міст вид Дарадуди до йиго хати.
Нараз здригнувся, бо побачив, що в повітрі понад горами ставав щораз довший вогняний міст від Дарадуди до його хати.
Бо хоть він за нев гиб, то вна могла ним ни трабувати.
Бо хоч він за нею гинув, та вона могла на нього не зважати.
Ни могли йграти за данцем, бо данец зачєв дубоніти ні в пліт, ні в ворота, кождий гуляв без рєду свої.
Не могли грати за танцем, бо танець почав дубоніти ні в пліт ні в ворота, кожен гуляв на свій лад.
Ни питав тим, шо почерез ню может бути йиму й голов провалена, бо ни міг з неї спустити своїх лакомих очій.
Не думав про те, що через неї можуть йому й голову провалити, бо не міг із неї спустити своїх ласих очей.
Повитєгали з-за ременів повні таршуки тітіню, позакурували люльки тай зачєли мижи собов балачку так чємно, шо хто би був ни знав, шо в них кєпит оден на одного всередині, то би був гадав, шо вни є низнати йикі великі товариші.
Повитягали з-за ременів повні капшуки тютюну, розкурили люльки та й почали балачку так чемно, що хто би був не знав, що в них кипить один на одного всередині, то би був гадав, що вони бозна-які великі товариші.
У скалах та каміню ти си шири, а ни тут».
У скелях та камінню ширся, а не тут».
Ни столочь травичку и пашку маржинці.
Не витолоч травичку і пашку маржинці.
— «А єк мне шє до того йка досада перепудит, так єк ти перше, то гіркий ми світ.
— А якщо мене ще до того якась досада перелякає так, як оце ти, то гіркий мені світ.
А Довгий так нустрив йиго, шо аж підсміхавси: «Тепер Иванчік у Костюка на весілю є у великій завелиці, а ни ти, аді Дми’?.
А Довгий так дорікав йому, що аж насміхався: «Тепер Иванчік у Костюка на весіллі у великій пошані, а не ти, ади, Дми’?.
Лелітка сховав гроші в мошенку тай докладно дівивси Иванчікови на долонь.
Лелітка сховав гроші в капшук і докладно дивився Иванчікові на долоню.
Їло кожде, кілько хотіло, бо за харчь у него ни було тєжко.
Їло кожне, скільки хотіло, бо за харч у нього не було тяжко.
Дідо смієвси з неї, шо їй си будут вести цілий рік усєкі бріхні.
Дідо сміявся з неї, що їй цілий рік вестимуться усілякі брехні.
Дітва криз вікна из школи розліталаси вид кривого Матія, а так пудно ґвавтувала, шо аж нарід стурєвси.
Дітва крізь вікна зі школи розліталася від кривого Матія, а так страшно кричала, що аж нарід лякався.
Так, єк я б’ю, а ни лиш пусто дурно паскудити собі руки.
Так, як я б’ю, а не лиш пусто-дурно паскудити собі руки.
Тай аж тогди, єк ми здали аґземен перед попом, пустив він нас колєдувати, тай тимунь, Ива, я си питаю, икої колєдувати, бо я їх знаю й таких, и таких.
Аж тоді, коли здали екзамен перед попом, пустив він нас колядувати, та й тому, Ива’, я питаю, якої колядувати, бо я їх знаю й таких, і таких.
Пропійців вирушило витати ціле Костюково весіле, лиш Шкиндя з Довгим, крадьми з-перед людий, лишилиси у ватернику.
Пропійців вирушило вітати ціле Костюкове весілля, лиш Шкиндя з Довгим крадьки з-перед людей лишилися у ватернику.
Навіть їсти ни дала в хаті, доків ни дошила вінок, аби си молодєта по вінчєню ни їли та ни гризли мижи собов.
Навіть їсти не дозволила в хаті, доки не дошила вінок, аби молодята по вінчанню не їлися та не гризлися межи собою.
Ой га! Хя! Світ и так ніхто ни перебудет, тай рівно з горами ни мет жити, а в земни однако гнити, єк тепер, так у четвер, бо знаю, шо тоти поганини виддєчютси ми за це, але їм то ни однако будет зараз, єк я розмов’ю жєбівцем пістолета.
Ойга! Хя! Світ і так ніхто не перебуде та й не житиме стільки, скільки живуть гори, а в землі однаково гнити як тепер, так у четвер, бо знаю, що ті поганці віддячать мені за це, але їм то не байдуже буде зараз, коли я розмовлю жаб’ївцям пістолі.
«Даруй, Господи».
«Даруй, Господи».
Йиму було маха хоть шо виґоїти, бо все йиму було одно: ци жити, ци гнисти, а такого саме було й треба Гердлічці на помичника в йиго роботі.
Йому було запросто що завгодно скоїти, бо все йому було байдуже: чи жити, чи гнити, а такого помічника саме було й треба Гердлічці в його роботі.
Видиш, то вже зачєли тебе пробувати, ци ти чьоловік, ци ніхто, бо мудрі стрільці люб’єт лиш мудрих, а ни дурних стрільців».
Видиш, то вже почали тебе пробувати, чи ти чоловік, чи ніхто, бо мудрі стрільці люблять лиш мудрих, а не дурних стрільців».
На земни вуглики потухали, тай гасли так борзо, єк гаснет людске житє.
На землі вуглики гасли так швидко, як гасне людське життя.
Ретенно шош хочеш мині сприєти?» — сказав Дарадуда, подівивси на стелину верх кагли, де вавкнув кіт, тай лиш скочів так легонько в хороми, єк молодєчок.
Певно, хочеш мені в чомусь допомогти?» — сказав Дарадуда, подивився на стелю над каглою, де нявкнув кіт, та й лиш скочив так легенько в хороми, як парубок.
У селах на зелений паши весело блєєли писані ботеї овец.
У селах на зеленій паші весело блеяли писані ботеї овець.
Ми всі їли разом з одної миски того банужу, хто з чім любив — ци з гуслінков, ци з солодким молоком, бо самий ни дававси їсти — заситий був.
Ми всі їли разом з одної миски того банушу, хто з чим любив — чи з гуслянкою, чи з солодким молоком, бо сам не давався їсти — заситий був.
Так само нидобре зачінати будову посидкових хатий, бо метси в них середно жити.
Так само недобре починати будову посідкових хат, бо буде в них середньо житися.
«Та ни куда.
«Та ні ж бо.
— «Ти знаєш, хто твій примівник був?.
— Ти знаєш, хто твій примівник був?.
Тай випив й ту кубку горівки одним махом.
Та й випив і той келих горілки одним махом.
Уздрів серед хати з люльков у зубах уже єк гриб, старого, трохє вже й згорбленого з старости, з просивим волосєм на голові діда, шо з-пид навислих, сідих брів над порослим нивеличким заростом припешкуватим круглим лицем, бистрим позором подививси на него чорними, єк сажя, очіма, хєтро ними міріючі йиго від голови до ні...
Побачив він серед хати з люлькою в зубах уже, як гриб, старого, трохи вже й згорбленого зо старості сивого діда, який з-під навислих сивих брів над злегка порослим круглим лицем зиркнув на нього чорними, як сажа, очима, хитро ними міряючи його з голови до ніг.
Умлі ока, єк білиця у смереку из-перед стрільця, вихопивси я високо у кілє з перед ґайди.
Умить, як білка по смереці з-перед стрільця, вихопився я високо в кілля з-перед ґайди.
Цу флоєру подарував дідовій нени Маріці оден опришок шє тот чєс, єк уна молода була й зналаси з опришками.
Цю флояру подарував дідовій нені Маріці один опришок, ще коли вона була молодою і зналася з опришками.
Прото, туда є всєкі люде, тай аж голосила оперед ним, шо без него, то вна ни годна жити.
Адже є усякі люди, та й аж голосила перед ним, що без нього не годна жити.
Чєс вид чєсу йиго мнєсисті губи подрижували глумливим сміхом.
Час від часу його м’ясисті губи тремтіли глумливим сміхом.
Най би вже був чьоловік, йкий би був, коби лиш хлібця роздобув! А то ні пихоти, ні гидоти ни видко».
Най би вже був чоловік, який би був, коби лиш хлібця роздобув! А то ні пихи, ні гидоти не видко”».
«А я ти кажу, Ива’, шо цес кріс сегодне, то вже для мене ни головний кріс, а пусте коромесло, бо вже до него ни зудалав, бо ади й перше мнє зрадив».
«А я тобі кажу, Ива’, що цей кріс нині — то вже для мене не добротний кріс, а пусте коромисло, бо вже я з ним не годен упоратися, бо, ади, він щойно мене зрадив».
А єк я видповів, шо в хати лишивси, то він охаблено сквацивси на мене тай сердито мині виговорив: «Побардзував старим лайдак, бо ни прийшов д’старому на бесіду.
А коли я відповів, що вдома лишився, то він насупився на мене й сердито мені виговорив: “Погребував старим лайдак, бо не прийшов до старого на бесіду.
З прєдівними бисажками на лівим плечю, зібганий, помаленьки йшов горі дорогов, кашлючі, єк дихавичний кінь.
З бесажками на лівім плечі, зібганий, помаленьку йшов угору дорогою, кашляючи, як дихавичний кінь.
Вни оба так по-шірости си привитали, шо аж си поцулували, а єк хотів Федько з сороківця видати решту, то Иванчік ни приймив, говорєчі: «Умерлого, Федьку, вже си вид церкви назад ни вертаєт.
Вони обидва так щиро привіталися, що аж поцілувалися, а коли хотів Федько із сороківця видати решту, то Иванчік не взяв, кажучи: «Умерлого, Федьку, вже від церкви назад не вернути.
Єк хлопчішє, в підскоки біг він у ліси, шо аж здавалоси йиму, шо й ни докєвавси ногами земні.
Як хлопчик, підстрибом біг він у ліси, аж здавалося йому, що й не торкався ногами землі.
Примов’ю вид переполоху, тай то минет.
Примовлю від переполоху, та й минеться.
Тої днини ниоден писанчєр задайкав писанку й у такої біданки, шо з гордости инак ніколи би був ни зваживси навіть з нев заговорити, а ни то д’ній приступити.
Тої днини чимало писанчарів випросили писанку й у такої біданки, що в інший час із гордості не зважилися б навіть із нею заговорити, а не те що приступити до неї.
Там її замикаю! Є вас, руж, сімдесєть і сім, А я вам знаю короткий лік усім».
Там її замикаю! Є вас, руж, сімдесят і сім, А я вам знаю короткий лік усім.
А з осени, доків си гудуєтпогудівні свині, то ґаздиня маєт великий устанчь.
А з осені, доки годує поросні свині, то ґаздиня має великий клопіт.
Бог запанував добрим духом на світі — світлом днини.
Бог запанував добрим духом на світі — світлом днини.
Знала вже добре чілідинску снагу, бо й сама нев була.
Знала вже добре жіночу снагу, бо й сама нею була.
Мутно угоравси.
Погано розгорався.
Бігме, шо за це дивуюси Богови, бо уни ни визнают того Бога, шо учют про него попи у церкви, лиш мают собі инчего Бога.
Бігме, що за це дивуюся Богові, бо вони не визнають того Бога, що учать про нього попи в церкві, лиш мають собі іншого Бога.
Я побіг у хороми сокотити діда — ци гей сердитий буде йти.
Я побіг у хороми сокотити діда — чи сердитий буде йти.
А єк ни всхнет, будет цвисти й родити, то й ці молодєта будут довговічні! Розродитси тай закоренитси на отсим верху їх рід так, єк коренитси та розрожуєтси родюче дерево».
А якщо не всохне, буде цвісти й родити, то й ці молодята будуть довговічні! Розродиться та й закорениться на оцім верху їхній рід так, як корениться та розроджується родюче дерево».
Єк хотів, то викрив’єв людем роти аж на потилицу.
Якщо хотів, то викривлював людям роти аж на потилицю.
Самі очі плакали ні знаєш чьо, ні за чім.
Самі очі плакали не знати чому й за чим.
Й так доста лунчєний повистоюєтси у людий оплотами на нарік.
І так чимало торішнього сіна повистоюється в людей у оплотах на наступний рік.
А єк вже зачінала боїти, то всипав на заквас квасної гуслінки, тай гуслінка так красно витєла жинтицу, шо кожен видразу верг усу вурду.
А коли вже починала боїти, додав на заквас кислої гуслянки, і та гуслянка так красно виділила жентицю, що відразу утворилася вурда.
«Де ти в досади так си забарив?».
«Де ти в досади так забарився?».
Він був голий, та такий чорний, єк сажя, шо аж си улискав.
Він був голий і такий чорний, як сажа, аж блищав.
Вуйко пид колешнев додоював послідну корову.
Вуйко під колешнею додоював останню корову.
Буйно си рушило усе рости.
Буйно почало все рости.
На него, то всі в хаті так си вітрішшіли, єк би на самого зчєзника.
На нього всі в хаті так витріщилися, мов на самого щезника.
Я мислив, шо хоть він си боїт показатиси дідови на очі, то однако, приваблений дідовими словами сего вечєра суда, может легко лєшувати попид викна.
Я мислив, що хоч він і боїться показатися дідові на очі, однак, приваблений дідовими словами, запросто може тинятися під вікнами.
Ни бив тої днини градом тай ни вієв бурев.
Не бив тої днини градом та й не віяв бурею.
А Божий дух — вітер — ніс той голос трембіти, голос бога Сонця, понад кичєри та понад головами високих полонин у далеку далечінь, у світи світенні аж до самого божего трону Сонця.
А Божий дух — вітер — ніс той голос трембіти, голос бога Сонця, понад кичери й понад головами високих полонин у далеку далечінь, у світи світенні аж до самого божого трону Сонця.
Смерекові ліси убралиси в білии иней, єк молодєта до вінчєня у білі ґуґлі.
Смерекові ліси убралися в білий іній, як молодята до вінчання в білі ґуґлі.
Стают на чєсинку на порі, й у тот раз днина перемогаєт на нічь.
Стають на часинку на порі, й того разу днина перемагає ніч.
«Та я си тобі ни дам мо-о-ой! Зараз я тобі покажу, шо я значу», — тай лиш порс из хати у ватрєник.
«Та я тобі не дамся, мо-о-ой! Зараз я тобі покажу, що я значу», — та й лиш кинувся з хати у ватерник.
Аж ноги під ним дрижєли, бо то перший раз у житю трафилоси йиму, шо потрафив другий скрипичник в игрі свойов игров заткнути собі йиго за поєс.
Аж ноги під ним дрижали, бо то вперше в житті сталося йому, що інший скрипаль своєю грою заткнув його за пояс.
Видколи Иванчік вернув вид Олексія, то вид тогди мижи ним а Єленов вже ни було доброго людского життя.
Відколи Иванчік вернувся від Олексія, відтоді між ними з Єленою вже не було доброго людського життя.
Пизначьно було, шо коло тої маржини ходив сам ґазда, й то добрий, а ни замлілєк.
Помітно було, що коло тої маржини ходив сам ґазда, і то добрий, а не так собі.
Ой ні!.
Ой ні!.
— «Бо лиш там, на Волоскім боці є, Ива’, шочоло-мальфарі.
— Бо лиш там, на волоськім боці, є, Ива’, головні мольфари.
А вуйна, то так виливкувала у данци насеред хати з Юринджіним леґінем, шо на ній аж сорочька мокріла.
А вуйна — то так виливкувала в танці насеред хати з Юринджиним леґенем, що на ній аж сорочка мокріла.
Наколи то договорив Сухонький тай лишив термасати кілєм в плоту, натогди в хоромах галас утих.
Щойно виговорив те Сухонький і перестав трясти кіллям у плоту, як у хоромах галас стих.
Иванчік побілів у лице.
Иванчік аж побілів.
«Бо ти вічно гадаєш про мене», — хєтро видповіла вна, міріючі йиго палким зором.
«Бо ти вічно гадаєш про мене», — хитро відповіла вона, міряючи його палким зором.
Тай попи тогди ни казали, шо то гріхово, бо такий натиск мали.
Та й попи тоді не казали, що то гріх, бо такий натиск мали.
Ни забув я шє й старовіцкі колєди, бо первовічні колєди й мині є милішші у души, єк нові, про тото, шо я ці нові колєди сам укладав разом из другими березами».
Не забув я ще й старовіцькі коляди, бо первовічні коляди й мені миліші в душі, як нові, хоч я ці нові коляди сам укладав разом із другими березами».
Єк то кажут — «трафила коса на камінь».
Як то кажуть, трафила коса на камінь.
Минулиси.
Минулися.
Я рада, шо мижи люде прийшла, то хочу си мижи людьми набути, а ни в церкві тетеріти.
Я рада, що межи люди прийшла, то хочу межи людьми набутися, а не в церкві тетеріти.
Провести та виправити косарів у кішни.
Провести й виправити косарів у кішні.
А єк так ни хочєт, єк я хочу, то дітчя мама йиго бери, най грими куда си направив, а я годна собі шє найти й другого, бо без любаса я в житю би ни була, бо я люб’ю двох нараз любити, й то так, аби вни оба про це знали, але їм других любити окрім мене, то вара.
А якщо так не хоче, як я хочу, то дідьча мама його бери, хай іде, куди собі йде, а я годна собі ще знайти й іншого, бо без коханця мені життя прісне, бо я люблю двох одразу любити, і то так, аби вони обидва про це знали, але їм інших любити, окрім мене, зась.
Устєріцка мандаторія була побудована над Фрєнцевским потоком пид лісом, високо над Черемошом.
Устеріцька мандаторія була побудована над Френцевським потоком під лісом, високо над Черемошем.
Перед тими — нипростими та нисамовитими, шо, покланцуючі зубами, в чорних, навислих над Плосков хмарах ждали нитерпеливо на Олексієву душу.
Від тих непростих і несамовитих, що, поклацуючи зубами, у чорних навислих над Плоскою хмарах ждали нетерпеливо на Олексієву душу.
Ійга, мині вже все одно, єк вид сонця, так вид місєця».
Ійга, мені вже все одно — як від сонця, так від місяця».
А то все дієлоси йиму через любу Марічку.
А то все діялося йому через любу Марічку.
А єк уздрів смих, шо зима далі падет, то спудивси опади тай утік у село».
А коли побачив, що сніг і далі паде, то лячно стало через негоду, і я втік у село».
Аж буче ломив по ній.
Аж різки ламав на ній.
«Я з Голов, Иванчік Люпайлюків».
«Я з Голов, Иванчік Люпайлюків».
Баба лиш злісно головов покрутила, але стерпіла йиму цес раз.
Баба лиш сердито головою покрутила, але стерпіла йому на цей раз.
Спускали снури й плели їх на сардаки.
Спускали снури й плели їх на сардаки.
Схопивси з перелаза тай футким ходом запрєнделив вдолину на Білу Ріку.
Схопився з перелазу й прудко подався вниз на Білу ріку.
Прото, про него всі говорили, шо він був «котюжий перелаз», бо котру наманув, тоту ни минув.
Про нього всі говорили, що він був «собачий перелаз», бо котру наманув, ту не минув.
Єк вергла в кітлі жинтиця пергу, тогди всипав в жинтичку солодкого молока.
Коли жентиця в котлі вкрилася пергою, тоді долив у неї солодкого молока.
Були потрошки дес и мідіні, але паліли, чєрленіючі у довгі сутуги, а ни дрібно в баранки.
Були де-не-де й мідяні, але світилися, червоніючи, у довгі сутуги, а не дрібно в баранці.