target
stringlengths
3
926
source
stringlengths
3
923
Єк глипнув май приєзнійше Иванчік на Юріштана, то уздрів, шо він був так убитий, шо на нім місця здорового ни було, був цілий синий, єк афина.
Як глянув уважніше Иванчік на Юриштана, то побачив, що він був такий побитий, що на нім місця здорового не було, був цілий синій, як афина.
Ху тфі, ху тфі, ху тфі!».
Ху тфі, ху тфі, ху тфі!».
Тпррр тобі, ничіста сило!.
Тпр-р-р тобі, нечиста сило!.
Поїли, та гудували сільов.
Поїли й годували сіллю.
Аж єк баба зачєла говорити знов людскі очєнаші, шо ми їх усі розуміли і знали, до чього приходєт слова цих молитвий, тогди нас уже ніхто знов ни натєгавси, ни позівав.
Аж тут баба почала говорити знов людські отченаші, що ми їх усі розуміли й знали, до чого придатні слова цих молитов, — і тоді ніхто з нас уже не потягався й не позіхав.
Й тобі уже чєс мати свій, гріш.
І тобі вже час мати свій гріш.
«Та хто ж би то був міг нам инчий подієти, єк ни ототи два пекуни, шо генде си з нас регочют, тай шє, навкірки нам, гордо вибуркуют из своїх пістолєт», — злементувавси Ботик, єк уздрів оперед ватерником Шкиндю з Довгим тай розмахуючі бартков у руці, зачєв си рвати д’ним до бійки.
«Та хто ж би то міг нам інший удіяти, як не оті два лайдаки, що онде з нас регочуть, та ще й навкірки нам гордо вибуркують зі своїх пістолів», — скричав Ботик, побачивши перед ватерником Шкиндю з Довгим, і, розмахуючи барткою, почав рватися з ними до бійки.
Тай ни маєт бути порожних горшєт, аби їм ніколи ни було порожно в житю.
Та й не має бути порожніх горнят, аби їм ніколи не було порожньо в житті.
Свойов красов світ споєлила.
Своєю красою світ напоїла.
А поза єкий я стрілец, то й вистарчєєт мині дес урєди-годи поохотуватиси з ним».
Та й не бозна-який я стрілець, то й вистачає мені десь вряди-годи пополювати з ним».
Найшов на поточіні таку колоду, шо з неї сам випав сучок, а криз ту дирочку вода слизіла, поклав у ту дирочку біличіно око, легонько затикаючі дирочку сучком, шо з неї був випав, тай шош примов’єв.
Знайшов на поточині таку колоду, що з неї сам випав сучок, а крізь ту дірочку вода сльозила, поклав у ту дірочку білчине око, легенько затикаючи дірочку сучком, що з неї був випав, та й щось примовляв.
То прото був — мальфарь.
Адже то був мольфар.
Цілий день був коло мандатора, а двечєру знов йшов до Кутів.
Цілий день крутився коло мандатора, а ввечері знову йшов до Кутів.
Аж єк сонце зийшло, тогди він скінчєв своє мальфованє й утєгси знов у хату тай затєгси на пічь, бо був чьогос дуже умучіний.
Аж коли сонце зійшло, він скінчив своє мольфування, вернувся в хату та й улігся на печі, бо був чогось дуже змучений.
Одних фалили, других гудили, хто єк кому си вдавав.
Одних хвалили, других гудили, хто як кому подобався.
Лежєв на запашній отаві, єк мертвий, вп’єлений очіма в цілу хмару красних жіночих лиць, шо то низрахованов гурмов, ніби стадо пташок, крутилиси в повітрю наокола колешні, приданцовуючі та приспівуючі.
Лежав на запашній отаві як мертвий, витріщаючись на цілу хмару красних жіночих облич, безліч яких, ніби стадо пташок, кружляли в повітрі довкола колешні, пританцьовуючи та приспівуючи.
В Опроведену неділю коло церкви то вже мушіне тай леґіні давали челіди писанки так, йик вни давали їм у Великодний понедівнок Опроведної неділи.
У Провідну неділю коло церкви вже чоловіки й леґені давали жінкам писанки так, як ті давали їм у Великодній понеділок.
Хоть чюв Юріштан, шо Штола був пудний силач, то однако си йиго ни побоїв, бо розвідавси, шо Штола уже вид вечєра так спит п’єний твердо, єк би був ниживий.
Хоч і чував Юриштан, що Штола був великий силач, однак його не боявся, бо розвідав, що Штола вже від вечора п’яний так спить твердо, мов неживий.
Йти надвір прийшла джєрга на мене.
Прийшла моя черга йти надвір.
Наробив замість полиц на миски жидівскі шафи.
Наробив замість полиць на миски єврейські шафи.
А спокій душі, то найдорожшя річ.
А спокій душі — то найдорожча річ.
Сховав ключ у тобівку тай пишов у хороми знов данцувати.
Сховав ключ у тобівку та й пішов у хороми знов танцювати.
Єк би я був їх ни вистрілєв, то уни би були нас вистрілєли.
Якби я був їх не постріляв, то вони б нас постріляли.
Ху-тфі, пропади.
Ху-тфі, пропади.
Вид Юрія — то всі майже тоти ватаги тай пастирі, шо звиклі були шороку літувати полонинами, то вже й гадки ни мали про село, бо вид Юрія то вни лиш про полонину гадали.
Від Юрія майже всі ті ватаги й пастирі, які щороку літували полонинами, уже й гадки не мали про село, лиш про полонину гадали.
Хльо-о-ов’ — ци ти знаєш то, шо то й я помижи ні навчівси шош трохє світом каламотити.
Хльо-о-ов’, чи ти знаєш, що і я поміж них навчився трохи світом каламутити.
Але Довгий у тот раз уже лінувавси говорити, бо завжде був тєжкий на бесіду, а тепер ишє гірше отєжів до неї, відворкнув Шкинди, єк назбитки: «Шо тобі з того прийдет, єк я розкажу докладно, єк то було?.
Але Довгий уже лінувався говорити, бо завжди був тяжкий на бесіду, а тепер ще гірше отяжів до неї, відворкнув Шкинді, мов на жарт: «Що тобі з того, якщо я розкажу докладно, як то було?.
Але ни годни вже були їх пидоймити, бо свєтий Юрій вісними ключями замок таков силов тепла Проклєтому Маркови єго сніжні ледені брови, шо вже ничіста сила ни допомогла вже того року морозавими очіма подивитиси на матір-земню.
Але не годні вже були їх підняти, бо святий Юрій вісними ключами замкнув такою силою тепла Проклятому Маркові його сніжні льодяні брови, що вже нечиста сила не допомогла того року морозяними очима подивитися на матір-землю.
Дай Боже й вам шєстя та здоровя й многа літ.
Дай Боже й вам щастя та здоров’я і многа літ.
Лиш у флоєру він ни йграєт, бо флоєра — то Божя, а ни «йиго», зчєз би, музика.
Лиш на флоярі він не грає, бо флояра — то Божа, а не «його», щез би, музика.
Так само масного тижня оперед Пушшінєм ни давав чєліди прати ані замітати, аби літом ни робиласи чєрва у скороми та в гуслінці.
Так само масного тижня перед Пущенням не дозволяв жінкам прати й замітати, щоб улітку не заводилася черва в скоромі та в гуслянці.
Їх предід був такий темний богатир, шо навіть своїй худобі рахунку ни знав.
Їхній прадід був такий великий багач, що навіть своїй худобі рахунку не знав.
Ніч була темна, але однако погідна.
Ніч була темна, проте погідна.
Ни ближилиси одно д’одному так, єк то Бог приказав вкупі вінчєним жити.
Не близилися одне до одного так, як то Бог приказав укупі вінчаним жити.
«Ні — ни знаю», — изтєгливо шепнув я.
«Ні, не знаю», — протяжно шепнув я.
Бо відий и розумремоси тай у воросі ни вздримоси, єк борзо до мне ни прийдет.
Бо, певно, і розумремося та й у приязні не побачимось, якщо швидко до мене не прийде.
Нас двох уже розлучіт хіба лиш рускаль та лопата».
Нас двох уже розлучить хіба лопата».
А укупі дес на забаві, то шє смих и раз усі три разом ни були, тай у воросі ни пили.
А десь на забаві ще ні разу всі троє не були та й у шинку не пили.
Обтикав її віничєм, на плечя завдавав бисаги з камінєм, тай так її на побліку гонив помижи нарід на головні храми.
Обтикав її віниками, на плечі завдавав бисаги з камінням і так гнав межи люди на головні храмові свята.
Кажут, шо лиш пусти котюгу пид стів, то уна видразу вилізет тобі й на стів».
Кажуть, що лиш пусти свиню під стіл, то вона відразу вилізе тобі й на стіл».
Уни гудували котів пирогами, навмисне до того перед вечєрев звареними, аби знати, котрі дівки виддадутси, а котрі зведутси.
Вони годували котів пирогами, навмисне до того перед вечерею звареними, аби знати, котрі дівки віддадуться, а котрі зведуться.
Йиго держєли там у куті, бо він вічьно держєвси руками за черево, єк би мав почеревину, та так був сквацений та зібганий, єк би йиго, пречь би си казало, ни переставала колоти колька в бік пид лівим ребром.
Його тримали там у кутку, бо він вічно хапався руками за черево, немовби мав почеревину, та такий був сквацений і зібганий, ніби його не переставала колоти колька в бік під лівим ребром.
Колотнеча завеласи через то, шо п’єний війт у данци грєнувси в п’єного Чяпараґу, а тот порс музикантам під ноги, а відтів єк си схопив, то на всий рот матеркуючі, осов санувси війтови в очі: «Мо-о-ой! Ти-и-и, дурню оден, шо собі гадаєш?.
Колотнеча завелася через те, що п’яний війт у танці врізався в п’яного Чяпараґу, і той полетів музикам під ноги, а звідти як схопився, то, на весь рот матеркуючи, осою кинувся війтові в очі: «Мо-о-ой! Ти-и-и, дурню, що собі гадаєш?.
Вилізав з кварти чєрлений чьоловік з чєрленим мечем у руці, у чєрленим кумпаці, у вусим чєрленим убраню.
Вилізав із кварти червоний чоловік із червоним мечем у руці, у червонім ковпаку, у все червоне вбраний.
На голові носив икус обглодану лубку.
На голові носив якусь обсмоктану лубку.
Я деревів из страху.
Я дереві́в зо страху.
Ни прийде царство твоє.
Най прийде царство твоє.
За шо було варт, то й ударив, а ни лиш дігнав словом, але єк було треба шош комус помочі у йкійс біді, то й поміг так, єк би паров волів потєг.
За що було варт, то й ударив, а не лиш дігнав словом, але якщо було треба щось комусь допомогти в якійсь біді, то й поміг так, якби парою волів потяг.
Иванчік, тєжко вздихаючі, сів на постіль тай, уперто вдив’юючіси в земню, шош важне думаючі, засторопів на ній.
Иванчік, тяжко зітхаючи, сів на постіль та й, уперто вдивляючись у землю, щось важливе думаючи, оторопів.
Ховав голов аж у пазуху собі.
Ховав голову аж у пазуху собі.
А може, лиш обнюхаютси, тай кожда з них підет у свою дорогу, ни зачєпаючі одна одну?.
А може, лиш обнюхаються, та й кожен піде своєю дорогою, не чіпаючи один одного?.
Урвав з бечки єгоду, прожер цілу, аби цілий рік ни боліла йиго шия, тай пішов зажурений з церкви надвір.
Урвав із бечки ягоду, проковтнув, аби цілий рік не боліла його шия, та й пішов зажурений із церкви надвір.
Йиго ратувала лиш та одна вода, шо відберав він її з дев’єтьох головиц шодень оперед заходом сонця.
Його рятувала лиш та вода, що відбирав він її з дев’ятьох джерел щодня перед заходом сонця.
Я зострахє свис у хату, єк заїц з-перед лиса.
Я зо страху порснув у хату, як заєць із-перед лиса.
Самих лиш казок та загадок знав він уже змаленьку без кінця та міри.
Самих лиш казок і загадок знав він уже змалечку без кінця та міри.
Але біда бери, буде, шо буде, Ойга, а заким шо куда, то вни два вже си гризут, а я шє данцую».
Але біда бери, буде що буде, ойга, а тим часом вони два вже гризуться, а я ще танцюю».
«Ой так, синку.
«Ой так, синку.
Єк гончєй пес, нишьком скрадавси я за дідовим слідом криз стряпаті малинники, шо буйно укривали стримкі згари Люпайлівскої Кичіри.
Як гончий пес, нишком скрадався я дідовим слідом крізь колючі малинники, що буйно вкривали стрімкі згари Люпайлівської кичери.
Бигме, ачюй, уже чюти дзвинки на Ріжи», — залопотіла мині тай, квап’єчіси, побігла борше у нижну нову хату почерез хороми світити там світло.
Бігме, вже чути дзвінки на Ріжі», — залопотіла мені та й побігла в нижню нову хату почерез хороми світити там світло.
Мене переймав страх.
Мене переймав страх.
«Овва, тай шо, шо буду?.
«Овва, та й що, що буду?.
Він так крутив надсідно живу ватру, шо аж упрівав.
Він так крутив надсадно живу ватру, що аж упрівав.
Всі три однакі так, шо й рідна мати ни могла пизнати, котре її дитина.
Усі три такі однакові, що й рідна мати не могла впізнати, котре її дитина.
Єка гей за груба солонина та єк за файно уложенні та убрані куфлі-дорєнники.
Чи достатньо товста солонина та чи файно уложені й прикрашені куфлі-доренники.
Та най йиго там ховают, а Олексія ми сховаємо, де ми розуміємо.
Та най його самого там ховають, а Олексія поховаємо, де ми розуміємо.
И то ни гадай, шо упорожні він прилетит.
І то не гадай, що впорожні він прилетить.
Иванчік аж стіпси в него стрілити, але шо заделеко було, то мусів підбічі шє добрий кавалок простору.
Иванчік аж нестямився в нього стрельнути, але далеко було, тож мусив ще добряче підбігти.
Над нипевностев у нім запанувала видвага, а з нев охіть до боротьби.
Над непевністю в ньому запанувала відвага, а з нею — охота до боротьби.
Величяли колєдників, а колєдники ґазд.
Величали колядників, а колядники ґазд.
Над головицев дідо потокмивси.
Дідо схилився над джерелом.
Викресав ватри, у печі роздув у вуглю грань, зажох березову скіпку, тай шунув у ріг из порохом.
Викресав ватри, у печі роздув жар, запалив березову скіпку та й сунув у ріг із порохом.
Бо єк би ни так, то ти би си встидав ни піти до него на толоку, єк там я кухарю».
Бо якби не так, то ти б посоромився не піти до нього на толоку, якщо там я кухарю».
Плюнув на палец и тер болюче місце слинов.
Плюнув на палець і тер болюче місце слиною.
Бив дітву, чім видів.
Бив дітву, чим бачив.
«А зрештов, ийга, отто великий страх будет, єк мнє спасете?.
«А, зрештою, ійга, ото великий страх буде, якщо мене випасете?.
Одну любаску, Пиркушку, то мав уставичну, єк, бувало, сміючіси про ню казав: «Вна в мене є й назавсіди, й напролюде».
Одну любаску, Пиркушку, мав постійну, як, бувало, сміючись про неї казав: «Вона в мене є й назавсіди, й напролюди».
Узєли на старість ми здоров’є, Біг би їх побив та покарав».
Відібрали на старість мені здоров’я, Біг би їх побив та покарав».
Книзєтам за столом дала Костючка всамперед напитиси по кубці солодкого молока, лишеньшо навмисне для того удоєного вид корови на знак книгининого материньства.
Князятам за столом дала Костючка насамперед напитися по кубку солодкого молока, щойно навмисне для того надоєного від корови на знак княгининого материнства.
То був головний кріс, опришківский, бізівно ни оден чоловік покотив свої роги вид кулі з него, тай був тот кріс так залагожений, шо ніхто ни годен був йиго ні збавити, ні замовити.
То був головний кріс, опришківський, не один чоловік покотив свої роги від кулі з нього, та й був той кріс так залагоджений, що ніхто не годен був його ні зіпсувати, ні замовити.
Ни дувси так, єк то си вже дули післідь него молоді попи, шо до хлопа ни дай Боже було й ногов повернути у гості, хіба лиш у йкійс требі.
Не дувся так, як то вже дулися після нього молоді попи, що до хлопа не дай Боже було й ногою завернути в гості, хіба лиш у якійсь требі.
А то ни так є! Ти ни знаєш, біднику, шо то ни є правдива жінка, а лісна, зчєзла би, тай то ни проста лісна, будь єка, шоби си була сама тебе на самоті без чєлідини вселепила, а головна, нибоже, лісна, бо наслана тобі з пізми твоїми пізмаками почерез стрілецтво!» Иванчік зострахє аж побілів, а Лелітка тим ни питав, бо п...
А то не так! Ти не знаєш, бідако, що то не є правдива жінка, а лісна, щезла би, та й не проста лісна, будь-яка, яка б сама тебе на самоті без жінки вчепилася, а головна, небоже, лісна, бо наслана тобі з пізьми твоїми пізьмаками через стрілецтво!» Иванчік зо страху аж побілів, а Лелітка тим не переймався, бо, похмуро ди...
«Тай я тобі, Процьку, добре заплачу, тай потраф’ю си шє ни так, єк вни, тобі за поратунок виддєчіти.
«Та й я тобі, Процьку, добре заплачу й зумію ще не так, як вони, тобі за порятунок віддячити.
Ой ні! Люди всі повинни бути рівні на світі, тай одни одних ни повинни кривдити, так єк то було в давнині: тай тогди, в старовіках, була любов на світі.
Ой ні! Люди всі мають бути рівні на світі та й одні одних не повинні кривдити, а жити так, як то було в давнину, — тоді, у старовіках, була любов на світі.
Дідо помали йшов видосовневов толоков удолину.
Дідо помалу йшов видосовневою толокою вниз.
Видко, шо йиму ни усі дома, бо ади йке виводит.
Видко, що йому не всі дома, бо, ади, яке чудить.
Рахуба подвійна — два рази по дев’еть, а оден голос.
Рахуба подвійна — два рази по дев’ять, а один голос.
Але аж упрів, доків їх розтєг, так завзєто мотлосилиси.
Але аж упрів, доки їх розтягнув, — так завзято мотлошилися.
В тот раз йиго лице ставало туге, пудне та понуре.
Його лице ставало туге, лячне й понуре.
Бо хто может на світі усе зміркувати, шо си может стати?.
Бо хто на світі все зміркує, що може статися?.
На відхіднім запросив Федько Иванчіка: «Ива’! Я прошу тебе вже сегодне, аби ти в Понедівнок великодний був доконче в церкві тай по службі Божій абес мнє заждав на цвинтари, бо шош важне маю тогди з тобов заговорити».
На відхіднім запросив Федько Иванчіка: «Ива’! Я прошу тебе вже сьогодні, аби ти в Понеділок великодній був доконче в церкві та й по службі Божій аби мене зачекав на цвинтарі, бо щось важливе маю тоді з тобою заговорити».
Шумеїха вид того чєсу ни угавала голосити та визерати свого одинака.
Шумеїха від того часу не вгавала голосити та визирати свого одинака.
Вічно си зо мнов воювала то над роботов, шо я ни хотів робити, то над моїми ходами, шо я уводно хати ни плівси, лиш бігав то до війта, то по селу.
Вічно зо мною воювала то над роботою, яку я не хотів робити, то над моїми ходами, що я завжди хати не тримався, лиш бігав то до війта, то по селу.
А єк прошумавси, то її вже ни було коло него, лиш розґаґараджіна баба біліласи на лубі смереки йиму над самов головов.
А коли прокинувся, її вже не було, лиш розґаґараджена баба біліла на лубі смереки над самою його головою.
Раз си оберну тай си ни зверну.
Раз ся оберну та й ся не зверну.
Аж світ ми темнів ув очєх.
Аж світ мені темнів ув очах.
Зразу, то обзерав йиго, ніби шош ни дуже то приєзно.
Обзирав його ніби якось не дуже приязно.
Він через мальфарство дуже нинавидів Олексія.
Він через мольфарство дуже ненавидів Олексія.
Праворуч, пид другов смереков, показавси Иванчікови йиго ангіль хранитіль, тєжко зажурений та пудно смутний, шо Иванчік, через марне стрілецтво, зваживси на таку погану річ.
Праворуч, під другою смерекою, показався Иванчікові його ангел-охоронець, тяжко зажурений і дуже сумний, що Иванчік через марне стрілецтво зважився на таку погану річ.
«Ану лиш йиго зачепи, то шє до вечєра меш рубати далеко за мнов ззаду», — перечівси з Обарінчуком найпушший косар, Мичкало, шо завжди мижи косарями косив ззаду.
«Ану лиш його зачепи, то ще до вечора рубатимеш далеко за мною ззаду, — сперечався з Обарінчуком найгірший косар, Мичкало, що завжди межи косарями косив ззаду.
Ніби шє си вагував, шо дієти?.
Ніби ще сумнівався, що діяти?.