Datasets:
hutsul
/
hutsul-manually-annotated

Dataset card Data Studio Files
xet
Community
1
target
stringlengths
3
926
source
stringlengths
3
923
Тай до того шє отеччінов! То страшна річ.
Та й до того ще отеччиною! То страшна річ.
Дєкую ти, фіявочко, шо мнє си питаєш».
Дякую ти, фіявочко, що мні ся питаєш.
Бо по всий полонині мачькувати та вонити пашу джюрджями він ни позволив.
Бо по всій полонині мачкувати й засмерджувати пашу він не дозволив.
Лиш вуйко нікуда ни тєвавси из місця.
Лиш вуйко повівся розважливо.
Люпайлючка ніколи си тим ни гризла, шо то може він обмінчє, бо уна сама була головна мошя, то знала засокотити все, шо треба при злогах, аби бісиця ни пидмінєла дитину їй.
Люпайлючка ніколи тим не переймалася, що то, може, він обмінча, бо вона сама була головна повитуха — то знала застерегти все, що треба при пологах, аби бісиця не підмінила дитину їй.
Водно вишукувала икус роботу.
Завше щось собі вишукувала.
Ботик з Ботичков приймили колач вид молодєт тай запросили їх вид себе на колач.
Ботик із Ботичкою прийняли калач від молодят і запросили їх до себе на калач.
Добре, шо тє нехарь ни скалічіла.
Добре, що тебе нехар не скалічила.
Він мазав тим мазилом пороги й двері у загородах, колешнях та хлівах.
Він мазав тим мазилом пороги й двері в загородах, колешнях та хлівах.
Уно було зроблене тай скликане позадь ґаздівского стану тай затєку так, єк то си годило йиго зробити на Костівский рід тай богацтво.
Воно було приготовлене й скликане згідно з ґаздівським станом і статусом так, як і годилося його зробити, зважаючи на Костівський рід і багатство.
Баба запиталаси: «Ива’! Мемо сего року приймати колєдників, ци ні?.
Баба запитала: «Ива’! Будемо цього року приймати колядників чи ні?.
А їй мама ни прєла за єзик.
А їй мама не пряла за язик.
Хапнули йиго на руки тай поклали на Ґавицево місце на полібичках коло задної стіни.
Хапнули його на руки й поклали на Ґавицеве місце на полібічках коло задньої стіни.
«Ат наїв єс си аж тепер людского молока.
«Ат наївся аж тепер людського молока.
«А ти йиго знаєш?» — урадувано запитавси Иванчік.
«А ти його знаєш?» — радо запитав Иванчік.
А дітва, шо поприходила з свойов старинев, то зострахє піворєчі, ховаласи попид лавиці.
А діти, що поприходили зі своєю старинею, то, зо страху репетуючи, ховалися попід лавиці.
В застайках коло худоби на кошєрах пастирі та мішєнники бурили великі ватри цілу ніч, аби вночі ни страшно було худобі вид звірака.
Коло худоби в кошарах пастухи й господарі палили великі ватри цілу ніч, аби вночі худобу звір не лякав.
На Риздво, то вже усі люде смієлиси из морозів: «Тисни, ни тисни, то вже страху нима, бо йдет ид Петру, а ни д’Риздву».
На Різдво то вже всі люди сміялися з морозів: «Тисни, не тисни, то вже страху нема, бо йде до Петра, а не до Різдва».
Він цілу дорогу, аж до на Ґраблин зверхє, лиш про лісну думав.
Він цілу дорогу, аж до Ґраблина, лиш про лісну думав.
Жєлю ми ни будет, бо буду знати, шо хоть є за шо потерпіти», — завзєто відповів Иванчік, тай нікого ни питаючі, сів на лавицу.
Не шкодуватиму, бо буду знати, що бодай є за що потерпіти», — завзято відповів Иванчік і, нікого не питаючи, сів на лаву.
— «Але моя коса, то шє заким у моїх руках тай я її ни даю так борзо будь-єким дурням собі з рук, бо знаю, шо єк би її хтос обтер тим платком, шо си ним обтераєт мерцеви моровицу коло рота, то в ній би так завмерло жєло, шо тогди би рубала так у траві, єкби була в плат завита.
— Але моя коса ще в моїх руках, та й я її не даю так швидко будь-яким дурням собі з рук, бо знаю, що якби її хтось обтер тою хустиною, якою обтирають мерцеві моровицю коло рота, то в ній би так завмерло жало, що тоді б рубала так у траві, немов була в хустину завита.
Ці слова Шкиндю вивергли з памнєти, бо єк нисамовитий, кричєв: «Будим видіти, єк ти шє так мудро говориш, Ива’! Наруби собі на чолі, шо за ці пістолета ти тєжко видпокутуєш, бо ми тебе спасемо, єк худоба траву, й то борзо».
Ці слова Шкиндю вивели з тями, бо, як несамовитий, кричав: «Побачимо, якщо ти ще так мудро говориш, Ива’! Зарубай собі на чолі, що за ці пістолі ти тяжко відпокутуєш, бо ми тебе випасемо, як худоба траву, і то швидко».
При забаві Шкиндя уводно грозивси Иванчікови, шо коли-тогди то мусит єго сказити за тото, шо він єму навкірки розмовив в Жєб’ю пістолєта.
При забаві Шкиндя завжди грозився Иванчікові, що колись-таки мусить його сказити за те, що він йому наперекір розмовив жаб’ївцям пістолі.
На шию вбрала з-мижи всіх зґард, кілько їх мала, шонайкрашшу, з самих талярів ковану зґарду.
На шию вбрала з-помежи всіх зґард, скільки їх мала, щонайкращу, із самих талярів ковану зґарду.
Будив її подобіє у чєлюстех, тай усе шоднини бив по одному ківкови.
Будив її подобу та й усе щоднини бив по одному ківкові.
А ти знаєш обчістити кріс?» — Запитавси він, потайки усміхаючіси.
А ти вмієш обчистити кріс?» — запитав він, потайки усміхаючись.
Кілько є неділь зими вид Дмитрія до Танасія, тілько вид Танасія до Юрія, ці троє свєт нипоходючі, припадают водно ув одну пору року.
Кілько є тижнів зими від Дмитра до Танасія, стільки й від Танасія до Юрія, ці троє свят не є рухомі, припадають завжди в одну пору року.
Ой бигме, шо ні.
Ой бігме, що ні.
Вже за першим столом книзєта взаїмно ни вірили собі, бо крадьми сокотило одно перед одним поли свої білої, вінчєної ґуґлі, аби котрес з них ни присіло крадьми другому полу ґуґлі, бо єкби присіло, то ціле житє би над ним верхувало, присіло би го своїм верхованєм.
Уже за першим столом князята взаємно не вірили собі, бо все озирали поли своєї білої вінчальної ґуґлі, аби котресь із них не присіло крадьки іншому полу ґуґлі, бо якби присіло, то ціле життя би над ним брало гору, присіло би його.
А Иванчік, поглипаючі на п’єну Дарадудиху за коменом, перевернув борше на собі всу одіж навивороть, заким си вернув у хату Дарадуда.
А Иванчік, позираючи на п’яну Дарадудиху за комином, перевернув швидше на собі всю одіж навиворіт, поки вернувся в хату Дарадуда.
Видразу закликав мене, показував мині: «Ану дівиси зо мнов на лабки чєрвачькови, бо уни показуют, котра весна будет у цим році ліпшя: рана, середна, ци пізна.
Відразу покликав мене, показував мені: «Ану дивися зо мною на лапки черв’ячкові, бо вони показують, котра весна буде цього року ліпша: рання, середня чи пізня.
А вна навіть си ни пручєла, лиш, фіґляво всміхаючіси, просила: «Єк зачінаємо си направду любити, Иванчіку, то лиш одно тє прошу, абес уже ніколи ни лєгав спати з Єленов, бо мині би кривда була, бо ти вже мій, а вна ни годна тебе.
А вона навіть не пручалася, лиш, хитро всміхаючись, просила: «Якщо починаємо направду любитися, Иванчіку, то лиш про одне тебе прошу, аби вже ніколи не лягав спати з Єленою, бо мені би кривда була, бо ти вже мій, а вона не годна тебе.
А він став у куті коло полиц, бо нігде було сісти, та аж низараз сказав усім: «Добрий день!» «Добре здоров’є», — видповіли йиму люде, але ни всі, бо дехто з них ждав, єк си з ним привитаєт Дарадуда.
А він став у куті коло полиць, бо ніде було сісти, й аж тоді сказав усім: «Добрий день!» «Добре здоров’я», — відповіли йому люди, але не всі, бо дехто з них ждав, як із ним привітається Дарадуда.
Потєг такий студений вітер, єк у Пилипівку.
Повіяв такий студений вітер, як у Пилипівку.
Він ні раз ни вергси ні з лиця, ні станом ни удавси в наші люде.
Ні з лиця, ні станом не вдався в наших людей.
«Ти, ти, чінатарю пустий! А хто ж другий тут, в нашим куті, їх чередуєт?».
«Ти, ти, чинатарю пустий! А хто ж другий тут, у нашим куті, їх чередує?».
Аж у палец фівкала, кличючі на мене, але шкода, шо лиш хотіла.
Аж у палець фівкала, кличучи мене, але шкода, що лиш хотіла.
Ватаг уже видразу наказував мішєнникам, коли вни мают війти в полонину за бриндзов на свій дат.
Ватаг одразу казав господарям, хто з них коли має вийти в полонину по бринзу.
Дідо був инчеї натури.
Дідо був іншої натури.
Треба було водно промітувати сіна в оплотах вид зимий тай терти давани маржині, хотівше, аби маржина сіно ни замішувала у зими.
Треба було постійно промітати сіно в оплотах від снігу та й терти давани маржині, хотівши, щоб маржина сіно не замішувала в снігу.
Нираз клав їх їсти за стів разом из собов.
Не раз клав їх їсти за стіл разом із собою.
Та так голосно виревкував на всу церкву, шо аж черленів з надосідку, аби лиш йиго всі фалили, шо то він найкрашше співаєт.
Та так голосно виревкував на цілу церкву, що аж червонів із зусилля, аби лиш його всі хвалили, що він найкраще співає.
На своє око, то він шє си бізував, бо зір мав такий добрий, шо силєв нитку у вухо й найменчеї игли, хоть йиму вісімдесєтка вже давно проминула поза плечя.
На своє око то він ще почувався в силі, бо зір мав такий добрий, що силяв нитку у вухо навіть найменшої голки, хоч йому вісімдесятка вже давно проминула поза плечі.
Але єк вна двечєру видгасила ватри тай у ватернику примовила йиму вид стріли до голови, то повірив, шо вна нічо ни злодієт йиму.
Але коли вона увечері відгасила ватри та й у ватернику примовила йому від стріли до голови, то повірив, що вона нічого лихого йому не зробить.
Лиш дідо из свого ґаздівства ни смів нікуда того вечєра пити, бо би був війшов лиш поза поріг брами, то все би було ни по чьому то, шо він сего вечєра чінив до видвертаня граду уліті.
Лиш дідо зі свого ґаздівства не смів нікуди того вечора піти, бо якби вийшов поза поріг брами, то марним було б усе те, що він цього вечора чинив для відвертання граду влітку.
Дідо докінчював робити єворове кісє в дриворубі, шо служив и за ватерник.
Дідо докінчував майструвати яворове кісся в дроворубі, що слугував і за ватерник.
Тай їм давали за простибиг ґазди та ґаздині кукуци тай тоти простибоги, шо ни забрав піп з дєком та паламарем за опровідь гробу.
Та й їм давали за простибіг ґазди та ґаздині кукуци й ті простибоги, що не забрав піп із дяком і паламарем за опровід гробу.
Просив йиго знов з усіх штирьох чєстий світа.
Просив його знов з усіх чотирьох частин світу.
Буду си з вами бороти до кінця, єк лиш буду уміти та мочі.
Буду з вами боротися до кінця, як лиш умітиму та могтиму.
Розумієш».
Розумієш».
А зрештов, то хоть вни й стрілили законом у Хреста, то біда бери їх обох.
А зрештою, навіть якщо вони й стрілили причастям у Христа, то біда бери їх обох.
Ни стрілєв, але ни міг си й з місця рушити.
Не стріляв, але не міг і з місця зрушити.
Моя мама ніколи тої днини ні прєла, ні шила, аби гостец руки їй ни тєг тай аби біда маржинку ни тицькала».
Моя мама ніколи тої днини ні пряла, ні шила, аби гостець руки їй не тяг та й аби біда маржинку не тицькала».
Скрипка упротеж играла за березов, шо провадив колєду: «Припизнивси місєць у крузі Дай Боже» — й голоснішше додавала игров за голосами колєдників, шо гуртом разом з березов колєдували: «Дай же вам Боже шєстя здоров’я», — тай знов тихше играла за самим лиш голосом берези, шо колєдував сам слова колєди: «Ой забаривси гість у дорозі, Дай Боже… Ой туда ишли дев’єть купців, Ой дев’єть купців, самі молодці.
Скрипка протяжно вела за березою, що провадив коляду: Припізнився місяць у крузі, Дай Боже» — і голосніше озивалася за голосами колядників, що гуртом разом із березою колядували: «Дай же вам Боже щастя-здоров’я», — та й знов тихше грала за самим лиш голосом берези, що колядував сам: Ой забарився гість у дорозі, Дай Боже… Ой туди ішли дев’ять купців, Ой дев’ять купців, самі молодці.
Тай їду їм ни давали першу, лиш побовтанці позад ґаздами.
Та й їду їм не давали першу, лиш побовтанці після ґазд.
Казала, шо єк си шиєт вінок, то на столу ни смієт бути лижок, аби на молодєт ніхто ни брехав.
Казала, що коли шиється вінок, то на столі не сміє бути ложок, аби на молодят ніхто не брехав.
Але шє можна пробувати лічітиси коло других мальфарів та примівників вид неї, пропала би, єк панчіна на долах.
Але ще можна спробувати лікуватися коло інших мольфарів і примівників від неї, пропала би, як панщина на долах.
У коршьмі вид рано йграла, на вигоду людем, циганска музика.
У корчмі від ранку грала на вигоду людям циганська музика.
Раз руков нічо ни робила.
Жодної роботи вона не порала.
— «Бо єк ви мете мині нагонити кози на бер, то гадаю, шо потраф’ю и я вам їх нагнати ни гірше, єк ви мині.
— Бо якщо ви будете мені нагонити кіз на кладку, то гадаю, що зумію і я вам їх нагнати не гірше.
«Заткайси раз на тій печі, дубом бес задубів».
«Заткайся раз на тій печі, дубом би задубів».
Старі люде давали одни одним писанки.
Старі люди давали одні одним писанки.
Тай єк він си схопив, то так пудно на ню роз’юшивси, шо вна вже ни мала коли йиго звертати з ніг, бо серед ночі полетіла насторц головов з хати.
І схопившись, так страшно на неї накинувся, що вона вже не мала коли його звертати з ніг, бо серед ночі полетіла сторч головою з хати.
Але мандатор ни забув и за свого вірного Юрішка.
Але мандатор не забув і про свого вірного Юришка.
Ближиласи вже й опівніч, але він ни спав, бо саме тогди було бійно насланя.
Близилася вже й опівніч, але він не спав, бо саме тоді слід було боятися наслання.
Джюнда порахував гроші, тай гордо ними мечучі на вінчєні колачі книзєт, у миску, на всий рот викликав Костюкову повницу: «Дєдя з мамов верг у повницу сто дукатів.
Джюнда порахував гроші та й, гордо їх кинувши на вінчальні калачі князят, у миску, на весь голос викликав Костюкову повницю: «Дєдя з мамою дав у повницю сто дукатів.
Сіла нидалічько плоту на земню.
Сіла під плотом на землю.
Ніколи ни гонорувавси.
Ніколи не гонорувався.
Знав, шо єк ни стрілит законом у Хреста, то підет у праву дорогу й по смерти за тото допадет Божего трону Сонця, але ни станет мижи стрільцями тим чоловіком, йиким би повинен стати.
Знав: якщо не стрілить причастям у Христа, то піде праворуч і по смерті за це потрапить до Божого трону Сонця, але не стане межи стрільцями тим чоловіком, яким би повинен стати.
«Та просив бих тє, Процьку, ци ни примовив бес мині до голови вид стріли?» — сказав стиха нисмілим голосом Иванчік.
«Та просив би тебе, Процьку, чи не примовив би мені до голови від стріли?» — сказав стиха несмілим голосом Иванчік.
Й далі видберав воду, аж доків її ни видобрав так, ек то си годит поправді видберати воду.
І далі відбирав воду, аж доки її не відібрав так, як годиться по правді відбирати воду.
Водно мальфами напосідаютси на него, бо раз хотєт йиго згладити з цего світа.
Завше мальфами напосідаються на нього, бо затялися звести його з цього світу.
Дідок був зарослий нивеличким сивим заростом на бороді.
Дідок мав невеличкий сивий заріст на бороді.
Ой пишли богачєви подуші дзвонити, Ни дали си пошторонки свєті в руки взєти.
Ой пішли багачеві подуші дзвонити, Не дали ся пошторонки святі в руки взєти.
Тай Юріштанови урваласи тайстра.
Та й Юриштанові урвалася тайстра.
Тоту вовну Єлена відразу спарила, висушила, зчістрила на гребени, тай так борзо спрєла, шо Иванчік шє до схід сонця виплів з неї собі кордач.
Ту вовну Єлена відразу спарила, висушила, зчистила на гребені й так швидко спряла, що Иванчік ще до сходу сонця виплів із неї собі кордач.
Мальфарь порадив її, шо аби йшла рано у гості до них всіх трох, то пизнаст видразу, котре її донька.
Мольфар порадив їй, щоб ішла рано в гості до них усіх трьох, то впізнає відразу, котра її донька.
Узєв так під ноги, єк икогос найпушшего цигикала.
Узяв так під ноги, мов якогось найгіршого цигикала.
А громи, то таки ни переставали гуркотіти пудно над горами.
А громи не переставали гуркотіти над горами.
Хотів шош сказати Иванчікови, але змовчєв, бо в тот раз у поду вавкнув три рази раз-по-раз «вав, вав, вав» кіт.
Хотів щось сказати Иванчікові, але змовчав, бо на горищі нявкнув тричі раз по раз кіт: «Няв, няв, няв».
Таршукуватіє чьоловік.
Мішкуватіє людина.
«Будим їх срібним порохом підсипати.
» «Будем їх срібним порохом підсипати.
Нашу, то будь-котру чілідину, жінку ци дівку, то можна футко вид себе видсилити, бо єк ни хочєтси по добру попустити, то мож її вид себе видпудити пласом або обухом бартки, єк тої співанки, шо: «Барточка мосєндзова, круте топоришшє, єк ударит, ни жертуєт, бо аж в грудех свишшєт».
Нашу будь-яку жінку чи дівку можна хутко від себе відсилити, бо якщо не хоче по-доброму попуститися, то можна її від себе відлякати плазом або обухом бартки, як у тій співанці, що «барточка мосянжова, круте топорище, як ударить, не жартує, бо аж в грудях свище».
Розмов’ю я жєбівцем 'їх пістолета! Най си кришит та камузит на мене за це Шкиндя з Довгим так, шо хоть си най оба розсєдут из злости, то я тим ни трабую.
Розмовлю я жаб’ївцям їхні пістолі! Хай сердяться на мене за це Шкиндя з Довгим так, що хоч хай обидва розсядуться зо злости, та я тим не переймаюся.
Вставали з земні, тай, витаючіси з усіма в хаті словами «добрий вечєр», містилиси, де хто міг тай хотів.
Вставали із землі та й, вітаючись з усіма в хаті словами «Добрий вечір», містилися, де хто міг та й хотів.
Мині си привижувало, шо на середним сволоці верг запічька, з дідових квартий голубих показуютси усілякі дива.
Мені привижалося, що на середнім сволоку над запічком із дідових голубих кварт показуються усілякі дива.
Воливня пахала земню та нидотиско пофоскувала вже на сільску пашу, тай так сердито гребли ногами земню, шо метали її аж собі на хорбаку.
Воли байдуже пофоскували вже на сільську пашу та й так сердито гребли ногами землю, що жбурляли її аж собі на спину.
Це я знаю! Тай тимунь твої ласки ни жєдаю на цім світі, бо заким шо, то я шє сегодне живий тай си смію з того, шо будет зо мнов по моїй смерти.
Це я знаю! Та й тому твоєї ласки не жадаю на цім світі, бо поки що — я ще сьогодні живий та й сміюся з того, що буде зо мною по моїй смерті.
Війт имивси у данец, з него смієлиси: «А я піду данцувати, болит мене палец, А до пальця прив’ю сальця, ни лишуси данця».
Війт пустився в танець, з нього сміялися: А я піду танцювати, болить мене палець, А до пальця прив’ю сальця, не лишуся танцю.
Гониласи за ним дотів из замітавков, аж доків він ни перепросив мальфаря.
Ганялася за ним доти з віником, аж доки він не перепросив мольфара.
Качулівский Семен з Семнєнінсков молодицев перси наоперед скрипки данцувати: «Ой куєт ми зазулиця з чорними очіма, Ми ни будим данцувати другим за плечіма».
Качулівський Семен із Семнєнівською молодицею перся наперед скрипки танцювати: Ой кує ми зозулиця з чорними очима, Ми не будем танцювати другим за плечима.
Але бо то є й до кого прийти.
Але бо є й до кого прийти.
«Ийга, я про це буду жити на світі, бо ти вже ни страшний мині».
«Ійга, я, попри це, буду жити на світі, бо ти вже не страшний мені».
Шкиндя так вірив Довгому, єк Богови, тай тимунь уважно слухав, єк він підносив Дарадуду: «…Тай такий Дарадуда, мо, боєв би си такого Иванчіка, шо навіть ни мав видваги на Великдень видповісти так попови, єк то був повинен йиму видповісти, почюваючіси стрільцем.
Шкиндя так вірив Довгому, як Богові, та й тому уважно слухав, як він підносив Дарадуду: «…Та й такий Дарадуда, мо, боявся б якогось Иванчіка, котрий навіть не мав відваги на Великдень відповісти так попові, як повинен був, почуваючись стрільцем.
А Дарадуда, то мав Иванчіка в такій малій мірці, шо єк прийшов післідь Иванчіка до него в перевідки про Иванчіка Довгий, то Дарадуда гордовито лиш йиму сказав: «Ива’, Иванчік у моїх очєх, то такий маленький головник, шо мині самому навіть ни єлоси ним собі руки поганити.
А для Дарадуди Иванчік так мало значив, що коли прийшов відтак до нього розпитати про Иванчіка Довгий, то Дарадуда гордовито лиш йому сказав: «Ива’, Иванчік у моїх очах такий маленький, що мені самому навіть не хотілося ним собі руки поганити.
Біда тє бери», — погадав я злисно.
Біда тя бери», — думав я злісно.
Серед плаю вгоравси свєтий вогонь веселов половінев вогнених єзичьків, а Фока здоймив з голови крисаню, убрану блєхов та павами, поклонивси тричі сітому вогневи, витавси з свойов полонинов: «Добрий день, люба полонинко!».
Серед плаю вгорався святий вогонь веселою половінню вогняних язичків, а Фока зняв із голови крисаню, прикрашену бляхою й павами, поклонився тричі святому вогневі, вітався зі своєю полониною: «Добрий день, люба полонинко!».
А йик невкритованє ни помогало, то бунтом виломнєлиси з сіл в полонини.
А коли шкода не помагала, то бунтом виламувалися із сіл у полонини.
— «Та то вже сами очі видєт, хто кого может періш перепрошувати тай просити о поміч.
— Та то вже самі очі бачать, хто кого може перепрошувати та й просити про поміч.
Люде то заходили в церкву слухати видправи, то виходили з неї на цвинтар дозерати пасок.
Люди то заходили в церкву слухати відправи, то виходили з неї на цвинтар доглядати пасок.