target
stringlengths
3
926
source
stringlengths
3
923
Він тов примівков запрошєв до себе ничісту силу, царів градового вітрового, вогнєного й царя водєного.
Він тою примівкою запрошував до себе нечисту силу, царів градового, вітрового, вогняного й царя водяного.
Ади — вно гезде.
Ади — ось воно.
На гаразд уна вночі ни куєт.
На гаразд вона вночі не кує.
Сами очі смієлиси, дивєчіси на синіючі верхи.
Самі очі сміялися, дивлячись на сині верхи.
А Гирдлічка, бувало, лиш си хєтро из того засмієт, махнет байдуже руков, тай фіґляво изирчєт Юріштанови: «Піш пан же пшепадло», — тай далі курив собі безжурно свою любу оріхову люльку на довгим вишневим чобуці.
А Гердлічка, бувало, лиш хитро з того засміється, махне байдуже рукою та й жартома мовить Юриштанові: «Піш пан же пшепадло», — та й далі курить собі безжурно свою любу горіхову люльку на довгім вишневім чубуку.
«Будем йти до рідного дєді йиго ратувати.
«Будем йти до рідного дєді його рятувати.
За Джюндов потєгали цу колєду усі колєдники, шо виходили гурмов з розоденції на дідинец.
За Джюндою затягли цю коляду всі колядники, що виходили гуртом із резиденції на дідинець.
А єк си май трохє підчмелили шумівков, то зачєли й співати на гробу всєких співанок, бо їх торонкий смуток, то шораз більше при горівці перемінювавси в буйну веселість.
А коли трохи підчмелилися шумівкою, почали й співати на гробу всіляких співанок, бо їхній торонкий смуток щораз більше при горілці змінювався на буйну веселість.
На тих набутках вни набивали пістолета паперовими грішми тай з гонору ними стрілєли, показували людем, шо їм гроші нічо ни значєт, тай шо вни си нікого ни боєт, бо Юріштан навіть самого цісаря си ни боєв у горах, такий був сильний у своїм праві.
На тих набутках вони набивали пістолі паперовими грішми та й з гонору ними стріляли, показували людям, що їм гроші нічого не значать та й що вони нікого не бояться, бо Юриштан навіть самого цісаря не боявся в горах — такий був сильний у своїм праві.
Вуйна вернуласи у хату, сміючіси.
Вуйна вернулася в хату, сміючись.
— Смутно похітав головов: — «Тай шо з того?.
— Сумно похитав головою: — Та й що з того?.
Шкиндев из серця аж стелепало, єк уздрів оперед собов Иванчіка.
Шкиндею аж струсило, коли побачив перед собою Иванчіка.
Але єк си схопив дідо з-пид припічька, то видразу инчий став, єк би ни тот був.
Але коли схопився дідо з-під припічка, то відразу інший став, уже не той, що був.
Пив кождий горівки, кілько лиш хотів, навіть и бідних з нев ни обминали.
Пив кожен горілки, скільки лиш хотів, навіть бідних із нею не обминали.
Викрутивси сердито вид неї тай пишов у церкву.
Викрутився сердито від неї та й пішов у церкву.
Может пужіти.
Може лякати.
Ой так.
Ой так.
Косарі нараз зачєли си кепкувати з Обарінчука: «Та ти, хло’, добрий, гоноровий косар, лиш твоя коса шош єла си робити нигоноровов, бо шош зачєла лихо тобі, до біди, рубати».
Косарі почали кепкувати з Обарінчука: «Та ти, хло’, добрий, гоноровий косар, лиш твоя коса зробилася негонорова, бо щось почала лихо тобі, до біди, рубати».
За Фоков ишов на полонину ватаг Карпа з тримбітов на плечях та кресом почерез плечє.
За Фокою ішов на полонину ватаг Карпа з трембітою на плечах і крісом через плече.
Верг в ні порожну вид примівки судину тай пишов з Дарадудиної хати так, шо до нікого й словом ни обизвавси, лиш так луснув, запераючі за собов у хату двері, шо вни аж розпуклиси надвоє.
Укинув у них порожню від примівки посудину та й пішов із Дарадудиної хати так, що до нікого й словом не обізвався, лиш так луснув, зачиняючи за собою в хату двері, що вони аж розкололися надвоє.
Робив западки на вовків та медведів.
Робив капкани на вовків та ведмедів.
А Ботик єк уздрів Иванчіка оперед собов, то так си йиму зрадував, єк праведному Сонечкови в нипогоду.
А Ботик, побачивши Иванчіка перед собою, так йому зрадів, як праведному Сонечкові в негоду.
Він повеселів.
Він повеселів.
Ни можна висипати помиї пид сонце.
Не можна виливати помиї під сонце.
Єк просили молодєта Ботика з Ботичков на порозі брами на колач тай на чєсть, чєстуючі їх горівков, переваренов з медом из нової красно вирізбленої та вижированої дротиками кубки, старини з радости аж лиця сіяли.
Коли просили молодята Ботика з Ботичкою на порозі брами на калач та й на «честь», частуючи їх горілкою, перевареною з медом із нового красно вирізьбленого й вижированого дротиками кубка, старині з радості аж лиця сяяли.
Витак розклав струнку у кошєру, поклав тот книш на земню у воротіх, а баба з вуйнов, аби си єгниці чінили, пустили почерез тот книш у кошєру мижи вівці на валованє двох красних чьорних баранів-лунчяків, таких вовнистих, шо аж си вовна з них по саму земню везла.
Відтак розклав стру́нку в кошарі, поклав той книш на землю у воротах, а баба з вуйною, щоб ягниці плодилися, пустили почерез той книш у кошару межи вівці на валування двох красних чорних баранів-однорічників, таких вовнистих, що аж вовна з них по саму землю звисала.
Навіть ґрейцерів у них ни бракло.
Навіть ґрейцерів їм не бракувало.
Мав тілько золота, шо міг си з ним зважити.
Мав стільки золота, що міг із ним зважитися.
Верхє, то хати аж рипіли вид нагальних вітрів, шо пудно крутили смеречєм довгим, розколисуючі та вимахуючі ним у темних лісах, єк би повісемцем, тай галасливо шумнєчі, иноді бгали сиглове смеречє до земні так, шо аж ліси трішшєли.
Угорі — то хати аж рипіли від нагальних вітрів, що страшно крутили смеріччям довгим, розколисуючи та вимахуючи ним у темних лісах, немов повісемцем, та й із галасом іноді бгали сиглове смеріччя до землі так, що аж ліси тріщали.
А Олексій, єкби навмисне, ни квапивси, помаленьки примов’єв та позівав над серстьов з коров тай над свойов паличков, шо ніколи з нев си ни розлучєв.
А Олексій, мов навмисне, не квапився, помаленьку примовляв над шерстю та й над своєю паличкою, що ніколи з нею не розлучався.
Гадинов в’ючя річька з зеленими лугами лишєласи глібоко в долинах.
Річка, що гадиною вилася між зеленими лугами, залишилася глибоко в долині.
Але за тото єк й я прийду на друге село до церкви, то й вни мині гонір віддадут, шє й на чєсть в коршму запросєт».
Але за те якщо і я прийду в інше село до церкви, то й вони мені гонор віддадуть, ще й на честь у корчму запросять».
А так: хто годен, тот й ни голоден».
А так: хто годен, той і не голоден».
Про того мальфаря Олексія тай мандаторову пригоду з ним, то так розказували, бувало, люде.
Про того мольфара Олексія й мандаторову пригоду з ним так розказували, бувало, люди.
Побожно здоймив з голови смолену крисаню й схєлив свою сіду голову низко вдолину, аж до самої матери-земні.
Побожно зняв із голови смолену крисаню й схилив свою сиву голову низько, аж до самої матері-землі.
И вуйна зарумнєниласи вид цеї бесіди, бо їй си здавало, шо дідо на ню шош потємнєєт… Але удала, шо вна ни розумієт то, шо дідо говорив до неї.
І вуйна зарум’янилася від цієї бесіди, бо їй здавалося, що дідо на неї щось затаює… Але вдала, що не розуміє того, про що дідо говорив.
А у Великодний понедівнок — то майже всі люди в ню повертали тай оден з одним виталиси.
А у Великодній понеділок майже всі люди до неї звертали й одні з одними віталися.
Ледви Лесьо з Єленов вирвали її озвірілому Иванчікови з рук.
Ледве Лесьо з Єленою вирвали її в озвірілого Иванчіка з рук.
Він кусивси й на Иванчіка: «То ти таки винен, шибенику, шо вна ни хоче пити за мого сина.
Він косився й на Иванчіка: «То ти таки винен, шибенику, що вона не хоче піти за мого сина.
Тай нас тіпер хотєт изгладити из лиця земні.
Та й нас тепер хочуть стерти з лиця землі.
«В хаті!» — видповів старєчок, усміхаючіси хєтро лівим оком, бо праве застало йиму більмо, показуючі в роті шєрбину, моршічі в залімки шкіру на чортіским довгобразім лици.
«В хаті!» — відповів старенький, усміхаючись хитро лівим оком, бо праве закрило йому більмо, показуючи в роті щербину, морщачи в заломи шкіру на чортівському довгобразому лиці.
По подєкуваню ґаздам за колачь хотіли колєдники уставати из-за стола.
Подякувавши ґаздам за калач, хотіли колядники уставати з-за стола.
А Господи милосердний, шо то помогаєт, Шо мій милий чорнобривий коло мнє лєгаєт?.
А, Господи милосердний, що то помогає, Що мій милий-чорнобривий коло мнє лягає?.
Кухарка давала їсти книзеви тай йиго боєрам, клала на стів за порєдком їди: голубці, юшку, а на кінци кашу-водєницу з гуслінков.
Кухарка давала їсти князеві і його боярам, клала на стіл за порядком страви: голубці, юшку, а наприкінці кашу-водяницю з гуслянкою.
Сильно стискаючі кріс у руках, знов приклав йиго до лиця й видважно замірив ним у саму середину кіліха.
Сильно стискаючи кріс у руках, знову приклав його до лиця й відважно націлився в саму середину чаші.
Я нізашо у світі ни пишов бих був сам того вечєра надвір, так пудно боєвси того білого царя-водєного чьорнокнижника, шо йиго запрошєв сего вечєра дідо до тайної вечері.
Я нізащо у світі не пішов би був сам того вечора надвір, так боявся того білого царя — водяного чорнокнижника, що його запрошував дідо до тайної вечері.
Зарань-вечєр.
Зарань-вечір.
Тпррр вам вид него.
Тпр-р-р вам від нього.
Тай оперед міров боєвси їх робити, бо казав, шо за тоти фіґлі оперед міров то всі вивці ни зійшли би з полонини по розлучєню.
Та й перед мірою боявся їх робити, бо казав, що за такі фіґлі всі вівці можуть не повернутися з полонини.
Мині си виділо, шо уни витєгают за мнов свої костисті, жилаві руки й хотєт мене ними черкнути, тай хапнути кудас… Мині борзо шибали гадки у голові: куда?.
Ввижалося мені, що вони тягнуть до мене свої костисті, жилаві руки й хочуть мене ними черкнути та й хапнути кудись… Мені миттю шибали гадки в голові: куди?.
Він инчу журу колисав у своїй голові, а ни про жінку.
Він іншу журу колисав у своїй голові, а не про жінку.
Закитичіласи чічьками вже й найвишшя Чьорногора тота, шо шє до нидавно на її голові стоєла глібоко насунена біла шєпка зими.
Закитичилася чічками вже й найвища Чорногора, на голові якої ще донедавна лежала глибоко насунена біла шапка зими.
У него завше були ключики вид бодень из збіжєм у клітех.
У нього завше були ключики від бодень зі збіжжям у клітях.
Арідник був веселої вдачі, любив товариство, й тимунь хоть видів, шо Бог на него бівки лупав очіма, то однако си присукував ид Богови.
Арідник був веселої вдачі, любив товариство, і тому, хоч і видів, що Бог на нього лупав очима, та однак присукувався до Бога.
А кривавий та розкудовчіний Ґавицюк пишов надвір силєти пірвані струни.
А кульгавий і розкуйовджений Ґавицюк пішов надвір силяти порвані струни.
То буйнове вітрове вісними филями на всі гори давали знати, шо свєтий Николай, помали ступаючі, вже наближєвси из веснов д’Юрієвим брамам.
Ті буйні вітрове вісними хвилями на всі гори давали знати, що святий Миколай, помалу ступаючи, уже наближався з весною до Юрієвих брам.
Ні до Бога, ні до людий, єк то кажут, бо тот ніколи си право ни подивив на чоловіка, лиш флудом криво.
Ні до Бога, ні до людей, як то кажуть, бо ніколи прямо не подивився на людину, лиш флудом, криво.
Жди, жди-и-и, мой!.
Жди, жди-и-и, мой!.
Ріс я пестуном у хаті, прото найменчя дитина у старині.
Ріс я пестуном у хаті — що то найменша дитина в батьків.
Баба в кліти перебраласи в завсідне фантєчько тай сіла за стів їсти.
Баба в кліті перебралася в домашній одяг та й сіла за стіл їсти.
«Видиш, шо там пасет на тій полонині?» — гордо запитавси в тот раз він у мене.
“Видиш, що там пасе на тій полонині?” — гордо запитав він у мене.
А инчий ні, бо убила би йиго біда вид них.
А більше ніхто, бо убила б його біда від них.
Инче гадав, а шо инче казав.
Одне гадав, а інше казав.
А може, лиш хапнет йиго за плечя, тай лиш фужнет ним з церкви, єк онучков, почерез поріг надвір?.
А може, лиш хапне за плечі та й фугоне ним із церкви, як онучею, почерез поріг надвір?.
Учінила дівчєт сімдесєть и сім.
Учинила дівчат сімдесят і сім.
А на Волоский бік, то через Федька я ни можу пити вид хати, аби си він ни здогадав, де я си діла.
А на волоський бік — то через Федька я не можу піти від хати, щоб він не здогадався, де я ділася.
Де саме сидів Олексій, то він ни знав, бо зроду ни був у Плоскій.
Де саме жив Олексій, він не знав, бо зроду не був у Плоскій.
Ни дай Боже», — говорила, сміючіси прилипачко, Марічка, — «тай мині си видит по Иванчікови, шо він єкраз би був мині добрий на любаса, бо я йиго таки направду люб’ю, бо єк бих ни любила, то бих навіть з ним и говорити ни хотіла, а ни то, аби я йиго зачєпала на любаскованє.
Не дай Боже, — говорила, ласо сміючись, Марічка, — та й мені видається, що Иванчік якраз би був мені добрий на коханця, бо я його таки направду люблю, бо якби не любила, то би навіть із ним і говорити не хотіла, а не то що зачіпати на любощі.
Бо, о, о, єк він полохо икос поглипаєт.
Бо, о, о, як він перелякано якось поглипає.
По некрутації Иванчік таки борзо оженивси, послухав Люпайлючьку за це, бо усі йиму говорили, шо ни пожєлуй молодо си оженити, так єк рано встати.
Після рекрутації Иванчік таки швидко оженився, послухав Люпайлючку за це, бо всі йому говорили: не пошкодуй молодо оженитися, так, як рано встати.
Була всіляка муха, велика й мала.
Була всіляка мушва, велика й мала.
Й я цес очінаш цілком ни розумів, тимунь він и мині уритивси говорити, але за бабов мусів говорити, бо то було нипроше.
Я цей отченаш цілком не розумів, тому й мені він набрид, але за бабою мусив повторювати, бо не було на те ради.
И за це нима диву, бо на світі ніхто ни свєтий, поків молодий, але за гроші своє тіло ниможна продавати».
І за це немає кари, бо на світі ніхто не святий, доки молодий, але за гроші своє тіло не можна продавати».
Голо будет на світі.
Голо буде на світі.
Але одно смих зле зробив — ни поклав від себе оборону протів насланя, але я ни понадієвси, шо траф’ю на свого».
Але одну дурницю зробив — не поклав від себе оборону проти наслання, але я не понадіявся, що потрафлю на свого».
А такий був фудулний, шо пари му ни було.
А такий був гордий, що пари йому не було.
Чюєш?.
Чуєш?.
На подушєри, то вни обі нахєлилиси над ним тай наслухали, ци він спит, ци притаївси.
На горищі вони обидві нахилилися над ним і наслухали, чи він спить, чи притаївся.
Шораз, то більше ставав ниспокійний, бо душя зачєла шош нидобре вішшювати.
Щораз більше ставав неспокійний, бо душа почала щось недобре віщувати.
Стій ни пади! Зчєзни, пропади! Вид мене скопит скорий лік: Цему пороженому слабому довгий вік».
Стій, не пади! Щезни, пропади! Від мене скопить скорий лік: Цьому пороженому слабому довгий вік.
Йду лиш вид котюги оборонити, абес міг у хату зайти.
Йду лиш від пса оборонити, аби міг у хату зайти.
Збоївси, шо Иванчік ни видважитси піти на ту дорогу, але слово ни стріла, єк йикийс казав, запробував запросити йиго розмовити їм пістолета.
Злякався, що Иванчік не відважиться піти на ту дорогу, але слово — не стріла, як хтось казав, спробував запросити його розмовити їм пістолі.
Ладо, Ладо, Ладо!.
Ладо, Ладо, Ладо!.
Він сумний, єк осінний заранок, сидів коло Олексієвих ніг на задній лавици тай ни переставав играти у флоєру Олексієви умерскої тужної игри.
Він сумний, як осінній ранок, сидів коло Олексієвих ніг на задній лавиці та й не переставав грати на флоярі Олексієві тужних мелодій.
Я з маленького навидів кози й тимунь любив з ними ходити.
Я з маленького любив кіз, і мені подобалося з ними ходити.
Аби усі люде лиш про ні говорили та аби на вирви били на ні леґіні у старости.
Аби всі люди лиш про неї говорили та аби леґені наввипередки посилали до неї старостів.
Засвітив її викрученов живов ватров тай пішов у стару курнєнку мити маліг.
Засвітив її викрученою живою ватрою та й пішов у стару хатину мити маліг.
Тай метала делеко назадь него в потемок ночі йиго довгу тінь на воскресаючу з мертвого сну до життя земню.
Та й метала далеко позад нього в потемок ночі його довгу тінь на землю, що воскресала з мертвого сну до життя.
А по смерти підет у Чорногори град ковати тай служити ничістий силі.
А по смерті піде в Чорногору град кувати та й служити нечистій силі.
А нарешті лишив пустим си гризти.
А нарешті перестав дурним гризтися.
Через п’єного війта ни пишов данец кругло, путавси, бо війт, ледви возічі ногами, баламутив ціле колесо.
Через п’яного війта не пішов танець кругло, плутався, бо війт, ледве возячи ногами, баламутив ціле колесо.
А нидалеко них, коло ватри, то старі й молоді мушшіне так завзєто били галембези, шо аж на земню падали з таким голосним криком та реготом, шо з хати вибігало ціле посижінє дівитиси, єк вни всі лоском лежєли на земни.
А неподалік коло ватри старі й молоді чоловіки так завзято били галембези, що аж на землю падали з таким голосним криком і реготом, що з хати вибігало ціле посіжіння дивитися, як вони всі лоском лежали на землі.
А Шкиндя з Довгим нишьком помижи люде підсунулиси йиму поза плечя, аби чюти, шо він відповіст, єк скажет піп до людий — Хрестос воскрес?.
А Шкиндя з Довгим нишком поміж людей підсунулися йому поза плечі, аби чути, що він відповість, коли скаже піп до людей «Христос воскрес»?.
Дружби обмінєли книзєт їх вінчєними сирєними колачями на руках.
Дружби обміняли князят їхніми вінчальними сирними калачами на руках.
Ґаздівством, то він ні журивси, ні требував.
Ґаздівством він не журився, не переймався.
Але класти оборону надворі, наокола хати серед ночі, то він си ни бізував, бо навіть головні мальфарі роб’єт йиго дуже дрижєчі.
Але класти оборону надворі, довкола хати, серед ночі — на це він не зважувався, бо навіть головні мольфари роблять це з великим острахом.
Навіть й то місце на Стебних, де сидів колис для всіх гуцулів страшний Юріштан, сегодне опустіло, бо ни так уно виглєдаєт буйно, єк виглєдало колис.
Навіть те місце на Стебних, де сидів колись страшний для всіх гуцулів Юриштан, тепер спорожніло, не таке буйне стало, як колись.
Амінь».
Амінь.
Шанталавенько зібраний у просте фантєчко, з клябучков у руці.
У простенькій одежині, з паличкою в руці.
Нічім ни питали, увидьки постоли драли.
Ні про що не питали, залюбки постоли драли.