Datasets:
hutsul
/
hutsul-manually-annotated

Dataset card Data Studio Files
xet
 Community
1
target
stringlengths
3
926
source
stringlengths
3
923
Тай…» — Але вже ни доказав то, шо мав сказати про тот хрестик, клябучку й чєпелик, бо вже ничіста сила ни дала докінчєти йиму, пудно ним круменцуючі та розтєгаючі йиго.
Та й…» — але вже не доказав того, що мав сказати про той хрестик, клябучку й чепелик, бо вже нечиста сила не дала докінчити йому, страшно його то скручуючи, то розтягаючи.
— «То ти, Ива’?» «Я», — здивовано видповів Иванчік, відків Малиш йиго знаєт.
— То ти, Ива’?» «Я», — здивовано відповів Иванчік, звідки Малиш його знає.
Єк лиш устав вид закону, то утік из церкви так, шо й ни переирстивси.
Щойно вставши від причастя, втік із церкви так, що й не перехрестився.
Виносєт їм колєду поза поріг, єк жебракам.
Виносять їм коляду за поріг, як жебракам.
— «Бери собі вид мене отсего одного помічника, то ни піший будеш й ти».
— Бери собі від мене оцього одного помічника, то не піший будеш і ти”.
Фока витєг з бисаг горшьок з живов ватров, викручєнов для полонини в живий чєтверь досвіта.
Фока дістав із бесаг горщик із живою ватрою, викрученою для полонини в Живний четвер удосвіта.
А з кліти вніс до питя в горшку свою горівку, переварену з медом, кусак солонини, корж хліба тай три головці чєснику.
А з кліті приніс до пиття в горщику своєї горілки, перевареної з медом, кусень солонини, корж хліба та й три головки часнику.
Крикнули свічки, але Олексій у тот раз стрепенувси тай на всу хату голосно сказав: «Иванчіку, єк при послідним веремню твого життя ти ни найдеш такого чоловіка, єк ми були два, аби він був гідний передати йиму це дерево, клябучку й чєпелик, то озми їх из цего світа разом из собов навіки в гріб, аби си вни ни понивірєли...
Крикнули по свічки, але Олексій стрепенувся й на всю хату голосно сказав: «Иванчіку, якщо в останні хвилини твого життя ти не знайдеш такого чоловіка, як ми були два, аби він був гідний передати йому це дерево, клябучку й чепелик, то візьми їх із цього світу із собою навіки в гріб, аби вони не поневірялися в руках неві...
Він знав ни вид сегоднето, чьо вуйко ни був кунтетний, аби я принажєвси в них.
Він давно знав, чому вуйкові не подобалося, щоб я приживався в них.
Ув’єв.
Зів’яв.
Кожде слово ловив вухом тай наберав у голов.
Кожне слово ловив вухом та й набирав у голову.
На Обрітеніє уся птаха си зачінаєт парувати й в’єзати свої гнізда.
На Обретіння всі птахи починають паруватися й вити свої гнізда.
А Світлий чєтверь то Иванчік свєткував через шкоду між худобов, бо то єрморкове свєто.
А Світлий четвер Иванчік святкував, аби не було шкоди худобі, бо то ярмаркове свято.
Але шо з того, однако ни міг потрафити.
Але що з того — однак не міг знайти.
«Пишов своїми пустими дорогами», — мунєво сказала баба.
«Пішов своїми пустими дорогами», — мляво сказала баба.
Зробив то, шо хотів.
Зробив те, що хотів.
Уже другий заранок вид Бечкової неділі уставав Иванчік такий трудний та нивиспаний, шо аж йиго голова боліла, бо вже другу ніч сниласи йиму Марічка так, єк би наєві любаска любасови, а ни в сні.
Уже другий ранок після Бечкової неділі уставав Иванчік такий утомлений і невиспаний, що аж його голова боліла, бо вже другу ніч снилася йому Марічка так, як наяву любаска любасові, а не в сні.
Икас дивна сила перла єго у безвісти нових світів.
Якась дивна сила перла його в безвісті нових світів.
Дідо уважно глипнув на небо.
Дідо уважно озирнув небо.
Вуйна штрикла на постіль у кут мижи задними стінами.
Вуйна скочила на постіль у куток між задніми стінами.
«Вни си завзєли на мене почерез пістолета», — зачєв си був виговорєти Иванчік, але Дарадуда запоперечів: «Знаю я то все, тай ни хочю, аби ти пусто тим мині голов сушив! А шо ти за оден, то навіть Олексій з Плоскої колис мині про тебе розказував, єк ми шє добрі були.
«Вони напосілися на мене через пістолі», — почав Иванчік, але Дарадуда заперечив: «Знаю я то все та й не хочу, аби ти дурно тим мені голову сушив! А який ти — то навіть Олексій із Плоскої колись мені про тебе розказував, коли ми ще добрі були.
Та лише він зийшов вид хати на Старе Дворишшє пониж Ріжі, а то хтос на него так голосно закричєв з Семнєнівскої буковини: «И-и-и-ва-а-а’», — шо аж він си верг.
Та щойно зійшов від хати на Старе Дворище нижче Ріжі, як хтось до нього так голосно закричав із Семнєнівської буковини: «И-и-ива-а-а’», що він аж скинувся.
«Ива’!» — стиха закликала вна.
«Ива’!» — стиха покликала вона.
Укрив йиго потемок.
Укрив його потемок.
Я хоть буду приходити д’тобі, то так дехіро, шо то ніхто ни мет видіти, бо я вистарала собі таке зілє, шо єк хочу, то ни вздрит мнє нічіє чуже око.
Я приходитиму до тебе так дехіро, що ніхто не бачитиме, бо я вистарала собі таке зілля, що як хочу, то не побачить мене нічиє чуже око.
Хоть єк вни оба випили богато тої горівки, то вна їх ни ймила.
Хоч як багато вони обидва випили тої горілки, та вона їх не взяла.
Горівка була понасипувана в миски на столах, єк вода, шо гості лиш черпали її в кубки писаними полодниками тай пили нижєлисливо.
Горілка була налита в миски на столах, як вода, що гості лиш черпали її в кубки писаними ополониками та й пили, скільки хотіли.
Єк куда йшов, то тої води напровсєке мусів хоть трошки мати при собі, бо вна була йиму хоть до чього помичьнов.
Якщо кудись ішов, то тої води про всяк випадок мусив хоч трошки мати при собі, бо вона була йому хоч до чого помічною.
Він ни дававси йиму.
Він не давався йому.
Казав, шо єк мут хотіти йиго годованці мати ґрунт, то най йиго викуповуют від жидів, а він ни дурний си тим грижіти.
Казав: якщо хотітимуть його годованці мати ґрунт, то хай викуповують у євреїв, а він не дурний тим гризтися.
«Піть гет, сараку, лиш ни гали таке тай ни здоймайси пусто, шо ти йиго перекосиш», — насміваючіси з него, видразу взєли йиго косарі на кеп.
«Піть геть, сараку, лиш не кажи дурниць і не хвалися даремно, що ти його перекосиш», — кепкували з нього косарі.
Запрошену з-помижи сусідів бідничію на весілє, ту, шо помогала завжде Костюків маєток оброб’єти, то клали їх їсти за другі столи, але аж тогди, єк уже вся богачня була угошшєнна, бо давні ґазди, то любили бідного лиш тогди, єк він був перший у них коло роботи, а ни коло стола, уважєючі бідничію за солому, а себе за чів...
Запрошених із-поміж сусідів бідарів, тих, що допомагали завжди Костюків маєток обробляти, клали їсти за інші столи, але аж тоді, коли вже вся багачня була пригощена, бо давні ґазди любили бідного лиш тоді, коли він був перший у них коло роботи, а не коло стола, вважаючи бідних за солому, а себе за верхівку, так, немов ...
Познаминав там ножицями всім єгнєтам вушка.
Позначив там ножицями всім ягнятам вушка.
«То правда, шо уно є дуже пригінчьливе», — потокнула й баба за дідом.
«То правда, що воно є дуже пригінчливе, — потакнула й баба за дідом.
Витєг з бисаг судину з видгашенов живов ватров, шо то нев застерігав у селі свий ботей, рушеєючі в полонину, мочєв тепер знов у ню гушемков зіля тай, кропєчі живов ватров, водицев-орданицев, благословєв та свєтив свою любу полонину.
Витяг із бесаг посудину з відгашеною живою ватрою, що то нею оберігав у селі свій ботей, рушаючи в полонину, вмочав тепер знов у неї пучком зілля та й, кроплячи живою ватрою, водицею-орданицею, благословляв і освячував свою любу полонину.
За кождим разом плював у лівий бік и хрестив ту воду правов руков… З біршеї кварти, шо завжде стоєла праворучь на сволоці, видсипав трошки води у менчу кварту й назад клав її на сволок.
За кожним разом плював у лівий бік і хрестив ту воду правою рукою… З більшої кварти, що завжди стояла праворуч на сволоку, відливав трошки води в меншу й назад клав її на сволок.
Здавалоси, шо ніхто й ни дихав тай оком ни мигнув.
Здавалося, що ніхто й не дихав та й оком не змигнув.
Хто знаєт?.
Хтозна?.
А май трохє приєзнійше учів їх узимі, тай то єк ни був п’єний.
Лиш трохи пильніше вчив їх узимку, якщо не був п’яний.
Ой попамнєтаєт, коби лиш ми Процьо Дарадуда здоров був.
Ой, попам’ятає, аби лиш мені Процьо Дарадуда здоров був.
Насмерть йиго біда вбила», — говорила вна ніби перепуженим голосом.
На смерть його біда вбила», — говорила вона ніби переляканим голосом.
Ни будь дурний.
Не будь дурний.
А єк вид престола з захрестія поглипав попик, сердито похмурєючіси на дєків у лавці, шо то в них за гармідер робивси, то фіґлявий Місько чінивси, шо то си ни до него тикало.
А коли від престолу із захрестя поглипав попик, сердито хмурячись на дяків, що то в них за гармидер коїться, то хитрий Місько вдавав, що його то не стосується.
Видко було, шо мали охіть всіх людий на світі знишшіти.
Видко було, що мали охоту всіх людей на світі знищити.
Уна голубков горнуласи коло него.
Вона голубкою горнулася коло нього.
Йиго зачєв був ломити солодко-дивний сон.
Його почав був ломити солодко-дивний сон.
Тай уже лиш пів кітла жинтиці всипав варити на вурду — бо бірше, єк казали, «Біг даст».
Та й уже лиш пів котла жентиці вилив варити на вурду — бо більше, як казали, Біг дасть.
Оден світив лушницев, другий бив остами струги на терлі, третий носив на плечох у тайстрі наловлені струги, а медвідь потихоньку прикравси, виторг тайстру из стругами тай пропав у потемку ночі».
Один світив смолоскипом, другий бив остами стругів, третій носив на плечах у тайстрі наловлену рибу, а ведмідь потихеньку підкрався, вихопив тайстру зі стругами та й пропав у потемку ночі».
То й тепер би си здало шош помочі, хоть и ни мут просити, бо то так си годит».
То й тепер би здалося допомогти, хоч і не проситимуть, бо то так годиться».
Він так ходив бідненько зібраний, єк би йкийс жебрак, а зброю на собі, то вже мав дорідну.
Він так ходив бідненько зібраний, немов якийсь жебрак, а зброю на собі — то вже мав дорідну.
Пізмливим оком поглипав з хорім з-поза одвірка Сухонький у хату за стів на нового музиканта, бо йиму велика кривда була, шо на старість йиго понизили через того молодєчка.
Ображеним оком поглипав із хором з-поза одвірка Сухонький у хату за стіл на нового музику, бо йому велика кривда була, що на старість його понизили через того молодика.
Робив усе по своєму, єкби їй наперекір.
Робив усе по-своєму, немовби їй наперекір.
Але вни всі розказували, бувало, шо домар лаким був у порожних зимарках та стаях на полонинах пужіти нічлігарів.
Але вони всі розказували, бувало, що домар полюбляє в порожніх зимарках та стаях на полонинах лякати нічлігарів.
Тебе ни сперав?!!.
Тебе не спирав?!.
На нім була чорна раца, на грудех розшінкана.
На нім була чорна сорочка, на грудях розстебнута.
Гм.
Гм.
В хаті, то йиго Єлена шє довстріту зцепала на него, чого він таку охаблену бечку взєв з церкви.
У хаті його Єлена ще з порога накричала на нього, чого він таку нікудишню бечку взяв із церкви.
Обшедком гудував сіно, хоть би єк було тєкало йиму йиго на маржину, бо у зимі сіно си ни родит.
Ощадно годував сіном, хоч би скільки було його на маржину, бо взимку сіно не родить.
А уліті из вудков минали йиму дни.
А влітку з вудкою минали йому дні.
А Гердлічіха цілий чєс бігала по стайни тай так си нуждувала над тими коровами, шо аж си люде над нев стурєли.
А Гердлічиха весь час бігала по стайні й так побивалася над тими коровами, що аж люди з неї дивувалися.
Риздвєних свєтків мало хто робив шо понадвірю.
На Різдвяні свята мало хто робив щось надворі.
«Най Бог приймет твою чєсточку», — побожно подєкував Федько тай поважно розпитувавси: «Єк жінка — ци дужя?».
«Най Бог прийме твою часточку, — побожно подякував Федько та й поважно розпитував: — Як жінка, чи дужа?».
По мірі навесні порожні та німі через зиму полонини нараз заповнилиси худобами та пастирями.
Після міри навесні порожні й німі взимку полонини нараз заповнилися худобою й пастухами.
А бездітники люб’єт малих дітий, поків їм шош ни догорєт.
А бездітні люблять малих дітей, поки ті їм чимось не дошкулять.
Зачєсок пидвів її просто тай роззеравси по голих, без образів, стінах та по хаті.
Відтак підвів її й роззирався по голих, без образів, стінах і по хаті.
— «А я зато вам заліз під шкіру, бороздічі в замов’юваню жєбівцем пістолет, шо досив ви нитрошки си назбиткували надо мнов.
— А я за те вам заліз під шкіру, розмовивши жаб’ївцям пістолі, бо досі ви немало позбиткувалися з мене.
Навіть ніхто нічо й ни шімкнув, бо всі знали, шо тогди було вара шош говорити, єк Дарадуда примов’єв.
Навіть ніхто й не писнув, бо всі знали, що не можна було нічого говорити, коли Дарадуда примовляв.
Але шо то був за свєтий, то ніхто з домашних ни знав.
Але що то був за святий, ніхто з домашніх не знав.
Тай остеріг мене.
Та й остеріг мене.
Ни світитси имнє твоє, Госпидку.
Най святиться ім’я твоє, Госпідку.
Пудно си на него розсіла.
Дуже йому докоряла.
А вивалюючі з рота єзик, зверешшєв пудним голосом: «Ни дайте мене… Бе-е-е-рет!» — дрижєв.
Вивалюючи з рота язик, заверещав страшним голосом: «Не дайте мене… Бе-е-ере! — тремтів.
А то нисправедливо так робити, Федю, бо з земнев ніхто ни вродивси, тимунь вна ни людска, ни чія, а Божя, тай тимунь повинна вна належєти рівно всім тим, шо на ній роб’єт, тай усіх однако повинна гудувати.
А то несправедливо так робити, Федю, бо із землею ніхто не вродився, тому вона не людська, не чиясь, а Божа, та й тому повинна вона належати рівно всім тим, хто на ній працює, та й усіх однаково повинна годувати.
Й через то легонько жив, бо до него сипавси народ зувезде, тай ніс йиму усєкий статок у хату, єк бжьоли у вулий мід.
І через те легенько жив, бо до нього сходився народ звідусюди та й ніс йому всякий статок у хату, як бджоли у вулик мед.
По доїнню овец Иванчік пишов в Перехресні на «кочєла», бо там здавен-давна на Юріє видбувалиси «кочєла».
Подоївши овець, Иванчік пішов у Перехресні на «кочела», бо там здавен-давна на Юрія відбувалися «кочела».
Кичири мовчки дивилиси на него, а він говорив до них: «Кажут, шо тот чоловік, шо зроду, крім свої жінки, ни пазив за чужоу, то дуже шєсливий, бо на тім світі, по смерти, горит вічно йиму свічка чесноти на правим плечу так красно, єк праведне Сонечко».
Кичери мовчки дивилися на нього, а він говорив до них: «Кажуть, що той чоловік, хто зроду, крім своєї жінки, не важив на чужу, дуже щасливий, бо на тім світі, по смерті, горить вічно йому свічка чесноти на правім плечі так красно, як праведне Сонечко».
Прикірними словами вбиваєт в мині всу любу до себе.
Прикрими словами вбиває в мені всю любов до себе.
Может бешість закпєсти у таку хвилю, шо таки направду то си может стати.
Може, бешість, заклясти в таку хвилину, що таки направду це станеться.
Того головника, то потрафит навіть и баба перевернути з ніг.
Його зуміє навіть баба перевернути з ніг.
Ой єк би вни йиму замили з цего світа дни, ото би добре було!.
Ой, якби вони йому замили з цього світу дні, ото би добре було!.
Навіть и бідничія, єк си роз’єтрила, то, аби вкорити богачни, шерпнути їм богдай раз на житю гонір, показатиси, шо й уни люде, метали по богато гроший у повницу, задовжуючіси по вуха в богачів на роботу, ни питаючі тим, шо тоти гроші вни будут видроб’єти тєжко богачям, по пару лептів денно.
Навіть бідні роз’ятрилися і, щоб докорити багачні, умалити їм бодай раз у житті гонор, показати, що й вони люди, давали по багато грошей у повницю, боргуючи по вуха в багачів на роботу, не переймаючись тим, що ті гроші вони будуть відробляти тяжко багачам, по кілька монет денно.
Перемогало тепло над студіньов.
Тепло перемагало холод.
Серце закаменіло й глухе стало на тривожний голос душі.
Серце закаменіло й глухе стало на тривожний голос душі.
А в церкві, то мало хто крутивси, хіба лиш старі діди та баби, бо молодші говорили, шо до церкви їх по смерти принесут.
А в церкві мало хто крутився, хіба старі діди й баби, бо молодші говорили, що до церкви їх по смерті принесуть.
Йиго флоєра играла й такої, шо сами ноги данцували, аж плечіма чьоловік потєвував.
Його флояра грала й такої, що самі ноги танцювали, аж плечима чоловік посмикував.
Про скали на Угорским, шо їх люди з давен-давна звут «церквами», бо вни високі, йик церкви, то Иванчік казав мішєникам: «До тих скал, високіх каменів, молилиси колис наші предки.
Про скелі на Угорськім, що їх люди здавен-давна звуть «церквами», бо вони високі, як церкви, Иванчік казав: «До тих скал, високих каменів, молилися колись наші предки.
Пидристки гордо пірилиси, похожуючі помижи чєлідь, та так докучєли чєліди, шо аж ниодна здуфална молодиця на них хякнула та гетнула (єк на виднишєта), позераючі нишьком — з-перед своїх чьоловіків — за фаиними, гардешистими мушіньми, шо їм си вдавали.
Підлітки гордо пірилися, походжаючи поміж жінок, і так докучали їм, що аж не одна гонорова молодиця на них рявкнула та гетьнула, позираючи нишком з-перед своїх чоловіків за файними, статними чоловіками, які їм подобалися.
Тай зачєв, так єк би з коновки, гившкати з хмар такий торонкий дожь, шо в хаті начєс земню сповенив водов, так шо нігде було стати.
Та й почав так, як із коновки, лити з хмар такий торонкий дощ, що в хаті миттю землю залив, так, що ніде було стати.
Отєжілим ходом пишов Иванчік з ліса д’хаті з кресом на плечох, ні про шо инче ни думаючі, лиш про любу з чічков Марічков.
Тяжким ходом пішов Иванчік із лісу додому з крісом на плечах, ні про що інше не думаючи, лиш про любов із чічкою Марічкою.
Будь здоров», — тай вон дверми утецу.
Будь здоров” — та й геть з хати».
Гляба викоренити старі звичаї, бо гуцули ни слухают підшептів їх.
Годі викоренити старі звичаї, бо гуцули не слухають їхніх нашептів.
Пропхавси помижи люде наперед стоєти коло бічного вівтаря повід мушшінских двер.
Пропхався поміж людей наперед і став коло вівтаря з боку чоловічих дверей.
Де дзвони ни додзвонюют.
Куди дзвони не додзвонюють.
Годі було угадати, ци швидко, ци пізно євитси пашя по Благовішшіню на маржинку.
Годі було вгадати, чи швидко, чи пізно з’явиться паша для маржини по Благовіщенню.
То знов розказував мині усєку старовіцку усєчєну.
То знов розказував мені усяку старовіцьку всячину.
Обарінчук зачєв згуста косов махати, тай здрібна, а ни поступно за нев ступати, тай шочєс зачєв си острити, пишчучі брусом косу, так шо ни за великий чєсок виверг йиго з ручки й найзаднійший косар Мицкало, довлєгу сміючіси з него, шо він лишивси позадь косарями плоти рахувати.
Обарінчук почав махати косою часто й дрібно, а не поступово за нею йти, та й усе частіше гострити, пищати брусом об косу, так що невдовзі викинув його з ручки й найостанніший косар Мицкало, усмак насміхаючись із нього, що він залишився позаду косарів плоти рахувати.
Йиму вид того так дало пуду, шо аж волосє йиму на голові встало, бо видразу впав на дорогу, шо то ни була ані Марічка, ані Мандрюкова молодиця, лиш були то нявки, зчєзли би, шо переверглиси в тоту чєлідь, шо він на ню гадав, тай в самі полуднє на Розійгри, вколисаного свойов дивнов музиков та замареного нерівними голос...
Йому від того так лячно зробилося, що аж волосся на голові сторчма стало, бо він відразу збагнув, що то були не Марічка й не Мандрюкова молодиця, а нявки, щезли би, які перекинулися на тих жінок, що він про них гадав, та й ополудні на Розійгри, заколисаного своєю дивною музикою й затуманеного нерівними голосами своїх п...
«Але однако», — казав дідо, — «у горах завжде є ліпшя пізна, єк рана весна.
«Але, — казав дідо, — в горах завжди ліпша пізня, ніж рання весна.
Ігій на тє.
Агій на тебе.
Загрівало у кождісіньку зашепетинку.
Загрівало в кожнісіньку зашепетинку.