Datasets:
hutsul
/
hutsul-manually-annotated

Dataset card Data Studio Files
xet
 Community
1
target
stringlengths
3
926
source
stringlengths
3
923
Тай він любив нарід так, єк свою душу.
Та й він любив нарід так, як свою душу.
» Я сховав гроші про зазулю у кішеньку з лівого боку в єрованим кіптарику, шо був на мині вуйнин, бо свого файного кіптарика ишє тогди ни мав, й утік у хату.
» Я сховав гроші про зозулю в кишеньку з лівого боку в кептарику, що був на мені, вуйнин, бо свого файного кептарика я ще тоді не мав, і втік у хату.
А твою горівку я ни приймаю», — тай видсунув на столу лівов руков на видлю тоту горівку гет вид себе.
А твою горілку я не приймаю», — та й відсунув на столі лівою рукою навідліг ту горілку геть від себе.
Колисав їх головами.
Колисав їхніми головами.
«Куш ти вид мене!.
«Куш ти від мене!.
А в роті в него, то білілиси всі зуби, здорові, єк криця.
А в роті в нього біліли всі зуби, здорові, як криця.
А баба прото фіґоль, єк то вздріла, шо Иванчік ни порозумівси на її лихомислости, то, хєтро всміхаючіси, сказала, шо шє вночі на спаню мусит йиму примовити раз до голови вид стріли, тай нарано він вже цілком будет здоровий на голов.
А капосна баба, побачивши, що Иванчік не здогадався про її підступ, хитро всміхаючись, сказала, що ще вночі на сон мусить йому примовити до голови від стріли, та й на ранок він уже цілком одужає.
Але на це ни тут місце говорити.
Але про це не тут місце говорити.
Дарадуда в тот раз залихословив, тай так пудно розсердивси на Иванчіка, шо аж ни своїм голосом на него зкричєв: «Ти, фіґлярю проклятий, знов поклав протів мого наслання обертин?.
Дарадуда залихословив та й так страшно розсердився на Иванчіка, що аж не своїм голосом на нього закричав: «Ти, хитруне проклятий, знову поклав проти мого наслання обертин?.
Чєлідь з мушшіньми так солодко та любо на себе позерали, шо ни одних аж у серця в’єлило.
Жінки з чоловіками так солодко й любо одні на одних позирали, що в багатьох аж під серцем в’ялило.
Розпитувалиси одни в одних.
Розпитували одні в одних.
Й бійка нічьо ни помогала, такий Иванчік був великий невкритун.
І бійка нічого не допомагала — такий Иванчік був великий неслух.
Ґаздиня за тот чєс, шо чьоловік за ню кутаєтси, пазит борше инчу роботу на ґаздівстві.
Ґаздиня за той час, що чоловік замість неї порається, зайнята іншою роботою на ґаздівстві.
Але мальфарі, то таки вже ни мали чого йти до сповіди, хіба лиш тоти могли йти, шо попик шє їх ни знав добре з лиця, бо єк ишли, то хіба лиш на побліку.
Але мольфари — то таки вже не мали чого йти до сповіді, хіба лиш ті могли йти, що попик ще їх не знав добре з лиця, бо якщо йшли — то хіба лиш на ганьбу.
Лиш шош погумкотів.
Лиш щось погумкотів.
Носили з полонин до Сигота, до Рус Полєни та у Шилигул бриндзу на продаж, бо суда, коло нас, тогди ніхто бриндзу ни купував.
Носили з полонин до Сигота, до Рус-Полян та в Шилигул бринзу на продаж, бо тут, коло нас, тоді ніхто бринзу не купував.
Навчів замов’єти й розмов’єти пістолета та креси, чістити стрілецкий стрій, споганити чужу стрюбу, аби лихо била.
Навчив замовляти й роззамовляти пістолі та кріси, чистити стрілецький стрій, споганити чужу зброю, щоб кепсько стріляла.
Мусіла сама за всим си пожурити.
Мусила сама всім пожуритися.
Блискавки, то однов половінев світили.
Блискавки одна за одною світили.
Корінці в земни цеконіют кістков, а ліси, то так морози засушуют, шо вни рогом затвердают.
Корінці в землі стають тверді, мов кістки, а ліси ті морози так засушують, що вони рогом тверднуть.
Говорила чєлідь мижи собов, бо за все винували Марічьку, а ни Иванчіка.
Винуватили за все жінки Марічку, а не Иванчіка.
Кажут, шо оден брусторєк ніс конем фирманку тай клєв свого коня: «Ци-и-и! Лисий, Біг би тє побив, бо тебе тай мене, то чорт учінив, а мою жінку тай кота, то Бог, бо уни обоє лиш у хаті на печі сидєт, а ми оба й загинемо у дорогах уводно, лиш вірменем отсими плаями фирманки носічі за Гору.
Кажуть, що один брустуряк ніс конем фірманку та й кляв свого коня: «Ці-і-і! Лисий, Біг би тя побив, бо тебе та й мене — то чорт учинив, а мою жінку та й кота — то Бог, бо вони обоє лиш у хаті на печі сидять, а ми обидва й загинемо в дорогах завжди, лиш вірменам цими плаями фірманки носячи за Гору.
Абих так здоров був, шо так будет».
Аби так здоров, що так буде».
Тай цего си нима чьо встидати, бо це кождому молодому чоловікови, шо жиєт без жінки, может си приснити.
І цього нема чого соромитися, бо це кожному молодому чоловікові, що живе без жінки, може приснитися.
«Ни боюси я, дідочку, шо вна мині ни поможет, бо вже ми помогла.
«Не боюсь я, дідочку, що вона мені не поможе, бо вже помогла.
Гов тобі, градовий Царю!.
Гов тобі, градовий царю!.
Ніхто ни домірковувавси, шо то він дієт.
Ніхто не домірковувався, що то він діє.
Ткали сукна, ліжники.
Ткали сукна, ліжники.
Єк прийшов Иванчік на цвинтар, то шє мало хто на нім був, так досвіта пишов він до церкви.
Коли прийшов Иванчік на цвинтар, то ще мало хто там був, так удосвіта вирушив він до церкви.
Казав, шо коло Ників є найдовші ночі, а найкоротші дни.
Казав, що коло Миколая найдовші ночі й найкоротші дні.
Амінь», — шворкнув бабі на зачєпку попид ніс.
Амінь, — шворкнув бабі на зачіпку попід ніс.
Видвертав.
Відвертав.
Без потємку зметавси, аби покласти начєс оборону вид себе тай зробити протів того пудного наслання обертин.
Без тями схопився, аби покласти миттю оборону від себе та й зробити проти того страшного наслання обертин.
Водицев-свєтицев залагожеєв первовічьними тайними словами, шо їх знав, молоко та манну у овечьок, кіз та коровок та засокочював їх вид зчередованя в полонині.
Водицею-святицею й первовічними тайними словами, що їх знав, приманював молоко та манну в овечок, кіз і корівок та оберігав їх від чаклунства в полонині.
Пид ним кінь, нашюрюючі вуха тай пофиркуючі в ніздрі, широко ногами переступав почерз живу ватру з плаю на полонину, ззаду за ним переступало через ватру решто коний, зсилених одно за одним до тарниц та обтерханих тертілами на полонину: муков, бербеницями, відрами, цідилами та новими путинами.
Під ним кінь, нащурюючи вуха й пофиркуючи, широко переступав через живу ватру з плаю на полонину, ззаду за ним переступала через ватру решта коней, зсилених один за одним до тарниць і завантажених на полонину борошном, бербеницями, відрами, цідилами й новими путинами.
Шо чєс прикочували, курили люльки.
Частенько відпочивали, курили люльки.
В тих Олексієвих хатах, то Иванчікова нога ніколи ни була, але йиго бартка, то нираз у них бувала, бо ни одного знакомого чоловіка він, бувало, вирєдив з нев до Олексія по знакомости примов’єти.
У тих Олексієвих хатах Иванчікова нога ніколи не була, але його бартка не раз у них бувала, бо не одного знайомого чоловіка він, бувало, виряджав із нею до Олексія по знайомству примовляти.
Їм здавалоси, шо то навіть й їх коси тєли легше в траві, єк перед тим рубали, бо й уни, скуражені Иванчіком, зачєли одним темпом за ним легонько рубати косами.
Їм здавалося, що навіть їхні коси тяли легше траву, ніж перед тим рубали, бо й вони, роздражнені Иванчіком, почали одним темпом за ним легенько рубати косами.
Тай ади, ни гину, шо її ни п’ю, ни снила би си.
Та й ади, не гину, що її не п’ю, не снилася б.
Дарадуда їх повно маєт в отсим поду на хаті, тай тимунь будь-хто ни годен йиго й сказити».
Дарадуда їх повно має на оцім горищі на хаті, тому будь-хто не годен його й сказити».
На усіх дорогах, доріжках.
На всіх дорогах і доріжках.
Тай махнув знов шворкнути Иванчіка бартков по голові так, аби він уже бирше ни одну чєлідину при її чьоловікови в данци межи народом, йикби навкірки чьоловікови, ни цулував.
Та й замахнувся знову вдарити Иванчіка барткою по голові так, аби він уже більше жодну жінку при її чоловікові в танці межи народом, немов наперекір чоловікові, не цілував.
Уставав тай далі йшов.
Уставав та й далі йшов.
Тот дідок, то був буковинский гуцул, а туда, в буковинских горах, то здавен-давна такі си нисамовиті люде виводили.
Той дідок — то був буковинський гуцул, а там, у буковинських горах, із давен-давна такі несамовиті люди стрічалися.
Навмисне поклала солонину лунчіну, аби си погонорити, шо у неї шє си заважєєт передтогідна лунчіна, а ни лишень сегорічьна солонина ци тогідна лунчіна.
Навмисне поклала таку солонину, щоб погоноритися, що в неї ще є позаминулорічна, а не лишень цьогорічна чи торішня солонина.
Тай аж засторопів з дива, бо зразу ни міг увірити своїм очям, ци то привид-мара стоєла оперед ним, ци то направду таки була та сама жива Марічка Палинюкова, шо вид Бечкової неділі він так дуже за нев гинув.
Та й оторопів із дива, бо одразу не міг повірити своїм очам, чи то привид-мара стояла перед ним, чи то направду таки була та сама жива Марічка Палинюкова, що від Бечкової неділі він так дуже за нею гинув.
Уздрів и Дарадуда, шо Иванчік чоловік, а ни будь-хто, то сам узєвси йиго звернути з ніг.
Упевнився й Дарадуда, що Иванчік чоловік, а не будь-хто, і сам узявся його звернути з ніг.
Гірше, єк з свойов Єленов.
Гірше, ніж зі своєю Єленою.
Хя!» Шкиндя вже ни обзивавси, лиш заскреготав зубами так остро, шо мало шо їх ни покришив тай лиш процідив криз ні: «Кришило тай будет, а йиго ни будет».
Хе!» Шкиндя вже не обзивався, лиш заскреготав зубами так гостро, що мало що їх не покришив, та й лиш процідив крізь них: «Кришило та й буде, а його не буде».
Ни забідована пустими пастирями.
Не забідована поганими пастирями.
Досвіта на Видорші дала баба знов нам тої водиці на шєсерце покушіти усім, а решту тої водиці пересипала у чьорну флєшку, заткала кукурудзіним кочєном й сховала у полицу верх двер, аби стоєла напровсєке у хаті через цілий рік.
Удосвіта на Видорші дала баба знов нам тої водиці натщесерце скуштувати всім, а решту перелила в чорну пляшку, заткала кукурудзяним качаном і сховала на полицю над дверима, щоб була про всяк випадок у хаті цілий рік.
Але найголовнійшим свєтом Розійгри є для нявок, тих красних, майже ніколи нивидимих голим оком лісових дівиц, шо то вни на Розійгри в полуднє полюют на сп’ючих мушшін тай хапают їх у сні в безвісти на своїх коханців — любих любасів.
Але найголовнішим святом Розійгри є для нявок, тих красних, майже ніколи не видимих голим оком лісових дівиць, які на Розійгри ополудні полюють на сплячих чоловіків і хапають їх у сні, щоб вони ставали їхніми коханцями — любими любасами.
Тримбіташі зачєли у тримбіти тримбітати до плесу, а вибірці, збераючі кождий свою табору, до колєди готову: з скрипков, тримбітов й березов на чьолі ставали одна табора за другов позадь старшим вибірцев у хід й, обходічі наокола церкву, всі гуртом плєсали: «То в білим, то в чьорним, то в коротеньким, Ой на конику, на в...
Трембітарі почали у трембіти трембітати до плєсу, а вибірці, збираючи кожен свою ватагу, до коляди готову — зі скрипкою, трембітою і березою на чолі, — ставали одна ватага за іншою за старшим вибірцею в хід і, обходячи навколо церкву, всі гуртом плєсали: То в білім, то в чорнім, то в коротенькім, Ой на конику, на ворон...
Дідо розказував, шо тоти дівки, шо є зомражені й через то ни можут си виддати, біжєт по опівночі до днини на Видорші до церкви й голі у дзвінници миют из середини дзвони видобранов на Видохрестний Свєтий вечєр перед заходом сонця водов з дев’єтьох головиц.
Дідо розказував, що спаскуджені дівки, які через це не можуть вийти заміж, біжать по опівночі на Видорші до церкви й голі у дзвіниці миють ізсередини дзвони відібраною на Водохресний Святий вечір перед заходом сонця водою з дев’ятьох джерел.
На бучю вже поміціцьку зачінав обертатиси зелений лист, жовк тай из старости корчівси, бо вид Головосік уже панувала над світом осінь.
На буках уже помаленьку починав обертатися зелений лист, жовкнув і зо старості корчився, бо від Головосік уже панувала над світом осінь.
То побудемо трохє у воросі, бо ми хоть близкі сусіде тай добре жиємо в сусідстві, то однако счєста ни видаємоси.
То трохи погуляємо, бо ми хоч близькі сусіди та й добре живемо в сусідстві, однак нечасто бачимося.
Мали у завелиці.
Шанували.
Та шочєс сердито погпипав на Трайкала, шо ни давав йиму дрімати.
І сердито поглипав на Трайкала, що не давав йому дрімати.
Тай панів з’їздилоси повно зувезде подивитиси на того великана Мирона Штолу, послідного ватажка гуцульских опришків.
І панів з’їхалося повно звідусіль подивитися на того велетня Мирона Штолу, останнього ватажка гуцульських опришків.
Тай най ни гадаєт, шо си потрафит вид нас оборонити, бо ми добре вже знаємо йиго силу».
Та й нехай не гадає, що зуміє від нас оборонитися, бо ми добре вже знаємо його силу”».
Рахував митусь рахунок дев’еть раз по дев’еть, то в оден, то в другий бік завертав: «Ни оден, ни два, ни три, ни штири, ни п’еть, ни шість, ни сім, ни вісім, ни дев’еть».
Рахував дев’ять разів по дев’ять; то в один, то в другий бік завертав: «Не один, не два, не три, не чотири, не п’ять, не шість, не сім, не вісім, не дев’ять».
У хоромах по повници знов грала музика, дзвиніли данці, тай розліталиси з них співанки: «Ой сегодне гоя, гоя, тай шє завтра гоя, А позавтрю до роботи, головочко моя».
У хоромах після повниці знов грала музика, дзвеніли танці та й розліталися співанки: Ой сьогодні гоя, гоя, та й ще завтра гоя, А позавтра до роботи, головочко моя.
Поклав пид стів ціле кінске сідло й єрем вид волів та сокиру й серп, заткнений у єчмінний сніп.
Поклав під стіл ціле кінське сідло і ярмо від волів та сокиру й серп, заткнений у ячмінний сніп.
Але вни скоро ни пішли шє в село, бо міра затєгласи гаразд з полудня так, шо аж депутат охміркавси, шо мішєнники задоїли йиго в молоці.
Але рушили вони не так скоро, бо міра затяглася з полудня так, що аж депутат нарікав, буцімто господарі його обманюють.
Аби ти лиш здоров був».
Аби ти лиш здоров був».
Довгі чєси минали, шо уни ни то, шо ни виділи чєлідини, але навіть и ни чюли її голосу.
Тривалий час жінки не бачили й навіть не чули її голосу.
Вуйна сомно воркнула: «Ти чьо мене сіпаєш заволоси, сіпала би ти біда очі з голови, штранєнику пустий».
Вуйна сонно воркнула: «Ти чого мене сіпаєш за волосся, біда б тобі сіпала очі з голови, шибенику такий».
«Відев, шо так, — говорив, сміючіси, Костюк — бо тепер ми обоє вже до люби уваковані аж занадто.
«Певно, що так, — говорив, сміючись, Костюк, — бо тепер ми обоє вже до любові уваковані аж занадто.
Чуд би ти впав на голов, а ти шо то телениш?.
Чуд би тобі впав на голову, а ти що то телениш?.
Він, примов’єючі, то голосно бомборосів, єк медвідь у малинах, то так потихоньку шепотів примівку, шо лиш видко було, єк губами мелькотів.
Він, примовляючи, то голосно бурмотів, як ведмідь у малині, то так тихенько шепотів, що лиш видко було, як губами ворушив.
Але цу бесіду ни можна пидслухати, бо єк би витак її комус розказав, шо маржинка говорила, то видразу би умер.
Але цю бесіду не можна підслухати, бо якби відтак комусь розказав, що маржинка говорила, то відразу б умер.
Тай бізівно, шо Дарадуда передужієт Олексія, бо казав мині: «Ива’ — ану заким отсі мої слова, шо я тобі буду їх тепер казати, шо я ни фалюси то, шо Олексій має покотити свої роги борше, єк я, бо ми собі два таке зачепили мижи собов, шо вже нас ніхто ни годен помирити, хіба лиш одна смерть, з нас двох мусит си лишити ли...
Та й певно, що Дарадуда подужає Олексія, бо казав мені: “Ива’, ану, затям оці мої слова, які я тобі зараз скажу, що я не хвалюся, та Олексій має покотити свої роги швидше, ніж я, бо ми собі два таке зачепили поміж себе, що вже нас ніхто не годен помирити, хіба лиш одна смерть; із нас двох мусить лишитися лиш один на св...
Тай єк дес раз чіюс вівцю повидів на свої очі, то вже би був її пизнав, хоть би си вна була замішєла в чуже мішінє й мижи тисічу овец.
Та й якщо раз чиюсь вівцю побачив, то вже би був її впізнав, хоч би вона замішалася в чуже стадо й межи тисячі овець.
Тай сокотили смих, ци бих були де ни вздріли, єк мут си чістити, горічі голубов половінев, закопані у земни опришківскі скарби.
Та й видивлялися, чи не завважили б де, як будуть чиститися, палаючи голубою половінню, закопані в землі опришківські скарби.
Давно боєласи чєлідь золити у п’єтниці, бо казали, шо котра золила, то ввечєр приходила д’ній п’єтниця жінков й її пудно тратила.
Давно боялися жінки золити в п’ятницю, бо казали, що котра золила, то ввечері приходила до неї п’ятниця-жінка і її страшно катувала.
Сказав, шо ми ни вміємо по хрестєнски колєдувати.
Сказав, що ми не вміємо по-християнськи колядувати.
На кривім чюбуці, забганім з вершєка молодої гаджючьки, курив бакунтову люльку, виписану в дрибні колоски, з остров шишков, насажуванов на накривці.
На кривім чубуку, забганім з вершка молодої смереки, курив бакунтову люльку, виписану в дрібні колоски, з гострою шишкою, насадженою на накривку.
В’єзалиси їм ґудзи до купи, єк ґазді з ґаздинев, бо хоть шош одно й ни вдало на ґаздівстві так зробити ци зарєдити, єк було треба, то друге стерпіло.
В’язалися їм ґудзи, як ґазді з ґаздинею, бо коли одному не вдавалося щось на ґаздівці зробити як слід, то так не бувало, аби друге цьому стерпіло.
На стів си склонив, слизоньку зронив», и тд.
На стіл ся склонив, слізоньку зронив, і тд.
За гроші білі ждім до неділі.
За гроші білі ждім до неділі.
— «Шо ти ни дав мині загинути в першім фудзі, тай виджу, шо й тепер, то радиш мне по шшірости.
— Що ти не дав мені загинути в перші миті, та й виджу, що й тепер радиш мені по щирості.
Хрестили блискавки та гриміло.
Хрестили блискавки та гриміло.
Й порошниці свої перестав обзерати.
І порошниці свої перестав обзирати.
Наберет инчих гадок у голов, про шош друге зачнет гадати, тай тогди перестанет йиму си чєлідь снити.
Набере інших гадок у голову, про щось інше почне гадати, та й тоді перестане йому жінка снитися.
А витак говорив сам из собов: «Чоловік лежит, тай рад би уснути, але єк ни дают мухє, то треба си вид них боронити.
А відтак говорив сам із собою: «Чоловік лежить та й рад би заснути, але якщо дошкуляють мухи, то треба від них боронитися.
«Мете казати, панове блудці, чого ви з так далеких сторін до нас заблудили а ми будим слухати», — видповів ґречно Ботик.
«Будете казати, панове блудці, чого ви з таких далеких сторін до нас заблудили, а ми будем слухати», — відповів ґречно Ботик.
Решту отаксували тай продали людем, а уторговані гроші за колєдницкі колачі обернули на церкву, бо решта колєдників ходило у колєдниках безплатно — за гонор.
Решту оцінили та й продали людям, а вторговані гроші за колядницькі калачі обернули на церкву, бо решта колядників ходила в колядниках безплатно — за гонор.
Наокола ременів висіли в них на гаках начеплені жировані кременові пістолета.
Довкола ременів висіли в них на гаках начеплені жировані кремнієві пістолі.
Из великого сходу, вид Устєрік з Черемошя, з річьок, потоків, провалами з долин помаленьки пидтєгаласи, чьорним покривалом чімраз вишше пидсуваласи на гори темнота.
Із великого сходу, від Устерік, із Черемошу, з річок, потоків, провалами з долин помаленьку підтягалася, чорним покривалом чимраз вище підсувалася на гори темрява.
Поклав Иванчіка доливлиц серед хати, на тім самім місци, де була закопана у земни зґарда.
Поклав Иванчіка долілиць серед хати, на тім самім місці, де була закопана в землі зґарда.
Плюнув тай, фіґляво призераючі на Иванчіка, ліниво запитавси: «То ти, Ива’, на нас двох з Шкиндев це терхаєш?».
Плюнув та й, хитро позираючи на Иванчіка, ліниво запитав: «То ти, Ива’, на нас двох зі Шкиндею думаєш?».
А Иванчік на то нічо йиму ни видповів, ні біле, ні чорне, лиш си засмієв тай умовк.
А Иванчік на це нічого йому не відповів, ні біле, ні чорне, лиш засміявся та й замовк.
Відків єс прийшов, туда назад иди: у Чорногори, у Ґаджіну, у Данциш, на дно Нисамовитого одзера.
Звідки прийшов, туди й вертайся: в Чорногори, в Ґаджіну, в Данциш, на дно Несамовитого озера.
Ає, правда, кажут, шо з старого тай п’єного, то можна си завжде посмієти, бо ними варто си осудити.
Ой так, правду кажуть, що зі старого й п’яного можна завжди посміятися, бо ними варто осудитися.
Він лакомо цулував її делікатні, єк шовк, губки та скобитав попід пахи.
Він лакомо цілував її делікатні, як шовк, губки й лоскотав попід пахи.
А люде, то ни могли відорвати свій зір вид йиго лиця й очій, бо він ними приковав 'їх усіх так, єк би ланцом, до себе.
А люди не могли відірвати погляду від його лиця й очей, бо він ними прикував їх усіх, мов ланцюгом, до себе.
А цимбал, то аж так икос дивно йграв, єк играют на нім лиш нявки на Розійгри, ваб’єчі д’собі на любаскованє молодих людий у ліси.
А цимбали аж так якось дивно грали, як грають на них лиш нявки на Розійгри, ваблячи до себе кохатися молодих чоловіків у ліси.
Йик прийшов Иванчік на «кочєла», то там вже був збирний народ зувезде, йик на икім головним храму.
Прийшов Иванчік на «кочела», а там уже зібрався народ звідусіль, мов на храму.
Але ни бійси! Бигме й я зараз ни дамси.
Але не бійся! Бігме, і я не дамся.
Всі люде, радуючіси, шо діждали Великодня, весело виталиси на цвинтари мижи собов та зичіли одни одним діждати й на пришлий рік Великодня в мирности та радости.
Усі люди, радіючи, що діждали Великодня, весело віталися одні з одними й бажали діждати й наступного року Великодня в мирі та радості.