target
stringlengths
3
926
source
stringlengths
3
923
Але Иванчік сказав: «Та ні, я вже ни буду клепатиси, бо до чого пізно прийшов смих, а шє єк у клепаню мині прійде чєс, то шкода, шо лиш пусто йшов смих на цу толоку.
Але Иванчік сказав: «Та ні, я вже не буду клепати, бо й так пізно прийшов, а якщо й на клепання згаю час, то шкода, що лиш дармо йшов на цю толоку.
А ранішні й вечірішні, то ни давав, бо в них було змішене молоко — овече з коров’єм.
А ранішні й вечірні не давав, бо в них було змішане молоко — овече з коров’ячим.
«Бо мині си видит, шо з дідом є йкас чюжя на печі, а я її си бою».
«Бо мені ввижається, що з дідом є якась чужа на печі, а я її боюся».
Дай Боже, днинко свєта, запашна, праведне Сонечко то в мої груди, шо я тобі зичу», — заклєвси Джюнда, тай потрєсаючі Иванчіка руков за плече, переконуюче сказав: — «Таже, хльо-о-ов’, ми рідні братя, то оден одному мусимо помогати.
Дай Боже, днинко свята, запашна, праведне Сонечко, того в мої груди, що я тобі зичу, — заклявся Джюнда та й, потрясаючи Иванчіка рукою за плече, переконливо сказав: — Таже, хльо-о-ов’, ми рідні брати, то один одному мусимо помагати.
Весна будет рана».
Весна буде рання».
А Дарадудиха через то пудно си згризла, говорєчі Иванчікови: «Ади, через ту вийгру він мнов ни требуєт, бо любитси з нев.
А Дарадудиха цим дуже перейнялася й сказала Иванчікові: «Ади, через ту вийгру він мене зневажає, бо любиться з нею.
Тай через то братство я зачєтавси навіки вид неї, пропала би.
Та й через те братство я зарікся навіки від неї, пропала би.
То шо слуги та служниці прогонив вид хати.
То що слуги та служниці прогонив від хати.
Здавалоси, шо над Хороцевов, Барвінковов та Устє Путиловов конец світа заводивси, а у Білоберезці став падати град.
Здавалося, що над Хороцевою, Барвінковою та Усть-Путиловою кінець світу почався, а в Білоберезці перестав падати град.
«Тай я поверну», — сміючіси, додав Шкиндя.
«Та й я зайду», — сміючись, додав Шкиндя.
На світі будет так, єк изхочєт Господь Бог, любий та солодкий, бо то єго воля кермуєт світом, а ни твоя! Иди гет вид мене!» — испорскала баба на него.
На світі буде так, як захоче Господь Бог, любий та солодкий, бо то його воля кермує світом, а не твоя! Іди геть від мене!» — накинулася баба на нього.
Єк лиш сійнуло сонечько рано з-поза Писаного Каменя, то видразу ударєло на дідово дворишє.
Щойно вранці визирало сонечко з-поза Писаного Каменя, то відразу осявало дідове дворище.
— гордо позераючі на людий в хаті, Джюнда говорив тай лагодивси до колєди, беручі из стола хрест из дзвінком у руку на знак, шо хочєт зачінати колєдувати.
— гордо позираючи на людей у хаті, Джюнда говорив та й готувався до коляди, беручи зі стола хрест із дзвінком у руку на знак, що хоче починати колядку.
Ни стало вже Шкинді на світі.
Не стало вже Шкинді на світі.
Тай так уно й було из-за мандатарії.
Та й так воно й було через мандаторію.
Сік кулаками ув очі.
Сік кулаками в очі.
Бо єк би були набігли перші хлопці, то були би си чінили бички в коров, а в овец баранчіки.
Бо якби були набігли першими хлопці, то народжувалися б у корів бички, а в овець баранчики.
Можут занести на тридев’єту земню, на самий мідєний тік, там, де ніколи ни доходит Боже лице, праведне Сонечько ни загріваєт.
Можуть занести на тридев’яту землю, на самий мідяний тік, туди, де ніколи не доходить Боже лице, праведне Сонечко не зігріває.
На комашнях сідав за стів їсти.
З усіма сідав за стіл їсти.
Утерав рукавом сорочки піт з нивеличкого лиця, поморшіного з старости у дрибні зморшки.
Утирав рукавом сорочки піт із невеличкого лиця, вкритого зі старості дрібними зморшками.
Казав, шо місіць йик настаєт, то маєт силу й над погодов, бо майже кождий полочітси вліті дожєм, а взимі снігом.
Казав, що молодий місяць має силу й над погодою, бо майже завжди його ополіскує влітку дощ, а взимку сніг.
Сорочка на ній була з низєними, великими вуставками.
Сорочка на ній була з низєними великими вставками.
Під милий Біг просив йиго, аби хоть шош здебела йиму сказав про йиго життє-буттє.
Під милий Біг просив його, аби хоч щось йому сказав про його життя-буття.
Ботик зайшов у церкву, а Ботичка лишиласи на чєсок пид церквов полагодити дівці на голові бовтиці.
Ботик зайшов у церкву, а Ботичка залишилася на хвильку під церквою поправити дівці на голові бовтиці.
Але ни оборонивси вже, бо йиго сильна рука дотепер уже навіки ув’єла тай мертвов упала на йиго студене коліно.
Але не оборонився вже, бо його донедавна сильна рука вже навіки зів’яла та й мертвою впала на його студене коліно.
Через них обох й Иванчік ни міг си вибити на головного стрільця видразу, бо ни хотів си їм поклонити.
Через них обох Иванчік не міг вибитися на головного стрільця відразу, бо не хотів їм підпорядковуватися.
А ліворуч, пид третов смереков, стоєв на задних, по загинки козєчих лабках чьорт из заїдем пид плечем, на поготові кождої хвилі до контракту з Иванчіком на йиго душу, єк лиш він стрілит законом у Хреста.
А ліворуч, під третьою смерекою, стояв на задніх зігнутих козячих лапах чорт із зайцем під плечем напоготові кожної хвилі до контракту з Иванчіком на його душу, щойно він стрілить причастям у Христа.
Тай за ніц людий мав.
Та й за ніщо людей мав.
Він перший изправив Иванчіка на дорогу, бо розказав йиму бірше-менше, єк си він маєт обходити з кресом, аби йиго другі стрільці вже ни могли так борзо будь єк избавити.
Він перший направив Иванчіка на дорогу, бо розказав йому більш-менш, як він має обходитися з крісом, аби інші стрільці вже не могли так швидко його попсувати.
Але йиго голубі, єк небо, очі пид навислими, єк стріхє, бровами молодечов веселостев си світили.
Але його голубі, як небо, очі під навислими, як стріхи, бровами молодечою веселістю світилися.
А по чєсови, то нападали йиго такі дивні гадки, шо вже тут-тут хотів си вертати.
А іноді нападали його такі дивні гадки, що навіть хотів вертатися.
Нираз, то аж він сам дивувавси з неї.
Не раз аж він сам дивувався з неї.
Тай клонічіси низко насеред хати пид середним сволоком, передали вінок книзевій старини.
Та й, кланяючись низько насеред хати під середнім сволоком, передали вінок князевій старині.
«Даруй, Господи».
«Даруй, Господи».
- Бо єк би був то хтос другий прийшов, а ни Иванчік Люпайлюків, то міг шє довго покрутитиси, заким би був схотів йиму дідо шош полагодити.
— Бо якби хтось інший прийшов, а не Иванчік Люпайлюків, то міг би ще довго покрутитися, заки б захотів йому дідо щось полагодити.
Єлена казала, шо доків мала малі діти, то лиш йик уздріла новий місіць, то війшла з дітми з хати.
Єлена казала, що доки мала малі діти, то щойно бачила новий місяць — виходила з дітьми з хати.
Тай аж тогди обіздрів то Ботиково пістолє собі приєзно в руках, коротко шош над ним пошепки шепотічі, та хукаючі — «ху-тфі, ху-тфі, ху-тфі», — плюнув до трьох раз навідлю в лівий бік ничістий силі вид тих пістолет в обличє їх погане.
Та й аж тоді оглянув Ботиків пістоль приязно в руках, коротко щось над ним шепотячи та хукаючи «ху-тфі, ху-тфі, ху-тфі», плюнув тричі навідліг ліворуч нечистий силі від тих пістолів в обличчя їй погане.
Нінашо изводитси Юріштаново місце, бо ни одна людска слиза, нивинно пролита, там упала.
Нінащо зводиться Юриштанове місце, бо не одна людська сльоза, невинно пролита, там упала.
А до співанок, то він завжде першунарь був, бо він, прото, сам умів співанки складати, й то такі, шо їх усі любили слухати, переймати тай співати.
А до співанок, то він завжди першим був, ба більше: сам умів співанки складати, і то такі, що їх усі любили слухати, переймати та й співати.
«Тай ти шє си питаєш?.
«Та й ти ще питаєш?.
Тот дідок нираз допік до самого шпіку й самому Арідникови на тридев’єтій земни, бо нитрохє він наточівси криви з ничістої сили.
Той дідок не раз добряче допік і самому Арідникові на тридев’ятій землі, бо чимало він наточив крові з нечистої сили.
Страшний суматар він був.
Страшний суматар він був.
По їх смерти ни будет кому навіть дати кавалок хліба за їх душу тай спимнути 'їх, бо на їх осидках кропива будет рости.
По їхній смерті не буде кому навіть дати шматок хліба за їхню душу та й спімнути їх, бо на їхніх осідках кропива ростиме.
Икийс чєс мовчєли.
Якийсь час мовчали.
Коло Олексієвої загорожі прив’єзані на ланцах з обох боків двер два тенґі, єк вовки, білі пси вили чогос аж ни своїми голосами.
Коло Олексієвої загорожі прив’язані на ланцюгах обабіч дверей два величезні, як вовки, білі пси вили чогось аж не своїми голосами.
«А ти, леґіню, маєш охіть узєти її собі за жінку?».
«А ти, леґеню, маєш охоту взяти її собі за жінку?».
Тай охоту мав він страшну до креса.
Та й охоту мав він страшну до кріса.
А чєму ж би ни хотів?» — сміючіси, говорив Довгий.
Чому ж би не хотів? — сміючись, говорив Довгий.
Бо хоть кривий я за кривий, але єк си вирву з хати та розправ’юси бічі, то ни вна, але й сто пар коний ни подогонило би мнє було.
Бо хоч я й кривий, але якщо вирвуся з хати й пущуся бігом, то не вона, але й сто пар коней уже б мене не наздогнали.
Книзь, чєстуючі горівков книгиню з свої руки, хєтро жєлувавси: «Ой шо тому велика біда, шо жінки ни маєт, Нираз пусті побліки він дармо вислухаєт».
Князь, частуючи горілкою княгиню зі своєї руки, хитро жалівся: Ой що тому велика біда, що жінки не має, Не раз пусті публіки він дармо вислухає.
Ніби то шош поможет, шо ти бластамутиш.
Ніби то щось поможе, що ти белемкотиш.
Але напровсєке, єк би трафив на лік вид стріли, то однако йиму вже ніколи ни будет з медом, бо Дарадуда напровсєке разом из стрілов наслав йиму й лісну, шо низадовго йиго опелюскаєтси».
Але якби раптом він натрапив на ліки від стріли, однак йому вже ніколи не буде з медом, бо Дарадуда про всяк випадок разом зі стрілою наслав йому й лісну, яка невдовзі до нього вчепиться».
Гадаємо добре удоїти від вас у повницу, бо від кого ж удоїмо, єк ни від старині, прожила би шєсливо на цим місци та діждала би си шє предчєт вид цих дітий».
Гадаємо добре удоїти від вас у повницю, бо від кого ж удоїмо, як не від старині, прожила би щасливо на цім місці та діждала би ще прадчат від цих дітей».
Ґазди гудуют маржинку сілев у суботи.
Ґазди годують маржинку сіллю в суботу.
Хто то может знати?.
Хто це може знати?.
Депутат видаєт мішиникам їх дати тай свий усий дат видберет и за полонину, й за свої вивці та корови післідь вдою молока на ні, в мірі.
Депутат видає господарям те, що їм належиться, і своє забере — і за полонину, й за свої вівці та корови після вдою молока від них під час міри.
Мене усіма так спригиршкували, шо я таки мусів пити надвір.
Усі так мене доймали, що я таки мусив піти надвір.
Місцями збиваласи в шуми.
Місцями збивалася в шуми.
Шумеїв Фока мав вид того свого предіда, опришка, у спадку таких двоє красних опришківских пістолет, шо каптури на них так світили вночі єсно, єк світло.
Шумеїв Фока мав від того свого прадіда, опришка, у спадок такі два красні опришківські пістолі, що каптури на них світили вночі так ясно, мовби світло.
«Пизнаю її, бо вна вже ни раз вид него з людьми була в моїй хаті! Лиш він у ній шє й раз ни був, Біг би го побив», — клєв Иванчіка жартом.
— Пізнаю її, бо вона вже не раз від нього з людьми була в моїй хаті! Лиш він у ній ще й раз не був, Біг би го побив, — кляв Иванчіка жартома.
Бо хоть він вірив, шо лісну наслав йиму Дмитро Шкиндя из Довгим, у пізму почерез стрілецтво, то люде, тоти, шо знали, почерез шо си ловит лісна мушшінина, инак говорили про йиго лісну, єк він.
Бо хоч він вірив, що лісну наслав йому Дмитро Шкиндя з Довгим із заздрощів на полюванні, та люди, які знали, з яких причин лісна вподобує чоловіка, інакше говорили про його лісну, аніж він.
Иванчік мав таку велику охіть до стрілецтва, шо єк би був ни головний стрілец Дмитро Шкиндя, жіночий брат, тай ни Шкиндин побратим Иван Довгий, то був си вибив на такого стрільця, шо пари би му ни було.
Иванчік мав таку велику охоту до стрілецтва, що якби не вправний стрілець Дмитро Шкиндя, жінчин брат, та й не Шкиндин побратим Иван Довгий, то був би вибився на такого стрільця, що й пари б йому не було.
— Він знов справив руков на Буковину.
— Він знову показав рукою на Буковину.
Бо ади и я, то ни тут, лиш там навчів смих си шош трохє примов’єти тай мальфувати.
Бо, ади, і я не тут, лиш там навчився щось трохи примовляти та й мальфувати.
То дідо дурний, та й дурне робит».
То дідо дурний та й дурне робить».
Била переднов лабов єк могла високо на лубі смереки знак и сокотила, котрий медвідь ударит найвишше її знака на лубі свій знак, то того обберала собі за чоловіка тої весни, бо вірила, шо чім будет годнійший дєдя, тим жвавійші будут у неї діти.
Робила передньою лапою якомога вище на корі смереки знак і дивилася, який ведмідь ударить найвище — того обирала собі за чоловіка тої весни, бо вірила: що міцніший дєдя, то жвавіші будуть у неї діти.
Я був уже пониждворишя, тай рвав зеленими царинками, єк олінь лісами, вдолини на річьку, просто до дєді, мижи дітву у керекир.
Я був уже за дворищем та й рвав зеленими царинками, як олень лісами, у долину до річки, просто до дєді, між дітву в керекир.
Усего мали подостатком.
Усього мали в достатку.
Чєсом пробував він своїх бегекунів здебела приговкувати, аби так дуже будь-єк ни галасували в церкві, але ни міг собі з ними дати ради, єк бовгар навесні з ниввакованими волами на полонині.
Часом пробував він своїх бегекунів звисока прикрикувати, аби так не галасували в церкві, але не міг собі з ними дати ради, як бовгар навесні з незвиклими волами на полонині.
Ми тут пили, ми тут їли, шоби си вам бжьоли роїли.
Ми тут пили, ми тут їли, щоби ся вам бджоли роїли.
«А ти шьо мой туда в опришках робив?» — зачєли си питати цікаві до усего вирмене, єк си май трошки побізували, шо опришків поблизку нима.
«А ти шьо, мой, туда в опришках робив?» — почали питати цікаві до всього вірмени, упевнившись, що опришків поблизу немає.
Морив їх сон.
Морив їх сон.
Кождому мушшінови, в першу чергу, розходилоси, аби на вивці, кози та корови дистав з полонини добру скором.
Кожен найперше був зацікавлений у тому, аби за овець, кіз і корів дістав із полонини добру бринзу.
А така молоденька, єк піна на молоці.
А така молоденька, як піна на молоці.
Він играв, співав, а з бабов рідко коли ставав до звадки.
Він грав і співав, а з бабою рідко ставав до сварки.
Видко було, шо шош важне він прилагожєвси чінити.
Видко було, що важливе щось готувався чинити.
Малиш всміхнувси: «Ні! Він ни надвір хочєт, а кажет, шо у Ґропі вівці збавлені».
Малиш усміхнувся: «Ні! Він не надвір хоче, а каже, що у Ґропі вівці збавлені».
Й, нивмиваний навіть, шворкнув з хати кріз ґражди надвір.
І, невмиваний навіть, шворкнув із хати крізь ґражду надвір.
По хвили Иванчік всміхнувси — йик малим хлопчісканом пробував лізти на той камінь.
По хвилі Иванчік всміхнувся: згадав, як малим хлопчиськом пробував лізти на той камінь.
Ни лишєвси.
Не залишався.
А другі, то аж си присєгали оперед Иванчіком, єк він їм ни вірив, шо таки на свої власні очі виділи в тім вітроломі високо в хмарах над земнев убраного в усім черленим убраню, в черленим кумпаці на голові, здоровезного, зарослого, отєк жид, чорнов довгов бородов найстаршего чорногірського градового царя, проклєтого Пек...
А інші аж присягалися перед Иванчіком, якщо він їм не вірив, що таки на власні очі виділи в тім вітроломі високо в хмарах над землею убраного в усе черлене, у черленім ковпаку на голові, здоровезного, зарослого, наче єврей, із чорною довгою бородою найстаршого чорногірського градового царя, проклятого Пекуна, що сидів ...
Иванчік прокашлавси, пообтерав долонев собі рот тай побожно говорив про свої молитви: «Мої молитви, то є тоти всі примівки, шо я ними чіню добрі й злі діла, бо їх слова, то первовічні Божі слова, лиш мают мижи собов тоту ріжницу, шо слова тих примівок, шо я ними добро чіню людцем ци собі, то походєт вид білого Бога, до...
Иванчік прокашлявся, пообтирав долонею собі рот і побожно говорив про свої молитви: «Мої молитви — це всі ті примівки, що я ними чиню добрі й злі діла, бо їхні слова — то первовічні Божі слова, лиш мають між собою ту різницю, що слова тих примівок, що я ними добро чиню людям чи собі, походять від білого Бога, доброго С...
Де худоба, там и шкода.
Де худоба, там і шкода.
Тручєючі одни одних, наберали з проріза води у флєшки, беривки, чітури й коновочьки.
Штовхаючи одні одних, набирали з ополонки води у пляшки, берівки, читури й коновочки.
Ойга, то йиму нічо ни значіло».
Ойга, то йому було запросто.
Дарадуда при їді удавав ніби Иванчікового приятеля, але очіма, то так на него пудно лупав, шо аж вид того позиру, то Иванчіка так, єк би кропивов, у серця жєлило.
Дарадуда за їжею вдавав Иванчікового приятеля, але очима так на нього страшно лупав, що від тих поглядів Иванчіка, мов кропивою, в серце жалило.
А в Опровидний вивторок — то ни то шо ни дав ничьо робити на рілли, але навіть ни позволив на ню си дивити, аби вліті на ню ни дививси градовий царь тай ни знишшів градом.
А в Провідний вівторок не лише не дозволив нічого робити на ріллі, але навіть заборонив на неї дивитися, аби влітку на неї не дивився градовий цар і не знищив градом.
Ци шош уїдна до роботи, ци помнєка.
Чи затята до роботи, чи м’яка.
Скрізь ходив, де лиш потємив звірину.
Скрізь ходив, де лиш завважив звірину.
Єк стоєв, так утік и ни ївше.
Як стояв, так утік, не ївши.
Але її ни було, бо хоть зчєпавси колот, то видразу втихомирєвси, бо всі знали, шо на тім весілю ни можна си було бити.
Але її не було, бо хоч і зчинявся ґвалт, та відразу втихомирювався, бо всі знали, що на тім весіллі не можна було битися.
Цілу Пилипівку клали вівцям ничліги у хлівах, аби си ни заморили.
Цілу Пилипівку клали вівцям нічліги в хлівах, щоб не заморилися.
Шо дієт жінка тай вся челяда?.
Що діє жінка та й уся челяда?.
А єк колєдники знієчютси, то й нас тогди ни станет.
А коли колядники зійдуть на пси, то й нас тоді не стане.
А я це ни люб’ю, тай тимунь то я тепер разом з Олексієм проважу войну протів Дарадуди за йиго фіґлі».
А я цього не люблю, тому тепер разом з Олексієм проваджу війну проти Дарадуди за його фіґлі».
Вид їх сміху аж ми си лице лупило з устиду.
Від їхнього сміху аж мені лице лупилося з сорому.
А посилаючі Довгого в післіх з наказом вид Дарадуди до Сапайлихи в Грамітний, смієвси довлєгу: «Ото, хло’, будет велика побліка з Иванчіка, шо то навіть баба потрафила йиго звернути з ніг».
А посилаючи Довгого відтак із наказом від Дарадуди до Сапайлихи в Грамітний, сміявся: «Ото, хло’, буде велика ганьба Иванчікові, що навіть баба зуміла його звергнути з ніг».
Розіздривси по лісі.
Роззирнувся по лісі.
Дєкувати праведному Сонечькови, днинці свєтій запашній, я си доробив ади йкого красного маєтку», — при цім слові показував згорда костистов руков на свої придбані ґрунта по долинах.
Дякувати праведному Сонечкові, днинці святій запашній, я доробився ген до якого красного маєтку», — при цім слові показував згорда костистою рукою на свої придбані ґрунти по долинах.
Виддихали сопухов свіжеї паші.
Видихали сопух свіжої паші.