target
stringlengths
3
926
source
stringlengths
3
923
Дідо Иванчік сидів на опецку.
Дідо Иванчік сидів на опецку.
Бо хоть єк ніби шшіре любилиси книзєта поверхє, то в души одно одному вже видразу ни довірєло тай по шшірости одно одного в души ни любило, бо перед тим си вни ни знали тай ни любили, а через то ни було мижи ними тої тривкої любовної петельки, здавну прилагоженої, аби могла була їх тепер, по вінчєню, навіки докупи зв’є...
Бо хоч як ніби щиро любилися князята на позір, та в душі одне одному вже відразу не довіряло та й по-щирості одне одного в душі не любило, бо перед тим вони не зналися та й не любилися, тож і не було між ними тої тривкої любовної петельки, здавна прилагодженої, аби могла була їх тепер, по вінчанню, навіки докупи зв’яза...
Уклєк покірно на зелену скатерть шовкових трав, шо пашнистим руном чічькато укривала царинки.
Укляк покірно на зелену скатерть шовкових трав, що пашнистим руном чічкато укривала царинки.
А ти ґаздуй здорова! Тай моя голова мусит за всим схнути на ґаздівстві.
А ти ґаздуй здорова! Та й моя голова мусить за всім сохнути на ґаздівстві.
«Ой май гадку, бо цес від того», — смієвси Шкиндя.
«Ой, май гадку, що цей не проти», — сміявся Шкиндя.
А єк у данцях висихали беривки з горівков, то тогди до Костюкових вух долітала з хорім співанка: «Ой куєт зазулиця при горбі, при горбі, Коби дали горівочки видмочіти в горлі».
А коли в танцях висихали берівки з горілкою, тоді до Костюкових вух долітала з хором співанка: Ой кує зозулиця при горбі, при горбі, Коби дали горілочки відмочити в горлі.
Їм майже усі люде завидували, шо уни обоє шєсливі.
Їм майже всі люди заздрили, що вони обоє щасливі.
Переирстив він руков тоту страву и пишов з нев надвір.
Перехрестив він ту страву й пішов із нею надвір.
Тай казала, шо східної суботи до схід сонця добре митиси водов з головиці, бо змиваютси з лиця всєкі остуди, тай лице видмолодоваєт.
Та й казала, що в суботу до схід сонця добре митися водою з джерела, бо змиваються з лиця усякі остуди, й лице молодшає.
Напихав їх у хаті попид лавиці так, єк дрива, а сам разом з війтом тай пушкарями й своїми любасками набувавси та пив й по тижневи.
Напихав їх у хаті попід лави так, як дрова, а сам разом із війтом і пушкарями й своїми любасками набувався й пив і по тижневі.
Най собі тото там на печі сопет, ти чіниси, шо то ни до тебе, шо то тебе нічьо ни обходит.
Най собі воно там на печі сопе, ти вдавай, що то не до тебе, що тебе нічого не обходить.
Але лісну, то годі було вид себе пласами видпласувати та обухами видбити.
Але лісну годі було від себе пласами відпласувати й обухами відбити.
Але однако Сухонький ни хотів йиго дуже позниважити, лиш трошки показати йиму, шо хоть він уже й старий, але шє однако здалий чоловік на світі жити, тимунь попустив з бійков Ґавицеви, боронічі вже йиго від п’єниц: «Гов! Хльов’! Стійте, ни бийте так дуже біду, бо насмерть уб’єте нехар.
Однак Сухонький не хотів його дуже зневажити, лиш трошки показати йому, що хоч він уже й старий, але ще вдатний чоловік на світі жити, тому попустив із бійкою Ґавицеві, боронячи вже його від п’яниць: «Гов! Хльов’! Стійте, не бийте так дуже біду, бо на смерть уб’єте нехар.
В стаї поклав він відро з молоком на ковбок рівно з путинов на молоко, вкритов полотнєним цідилом.
У стаї поклав відро з молоком на колоду поруч із путиною, вкритою полотняним цідилом.
Бувало, єк допікали йиму мушшіне за лісну, то він з придобашками їм відповідав: «Ба ци біда бери, шо моя любаска, то лісна.
Бувало, коли допікали йому чоловіки за лісну, то він жартома їм відповідав: «Ба біда бери, що моя любаска — то лісна.
Дідо смієвси д’мині своїми синими глібокими очима, жєлив мене своїм зором за серце й притєгав ид собі.
Дідо сміявся до мене своїми синіми глибокими очима, жалив мене своїм зором за серце й пригортав до себе.
«Слухаємо», — видповіли гуртом усі разом колєдники.
«Слухаємо», — відповіли гуртом усі разом колядники.
Навіть и твоє ні».
Навіть твоє».
Така бесіда видразу засокотит чоловіка вид лісни, зчєзла би, бо він си видразу спамнєтаєт.
Така бесіда відразу застереже чоловіка від лісної, щезла би, бо він відразу спам’ятається.
А у Штефана Шкинді, то дітий лиш самих живих було одинацітеро.
А у Штефана Шкинді — то дітей лиш самих живих було одинадцятеро.
Насипав горівки порцію за порційов, весело здоровкаючіси.
Наливав келих за келихом, весело здоровкаючись.
Ти йди до тих, шо тебе пислали, На мене навертали: На муку їх змели! На порох їх зітри! А вид мене зчєзни, На віки віков амінь пропади!» Тай Олексієвим градовим чіпеликом сік ничістій силі в очі та в зуби, та клябучков Олексієвов на ню нагрожував, сперав, видвертав, та назад завертав туда, відків прийшла.
Ти йди до тих, що тебе післали, На мене навертали: На муку їх змели! На порох їх зітри! А від мене щезни, Навіки-віків, амінь, пропади! Та й Олексієвим градовим чепеликом сік нечистій силі в очі та в зуби та клябучкою Олексієвою їй грозив, зупиняв, відвертав і назад завертав туди, звідки прийшла.
Дес лиш потрохє йиго пробували, ци він шош знаєт до стрюби, тай ци вмієт си оборонити.
Десь лиш потрохи його пробували, чи він щось знає про зброю та й чи вміє оборонитися.
Нарід в хаті аж упрівав, слухаючі грімкі слова Дарадудиної примівки.
Нарід у хаті аж упрівав, слухаючи грімкі слова Дарадудиної примівки.
Навіть ниодни жонаті мушшіне діставали так богато писанок, шо ветили й на найгордійших писанчєрів-леґінів.
Навіть декотрі жонаті чоловіки діставали так багато писанок, що перевершували й найбільш гордих писанчарів-леґенів.
Дрижучі цілим тілом єк би вид пропасниці, пудно кричєв, отєк би був у дурній болі: «О-о-о, вже знов летєт за мнов!.
Дрижачи цілим тілом немов від пропасниці, страшно кричав, немов від несамовитого болю: «О-о-о, вже знов летять по мене!.
Олексій тогди посумнів.
Олексій тоді посумнів.
Над Хороцевов пирвалиси хмари.
Над Хороцевою порвалися хмари.
Говори, бо єк ти ни говориш, то зараз буду я з тобов говорити инчєї.
Говори, бо як ти не заговориш, то зараз я з тобою інакше говоритиму.
«То дурна в мене жінка, сараку — оттота твоя баба», — говорив мині, бувало, він про ню, єк її ни було в хаті.
«То дурна в мене жінка, сараку, отота твоя баба, — говорив мені, бувало, він про неї, коли її не було в хаті.
Єк там з нами радо!.
Як там з нами радо!.
Ни поблічси, мо-о-о, а стріль!» Знов завагувавси, ци би таки ни стрілити законом у Хреста.
Не ганьбися, мо-о-о, а стріляй!» Знов завагався, чи таки б не стрілити причастям у Христа.
Ни стємиласи, так си пудно олютила.
Аж нестямилась, так страшно розлютилася.
А через пишну Марічьку — то ничьо ни повстидавси, ни на шо ни зважєючі, крутивси з нев так буйно в данци, шо мало коли до землі дотікавси.
А через пишну Марічку нічого не посоромився, ні на що не зважав, а крутився з нею так буйно в танці, що, здавалося, й землі не торкався.
Тай ни давали дітві пид міров їсти.
Та й не давали дітві по трохи їсти.
Приходило бирше чюжих людий до діда лиш у церковні свєтки та у неділі посидіти та поговорити шош з дідом Иванчіком, бо він був нависний и говиркий чьоловік.
Навідувалося більше чужих людей лиш у церковні свята і в неділі посидіти й поговорити про щось із дідом Иванчіком, бо він був приязний і говіркий чоловік.
Аж завороть йиму стала в голові.
Аж у голові йому закрутилося.
Ни питаєт, шо то йиго внука, тай шо він уже старий гриб, хіба лиш до такої баби, єк я, здалий, а ни до дівок».
Не питає, що то його онука та й що він уже старий гриб, хіба лиш до такої баби, як я, здалий, а не до дівок».
А чєлєдь, то таки мало коли й показуваласи з хатий надвір.
А жінки нечасто й виходили з хат надвір.
Про то, шо падала велика зима, однако лютило.
І те, що падала велика зима, однак лютило.
Великан стоєв на однім місци, широко розґаґараджіними ногами, а д’жидови лиш викрутив свою теньґу голов на довгих в’єзех, тай застогнав: «Жиде, покладь оперед пана Олексія на стів кварту горівки.
Велетень стояв на однім місці, широко розставивши ноги, а до єврея лиш викрутив свою велику голову на довгих в’язах та й застогнав: «Єврею, поклади перед паном Олексієм на стіл кварту горілки.
Крутилиси по задвіру то в оден, то в другий бік, єк жиди на єрмарку.
Крутилися по задвір’ю то в один, то в другий бік, як євреї на ярмарку.
Але я цим бігме, шо й раз ни требую.
Але я цим, бігме, що й раз не переймаюся.
Здавалоси мині, шо з кута повид двер коло печі зазераєт нишьком на мене пишна молодичька, єк чічька чічєна, дідова любаска лісна.
Здавалося мені, що з кута за дверима коло печі зазирає нишком на мене пишна молодичка, як чічка красива, дідова любаска лісна.
Гани їй ни було, бо до усего була охічна, нилінива.
Догани їй не було, бо до всього була охоча, не лінива.
Розумний війт.
Розумний війт.
Це все їх гризло й обходило, бо єк нискоро єв’єласи пашя по Благовішшіню, то тої весни треба давати сіна шє икийс чєс и по Юрію.
Це все їх гризло й обходило, бо якщо не скоро з’являлася паша по Благовіщенню, то тої весни треба давати сіна ще якийсь час і по Юрію.
Нарешті, лукаво всміхаючіси, ніби пристав Иванчікови помочі, бо сказав: «Но єк так, то примов’ю тобі, й то так, шо до гробної дошки будеш ту примівку тємити».
Нарешті, лукаво всміхаючись, ніби погодився Иванчікові допомогти, бо мовив: «Ну, якщо так, то примовлю тобі, і то так, що до гробної дошки будеш ту примівку тямити».
Він лиш такого чорного коня мав, єк ґава, шо так умів плисти ріков, єк качюр.
Він такого чорного коня мав, як ґава, що так умів пливти рікою, як качур.
Ни мав я страху, шо дес поганка ми может споганити ногу.
Не мав я страху, що якась гадюка може мене вкусити за ногу.
Кажи, чому ни говориш, ци ти заціп рот?».
Кажи, чому не говориш, чи тобі заціпило?».
Обизвавси в ним знов голос стрільця, пужіючі йиго та посміваючіси з него: «Єк оттепер ни стрілиш законом, то вже ніколи в житю ним ни стрілиш.
Обізвався в нім знову голос стрільця, лякаючи його й насміхаючись із нього: «Як тепер не стрілиш причастям, то вже ніколи в житті ним не стрілиш.
Нидобре у середу золити, бо платє лихо видзолюєтси.
Недобре в середу золити, бо білизна погано відзолюється.
Куда він протів нас?.
Куди йому супроти нас?.
Иванчік ні слухав того, шо у захрестію тоненьким голосом сколив попик коло пристола, бо ни розумівси на тім, шо він сколит.
Иванчік не слухав того, що в захрестю тоненьким голосом скиглив попик коло престолу, бо не розумівся на тім, що він скиглить.
«А куда ти, хло’, з тим колисарем вибравси, ци лиш ни в полонину?» — довстріту запитавси Шумей у Шкинді, насміваючіси з него, шо він з таким малим хлоп’єм вибравси в полонину.
«А куди ти, хло’, з тим колисарем вибрався, чи лиш не в полонину? — запитав Шумей у Шкинді, насміхаючися з нього, що він із таким малим хлоп’ям вибрався в полонину.
«Але то си минуло, синку, єк сомне видінє.
«Але то минулося, синку, як сумне видіння.
Юріштан був страшно упертий чоловік, тимунь ни потурав на тото, шо Иванчік видповів був йиго пислови, шо шє дівчєну ни виддаєт ні за кого, бо вна шє замолода до виддавку.
Юриштан був страшно впертий чоловік, тому не зважив на те, що Иванчік відповів був його послові: мовляв, дівчину не віддає ще ні за кого, бо вона ще замолода до віддавання.
Увечєр їст другу половину того коржя й з тим лєгаєт спати, думаючі про то, шо си їй маєт приснити.
Аж увечері їсть другу половину того коржа і з тим лягає спати, думаючи про те, що їй має наснитися.
Тогди вернувси у хату, аби разом з усіма засісти до тайної вечєрі так, єкто Бог приказав робити.
Тоді вернувся в хату, щоб разом з усіма засісти до тайної вечері так, як то Бог приказав робити.
Рув би товар, тай готорили би ґайди на звірака.
Ревів би товар, та й гавкали б собаки на звіра.
«Ива’».
«Ива’».
Мене так, єк би ножем шунули у серце тоти її слова.
Мене мовби ножем штрикнули в серце ті її слова.
Завила в білу чістеньку скатерть пшенишну паску з разової муки тай разом з Иванчіком склала дорєнник тай паску в нові, писанні у бартки вовнєні бисаги, аби були готові лиш покласти їх досвіта на Великдень на коня.
Завила в білу чистеньку скатертину пшеничну паску з разового борошна та й разом з Иванчіком склала доренник і паску в нові писані в бартки вовняні бесаги, аби були готові лиш покласти їх удосвіта на Великдень на коня.
Гимблювали з опришками, тай помали троїли їх горівков.
Торгували з опришками та й помалу труїли їх горілкою.
Витак наклала на стів усу вечерю, прилагожену того вечєра до їди так, аби витак, єк сєдетси до вечері, ни вставати вид стола аж до по вечєри.
Відтак наклала на стіл усі страви так, щоб, сівши до вечері, більше з-за столу не вставати аж до її закінчення.
Єк понесли Шумеї їду опришкам пид шопу, то оден из вірмен побіг за ними назирці, а йик глипнув у шопу криз розколібину в стіні тай уздрів повну шопу опришків, то в оден заскок побіг у хату.
Ото понесли Шумеї їду опришкам під шопу, а один вірмен побіг за ними назирці, зазирнув крізь розколину в стіні, побачив повну шопу опришків — і миттю побіг у хату.
Ци-и-и, Лисий, Біг би тє побив…» Фирманкували ни лиш бідні люде, бо бідним, то ни гей так вірили вирмене, тимунь фирманкували й богачі, бо мали чім ручіти за набір.
Ці-і-і, Лисий, Біг би тя побив…» Фірманкували не лиш бідні люди, бо бідним не дуже вірили вірмени, а й багачі, бо мали чим ручитися за товар.
Видразу укрив я ліжником голов, аби нічьо ни видіти.
Я миттю вкрив ліжником голову, аби нічого не бачити.
«Й то видразу у голов», — додав поважно Довгий.
«І то відразу в голову», — додав поважно Довгий.
А відтак нев розплодив у короді вічний — живий вогонь, палючи ним мертвого діда — бога студени.
А відтак нею розплодив у купі вічний — живий — вогонь, палячи ним мертвого «діда» — бога холоду.
В хмарах прошивали зрідка блискавки тай зпонімлива гутів зпоза Скупови грім.
У хмарах прошивали зрідка блискавки, та й озивався з-поза Скупової грім.
А дідо казав, шо криз вікна у вечєрніх ніколи ни можна зазерати з хати надвір, єк надворі потемок, а у хаті світло, бо тогди шош си может ничісте показати або и окаснути.
А дідо казав, що у вікна увечері ніколи не можна зазирати з хати надвір, коли надворі потемок, а в хаті світло, бо тоді щось може нечисте показатися або і вчепитися.
На ним у тот раз попускаютси трошки ланци.
На ньому в той час трішки ослаблюються ланцюги.
Вна їх доста маєт, то шкода, аби роздала пустоті».
Вона їх досить має, то шкода, аби роздала пустоті».
Закрутив инчеї.
Закрутив іншої.
Сухєй гліг скоро пожерала ватра.
Сухий гліг швидко пожирала ватра.
Аж по чєсови медвідь штрик ид Иванчікови, имив Иванчіка за плечя, припер лицем до стіни тай задними лабами став Иванчікови на плечя, а передними имивси за берег, шпрунькнув собов тай одним махом вискочів из западки, а Иванчік лишивси у западці.
Аж відтак ведмідь скочив до Иванчіка, зловив його за плечі, припер лицем до стіни та й задніми лапами став Иванчікові на плечі, а передніми схопився за край ями, підтягнувся й одним махом вискочив із ями, а Иванчік залишився.
«Можна, синку», — урадувавси Луцьо, тай ніби байдужно додав: — «Бери та обзерай креселину, але то пусте.
«Можна, синку, — зрадів Луцьо й ніби байдужно додав: — Бери й обзирай крісика, але то пусте.
А надворі, то зірваласи така страшна буря, шо здоймила з хати дах, тай біда знаєт, єк делеко занесла йиго дес у виртопи, бо крутив над хатов такий пудний вихір, шо ціла хата так рипіла та трішшєла у вуглах, шо аж пидвалини пид нев дрижєли.
А надворі зірвалася така страшна буря, що зняла з хати дах та й біда знає як далеко занесла його кудись у провалля, бо крутив над хатою такий страшний вихор, що ціла хата так рипіла та тріщала, що аж підвалини під нею дрижали.
А хто мав багато дийника, то навіть єливник в одним рахунку з дийними вивцями.
А хто мав багато дійних овець, то навіть молодняк був в однім рахунку з дійними.
Ти ни з Шкинді зробиш побліку, єк ни підеш до него на толоку, але сам из себе.
Ти не Шкиндю зганьбиш, якщо не підеш до нього на толоку, але сам себе.
Вуйні плєсали: «У лузі калюжя, нагніваласи жінка на мужя.
Вуйні плєсали: У лузі калюжа, нагнівалася жінка на мужа.
Лиш гадав, єк тоту нічь переночювати.
Лиш гадав, як тоту ніч переночувати.
Шкода… уже все пропало.
Шкода… уже все пропало.
Подув Божим духом — теплим вісним вітерком тай найвишші полонини.
Подув Божим духом — теплим вісним вітерцем — на найвищі полонини.
Нираз спали у порожних стаях, зимарках та колибах.
Не раз спали в порожніх стаях, зимарках і колибах.
Коло будови так само нидобре робити, бо Боже крий вид причьки, может ціла будова згоріти.
Коло будови так само недобре робити, бо Боже крий від прички, може ціла будова згоріти.
Слобідно.
Свобода.
Богачня си ни стрюхала навіть тогди, коли бідні їм співали: «Пишов богач на ниву волами орати, — Він гадаєт, шо ни будет ніколи вмерати.
Багачня не зважала навіть тоді, коли бідні їм співали: Пішов багач на ниву волами орати — Він гадає, що не буде ніколи вмирати.
«Синку!» — ласкаво заговорив Иванчік.
«Синку! — ласкаво заговорив Иванчік.
Нараз дишіль вогнєної брички так грєнув у причівок пасіки, шо аж си вна здрігнула.
Нараз дишель вогняної брички так гримнув об причілок пасіки, що аж вона здригнулася.
Добре, шо дорогу знав до діда, то ж страху ми ни було.
Добре, що дорогу знав, тож страшно не було.
Бувало, шє єк лиш накатуєт усу дітву у гал, тай из школи їх розпустит, то добре було.
Бувало, ще як лиш познущається з усієї дітви підряд та й зі школи їх розпустить, то добре було.
Наокола ременя на гачках висіло по кільканайцітеро кременових пістолет, красно вижированих.
Навколо ременя на гачках висіло по кільканадцять кремнієвих пістолів, красно вицяцькованих.
Костюк запросив синови шити вінок Палинюкову Василиху, бо та жінка здавну у тім куті найліпше знала шити вінки.
Костюк запросив синові шити вінок Палинюкову Василиху, бо вона здавна в тім куті найліпше знала шити вінки.
«В пасіку бжів».
«В пасіку бжіл».
«Гирько! — скаржиласи полонина шепотом лісив.
«Гірко! — скаржилася полонина шепотом лісів.
Пустіт гет, бо ниволя тєжка вам вонит за отото димало, гонором надуте».
Пустіть, бо неволя тяжка вам грозить за оте димало, гонором надуте».
Срібними лелітками рихтіла пухка свіжя зима до єсного сонця.
Срібними лелітками ряхтіла пухка свіжа зима до ясного сонця.