target
stringlengths
3
926
source
stringlengths
3
923
У дєдика мижи гуртом дітви було ми широко.
У батька між гуртом дітви було мені широко.
Та за скрипков и голосом тримбіти крутилиси за сонцем круглєка, звисока приданцовуючі ногами, голосно приспівували: «Ой пид дубом, пид дубцем сидит дівка з леґінцем.
Та за скрипкою й голосом трембіти крутилися за сонцем, звисока пританцьовуючи ногами, голосно приспівували: Ой під дубом, під дубцем сидить дівка з леґінцем.
А зрештов, хоть би вна була й єка пишна молодиця тай хоть бих був мав єку охіть на ню, бо жінка, прото, кожда юда — то я нізашо у світі бих си був ни зважив з нев зажертувати, бо я си боєв Дарадуди, єк вогню.
А зрештою, хоч би вона була яка пишна молодиця та й хоч би яку мав охоту до неї, адже кожна жінка — юда, та я б нізащо в світі не зважився з нею зажартувати, бо я боявся Дарадуди, як вогню.
Купи ми, мужу, ключ коли дочку Ой замкни мене у коморочку.
Купи ми, мужу, ключ-колидочку, Ой замкни мене у коморочку.
А єк прийдет до свої доньки, то вна будет си пораїти в хаті, так єк то си годит ґаздини кутати.
А коли прийде до своєї доньки, то вона буде поратися в хаті так, як то годиться ґаздині.
Красно дєкую їм за повницу, а хто вержет бірше, тому й подєкую ліпше», — смієвси тай кликав далі по старини у повницу шонайблишшу родію по родії, шонайбогатших ґазд.
Красно дякую їм за повницю, а хто дасть більше, тому й подякую ліпше», — сміявся та й кликав далі по старині в повницю щонайближчу рідню й щонайбагатших ґазд.
Козам, то уводно привижєлиси тоти вірмене, шо то восени купували 'їх в ґазд на лій та на сафіян, бо зострахє вічно верешшєли: «Вірмене-е-е, ни купуй мене-е-е!» «Бир, бир.
Козам завжди ввижалися вірмени, які восени купували їх у ґазд на лій і на сап’ян, бо зо страху вічно верещали: «Вірмене-е-е, не купуй мене-е-е!» «Бир, бир.
Вна пустантином ґаверлувала.
Вона пусткою стояла.
Говиркували, шо, може, сам й ни ходит красти, але нишьком держит из злодіями руку так, єк то ниодні богачі роб’єт, шо про людске око ніби уїдают на злодіїв, біду зводєт, а потихонько помогают злодіям красти, бо переховуют злодійшіну у себе.
Інші — що, може, сам і не ходить красти, але нишком держить зі злодіями руку так, як то деякі багачі роблять, що про людське око ніби засуджують злодіїв, біду зводять, а потихеньку допомагають злодіям красти, бо переховують крадене в себе.
Вуйна коло мене.
Вуйна коло мене.
Й там тє досєгнемо.
І там тебе дістанемо.
Доків був Довбуш на світі, дотів було й наше право тай сила.
Доки був Довбуш на світі, доти було наше право та й сила.
Юріштанів Дмитро був уже таки добре похожелий парубок — нимолодий.
Юриштанів Дмитро був уже таки добряче немолодий парубок.
Старший вівчєр, Ґаджьома, то лиш ходив на мірі вид одного мішєнника до другого на струнках тай рубив собі на раваш, кілько в котрого мішєнника було дійних овец, кілько єлівника, єрок та баранів.
Старший вівчар Ґаджума лиш ходив на мірі від одного господаря до другого на струнках та й позначав собі на раваш, скільки в кого було дійних овець, скільки ялівника, ярок і баранів.
Кождої ночі си снила, тай так йиго за ніч пестила та вмучювала, шо у днину, то він був низдалий до нієкої роботи тай ні з ким ни хотів нічо говорити, бо лиш уводно про ню одну думав.
Кожної ночі снилася та й так його за ніч пестила й вимучувала, що вдень ніяка робота його не бралася та й ні з ким не хотів нічого говорити, бо лиш завжди про неї одну думав.
А єк пизнаєш, то біда го бери, най идет ид тобі ґаздувати, бо все го у серце потенькуєт за тобов, тай бірше тєгнет йиго душя до ґаздівки, єк до мандрівки».
А якщо впізнаєш, то біда його бери, хай іде до тебе ґаздувати, бо серце його болить за тобою, та й більше тягнеться його душа до ґаздівки, аніж до мандрівки».
Коло чєлєди плєсали всіляко: «Стоїш у полиц, давай з рукавиц.
Коло жінок плєсали всіляко: Стоїш у полиць, давай з рукавиць.
Але борзо давай, бо я вже хочю шош з ним говорити», — прудким голосом люто зрепотів великан на жида, пидтеліпуючі з усеї сили міх на плечя.
Але швидко давай, бо я вже хочу щось із ним говорити», — прудким голосом люто зрепотів велетень на єврея, підкидаючи з усієї сили міх на плечі.
Смаглєвий.
Смаглявий.
А вна ни вергласи.
А вона не зважала на те.
Бувало, де замірив, там уцілив.
Бувало, де замірив, там уцілив.
А єк усміхнуласи, то й високі полонини чічькато укрилиси запашними зілями.
А усміхнулася — то й високі полонини чічкато вкрилися запашним зіллям.
А тепер будь здоров, бо він уже коло двер».
А тепер будь здоров, бо він уже коло дверей».
— «…Тай ни треба мині того пустяґи на кішню, бо він лиш довгий, єк коромесло, а косар, то нідочого».
— …Та й не треба мені того пустяґи на кішню, бо він лиш довгий, як коромисло, а косар нездалий».
Хоть єк уна мене пудно оскорбила тими своїми словами, та я однако нічьо й словечьком ні до кого ни обзивавси.
Хоч як вона мене страшно образила тими словами, та й словечком ні до кого не обізвався.
Иванчік сердито заклєв: «Абес гійкав у нишєстю, вороже тєжкий та проклєтий».
Иванчік сердито закляв: — Бодай гейкав у нещастю, вороже тяжкий та проклятий».
«Та шо маю з тобов дієти, єк єс си так доконче наважила, абих на ту толоку пишов, то пиду.
«Та що маю з тобою діяти, якщо вже тобі конче треба, аби я на ту толоку пішов, то піду.
Ґазда си дивит криз шеленою, Шо гості робют из ґаздинею.
Ґазда ся дивить крізь шеленою, Що гості роблять із ґаздинею.
А то, бувало, лиш уводно фаливси, шо то си він нікого ни боїт тай ни чюєт ні одного мальфаря и в п’єті, так умієт добре класти оборону вид себе.
А то, бувало, лиш завжди хвалився, що він нікого не боїться та й не чує жодного мольфара і в п’яті — так добре вміє класти оборону від себе.
Старший вивчєрь з мішєниками та рештов пастирів узєвси закладати струнку на доїні овец та направєти кошери на вивці та загороди на худобу, шо то їх через зиму поувалювали замети.
Старший вівчар із господарями худоби й рештою пастирів узявся закладати струнку на доїння овець і ремонтувати овечі кошари та загороди на худобу, що їх узимку пошкодили замети.
А у кождим ділі, то він такий крутий, єк то дерево круте, шо й десітьма клинами ни розколеш.
А в кожнім ділі він такий крутий, як то дерево круте, що й десятьма клинами не розколеш.
«Та я видразу здогадувавси, єк лиш заслаб, шо то твоя, а ни чія другого робота.
«Та я відразу здогадувався, коли захворів, що то твоя, а не когось іншого робота.
Розумій мо-о-о! Шо єк шодо цоту ни додержиш мій наказ, то абес знав, шо знов тє зіпру у тій хвили тай тогди тє ни пушшю далі й раз ногов ступити, хоть бес си й малював.
Розумій, мо-о-о! Якщо достеменно не дотримаєшся мого наказу, то знай, що знову тебе спиню тої хвилі, та й тоді не пущу далі й ногою ступити, хоч би й малювався.
Метав з подів у людий, чім видів.
Кидав із горища в людей чим бачив.
Хто би доходив трьох кіз.
Хто би доходив трьох кіз.
Бо я маю надію на праведне Сонечко, на днинку світлу, шо ви мині нічо ни годни подієти — ни скришите мнє ничістов силов, бо мині стоїт на помочі и вночі, и в днину праведне Сонечко.
Бо я маю надію на праведне Сонечко, на днинку світлу, що ви мені нічого не годні вдіяти — не скришите мене нечистою силою, бо мені стоїть на помочі і вночі, і вдень праведне Сонечко.
З гірков бідов Лесьо знов висадив її на коня тай лиш трохє живу ледви доніс до її хати.
З гіркою бідою Лесьо знов висадив її на коня та й ледве живу доніс до її хати.
Коло берези праворуч сидів скрипичьник, а ліворучь вибірця из скарбонков на гроші, а поза ними наокола стола посідали усі колєдники.
Коло берези праворуч сидів скрипаль, а ліворуч вибірця зі скарбничкою на гроші, а поза ними круж стола посідали всі колядники.
Добру ґаздиню смерть би ніколи ни застала, пусто сидічі.
Добру ґаздиню смерть би ніколи не застала без діла.
Шочєс хікав на примівку та спльовував на відлю.
Хукав на примівку і спльовував навідліг.
Ни хоч в нічім їм попустити.
Не хочеш ні в чому їм попустити.
— Тай гордо потрєс чєпеликом вид граду собі над головов, а витак знов си погрозив на великана: «Отсим чєпеликом у воду твій град розсичю.
— Та й гордо потряс чепеликом від граду собі над головою, а відтак знов погрозив велетневі: — Оцим чепеликом на воду твій град розсічу.
Але повернули, аби мижи побути людьми тай одни на одно подивитися, бо инде ни мож так добре повидіти людску натуру, йик при пійці.
Але зайшли, аби побути між людьми та й одні на одних подивитися, бо ніде інде не можна так добре повидіти людську натуру, як при чарці.
Набувалиси в потемках ночі так, єк того їх душя бажіла.
Набувалися в потемках ночі так, як того душа бажала.
Я люб’ю, аби чоловік мене зачєпав.
Я люблю, аби чоловік мене зачіпав.
— Поклав крисаню на голов, тай дарабанів, єк стовп, серед хати.
Поклав крисаню на голову та й стояв, як стовп, серед хати.
А а ним увійшли в хату ишє йкіс два люде: жвавий молодєк, подібний з лиця до передного, лиш шо був трошки май повнійший у тіло, а другий — середного віку чоловік, хромий на ногу.
А за ним увійшли в хату ще якісь два чоловіки: жвавий молодик, схожий із лиця на першого, лиш трошки повніший, а другий — середнього віку чоловік, кульгавий.
Хоть добру мав теркілу на плечох, то вна ни тєжка йиму була, бо ни про ню мислив.
Хоч добру мав поклажу на плечах, то вона не тяжка йому була, бо не про неї мислив.
Дєкую тобі, Боже-Сонечько наш добрий й великий, шо єс нас грішних и нашу маржинку — Божу росицу держєло на своїй ласці й мало у своїй опіці.
Дякую тобі, Боже-Сонечко наш добрий і великий, що нас грішних і нашу маржинку, Божу росицю, держало на своїй ласці й мало у своїй опіці.
А мій «хлопчішє» цілий чєс крутивси аді коло тебе, пантруючі, шо ти дієш, потіптив то, хапнув ту шотину тай подав мині.
А мій “хлопчище” увесь час крутився, ади, коло тебе, наглядав, що ти дієш, помітив то, хапнув ту щетину та й віддав мені.
Арідник, изчєз би, из своїми слугами, ничістов силов видразу тогди изгладит наш нарід из лиця земні, єк лиш ми залишимо писанки писати, єк перестанут діти на вогники ходити гріти діда оперед Великоднем.
Арідник, щез би, зі своїми слугами, нечистою силою, відразу тоді зведе наш нарід із лиця землі, щойно ми покинемо писанки писати, щойно перестануть діти на вогники ходити гріти діда перед Великоднем.
Из злости вид неї аж искрами сипало так, єк вид змиї.
Зі злості від неї аж іскрами сипало так, як від змії.
Бо то прото усе нисамовите зійдетси тогди докупи».
Адже тоді все несамовите зійдеться докупи».
Дідова флоєра викручювала голосом, колисала кичєрами.
Дідова флояра викручувала голосом, колисала кичерами.
Плешчю тої ладуші За померші душі!.
Плещу тої ладуші За померші душі!.
«Та це правда, шо то я учінив ни з свої охоти, лиш з їх намови, тай за це вни добре мині заплатили», — поважно сказав Дарадуда, трохє добріючі на лици.
«Та це правда, що то я учинив не зі своєї охоти, лиш із їхньої намови, та й за це вони добре мені заплатили», — поважно сказав Дарадуда, трохи добріючи на лиці.
Иванчікови вид старовіцких стін Дарадудиної хати з маленькими запліснілими виконцями шош єло пуду давати.
Иванчікові від старовіцьких стін Дарадудиної хати з маленькими запліснявілими віконцями почало лячно ставати.
А єк приходив до него ватажко пушкарів, Юріштан з Стебних, то тогди у війта були ишє гримкійші набутки.
А коли приходив до нього ватажко пушкарів, Юриштан зі Стебних, тоді у війта були ще грімкіші набутки.
Майже уводно була занюрена, з ґудзом мижи очіма.
Майже завжди була похнюплена, з ґудзом межи очима.
Я там відав лишуси аж до по комашни, аби Шкиндисі шош помочі, бо ти знаєш, шо Шкиндя, бувало, завжде мене просив на кухарку, скоро лиш єкус требу робив.
Я там, певно, лишуся аж по поминках, аби Шкиндисі щось допомогти, бо ти знаєш, що Шкиндя, бувало, завжди мене просив на кухарку, коли якусь требу робив.
Ану, аби й тобі си лиш йикас дорога вирискала, ци ни полетів би й ти з хати гала світа?.
Ану, аби й тобі лиш якась дорога показалася, чи не полетів би й ти з хати галасвіта?.
Аж рот заціпило ми зострахє, так я перепудивси тих поганих нехарий.
Аж рот заціпило мені зо страху, так я перелякався тих поганих нехарів.
Розумів, шо то би си всім ни удало, бо єк тот йиго перейграв, то пропало, бо через то він и став старшим музикантом вид него.
Розумів, що то би всім не сподобалося, бо якщо той його переграв, то пропало, бо через це він і став старшим музикою від нього.
Дівчєно моя, ходи ид мині».
Дівчино моя, ходи ід мені.
Тай усім у моїм дому лиш старовіцких колєд маєш колєдувати.
Та й усім у моєму домі лиш старовіцьких коляд маєш колядувати.
Сколєдували, пришебетали, Єк ластивочька при цему дому, При цему дому, цьом веселому.
Сколядували, прощебетали, Як ластівочка при цьому дому, При цьому дому, чом веселому.
Казав, шо старики по зимі ворожили навіть злодіям, ци бізивно будет їм того року красти, ци ні?.
Казав, що старі люди по снігу ворожили навіть злодіям, чи вдатно буде їм того року красти чи ні?.
Д’вечєру на добраничь засвєчюєт гори.
Надвечір на добраніч засвічує гори.
Хіба лиш на то, аби косарів Шкинди забашити з клепанєм.
Хіба лиш на те, аби косарів Шкинді забавити з клепанням.
Марічка шош шепнула у вухо Мандрюковій молодици, тай обі скочіли в колешню, д’Иванчікови на подушєрю.
Марічка щось шепнула на вухо Мандрюковій молодиці, та й обидві скочили в колешню, до Иванчіка на горище.
Аби вам було ціле житє таке солодке, єк цес мід».
Аби вам було ціле життя таке солодке, як цей мед».
Попик, єк висповідав Иванчіка, то пишов правити Службу, кунтетний, шо оперед ним висповідавси поправді Господу Богу тот занорий стрілец.
Бо над світом почав відтоді вже запановувати та й ним володіти злий дух, чорний Бог, Чорнокнижник».
Пиймо поків жиємо, бо єк умремо, то вже ни мемо.
Пиймо, поки жиємо, бо як умремо, то вже не будемо.
Про то кажут: «Чоловік би так ни звікував, аби си з кимос ни перерікав», — але то все нічо напротів смерти».
Про це кажуть: чоловік би вік не звікував, якби з кимось не посварився, — але то все нічого супроти смерті».
Тогди плив її голос бистро, шумно й кучєрєво, єк гирскі води.
Тоді плив її голос швидко, шумно й кучеряво, як гірські води.
А Юріштан далі нацвікував арапником Иванчікови у вочі та так розкричєвси, шо аж слина порскла йиму з рота, бо він ни хотів то розуміти, єк то может так бути, аби дівчина ни слухала стариню тай бракувала книзями?.
А Юриштан далі нацвікував арапником Иванчікові у вічі та так розкричався, що аж слина порскала йому з рота, бо він не хотів того розуміти, щоб дівчина не слухала стариню та й перебирала женихами.
Він там мав у лісі дев’єть головиц, вибраних близко одна коло одної.
Він там мав у лісі дев’ять джерел, вибраних близько одне коло одного.
А йик хто єго вздрит через ліве плечє, то зле, бо в тим місіци будет пацити йкес лихо.
А якщо хтось його побачить через ліве плече, то зле, бо того місяця буде переживати якесь лихо.
Уклєкали коло Олексієвого тіла на земню тай молилиси пошепки, так єк хто вмів тай розумів, за Олексієву грішну душу.
Уклякали коло Олексієвого тіла на землю та й молилися пошепки так, як хто вмів і розумів, за Олексієву грішну душу.
Туда всім нам низадовго дорога».
Туди всім нам незадовго дорога».
Але Марічька була розважливіша жинка вид Єлени, хоть в роках за доньку би їй була, стерпіла, ни гушнуласи в Єлену, бо ни робила з себе побліку, аби люде ни гадали, шо вна вже ни годна найти собі молодшого тай крашего любаса вид Иванчіка тай тимунь битиси над ним з Єленов.
Але Марічка була розважливіша жінка від Єлени, хоч за віком могла би їй і за доньку бути, — стерпіла, не стала до бійки з Єленою, щоб не ганьбитися і щоб люди не гадали, що вона вже не годна знайти собі молодшого й кращого любаса від Иванчіка, та й тому б’ється за нього з Єленою.
Чімраз то малієт.
Все маліє.
Дідо казав, шо там, на Синицях зверхє, у Довбушєнках, Довбуш сховав ниприторенні скарби.
Дідо казав, що там, угорі на Синицях, у Довбушенках, Довбуш сховав чималі скарби.
Єк жєба ни может без ніг жити у воді, Так ви ни можете нічо подієти мині.
Як жаба не може без ніг жити у воді, Так ви не можете нічо подіяти мені.
Тай обзерав кожду вівцу поверхи, єк вна виглєдаєт з лиця, та єка на ній вовна, бо то був такий головний вівчєр, шо запамнєтував собі видразу в голові кождого ґазди знамнє на йиго вівцях.
І обзирав кожну вівцю, яка вона із себе і яка на ній вовна, бо то був такий головний вівчар, що запам’ятовував собі відразу знак кожного ґазди на його вівцях.
Але борзо сховав пістолє назад під зголови на своє місце, бо напротів зарі з вікон відразу пізнав по туманови, шо то увійшов у хату Довгий, а ни хтос другий.
Але швидко сховав пістоль назад в узголів’я на своє місце, бо навпроти зорі з вікон відразу пізнав з обрису, що то Довгий.
Клав завжде лиш нев вид себе оборону.
Клав завжди лиш нею від себе оборону.
Більше говорити з Иванчіком, то Лелітка вже ни хотів, лиш сказав відразу: «Будь здоров», — обернувси тай пишов у свою дорогу.
Більше говорити з Иванчіком Лелітка вже не хотів, лиш сказав відразу: «Будь здоров», — обернувся та й пішов своєю дорогою.
— «Ни мет мати, бідничьок, коли й у голов си почюхати, а ни то припочіти, так йиго присєдет усєка, та ни однака біда.
— Не матиме, бідака, часу навіть на те, щоб голову почухати, а не те що припочити, так його притисне всяка, та не однака біда.
А єк кінчєв примов’єти до голови вид стріли, то робив три дев’єтині ґушечок з трібного, ленєного повісма, ни засукуючі 'їх.
А коли закінчував примовляти, то робив три дев’ятини ґушечок із лляного повісма, не засукуючи їх.
«Та чєму би ти ни годен мого тіла?» — смієла си вна.
«Та чому б ти не годен мого тіла? — сміялася вона.
Й то просто в Нисамовите одзеро, й то аж на саме дно».
І то в Несамовите озеро, і то аж на саме дно».
Иванчік зшукав тої шотини, де був поклав її сночі, але її там вже ни було.
Иванчік пошукав тої щетини, але її там уже не було.
Старий піп, то був розумний чоловік, тай умів по-людски жити ни лиш з людьми, але й з мальфарями.
Старий піп — то був розумний чоловік та й умів по-людськи жити не лиш із людьми, але й з мольфарами.
Кобих захопив йиго шє хоть крішечку живого.
Аби захопив його ще хоч трішечки живого.
А то так само головний мальфар, то єк си попуртав, то ади шо наробив — згонит Олексія з світа, бо то, видко, є ни лиш мижи простими людьми вура, вна є й мижи мальфарами».
А то так само головний мольфар — і як набрався сили, то, ади, що наробив: згонить Олексія зі світу, бо то, видко, є не лиш межи простими людьми вура, вона є й межи мольфарами».
Насипав в миску води, верг у воду золотий талер тай мивси ним, аби був красний, єк золото.
Налив у миску води, вкинув у воду золотий таляр та й мився ним, аби був красний, як золото.
Пудна її смерть була.
Страшна її смерть була.
А вітер, то й раз ни дихнув, єк би си навмисне дес притаїв, аби горєч пражила надворі людий, єк у горшку на грани голубці.
А вітер ані разу не дихнув, немов навмисне десь притаїв, аби спека пражила надворі людей, як у горщику на жару голубці.
Нічо ми ни вквасните, єк мнє згладите з цего світа, бо єк мнє ни станет на світі, то гори си за мнов ни засунут, мут стоєти, єк стоєли.
Нічого мені не вдієте, якщо згладите мене з цього світу, бо якщо мене не стане на світі, то гори за мною не засунуться, стоятимуть, як стояли.