target
stringlengths
3
926
source
stringlengths
3
923
Я сидів коло діда без порток, простоволосий, лиш у дранчіні, на ковбку, складений у куцуб’єк.
Я, притиснувши коліна до грудей, сидів коло діда на колоді без штаненят, простоволосий, лиш у сорочині.
Її дєдя повістував Иванчікови за тот чєс, шо Дарадуда примов’єв у ватрєнику, шо ту дівчєну шє маленьков шош застрілило так пудно в голов, шо вна майже нічо ни чуєт.
Її дєдя розповів Иванчікові за той час, поки Дарадуда примовляв у ватернику, що ту дівчину ще маленькою щось застрілило так страшно в голову, що вона майже нічого не чує.
Посміваючіси з них обох, видповів твердо Иванчік.
Посміюючись із них обох, відповів твердо Иванчік.
Штола такий був силач, шо єк йиго випускали з катушя на прохід, то він брав вартівника собі на долонь, тай вид земні пидносив йиго на долони так, єкби стебелце напротив себе д’горі.
Штола такий був силач, що коли його випускали з в’язниці на прогулянку, він брав вартівника собі на долоню та й над землею підносив його на долоні так, немов стеблинку.
Дарадуда шош хвильку подумав тай сказав поважно, навіть ніби жєлуючі: «Та я би тобі, сину, міг помочі, єк би то ни так.
Дарадуда хвильку подумав та й сказав поважно, навіть ніби жалкуючи: «Та я би тобі, сину, міг помогти, якби то не так.
Та це війгри, а ни ґаздині тай ґаздівскі доньки.
Та це вийгри, а не ґаздині й ґаздівські доньки.
Кождий був оперезаний у широкий ремінь, попид плечя вирізуваний.
Кожен був оперезаний широким ременем, попід плечі вирізуваним.
Аж тогди задрижєли йиму пудно руки з єкоїс дивної боєзни, єк витєг він з кишеньки кіптарика завитий в платнику Божий закін, тай, замотуючі йиго в оден флейтух, разом з шротом, зробив набій тай набив ним свій кріс.
Аж тоді задрижали йому страшно руки з якоїсь дивної боязні, коли витяг він із кишеньки кептарика загорнене в хустину Боже причастя та й, замотуючи його разом зі шротом, зробив набій і набив ним свій кріс.
Юрішко всампередь зв’єзав Штолу.
Юришко насамперед зв’язав Штолу.
Иванчік попочівав в Кінским Жолобі, на Кобилині, Скуповий, бо там чурит з головици чюркалом в корито дуже студена вода.
Иванчік відпочивав у Кінськім Жолобі, на Кобилині, Скуповій, бо там тече з вжерела чуркалом у корито дуже студена вода.
По Юрію — то худоба в селах дуже лакомо вже завистувала на високі розлогі та широкі полонини.
По Юрію худоба в селах дуже ласо вже зазирала на високі розлогі й широкі полонини.
Плескали долонев по череві вівцю та шо чєс попльовуючі пушки, так болючо церкали за дійки, шо вна з болю аж на коліна падала.
Плескали долонею по череві вівцю та, щораз попльовуючи на пучки, так смикали за дійки, що вона з болю аж на коліна падала.
Але я, то фіґлем був.
Але я жартуном був.
Він зцібав на пса, тай пес, погавкуючі, вступивси їм з дороги.
Він прогнав пса, і той, погавкуючи, вступився їм із дороги.
Він косив й у чужего так, єк у себе, поправді.
Він косив і в чужого так, як у себе, по правді.
А єк отворили з Кутів попид Сокільський возову дорогу, то Панкевич справив собі був повиз тай до міста їхав з фірманом, єк піп.
А коли відкрили з Кутів попід Сокільським возову дорогу, то Панкевич справив собі був повіз і до міста їхав із фірманом, як піп.
Згидував він нев вид того чєсу на ціле її житє.
Згидував він нею відтоді на ціле її життя.
Вид дєдикових хатий було видко лиш на тоту скалу тай на ліс верх неї.
Від батькових хат було видко лише ту скелю й ліс над нею.
Шумеєва служниця пишла коновками у чюркало поза хату води.
Шумеєва служниця пішла з коновками до чуркала поза хату по воду.
«Та чо?».
«Та чо?».
Пусти мнє, бо я вже бірше видержєти ни годен, розсідаюси», — тай упав долівлиц разом з міхом на плечох, фоскаючі, єк пострілений медвідь.
Пусти мене, бо я вже більше витримати не годен, розсідаюся», — та й упав долілиць разом із міхом на плечах, фоскаючи, як підстрелений ведмідь.
Мет си чінити, шо їх и ни видит.
Вдаватиме, що їх і не бачить.
Олексійку, ти вже ни хоч си зо мнов видіти тай говорити?.
Олексійку, ти вже не хочеш зо мною видітися та й говорити?.
А хто попрєв и позолив у Пилипивку прєжі, то тепер їх звивав у клубки.
А хто все попряв і позолив у Пилипівку, тепер звивав пряжу в клубки.
Він то видів по осах, уни сего літа робили свої гнізда глібоко у земни.
Він це бачив по осах: вони цього літа робили свої гнізда глибоко в землі.
Тоти гості, шо ни данцували, то п’єні понадвірю всіляке виводили межи собов: обчєпалиси, любувалиси, а ниодни, то аж плакали, жєлуючіси на усєку ни однаку біду, нічом п’єні.
Ті гості, що не танцювали, п’яні понадвір’ю всіляке виводили межи собою: обчіпалися, любувалися, а декотрі аж плакали, жаліючись на всяку не однаку біду, адже п’яні.
Єго широко розґаґараджіні ноги то аж потавали в мохову мнєконьку траву на полонині.
Його широко розставлені ноги аж тонули в моху і м’якенькій траві на полонині.
«Ци вере даст Иванчікови попик розогрішеніє?.
«Чи дасть Иванчікові попик розгрішення?.
Понурійше вид голих почорнілих стін хати.
Понуріше від голих почорнілих стін хати.
Але за тото був я у них и за першего їх побратима».
Але за те був я в них і за першого їхнього побратима».
Кажут, шо аж пліснівіли у кліти.
Кажуть, що аж пліснявіли в кліті.
Ніхто й ни чюв за потерюху.
Ніхто й не чув про потерюху.
Шкиндя з Фоков були великі побратими, лиш то їм була біда, шо далеко сидів оден вид одного, тай тимунь си рідко коли стрічєли, бо Шкиндя на Головах, а Шумей в Єсенові, тай то аж на Варітині.
Шкиндя з Фокою були великі побратими, лиш то їм була біда, що далеко жили один від одного, тому рідко коли зустрічалися, бо Шкиндя в Головах, а Шумей у Ясенові, та й аж на Варітині.
Тай всі покотом зачєли просити Бога, аби він чімборше сконав, бо ніхто вже ни міг си дивити на йиго велику муку та тєжку кару.
Та й усі гуртом почали просити Бога, аби він чимшвидше сконав, бо ніхто вже не міг дивитися на його велику муку й тяжку кару.
Хіба дес поклали лиш йкус фантину у ній, аби постоїла тим чєсом, або гуслінку в бербеницях у ній уліті гуслили, бо там холодно й чісто було.
Хіба іноді щось у ній клали, аби постояло тим часом, або гуслянку в бербеницях у ній улітку гуслили, бо там холодно й чисто було.
А подаючі Иванчікови в руки судину з обертином, пудно похмурєючіси, остро приказував: «На, хло’, цес обертин, сідай на коня тай шо нога закєваєт, палай ним раз-два в Ґропу так, абес там уже разом из заходом сонця був на струнках.
А подаючи Иванчікові до рук посудину з обертином і суплячись, наказував: «На, хло’, цей обертин, сідай на коня і, одна нога тут, а друга там, мчи в Ґропу так, аби вже разом із заходом сонця був на струнках.
Иванчік аж затіпси з подражненя, бо ни зрозумів, де діти Марічку.
Иванчік аж нестямився, бо не зрозумів, де діти Марічку.
Весілє й ни в тот бік, шо вни пропали, далі веселилоси без потемку: Горбоватюків Улашко Иванюччінов молодицев так потрєсав з усеї сили в данци, шо аж її за ребра пошшіпував, та так пристійно цілив їй у очі, шо аж ни змигав очіма.
А весіллю й байдуже, що вони пропали, воно далі веселилося без тями: Горбоватюків Улашко Иванюччиною молодицею так потрясав з усієї сили в танці, що аж її за ребра пощипував, та так пильно цілив їй в очі, що аж не змигав очима.
Ци свіжу любаску привести, то я привів.
Чи свіжу любаску привести, то я привів.
«Аєк, чєму бих ни розумів?» — аж устаючі з лавиці, сердито доцотувавси Иванчік.
«А чому б не розумів?» — аж устаючи з лавиці, сердито допитувався Иванчік.
Засвітила на столу лоєну свічьку.
Засвітила на столі лойову свічку.
Зашитий на всі боки, єк тот буковий завій, шо ни может йиго ймити ні з одного боку клин.
Захищений з усіх боків, як те букове поліно, яке годі розколоти, бо не може його з жодного боку зловити клин.
Вірив, шо хто робит на Уласія, то в него мусит бути йкес каліцтво мижи маржинов, богдай кіцько-тіцько.
Вірив, що хто працює на Уласія, то в нього мусить статися якесь каліцтво серед маржини, бодай дрібне.
Але бізівно, шо ни ти, дурню, мене, лиш я тебе».
Але ясно, що не ти, дурню, мене, лиш я тебе».
«Ни мет він вже ні з кого бірше бити кепи аж тепер», — погрозивси Дарадуда, йдучі у свій ватрєник робити на Иванчіка смертевне насланнє.
«Аж тепер не буде він ні з кого насміхатися, — погрозив Дарадуда, йдучи у свій ватерник робити на Иванчіка смертельне наслання.
Иванчік играв у флоєру, а тота чєлідь, шо повиходила замість своїх мушшін у полонину на міру, то з чужими мушшіньми намішма співала за флоєров всєких співанок.
Иванчік грав на флоярі, а жінки, які повиходили замість своїх чоловіків у полонину на міру, разом із чужими чоловіками співали за флоярою усяких співанок.
Були такі хати, шо він до них навіть й ни хотів повертати, бо знав, шо уни навіть надвір ни винесут колєду, а ни то приймили би у хату колєдників.
Були такі хати, що він до них навіть і не хотів повертати, бо знав, що вони навіть надвір не винесуть коляду, то що вже казати про те, щоб прийняти в хаті колядників.
«Я», — ніби устидливо шепнула вна.
«Я», — ніби соромливо шепнула вона.
На толоці в Шкинді єк уздріли косарі, шо д’ним ближитси Иванчік, то всі перестали косити, попидпирані на кісєта, ждали на него, говіркуючі: «А найко, хло’, шо цес зараз покажет, бо то біда — ни чоловік?».
На толоці в Шкинді косарі, побачивши, що наближається Иванчік, перестали косити, поспиралися на кісся, ждали на нього, примовляючи: «А най-ко, хло’, що цей зараз покаже, бо то біда — не чоловік?».
Палинюкова Марічка уводно була йиму на гадці.
Палинюкова Марічка завжди була йому на гадці.
Рано, то наколи зорі встав ватаг тай голосом тримбіти з’оперед стаї корнєв спросоння полонину, пастирів, мішєнників тай всу худобу на ній.
Рано, щойно світало, встав ватаг та й голосом трембіти з-перед стаї розбудив сонну полонину, пастухів, господарів і всю худобу.
А Джюнда навздогін за ним, назбитки, з-за стола співав: «Ий шо тота горівочка лихєй розум маєт, Ни одного чоловіка из ніг извертаєт».
А Джюнда навздогін за ним, жартома, з-за стола співав: Ой що тота горілочка лихий розум має, Не одного чоловіка із ніг ізвертає.
А відтак лиш кожде Дарадудино слово пошепки йиму назад словами завертав: «З губий та в груди.
А відтак лиш кожне Дарадудине слово пошепки йому назад завертав: «З губ та в груди.
Ми два вже ретенно сперед него плакати ни будемо, лиш аби аді він за тим ни банував пимше, шо нас зачепив тай ни перепросив.
Ми два, ясна річ, перед ним плакати не будемо, лиш аби, ади, він за тим не банував, що нас зачепив та й не перепросив.
Тої днини добре є зачінати робити хоть-йку роботу, бо нев зачінаєтси тиждень.
Цього дня добре починати робити хоч яку роботу, бо нею починається тиждень.
Але казав, шо добре зарікатиси східної суботи вид пійки, вид курінки, бо лиш тєжше три східні суботі перетерпіти, то витак и на гадку ни мет падати ні пійка, ні курінка.
Але казав, що добре зарікатися східної суботи від пияцтва, від куріння, бо лиш тяжче три східні суботи перетерпіти — й відтак і на гадку не спадатиме ні пияцтво, ні куріння.
День оперед полонинским ходом — то Иванчік нагодував вивці, кози тай корови залагоженов мальфами сильов, тов, шо вибрав її оперед Юрієм увечір з мураховини, аби вни губили в полонині молоко та манну.
За день перед полонинським ходом Иванчік нагодував овець, кіз і корів залагодженою мальфами сіллю, яку вибрав перед Юрієм увечері з мурашника, аби вони не губили в полонині молоко та манну.
Застерігав ничістий силі приступ д’маржині на йиго обійстє первовічьними словами: «Моя загорода закладена.
Застерігав нечистій силі приступ до маржини на його обійстя первовічними словами: Моя загорода закладена.
Розказували старики про давнину та про опришків.
Розказували старі люди про давнину та про опришків.
Тимунь з доїнєм кождий отєгавси, єк лиш міг найдовше отєгнути.
Тому з доїнням кожен старався якомога довше відтягнути.
Дошитий вінок на вінковим колачі поклала на пшеницу в мисці.
Дошитий вінок на вінковім калачі поклала на пшеницю в мисці.
То икас оснедія, а ни чоловік був.
То якась оснедія, а не чоловік був.
Ишов мовчки, єкби з примівков вид примівника, а ни єк вид закону з церкви.
Ішов мовчки, немов із примівкою від примівника, а не від причастя з церкви.
Нараз та дівчина аж підштрикла на стільчіку серед хати, тай сказала, шо їй шош стрілило у вухах.
Нараз та дівчина аж підскочила на стільчику серед хати та й сказала, що їй щось стрілило у вухах.
Зробив обертин против ничістої сили й усєкого злого насланя вид себе й свого дому.
Зробив обертин супроти нечистої сили й усякого злого наслання від себе й свого дому.
А ти уводно видводив з дня на день — най-ко йиго шє, та найко, може си він нарозумит тай підет нам підладь.
А ти завжди відводив із дня на день: “Не чіпай його ще та не чіпай, може, він нарозумиться та й піде нам на поступки.
Дарадуда увійшов шош супавий у хату тай сказав остро: «Мав смих вже тобі примов’єти, але наперед мушу примовити отій глухій дівчині з Криворівні, бо вже ждет шє вид передчєра з своїм дєдем на примівку в мене».
Дарадуда увійшов насуплений у хату та й сказав гостро: «Мав уже тобі примовляти, але наперед мушу примовити отій глухій дівчині з Криворівні, бо жде ще від передучора зі своїм дєдем на примівку в мене».
Обіздрівси, а то аж в’єваєт зосміхє Марічка, сміючіси з него, шо так пудно перепудила йиго.
Озирнувся, а то аж в’яне зо сміху Марічка, сміючись із нього, що так його злякала.
На лавици за столом, в куті, сидів на коновочці тай играв у скрипку головний скрипичник Сухонький, зісхлий, єк скіпка, та білий, єк молоко, дідок.
На лаві за столом, у кутку, сидів на коновочці та й грав на скрипці головний скрипаль Сухонький, зісхлий, як скіпка, та білий, як молоко, дідок.
Усі мусіли з попом приєзно робити на дорогах, бо з ним жерту ни було на роботі.
Усі мусили з попом приязно робити на дорогах, бо з ним жарту не було на роботі.
Радувалиси усі Риздву, бо Риздво — це велика днина у року.
Раділи всі Різдву, бо Різдво — це велика днина в році.
Дідо ни змигав оком, так уважєв на знак до стріліня.
Дідо й оком не кліпав — так уважно чекав знаку до стрільби.
Иванчік викресав ватри, засвітив на опецку лоєний пузар тай зшукав скрізь тої пирги: в хаті, в хоромах, але її ни було, пропала, єк мара.
Иванчік викресав ватри, засвітив на опецку лоєву свічку та й шукав скрізь того пса: у хаті, в хоромах, але його не було, пропав, як мара.
Говори, мудраку, доків ти будеш ити всім назістріть так, шо я через тебе ніколи ни маю супокою?.
Говори, мудраку, доки ти будеш усім перечити так, що я через тебе ніколи не маю супокою?.
Всий нарід, шо це видів, то лиш з дива плечіма стискав тай шепотів мижи собов, шо цим чоловіком об’євивси знов Олексій на світі.
Увесь нарід, який це бачив, лиш із дива плечима стискав та й шепотів поміж себе, що в цьому чоловікові об’явився знов Олексій на світі.
Йиго очі знов смутком си вкрили: «Була и в мене колис молодість», — говорив сповільна, — «але минуласи так борзо, єк сонне видінє.
Його очі знов смутком укрилися: «Була і в мене колись молодість, — говорив сповільна, — але минулася так швидко, як сонне видіння.
То все ни дало йиму лежєти.
То все не дало йому спати.
Низбави нас, облукавого.
Низбави нас об лукавого.
А до того шє Иванчік мав таки й шєстє на звірину, й то таке велике, шо вна сама йшла на него, єк маржина на солишшє.
А до того ще Иванчік мав таки й щастя на звірину, і то таке велике, що вона сама йшла на нього, як маржина на сіль.
Тай знала, шо лиш оден Олексій годен був йиго злічіти вид неї, а більше ніхто, бо лиш він оден знав лічіти мушшін вид тої дурної люби.
Та й знала, що лиш Олексій годен був його вилікувати від неї, а більше ніхто, бо лише він умів лікувати чоловіків від тої дурної любові.
«Та воно би, може, могла це й правда бути, єк би я в тебе вдавси, вороже», — боронивси Иванчік, ніби сміючіси, але направду, то Шкиндя добре потрафив сказати, бо Иванчік почервонів у лице, єк рак, вид тої бесіди, так вна йиго обійшла дуже.
«Та воно би, може, могла це й правда бути, якби я в тебе вдався, вороже», — боронився Иванчік, ніби сміючись, але направду Шкиндя добре потрафив сказати, бо Иванчік почервонів, як рак, від тої бесіди, так вона його зачепила.
А колєдники додавали «даруй, Господи».
А колядники додавали: «Даруй, Господи».
Из Шкиндев жерту ни було, бо на кого си, бувало, шош погрозив, то ни на вітер, бо шо раз плюнув, то ни лизав.
Зі Шкиндею жарту не було, бо на кого, бувало, погрозив, то не на вітер, бо що раз плюнув, то не лизав.
Траба було великої біди, аби він, бувало, у коршму повернув пити.
Треба було великої біди, щоб він, бувало, у корчму завернув пити.
Але у баби, то все було нипочьому, бо він завше лиш своїм возом грав тай проклєто був упертий и ниподанчьливий.
Але для баби то все не мало значення, бо він завше лиш своїм возом грав та й був затято впертий і неподатливий.
А витак далі пив дідок з Иванчіком горівки, голосно здоровкаючіси тай приговорєючі: «Мо-о-о-о, И-и-ива-а-а’, пиймо тут, бо у Ґаджіні ни дадут.
А відтак далі пив дідок з Иванчіком, голосно здоровкаючись і приговорюючи: «Мо-о-о-о, И-и-ива-а-а’, пиймо тут, бо в Ґаджіні не дадуть.
Тай хочю побути витак ишє й сам ґаздов.
Та й хочу побути відтак іще й сам ґаздою.
А та сумна Иванчікова флоєра, то так тужно играла-приказувала над Олексієм, шо здавалоси, шо то ни лиш за ним всий нарід був магнєтний тай разом з нев сумував, але здавалоси, шо то й усі гори були магнєтні тай разом з нев шумом потоків та шепотом лісів приказували, голосили за Олексієм.
А та сумна Иванчікова флояра так тужно грала-приказувала над Олексієм, що здавалося, що то не лиш за ним увесь нарід тужив і разом із нею сумував, а й усі гори тужили та й разом із нею шумом потоків і шепотом лісів приказували, голосили за Олексієм.
Плінцаючі то їм ув очі, плюнув просто Шкинди під ноги, так єкби навмисне, тай, ни обзераючіси назадь себе, пишов надвір.
Мовивши те їм ув очі, плюнув просто Шкинді під ноги так, як би навмисне, та й, не озираючись, пішов надвір.
Усе тото собі він так дес помижи стрільці понарискував, шо й стариня про тото ни знала.
Усе це собі він так десь поміж стрільців настарав, що й стариня про те не знала.
А єкбих нічьо ни знав, то бих и ни говорив нічьо.
Якби я нічого не знав, то й не говорив би нічого.
Инчі прєдут й до опівночі, бо говорєт, що п’єтниця заходит аж вид опівночі.
Інші прядуть і до опівночі, бо кажуть, що п’ятниця заходить аж від опівночі.
«Та ждіт ко сараки, най вас помилую трошки», — говорив дідо, сміючіси из задиханих вид плєсу колєдників.
«Та ждіть-но, сараки, най вас помилую трошки», — говорив дідо, сміючись із задиханих від плєсу колядників.
«Варко завизної години», — заклопотано сказав він.
«Варко завізної години», — заклопотано сказав він.
А Луцьо, урадуваний таков бесідов, виговорєвси, чому ни застрілив, а лиш поранив того вирла.
А Луцьо, радий такій бесіді, виправдовувався, чому не застрелив, а лиш поранив того орла.
Мало йиго ни вдушила.
Мало його не задушила.
Усєкої нехари.
Усякої не́харі.
Ні забувавси на тото покаїнє, шо си виводило мижи деками в їх лавці, бо ни хотів собі си тим мерзити.
Не зважав на той жах, що коївся серед дяків, бо не хотів об те бруднитися.
Аж самому Шкинди нієково стало на души від того зловішшого сміху.
Аж самому Шкинді ніяково стало на душі від того зловісного сміху.
«Ає, чьоловік! Ти сотона, ни чьоловік.
«Де там, чоловік! Ти сатана, не чоловік.