target
stringlengths
3
926
source
stringlengths
3
923
«Ага», — отєк би си шо здогадав нараз Малиш.
«Ага, — немов про щось одразу здогадався Малиш.
А тимунь, шо шош знаю, то й говорю.
А дещо знаю, то й говорю.
Ми вечєрали страву за стравов.
Ми споживали страву за стравою.
А колєдники за кождим разом усе повхторєли голосно тай грімко: «Дай же вам Боже шєстя, здоров’я, дай Боже»… Дідо устав из припічька й поважним ходом пишов надвір, ни запераючі за собов двері, ид колєдникам просити їх у хату на колєду.
А колядники за кожним разом усе повторювали голосно: «Дай же вам Боже щастя-здоров’я, дай Боже»… Дідо устав із припічка й поважним ходом пішов надвір, не зачиняючи за собою дверей, до колядників просити їх у хату на коляду.
Навіть и то йиму сказав, шо він ходив до Олексія примов’єти собі вид стріли, але ни примовив, бо Олексій йиму на грудех сконав.
Навіть те йому сказав, що він ходив до Олексія примовляти собі від стріли, але не примовив, бо Олексій йому на грудях сконав.
А тепер, на Головосіка, все то витєгав з тої тобівки тай палив їх тіла на глоговій ватрі.
А тепер, на Головосіки, все те витягав із тобівки й палив на глоговій ватрі.
Тай поків сонце зійшло на Маркову Кичіру, то на Головскім Верху вже ни було жидівского шиньку, бо Шкиндя раз-два йиму примовив.
Та й поки сонце зійшло на Маркову кичеру, то на Головськім Верху вже не було єврейського шинку, бо Шкиндя миттю йому примовив.
Вид вас ні втеци, ані ззаду си ни лиши, бо єк йикийс казав: «иди наперед, то біду подогониш, а лишиси ззаду, то біда тебе подогонит, але шо Біг — праведне Сонечко — даст, то будет.
Від вас ні втечи, ані ззаду не лишися, бо, як хтось казав, іди наперед — то біду здогониш, а лишися ззаду — то біда тебе здогонить, але що Біг — праведне Сонечко — дасть, те буде.
«Ігій на тє, бідо! Зчєзни та пропади, єк я си пудно захлинув», — затривожено відвертав борше він вид себе тот клопіт, шо йиго душя вішшювала, та обтерав рукавом сорочки слизи з очій, шо облили йиму цілу твар.
«Ігій на тебе, бідо! Щезни та пропади, як я тяжко захлинувся», — стривожено відвертав швидше він від себе той клопіт, що його душа віщувала, й обтирав рукавом сорочки сльози з очей, що облили йому все обличчя.
«Ає!» На печі, пид каглов, кавкнув три рази чорний котик.
«Ага!» На печі, під каглою, нявкнув тричі чорний котик.
Тай аби не зачєпати з нев звадку над тим, то Федько зберавси до церкви майже мовчки.
Та й щоб не зачіпати з нею сварку, Федько збирався до церкви майже мовчки.
«Та єк би я ни знала! Добре знаю.
«Та як би я не знала! Добре знаю.
Хя, так порєдні люде ни роб’єт, лиш брехуни.
Хя, так порядні люди не роблять, лиш брехуни.
А такі люде, єк ти, то так си борзо ни родєт на світ», — говорила коло печі з кута середного віку жінка, вудічі масно очіма за Дарадудов, шо прохожувавси по хаті помижи люде.
А такі люди, як ти, то так швидко не родяться на світ», — говорила коло печі з кута середнього віку жінка, палко пасучи очима за Дарадудою, що походжав по хаті поміж людей.
— «Ти ни брешеш це?».
— Ти не брешеш це?».
Тай гордо співали: «Ми, славні колєдничьки, йдем хата вид хати Нашим любим господарям заколєдувати.
Та й гордо співали: «Ми, славні коляднички, йдем хата від хати Нашим любим господарям заколядувати.
Дівчєна устидливо спустила свої великі, палкі чорні очі на земню тай, прикриваючі їх довгими віями, устидливо поглипала потайма на смаглєвого леґіня, шо таки її їв своїм бистрим зором.
Дівчина опустила свої великі палкі чорні очі до землі та й, прикриваючи їх довгими віями, соромливо позирала потай на смаглявого леґеня, що аж їв її своїм бистрим зором.
Але самого діда ніхто ни смів про це запитатиси витак, єк він по колєдах увійшов у хату, бо то була йиго глібока тайна.
Але самого діда ніхто не смів про це запитати відтак, коли він по колядах увійшов у хату, бо то була його глибока таємниця.
Раз ти кажу, шо вже пусто, її там ни шукай, бо вна вже о, гезде, в моїх, а ни твоїх руках, тай я то вже, а ни ти, буду з нев та дієти, шо треба!».
Раз тобі кажу, що вже пусто, її там не шукай, бо вона вже ось, у моїх, а не в твоїх руках, та й уже я, а не ти, буду з нею робити, що треба!».
Пизнавав йиго душу, тай угадував, шо кому хєбуєт, тай лічів від того.
Пізнавав її душу й угадував, чого кому бракує, і лікував від того.
Прото він привиташка був, тай тимунь йиго всі любили.
Адже він привітливий був, тому його всі любили.
Казав, шо препредід йиго мав ни лиш полонину Ґропу, але й Ґаджіну над Бистрецем, тай ґрунт у Бистреци такий великий, шо навіть и там сидів, а ни лиш в Єсенові так, єк він тепер сидит.
Казав, що прапрадід мав не лиш полонину Ґропу, але й Ґаджіну над Бистрецем і ґрунт у Бистреці такий великий, що навіть і там жив, а не лиш у Ясенові, де він тепер живе.
Йшов так надсідно, шо аж шум з него капчєв.
Ішов так прудко, що аж піна з нього капала.
Здавало ми си, шо ціла церков справ’єєт на мене пальцями, аби піп виверг мене из церкви, бо я жінка чінатаря.
Здавалося мені, що ціла церква показує на мене пальцями, аби піп вигнав мене із церкви, бо я жінка чарівника.
Обернений лицем на півничь просив її тими самими словами, шо й перший раз.
Обернений лицем на північ, просив її тими самими словами, що й перший раз.
«Ху-тфі, ху-тфі, ху-тфі», — хукав на воду у головици й навідлю спльовував на все лихе й ничісте.
«Ху-тфі, ху-тфі, ху-тфі», — хукав на воду в джерелі й навідліг спльовував на все лихе й нечисте.
Шинкарі ввихалиси, одні доношували питя в хату до повниці, а другі чєстували всіх гостий, нікого ни обминаючі з горівков.
Шинкарі ввихалися, одні доношували пиття в хату до повниці, а інші частували всіх гостей, нікого не обминаючи з горілкою.
Иванчік вибрав собі у сусідстві дівку — Шкиндівску Єлену, Дмитра Шкинді сестру.
Иванчік вибрав собі в сусідстві дівку — Шкиндівську Єлену, Дмитра Шкинді сестру.
Зачінала потайки виддихати вже вісним виддихом.
Починала потайки віддихати вже вісним віддихом.
Їй уритилоси говорити цес очінаш.
Їй набридло говорити отченаш.
Так, єкби си завстидав був жєбівских Маґурий, шо кріз зимнєне смеречє зажурено дивилиси на них, насичіні тінями тих хмар, шо шочєсок стерали з 'їх білих царинок єсну усмішку, змінюючі її так шохвилини, шо аж годі си було вдивити в їх рухливу твар.
Так, немов засоромився був жаб’ївських Маґур, які крізь засніжені смереки зажурено дивилися на них, насичені тінями тих хмар, що стирали з їхніх білих царинок ясну усмішку, змінюючи її так щохвилини, що аж годі було вдивитися в їхню рухому подобу.
Виліз на пічь и спав до рано за коменом так смачьно, єк дитина по купели у колисці.
Виліз на піч і спав до ранку за комином так смачно, як дитина по купелі в колисці.
Єк прийшов д’хаті, то Єлена вже була в хаті, але він з нев нічо ни говорив, тай ніхто з домашних ни важивси йиго зачєпати на бесіду, такий він був супавий та сукритий.
Коли прийшов додому, то Єлена вже була в хаті, але він із нею нічого не говорив, та й ніхто з домашніх не важився його зачіпати на бесіду, такий він був насуплений та роздратований.
— Обкрутивси на лівій п’єті серед ватерника три рази взістріть сонця наокола свого осинового бука.
Обкрутився на лівій п’яті серед ватерника тричі проти сонця навколо свого осинового бука.
Градовий цар из своїми слугами сидів крітко.
Градовий цар зі своїми слугами сидів тихо.
На оленів настав’єв телеші, подібні до западок на медведів.
На оленів наставляв телеші, подібні до пасток на ведмедів.
Гризси, ци дес по дорозі йиго ни вбили буковинскі шкруми або ци дес йиго біда ни сперла, єк пішов він з насланєм на Иванчіка від Дарадуди, бо то си могло видразіско стати, єк би си був лиш про то єкос довідав Иванчік.
Гризся, чи десь по дорозі його не вбили буковинські шкруми або чи десь його біда не сперла, коли пішов він із насланням на Иванчіка від Дарадуди, бо таке цілком могло статись, якби лиш про те якось довідався Иванчік.
Йиго шош студене тенькнуло в серця, але вбік втікати вже ни було єк.
Щось студене тенькнуло його в серце, але втікати вже не було змоги.
Дивилисй на него тай сторопіли, бо ни знали, шо й гадати про него.
Дивилися на нього та й сторопіли, бо не знали, що й гадати про нього.
У діда, окрім мене, говіли усі цілу Пилипівку — ни скоромилиси.
У діда, окрім мене, говіли всі цілу Пилипівку — не скоромилися.
Навіть й перебувси, замотуючі волоки на ногах в зістріть сонця, тай тогди вже смієвси з Дарадудиного наслання, бо начєс вид него засокотивси.
Навіть перевзувся, замотуючи волоки на ногах проти сонця, та й тоді вже сміявся з Дарадудиного наслання, бо миттю від нього оберігся.
Шє из почєтку самої осени ворожив, шо осінь будет пізна, бо на небі з осени ниборзо показуваласи курашка та помали й пізно зачінала сходити.
Ще від початку осені ворожив, що осінь буде пізня, бо на небі з осені нешвидко показувалася курашка та помалу й пізно починала сходити.
Ми си молили ни до образів на стіні, а молилиси, лицем обернені у ту сторону світа, видків Сонце сходит, у поличне викно.
Молилися не до образів на стіні, а лицем обернені на ту сторону світу, звідки сонце сходить, у поличне вікно.
А Иванчік далі вже смутно говорив: «А вид того чєсу, єк люде єли ни вірити в примівки тай примівників, а зачєли бірше вірити в примівки тай примівників, а зачєло си жити на світі.
А Иванчік далі вже сумно говорив: «А відколи люди перестали вірити в примівки й примівників, а почали більше вірити попам, ніж їм, то світ відразу перевернувся навиворіт.
Дідо видповів, шо йиму си будет вести рогова маржина того року.
Дідо відповів, що йому вестиметься рогата маржина того року.
Ге? Ану ко отепер скажи, хто з нас сегодне на цій толоці буде за передовожу мижи косарями — я, ци ти?».
Ге? Ану отепер скажи, хто з нас сьогодні на цій толоці буде за провідного межи косарями — я чи ти?».
— «А зрештов», — зачєв говорити з повагом, — «йикий був вид него до мене помай Біг, такий був вид мене и йиму подай здоров».
— А зрештою, — почав говорити повагом, — який був від нього до мене помагай Біг, таке було від мене і йому бувай здоров».
«Най вам буде на помочі й сам Арідник, то я ним ни трабую», — сердито видгризси Иванчік.
«Та хоч сам Арідник, я тим не переймаюся», — сердито огризнувся Иванчік.
Замість книзєт, то до повниці старини гості приспівували: «Ходєт кози попид лози, а вівці по гірці, Та вержко ми, мій дєдику, хоть три сороківці».
Замість князят, до повниці старині гості приспівували: Ходять кози попід лози, а вівці по гірці, Та верж-ко ми, мій батечку, хоч три сороківці.
А було й так, шо обрубували її в лісах, аби там її звір виїла, бо з жєлю ни бізували її ані різати, ані на її муку си дівити, єк уна си караєт у голоді.
А було й так, що зарубував її в лісах, аби там її звір виїв, бо з жалю не міг її ані різати, ані на її муку дивитись, як вона карається в голоді.
Мині ни трохє наговоривси про тебе Довгий», — говорив трохє мнєкшим голосом Дарадуда, але в тій йиго говірці чути було шош потайне тай нишшіре.
Мені багато розказував про тебе Довгий», — говорив трохи м’якшим голосом Дарадуда, але в тій його говірці чути було щось потайне й нещире.
А він чого так звавчєв, єк тебе здрів?.
А він чого так занявчав, тебе побачивши?.
Водно ми важив добра, бо він ни був ніколи фальчєвий.
Завжди мені бажав добра, бо він не був ніколи фальшивим.
Заранок був дуже красний.
Заранок був дуже красний.
«Пишли до церкви!».
«Пішли до церкви!».
Навіть и ни тої тєми був, шо на него з хорім кусивси Сухонький, гордо играв до співанок усім.
Навіть і не думав про те, що на нього з хором косився Сухонький, а гордо грав до співанок усім.
Та шо з того, шо він си ніби ни давав їй заїхувати, коли однако уна потраф’єла йиго добре словами угризати.
Та хоч він ніби й не давався їй, проте вона умудрялася його добре словами угризати.
«Та я бігме по правді кажу, шо ни я», — усміхаючіси, видповів Иванчік.
«Та, бігме, по правді кажу, що не я», — усміхаючись, відповів Иванчік.
А зрештов, то це така дурниця, шо майже кождий злодій її знає».
А зрештою, це така дурниця, що майже кожен злодій її знає».
Хоть видит усе старий тай розумієт, але нима в него вже тої охоти рєдити усим так, єк у молодого, тимунь старому ліпше умерти, єк жити, бо без сили житє, то нічо ни варт».
Хоч бачить усе старий і розуміє, але нема в нього вже тої охоти порядкувати всім так, як у молодого, тому старому ліпше вмерти, аніж жити, бо без сили життя нічого не варт».
Иванчік з сином Лесем майже цілу днину надворі стрілєв з пістолет, слав’єчі Великдень — Воскресеніє весни.
Иванчік із сином Лесем майже цілий день надворі стріляли з пістолів, славлячи Великдень — Воскресіння весни.
Прибралоси надворі, тай став красний погідний день з чістим здоровим воздухом.
Проясніло надворі, та й став красний погідний день із чистим здоровим повітрям.
То, хітаючіси над примівками, єк жид над приказаннями, так голосно позівав, шо аж біда знаєт відків було чути, то так натєгавси цілим тулубом, єк би йиго шош було ничісте натєгало, розкєгало та розперало.
То, хитаючись над примівками, як єврей над наказами, так голосно позіхав, що аж біда знає звідки було чути, то так натягався цілим тулубом, немовби його щось нечисте натягало, розтягало й розпирало.
А я ни своїми голосами ґвавтував изострахє у кілю.
А я не своїми голосами репетував зо страху в кіллю.
Хотів доконче дістати тот папоротин цвіт, шо то йиго, єк ним цвитет у саму опівніч на Ивана Купала папороть, то так дуже остро хоронит й закриваєт ничіста сила перед людским оком тай людсков руков.
Хотів конче дістати той папоротин цвіт, що його так затято стереже й оберігає нечиста сила від людського ока й людської руки.
Чімраз вишше пидходив у верх.
Сягав усе вище й вище.
Аж из-за вуйка баба уздріла світа.
Аж за вуйка баба уздріла світа.
Зчезай ти вид мене, сатано осатаніла, у безвісти з твоїми забобонами.
Щезай ти від мене, сатано осатаніла, у безвість із твоїми забобонами.
Але про того, то він однако ни журивси, шо на мірі другі мішєники на свої вивці в такім рахунку, йик було в овец в него, й здоєт, бо він мав такі добрі вивці на молоко, шо надієвси на мірі всіх мішєників задоїти.
Однак він не журився тим, що на мірі інші господарі видоять у своїх овець більше молока, ніж він, бо він мав таких добрих на молоко овець, що сподівався на мірі надоїти більше за всіх.
Він доконче хотів дати своєму побратимови свічку на тот бік, аби на тім світі мав Олексій своє світло тай ни сидів у темноті.
Він доконче хотів дати своєму побратимові свічку на той бік, аби на тім світі мав Олексій своє світло, а не залишився в темряві.
«Та бігме, шо ні», — реготаласи, тай далі охічно приспівувала: «А я піду данцувати в широкі хороми, Я би дала, ти би узєв, біда, ни добро ми».
«Та бігме, що ні», — реготала та й далі охоче приспівувала: А я піду танцювати в широкі хороми, Я би дала, ти би узяв, біда, не добро ми.
Ой га, я ни требую, біда бери.
Ойга, та я не переймаюся, біда бери.
Тай аби дізнатиси, хто то такий був розумний, шо гійкав на стріл, учінив смих то, шо маєш.
І щоб дізнатися, хто то такий був розумний, що гейкав на постріл, учинив те, що маєш.
Тай допитувалиси, ци були загірскі товти за вівцями, бо то був головний овечий єрмарок у Бечкову.
Та й допитувалися, чи були загірські товти за вівцями, бо то був головний овечий ярмарок у Бечкову.
При тих словах потрєс так остро арапником Иванчікови опередь ич, шо аж дріть зацоркотіла в арапниці.
На цих словах потряс так люто арапником Иванчікові перед очима, що аж дріт заторохтів в арапнику.
Ни корив їй бирше, лиш викрутивси вид Шкиндивскої молодиці тай пишов помижи чєлідь за писанками, а Марічька тогди втихомириласи, бо на другу чєлідь, шо з ними говорив Федько, то вна ни сердиласи.
Уже не докоряв їй, лиш викрутився від Шкиндівської молодиці та й пішов поміж жінками за писанками, а Марічка тоді втихомирилася, бо на інших жінок, що з ними говорив Федько, вона не сердилася.
Він дуже си вгонєв за свічьками из трійці, тай за зілєм из неї.
Йому потрібні були свічки з трійці та й зілля з неї.
А двечєру рушєли на ціле літо в свою мандривку, аж до Здвижіня.
А ввечері рушали на ціле літо у свою мандрівку, аж до Здвиження.
«Гаразд, єк ти, Иванку, дужий?».
«Гаразд, як ти, Иванку, дужий?».
А на Благовішшінє, то вже вид самих зірь понадвірю ворожив погоду.
А на Благовіщення — то вже від самих зір понадвір’ю ворожив погоду.
Ніхто ни міг видгадати, чьо Иванчік був инчий з натури вид других дітий у свого дєді Проця.
Ніхто не міг відгадати, чому Иванчік був інший з натури від решти дітей у свого дєді Проця.
Єлені аж пуду дало, ци він ни зумав, шо єкийс такий дивний був.
Єлені аж страшно стало, чи він не здурів, що якийсь такий дивний був.
Єлена єк покіптила, шо він любитси з ліснов, то сердиласи на него за лісну.
Єлена запримітила, що він любиться з лісною, і сердилася на нього.
«Ни діждете ви того», — боронивси Иванчік, — «аби я йшов вас перепрошувати.
«Не діждете ви того, — боронився Иванчік, — аби я йшов вас перепрошувати.
Я, бувало, був за передовожу мижи побратимами, єк ми дітвов шукали печерами чьортів, гадєчих пацирок та видерали з гніздий шпаки, ворони та усєку ґалу.
Я був заводіякою між побратимами, коли ми малими шукали в печерах чортів, гадячих пацирок і видирали гнізда шпаків, ворон та іншого птаства.
Подав її дєдеви примівку.
Подав її дєдеві примівку.
Тай Иванчік ни дурно то боєвси, бо в горах, йик навесні ни дотєгнит зима ривно до свого чєсу тай ни витрєсетси вся до Юрія, то видтак нираз трєсетси шє й по Юрію.
Недарма Иванчік того боявся, бо в горах якщо навесні сніг не вкладеться у свій час і не витрясеться весь до Юрія, то відтак не раз трясеться ще й по Юрію.
А відтак, нахєлєючіси Иванчікови над саме майже вухо, голосно говорив: «Єк бес так пішов на Волоский бік, шо ни був бес зо мнов, то май гадку, до котрого мальфаря удатиси, бо аби шє тє икийс ворог гірше ни збавив, бо ти знаєш, шо туда уводно утинує то Довгий, то Шкиндя.
А відтак, нахиляючись Иванчікові над саме майже вухо, голосно говорив: «Якби ти пішов на волоський бік без мене, то май гадку, до котрого мольфара вдатися, аби ще тебе якийсь ворог гірше не збавив, бо ти знаєш, що туди завжди бігають то Довгий, то Шкиндя.
Але вна ни гулавіла тай ни зчєзала вид него нікуда.
Але вона не дуріла та й не щезала від нього нікуди.
— «Ади и ми два з цим легінем вибралиси на купецтво, ци бих шош у вас на Жєб’ю ни купили.
— Ади, і ми два з цим леґенем вибралися на купецтво, чи би щось у вас у Жаб’єму не купили.
А Сухонький лиш порс из хорім надвір.
А Сухонький лиш порснув із хором надвір.
«Я», — голосно си засмієв Иванчік Шкинди в очі.
«Я», — голосно засміявся Иванчік Шкинді в очі.
Ватаг, єк уздрів на стаї псів, то приквап’єв варити кулешу в мідєним кітлику на верклюзі верх ватри.
Ватаг, побачивши на стаї псів, квапився варити кулешу в міднім кітлику на вертлюзі над ватрою.
Єк вистрілєв Шкиндя волошню, то лиш пудно зубами заскрегінцав из серця на своїх боєзунів: «Кріс душу вам маму псом усім, оттак то си робит з напасниками, а ни утікаєтси перед них.
Пострілявши волошню, Шкиндя лиш страшно зубами заскреготів спересердя на своїх боягузів: «Кріс душу вам маму псом усім, отак слід робити з напасниками, а не тікати.
Позамітают у хаті.
Позамітають у хаті.
Злагожений колач клали на стів оперед книзєт, просічі на колач: «Прошу вас, пані молоді, абесте ули ласкави на колач, хоть нивеликий, приймити йиго за великий».
Злагоджений так калач клали на стіл перед князят, просячи на калач: «Прошу вас, пани молоді, аби були ласкаві на калач, хоч невеликий, приймити його за великий».
Шє ціпит студінь надворі й зима ни зараз изслизнет.
Ще буде студінь надворі, й зима не скоро відхлине.
Але де він дівси надворі, то ни зовиділи, бо данцуючі так буйно, єк вітрові вихрі в Чорногорі, ни мали коли за ним зазерати.
Але де він дівся надворі, то не зобачили, бо, танцюючи так буйно, як вітрові вихори в Чорногорі, не мали часу за ним зазирати.
Но-но! И тот так, єк цес, ни піший був.
Но-но! І той так, як цей, не піший був.
«Ой діправди то такий чоловік, шо другого туда такого нима», — сказав Довгий, лєгаючі спати, аби шє хоть чєсок припочіти, заким зробитси добра днина.
«Ой, направду, то такий чоловік, що другого такого нема», — сказав Довгий, лягаючи спати, аби ще хоч трішки відпочити, заки розвидніється.