target
stringlengths
3
926
source
stringlengths
3
923
«А Олексія з Плоскої ти знав?» — запитавси Иванчік, сідаючі коло того старєчка на пліт.
«А Олексія з Плоскої ти знав?» — запитав Иванчік, сідаючи коло того дідка на пліт.
Він ишє си гірше поострив: «Ні-і-і, нибоже, ти грузи ни заведеш з тих ґрунтів, шо си меш понад ні вертати, бо я на це тобі ни призволю.
Він ще гірше пригрозив: «Ні-і-і, небоже, ти на грязюку не переведеш ті ґрунти, понад які вертатимеш, бо я цього тобі не дозволю.
Джюнда знав, єк уже ходити у колєдниках, аби си їм добре поводило.
Джюнда знав, як уже ходити в колядниках, аби їм добре велося.
Та такий то був у тій бури пудний вітролом, шо ліси лоском вломив, аж дахи на хатах поздоймав та порозривав.
І такий був страшний вітролом, що ліси валом валив, а дахи на хатах познімав і порозривав.
«Єк ти такий впертий, то я тобі скажу, хто я, єк меш знати.
«Якщо ти такий упертий, то я тобі скажу, хто я, може, знаєш.
Нираз писанка була мижи молодими людьми зачєпков до любовного життя мижи ними.
Не раз писанка була межи молодими людьми зачіпкою до любовного життя.
«Хлопчішє».
“Хлопчище”.
Піч без комена, дим зразу хоть и повалит на хату, то борзо устоювавси пид високов стелев, бо Иванчік отворєв у стіні верх печі в хороми виконце — каглу, куди виходив з хати дим надвір.
Піч без комина, дим одразу хоч і повалить у хату, то швидко встоюється під високою стелею, бо Иванчік відчиняв у стіні над піччю в хороми віконце — каглу, куди виходив із хати дим надвір.
У кіптарику з причєп’юваними зубцями, та смолений крисани на голові повернув у ватерник.
У кептарику з причепленими зубцями та смоленій крисані на голові — звернув у ватерник.
Поклала на скринчєстий виписаний стів тай силувала мене їсти.
Поклала на скринчастий писаний стіл та й силувала мене їсти.
Єк скінчєв Джюнда дідови колєдувати, дзвонив у дзвінок, вінчював йиму шєстя, здоров’я й многаліт из свєтками тай из колєдов.
Скінчивши дідові колядувати, Джюнда дзвонив у дзвінок, віншував йому щастя, здоров’я і многа літ зі святками та й із колядою.
Ху-тфі», — клав дідо напровсєке видразу оборону вид себе тай робив протів бабиної кпєтьби обертин, бо чєс на чєсі ни стоїт.
Ху-тьфу», — одразу про всяк випадок клав дідо оборону та й робив супроти бабиної клятьби обертин, бо час на часі не стоїть.
Ой так».
Ой так».
Руки тобі рубаю, копита твої лупаю!.
Руки тобі рубаю, копита твої лупаю!.
Я це нізашо у світі ни зроб’ю, бо ни хочу відпасти від Божего лиця праведного Сонечка».
Я це нізащо у світі не зроблю, бо не хочу відпасти від Божого лиця — праведного Сонечка».
В Юріштана було гроший, єк полови на току.
У Юриштана було грошей, як полови на току.
Шкиндя, скрегінцяючі зубами з пізми на Иванчіка, перед усіма грозивси: «Кришило тай будет, кріс душу йиму маму мамину псом, а йиго ни будет, бо хіба бих Шкиндев ни звавси, єк го ни зверну з ніг».
Шкиндя, скрегочучи зубами з пізьми на Иванчіка, перед усіма грозився: «Кришило та й буде, кріс душу йому маму мамину псом, а його не буде, бо хіба би Шкиндею не звався, якщо його не зверну з ніг».
Ху-тфі, зчєзни.
Ху-тфі, щезни.
Пудно зачєли на ню дути пацирку, шо через ню Федько на таке велике свєто при такому великому збирному народови споблічів пусто-дурно нивинного Иванчіка.
Страшно почали на неї дути пацирку, що через неї Федько в таке велике свято при стількох людях зганьбив пусто-дурно невинного Иванчіка.
Дідо смієвси уже з усего, а баба — то таки ниділа из серця.
Дідо сміявся вже з усього, а баба — то таки ниділа із серця.
Здавалоси, шо таки хочєт ними ззісти йиго.
Здавалося, що таки хоче ними з’їсти його.
А Довгий, поштуркуючі Шкиндю локтем у бік та фіґляво усміхаючіси, ніби пригадував йиму йиго молоді літа, шепотів йиму в саме вухо так, аби то бірше ніхто ни зачюв: «А Дарадудиха, то вже таки розторкотіла була мині голов, уводно бірше нічо ни говорєчі, лиш про тебе — біднику — розпитуючіси.
А Довгий, штурхаючи Шкиндю ліктем у бік і хитро усміхаючись, ніби пригадував йому його молоді літа, шепотів у саме вухо так, аби більше ніхто не зачув: «А Дарадудиха геть мені голову забила, ні про що більше не говорячи, лиш про тебе, хло’, розпитуючи.
» Дідо си пудно похмурив, тай визвіривси на мене: «А ти, шибенику оден, ни знаєш чьо?».
» Дідо миттю спохмурнів та й визвірився на мене: «А ти, шибенику такий, хіба не знаєш чому?».
«Я чюла, шо казував мий дєдя Шкиндя Штефан», — перервала баба дідови бесіду, подаючіси гет чьогос сегодне за ним, — «шо штиринацітого тижня вид Риздва, то варка весна.
«Я чула, як казав мій дєдя Шкиндя Штефан, — перервала баба дідову бесіду, чомусь сьогодні піддаючись йому, — що чотирнадцятого тижня від Різдва — то варка весна.
А сегодне, то тобі вже засій вид мене тут, мижи людьми?».
А сьогодні — то тобі вже засій від мене тут, межи людьми?».
— «Я лише йду коло Цюбивського дриворуба, а то пид плотом шош си затікотило.
— Я йду коло Цюбового дроворуба, а під плотом щось цитькає.
То розсердило старого, тай він пишов из служков у Ґаджіну запитати в сина, чьо він на одним місци цілий день тетерів тай ни дозерав товар на паши.
То розсердило старого, та й він пішов зі служкою в Ґаджіну запитати в сина, чому він на однім місці цілий день тетеріє, а не доглядає товар на паші.
Тай лапасуючі в грузи, низавидів на опередхатю чорного пса, шо нараз скочів йиму так у груди, шо аж мало шо ни перевернув йиго на земню.
Та й, вибираючись із грязюки, не завидів на подвір’ї чорного пса, який миттю скочив йому на груди й мало не перевернув його на землю.
«Мині банно за Шкиндев», — говорив Иванчік, обтераючі з лиця слизи, бо він був добрий чоловік.
«Мені банно за Шкиндею, — казав Иванчік, витираючи з лиця сльози, — бо він був добрий чоловік.
Тай назбитки намахав хрестиком на Иванчіка.
Та й жартома замахнувся хрестиком на Иванчіка.
Книзь сів на передну лавицу, мижи вікни, пид середини сволок, аби йиго житє зав’єзалоси так сильно з книгинев, єк середний сволок в’єжет цілу хату сильно й разом докупи.
Князь сів на передню лаву, між вікнами, під середній сволок, аби його життя зав’язалося так сильно з княгинею, як середній сволок в’яже цілу хату сильно й разом докупи.
Тай хотіли, аби си він їм лиш поклонив.
Та й хотіли, аби він їм лиш поклонився.
З ніг була упала, шукаючі.
З ніг була впала, шукаючи.
Бігував нираз він и за стругами та за головатицями утинував аж у головиці Білої й Чьорної ріки.
Не раз ходив рибалити на стругів і головатиць аж у джерелі Білої й Чорної ріки.
Підпер на руки голов, схєлений над ватерков тай тов водов у горшєчку и шош довго-довго думав, уп’єливши свої чорні очі у ватерку — вічний вогонь.
Підпер руками голову, схилений над ватеркою й тою водою в горщечку, і щось довго-довго думав, витріщивши свої чорні очі у ватерку — вічний вогонь.
Джюнда фаливси дідови, шо ходив кілька раз у Синиці, ци би був ни потрафив на вхід до комори, бо тот дідо дав навіть був йиму добрий поправок.
Джюнда хвалився дідові, що ходив кілька разів у Синиці, шукаючи вхід до комори, бо той дідо дещо йому навіть підказав.
Усі люде, шо це вздріли, то з дива дивенного затетеріли.
Усі люди, побачивши це, з дива дивенного отетеріли.
Злагодили з серстєника ношу, тай штири пастирі взєли на плечох йиго в ноши в село.
Зробили з шерстяника ноші, та й чотири пастухи взяли його на плечі в село.
Єк би то так упало було на инчих людий, а ни на них двох, то би були з Иванчіка на місци грузь завели, так би були били з злости.
Якби то так упало було на інших людей, а не на них двох, то були б з Иванчіка на місці мокру пляму лишили, так би були били зо злості.
«Меш видіти єк», — засмієвси дідо з мене, шо аж си закашлав зосміхє.
«Бачитимеш як, — засміявся дідо з мене так, що аж закашлявся зо сміху.
Ни журиси, шо ни зробиш, лиш поправді треба схотіти то зробити, а ни на фіглі.
Не журися, що не зробиш, лиш насправді треба схотіти те зробити, а не на жарт.
… На світі, то усєкий нарід родитси… Лиш то біда, шо молоді люде вже ни мают вид кого вчітиси на головних мальфарів… Гм… Я би навчів ни одного, але шо з того, коли нима кого вчіти.
На світі усякий нарід родиться… Лиш то біда, що молоді люди вже не мають від кого вчитися на головних мольфарів… Гм… Я б навчив не одного, але що з того, коли нема кого вчити.
То си діда держит, а ни нас иршєних».
То діда стосується, а не нас, хрещених».
«Ми гинемо зараз оттут», — скричєв він ни своїми голосами на вирмін, — «бо в Шумея поза хатов повна шопа опришків тай уни з ними обоє там си набувают».
«Ми загинемо зараз отут, — закричав він не своїми голосами до вірменів, — бо в Шумея поза хатою повна шопа опришків, та й вони з ними обоє там набуваються».
А мене пудний страх зберав вид того всего дідового бамбіріня, але мусів терпіти, бо боєвси й у хату бічі, тай ни смів смих ид дідови си ближити.
А мене страх долав від того дідового бурмотіння, але мусив терпіти, бо боявся й у хату бігти, та й не смів і до діда наблизитися.
А то був знак, шо в тім році в йиго житю зайдет єкас зміна, й то на гірше, а ни на ліпше для него, бо бечка була гола у вершєк, а ни у гузареви.
А то був знак, що в тім році в його житті буде якась зміна, і то на гірше, а не на ліпше для нього, бо бечка була гола при вершку, а не при кінцях.
Я аж ни годен того розуміти, єк может на вас, нисправники, праведне Сонечко гріти».
Я аж не годен того розуміти, як може на вас праведне Сонечко гріти».
А покрадома, то вара си їй з кимос любити, бо єк бих нинадійно її з кимос захопив, а до того шє з ниподєчним мині, то головництво могло би си стати».
А крадькома — то годі їй із кимось любитися, бо якби випадково її з кимось захопив, а до того ще й із невдячним мені, то злочин міг би скоїтися».
У тот раз забув він про усе инче: про душу й про Бога — Суса Хреста, а про то пекло, шо ним пужів йиго попик на сповіди, то навіть й на гадку йиму ни падало, бо йиму лиш одно шуміло в голові: «Єк то си мет йиму вид сегодне поводити на стрілецтві, єк вин стрілит законом, тай станет головним стрільцем?».
Умить забув він про все інше: про душу й про Бога — Ісуса Христа, а те пекло, яким лякав його попик на сповіді, навіть на гадку не спадало, бо йому лиш одне шуміло в голові: як йому віднині буде вестися на стрілецтві, коли він вистрілить причастям та й стане головним стрільцем?.
Він піп, а ни хлоп, то ни підет ні вівчєрити, ні косити, лиш мусит пазити то, з чого жиєт».
Він піп, а не хлоп, то не піде ні вівчарити, ні косити, лиш мусить пантрувати те, з чого жиє».
Став на ліву ногу, бо ничіста сила так пудно йиго підсахарила, шо він зовсім глухий став на голос остороги душі ґазди.
Став на ліву ногу, бо нечиста сила так страшно йому підсолодила, що він геть глухий став на голос остороги душі ґазди.
Лице тєжким сумом засмутилоси так, єк полонина у нипогоду.
Лице тяжким сумом оповилося так, як полонина в негоду.
Але вна тим ни питала.
Але вона тим не переймалася.
Але напровсєке рєхтував свою табору колєдників, аби бути готовим, бо єк на Різдво упретси церковне братство тай шо чьолові ґазди з парафії, аби він, про старість, лиш таки йшов березувати, то він тогди ни хотів статиси сміхом без добірної табори колєдників.
Але про всяк випадок готував свою ватагу колядників, аби бути готовим, бо якщо на Різдво впреться церковне братство та й найшанованіші ґазди з парафії, щоб він, попри старість, лиш таки йшов березувати, то він тоді не хотів статися сміхом без добірної ватаги колядників.
Усі люде завистували їм.
Усі люди заздрили їм.
Тєжко в чюжій царі зимувати, єк си вернем — ни пизнаєт рідна мати».
Тяжко в чужім краї зимувати, як ся вернем — не впізнає рідна мати».
А решта домашних пишла спати в нижну нову хату, аби ни баламутити шо примівници в примовах.
А решта домашніх пішла спати в нижню нову хату, аби не баламутити примівниці в примовах.
На гуках розпорскувала срібними холодними краплями води аж на лиця подорожним.
На гуках розпорскувала срібними холодними краплями аж на лиця подорожнім.
«Но-о-о, а видиш, шо перше я правду то говорив, шо то будького то ни можна зачєпати, бо кожда зачєпка, то своє право маєт», — догінчливо сказав Копил.
«Но-о-о, а видиш, я правду говорив, що будь-кого то не можна зачіпати, бо кожна зачіпка своє право має», — докірливо сказав Копил.
Запанувала правда над ниправдов.
Запанувала правда над неправдою.
Звів у пістолети оба когутики, аби бути напровсєке готовим, бо хто знаєт, хто то міг уночі увійти в хату, єк двері ни були обзамикані, тай з пістолем у руці ждав, хто то увійдет у хату — ци Довгий, ци може, єкийс ворог.
Звів у пістоля обидва когутики, аби бути про всяк випадок готовим, бо хтозна, хто то міг уночі увійти в хату, якщо двері не замкнені, та й із пістолем у руці ждав, хто то — чи Довгий, а чи, може, якийсь ворог.
Олексіїха, роздаючі на гробі простибоги бідним людем, посилала то все через них на тот світ Олексієви, аби й там він мав так усе, єк мав на цім світі, тай аби нічого ни був і там так жєдний, єк тут ни був.
Олексіїха, роздаючи на гробі простибоги бідним людям, посилала то все через них на той світ Олексієві, аби й там він мав так усе, як мав на цім світі, та й аби нічого не потребував і там так, як тут не потребував.
«Та бо я тепер нічо ни п’ю, тай ни маю чого повертати в коршму, а шє рідше до церкви хожу, бо за мене ходєт молодєта тай стара, а я домарю коло хати», — трохи онимаючіси, видповів Иванчік.
«Та бо я тепер нічого не п’ю та й не маю чого повертати в корчму, а ще рідше до церкви ходжу, бо за мене ходять молоді та й стара, а я домарю коло хати», — трохи соромлячись, відповів Иванчік.
Абес так жив, дай Боже днинко свєта, єк ти нам добра важиш?».
Аби так жив, дай Боже, днинко свята, як ти нам добра важиш?».
Колєдники за столом пили, їли та співали при їді усілєких співанок — охотуючіси без кінця й міри.
Колядники за столом пили, їли та співали при їді усіляких співанок — без кінця й міри.
Але єк уздріла баба, шо я на ню сердитий, то видразу їй викрутило убік лице вид мене.
Але як уздріла баба, що я на неї сердитий, то відразу викрутила лице від мене.
«Бигме, дідочьку, шо ни знаю», — аж криз плачь сказав я.
«Бігме, дідочку, не знаю», — аж крізь плач сказав я.
Кожде стебло сіна дороге.
Кожне стебло дороге.
А я це зроду ни любив, бо люб’ю справедливість.
А я цього зроду не любив, бо люблю справедливість.
«А шош богато єс туда наловив куниц та лисиц?» — фіґляво пидсміхаючіси, запитавси Шкиндя.
«А багато наловив там куниць та лисиць?» — нещиро підсміхаючись, запитав Шкиндя.
Бувало, єк шош забогато йиго надражнєт, то він тогди хапав сокиру у руки, а уни всі, єк кури з-перед половика, розліталиси вид него, котре куда виділо.
Бувало, якщо надміру його роздратують, то він хапав сокиру в руки, а вони всі, як кури з-перед половика, розліталися від нього хто куди.
Єк був готовий до стрілу кріс, то, видступаючіси вид середної смереки назадусь, видраховував кроки назістріть їх, рахуючі — «ни дев’єть, ни вісім, ни сім», — а єк дорахував «ни оден», — то став и, ни зводічі очій з кіліха на смереці, замірив кресом стрілити Божим законом у тот кіліх — у Хреста.
Коли був готовий до стрільби кріс, то, відступаючи від середньої смереки назад, Иванчік відраховував кроки навспак: «Не дев’ять, не вісім, не сім», а коли дорахував до «не один», то став і, не зводячи очей із чаші на смереці, націлився стріляти Божим причастям у ту чашу — у Христа.
Вна була гордовита жінка.
Вона була гордовита жінка.
Але перед Арідником годі брехати.
Але перед Арідником годі брехати.
Ни набесіх, ни на земни», — баба аж у голов чюхаласи, говорєчі цес скрутний очінаш.
На небесах і на землі, — баба аж голову чухала, промовляючи цей скрутний отченаш.
Чім бірше удив’євси він у тот потемок, тим гірше зберав йиго йикийс низрозумілий страх.
Що дужче вдивлявся він у той потемок, то гірше пробирав його якийсь незрозумілий страх.
Витак чюв я, шо дідо з кимос шепотит на печі.
Відтак чув я, що дідо з кимось шепочеться на печі.
«Гет смих йиго обхарькав та обплював, у кожду дирочьку дуючі йиму свій дух, але годі так подути, аби він ожив».
Геть ту людину обплював, у кожну дірочку дуючи їй свій дух, але не зміг так подути, аби вона ожила.
Бо Фочіно мішінє через тебе, то вже завтра будет мати усе своє молоко так, єк мало йиго з весни».
Бо Фочина отара завдяки тобі вже завтра буде мати все своє молоко так, як мало його з весни».
А в тот понедівнок почерез писанку, то міг д’ній приступити.
Але того понеділка через писанку міг до неї приступити.
Великого роду.
Великого роду.
Вид того їх лєчьного сміху аж пропасницев мене трєсло.
Від того їхнього лячного сміху аж пропасницею мене трясло.
Але з тої бесіди кулеші ни було, бо Парасочка видповіла, шо хоть би мала гирев й посідіти, то в Юріштанів рід ни замішєєтси.
Але з тої бесіди кулеші не було, бо Парасочка відповіла, що хоч би мала гирею посидіти, та в Юриштанів рід не піде.
Міруютси, котре котрого перемоцуєт.
Змагаються, хто переможе.
«Гай, гай! Гости здоров, хоть и в ніверть, тай усі твої діти, а ни мене.
«Гай, гай! Іди здоров, хоч і в ніверть, та й усі твої діти, а не я.
Ни питав тим, шо ватаг из старшим вівчєрем тай депутат цікували, аби єкнайскорше здоїти, бо знав, шо то вни робили для своєї користи, а ни для користи мішєнників.
Не переймався тим, що ватаг зі старшим вівчарем та й депутат наказували, аби якнайшвидше здоїти, бо знав, що то вони робили для своєї користі, а не для користі господарів.
А нараз лиш устав тай сказав приказуючої «Ива’! Сиди кріпко на однім місци, так єк сидиш, абес си нікуда ни тєннув, а я борше у ватрєник видгасити тобі ватри, тай там вже мині на ватрі покажет зараз, єк я маю тобі примов’єти».
А відтак лиш устав та й наказав: «Ива’! Сиди кріпко на однім місці так, як сидиш, аби нікуди не рухнувся, а я швидко піду у ватерник відгасити тобі ватри, та й там уже мені на ватрі покаже, як я маю тобі примовляти».
Напротів прихожих гостів виходив він наоперед брами з цілов музиков, играючі їм довстріту, на гонір.
Назустріч новим гостям виходив він наперед брами з музиками, граючи їм на гонор.
Вже здалеку він у сумерку ночі поважно вп’єлював свої бистрі очі в того мертвого діда, бо видів в нім того правдивого морозавого, ледом прикритого бога студени, того старого діда — проклєтого Марка, запеклого ворога тепла — Бога-Сонця, шо то він вічно сидів на мідєним току, схований в темрєву ночі, на тридев’єтій земни...
Уже здалеку він у потемку ночі поважно витріщав свої бистрі очі на того мертвого «діда», бо вбачав у ньому справжнього морозяного, льодом прихопленого бога холоду, того старого «діда» — проклятого Марка, запеклого ворога тепла — Бога Сонця, який вічно сидів на мідянім току, схований у темряві ночі, на тридев’ятій землі...
Він би був тепер терпів, хоть би був Олексій и ків йиму на голові тесав, бо хотів, аби Олексій чимборжій пустив йиго з градом ити далі.
Він би тепер терпів, хоч би був Олексій і кіл йому на голові тесав, бо хотів, аби Олексій якомога швидше пустив його з градом іти далі.
А єк би була ни та вода, то би си був давно минув.
А якби була не вона, то вже б давно минувся.
За колєдниками розходивси вид церкви усий нарід по домах.
За колядниками розходився від церкви увесь нарід по домівках.
Шукали рівного плечя собі та видповідного роду до свого.
Шукали рівного плеча собі та відповідного роду до свого.
Вно навіки вирвалоси з рота.
Воно навіки вирвалося.
«Ага», — всміхнувси сам до себе Дарадуда, — «то ти, котику, мене кличеш надвір?!.
«Ага, — всміхнувся сам до себе Дарадуда, — то ти, котику, мене кличеш надвір?!.
Взєв воскову свічку двоєницу в руку тай скорим ходом пишов разом з сином Лесем робити деревишшє свому найзавзєтійшому в житю пізмакови почерез стрілецтво, Шкинди.
Узяв подвійну воскову свічку та й скорим ходом пішов разом із сином Лесем робити домовину своєму найзавзятішому в житті ворогові почерез стрілецтво, Шкинді.
«Та шо би! Ніби ти си ни здогадуєш, шо міг говорити?.
«Та що би! Ніби ти не здогадуєшся, що міг говорити?.
Вода сина, аж чорна.
Вода синя, аж чорна.
— «Я, братчіку, богато людий знаю, тай богато людий и мене пизнаєт.
— Я, братчику, багато людей знаю, та й багато людей і мене знає.
Мавси у гадці.
Оберігався.