Datasets:
hutsul
/
hutsul-manually-annotated

Dataset card Data Studio Files
xet
 Community
1
target
stringlengths
3
926
source
stringlengths
3
923
Стій».
Стій.
Жєлували.
Жаліли.
«Ой ти муженьку — нивірниченьку, Чом ти ни віриш мому серденьку?.
«Ой ти, муженьку-невірниченьку, Чом ти не віриш мому серденьку?.
Говорили про ґаздівскі справи, нічом ґазди, а про стрілецтво, то й слівцем ни згадували, ніби то їх нічо ни обходило.
Про ґаздівські справи, адже ґазди, а про стрілецтво — то й слівцем не згадували, ніби то їх нічого не обходило.
— «Блюсконила ж би цему біда голу, єк цес ми опецок обнихарив та запіцьок виглюзив… Глюзавий би ж був цему світ, дай то Боже, праведне Сонечько, днинко свєта та велика, запашна», — аж за голов ловиласи та биласи руками по полах из нужди.
— Блюсконила ж би йому біда, як він мені опецок обнихарив та запічок виглюзив… Бодай йому світ був глю́завий, дай то Боже, праведне Сонечко, днинко свята та велика, запашна, — аж за голову хапалася та билася руками по полах спересердя.
Ни до мене, а до тебе най це липнет».
Не до мене, а до тебе хай це липне».
Він величний.
Він величний.
А він нічо ни варт.
А він нічого не варт.
Джунда з подертим лицем та обмиканими паворями, обтераючі долонев з лиця кров, пішов д’хаті.
Джюнда з подертим лицем та обмиканими паворями, витираючи долонею з лиця кров, пішов додому.
Тай мовчки пишов з нев у ватерник примов’єти над нев.
Та й мовчки пішов із нею у ватерник примовляти над нею.
А на домарінє впрошу когос вид Семнєна.
А приглянути за домом попрошу когось від Семнєна.
Але Иванчік уже ни чюв тоти Шкиндини слова, бо пишов у хороми данцувати з жєбівсков чєлідьов, задоволений, шо укорив добре Шкинди тай йиго побратимови Довгому.
Але Иванчік уже не чув тих Шкиндиних слів, бо пішов у хороми танцювати з жаб’ївськими жінками, задоволений, що докорив добре Шкинді та його побратимові Довгому.
Бо такий то був тогди пудний вітролом, шо в Чорногорі таку велику завізь зробило, шо аж нев на Шибеним одзеро загатило.
Бо такий то був тоді страшний вітролом, що в Чорногорі такі великі обвали сталися, що аж на Шибенім озеро загатило.
«Дай Боже, абих так жив!» — заклєвси Джюнда.
«Дай Боже, аби так жив!» — заклявся Джюнда.
«А коли туда підеш?».
«А коли туди підеш?».
Сонце вже було в полуднє, а мішєнники шє й половину овец ни здоїли.
Сонце вже було ополудне, а господарі ще й половини овець не здоїли.
Имив обіруч Иванчіка за праву руку, притиснув собі до серця, тай віддихаючі, помаленьки заговорив: «Пізнаю… пізнаю… тебе, Иванчіку.
Схопив обіруч Иванчіка за праву руку, притиснув собі до серця та й, відпочиваючи, помаленьку заговорив: «Пізнаю… пізнаю… тебе, Иванчіку.
«Ото опришок! — сердивси на вірла.
«Ото опришок! — сердився на орла.
Иванчік дорого заплатив за тот Штолин кріс, бо доконче хотів йиго мати у своїх руках.
Иванчік дорого заплатив за той Штолин кріс, бо доконче хотів його мати у своїх руках.
Казав, шо увечєр перед Уведениєм дівка, котру кортит си виддати, місит гола у хаті напів з єчмінної муки, а напів из соли коржик.
Казав, що увечері перед Уведенням дівка, якій хочеться заміж, місить гола в хаті коржик: напів із ячмінної муки, а напів із солі.
Я в то ни дуфаю, тай тимунь тим ни трабую.
Я тим не переймаюся, тому про те й не дбаю.
Низадовгий чєсок медвідь упхав ид Иванчікови у западку суковату колоду, тай Иванчік виліз нев из западки надвір.
Та невдовзі ведмідь упхав Иванчікові в яму сукувату колоду, й Иванчік виліз по ній нагору.
А тота чєлідь, шо ненавиділа на Марічьку через її гордість, красу та буйність, то гадев на ню засипіла.
А жінки, які недолюблювали Марічку за її гордість, красу й буйність, гадюками на неї зашипіли.
Тай муситси за всим моя голова на полонині вид сегодне пожурити: й харчями, й пашев, и бриндзов, и пастирями, та й усев вашев худобов.
Та й мусить усім моя голова на полонині від сьогодні пожуритися: і харчами, і пашею, і бринзою, і пастухами, та й усією вашою худобою.
Иванчік вергси, аби Федько шош ни додумавси тай ни погріхувавси за него на Марічку.
Иванчік відвернувся, аби Федько ні про що не здогадався й не нагнівався за нього на Марічку.
Єк ни мав з ким данцувати, то данцував сам.
Якщо не мав із ким, то танцював сам.
Окротиласи аж тогди, єк її оперезав Храпійчук тялефом по попереці так, шо аж затав був їй тялеф у поперек.
Вгамувалася аж тоді, коли її оперезав Храпійчук тялефом по попереку так, що аж угрузнув їй тялеф у поперек.
Він харкнув з усеї сили тай виплював на долонь свинєчу шотину.
Він харкнув з усієї сили й виплюнув на долоню свинячу щетину.
Ниодної прехтики з тих, шо знав, то навчів він й Иванчіка.
Чимало з того, що знав, навчив він Иванчіка.
Але рано, то Олексіїха си засмутила, бо на столу їда стоєла никєвана, тай на муці ни було слідів Олексієвої душі.
Але рано Олексіїха засмутилася, бо на столі їжа стояла неторкана, та й на борошні не було слідів Олексієвої душі.
Ти? Мотиличьна вивце!.
Ти! Мотилична вівце!.
Марічка так куражисто засвітилася Иванчікови, шо кілько було в церкві чєліди, то в йиго очєх уна їх усіх заткала собі за поєс.
Марічка такою звабливою видалася Иванчікові, що скільки було в церкві жінок, та в його очах вона їх усіх заткала собі за пояс.
«Та єк то си могло стати?» — здивувавси Иванчік, відків Довгий знаєт, шо він виплював шотину сночі, бо ж він нікому про то ни казав.
«Та як то могло статися?» — здивувався Иванчік, звідки Довгий знає, що він виплюнув щетину, бо ж він нікому про то не казав.
Опришки цілу ніч баювали у Шумея, а рано, єк видходили, то на ґрунику вишше хати зробили Шумеєвому синови таку параду з пістолет, шо димом укрили цілий Бистрец.
Опришки цілу ніч набувались у Шумея, а рано, відходячи, на ґрунику вище хати зробили Шумеєвому синові такий салют із пістолів, що димом укрили цілий Бистрець.
Дідо мовчьки пишов з голубов квартов надвір.
Дідо мовчки пішов із голубою квартою надвір.
Єкби Джюнді був ни удав играти до колєди, то тот би си був ни повстидав тай нікого би си був й ни побоїв — видрєдити скрипичьника й серед колєди з колєдників, тай гости здоров.
Якби Джюнді був не вдав грати до коляди, то він не посоромився б та й нікого не побоявся б — відрядив би скрипаля й серед коляди з колядників, та й гости здоров.
В тот раз вернувси в хату Дарадуда, напивси горівки тай знов сів їсти, а вна вискіриласи на него, єк котюга на отруби, за дівку.
Вернувся в хату Дарадуда, напився горілки та й знов сів їсти, а вона вишкірилася на нього, як пес на висівки, за дівку.
Отворєлиси хатєні двері, у хату летіла з надвіря сіров паров студінь, кочєласи валом аж до пид стів.
Відчинялися двері, у хату летіла знадвору сірою парою студінь, котилася валом аж під стіл.
А Шкинди, то аж дихати ни давало, так то все пудно йиго боліло тай сердило.
А Шкинді аж дихати не давало — так то все його боліло й сердило.
Прокашлюючіси, устав тай пишов надвір.
Прокашлюючись, устав та й пішов надвір.
На штири корові вдоїв шість бербениц бриндзи тай пів бербениці масла.
На чотири корови надоїв шість бербениць бринзи й пів бербениці масла.
Клав борше в печі ватру.
Клав швидше в печі ватру.
Май їх пид своїм дозором уночі й у днину.
Май їх під своїм дозором уночі й уднину.
Ой ні, він так борзо ни попускав панским коровам, бо хотів си шє добре накепкувати из пана.
Ой ні, він так швидко не попускав панським коровам, бо хотів ще добре покепкувати з пана.
Хоть, може, й любила Дмитрушу так, шо в души блієла за ним, єк вівця за єгнєм, то однако по собі то ни давала йиму пизнати.
Хоча, може, й любила Дмитрушу так, що в душі блеяла за ним, як вівця за ягням, однак виду не подавала.
Колєдуючі за столом при слабім світлі свічьки, шо то притухала, то вгораласи серед стола.
Колядували за столом при слабкім світлі свічки, що то притухала, то розгоралася серед стола.
«Огій бідо, єкий ти дуже пужливий, най си преч кажет», — смієласи, обчіпаючі єго позашию пишними біленькими, єк сир полонинский, руками, тай вискірєючіси файними, здоровими, білими, єк сніг, зубками д’нему, шепотіла так потихоньку йиму у вухо, єк би хотіла, аби то ніби ніхто ни чув, хоть коло них нікого ни було.
«Огій бідо, який ти дуже лякливий, най си преч каже, — сміялася, обіймаючи його за шию пишними біленькими, як сир полонинський, руками, та й, вишкіряючись файними, здоровими, білими, як сніг, зубками до нього, шепотіла так тихенько йому у вухо, немов хотіла, аби то ніби ніхто не чув, хоч коло них нікого не було.
Переступаючі через ватришшє у ватернику, проліз тричі попід берфелу вид верклюга, тай шош пошепки шепотєчі, обкрутивси тричі взістріть сонця коло свого осинового бука на лівій п’єті, тай лиш одним скоком скочів з ватерника надвір, оббігаючі скоро, єк куля з креса, знадвіря ватерник тричі взістріть сонця, поклав оборону...
Переступаючи через ватрище у ватернику, проліз тричі попід берфелу від верклюга і, щось шепочучи, обкрутився тричі проти сонця коло свого осинового бука на лівій п’яті та й лиш одним скоком скочив із ватерника надвір, оббігаючи скоро, як куля з кріса, знадвору ватерник тричі проти сонця, поклав оборону від нього.
Ой ні-ни туда… И то ни зараз йиго пушшю.
Ой ні — не туди… і то не зараз його пущу.
А уночі то си снила єму так, йик вдень, итак про ню гадав.
А уночі снилася йому так, як удень, і так про неї гадав.
Буйна, завзєта душя стрільця нустрила йиго: «Ні на шо ни турай, лиш стріль видразу законом у Хреста, то меш мати уводно силу, гонір та славу.
Буйна, завзята душа стрільця під’юджувала його: «Ні на що не зважай, лиш стріляй відразу причастям у Христа, то матимеш завжди силу, гонор і славу.
А Луцьо вмів розказувати, бо він до бріхонь, то родемий був.
А Луцьо вмів розказувати, бо він до побрехеньок родимий був.
На лихе місце би ніколи ни ступив, шо так файно у ню вміст играти».
На лихе місце ніколи б не ступив, що так файно на ній уміє грати».
Вид Благовісника сонечько благовістит світ веснов.
Від Благовісника сонечко благовістить світ весною.
А єк піп на райских дверах, пидносічі в руках золотий кіліх з Божим законом напротів себе, згадав розбойника й злодія, то Иванчік мало шо ни обимлів.
А коли піп на райських дверях, підносячи в руках золоту чашу з Божим причастям, згадав розбійника й злодія, то Иванчік мало не обімлів.
У него лиш брови були так навислі над очіма, шо єк він си хотів подівити на чьоловіка, то мусів їх собі пальцями пидоймати идгорі.
Брови в нього так нависли над очима, що коли він хотів подивитися на людину, то мусив їх собі пальцями піднімати.
Иванчік, єк викрутив ту живу ватру, то з нев обійшов до трох раз за сонцем наокола цілий свій осидок.
Иванчік, викрутивши ту живу ватру, з нею обійшов тричі за сонцем довкола увесь свій осідок.
Ни було в них богато повироб’юваних кішниц тай ни було на чім держєти богато маржини.
Не було в них багато повироблюваних кішниць, та й не було на чому тримати багато маржини.
Ни мож було знати, єк за борзо тєнетси корінь у земни навесні?.
Неможливо знати, як швидко оживе коріння в землі навесні.
Разом коло своїх мамий, овец, подзубкуючі нижками в зелених травах, бігали в поровеньках та навипередки.
Біля своїх мам, побрикуючи ніжками в зелених травах, бігали одне коло одного та наввипередки ягнята.
Одної днини, єк були вирмени в Шумея, спустилиси нишьком опришки з Чорногори на Бистрец тай набилиси в Шумея за хатов у шопу.
Одної днини, коли були вірмени в Шумея, спустилися нишком опришки з Чорногори на Бистрець та й набилися в Шумея за хатою в шопу.
Баба ни видривала свій зір вид тої дороги, куда летіли наші молитви у повітрю делеко на схід, єк дикі гуси.
Баба не відривала очей від тої дороги, якою летіли наші молитви в повітрі далеко на схід, як дикі гуси.
Воювалиси в йиго голові дві гадці, й то так завзєто, шо аж від того зачєлоси йиму в голові перевертати, бо ни зрозумів, на котру ногу йиму стати, та в котру дорогу піти.
Воювали в ньому дві гадки, і то так завзято, що аж від того почало йому в голові перевертатися, бо не зрозумів, на котру ногу йому стати та на котру дорогу ступити.
Шє довго шош дідо шептав над тов водов у квартах, але вже потихо.
Ще довго дідо шептав щось над тією водою у квартах, але вже тихо.
А єк си шош зачєв був депутат охміркати, шо то забогато аж шість дійнарів, то він коротко йиму відповів: «Сто овец на одного дійнаря, то забогато доїти.
А коли депутат почав був огризатися, що забагато аж шість доярів, то він коротко йому відповів: «Сто овець на одного дояра — то забагато.
Майже уводно мижи ними була суперечка, а найбірше вночі си перечіли, єк лєжут спати.
Майже завжди між ними була суперечка, а найбільше вночі, коли ляжуть спати.
Тай таки добре, діправди, видколи вуйко оженивси, то бабі полекшєло, бо він був пецовий чьоловік.
Та й таки добре, направду, відколи вуйко оженився, то бабі полегшало, бо він був пецовий чоловік.
Всий нарід пудно си витрішів, шо то си стало Дарадуді, шо він таке камузивси, але ніхто ни смів у него нічо запитатиси, бо ниприступний він був до питання.
Увесь нарід витріщався, гадаючи, що сталося Дарадуді, чому він так розсердився, але ніхто не смів у нього ні про що запитувати, бо неприступний він був до питань.
Тпр-р-р.
Тпр-р-р.
Тай доків шє я буду служити по моїй смерти вам — ничістий силі — то ви вже всі на цім світі мусите служити мині, тай мусите ми служити й далі, поків я жию, хоть бесте й ни раді, бо я вас до цего умію присилувати!» Олексій так си здоросно прокашлав, шо аж у цілій коршмі задзвонило, помаленьки докінчуючі свою бесіду, а г...
Та й доки ще я буду служити по моїй смерті вам — нечистий силі, то ви вже всі на цім світі мусите служити мені, поки я живу, хоч би й не раді, бо я вас до цього вмію присилувати!» Олексій так голосно прокашлявся, що аж у цілій корчмі задзвонило, помаленьку докінчуючи свою бесіду, а градівник хоч аж мінився з лиця, одна...
Дідови колєдував ґаздівську колєду: «Я в цего ґазди новії двори.
Дідові колядував ґаздівську коляду: А в цего ґазди новії двори.
Тай вже так ни шпилєєт навіть у вуха, єк шпилєло перед тим», — урадувано говорив тот чоловік.
Та й уже так не шпиняє навіть у вуха, як шпиняло перед тим», — утішено говорив чоловік.
Разом з тов музиков зачєв до него долітати на крилах вітру понад ліси шораз то виразнійший, прекрасний, чєруючий душу жіночий спів.
Разом із тою музикою почав до нього долітати на крилах вітру понад лісами щораз виразніший прекрасний жіночий спів, що чарував душу.
«А нашо дідови тої води треба?».
«А нащо дідові тої води треба?».
Але Бог, прото хєтрійший був вид ничістої сили, прибаг так, шо Арідника у то крісло замок на віки віков.
Але Бог хитріший був від нечистої сили й прибаг так, що Арідника в тому кріслі замкнув навіки-віків.
— Але я ни взєв яведу.
Але я не взяв явиду.
Гій, собако, устекла бес, ни пантрай пороги, Бо най люде до мнє ходєт, були би здорови».
Гій, собако, устекла би, не пантрай пороги, Бо най люди до мнє ходять, були би здорові».
Любив жерти тай фіґлі сам, тай ни сердивси й ни дувси, єк хтос и й з ним ни по йиго зажертував.
Любив жарти та й фіґлі сам і не сердився й не дувся, якщо хтось і з нього пожартує.
Але на кого прийдет з них двох тота погана очередь, то вна ни знала, тай то її засмутило, бо збоєласи — ци ни на ню.
Але на кого прийде з них двох та погана черга, вона не знала, і це її засмутило, бо злякалася — чи не на неї.
А хто, бувало, сконав йиму в руках, то він йиго ниживого повісит на волоку в катуши тай миндуєт Гердлічці, шо то си сам завісив лайдак иззо страхє.
А хто, бувало, сконав йому в руках, то він його неживого повісить на волоку в тюрмі та й доповідає Гердлічці, що то лайдак сам повісився зо страху.
Він повидів, шо це біда, бо єк стрілит, а то лиш дим си закурит из креса тай набій таки оперед ним льопнет, а звір ни падет, лиш біжит далі тай за нев си везут кєшки.
Він упевнився, що це біда, бо як стрельне — а то лиш дим закурить із кріса, а набій таки перед ним упаде, а звір не падає, лиш біжить далі, та й за ним тягнуться кишки.
«Єк у вас двох — діти? Чєляда? Та все на ґаздівці?» — хєтро й Иванчік витавси.
«Як у вас двох — діти? Жінки? Та все на ґаздівці?» — хитро й Иванчік вітався.
Перевернув йиго вал, шош пошепотів, а єк вернувси на свою ручку, то сказав: «Аж оттепер усі будут зараз видіти, хто з нас двох будет плоти рахувати ззаду за косарями, єк ти си так дуже бізуєш на свою косу тай фудулишси, шо вивержеш мнє з ручки.
Перевернув його вал, щось пошепотів, а коли вернувся на свою ручку, то сказав: — Аж отепер усі побачать, хто з нас двох буде плоти рахувати ззаду за косарями, якщо ти так дуже покладаєшся на свою косу й нахваляєшся, що викинеш мене з ручки.
Ни брешу, абих так жив, шо ні», — зачєв фалити боднар Семенка, — «бо сам смих то видів.
Не брешу, аби так жив, що ні, — почав хвалити боднар Семенка, — бо сам це видів.
Вагувавси, бо йиго шош тенькало таки дуже у серця, аби дав спокій з розмовнюванєм тих пістолет тай ни зачєпав собі на здорову голов біду — Шкиндю тай йиго побратима Довгого, — ни мішєвси у їх діло, бо зле з ним будет.
Вагався, бо його щось тенькало таки дуже в серце, аби дав спокій із розмовлюванням і не зачіпав собі на здорову голову біду — Шкиндю і його побратима Довгого, не втручався в їхні справи, бо зле з ними буде.
Мижи ними вже лиш дес-котрас була, й то хіба старенька ґаздиня, завита по-старовіцки, у білу перемітку.
Між ними вже лиш декотра була, і то хіба старенька ґаздиня, завита по-старовіцьки, у білу перемітку.
Вуйко помогав чєліди майже ув усим хатнім кутаню.
Вуйко помагав жінкам майже в усіх хатніх справах.
В руках держєв злотний кіліх, пиднесений високо собі над головов, и повними благости й жєлю, великими, синими, єк небо, а глібокими, єк море, очіма дививси попид кіліх, просто на Иванчіка.
У руках тримав злотну чашу, піднесену високо над головою, і повними благості й жалю, великими, синіми, як небо, й глибокими, як море, очима дивився з-під чаші просто на Иванчіка.
Иванчік розійшовси з ними й без будьте здорови.
Иванчік розійшовся з ними, не попрощавшись.
А музиканти, аби ни милитиси, див’єчіси на данец, то аж си зажмурєли, играючі свої.
А музики, щоб не збиватися, дивлячись на танець, аж очі позаплющували, граючи своє.
Хто знаєт, єку писанку цес ворог может у неї дайкати?.
Хтозна, яку писанку цей ворог може в неї дайкати?.
Мині причювалоси, шо шош таки дишет мині за плечіма.
Вчувалося, ніби щось дихає мені за плечима.
Уліті мав коли посидіти в пасіці коло бжів тай мав чєс пустопаш потроєрати на рибу, але з бабов посидіти в хаті, шош си порадити й поговорити над ґаздівством так, єк то роб’єт инчі ґазди, то на це він ніколи ни мав чєсу й охоти.
Улітку мав час посидіти в пасіці коло бджіл чи сходити на рибалку, але з бабою посидіти в хаті, порадитися й поговорити про ґаздівство так, як то роблять інші ґазди, — то на це він ніколи не мав часу й охоти.
А то за все твій розум винен, тимунь тепер вибачєй, тай пий здоров, Дми’, шо єс наварив! Ає!» «Брешеш, пустий брехуне!» — видцепнув Шкиндя, єк забогато йиму було того джвіндіня.
А то за все твій розум винен, тому тепер вибачай та й пий здоров, Дми’, що наварив! Ой так!» «Брешеш, пустий брехуне!» — відгаркнув Шкиндя, бо забагато йому було того джвиндіння.
Бо то дурний тот чоловік, шо збиваєт маєтки тай хотів би їх лиш сам присісти, єк ничісте сукровишшє, закопані скарби в земни, бо й так то ни йиго, ни людске, бо кождий народивси голий, без нічого, тай голий, без нічого, підет у гріб, бо на тот світ из собов ніхто богацтва ни озмет, лишит йиго другим.
Бо то дурний той чоловік, що збиває маєтки та й хотів би їх лиш сам присісти, як нечисте сукровище, закопані скарби в землі, бо й так то не його, не людське, бо кожен народився голий, без нічого, та й голий, без нічого, піде у гріб, бо на той світ із собою ніхто багатства не візьме, залишить його іншим.
Делінь женити тебе буде треба».
Скоро женити тебе буде треба».
Нираз малим хлопцем тікав до діда й без портєниц, скоро лиш ми та бига прийдет.
Не раз малим хлопцем тікав до діда й без штаненят, щойно отак збрикнуся.
Шкиндя вернувси д’хаті, запросив Шумея до себе в гості, післав на шиньк по горівку тай шош тиждень оба си набували у Шкинді, попиваючі горівки, вареної з медом, тай стрілєючі ув один гайтаж из пістолет.
Шкиндя повернувся додому, запросив Шумея до себе в гості, послав у шинок по горілку, та й майже тиждень обидва набувалися в Шкинді, попиваючи горілку, варену з медом, та й пострілюючи з пістолів.
Тай здоровий.
Та й дужий.
Розказувала, шо з гірков бідов ту ніч в хаті переночувала.
Розказувала, що з гіркою бідою ту ніч у хаті переночувала.