target
stringlengths
3
926
source
stringlengths
3
923
А цілі хороми данцівників голосно гутіли: «Ой сіда-ріда, ріда, сіда-ріда дана», — тай ихкали, ухкали, та так фівкали у пальці, шо аж си кріз вуха промикало, та з криком «Их-га, га!» вискакували молодєки з рєдів данців на середину колеса, сідали осовито гайдука, та з усеї сили вилускували так долонями по помості, шо з н...
А цілі хороми танцівників голосно гуділи: «Ой сіда-ріда, ріда, сіда-ріда, дана», — та й ихкали, ухкали, та так фівкали в пальці, що аж крізь вуха промикалося, та з криком «Их-га, га!» вискакували молоді чоловіки з рядів танцівників на середину колеса, хвацько сідали гайдука й з усієї сили вилускували так долонями по по...
Усіляко міркував: «Ігій-бідо, шо то за гість может прийти сеї ночі суда?.
Усіляко міркував: «Агій-бідо, що за гість може прийти цієї ночі сюди?.
«Го-о-ов! Тпр-р-р.
«Го-о-ов! Тпр-р-р.
Порозправ’єв на боки бірші єк по на сєжневи крила, тай лиш по разови ними покєвував, а в повітрю плив так скоро, єк дараба в повени на ріці.
Порозправляв більші, ніж по сажневі, крила та й лиш де-не-де ними покивував, а в повітрі плив так скоро, як дараба в повені на ріці.
Ой ні! А всі будут знати, єк уни мині войну виточєт, шо я за правдов став.
Ой ні! А всі будуть знати, як вони мені війну готують, бо я за правду став.
Але то мене ни так дуже болит, бо я ни йду за її поводом.
Але то мене не так дуже болить, бо я не йду за її поводом.
А зрештов, тої днини можна було мушшінинови пошукати писанки скрізь у кождої чєлідини тай можна було мушшінем при тім з чєлідьов жертувати.
А зрештою, тої днини можна було чоловікові пошукати писанок скрізь у кожної жінки та й при тому з нею жартувати.
У новій хаті баба злагодила на столу, укритім вовнєнов скатертьов, тканов у чьорно-білі бартки, колєдницкий колачь — кавущ зерна, два кислі хліби, пшенишний разовий плетений колачь, на шух загрубий кусак солонини, шє передтогідної лунчіни.
У новій хаті баба злагодила на стіл, укритий вовняною скатертиною, тканою в чорно-білі бартки, колядницький калач: кавуш зерна, два кислі хліби, пшеничний разовий плетений калач, на шух загрубий кусень солонини, ще позаминулорічної.
Було повно мушін, жинок, дівок, а навіть малих дітий, шо повертали в корчьму з своєв старинев.
Було повно чоловіків, жінок, дівок, навіть малих дітей, що повертали в корчму зі своїми батьками.
А це їх обох з Шкиндев сердит, тай тимунь вни тебе хотєт знівертити, тай збутиси з цего світа, бо ни хотєт, аби ти їм мо’ більше поперечів дорогу в стрілецтві.
А це їх обох зі Шкиндею сердить, тому вони тебе хочуть понівечити й збутися з цього світу, бо не хочуть, аби ти їм ще більше переходив дорогу в стрілецтві.
Золили, прали й сушили прєжі.
Золили, прали й сушили її.
Шептав ранішну молитву, шелестєчі у листю дідового саду.
Шептав вранішню молитву, шелестячи в листю дідового саду.
Тепер упало на гадку Иванчікови, чого йиму так було цілу ніч тєжко на души тай чого то він так пудно був рано захлинувси, але все вже пропало, бо через юду-жінку пишов до Шкинді на толоку, а він зрадов потрафив йиму в голов наслати насланє, з пізми за розмовленнє жєбівцем у Костюка на весілю пістолет.
Тепер упало на гадку Иванчікові, чого йому так було цілу ніч тяжко на душі та й чого то він так був рано захлинувся, але все вже пропало, бо через юду-жінку пішов до Шкинді на толоку, а той зрадою зумів йому в голову наслати наслання з помсти за розмовлені жаб’ївцям у Костюка на весіллі пістолі.
Тай так, єк потайна пирга, шо спереду ластитси, а ззаду потай ловит, зачєла си баба д’мині ув очі ластити.
Та й так, як потайний пес, що спереду ластиться, а ззаду крадькома кусає, почала баба мені в очі ластитися.
Єк вигуляли по кілька данців на колопні у хаті, Джюнда тогди узєв свій дзвинок из стола, разом из хрестом й, легонько в дзвінок поцоркочюючі тай ногами перебераючі опередь діда, зачінав плєс у хаті.
Коли витанцювали по кілька танців на колопні в хаті, Джюнда взяв свій дзвінок зі стола разом із хрестом і, легенько в дзвінок цоркочучи та й ногами перебираючи перед дідом, почав плєс у хаті.
Ану меш зараз це видіти».
Ану, зараз це побачиш».
Видко, шо ничіста сила її, блудькаючу саму без тіла, имила тай ухопила в Чорногірскі одзера град ковати.
Видко, що нечиста сила піймала її, коли вона блукала сама, без тіла, та й ухопила в чорногірські озера град кувати.
«Але я, то мушу знати, икі то молитви ти говориш, хотівше дати тобі розогрішеніє» — уперто допитувавси попик, приходічі май до себе.
«Але я мушу знати, які молитви ти промовляєш, щоб дати тобі розгрішення», — уперто допитувався попик, помалу приходячи до тями.
Мусиш дати волося мині пидкуритиси вид переполоху, аби си шош мині ни стало».
Мусиш дати волосся мені підкуритися від переполоху, аби чогось мені не сталося».
Одного дня на стрілецтві зистрітивси він нинадійно око в око з Шкиндев тай Довгим так, шо вже си ни мали єк виминути, мусіли прийти до чола, бо на Паліївскій Кичірі Иванчік совма на ні вийшов здолин довстріту їм.
Одного дня на стрілецтві зустрівся він несподівано око в око зі Шкиндею і Довгим так, що вже не мали змоги розминутися, мусили прийти до чола, бо на Паліївській кичері Иванчік раптом вийшов із долини назустріч їм.
«Цес дідок, брате, вічно сидит в хаті», — зачєв він говорити, шочєс всміхаючіси єкос дивно, — «бо нікуда ни ходит на зарібки.
«Цей дідок, брате, вічно сидить у хаті, — почав він говорити, увесь час усміхаючись якось дивно, — бо нікуди не ходить на зарібки.
Розказав, котрі пости в року мают постити стрільці та котрої днини восени треба чістити стрюбу, та зачінати стрільчіти, аби стрільцеви цілий рік веласи звірина.
Розказав, яких постів протягом року мають дотримуватися стрільці та котрої днини восени треба чистити зброю й починати полювання, аби стрільцеві цілий рік велася звірина.
А нових мальфарів таких моцних, єк Дарадуда є, та єк був Олексій, то вже нима на світі, бо тепер світ вже цілком ни тот став, шо давно був.
А нових мольфарів таких міцних, яким Дарадуда є та яким був Олексій, уже нема на світі, бо тепер світ уже геть не той став, що давно був.
Всі вни вид горівки були веселі, усміхнені, з розпаленим лицем та палкими світючісими очіма.
Усі вони від горілки були веселі, усміхнені, з розпашілими обличчями й палкими очима.
Олексій из її сліду зробив навгадь її подобіє, тай изигнав її из світа, хоть уна може й ни винна була, бо казали, шо він єк бив на ню ківки, то ни бив на винного, але на ймнє, на її особу.
Олексій із її сліду зробив навгад її подобу та й зігнав її зі світу, хоч вона, може, й не винна була, бо казали, що він як бив на неї ківки, то не бив на винного, але на ім’я, на її особу.
Най Бог боронит.
Най Бог боронить.
Навіть малі хлопці-підристки, то вже пробували дайкати писанок тай рвати 'їх навіть и в матерої чєліди, а ни лиш у дівчєт.
Навіть малі хлопці-підлітки вже пробували дайкати писанок та й рвати їх навіть і в дорослих жінок, а не лиш у дівчат.
Бувало, єк було сухо й погідно надворі, то ми оба з дідом в урочєсті і церковні свєтки висижували на тім горбку й по цілій днині.
Бувало, як було сухо й погідно надворі, то ми обидва з дідом на свята висиджували на тім горбку й по цілій днині.
Пишно дозерали маржинку ми цілісенький день, бо дідо казав, шо на Василієний Свєтий вечєр по опівночі є така мінута, шо уся маржина на світі говорит так, єк люде.
Пишно доглядали маржинку ми цілісінький день, бо дідо казав, що на Василів Святий вечір по опівночі є така хвилина, коли вся маржина на світі говорить так, як люди.
Виталиси мижи собов.
Віталися.
Заніміла з жєлю за своїм чоловіком Кукулом, шо у молодім дурнім віці свого буйного вісного життя з любовної дурости, через свого любаса, втопила йиго в купели, купаючіси з ним на Ивана Купала.
Заніміла з жалю за своїм чоловіком Кукулом, що в молодім дурнім віці свого буйного весняного життя з любовних дурощів, через свого коханця, втопила його в купелі, купаючись із ним на Йвана Купала.
Доків був малий, то усєку біду зводив, таку шо стариня з ним собі ради ни могла дати.
Доки був малий, то всяку біду зводив, таку, що стариня з ним собі ради не могла дати.
Бо єк чєсом розгуляютси в чоловіці болєчки, то лиш ним їх перев’єзати, то видразу гавкнутси.
Бо як часом розгуляються в людині болячки, то лиш ним їх перев’язати, то відразу гавкнуться.
Але ти за це вибачєй, бо то я ни тобі подієв на око, аби йиго вигонило з голови, лиш тому мудрачкови, шо був си поважив на стріл гійкнути, аби навчіти розуму, шо то бійно гійкати на стріл, бо шє дес є на світі такі люде, шо на чімос так само си розуміют тай ни одно знают так, єк и тот, шо гійкнув.
Але ти за це вибачай, бо то я не тобі поробив на око, аби його вигонило з голови, а лиш тому мудрачкові, що наважився на постріл гейкнути, аби навчити розуму, що то лячно гейкати на постріл, бо ще десь є на світі такі люди, які на чомусь так само розуміються та й не одно знають так, як і той, хто гейкнув.
Тай вна, прожила би, шє все дозераєт, тай напантруєт на ґаздівство ліпше, єк би й найліпші слуги.
Та й вона, прожила би, ще все доглядає та й стежить за ґаздівством ліпше, ніж найліпші слуги.
Костюк припрошував, аби гості їли та пили.
Костюк припрошував, аби гості їли та пили.
«Мо-о-о! Ква-а-апте доїти вівці!» — репетував на великій кошєрі ватаг на мішєнників.
«Мо-о-о! Ква-а-апте доїти вівці! — репетував на великій кошарі ватаг.
Однако він з бідов ни міг нічьо подієти.
Однак він із бідою не міг нічого вдіяти.
А то був знак, шо в тім році грозила йиму тєжка бола, або навіть и смерть.
А то був знак, що в тім році грозила йому тяжка болячка або навіть смерть.
Вни двоє лєгли спати у вішній старій хаті.
Вони двоє лягли спати у вишній старій хаті.
Ви проклєті змінники, покарало би вас праведне Сонечко за ваші фіґлі, фіґлєрі пусті.
Ви прокляті зрадники, покарало б вас праведне Сонечко за ваші фіґлі, лайдаки пусті.
По знаках на небі й на земни пизнавав він уже, єк за борзо покажетси весна того року.
По знаках на небі й на землі пізнавав він уже, як швидко покажеться весна того року.
Він лиш байдужно махнув руков тай пошепки сказав: «Ойга! Світ ніхто не перебудет.
Він лиш байдужно махнув рукою та й пошепки сказав: «Ойга! Світ ніхто не перебуде.
— «То був чоловік! Лиш ту мав хєбу, шо був дуже упертий, страшно завзєтий тай погано пізмливий.
— То був чоловік! Лиш ту мав хибу, що був дуже упертий, страшно завзятий і погано гнівливий.
А ціле весілє, навіть и боєре, шіро гомоніло: «Позволь їм на це, Господи, праведне Сонечко, та поблагослови їх свойов ласков великов и силов свєтов», — тай пидстав’єли мушшіне шєпки з голови, а чєлідь свої передні запаски, аби та пшениця, шо нев обсипали книзєт, порскала їм в шєпки та запаски, бо то зерно є дуже добре ...
А ціле весілля, навіть і бояри, щиро гомоніло: «Позволь їм це, Господи, праведне Сонечко, та поблагослови їх своєю ласкою великою і силою святою», — та й підставляли чоловіки шапки з голови, а жінки свої передні запаски, аби та пшениця, що нею обсипали князят, порскала їм у шапки та запаски, бо те зерно дуже добре в на...
— «Навіть прєсти на него ни можна.
— Навіть прясти на нього не можна.
Єк узєли Олексієво тіло з хати, то Олексіїха хапнула хліб пид ліве плечє, вигнала всіх людий за Олексієм з хати надвір, заперла двері тай присіла то місце, де сконав Олексій, аби ни пішов з хати всий статок тай родинне гніздо за головов дому — Олексієм.
Коли взяли Олексієве тіло з хати, то Олексіїха хапнула хлібину під ліве плече, вигнала всіх людей за Олексієм із хати надвір, заперла двері та й присіла на те місце, де сконав Олексій, аби не пішов із хати увесь статок та й родинне гніздо за головою дому — Олексієм.
Він при даваню сіна так виважєв пласти, аби ни передати сіна маржині, але однако аби й замало ни було.
Даючи сіна, так виважував пласти, аби не передати його маржині, але щоб і замало не було.
Розсипалиси голосні сміхє, чюти було веселі жерти.
Розсипався голосний сміх, веселі жарти.
Ціхо!» — то й я аж пидштрик зострахє на припічьку.
Тихо!» — я аж скинувся зо страху на припічку.
Бувало, по цілий днині вийграєт у дудку на хатним поду, єк з домашних нима нікого в хаті.
Бувало, по цілій днині виграє на дудці на горищі, коли з домашніх немає нікого в хаті.
Поклала насеред гробу то саме горшєтко з водов тай колачік з засвіченов свічков, шо стоєли, перев’єзані черленов ниточков, на столу в хаті через цілу комашню, єк люди на ній 'їли тай пили, молічіси за Олексієву душу.
Поклала насеред гробу ті самі горнятко з водою і калачик із засвіченою свічкою, що стояли, перев’язані черленою ниточкою, на столі в хаті під час поминок, коли люди їли й пили, молячись за Олексієву душу.
Наробив нам аді такого устиду, шо вже ни годни смих си вид него умити ніколи.
Наробив нам, ади, такого устиду, що вже не годні від нього відмитися ніколи.
Поклонивси низко сонечькови й зачєв видберати воду.
Уклонився низько сонечкові й почав відбирати воду.
А дівки, то таки леліли пити за него, лиш він си ни квапив женити.
А дівки так і леліли піти за нього, лиш він не квапився женитися.
«Мо-о-ой! Хто там?.
«Мо-о-ой! Хто там?.
Давно у горах ніхто ни боронив ходити за Гору.
Давно в горах ніхто не боронив ходити за Гору.
Вна, квап’єчіси, борзо йиму сказала: «Иванчіку — чуєш?.
Вона, кваплячись, швидко йому сказала: «Иванчіку — чуєш?.
На худобу, то майже нієких закамарків ни було.
Для худоби майже ніяких прибудов не було.
Горєчєм окропом играла, тєгнучі єго кудас у далечінь.
Гарячим окропом грала, тягнучи його кудись у далечінь.
А він, дурень, певно, ці сни нікому ни розказував, тай тимунь си имила йиго лісна».
А він, дурень, певно, ці сни нікому не розказував, та й тому вчепилася до нього лісна».
Вирвавси я вид діда тай вихром вітру, у підбрики, разом з Педлешком тєв до діда у хату.
Вирвався я від діда та й вихором вітру, підбрикуючи, разом з Педлешком урвав до діда в хату.
Тай покойного Олексія я знав добре.
Та й покійного Олексія я знав добре.
Бувало, то про тот Рахманский великдень Иванчік так розказував: «За далекими морями, за високими горами, за стримкими скалами, в земни, окруженій з усіх боків водами-морями, там, де перший раз шодня рано з свого золотого трону встаєт праведне Сонечко й до нас сходит, жиют тихим, справедливим, ни кривдєчім оден одного, ...
Про Рахманський Великдень Иванчік так розказував: «За далекими морями, за високими горами, за стрімкими скелями, у землі, оточеній з усіх боків водами-морями, там, де щодня рано зі свого золотого трону встає праведне Сонечко й до нас сходить, живуть тихим, справедливим, не кривдячи одне одного, спільним життям Божі рах...
Шшіро дєкував Джюнді: «Дєкую тобі, Джюндо, шо ти мене ни понизив оперед людий тай моїх дітий, а звеличів.
Щиро дякував Джюнді: «Дякую тобі, Джюндо, що ти мене не понизив перед людьми та й моїми дітьми, а звеличив.
Ійга, шо ми зробиш?».
Ійга, що мені зробиш?».
А баба коло полиц мінєла тайну вечерю.
А баба коло полиць міняла тайну вечерю.
Я ті жікала, не чєпяй мальфаржи, бо ті то уж не опришкі.
Я ті жікала, не чєпяй мальфаржи, бо ті то уж не опришкі.
Дуже даєт їсти вид неї.
Дуже хочеться їсти від неї.
Лиш, правда, тота шарґа, шо нев Проклятий Марко нираз шє й по Юрію пробуєт з Тридивєтої земні пужєти в горах людий тай докучєти нев у полонинах худибці, то вже никому ни страшна, бо вид свєт Юрія то ключі тепла вже в руках Юрієвих, тай доків він смієтси над світом теплом, то лиш гордо собі покєпковуєт над Проклятим Мар...
Лиш, правда, тота шарґа, що нею Проклятий Марко не раз іще й по Юрію пробує з тридев’ятої землі лякати в горах людей і докучати нею в полонинах худібці, вже нікому не страшна, бо ключі тепла вже в руках Юрієвих, та й він сміється над світом теплом і лиш гордо собі кепкує над Проклятим Марком на тридев’ятий землі: «Дуй,...
Груди, то в него були, єк штола.
Груди — як штола.
Видразу усі си буковини заперли ширим листом.
Відразу всі буковини вкрилися листом.
А п’єта корова, озимівка, то пишла за пашу.
А п’ята корова, озимівка, пішла за пашу.
А мороз такий потискав, шо аж лускали дошки вид него на дахах, а мині зострахє волосє уставало на голові, бо я ни розумів, шо то лускат.
А мороз так тиснув, що аж лускали дошки від нього на дахах, і мені зо страху волосся ставало на голові дибки, бо я не розумів, що то лускає.
Єк заводили книзєт знадвіря в хату за стів, то в хоромах напоминав їх Джюнда: «Тепер, у хаті, дивітси, книзєта, лиш у вікна на праведне Сонечко, аби вам ціле житє було таке праведне й єсне, єк то Сонце.
Коли заводили князят знадвору в хату за стіл, то в хоромах настановляв їх Джюнда: «Тепер, у хаті, дивіться, князята, лиш у вікна на праведне Сонечко, аби вам ціле життя було таке праведне і ясне, як то Сонце.
«Иги! Розказував мині про то Дарадуда.
«Ага! Розказував мені про то Дарадуда.
А я вам кажу одно, шо я си вам ни дам збавити тай узєти пид ноги.
А я вам кажу одно: що я вам не дамся взяти мене під ноги.
Иванчік всу ту ґалу голіруч наловив вид Благовішшіня до Здвижіня, повибирав живій жєльця з ротів.
Иванчік усе оте гаддя голіруч наловив від Благовіщення до Здвиження, повибирав живому жальця з ротів.
Довідалиси про него опришки, шо він за силач.
Довідалися про нього опришки, що він за силач.
Понабивав та позалагожєв їх так, аби вже ніхто ни міг йиму 'їх замовити.
Понабивав і приготував їх так, аби вже ніхто не міг йому їх замовити.
А нираз, то кликав мальфарів и в розоденцію, до себе, примов’єти коровам до манни, єк, бувало, вліті їх зчередуют на пасовиску відьми та чередінниці, аби привернути назад коровкам густе молоко, жовту сметану та туге масло.
А не раз кликав мольфарів і в резиденцію до себе примовляти коровам до манни, як, бувало, влітку їх зчередують на пасовиську відьми та чередінниці, аби привернути назад корівкам густе молоко, жовту сметану й туге масло.
Єк ни может си ніколи сонце назістріть обернути, так аби й ти, градовий білий царю — водєний чьорнокнижнику, ни мав моци й путері на мої ґрунта й одним зерном граду порснути.
Як не може ніколи сонце навспак обернутися, так аби й ти, градовий білий царю — водяний чорнокнижнику, не мав сили й сміливості на мої ґрунти й одним зерном граду порснути.
Єлена — то шє досвіта злагодила їм харч на дорогу: спекла єчьмінні бурєшеникі, обварила солонини, зварила свинскої бужениці дві ковбасі, десєтеро єєц тай дала повну ракву масла, складаючі всьо то в чьорні вовнєні бисаги.
Єлена ще вдосвіта приготувала їм харч на дорогу: спекла ячмінні коржі, обварила солонини, зварила дві свинячі ковбаси, десятеро яєць і дала повну рахву масла, склавши все в чорні вовняні бесаги.
Він викрутив з креса головний набій.
Він викрутив із кріса набій.
Докінчював своє діло: «Єк служби дослужили, живої ватри видгасили, Водов живучев, цілющев мене напоїли, поздоровили».
Докінчував своє діло: Як служби дослужили, живої ватри відгасили, Водою живучою, цілющою мене напоїли, поздоровили.
Але єк то кажут «то так, тай шє ни так», — знов си шош замислив, а відтак говорив: — «Гм.
Але, як то кажуть, то так, та й ще не так, — знов замислився, а відтак продовжив: — Гм.
Костюк упросив Иванчікову жінку, Єлену, аби пишла Риздвєних свєтків у перевідки на Жєб’є до церкви, перевідати мижи людьми книгині з ґаздівского роду для йиго сина, а для него у дім порєдної ґаздині.
Костюк упросив Иванчікову жінку, Єлену, аби пішла на Різдвяні свята в перевідки в Жаб’є до церкви розпитати в людей про дівчину на відданні з ґаздівського роду для його сина, а для нього в дім порядну ґаздиню.
Тимунь вна гірко за нев плакала.
Тому вона гірко за нею плакала.
А середушший брат Федьо, тот, шо Джюндов йиго звали, то був знов инчеї натури.
А середульший брат Федьо, той, що Джюндою його звали, був ще іншої натури.
Вни би були йиго хапнули, лиш мав він шєстє на тримбіту, шо то єкраз у тот чєс зайграв у ню Лесьо оперед хати.
Вони б його й хапнули, лиш мав він щастя, бо саме в ту мить Лесьо наперед хати заграв на трембіті.
Топив свєтим вогнем на мідєним току йиго леди тай нівертив йиго силу — студінь — на земни.
Розтоплював святим вогнем на мідянім току його льоди та й нівечив його силу — холод — на землі.
Кричєли на кози козарі тай шьокали на коні стадарі.
Кричали на кіз козарі та й шокали на коней стадарі.
Засвітили свічки тай, ждучі на свєчєне, обзерали одни в одних паски, єк за файно спечені.
Засвітили свічки та й, ждучи на свячене, оглядали одні в одних паски, чи файно спечені.
«Йди гет, ти-и-и, пустий фіґлю, никуда це Обарінчукова робота», — роз’юшивси Иванчік.
«Йди геть, ти-и-и, пустий фіґлю, це не Обарінчукова робота, — розсердився Иванчік.
Тогди би й він був годен вигадати таку ни одну добру мудрість, тай прибагнути ни одну таку добру та покористну для всіх людий на світі річ, шо згадували би йиго через то люде з роду в рід.
Тоді б і він міг вигадати не одну таку добру мудрість та й прибагнути не одну таку добру й корисну для всіх людей на світі річ, що згадували б його через те люди з роду в рід.
Тай лиш через тот гонір служит церкві.
Та й лиш через той гонор служить церкві.
Але на кони, то він вже ни годен був сидіти.
Але на коні вже не годен був сидіти.
Тай пишов до Дарадуди в хату.
Та й пішов до Дарадуди в хату.
«Тай ни прийдет?» — знов нидовірчєво запитавси Иванчік.
«Та й не прийде?» — знову недовірливо запитав Иванчік.
Прото «біда біршя вид світа».
Адже «біда більша від світу».