target
stringlengths
3
926
source
stringlengths
3
923
Шкиндя завів Иванчіка у вишну хату, бо там так було холодно, єк би в єкійс ємі, бо вліті там ни клалоси ватру.
Шкиндя завів Иванчіка у вишню хату, бо там так було холодно, наче в якійсь ямі, бо влітку там не палили.
Цураха вам вид мене, бо й я чьоловік, ни дамси вам так борзо узєти пид ноги, єк то ви собі гадаєте.
Цураха вам від мене, бо і я людина, не дамся вам так швидко під ноги, як то ви собі гадаєте.
Тай, припертий плечіма до стіни, боронивси далі вид пирги, аби го ни роззіла, ждучі, аж доків хтос війдет з хати йиго оборонити.
Та й, припертий плечима до стіни, боронився далі від пса, аби його не покусав, ждучи, доки хтось вийде з хати його оборонити.
«Отак єк у мене», — засмієвси знов по шірости дідо.
«Отак, як у мене, — засміявся знов по щирості дідо.
Коли похмурєвси ліс, то усміхалиси царинки.
Коли хмурився ліс, усміхалися царинки.
А може, він єкраз схочєт тай поможет мині?.
А може, він якраз і захоче та й поможе мені?.
Таже то він видразу мусит тебе видіти, тай повинен сказати, ци будет примов’єти, ци ні.
Таж він відразу мусить тебе видіти та й повинен сказати, чи буде примовляти, чи ні.
«Добре мене порадив брат Джунда, бо це я вихаркав ни просту шотину, а стрілу, шотинов наслану мині в голов», — врадувано говорив Иванчік сам из собов.
«Добре мені порадив брат Джюнда, бо це я вихаркав не просту щетину, а стрілу, щетиною наслану мені в голову, — радо мовив сам до себе Иванчік.
Вздримо, хто кому вкваснит.
Побачимо, хто кому дошкулить.
Він сказав Иванчікови, аби він війшов на бриндзу на Ивана Купала, то наб’єт бриндзу тай будет за одним махом й у зілю в Чорногорах.
Він сказав Иванчікові, щоб той вийшов на Йвана Купала, то наб’є бринзи та й за одним махом назбирає зілля в Чорногорах.
Иванчікову паску, то першу освєтив.
Иванчікову паску першою освятив.
Мивси, але ни обтеравси, бо тоту воду ни годилоси обтерати з лиця.
Мився, але не витирався, бо ту воду не годилося витирати з лиця.
Плєсаки дєкували дідови за гроші, тай борше зачінали плєсати коло баби, коло вуйни тай коло тої чєліди, шо з нев данцували.
Плєсаки дякували дідові за гроші та й швидше починали плєсати коло баби, коло вуйни та й коло тих жінок, що з ними танцювали.
Але однако моє инче, єк твоє, бо в мене, дєкувати Богу, шє стариння жиєт.
Але моє інше, ніж твоє, бо в мене, дякувати Богу, ще стариня живе.
Аж єк добре нагившкавси Джюнда світами, то аж тогди оженивси й зачєв ґаздувати на третій пайці свої отеччіни.
Аж коли добряче намандрувався Джюнда світами, то аж тоді оженився й почав ґаздувати на третій пайці свого спадку.
Дєки так галили дуже в лавці, шо Иванчік нарешті забравси вид їх лавки, бо ни міг видержіти їх колоколіня коло своїх вух.
Дяки так галасували, що Иванчік нарешті відійшов від їхньої лавки, бо не міг витримати такого дзвону коло своїх вух.
Може, у пресподне, де ніхто й добрий день ни кажет?.
Може, у пекло, де ніхто й добрий день не каже?.
Отворєла свою безденну пажєру й понуро реготаласи з усего весіля, тай укривала собов на тім весілю й на усім світі все — добре й зле, бо ніч, прото, своє право маєт.
Відкривала свою бездонну пащеку й понуро реготала з усього весілля, та й укривала собою на тім весіллі й на усім світі все, добре й зле, — адже ніч своє право має.
Єкби косар косу клепав, зачєло гупотіти здрібна пид грудьми єму серце з єкогос дивного зворушеня.
Немов косар косу клепав, почало гупотіти здрібна під грудьми йому серце з якогось дивного зворушення.
А сегодне, наколи зоречки, спишшєв, аби йиго брати в село.
А сьогодні, щойно зазоріло, спищав, аби його забрали в село.
Йиго вхопила заздрість: «То єму вна дала тоти дві писанці, окроме завиті в платнику».
Його пойняла заздрість: «Це йому вона дала ті дві писанки, окремо загорнуті в хустину».
«Ти пізнав, мо’ мене, шо я за оден?» — засмієвси Лелітка, єк став з Иванчіком говорити.
«Ти пізнав мене, хто я?» — засміявся Лелітка, ставши з Иванчіком говорити.
Дай йиму, Боже, праведне Сонечко, шєстє, здоров’є, утіху й довгого віка, та пробутку доброго.
Дай йому, Боже, праведне Сонечко, щастя, здоров’я, утіху й довгого віку та пробутку доброго.
Тимунь й ни гатив през верх сіном.
Тому й не гатив через верх сіном.
У Великодну п’єтницу, то всі в Иванчіка светкували, бо боєлиси робити, аби з чогос ни пустити кров, бо за кров тої днини був би ниспасний гріх.
У Великодню п’ятницю всі в Иванчіка святкували, бо боялися робити, аби з чогось не пустити кров, бо за кров тої днини був би неспасенний гріх.
Утихомирєв себе Шкиндя тай напровсєке єкби уснув, бо на сон нима віри, ни замок двері ні вид ґражди, ні вид хорім, аби Довгий, єкби прийшов, міг так увійти в хату, шо аби то ніхто ни вчув.
Заспокоював себе Шкиндя і про всяк випадок, якби заснув, бо на сон нема віри, не замкнув дверей ні від ґражди, ні від хором, аби Довгий, якби прийшов, міг так увійти в хату, щоб ніхто не чув.
Через тото він далі потерпав, аби шє й тої самої ночі йиго вороги знов ни обернули йиму назад тото наслане.
Через те він далі потерпав, аби ще й тої самої ночі його вороги знов не обернули йому назад те наслання.
Лиш вагувавси тепер, ци він схочєт ударити на Шкиндю, бо знав, шо він держит Шкиндину сестру Єлену за жінку.
Лиш вагався тепер, чи він захоче вдарити по Шкинді, бо знав, що він одружений зі Шкиндиною сестрою Єленою.
Ототи гори й про мене будут стоєти, ніодна си за мнов ни засунет, шо я піду з цего світа, але й про вас гори будут горами, єк и вас ни станет, бо єк ви мене звернете, то си найдут такі люде, шо и вас звернут з ніг, бо такий уже сегодне світ настав, шо оден одного їст тай збав’єєт», — вид’їдачко задражнив Иванчік Шкиндю...
Оті гори й без мене будуть стояти, жодна за мною не засунеться, що я піду з цього світу, але й без вас гори будуть горами, коли й вас не стане, бо якщо ви мене зіб’єте, то знайдуться такі люди, що й вас зіб’ють із ніг, бо такий уже нині світ настав, що один одного їсть та й псує», — задражнив Иванчік Шкиндю й Довгого.
Глипнули пид піч, а там, болень, вирмене сидєт, збиті у стропок, єк курєтка.
Глипнули, а там вірмени сидять, збиті в купку, як курчатка.
А земню тай стів посипала муков, аби рано видіти по слідах на муці, ци приходила вночі в гості Олексієва душа.
А землю й стіл посипала борошном, аби рано видіти по слідах на ньому, чи приходила вночі в гості Олексієва душа.
Але в тот раз дихнув на него холодним вітриком ліс, то він протверезивси.
Але тут дихнув на нього холодним вітерцем ліс, і він протверезів.
Казав, шо єк би був хто такий шєсливий, аби уздрів, єк си отворєєт небо та аби спостиг у тот раз трома словами запросити для себе тото, шо би хотів, то ретенно би то мав.
Казав, що якби був хтось такий щасливий, щоб побачити це, і спромігся трьома словами попросити про те, чого йому прагнеться, то неодмінно отримав би це.
Тай ув один гайтаж обмірковували, єк би то йиго звернути з ніг.
Та й увесь час обмірковували, як би то його покарати.
Чєстували нев мене разом из гостями.
Частували нею мене разом із гостями.
Досербуйте сербавков».
Досьорбуйте сьорбанку».
«Ану надбіжи суда!».
«Ану надбіжи сюди!».
— Аж усміхавси він, говорічі.
— Аж усміхався він, говорячи.
Завиласи у велику загірску, дорогу, шовкову цвітисту фустку.
Завилася у велику загірську дорогу шовкову цвітасту хустку.
Одним духом говорив раз-по-раз до трох раз: «За морем вам гадка вид мене!.
Одним духом говорив раз по раз тричі: За морем вам гадка від мене!.
Ни жєль мині білих ніг, славне місто Тернопіль.
Не жаль мені білих ніг, славне місто Тернопіль.
«Ти гіршя зола вид мене, бо так єс мнє узолив, шо лиш шушениця из мнє стала», — видгризаласи люто баба.
«Ти гірша зола від мене, бо так уже мені узолив, що лиш сушениця з мене сталася», — люто огризнулася баба.
Делінь прийдетси чоловікови стратити, ніж він маєт оттак вічно пустопаш дорогами троєрати та забігати коло чужих бухонь, воню пахаючі.
Далі вже доведеться чоловікові руки на себе накласти, аніж він має отак пустопаш дорогами валандатися й бігати коло чужих стаєнь, смороди нюхаючи.
Мині си здавало, шо у тій пітьмі тємрит повно добрих й злих духів так, єк риби у воді, лиш їх голим оком годі було уздріти.
Мені здавалося, що в тій пітьмі повно добрих і злих духів так, як риби у воді, лиш їх голим оком годі було побачити.
Короварь переберав пид свою руку корови.
Коровар перебирав під свою руку корів.
Рано, єк лиш сонце сходило, то він уже був на Устєріках.
Рано, щойно сонце сходило, він уже був в Устеріках.
Кажут, шо ни одного головного данцу навчілиси колис опришки з него, зчєз би, блудькаючі лісами та полонинами.
Кажуть, що не одного гарного танцю навчилися колись опришки від «нього», щез би, блукаючи лісами та полонинами.
Йиго лице аж проєснилоси радістев, єк уздрів, шо дим ни постеливси по земни, бо вірив, шо другі стрільці ни постелєт йиго собі пид ноги того року.
Його лице аж прояснилося радістю, коли побачив, що дим не постелився по землі, бо вірив, що інші стрільці не постелять його собі під ноги того року.
Але Лелітка так си кудас дуже квапив, шо навіть и говорити ни хотів з Иванчіком на дорозі.
Але Лелітка так кудись квапився, що навіть говорити не хотів з Иванчіком на дорозі.
«Та добре, лиш то одно зле, шо гей смих си трохє прибарив, абих так здоров був, шо то ни моя вина, лиш Дарадудина, бо він урадуваний, шо смих си знов оба разом уздріли вкупі, ни хотів мене так борзо випустити вид себе».
«Та добре, лиш одне зле, що трохи забарився, та присягаю, що то не моя вина, лиш Дарадудина, бо він, радий зустрічі, не хотів мене так швидко випустити від себе».
Ни показував свої роги.
Не показував свої роги.
Держєвси руков за чіп удверєх, лиш ждав, коли маю порснути з хати надвір.
Тримався рукою за чіп у дверях, лиш чекав, коли маю порснути з хати надвір.
У діда завше на Игнатія різали свині.
У діда завше на Гната різали свиней.
Допоможи ми й так изроби, Шоби цих мнєсниц було би весте».
Допоможи мені й так ізроби, Щоби цих м’ясниць було би весілля».
А дідо, то так завзєто стрілєв з пістолет, шо навіть ни мав чєсу й подівитиси на проріз, єк пип трійці свєтив та гасив їх у Ардані.
А дідо так завзято стріляв із пістолів, що навіть не мав часу й глянути на ополонку, як піп трійці святив і гасив їх у Ардані.
Та повно крутилоси їх всєкєх калік, шо Бог знає видків їх си тилько понаходило тої днини на цвинтар.
Та повно крутилося усяких калік, що Бог знає звідки їх стільки понаходило тої днини на цвинтар.
Він розказував, шо бувало, єк Юріштан зіб’єт ровти та піде сели, то усіх злодіїв повилов’юєт, а єк ни було злодіїв, то він умів ловити й нивинних людий, тай доказував, шо й вни злодії, заберав їх маєтки з клітий тай худоби з загородий собі тай своїм пушкарям, а злодіїв пригонив до головского війта.
Він розказував, що, бувало, коли Юриштан збере пушкарів і піде по селах, то всіх злодіїв повиловлює, а якщо не було злодіїв, то він умів ловити й невинних людей і доводив, що вони злодії, забирав їхнє майно з клітей і худобу із загород собі й своїм пушкарям, а злодіїв приганяв до головського війта.
Ворожили по тім, шо ни будет мору на люде тай боли на маржинку.
Ворожили з того, що не буде мору на людей та й болі на маржинку.
А Иванчік, хоть єк довго сповідавси, то однако поправді ни висповідавси, бо затаїв тот головний гріх, шо задумав йиго по сповіди зробити: стрілити законом у Суса Хреста.
А Иванчік, хоч як довго сповідався, однак по правді не висповідався, бо затаїв той головний гріх, який задумав по сповіді вчинити: стрілити причастям в Ісуса Христа.
А Иванчік, то лиш бечков з-за образа тай зеленим галузєм обзначів свої городи та поля, аби їх у літі ни била ничіста сила градом, тай свєткував тоту днину, аби роботов ни валети простибоги, шо їх тої днини дают люде за покійників.
А Иванчік бечкою з-за образа й зеленим галуззям замаїв свої городи та поля, аби їх улітку не била нечиста сила градом, та й святкував ту днину, аби роботою не зневажувати простибоги, що їх тої днини дають люди за покійників.
Але дідо ни дававси бабі переверьхувати.
Але дідо не дозволив бабі взяти над ним гору.
Але Иванчік з того смієвси тай у очі Шкинди казав, шо він си єго ни боїт.
Але Иванчік із того сміявся й у вічі Шкинді казав, що він його не боїться.
На Просічьках у протєж тужила денцівка: «А ни треба ми казати — сама собі знаю, Шо молодов я нагрішу, старов си покаю».
На Просічках протяжно тужила денцівка: А не треба ми казати — сама собі знаю, Що молодов я нагрішу, старов ся покаю.
— «Тай чєс на чєсі ни стоїт, то усєко может бути й з Карпов».
— Та й час на часі не стоїть, то усяко може бути й з Карпою».
А чоловік аби знав, шо я маю любаса, то най мене Бог боронит вид такого.
А якби чоловік знав, що я маю любаса, то най мене Бог боронить від такого.
Искрами вид них сипало, єк вид вогнєної змиї.
Іскрами від них сипало, як від вогняної змії.
Але ану, ци хто из джєвлюг йиго хоть назбитки запитавси, шо він то несет.
Але, ану, чи який пройдисвіт його хоч би жартома запитав, що він везе.
Ой ні, бігме, шо ні.
Ой ні, бігме, що ні.
Середа - то середна днина у тижни.
Середа — то середня днина в тижні.
Ни втерпів, бо йиго відразу розсадило: «То ти, мо-о-о, хльо-о-ов’, розмовив жєбівцем пістолета?».
Не втерпів, бо його відразу розсадило: «То ти, мо-о-о, хльо-о-ов’, розмовив жаб’ївцям пістолі?».
Закороткі в тебе вже руки до мене!.
Закороткі в тебе вже руки до мене!.
У кождого в руках мосєндзова або сталена бартка.
У кожного в руках мосяжна або сталева бартка.
Гм.
Гм.
Він ворожив, шо того року будет манна на бжьоли, бо стріхє зачєли майже вид самого ранку чюріти.
Він ворожив, що того року буде манна на бджоли, бо зі стріх почало майже від ранку капати.
Дай Боже, аби ви були встократ величнійші, єк ваш колач».
Дай Боже, аби ви були стократ величніші, ніж ваш калач».
Напилені кайлачьки колов дідо сокиров на такі клетчіки, єк біб завеликі.
Напилені кайлачики колов дідо сокирою на такі трісочки, завбільшки як біб.
Йиго очі вогнем гордости блисли: «Колис, то й я був ни простим стрільцем.
— Колись і я був не простим стрільцем.
Він був за ні бірше Джюнді вдєчний, єк за ти гроші, шо подавав йиму Джюнда з повниці, бо шо гроші варт протів гонору тай доброго житя.
Він був за них більше Джюнді вдячний, ніж за ті гроші, що подавав йому Джюнда з повниці, бо що гроші варт проти гонору та й доброго життя.
«Даруй, Господи».
«Даруй, Господи».
Він так пудно запізмував на Ґавиця, шо лиш трохи йиму ноги видів, бо крививси йиму смак, шо потрафив на него в игрі перебити другий скрипичник, и то жєбівский зайдей.
Він так страшно образився на Ґавиця, що лиш трохи йому ноги видів, бо кривився йому смак, що зумів його в грі перебити інший скрипаль, і то жаб’ївський зайда.
Аж головов покивувала, єк би шош комус наказувала, так шіре молиласи, бо вірила, шо наші молитви йдут просто опередь Божего лиця Сонця и там будут записані в рейство добрих діл.
Аж головою покивувала, немов комусь щось наказувала, — так щиро молилася, бо вірила, що наші молитви йдуть просто наперед Боже лице Сонця і там будуть записані в реєстр добрих справ.
По хвили здавалоси, шо він отєк уснув.
По хвилі здавалося, ніби він заснув.
Нараз Иванчікови аж твар скривиласи з страху, бо йиго єйце зачєло затавати в пасковник.
Нараз Иванчікові аж обличчя скривилося зо страху, бо його яйце почало вгрузати в пасковник.
Иванчік був дуже нароблений, то лиш наколи загасили світло, він видразу вснув.
Иванчік був дуже втомлений, і, щойно загасили світло, він одразу заснув.
Ватра, весело палахкотічі, то ніби оживала, то потахала.
Ватра, весело палахкочучи, то ніби оживала, то пригасала.
По службі піп на цвинтарях опроважев гроби.
По службі піп на цвинтарях опроваджував гроби.
Нарід зареготавси з них, а Джюнда закликав: «Пшьо.
Нарід зареготав із них, а Джюнда закликав: «Пшьо.
Він шє й ни спостиг сісти, єк вже зачєв борше розказувати, шо сталоси на Реґессі з ватагом Семенком.
Він ще й не встиг сісти, як почав швидше розказувати, що сталося на Реґесці з ватагом Семенком.
Ні, ни гріх ми си забожити, бо все влучно, по правді говориш».
Ні, не гріх мені забожитися, бо все влучно, по правді говориш».
Каменистими та крутими плаями динчєли телєта, рикали корови, бутіли воли, ирзали коні, блєєли вивці.
Каменистими й крутими плаями динчали телята, рикали корови, бутіли воли, іржали коні, блеяли вівці.
Минаєт єк сон — мара».
Минає, як сон-мара».
А за Плашшєницев йшов попик з кіліхом в руках, убраний у шонайкрашші золоті церковні ризи, обходічі з Плашшєницев наокола церкву.
А за плащаницею йшов попик із чашею в руках, убраний у щонайкращі золоті церковні ризи, обходячи з плащаницею довкола церкву.
То бізівно було чюти в голосі дідової флоєри говір первовіків.
То було чути в голосі дідової флояри говір первовіків.
Довгий погано зашюривси на Иванчіка, єк кусучій кінь, перебиваючі в бесіді йиму: «Ни зачєпай, то й нападати ни будемо».
Довгий вирячився на Иванчіка, як кусючий кінь: «Не зачіпай, то й нападати не будемо».
Тай це Иванчіка гризло, бо він повидів, шо старі люде правду говорили: «шо тобі з того, шо воли по обочі, єк біда перед очі».
Та й це Иванчіка гризло, бо він упевнився, що старі люди правду казали: «Що тобі з того, що воли по обочі, як біда перед очі?».
Ни спускали йиго з ока.
Не спускали його з ока.
А почерез инче, то бігме шо ні.
А заради іншого — то бігме, що ні.
«Мині піп ни до розказу у моїй хаті», — сердито покручюючі головов, говорив дідо.
«Мені піп не до розказу в моїй хаті, — сердито покручуючи головою, говорив дідо.
Але чім ближивси в Плоску, тим більше шош погадковував.
Але що ближче підходив до Плоскої, то дужче його обсідали передчуття.
У черленим кумпаці.
У черленім кумпаці.