hutsul/hutsul-manually-annotated · Datasets at Hugging Face

target stringlengths 3 926	source stringlengths 3 923
Вуйко пишов й обзамикав брами, аби д’нам пидчєс вечєрі ніхто з чюжих ни увійшов у хату, бо то си ни годит переривати свєту вечєрю.	Вуйко пішов і позамикав брами, щоб до нас під час вечері ніхто з чужих не увійшов у хату, бо не годиться переривати святу вечерю.
Попри кого йшов, то до кождого шош мусів зашєбетати.	Попри кого йшов, то до кожного щось мусив защебетати.
А єк закурив Джюнда на короткім правім чобуці глинєну черепаху, дрібно пошиту мосєндзовов дрітьов, тай прокашлавси здоросно на всу хату, то зачєв фальковато Иванчікови розказувати: «Гм.	Закурив Джюнда на короткім чубуку глиняну черепаху, дрібно пошиту мосяжним дротом, прокашлявся голосно на всю хату й почав хвалькувато Иванчікові розказувати: «Гм.
А Пушшінє, то аби си заділо, ба на него моє дитинне так їло, шо сконало».	А Пущення — то аби запалося, бо на нього моя дитина так їла, що сконала».
Шє добре й днина си ни зробила, єк Иванчік з Дмитрушем були вже у Слупіці, на Жєб’ю коло церкви.	Ще добре й не розвиднілось, як Иванчік із Дмитрушем були вже в Слупіці, у Жаб’єму коло церкви.
Засвєтило Сонце роботу, то ни можна її кєвати.	Засвітило Сонце роботу, то не можна її рухати.
Все то добре вимішєв патичьком.	Усе це добре вимішав патичком.
Виростав понад обочі й ґруні.	Виростав понад обочі й ґруні.
У законі, клєнчючі насеред церкви, й раз ни подививси на свєтих коло райских двер тай на образах стінами, бо з устиду вид них лице си йиму лупило.	У причасті, клякнучи насеред церкви, ані разу не подивився на святих коло райських дверей і на образа́х, бо з устиду від них лице йому лупилося.
Тай завернув йиго назад туда, відків він був приліз — пид піч, а з-пид печі в пресподне.	Та й завернув його назад туди, звідки воно прилізло — під піч, а з-під печі в пекло.
«Ти відців, з Плоскої?» «Иги.	«Ти тутешній, із Плоскої?» «Иги.
Ни стихали голосні плєси, лунали круглєки, розливалиси по горах кучєрєві співанки.	Не стихали голосні плєси, лунали кругляки, розливалися по горах кучеряві співанки.
Переміг себе.	Переміг себе.
— «Бо хоть з-за Олексія й ни витали тут нічних гостий оловом, то тепер ни знати, єк вже будет, бо тут тепер вже ни тото си мелет, шо си мололо з-за Олексія! А ти мо ни фрашкуй, лиш кажи, хто ти, абих знав, кого боронити вид пса, бо я ни маю коли договорювати більше з тобов, хоть и до рано сторопій там, пид стінов».	— Бо хоч за Олексія й не вітали тут нічних гостей оловом, та тепер хтозна, як буде, бо тепер уже не те мелеться, що мололося за Олексія! А ти, мо, не жартуй, лиш кажи, хто ти, аби знав, кого боронити від пса, бо я не маю часу добалакуватися з тобою, хоч і до ранку стій там, під стіною».
Але гадаю, шо й домашні ни виженут тебе з хати, бо з-за Олексія, то в сих хатах ночувало тілько людий, єк волося на голові.	Але гадаю, що й домашні не виженуть тебе з хати, бо в Олексія в цих хатах ночувало стільки людей, як волосся на голові.
А єк би я їв твій хліб тай тебе сказив, то твій хліб би мене міг за то побити.	А якби я їв твій хліб та й тебе сказив, то твій хліб би мене міг за те побити.
Лиш він однако єкийс чудатий, бо такий дуже стєгливий, шо ні одну чілідину — кажут — сам би ни зачепив.	Лиш він якийсь чудний, бо такий дуже соромливий, що жодну жінку, кажуть, сам би не зачепив.
«Розумію, тай все щодо крішечки так сповню, єк ти ми приказуєш», — чємним голосом поквапно обицєвси градівник, клонєчіси ґречно Олексієви аж у поєс, так єк піп оперед вівтаром.	«Розумію й усе достоту так сповню, як ти мені наказуєш», — чемним голосом поквапно обіцяв градівник, уклоняючись ґречно Олексієві аж у пояс, так, як піп перед вівтарем.
Вуйко казав, шо чюв пид колешнев, шо корова забинчєла.	Вуйко казав, що чув під колешнею, що корова замукала.
Тоти мішєнники, шо мали богато овец, то зачєли видразу доїти.	Ті господарі, які мали багато овець, почали відразу доїти.
«Кріс душу йиму маму мамину псом», — заклєв Шкиндя сердито.	«Кріс душу йому маму мамину псом», — закляв Шкиндя сердито.
Довстріть мене ув один заскок хітом летіла велика, біла дідова пужла.	Назустріч мені одним стрибком летіла велика біла дідова пужла.
А ти, то ни бійси!.	А ти не бійся!.
Ой ні, нима права».	Ой ні, нема права».
На нашим боці, то цілу Єблоницу знесло тай на кришечки поломило та побукатувало гладкі царинки.	Цілу Яблуницю знесло, та й геть поламало й потрощило гладкі царинки.
Вихопивси я потихоньки на пальцьох з пасіки у саду й, єк кіт, зручьно пидокравси д’дідови.	Висунувся я тихенько на пальчиках із пасіки в саду і, як кіт, нечутно підкрався до діда.
Єк я набрив на него, то він клєнчєв на камени зпониже головиці, зхєлений так над водов, шо йиго довге пелешє мочілоси кінцями у воду.	Коли я набрів на нього, він колінкував на камені під джерелом схилений так, що кінці його довгого волосся мочилися у воді.
Вуйко війшов из водицев вид церкви аж пид полуднє.	Вуйко вийшов із водицею від церкви аж під полудне.
Нарід руном лунув з церкви надвір.	Нарід гуртом посунув із церкви надвір.
Але дідо ни мінивси на твари.	Але вираз дідового обличчя не мінявся.
Вода у Черемоши прожогом гнала.	Вода в Черемоші прожогом гнала.
А всім си здавало, шо він лиш уснув.	А всім здавалося, що він лиш заснув.
Аж годі було зрозуміти, шо хто кричєв тай хотів.	Аж годі було зрозуміти, що хто кричав та й хотів.
Бо Ботика треба добре навчіти розуму, най знаєт, проклєтун проклєтий, шо то значіт зачєпати Шкиндю тай Довгого.	Бо Ботика треба добре навчити розуму, най знає, проклятун проклятий, що то значить зачіпати Шкиндю й Довгого.
Але Федько, йик уздрів сердите Мірічіно лице, видразу здогадавси, чого вна си дуєт.	Але Федько, завваживши сердите Маріччине лице, відразу здогадався, чого вона дується.
Надворі була велика пітьма, лиш вид зими потрошки було видко мині на діда.	Надворі була велика пітьма, лиш на фоні снігу я міг ледь-ледь розгледіти діда.
Нарадив Иванчіка, єк можна дістати, або й самому вивести собі «йиго зчєз би» — «слугу» до стрілецтва, до скрипки, тай до богацтва.	Нарадив Иванчікові, як можна дістати або й самому вивести собі «його», щез би — «слугу» до стрілецтва, до скрипки та й до багатства.
На Риздво йшли навіть такі люде до церкви шош провидіти, шо ходили до церкви лиш пара раз на рік: на Великдень, єк паски свєтили, тай на Риздво, — подівитиси, єк си колєдники зберают коло церкви у колєду.	На Різдво йшли навіть такі люди до церкви навідатися, які лиш пару раз на рік зазвичай ходять: на Великдень, щоб паску освятили, та й на Різдво — подивитись, як колядники збираються коло церкви в коляду.
Сам їх виводит.	Сам їх виводить.
Баба аж голубіла из серця, а він, сміючіси, торанив, — «Я йшов через гору, там найшов шєпку попову.	Баба аж голубіла спересердя, а він, сміючись, торочив: «Я йшов через гору, там найшов шапку попову.
А хто був фантазоватий при пійці, то почєпав сварку над будь-чім, нираз и над таким, шо по тверезому ни було би шо в дві тріссі взєти, а по-п’єному, то до бійки си рвали.	А хто був буйний при пиятиці, то зачіпав сварку над будь-чим, не раз і над таким, що по-тверезому не було би що у дві трісці взяти, а по-п’яному — то до бійки рвалися.
На печі так звавчєв кіт, шо ми туда без потємку обиздрілиси.	На печі так занявчав кіт, що ми туди вмить обернулися.
Кождий мусів ити Юріштанови пиддадь, аби й йиго йке лихо ни спопиндало, бо Юріштан на кождого потрафив найти йкис штим, хоть би йкий то був порєдний ґазда.	Кожен мусив піддатися Юриштанові, аби й на нього яке лихо не впало, бо Юриштан на кожного потрафив знайти якусь зачіпку, хоч би який то був порядний ґазда.
«Єк так ти говориш, то ти, хльо-о-ов’, таки цілком дурний, або у прех нічо ни розумієш», — перервав Иванчікови Довгий, дивуючіси з йиго великої, аж дурної доброти.	«Як так ти говориш, то ти, хльо-о-ов’, таки геть дурний або в прах нічого не розумієш, — урвав Иванчіка Довгий, дивуючись із його великої, аж дурної доброти.
А оден з пустенників на тій бричці в тот раз нисамовито крикнув: «Гов! Тпррр! Цурік! Господочок би го побив з тридев’єтого неба, єк нас пудно зосмішив.	Й один із пустенників на тій бричці несамовито крикнув: «Гов! Тпр-р-р! Цурік! Господочок би його побив із тридев’ятого неба, як нас страшно насмішив.
Носив їх Юрішко.	Носив їх Юришко.
«А», — видповів уже цілком нисміло Иванчік, бо видразу пизнав, шо зле зробив, шо прийшов до Дарадуди лічітиси.	«Ага», — відповів уже геть несміло Иванчік, бо відразу збагнув, що зле зробив, прийшовши до Дарадуди лікуватися.
Сказала покласти Олексія в деревишшє иззавгоді, бо боєласи, шо пімше может так зигнати йиго грішне тіло, шо аж годі будет д’нему си наближити, а ни то в деревишшє йиго класти.	Сказала покласти Олексія в труну загодя, бо боялася, що пізніше може так роздутися його грішне тіло, що аж годі буде до нього наблизитися, а не лише в труну покласти.
Доброго ґазди, грецького пана, Грецького пана, пана Ивана.	Доброго ґазди, грецького пана, Грецького пана, пана Ивана.
Усе зачінало жити й клекотіти житєм весни, бо надворі вже пахло веснов.	Усе починало жити й клекотіти життям весни, бо надворі вже пахло весною.
Ни заїхаєте, бо я си вам обом ни дам, абих знала, шо зараз оттут смерти пожию, то я си ни дам пид ноги взєти.	Не здолаєте, бо я вам обом не дамся, навіть якби й знала, що зараз тут мені смерть, то я не дозволю вам під ноги мене взяти.
Фе-е-дю! Та же я си тебе так бою, єк кіт лою!.	Фе-едю! Таж я тебе так боюся, як кіт лою!.
Але тот тусок, шо на него був напав уночі, то міціцько йиго минув аж тогди, єк він пішов у хату та обмивси видгашенов ватров на воді, набраній з дев’єтьох головиц, тай єк напровсєке поклав від себе оборону та зробив протів насланя обертин.	Але той смуток, що на нього напав уночі, трішечки розвіявся аж тоді, коли він пішов у хату й обмився відгашеною ватрою на воді, набраній з дев’ятьох джерел, та й про всяк випадок поклав від себе оборону та зробив проти наслання обертин.
Аж з других ґрунів та кичір було чути, єк ґазди, ґаздині та їх діточки набувалиси у Костюка на весілю, бо то весілє й на хвильку ни умовкало, тай пістолета ни угавали варводити так грімко, шо аж земня си здригала, шо аж дим з пороху однов мраков укривав Костівский верх, бо то прото було ґаздівске весілє — гирічне та подуфалне.	Аж на сусідніх ґрунях і кичерах було чути, як ґазди, ґаздині та їхні діточки набувалися в Костюка на весіллю, бо то весілля й на хвильку не умовкало, та й пістолі не вгавали — варводили так грімко, що аж земля здригалася, а дим із пороху суцільним туманом укривав Костівський верх, адже то було ґаздівське весілля — пишне та чванливе.
Ой ні! Ни вір йиму, бо то, ади, лиш така біда потайна.	Ой ні! Не вір йому, бо то, ади, лиш така біда потайна.
«Гаразд, єк ти дновав?».	«Гаразд, як ти днював?».
Викручював на довгій, тонкій шиї на всі боки головов, єк би си йиму ни держела вже на в’єзах.	Викручував на довгій тонкій шиї на всі боки головою, яка йому не трималася вже на в’язах.
Старий Никольцьо, давного дєка син, в лантєчко зібраний, дрімаючі в лавці, побинькував лиш по разови товстим, захриплим голосом, єк биндєк.	Старий Никольцьо, давнього дяка син, у лантячко вбраний, дрімаючи на лавці, озивався лиш де-не-де грубим захриплим голосом, як джміль.
Стариня до трох раз вид шірого серця йиму прошшєла все.	Стариня до трьох разів від щирого серця йому прощала все.
Инчі люде знов говорили, шо він був «ни піший» — мав помичьника до маєтку — «Хлопця изчєз би».	Інші люди, знов-таки, говорили, що він був «не піший»: мав помічника до маєтку — «хлопця», щез би.
«Дубій ти, а я ни дурний дубіти», — смієвси дідо.	«Дубій ти, а я не дурний дубіти», — сміявся дідо.
Ратували лиш єк уміли та могли, але то все мало шо помогало.	Рятували, як уміли й могли, але то все мало допомагало.
Йой єк уводно я тебе ждав.	Йой, як завжди я тебе ждав.
Дідиково лице ставало грізне, єк небо оперед бурев.	Дідикове лице ставало грізним, як небо перед бурею.
Попеститиси, а богдай прилипачко поговорити тай масно си подивити.	Попеститися, а бодай приязно поговорити та й масно подивитися.
Тай притім витєг з ременя паперову п’єтку дати Лелітці.	Та й при тому витяг із ременя паперову п’ятірку дати Лелітці.
Дмитруш був гожий, подуфальний леґінь, прото богацкий одинак.	Дмитруш був гожий, чванливий леґінь, адже багацький одинак.
У ватернику розшкаборив до ковбка сокиров у потемку навгадь в обох кінцях ошкальок громовиці, ззавгоді на ту річ постараний.	У ватернику розшкаборив до колоди сокирою в потемку навгад в обох кінцях ошкальок громовиці, загодя на ту річ постараний.
» «Тай добре єс робив», — весело сказав Довгий, тай шош вже инче погадав, бо заговорив: «Але ми тепер лишім це пусте говорити, а говорім до речі, то шо мусимо говорити, бо хоть казав Дарадуда за Иванчіка, шо він пусте, а я все-таки свої говорю, бо єк то кажут, «біда ни опит тай хати ни маєт», таке з Иванчіком.	» «Та й добре робив, — весело сказав Довгий і вже про щось інше погадав, бо заговорив: — Але ми тепер лишім ці пусті балачки, а говорім до речі, бо хоч казав Дарадуда про Иванчіка, що він ніщо, та я все-таки своє правлю — бо, як то кажуть, біда не спить та й хати не має; таке й з Иванчіком.
Дівки разуют п’єтницу за долю, аби їм помогла добру долю вибрати.	Дівки шанують п’ятницю за долю, аби їм помогла добру долю вибрати.
Єк Федько йшов у церкву, то Иванчік стоєв на цвинтари коло мушшінского ґанку тай шош говорив з Шкиндев.	Тим часом Иванчік стояв на цвинтарі коло чоловічого ґанку та й щось говорив зі Шкиндею.
«А шо будет, єк Иванчік потрафит си вилічити від стріли?» — тривожно запитавси Шкиндя.	«А що буде, якщо Иванчік зуміє вилікуватися від стріли?» — тривожно запитав Шкиндя.
Тов водов він робив обертин протів усєкого насланя й ничістої сили.	Тією водою він робив обертин проти всякого наслання й нечистої сили.
Я шош прийшов из тобов заговорити єк би ни за гнів?».	Я прийшов із тобою про щось поговорити, якби не за гнів?».
Крадьми набрав из земні її слідів, тай пишов из тим на Волоский бік у Плоску до головного мальфаря Олексія.	Крадьки набрав із землі її слідів та й пішов із тим на волоський бік у Плоску до головного мольфара Олексія.
Шо день добрий був я в Олексія, бо він був дуже чемний на дітву чоловік.	Що день добрий був я в Олексія, бо він був дуже чемний до дітей чоловік.
Уна мне водно казит, — він аж помагнєтивси при цих словах.	Вона мені постійно казить, — він аж похилився при цих словах.
Наші косарі набувалиси разом з молдованами та молдованками.	Наші косарі набувалися разом із молдованами та молдованками.
Й кріс свій лишив пестити.	І кріс свій перестав пестити.
Но єк так уже конче хоч, то я можу тобі шош сказати й тут, на дорозі.	Ну, якщо так уже конче хочеш, то я можу тобі щось сказати й тут, на дорозі.
Вуйна Єлена за порєдком укладала помиті миски у полицу верг двер.	Вуйна Єлена одну по одній складала помиті миски на полицю над дверима.
Ає, Ива.	Ой так, Ива’.
Кортіло видіти, єк будут усі табори наокола церкви та в попа на дідинци плєсати та співати.	Кортіло видіти, як будуть усі гурти коло церкви та в попа на дідинці плєсати та співати.
На многаліт з свєтим вечєром усім посполу, шо є в цим дому».	На многа літ зі святим вечором усім посполу, що є в цім домі».
Набій блиснув у хоромах тай пропав, лиш так гавкнув, шо аж сажя упала з стелі в курнєнці на земню, а пирга в тот раз так, єк би ї ніколи й ни було на хатним порозі, знимиділа з него, єк привид.	Набій блиснув у хоромах та й пропав, лиш так гавкнув, що аж сажа упала зі стелі в хатинці на землю, а пес так, немов його ніколи й не було на хатнім порозі, здимів із нього, як привид.
А всі п’єтьдесєть и три косарі, шо косили за ним ззаду довгим, великим ключем, лиш стали тай видивилиси, чюдуючіси, бо здавалоси їм, шо йиго коса, то ни рубала, а лиш таки плила в траві так, єк би у воді.	А всі п’ятдесят три косарі, що косили за ним ззаду довгим великим ключем, лиш стали та й дивилися, чудуючись, бо здавалося їм, що його коса то не рубала, а буквально плила в траві так, немов у воді.
Єлена на гробах Иванчікової старині сама роздавала бідним простибиги тай давала їм тай ґаздам на тих гробах їсти.	Єлена на гробах Иванчікової старині сама роздавала бідним простибіг і давала їм та й ґаздам на тих гробах їсти.
Тай бочілиси, бочілиси злисно на ґазд, погрожуючі сердито рогами, шо ребра їм поломлєт, йик ни вирєдєт їх в полонини.	Та й злісно блимали очима на ґазд, погрожуючи сердито рогами, що ребра їм поламають, якщо ті не вирядять їх у полонину.
Буду тебе ни допускати-видвертати: Божими молитвами, первовічьними словами Буду тебе від своїх межий й хітарів видвертати! Водицев-Йорданицев розсичювати, розпускати! Отсим чєпеликом січі-пересікати — Дожем тебе на падолу земню пускати!!!» Єк запросив Білого царя — водєного чьорнокнижника до тайної вечері, стоєв чєсок, нікуда си ни тєваючі.	Буду тебе не допускати-відвертати: Божими молитвами, первовічними словами Буду тебе від своїх меж і хітарів відвертати! Водицею-Йорданицею розсичувати, розпускати! Оцим чепеликом сікти-пересікати — Дощем тебе на падолу землю пускати!!! Коли запросив білого царя — водяного чорнокнижника — до тайної вечері, стояв якийсь час.
Дідо наказував мині: «Мусимо си поклонєти йиму й шєнувати йиго.	Дідо наказував мені: «Мусимо поклонятися йому й шанувати його.
Ни журиси нічім, бо на цім весілю, заким шо, то шє за все видповідаєт Костюкова голова».	Не журися нічім, бо на цім весіллі поки що за все відповідає Костюкова голова».
«Най будет, шо ви знаєте мою силу, але бо я знаю й вашу тай плюю на ню.	«Нехай ви знаєте мою силу, але і я знаю вашу та й плюю на неї.
«Гаразд єк ти дужя, Марічко!» — зничєєно видповів він, тай додав жертом: — «Отож ти, хло’, мене так нинадієно перепудила, шо я аж пидштрикрув вид земні; пудно єс мнє перепудила.	«Гаразд, як ти дужа, Марічко! — знічено відповів він та й додав жартома: — Отож ти, хло’, мене так раптом перелякала, що я аж підскочив, дуже мене перелякала.
Ревнувала йиго вид неї, докучєючі йиму, шо через лісну проклєту він її ни помав за жінку.	Ревнувала його від неї, докучаючи йому, що через лісну прокляту він її не має за жінку.
Иванчік утер долонев піт з чола, а дідок насипав порцію горівки, тай, клонючіси Иванчікови, здоровкнувси з ним: «Здоров, Ива!» «Пийте здорови! Най Біг даст на пожиток», — видповів, дрижучі, Иванчік.	Иванчік утер долонею піт із чола, а дідок налив чарку горілки й, уклоняючись Иванчікові, здоровкнувся з ним: «Здоров, Ива’!» «Пийте здорові! Най Біг дасть на пожиток», — відповів, дрижачи, Иванчік.
Одної осени туда, в поли, заслаб Процьо на почеревину тай минувси на ню.	Одної осені там, у полі, заслаб Процьо на почеревину та й помер від неї.
Сідаю!» — сказав Довгий тай сів на лавицу близко Иванчіка, фіґляво питаючіси: — «А твої де?».	Сідаю! — сказав Довгий та й сів на лаву поруч з Иванчіком, хитро питаючись: — А твої де?».
Люде ни слабували на мулец.	Люди не хворіли на мулець.
«На то-о-ло-о-ку до-о до-нь-ки-и, в Жолоб».	«На то-оло-оку до-о до-онь-ки-и, в Жолоб».
Сеї ночі зчєзники дєдю стратили.	Цієї ночі щезники дєдю стратили.

Вуйко пишов й обзамикав брами, аби д’нам пидчєс вечєрі ніхто з чюжих ни увійшов у хату, бо то си ни годит переривати свєту вечєрю.

Вуйко пішов і позамикав брами, щоб до нас під час вечері ніхто з чужих не увійшов у хату, бо не годиться переривати святу вечерю.

Попри кого йшов, то до кождого шош мусів зашєбетати.

Попри кого йшов, то до кожного щось мусив защебетати.

А єк закурив Джюнда на короткім правім чобуці глинєну черепаху, дрібно пошиту мосєндзовов дрітьов, тай прокашлавси здоросно на всу хату, то зачєв фальковато Иванчікови розказувати: «Гм.

Закурив Джюнда на короткім чубуку глиняну черепаху, дрібно пошиту мосяжним дротом, прокашлявся голосно на всю хату й почав хвалькувато Иванчікові розказувати: «Гм.

А Пушшінє, то аби си заділо, ба на него моє дитинне так їло, шо сконало».

А Пущення — то аби запалося, бо на нього моя дитина так їла, що сконала».

Шє добре й днина си ни зробила, єк Иванчік з Дмитрушем були вже у Слупіці, на Жєб’ю коло церкви.

Ще добре й не розвиднілось, як Иванчік із Дмитрушем були вже в Слупіці, у Жаб’єму коло церкви.

Засвєтило Сонце роботу, то ни можна її кєвати.

Засвітило Сонце роботу, то не можна її рухати.

Все то добре вимішєв патичьком.

Усе це добре вимішав патичком.

Виростав понад обочі й ґруні.

У законі, клєнчючі насеред церкви, й раз ни подививси на свєтих коло райских двер тай на образах стінами, бо з устиду вид них лице си йиму лупило.

У причасті, клякнучи насеред церкви, ані разу не подивився на святих коло райських дверей і на образа́х, бо з устиду від них лице йому лупилося.

Тай завернув йиго назад туда, відків він був приліз — пид піч, а з-пид печі в пресподне.

Та й завернув його назад туди, звідки воно прилізло — під піч, а з-під печі в пекло.

«Ти відців, з Плоскої?» «Иги.

«Ти тутешній, із Плоскої?» «Иги.

Ни стихали голосні плєси, лунали круглєки, розливалиси по горах кучєрєві співанки.

Не стихали голосні плєси, лунали кругляки, розливалися по горах кучеряві співанки.

Переміг себе.

— «Бо хоть з-за Олексія й ни витали тут нічних гостий оловом, то тепер ни знати, єк вже будет, бо тут тепер вже ни тото си мелет, шо си мололо з-за Олексія! А ти мо ни фрашкуй, лиш кажи, хто ти, абих знав, кого боронити вид пса, бо я ни маю коли договорювати більше з тобов, хоть и до рано сторопій там, пид стінов».

— Бо хоч за Олексія й не вітали тут нічних гостей оловом, та тепер хтозна, як буде, бо тепер уже не те мелеться, що мололося за Олексія! А ти, мо, не жартуй, лиш кажи, хто ти, аби знав, кого боронити від пса, бо я не маю часу добалакуватися з тобою, хоч і до ранку стій там, під стіною».

Але гадаю, шо й домашні ни виженут тебе з хати, бо з-за Олексія, то в сих хатах ночувало тілько людий, єк волося на голові.

Але гадаю, що й домашні не виженуть тебе з хати, бо в Олексія в цих хатах ночувало стільки людей, як волосся на голові.

А єк би я їв твій хліб тай тебе сказив, то твій хліб би мене міг за то побити.

А якби я їв твій хліб та й тебе сказив, то твій хліб би мене міг за те побити.

Лиш він однако єкийс чудатий, бо такий дуже стєгливий, шо ні одну чілідину — кажут — сам би ни зачепив.

Лиш він якийсь чудний, бо такий дуже соромливий, що жодну жінку, кажуть, сам би не зачепив.

«Розумію, тай все щодо крішечки так сповню, єк ти ми приказуєш», — чємним голосом поквапно обицєвси градівник, клонєчіси ґречно Олексієви аж у поєс, так єк піп оперед вівтаром.

«Розумію й усе достоту так сповню, як ти мені наказуєш», — чемним голосом поквапно обіцяв градівник, уклоняючись ґречно Олексієві аж у пояс, так, як піп перед вівтарем.

Вуйко казав, шо чюв пид колешнев, шо корова забинчєла.

Вуйко казав, що чув під колешнею, що корова замукала.

Тоти мішєнники, шо мали богато овец, то зачєли видразу доїти.

Ті господарі, які мали багато овець, почали відразу доїти.

«Кріс душу йиму маму мамину псом», — заклєв Шкиндя сердито.

«Кріс душу йому маму мамину псом», — закляв Шкиндя сердито.

Довстріть мене ув один заскок хітом летіла велика, біла дідова пужла.

Назустріч мені одним стрибком летіла велика біла дідова пужла.

А ти, то ни бійси!.

А ти не бійся!.

Ой ні, нима права».

Ой ні, нема права».

На нашим боці, то цілу Єблоницу знесло тай на кришечки поломило та побукатувало гладкі царинки.

Цілу Яблуницю знесло, та й геть поламало й потрощило гладкі царинки.

Вихопивси я потихоньки на пальцьох з пасіки у саду й, єк кіт, зручьно пидокравси д’дідови.

Висунувся я тихенько на пальчиках із пасіки в саду і, як кіт, нечутно підкрався до діда.

Єк я набрив на него, то він клєнчєв на камени зпониже головиці, зхєлений так над водов, шо йиго довге пелешє мочілоси кінцями у воду.

Коли я набрів на нього, він колінкував на камені під джерелом схилений так, що кінці його довгого волосся мочилися у воді.

Вуйко війшов из водицев вид церкви аж пид полуднє.

Вуйко вийшов із водицею від церкви аж під полудне.

Нарід руном лунув з церкви надвір.

Нарід гуртом посунув із церкви надвір.

Але дідо ни мінивси на твари.

Але вираз дідового обличчя не мінявся.

Вода у Черемоши прожогом гнала.

Вода в Черемоші прожогом гнала.

А всім си здавало, шо він лиш уснув.

А всім здавалося, що він лиш заснув.

Аж годі було зрозуміти, шо хто кричєв тай хотів.

Аж годі було зрозуміти, що хто кричав та й хотів.

Бо Ботика треба добре навчіти розуму, най знаєт, проклєтун проклєтий, шо то значіт зачєпати Шкиндю тай Довгого.

Бо Ботика треба добре навчити розуму, най знає, проклятун проклятий, що то значить зачіпати Шкиндю й Довгого.

Але Федько, йик уздрів сердите Мірічіно лице, видразу здогадавси, чого вна си дуєт.

Але Федько, завваживши сердите Маріччине лице, відразу здогадався, чого вона дується.

Надворі була велика пітьма, лиш вид зими потрошки було видко мині на діда.

Надворі була велика пітьма, лиш на фоні снігу я міг ледь-ледь розгледіти діда.

Нарадив Иванчіка, єк можна дістати, або й самому вивести собі «йиго зчєз би» — «слугу» до стрілецтва, до скрипки, тай до богацтва.

Нарадив Иванчікові, як можна дістати або й самому вивести собі «його», щез би — «слугу» до стрілецтва, до скрипки та й до багатства.

На Риздво йшли навіть такі люде до церкви шош провидіти, шо ходили до церкви лиш пара раз на рік: на Великдень, єк паски свєтили, тай на Риздво, — подівитиси, єк си колєдники зберают коло церкви у колєду.

На Різдво йшли навіть такі люди до церкви навідатися, які лиш пару раз на рік зазвичай ходять: на Великдень, щоб паску освятили, та й на Різдво — подивитись, як колядники збираються коло церкви в коляду.

Сам їх виводит.

Сам їх виводить.

Баба аж голубіла из серця, а він, сміючіси, торанив, — «Я йшов через гору, там найшов шєпку попову.

Баба аж голубіла спересердя, а він, сміючись, торочив: «Я йшов через гору, там найшов шапку попову.

А хто був фантазоватий при пійці, то почєпав сварку над будь-чім, нираз и над таким, шо по тверезому ни було би шо в дві тріссі взєти, а по-п’єному, то до бійки си рвали.

А хто був буйний при пиятиці, то зачіпав сварку над будь-чим, не раз і над таким, що по-тверезому не було би що у дві трісці взяти, а по-п’яному — то до бійки рвалися.

На печі так звавчєв кіт, шо ми туда без потємку обиздрілиси.

На печі так занявчав кіт, що ми туди вмить обернулися.

Кождий мусів ити Юріштанови пиддадь, аби й йиго йке лихо ни спопиндало, бо Юріштан на кождого потрафив найти йкис штим, хоть би йкий то був порєдний ґазда.

Кожен мусив піддатися Юриштанові, аби й на нього яке лихо не впало, бо Юриштан на кожного потрафив знайти якусь зачіпку, хоч би який то був порядний ґазда.

«Єк так ти говориш, то ти, хльо-о-ов’, таки цілком дурний, або у прех нічо ни розумієш», — перервав Иванчікови Довгий, дивуючіси з йиго великої, аж дурної доброти.

«Як так ти говориш, то ти, хльо-о-ов’, таки геть дурний або в прах нічого не розумієш, — урвав Иванчіка Довгий, дивуючись із його великої, аж дурної доброти.

А оден з пустенників на тій бричці в тот раз нисамовито крикнув: «Гов! Тпррр! Цурік! Господочок би го побив з тридев’єтого неба, єк нас пудно зосмішив.

Й один із пустенників на тій бричці несамовито крикнув: «Гов! Тпр-р-р! Цурік! Господочок би його побив із тридев’ятого неба, як нас страшно насмішив.

Носив їх Юрішко.

Носив їх Юришко.

«А», — видповів уже цілком нисміло Иванчік, бо видразу пизнав, шо зле зробив, шо прийшов до Дарадуди лічітиси.

«Ага», — відповів уже геть несміло Иванчік, бо відразу збагнув, що зле зробив, прийшовши до Дарадуди лікуватися.

Сказала покласти Олексія в деревишшє иззавгоді, бо боєласи, шо пімше может так зигнати йиго грішне тіло, шо аж годі будет д’нему си наближити, а ни то в деревишшє йиго класти.

Сказала покласти Олексія в труну загодя, бо боялася, що пізніше може так роздутися його грішне тіло, що аж годі буде до нього наблизитися, а не лише в труну покласти.

Доброго ґазди, грецького пана, Грецького пана, пана Ивана.

Усе зачінало жити й клекотіти житєм весни, бо надворі вже пахло веснов.

Усе починало жити й клекотіти життям весни, бо надворі вже пахло весною.

Ни заїхаєте, бо я си вам обом ни дам, абих знала, шо зараз оттут смерти пожию, то я си ни дам пид ноги взєти.

Не здолаєте, бо я вам обом не дамся, навіть якби й знала, що зараз тут мені смерть, то я не дозволю вам під ноги мене взяти.

Фе-е-дю! Та же я си тебе так бою, єк кіт лою!.

Фе-едю! Таж я тебе так боюся, як кіт лою!.

Але тот тусок, шо на него був напав уночі, то міціцько йиго минув аж тогди, єк він пішов у хату та обмивси видгашенов ватров на воді, набраній з дев’єтьох головиц, тай єк напровсєке поклав від себе оборону та зробив протів насланя обертин.

Але той смуток, що на нього напав уночі, трішечки розвіявся аж тоді, коли він пішов у хату й обмився відгашеною ватрою на воді, набраній з дев’ятьох джерел, та й про всяк випадок поклав від себе оборону та зробив проти наслання обертин.

Аж з других ґрунів та кичір було чути, єк ґазди, ґаздині та їх діточки набувалиси у Костюка на весілю, бо то весілє й на хвильку ни умовкало, тай пістолета ни угавали варводити так грімко, шо аж земня си здригала, шо аж дим з пороху однов мраков укривав Костівский верх, бо то прото було ґаздівске весілє — гирічне та подуфалне.

Аж на сусідніх ґрунях і кичерах було чути, як ґазди, ґаздині та їхні діточки набувалися в Костюка на весіллю, бо то весілля й на хвильку не умовкало, та й пістолі не вгавали — варводили так грімко, що аж земля здригалася, а дим із пороху суцільним туманом укривав Костівський верх, адже то було ґаздівське весілля — пишне та чванливе.

Ой ні! Ни вір йиму, бо то, ади, лиш така біда потайна.

Ой ні! Не вір йому, бо то, ади, лиш така біда потайна.

«Гаразд, єк ти дновав?».

«Гаразд, як ти днював?».

Викручював на довгій, тонкій шиї на всі боки головов, єк би си йиму ни держела вже на в’єзах.

Викручував на довгій тонкій шиї на всі боки головою, яка йому не трималася вже на в’язах.

Старий Никольцьо, давного дєка син, в лантєчко зібраний, дрімаючі в лавці, побинькував лиш по разови товстим, захриплим голосом, єк биндєк.

Старий Никольцьо, давнього дяка син, у лантячко вбраний, дрімаючи на лавці, озивався лиш де-не-де грубим захриплим голосом, як джміль.

Стариня до трох раз вид шірого серця йиму прошшєла все.

Стариня до трьох разів від щирого серця йому прощала все.

Инчі люде знов говорили, шо він був «ни піший» — мав помичьника до маєтку — «Хлопця изчєз би».

Інші люди, знов-таки, говорили, що він був «не піший»: мав помічника до маєтку — «хлопця», щез би.

«Дубій ти, а я ни дурний дубіти», — смієвси дідо.

«Дубій ти, а я не дурний дубіти», — сміявся дідо.

Ратували лиш єк уміли та могли, але то все мало шо помогало.

Рятували, як уміли й могли, але то все мало допомагало.

Йой єк уводно я тебе ждав.

Йой, як завжди я тебе ждав.

Дідиково лице ставало грізне, єк небо оперед бурев.

Дідикове лице ставало грізним, як небо перед бурею.

Попеститиси, а богдай прилипачко поговорити тай масно си подивити.

Попеститися, а бодай приязно поговорити та й масно подивитися.

Тай притім витєг з ременя паперову п’єтку дати Лелітці.

Та й при тому витяг із ременя паперову п’ятірку дати Лелітці.

Дмитруш був гожий, подуфальний леґінь, прото богацкий одинак.

Дмитруш був гожий, чванливий леґінь, адже багацький одинак.

У ватернику розшкаборив до ковбка сокиров у потемку навгадь в обох кінцях ошкальок громовиці, ззавгоді на ту річ постараний.

У ватернику розшкаборив до колоди сокирою в потемку навгад в обох кінцях ошкальок громовиці, загодя на ту річ постараний.

» «Тай добре єс робив», — весело сказав Довгий, тай шош вже инче погадав, бо заговорив: «Але ми тепер лишім це пусте говорити, а говорім до речі, то шо мусимо говорити, бо хоть казав Дарадуда за Иванчіка, шо він пусте, а я все-таки свої говорю, бо єк то кажут, «біда ни опит тай хати ни маєт», таке з Иванчіком.

» «Та й добре робив, — весело сказав Довгий і вже про щось інше погадав, бо заговорив: — Але ми тепер лишім ці пусті балачки, а говорім до речі, бо хоч казав Дарадуда про Иванчіка, що він ніщо, та я все-таки своє правлю — бо, як то кажуть, біда не спить та й хати не має; таке й з Иванчіком.

Дівки разуют п’єтницу за долю, аби їм помогла добру долю вибрати.

Дівки шанують п’ятницю за долю, аби їм помогла добру долю вибрати.

Єк Федько йшов у церкву, то Иванчік стоєв на цвинтари коло мушшінского ґанку тай шош говорив з Шкиндев.

Тим часом Иванчік стояв на цвинтарі коло чоловічого ґанку та й щось говорив зі Шкиндею.

«А шо будет, єк Иванчік потрафит си вилічити від стріли?» — тривожно запитавси Шкиндя.

«А що буде, якщо Иванчік зуміє вилікуватися від стріли?» — тривожно запитав Шкиндя.

Тов водов він робив обертин протів усєкого насланя й ничістої сили.

Тією водою він робив обертин проти всякого наслання й нечистої сили.

Я шош прийшов из тобов заговорити єк би ни за гнів?».

Я прийшов із тобою про щось поговорити, якби не за гнів?».

Крадьми набрав из земні її слідів, тай пишов из тим на Волоский бік у Плоску до головного мальфаря Олексія.

Крадьки набрав із землі її слідів та й пішов із тим на волоський бік у Плоску до головного мольфара Олексія.

Шо день добрий був я в Олексія, бо він був дуже чемний на дітву чоловік.

Що день добрий був я в Олексія, бо він був дуже чемний до дітей чоловік.

Уна мне водно казит, — він аж помагнєтивси при цих словах.

Вона мені постійно казить, — він аж похилився при цих словах.

Наші косарі набувалиси разом з молдованами та молдованками.

Наші косарі набувалися разом із молдованами та молдованками.

Й кріс свій лишив пестити.

І кріс свій перестав пестити.

Но єк так уже конче хоч, то я можу тобі шош сказати й тут, на дорозі.

Ну, якщо так уже конче хочеш, то я можу тобі щось сказати й тут, на дорозі.

Вуйна Єлена за порєдком укладала помиті миски у полицу верг двер.

Вуйна Єлена одну по одній складала помиті миски на полицю над дверима.

Ає, Ива.

Ой так, Ива’.

Кортіло видіти, єк будут усі табори наокола церкви та в попа на дідинци плєсати та співати.

Кортіло видіти, як будуть усі гурти коло церкви та в попа на дідинці плєсати та співати.

На многаліт з свєтим вечєром усім посполу, шо є в цим дому».

На многа літ зі святим вечором усім посполу, що є в цім домі».

Набій блиснув у хоромах тай пропав, лиш так гавкнув, шо аж сажя упала з стелі в курнєнці на земню, а пирга в тот раз так, єк би ї ніколи й ни було на хатним порозі, знимиділа з него, єк привид.

Набій блиснув у хоромах та й пропав, лиш так гавкнув, що аж сажа упала зі стелі в хатинці на землю, а пес так, немов його ніколи й не було на хатнім порозі, здимів із нього, як привид.

А всі п’єтьдесєть и три косарі, шо косили за ним ззаду довгим, великим ключем, лиш стали тай видивилиси, чюдуючіси, бо здавалоси їм, шо йиго коса, то ни рубала, а лиш таки плила в траві так, єк би у воді.

А всі п’ятдесят три косарі, що косили за ним ззаду довгим великим ключем, лиш стали та й дивилися, чудуючись, бо здавалося їм, що його коса то не рубала, а буквально плила в траві так, немов у воді.

Єлена на гробах Иванчікової старині сама роздавала бідним простибиги тай давала їм тай ґаздам на тих гробах їсти.

Єлена на гробах Иванчікової старині сама роздавала бідним простибіг і давала їм та й ґаздам на тих гробах їсти.

Тай бочілиси, бочілиси злисно на ґазд, погрожуючі сердито рогами, шо ребра їм поломлєт, йик ни вирєдєт їх в полонини.

Та й злісно блимали очима на ґазд, погрожуючи сердито рогами, що ребра їм поламають, якщо ті не вирядять їх у полонину.

Буду тебе ни допускати-видвертати: Божими молитвами, первовічьними словами Буду тебе від своїх межий й хітарів видвертати! Водицев-Йорданицев розсичювати, розпускати! Отсим чєпеликом січі-пересікати — Дожем тебе на падолу земню пускати!!!» Єк запросив Білого царя — водєного чьорнокнижника до тайної вечері, стоєв чєсок, нікуда си ни тєваючі.

Буду тебе не допускати-відвертати: Божими молитвами, первовічними словами Буду тебе від своїх меж і хітарів відвертати! Водицею-Йорданицею розсичувати, розпускати! Оцим чепеликом сікти-пересікати — Дощем тебе на падолу землю пускати!!! Коли запросив білого царя — водяного чорнокнижника — до тайної вечері, стояв якийсь час.

Дідо наказував мині: «Мусимо си поклонєти йиму й шєнувати йиго.

Дідо наказував мені: «Мусимо поклонятися йому й шанувати його.

Ни журиси нічім, бо на цім весілю, заким шо, то шє за все видповідаєт Костюкова голова».

Не журися нічім, бо на цім весіллі поки що за все відповідає Костюкова голова».

«Най будет, шо ви знаєте мою силу, але бо я знаю й вашу тай плюю на ню.

«Нехай ви знаєте мою силу, але і я знаю вашу та й плюю на неї.

«Гаразд єк ти дужя, Марічко!» — зничєєно видповів він, тай додав жертом: — «Отож ти, хло’, мене так нинадієно перепудила, шо я аж пидштрикрув вид земні; пудно єс мнє перепудила.

«Гаразд, як ти дужа, Марічко! — знічено відповів він та й додав жартома: — Отож ти, хло’, мене так раптом перелякала, що я аж підскочив, дуже мене перелякала.

Ревнувала йиго вид неї, докучєючі йиму, шо через лісну проклєту він її ни помав за жінку.

Ревнувала його від неї, докучаючи йому, що через лісну прокляту він її не має за жінку.

Иванчік утер долонев піт з чола, а дідок насипав порцію горівки, тай, клонючіси Иванчікови, здоровкнувси з ним: «Здоров, Ива!» «Пийте здорови! Най Біг даст на пожиток», — видповів, дрижучі, Иванчік.

Иванчік утер долонею піт із чола, а дідок налив чарку горілки й, уклоняючись Иванчікові, здоровкнувся з ним: «Здоров, Ива’!» «Пийте здорові! Най Біг дасть на пожиток», — відповів, дрижачи, Иванчік.

Одної осени туда, в поли, заслаб Процьо на почеревину тай минувси на ню.

Одної осені там, у полі, заслаб Процьо на почеревину та й помер від неї.

Сідаю!» — сказав Довгий тай сів на лавицу близко Иванчіка, фіґляво питаючіси: — «А твої де?».

Сідаю! — сказав Довгий та й сів на лаву поруч з Иванчіком, хитро питаючись: — А твої де?».

Люде ни слабували на мулец.

Люди не хворіли на мулець.

«На то-о-ло-о-ку до-о до-нь-ки-и, в Жолоб».

«На то-оло-оку до-о до-онь-ки-и, в Жолоб».

Сеї ночі зчєзники дєдю стратили.

Цієї ночі щезники дєдю стратили.