hutsul/hutsul-manually-annotated · Datasets at Hugging Face

target stringlengths 3 926	source stringlengths 3 923
Витак дідо з вуйком пишли кутати маржину, а баба з вуйнов лугом з букового попелу обмили вид скоромної страви стів, миски, лижки тай горшьки.	Відтак дідо з вуйком пішли порати маржину, а баба з вуйною лугом із букового попелу обмили від скоромної страви стіл, миски, ложки й горшки.
— «Бо зараз так потемнієт надворі, шо хоть би хто в лице бив, то ни будет видко, хто б’єт.	— Бо зараз так потемніє надворі, що хоч би хто в лице бив, то не буде видко, хто б’є.
— «Бо наші примівники, то навіть и нивмівалиси тим примівникам та мальфарям дорівнати.	— Бо наші примівники навіть і не намагалися тим примівникам та мольфарам дорівнятися.
Пид свойов руков мав він завжде таких дібраних дванайціть пушкарів, шо готові були за ним й у вогонь штрикнути, а ни то йиго боронити.	Під своєю рукою мав він завжди дванадцять добірних пушкарів, що готові були за ним й у вогонь скочити, а не то його боронити.
Він зразу то величезним колесом обода кружлєв, а шо раз, то все менчим обводом спускавси чімраз то нишше на земню.	Він спершу величезним колом кружляв та щораз усе меншим обводом спускався все нижче до землі.
«Але иків Иванчік то був годен знати, шо Довгий свис на Волоский бік до Дарадуди робити на него насланє?».	«Але як би Иванчік дізнався, що Довгий подався на волоський бік до Дарадуди робити на нього наслання?».
Були там голови з гадиний, а навіть и цілі гадини, лиш засушені.	Були там голови гадюк, ба навіть цілі гадюки, лиш засушені.
А мині пид грудьми так билоси серце, єк тому потєтку, шо йиго чяпнут хлопці у свої руки.	А мені під грудьми так билося серце, як тому пташенятку, що хлопцям до рук потрапило.
Нам буде золоте вінчєнє давати Дев’єть попів срібні, Усі братярідні.	Нам буде золоте вінчання давати Дев’ять попів срібних, Усі браття рідні.
За суботу, то розказував дідо, шо субота — то послідна днина у тижни.	Про суботу розказував дідо, що це останній день тижня.
Тогди він у тих ланцах так пудно из злости забутів, шо аж си гори розпадали.	Тоді він у тих ланцюгах так страшно зо злості заревів, що аж гори розпадалися.
Розказав докладно так ціле йиго життє, єк би разом з Иванчіком вкупі йиго пережив.	Розказав докладно так ціле його життя, немовби разом з Иванчіком його пережив.
А єк був дорєнник повний, то обкитичіли йиго зеленим хренем.	А коли вже був доренник повний, то закитичили його зеленим хроном.
Ади й тепер побіг за нев у зальоти, чуд би му впав на голов.	Ади, й тепер побіг за нею у зальоти, чуд би йому впав на голову.
Ни пробив він тим сучком то око, лиш трошки йиго ним бодьнув, бо ни хотів видразу вигонити з голови око тому, шо споганив був тот кріс.	Не пробив він тим сучком око, лиш трошки його ним штурхнув, бо не хотів відразу вигонити з голови око тому, хто споганив кріс.
Тай єк обернувси лицем д’тій жінці-стрілі на смереці, то аж засмієвси з себе, бо поцілив її саме під пуп у волосєчко.	Обернувся до тої жінки-стріли на смереці й аж засміявся із себе, бо поцілив її саме під пуп у волоссячко.
Иванчік послухав Шкиндю тай заждав, аж доків си всі косарі ни зрівнали своїми ручками з йиго ручков.	Иванчік послухав Шкиндю й зачекав, доки всі косарі не зрівнялися своїми ручками з його ручкою.
Тай таким пудним вітром звієвси з ріжі, шо курєва, єк мрака, здоймиласи за ним.	Та й таким страшним вітром звіявся чорт із Ріжі, аж курява, немов мряка, знялася за ним.
Ни клепаюси, бо я й никлепанов косов буду икос помали ззаду за косарями чєпелати тай буду гнати свою ручку й ззаду так, єк бихїї гнав клепанов косов наоперед косарів».	Не клепаю, бо я й неклепаною косою буду якось помалу ззаду за косарями чалапати та й гнати свою ручку і ззаду так, як би її гнав клепаною косою наперед косарів».
Крилатий, єк орев.	Крилатий, як орел.
Тай хто би си ни боєв біди?.	Та й хто б не боявся біди?.
Ластівки на дожь зачєли аж попри саму земню шворкати у задвірю, єк стріли з лука, весело чєбірскотіли.	Ластівки на дощ почали аж попри саму землю шворкати в задвір’ю, як стріли з лука, весело щебечучи.
Зразу то він примов’єв так потихонько, шо Иванчік ни міг й одно слово з тої примівки зловити.	Спершу примовляв так тихенько, що Иванчік не міг жодного слова з тої примівки зловити.
Тоти три леґіні поженилиси з тими трьома дівками, але баба ни знала, до котрої йти в гості, єк до свої правдивої доньки.	Ті три леґені поженилися з тими трьома дівками, але баба не знала, до котрої йти в гості як до свої правдивої доньки.
Дідо нираз, бувало, мині розказував, шо зазуля погане сотворінє, бо своїм кованєм нираз людем зло вішюєт.	Дідо не раз, бувало, мені розказував, що зозуля — погане створіння, бо своїм куванням часто людям зло віщує.
Диставали вид чєлєди писанки.	Отримували від жінок писанки.
Позволь, Господи, правидне Сонечько, абесте всі си так плодили й коренили з роду в рид, йик на свєтий земници, наший матери, шо з неї зпечєна оця красна паска.	Дозволь, Господи, праведне Сонечко, аби всі так плодилися й коренилися з роду в рід, як на святій землиці, нашій матері, що з неї спечена оця красна паска.
А Марічка про то нічо ни знала, бо єкраз вже шош цілий тиждень ни виділаси з ним, тай тимунь ни запоперечіла йиму тот хід.	А Марічка про те нічого не знала, бо саме цілий тиждень не бачилася з ним, та й тому не заборонила йому той похід.
Я все то провідав тай знаю, котрий з них шо значіт.	Я все те провідав та й знаю, котрий із них що значить.
Бо то лиш він оден ни дав загинути всім людем у хаті з жєху перед тим гадом.	Бо лиш він не дав загинути людям у хаті з жаху перед тим гаддям.
«А я цего отвертого слова вид вас уже давно ждав», — спокійно, але зато завзєто сказав Иванчік, тай додав рішучо: — «Ви й дотепер вели протів мене борбу, лиш потаємну, а видтепер та борба маєт бути євна, а я таку борбу люб’ю, бо єк борба, то най раз то будет борба, а ни будь шо».	«А я цього відвертого слова від вас уже давно ждав, — спокійно, але завзято сказав Иванчік і додав рішуче: — Ви й дотепер вели проти мене боротьбу, лиш потаємну, а відтепер та боротьба має бути явна, а я таку боротьбу люблю, бо якщо боротьба, то хай буде боротьба, а не будь-що.
Хоть у хоромах були застановлені данці, доків си ни скінчєєт повниця в хаті, то гості однако ни смутилиси, бо веселили себе при скрипці у повници співанками, шо співали їх на вибір: «Ой посію колопеньки, потому леночок, Кобих така до роботи, єк до співаночок».	Хоч у хоромах припинилися танці, доки не закінчиться повниця в хаті, та гості не сумували, веселили себе при скрипці в повниці співанками, що співали їх на вибір: Ой посію колопеньки, потому леночок, Коби така до роботи, як до співаночок.
З Чьорногори ступив раз на Скупову, другий раз на Синиці, третий раз на Писаний Камінь, четвертий раз на Сокільский.	З Чорногори ступив раз на Скупову, другий раз на Синиці, третій раз на Писаний Камінь, четвертий раз на Сокільський.
«Шош маю си в тебе запитати».	«Щось маю в тебе запитати».
Стрілєв зруч у маху птаху у лету, заїця у скоку, тай лиса або вовка у бігу.	Стріляв із рук птаха в польоті, зайця в скоку й лиса або вовка на бігу.
А та дивна, чєруюча музика, й тоти прекрасні жіночі голоси співу за ним, то нараз так йиго заморили, шо він ни міг си з місця кєнути.	А та дивна, чарівна музика й ті прекрасні жіночі голоси так його заморили, що він не міг із місця зрушити.
Та єк ти си, чьоловічє, навіть ни встидаєш таке говорити?.	Та як ти, чоловіче, не встидаєшся таке говорити?.
— Кепкували з него: «Коби шє дес ни запоров носом єкійс чєлідині під ноги».	— Кепкували з нього: — Коби ще десь не запоров носом якійсь жінці під ноги.
Нікому йиго ни позволь узєти з свого тіла вид свої душі, поків будеш жити.	Нікому його не дозволь узяти зі свого тіла від своєї душі, поки житимеш.
Видгашена перший раз у живний чєтверь викручєнов живов ватров из ошкалька громовиці, шо в ній на Благовішшінє розплодив искров грому живий нічьний вогонь Перун.	Відгашена спершу в живний четвер викрученою живою ватрою з ошкалька громовиці, що в ній на Благовіщення розплодив іскрою грому живий нічний вогонь Перун.
Ийде! Це би він ни зробив, хоть би йиго шинов пік.	Та де! Це би він не зробив, хоч би його шиною пік.
«Таже чую, ни оглух смих», — прибитим голосом відповів Шкиндя.	«Та ж чую, не оглух», — прибитим голосом відповів Шкиндя.
Навіть и музиканти посідали на коні з ними разом.	Навіть музики посідали на коней із ними разом.
Тай лиш тим людем можна розказувати поправді слова примівок и мальфий, а инчим ні.	Та й лиш тим людям можна розказувати по правді слова примівок і мальф, а іншим ні.
Надворі ни можна метати пометки пид сонце, аби йиго ни запорошити.	Надворі не можна викидати сміття під сонце, щоб його не запилюжити.
Бо Костюк був перший ґазда на всі Голови, а третий богач з рєду у Річковій парафії, бо першим богачєм був Петро Панкевич, а другим Декеца Жолобівский.	Бо Костюк був перший ґазда на всі Голови й третій багач у Річковій парафії, бо першим багачем був Петро Панкевич, а другим Декеца Жолобівський.
Навіть сам вуйко медвідь ни увилювавси йиго бистрого ока тай спокійної руки.	Навіть сам вуко ведмідь не міг ухилитися від його бистрого ока й спокійної руки.
Ти ни гадай собі, шо я піший.	Ти не гадай собі, що я піший.
Хоть коло нас ни чюти шє її, то однако уна вже дес куєт далеко у світі.	Хоч коло нас не чути ще її, та однак вона вже десь кує далеко у світі.
А чім си ближив Великдень, тим гірше він си гриз та отєгав вид сповіди, такшо аж ледви, з гірков бідов вигішкала йиго жінка Єлена бечкового тижня до сповіди.	А що ближче було до Великодня, то дужче він гризся й ухилявся від сповіді, так що аж ледве з гіркою бідою випровадила його жінка Єлена Бечкового тижня до сповіді.
До Здвижіня обголіли полонини вид маржини, єк би її хто онучьов замів, з полонин уся худоба пишла у села.	До Здвиження обголіли полонини від маржини, якби їх хто онучею замів, із полонин уся худоба пішла в села.
У ґражду увійшов дідо, легонько ступаючі ногами, шо були обуті у постоли-свинєчьки, волоками оборсані, у чьорні онучі та крешені гачі.	У ґражду увійшов дідо, ле- генько ступаючи ногами, що були обуті в постоли-свинячки, волоками обв’язані, у чорні онучі та штани з червоного сукна.
Йиму в очєх темнів світ, так, шо він нічо ні вздрів, ні вчув.	Йому в очах темнів світ так, що він нічого не бачив, не чув.
А єк си зверну, по боку верну.	А як ся зверну, по боку верну.
Бо куда Обарінчукови мижи нас си мішєти тай з нами си мірувати.	Бо куди Обарінчукові межи нас мішатися та й з нами силою мірятися.
Тай взєв двоє пістолєт за ремінь, а шестеро верх у бордюги Лесю, поклав на коня таркілу, привєзав до тарниці на кони відро тай готовий ждав на рушєнє полонинского ходу.	Та й сунув два пістолі за ремінь, а шість вклав у бордюги Лесеві, поклав на коня вантаж, прив’язав до тарниці на коні відро та й готовий ждав на початок полонинського ходу.
Хоть полонинами ни було слідно людского сліду, то він завжде був добре обзамиканий в зимарці, бо казав, шо «лихо ніколи ни спит ні вночі, ні в днину».	Хоч полонинами не було людського сліду, він завжди добре замикав зимарку, бо казав, що лихо ніколи не спить, ні вночі, ні вдень.
Є такі люде, шо уни ни зарікалиси на понедівнок з добромиру держєти йиго, а однако мусєт твердо держєти, бо до цего змушуєт їх сам понедівнок.	Є такі люди, що не зарікалися на понеділок із добромиру його додержуватися, та однак мусять, бо до цього змушує їх сам понеділок.
«Та бо скажіт ми, бабко», — богомолив я її, — «йку воду видберати?».	«Та бо скажіть мені, бабко, — молив я її, — яку воду відбирати?».
Шо далі гардеґав дідо, то я ни чюв, бо так, єк лошєк з-перед медведя на полонині, задуднів я у хату.	Що далі виповідав дідо, я вже не чув, бо так, як лоша від ведмедя на полонині, задуднів у хату.
Одни говорили, шо виділи в тім вітроломі чортів, шо в хмарах летіли на бистрих конех, вивбераних у гримкі шеремері.	Одні говорили, що виділи в тім вітроломі чортів, які в хмарах летіли на бистрих конях із гримкими шеремерями.
Він уже измаленьку любив царами бродити.	Він уже змалечку любив світами бродити.
Навіть бабиці йиму ніколи ни варили, то годі було мислити, шо то обмінчє.	Навіть бабиці йому ніколи не варили — то годі було мислити, що то обмінча.
З гирьков бідов докінчювала уна говорити очєнаші.	З гіркою бідою докінчувала вона говорити отченаші.
Перев’єзували йиго черленов ниточьков, аби по днині видіти, йкий за одітий та за правий ків натрафили у потемку, бо така доля їх маєт бути.	Перев’язували його черленою ниточкою, аби завидна побачити, чи на прибраний і рівний кілок натрапили в потемку, бо така їхня доля має бути.
Бувало, баба аж до звадки з ним стаєт над співанками, аби заткавси стариґан співати, але він ни турав на тото.	Бувало, баба аж до сварки з ним стає над співанками, аби заткався стариган співати, але йому то було байдуже.
Мушіне за п’єтницу гріха ни мают й тимуть давно уни усу роботу робили у п’єтниці за чєлідь.	Чоловіки за п’ятницю гріха не мають, тому в давні часи вони всю роботу робили цього дня за жінок.
Хіба би був брав тай бив біду, аби си була заткала.	Хіба би був брав та й бив біду, аби заткалася.
Лиш за хатов було видко плюску колешню на трох стінах.	Лиш за хатою було видко пласку колешню на трьох стінах.
А всий народ до трох раз голосно йиму прошшєв усі йиго провини: «Най буде прошшєно, най буде прошшєно, най буде прошшєно йиму все, шо він злого на цім світі комус зробив».	А увесь нарід тричі голосно йому прощав усі його провини: «Най буде прощено, най буде прощено, най буде прощено йому все, що він злого на цім світі комусь зробив».
Він умів кликати повницу з придобашками.	Він умів кликати повницю з придабашками.
У икийс чєс Бог изнов надибав Арідника.	Невдовзі Бог ізнов надибав Арідника.
Бо знаєт так само лічіти вид лісни, єк Олексій лічів, лиш коби схотів.	Бо вміє так само лікувати від лісної, як Олексій умів, аби лиш захотів.
Ни боєвси я, шо дідо мене почюєт, бо він був таки гаразд приглухєй.	Не боявся я, що дідо мене почує, бо він був таки добряче глухуватий.
Я жєлую твої слуги, бо мижи ними є й мої побратими тай побратимки — мальфарі тай мальфарки — тай тимунь пускаю тебе йти з градом, кудас єс си був справив».	Я жалію твоїх слуг, бо між ними є й мої побратими та побратимки — мольфари й мольфарки, тому пускаю тебе йти з градом, куди йшов».
Шепотіли мижи собов, шо він ни лиш знаєт до стрюби, її розмовити та замовити, але может навіть так само воду заґлєджіти, єк и сам Процьо Дарадуда з Ґраблина ци Олексій з Плоскої.	Шепотіли поміж себе, що він не лише вміє розмовити й замовити зброю, але може навіть так само воду заґлєджіти, як сам Процьо Дарадуда з Ґраблина чи Олексій із Плоскої.
Аж одної ночі, єк добре утовкло надворі, зробилоси йиму в тій курнєнці йкос дуже лєчно.	Аж одної ночі, коли добре утовкло надворі, зробилося йому в тій хатинці якось дуже лячно.
З ким ти Біг дав — из приєтеликами.	З ким ти Біг дав — із приятеликами.
Тай я пропадаю без добрих слуг.	Та й я пропадаю без добрих слуг.
Але розходитиси з нев ни думав, аби через пусте маєток ни розривавси.	Але розходитися з нею не думав, аби через пусте маєток не розривався.
Стоїт на переді в гонорі, тай від захрестія видит добре на всий нарід у церкві.	Стоїть попереду в гонорі та й від захрестя добре бачить увесь нарід у церкві.
Изроду, то був указія — ни чьоловік.	Ізроду то був оказія, не чоловік.
Лесьо, аби скараскатиси старої з-перед ич, ніби сомно видворкнув: «Та най гримит дєдя, куда си наважив, біда йиго бери, а я хочю спати», — тай обернувси д’жінці лицем.	Лесьо, аби скараскатися старої з-перед очей, ніби сонно відворкнув: «Та най гримить дєдя, куди наважився, біда його бери, а я хочу спати», — та й обернувся до жінки лицем.
Прото дитина, нічьом дурнєк.	Що то дитина, тішиться дурничці.
В души гиб за нев, а зачепити її онимавси.	У душі гинув за нею, а зачепити її не зважувався.
Най гинет.	Най гине.
З хорім отворилиси двері в черсак.	З хором отворилися двері в черсак.
Розпитувалиси одни в одних, єк з сіном стоєт.	З’ясовували одні в одних, чи вистачає сіна.
А найголовнійші стрільці, Шкиндя з Довгим, почерез то насмерть на него заворогували, бо вни завистували, шо він ув очєх людий у стрілецтві зачєв ветити на ні.	А найголовніші стрільці, Шкиндя з Довгим, через це на смерть на нього заворогували, бо вони заздрили, що він в очах людей у стрілецтві почав їх переважати.
Задер голов узад аж на плечя, задив’юючіси в почорнілу вид сажі стелину, тай знов спустив її смутно собі на груди.	Задер голову аж на плечі, задивляючись у почорнілу від сажі стелю, та й знов опустив її смутно собі на груди.
Бо хоть и далі ни раз він з нев сходивси тай пестивси так любо, єк то було мижи ними спочєтку, то однако йиго то вже гризло, шо вна ни є правдива жінка, а лиш лісна, привид, тимунь то шораз, то більше він гадав над тим, ским би то способом її си скараскати.	Бо хоч і далі не раз він із нею сходився та й пестився так любо, як то було межи ними спочатку, однак його вже гризло, що вона несправжня жінка, а лиш лісна, привид, тому щораз більше він гадав, яким би то способом її спекатися.
Свойов веселостев йиго увеселила.	Своїми веселощами його звеселила.
Тай земні було доста, усім тєкало.	Та й землі було вдосталь, усім вистачало.
Тижнем до Покрив дідо лагодивси пускати барани на валованє мижи вівці.	За тиждень до Покрови дідо готувався пускати баранів на валування межи вівці.
Знав звірєчі переходи тай перескічки.	Знав звірячі переходи й перегони.
Але дивиси, покладь такої, аби вид неї аж у п’єтах загимзіло.	Але дивись, поклади такої, аби від неї аж у п’ятах заворушилося.
Єк лиш на небі показаласи першя зерниця, то дідо набрав у велику дерев’єну миску потрошки кождої варі, разом 'їх було дванаціть страв.	Щойно на небі показалася перша зірниця, дідо набрав у велику дерев’яну миску потрошки кожної страви — разом їх було дванадцять.
Ни бійси, я добре знаю, шо ти за опришок».	Не бійся, я добре знаю, що ти за опришок».
А вугол у тот раз, єкби навмисне — розсівси.	А жарина, мов навмисне, — розсілася.
Аж кортіло дівитиси на ліси, шо зівали на хмари чьорнєвов тай дихали вітром на зелені царинки.	Аж кортіло дивитися на ліси, що зівали на хмари чорнотою та дихали вітром на зелені царинки.

Витак дідо з вуйком пишли кутати маржину, а баба з вуйнов лугом з букового попелу обмили вид скоромної страви стів, миски, лижки тай горшьки.

Відтак дідо з вуйком пішли порати маржину, а баба з вуйною лугом із букового попелу обмили від скоромної страви стіл, миски, ложки й горшки.

— «Бо зараз так потемнієт надворі, шо хоть би хто в лице бив, то ни будет видко, хто б’єт.

— Бо зараз так потемніє надворі, що хоч би хто в лице бив, то не буде видко, хто б’є.

— «Бо наші примівники, то навіть и нивмівалиси тим примівникам та мальфарям дорівнати.

— Бо наші примівники навіть і не намагалися тим примівникам та мольфарам дорівнятися.

Пид свойов руков мав він завжде таких дібраних дванайціть пушкарів, шо готові були за ним й у вогонь штрикнути, а ни то йиго боронити.

Під своєю рукою мав він завжди дванадцять добірних пушкарів, що готові були за ним й у вогонь скочити, а не то його боронити.

Він зразу то величезним колесом обода кружлєв, а шо раз, то все менчим обводом спускавси чімраз то нишше на земню.

Він спершу величезним колом кружляв та щораз усе меншим обводом спускався все нижче до землі.

«Але иків Иванчік то був годен знати, шо Довгий свис на Волоский бік до Дарадуди робити на него насланє?».

«Але як би Иванчік дізнався, що Довгий подався на волоський бік до Дарадуди робити на нього наслання?».

Були там голови з гадиний, а навіть и цілі гадини, лиш засушені.

Були там голови гадюк, ба навіть цілі гадюки, лиш засушені.

А мині пид грудьми так билоси серце, єк тому потєтку, шо йиго чяпнут хлопці у свої руки.

А мені під грудьми так билося серце, як тому пташенятку, що хлопцям до рук потрапило.

Нам буде золоте вінчєнє давати Дев’єть попів срібні, Усі братярідні.

Нам буде золоте вінчання давати Дев’ять попів срібних, Усі браття рідні.

За суботу, то розказував дідо, шо субота — то послідна днина у тижни.

Про суботу розказував дідо, що це останній день тижня.

Тогди він у тих ланцах так пудно из злости забутів, шо аж си гори розпадали.

Тоді він у тих ланцюгах так страшно зо злості заревів, що аж гори розпадалися.

Розказав докладно так ціле йиго життє, єк би разом з Иванчіком вкупі йиго пережив.

Розказав докладно так ціле його життя, немовби разом з Иванчіком його пережив.

А єк був дорєнник повний, то обкитичіли йиго зеленим хренем.

А коли вже був доренник повний, то закитичили його зеленим хроном.

Ади й тепер побіг за нев у зальоти, чуд би му впав на голов.

Ади, й тепер побіг за нею у зальоти, чуд би йому впав на голову.

Ни пробив він тим сучком то око, лиш трошки йиго ним бодьнув, бо ни хотів видразу вигонити з голови око тому, шо споганив був тот кріс.

Не пробив він тим сучком око, лиш трошки його ним штурхнув, бо не хотів відразу вигонити з голови око тому, хто споганив кріс.

Тай єк обернувси лицем д’тій жінці-стрілі на смереці, то аж засмієвси з себе, бо поцілив її саме під пуп у волосєчко.

Обернувся до тої жінки-стріли на смереці й аж засміявся із себе, бо поцілив її саме під пуп у волоссячко.

Иванчік послухав Шкиндю тай заждав, аж доків си всі косарі ни зрівнали своїми ручками з йиго ручков.

Иванчік послухав Шкиндю й зачекав, доки всі косарі не зрівнялися своїми ручками з його ручкою.

Тай таким пудним вітром звієвси з ріжі, шо курєва, єк мрака, здоймиласи за ним.

Та й таким страшним вітром звіявся чорт із Ріжі, аж курява, немов мряка, знялася за ним.

Ни клепаюси, бо я й никлепанов косов буду икос помали ззаду за косарями чєпелати тай буду гнати свою ручку й ззаду так, єк бихїї гнав клепанов косов наоперед косарів».

Не клепаю, бо я й неклепаною косою буду якось помалу ззаду за косарями чалапати та й гнати свою ручку і ззаду так, як би її гнав клепаною косою наперед косарів».

Крилатий, єк орев.

Крилатий, як орел.

Тай хто би си ни боєв біди?.

Та й хто б не боявся біди?.

Ластівки на дожь зачєли аж попри саму земню шворкати у задвірю, єк стріли з лука, весело чєбірскотіли.

Ластівки на дощ почали аж попри саму землю шворкати в задвір’ю, як стріли з лука, весело щебечучи.

Зразу то він примов’єв так потихонько, шо Иванчік ни міг й одно слово з тої примівки зловити.

Спершу примовляв так тихенько, що Иванчік не міг жодного слова з тої примівки зловити.

Тоти три леґіні поженилиси з тими трьома дівками, але баба ни знала, до котрої йти в гості, єк до свої правдивої доньки.

Ті три леґені поженилися з тими трьома дівками, але баба не знала, до котрої йти в гості як до свої правдивої доньки.

Дідо нираз, бувало, мині розказував, шо зазуля погане сотворінє, бо своїм кованєм нираз людем зло вішюєт.

Дідо не раз, бувало, мені розказував, що зозуля — погане створіння, бо своїм куванням часто людям зло віщує.

Диставали вид чєлєди писанки.

Отримували від жінок писанки.

Позволь, Господи, правидне Сонечько, абесте всі си так плодили й коренили з роду в рид, йик на свєтий земници, наший матери, шо з неї зпечєна оця красна паска.

Дозволь, Господи, праведне Сонечко, аби всі так плодилися й коренилися з роду в рід, як на святій землиці, нашій матері, що з неї спечена оця красна паска.

А Марічка про то нічо ни знала, бо єкраз вже шош цілий тиждень ни виділаси з ним, тай тимунь ни запоперечіла йиму тот хід.

А Марічка про те нічого не знала, бо саме цілий тиждень не бачилася з ним, та й тому не заборонила йому той похід.

Я все то провідав тай знаю, котрий з них шо значіт.

Я все те провідав та й знаю, котрий із них що значить.

Бо то лиш він оден ни дав загинути всім людем у хаті з жєху перед тим гадом.

Бо лиш він не дав загинути людям у хаті з жаху перед тим гаддям.

«А я цего отвертого слова вид вас уже давно ждав», — спокійно, але зато завзєто сказав Иванчік, тай додав рішучо: — «Ви й дотепер вели протів мене борбу, лиш потаємну, а видтепер та борба маєт бути євна, а я таку борбу люб’ю, бо єк борба, то най раз то будет борба, а ни будь шо».

«А я цього відвертого слова від вас уже давно ждав, — спокійно, але завзято сказав Иванчік і додав рішуче: — Ви й дотепер вели проти мене боротьбу, лиш потаємну, а відтепер та боротьба має бути явна, а я таку боротьбу люблю, бо якщо боротьба, то хай буде боротьба, а не будь-що.

Хоть у хоромах були застановлені данці, доків си ни скінчєєт повниця в хаті, то гості однако ни смутилиси, бо веселили себе при скрипці у повници співанками, шо співали їх на вибір: «Ой посію колопеньки, потому леночок, Кобих така до роботи, єк до співаночок».

Хоч у хоромах припинилися танці, доки не закінчиться повниця в хаті, та гості не сумували, веселили себе при скрипці в повниці співанками, що співали їх на вибір: Ой посію колопеньки, потому леночок, Коби така до роботи, як до співаночок.

З Чьорногори ступив раз на Скупову, другий раз на Синиці, третий раз на Писаний Камінь, четвертий раз на Сокільский.

З Чорногори ступив раз на Скупову, другий раз на Синиці, третій раз на Писаний Камінь, четвертий раз на Сокільський.

«Шош маю си в тебе запитати».

«Щось маю в тебе запитати».

Стрілєв зруч у маху птаху у лету, заїця у скоку, тай лиса або вовка у бігу.

Стріляв із рук птаха в польоті, зайця в скоку й лиса або вовка на бігу.

А та дивна, чєруюча музика, й тоти прекрасні жіночі голоси співу за ним, то нараз так йиго заморили, шо він ни міг си з місця кєнути.

А та дивна, чарівна музика й ті прекрасні жіночі голоси так його заморили, що він не міг із місця зрушити.

Та єк ти си, чьоловічє, навіть ни встидаєш таке говорити?.

Та як ти, чоловіче, не встидаєшся таке говорити?.

— Кепкували з него: «Коби шє дес ни запоров носом єкійс чєлідині під ноги».

— Кепкували з нього: — Коби ще десь не запоров носом якійсь жінці під ноги.

Нікому йиго ни позволь узєти з свого тіла вид свої душі, поків будеш жити.

Нікому його не дозволь узяти зі свого тіла від своєї душі, поки житимеш.

Видгашена перший раз у живний чєтверь викручєнов живов ватров из ошкалька громовиці, шо в ній на Благовішшінє розплодив искров грому живий нічьний вогонь Перун.

Відгашена спершу в живний четвер викрученою живою ватрою з ошкалька громовиці, що в ній на Благовіщення розплодив іскрою грому живий нічний вогонь Перун.

Ийде! Це би він ни зробив, хоть би йиго шинов пік.

Та де! Це би він не зробив, хоч би його шиною пік.

«Таже чую, ни оглух смих», — прибитим голосом відповів Шкиндя.

«Та ж чую, не оглух», — прибитим голосом відповів Шкиндя.

Навіть и музиканти посідали на коні з ними разом.

Навіть музики посідали на коней із ними разом.

Тай лиш тим людем можна розказувати поправді слова примівок и мальфий, а инчим ні.

Та й лиш тим людям можна розказувати по правді слова примівок і мальф, а іншим ні.

Надворі ни можна метати пометки пид сонце, аби йиго ни запорошити.

Надворі не можна викидати сміття під сонце, щоб його не запилюжити.

Бо Костюк був перший ґазда на всі Голови, а третий богач з рєду у Річковій парафії, бо першим богачєм був Петро Панкевич, а другим Декеца Жолобівский.

Бо Костюк був перший ґазда на всі Голови й третій багач у Річковій парафії, бо першим багачем був Петро Панкевич, а другим Декеца Жолобівський.

Навіть сам вуйко медвідь ни увилювавси йиго бистрого ока тай спокійної руки.

Навіть сам вуко ведмідь не міг ухилитися від його бистрого ока й спокійної руки.

Ти ни гадай собі, шо я піший.

Ти не гадай собі, що я піший.

Хоть коло нас ни чюти шє її, то однако уна вже дес куєт далеко у світі.

Хоч коло нас не чути ще її, та однак вона вже десь кує далеко у світі.

А чім си ближив Великдень, тим гірше він си гриз та отєгав вид сповіди, такшо аж ледви, з гірков бідов вигішкала йиго жінка Єлена бечкового тижня до сповіди.

А що ближче було до Великодня, то дужче він гризся й ухилявся від сповіді, так що аж ледве з гіркою бідою випровадила його жінка Єлена Бечкового тижня до сповіді.

До Здвижіня обголіли полонини вид маржини, єк би її хто онучьов замів, з полонин уся худоба пишла у села.

До Здвиження обголіли полонини від маржини, якби їх хто онучею замів, із полонин уся худоба пішла в села.

У ґражду увійшов дідо, легонько ступаючі ногами, шо були обуті у постоли-свинєчьки, волоками оборсані, у чьорні онучі та крешені гачі.

У ґражду увійшов дідо, ле- генько ступаючи ногами, що були обуті в постоли-свинячки, волоками обв’язані, у чорні онучі та штани з червоного сукна.

Йиму в очєх темнів світ, так, шо він нічо ні вздрів, ні вчув.

Йому в очах темнів світ так, що він нічого не бачив, не чув.

А єк си зверну, по боку верну.

А як ся зверну, по боку верну.

Бо куда Обарінчукови мижи нас си мішєти тай з нами си мірувати.

Бо куди Обарінчукові межи нас мішатися та й з нами силою мірятися.

Тай взєв двоє пістолєт за ремінь, а шестеро верх у бордюги Лесю, поклав на коня таркілу, привєзав до тарниці на кони відро тай готовий ждав на рушєнє полонинского ходу.

Та й сунув два пістолі за ремінь, а шість вклав у бордюги Лесеві, поклав на коня вантаж, прив’язав до тарниці на коні відро та й готовий ждав на початок полонинського ходу.

Хоть полонинами ни було слідно людского сліду, то він завжде був добре обзамиканий в зимарці, бо казав, шо «лихо ніколи ни спит ні вночі, ні в днину».

Хоч полонинами не було людського сліду, він завжди добре замикав зимарку, бо казав, що лихо ніколи не спить, ні вночі, ні вдень.

Є такі люде, шо уни ни зарікалиси на понедівнок з добромиру держєти йиго, а однако мусєт твердо держєти, бо до цего змушуєт їх сам понедівнок.

Є такі люди, що не зарікалися на понеділок із добромиру його додержуватися, та однак мусять, бо до цього змушує їх сам понеділок.

«Та бо скажіт ми, бабко», — богомолив я її, — «йку воду видберати?».

«Та бо скажіть мені, бабко, — молив я її, — яку воду відбирати?».

Шо далі гардеґав дідо, то я ни чюв, бо так, єк лошєк з-перед медведя на полонині, задуднів я у хату.

Що далі виповідав дідо, я вже не чув, бо так, як лоша від ведмедя на полонині, задуднів у хату.

Одни говорили, шо виділи в тім вітроломі чортів, шо в хмарах летіли на бистрих конех, вивбераних у гримкі шеремері.

Одні говорили, що виділи в тім вітроломі чортів, які в хмарах летіли на бистрих конях із гримкими шеремерями.

Він уже измаленьку любив царами бродити.

Він уже змалечку любив світами бродити.

Навіть бабиці йиму ніколи ни варили, то годі було мислити, шо то обмінчє.

Навіть бабиці йому ніколи не варили — то годі було мислити, що то обмінча.

З гирьков бідов докінчювала уна говорити очєнаші.

З гіркою бідою докінчувала вона говорити отченаші.

Перев’єзували йиго черленов ниточьков, аби по днині видіти, йкий за одітий та за правий ків натрафили у потемку, бо така доля їх маєт бути.

Перев’язували його черленою ниточкою, аби завидна побачити, чи на прибраний і рівний кілок натрапили в потемку, бо така їхня доля має бути.

Бувало, баба аж до звадки з ним стаєт над співанками, аби заткавси стариґан співати, але він ни турав на тото.

Бувало, баба аж до сварки з ним стає над співанками, аби заткався стариган співати, але йому то було байдуже.

Мушіне за п’єтницу гріха ни мают й тимуть давно уни усу роботу робили у п’єтниці за чєлідь.

Чоловіки за п’ятницю гріха не мають, тому в давні часи вони всю роботу робили цього дня за жінок.

Хіба би був брав тай бив біду, аби си була заткала.

Хіба би був брав та й бив біду, аби заткалася.

Лиш за хатов було видко плюску колешню на трох стінах.

Лиш за хатою було видко пласку колешню на трьох стінах.

А всий народ до трох раз голосно йиму прошшєв усі йиго провини: «Най буде прошшєно, най буде прошшєно, най буде прошшєно йиму все, шо він злого на цім світі комус зробив».

А увесь нарід тричі голосно йому прощав усі його провини: «Най буде прощено, най буде прощено, най буде прощено йому все, що він злого на цім світі комусь зробив».

Він умів кликати повницу з придобашками.

Він умів кликати повницю з придабашками.

У икийс чєс Бог изнов надибав Арідника.

Невдовзі Бог ізнов надибав Арідника.

Бо знаєт так само лічіти вид лісни, єк Олексій лічів, лиш коби схотів.

Бо вміє так само лікувати від лісної, як Олексій умів, аби лиш захотів.

Ни боєвси я, шо дідо мене почюєт, бо він був таки гаразд приглухєй.

Не боявся я, що дідо мене почує, бо він був таки добряче глухуватий.

Я жєлую твої слуги, бо мижи ними є й мої побратими тай побратимки — мальфарі тай мальфарки — тай тимунь пускаю тебе йти з градом, кудас єс си був справив».

Я жалію твоїх слуг, бо між ними є й мої побратими та побратимки — мольфари й мольфарки, тому пускаю тебе йти з градом, куди йшов».

Шепотіли мижи собов, шо він ни лиш знаєт до стрюби, її розмовити та замовити, але может навіть так само воду заґлєджіти, єк и сам Процьо Дарадуда з Ґраблина ци Олексій з Плоскої.

Шепотіли поміж себе, що він не лише вміє розмовити й замовити зброю, але може навіть так само воду заґлєджіти, як сам Процьо Дарадуда з Ґраблина чи Олексій із Плоскої.

Аж одної ночі, єк добре утовкло надворі, зробилоси йиму в тій курнєнці йкос дуже лєчно.

Аж одної ночі, коли добре утовкло надворі, зробилося йому в тій хатинці якось дуже лячно.

З ким ти Біг дав — из приєтеликами.

З ким ти Біг дав — із приятеликами.

Тай я пропадаю без добрих слуг.

Та й я пропадаю без добрих слуг.

Але розходитиси з нев ни думав, аби через пусте маєток ни розривавси.

Але розходитися з нею не думав, аби через пусте маєток не розривався.

Стоїт на переді в гонорі, тай від захрестія видит добре на всий нарід у церкві.

Стоїть попереду в гонорі та й від захрестя добре бачить увесь нарід у церкві.

Изроду, то був указія — ни чьоловік.

Ізроду то був оказія, не чоловік.

Лесьо, аби скараскатиси старої з-перед ич, ніби сомно видворкнув: «Та най гримит дєдя, куда си наважив, біда йиго бери, а я хочю спати», — тай обернувси д’жінці лицем.

Лесьо, аби скараскатися старої з-перед очей, ніби сонно відворкнув: «Та най гримить дєдя, куди наважився, біда його бери, а я хочу спати», — та й обернувся до жінки лицем.

Прото дитина, нічьом дурнєк.

Що то дитина, тішиться дурничці.

В души гиб за нев, а зачепити її онимавси.

У душі гинув за нею, а зачепити її не зважувався.

Най гинет.

Най гине.

З хорім отворилиси двері в черсак.

З хором отворилися двері в черсак.

Розпитувалиси одни в одних, єк з сіном стоєт.

З’ясовували одні в одних, чи вистачає сіна.

А найголовнійші стрільці, Шкиндя з Довгим, почерез то насмерть на него заворогували, бо вни завистували, шо він ув очєх людий у стрілецтві зачєв ветити на ні.

А найголовніші стрільці, Шкиндя з Довгим, через це на смерть на нього заворогували, бо вони заздрили, що він в очах людей у стрілецтві почав їх переважати.

Задер голов узад аж на плечя, задив’юючіси в почорнілу вид сажі стелину, тай знов спустив її смутно собі на груди.

Задер голову аж на плечі, задивляючись у почорнілу від сажі стелю, та й знов опустив її смутно собі на груди.

Бо хоть и далі ни раз він з нев сходивси тай пестивси так любо, єк то було мижи ними спочєтку, то однако йиго то вже гризло, шо вна ни є правдива жінка, а лиш лісна, привид, тимунь то шораз, то більше він гадав над тим, ским би то способом її си скараскати.

Бо хоч і далі не раз він із нею сходився та й пестився так любо, як то було межи ними спочатку, однак його вже гризло, що вона несправжня жінка, а лиш лісна, привид, тому щораз більше він гадав, яким би то способом її спекатися.

Свойов веселостев йиго увеселила.

Своїми веселощами його звеселила.

Тай земні було доста, усім тєкало.

Та й землі було вдосталь, усім вистачало.

Тижнем до Покрив дідо лагодивси пускати барани на валованє мижи вівці.

За тиждень до Покрови дідо готувався пускати баранів на валування межи вівці.

Знав звірєчі переходи тай перескічки.

Знав звірячі переходи й перегони.

Але дивиси, покладь такої, аби вид неї аж у п’єтах загимзіло.

Але дивись, поклади такої, аби від неї аж у п’ятах заворушилося.

Єк лиш на небі показаласи першя зерниця, то дідо набрав у велику дерев’єну миску потрошки кождої варі, разом 'їх було дванаціть страв.

Щойно на небі показалася перша зірниця, дідо набрав у велику дерев’яну миску потрошки кожної страви — разом їх було дванадцять.

Ни бійси, я добре знаю, шо ти за опришок».

Не бійся, я добре знаю, що ти за опришок».

А вугол у тот раз, єкби навмисне — розсівси.

А жарина, мов навмисне, — розсілася.

Аж кортіло дівитиси на ліси, шо зівали на хмари чьорнєвов тай дихали вітром на зелені царинки.

Аж кортіло дивитися на ліси, що зівали на хмари чорнотою та дихали вітром на зелені царинки.