target
stringlengths
3
926
source
stringlengths
3
923
Давав и їй на волю любитиси так, єк того вна собі хотіла.
Давав і їй волю любитися так, як того вона собі хотіла.
Ци тримбітают тримбіти і ци грают флоєри?».
Чи трембітають трембіти і чи грають флояри?».
Федько за то так си був на ню олютив, шо аж си був ни стємив.
Федько за це так був на неї розлютився, що аж нестямився.
Шкиндю то так розсердило, шо аж йиму єзик у хавки затєгло так, шо він аж ни зараз зміг крикнути за Иванчіком навздогін: «Ни кажи гоп, кріс душу ти маму псом, поків ни підштрикнеш, бо ми оба борзо си зміруємо з собов, тай аж тогди уздриш, хто кого победит.
Шкиндю то так розсердило, що аж йому язик у писку затягло так, що він аж відтак зміг крикнути Иванчікові навздогін: «Не кажи гоп, кріс душу твою маму псом, поки не перескочиш, бо ми обидва швидко зметикуємо, та й аж тоді побачиш, хто кого переможе.
Кождий скрипичьник збоку коло свого берези играв до плєсу колєдникам.
Кожен скрипаль коло свого берези грав до плєсу колядникам.
Поза хатов виштрик на пліт, здоймив з кіля ужву, тай термасаючі тим кілєм, приговорєв: «Мой, хльов’, Ґавицюку пустий, а ти шо собі гадаєш, чому ни граєш? Играй.
Поза хатою вискочив на пліт, зняв із кілля ужву й, потрясаючи тим кіллям, приговорював: «Мой, хльов’, Ґавицюку пустий, а ти що собі гадаєш, чому не граєш? Грай.
За тоти збитки над невинними людьми закипіла в нім нараз охіть пімсти, й то таки зараз, над Шкиндев й Довгим, за їх фіґлі.
За ті збитки над невинними людьми закипіла в нім нараз охота помсти, і то негайної, над Шкиндею і Довгим за їхні фіґлі.
Хоть перебрав був ключі вид зими уже на Дмитрія, то правдиву зиму випустив на світ из свої бодні аж вид Уведення.
Хоч і перебрав був ключі від зими уже на Дмитрів день, та правдиву зиму випустив на світ зі своєї бодні аж від Уведення.
Ой рік вид року, токма до віку Дай Боже».
Ой рік від року, токма до віку, Дай Боже.
Тримбіту було чюти перше вже на Дворишю у нас.
Трембіту було чути вже на дворищі в нас.
Ни туда, куда си він був изправив ити без мого відома.
Не туди, куди він був би спрямував його без мого відома.
Вуйко коло вуйни, а баба з краю стола сіла.
Вуйко коло вуйни, а баба скраю стола сіла.
Другої днини по повници, у п’єтницу, то Шкиндя з Довгим й оден данец уже ни данцували, бо вид самого ранку вже бокували вид людий понадвірку, на когос потайки шош си змов’єючі.
Наступного дня після повниці, у п’ятницю, Шкиндя з Довгим жодного танцю вже не танцювали, а від самого ранку бокували від людей надворі, на когось потайки змовляючись.
Уни були кладені из дерева, рубаного на тім самім місци, де покладені хати.
Вони були кладені з дерева, зрубаного на тім само місці, де й стали хати.
Обсипати книзєт разом з боєрами вийшла з хати сама Косючка.
Обсипати князят разом із боярами вийшла з хати сама Костючка.
Забув трошки за ню аж у вівторок двечєру, оперед живнов середов, єк нагадав, шо того вечєра треба на городі палити «діда».
Забув трошки про неї аж у вівторок увечері, перед Живною середою, коли нагадав, що того вечора треба на городі палити «діда».
Ніколи ни вернетци до мене то діточє золоте, безжурне житє.
Ніколи не вернеться до мене то діточе золоте безжурне життя.
Штрик з даха на земню.
Зіскочив із даху на землю.
Ану мете видіти, шо я ни брешу.
Ану побачите, що я не брешу.
«Мині си видит по убраню, шо ти з нашего боку?» — перервав йиму бесіду Иванчік.
«З одежі бачу, що ти з нашого боку?» — перервав йому бесіду Иванчік.
Шумей уже си був зачєв посмівати из Шкиндиних пістолет, але нараз мало шо ни порс из коня, так кінь полохо пид ним підбрикнув, єк Шкиндя, й ни пидсипаючі свої мокрі пістолета, зачєв з них нинадійно гримати Шумеєви попри самі вуха.
Шумей уже почав посміюватися зі Шкиндиних пістолів, але нараз мало що не звалився з коня, так кінь зо страху під ним підбрикнув, коли Шкиндя, й не підсипаючи свої мокрі пістолі, почав із них раптом гримати Шумеєві попри самі вуха.
Добре казували то старі люде, шо чоловікови лиш дотів добре на світі, доків йиго люде пизнают тай величают, бо єк когос люде ни пизнают, то гіркий йиго світ».
Добре казали старі люди, що чоловікові лиш доти добре на світі, доки його люди знають і величають, бо якщо когось люди не знають, то гіркий його світ».
По стрижіню вивці борзо попидростали, тай скоро, навесні, погоїлиси в них вуха вид нових знамнєт.
Після стрижки вівці швидко попідростали, та й скоро, навесні, погоїлися в них вуха від нових позначень.
Тай повну жменю тих дукатів, єк би ґреготу, верх у кубку, навіть ни рахуючі їх: «Прошу на повницу, разом з жінков, на то, шо втєкаємо», — з богацков гордостев, поважно сказав тай уступилиси обоє вид стола, слобожєючі місце у повници для других гостий.
Та й повну жменю тих дукатів, як би ґреготу, кинув у кубок, навіть не рахуючи їх: «Прошу на повницю разом із жінкою на то, що спроможемося», — з багацькою гордістю поважно сказав, та й відійшли обоє від стола, звільняючи місце в повниці для інших гостей.
— Замовчєв, а витак так, єк би шош здогадавси, запитавси: «Ага, — а шо ззів за це?».
— Замовк, а відтак, немов про щось здогадавшись, запитав: — Ага, а що з’їв за це?».
Тай Иванчік бажів цего самого, аби бути єкнайбіршим богачєм, тай тимунь терпів своїй жінці ни в одній речі так дуже, шо то аж виглєдало так, єк би то в неї була крисаня на голові, а в него фустка.
Та й Иванчік бажав цього самого, аби бути якнайбільшим багачем, і тому терпів своїй жінці не в одній речі аж так, що здавалося, ніби то в неї була крисаня на голові, а в нього хустка.
«Та хіба хто їх збавив?» — здогадливо запитавси Иванчік.
«Та хіба хто їх збавив?» — здогадливо запитав Иванчік.
Дідо з вуйком у ватернику викрутив живої ватри тай нев видгасив води.
Дідо з вуйком у ватернику викрутили живої ватри та й нею відгасили води.
Сквацив губами, похітав шош головов тай делінь сказав: «Вид неї би був міг тебе дорідно, й то раз-два, злічіти тілько оден Олексій з Плоскої, бо він ни одного чоловіка на своїм життю уратував вид лісни, й то шє навіть може й вид гіршеї, єк ти її маєш.
Скривив губи, похитав щось головою та й сказав: «Від неї міг тебе повністю, і то швидко, вилікувати лише Олексій із Плоскої, бо він не одного чоловіка у своїм житті врятував від лісної, ще навіть, може, й гіршої, як ти її маєш.
Але шє и ни докінчєв він ту співанку, єк на поду шош так пудно грєнуло, шо він аж пидштрик зострахє.
Але ще й не докінчив він ту співанку, як на горищі щось так страшно гримнуло, що він аж підскочив зо страху.
Він си наважив доконче взєти Иванчікову доньку за свого сина.
Він вирішив доконче взяти Иванчікову доньку за свого сина.
Баба сама пишла до церкви из трійцев, бо й я лишивси коло діда, зазераючі, єк він рєхтував пістолета до стрілєня.
Баба сама пішла до церкви з трійцею, бо і я залишився коло діда, зазираючи, як він готував пістолі до стрільби.
У тот раз Иванчік уздрів нидалеко від них на цвинтари Федька, шо стоєв сам на боці тай дививси заздрісно на них.
У ту мить Иванчік завважив неподалік від них на цвинтарі Федька, що стояв сам збоку й дивився заздрісно на них.
Роз’єтрило праведне Сонечько притаєну, через зиму в дереві, свою искру вічьного живого вогню.
Роз’ятрило праведне Сонечко притаєну, через зиму в дереві, свою іскру вічного живого вогню.
Усі були цікаві, шо то си зараз станет.
Усі були цікаві, що зараз станеться.
Дідок шош глібоко погадав.
Дідок щось глибоко погадав.
А решту колєдників, то лиш дов кухню упустили слухати колєду, єк у попа колєдуют, й то пускали лиш самих чільнійших колєдників, а решта колєдників, тримбіташі й скрипичьники лишилиси на дідинци разом з усим народом ждати, поків головні колєдники ни скінчєют колєду в попа.
А решту колядників — то лиш до кухні пустили слухати, як у попа колядують, і то лиш самих чільних колядників, а решта трембітарів і скрипалів залишилися на дідинці разом з усім народом ждати, поки головні колядники не закінчать коляду в попа.
Хотіла вже бічі д’ній.
Хотіла вже бігти до неї.
— «Цес далі мене хочєт сказити, а ни ратувати».
— Цей далі мене хоче сказити, а не рятувати».
— «Ану ти вспокійси тай послухай мене, шо я тобі скажу.
— Ану, заспокойся та й послухай мене.
А дехто, то ішов на царинку поза ґраждов, де коло великої горючої ватри сиділи наокола старші люде тай, курічі люльки, розказували одни одним всєкі історії з Олексієвого життя, та про то, єк то тєжко він конав, та шо вироб’єла ничіста сила у тот чєс, єк лапнула в свої руки йиго грішну душу.
А дехто йшов на царинку поза ґраждою, де коло великої ватри сиділи довкола старші люди та й, курячи люльки, розказували одні одним усякі історії з Олексієвого життя та про те, як тяжко він конав і що виробляла нечиста сила в той час, коли лапнула у свої руки його грішну душу.
Ніби то від мене залежит, аби тебе попустило око?».
Ніби то від мене залежить, аби тебе попустило око?».
«Брешеш, сурде!» — остро ревкнув на ню Джунда.
«Брешеш, заразо!» — рявкнув на неї Джюнда.
«Кріс душу йиму маму псом, то отак вже си давно належєло урвати гонір Ботикови мижи людьми, лиш ни було єк, бо аж тепер він си попав нам у руки, єк медвідь у западку, шо нам добре було йиго зпришіти», - тай, збушно грозічі кулаком в сторону жєбівців, завзєто говорив Шкиндя Довгому.
«Кріс душу йому маму псом, то отак уже давно слід було урвати гонор Ботикові межи людьми, лиш не було змоги, бо аж тепер він попався нам у руки, як ведмідь у пастку, що нам добре було йому збити пиху, — наполегливо грозячи кулаком у бік жаб’ївців, завзято говорив Шкиндя Довгому.
А Єлена казала, шо чюла вид старих людий, шо нового місіця ничіста сила має путерю вночі над світом лиш до першої східної неділі.
А Єлена казала, що чула від старих людей, що за нового місяця нечиста сила має силу вночі над світом лиш до першої неділі.
А дівки на видданю джюпинилиси против леґінів, шо ни дай то Боже.
А дівки на відданню так чепурилися навпроти леґенів, що не дай-то Боже.
«Але всамперед, то ти нас зачепив!» — остро видпалив Довгий.
«Але першим ти нас зачепив!» — відрубав Довгий.
Бо ніхто й ни годен поїсти всі людскі розуми на світі».
Бо ніхто й не годен поїсти всі людські розуми.
А такий то був буйний кінь, шо хвилинки би був крітко ни постоїв на одним місци.
А такий то був буйний кінь, що хвилинки би був спокійно не постояв на одному місці.
Хмари перегорали на небі, жовтаво паліючі.
Хмари перегорали на небі, жовтаво світячись.
Тай давав знати полонинам, шо вже з сіл рушив полонинский хід, поспішєючі довгими плаями на полонини, цілими мішєнями писаних ботиїв овец, великіми джурджами рогової худоби та буйними стадами коний, так густо, шо аж плаї стогнали вид того полонинского ходу.
І давав знати полонинам, що вже із сіл рушив полонинський хід, поспішаючи довгими плаями на полонини, з писаними ботеями овець, із великими стадами рогатої худоби й буйними — коней, так густо, що аж плаї стогнали від того полонинського ходу.
Нима чьо си боєти.
Нема чого боятися.
Ци в праву — до білого Бога, ци в ліву — до чорного Бога?.
Чи праворуч — до білого Бога, чи ліворуч — до чорного Бога?.
«Я гадав, шо так», — фіґляво си уцірєючі, ніби дурнєковато, видповів.
«Я гадав, що так», — хитро осміхаючись, ніби граючи дурника, відповів Иванчік.
Отворив рот, піп йиго законив, але він ни прожер тот закін, бо єк лиш проминув йиго піп, то у тот раз, крадьми з-перед усіх людий тай попа, виплював він Божий закін у платнику, ховаючі йиго з правого боку в кишеньку кіптарика.
Отворив рот, піп його причастив, але він не проковтнув те причастя, і щойно проминув його піп, він крадьки від усіх людей і попа виплював Боже причастя в хустинку, ховаючи його в праву кишеньку кептарика.
Тай з буйности аж у пальці лускали, нічом молодіж: «Ой ви, старі, на молоді, криво ни дивітси, А єк вам шо нидогода, домів заберітси».
Та з буйності аж у пальці лускали, адже молодіж: Ой ви, старі, на молодих криво не дивіться, А як вам що недогода, домів заберіться.
— Єк у тебе — ци миром?.
— Як у тебе, чи миром?.
«Дідочьку! Чьо ни можна робити на дворі нічьо по заході сонця?.
«Дідочку! Чому не можна робити надворі нічого по заході сонця?.
Але то їх охотованє, то вже нікуда було, бо з старим корзаном годі вже сідати за новий стів.
Але та їх охота — то вже не було куди, бо зі старим корзаном годі вже сідати за новий стіл.
Вугол пид порогом на студеній земни попелів, а Иванчік ворожив, шо єк тот вугов так загаснет, ни розпукнетси, то нічо злого ни будет, бо все ничісте прійдет разом з нічов, а єк пукнет, то станетси шош дуже нидобре.
Жарина під порогом на студеній землі попеліла, а Иванчік ворожив: якщо вона так згасне, не розтріснеться, то нічого злого не буде, бо все нечисте мине разом із ніччю, а якщо трісне, то станеться щось дуже недобре.
Говорєт, тай шє й єк.
Говорять, та й ще і як.
А на самім переді погрібу тот сам хлопчік, шо передснічним показував Иванчікови дорогу до Олексія, ніс на гріб Олексієви березовий хрест, аби віддати любому дідови свою послідну прислугу.
А попереду процесії той хлопчик, що показував Иванчікові дорогу до Олексія, ніс на гріб Олексієві березовий хрест, щоб зробити любому дідові свою останню послугу.
Я з того засмієвси, але нараз умовк, бо вуйна штурхнула мене локтем, аби я ни смієвси, бо з бабов жертів ни було.
Я з того засміявся, але миттю замовк, бо вуйна штурхнула мене ліктем, аби я перестав, адже з бабою жартів не було.
Він став дерзкійший, бо перший страх йиго минув.
Він став сміливіший, перший страх минув.
Вна була така горда, йик пава, та весела, йик ластівка, в оден гайтаж шош зшіптуваласи, кікотіласи з своєв посестров, Мандрюковов молодицев.
Вона була така горда, як пава, та весела, як ластівка, й увесь час про щось шепотілася й реготалася зі своєю посестрою, Мандрюковою молодицею.
Тай на їх видправі ни смієт бути жива людина в церкві, бо єк би її там найшли умерлі, то розшіпали би живу на кришечки.
Та й на їхній відправі не сміє бути жива людина в церкві, бо якби її там знайшли мерці, то розірвали б на шматки.
А по хвили, то хоть йикий був лінивий до сміху, але так си засмієв прилипачко з Шкиндиних слів, шо аж цілим тілом трєсси, тай сказав: «Ни бійси, Дми’, єк так, то зараз будет все то так, єк ти хоч», — шош погадав тай ліниво вже сказав: — «Я ді зараз сам піду надвір, а ти сиди у ватернику.
А по хвилі, то хоч який був лінивий до сміху, але так засміявся зі Шкиндиних слів, що аж цілим тілом трясся, та й сказав: «Не бійся, Дми’, якщо так, то зараз буде все, як ти хочеш, — щось погадав та й ліниво вже сказав: — Я, ’ді, зараз сам піду надвір, а ти сиди у ватернику.
Вна ни була охочя ні до играшок, ні до жертів.
Вона не була охоча ні до ігор, ні до жартів.
Такі, єк був Олексій, та отсес Процьо Дарадуда.
Такі, як був Олексій, та й оцей Процьо Дарадуда.
Єк ни маєт моци та путері мертвий з гробу встати, так ти, ничіста сило, погане наслане, ни маєш моци та путері д’мині в цу хату приступити! Єк ни может си світ назістріть сонця закрутити, а вода в ріках та потоках горі, назістріть поплисти, так ти, ничіста сило, погане наслане, ни можеш мати до мене моци й путері.
Як не має сили й спромоги мертвий із гробу встати, так ти, нечиста сило, погане наслання, не маєш сили й спромоги до мене в цю хату приступити! Як не може світ проти сонця закрутитися, а вода в ріках і потоках угору, навспак поплисти, так ти, нечиста сило, погане наслання, не можеш мати до мене сили й спромоги.
Дручькувавси зо мнов, випробовуючі мене, ци я гей твердий, ци ни дуже, на студінь.
Дражнився зо мною, випробовуючи мене, чи твердий я, а чи не дуже, на студінь.
Тимунь боєвси, шо єк би її будь-єк зачепив на бесіду, то годен був вид неї укритиси таким устидом, шо ніколи би си вид него ни умив, так би могла на него стеремкати, тай пропало.
Тому боявся, що якби її будь-як зачепив на бесіду, то відбувся б таким соромом, що ніколи б від нього не відмився, так би могла його на глум узяти.
Схопивси я из земні, єк опарений.
Схопився я із землі, як ошпарений.
У Пилипівку загрівало сонце у ту задолину аж д’вечіру, тай то лиш на годинку, так єк би оком кліпнуло.
У Пилипівку загрівало сонце в ту видолину аж надвечір, та й то лиш на годинку, мовби оком кліпнуло.
На траві лежєла велика студена роса.
На траві лежала велика студена роса.
Буду жити з нев лиш єк ґазда з ґаздинев, почерез ґаздівство, аби си ни розсипало.
Буду жити з нею лиш як ґазда з ґаздинею, задля ґаздівства, аби не розсипалося.
Устав з-за стола п’єний, єк мрака, ледви держічіси на ногах, полундиґав у хороми, мижи данцівників, белемотічі співанку: «Ойуп’ю-ю-юси по-овалю-юси, біда, ни єло-о-оси, Не кори ми, пи-и-ишна душко, бо по-о-осваримоси».
Устав з-за стола п’яний, як туман, ледве тримаючись на ногах, полундиґав у хороми між танцівників, белькочучи співанку: Ой уп’ю-у-уся, по-овалю-уся, біда, не їло-о-ося, Не кори ми, пи-и-ишна душко, бо по-о-осваримося.
А з того, шо вона уводно торкотіла, єк жонва у дерево, шо: «Він дурний», «Він зґулавів», «Йиму шош бракуєт у голові», то з того він лиш смієвси.
А з того, що вона завше торкотіла, як жовна об дерево, що «він дурний», «він зґулавів», «йому чогось бракує в голові», то з того він лиш сміявся.
Ни дай то Боже, аби когос зазуля заковала без гроший.
Не дай-то Боже, аби когось зозуля закувала без грошей.
Навіть ни чюти було, коли рубала траву.
Навіть не чути було, коли рубала траву.
Оперед Иваном Купалом, то така бига йиму впала пити до Олексія в Плоску, шо вже ніхто би був йиго вид того ходу ни видговорив, ні спер.
Перед Йваном Купалом така бига йому впала піти до Олексія в Плоску, що вже ніхто би був його від того ходу не відговорив, ні спер.
Тай ти з ним біду тєжку знаєш, за шо є гріх, а за шо нима.
Та й ти з ним біду тяжку знаєш, за що є гріх, а за що нема.
На голов поклали баранєчю шєпку, а в руки замість рукавиц поклали овечої вовни, аби, йдучі на тот світ, ни змерз у далекій дорозі.
На голову поклали баранячу шапку, а в руки, замість рукавиць, поклали овечої вовни, аби, йдучи на той світ, не змерз у далекій дорозі.
Пидносив, єк орев понад гори.
Підносився, як орел понад гори.
Але був він й великий сміхованец, тай добрий їдунец.
Але був він і великий сміхованець та й добрий їдунець.
Бо й типер єкби котрийс примівник, через помилку, навчів примов’єти такого, шо він у то ни вірит, а тот єкби навчів другого такого, а тот третого, й єкби так дійшло аж до дев’єтого, нивіруючого у примівки й мальфи, то хоть би то була й найголовнійша примівка, то вна тогди би видразу стратила всу свою путерю й значінє н...
Бо й тепер, якби котрийсь примівник, через помилку, навчив примовляти того, хто в це не вірить, а той якби навчив другого такого само, а той третього, і якби так дійшло аж до дев’ятого, хто не вірить у примівки й мальфи, то хоч би то була й найсильніша примівка, та вона тоді б відразу втратила всю свою силу й значення ...
Намість кіптарів, то носили кармазинові кахтанки з писаними ґудзиками.
Замість кептарів носили кармазинові кафтанки з писаними ґудзиками.
Чістий вивсєний або єчьмінний корж у їх хаті був великов лакішков.
Чистий вівсяний або ячмінний корж у їхній хаті був великою лагоминкою.
Бувало, єк він когос тим дротєним арапником шворкнув, навіть грубо убраного, то куда ударив, туда кров висєкла из тіла.
Бувало, якщо він когось тим дротяним арапником шворкне, навіть грубо вбраного, то де вдарив, там кров проступила з тіла.
Иванчік поклав флоєру глухєм кінцем на коліно, а на головний конец пидпер бородов тєжку з гризи свою голову тай, полохливо поглипаючі очіма, дививси він так сураво на тот вугол грани, єк тот порхєй кінь, шо чогос си вержет.
Иванчік поклав флояру глухим кінцем на коліно, а на головний кінець підпер бородою тяжку з гризоти свою голову та й, полохливо поглипуючи очима, дивився так суворо на ту жарину, як той переляканий кінь, що чогось скинувся.
Єк наближєлоси Костівске весілє д’пропоєви, то пропійце всі вже були лагідні до стріліня.
Костівське весілля наблизилося до пропійців, і вони всі вже були готові до стрільби.
Вид тої скали, поплямленої сивавими лішірями та порослої паршивими краками, покритої місцями зеленковатим мохом, було мині вічьно лєчьно.
Через ту скелю, поплямлену сивавими лишаями та порослу облізлими кущами, покриту місцями зеленкуватим мохом, завше було мені лячно.
«Маю», — нисміло вна видповіла Иванчікови.
«Маю», — несміло відповіла вона Иванчікові.
Добре в морозах зимов у середи товчі корчі, бо раз-два усихают.
Добре в морозах зимою в середу товкти корчі, бо миттю всихають.
Він видразу сказав депутатови, шо на струнки з ним доїти вівці маєт завжде сідати шість дійнарів, хотівше, аби вівці завжде були добре й борзо здоєні тай ни хєбнули борзо молоко.
Він відразу сказав депутатові, що на струнки з ним доїти овець має завжди сідати шість доярів, якщо хоче, щоб вівці завжди були добре й швидко здоєні й не втрачали швидко молоко.
Став.
Став.
«У свининец свиний».
«У свинарник свиней».
У вечєр перед Благовішшінєм, єк усі мольфарі й чередінники, так и дідо Иванчік ворожив усєкі ворожки й примов’єв примівки.
Увечері перед Благовіщенням, як і всі мольфари й чарівники, дідо Иванчік ворожив усякі ворожки й примовляв примівки.
На шиньку в Конєтині попоїв, насипав у велику писану беривку п’єть вік оковитої горівки для діда Проця, бо чув вид людий, шо він її любив добре потєгати.
У шинку в Конєтині попоїв, налив у велику писану берівку п’ять вік оковитої горілки для діда Проця, бо чув від людей, що він її полюбляв.
Тай у церкві для гонору, шо він попивчюк, а ни простий хлоп — чітав молитвенник.
Та й у церкві для гонору, що він попівчук, а не простий хлоп, читав молитовник.