target
stringlengths
3
926
source
stringlengths
3
923
Надворі було так тихо, шо вітер й ни дихав.
Надворі було так тихо, що вітер і не дихав.
Сприєв про це, шо треба дієти, аби стати головним стрільцем.
Розказував, що треба діяти, аби стати найкращим стрільцем.
Кілько оположилоси коров.
Скільки оположилося корів.
Сонце, всамперед, виталоси з шонайвисшими полонинами.
Насамперед Сонце віталося з найвищими полонинами.
— «Тот сам, шо й мою сестру зігнав из світа, тай шо навчів добре розуму устєріцкого мандатора Гердлічку?.
— Той, що й мою сестру зігнав зі світу та й навчив добре розуму устеріцького мандатора Гердлічку?.
Хіба лиш то користали, шо їх добре чюпрував п’єний дєк, тай буком сушив кости їм нидолугий Матій.
Тільки й того, що їх добре чупрував п’яний дяк та й буком сушив кості їм недолугий Матій.
Ни будь дурний.
Не будь дурний.
Хоть на тих усіх морях тогди був лиш Бог тай Арідник, то їм обом у воросі жити видразу стало вузко, бо уни си нинавиділи.
Хоч на тих усіх морях тоді був лиш Бог та й Арідник, то їм обом у мирі жити відразу стало вузько, бо вони ненавиділи один одного.
«Боже, велике праведне Сонечько!.
«Боже, велике праведне Сонечко!.
Шкиндя прилипачко з того смієвси, а Довгий фіґляво запитавси: «Мині си здаєт, Дми’, шо ти ді, біднику, був відев з нев колис май молодшим ни чюжий, шо так по шшірости кортіло її шош ни одно про тебе знати?».
Шкиндя весело з того сміявся, а Довгий хитро запитав: «Мені здається, Дми’, що ти був, певно, з нею колись молодшим не чужий, що так щиро кортіло їй про тебе знати?».
Тай городів вироблених у них обмаль було.
Та й городів оброблених у них обмаль було.
Почінали, сирі єйця бючі, мушіне чєлєди, а чєлєдь мушіним, єйця в рукавах, чьоркаючиси єйцями, єйце до єйця, тай пили тоти єйця.
Починали, сирі яйця б’ючи, чоловіки жінкам, а жінки чоловікам — яйця в рукавах, цоркаючись яйцями, яйце до яйця, — та й пили ті яйця.
Ни оден чоловік й нивинно сконав йиму в руках.
Чимало людей і невинно сконали йому в руках.
Мож пробувати.
Можеш пробувати.
Ми ни були оттакими виволенками, єк отся молодшя чєлідь з теперішними дівками.
Ми не були отакими легковажними, як оці молоді жінки й теперішні дівки.
Тай знов спалахнуло в нім життє, єк притаєний вогонь у дереві, роздутий вітром.
Та й знов спалахнуло в нім життя, як притаєний вогонь у дереві, роздутий вітром.
Єлена єк тов бечков на цілий рік вимела блихє з хати, то заткала її в хаті за образ, бо доків та бечка стоїт за образом, то й одна блиха ни маєт права закрутитиси в тій хаті.
Єлена тою бечкою на цілий рік вимела бліх із хати й сунула її в хаті за образ, бо доки та бечка стоїть за образом, то жодна блоха не має права закрутитися в хаті.
Пизнав, шо то ни була проста шотина.
Пізнав, що то не була проста щетина.
Кури крав, у міх клав.
Кури крав, у міх клав.
Він угадував, шо тот вугов йиму вішюєт: ци добро, ци зло.
Він угадував, що той жар йому віщує: добро чи зло.
Опередь хати став на полуднє лицем пид сонце.
Наперед хати став на південний бік лицем під сонце.
Аж позгоді єв май си розправ’єти, так голосно бомборосічі, шо Иванчік виразно вчув слова примівки: «Абес йиго так кришив, Єк камінь зерно кришит!.
Аж відтак почав бурмотіти голосніше, й Иванчік виразно почув слова примівки: Аби його так кришив, Як камінь зерно кришить!.
Ходічі у місто, велет ни баривси.
Ходячи в місто, велет не барився.
Иванчік, здивований, єк Лелітка й без ворожіння знаєт про йиго насланнє, просив ишє дужше йиго поворожити, подаючі йиму п’єть банок за то ворожіннє.
Иванчік, здивований, як Лелітка й без ворожіння знає про його наслання, просив ще дужче його поворожити, подаючи йому п’ятірку за то ворожіння.
«Добрий!» «Шо за добрий?» — сердито вже запитавси з черсака мушшінский голос.
«Добрий!» «Що за добрий?» — сердито вже запитав із черсака чоловічий голос.
Стадарь переберає коні, але загнав їх стадарку, бо ни мав коли тої днини їх пасти.
Стадар перебирав на себе опіку над кіньми, але загнав їх у стадарку, бо не мав коли тої днини їх пасти.
Та лишешо вирмене повилізали з-пид печі, а Шумеїв син лиш наниґ на двері в хату.
Та щойно вірмени повилізали з-під печі, а Шумеїв син лиш у хату.
Ледви Проциха вирвала йиму дитину з рук, але то однако нічьо ни помогло Иванчікови.
Ледве Проциха вирвала йому дитину з рук, але то однак нічого не помогло Иванчікові.
Постарієшси, шо й ни стємишси — коли.
Постарієш, що й не стямишся коли.
А я ни брешу», — затроскотіла люто вна, — «бо я чула, єк ти, примов’єючі своїм джомбам, відберав манну в людских тай моїх коровок.
А я не брешу, — затраскотіла люто вона, — бо я чула, як ти, примовляючи своїм джомбам, відбирав манну в людських та й моїх корівок.
— докірливо запиталаси баба.
— докірливо запитала баба.
Дали йиму тілько гроший, кілько сам хотів, тай видпустили йиго вид себе д’хаті в тим убраню, шо в нім ходив у опришках.
Дали йому стільки грошей, скільки сам хотів, та й відпустили його від себе додому в тім убранню, в якім ходив у опришках.
Але вже ни спав.
Але вже не спав.
Єк ків правий, то будет книзь файний, а єк будет ків кривий, то книзь будет поганий, охаблений.
Якщо кілок рівний, то буде наречений файний; а якщо кривий кілок, то й наречений буде некрасивий, нікому не потрібний.
На сході сонця з-поза Писаного Каменя, з долів, попри самі верхє ґрунів небо єснов зарев провидало.
На сході сонця з-поза Писаного Каменя, з долин, попри самі верхи ґрунів небо ясною зорею провида́ло.
Ти прецінь знаєш, шо я нічо ни п’ю, але з Дарадудов, то ни одно око горівки ми два у воросі спорожнили.
Ти, прецінь, знаєш, що я нічого не п’ю, але з Дарадудою не одно око горілки ми два спорожнили.
Иванчік мав два креси: оден то капшлівка, а другий — кременовий — старовітчєна.
Иванчік мав два кріси: один — то капшлівка, а другий — кремнієвий — старовітчина.
Иванчік инак собі гадав про Олексія.
Иванчік інакше собі гадав про Олексія.
Ци йти в колєдники, ци ні?.
Чи йти в колядники, чи ні?.
Богацтво — то було ціле її житє.
Багатство — то було ціле її життя.
«Ги, ги, ги-и-и! Хльов’! Єк єс то собі наварив, то мусиш тепер пити, хоть бес и ни рад.
«Ги, ги, ги-и-и! Хльов’! Що собі наварив, то мусиш тепер пити, хоч би і не рад.
Нізашо у світі ни лишив бих си був иззаду за дідом йти у хату.
Нізащо в світі не лишився б іти позад діда в хату.
А єк нима маржини, то богдай колови у плоту, або букови, ци смереці у лісі.
А якщо немає маржини, то бодай колові в плоту або букові чи смереці в лісі.
Швидко, з клекотом била габами, шо аж си пінила.
Швидко, з клекотом била хвилями, аж пінилася.
Нараз уздрів, шо єкийс нивеличкий хлопец вигнав з ліса на поле товарєта.
Нараз уздрів, що якийсь хлопчина вигнав із лісу в поле худібку.
Такий, шо ціле житє лиш си йиму у гонорі розходило, а бірше ні в чім.
Такий, що ціле життя лиш гонор йому був важливий, а більше нічого.
«Ає, сараку, ти лиш си уводно з єкимис ворожками носиш, єк баба з штимбелем, тай тимунь у тебе тілько нараз гадок у голові, єк у заїця стежок в лісі.
«Ти, сараку, завжди з якимись ворожками носишся, як баба зі штимбелем, тому в тебе стільки нараз гадок у голові, як у зайця стежок у лісі.
Нараз посумнів він так, єк тот заранок увосени, шо в ним имет синєвка надворі.
Нараз посумнів він так, як осінній ранок увосени, коли синява надворі.
То ни дурний був, — каже, — чоловік.
То не дурний був, — каже, — чоловік.
З лускотом отворєючі двері, вбігла в хату роз’юшена, єк пострілений дик, Єлена, тай змийов засипіла на Джюнду: «Ти-и-и… Мальфарю проклятий!.
З лускотом отворяючи двері, вбігла в хату роз’юшена, як підстрелений дик, Єлена та й змією зашипіла на Джюнду: «Ти-и-и… Мольфаре проклятий!.
Він аж на опецок сів, корєчі їй: «Ти, старьохо, пазь там свій очінаш, а ни глипай тут, шо я дію», — тай далі реготівси.
Він аж на опецок сів, докоряючи їй: «Ти, стара, пантруй там свій отченаш, а не глипай тут, що я дію», — та й далі реготав.
Видко було, шо вна хєтра пташка була, прото жєбівска дитина.
Видко було, що вона хитра пташка була, адже жаб’ївська дитина.
Шепнув: «Я передав тобі цу головну річ, Иванчіку…» Ни докінчєв, бо зів’єв, єк повісмо.
Шепнув: «Я передав тобі цю головну річ, Иванчіку…» Не докінчив, бо зів’яв, як повісмо.
Він, доків си ни умоцнив тай ни випрехтикував гуцулів, то так сидів тихо, єк муха взимі за лубом.
Він, доки не зміцнився та й не вивчив гуцулів, то так сидів тихо, як муха взимку за лубом.
Ає! Бо навіть доків ти шє підеш на Волоский бік, то єк зробиш ту річ, шо тє поражу, то, може, и сам собі потрафиш вигнати цу стрілу з голови, бо то вна тобі є наслана в голов, а ни аби то сама стріла тебе здобромиру застрілила», — подерзав Джюнда Иванчіка, тай порадив йиму, шо маєт зробити, аби вигнати собі стрілу з го...
Ой так! Бо навіть доки ти ще підеш на волоський бік та якщо зробиш ту річ, яку тобі пораджу, то, може, й сам зумієш собі вигнати цю стрілу з голови, бо вона тобі наслана в голову, а не сама стріла тебе здобромиру застрелила», — мовив Джюнда до Иванчіка та й порадив йому, що має зробити, аби вигнати собі стрілу з голови...
Чому би ни розказував?.
Чому би не розказував?.
На задвірю, єк петелькали деревишшє на кілю, аби мож було нести трупа на плечах, то назліталоси там такої всілякої мухи, шо ніхто її ніколи тілько вкупі ни видів.
На задвір’ю, коли в’язали труну на кіллю, аби можна було нести її на плечах, злетілося стільки всякої мушви, що ніхто її ніколи так багато не видів.
Їй аж завороть у голові стала, погадала: «Хоть най мнє чоловік живу облупит, то з цим леґінем буду си любити», — почерленіла, єк кров, у лице, бо зважиласи на то, на шо погадала, сіпнула йиго за рукав: «Йдім», — шепнула.
Їй аж у голові закрутилося, погадала: «Хоч би мене чоловік живу облупив, та з цим леґенем буду любитися», — почервоніла, як кров, у лице, бо зважилася на те, на що погадала, й сіпнула його за рукав: «Йдім», — шепнула.
Єк Иванчік добре розігрівси коло ватри, а оленина єла морити спати, зачєло йиго тогди шош млісно солодке натєгати так, шо почюв він у собі йикус дивну любу путерю, тогди играв у флоєру ишє кучєрєвійше тай співав куражистих співанок, з придобашками: «Сеї ночі, опівночі, сонок ми си приснив, Та на тоту чічку-рибку, шо я ...
Коли Иванчік добре розігрівся коло ватри, а з’їдена оленина морила спати, почало його тоді щось млосно солодке натягати так, що почув він у собі якусь дивну любу спромогу, і тоді грав на флоярі ще кучерявіше й співав дражливих співанок, із придабашками: Сеї ночі опівночі сонок ми ся при́снив, Та на тоту чічку-рибку, що...
Казали: «Маєт чєс за ціле своє житє намучітиси роботов, а тепер, заким малий, то най припочінет.
Казали: «Має час за ціле своє життя намучитися роботою, а тепер, заки малий, то най припочине.
Але за то йиго вічно гриз Шкиндя з Довгим, бо то вни уводно напосідалиси на него без рукавиц.
Натомість його вічно гризли Шкиндя з Довгим, завжди напосідалися на нього без рукавиць.
Але розважнійші люде 'їх розгетькали, шо нима там з ким шо зачєпати, бо то прото лантух, тай тимунь ни варт ним собі навіть руки поганити.
Але розважливіші люди їх угомонили, що нема там із ким зачіпатися, адже то лантух, та й тому не варт ним собі навіть руки поганити.
А шоби Иванчік на ту толоку до него бізівно пишов, то він закликав на тоту толоку на старшу кухарку свою сестру, а Иванчікову жінку — Єлену, бо знав, шо хоть би він був й ни схотів пити на тоту толоку, то вна йиго вигішкаєт доконче на ню.
А щоб Иванчік на ту толоку до нього неодмінно пішов, він закликав старшою кухаркою свою сестру, а Иванчікову жінку Єлену, бо знав, що хоч би він був і не захотів піти, та вона його таки будь-що приведе.
Шумів людский шепіт в церкві, єк вітер у лісі, бо піп з дєками відправ’єв Службу Божу, а люде — свої бесіди.
Шумів людський шепіт у церкві, як вітер у лісі, бо піп із дяками відправляв службу Божу, а люди — свої бесіди.
Від тепер буду тобі пригонити на то місце, на єке лиш погадаєш, всу ту звір, шо її захочеш вбити.
Відтепер буду тобі приганяти на те місце, на яке лиш погадаєш, усю ту звірину, яку захочеш убити.
«Чюю», — ліниво видворкнув Довгий, ступакуючі ногами на однім місци.
«Чую», — ліниво відворкнув Довгий, переступаючи ногами на однім місці.
Раз руков нічьо ни тєнет ні надворі коло роботи, ні в хаті.
Пальцем нічого не торкнеться ні надворі коло роботи, ні в хаті.
Наклала Олексіїха всеї страви з комашні Олексієвій души на стів, аби вна мала шо їсти, єк прийдет, та світло тої ночі в тій хаті ни гасила, аби їй було видко в хаті.
Наклала Олексіїха всіх страв із поминок по Олексієвій душі на стіл, аби душа мала що їсти, коли прийде, і світло тої ночі в тій хаті не гасила, аби душі було видко.
«Та вно инак и ни є!» — зажурено відповів Ґаджума.
«Та воно інакше й не є!» — зажурено відповів Ґаджума.
Тай тимунь ни раз за ню поревновувала Федька, а тепер, єк уздріла, шо вна стоїт оперед ним на цвинтари тай мижи народом розчіпірєєтси оперед ним та, покліпуючі на него, вискірєєтси д’нему, то таки ни зрозуміла, шо й дієти.
Та й тому не раз до неї приревнувала Федька, а тепер, побачивши, що вона стоїть перед ним на цвинтарі та й межи народом залицяється й вишкіряється до нього, то аж не зрозуміла, що діяти.
Иванчік, обтираючі рукавом вид води рот, сперавси руков на круглий камінь, йик круг вид хліба, шо лежєв пониж дороги на поточині мижи зеленими листками шєви та чємериці: «Ади, отим каменем був накритий кітлик з чєрвонцями в ций головици!.
Иванчік, витираючи рукавом від води рот, спирався рукою на круглий камінь, як круг від хліба, що лежав нижче дороги на поточині між зеленими листками щиви й чемериці: «Ади, оцим каменем був накритий кітлик із червінцями в цьому джерелі!.
Примовив на ній, тай протів насланя зробив обертин.
Примовив на ній і проти наслання зробив обертин.
Бубаві, рапаві, єк рапавка.
Бородавчасті, рапаві, як рапавка.
То бідоїдки.
То бідоїдки.
«А ніби я шош цему винен, шо хтос тобі вигонит око з голови, ци шо?».
«А хіба я винен, що хтось тобі виганяє око з голови?».
А Єлена, то була весела, бо її єйце ані раз ни попало в пасковник, тай тимунь їй в тім році ни грозила нієка слабість.
А Єлена була весела, бо її яйце анітрішки не вгрузло в пасковник, тому їй того року не грозила ніяка хвороба.
Прото — жидівска брага, лиш надвір вид того гонит, а в голові нічо ни чути.
Єврейська брага — лиш надвір від того гонить, а в голові нічого не чути.
«Зразу, то я підлєгав Дарадуді Процеви, бо він мене й примов’єти навчів», — говорив спроволока Малиш.
«Зразу Дарадуді Процеві, бо він мене й примовляти навчив, — говорив спроволока Малиш.
Бо жінка прото так, єк верба, де її посадиш, там си уна приимет.
Бо жінка — як верба: де її посадиш, там вона й приживеться.
А єка в четвер, така будет весна.
А яка в четвер, така буде весна.
Заткав дорєнник, зав’єзав бисаги та єк верг їх на коня, то нараз всий нарід заглушив з своїх грімких пістолет, бо так грімко з них стрілєв, шо аж пужілиси порхі коні.
Закрив доренник, зав’язав бесаги, закинув їх на коня — і зараз-таки увесь нарід заглушив зі своїх грімких пістолів, бо так голосно з них стріляв, що аж лякалися боязкі коні.
Він перший з мішєнників поніс у стаю мірєти молоко.
Він першим із господарів поніс у стаю міряти молоко.
Тай повилисювали вид лісів верхє гір, єк ни в одного голов вид волося.
Та й полисіли від лісів верхи гір, як голови лисіють від волосся.
Скліпалиси очіма тай потихоньки взєли йиго полегоньки на руки, Марічка попід плечя в голові, а Мандрюкова в ногах, за ноги, тай єк хотіли з ним уже злізати з подушєрі драбинов на земню, то він заздрів у Мандрюкової молодиці на плечох під кіптариком кишки.
Переморгнулися й узяли його легенько на руки, Марічка попід плечі, а Мандрюкова за ноги, і хотіли з ним уже злізати з горища драбиною на землю, аж тут він побачив у Мандрюкової молодиці на плечах під кептариком кишки.
А навіть, то нираз и бив її, так єкби будь-котру жінку бив вид себе.
А навіть не раз і бив її так, як би будь-котру жінку бив від себе.
Віддиху ни давали.
Віддиху не давали.
А у нас, Богу дєкувати, є тай тимунь страху нима, шо дес си діли козенєта».
А в нас, Богу дякувати, є, тож і страху нема, що десь ділися козенята».
Ни вірив слугам тай служницям, бо казав, шо чюжими руками лиш добре грань замітати, а ни на ні спускати кутане худоби, бо худоба — то ґаздівский маєток.
Не вірив слугам та й служницям, бо казав, що чужими руками лиш добре жар замітати, але не порати худобу, бо худоба — то ґаздівський маєток.
Але ни журиси.
Але не журися.
«А чєму ти ни приймив нашего «хлопця» — хло’, єк ми тобі йиго були пислали на помич до стрілецтва в Шекерівку?».
«А чому ти не прийняв нашого “хлопця”, хло’, якого ми тобі послали на поміч до стрілецтва в Шекерівку?».
Может з тої головки кров почюріти.
Може з тої головки кров потекти.
Бо казав, шо йик чєсом Юрій шош помилит тай заборзо узмет в свої руки плуг навесні, то тогди сердитси на него Дмитрій.
Бо казав, що, бува, Юрій помиляється й надто швидко бере до рук плуг навесні, й тоді сердиться на нього Дмитрій.
Джюнда, подаючі Костюкови гроші, наказував йиму, сміючіси: «А тепер дивиси, коравий богачю, ти пліснева скупиндре, ни замкниси по повници у кліть разом з грішми так, шо аби ми тебе и ни виділи у хаті з питєм та їдов, бо єк це зробиш, то ни гадай, шо ми дурні.
Джюнда, подаючи Костюкові гроші, наказував йому, сміючись: «А тепер дивися, коравий багачу, ти, пліснява скупиндро, не замкнися по повниці в кліті разом із грішми так, аби ми тебе й не виділи в хаті з питтям та їдою, бо якщо це зробиш, то не гадай, що ми дурні.
Лесьо шє спав усередині тай тимунь ни хотів си з нев розговорєти.
Лесьо ще спав і не хотів із нею говорити.
Маю си де діти у свої старині.
Маю де дітися у своїх батьків.
Середного росту, з шюпними губками, весело усміхненими.
Середнього зросту, з тендітними губками, весело усміхненими.
Мочєючі єчьмінним буришіником густу сметану, я їв, дуже квап’єчіси.
Мочаючи ячмінним буришинником густу сметану, я їв, дуже кваплячись.
Ану послухай мене, будь лиш ціхо, то уна зараз заберетси з хати.
Ану послухай мене, лише будь тихо, то вона зараз забереться з хати.
Ни квапилиси, а горі, над Хороцевов, біда си зводила.
Не квапилися, а в горах, над Хороцевою, біда зводилася.
«В загороду воли та корови».
«В загороду воли та корови».