target
stringlengths
3
926
source
stringlengths
3
923
Але єк поклали першу паску в піч и вна нараз так поросла, шо аж з неї впала шишка, а відтак нараз хлюпла, то тогди й Єлена си засмутила, бо то вішшювало в тим році в їх дому великий біль, або навіть и смерть.
Але коли поклали першу паску в піч, і вона так виросла, що аж із неї впала шишка, а відтак нараз осіла, тоді і Єлена засмутилася, бо це віщувало того року в їхньому домі великий біль або навіть і смерть.
Він дивувавси, шо то могло йиго сіпнути тай шепнути, аби він ни спав.
Він дивувався, що то могло його сіпнути та й шепнути, аби він не спав.
Гм… гммм.
Гм… Гм-м-м.
Шо хоч, напасте?.
Чого тобі, напасте?.
Окрий и заступи, Госпидку, праведне Сонечько, усіх людий и нас, людску тай нашу маржинку вид усєкого зла й лихого чєсу».
Окрий і заступи, Госпідку, праведне Сонечко, усіх людей і нас, людську та й нашу маржинку від усякого зла й лихого часу».
Він перший йшов у хату, за ним книзь Дмитруш, за книзем йиго стариня, а за старинев решта старіст.
Він перший ішов у хату, за ним князь Дмитруш, за князем його стариня, а за старинею решта старостів.
Амінь».
Амінь».
Старі Шумеї намлі ока варили ситні юшки та прибрані їди для свого сина й йиго товариства, а уритні вирмене уводно допитувалиси: «Мой, кажю, нашьо ви такий великий храм варите?.
Старі Шумеї якомога швидше варили ситні юшки та добірні страви для свого сина і його товариства, а набридливі вірмени все допитувалися: «Мой, кажю, нашьо ви стільки всього варите?.
Аж годі си було подівити на світ, так світло вид зими пудно било ув очі.
Аж годі було подивитися на світ — так світло від снігу било в очі.
Иванчік пожєлував йиго, зачєр в кубку з бербениці води.
Иванчік пожалів його, зачерпнув із бочки води.
— «Лиш давай мині шонайліпшего коня з полонинского стада, п’єтку гроший, око горівки та два будзи сира, тай я парю конем почерез Ватунарку, наколи зорі, на Білу Ріку, в Голошину до Малишя.
— Лиш давай мені щонайкращого коня з полонинського стада, п’ятку грошей, око горілки та два будзи сиру, і я, щойно зазоріє, жену конем почерез Ватунарку на Білу ріку, в Голошину до Малишя.
Мандатор видів, шо то був уже старший чоловік, та ни засудив йиму буки, лиш замок до катушя.
Мандатор видів, що то був уже старший чоловік, і не присудив йому буків, лиш замкнув до в’язниці.
Він казав, шо тоту днину, шо си в ню пускаєт баранів мижи вівці, треба поштити, то ни будут си ніколи вівці зводити.
Він казав, що тої днини, коли пускають баранів межи вівці, треба постити — то не будуть ніколи вівці переводитися.
Увійшов кріз браму конем на цвинтар тай присилив йиго коло дзвінниці до плоту, бо й з пасков він став наоперед дзвінниці.
Увів крізь браму коня на цвинтар і присилив його коло дзвіниці до плоту, бо й з паскою він стояв наперед дзвіниці.
На хатєним порозі баба Єлена, цулуючі хрест у руці березі, перев’єзала повісмом.
На порозі баба Єлена, цілуючи хрест у руці берези, перев’язала його повісмом.
Довгий ждав на Шкиндин приказ, бо Шкиндя ни лиш над ним старшував у стрілецтві, але й в мальфарстві.
Довгий ждав на Шкиндин наказ, бо Шкиндя над ним старшував не лише у стрілецтві, а й у мольфарстві.
Але наші люде хожували за Гору ни лиш з вирменскими фирманками, уни ходили в Загірє й з-позадь своїх потреб.
Але наші люди ходили за Гору не лиш із вірменськими фірманками — вони ходили в Загір’я й у своїх потребах.
Одного вечєра хтос дав Юрішкови знати, шо на Волоскім боці, у Середних Розтоках, уже другу добу п’єт на шиньку в одної баби ватажко опришків Мирін Штола из цілим своїм товариством.
Одного вечора хтось повідомив Юришка, що на волоському боці, у Середніх Розтоках, уже другу добу п’є в шинку в одної баби ватажко опришків Мирін Штола з цілим своїм товариством.
Казала, шо з-пид сходу сонця чюла керегвит — сміхє та піворінє.
Казала, що з-під сходу сонця чула гамір — сміхи та писки.
А Шкиндя єк то вздрів, то в тот раз лиш так, єк лис, хєтро викрутивси вид Иванчіка тай поре з хати надвір, аби Иванчік ни заздрив на йиго лици тої злосливої усмішки, шо поєвиласи на нім з радости, шо через ниосторогу Иванчік в тій ситі випив зроблене на него в Дарадуди насланє.
А Шкиндя, побачивши це, лиш так, як лис, хитро викрутився від Иванчіка та й вискочив із хати надвір, аби Иванчік не завважив на його лиці тої злосливої посмішки, що появилася на нім із радості, адже через необережність Иванчік у тій ситі випив зроблене на нього в Дарадуди наслання.
Хотів 'їх трошки помучіти плєсом.
Хотів їх трошки помучити плєсом.
Божих зір завтрішної днинки діждати.
Божих зір завтрашньої днинки діждати.
Насмерть би си був убив, єк би був ни умів падати.
На смерть убився б, якби не вмів падати.
Йиго лице здригнулоси так дивно, шо аж вуха в него зтєвалиси.
Його лице здригнулося так дивно, що аж вуха зарухалися.
Усі слухали, єк до прикладу уна за флоєров співала: «Треба дати їсти, пити, сірому бикови, Єк би вдати заспівати любому Йванкови?».
Усі слухали, як гарно вона за флоярою співала: Треба дати їсти, пити сірому бикові, Як би вдати заспівати любому Йванкові?.
То лиш з каліки тай бідного ни посмійси, аби й ти таким ни став».
То лиш із каліки та й бідного не посмійся, аби сам таким не став».
Видко, ни посмів позбиткуватиси над Олексієвим погрібом.
Видко, не посмів позбиткуватися над Олексієвим похороном.
А то бігме все бріхня, бо я вже добре вижу, шо він нічо ни знаєт.
А то, бігме, все брехня, бо я вже добре бачу, що він нічого не знає.
«Та шо гей таке говорив?» — зацікавивси Иванчік.
«Та що таке говорив?» — зацікавився Иванчік.
Иванчік то так переконуючо говорив, шо видразу було видко по попикови, шо й він сам зачінав йиму вірити, лиш ни смів си йиму до того приповісти.
Иванчік то так переконливо говорив, що відразу було видко по попикові, що й він сам починав йому вірити, лиш не смів йому в цьому зізнатися.
Але Иванчік з Марічков то ни пошнюпили.
Але Иванчік із Марічкою про це й не здогадувалися.
Уже майже цілу днину перед Уведенієм дідо був икийс надусаний.
Майже цілий день перед Уведенням дідо був якийсь задуманий.
Ватаг голосом тримбіти дав знак, шо чєс пускати з кошєри вівці в пашу, на полонину.
Ватаг голосом трембіти дав знак, що час пускати з кошари овець у пашу, на полонину.
Таке й моє, бо доків шє бізую лундиґати ногами, то лундиґаю, тай єк то кажут, без баламути світ ни збути, а без смерти ни вмерти».
Таке й моє, бо доки я ще годен перебирати ногами, то перебираю, та й, як то кажуть, без баламута світ не збути, а без смерті не вмерти».
Усі богомолили Джюнду, аби йшов за березу у колєдницкій таборі на Білу Річку — в Головах.
Усі просили Джюнду, аби йшов за березу в колядницькій таборі на Білу річку — в Головах.
«Я, — збушно обізвавси Иванчік.
«Я, — наполегливо обізвався Иванчік.
Ни плач!.
Не плач!.
Сам виніс из катушя Олексієву теркілку тай, подаючі її Олексієви, присєгавси, шо поків йиго житя, то си вже бірше ни позбиткуєт ні з мальфаря, ні з головного стрільця.
Сам виніс із в’язниці Олексієві речі й, подаючи їх Олексієві, присягався, що скільки його життя, то вже більше не позбиткується ні з мольфара, ні з вправного стрільця.
Голос йиго флоєри було чюти біда знаїт видків, аж вид церкви з Дідушкової Річьки навіть йиго було чюти.
Голос його флояри було чути біда знає звідки, аж від церкви з Дідушкової Річки.
Ни токма вид образів, але й вид церковних стін був йиму устид, шо поваживси на то, аби си видорчі Бога-правди.
Не лише від образі́в, а й від церковних стін був йому устид, що поважився на те, аби зректися Бога-правди.
В йиго хаті вже ни пекли так, єк у йиго старині, матаржєники тай мандрусі.
У його хаті вже не пекли так, як у його старині, матарженики та мандрусі.
Була вбута в крашені капці, вишиті в ічка, та в джюґні постільці-варгованці, з маленькими тварцями та шюпними дзюбчіками-моршками.
Була взута у фарбовані капці, вишиті в ічка, та в акуратні постільці-варгованці з маленькими тварцями й шюпними дзюбчіками-моршками.
Ослобожу ти, нинависнице, хату.
Звільню тобі, ненависнице, хату.
— «А хоть и нам зараз й оттут перед вас покочю свої роги, то однако вам обом кажу, шо вас си ни бою, тай ни маю навіть и в п’єті, а ни токма в голові, ваші погрози».
— А хоч і зараз отут перед вами покочу свої роги, однак вам обом кажу, що вас не боюся та й не маю навіть у п’яті, а не лише в голові, ваші погрози».
А Иванчік, єк сам приказував, то мав велику охіть на чєлідину, але онимавси зачепити її навіть на бесіду, а ни токма на любаскованє.
А Иванчік, як сам приказував, мав велику охоту до жінок, але соромився зачепити їх навіть на бесіду, а про полюбовні взаємини годі й казати.
Нарід вид церкви вирдов повалив за колєдниками на дідинец.
Нарід від церкви гуртом повалив за колядниками на дідинець.
Тай будову ни добре зачінати тої днини будувати, бо видтак вже навіть докінчинов мусіла би стоєти порожнов.
Та й будову недобре починати тої днини, бо відтак, уже навіть докінчена, мусила б стояти порожньою.
«Ти знаєш того чоловіка?» — запиталаси Марічка в Мандрюкової, справ’єючі нишком руков на Иванчіка, шо єкраз йшов цвинтарем д’ним.
«Ти знаєш того чоловіка?» — запитала Марічка в Мандрюкової, показуючи нишком рукою на Иванчіка, що саме йшов цвинтарем до них.
Але видко було, шо Малиш був ни голоден ні сира, ні горівки, ні гроший, бо ни пустивси борше до тої меринді, шо приніс йиму Иванчік.
Але видко було, що Малиш не дуже потребував ні сиру, ні горілки, ні грошей, бо не пустився швидше до того гостинця, що приніс йому Иванчік.
А котрі й посідіют ґирями нивидданими.
А котрі й посивіють невідданими.
Ой, ні! Аж задрижєв він, та не з студени, а з остраху перед тим головним ділом, шо погадав йиго сегодне чінити, бо такий пудний жєх єго зпіймив, шо аж в жилах кров цеконіла, єк у люті морози зимов вода, бо головне стрілецтво жєдало вид него так само головної речі, йиго душі.
Ой ні! Аж задрижав він, та не з холоду, а з остраху перед тим головним ділом, яке погадав сьогодні чинити, бо такий страшний жах його обійняв, що аж у жилах кров стигла, як у люті морози взимку вода, бо головне стрілецтво жадало від нього так само головної речі — його душі.
«Ад наїли си тє, Дми’, побліки, через оттоти обгайди?».
«Ад, наїлися тя, Дми’, сорому, через ототі обгайди?».
Зив’єв.
Зів’яв.
А поза плечіма їм на високих полонинах голосно играли тримбіти тужливих полонинских круглєків на добре літуваннє пастирям у полонинах з людсков худібков.
А за їхніми плечима на високих полонинах голосно грали трембіти тужливих полонинських кругляків на добре літування пастухам із людською худібкою.
Аж кров з него сикала, єк из цівки… Позадь цев бійков Иванчік довго ни міг сісти, так йиго боліло тіло, але про тото він не переставав довбушувати.
Аж кров з нього бризкала, як із цівки… Після цієї бійки Иванчік довго не міг сісти — так його боліло тіло, але він не переставав довбушувати.
Намотав я їх у голов, єк ниток у клубок.
Намотав я їх у голові, як ниток у клубок.
Ану ти сам лиш подумай добре над цим, то сам зрозумієш, шо мут си з цего люде поругати тай будут нас судити, шо ми одно одним ни трабуємо, а навіть мут гадати, шо чьорт знаєт, єк ми лихо жиємо мижи собов, шо смих си розворишили на ці толоки.
Ану, ти сам лиш подумай добре над цим, то й зрозумієш, що люди на це нарікатимуть та й нас судитимуть, що ми одне одним не переймаємося, а навіть гадатимуть, що ми чорт знає як лихо живемо поміж себе, що аж розійшлися по різних толоках.
«А шо єс чюв?» — цікаво запиталаси баба.
«А що чув?» — поцікавилася баба.
Кози, здолини по коліна з чьортивскими ногами, зависливо дралиси в скали та шкрепітє за зеленим листом на корчях тай, потрєсаючи боридками та покручюючі фостиками, гулили за собов туда свої чьортенєтка, молоденькі кізлєтка.
Кози, до коліна знизу із чортячими ногами, затято дерлися в скали та шкрепіття за зеленим листом на кущах і, потрясаючи борідками й покручуючи хвостиками, манили за собою туди своїх чортенят, молоденьких козенят.
«А єк ти, сараку, гостив?».
«А як ти, сараку, гостив?».
Гори убералиси в зелену зелінь трав, жовтих кульбавок та синих топірців.
Гори убиралися в зелень трав, жовтих кульбабок і синіх сокирок.
Єк обчєстував Джюнда гостий за «чєсть», то зачєв їх кликати до повниці.
Коли обчастував Джюнда гостей «за честь», то почав їх кликати до повниці.
Кури ни своїми голосами зкодкодакали, розлітаючіси у дири попид пидсінє, де котра могла, лиш когут стоєв на задвірю наґороїжений до бійки з половиком, видважно пококочюючі: «Ко-ко-ко».
Кури не своїми голосами закудкудакали, розлітаючись у діри в підсінні, де котра могла, лиш когут стояв на задвір’ю наґороїжений до бійки з половиком, відважно покококуючи: «Ко-ко-ко».
Стаі наклав, зимарки побудував, ворота до цеі зимарки спорєдив.
Стаї наклав, зимарки побудував, ворота до цеї зимарки спорядив.
Так вни досердили Єлену, шо, йик вна виходила з цвинтари, то так си гримнула Марічьку, шо та мало ни перевернуласи на гроби.
Так вони розсердили Єлену, що вона, виходячи з цвинтаря, так ударила Марічку, що та мало не перевернулася на гроби.
Нираз, то вже таки доконче пробував її видбити вид себе.
Не раз уже таки доконче пробував її відбити від себе.
А до того тої ночі знов єму сниласи Марічька.
А до того вночі знову йому снилася Марічка.
Ватра висувала з печі тонкі, зашпилені вогнєні єзики й лизала золотов половінев гліг.
Ватра висувала з печі тонкі вогняні язики й лизала золотою половінню гліг.
Красне то мішінє було.
Красна та отара була.
А витак благословило все, шо чімраз то менчі гори.
А відтак благословило все менше в горах.
Це нічо ни значіло, шо він був так попросту зібраний, бо такі люде навмисне си лакоми так зберати, аби ніхто нинасаму, шо то вни йдут.
Це нічого не значило, що він був так попросту вбраний, бо такі люди навмисне воліють так одягатися, аби не здогадувалися, хто вони насправді.
Тай уно би так було, єкби ни людска зависть тай ни людска дурнота.
Та й воно так би й було, якби не людська заздрість та й не людська дурість.
Уся сюбина дуже красно родит, єк то зерно в ній замішєне.
Уся сюбина дуже красно родить, якщо те зерно в ній замішане.
«Тай шо, шо два?!!.
«Та й що, що два?!.
Але Процьо нидовірчєво покручював головов: «Ця дитина, то ни моє насінє.
Але Процьо недовірливо покручував головою: «Ця дитина — то не моє насіння.
Лиш до Малишя в Голошину абес пусто ни йшов, бо він вид лісни ни знаєт лічіти, тай тепер, єк вмер Олексій, то він нічьо ни будет варт, бо то Олексій йиму в усім допомагав тай у мальфах йиго ретував.
Лиш до Малишя в Голошину даремно не йди, бо він від лісної не вміє лікувати та й тепер, коли вмер Олексій, він нічого не буде варт, бо Олексій йому в усім допомагав та й у мальфах його рятував.
Дідо свєткував Федора, шоби ни мати змерзлєка мижи маржинков.
Дідо святкував Федора, щоб не мати змерзляка серед маржини.
Оперед свєтого вогню встав коліньми Фока на свою любу полонину тай, бючі три рази поклони, цулував кождим разом свою любу зелену полонину: поклонєвси праведному Сонечькови — великому Богови житя, дєкуючі єму за єго велику ласку тай свєту нибесну силу, шо то навесні нев поблагословив увес світ тай єго полонин.
Перед святим вогнем став на коліна Фока на своїй любій полонині та й, б’ючи трикратні поклони, цілував щоразу свою любу зелену полонину: поклонявся праведному Сонечкові — великому Богові життя, дякуючи йому за його велику ласку та й святу небесну силу, що навесні поблагословив нею увесь світ і його полонини.
На тот храм сходивси зувезде сторонский народ.
На той храм сходився звідусіль сторонський люд.
А то, на Иванчіково велике диво, в тот раз на грєдах вискочєв макогін з пітівного корита, упав на постіль, а з постелі на земню, тай прикотивси почерез хату, Довгому до ніг.
А тоді, на Иванчікове велике диво, вискочив макогін із корита, упав на постіль, а з постелі на землю, та й прикотився почерез хату Довгому до ніг.
Тай видів, шо чьорт зробив то само з нев, бо їх очі вже ни могли си розлучіти, аж доків піп ни зачєв роздавати в церкві людем бечку.
Та й видів, що чорт зробив те саме з нею, бо їхні очі вже не могли розлучитися, аж доки піп не почав роздавати в церкві людям бечку.
Цуґи ни возили, за дараби так само ни знали.
Цуґи не возили, про дараби так само не знали.
В захрестію, коло престола, молоденький попик, розхітуючі собов на боки, єк п’єний, тонко випівав голосом, прав’єчі велику Службу.
У захресті, коло престолу, молоденький попик, розхитуючись, як п’яний, тонко виспівував, правлячи Велику службу.
Иванчік, бувало, нираз дома лишєв и найгорічішшу роботу на жінку, а сам брав кріс на плечє тай йшов з ним у ліси на мандрівку — куди очі виділи.
Иванчік, бувало, не раз дома лишав і найтерміновішу роботу на жінку, а сам брав кріс на плече й ішов із ним у ліси на мандрівку — куди очі виділи.
По сповіди Иванчік знов став икийс сам ни свій, порхєй та ниспокійний.
По сповіді Иванчік знов став якийсь сам не свій, боязкий та неспокійний.
Допоможи нам на добре діло на віки віков.
Допоможи нам на добре діло навіки-віків.
День був такий погідний, шо вітер навіть й ни дихав.
День був такий погідний, що вітер навіть не дихав.
А збавивси молодєчком, бо ни умів зашєнувати собі здоров’є, а инак, то нічо йиму ни бракувало.
Захворів замолоду, бо не вмів шанувати своє здоров’я, а більше нічого йому не бракувало.
Всі си будут з них, єк то кажут, плечіма смієти, бо й одно пістолє їх ни спалит, так смих аді їх потрафив замовити в одній хвильці».
Усі будуть із них, як то кажуть, плечима сміятися, бо жоден пістоль не стрельне, так їх потрафив замовити в одній хвильці».
А Иванчік єк впав на дорогу, шо то вна була післана Дарадудов, аби зігнати йиго з світа, то видразу поклав оборону вид себе тай зробив обертин против її наслання, завертаючі йиго за нев навздогін.
А Иванчік, збагнувши, що її післав Дарадуда, аби зігнати його зі світу, відразу поклав оборону від себе та й зробив обертин проти її наслання, завертаючи його за нею навздогін.
О-о! Ото варт послухати йиго игри.
О-о! Ото варт послухати його гру.
А вна йиму видповіла, шо ти чьорний, а я біла.
А вна йому відповіла, що ти чорний, а я біла.
Але заким шо-куда, то я вже вам заліз періш під шкіру, єк ви оба мині», — видтинавси Иванчік Шкинди на йиго погрозу.
Але тим часом я вже вам заліз першим під шкіру, як ви обидва мені, — відтинав Иванчік Шкинді на його погрозу.
Через ототу мізерійку мижи потєти, шо лиш дінницями водно шиєт, лєшуючі за гадев, аби її заклєсти, шоби биршя ни виросла.
Через отого мізерного пташка, що лиш долинами завжди нипає, вишукуючи гадину, щоб її заклясти, аби більша не росла.
Вже ніхто ни гадав ув оден раз, шо він переднітси, тай окриєє з тєжкої лежі.
Уже ніхто й не гадав, що він перебуде й оклигає з тяжкої лежі.
Пирга люто сприсідала зразу на мене, але єк уздріла, йкий я маю вітер вид неї у кілю, то трошки ми попустила.
Пирга спершу люто гавкала на мене, але коли побачила, який я маю вітер від неї в кіллі, то трошки попустилася.
Ой из ґаздинев, из діточьками.
Ой із ґаздинею, із діточками.
- Ива’, абес собі знав, шо сегодне й одно пістолє ни позволю розмовити їм, хоть би мнє в ноги цулували, просічі.
— Ива’, аби собі знав, що нині жоден пістоль не дозволю розмовити їм, хоч би мені ноги цілували, просячи.
Тай спала я пид білим лижником, колисана буйними вітрами та присипуванна грубими замітьми мертвим сном аж до Юрія.
Та й спала я під білим ліжником, колисана буйними вітрами й присипана товстими заметами, мертвим сном аж до Юрія.
Тай тимунь то так дуже приєзно всі подивилиси в хаті на Иванчіка, єк ни знати на єкого головного мальфаря.
Та й тому дуже приязно всі подивилися в хаті на Иванчіка, як не знати на якого головного мольфара.