Datasets:
hutsul
/
hutsul-manually-annotated

Dataset card Data Studio Files
xet
Community
1
target
stringlengths
3
926
source
stringlengths
3
923
Бо раз випушшєне слово з рота — вже ни завернеш йиго назад у рот.
Бо раз випущене слово з рота вже не завернеш назад.
Єк вишиті мережками рукави чєлідинских сорочьок, так гори помережені нивами.
Як вишиті мережками рукави жіночих сорочок — так гори помережені нивами.
«Ні».
«Ні».
Запрошєлиси одни до одних на свєта у гості та на колєдники.
Запрошували одні одних на свята в гості та в колядники.
Тпррру тобі!.
Тпр-р-ру тобі!.
Дай Боже, абес ніколи за це на лихе місце ни ступив».
Дай Боже, аби ніколи за це на лихе місце не ступив».
А Иванчік у тот раз змішєвси.
А Иванчік завагався.
Хлопец подавав з води на коня Шкинди тоти пістолета, а Шкиндя їх обзерав тай охміркавси, шо з них вода ни капчєла, але таки чурком чуріла.
Хлопець подавав із води на коня Шкинді пістолі, а Шкиндя їх обзирав та й дивувався, що з них вода не капала, а таки стікала.
Вни стратили Дарадудиного побратима Шкиндю, аби си голіруч ни вернути до Дарадуди.
Вони стратили Дарадудиного побратима Шкиндю, аби голіруч не вернутися до Дарадуди.
Найдужше у сінокоси літом почєпала йиго кортєчька забератиси кудас вид хати.
Найдужче в сінокоси літом нападала на нього охота забратися кудись від хати.
Поклав тайну вечєрю з тов мисков серед стола на скатерть, шо нев була прикрита отава на столу.
Поклав тайну вечерю з тою мискою серед стола на скатерть, що нею була прикрита отава на столі.
Коло плоту, на горбку, нидалеко проріза, де мали свєтити воду, дідо обібрав місце на стрілене.
Коло плоту на горбку неподалік ополонки, де мали святити воду, дідо обібрав місце для стріляння.
Тай сік Иванчікови в очі затисненими кулаками.
Та й сік Иванчікові в очі затисненими кулаками.
На синим мори кораблі плили», й тд.
На синім морі кораблі плили, і тд.
Нараз верг гачі оперед себе на дорогу тай свойов клябучков перехрестив три рази хмари, а витак видв’єзав присилений на ремінци до чепраги, коло ременя, нискришливо зроблений з вістря коси на Свєтий вечєр досвіта чєпелик вид граду, тай зачєв ним січі на хмари.
Нараз пожбурив штани перед себе на дорогу та й своєю паличкою перехрестив тричі хмари, а відтак відв’язав присилений на ремінці до чепраги, коло ременя, на скору руку зроблений із вістря коси на Святий вечір удосвіта чепелик від граду та й почав ним сікти на хмари.
Та Иванчіка ни згризла була так Єленина звадка, йик тоти Марічіні слова, шо вна їх сказала про него Єлені мижи народом на цвинтарях.
Та Иванчіка не так зажурила Єленина сварка, як ті Маріччині слова, що вона сказала про нього Єлені межи народом на цвинтарі.
Зробив навіть и стів новомодний у хаті.
Зробив навіть стіл новомодний у хаті.
Шкода пусто собі єзик шмулити.
Шкода пусто собі язик трудити.
Прикривалиси жовто-зеленим коверцом.
Прикривалися жовто-зеленим килимком.
А Иванчік, прото стрілец, видразу то покмітив тай лиш оба з Дмитрушем забралиси у церкву, аби ніхто ни наздогадь, шо уни прийшли на Жєб’є в обзорини.
А Иванчік, стрілець-бо, відразу то завважив, та й лиш обидва з Дмитрушем подались у церкву, аби ніхто не здогадався, що вони прийшли в Жаб’є в обзорини.
Тим найбіршим мальфарем на усі гори.
Тим найбільшим мольфаром на всі гори.
Плюнув: «Ретенно, шо оттот вугол пусто дурно ни штрик аж отам пид поріг, лиш на йикес діло.
Плюнув: «Авжеж, та жарина пусто-дурно не скочила аж отуди під поріг, лиш на якесь діло.
Цілий день був він чьогос замислений.
Цілий день був він чогось замислений.
Та коби оборонивси.
Та хай би оборонився.
III Хоть жила Иванчікова стариня на бірших ґрунтах, єк жив він післідь неї, то однако в них бідно си дієло на ґаздівстві.
Хоч і жила Иванчікова стариня на більших ґрунтах, аніж жив він після неї, однак у них бідно велося ґаздівство.
Та пастушили дрозди вівці в комишівках, глумнєчіси вівчєрям: «Шуру, буру, шуру, буру, нима молока, пишло в пушу».
Та пасли дрозди овець у комишівках, глумлячись із вівчарів: Шуру, буру, шуру, буру, нема молока, пішло в пущу.
«Та єк би ти її мині випустив, то я би з тебе й житє мо випустив», — погрозивси грізно Дарадуда, тай взєвси до горівки.
«Та якби ти її мені випустив, то я би з тебе й життя, може, випустив», — погрозив Дарадуда та й узявся до горілки.
Видразу повидів він, шо старі люде ни бріхню приказували, шо «ґаздувати так тєжко, єк каменя глодати».
Відразу впевнився він, що старі люди не брехню приказували, що «ґаздувати так тяжко, як каміння ковтати».
Через Луця ни добро було Иванчікови стрілити.
Через Луця зле було Иванчікові стріляти.
Нима страху, ни завіситси».
Нема страху, не повіситься».
«То я!» — обизвавси нисміло Иванчік.
«То я!» — обізвався несміло Иванчік.
Єк завели книзєт за стів, то вни сіли за столом на задній лавици пид образами, напротів книгининого деревця, а ззаду, їм за плечіма, на лавици стала їх світивка — молоденька дівчєнка, пишно зібрана та заплетена в бовтиці, закитичєні весільними бервінковими позолоченими китицями, перев’єзана через плечє білим полотном з колачєм.
Завели князят за стіл, то вони сіли за столом на задній лаві під образами, навпроти княгининого деревця, а ззаду, їм за плечима, на лаві стала їхня світилка — молоденька дівчинка, пишно зібрана та заплетена в бовтиці, закитичені весільними барвінковими позолоченими китицями, перев’язана через плече білим полотном із калачем.
Видко, шо то й ни наше шєстє було.
Видко, що то й не наше щастя було.
На цвинтари, то нарід ни поуважив на попівский заказ.
На цвинтарі нарід не зважив на попівську заборону.
Він, зачмелений у голов, упав на поріг, єк дриво.
Він, причмелений, упав на поріг, як колода.
Пид образами, на задній лавици продув собі місце, аби ни присів йку душу, шо прийшла того вечєра з того світа д’нам до свєтої вечєрі.
Під образами на задній лаві продув собі місце, аби не присів яку душу, що прийшла цього вечора з того світу до нас до святої вечері.
А решта людий, то шє си ни розходила з цвинтара, бо вни до пізної ночі на Олексієвим гробу пили, їли, та споминали йиго діла, набуваючіси там разом з Олексіїхов.
А решта людей ще не розходилася з цвинтаря, вони до пізньої ночі на Олексієвім гробу пили, їли та споминали його діла, набуваючись там разом з Олексіїхою.
Він зачєв си залужувати: «То песіголовини, ни люде.
Він почав здогадуватися: «То песиголовці, не люди.
Видколи головний мальфар Олексій з Плоскої натокнув Иванчіка по-людски на стрілецку дорогу, видтогди він вибивси на такого великого стрільця, шо майже всі стрільці лиш про него зачєли бесіду мати, тай лиш си ним журити.
Відколи головний мольфар Олексій із Плоскої направив Иванчіка по-людськи на стрілецьку дорогу, відтоді він вибився на такого великого стрільця, що майже всі стрільці лиш про нього почали бесіду мати та й лиш ним журитися.
Дідо пишов надвір.
Дідо пішов надвір.
Але то вже майже нічо ни помагало йиму на голов вид стріли.
Але то вже майже нічого не помагало йому на голову від стріли.
Тай через лісну мижи ними був майже уводно колот, бо Єлена була доконче наважиласи видбити вид него лісну, але було фе розлучіти йиго з нев, бо вна прилипла д’нему, єк на смереці до луба смола.
Та й через лісну межи ними був майже завжди колот, бо Єлена конче наважилася відбити від нього лісну, але було годі розлучити його з нею, бо вона прилипла до нього, як на смереці до луба смола.
Хотів трохє шє попарубкувати, але в Костюка ни було єк довго парубочіти, бо то прото був ґазда, ни позволив синови розкотюжитиси.
Хотів трохи ще попарубкувати, але в Костюка не було змоги довго парубочити, адже то був ґазда, не дозволив синові розволочитися.
Бувало, наколи лиш попидпрєтуєт у восени городнину з городів, то видразу си брали обі з вуйнов до чілідинскої роботи в хаті: прєли кужелі, мотали прєжі.
Бувало, щойно поприбирають восени овочі з городів, то відразу бралися обидві з вуйною до жіночої роботи в хаті: пряли кужелі, мотали пряжу.
Ий-йой-йой-йой», — аж руки собі ломила.
Ий-йой-йой-йой, — аж руки собі ломила.
Оживали.
Здригалися.
Книзь за кождим разом, шо обходив стів, оперед деревця на столу клонив голов тай цулував хліб пид деревцем, зрошуючі йиго буйними, леґінскими слозами з жєлю за леґінсков слободов тай буйностев, а боєре за скрипков тужили весілної: «Ой чій то коник, тай по горі-і-і гра-а-а-є-є-т?.
Князь за кожним разом, обходячи стіл, клонив голову й цілував хліб під деревцем на столі, зрошуючи його буйними леґінськими сльозами з жалю за леґінською свободою й буйністю, а бояри за скрипкою тужили весільної: Ой чий то коник та й по горі-і-і гра-а-ає-е?.
То була хлоп-жінка хоть в чім, до роботи першя, але й до играшок, співанок та данцу ни послідна.
То була хлоп-жінка в усьому: до роботи перша, але й до забав, співанок і танцю не остання.
У правій руці мав черпак, на однім держєку з двома иртами на видлю, до видбираня води з головиц, навмисне зробленим до того.
У правій руці мав черпак — на однім держаку з двома иртами один навпроти одного, до відбирання води з джерел — навмисне зробленим для того.
Перебув йиго… Тай, ретенно, перебудет и Довгого… Тай, зрештов, Довгий без Шкинді був йиму вже в малій мірці.
Перебув його… Та й, певно, перебуде й Довгого… Зрештою, Довгий без Шкинді вже його мало обходив.
Ледви Иванчік видмахавси вид него, поступаючі назад, пид стіну ґражди.
Ледве Иванчік відмахався від нього, відступаючи під стіну ґражди.
Подала тото горшєтко з водов, аби мав там воду тай своє горшєтко до води.
Подала те горнятко з водою, аби мав там воду та й своє горнятко до води.
Тесличєв піківні корита.
Тесав корита.
Так само усі хатов смієлиси з Олєґи Онисим’юкового, бо він так допопоїв у колєдниках, шо при кінци колєдників ни міг уже нічьо їсти.
Так само всією хатою сміялися з Олега Онисим’юкового, бо він так попоїв у колядниках, що при кінці не міг уже нічого їсти.
Кріз зуби, лиш трошки приїдені, процідив: «Жди-и-и, ти-и, цигане пустий! Жєбоване проклятий.
Крізь зуби, лиш трошки приїдені, процідив: «Жди-и-и, ти-и, цигане пустий! Жабоване проклятий.
А було пидбічі вид дєдикових хатий лиш трошки д’горі на ґруник Савківку, то відтів уже було видко понад Білу Річьку, аж на полонину Скупову.
А якщо підбігти від батькових хат лиш трошки вгору на ґруник Савківку, то звідти вже відкривався вид понад Білу річку, аж на полонину Скупову.
А єк би увійшов мушінин перший, то чінили би си самі баранці у овец, а у коров бичьки.
А якби увійшов чоловік перший, то народжувалися б самі баранці в овець, а в корів бички.
Йиго царинки й пасовиска густо закитичілиси китицями маржинки.
Його царинки й пасовиська густо закитичилися китицями маржинки.
А він ни йшов, бо мав запуту, пишну Марічку, про єку, крім него, ніхто ни знав.
А він не йшов, бо мав перепону — пишну Марічку, про яку, крім нього, ніхто не знав.
Дідо верг на бік з голови крисаню.
Дідо скинув набік із голови крисаню.
Й наколи увійдет у церкву, то видразу дес станет у кутичьку пид хорами, дес так у потемку, шоби її люде навіть й ни виділи, тай нарікаючі на свєтих, шо ни дали їй тих мнєсниц нієкої долі, кріз плач молитси: «Свєті апостоли.
А в церкві стане десь у закутку під хорами, у потемку, щоб її люди й не бачили, та й, нарікаючи на святих, що не дали їй тих м’ясниць ніякої долі, крізь плач молиться: “Святі апостоли.
Ни брешу.
Не брешу.
А єк зістрітивси їх зір, то засвітилиси одно одному очіма так, шо аж їх то у п’єтах заскобитало.
А коли їхні погляди зустрілися, то вони засвітилися одне одному очима так, що аж їх у п’ятах залоскотало.
Бувало, єк хтос лиш шош трошки завинив, то Юріштан йиму ни дарував так, єк ни даруєт нікому житє смерть.
Бувало, якщо хтось бодай трішки завинив, то Юриштан йому не дарував так, як смерть нікому не дарує життя.
Але Иванчік нієкої плати за розмовленє пістолет в него ни хотів брати, бо сказав, шо він ни мальфар, аби з чінок жив, тай легонько підсміхаючіси, пробував Ботика, ци він си догадуєт хто би то був міг замовити йиму пістолета.
Але Иванчік ніякої плати за розмовлення пістолів не хотів, бо сказав, що він не мольфар, аби з чарів жив, та й, легенько підсміюючись, випробовував Ботика, чи той здогадується, хто міг замовити йому пістолі.
А через три дни єк ніч-день, то вже свічку йиму смертевну світили до смерти, аби ни умер без свічки, бо на тім світі був би вічно в пітьмі.
На третій день уже свічку йому смертну світили, аби не вмер без свічки, бо на тім світі був би вічно в пітьмі.
Довгий так хєтро увійшов до Шкинді в хороми, шо й ни шімкнув, тай ни вчюли йиго й Шкиндини котюги, хоть єкі тємливі були, бо то прото був стрілец, умів дехіро ступати ногами, а ни ляпасував ними, єк єкийс шняпак.
Довгий так хитро увійшов до Шкинді в хороми, що й не писнув, і не зачули його й Шкиндині пси, хоч які тямущі були, — адже то був стрілець: умів скрадливо ступати ногами, а не тупотів ними, наче якийсь шняпак.
Оперед ґазд клали на столи шонайкрашші їдла: товсті студійці та верховаті миски голубців намішма з солонинов, та глібокі дерев’єні чєри юшок з свинским мнєсом.
Перед ґаздами клали на столи щонайкращі їдла: товсті студінці та верховаті миски голубців упереміш із солониною та глибокі дерев’яні чари юшок зі свинячим м’ясом.
Заскобитала й старого у серци стрілецка кортєчка.
Залоскотала й старого в серці стрілецька кортячка.
«Та я шош си застерігав.
«Та я ніби оборонявся.
А шо ни було богато маржини на продаж, то усі хатов мусіли йти до богачів зароб’єти на купно хліба.
А що не було багато маржини на продаж, то всі мусили йти до багачів заробляти на купівлю хліба.
Пизначно було видразу, шо Миколай порєдно потрєс свойов сідов бородов.
Зрозуміло було, що Миколай добряче потрусив своєю сивою бородою.
Й він цілий замовкав, гаснучі з цего світа, тускуючі за давнинов та давними людьми, так єк в мраці на полонині тускуєт вівчєр, єк розгубит усе своє мішінє овец.
І він увесь замовкав, гаснучи з цього світу, тужачи за давниною й давніми людьми так, як у тумані на полонині тужить вівчар, який розгубив усіх своїх овець.
А чєс вид чєсу, то так пудно поглипав на мене, пулькаючі білками, єк би я ни знати шо такого йиму виґоїв.
Й час від часу так страшно позирав на мене, пулькаючи білками, ніби я бозна-що такого йому виґоїв.
Чоловік, живше на світі, шош мусит пити, бо кажут, шо на цім світі лиш тілько нашего, шо з’їмо, файно зносимо, набудемоси та шош дес вип’ємо.
Чоловік, живучи на світі, щось мусить пити, бо кажуть, що на цім світі лиш стільки нашого, що з’їмо, файно зносимо, набудемося та й щось десь вип’ємо.
У середу є добре черти ліс, бо борзо схнет.
У середу добре черти ліс, бо швидко сохне.
Ни жєлувати мерви, бо гріх би був, аби маржинка голодна звиваласи на студени коло оплотів, єк я си надію на Благовішшєнє смуги за вивцями на траві.
Не жалійте мерви, бо гріх би був, аби маржинка голодна звивалася на студені коло оплотів, якщо я сподіваюся на Благовіщення смуги за вівцями на траві.
А пропійце, данцуючі та співаючі опришківскої: «Треба хлопців изибрати, ватага ни дурня Аби в місті погуляти й насеред полудня», — ближилиси помалу під Ботиковов командов д’Костюковим брамам, де ждали на Ботика з Ботичков їх діти-молодєта — з колачями в руках, просити їх на колач.
А пропійці, танцюючи і співаючи опришківської: Треба хлопців ізібрати, ватага не дурня, Аби в місті погуляти й насеред полудня, — ближилися помалу під Ботиковою командою до Костюкових брам, де ждали на Ботика з Ботичкою їхні діти-молодята — з калачами в руках просити їх на калач.
Аж из злости отєк си біршя зробила.
Аж зо злості мов виросла над ним.
Цілов турмов, разом из церковним братством, обступили пид церквов сідого діда, по старовіцки зібраного; в шлику на голові из чєрленим наголовником, у дубленій сардачіні попид плечя из стісним клинєм, у дублененьких гачьох, прибутих замість онучь папучях.
Цілим гуртом разом із церковним братством обступили під церквою сивого діда, по-старовіцьки вбраного — в шлику на голові з черленим наголовником, у дубленій сардачині попід плечі зі стісним клинням, у дублененьких штанах, а замість онуч у папучах.
Бувало, по цілій ночі з ними си пестит разом з війтом при усему народови в хаті, тай нікого си ні встидав, ні боєв.
Бувало, по цілій ночі з ними пестився разом із війтом при всьому народові в хаті та й нікого не соромився й не боявся.
Говорив, шо витак, вид Анниного зачєтя, зачінаєт днина потрошки биршєти.
А відтак від Анниного зачаття днина починає помалу рости.
На голос тримбіти, то все так затємріло на стоїшшю, єк муряшки в муряховині.
На голос трембіти то все так заворушилося на стоїщі, як мурашки в мурашнику.
Может навіть мижи ними й голий спати тай ні одна йиго ни вкусит, бо він знаєт їх всіх заклинати.
Може навіть межи ними й голий спати, та й жодна його не вкусить, бо він знає їх усіх заклинати.
Видколи, ворожічі йиму, сприєв Лелітка, шо то йиго любаска, то ни є звикла чілідина, лиш лісна, дивна мара, то йиго то пудно мулило.
Відколи, ворожачи йому, розказав Лелітка, що його любаска — не звичайна жінка, лиш лісна, дивна мара, то його дуже муляло.
А єк переконалиси, шо він спит, бо хріп, удаючі сп’ючого, то вни лиш хєтро всміхнулиси.
А переконавшись, що спить, бо він хропів, удаючи сплячого, вони лиш хитро всміхнулися.
А другі пси, єк повиділи, шо то Белеїв ґазда, то лиш йиго обпахали, тай вернулиси назад на стоїшшє.
А інші пси, побачивши, що то Белеїв ґазда, лиш його обнюхали й вернулися назад на стоїще.
Навіть й про теперішну біду розказував мині богато такого, шо мої вуха такого вже бірше ні вид кого ни чюли.
Навіть і про теперішню біду розказував мені багато такого, що мої вуха такого вже більше ні від кого не чули.
Виголожена дітва їла лакомо, єк вовчя, коби лиш богато дали їсти.
Виголоджена дітва їла лакомо, як вовчата, аби лиш багато дали їсти.
Пропало, шкода, шо ти лиш хоч».
Пропало, шкода, що ти лиш хоч».
Уни її стратили.
Вони її стратили.
Її лиш ни можна дражнити, бо єк би роздражнив, то хто знаєт, шо тогди би могло бути, то прото бешість.
Її лиш не можна дражнити, бо якби роздражнив, то хтозна, що тоді могло б статися, щось дуже зле.
Повним житєм свого плоду ожила матір-земня й на найвишших полонинах — Чьорногорах.
Повним життям свого плоду ожила матір-земля й на найвищих полонинах — Чорногорах.
Гожу їх обох, аби з обома жити: з Єленов мушу жити, бо вна ґаздиня, а з ліснов мушу жити через проклєті пестошші, бо ні одна жінка ни потрафит так любити чоловіка, єк лісна любит».
Годжу їм обом, аби з обома жити: з Єленою мушу жити, бо вона ґаздиня, а з лісною мушу жити через прокляті пестощі, бо жодна жінка не вміє так любити чоловіка, як лісна любить».
Видколов тот раваш вид свої колоди, подав йиго Иванчікови, а колоду лишив у стаї для ватага тай для себе на контролю.
Відколов той раваш від своєї колоди, подав його Иванчікові, а колоду залишив у стаї для ватага й собі для контролю.
Тогди знов пригадалиси йиму Олексієви слова, шо у тот раз, єк стрілит законом, то Христос вид него навіки знимидієт.
Тоді знов пригадалися йому Олексієві слова: якщо стрілить причастям, то Христос від нього навіки зникне.
Старші леґіні, шо прийшов уже їм чєс си женити, видив’ювалиси на дівчєта, котра би си їм удала, аби на ню у старости пити.
Старші леґені, що прийшов уже їм час женитися, задивлялися на дівчат, котра б їм сподобалась, аби старостів до неї послати.
— «Єкий до біди лінивий.
— Який, до біди, лінивий.
Тай аби ни доберати собі більше страху, зачепив бесіду з другим чоловіком, шо нидалеко него сидів на плоту: «Процьо в хаті?».
Та й аби не добирати собі ще більше страху, зачепив бесіду з чоловіком, що неподалік від нього сидів на плоту: «Процьо в хаті?».
Иванчик ни давси перемаґулити, бо був прубен сам по собі, шо маєток нічо ни значіт против доброго житя мижи вінчєними, тай тимунь нарешті ни побоєвси отверто видповісти Юріштанови в очі, шо ни даст свою дівчєну за йиго сина, бо дівчєна ни хочєт за него йти, а він їх десіть ни маєт, аби силував йти за того, за кого їй нилюбо.
Не дався обманутись, бо по собі знав, що маєток нічого не важить супроти доброго життя між вінчаними, та й тому нарешті не побоявся відверто відповісти Юриштанові в очі, що не дасть свою дівчину за його сина, бо дівчина не хоче за нього йти, а він їх десять не має, аби силував йти за того, за кого їй не любо.