Datasets:
hutsul
/
hutsul-manually-annotated

Dataset card Data Studio Files
xet
Community
1
target
stringlengths
3
926
source
stringlengths
3
923
«Та ти це правду кажеш!» — весело притакнув Шкиндя.
«Та ти це правду кажеш!» — весело притакнув Шкиндя.
Ни мав уже коли Иванчік довго шо думати, бо пустенники вже нидалеко були вид него.
Не мав уже часу Иванчік довго думати, бо пустенники вже недалеко були від нього.
— Засмієвси при тім так дуже дрібним сміхом, шо аж закашлавси.
— Засміявся при тім таким дуже дрібним сміхом, що аж закашлявся.
Ни-и-има, нима, нима.
Не-е-ема, нема, нема.
Била поклони тай цулувала земню й нам казала цулувати земню, бо земня свєта— нашя матір.
Била поклони та й цілувала землю, і нам казала цілувати землю, бо земля свята — наша матір.
Я й без вуйниного казаня маштерєвси ни бирложити, бо в баби ни лиш у хаті було водно чісто й позамітано, єк у карабушці, але й понадвірю.
Я й без вуйниного казання намагався не смітити, бо в баби не лиш у хаті було завжди чисто й позамітано, як у коробочці, а й надворі.
Погадав смих, шо вже перестанет мині тота уся нехарь мантитиси.
Подумав уже був, що перестане мені вся та нехар ввижатися.
Він з дружбами єк приходив у хату, сідав на лавицу, шош трошки говорив, а витак уставав разом з дружбами тай просив: «Просив вас дєдя з мамов тай я вас прошу, абесте були ласкави до нас на весілє прийти в понедівнок увечєр на зачінанє, а у вівторок на весілє», — тай тогди цулувавси з усіма тими, шо їх кликав собі на весілє.
Він із дружбами приходив у хату, сідав на лаву, щось трошки говорив, а відтак уставав разом із дружбами та й запрошував: «Просив вас дєдя з мамою, і я вас прошу, аби були ласкаві до нас на весілля прийти: в понеділок увечері на зачинання, а у вівторок на весілля», — та й тоді цілувався з усіма тими, кого кликав собі на весілля.
«Знаю! То був такий чоловік, шо тому було маха збавити хоть чіє мішінє.
«Знаю! То був такий чоловік, що тому було запросто попсувати хоч чиє стадо.
— Боднар Маковій лиш махнув руков: — «Добре, шо взєв йиго чорт! Най ворог ни збав’єєт більше Божі овечки».
— Боднар Маковій лиш махнув рукою: — Добре, що взяв його чорт! Най ворог не псує більше Божих овечок».
Навіть у ґражді наоперед хати був набитий поміст під данці.
Навіть у ґражді наперед хати був набитий поміст під танці.
А з горішшя — то усміхаласи горда Чьорногора довгим пивперстенем то низьких, то високих полонин, пидперезаних з долини по поєс понад Чьорнов ріков опинков тих смерекових голубих лісів, шо то, буйно шумнєчі та колишучі смеречєм, вихопєвси з них буйний вітер тай кушлатив на полонинах їх волосєчко — зелені трави.
А далі усміхалася горда Чорногора довгим півперснем то низьких, то високих полонин, підперезаних із долини по пояс понад Чорною річкою опинкою тих смерекових голубих лісів, із яких, колишучи смеріччям, вихоплювався буйний вітер і розвівав на полонинах їхнє волоссячко — зелені трави.
Входили у хату мушіне з намерзлими бровами закислими вусами та в присєдених инеєм шєпках.
Входили в хату чоловіки з намерзлими бровами, закислими вусами та в притрушених інеєм шапках.
Сухонький з молодечов охотов играв пишно старовіцких игрий до данцу, а данцівники так йиго фалили, шо аж під небеса підносили, шо понад него ніхто би крашше ни зайграв їм у скрипку.
Сухонький із молодечою охотою грав пишно старовіцьких мелодій до танцю, а танцівники так його хвалили, що аж під небеса підносили, що понад нього ніхто би краще не заграв їм на скрипці.
Раз ти кажу, тяй ми з перед ичь, бо зараз перерву те, єк жєбу», — тай далі пазив свої: «На тій стоящій горі дев’єносто церквий срібних, У тих церквах дев’єносто попів — братів рідних.
Раз тя кажу: зникни мені з-перед очей, бо зараз розірву тебе, як жабу», — та й далі провадив своє: На тій стоячій горі дев’яносто церков срібних, У тих церквах дев’яносто попів — братів рідних.
Лизнув ни лизнув я тої сметани тай борше свиснув из хати за дідом, подівитиси, шо він туда лісами ґоїт.
Лизнув чи не лизнув я тої сметани та й швиденько вислизнув із хати за дідом — подивитися, що ж він у тих лісах коїть.
Він війшов у Ґропу під Попіван вже так понад вечєр, шо сонечко було вже на схєлку.
Він вийшов у Ґропу під Піп-Іван уже понад вечір, сонечко було вже на схилку.
За ним вилізав жовтий чьоловік.
За ним вилізав жовтий чоловік.
Та казав, шо на Свєтий вечєр ни можна из стола зберати вечерю, ані ни можна гасити світло у хаті, бо цілу нічь приходєт душі з того світа до ґаздив на Свєтий вечєр й їдєт при світлі собі тої тайної вечері, шо й люде її їли.
Та казав, що на Святий вечір не можна зі стола забирати вечерю, ані не можна гасити світло в хаті, бо цілу ніч приходять душі з того світу до ґаздів на Святий вечір і їдять при світлі собі тої тайної вечері, що й люди її їли.
У тєжкі слабости попадают люде, бо гнів’єт праведне Сонечько.
У тяжкі слабості впадають люди, бо гнівають праведне Сонечко.
Єк учюв я, йкої баба флетерит про діда, то видразу уздрів смих, шо нинавидит на него, єк на флуда.
Як зачув я, що баба верзе про діда, то відразу збагнув, що ненавидить на нього, як на вовка.
Утекли ми бестиї з-перед самих ичь».
Утекли мені, бестії, з-перед самих віч».
Ігій, бідо, шо то си таке попикови начєс стало?».
Ігій, бідо, що то таке попикові раптом сталося?».
«Но, а хоть ни пусто?».
«І хоч не дармо?».
На то місце, шо висипав дідо примівку, то я варувавси йти, аби в шош ни убристи.
На те місце, де вилив дідо примівку, я остерігався йти, аби в щось не вбрести.
«А ти ни йшов?».
«А ти не йшов?».
А градовий цар так си квапив, шо аж тіпси, але Олексій ни квапивси.
А градовий цар так квапився, що аж тіпався, але Олексій не поспішав.
Тай всі були спокійні за свої вівці, бо вірили, шо він так добре потрафит їх и ціле літо пасти.
Та й усі були спокійні за своїх овець, бо вірили, що він так добре зуміє їх і ціле літо пасти.
Сонце вже си забрало з хати, а я дівивси на курки, вироблені з писанок, з восковими дзюбчіками та паперовими фостиками, шо опередь образів на задній стіні покручювалиси на кінцких волосках, приліплених воском до стелини.
Сонце вже забралося з хати, а я дивився на курок, вироблених із писанок, з восковими дзьобиками та паперовими хвостиками, що перед образами на задній стіні покручувалися на кінських волосках, приліплених воском до стелі.
Прецінь я тутешний.
Прецінь, я тутешній.
Єк упир, черлений, влетів Дарадуда з ватрєника в хату д’Иванчікови, тай палаючі пуднов нинавистев до Иванчіка, сердито затикав протир з ігли в накрівку вид Иванчікової судини на примівку, шо перед хвилев над нев примов’єв у хаті тай у ватрєнику.
Як упир, червоний, влетів Дарадуда з ватерника в хату до Иванчіка та й, палаючи страшною до нього ненавистю, сердито тицьнув вушко голки в накривку від Иванчікової посудини на примівку, над якою перед тим примовляв у хаті й у ватернику.
Тай вже до него николи й ни доросту, бо вже ни тот чєс тепер настав, шо тогди був», — Иванчік лиш похитав смутно головов тай перестав говорити про Довбушя та давні чєси.
Та й уже до нього ніколи не доросту, бо вже не той час тепер настав, що тоді був», — Иванчік лиш похитав смутно головою й перестав говорити про Довбуша та давні часи.
Толоки позарубовані дінницями та стряпавими ломовицями в усілякі узори: барткато, ичькато та кривульковато, єк розкішний, коверцовий гуцульский ліжник.
Толоки розділені огорожами та стряпавими ломовицями в усілякі узори: барткато, окато та кривулькувато — як розкішний барвистий гуцульський ліжник.
А в тот раз, то чорт так си злементував из серця на Иванчіка, шо ним аж стерло так, єкби було йиго зморило.
А чорт так розсердився на Иванчіка, що ним аж стерло так, немов його зморило.
Бо й Шкинді шкода, шо згинув ні за цапову душу»… Тай з жєлю за Шкиндев покотилиси з очій Иванчікови лицем вдолину такі дві великі слизі, єк горох.
Бо й Шкинді шкода, що згинув ні за цапову душу…» Та й з жалю за Шкиндею покотилися з очей Иванчікові такі дві великі сльози, як горох.
Ни треба їх зачєпати.
Не треба їх і зачіпати.
Йграв кичєрами та долинами.
Грав кичерами та долинами.
Хоть иноді я аж хрип, варвлодічі лісами з цілим ботеєм хлопців, то ніхто мнє за це ни грозив, бо у гурті дітий цим ни трабували.
Хоч іноді я аж хрипів, валандаючись лісами з цілою отарою хлопців, та ніхто мене за це не сварив, бо в гурті дітей цим не переймалися.
А єк си мет уна тє допитувати, де си він дів, то ти скажи, шо закортіло друка курити, тай він пишов за Гору — у Луги — за чюмовами до люльки, а маржинку саму лишив, друциґа, на полонині».
А якщо вона допитуватиметься, де він дівся, то ти скажи, що закортіло курити, та й він пішов за Гору — у Луги — по мундштук до люльки, а маржинку саму лишив, драбуга, на полонині».
Вічний вогонь розгоравси шораз то дужше.
Вічний вогонь розгорався щораз дужче.
Увечєр утівк він у дерев’єній мисці чєснику, змішеного из свинєком, глоговим вуглем й печінов з розібраної печі на старим бухнишю.
Увечері натовк він у дерев’яній мисці часнику, змішаного зі свиняком, ґлоґовим вугликом і сажею з розібраної печі на старому бухнищі.
А дідок так, єкби си ні в чім и ни чюв.
А дідок так, мов ніде нічого.
Знов завагувавси: «Але ци я направду годен це пудне діло зробити?» — питавси розпучливо сам себе, вдив’єючіси шораз то ліпше в добротливу Хрестову твар.
Знов завагався: «Але чи я направду годен це страшне діло зробити? — питався розпачливо сам себе, вдивляючись щораз ліпше в добротливе Христове обличчя.
Мене пудно запирило знати, куда то дідо шоднини з тов квартов ходит.
Мені страшенно кортіло знати, куди дідо щоднини з тою квартою ходить.
Він лиш гадав, єк видзифати д’хаті на Люпайлівску Кичіру, так був пудно зголоднів.
Він лиш гадав, як дістатися додому на Люпайлівську кичеру, так страшно був зголоднів.
Инчему, то Шкиндя з Довгим вже би були давно замили дни, єк би си були так напосідали завзєто, єк то си вни насідали на Иванчіка.
Іншому Шкиндя з Довгим уже би були давно замили дні, якби були так напосідали завзято, як на Иванчіка.
А Юріштан аж кришивси в хаті из злости, шо вна посміла утечі з хати вид старіст тай ни обзиваласи, де вна є, хоть на ню всі хатов кликали.
А Юриштан аж кришився в хаті зо злості, що вона посміла втекти з хати від старостів і не обзивалася, де вона, хоча її всією хатою кликали.
Витєгла з платники окроме завиті дві красні писанці, тай любо всміхаючіси, дала їх Иванчікови.
Витягла з хустини окремо загорнуті дві красні писанки та й, любо всміхаючись, дала їх Иванчікові.
Бувало, єк покладет оборону вид неї, то вна тогди вже ни йшла д’нему в хату, лиш попід вікна лєшувала, розсідаючіси з серця на него, шо поклав оборону, тай на тих, шо го на то нарадили.
Бувало, як покладе оборону від неї, то вона тоді вже не йшла до нього в хату, лиш попід вікна нипала, сердячись на нього, що поклав оборону, та й на тих, що його на то нарадили.
Тай дуже мене навидів.
Та й дуже мене навидів.
Дай Боже, праведне Сонечько, аби диждали й ваші правнуки писанки писати тай людем давати».
Дай Боже, праведне Сонечко, аби діждали й ваші правнуки писанки писати та й людям давати».
Поклав Иванчікову судину коло него на земню тай, нічо ни говорєчі до Иванчіка, зачєв над головов йиму примов’єти вид стріли.
Поклав Иванчікову посудину коло нього на землю та й, нічого не кажучи до Иванчіка, почав над головою йому примовляти від стріли.
Тай Иванчік и сам вірив, шо то так, а ни инак є, бо про чорта-домаря, то він си нираз наслухав змаленьку вид старих людий усєкіх оповідань.
Иванчік і сам вірив, що то так і є, бо про чорта-домара він не раз чув змалечку від старих людей усіляких оповідок.
Навіть ватру у хаті ни клали, бо казали, шо то божка.
Навіть вогню в хаті не розпалювали, бо казали, що то божка.
Тай аби си вни так у мене борзо розпложували та котили, єк котєтси та розпложуютси борзо мурахи в муряховинах».
Та й аби вони так у мене швидко розплоджувалися та котилися, як котяться та розплоджуються швидко мурахи в мурашниках».
«И-и-иди-и-и гет, лиш ни бреши, фіґлю пустий», — нидовірчєво сказав Иванчік тай поклав сарсаму вид коси в холод пид бука.
«І-і-іди-и-и геть, лиш не бреши, хитруне пустий», — недовірливо сказав Иванчік та й поклав сарсаму від коси в холод під бук.
Умів и пишно заспівати так співанок, шо варт йиго було послухати.
Умів і пишно заспівати так співанок, що варт його було послухати.
Ти вже нічім ни журиси, бо всім журитси моя голова, єк то маєт бути з Иванчіком…» Єк то розказав Довгий Шкинди, то Шкиндя з утіхє аж в непки скакав, фалічі Дарадуду: «Шо ни дурний то чоловік, Біг би го побив.
Ти вже нічим не журися, бо всім журиться моя голова, як то має бути з Иванчіком…» Довгий розказав це Шкинді, і той аж стрибав на радощах, хвалячи Дарадуду: «Що не дурний то чоловік, Біг би його побив.
Йиму банно си учінило за молодостев, шо видлетіла вид него так борзо, єк ластівка видлітаєт.
Йому банно стало за молодістю, що відлетіла від нього так швидко, як ластівка відлітає.
Небо проєснювалоси.
Небо прояснювалося.
Тот стрілец перший раз у житю навчів шош Иванчіка трошки до стрілецтва, але нибогато, бо видко, шо й сам богато ни знав.
Той стрілець уперше в житті навчив дечого Иванчіка, але небагато, бо, певно, й сам багато не знав.
Хя з таков огидов, хтос би си вас боєв? Ойга тфі, сараки».
Хя з такою мерзотою, хтось би вас боявся? Ойга, тфі, сараки».
«А де?» «Та де би, поклав смих на своє місце, в хоромах пид каглов, бо я прецінь ни дурний, знаю де тому місце на стоїнє», — трохє сердито відповів Довгий.
«А де?» «Та де би, де й має бути — в хоромах під каглою, бо я, прецінь, не дурний, знаю, де тому місце», — трохи сердито відповів Довгий.
Але то їй нічо ни шкодило, шо нікуда була протів него, осов скакала йиму та жєба в очі.
Але то їй не шкодило, що дрібна була порівняно з ним, бо осою скакала йому та жаба в очі.
Лоєний каганец на опецку чєдив лоєм на всу хату.
Каганець на опецку чадив лоєм на всю хату.
Сердиласи вна, посуваючіси нидотиско на лавици та ниспокійно поглипаючі то в поличне вікно надвір, то на сина Леся.
Сердилася вона, посуваючись на лавиці й неспокійно позираючи то у вікно надвір, то на сина Леся.
Колєди, плєси та співанки усі пригадував собі из-завчєсу, аби витак ни миливси у колєді, ни хотів, аби си з него смієли, шо йиму си єзик плетет в колєдах.
Коляди, плєси та співанки всі пригадував собі завчасу, щоб відтак не помилятися в коляді: не хотів, аби з нього сміялися, що йому язик заплітається.
Усі си стурєли тай усіляко гадали.
Усі дивувалися та й усіляко гадали.
Ой ото помогаєт, шо збав’єтси ночі, Цілу нічку дрімаючі, рано болєт очі».
Ой ото помогає, що збав’ється ночі, Цілу нічку дрімаючи, рано болять очі.
Березня, то шє маєт береза замерзнути тай вода у головицях.
Ще має береза замерзнути та й вода в джерелах.
Але я тобі, Ива’, за це покажу так, шо ти меш то памнєтати до гробної дошки.
Але я тобі, Ива’, за це покажу так, що ти пам’ятатимеш це до гробової дошки.
«А чому ни йдеш?».
«А чому не йдеш?».
Руками на боки прогортаючі бліду папороть та вонєчю хобзу, йшов я услід за дідом.
Руками прогортаючи бліду папороть та смердючу бузину, йшов я вслід за дідом.
Навіть чули, єк тоти шеремері на тих конях у хмарах цоркотіли, бо то в тот раз, то так пудно в хмарах цоркотіло, дзвонило, шуміло, гутіло та дубоніло, шо аж ціле небо, отєкби міст пид копитами стада коний, дзвиніло.
Навіть чули, як ті шеремері на конях у хмарах цоркотіли, бо й справді так страшно в хмарах цоркотіло, дзвонило, шуміло, гуділо й тупотіло, що аж ціле небо, наче міст під копитами стада коней, дзвеніло.
Иванчік єк вернув вид Олексія та розіздрівси по своїм ґаздівстві, то видразу вздрів, шо то буде треба добре з пару років поґарувати, аби витеребити ліси вид вивернениц, шо то в йиго лісах тої ночі, шо сконав Олексій, вітролом наломив.
Иванчік, вернувшись від Олексія й оглянувши своє ґаздівство, відразу збагнув, що треба буде кілька років поґарувати, аби вичистити ліси від вивернениць, які в його лісах тої ночі, що сконав Олексій, вітролом наломив.
Тогди Проциха сердито цепкала на Проця: «Та заткай-ко ти си це говорити, аби тє й люде ни чюли, бо шє через твої дурні побліки может мнє Юрішко з пушкарями на остатнє огниво в’єзати та бити до смерти в катуши до приповідку за опришків.
Тоді Проциха сердито цитькала на Проця: «Остерігайся таке говорити, аби тебе й люди не чули, бо ще через твої дурні наговори може мене Юришко з пушкарями на останнє огниво в’язати та бити до смерті у в’язниці через приповідку про опришків.
А витак замикали до катушя, тай мусів сидіти ворохобник там тілько, кілько си схотіло мандаторови.
А відтак замикали до в’язниці, та й мусив сидіти ворохобник там стільки, скільки хотілося мандаторові.
Замисленими очіма роззеравси дідо по світі.
Замисленими очима роззирався дідо по світі.
А ти чьо мене пужієш?.
А ти чого мене пужієш?.
Витак вихопилиси голі дівки на плоти й, зажмурені, зачєли бічі плотами, єк відьми, рахуючі на попитьма кілє у плотах.
Відтак вихопилися голі дівки на плоти й, зажмурені, почали бігти плотами, як відьми, рахуючи навпомацки кілля в плотах.
Уже тогди він мав усий стрілецкий стрій й знарєду так, єк будь котрий старий стрілец.
Уже тоді він мав увесь стрілецький стрій і знаряддя так, як будь-який дорослий стрілець.
А єк є мороз на Сорок свєтих у вечєр, то того року будет осінь студена, морозовата.
А якщо є мороз на Сорок святих увечері, то того року буде осінь студена, морозна.
Цілий свій маєток післідь себе передав на Їлачька.
Цілий свій маєток після себе передав на Їлачка.
Але ану аби си був хтос варував тогди навернути д’Костевій хаті.
Але ану якби був хтось спробував тоді навернутися до Костевої хати.
Кортіло їх видіти, єк попик мет на него зсідати за йиго бамбірєнє, бо від Костівского весіля всі вже знали, шо Иванчік за оден.
Кортіло їм видіти, як попик на нього напосідатиме за його бамбіріння, бо від Костівського весілля всі вже знали, хто такий Иванчік.
А витак, похітуючі головов, сказав, шо на Синицях зверхє, у Довбушєнках, уни з Олексов Довбушем колис поклали великі поклажі.
А відтак, похитуючи головою, сказав, що на Синицях угорі, у Довбушенках, вони з Олексою Довбушем колись поклали великі скарби.
Церковні фани рихтіли високо понад головами народу.
Церковні фани мерехтіли високо над головами народу.
На того Илія, то в Иванчіковим сусідстві були аж дві толоці на кішню: одна в йиго доньки, а друга в жіночого брата Дмитра Шкинді.
На Іллі в Иванчікових сусідів були аж дві толоки на кішню: одна в його доньки, а друга в жінчиного брата Дмитра Шкинді.
Иванчік засунув у самі пасики в ремінь трийціть паперових ґульданів тай рано в східну суботу пишов у Ґраблин до Дарадуди.
Иванчік засунув у ремінь тридцять паперових ґульденів та й рано в східну суботу пішов у Ґраблин до Дарадуди.
Тай куди си оком ни подівив, то скрізь завози наробило.
Та й куди не глянь, то скрізь завози наробило.
Сердило її й то, шо тепер ни привитавси я з нев так шіре, єк то робив завжде.
Дратувало її й те, що я цього разу не привітався з нею так щиро, як то робив завжди.
Дивувалиси, єк дідо такого маєтку великого доробивси?.
Дивувались, як дідо такого маєтку великого доробився?.
Тай чув, єк вна шкрептала в него з п’єтий лепу, але нієким тіпом ни міг си ані прошумати, ані повернути тілом ні в один бік, так, єк би то йиго сомного на спаню була біда привалила.
Та й чув, як вона зішкрібала йому з п’ят леп, але не міг ані прокинутися, ані повернути тілом у жоден бік, немов його в сні біда привалила.
Єк шелений, штрик я з припічька аж насеред хати.
Як шалений, скочив я з припічка аж насеред хати.
Тай доків навернули на доїнє вівці за струнки, то ватаг зробив у стаї всий порєдок, шо до него належєв.
Та й доки навернули на доїння овець за струнки, то ватаг навів у стаї той лад, який слід було навести.
Він був викликаний береза над усіма березами, на цілу Річькову парафію.
Він був береза над усіма березами на цілу Річкову парафію.
На дрібний мак розсікав, до себе й своїї стрюби ни допускав.
На дрібний мак розсікав, до себе й своєї зброї не допускав.
Сперси за вороти на царинці.
Сперся за воротами на царинці.
А ціле весілє аж п’єніло, набуваючіси: «Ойуп’юси, повалюси, біда, ни єлоси, Ни кори ми, файна душко, бо посваримоси».
А ціле весілля аж п’яніло, набуваючись: Ой уп’юся, повалюся, біда, не їлося, Не кори ми, файна душко, бо посваримося.
Уни єк кладут оборону наокола тої хати, шо мают у ній шош мальфувати ци видвертати наслане, то роб’єт то дуже сохтівно й то лиш тогди, єк ишє є хтос другий у тій хаті, бо боєтси, аби їх самих ни стратила ничіста сила.
Вони якщо кладуть оборону довкола тої хати, що мають у ній щось мальфувати чи відвертати наслане, то роблять це дуже обережно й лиш тоді, коли ще є хтось у тій хаті, бо бояться, аби їх самих не стратила нечиста сила.