hutsul/hutsul-manually-annotated · Datasets at Hugging Face

target stringlengths 3 926	source stringlengths 3 923
Тай, єкто кажут, нима шо си дивити на людскі бесіди, лиш треба мати свій розум при собі.	Та й, як то кажуть, нема чого зважати на людські бесіди, лиш треба мати свій розум при собі.
Тот чєпелик, шо дідо йиго завжде носив при собі коло ременя на остушсі, зсилений разом из громовов трісков й гадєчьов пацирков, походив вид головного мальфаря Олексія из Плоскої, у дарунку для діда йиго виклепав из вістря коси досвіта на Свєтий вечєр у ватернику Олексій, голий, так дехіро, шо при тій роботі ни чюв нічієго голосу.	Той чепелик, що дідо його завжди носив при собі коло ременя на мотузці, зсилений разом із громовою тріскою і гадючою пациркою, походив від головного мольфара Олексія з Плоскої, у дарунок для діда Олексій його виклепав із вістря коси вдосвіта на Святий вечір у ватернику — голий, і то так, що при тій роботі не чув нічийого голосу.
«У стадарку коний».	«У стадарку коней».
Він такий був стрілец, шо на йку звірину наставив стрій, така у него впала.	Він такий був стрілець, що на яку звірину наставив пастку, така в неї і впала.
Уже увечер перед Илями, то в Шкинді все було єк річ прилагожено на тоту толоку: голубці були нароблені, юшки наварені тай хліб напечений стоєв у два рєди на сволоках в обидвох хатах.	Уже ввечері перед Іллею в Шкинді все було готове до толоки: голубці нароблені, юшки наварені та й хліб напечений стояв у два ряди на сволоках в обох хатах.
А опришки, єк файно си покунтетували ситов їдов, то їх ватажко уставив усіх оперед шопи в оден рєд, тай сказав до Шумея: «Ану пизнавай, котре твій син?.	А опришки всмак наїлися, і їхній ватажко вишикував усіх наперед шопи в один ряд та й сказав до Шумея: «Ану пізнавай, котре твій син?.
Боже! Аж изтіпси над тим порохом.	Боже! Як зрадів він тому пороху.
У старім толубі ожив молодечій порив.	У старім тулубі ожив молодечий порив.
Давно у горах були майже скрізь великі преліси.	Давно в горах були майже скрізь великі праліси.
Нам аж пуду дало, йкої біди дідо так реготитси, ци ни здурів.	Нам аж лячно стало, якої біди дідо так регоче, чи не здурів.
Розказував за кожду днину у тижни, йке вна маєт значінє, бо кожда днина маєт свій рахунок й свою особу.	Розказував про кожен день тижня, яке він має значення — бо кожен день має свій рахунок і свою особу.
Ховавси зперед людий тай туда, лісами, цілу днину любувавси нев гадками у своїй голові так, шо аж йиго з того голов боліла.	Ховався від людей і там, у лісах, цілий день милувався нею гадками у своїй голові так, що аж його з того голова боліла.
Прото старовіцке, шє Бог знаєт, колишнє то коромесло.	Адже старовіцьке, ще бозна колишнє те коромисло.
А народу то так було повно в корчьмі, шо ни було де иглу пустити.	А народу стільки прийшло в корчму, що ніде було й голку впустити.
Лиш боєлиси одного, ци Иванчік в то говінє ни стрілив законом у Хреста, бо тогди би тєжше було шош йиму подієти, бо боронила би йиго ничіста сила.	Лиш боялися одного, чи Иванчік у той піст не стрілив причастя у Христа, бо тоді тяжче було би щось йому заподіяти, бо його боронила б нечиста сила.
Тай тимунь то тепер повстала така нинависть на світі, шо оден одного иззів би через земню.	Тому тепер постала така ненависть на світі, що один одного з’їв би через землю.
У дожь йиго переміню».	На дощ його переміню».
Але з косарів однако ніхто ни поваживси рубати наоперед него, бо всі ждали, аби він йшов косити наперед.	Однак ніхто з косарів не зважився рубати наперед нього, бо всі ждали, аби він ішов косити наперед.
Набій помнєкшив.	Набій пом’якшив.
У нім переміг голос душі ґазди над голосом душі стрільця.	У ньому переміг голос душі ґазди над голосом душі стрільця.
Ни міг Дмитруш нічо вдієти з чєлідьов, єк уни си всіма до него вселепили, бо хоть йикий був буйний досів леґінем, то єк оженивси, то вже відразу попустив своїй жінці.	Не міг Дмитруш нічого вдіяти з жінками, як вони всі на нього напосіли, бо хоч яким був буйним леґенем, та, оженившись, уже відразу попустив своїй жінці.
На нім сорочка-мазенка, вимочена в маслі, то аж си улискала тай, липнучі до йиго голого тіла, холодом володила, бо вітер високо вид неї підвівав полами брудом пересєклого кіптарика, голосно лопотічі по ногах у брудних портєницях, шо спадали майже на самі постоли, заталі в шовкових зеленєках полонини.	На нім сорочка-мазенка, вимочена в маслі, аж блищала й, липнучи до його голого тіла, охолоджувала, бо вітер високо від неї підвівав полами просяклого брудом кептарика, голосно лопотячи по ногах у брудних штанах, що спадали майже на самі постоли, заталі в шовкових травах.
Иванчік и без питання здогадавси, де сидів Дарадуда, бо наоперед хати в него було так богато людий, єк би на єкій требі.	Иванчік і без питання здогадався, де жив Дарадуда, бо наперед хати в нього було так багато людей, мовби на якійсь требі.
Раз-два мож трафити на свого тай мож випити навіки.	Швидко можна трафити на свого та й випити навіки.
За столи-и-и тисові-і-ї-ї-їзаводи-и-и-мо книзі молоді-і-ї-ї-ї».	За столи-и-и тисові-і-ї-і-і заводи-и-имо князі молоді-і-ї-і-і.
Я їм зараз так поможу, шо все весілє будет си з них довлєгу смієти.	Я їм зараз так поможу, що все весілля буде з них до упаду сміятися.
Шумна горівка усім розв’єзувала єзики.	Шумна горілка усім розв’язувала язики.
«А ти гадав, шо він си тобов ни журит?».	«А ти гадав, що він тобою не журиться?».
Чєлідь таки гибла зазерати з хати вікна на колєдників, єк за файно плєсати та йкі гей за єдерні?.	Жінки одразу кинулися до вікон роздивлятися колядників: як файно плєшуть та які запальні?.
— «Ми пізмували мижи собов лиш через стрілецтво, а инак, то добрі були.	Ми ворогували лиш через стрілецтво, а в усьому іншому добрі були.
«Ти бреши, а я ни брешу», — лютиласи баба.	«Ти брешеш, а я не брешу, — лютилася баба.
Третий раз видобрав у накривчєсту коновочьку й тоти обі воді поклав у хоромах пид каглу, наказуючі усім, аби си варували йиму тоту воду зпорснити.	Утретє — в накривчасту коновочку, й обидві поклав у хоромах під каглу, наказуючи всім, аби тої води йому не торкалися.
Тепер постало дуже тєжко за доброго наймита, бо то все фалчиве та фіґляве поробилоси.	Тепер стало дуже тяжко знайти доброго наймита, бо то все фальшиве та фіґляве поробилося.
Дес издалеку нісси голос у тихім повітрю тримбіти, шо упротєж играла-тримбітала вивцям до вечері.	Десь іздалеку в тихім повітрі нісся голос трембіти, що протяжно грала-трембітала вівцям до вечері.
Зверхє на перехрестю й на вимню иззаду.	Угорі на перехресті й на вимені ззаду.
Юрія й того року, йик завжди, припадало у мірних сімнадцять тижнів вид Риздва тай у ту саму днину, шо й Риздво.	Юрія того року, як завжди, припадало на сімнадцятий тиждень від Різдва і ту само днину, що й Різдво.
«Ива’!» «Гов».	«Ива’!» «Гов».
Перепрошував мене за знивагу, лиськав єзиком мині то руки, то губи.	Перепрошував мене за зневагу, лизькав язиком мені то руки, то губи.
А війт, то був такий п’єний, єк ніч, ледви єзиком обертав у роті, лупав на людий такими, єк скло, очіма, перевертаючі ними у голові, єк нидотєтий баран, шо аж всі боєлиси, аби в нім ни ймиласи горівка.	А війт — то був такий п’яний, як ніч, ледве язиком обертав у роті, лупав на людей такими, як скло, очима, перевертаючи ними в голові, як недорізаний баран, що аж усі боялися, аби в нім не загорілася горілка.
Обидві лавици, припічок и запічок були заплішені людьми оден коло одного.	Обидві лавиці, припічок і запічок були заплішені людьми одне коло одного.
Хоть усі опришки були однако вбрані в дорогу, гонорову вбирю, то Шумей однако за першим разом пизнав свого сина.	Хоч усі опришки були однаково дорого й гонорово вбрані, та Шумей однак за першим разом упізнав свого сина.
Ни стало на світі й діда Иванчіка.	Не стало на світі й діда Иванчіка.
Ни завалитси.	Не завалиться.
Тай, ни зважєючі на шо, при великому народови, на очєх у Федька, поцулував по-шірості Марічьку, впиваючі довго своїми палкими губами, в її тверді губи.	Та й, не зважаючи ні на що, при великому народові, на очах у Федька поцілував щиро Марічку, впиваючись довго своїми палкими губами в її тверді губи.
«Иків би я йиго ни знав» — всміхнувси поважно Малиш.	«Як би я його не знав, — усміхнувся поважно Малиш.
Доки в то знов земня ни вбираласи в білу сорчьку снігу, шо значів на земни їх сліди тай робив конец їх опришківскому гуляню, на цілу зиму аж знов до Юрія.	Доки знову земля не вдягалася в білу сорочку снігу, на якому залишалися сліди, тож приходив кінець їхньому опришківському гулянню на цілу зиму, аж знов до Юрія.
А на печі за великим коменом груба, єк осмів, приперта плечіма до стіни, стара клонцата та губата, бубуцата Дарадудиха, простоволоса, в тот раз так голосно позівнула, шо всі си на ню обіздріли.	А на печі за великим комином товста, як бочка, приперта плечима до стіни, стара, зубата й губата, бубуцата Дарадудиха, простоволоса, так голосно позіхнула, що всі на неї озирнулися.
Пек та осина тобі вид мене!.	Пек та осина тобі від мене!.
Того, шо ніколи ни вмивавси звиклов водов, лиш водов з відгашенов на ній ватров.	Того, що ніколи не вмивався звичною водою, лиш водою з відгашеною на ній ватрою.
А надворі, то ставало чімраз темнійше, єкби в розі, бо вже ціле небо захмарилоси чорними тєжкими хмарами.	А надворі ставало все темніше, немов у розі, бо вже все небо затяглося чорними тяжкими хмарами.
У живну середу Иванчік сам ни рубав нічо сокиров тай заказував Лесеви, аби ни клюцнув сокиров у сиру деревину, бо то така погана днина, шо в котру деревину би тєв сокиров, то тота би всхла.	У Живну середу Иванчік сам не рубав нічого сокирою й забороняв Лесеві, аби не дзьобнув сокирою в сиру деревину, бо то така погана днина, що котру деревину зачепив би сокирою, та б усохла.
Аж ни знали, шо дієти.	Аж не знали, що діяти.
Але вна була така сердита, шо тим всим ни питала тай ничьо си ни боєла.	Але вона була така сердита, що тим усім не переймалася й нічого не боялася.
А всі нагадували бувало собі: «…А хто цису співаночьку, та от таку зложив?.	А всі нагадували бувало собі: …А хто оцю співаночку ось таку зложив?.
Бо ану єк прийде до ґазди злодій у перевідки провідати, єк шо де стоїт, тай єкий там вхід у хату, ци він би їв перед крадіжев у того ґазди в хаті?.	Бо, ану, як прийде до ґазди злодій провідати, як що де стоїть та й який там вхід у хату, то чи він би їв перед крадіжкою в того ґазди в хаті?.
Хоть знав, шо то, шо Шкиндя говорит — то ни на вітер, лиш направду, то однак ни змнєк: «Їйга, тай шо, шо ми наженеш кози на бер?.	Хоч і знав, що Шкиндя не кидає слів на вітер, однак не зм’якшився: «Ійга, та й що, наженеш мені кози на кладку?.
То прото збиршіна.	Адже то багато клопоту.
Сами очі скємували, шо їх серця забажіли.	Самі очі тямили, чого їхні серця забажали.
А кукурудзіна мука в їх хаті була лиш про жєдобу, урєди-годи, й то лиш держєли її заділі гостий на кулешу, та про великі свєта, на бануж.	А кукурудзяне борошно було лиш уряди-годи, і то тримали його задля гостей на кулешу та про великі свята на бануш.
«Ану, затємнюй добре собі, хлопче, то все, шо я оден старий говорю», — говорив він, обзераючі на даху єйце, ци ни пукло вид морозу уночі.	«Ану, затям добре собі, хлопче, то все, що я єдиний старий говорю, — говорив він, обзираючи на даху яйце, чи не тріснуло від морозу вночі.
Прото він був родимим стрільцем.	Адже він був родимим стрільцем.
У тій зашепетині виглєдало так, єк у полібичьку, шо з него нікуда инде ни видко, лиш у небо, тимунь коло дєдикових хатий було мині скучьно.	У тій видолині почувалось як у бочечці, що з неї, крім неба, не видно нічого, тож коло батькових хат було мені скучно.
Шкиндя прокашлавси тай далі просив прошші.	Шкиндя прокашлявся та й далі просив прощі.
То йиго осік… Але ни знаю, ци ти вже йиго живого захопиш».	То його осідок… Але не знаю, чи ти вже його живого застанеш».
Казала, шо єк при шитю вінка нитка рветси, то тоти молодєта розумрутси, а єк вишиєтси вся нитка, або її нидотєкнет дошити вінок, то тим молодєтам коротке житє вкупі.	Казала: якщо при шиттю вінка нитка рветься, то ті молодята розумруться, а якщо вишиється вся нитка або її не вистачить дошити вінок, то тим молодятам коротке життя вкупі.
— Він лиш махнув руков, тай сказав смутно: «Ива’, наше богацтво ади лиш йке за велике, — справив помали руков на кусник земні оперед себе, — лиш сєжінь земні, то ціле наше богацтво, а бірше нічо, бо для умерлого, то вже й цілий світ пусте, бо світ є добрий лиш для живого, а ни мертвого».	— Він лиш махнув рукою та й сказав сумно: — Ива’, наше багатство, ади, лиш отаке велике, — й показав помалу рукою на кусник землі перед собою, — лиш сажень землі — то ціле наше багатство, а більше нічого, бо для мерця — то вже й цілий світ пусте, бо світ є добрий лиш для живого, а не мертвого».
На старість Гердлічка гірко бідував.	На старість Гердлічка гірко бідував.
«Ото величязна бешість», — злементувавси Иванчік, тєгнучі заздрісним оком на то місце, де він сів, бо варт би було йиго у свої руки дістати.	«О, мерзотний який», — злементувався Иванчік, кидаючи заздрісним оком на те місце, де він сів, бо хотів би його у свої руки дістати.
Фантє, шо раз йиго убрав на себе, то бувало, доків йиго ни роздер, то ни зверг из своїх плеч.	Що раз убрав на себе, то, бувало, доки не роздере, то не скине з плечей.
Тай ни журиси, шо вни тобі нихибнут молоко й по Петріх! Ой ні, ни ошукав я тебе на молоці мальфами».	Та й не журися, що вони тобі не матимуть молока й по Петрі! Ой ні, не ошукав я тебе на молоці мальфами».
Ратуйте! Пек ти та осина вид мене.	Рятуйте! Пек тобі та осина від мене.
Заставила до роботи разом з собов.	Заставила до роботи разом із собою.
Гримко погримували пістолєта, та весело вийгрували полонинских игрий тримбіти полонинам на добрий день з писаними ботиями овец, шо розсчипалиси по них в шовкових травах — дрибним маком.	Погримували пістолі й весело вигравали трембіти полонинам на добрий день із писаними ботеями овець, що розсипалися в шовкових травах дрібним маком.
А найбірше, то примов’єли, бувало, йиму від ув’єли, привертаючі путерю до чілідини, та варили бабиці, єк нираз заслабав на ні через об’їдок.	А найбільше то примовляли, бувало, йому від в’ялості, привертаючи силу до жінки, та варили бабиці, коли не раз хворів на неї через переїдання.
А витак, з Костюком чєстуючіси горівков на задвірю, Ботик приспівував: «Ой золота беривочка, золоті обручі, Та пиласи горівочка, у пропої йдучі».	А відтак, із Костюком частуючись горілкою на задвір’ю, Ботик приспівував: Ой золота берівочка, золоті обручі, Та пилася горілочка, у пропої йдучи.
- Пустіт мнє! Я сам зараз їм обом оттам воду освєчю за ці їх збитки! Я їх смерть, а вни мій кремінар! На дрібний мак їх посіцу за цу побліку.	— Пустіть мене! Я сам зараз їм обом отам воду освячу за ці жарти! Я їхня смерть, а вони мій кримінал! На дрібний мак їх посічу за цю ганьбу.
Рано, оперед міров, то доїли вівці пастирі, а мішєнники, шо помогали їм доїти вівці, то доїли чужі, а ни свої ботеї, аби чєсом котрийс из них ни лишив у свої вівці нивидоїне молоко.	Рано, перед мірою, доїли овець пастухи, а господарі, що помагали їм, доїли чужі, а не свої ботеї, аби, бува, котрийсь із них не залишив у своєї вівці невидоєне молоко.
Усєкі гадки роїлиси йиму в голові так сильно, шо аж вид них йиго голов заболіла.	Усілякі гадки роїлися йому в голові так сильно, що аж від них голова заболіла.
Шош двайціть и четверо коний тогди йшло за Гору з бриндзов.	Загалом двадцять четверо коней тоді йшло за Гору з бринзою.
Иванчік уводно говорив, шо то вни шочєс піднов’єли мальфами йиму стрілу в голові, шо вна йиго все карнувала.	Иванчік завжди говорив, що вони постійно підновляли мальфами йому стрілу в голові, щоб вона його все мучила.
Дерева з корінєм вивертав, тай у прех плоти ломив.	Дерева з корінням вивертав і вщент плоти ломив.
Хотів си запитати, де сидит Олексій, але ни було в кого.	Хотів запитати, але не було в кого.
Приповівси, шо кортит йиго шош май бірше навчітиси до креса, лиш коби мав вид кого, бо в йиго сусідстві жиют два головні стрільці Шкиндя тай Довгий, шо ураз багнут так, аби він їх ни заветив.	Приповів, що кортить йому більше навчитися до кріса, аби лиш мав від кого, бо в його сусідстві живуть два славні стрільці Шкиндя і Довгий, які все стараються зробити так, аби він їх не перевершив.
Але єк в тот раз нагадав за Марічку, то жура йиго минула, бо побізувавси, шо він ни дастси збавити Шкинди з Довгим, хоть би вни попід воду йшли.	Але нагадав про Марічку, і жура його минула, бо понадіявся, що він не піддасться Шкинді з Довгим, хоч би вони попід воду йшли.
Пудно сваривси з ними, нацвікуючі їм пальцем.	Дуже сварився з ними, грозячи їм пальцем.
«Вибачєйте, це я змилив данец», — кричєв найліпший данцівник Гранчіного Гриця молодєк, перебераючі вину з війта на себе.	«Вибачайте, це я змилив танець», — кричав найкращий танцівник — Гранчіного Гриця син, перебираючи провину з війта на себе.
А Шкинди з лютости, то аж дихати ни дало, таки посоловів на Иванчіка з серця.	А Шкинді з люті аж дихати не дало — так посоловів на Иванчіка.
А у Черленюкового Міхайла у руках пістолє гет розметало на дрибні кришечьки.	А в Черленюкового Михайла в руках пістоль геть розірвало на дрібні шматочки.
— «Страх погана на сумлінє, слих би їй пропав.	— Страх погана на сумління, бодай їй грець.
Най си пречь кажет вид такої ничємної дитини.	Боже борони від такої нечемної дитини.
А єк розіздривси, а то нікого ні чути, ні видко, бо чорт навіть и того заїця убитого на ріжи ни лишив.	Роззирнувся — нікого не чути й не видко, бо чорт навіть того зайця вбитого на Ріжі не лишив.
Узєв из стола колачь пид праве плечє й пишов надвір слухати, йкий перший голос учюєт по вечєри надворі.	Узяв калач під праве плече й пішов надвір слухати, який перший голос зачує.
З тобов прийдетси мині хіба лиш одуріти, бо нима з тобов єк навіть Богу си помолити.	З тобою доведеться мені хіба лиш одуріти, бо нема коло тебе змоги навіть Богу помолитися.
Я по шірости вірив у ці дідови слова, бо й сам раз мало шо ни осліп, див’єчіси на сонце.	Я щиро вірив у ці дідові слова, бо й сам раз мало не осліп, дивлячись на сонце.
З шкіри, з-під шкіри.	З шкіри, з-під шкіри.
«Єк тобі си зимувало, люба полонинко, без мене тай без худибки?».	«Як тобі зимувалося, люба полонинко, без мене та й без худібки?».
Пістолета в пропійців ни спалили, бо єк кремснули когутики в кремінє, то з пістолет замість стрілу лиш димок закуривси тай вода з них запішкотіла.	Пістолі в пропійців не стрельнули, а лиш кремснули когутики в кременях, і з пістолів димок закурився й вода запшикотіла.
Ни видриваючі флоєру вид губий, наслухав, але нічо ни чюв, махнув руков: «Та ци, я ни требую! Ой га… біда бери.	Не відриваючи флояру від губ, наслухав, але нічого не чув, махнув рукою: «Та ну, я не переймаюся! Ойга… біда бери.
А єк приходила їм кортєчька заспівати, то співали їх на всий рот, полонинами за вивцями ходічі.	А коли бувала в них охота заспівати, то співали їх на повен рот, полонинами за вівцями ходячи.
Бо він файний, єлний чоловік, гоноровий стрілец.	Бо він файний, славний чоловік, гоноровий стрілець.

Тай, єкто кажут, нима шо си дивити на людскі бесіди, лиш треба мати свій розум при собі.

Та й, як то кажуть, нема чого зважати на людські бесіди, лиш треба мати свій розум при собі.

Тот чєпелик, шо дідо йиго завжде носив при собі коло ременя на остушсі, зсилений разом из громовов трісков й гадєчьов пацирков, походив вид головного мальфаря Олексія из Плоскої, у дарунку для діда йиго виклепав из вістря коси досвіта на Свєтий вечєр у ватернику Олексій, голий, так дехіро, шо при тій роботі ни чюв нічієго голосу.

Той чепелик, що дідо його завжди носив при собі коло ременя на мотузці, зсилений разом із громовою тріскою і гадючою пациркою, походив від головного мольфара Олексія з Плоскої, у дарунок для діда Олексій його виклепав із вістря коси вдосвіта на Святий вечір у ватернику — голий, і то так, що при тій роботі не чув нічийого голосу.

«У стадарку коний».

«У стадарку коней».

Він такий був стрілец, шо на йку звірину наставив стрій, така у него впала.

Він такий був стрілець, що на яку звірину наставив пастку, така в неї і впала.

Уже увечер перед Илями, то в Шкинді все було єк річ прилагожено на тоту толоку: голубці були нароблені, юшки наварені тай хліб напечений стоєв у два рєди на сволоках в обидвох хатах.

Уже ввечері перед Іллею в Шкинді все було готове до толоки: голубці нароблені, юшки наварені та й хліб напечений стояв у два ряди на сволоках в обох хатах.

А опришки, єк файно си покунтетували ситов їдов, то їх ватажко уставив усіх оперед шопи в оден рєд, тай сказав до Шумея: «Ану пизнавай, котре твій син?.

А опришки всмак наїлися, і їхній ватажко вишикував усіх наперед шопи в один ряд та й сказав до Шумея: «Ану пізнавай, котре твій син?.

Боже! Аж изтіпси над тим порохом.

Боже! Як зрадів він тому пороху.

У старім толубі ожив молодечій порив.

У старім тулубі ожив молодечий порив.

Давно у горах були майже скрізь великі преліси.

Давно в горах були майже скрізь великі праліси.

Нам аж пуду дало, йкої біди дідо так реготитси, ци ни здурів.

Нам аж лячно стало, якої біди дідо так регоче, чи не здурів.

Розказував за кожду днину у тижни, йке вна маєт значінє, бо кожда днина маєт свій рахунок й свою особу.

Розказував про кожен день тижня, яке він має значення — бо кожен день має свій рахунок і свою особу.

Ховавси зперед людий тай туда, лісами, цілу днину любувавси нев гадками у своїй голові так, шо аж йиго з того голов боліла.

Ховався від людей і там, у лісах, цілий день милувався нею гадками у своїй голові так, що аж його з того голова боліла.

Прото старовіцке, шє Бог знаєт, колишнє то коромесло.

Адже старовіцьке, ще бозна колишнє те коромисло.

А народу то так було повно в корчьмі, шо ни було де иглу пустити.

А народу стільки прийшло в корчму, що ніде було й голку впустити.

Лиш боєлиси одного, ци Иванчік в то говінє ни стрілив законом у Хреста, бо тогди би тєжше було шош йиму подієти, бо боронила би йиго ничіста сила.

Лиш боялися одного, чи Иванчік у той піст не стрілив причастя у Христа, бо тоді тяжче було би щось йому заподіяти, бо його боронила б нечиста сила.

Тай тимунь то тепер повстала така нинависть на світі, шо оден одного иззів би через земню.

Тому тепер постала така ненависть на світі, що один одного з’їв би через землю.

У дожь йиго переміню».

На дощ його переміню».

Але з косарів однако ніхто ни поваживси рубати наоперед него, бо всі ждали, аби він йшов косити наперед.

Однак ніхто з косарів не зважився рубати наперед нього, бо всі ждали, аби він ішов косити наперед.

Набій помнєкшив.

Набій пом’якшив.

У нім переміг голос душі ґазди над голосом душі стрільця.

У ньому переміг голос душі ґазди над голосом душі стрільця.

Ни міг Дмитруш нічо вдієти з чєлідьов, єк уни си всіма до него вселепили, бо хоть йикий був буйний досів леґінем, то єк оженивси, то вже відразу попустив своїй жінці.

Не міг Дмитруш нічого вдіяти з жінками, як вони всі на нього напосіли, бо хоч яким був буйним леґенем, та, оженившись, уже відразу попустив своїй жінці.

На нім сорочка-мазенка, вимочена в маслі, то аж си улискала тай, липнучі до йиго голого тіла, холодом володила, бо вітер високо вид неї підвівав полами брудом пересєклого кіптарика, голосно лопотічі по ногах у брудних портєницях, шо спадали майже на самі постоли, заталі в шовкових зеленєках полонини.

На нім сорочка-мазенка, вимочена в маслі, аж блищала й, липнучи до його голого тіла, охолоджувала, бо вітер високо від неї підвівав полами просяклого брудом кептарика, голосно лопотячи по ногах у брудних штанах, що спадали майже на самі постоли, заталі в шовкових травах.

Иванчік и без питання здогадавси, де сидів Дарадуда, бо наоперед хати в него було так богато людий, єк би на єкій требі.

Иванчік і без питання здогадався, де жив Дарадуда, бо наперед хати в нього було так багато людей, мовби на якійсь требі.

Раз-два мож трафити на свого тай мож випити навіки.

Швидко можна трафити на свого та й випити навіки.

За столи-и-и тисові-і-ї-ї-їзаводи-и-и-мо книзі молоді-і-ї-ї-ї».

За столи-и-и тисові-і-ї-і-і заводи-и-имо князі молоді-і-ї-і-і.

Я їм зараз так поможу, шо все весілє будет си з них довлєгу смієти.

Я їм зараз так поможу, що все весілля буде з них до упаду сміятися.

Шумна горівка усім розв’єзувала єзики.

Шумна горілка усім розв’язувала язики.

«А ти гадав, шо він си тобов ни журит?».

«А ти гадав, що він тобою не журиться?».

Чєлідь таки гибла зазерати з хати вікна на колєдників, єк за файно плєсати та йкі гей за єдерні?.

Жінки одразу кинулися до вікон роздивлятися колядників: як файно плєшуть та які запальні?.

— «Ми пізмували мижи собов лиш через стрілецтво, а инак, то добрі були.

Ми ворогували лиш через стрілецтво, а в усьому іншому добрі були.

«Ти бреши, а я ни брешу», — лютиласи баба.

«Ти брешеш, а я не брешу, — лютилася баба.

Третий раз видобрав у накривчєсту коновочьку й тоти обі воді поклав у хоромах пид каглу, наказуючі усім, аби си варували йиму тоту воду зпорснити.

Утретє — в накривчасту коновочку, й обидві поклав у хоромах під каглу, наказуючи всім, аби тої води йому не торкалися.

Тепер постало дуже тєжко за доброго наймита, бо то все фалчиве та фіґляве поробилоси.

Тепер стало дуже тяжко знайти доброго наймита, бо то все фальшиве та фіґляве поробилося.

Дес издалеку нісси голос у тихім повітрю тримбіти, шо упротєж играла-тримбітала вивцям до вечері.

Десь іздалеку в тихім повітрі нісся голос трембіти, що протяжно грала-трембітала вівцям до вечері.

Зверхє на перехрестю й на вимню иззаду.

Угорі на перехресті й на вимені ззаду.

Юрія й того року, йик завжди, припадало у мірних сімнадцять тижнів вид Риздва тай у ту саму днину, шо й Риздво.

Юрія того року, як завжди, припадало на сімнадцятий тиждень від Різдва і ту само днину, що й Різдво.

«Ива’!» «Гов».

Перепрошував мене за знивагу, лиськав єзиком мині то руки, то губи.

Перепрошував мене за зневагу, лизькав язиком мені то руки, то губи.

А війт, то був такий п’єний, єк ніч, ледви єзиком обертав у роті, лупав на людий такими, єк скло, очіма, перевертаючі ними у голові, єк нидотєтий баран, шо аж всі боєлиси, аби в нім ни ймиласи горівка.

А війт — то був такий п’яний, як ніч, ледве язиком обертав у роті, лупав на людей такими, як скло, очима, перевертаючи ними в голові, як недорізаний баран, що аж усі боялися, аби в нім не загорілася горілка.

Обидві лавици, припічок и запічок були заплішені людьми оден коло одного.

Обидві лавиці, припічок і запічок були заплішені людьми одне коло одного.

Хоть усі опришки були однако вбрані в дорогу, гонорову вбирю, то Шумей однако за першим разом пизнав свого сина.

Хоч усі опришки були однаково дорого й гонорово вбрані, та Шумей однак за першим разом упізнав свого сина.

Ни стало на світі й діда Иванчіка.

Не стало на світі й діда Иванчіка.

Ни завалитси.

Не завалиться.

Тай, ни зважєючі на шо, при великому народови, на очєх у Федька, поцулував по-шірості Марічьку, впиваючі довго своїми палкими губами, в її тверді губи.

Та й, не зважаючи ні на що, при великому народові, на очах у Федька поцілував щиро Марічку, впиваючись довго своїми палкими губами в її тверді губи.

«Иків би я йиго ни знав» — всміхнувси поважно Малиш.

«Як би я його не знав, — усміхнувся поважно Малиш.

Доки в то знов земня ни вбираласи в білу сорчьку снігу, шо значів на земни їх сліди тай робив конец їх опришківскому гуляню, на цілу зиму аж знов до Юрія.

Доки знову земля не вдягалася в білу сорочку снігу, на якому залишалися сліди, тож приходив кінець їхньому опришківському гулянню на цілу зиму, аж знов до Юрія.

А на печі за великим коменом груба, єк осмів, приперта плечіма до стіни, стара клонцата та губата, бубуцата Дарадудиха, простоволоса, в тот раз так голосно позівнула, шо всі си на ню обіздріли.

А на печі за великим комином товста, як бочка, приперта плечима до стіни, стара, зубата й губата, бубуцата Дарадудиха, простоволоса, так голосно позіхнула, що всі на неї озирнулися.

Пек та осина тобі вид мене!.

Пек та осина тобі від мене!.

Того, шо ніколи ни вмивавси звиклов водов, лиш водов з відгашенов на ній ватров.

Того, що ніколи не вмивався звичною водою, лиш водою з відгашеною на ній ватрою.

А надворі, то ставало чімраз темнійше, єкби в розі, бо вже ціле небо захмарилоси чорними тєжкими хмарами.

А надворі ставало все темніше, немов у розі, бо вже все небо затяглося чорними тяжкими хмарами.

У живну середу Иванчік сам ни рубав нічо сокиров тай заказував Лесеви, аби ни клюцнув сокиров у сиру деревину, бо то така погана днина, шо в котру деревину би тєв сокиров, то тота би всхла.

У Живну середу Иванчік сам не рубав нічого сокирою й забороняв Лесеві, аби не дзьобнув сокирою в сиру деревину, бо то така погана днина, що котру деревину зачепив би сокирою, та б усохла.

Аж ни знали, шо дієти.

Аж не знали, що діяти.

Але вна була така сердита, шо тим всим ни питала тай ничьо си ни боєла.

Але вона була така сердита, що тим усім не переймалася й нічого не боялася.

А всі нагадували бувало собі: «…А хто цису співаночьку, та от таку зложив?.

А всі нагадували бувало собі: …А хто оцю співаночку ось таку зложив?.

Бо ану єк прийде до ґазди злодій у перевідки провідати, єк шо де стоїт, тай єкий там вхід у хату, ци він би їв перед крадіжев у того ґазди в хаті?.

Бо, ану, як прийде до ґазди злодій провідати, як що де стоїть та й який там вхід у хату, то чи він би їв перед крадіжкою в того ґазди в хаті?.

Хоть знав, шо то, шо Шкиндя говорит — то ни на вітер, лиш направду, то однак ни змнєк: «Їйга, тай шо, шо ми наженеш кози на бер?.

Хоч і знав, що Шкиндя не кидає слів на вітер, однак не зм’якшився: «Ійга, та й що, наженеш мені кози на кладку?.

То прото збиршіна.

Адже то багато клопоту.

Сами очі скємували, шо їх серця забажіли.

Самі очі тямили, чого їхні серця забажали.

А кукурудзіна мука в їх хаті була лиш про жєдобу, урєди-годи, й то лиш держєли її заділі гостий на кулешу, та про великі свєта, на бануж.

А кукурудзяне борошно було лиш уряди-годи, і то тримали його задля гостей на кулешу та про великі свята на бануш.

«Ану, затємнюй добре собі, хлопче, то все, шо я оден старий говорю», — говорив він, обзераючі на даху єйце, ци ни пукло вид морозу уночі.

«Ану, затям добре собі, хлопче, то все, що я єдиний старий говорю, — говорив він, обзираючи на даху яйце, чи не тріснуло від морозу вночі.

Прото він був родимим стрільцем.

Адже він був родимим стрільцем.

У тій зашепетині виглєдало так, єк у полібичьку, шо з него нікуда инде ни видко, лиш у небо, тимунь коло дєдикових хатий було мині скучьно.

У тій видолині почувалось як у бочечці, що з неї, крім неба, не видно нічого, тож коло батькових хат було мені скучно.

Шкиндя прокашлавси тай далі просив прошші.

Шкиндя прокашлявся та й далі просив прощі.

То йиго осік… Але ни знаю, ци ти вже йиго живого захопиш».

То його осідок… Але не знаю, чи ти вже його живого застанеш».

Казала, шо єк при шитю вінка нитка рветси, то тоти молодєта розумрутси, а єк вишиєтси вся нитка, або її нидотєкнет дошити вінок, то тим молодєтам коротке житє вкупі.

Казала: якщо при шиттю вінка нитка рветься, то ті молодята розумруться, а якщо вишиється вся нитка або її не вистачить дошити вінок, то тим молодятам коротке життя вкупі.

— Він лиш махнув руков, тай сказав смутно: «Ива’, наше богацтво ади лиш йке за велике, — справив помали руков на кусник земні оперед себе, — лиш сєжінь земні, то ціле наше богацтво, а бірше нічо, бо для умерлого, то вже й цілий світ пусте, бо світ є добрий лиш для живого, а ни мертвого».

— Він лиш махнув рукою та й сказав сумно: — Ива’, наше багатство, ади, лиш отаке велике, — й показав помалу рукою на кусник землі перед собою, — лиш сажень землі — то ціле наше багатство, а більше нічого, бо для мерця — то вже й цілий світ пусте, бо світ є добрий лиш для живого, а не мертвого».

На старість Гердлічка гірко бідував.

«Ото величязна бешість», — злементувавси Иванчік, тєгнучі заздрісним оком на то місце, де він сів, бо варт би було йиго у свої руки дістати.

«О, мерзотний який», — злементувався Иванчік, кидаючи заздрісним оком на те місце, де він сів, бо хотів би його у свої руки дістати.

Фантє, шо раз йиго убрав на себе, то бувало, доків йиго ни роздер, то ни зверг из своїх плеч.

Що раз убрав на себе, то, бувало, доки не роздере, то не скине з плечей.

Тай ни журиси, шо вни тобі нихибнут молоко й по Петріх! Ой ні, ни ошукав я тебе на молоці мальфами».

Та й не журися, що вони тобі не матимуть молока й по Петрі! Ой ні, не ошукав я тебе на молоці мальфами».

Ратуйте! Пек ти та осина вид мене.

Рятуйте! Пек тобі та осина від мене.

Заставила до роботи разом з собов.

Заставила до роботи разом із собою.

Гримко погримували пістолєта, та весело вийгрували полонинских игрий тримбіти полонинам на добрий день з писаними ботиями овец, шо розсчипалиси по них в шовкових травах — дрибним маком.

Погримували пістолі й весело вигравали трембіти полонинам на добрий день із писаними ботеями овець, що розсипалися в шовкових травах дрібним маком.

А найбірше, то примов’єли, бувало, йиму від ув’єли, привертаючі путерю до чілідини, та варили бабиці, єк нираз заслабав на ні через об’їдок.

А найбільше то примовляли, бувало, йому від в’ялості, привертаючи силу до жінки, та варили бабиці, коли не раз хворів на неї через переїдання.

А витак, з Костюком чєстуючіси горівков на задвірю, Ботик приспівував: «Ой золота беривочка, золоті обручі, Та пиласи горівочка, у пропої йдучі».

А відтак, із Костюком частуючись горілкою на задвір’ю, Ботик приспівував: Ой золота берівочка, золоті обручі, Та пилася горілочка, у пропої йдучи.

- Пустіт мнє! Я сам зараз їм обом оттам воду освєчю за ці їх збитки! Я їх смерть, а вни мій кремінар! На дрібний мак їх посіцу за цу побліку.

— Пустіть мене! Я сам зараз їм обом отам воду освячу за ці жарти! Я їхня смерть, а вони мій кримінал! На дрібний мак їх посічу за цю ганьбу.

Рано, оперед міров, то доїли вівці пастирі, а мішєнники, шо помогали їм доїти вівці, то доїли чужі, а ни свої ботеї, аби чєсом котрийс из них ни лишив у свої вівці нивидоїне молоко.

Рано, перед мірою, доїли овець пастухи, а господарі, що помагали їм, доїли чужі, а не свої ботеї, аби, бува, котрийсь із них не залишив у своєї вівці невидоєне молоко.

Усєкі гадки роїлиси йиму в голові так сильно, шо аж вид них йиго голов заболіла.

Усілякі гадки роїлися йому в голові так сильно, що аж від них голова заболіла.

Шош двайціть и четверо коний тогди йшло за Гору з бриндзов.

Загалом двадцять четверо коней тоді йшло за Гору з бринзою.

Иванчік уводно говорив, шо то вни шочєс піднов’єли мальфами йиму стрілу в голові, шо вна йиго все карнувала.

Иванчік завжди говорив, що вони постійно підновляли мальфами йому стрілу в голові, щоб вона його все мучила.

Дерева з корінєм вивертав, тай у прех плоти ломив.

Дерева з корінням вивертав і вщент плоти ломив.

Хотів си запитати, де сидит Олексій, але ни було в кого.

Хотів запитати, але не було в кого.

Приповівси, шо кортит йиго шош май бірше навчітиси до креса, лиш коби мав вид кого, бо в йиго сусідстві жиют два головні стрільці Шкиндя тай Довгий, шо ураз багнут так, аби він їх ни заветив.

Приповів, що кортить йому більше навчитися до кріса, аби лиш мав від кого, бо в його сусідстві живуть два славні стрільці Шкиндя і Довгий, які все стараються зробити так, аби він їх не перевершив.

Але єк в тот раз нагадав за Марічку, то жура йиго минула, бо побізувавси, шо він ни дастси збавити Шкинди з Довгим, хоть би вни попід воду йшли.

Але нагадав про Марічку, і жура його минула, бо понадіявся, що він не піддасться Шкинді з Довгим, хоч би вони попід воду йшли.

Пудно сваривси з ними, нацвікуючі їм пальцем.

Дуже сварився з ними, грозячи їм пальцем.

«Вибачєйте, це я змилив данец», — кричєв найліпший данцівник Гранчіного Гриця молодєк, перебераючі вину з війта на себе.

«Вибачайте, це я змилив танець», — кричав найкращий танцівник — Гранчіного Гриця син, перебираючи провину з війта на себе.

А Шкинди з лютости, то аж дихати ни дало, таки посоловів на Иванчіка з серця.

А Шкинді з люті аж дихати не дало — так посоловів на Иванчіка.

А у Черленюкового Міхайла у руках пістолє гет розметало на дрибні кришечьки.

А в Черленюкового Михайла в руках пістоль геть розірвало на дрібні шматочки.

— «Страх погана на сумлінє, слих би їй пропав.

— Страх погана на сумління, бодай їй грець.

Най си пречь кажет вид такої ничємної дитини.

Боже борони від такої нечемної дитини.

А єк розіздривси, а то нікого ні чути, ні видко, бо чорт навіть и того заїця убитого на ріжи ни лишив.

Роззирнувся — нікого не чути й не видко, бо чорт навіть того зайця вбитого на Ріжі не лишив.

Узєв из стола колачь пид праве плечє й пишов надвір слухати, йкий перший голос учюєт по вечєри надворі.

Узяв калач під праве плече й пішов надвір слухати, який перший голос зачує.

З тобов прийдетси мині хіба лиш одуріти, бо нима з тобов єк навіть Богу си помолити.

З тобою доведеться мені хіба лиш одуріти, бо нема коло тебе змоги навіть Богу помолитися.

Я по шірости вірив у ці дідови слова, бо й сам раз мало шо ни осліп, див’єчіси на сонце.

Я щиро вірив у ці дідові слова, бо й сам раз мало не осліп, дивлячись на сонце.

З шкіри, з-під шкіри.

«Єк тобі си зимувало, люба полонинко, без мене тай без худибки?».

«Як тобі зимувалося, люба полонинко, без мене та й без худібки?».

Пістолета в пропійців ни спалили, бо єк кремснули когутики в кремінє, то з пістолет замість стрілу лиш димок закуривси тай вода з них запішкотіла.

Пістолі в пропійців не стрельнули, а лиш кремснули когутики в кременях, і з пістолів димок закурився й вода запшикотіла.

Ни видриваючі флоєру вид губий, наслухав, але нічо ни чюв, махнув руков: «Та ци, я ни требую! Ой га… біда бери.

Не відриваючи флояру від губ, наслухав, але нічого не чув, махнув рукою: «Та ну, я не переймаюся! Ойга… біда бери.

А єк приходила їм кортєчька заспівати, то співали їх на всий рот, полонинами за вивцями ходічі.

А коли бувала в них охота заспівати, то співали їх на повен рот, полонинами за вівцями ходячи.

Бо він файний, єлний чоловік, гоноровий стрілец.

Бо він файний, славний чоловік, гоноровий стрілець.