Datasets:
hutsul
/
hutsul-manually-annotated

Dataset card Data Studio Files
xet
Community
1
target
stringlengths
3
926
source
stringlengths
3
923
Казували, шо він навіть из ландровими циганами ландрував.
Подейкували, що він навіть із мандрованими циганами мандрував.
Розказували, шо Гердлічці нічо то ни помогало, шо він був мандатором тай паном над усіма горєнами, бо роз’юшена мандаториха того ни узнавала.
Розказували, що Гердлічці нічого то не помагало, що він був мандатором та й паном над усіма горянами, бо розлючена мандаториха того не визнавала.
А зрештов, то й так уже було по опивночі й я знав, шо ничіста сила вже стратила свою міць, тимунь йшов я бізивно, навіть наперед біг, кочєючіси з Патинтаревими хлопчіками у мнєких зимах.
А зрештою, то й так уже було по опівночі, і я знав, що нечиста сила вже втратила свою міць, тому йшов охоче, навіть наперед біг, качаючись із Патинтаревими хлопчиками в м’якому снігу.
Аж очі їй з голови вилізали, так нев нараз було пудно скруменцувало.
Аж очі їй із голови вилізали — так її вмить було страшно скрутило.
А кухарка по скінчєню шиття вінка поклала всіх, шо були в дому разом з Палинючков, за стів їсти.
А кухарка по закінченню шиття вінка поклала всіх, що були в домі разом із Палинючкою, за стіл їсти.
Шкиндя нараз показав Шумеєви, йку він знаєт штуку до пістолет, аби Шумей варувавси йиго шош у стрілецтві почєпати.
Шкиндя нараз показав Шумеєві, яку він знає штуку до пістолів, аби Шумей остерігався його в стрілецтві зачіпати.
Був гаразд, бо люде на світі, віруючі в примівки, чюлиси шєсливими, єк звірка у лісі, рибка у воді, а пташка у воздусі».
Був гаразд, бо люди на світі, які вірували в примівки, чулися щасливими, як звірина в лісі, рибка у воді, а пташка в повітрі».
«Ба-ба, ба-бо-о-о.
«Ба-ба, бабо-о-о.
У високій полонині по швару посію», — шо колоколив їх в згари, голосно виспівуючі, єлочєр, обвертаючі на стоїшшє в кошєру єлівник: «Бир! Би-и-и-ир! Фіть — тва-а-а! Гист, гість, гість! Бир, бир! Тва! Гист!» «Туда будут вівчєрики з вівцями ходити, Будут любі співаночки мої находити».
У високій полонині по швару посію, — яку голосно виспівував ялочар, завертаючи на стоїще в кошару ялівник: «Бир! Би-и-и-ир! Фіть — тва-а-а! Гист, гість, гість! Бир, бир! Тва! Гист!» Туди будуть вівчарики з вівцями ходити, Будуть любі співаночки мої находити.
А єк май трохє підниґ на біршего хлопчішя, то узимі лісами робив поклажі на дику звірину.
А коли трохи підріс, то взимку в лісах робив засідки на дику звірину.
А крім того, й домашний ґазда був прилагожений, єк річ, мав поверх терха прилагоженого пороху для себе й своїх гостий, бо в тоти чєси, то тото весілє було найгирічнійше, на йкім найбірше й найголоснійше стрілєли пістолета.
А крім того, і домашній ґазда був готовий, ясна річ, мав більш ніж треба приготовленого пороху для себе і своїх гостей, бо в ті часи таке весілля було найпишніше, на якому найбільше й найголосніше стріляли з пістолів.
Пишов черлене дерево, гліг рубати, мене пороженого застерігати.
Пішов черлене дерево, гліг, рубати, мене пороженого застерігати.
Поп-по по-па.
Поп-по по-па.
Молодєки журилиси грімкими пістолети, аби мати чім вибуркувати на Великдень протів стариків на цвинтари, єк мет піп свєтити паски.
Молодь журилася грімкими пістолями, аби мати чим вибуркувати на Великдень перед старими на цвинтарі, коли піп святитиме паски.
Тай лиш у’єв.
Та й лиш зів’яв.
Пишов на дітчю маму, бо я йиму добре отеперки примовив.
Пішов на дідьчу маму, бо я йому добре отеперки примовив.
Нараз хмари сперлиси.
Нараз хмари сперлися.
Раз надибав він доста прахтичного стрільця на усєкім стрілецкім ділі.
Раз надибав він доволі вправного до всякого стрілецького діла стрільця.
Хоть би знала, шо чоловік облупит з її плеч шкіру, б’ючі, то єк когос полюбила, то ретенно си вна з ним поцулуєт.
Хоч би й знала, що чоловік здере з її пліч шкіру, б’ючи, та якщо когось полюбила, то неодмінно з ним поцілується.
— «Запізнив єс си вже, сараку, прийти до него на пораду, ой запізнив єс си, чоловічку добрий.
— Запізнився ти вже, сараку, прийти до нього на пораду, ой, запізнився, чоловічку добрий.
Довго побаривси у ватернику, а єк вернувси в хату, то верг у ту примівку протір з ігли тай подав її в руки тому слабому чоловікови, говорєчі: «На примівку тай гости з нев здоров! Гадаю, шо вид неї, то поможетси тобі, бо так єк я знаю примов’єти вид стріли, то шє ні один примівник так нивмикавси помочі тай примовити, єк я».
Довго побарився у ватернику, а коли вернувся в хату, то вкинув у ту примівку вушко голки й подав її в руки тому хворому чоловікові, говорячи: «На тобі примівку та й іди з нею здоров! Гадаю, що це поможе тобі, бо так, як я знаю примовляти від стріли, ще жоден примівник не навчився допомагати й примовити».
Глогова корода високо ригала вогнєнов половінев, сиплючі густо чєрвонно світючими искрами ув очі смерековим лісам.
Глогова корода високо ригала вогняною половінню, сиплючи густими червоносвітними іскрами в очі смерековим лісам.
Мене аж у голов тєло вид цего слова про конец світа, бо я дуже боєвси, шоби він мене дес ни застав так, аби я си ни міг випрошєти з мамов, йку я дуже любив.
Мене аж у голову тяли ці слова про кінець світу, бо я дуже боявся, щоб він мене десь не застав так, аби я не міг попрощатися з мамою, яку дуже любив.
А за ними набиласи повна кліть чєліди, бо всіх кортіло завивати новачку тай видіти, єк їй буде єлити завитій.
А за ними набилася повна кліть жінок, бо всіх кортіло завивати нова́чку та й видіти, як їй личить бути завитою.
А єк уже Костюк тєг з-за широкого ременя на шість прєжок повну гроший мошєнку, то тогди Джюнда пристійно приговорював до него: «Ми си надіємо вид тебе видіти принаймнє тисічку чєрвонних, бо гадаю, шо ви двоє нас ни завстидаєте тай будете добрі на почєток».
І коли Костюк уже витягав з-за широкого ременя на шість пряжок повен грошей капшук, Джюнда приговорював до нього: «Ми надіємося від тебе видіти принаймні тисячку червоних, бо, гадаю, що ви двоє нас не засоромите та й будете добрі на початок».
Тєгнув острий східний вітрец.
Тягнув гострий східний вітерець.
Низавеликий чєсок за дідом сховав и мене ліс у свої холодні обійми.
Слідом за дідом сховав і мене ліс у своїх холодних обіймах.
Він лиш харамани всєкі пускав тай фіґлі з людьми кроїв, а зла нікому ни робив, хіба би був хтос йиго шош навмисне задражнив, або, єкби був хотів хтос украсти кужбу вид верклюга з стаї ци зимарки, шо її «він», зчєз би, там єк ніч так день сокотит, то лиш тогди міг він позниважити чоловіка, а инак, то ні.
Він лиш харамани всякі пускав та й фіґлі з людьми кроїв, а зла нікому не робив, хіба би хтось його навмисне роздражнив або якби хотів хтось украсти кужбу від вертлюга зі стаї чи зимарки, що її «він», щез би, там як ніч так день стереже, то лиш тоді міг він поневажити чоловіка, а інакше — то ні.
Лиш нівроку, та цур на лихі очі.
Лиш нівроку, та цур на лихі очі.
Хто знаєт, шо за головництво би си було виробило на тим, весілю, єк би си в ту бійку були ни вмішєли люде, шо в тот чєс горівку ни пили, бо зарічливі вид неї були.
Хтозна, що за головництво було б учинилося на тим весіллі, якби в бійку не втрутилися люди, що в той час горілки не пили, бо зарічливі від неї були.
Її розп’єлювало та натєгало, то знов корчіло так, шо аж у три погибели звивало.
Її розп’ялювало та натягало, то знову корчило так, що аж у три погибелі звивало.
Перед їдов кожде з нас мусіло покушєти свєчєної водиці з коновочьки, вінчюючі одни одним: «Дай Боже намногаліт из водицев, тай позволь Господи дочєкати й нарік цеї водиці покушєти усім добрим людем на світі тай нам грішним».
Перед їдою кожне з нас мусило скуштувати свяченої водиці з коновочки, віншуючи одні одним: «Дай Боже на многа літ із водицею, та й позволь, Господи, дочекати й наступного року цієї водиці скуштувати усім добрим людям на світі та й нам, грішним».
«А видиш, сараку, єкий ти нидотепний та шє дуже в мальфарских справах дурний, а вже хоч з нами провадити войну на житє й смерть.
«А видиш, сараку, який ти нетямущий та ще дуже в мольфарських справах дурний, а вже хочеш із нами провадити войну на життя і смерть.
А з шуму на воді, шо збивавси на крутіжях, повстав Арідник — Архє Юда.
А з шуму на воді, що збивався на закрутах, постав Арідник — Архиюда.
«У куринник курий».
«У курник курей».
А купця ни було на маржину тай задармо годі було її трутити.
А купця не було на маржину, та й задарма годі було її віддати.
Замахав здрібна крильми, тратічі рівновагу у лету, закомнєдив разом з єгнєтком на земню.
Замахав здрібна крилами, гублячи рівновагу в польоті, і звалився разом із ягнятком на землю.
Але насухо її любити — душевно, то ни гадав вже николи лишити, бо, прилипачьки поцулунком при всему народови в данци, вна приковала єго серце тай розум навіки до себе.
Але в душі її любити, потай — від цього й не думав відмовлятися, бо гарячим поцілунком при всьому народові в танці вона прикувала його серце й розум навіки до себе.
Иванчік добре уже знав парсуну своїї Єлени.
Иванчік добре вже знав парсуну своєї Єлени.
«Та вно так, Ива’, думали давно люде на світі, а тепер, то так уже ни думают, бо вже й ни та скрипка тепер играєт на світі, шо давно играла», — перебив Джюнда Иванчікови, — «и я чув, шо, бувало, земні було доста.
«Та воно так, Ива’, думали давно люди на світі, а тепер так уже не думають, бо вже й не та скрипка тепер грає на світі, що давно грала, — перебив Джюнда Иванчіка, — і я чув, що колись землі було вдосталь.
Бо то ватаг ґазда вид худоби тай вид скороми на полонині, а ни депутат, тимуть кождий про ватага питавси, бо ни кождий ватаг вмієт добру бринзу дати.
Бо ватаг — ґазда від худоби й від скороми на полонині, а не депутат, тож усі про ватага допитувалися, бо не кожен ватаг уміє добру бринзу дати.
Жид тєнув головов, шо чуєт, але горівку ни давав.
Єврей кивнув, що чує, але горілки не давав.
По плєсі, шє довго колєдники данцували на колопні та вироб’єли усєкі збитки тим колєдникам, шо подрімали й спали, де котрий лиш допав місця.
По плєсі ще довго колядники танцювали на колопні та виробляли усілякі збитки тим колядникам, що подрімали й спали, де котрий лиш допав місця.
То люде роб’єт, а ти так само належиш до них.
То люди роблять, а ти так само належиш до них.
Тай, обчіпаючі її обіруч позашию, люто притискав її до себе, довго ни випускаючі її з своїх гарєчих обіймів.
Та й, обхопивши її обіруч за шию, люто притискав до себе, довго не випускаючи її зі своїх гарячих обіймів.
Був бес добрим чоловіком, лиш то біда, шо ти упертєк.
Був би добрим чоловіком, лиш то біда, що впертий.
«Ти потак».
«Ти птах».
Але однако почєсови, то він так лєчно поворкочував, шо аж земня си здригала вид того воркотання тай так пуду давало, шо аж серце в грудех застивало.
Але іноді так уже лячно буркотів, що аж земля здригалася, та й так страшно ставало, що аж серце в грудях застигало.
Це був вогнєний царь.
Це був вогняний цар.
— лиш всміхнувси.
— лиш усміхнувся.
Єк тої днини є файна погода, єсно, то ни будет дорожнечі на хліб.
Якщо тої днини файна погода, ясно, то не буде дорожнечі на хліб.
В Дідушковій Річці на цвинтари коло церкви єк шороку, так и в тот волочівний понедівнок, був збірний народ, зібраний зувезде.
У Дідушковій Річці на цвинтарі коло церкви, як щороку, так і того Великоднього понеділка, був народ, зібраний звідусіль.
Оперед Сухонького музики мало си хто лишив данцувати, хіба лиш старі діди, шо похітувалися помаленьки між молодіжев у данцях, єк порохнаві штуби серед молодого ліса вид вітру.
Біля музик Сухонького мало хто залишився танцювати, хіба лиш старі діди, що похитувалися помаленьку між молодіжжю в танцях, як порохнаві штуби серед молодого лісу від вітру.
Головний музикант, Игнат Ґацивюк, у хоромах гордо сидів на полібичках пид заднов стінов.
Головний музика Игнат Ґавицюк у хоромах гордо сидів на полібічках під задньою стіною.
Нираз це я чюв, єк так фалили йиго люде, слухаючі тої йиго игри.
Не раз це я чув, як хвалили його люди, слухаючи тої гри.
Гачі-крешениці, здолини пидкочєні тай пишно вишиті.
Штани знизу підкочені й пишно вишиті.
За неділю, то казав дідо, шо у ню ни можна нічьо робити, бо за ню нима покути, так, єк за дєдю й маму.
Про неділю казав дідо, що цього дня не можна нічого робити, бо за неї нема покути так, як за дєдю й маму.
«Так, ти будеш моя, а я твій навіки», — впиваючіси захланно своїм поцулунком в її мнєконькі губки, сказав він без застановлення.
«Так, ти будеш моя, а я твій навіки, — впиваючись захланно поцілунком у її м’якенькі губки, сказав він без заминки.
А в колач поклала мід, аби йиму ціле житє було таке солодке, єк мід.
А в калач поклала меду, аби йому ціле життя було таке солодке, як мед.
Пекти та осина.
Пек тобі та осина.
Тижнювали вирмене в Шумея, луп’єчі кози та цапи, та топ’єчі лої у великих мідєних сарганах.
Тижнювали вірмени в Шумея, луплячи кіз та цапів і топлячи лій у великих мідних сарганах.
Завжде стоєла отвором навстежір.
Завжди стояла відчиненою навстіж.
Це вірна правда, бо ади и я маю отту креселину низдалу, тай хоть я вже старєчок, а вна юдит мене пити з нев у ліси, богдай пустопаш пробігатиси».
Це суща правда, бо, ади, і я маю отого крісика нездалого, та й хоч уже старий, а він усе намовляє мене піти з ним у ліси, бодай пустопаш пробігтися, — його очі вогнем гордості зблиснули.
Але, то вна си так потраф’єла виговорєти перед Процем, бо він добрий чьоловік був.
Але то вона так дозволяла собі говорити перед Процем, бо він добрий чоловік був.
А Марічка в тот раз куражисто, палкими, єк вогонь, очіма засмієласи д’нему, тай солодко, стиха зашебетала, єк ластівка: «То ни я тебе, Иванчіку, б’ю, а моя бечка тебе б’єт».
А Марічка палкими, як вогонь, очима засміялася до нього та й солодко стиха защебетала, як ластівка: «То не я тебе, Иванчіку, б’ю, а моя бечка тебе б’є».
«Буду», — видповів Иванчік про людске око.
«Буду», — відповів Иванчік про людське око.
Треба на то головного лікаря, тай треба й тобі самому си вид неї лічіти, й то завзєто.
Треба на це головного лікаря, та треба й тобі самому від неї виліковуватися, і то завзято.
Ботичка заговорила з дівчєнов, а єк уна дала слово, шо має охоту пити за Дмитрушу, то видразу си зговорили, коли в старости прийти.
Ботичка заговорила з дівчиною, і коли вона дала слово, що має охоту піти за Дмитрушу, то відразу зговорилися, коли в старости прийти.
Церковне братство несло з церкви надвір хрест, а за хрестом фани, патролиці, хоругви й цілий ліс свічок.
Церковне братство несло з церкви надвір хрест, а за хрестом фани, патролиці, хоругви й цілий ліс свічок.
З дурноватого, тай шє до того й кривого дєкового Матія, то усий нарід кепи бив, а дітва, то таки аж у непки скакала, такі з ним чюда зводила.
З дурнуватого та ще й кривого дякового Матія всі кепкували, а дітва то таки аж стрибала на радощах — такі з ним чуда зводила.
Навіть їв з людьми з одної миски, так єк дєдя з дітми.
Навіть їв із людьми з одної миски, так, як дєдя з дітьми.
Приспівували їх одни одним за столами на набутках.
Приспівували їх одні одним за столами на набутках.
На Бечкову неділю Иванчік сам пішов до церкви по бечку, бо по бечці ворожив, єк би будет йиму жити цілий рік.
На Бечкову неділю Иванчік сам пішов до церкви по бечку, бо по бечці ворожив, яке в нього буде життя цілий рік.
А Хрестос ишє ласкавійше дививси на него своїми глібокими очіма.
А Христос іще ласкавіше дивився на нього своїми глибокими очима.
Навіть и книзь уже ни данцував разом з книгинев, лиш з ким йиму було любо.
Навіть князь уже не танцював разом з княгинею, лиш із ким йому було любо.
Федько, єк йшов кудас разом з жінков, то він йшов завжде наперед, а вна за ним, бо так то си годило, шо аби мижи людьми завжде був чоловік напереді, а ни жінка.
Федько, виходячи кудись разом із жінкою, завжди йшов попереду, а вона за ним, бо так годилося, щоб межи людьми завжди був чоловік попереду, а не жінка.
Усе дійдет на свій лок: сівбина, городинна й трави.
Усе дійде у свій час: сівбина, городина й трави.
Казав, шо то були такі великі й росохаті люде, шо єк у Чьорногорі на стаї сипав окріп на кулешу варити, то аж тогди йшов у місто винести муки засипати тоту кулешу.
Казав, що то були такі великі й росохаті люди, що як у Чорногорі на стаї лив окріп кулешу варити, то аж тоді йшов у місто винести борошна, щоб засипати ту кулешу.
А Иванчік пишов, зажурений, через Граблин на Голови.
А Иванчік пішов, зажурений, через Ґраблин на Голови.
Старенький піп дуже утерав на людий, аби зувезде посилали дітву до тої школи.
Старенький піп дуже напирав на людей, аби звідусіль посилали дітву до тої школи.
«Єк ночувала?» — супаво з нев привитавси Иванчік.
«Як ночувала?» — насуплено з нею привітався Иванчік.
Та то в мене дуже смачний хліб, бо моя Єлена то досконално знаєт печі хліб.
То в мене дуже смачний хліб, бо моя Єлена досконально вміє його пекти.
У лівій руці держєв миску из стравов, а у правій пидніс идгорі тот чєпелик вид граду й голосно запрошєв ничісту силу: «Прошу тебе до тайної вечері, Білий царю! Водєний чьорнокнижнику! Тепер маю право тебе до тайної вечері зазивати, Запрошяти й закликати, а вітак ни пускати! Тепер я маю право тебе зазивати-закликати.
У лівій руці тримав миску зі стравою, а в правій підніс догори той чепелик від граду й голосно запрошував нечисту силу: Прошу тебе до тайної вечері, Білий царю! Водяний чорнокнижнику! Тепер маю право тебе до тайної вечері зазивати, Запрошувати й закликати, а відтак не пускати! Тепер я маю право тебе зазивати-закликати.
Спали намішма, мушшіне з чєлідьов, але спали учтиво, єк братя з сестрами, бо боєлиси, шо єкби тихо ни спали, то була би в них шкода в худобі на полонині.
Спали разом, чоловіки з жінками, але чемно, як брати із сестрами, бо боялися, що якби тихо не спали, то була би шкода їхній худобі на полонині.
Єк уздрів то Иванчік, то зострахє на хвильку аж був закаменів, бо видразу зрозумів, шо то Дарадуда пислав тих двох чортів з вогнєними мечами, аби вни зробили раз на все йиго життю конец.
Побачивши їх, Иванчік зо страху на хвильку аж закаменів, бо відразу зрозумів, що то Дарадуда послав тих двох чортів із вогняними мечами, аби вони зробили раз і назавжди його життю кінець.
Тай відтогди, то завжде носив при собі в кєшенци кіптарика лук-чєснок тай одолєн-зілє, аби си йиго, чєсом, ни дай то Боже, лісна ни вчепила, бо видів, шо то ни лиш жінки, але навіть и нявки мают на него охіть, хоть він уже старший був.
Та й відтоді завжди носив при собі в кишеньці кептарика цибулю, часник і одолен-зілля, аби його, не дай Боже, лісна не вчепилася, бо бачив, що не лиш жінки, а й навіть нявки мають до нього хіть, хоч він уже старший був.
— Він вже ни мав коли схопитиси тай утечі гет вид Дарадуди, лиш борше клав вид себе оборону протів Дарадудиного нового на него наслання так, єк умів тай на борзі міг її покласти.
Він уже не мав змоги схопитися й утекти геть від Дарадуди, лиш швидше клав від себе оборону проти Дарадудиного нового на нього наслання так, як умів та й швидко міг покласти.
Сварилиси одни з одними над прорізом, пхаючіси на вирви борше митиси водов Арданицев.
Сварилися одні з одними над ополонкою, пхаючись швидше митися водою-арданицею.
Але ни було ради.
Але не було ради.
Иванчік через спрагу так жєдно хапнув тот погар тай випив з него одним махом всу тоту ситу, шо навіть забувси на ню перед питєм три рази хукнути, так єк то він завжде мав звич хукати три рази на все то, шо пив, аби чєсом ни спити єкіс чєрі, нетлю або й пидлагожене на него насланє.
Иванчік через спрагу так жадібно хапнув той келих і випив із нього одним махом усю ту ситу, що навіть забувся на неї перед питтям тричі хукнути, так, як то він завжди мав звичку хукати тричі на все, що пив, аби, бува, не спити якісь чари, нетлю або й приготовлене на нього наслання.
Дідо цим си дуже тішив, бо казав, шо єк на Видорші тихєй день, нивітрєно, то цілий рік будет нивітрєний.
Дідо з цього дуже тішився, бо казав, що коли на Видорші тихий день, не вітряно, то цілий рік буде невітряний.
Водно баламутит».
Вічно баламутить».
Кіт злісно нявкотів.
Кіт злісно нявкотів.
То послідний раз цулувало їх сонце червоннаво-золотавим блиском.
То востаннє цілувало їх сонце червонаво-золотавим блиском.
Шкиндя, аби заглагоїти Довгого, то засмієвси: «Но то добре, шо є тай шо єс добре гостив, а тото, шо єс си трохє прибарив тай шо через тото я си був насмерть згриз за тобов, то біда бери.
Шкиндя, аби заглагоїти Довгого, засміявся: «Но, то добре, що є та й що гарно гостив, а що трохи забарився і я через це смертельно хвилювався за тебе, то біда бери.
Але ни найшов, бо пістолета й кріс були замкнені у кліти.
Але не знайшов, бо пістолі й кріс були замкнені в кліті.
У хоромах темно було, то він пишов наперед у хату, а Иванчік за ним.
У хоромах темно було, то він пішов наперед у хату, а Иванчік за ним.
Аж єк попик спересердя так си втомив, шо аж упрів тай ув’єв, то аж тогди Иванчікови зачєв си розв’єзувати потрошки май єзик у роті, тай полегоньки, лагідков сповідавси попикови з своїх, нібито, гріхів.
Коли попик спересердя так утомився, що аж упрів та й ув’яв, аж тоді Иванчікові почав розв’язуватися потрошки язик у роті, та й легенько, лагідно сповідався він попикові у своїх нібито гріхах.
Костюк, чєстуючі гості разом из шинкарями, сміючіси, приспівував: «Ой брате, побратимку, заріжмо баранця, Тобі ніжки, мині рижки, кухаркам муденця».
Костюк, частуючи гостей разом із шинкарями, сміючись, приспівував: Ой брате, побратимку, заріжмо баранця, Тобі ніжки, мені ріжки, кухаркам муденця.
А найдужше сердило їх то, шо він нієким кіпом ни хотів си їм поклонити тай ни хотів їм стоєти в броду.
Та найдужче сердило їх те, що він у жоден спосіб не хотів їм підкоритися та й не хотів їм стояти в броду.