hutsul/hutsul-manually-annotated · Datasets at Hugging Face

target stringlengths 3 926	source stringlengths 3 923
Умів робити тай нівечіти всєкі мальфи на світі.	Умів робити й нівечити всілякі мальфи на світі.
А єк би були довші середні, то середна весна би була добра.	А якби були довші середні, то середня весна би була добра.
А її кров — вода — застиваєт ледом.	А її кров — вода — застигає льодом.
Ґаздували, аби було вже у вечєр в шо загнати худобу, бо на облозі спати її ни лишєли.	Ґаздували, аби було вже увечері куди загнати худобу, бо на облозі спати її не лишали.
А витак помила лавиці та полиці у хаті.	А відтак помили лавиці й полиці в хаті.
Перший раз видобрав її, єк завжде, для себе у голубу кварту й заніс її видразу у хату.	Спершу відібрав її, як завше, для себе в голубу кварту й заніс одразу в хату.
Лиш ни знати, ци тобі би було то подєчно нам продати, шо ми би хотіли купити?».	Лиш не знати, чи тобі би було то подячно нам продати, що ми би хотіли купити?».
А єк й за третим разом дідової прошні й на третий Свєтий вечєр градовий білий царь — водєний чьорнокнижник ни мав моци й путері євитиси до діда й засісти разом з ним до тої тайної вечері, то дідо тогди заклєв йиго первовічними словами: «Єк ни может си вода обернути горі й узистріть плисти, так аби й ти ни мав моци й путері, градовий, білий царю — водєний чьорнокнижнику, сего літа приступити на мої ґрунта из своїм градом.	А коли й на третій раз дідового прошення й на третій Святий вечір градовий білий цар — водяний чорнокнижник — не мав сили й сміливості явитися до діда й засісти разом із ним до тої тайної вечері, то дідо тоді закляв його первовічними словами: «Як не може вода обернутися вгору й усупір плисти, так аби й ти не мав сили й сміливості, градовий білий царю — водяний чорнокнижнику, цього літа приступити на мої ґрунти зі своїм градом.
А в Опроведний четвер то знов гризси з домашними, аби ничьо ни робили понадвирю почерез град вліті тай через шкоду мижи худибков, тай цілий той Опровидний тиждень мав він гадку, аби Єлена ни сієла лен, бо казав, шо йик би того тижня посієно лен, то з того полотна мусіла бути комус в хаті сорочка до смерти.	А в Провідний четвер знову гризся з домашніми, аби нічого не робили надворі через град улітку та й через шкоду для худоби, і цілий той Провідний тиждень мав він гадку, аби Єлена не сіяла льон, бо казав, що якби того тижня посіяти, то з того полотна мусила би бути комусь у хаті сорочка до смерті.
Громи ни угавали грати.	Громи не вгавали грати.
Нивістка, миючі миски коло полиц на лавици, повхторєла: «Ий, Господи! Прости йиго душу та закрий и погану віру вид такої наглої смерти.	Невістка, миючи миски коло полиць на лавиці, приговорювала: «Ой Господи! Прости його душу та закрий і погану віру від такої наглої смерті.
Баба спекла з єчмінної муки книш из бриндзов.	Баба спекла з ячмінного борошна книш із бринзою.
Цураха тобі відців!.	Цураха тобі звідси!.
Над хатов у єлицях запишшєла, єк обмінчє, коточєм голосом сова, тай у лісі за хатов запугав пудно раз-по-раз пугач: «Пу-гу… пугу… пу-гу».	Над хатою в ялицях запищала, як обмінча, котячим голосом сова, та й у лісі за хатою запугикав лячно раз по раз пугач: пу-гу… пу-гу… пу-гу.
А Юріштан за тото, шо имив Штолу, то дістав вид цісаря срібний хрест заслуги из коронов.	А Юриштан за те, що піймав Штолу, дістав від цісаря срібний хрест за заслуги, із короною.
Примов’єв, бо до него уводно приходили люде зувезде, єк бжоли у вулий.	Примовляв, бо до нього завжди приходили люди звідусіль, як бджоли у вулик.
Видразу побіг д’нему у ватерник.	Одразу побіг до нього у ватерник.
Крим цих співанок, співав він веселих, кучєрєвих співанок так богато, шо й писарі би ни зудалали їх на папері переписати.	Але також співав він веселих, кучерявих співанок так багато, що й писарі не втнули б їх усіх на папері списати.
«Та ни де! Хя! А тому кого си там є боєти?.	«Та де! Хя! Кого там боятися?.
Водно кудас си квапив.	Завше кудись поспішав.
Шє тижнем до Ивана Купала, то Єлена вже повимивала та камінєм повигартовувала бербениці-бриндзєнки, аби були лагідні в полонину на бриндзу.	Ще за тиждень до Йвана Купала Єлена повимивала й камінням повигартовувала бербениці-бринзанки, аби були готові в полонину на бринзу.
Иванчік, аби ни розривати старі відцівскі хати, поміг йиму побудуватиси.	Иванчік, аби не розривати старі вітцівські хати, поміг йому побудуватися.
Він знав, шо єк би був хапнув тот папоротин цвіт, то вже би тогди ни мав си чьо боєти ні Шкинді, ні Довгого, бо знав би їх всі гадки тай всі їх погані здохє.	Він знав, що якби був хапнув той папоротин цвіт, то вже б тоді не боявся ні Шкинді, ні Довгого, бо знав би всі їхні гадки та й усі їхні погані думки.
Виділиси из собов свояки.	Спілкувалися між собою свояки.
Сіде дідово волосє вітер розвівав.	Сиве дідове волосся вітер розвівав.
За тот чєс, шо Иванчік мірєв у стаї молоко, то Лесьо ймив на полонині коня, осідлав йиго, аби був готовий до дороги по мірі в село.	За той час, що Иванчік міряв у стаї молоко, Лесьо піймав на полонині коня, осідлав його, аби після міри був готовий до дороги в село.
Але й баба видразу ужєхнуласи, так шо їй начєс заціп рот, єк би смолов засмолив.	Але й баба одразу жахнулася, так що їй миттю заціпенів рот, немовби хто його засмолив.
Намотав тих гадок він собі повну голов так, єк чєлідь намотуєт ниток на клубок.	Намотав тих гадок він собі повну голову так, як жінка намотує нитки в клубок.
«Але з вірлами, то ти шє си бізуєш бороти», — смієвси Иванчік.	«Але з орлами ти ще берешся боротися», — сміявся Иванчік.
Казав, шо Иванчік шє мет на студену воду дути, так тєжко Юріштан пимститци на нім за це.	Казав, що Иванчік ще на студену воду дутиме — так тяжко Юриштан помститься за це.
Тай то такий остудний скрипичник, шо єк йиго перейграв, то навіть з ним си й ни поздоровив.	Та й такий паскудний скрипаль, що, перегравши його, навіть із ним не привітався.
Юрішко був дуже швидкий молодєчок, тай видважний.	Юришко був дуже прудкий молодик і відважний.
Худоба йик перейшла почерез той кордачь, то так вкупці тихонько рушила в полонину, шо й одна вивця ни заблієла а ни зарикало товарє.	Худоба як перейшла через той кордач, так укупці тихенько рушила в полонину, і жодна вівця не заблеяла, а корова не мукнула.
Ху, тфу, ни май моци та путері до мене, иршєного, пороженого Ивана».	Ху, тьфу, не май моці та путері до мене, хрещеного, пороженого Івана».
Тай все шораз душше єго вмучювало на души тай женило на тілі.	І це щораз дужче вимучувало його душу й тіло.
Видгашував ватру, так само рахуючі назістріть за кождим разом, шо все верг оден вуглик у кварту, єк рехував у головици, видбераючі воду.	Відгашував ватру, так само рахуючи навспак щоразу, коли вуглик опинявся у кварті, — як рахував і в джерелі, відбираючи воду.
Він мав завжде чєс узимі на стрілецтво.	Він мав завжди час узимку для полювання.
А в тот раз Федько йшов из церкви надвір тай то заздрів.	А Федько саме вийшов із церкви надвір та й це побачив.
Я це нираз чюю, тай нічьо ми си ни дієт.	Я це не раз чую, та й нічого мені не стається.
Їв кулаки на Иванчіка попик, а Иванчік мовчки лиш смієвси з него: «Гай, гай, дурню трошки ти вперед порозсідайси, бо я ни такий дурний, єк тобі си здаєт, видразу з тобов собі голов клопотати розсів бес си таки, єкий єс остудний.	Їв кулаки на Иванчіка попик, а Иванчік мовчки лиш сміявся з нього: «Гай, гай, дурню, трошки ти спершу порозсідайся, бо я не такий дурний, як тобі здається, відразу з тобою собі голову клопотати, розпався б, який ти паскудний.
Шкиндя ни утерпів, пудно визвіривси на Иванчіка: «Овва, тай шо єс подієв моєму гінцеви?.	Шкиндя не втерпів, страшно визвірився на Иванчіка: «Овва, та й що ти вдіяв моєму гінцеві?.
Але казав дідо, о то так тєжко досокотити, єк тєжко досокотити папоротин цвіт на Ивана Купала.	Але казав дідо, що то так тяжко допантрувати, як цвіт папороті на Йвана Купала.
«То ти вчєре стрілив в Семнєнівскій буковині?».	«То ти вчора стріляв у Семнєнівській буковині?».
У Рознові, за Косовом, йиго й поховали.	У Рожнові, за Косовом, його й поховали.
Най будет шо хочєт, хоть и плоти мнов пидперай тогди, єк я умру, бо тогди мині будет вже все-одно.	Хай буде що хоче, хоч і плоти мною підпирай тоді, коли я умру, бо тоді мені буде вже байдуже.
Тай ни помиливси, кілько хто мав у полонині овец.	Та й не помилився, скільки хто мав у полонині овець.
Ой ні!.	Ой ні!.
Здавалоси, шо то він збераєт всі свої сили, аби мочі пидоймити из земні тоти слабі корови.	Здавалося, що то він збирає всі свої сили, щоб підняти із землі тих хворих корів.
«Вижу», — здивовано видповів Иванчік.	«Виджу», — здивовано відповів Иванчік.
Навіть и дудка була мижи ними.	Навіть дудка була.
Тогди ватажко сказав до Шумеєвого сина: «Иди тай поклониси своїй старини, бо вже вид сегодне ти си з ними лишєєш, але доків ми ни видийдемо, то дотів ти мусиш бути з нами».	Тоді ватажко сказав до Шумеєвого сина: «Іди й поклонися своїй старині, бо вже віднині ти з ними лишаєшся, але доки ми не відійдемо, доти мусиш бути з нами».
Поховати її так, єк Бог приказав.	Поховати їх так, як Бог приказав.
Мушшіне й чєлідь куражу доберали.	Чоловіки й жінки куражу добирали.
А Шкиндівска нивістка шє тим гірше їй корила, приспівуючі: «Ой пишла молодиця на гуляннє в Річку, Нічо дома ни лишила, лиш кітку в запічку».	А Шкиндівська невістка ще дужче їй дошкуляла, приспівуючи: Ой пішла молодиця на гуляння в Річку, Нічо дома не лишила, лиш кішку в запічку.
Тріснув брамнєними дверми, запераючі їх, так дуже, шо аж ґражди задрижєли.	Тріснув брамними дверима, зачиняючи їх, так голосно, що аж ґражда здригнулася.
Тай ніхто ним ни поштуркуєт, єк йикимос віднишшєм.	Та й ніхто ним не поштуркує, наче якимось віником.
Дідок шош си здогадав, перестав пити горівку.	Дідок щось спогадав, перестав пити горілку.
Він став богом й паном на всі гори.	Він став богом і паном на всі гори.
«Та я знаю, шо так будет, бо ти вже добре умієш 'їх залагожєти», — сміючіси вже, пів Иванчікови Фока свої, руб’єчі на равашах перемірене молоко другим мішєнникам.	«Та я знаю, що так буде, бо ти вже добре умієш їх залагоджувати», — сміючись уже, казав Иванчікові Фока, роблячи зарубки на равашах інших господарів.
Тай веселилиси так, єк то звикло здавну в нас, бувало, на посіжінях, шо «одні плакали, а другі си вискірєли, тай усім сум з душі прогонили».	Та й веселилися так, як то звично здавна в нас, бувало, на посіжіннях, що «одні плакали, а інші вишкірялися, та й усім сум із душі прогонили».
Здригнуласи: «Най си лиш преч кажет вид такого лиха тай най Господь заборонит вид такої долі, єк у мене, й тоту, шо си земнев сунет, а ни то иршєну жінку».	Здригнулася: «Най ся лиш преч каже від такого лиха, та й хай Господь боронить від такої долі, як у мене, й ту, що по землі сунеться, а не лише хрещену жінку».
Баба з вуйком и вуйна спали так твердо, єк би загоріли на загореницу.	Баба з вуйком і вуйна спали так твердо, якби вчаділи.
В него адиви уводно оттакий, єк сегодне, заробок у хаті.	У нього, бач, завжди отакий, як сьогодні, зарібок у хаті.
А у понурій сиглі, шо дихала из чьорної ґавори смутком затіни на поля, колоколили колоколи, та поцоркочювали дзвіночьки на маржині.	А в понурій сиглі, що дихала з чорної ґавори смутком затінку на поля, дзвонили дзвони та цоркотіли дзвіночки на маржині.
Може, найстуденіша на всі полонини.	Може, найстуденіша на всі полонини.
Ледви днини діждала, таке тот вітролом у них коло хати вироб’єв.	Ледве днини діждала, таке той вітролом у них коло хати виробляв.
А навіть була й така чєлідь, шо без шукання в неї писанки би була її ни дала, бо хотіла, аби мушшінин коло неї трошки попомучівси, з нев пожертував та пошурубурив у неї за поєсом руками.	А були такі жінки, що без шукання й не дали б писанки, бо хотіли, аби чоловік коло неї трошки попомучився, з нею пожартував і понишпорив у неї за поясом руками.
Видко, зчєзник так ним тріснув на плиту, шо й ни тєннувси, лиш йойкнувси тай сконав».	Видко, щезник так ним тріснув на плиту, що він лиш йойкнув і сконав».
Ким післаний?».	Ким післаний?».
Вид Дмитрія — то вже ни устид давати сіна, хоть би й ни було зими, бо зима звичєйно добре ловит аж вид Кознєна, але аби ни заморити маржину з осени, то їй треба дати вид Дмитрія.	Від Дмитра — то вже не соромно давати сіна, хоч би й не було зими, бо зима звичайно добре ловить аж від Кознєна, але щоб не заморити маржину з осені, то їй треба дати від Дмитра.
Та верж-ко ми, мій дєдику, хоть пів чєрвонного».	Та верж-ко ми, мій батечку, хоч пів чєрвоного.
Хто на него зарчєтси у йкійс принежді, шо будет йиго держєти, мет говіти, то понедівнок йиго поретуєт.	Хто на нього зарічеться в якійсь нужді, що буде його додержуватися й говіти, то понеділок його порятує.
Ватра з печі освічювала майже до половини закуріну димами старовіцку курнєнку.	Ватра з печі освічувала майже до половини закурену димами старовіцьку хатчину.
А від живної середи рано дов живний четвер рано, то ходили коло хат вже лиш нивеличкі діти гріти діда.	А від ранку Живної середи до ранку Живного четверга ходили коло хат уже лиш маленькі діти «гріти діда».
Лісну йиму нашлемо, й то разом из стрілов.	Лісну йому нашлемо, і то разом зі стрілою.
Чьорт усе прибаг докладно зробити, а душу чьоловікови ни міг прибагнути.	Чорт усе прибаг докладно зробити, а душу чоловікові не міг прибагнути.
Опередь моїх очій, єк би из земні, виросли зверхє на кичєрі дідові хати.	Перед моїми очима мовби із землі виросли вгорі на кичері дідові хати.
Давав свиням, лупив буришку, тівк й клав у пічь буришіники.	Давав свиням, чистив картоплю, товк і клав у піч картопляники.
Єк єс такий дурний, то голодній, біда тє бери, хоть и за всі гори».	Якщо такий дурний, то голодній, біда тебе бери, хоч і за всі гори».
Сердито плюнув оперед Иванчіка, тай запитавси: «Та вже тото біда бери, шо ти був ни приймив мого «хлопчішя» на Шекерівці, але чо ти мо-о-о пидстрілив Шкиндиного гінця на Лудовій?».	Сердито плюнув наперед Иванчіка та й запитав: «Та вже біда тебе бери, що ти не прийняв мого “хлопчища” на Шекерівці, але чому ти, мо-о-о, підстрелив Шкиндиного гінця на Лудовій?».
Играв.	Грав.
А єк лиш тот погар наповнивси кровйов, то градівник видразу знимидів з коршми так борзо, єк раз оком кліпнути.	Щойно той келих наповнився кров’ю, як градівник відразу здимів із корчми так швидко, як раз оком змигнути.
Великан зострахє вид тої бесіди так злелів, єк вид вітру лист на трепеті.	Велетень зо страху від тої бесіди так злелів, як від вітру лист на трепеті.
Хя, ану дивиси, сарака, на шо Божя церков перейшла.	Хе, ану дивися, сарака, на що Божа церква перетворилася.
Най зчєзаєт така указія».	Най щезає така оказія».
Ни лиш уже з них смієвси лиш Шкиндя з Довгим, але ціле весілє з них так си пудно реготало, шо аж слизи всіх обливали від торонкого сміху.	Сміялися з них не лише Шкиндя з Довгим, а вже все весілля, і то так страшно реготало, що аж сльози всіх обливали від рясного сміху.
Дав Олексієви п’єтку гроший, горівки, кусак солонини, чьорного сукна на сардак, смушок на шєпку й ленєного полотна на мушшінску сорочьку, лиш аби тот зігнав її из світа.	Дав Олексієві п’ятірку грошей, горілки, кусень солонини, чорного сукна на сардак, смушок на шапку та лляного полотна на чоловічу сорочку, лиш аби той зігнав її зі світу.
Він хотів мене звернути.	Він хотів мене перемогти.
На усіх переходах и перескічьках ни опусти її, Госпидку любий и солодкий, свєте, велике, світюче Сонечько, ти наш праведний Госпидку.	На всіх переходах і перескоках не опусти її, Госпідку любий і солодкий, святе велике світюче Сонечко, ти наш праведний Госпідку.
Нараз минулоси все її панство.	Миттю минулося все її панство.
Зникла так йиго сила, єк мороз вид тепла.	Зникла його сила, як мороз від тепла.
— Але шо з того, коли ти, пустий пуравчє, видразу зачепив єс собі Шкиндю тай Довгого на своє безголов’є?.	— Але що з того, коли ти, пустий пуравче, відразу зачепив собі Шкиндю й Довгого на своє безголов’я?.
— «Таже Лелітка колис мині виразно сказав, шо ніхто би ми вже так ни поміг на все, єк Процьо Дарадуда.	— Таж Лелітка колись мені виразно сказав, що ніхто би мені вже так не поміг, як Процьо Дарадуда.
Він вагувавси, котру з них послухати: ци тоту, шо у водин талант юдила йиго стрілити законом у Хреста, ци тоту, шо мучила вічно йиго сумлінє, аби плюнув на мару й ни засахсонював навіки свою душу в ніверті.	Він вагався, котру з них послухати: чи ту, що палко манила його стрілити причастям у Христа, чи ту, що мучила вічно його сумління, аби плюнув на мару й не запропащав навіки свою душу.
Йиму сійнула у голов кров так, єк би в ню сокиров тєв, шо то за указія серед ночі лізет у хату.	Йому сяйнула в голову кров так, якби в неї сокирою тяв, — що то за оказія серед ночі лізе в хату.
«Я тобі дам зараз такої новомодної, шо й ни втечеш ми з-за стола, лиш ану пробуй», — трохє отєк-таки направду из серцем зачєв дідо грозити Джюнді.	«Я тобі дам зараз такої новомодної, що й не втечеш мені з-за стола, лиш ану пробуй, — трохи отак направду із серцем почав дідо грозити Джюнді.
Він пудно був лихомислий чоловік, тай тимунь потраф’єв усєкі чуда видіювати из людьми.	Він страшно був лихомислий чоловік, та й тому потрафляв усілякі чуда видіювати з людьми.
У полонинах було шо стрільчіти, коби лиш був міг забізувати.	У полонинах було що полювати, аби лиш міг.
Книзєта підоймалиси з лавиці, брали обіруч миску з колачєм уклонєючіси ґречно, дєкували ґаздам: «Дєкуємо за колач и ваш дар.	Князята піднімалися з лавиці, брали обіруч миску з калачем, уклоняючись ґречно, дякували ґаздам: «Дякуємо за калач і ваш дар.
Здавало ми си, шо шош ми очі пеленами нап’єлюєт.	Здавалося, ніби очі мені щось пеленами нап’ялює.

Умів робити тай нівечіти всєкі мальфи на світі.

Умів робити й нівечити всілякі мальфи на світі.

А єк би були довші середні, то середна весна би була добра.

А якби були довші середні, то середня весна би була добра.

А її кров — вода — застиваєт ледом.

А її кров — вода — застигає льодом.

Ґаздували, аби було вже у вечєр в шо загнати худобу, бо на облозі спати її ни лишєли.

Ґаздували, аби було вже увечері куди загнати худобу, бо на облозі спати її не лишали.

А витак помила лавиці та полиці у хаті.

А відтак помили лавиці й полиці в хаті.

Перший раз видобрав її, єк завжде, для себе у голубу кварту й заніс її видразу у хату.

Спершу відібрав її, як завше, для себе в голубу кварту й заніс одразу в хату.

Лиш ни знати, ци тобі би було то подєчно нам продати, шо ми би хотіли купити?».

Лиш не знати, чи тобі би було то подячно нам продати, що ми би хотіли купити?».

А єк й за третим разом дідової прошні й на третий Свєтий вечєр градовий білий царь — водєний чьорнокнижник ни мав моци й путері євитиси до діда й засісти разом з ним до тої тайної вечері, то дідо тогди заклєв йиго первовічними словами: «Єк ни может си вода обернути горі й узистріть плисти, так аби й ти ни мав моци й путері, градовий, білий царю — водєний чьорнокнижнику, сего літа приступити на мої ґрунта из своїм градом.

А коли й на третій раз дідового прошення й на третій Святий вечір градовий білий цар — водяний чорнокнижник — не мав сили й сміливості явитися до діда й засісти разом із ним до тої тайної вечері, то дідо тоді закляв його первовічними словами: «Як не може вода обернутися вгору й усупір плисти, так аби й ти не мав сили й сміливості, градовий білий царю — водяний чорнокнижнику, цього літа приступити на мої ґрунти зі своїм градом.

А в Опроведний четвер то знов гризси з домашними, аби ничьо ни робили понадвирю почерез град вліті тай через шкоду мижи худибков, тай цілий той Опровидний тиждень мав він гадку, аби Єлена ни сієла лен, бо казав, шо йик би того тижня посієно лен, то з того полотна мусіла бути комус в хаті сорочка до смерти.

А в Провідний четвер знову гризся з домашніми, аби нічого не робили надворі через град улітку та й через шкоду для худоби, і цілий той Провідний тиждень мав він гадку, аби Єлена не сіяла льон, бо казав, що якби того тижня посіяти, то з того полотна мусила би бути комусь у хаті сорочка до смерті.

Громи ни угавали грати.

Громи не вгавали грати.

Нивістка, миючі миски коло полиц на лавици, повхторєла: «Ий, Господи! Прости йиго душу та закрий и погану віру вид такої наглої смерти.

Невістка, миючи миски коло полиць на лавиці, приговорювала: «Ой Господи! Прости його душу та закрий і погану віру від такої наглої смерті.

Баба спекла з єчмінної муки книш из бриндзов.

Баба спекла з ячмінного борошна книш із бринзою.

Цураха тобі відців!.

Цураха тобі звідси!.

Над хатов у єлицях запишшєла, єк обмінчє, коточєм голосом сова, тай у лісі за хатов запугав пудно раз-по-раз пугач: «Пу-гу… пугу… пу-гу».

Над хатою в ялицях запищала, як обмінча, котячим голосом сова, та й у лісі за хатою запугикав лячно раз по раз пугач: пу-гу… пу-гу… пу-гу.

А Юріштан за тото, шо имив Штолу, то дістав вид цісаря срібний хрест заслуги из коронов.

А Юриштан за те, що піймав Штолу, дістав від цісаря срібний хрест за заслуги, із короною.

Примов’єв, бо до него уводно приходили люде зувезде, єк бжоли у вулий.

Примовляв, бо до нього завжди приходили люди звідусіль, як бджоли у вулик.

Видразу побіг д’нему у ватерник.

Одразу побіг до нього у ватерник.

Крим цих співанок, співав він веселих, кучєрєвих співанок так богато, шо й писарі би ни зудалали їх на папері переписати.

Але також співав він веселих, кучерявих співанок так багато, що й писарі не втнули б їх усіх на папері списати.

«Та ни де! Хя! А тому кого си там є боєти?.

«Та де! Хя! Кого там боятися?.

Водно кудас си квапив.

Завше кудись поспішав.

Шє тижнем до Ивана Купала, то Єлена вже повимивала та камінєм повигартовувала бербениці-бриндзєнки, аби були лагідні в полонину на бриндзу.

Ще за тиждень до Йвана Купала Єлена повимивала й камінням повигартовувала бербениці-бринзанки, аби були готові в полонину на бринзу.

Иванчік, аби ни розривати старі відцівскі хати, поміг йиму побудуватиси.

Иванчік, аби не розривати старі вітцівські хати, поміг йому побудуватися.

Він знав, шо єк би був хапнув тот папоротин цвіт, то вже би тогди ни мав си чьо боєти ні Шкинді, ні Довгого, бо знав би їх всі гадки тай всі їх погані здохє.

Він знав, що якби був хапнув той папоротин цвіт, то вже б тоді не боявся ні Шкинді, ні Довгого, бо знав би всі їхні гадки та й усі їхні погані думки.

Виділиси из собов свояки.

Спілкувалися між собою свояки.

Сіде дідово волосє вітер розвівав.

Сиве дідове волосся вітер розвівав.

За тот чєс, шо Иванчік мірєв у стаї молоко, то Лесьо ймив на полонині коня, осідлав йиго, аби був готовий до дороги по мірі в село.

За той час, що Иванчік міряв у стаї молоко, Лесьо піймав на полонині коня, осідлав його, аби після міри був готовий до дороги в село.

Але й баба видразу ужєхнуласи, так шо їй начєс заціп рот, єк би смолов засмолив.

Але й баба одразу жахнулася, так що їй миттю заціпенів рот, немовби хто його засмолив.

Намотав тих гадок він собі повну голов так, єк чєлідь намотуєт ниток на клубок.

Намотав тих гадок він собі повну голову так, як жінка намотує нитки в клубок.

«Але з вірлами, то ти шє си бізуєш бороти», — смієвси Иванчік.

«Але з орлами ти ще берешся боротися», — сміявся Иванчік.

Казав, шо Иванчік шє мет на студену воду дути, так тєжко Юріштан пимститци на нім за це.

Казав, що Иванчік ще на студену воду дутиме — так тяжко Юриштан помститься за це.

Тай то такий остудний скрипичник, шо єк йиго перейграв, то навіть з ним си й ни поздоровив.

Та й такий паскудний скрипаль, що, перегравши його, навіть із ним не привітався.

Юрішко був дуже швидкий молодєчок, тай видважний.

Юришко був дуже прудкий молодик і відважний.

Худоба йик перейшла почерез той кордачь, то так вкупці тихонько рушила в полонину, шо й одна вивця ни заблієла а ни зарикало товарє.

Худоба як перейшла через той кордач, так укупці тихенько рушила в полонину, і жодна вівця не заблеяла, а корова не мукнула.

Ху, тфу, ни май моци та путері до мене, иршєного, пороженого Ивана».

Ху, тьфу, не май моці та путері до мене, хрещеного, пороженого Івана».

Тай все шораз душше єго вмучювало на души тай женило на тілі.

І це щораз дужче вимучувало його душу й тіло.

Видгашував ватру, так само рахуючі назістріть за кождим разом, шо все верг оден вуглик у кварту, єк рехував у головици, видбераючі воду.

Відгашував ватру, так само рахуючи навспак щоразу, коли вуглик опинявся у кварті, — як рахував і в джерелі, відбираючи воду.

Він мав завжде чєс узимі на стрілецтво.

Він мав завжди час узимку для полювання.

А в тот раз Федько йшов из церкви надвір тай то заздрів.

А Федько саме вийшов із церкви надвір та й це побачив.

Я це нираз чюю, тай нічьо ми си ни дієт.

Я це не раз чую, та й нічого мені не стається.

Їв кулаки на Иванчіка попик, а Иванчік мовчки лиш смієвси з него: «Гай, гай, дурню трошки ти вперед порозсідайси, бо я ни такий дурний, єк тобі си здаєт, видразу з тобов собі голов клопотати розсів бес си таки, єкий єс остудний.

Їв кулаки на Иванчіка попик, а Иванчік мовчки лиш сміявся з нього: «Гай, гай, дурню, трошки ти спершу порозсідайся, бо я не такий дурний, як тобі здається, відразу з тобою собі голову клопотати, розпався б, який ти паскудний.

Шкиндя ни утерпів, пудно визвіривси на Иванчіка: «Овва, тай шо єс подієв моєму гінцеви?.

Шкиндя не втерпів, страшно визвірився на Иванчіка: «Овва, та й що ти вдіяв моєму гінцеві?.

Але казав дідо, о то так тєжко досокотити, єк тєжко досокотити папоротин цвіт на Ивана Купала.

Але казав дідо, що то так тяжко допантрувати, як цвіт папороті на Йвана Купала.

«То ти вчєре стрілив в Семнєнівскій буковині?».

«То ти вчора стріляв у Семнєнівській буковині?».

У Рознові, за Косовом, йиго й поховали.

У Рожнові, за Косовом, його й поховали.

Най будет шо хочєт, хоть и плоти мнов пидперай тогди, єк я умру, бо тогди мині будет вже все-одно.

Хай буде що хоче, хоч і плоти мною підпирай тоді, коли я умру, бо тоді мені буде вже байдуже.

Тай ни помиливси, кілько хто мав у полонині овец.

Та й не помилився, скільки хто мав у полонині овець.

Ой ні!.

Здавалоси, шо то він збераєт всі свої сили, аби мочі пидоймити из земні тоти слабі корови.

Здавалося, що то він збирає всі свої сили, щоб підняти із землі тих хворих корів.

«Вижу», — здивовано видповів Иванчік.

«Виджу», — здивовано відповів Иванчік.

Навіть и дудка була мижи ними.

Навіть дудка була.

Тогди ватажко сказав до Шумеєвого сина: «Иди тай поклониси своїй старини, бо вже вид сегодне ти си з ними лишєєш, але доків ми ни видийдемо, то дотів ти мусиш бути з нами».

Тоді ватажко сказав до Шумеєвого сина: «Іди й поклонися своїй старині, бо вже віднині ти з ними лишаєшся, але доки ми не відійдемо, доти мусиш бути з нами».

Поховати її так, єк Бог приказав.

Поховати їх так, як Бог приказав.

Мушшіне й чєлідь куражу доберали.

Чоловіки й жінки куражу добирали.

А Шкиндівска нивістка шє тим гірше їй корила, приспівуючі: «Ой пишла молодиця на гуляннє в Річку, Нічо дома ни лишила, лиш кітку в запічку».

А Шкиндівська невістка ще дужче їй дошкуляла, приспівуючи: Ой пішла молодиця на гуляння в Річку, Нічо дома не лишила, лиш кішку в запічку.

Тріснув брамнєними дверми, запераючі їх, так дуже, шо аж ґражди задрижєли.

Тріснув брамними дверима, зачиняючи їх, так голосно, що аж ґражда здригнулася.

Тай ніхто ним ни поштуркуєт, єк йикимос віднишшєм.

Та й ніхто ним не поштуркує, наче якимось віником.

Дідок шош си здогадав, перестав пити горівку.

Дідок щось спогадав, перестав пити горілку.

Він став богом й паном на всі гори.

Він став богом і паном на всі гори.

«Та я знаю, шо так будет, бо ти вже добре умієш 'їх залагожєти», — сміючіси вже, пів Иванчікови Фока свої, руб’єчі на равашах перемірене молоко другим мішєнникам.

«Та я знаю, що так буде, бо ти вже добре умієш їх залагоджувати», — сміючись уже, казав Иванчікові Фока, роблячи зарубки на равашах інших господарів.

Тай веселилиси так, єк то звикло здавну в нас, бувало, на посіжінях, шо «одні плакали, а другі си вискірєли, тай усім сум з душі прогонили».

Та й веселилися так, як то звично здавна в нас, бувало, на посіжіннях, що «одні плакали, а інші вишкірялися, та й усім сум із душі прогонили».

Здригнуласи: «Най си лиш преч кажет вид такого лиха тай най Господь заборонит вид такої долі, єк у мене, й тоту, шо си земнев сунет, а ни то иршєну жінку».

Здригнулася: «Най ся лиш преч каже від такого лиха, та й хай Господь боронить від такої долі, як у мене, й ту, що по землі сунеться, а не лише хрещену жінку».

Баба з вуйком и вуйна спали так твердо, єк би загоріли на загореницу.

Баба з вуйком і вуйна спали так твердо, якби вчаділи.

В него адиви уводно оттакий, єк сегодне, заробок у хаті.

У нього, бач, завжди отакий, як сьогодні, зарібок у хаті.

А у понурій сиглі, шо дихала из чьорної ґавори смутком затіни на поля, колоколили колоколи, та поцоркочювали дзвіночьки на маржині.

А в понурій сиглі, що дихала з чорної ґавори смутком затінку на поля, дзвонили дзвони та цоркотіли дзвіночки на маржині.

Може, найстуденіша на всі полонини.

Ледви днини діждала, таке тот вітролом у них коло хати вироб’єв.

Ледве днини діждала, таке той вітролом у них коло хати виробляв.

А навіть була й така чєлідь, шо без шукання в неї писанки би була її ни дала, бо хотіла, аби мушшінин коло неї трошки попомучівси, з нев пожертував та пошурубурив у неї за поєсом руками.

А були такі жінки, що без шукання й не дали б писанки, бо хотіли, аби чоловік коло неї трошки попомучився, з нею пожартував і понишпорив у неї за поясом руками.

Видко, зчєзник так ним тріснув на плиту, шо й ни тєннувси, лиш йойкнувси тай сконав».

Видко, щезник так ним тріснув на плиту, що він лиш йойкнув і сконав».

Ким післаний?».

Вид Дмитрія — то вже ни устид давати сіна, хоть би й ни було зими, бо зима звичєйно добре ловит аж вид Кознєна, але аби ни заморити маржину з осени, то їй треба дати вид Дмитрія.

Від Дмитра — то вже не соромно давати сіна, хоч би й не було зими, бо зима звичайно добре ловить аж від Кознєна, але щоб не заморити маржину з осені, то їй треба дати від Дмитра.

Та верж-ко ми, мій дєдику, хоть пів чєрвонного».

Та верж-ко ми, мій батечку, хоч пів чєрвоного.

Хто на него зарчєтси у йкійс принежді, шо будет йиго держєти, мет говіти, то понедівнок йиго поретуєт.

Хто на нього зарічеться в якійсь нужді, що буде його додержуватися й говіти, то понеділок його порятує.

Ватра з печі освічювала майже до половини закуріну димами старовіцку курнєнку.

Ватра з печі освічувала майже до половини закурену димами старовіцьку хатчину.

А від живної середи рано дов живний четвер рано, то ходили коло хат вже лиш нивеличкі діти гріти діда.

А від ранку Живної середи до ранку Живного четверга ходили коло хат уже лиш маленькі діти «гріти діда».

Лісну йиму нашлемо, й то разом из стрілов.

Лісну йому нашлемо, і то разом зі стрілою.

Чьорт усе прибаг докладно зробити, а душу чьоловікови ни міг прибагнути.

Чорт усе прибаг докладно зробити, а душу чоловікові не міг прибагнути.

Опередь моїх очій, єк би из земні, виросли зверхє на кичєрі дідові хати.

Перед моїми очима мовби із землі виросли вгорі на кичері дідові хати.

Давав свиням, лупив буришку, тівк й клав у пічь буришіники.

Давав свиням, чистив картоплю, товк і клав у піч картопляники.

Єк єс такий дурний, то голодній, біда тє бери, хоть и за всі гори».

Якщо такий дурний, то голодній, біда тебе бери, хоч і за всі гори».

Сердито плюнув оперед Иванчіка, тай запитавси: «Та вже тото біда бери, шо ти був ни приймив мого «хлопчішя» на Шекерівці, але чо ти мо-о-о пидстрілив Шкиндиного гінця на Лудовій?».

Сердито плюнув наперед Иванчіка та й запитав: «Та вже біда тебе бери, що ти не прийняв мого “хлопчища” на Шекерівці, але чому ти, мо-о-о, підстрелив Шкиндиного гінця на Лудовій?».

Играв.

Грав.

А єк лиш тот погар наповнивси кровйов, то градівник видразу знимидів з коршми так борзо, єк раз оком кліпнути.

Щойно той келих наповнився кров’ю, як градівник відразу здимів із корчми так швидко, як раз оком змигнути.

Великан зострахє вид тої бесіди так злелів, єк вид вітру лист на трепеті.

Велетень зо страху від тої бесіди так злелів, як від вітру лист на трепеті.

Хя, ану дивиси, сарака, на шо Божя церков перейшла.

Хе, ану дивися, сарака, на що Божа церква перетворилася.

Най зчєзаєт така указія».

Най щезає така оказія».

Ни лиш уже з них смієвси лиш Шкиндя з Довгим, але ціле весілє з них так си пудно реготало, шо аж слизи всіх обливали від торонкого сміху.

Сміялися з них не лише Шкиндя з Довгим, а вже все весілля, і то так страшно реготало, що аж сльози всіх обливали від рясного сміху.

Дав Олексієви п’єтку гроший, горівки, кусак солонини, чьорного сукна на сардак, смушок на шєпку й ленєного полотна на мушшінску сорочьку, лиш аби тот зігнав її из світа.

Дав Олексієві п’ятірку грошей, горілки, кусень солонини, чорного сукна на сардак, смушок на шапку та лляного полотна на чоловічу сорочку, лиш аби той зігнав її зі світу.

Він хотів мене звернути.

Він хотів мене перемогти.

На усіх переходах и перескічьках ни опусти її, Госпидку любий и солодкий, свєте, велике, світюче Сонечько, ти наш праведний Госпидку.

На всіх переходах і перескоках не опусти її, Госпідку любий і солодкий, святе велике світюче Сонечко, ти наш праведний Госпідку.

Нараз минулоси все її панство.

Миттю минулося все її панство.

Зникла так йиго сила, єк мороз вид тепла.

Зникла його сила, як мороз від тепла.

— Але шо з того, коли ти, пустий пуравчє, видразу зачепив єс собі Шкиндю тай Довгого на своє безголов’є?.

— Але що з того, коли ти, пустий пуравче, відразу зачепив собі Шкиндю й Довгого на своє безголов’я?.

— «Таже Лелітка колис мині виразно сказав, шо ніхто би ми вже так ни поміг на все, єк Процьо Дарадуда.

— Таж Лелітка колись мені виразно сказав, що ніхто би мені вже так не поміг, як Процьо Дарадуда.

Він вагувавси, котру з них послухати: ци тоту, шо у водин талант юдила йиго стрілити законом у Хреста, ци тоту, шо мучила вічно йиго сумлінє, аби плюнув на мару й ни засахсонював навіки свою душу в ніверті.

Він вагався, котру з них послухати: чи ту, що палко манила його стрілити причастям у Христа, чи ту, що мучила вічно його сумління, аби плюнув на мару й не запропащав навіки свою душу.

Йиму сійнула у голов кров так, єк би в ню сокиров тєв, шо то за указія серед ночі лізет у хату.

Йому сяйнула в голову кров так, якби в неї сокирою тяв, — що то за оказія серед ночі лізе в хату.

«Я тобі дам зараз такої новомодної, шо й ни втечеш ми з-за стола, лиш ану пробуй», — трохє отєк-таки направду из серцем зачєв дідо грозити Джюнді.

«Я тобі дам зараз такої новомодної, що й не втечеш мені з-за стола, лиш ану пробуй, — трохи отак направду із серцем почав дідо грозити Джюнді.

Він пудно був лихомислий чоловік, тай тимунь потраф’єв усєкі чуда видіювати из людьми.

Він страшно був лихомислий чоловік, та й тому потрафляв усілякі чуда видіювати з людьми.

У полонинах було шо стрільчіти, коби лиш був міг забізувати.

У полонинах було що полювати, аби лиш міг.

Книзєта підоймалиси з лавиці, брали обіруч миску з колачєм уклонєючіси ґречно, дєкували ґаздам: «Дєкуємо за колач и ваш дар.

Князята піднімалися з лавиці, брали обіруч миску з калачем, уклоняючись ґречно, дякували ґаздам: «Дякуємо за калач і ваш дар.

Здавало ми си, шо шош ми очі пеленами нап’єлюєт.

Здавалося, ніби очі мені щось пеленами нап’ялює.